«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том І. Книга 2

Проти аномеїв. Слово дванадцяте

Про розслабленого, що був розслабленим
тридцять вісім років; і на слова «Отець Мій
донині робить, і Я роблю» (Ін. 5, 17)

Благословенний Бог! Під час кожного зібрання я бачу, що нива збільшується, жниво густішає, тік наповнюється, снопи примножуються. Небагато днів минуло з тих пір, як я кинув зерно, і ось уже в нас виріс щедрий колос послуху. З цього видно, що не людська сила, а Божественна благодать зрощує цю Церкву. Такою є властивість духовної сівби. Вона не очікує часу, не потребує багато днів, не залежить від зміни місяців, пір року, погоди, років, а в той же день, коли посіяні духовні зерна, можна цілою і щедрою пригорщею отримувати жниво. Тим, хто обробляє природну землю, необхідно багато трудитися і довго ждати. Вони повинні запрягати в ярмо робочих волів, проводити глибоку борозну, щедро сіяти зерно, вирівнювати поверхню землі, прикривати землею посіяне, ждати помірних дощів, докладати чимало інших трудів, довго ждати і аж тоді отримувати очікуване. А тут можна і сіяти, і жати як влітку, так і зимою. І часто в один день робити те й інше, особливо, коли обробляється душа щедра і плодюча, як це можна бачити у нас.

Тому я з такою охотою спішив до вас, подібно, як землероб з охотою обробляє ту ниву, плодами якої може наповнити комори. Через те, що ви за мій скромний труд щедро мене нагороджуєте, то я з особливим старанням приступаю до свого землеробства і звертаюсь до вас із залишками того, про що вже було сказано раніше. Тоді я вів мову про славу Єдинородного Сина Божого на підставі Старого Завіту. Це ж саме і на цій же підставі буду робити тепер. Тоді я говорив, що Христос сказав: «Якщо б ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені» (Ін. 5, 46). А тепер говорю, що Мойсей сказав: «Господь Бог ваш дасть вам із братів ваших Пророка, як мене; слухайте Його в усьому» (Втор. 18, 15; Діян. 3, 22). Як Христос відсилає до Мойсея, щоб через нього привернути до Себе, так Мойсей передає учнів Учителеві, наказуючи слухатися Його в усьому. Тому будемо уважними як до того, що говорить і робить Христос, так і до того, що прочитано нам сьогодні про Його знамення.

Що це за знамення? «Було, — говориться, — юдейське свято, і прийшов Ісус до Єрусалима. В Єрусалимі ж біля Овечих воріт є купальня, що по-єврейськи зветься Вифезда, яка мала п’ять критих входів» (Ін. 5, 1–2). У неї, як говорить Євангеліє, у певний час сходив ангел, що можна було пізнати через збурення води. І перший, хто входив у купальню після збурення води, ставав здоровим, хоч би якою хворобою не страждав. При цих входах лежало багато хворих, сліпих, кривих, сухих, що очікували збурення води. Чому Христос часто відвідував Єрусалим і в свята спілкувався з юдеями? Тому, що тоді сходилося багато народу, і цього разу Він вибрав це місце, щоб допомагати немічним. Бо не так бажали звільнитися від хвороб самі хворі, як Цей Лікар докладав зусиль, щоб звільнити їх від немочей. Коли зібрання було повним і видовище готовим, тоді Він і виходив відкрито перед усіма і проявляв піклування про спасіння їхніх душ.

Отже, лежало багато хворих, які очікували збурення води. І хто першим входив після збурення води, зцілявся, а другий уже ні. Лікувальна сила припинялася, цілющість благодаті вичерпувалася, і вода ставала бездіяльною, ніби хвороба першого, який входив у неї, повністю її знесилювали. І це правильно. Бо та благодать була рабською. Коли ж прийшов Господь, то стало не так. Не тільки той, хто першим входив у водяну купальню хрещення, отримував зцілення, але й перший, і другий, і третій, і четвертий, і десятий, і двадцятий. Хоч би ти назвав їх тисячі, хоч би удвічі чи втричі більше, навіть безмежну кількість, хоч би ти опустив у водяну купальню весь всесвіт, благодать ніскільки не зменшиться, а залишиться очищувальною для всіх.

