«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том І. Книга 2

Проти аномеїв. Слово п’яте

Про неосяжне

Якщо хтось має намір говорити про речі великі, які потребують довготривалих роздумів і можуть бути викладені не за один, два чи три дні, а за більш тривалий час, той, на мою думку, повинен подавати вчення для розуму слухачів не все відразу, не за один раз, а розділити його на декілька частин, і через таке роздроблення зробити обтяжливість мови легкою і сприйнятливою. Наша мова, слух, кожне із наших почуттів мають свою міру, закони і визначені межі. І якщо хтось наважується будь-коли переступити ці межі, той втрачає їхню силу. Скажи, що приємніше від світла? Що приносить більше радості як не сонячне проміння? Однак, коли це приємне і радісне діє на наші очі надмірно, воно стає неприємним і обтяжливим. Для того Бог і визначив, що після дня має бути ніч, щоб, прийнявши наші втомлені очі, вона зімкнула повіки, приспала зіниці, заспокоїла нашу ослаблу зорову силу і зробила її здатною для споглядання наступного дня. Тому бадьорість і сон, хоч протилежні одне одному, при поміркованості однаково приємні: називаючи приємним світло, ми називаємо приємним і сон, який розлучає нас зі світлом. Непоміркованість завжди обтяжлива і неприємна, а поміркованість приємна, заспокійлива і корисна для нас.

Тому і я, продовжуючи мову про неосяжне вже четвертий чи п’ятий день, і сьогодні не маю наміру її завершити, але пропонуючи вам, улюблені, помірковану про це бесіду, думаю знову дати вашому розуму можливість відпочити. На чому ми тоді зупинилися? Мову необхідно продовжити з того ж місця, адже повчання йде у безперервному порядку.

Тоді ми говорили, що син грому сказав: «Бога ніхто не бачив ніколи, Єдинородний Син, Який в лоні Отця, Він явив» (Ін. 1, 18). Сьогодні необхідно з’ясувати, де явив це Єдинородний Син Божий. У відповідь юдеям «Ісус сказав, — говорить Євангеліст, — це не значить, що хтось бачив Отця, хіба лише Той, Хто від Бога; Він бачив Отця» (Ін. 6, 43, 46). Тут знову Він називає знання баченням. Не сказав просто: «Ніхто не знає Отця», — і замовк. Але, щоб будь-хто не подумав, що йдеться тільки про людей, Він, бажаючи показати, що ні ангели, ні архангели, ані вишні сили не знають Отця, пояснив це словами: «Це не значить, що хтось бачив Отця, — і додав: — Хіба лише Той, Хто від Бога; Він бачив Отця».

Якщо б Він сказав просто: «Ніхто», — тоді чимало слухачів, можливо, подумали б, що йдеться тільки про наш рід. Але, сказавши: «Ніхто…, — і додавши: — … Хіба лише Син», — то цим добавленням Єдинородного Він виключив усяке творіння. Невже скажуть: «Він виключив і Духа Святого»? Ні, бо Дух не є частиною творіння. Слово «ніхто» вживається завжди тільки для виключення творіння. Так само, коли йдеться про Отця, не виключається Син. І коли йдеться про Сина, не виключається Дух. А для того, щоб показати, що слово «ніхто» використано не ради виключення Духа, а тільки творіння, послухаємо, що про саме це знання, яке приписується тільки Синові, говорить Павло у розмові з коринф’янами. Що він говорить? «Бо хто з людей знає, що є в людині, крім духа людського, який живе в ній? Так і Божого ніхто не знає, крім Духа Божого» (1 Кор. 2, 11).

Як тут слово «ніхто»не виключає Сина, так і слово «ніхто», сказане Христом, не виключає Духа Святого. З цього випливає істина. Якщо б словами «ніхто не бачив Отця, лише Той, Хто від Бога» виключався Дух, то Павло даремно говорив би, що як людина знає те, що в ній, так і Дух Святий достеменно знає те, що в Бозі. У такому ж розумінні використано слово «єдиний» — воно має такий же зміст і силу. Поглянь: «Один Бог Отець, — говорить Апостол, — від Якого все, і один Господь Ісус Христос, через Якого все» (1 Кор. 8, 6). Коли найменування Отця єдиним Богом виключає із Божества Сина, тоді і найменування Сина єдиним Господом виключає Отця як Господа. Але слова «один Господь Ісус Христос» не виключають Отця як Господа, а, відповідно, і слова «один Бог Отець» не виключають і Сина із Божества.

2. Якщо знову скажуть, що Отець називається єдиним Богом, тому що Син, хоч і є Богом, але не таким Богом, як Отець, то з цього положення, яке допускають єретики (ми цього сказати не можемо), виходить, що Син називається єдиним Господом тому, що Отець, хоч і є Господом, але не таким Господом, як Син. Якщо останнє нечестиве, то перше безпідставне. Навпаки, як вираз «єдиний Господь» не виключає Отця із істинного Господства і не приписує Господства тільки одному Синові, так і вираз «єдиний Бог» не виключає Сина із істинного, справжнього і досконалого Божества, і не говорить, що воно належить тільки Отцеві.

Те, що Син є Богом, і таким же Богом, як Отець, залишаючись при цьому Сином, видно із добавлених слів. Якщо б ім’я Бог стосувалося тільки Отця і не могло б указувати на котрусь із Іпостасей, крім Першої, ненародженої, і тільки для Неї воно було б особистим, власним іменем, тоді не потрібно було б добавляти слово «Отець», а достатньо було б сказати: «один Бог». І всі зрозуміли б, про Кого йдеться. А позаяк ім’я Бог є спільним для Отця і Сина, тому Павло, сказавши: «Один Бог», — не визначив би, про Кого він говорить. І через те, що назва Бог є загальною для Отця і Сина і не може конкретно вказати, про Кого йдеться, він додав: «Отець», — вказавши, що мова йде про Першу, ненароджену Особу.

Одні імена є загальними, а інші — власними. Загальні імена визначають властивості Осіб. Імена Отець і Син — це власні імена кожної Особи, а імена Бог і Господь — загальні. Отже, написавши загальне ім’я «один Бог», Апостол мусив додати і власне ім’я, щоб ти знав, про Кого він говорить, і щоб нам не впасти у безумство (єретика) Савелія. Те, що ім’я Бог не більше за ім’я Господь, а ім’я Господь не менше за ім’я Бог, видно із наступного. У всьому Старому Завіту Отець скрізь іменується Господом. «Господь Бог твій, — сказано, — Господь єдиний» (Втор. 6, 4); і ще: «Великий Господь наш, і велика сила Його, і розумові Його немає числа» (Пс. 146, 5); і ще: «І нехай узнають, що ім’я Тобі — Господь і що Ти єдиний Всевишній на всій землі» (Пс. 82, 19).

Якщо б ім’я Господь було менше, ніж ім’я Бог, а тому менш достойне, то не було б сказано: «Нехай узнають, що ім’я Тобі — Господь». Водночас, коли б ім’я Бог було більшим і більш достойним, ніж ім’я Господь, то для чого тоді Синові, Котрий, на їхню думку, нижче від Отця, називатися іменем Отця, тобто іменем, яке може належати тільки Отцеві. Але це не так, не так. І син не менший від Отця, й ім’я Господь не нижче імені Бог. Тому в Писанні цим іменам щодо Отця і Сина надається однакова гідність.

Ви чули, що Отець називається Господом. Тепер ми покажемо вам, що й Син називається Богом. «Ось Діва в утробі прийме й народить Сина, і наречуть ім’я Йому Еммануїл, що означає: з нами Бог» (Іс. 7, 14; Мф. 1, 23). Чи не бачиш, що й Отцеві належить ім’я Господь, і синові — ім’я Бог? Як там написано: «І нехай узнають, що ім’я Тобі — Господь», так і тут: «Наречуть ім’я Йому Еммануїл». І далі: «Дитя народилося нам, Син даний нам…, і називають ім’я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Князь світу» (Іс. 9, 5). Зверни увагу на розум і духовну мудрість пророків. Щоб, сказавши просто: «Бог», не навести на думку, нібито вони говорять про Отця, спочатку згадують про звершення спасіння, бо не Отець народився від Діви і був дитям. Так само говорить про Нього й інший пророк: «Такий наш Бог, і немає нікого рівного Йому» (Вар. 3, 36). Але про Кого він говорить? Чи не про Отця? Ні, бо, послухай, і він згадує про домобудівництво. Сказавши: «Такий наш Бог, і немає нікого рівного Йому, — він додав: — Він звідав усі дороги премудрості і дарував її рабу Своєму Якову і улюбленому Своєму Ізраїлю. Після того Він на землі явився і з людьми перебував» (Вар. 3, 36–38). А Павло говорить: «І від них Христос по плоті, Сущий над усіма Бог, благословенний повік, амінь» (Рим. 9, 5). І ще: «Ніякий блудник, чи нечистий, чи користолюбець не має спадку Христа і Бога» (Еф. 5, 5). І далі: «… явлення слави великого Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа» (Тит. 2, 13). Так називає Його і Іоан, коли говорить: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1, 1). 3. Так, скажуть, але ти покажи ті місця, де Писання, згадуючи про Сина з Отцем, називає Отця Господом. Я покажу не тільки це, але й те, що Писання називає Господом і Отця, і Сина, а також Богом називає і Отця, називає і Сина, ставлячи два імені поряд. Де це можна знайти? Христос, розмовляючи колись із юдеями, говорив: «Що ви думаєте про Христа, чий він Син? Кажуть Йому: Давидів. Говорить їм: то як же Давид, у Дусі Божому, зве Його Господом, кажучи: сказав Господь Господові моєму: сиди праворуч Мене?» (Мф. 22, 42–44). Ось, Господь і Господь. Хочеш знати, де Писання, говорячи про Отця разом із Сином, називає їх Богом і Богом? Послухай пророка Давида та апостола Павла, вони нам це показують. «Престіл Твій, Боже, повік віку, жезл правоти — жезл Царства Твого. Ти полюбив правду і зненавидів беззаконня, тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радості більше, ніж спільників Твоїх» (Пс. 44, 7–8). Так само і Павло свідчить про це словами: «Про ангелів сказано: «Ти твориш духів ангелами Своїми і служителями Своїми вогненне полум’я». А про Сина: «Престіл Твій, Боже, повік віку» (Євр. 1, 7–8).

Але скажуть, чому перед цим (1 Кор. 8, 6) Павло назвав Отця Богом, а Сина Господом? Там він це зробив не просто так, не без причини, а тому, що звертався до язичників, які страждали багатобожжям. Щоб вони не могли сказати: ти звинувачуєш нас за те, що ми визнаємо багато богів і багато володарів, але й сам підпадаєш під таке ж звинувачення, бо говориш про богів, а не про Бога; тому Павло, проявляючи поблажливість до їхньої немічності, називає Сина іншим іменем, яке має таку ж значимість. А що це саме так, я для підтвердження прочитаю це місце, і ви переконаєтесь, що це не моя вигадка. «Про ідоложертовні страви ми знаємо, бо всі маємо знання; але знання надимає, а любов будує… отже, про вживання в їжу ідоложертовного ми знаємо, що ідол у світі ніщо і що немає у світі іншого Бога, крім Єдиного» (1 Кор. 8, 1, 4).

Чи бачиш, що він говорить це, звертаючись до тих, котрі визнавали багатьох богів? «Бо хоч і є так звані боги, чи на небі, чи на землі (знову повстає проти них), — так як є багато богів і господарів багато, (тобто так звані боги), — але в нас один Бог Отець, від Якого все, і ми для Нього, і один Господь Ісус Христос, через якого все, і ми через Нього» (1 Кор. 8, 5–6). Для того він і додав слово «один», щоб вони не подумали, нібито знову вводиться багатобожжя. Щоб не було непорозуміння і щоб не подати будь-якого приводу для облудності, він назвав Отця єдиним Богом, не виключаючи із Божества Сина, так як і Сина назвав єдиним Господом, не виключаючи при цьому Отця як Господа.

Це було і причиною того, що пророки не зовсім ясно і відкрито, а навпаки, тьмяно і рідко сповіщали юдеям про Сина Божого. Заледве тільки позбувшись облуди багатобожжя, юдеї, почувши про Бога і Бога, могли знову заразитися тією ж хворобою. Тому пророки скрізь говорять, що «Бог один, і немає іншого, крім Нього» (Втор. 6, 35; Іс. 45, 5, 21). Вони не відкидають Сина, цього немає, а тільки бажають зцілити немочі юдеїв і відвернути їх від думки про багатьох надуманих богів.

Отже, коли ти почуєш слова «Бог один, і немає іншого» та подібні до них, то не принижуй слави Тройці, а вбачай у цьому різницю між Нею і творінням, бо в іншому місці сказано: «Хто пізнав розум Господній?» (Іс. 40, 13; Рим. 11, 34). А що й тут не заперечується поняття щодо Сина і Духа, це було розтлумачено раніше, коли наводилися слова: «Бо хто з людей знає, що є в людині, крім духа людського, який живе в ній? Так і Божого ніхто не знає, крім Духа Божого» (1 Кор. 2, 11). Так само і Христос говорить: «Ніхто не знає Сина, тільки Отець; і Отця ніхто не знає, тільки Син» (Мф. 11, 27). І в іншому місці: «Це не значить, що хтось бачив Отця, — хіба лише Той, Хто від Бога; Він бачив Отця» (Ін. 6, 46). Христос, сказавши, що досконало знає Отця, водночас вказує причину, чому Він знає. Що це за причина? У Них єдине буття. І водночас доказом того, що в Них єдине буття, служить те, що Він досконало знає Отця. Він знає Отця тому, що має від Нього буття, а ознакою буття від Отця є досконале знання Його. Жодна істота не може досконало знати вищу істоту, хоч би між ними була незначна відстань.

Послухай, що говорить пророк про ангелів і людський рід, якою незначна між ними відмінність. Сказавши: «Що є людина, що Ти пам’ятаєш, про неї, і син людський, що Ти опікуєшся ним, — він додав: — Ти створив його мало чим меншим від ангелів» (Пс. 8, 5–6). Однак хоч, безсумнівно, незначна, але все ж таки між ними є певна відстань, тому ми достеменно не знаємо єства ангелів і не можемо знати, скільки б не роздумували над цим.

4. Але що ми говоримо про ангелів, коли ми добре не знаємо, вірніше, взагалі не знаємо навіть сутності власної душі. А коли ті будуть сперечатися, нібито знають її, то спитай, що є душа у своїй сутності: повітря, чи дихання, чи вітер, чи вогонь? Вони скажуть, що душа не є чимось із цих речей, бо всі вони тілесні, а душа безтілесна. Тож, вони, не знаючи ні ангелів, ні власної душі, стверджують, нібито досконало знають Владику і Творця всього? Що ще може бути гіршим від такого безумства?

Але що я говорю про сутність душі? Ми навіть не можемо сказати, як вона перебуває в нашому тілі. Що тут можна сказати? Що вона розлита по всьому тілу? Але це безглуздо, позаяк це притаманне для тіла. Бо, як бачимо, при відсіченні рук і ніг, душа залишається цілою і через спотворення тіла ніскільки не зменшується. А може, перебуваючи у всьому тілі, вона зосереджується в якійсь його частині? Тоді інші частини тіла мали б бути мертвими, оскільки бездушне відмирає. Тож, і це не можливе. Отже, ми знаємо, що душа перебуває в нашому тілі, але не знаємо, як саме. Розпізнання цього Бог скрив перед нами для того, щоб закрити нам уста, нас присмирити і заставити залишатися внизу, а не проявляти цікавість і досліджувати те, що вище нас.

Щоб не доводити це, ми знову звернемося до Писання. «Це не значить, що хтось бачив Отця, — говорить Господь, — хіба лише Той, Хто від Бога; Він бачив Отця» (Ін. 6, 46). І що з того, — скажуть, — ці слова ще не приписують Синові досконале знання. Те, що творіння не знає Отця, він виразив словами: «Це не значить, що хтось бачив Отця». І водночас вказав на те, що Син знає Його: «Хіба лише Той, Хто від Бога; Він бачив Отця». Але що Він знає Отця досконало, так як знає Себе, це ще не доведено. Можна подумати, скажуть, що досконало Його не знає ні творіння, ні Син. І хоч Син має про Нього поняття більше, ніж творіння, однак не досконале. Він сказав, що бачить Отця, Яким Він є, і знає Його, але, що Він знає Його досконало, так, як Самого Себе, цього Він ще не говорив.

Коли хочете, я доведу із Писання і це, а саме: словами Самого Христа. Послухаємо, що Він говорить до юдеїв: «Як знає Мене Отець, так і Я знаю Отця» (Ін. 10, 15). Якого ще більш досконалого знання ти хочеш? Спитай у того, хто заперечує: чи досконало знає Отець Сина і має про Нього абсолютне поняття настільки, що стосовно Сина перед Ним немає нічого прихованого, але Він володіє абсолютним знанням? «Так», — скаже він. Отже, коли ти почуєш, що і Син знає Отця так, як Він Сина, і їхні знання однакові, тоді вже більше не шукай нічого.

Те саме Він говорить і в іншому місці: «Ніхто не знає Сина, тільки Отець; і Отця ніхто не знає, тільки Син, і той, кому Син схоче відкрити» (Мф. 11, 27). А відкриває Він про Отця не те, скільки Він знає, а те, скільки ми можемо осягнути. Так поступає не тільки Христос, але навіть Павло, котрий говорить до своїх учнів: «Я не міг до вас говорити як до духовних, але як до плотських, як до немовлят у Христі. Я годував вас молоком, а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти» (1 Кор. 3, 1–2). Скажуть, він говорив це тільки до коринф’ян. А що, коли я доведу, що він знав дещо таке, чого ніхто з людей не знав, і з цим помер? Де про це сказано? У посланні до коринф’ян, де він сам говорить: «Чув невимовні слова, яких людині не можна переказати» (2 Кор. 12, 4). Однак і той, котрий чув тоді «невимовні слова, яких людині не можна переказати», мав знання тільки часткові, набагато менші майбутніх. Сказавши те, він сказав і це: «Ми частинно знаємо і частинно пророкуємо». І ще: «Коли я був дитиною, то як дитина говорив, як дитина міркував, як дитина розумів». І ще: «Тепер ми бачимо ніби в тьмяному дзеркалі, тоді ж віч-на-віч» (1 Кор. 13, 9, 11–12).

Тут відкривається перед нами весь обман єретиків. Якщо саме Єство невідоме нам не в тому розумінні, що Воно існує, а в тому, яке Воно, то надзвичайно безумно давати Йому визначення. Навіть коли б Воно було відоме і розпізнане, то й тоді було б небезпечно самим від себе давати визначення Єству Владики. Якщо Павло не насмілився назвати імена вишніх сил, а сказав, що Бог посадив Христа «вище від усякого начальства, і влади, і сили, і господства, і всякого імені, названого не тільки в цьому віці, але і в майбутньому» (Еф. 1, 21), і, повчаючи нас, що є імена сил, про які ми довідаємося тільки у майбутньому, не насмілився сам замінити їх іншими чи досліджувати їх. То яке прощення чи виправдання можуть отримати ті, котрі насмілюються чинити так щодо Єства Владики? Якщо саме Єство Боже невідоме, то необхідно відокремлюватися від них, як від безумних.

Те, що Бог не народжений, відомо. А що ця назва є назвою Його Єства, цього не сказав жодний пророк, не відкрив жодний Апостол, жодний Євангеліст. І це цілком зрозуміло, бо, не знаючи самого Єства, як вони можуть назвати Його ім’я?

5. Але що я говорю про Божественне Писання, коли це безглуздя настільки очевидне і беззаконня безмежне, що навіть язичники, які відійшли від істини, ніколи не насмілювалися сказати щось подібне. Ніхто з них не насмілювався говорити про Божественне Єство і давати Йому визначення. Що я говорю про Божественне Єство, коли вони, розмірковуючи над природою безтілесних істот, і її не визначали належним чином, а замість визначення пропонували якісь тьмяні образи.

Як ще мудрують єретики? «Отже, — кажуть вони, — ти не знаєш того, що вшановуєш?» Виходячи із уже доведеного в Писанні, що знати Бога в Його сутності неможливо, на це взагалі не варто би відповідати. Але позаяк я говорю це з не ворожістю, а ради їхнього виправлення, тому тепер доведу, що Бога не знають не ті, котрі не знають Його сутності, а ті, котрі намагаються осягнути цю сутність. Скажи мені, якщо б двоє людей сперечалися між собою про те, наскільки вони знають величину неба, і один з них говорив би, що людським зором осягнути його неможливо, а другий доказував би, що все небо можна виміряти п’яддю руки, то кому з них ми приписали б знання величини неба, — тому, котрий стверджує, що ніби знає, скільки п’ядей воно має, чи тому, котрий визнає себе необізнаним? То коли той, котрий, відступаючи перед величиною неба, насправді знає його безмежність, то чому ми не будемо ставитися з таким же благоговінням до Бога? Чи не є це крайнім безумством?

Від нас вимагається тільки знати, що Бог є, а не досліджувати Його Єство. Послухай, що говорить про це Павло: «Треба, щоб той, хто приходить до Бога, вірував, що Він є» (Євр. 11, 6). Так само і пророк, викриваючи деяких за їхнє безчестя, не осуджує їх за те, що вони не знають, Хто є Бог, а за те, що вони не визнають Його існування, пише: «Каже безумний у серці своєму: нема Бога» (Пс. 13, 1). Тож, коли цей безумний є нечестивим не за те, що він не знає єства Божого, а тому, що не визнає існування Бога, тоді задля благочестя достатньо визнавати, що Бог є.

Однак вони придумали і дещо інше заперечення. Яке? «Сказано, — говорять вони, — що «Бог є Дух» (Ін. 4, 24). Але скажи мені, хіба цим визначається Його єство? Хто з тих, що хоч бодай трохи наближався до дверей Святого Письма, може це допустити? На цій же підставі можна б сказати, що Бог є вогонь, бо як написано, що Бог є Дух, так само написано, що Бог — це «вогонь, що поїдає» (Євр. 12, 29). А в іншому місці, — що Він є «джерелом води живої» (Єр. 2, 13). І не тільки можна б сказати, що Бог є Дух, джерело і вогонь, але й душа, і вітер, і людський розум, і багато іншого ще більш недоречного. Однак не потрібно все перераховувати і наслідувати їхнє безумство. Слово «дух» має багато значень, наприклад, наша душа, про що свідчить Павло: «Віддати таких сатані, щоб дух спасся» (1 Кор. 5, 5). Так само вітер, бо говорить пророк: «Східним вітром Ти потопив кораблі» (Пс. 47, 8). Так називають і духовні дари. «Цей самий Дух, — говорить Апостол, — свідчить духові нашому» (Рим. 8, 16). І ще: «Буду молитися духом, буду молитися і розумом» (1 Кор. 14, 15). Так, за словами Ісаї, називають і гнів: «Ти вигнав його Своїм духом сильним у день східного вітру» (Іс. 27, 8). Духом називають і поміч Божу: «Живущий наш дух, Господній помазанець» (Плач. 4, 20).

На їхню думку, таким мав би бути у нас Бог, і все це мав би поєднувати в Собі. Але, щоб нам не займатися пустослів’ям, виставляючи на вид те, що не варте уваги, завершимо цю розмову щодо них і зосередимо всю увагу на молитві. Чим більше вони проявляють безчестя, тим більше будемо просити і молитися за них, щоб вони все ж таки відійшли від свого безумства. «Бо це добре й угодне Спасителеві нашому Богу, Який хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2, 3–4).

6. Отже, не переставаймо молитися за них. Молитва — це могутня зброя, скарб невичерпний, багатство нетлінне, тиха пристань, запорука спокою. Молитва — це корінь, джерело і мати численних благ — вона могутніша за царську владу. Часом буває, що наділений царською діадемою страждає від гарячки, лежить із запаленням на постелі, а біля нього стоять лікарі, зброєносці, слуги, полководці. Однак ні мистецтво лікарів, ні присутність друзів, ні прислуговування рабів, ні численність ліків, ні вишуканість вбрання, ні достаток багатства, ні будь-що інше людське не може зцілити хворобу, що його спіткала. Але коли увійде той, хто має дар Божий, і тільки торкнеться його тіла, і піднесе за нього чисту молитву, тоді вся хвороба зникне. Отже, чого не змогли зробити багатство, численність прислуги, надзвичайність і величність царської влади, те змогла звершити молитва одного бідного й убогого.

Однак я говорю не про розсіяну й неуважну молитву, а про ту, яка підноситься щиро, із скорботної душі і смиренного серця. Така молитва йде до неба. Як вода, що тече рівниною і, маючи великий простір, не піднімається вверх. А коли руки водопровідників знизу її затримають і стиснуть, тоді вона понесеться вверх швидше за будь-яку стрілу. Так і душа людини. Коли вона має необмежену волю, тоді веселиться і гуляє; а коли прикрі обставини стиснуть її, тоді вона, перенісши належне випробовування, підносить до неба чисті і щирі молитви. А щоб ти переконався, що молитви, які підносяться у скорботі, можуть бути скоріше вислухані Богом, послухай, що говорить пророк: «До Господа взивав я у скорботі моїй, і Він вислухав мене» (Пс. 119, 1).

Тому пробудімо свою совість, засмутімо душу згадкою про гріхи; але засмутімо не для того, щоб її пригнобити, а щоб вона була почута, — щоб була тверезою, пильною і досягала аж до небес. Ніщо так не приборкує безпечність і байдужість, як скорбота і печаль. Це заставляє її зосередитись і звернути увагу на себе. Хто молиться з такою скорботою, той у душі після молитви відчуває надзвичайне задоволення. Хмари спочатку, коли збираються, навіюють сутінки, а після дощу повітря стає чистим і світлим. Так і печаль, поки збирається всередині, засмучує наш розум; а коли поєднається зі словами молитви зрошеними сльозами і вийде назовні, тоді залишає в душі надзвичайну ясність, бо в душу того, хто молиться, наче проміння, проникає Божа поміч.

Але попри все, яка у багатьох холодна відмовка? «Я не маю відваги, — кажуть вони, — я встидаюся і не можу відкрити уста». Це сатанинська сором’язливість, це прикриття безпечності, диявол цим хоче закрити перед тобою двері, що ведуть до Бога. Ти не маєш відваги? Але велика відвага і велика користь і полягає в тому, щоби вважати себе невідважним. Так само як соромно і надто небезпечно вважати себе відважним перед Богом. Якщо ти вважаєш себе відважним перед Богом, бо маєш безліч заслуг і не відчуваєш за собою нічого поганого, тоді будь-яка твоя молитва є безплідною. Але коли ти у своїй совісті носиш великий тягар гріхів і визнаєш себе найгіршим, тоді ти будеш мати перед Богом великий доступ.

Однак ще немає такого смирення, щоб грішник вважав себе грішником. Смирення полягає в тому, щоб, усвідомлюючи за собою чимало дечого великого, нічого великого про себе не думати, а, уподібнюючись Павлові, сказати: «Нічого не знаю за собою, — і в той же час говорити: — але тим не виправдовуюся» (1 Кор. 4, 4). І ще: «Христос Ісус прийде у світ спасти грішників, серед яких я перший» (1 Тим. 1, 15). Це і є смирення, коли хто, будучи високим через свої заслуги, сам себе в думці принижує.

Але Бог через Своє невимовне людинолюбство приймає не тільки смиренних, але й тих, котрі щиро визнають свої гріхи, — Він є благим і милостивим навіть до таких людей. А щоб ти переконався, яким великим благом є не думати про себе нічого великого, уяви собі дві колісниці, в одну з яких запрягли праведність і гордість, а в другу — гріх зі смиренням. І ти побачиш, що колісниця гріха випередить праведність, але не власним зусиллям, а силою запряженого з ним смирення. Колісниця ж праведності відстане не через її немічність, а через тягар і громіздкість гордості. Як смирення своєю висотою долає тягар гріха і швидко піднімається до неба, так гордість через свій великий тягар і величину може перемогти найвищу праведність і потягнути її вниз.

7. А що перша колісниця більш прудка, ніж остання, згадай про фарисея і митаря. Фарисей, запрягши разом праведність і гордість, говорив: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди: грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк. 18, 11). О безумство! Його пихатість не задовольнилася порівнянням зі всім людським родом, але з великою ненавистю напала і на митаря, що стояв неподалік. А що той? Він не противився проти ганьби, не образився доріканням, а смиренно сприйняв сказане. І стріла ворога стала для нього ліками і зціленням, ганьба — похвалою, докір — вінцем. Наскільки великим благом є смирення, наскільки корисно не ображатися через обмовляння інших і не дратуватися через образи ближніх! Можна і від них отримати чимале і цінне благо, як це сталося з митарем. Перенісши ганьбу, він очистився від гріхів і, промовивши: «Боже, будь милостивий до мене грішного!… пішов до свого дому виправданий більше, ніж той» (Лк. 18, 13–14).

Слова виявилися вищими від діл, благанням переможені дії. Фарисей виставляв на показ праведність, піст і десятини, а митар вимовив прості слова і позбувся гріхів, тому що Бог не тільки чув слова, а бачив і стан душі, з якої вони вилилися, побачив його смиренним, скорботним і Своїм людинолюбством помилував його. Але я це говорю не ради того, щоб ми грішили, а щоб були смиренними. Якщо митар, який відзначився крайнім безчестям, отримав таку милість Божу не через смирення, а тільки розкаянням, вираженням своїх гріхів і сповіданням того, ким він був, то наскільки більшу поміч отримають від Бога ті, котрі звершили багато добрих справ і не були про себе високої думки?

Тому прошу, закликаю і молю вас неустанно сповідувати свої гріхи перед Богом. Я не виставляю тебе на вид перед подібними до тебе рабами і не заставляю відкривати гріхи перед людьми. Відкрий свою совість перед Богом, покажи Йому свої рани і проси в Нього ліків. Покажи Тому, Котрий не докоряє, а лікує, бо Він бачить все, хоч би ти щось і затаїв. Скажи, щоб отримати користь; скажи, щоб, скинувши тут із себе всі гріхи, відійти туди чистим і безгрішним, звільнившись від їх майбутнього нестерпного виявлення.

Три юнаки були в печі, які віддали свої душі за визнання Владики. Але й після таких великих подвигів вони говорять: «Ми не можемо відкрити уст наших, соромом і ганьбою ми стали для рабів Твоїх і тих, що шанують Тебе» (Дан. 3, 33). Для чого ж ви відкрили уста? «Для того, — говорять вони, — щоб промовити саме це, що «ми не можемо відкрити уста», і цим умилостивити Владику». Сила молитви гасила полум’я вогню, усмирила лютість левів, зупиняла війни, припиняла битви, втихомирювала буревії, проганяла демонів, відкривала ворота неба, розривала пута смерті, відганяла хвороби, долала злобу, укріпляла нестійкі міста, посилала удари з неба, захищала від людської підступності і взагалі від усіляких прикрощів.

Знову ж таки я говорю не про ту молитву, котра є тільки на устах, а про ту, котра підноситься із глибини душі. Якщо дерева глибоко пустили своє коріння, то їх не зламають і не вирвуть навіть наймогутніші вітри, бо своїм корінням вони міцно тримаються глибоко в землі. Так і молитви, що підносяться із глибини душі, маючи там своє коріння, безпечно підносяться вгору і не затримуються жодними нападами роздумів. Тому і пророк говорить: «З глибини взиваю до Тебе, Господи» (Пс. 129, 1).

Все це я говорю не для того, щоб ви тільки хвалили, але щоб і на ділі сповняли. Якщо людина, яку спіткало горе, розповість про свої нещастя людям, зі скорботою описуючи прикрощі, що її спіткали, й у своїх словах ніби знаходить деяку розраду, то тим більше ти отримаєш полегшення і велику відраду, якщо відкриєш страждання своєї душі перед своїм Владикою. Людина часто сприймає за обтяжливе для себе слухати, як перед нею хтось жаліється і плаче, через що відвертається й уникає нещасного. А Бог поступає не так. Він приймає і пригортає до Себе, хоч би ти як довго не виливав перед Ним свої прикрощі. Він тоді ще більше тебе любить і вислуховує твої молитви. Саме це Христос виразив словами: «Прийдіть до Мене, всі струджені й обтяжені, і Я заспокою вас» (Мф. 11, 28).

Тож, Він кличе — не закриваймо свій слух; Він кличе — не тікаймо від Нього. Хоч би в нас було безліч гріхів, тоді ще старанніше будемо звертатися до Нього, бо саме таких Він кличе. «Я прийшов прикликати не праведників, — каже Він, — але грішників до покаяння» (Мф. 9, 13). І там Він називає обтяженими і струдженими тих, котрі обтяжені тягарем гріхів. Він називається Богом «утіхи» і Богом «милосердя» (2 Кор. 1, 3), бо Його невпинна дія полягає в тому, щоб утішати і закликати скорботних і засмучених, хоч би в них було безліч гріхів.

Тільки віддаймо Йому себе, тільки прийдімо до Нього і не відходьмо. Тоді ми на ділі відчуємо істинність сказаного. І тоді, щоб не сталося з нами, вже ніщо не зможе нас засмутити, якщо будемо підносити щиру й невпинну молитву. Нею ми позбудемося всього, щоб нас не спіткало. Але що дивного, що сила молитви може зупиняти людські прикрощі, якщо вона легко гасить і знищує самі гріхи?

Отже, щоб нам легко прожити це життя, позбутися всіх гріхів, що їх ми вчинили, і сміливо стати перед Христовим престолом, будемо повсякчасно готувати для себе ці ліки, складаючи їх зі щирих постійних сліз і терпеливості. Так ми будемо насолоджуватися постійним здоров’ям і отримаємо майбутні блага, щоб всі ми сподобилися цього благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Котрим Отцю зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору