Слово про прокляття
Колись, розмовляючи з вами про пізнання неосяжного Бога і запропонувавши про це чимало співбесід1, я доводив як словами Писання, так і роздумами природного розуму, що досконале пізнання Божества недоступне навіть для невидимих сил — для тих сил, які живуть нематеріальним і блаженним життям, і що ми, які постійно живемо у байдужості та розсіяності і віддані всіляким порокам, даремно намагаємося осягнути те, що невідоме навіть для невидимих істот. Ми впали у цей гріх, керуючись у таких міркуваннях силою власного розуму і суєтною славою перед слухачами, не визначаючи розсудливо меж своєї природи і не наслідуючи Божественне Писання та отців, а віддаючись, наче бурхливому потоку, шаленству свого упередження.
Тепер же, запропонувавши вам цю бесіду про прокляття і розкривши величину цього зла, яке вважають незначним, я цим закрию незагнуздані уста і відкрию перед вами недугу тих, котрі вживають прокляття де попало. У нас дійшло до такої прикрості, що, перебуваючи в крайній небезпеці, не усвідомлюємо цього і не боремося з найогиднішою із пристрастей. Тому на нас звершилися пророчі слова: «Немає у нього здорового місця: виразки, плями, гнійні рани, неочищені, і неперев’язані, і непом’якшені єлеєм» (Іс. 1, 6).
З чого ж мені почати розмову про це зло? Чи з постанов заповідей Господніх, чи з вашої нерозумної неуважності та байдужості? Але коли буду говорити про це, чи не почнуть деякі сміятися з мене, і чи я не буду виглядати божевільним? Чи не будуть кричати на мене, що я насмілився говорити про такі сумні і гідні сліз речі? Що ж мені робити? Мені боляче, важко на душі і внутрішньо прикро, коли бачу таку байдужість, через яку наші справи перевершили злочини юдеїв і безчестя язичників. Я зустрічаю на дорозі людей, котрі втратили розум, навчений Божественного Писання, і вже абсолютно нічого не знають з Писання, і з великим соромом мовчу, дивлячись, як вони біснуються і базікають, «не розуміють ні того, про що говорять, ні того, що стверджують» (1 Тим. 1, 7), будучи невігласами, насмілюються подавати тільки своє вчення і проклинати те, чого не знають, через що навіть далекі від нашої віри глузують з нас, як із людей, котрі не піклуються про добре життя і не навчилися робити добрі справи.
2. Які прикрощі! Який жаль! Скільки праведників і пророків «бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули» (Мф. 13, 17), а ми обертаємо це на жарт! Заповідаю вам, вникніть у ці слова, щоб ми не загинули. Бо коли вчення, що було сповіщене через ангелів, стало непохитним, і будь-яке порушення і невиконання отримувало справедливу кару, то як уникнемо її ми, не піклуючись про таке спасіння? Скажи, яка мета Євангелія благодаті? Для чого звершилось явлення Сина Божого в плоті? Невже для того, щоб ми терзали і з’їдали один одного?
Христові заповіді, які в усьому досконаліші за веління закону, вимагають від нас любові. У законі сказано: «Полюби ближнього свого, як самого себе» (Лев. 19, 18), а в Новому Завіті заповідається і помирати за ближнього. Послухай, що говорить Сам Христос: «Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихона і потрапив до рук розбійників, які зняли з нього одяг, поранили його і відійшли, залишивши його ледве живого. Випадково один священик проходив тією дорогою і, побачивши його, пройшов мимо. Так само і левит, що був на тому місці, підійшов, подивився і пройшов мимо. Якийсь же самарянин, проїжджаючи, натрапив на нього і, побачивши його, змилосердився; і, підійшовши, перев’язав йому рани, поливши оливою і вином; і, посадивши його на свого осла, привіз його до заїжджого двору і потурбувався про нього. А на другий день, відходячи, вийняв два динари, дав господареві заїжджого двору і сказав йому: подбай про нього; і якщо витратиш на нього більше, я, коли повертатимусь, віддам тобі. Отже, кого з тих трьох вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійники? Він сказав: того, який змилосердився над ним. Тоді Ісус сказав йому: іди і ти роби так само» (Лк. 10, 30–37).
О чудо! Не священика, не левита назвав Він ближнім, а того, хто згідно із вченням був відкинутий від юдеїв, тобто самарянина, чужого, багато в чому богохульного — саме цього Він назвав ближнім, оскільки він виявився милосердним.
Такими є слова Сина Божого. Це ж Він показав і в Своїх ділах, коли прийшов у світ і прийняв смерть не тільки за друзів і близьких Йому, але й за ворогів, за мучителів, за ошуканців, за тих, котрі ненавиділи, котрі розіп’яли Його, про яких Він знав ще до створення світу, що вони будуть такими, і, передбачивши це, створив їх, подолавши провидіння благістю, і за них Він пролив власну кров, за них прийняв смерть. «Хліб, — говорить Він, — є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу» (Ін. 6, 51). І Павло говорить у посланні: «Бо коли, бувши ворогами, ми примирилися з Богом смертю Сина Його» (Рим. 5, 10). Так само і в посланні до євреїв говорить, що Він «зазнав смерті за всіх» (Євр. 2, 9).
Якщо ж Він Сам так чинив, а Церква наслідує це, щоденно звершуючи молитви за всіх, то як же ти насмілюєшся говорити своє? Тому скажи мені, що значить те, що ти називаєш прокляттям (ανάθεμα)? Вникни в це слово, подумай, що ти говориш, чи усвідомлюєш його силу? У Богонатхненному Писанні знайдеш це слово, що було сказане про Єрихон: «І буде місто це закляттям Господу сил» (Нав. 6, 16). І в нас донині побутує загальний звичай говорити: «Такий-то, зробивши це, звершив приношення (ανάθεμα) для такого-то місця». Отже, що означає слово «анафема»? Його вимовляють, коли йдеться і про якусь добру справу, виражаючи посвячення Богові. Але «анафема», виражена тобою, чи не означає, щоб такий-то був відданий дияволу, не отримав спасіння, був відлучений від Христа?
3. Але хто ти, що привласнюєш собі таку владу і велику силу? «Коли ж прийде Син Божий, … поставить овець праворуч Себе, а козлів — ліворуч» (Мф. 25, 31, 33). Чому ж ти привласнюєш собі таку честь, якої сподобилися тільки сонм Апостолів та істинні, в усьому вірні їхні спадкоємці, сповнені благодаті і сили? Але вони, строго дотримуючись заповіді, відлучали єретика від Церкви, цим ніби виривали собі праве око, що вказує на їхній великий жаль і співчуття, і рівнозначне видаленню пошкодженого члена. Тому і Христос назвав це вириванням правого ока (Мф. 5, 2–9), виражаючи цим жаль тих, які відлучають.
Тому вони, будучи суворими виконавцями як у всьому, так і в цій справі, викривали і відкидали єресі, але нікого з єретиків не віддавали прокляттю. І Апостол, очевидно, через необхідність тільки у двох місцях використав це слово, однак не відносячи його до певної особи. Це в посланні до коринф’ян він сказав: «Хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий» (1 Кор. 16, 22). І далі: «Хто благовістить вам не те, що ви прийняли, нехай буде анафема» (Гал. 1, 9). Чому ж тоді, як ніхто з тих, котрі отримали владу, не чинили цього і не насмілювалися виносити такого вироку, ти насмілюєшся робити це і, поступаючи всупереч (мети) смерті Господньої, і перехоплюєш суд Царя?
Чи хочете знати, що сказав один святий муж, який ще до нас був спадкоємцем Апостолів і сподобився мучеництва? Пояснюючи вагу цього слова, він використав таке порівняння. «Як простолюдин, який одівся у царську багряницю, віддається смерті, як тиран разом зі своїми спільниками, так, — говорить він, — і ті, котрі зловживають визначенням Господнім і віддають людину церковній анафемі, привласнюючи собі достоїнство Сина Божого, піддають себе незаперечній загибелі»2.
Чи ви вважаєте це маловажним — дочасно і поперед Судді виголосити на кого-небудь такий осуд? Адже анафема повністю відлучає від Христа. Але що кажуть люди, здатні на всяке зло? «Він єретик, — говорять вони, — має в собі диявола, говорить хулу на Бога і своїми переконаннями та марнотними лестощами веде багатьох до безодні погибелі. Тому він відкинутий отцями, особливо його учитель, котрий вчинив поділ у Церкві», — під яким мають на увазі Павлина або Аполлінарія. Розходжень між одним і другим вони особливо не торкаються, спритно уникаючи нового розділення, чим доводять те, що їхня омана зросла в надрах самого грубого упередження.
А ти повчай «з лагідністю наставляти противників, чи не дасть їм Бог покаяння до пізнання істини, щоб вони звільнилися від тенет диявола, який упіймав їх живими у свою волю» (2 Тим. 2, 25–26). Розкинь сіть любові не для того, щоб загинув кривий, а щоб він зцілився. Покажи, що ти з великої добродушності хочеш власне благо зробити загальним. Закинь приємну вудку співчуття і, розкривши таємне, витягни з безодні погибелі того, хто загруз в ній розумом. Навчай, що прийняте чи то через пристрасті, чи через незнання за добре — несумісне з апостольським переданням. І якщо людина, яка помиляється, прийме це наставляння, то, за словами пророка, він «живий буде…, і ти спас душу твою» (Єз. 3, 21). Якщо ж він не захоче і залишиться впертим, то, щоб ти не був винним, тільки засвідчи про це з довготерпінням і смиренням, без ненависті, без неприязні, без переслідування, а проявляючи щиру і правдиву любов до нього, щоб Суддя не стягнув його душі від руки твоєї.
Її ти оберігай, хоч би й не отримав жодної користі. Любити і довести, що ти учень Христа — це велика користь, це — велике надбання. «З того, — говорить Господь, — знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між содою» (Ін. 13, 35). А без неї ані пізнання таїн Божих, ані віра, ані пророцтво, ані скромна убогість, ані мучеництво за Христа, як об’явив Апостол, не принесуть користі. «Якщо я, — говорить він, — знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любові не маю, — то нема мені з того ніякої користі… Якщо я говорю мовами ангельськими…, і якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, — то я ніщо. Любов довготерпить, милосердствує…, не пишається…, не шукає свого…, усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить» (1 Кор. 13, 1–7).
4. Ніхто з вас, улюблені, не показав такої любові до Христа, як ця свята душа (Павло). Ніхто з людей, крім нього, не насмілився вимовити таких слів. Сама душа його горіла, коли він говорив: «Поповнюю нестачу у плоті моїй скорбот Христових» (Кол. 1, 24); і ще: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх» (Рим. 9, 3); і далі: «Хто знемагає, з ким і я не знемагав би?» (2 Кор. 11, 29).
І однак, маючи таку любов до Христа, нікого не віддавав ні образі, ні примусу, ні анафемі. Інакше він не залучив би до Бога стільки народів і цілих міст. Але сам, зазнаючи приниження, бичувань, знущань, насмішок від усіх, він робив усе, проявляючи поблажливість, переконуючи, благаючи. Так, прибувши до афінян і побачивши їх відданими ідолопоклонству, він не став докоряти їм і говорити: «Ви безбожники і цілковиті нечестивці»; не сказав: «Ви все вшановуєте як Бога, тільки Самого Бога, Владику і Творця всього відкидаєте». Але що? «Проходячи, — говорить він, — й оглядаючи ваші святині, я знайшов і жертовник, на якому написано: «Невідомому Богові». Саме Цього, Котрого ви, не знаючи, шануєте, я і проповідую вам» (Діян. 17, 23).
О дивні діла! О батьківське серце! Він назвав побожними еллінів, ідолопоклонників, нечестивих. Чому? Тому, що вони звершували своє богослужіння, як благочестиві, думаючи і будучи впевненими в тому, що шанують Бога. Наслідувати це закликаю всіх вас, а разом з вами і самого себе.
Якщо Господь, Який передбачає місце кожного і знає, яким буде кожний з нас, створив цей світ для того, щоб цілком показати Свої дари і щедроти, і хоч створив не для злих, однак і їх удостоїв загальних благ, бажаючи, щоб усі наслідували Його; то як же ти чиниш супротивне, ти, що приходиш до церкви і приносиш жертву Сина Божого? Хіба ви не знаєте, що Він «тростини надломленої не переломив і льону тліючого не загасив» (Іс. 42, 3)? Що це означає? Послухай. Юду і подібних до нього грішників Він не відкинув, поки кожен з них, віддавшись омані, не занапастив сам себе.
Хіба ми не підносимо моління за несвідомість народу? Хіба нам не заповідано молитися за ворогів, які ненавидять і гонять нас? Ось ми звершуємо це служіння і заповідаємо вам: рукоположення не ради владарювання, воно не повинно сприяти зарозумілості, не надає права панування. Усі ми отримали одного Духа, всі покликані до усиновлення: кого Отець обрав, тих Він і призначив із владою служити своїм браттям.
Отже, звершуючи це служіння, ми закликаємо вас і заклинаємо відійти від такого зла. Бо той, кого ти зважився віддати анафемі, можливо, ще живе й існує в цьому смертному житті, а можливо, вже помер. Якщо він існує, то ти чиниш безчесно, відлучаючи того, хто ще перебуває в невизначеному стані і може навернутися від зла до добра. А якщо він помер, то тим більше. Чому? Тому, що «перед своїм Господом стоїть він або падає» (Рим. 14, 4), — вже не перебуває під владою людською. Водночас небезпечно виносити свій суд стосовно того, що приховано Суддею віків, бо тільки Він знає і міру свідомості, і ступінь віри. Скажи мені, прошу тебе, звідки ми знаємо, за які слова він буде звинувачений або як виправдає себе того дня, коли Бог буде судити таємні діла людей? Воістину «незбагненні суди Його і недослідимі путі Його! Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому?» (Рим. 11, 33–34; Іс. 40, 13).
Невже ніхто з нас, улюблені, не думає, що ми сподобилися хрещення, і ніхто не знає, що колись буде суд? Що я говорю: суд? Через засліплення прихильністю до земних речей, ми не задумуємося про саму смерть і розлучення з тілом. Відійдіть, застерігаю вас, від такого зла. Ось я говорю і свідчу перед Богом і обраними ангелами, що в день суду воно стане причиною великого нещастя і нестерпного вогню.
Якщо в притчі про дів людей, які мали світлу віру і чисте життя, Господь, Який бачив їхні діла, відкинув від чертога через недостаток милосердя (Мф. 25, 11), то як сподобимося спасіння ми, живучи у повній безпечності і немилосердно поступаючи зі своїми єдиноплемінниками? Тому застерігаю вас, не залишайте цих слів поза увагою. Єретичні вчення, що не відповідають тим, які прийняті нами, необхідно проклинати і викривати нечестиві догмати, але людей потрібно всіляко милувати і молитися за їхнє спасіння.
О, якби всі ми, маючи любов до Бога і до ближніх, виконуючи заповіді Господні, сподобилися в день воскресіння зустріти небесного Нареченого з єлеєм і палаючими світильниками і представити Йому багатьох, які зобов’язані славою нашому співстражданню, благодаті і людинолюбству Єдинородного Сина Божого, з Яким Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.
- Мається на увазі «Слово проти аномеїв». [↩]
- Подібні думки є в посланні св. Ігнатія Богоносця до смирнян. [↩]