Такою є відмінність між силою раба (ангела) і владою Господа. Той зціляє одного, а Цей — весь всесвіт. Той — одного в рік, а Цей — щоденно. І хоч би в купальню увійшли тисячі, зробить здоровими всіх. Той зціляв через сходження і збурення води, а Цей не так, а тільки промовивши над водою одне Його ім’я, щоб передати їй всю цілющу силу. Той лікував пошкоджене тіло, а Цей зціляв недуги душі. Чи бачиш, як між ними відкривається велика і безмежна відмінність у всьому?

2. Отже, лежало багато хворих, які очікували порушення води. Бо це місце було духовною лікарнею. Як у лікарні можна побачити багато людей із виколотим оком, із пошкодженою ногою, і з іншими хворими членами, які разом сидять, очікуючи лікаря. Так і в цьому місці можна було бачити тих, що зібралися. У тих входах «був чоловік, який хворів тридцять вісім років. Ісус, побачивши, що він лежить, і знаючи, що вже довго хворіє, говорить йому: «Чи хочеш бути здоровим?» Недужий відповів Йому: «Так, Господи! Але людини не маю, щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню; коли ж я приходжу, інший вже поперед мене входить» (Ін. 5, 5–7).

Чому Ісус, проминувши інших, підійшов до нього? Для того, щоб показати і Свою силу, і людинолюбство. Силу, бо хвороба була вже невиліковною, і розслаблення хворого було безнадійним. Людинолюбство, — бо Провидець і Людинолюбець краще за інших побачив того, хто особливо був достойний милості та благодіяння.

Не будемо легковажно ставитися і до цього, і до числа тридцяти восьми років, упродовж яких хворий був розслабленим. Нехай почують усі, що борються зі щоденною убогістю, чи проводять життя у хворобах, чи опинилися у важких життєвих обставинах, чи потрапили в буревій і вихор несподіваного нещастя. Цей лежачий розслаблений став пристановищем усіх людських нещасть. Будь-хто, хоч би яким засмученим, жалюгідним, нещасливим не був, поглянувши на нього, не став би мужньо і з підбадьоренням переносити все, що його спіткало. Якщо б він страждав двадцять років, чи десять, чи тільки п’ять, то і їх хіба було б не достатньо для того, щоби похитнути міць його душі? А він тридцять вісім років перебуває в такому стані і не падає духом, а проявляє надзвичайну терпеливість.

Можливо, через такий довгий час це видається вам дивним, але коли послухаєте його слова, тоді особливо побачите всю його мудрість і терпеливість. Ісус підійшов і говорить до нього: «Чи хочеш бути здоровим?». Хто не знав того, що розслаблений хоче бути здоровим? Чому ж Він питає? Звичайно, не тому, що не знав. Для Того, Хто знає тайни людських думок, тим більше відоме було явне й очевидне для всіх. Чому ж Він питає? Як сказав Він сотникові: «Я прийду і зцілю його» (Мф. 8, 7), не тому, що наперед не знав його відповіді, а тому що, передбачаючи і достеменно знаючи відповідь, хотів дати цьому сотникові привід і нагоду відкрити перед усіма його побожність, що скривалася в тіні, і сказати: «Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою» (Мф. 8, 8), так і цього розслабленого, знаючи, що він відповість, Господь не тому питає, чи хоче він зцілитися, що Сам цього не знав, а тому, щоб подати розслабленому причину і нагоду виразити своє нещастя і стати учителем терпеливості. Якщо б Він зцілив цього чоловіка мовчки, то ми, не пізнавши твердості його душі, мали б важку втрату.

Христос не тільки дбає про теперішнє, але особливо піклується і майбутнім. Він, поставивши хворого перед необхідністю відповідати на питання: «Чи хочеш бути здоровим?», — відкрив у ньому учителя терпеливості й мужності для всіх, що живуть у всесвіті. А що той? Не опечалився, не обурився, не сказав Тому, Хто запитував: «Ти бачиш мене розслабленим, знаєш давність моєї хвороби і питаєш, чи хочу я бути здоровим? Чи не прийшов Ти посміятися над моїм нещастям і пожартувати над чужою прикрістю?». Ви знаєте, якими малодушними бувають хворі, якщо бодай один рік пролежать у постелі. А тому, в кого хвороба продовжувалася тридцять вісім років, чи не властиво було упродовж такого довгого часу втратити всяку мудрість? Однак розслаблений нічого такого не сказав і не подумав, а з надзвичайною скромністю відповів: «Так, Господи! Але людини не маю, щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню» (Ін. 5, 7).

Поглянь, скільки прикрощів поєдналися разом і дошкуляють цьому чоловікові: і хвороба, і убогість, і відсутність помічників. «Коли ж я приходжу, інший вже поперед мене входить» (Ін. 5, 7). І ця найбільша прикрість могла зрушити навіть камінь. Мені здається, що я бачу, як цей чоловік щороку повзе і, доповзши до входу в купальню, кожного року зупиняється перед самим кінцем доброї надії. І тим тяжче, що він це переживав не два роки, не три, не десять, а тридцять вісім. Він докладав усіх зусиль, однак плоду не отримував. Подвиг звершувався, а нагорода за подвиг упродовж багатьох років діставалася іншому. І що найтяжче, — він бачив, як зціляються інші.

Ви, звичайно, знаєте, що ми сильніше відчуваємо власні прикрощі, коли бачимо, як інші, зазнавши таких же прикрощів, від них звільняються. Убогий особливо відчуває свою убогість тоді, коли бачить іншого багатим. Хворий тяжче страждає, коли бачить, як чимало хворих звільняються від своїх недуг, а він не має жодної доброї надії. На тлі щастя інших ми яскравіше бачимо власне нещастя. Так було і з розслабленим. Однак він, стільки часу боровшись з хворобою, з убогістю, самітністю, і бачачи, як інші зціляються, а сам, хоч постійно докладав зусиль, але ніколи не міг осягнути, і вже не надіючись звільнитися від своїх мук, при цьому не відступав, а кожного року йшов.

А ми, якщо один раз про щось попросимо Бога і не отримаємо того, що просимо, тут же засмучуємося, впадаємо в крайню байдужість, навіть перестаємо молитися і втрачаємо побожність. Чи можна як з гідністю прославити розслабленого, так і осудити нашу байдужість? Яке оправдання, яке прощення можемо мати ми, коли він терпів тридцять вісім років, а ми так скоро впадаємо у відчай?

3. Що ж Христос? Христос показав, що розслаблений гідний отримати зцілення, і Він, обійшовши інших, справедливо підійшов до нього, говорить йому: «Встань, візьми постіль твою і ходи» (Ін. 5, 8). Чи бачиш, що тридцять вісім років ніскільки не завдали шкоди розслабленому, позаяк він терпеливо переносив те, що з ним сталося? Упродовж цього довгого часу його душа, очищена нещастям, ніби в горнилі, стала більш мудрою, і він отримав зцілення з особливою славою — його зцілив не ангел, а Сам Владика ангелів.

Чому Він звелів йому взяти свою постіль? Найпершою і найважливішою причиною було те, що Христос хотів звільнити юдеїв від дотримання Закону (про суботу). Бо коли явилося Сонце, то нема потреби у світильнику. Коли відкрилася істина, то не потрібно піклуватися про її образ. Тому, якщо Христос інколи порушував суботу, то цього дня звершував особливі знамення, щоб, вражаючи глядачів величністю чуда, поступово ослабити і відмінити дотримання бездіяльності. По-друге, Христос дав це повеління для того, щоб закрити безсоромні уста юдеїв. Бо вони спотворювали зміст Христових чудес зі злим наміром і намагалися зашкодити славі тих діл, які Він звершував. Тому Він повелів відкрито нести постіль, ніби трофей і безсумнівний доказ здоров’я, щоб вони не говорили про розслабленого те, що говорили про сліпого.

А що вони говорили про сліпого? Одні говорили, що це він, інші, що не він, треті, що це він сам (Ін. 9, 9). Тож, щоб і про розслабленого вони не говорили такого ж, викривачем їхньої безсоромності стає та постіль, яку він несе високо.

Можна вказати і на третю причину, не меншу за попередні. Щоб ти знав, що зцілення було звершено не людським мистецтвом, а Божественною силою, Христос повелів зціленому нести постіль, подаючи особливий і яскравий доказ істинного і досконалого здоров’я, щоб ніхто із тих обвинувачів не міг сказати, що розслаблений ішов ходою слабого, прикидуючись на догоду Христові. Тому Христос і велить йому нести тягар на своїх плечах. Якщо б його члени не були добре укріплені і суглоби не були зцілені, то він не зміг би нести такий тягар на своїх плечах. Крім того, цим він показав усім, що, коли повеліває Христос, все звершується негайно: і хвороба припиняється, і здоров’я повертається. Лікарі, хоч і лікують хвороби, але негайно повернути хворому здоров’я не можуть. Необхідний ще чималий термін, щоб відновилися сили хворого; коли залишки хвороби поступово згасають і виходять з тіла.

А Христос не так. Він в одну мить звільняє від хвороби і повертає здоров’я. Між тим і другим не було жодного проміжку часу. Бо як тільки священні слова злетіли із Його святого язика, тут же і хвороба залишила тіло, і слово стало ділом, і вся недуга вповні зцілилася. Як якась свавільна служанка, коли побачить свого господаря, тут же втихомирюється і знову приймає належну благовидість, так і тілесна природа тоді, подібно до служанки, збунтувалася і проявила розслаблення, а коли побачила свого Владику, що прийшов, повернулася до попереднього благовидного стану і належного порядку. І все це було зроблено одним словом. Бо це були не прості слова, а слова Божі, про які сказано: «Міцний виконавець слова Його» (Іоїл. 2, 11).

Якщо Він створив людину, якої раніше не було, то тим більше міг виправити розладнаного і розслабленого. Тут я із задоволенням спитав би тих, котрі досліджують єство Боже: як з’єдналися члени розслабленого, як зв’язалися кістки, як укріпилася розладнана діяльність живота, як знову напружилися ослаблені нерви, відновилися та укріпилися занепаді сили? Однак вони не змогли б на це відповісти. Тому і ти тільки дивуйся події, а не досліджуй, яким чином звершилося. Коли розслаблений сповнив повеління і взяв постіль, тоді юдеї, побачивши його, сказали: «Сьогодні субота, і не слід було тобі брати постіль свою» (Ін. 5, 10). Треба було б поклонитися Тому, Хто звершив чудо, необхідно було здивуватися з того, що сталося, а вони говорять про суботу. Воістину проганяють комара і поглинають верблюда. А що розслаблений? «Хто зцілив мене, Той сказав мені: «Візьми постіль твою і ходи» (Ін. 5, 11).

Бачиш вдячність цього чоловіка? Він відкрито визнає Лікаря і говорить, що Той, Хто дав йому це повеління, достойний віри. Яку думку висловив перед ними сліпий, те сказав і цей. Що виразив сліпий? Юдеї говорили йому: «Чоловік Цей не від Бога, бо не шанує суботи». А що він на це? «Ми знаємо, що грішників Бог не слухає… А Цей відкрив мої очі» (Ін. 9, 16, 31). Зміст цих слів такий. Якщо б Він порушив Закон, тоді б згрішив. А коли б згрішив, тоді не мав би такої сили, бо де гріх, там сили нема. А Він проявив силу. Отже, порушивши Закон, Він не згрішив.

Так роздумує і розслаблений, бо його слова «Той, Хто зцілив мене» означають: якщо Він проявив силу, то несправедливо було б звинувачувати Його в беззаконні. Що ж юдеї? «Хто Той Чоловік, Який сказав тобі: візьми постіль твою і ходи?» (Ін. 5, 12). Поглянь, які вони безумні і безсердечні. Поглянь, як їхня душа переповнена пихатістю! Очі ненависників ні на що не дивляться розсудливо, а тільки шукають причини для осудження. Так і юдеї. Коли зцілений об’явив їм про те та інше, тобто, що Господь і зцілив, і звелів узяти постіль, вони про перше не згадали, а тільки про останнє. Чудо затаїли, а порушення суботи виставили на вид. Вони не сказали, де Той, Хто зробив тебе здоровим? А, замовчуючи це, сказали: «Хто Той Чоловік, Який сказав тобі: візьми постіль твою і ходи? А зцілений не знав, Хто Він, бо Ісус зник у натовпі, що був на тому місці» (Ін. 5, 12–13).

Ось найбільше оправдання цього чоловіка! Ось доказ піклування Христа! Коли ти почуєш, що розслаблений сприйняв Господа, що прийшов, не так, як сотник і не сказав: «Скажи тільки слово, і видужає слуга мій» (Мф. 8, 8), — то не звинувачуй його у безвір’ї, бо він не знав Ісуса, не знав, Хто Він. І як він міг знати Того, Кого раніше не бачив? Тому він і сказав: «Людини не маю, щоб…, опустила мене в купальню» (Ін. 5, 7). Якщо б він знав Господа, то не згадав би про купальню і про сходження в неї, а просив би зцілити його так, як пізніше і був зцілений. Але він сприйняв Його як одного із багатьох, як просту людину, тому і говорив про звичайне лікування. Але доказом піклування Христа є те, що Він відійшов від зціленого і не відкрився йому. І юдеї вже не могли запідозрити, ніби це був підставний свідок, і що він говорить так у присутності Христа, як був Ним навчений. Його необізнаність і відсутність Христа відкидають такі підозри, як про це говорить і Євангеліст: «Не знав, Хто Він» (Ін. 5, 13).

4. Тому Він і відсилає зціленого самого і залишає його наодинці, щоб юдеї при бажанні розпитали його самого, вивчили подію і, достатньо розвідавши про все, припинили б своє безумство. Сам Він не говорить їм нічого, а подає доказ ділами, які завжди свідчать яскравіше і звучніше за будь-яку сурму. Отже, жодних підозрінь не спричиняло свідчення: «Хто зцілив мене, Той сказав мені: візьми постіль твою і ходи» (Ін. 5, 11). Розслаблений стає благовісником, учителем невірних, лікарем і проповідником для їхнього осоромлення і осудження. Проповідником не голосом, а ділом; не словом, а самою подією. Він подавав яскравий і незаперечний доказ, показуючи те, що говорив, на власному тілі.

«Потім Ісус зустрів його у храмі і сказав йому: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5, 14). Чи бачиш мудрість Лікаря, чи бачиш Його піклування? Він не тільки звільнив від теперішньої хвороби, але й застерігає і від майбутньої. І цілком вчасно. Коли той був на постелі, Христос не говорив йому нічого такого, не нагадував про гріхи, бо душа у хворого буває дратівливою і ранимою. А коли Він вигнав хворобу, коли повернув здоров’я, коли на ділі показав Свою могутність і піклування, тоді подає вчасну пораду і настанову, яка вже завдяки самим ділам заслуговує довіри. Чому зцілений пішов і заявив про нього юдеям? Він хотів, щоб і вони прийняли істинне вчення. «Однак вони за це, — говорить Євангеліст, — зненавиділи і переслідували Ісуса».

Тепер слухайте мене уважно, бо в цьому вся суть справи. «І почали юдеї переслідувати Ісуса,… за те, що Він творив такі діла в суботу» (Ін. 5, 16). Погляньмо, як Він виправдовується. Бо спосіб Його оправдання вказує нам: належить Він до числа підвладних чи вільних; до тих, що служать, чи до тих, що повелівають. Його діяльність видавалася надзвичайним беззаконням. Колись той, що у суботу збирав дрова, був побитий камінням за те, що в суботу носив тягарі (Числ. 15, 32–36). У цьому великому гріху звинувачували і Христа, — саме в тому, що Він порушував суботу. Подивимось, чи Він просить прощення як раб і людина підвладна, чи являється як Такий, що має владу і самостійність, як Владика, що стоїть вище закону і Сам дає заповіді. Як же Він виправдовується? «Отець Мій, — говорить, — донині робить, і Я роблю» (Ін. 5, 17).

Чи бачиш владу Його? Якщо б Він був нижчим і меншим за Отця, то сказане Ним послужило б не для оправдання Його, а ще більшого звинувачення і найтяжчого осудження. Якщо будь-хто робить те, що дозволено робити тільки тому, хто вищий за нього, і потім, будучи схопленим і відданим під суд, говорить: «Позаяк це робив вищий, тому і я зробив», — то таким оправданням він не тільки не звільняє себе від провини, а піддає ще більшому обвинуваченню та осудженню. Оскільки братися за те, що вище власної гідності властиве зарозумілості і гордості. Тому, якщо б Христос був нижчим від Отця, то сказане Ним послужило б не для Його оправдання, а ще більшого звинувачення. А позаяк Він рівний Отцеві, то в Його словах немає вини.

Я поясню сказане мною на прикладі. Носити багряницю і мати на голові діадему дозволено тільки цареві і нікому більше. То, коли б будь-хто із натовпу появився в такому одязі і потім, будучи приведеним у судилище, сказав: «Оскільки у цей одяг одягається цар, тому одягаюсь і я», — то він не тільки не уникнув би звинувачення, а через таке оправдання заслужив би ще більшого покарання і тортур. Так само найбільш негідних людей, наприклад, убивць, розбійників, грабіжників могил та інших подібних злочинців, властиво звільняти від покарання і тортур тільки царській великодушності. Тому, коли б будь-який суддя відпустив засудженого без царського дозволу і, будучи звинуваченим у цьому, почав говорити: «Позаяк цар відпускає, то я відпускаю», — то таким оправданням він не тільки не уник би кари, а збудив би проти себе ще більший гнів. І цілком справедливо.

Не годиться нижчим, ніби в запамороченні, привласнювати собі владу вищих і нею виправдовуватися, бо це є великою образою для тих, котрі довірили їм бути начальниками. Тому нижчий ніколи не буде оправдовуватися таким чином. Водночас цар і той, хто має з ним однакову гідність, буде говорити це сміливо. Бо де однакова ступінь начальства, там, вочевидь, й однакова влада. Якщо ж будь-хто оправдується таким чином, тоді він неодмінно повинен мати таку ж владу як той, чию владу він приписує собі.

Отже, якщо Христос так оправдувався перед юдеями, то безсумнівно, що цим Він показав нам, що має однакову гідність з Отцем. Коли хочете, застосуємо наведені приклади до Христових слів і до діла, яке Він звершив. Нехай владне порушення суботи буде тим же, що й багряниця та діадема і відпущення злочинців. Останнє дозволено тільки цареві і нікому іншому із підданих. Але коли хтось буде робити це і робити справедливо, то безсумнівно, що і він є царем. Так само і тут. Якщо Христос робить це з владою і, будучи звинувачуваним, посилається на Отця і говорить: «Отець Мій донині робить», — то безсумнівно, що Він рівний Тому, Хто має владу це робити. Бо, якщо б не був рівний Йому, то не використовував би такого оправдання.

Щоб вам більш ясно усвідомити сказане, то згадайте, що й учні Його інколи порушували суботу, зриваючи колоски і споживаючи їх в суботу (Мф. 12, 1). Тепер її порушником є Він Сам. Юдеї звинувачували їх, звинувачували і Його. Але подивимось, як Він оправдував їх, і як Самого Себе, щоб у відмінності між тим та іншим ти краще усвідомив висоту Його оправдання. Як оправдовував Він учнів? «Хіба ви не читали, що зробив Давид, коли зголоднів?» (Мф. 12, 3). Виправдовуючи рабів, Він посилається на подібного до них раба Давида. А виправдовуючи Себе, підносить мову до Отця: «Отець Мій робить, і Я роблю».

Але хтось може сказати: «Про яку діяльність Він говорить, якщо після шести днів «Бог відпочив від усієї праці Своєї» (Бут. 2, 2)? Про щоденне піклування, тому що Бог не тільки створив творіння, але й оберігає те, що створив. Чи ти вкажеш на ангелів, чи архангелів, чи на вищі сили і взагалі на все видиме і невидиме — все перебуває під Його провидінням. А коли б опинилося поза Його піклуванням, то розпалося б, зруйнувалося б і загинуло. Тож Христос, бажаючи показати, що Він Провидець, а не предмет провидіння, Діяч, а не предмет діяльності, сказав: «Отець Мій робить, і Я роблю», — вказуючи на Свою рівність з Отцем.

5. Пам’ятайте ж і зі всією старанністю сповняйте це, поєднуючи в житті мудрість із правдивістю догматів. До цього я закликав вас раніше, до цього закликаю і тепер, і не перестану закликати. А життя і мудрість ні від чого так не залежить, як від перебування тут. Як суха земля, яку ніколи не поливають, заростає терням та будяками, а та, що обробляється руками землеробів, цвіте, красується і дає щедрі плоди. Так і душа, зрошувана божественними словами, цвіте, красується і дає щедрі плоди Духа, а покинута в посусі і без догляду, яка рідко отримує такий полив, дичавіє, заростає травою і породжує безліч гріховного терня. А де терня, там дракони, змії, скорпіони і всяка диявольська сила.

Якщо ви не вірите цим словам, то ми порівняємо відсутніх і нас, і ви побачите велику відмінність. Або краще погляньмо на себе, якими буваємо ми, коли насолоджуємося Божественним вченням, і якими стаємо, коли довший час позбавляємо себе цього корисного вчення. Тож не губімо своєї користі. Перебування тут є джерелом усіх благ. Коли виходимо звідси, і чоловік для жінки здається більш поважним, і жінка для чоловіка милішою, бо жінку робить привабливою не врода тіла, а доброта душі; не одягання та підмальовування, не золото і дорогий одяг, а чистота, покірність і постійний страх Божий. Ця духовна краса ніде так успішно не розвивається, як у цьому дивному і божественному місці. Де апостоли і пророки змивають, виправляють, витирають застарілість гріха, подають цвіт юності, знищать будь-які плями, всякі пороки, всіляку скверну нашої душі (Еф. 5, 27).

Тож, чоловіки і жінки, постараймося вселити в себе цю красу. Тілесну красу і хвороба сушить, і час спотворює, і старість гасить, а коли приходить смерть, знищується все. Душевну красу, навпаки, не може зруйнувати ні час, ні хвороби, ні старість, ні смерть, ні будь-що подібне — вона залишається квітучою назавжди. Тілесна краса часто збуджує нестриманість у тих, хто на неї дивиться. А краса душевна схиляє Самого Бога її любити, про що говорить і пророк, вказуючи на Церкву: «Слухай, дочко, і споглянь, і прихили вухо твоє, і забудь народ твій і дім отця твого. І забажає Цар доброти твоєї» (Пс. 44, 11–12).

Отже, улюблені, щоб нам стати милими для Бога, будемо розвивати цю красу, змиваючи щоденно всяку нечистоту читанням Писання, молитвами, милостинями, однодумністю між собою, щоб Цар, полюбивши нашу душевну красу, сподобив нас Царства Небесного, і його щоб сподобитися всім нам через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Котрим Отцю разом зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору