«Наша Парафія»

Навчимо тепер і віруючого батька того, що не потрібно ворогувати проти тих, котрі залучають його сина до побожності. Звичайно, можна остерігатися, щоб і це наше слово не виявилося зайвим і не суперечило тому, про що я говорив раніше. Тоді я сказав, що закон боротьби не примушує мене виступати проти язичника, бо апостол Павло звільнив нас від змагань із зовнішніми, повелівши судити тільки внутрішніх (1 Кор. 5, 12). А тепер, мені здається, ми не зобов’язані і до цих суперечок. Якщо і колись було соромно розмовляти про це з християнином, то тим більше тепер. Бо як може бути не соромно віруючому, коли його треба було умовляти в тому, в чому навіть невіруючий нічого не може сказати проти нас?

Що ж, невже через це ми будемо мовчати і нічого не скажемо? Ні! Якби хтось поручився за майбутнє і переконав нас, що надалі ніхто не наважиться на це, тоді варто було б і нам заспокоїтися і забути про минуле. Але, оскільки ми не маємо жодного вірного поручителя щодо цього, тому й необхідне умовляння словами. Якщо воно знайде тих, що страждають такою хворобою, то зробить своє, а коли ніхто не впаде в цю неміч, то бажане нами звершилося. Як лікарям після виготовлення ліків для хворих варто б бажати, щоб хворим вони не знадобилися, так і ми молимося, щоб нікому з наших братів не було потреби в цьому умовлянні. А коли так станеться, — нехай цього не станеться — то, згідно із прислів’ям, не уникнути їм другого плавання.

Отже, уявімо собі віруючого таким же, як невіруючого — подібним до нього в усьому, крім поняття про Бога. Нехай і він так само плаче, валяється у всіх у ногах, вказує на свою сивину, на старість, на самітність, нехай те саме говорить і збуджує гнів у суддів, скільки захоче. Однак суд у нас з ним уже не перед людьми, бо він чув усе, як у нас з побожною мудрістю говорили мужі, сповнені Духа Божого, про страшне і жахливе судилище після відходу звідси. І, насамперед, йому необхідно нагадати про той день, про вогонь, що тече рікою, про полум’я, яке ніколи не гасне, про промені (сонця), що мерхнуть, про місяць, що ховається, про зірки, що падають, про небеса, що згортаються, про сили (небесні), що похитнуться, про землю, що вся трясеться і бентежиться, про страшний і безупинний звук сурм, про ангелів, що йдуть над всесвітом, про тисячі тих, що стоять, про тисячі тисяч тих, що служать, про воїнства, що прийдуть із Самим Суддею, про знамено, що сяє перед Ним, про поставлений престол, про книги, що розкриваються, про неприступну славу, про страшний і жахливий голос Судді, який одних посилає у вогонь, приготовлений для диявола та ангелів його, а для інших закриває двері навіть після їх великого подвигу дівоцтва. Одним зі Своїх слуг Він повеліває зв’язати плевели і кинути в піч, а іншим — декому закувати ноги і зв’язати руки, відвести їх у пітьму непроглядну і віддати болісному скреготу зубів. Він віддає на найтяжчі і найжорстокіші кари: одного тільки за безсоромні погляди, іншого — за недоречний сміх, ще іншого — за те, що без розслідування засудив ближнього, а іншого і за те, що злословив (ближнього). А що й за це належить кара, можна почути у словах і погрозах самого Судді, Який має звершити покарання.

До цього Судді всі ми маємо звідси відійти і побачити той день, коли буде відкрито і виявлено все, тобто, не тільки діла і слова, але й навіть думки.

2. Тоді ми дамо страшну відповідь навіть про те, що тепер здається маловажним. Бо Суддя з однаковою суворістю вимагає від нас піклування про спасіння і наше, і наших ближніх. Тому Павло скрізь переконує: «Нехай ніхто не шукає для себе, але кожен для ближнього» (1 Кор. 10, 24). Тому він і коринф’ян сильно викриває, що вони не піклувалися і не подбали про того, що впав у перелюб, а залишили його небезпечну рану без уваги (1 Кор. 5, 1–2). І в посланні до галатів говорить: «Браття! Якщо і впаде людина в який гріх, ви, духовні, виправляйте такого» (Гал. 6, 1). А ще перед цим він переконував у цьому ж і фесалонікійців, кажучи: «Тому втішайте один одного, як ви і робите» (1 Сол. 5, 11). І далі: «Наставляйте на розум безчинних, утішайте малодушних, підтримуйте немічних» (1 Сол. 5, 14).

Щоб хтось не сказав: «Чому я маю піклуватися ще про інших? Хто гине, нехай гине, а хто спасається, нехай спасається. Це ніскільки мене не стосується. Я маю пильнувати за собою», — щоб хтось не сказав цього, Павло, бажаючи винищити таку звірячу і нелюдяну думку, протиставив їй закони, за якими велить, заради того, щоб уладнати справи ближніх, не піклуватися надто про своє. І такої суворості вимагає в усьому житті. Так і в посланні до римлян він заповідає належно сповняти цей обов’язок, наставляючи сильних ніби батьками для немічних і переконуючи піклуватися про їхнє спасіння (Рим. 15, 1). Але тут він подає це як умовляння і пораду, а в іншому місці потрясає душі слухачів з неабиякою силою, коли говорить, що ті, котрі не дбають про спасіння братів, грішать проти Самого Христа і руйнують дім Божий (1 Кор. 8, 12). І це говорить він не від себе, а за настановами Учителя. Бо і Єдинородний Син Божий, бажаючи повчити, наскільки важливим є цей обов’язок, і що тих, котрі не хочуть його сповняти, очікують великі прикрощі, сказав: «Хто спокусить одного з малих цих, тому краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині» (Мф. 18, 6). І той, що приніс один талант, зазнав кари не за те, що зневажив чим-небудь власним, а за те, що не піклувався про спасіння ближніх.

Тож, хоч би в нашому житті в нас усе було добре влаштовано, нам від того немає жодної користі, оскільки достатньо саме цього гріха, щоб ми були вкинуті у геєнську безодню. Якщо навіть тих, котрі не хотіли допомагати ближньому в тілесних потребах, не врятує жодне пояснення, і хоч би вони навіть подвиг дівоцтва звершили, все ж таки будуть вигнані з весільного чертога, то той, що опустив набагато важливіше (бо піклування про душу набагато важливіше), чи не отримає несправедливості всі нещастя? Бог створив людину не для того, щоб вона приносила користь тільки собі, але й іншим. Тому і Павло називає віруючих світилами (Флп. 2, 15), вказуючи, що вони мають бути корисними і для інших, оскільки світило не було б і світилом, якби освітлювало тільки себе.

Тому тих, котрі ставляться байдуже до ближніх, він називає навіть гіршими за язичників: «Коли ж хто про своїх і особливо про домашніх не піклується, той відрікся від віри і гірший за невірного» (1 Тим. 5, 8). Що ж він тут хоче сказати словом «піклується»? Може, подавання всього необхідного? Я думаю, що він має на увазі піклування про душу. А коли ти не погодишся, тоді моя думка буде ще більш твердою. Бо, коли він говорить це про тіло і погрожує такою карою і називає гіршим за язичників того, що не подає цієї щоденної їжі, то де буде місце для того, хто не піклується про найважливіше, про найнеобхідніше?

3. А тепер розміркуємо над тягарем нашого гріха і, піднімаючись крок за кроком, покажемо, що недбальство про дітей перевершує всі гріхи і доходить до вершини безчестя. Так, перший ступінь порочності, безчестя і жорстокості — це нехтування друзями. Однак візьмемо ще нижче. Не знаю, як це я ледь не забув, що колишній закон, який був даний юдеям, не дозволяє нехтувати навіть худобою ворогів, яка чи то впала, чи заблудилася, а велить одних привести, а інших підняти (Вих. 23, 4—5).

Отже, перша ступінь порочності і жорстокості, що йде знизу, — не піклуватися робочою і домашньою худобою ворогів, коли вона потрапила в біду. Наступна за нею, вища — не піклуватися про самих ворогів, бо, наскільки людина вище тварини, настільки цей гріх більший від того. Третя ступінь — нехтувати братами, хоч би вони були і незнайомі. Четверта — не піклуватися про домашніх. П’ята — не піклуватися не тільки про їхні тіла, але й про душі, які гинуть. Шоста — байдуже дивитися на загибель не тільки домашніх, але й своїх дітей. Сьома — не шукати інших, хто б подбав про них. Восьма — коли перешкоджаємо і забороняємо навіть тим, що самі хочуть це робити. Дев’ята — коли не тільки перешкоджаємо, але і повстаємо проти них.

Отже, якщо покарання падає на першу, другу і третю ступені порочності, то який вогонь має впасти на тих, що перевершили всі інші, особливо, вашу дев’яту ступінь? Хоч її безпомилково можна назвати не тільки дев’ятою чи десятою, але й навіть одинадцятою. Чому? Тому, що цей гріх не тільки своєю сутністю набагато тяжчий від раніше перерахованих, але й більш важкий за часом. Що означає — «за часом»? Те, що коли ми тепер будемо допускатися гріхів однакових із підзаконними, то піддамося не однаковим покаранням, а набагато тяжчим, — наскільки більший ми отримали дар, досконаліше отримали повчання і вшановані більшою честю.

Тож, коли цей гріх такий тяжкий і за своє сутністю, і за часом, то подумай, яке полум’я він зведе на голову тих, що насмілюються його чинити? А що я роздумую так не безпідставно, доведу на реальному прикладі, щоб ви знали, що, коли б у нас навіть усе було в належному стані, ми зазнаємо тяжкої кари, якщо не будемо піклуватися про спасіння дітей. Скажу вам не своїми словами, а тими, що поміщені в Божественному Писанні.

Був у юдеїв один священик, чоловік скромний і лагідний, звали його Ілій. Цей Ілій став батьком двох синів. Бачачи, що вони чинять безчестя, він не утримував їх і не зупиняв чи, вірніше, він утримував і зупиняв, але робив це не з належною ретельністю. А провини цих синів полягали в блуді та об’їданні. Вони, сказано (у Писанні), їли священне м’ясо ще до його освячення та піднесення жертви Богові (1 Цар. 2, 15–16). Знаючи про це, батько не карав їх, а намагався відхилити від цього безчестя словами та переконаннями і постійно говорив їм: «Ні, діти мої, не добрий поголос, який я чую про вас, не робіть так, бо не добрий поголос, який я чую; ви розбещуєте народ Господній; якщо згрішить людина проти людини, то помоляться за неї Богу; якщо ж людина згрішить проти Господа, то хто буде заступником за неї?» (1 Цар. 2, 24–25).

Досить сильні і вражаючі слова, достатні для напоумлення того, у кого є розум! Він виставляв на вид гріх, вказував на його жахливість, сповіщав про загрозу тяжкого і страшного суду за нього. Однак через те, що не все зробив, що необхідно було зробити, разом з ними і сам загинув. Варто було б і погрози підсилити, і прогнати їх зі своїх очей, і карати бичами, і бути набагато строгішим та суворішим. А позаяк він цього не зробив, то розгнівив Бога і проти себе, і проти них і, надавши недоречну поблажливість своїм дітям, разом з дітьми втратив і своє спасіння. Послухай, що Бог говорить йому чи, вірніше, вже не йому, бо його Він визнав невартим відповіді, а як рабові, який тяжко провинився, сповіщає про нещастя, які йому загрожують, через іншого. Таким був тоді гнів Божий!

Послухай же, що говорить Бог учневі про його вчителя, бо волів краще говорити про його нещастя й учневі, й іншому пророкові, і всім, тільки не йому, — настільки відвернувся від нього! Що ж Він говорить Самуїлові? «Він знав, як сини його безчестять, і не зупиняв їх» (1 Цар. 3, 13). Не те, щоб не напоумляв. Він напоумляв, але Бог говорить, що це ще не напоумлення, і відкинув його, тому він не докладав для цього силу й наполегливість. Отже, і ми, хоч піклуємося про дітей, але не так, як треба, тому і наше піклування не є піклуванням, як і напоумлення Ілія. Сказавши про злочин, Господь у великому гніві насилає і кару; «Клянуся дому Ілія, — говорить Він, — що провина дому Ілієвого не заглядаться ні жертвами, ні приношеннями хлібними повік» (1 Цар. 3, 14). Бачиш, який сильний гнів і кара без надії на пощаду? Неминуче, говорить, він має загинути, і не тільки він та його сини, але разом з ним і весь дім, і не буде жодних ліків, які б зцілили цю рану.

Водночас Бог ні за що інше, крім байдужості щодо дітей, не міг тоді звинувачувати цього старця, праведного у всьому іншому, всю мудрість якого можна бачити не тільки у будь-чому іншому, але й у самих обставинах нещастя, що йому загрожувало. Так, по-перше, коли він почув про все це і побачив себе на шляху перед найтяжчим покаранням, то не почав нарікати й обурюватися, не сказав того, що зазвичай говорять люди: «Хіба я маю владу над чужою волею? Я маю нести кару за свої гріхи, а діти вже дорослі, тому самі і мають бути покарані». Нічого подібного він не сказав і не подумав, а як покірний раб, який тільки те й знає, що смиренно сприймати від господаря все, хоч би й неприємне, вимовив такі, сповнені мудрості, слова: «Він — Господь; що Йому завгодно, те нехай творить» (1 Цар. 3, 18). І не тільки тоді, але й в іншому випадку можна бачити його статечність. Коли під час війни, що спіткала юдеїв, хтось прийшов і розповів про нещастя на цій війні і про те, як його діти ганебно і страшно загинули під час битви, він вислухав це спокійно. Але, коли той до вістки про цю поразку додав вістку про те, що кивот захоплений ворогами, тоді старець, затьмарившись від скорботи, «упав із сідалища горілиць біля воріт, зламав собі хребет і помер, бо він був старий і важкий. Був же він суддею Ізраїля сорок (двадцять)1 років» (1 Цар. 4, 18).

Якщо ж священика, перестарілого, знатного, який двадцять років бездоганно управляв єврейським народом, жив у часи, коли не вимагалося великої строгості, жодне з цих обставин не могло виправдати, а загинув він жахливо і трагічно за те, що не піклувався належно про дітей, і гріх цієї слабості, наче сильна і велика хвиля, перевершив все інше і затьмарив усі його добрі діла, то який тоді суд упаде на нас, що живемо в часи, які вимагають набагато більшої мудрості, а ми не маємо навіть його чеснот? І не тільки самі не піклуємося про дітей, але й проти тих, що хочуть робити це, чинимо супротив і повстаємо, і ставимося до своїх дітей гірше за будь-якого варвара. Бо жорстокість варварів спричиняє тільки рабство, спустошення і поневолення вітчизни, і, взагалі, тільки тілесні нещастя, а ви поневолюєте саму душу і, зв’язавши її, наче якусь полонянку, так передаєте лукавим і лютим демонам та їхнім пристрастям. Саме це і не що інше робите ви, коли і самі нічого духовного не подаєте дітям, й іншим не дозволяєте цього робити.

Нехай ніхто не говорить мені, що чимало є таких, які більше за Ілія не дбали про своїх дітей, і не зазнали того, що Ілій. Ні, багато терпіли, і чимало хто, і набагато тяжке, і за такий же гріх. Бо звідки передчасні смерті? Звідки тяжкі і тривалі хвороби і в нас, і в наших дітей? Звідки втрати, звідки нещастя, звідки печалі, звідки незлічимі прикрощі? Хіба не через байдужість до порочних дітей? Про те, що це не вигадка, достатньо можуть засвідчити і нещастя цього старця, але я скажу вам про це ще словами одного з наших мудреців. Він, розмірковуючи про дітей, говорить: «Не радій за синів нечестивих…; якщо немає в них страху Господнього, не надійся на їх життя» (Сир. 16, 1–2). Ти заридаєш передчасним плачем, і раптово довідаєшся про їхню загибель.

Отже, як я сказав, чимало зазнали багато подібного, а коли деякі й уникли, то до кінця не уникнуть, а тільки на зло своїй голові, бо понесуть найжорстокіші кари після відходу звідси. Чому ж, скажуть, не всі тут отримують кару? Тому, що Бог визначив день, коли буде судити світ, тільки цей день ще не настав. З іншого боку, якби це було так, то весь наш рід давно б уже припинив існування і зник. Але, щоб цього не сталося, і через відкладання суду багато хто не став безпечним, Бог, обираючи деяких винних у гріхах і караючи тут, через них показує міру покарань, яка на них падає, іншим, щоб знали, якщо вони тут і не зазнають кари, то, без сумніву, отримають більш тяжку після відходу туди.

Тож, не будьмо байдужими через те, що Бог тепер не посилає пророка і не сповіщає про покарання, як було з Ілієм, бо тепер не час пророків. Однак Він посилає їх і тепер. Відкіля ми це знаємо? «Мають, — говорить (Господь), — Мойсея і пророків» (Лк. 16, 29). Сказане стародавнім — сказане і нам. І Бог звертається не тільки до Ілія, але через нього та його страждання до всіх, котрі згрішили так, як він. Бог безсторонній, і, коли Він так винищив зі всім домом менш винного, то не залишить без покарання тих, котрі звершили більш тяжкі гріхи.

4. Не можна сказати й того, ніби Він мало піклується про це. Ні, щодо виховання дітей Він має неабияке провидіння. Для того і вклав у природу батьків такий потяг, щоби піклування про дітей стало для них ніби крайньою необхідністю. А згодом у Своїх словах Він дав нам і закони щодо піклування про них і, встановлюючи свята, звелів пояснювати дітям причину їхнього встановлення. Так, сказавши про Пасху, Він додав: «І оголоси в день той сину твоєму, говорячи: це заради того, що Господь Бог зробив зі мною, коли я вийшов з Єгипту» (Вих. 13, 8). Теж саме Він чинить і в Законі, бо, сказавши про первородних, знову додає: «І коли після запитає тебе син твій, говорячи: що це? То скажи йому: рукою міцною вивів нас Господь з Єгипту, із дому рабства. Бо, коли фараон опирався відпустити нас. Господь умертвив усіх первістків у землі Єгипетській, від первістка людського до первістка із худоби, — тому я приношу в жертву Господу все, що розкриває утробу, чоловічої статі» (Вих. 13, 14–15). Так Він повчає вести дітей до богопізнання.

Заповідає Він чимало і дітям щодо їхніх батьків, нагороджуючи слухняних, а невдячних караючи, чим робить їх ще більш милими для батьків. Так, коли хтось дасть нам владу над ким-небудь, то цією честю він накладає на нас неабиякий обов’язок піклуватися про нього. Бо тільки те, що вся доля тієї людини знаходиться в наших руках, є достатнє для нашого застереження і ми ніколи не зважилися б залишити того, кого нам довірено. Якщо ж він потім почне гніватися й обурюватися більше, ніж ображені, і стає строгим карателем, то цим ще більше спонукає нас до виконання обов’язку.

Так само вчинив і Бог. До цих спонукань Він додав ще третє, що криється в природному зв’язку, а коли хочеш, то воно є першим. Щоб батьки, отримавши повеління виховувати дітей, не зневажали ним, Він додав природну необхідність. А щоб цей зв’язок не був послаблений через образи з боку дітей і не розірвався, Він захистив його покараннями і від Себе, і від самих батьків, чим і дітей досить суворо підкоряє батькам, і в батьків збуджує любов до дітей.

І не тільки цим, але й ще іншим, четвертим способом Бог міцно і тісно пов’язав нас з ними. Він не тільки дітей, які негідно ставляться до батьків, карає, а до добрих проявляє милість, але так само поводиться і з батьками: тяжко караючи байдужих до дітей, а старанних нагороджуючи почестями та похвалами. Так і того старця (Ілія), що в інших проявах був знатний, Він покарав тільки за одне недбальство (щодо дітей); а патріарха (Авраама) за його піклування нагородив не менше, ніж за інші чесноти. Сказавши про багаті і великі дари, які обіцяв дати йому, і, вказуючи причину, Він вказав на цю чесноту. «Тому Я обрав його для того, — говорить, — щоб він заповів синам своїм і дому своєму після себе, ходити путями Господніми, творячи правду і суд» (Бут. 18, 19).

Це сказано тепер мною для того, щоб ми знали, що Бог не буде поблажливо терпіти недбальство щодо тих, про яких Сам так піклується. Бо не можливо, щоб Сам Бог стільки старався заради спасіння дітей і не зважав на недбальство щодо них з боку батьків. Так, Він не залишить цього без уваги, а буде надзвичайно обурюватися і гніватися, що і є насправді. Тому і блаженний Павло, настійно переконуючи, говорить: «Батьки…, виховуйте дітей у вченні і наставлянні Господньому» (Еф. 6, 4). Якщо ми маємо повеління невсипно піклуватися про їхні душі, «як ті, що зобов’язані дати звіт» (Євр. 13, 17), то тим більше батько, який породив сина, виховав і постійно живе з ним. Як не може він мати вибачення і виправдання у своїх власних гріхах, так само й у провинах дітей. І це також яскраво виразив блаженний Павло. Заповідаючи, якими мають бути ті, що отримують владу над іншими, він поряд з іншими необхідними для них якостями, вимагає і піклування про дітей. Отже, немає нам вибачення, коли діти в нас розпусні (1 Тим. 3, 4–5).

І цілком справедливо! Бо, коли б порочність у людях була від природи, тоді дехто мав би право виправдовуватися. Але позаяк ми буваємо і поганими, і добрими з власної волі, то яке гідне виправдання може подати той, хто допустив до розбещення і порочності сина, якого любить понад усе? Чи те, що не хотів зробити його чесним? Але жоден батько не скаже цього, бо сама природа настійно і невпинно спонукує його до цього. Чи те, що не зміг? Але і цього не можна сказати, бо багато чого — і те, що він узяв сина під своє піклування ще в ніжному віці, і те, що йому першому й єдиному дана влада над ним, і те, що він постійно був біля нього, — робить виховання сина для нього легким і досить зручним.

Отже, розбещення дітей буває не від будь-чого іншого, а від божевільної прихильності батьків до земного життя, — зважаючи тільки на це і не бажаючи вважати щось вищим від цього, вони вже з необхідності нехтують дітьми разом з їхніми душами. Про таких батьків я сказав би (і нехай ніхто не приписує цих слів гніву), що вони навіть гірші за дітовбивць. Ті відокремлюють тіло від душі, а ці те й інше разом кидають у геєнський вогонь. Тій смерті неодмінно віддадуться через природні властивості, а цієї можна було б і уникнути, якби до неї не довела безпечність батьків. Крім того, смерть тілесну зможе знищити воскресіння, як тільки воно настане, а смерть душі ніщо вже не відверне. За нею йде вже не спасіння, а вимушені вічні страждання. Отже, ми справедливо сказали, що такі батьки гірші, ніж дітовбивці. Не так жорстоко було б вигострити меч, взяти його в праву руку і встромити в саме горло сина, ніж погубити і розбестити душу. Бо немає в нас такого, що могло б з нею порівнятися.

5. Що ж, скажуть, невже той, хто живе в місті і має дім і дружину, не зможе спастися? Звичайно, що для спасіння є не один спосіб, але їх багато і вони різноманітні. Про це, хоч невиразно, говорить і Христос, сповіщаючи, що «в домі Отця Мого осель багато» (Ін. 14, 2). Більш визначено говорить Павло, коли пише: «Інша слава сонця, інша слава місяця, інша зірок; і зірка від зірки різниться у славі» (1 Кор. 15, 41). Зміст його слів такий: одні будуть сяяти, як сонце, інші — як місяць, ще інші — як зірки. І на цій відмінності він не зупинився, а вказує на неабияку відмінність і між самими зірками — ту, яка природно буває при такій кількості. «Зірка від зірки, — говорить, — різниться у славі».

Уяви собі: переходячи від великого сонця до останньої зі всіх зірок, скільки можна пройти ступенів достоїнства. То ж хіба не дивно, що ти, коли ведеш сина до царського палацу, то і сам докладаєш трудів, і терпиш усе, і його настановляєш на те, щоб зробити його близьким до царя, і абсолютно не зважаєш ні на що: ані на витрати, ані на небезпеку, ані на саму смерть, а коли нам пропонується подумати про воїнство небесне, то не турбуєшся, що (син твій) отримає там останнє місце і стане нижче за всіх?

Однак, якщо бажаєш, подивимося ще й на те, чи можливо для того, хто крутиться у світі, отримати це місце. Блаженний Павло пояснив це коротко, сказавши, що ті, котрі мають дружин, можуть спастися не інакше, якщо вони будуть мати їх так, ніби не мають, і не стануть зловживати світом (1 Кор. 7, 29. 31). І ми, якщо хочеш, про це поговоримо.

Отже, чи можеш ти сказати, що син твій чи під час розмови з тобою почув, чи сам деінде довідався, що той, хто клянеться, хоч би клявся правдиво, ображає Бога? Також, що злопам’ятний спастися не зможе, бо «на путі правди — життя, — сказано (в Писанні), — і на стежці її нема смерті» (Притч. 12, 28). Чи, що того, хто лихословить, Бог так осоромлює, що навіть не допускає його до читання слова Божого? Також, що гордого і зухвалого Він скидає з неба і віддає геєнському вогню; чи того, хто споглядає на жінку блудними очима, карає як справжнього перелюбника? А що найзвичніше серед усіх гріхів — осуд ближніх, який накликає на нас найтяжчі кари, — чи переконував ти коли-небудь (сина) уникати цього гріха і чи читав йому Христові заповіді про це? А, може, ти й сам не знаєш, що є такі заповіді? Як же син зможе виконувати те, про що не знає і сам батько, який мав би його навчити?

О, якби було тільки це зло, що ви не радите дітям нічого к-рисного, то воно не було б таким великим! Але тепер ви захоплюєте їх ще іншим. Справді, коли батьки переконують дітей займатися науками, то в їхній розмові з дітьми не чути нічого, крім таких слів: «Такий-то незнатний і простого походження, удосконалившись у красномовстві, отримав дуже високу посаду, придбав велике багатство, взяв багату дружину, побудував чудовий будинок, став для всіх страшним і знаменитим». Інший говорить: «Такий-то, вивчивши італійську мову, сяє при дворі й усім там розпоряджається». Інший знову вказує на іншого і на тих, що прославилися на землі, а про небесне не згадає ніхто жодного разу. А, коли хтось спробує нагадати, то його проганяють, як такого, що все розбиває.

6. Отже, коли ви від самого початку наспівуєте це дітям, вчите їх не чогось іншого, не вчення всіх пороків, то цим вселяєте в них дві найбільш сильні пристрасті, тобто, користолюбство і ще більш порочну пристрасть — суєтне марнославство. Кожна з них навіть окремо може спотворити все. А коли вони обидві разом вторгнуться у ніжну душу юнака, то, наче з’єднані бурхливі потоки, спотворюють усе добре і наносять стільки терня, стільки піску, стільки сміття, що роблять душу безплідною і нездатною ні до чого доброго.

Це можуть засвідчити нам слова і зовнішніх письменників. Так, з цих пристрастей одну, не поєднану з іншою, а тільки саму по собі один назвав верхом, а інший — главою зла. Якщо ж одне тільки користолюбство є верхом і главою зла, то, коли воно поєднається з іншим, набагато жорстокішим і сильнішим, тобто з божевільним марнославством і з ним вторгається в душу юнака, укорениться в ній і опанує нею, хто потім зможе винищити цю хворобу, особливо, коли самі батьки говорять і все роблять задля того, щоб не послабити ці злі рослини, а ще більше укріпити? Хто може бути таким нерозумним, щоб не втратити надії на спасіння сина, якого так виховують?

Бажано, щоб душа, вихована в протилежному напрямку, уникала порочності. Але, коли нагородою за все вважаються гроші і для порівняння беруться люди порочні, тоді яка може бути надія на спасіння? Ті, що пристрастилися до грошей, неминуче стають і заздрісними, і схильними до клятв, і віроломними, і зухвалими, і вульгарними, і хижими, і безсоромними, і нахабними, і невдячними, і готовими на всяке зло. Вірним свідком цього є блаженний Павло, який сказав, що сріблолюбство є коренем усякого зла в житті (1 Тим. 6, 10). А ще раніше це пояснював Христос, сповіщаючи, що той, хто поневолений цією пристрастю, не може служити Богові (Мф. 6, 24).

Отже, якщо юнак із самого початку буде захоплений у це рабство, однак отримає можливість звільнитися, то як він зможе уникнути потоплення, коли всі штовхають його, занурюють і насильно заставляють тонути? Якби без усяких перешкод, з допомогою багатьох, які подають йому руку, він зміг піднятися, оглянутися і змити з себе піну порочності, то чи не було б це сповненням жаданої мети? Хіба не належало б хвалити його і тисячі разів прикрашати вінцем, якби він, тривалий час слухаючи божественні наспіви, зміг вигнати із себе недуги, що ним опанували?

Звичка є сильного, вона здатна опановувати і заполонювати душу, особливо, коли її підсилює задоволення, а чеснота, до якої ми прагнемо і намагаємося досягти, вимагає від нас чимало трудів. Тому і Бог, коли нащадкам євреїв необхідно було покинути стару злу звичку, тобто єгипетську, взявши їх у пустелю і віддаливши якнайдалі від розбещувачів, виправляв їхні душі у пустелі, ніби в якомусь монастирі, використовуючи всі способи лікування, і важкі, і приємні, не опускаючи абсолютно нічого з того, що тільки могло б сприяти їхньому зціленню. Але й тоді вони не уникли гріха, а, отримуючи манну, вимагали цибулі, і часнику, і всякої гидоти єгипетської.

Таким злом є звичка. Так юдеї, маючи таке піклування Боже, маючи такого прекрасного і славного вождя, напоумлювані і страхом, і погрозами, і благодіяннями, і карами, і всяким чином, бачивши стільки чудес, не стали кращими. А як, думаєш, син твій зможе уникнути сітей диявола, будучи молодим, живучи посеред Єгипту чи, вірніше, посеред диявольського воїнства, не чуючи ні від кого жодної корисної поради і бачачи, як усі, а найбільше батьки та вихователі ведуть його до протилежного? Як? Може, за допомогою твоїх умовлянь? Але ти повчаєш його протилежному і, не дозволяючи йому згадати про мудрість навіть уві сні, а замість того постійно захоплюючи його принадами цього життя, ще більше сприяєш його потопленню.

Чи може сам? Ні, юнак сам ще недостатньо сильний для подвигів доброчинності, а коли й звершив би щось доблесне, то воно, перш ніж проросте, досить скоро пропаде від повені твоїх слів. Як тіло, якщо отримує шкідливу їжу, а не здорову, не зможе прожити навіть короткий час, так і душа, отримуючи такі настанови, ніколи не зможе думати про щось доблесне чи велике, а піддаючись такому розладу і слабості, постійно охоплюючись порочністю, ніби якоюсь заразою, вона врешті-решт неминуче потрапить у геєну і там загине.

7. Якщо скажеш, що це не так, що звершувати всі чесноти може і той, хто живе у світі, і якщо будеш говорити це не жартуючи, а обдумано і серйозно, то не полінуйся пояснити нам це нове і дивне вчення, бо і я не хотів би утруднювати себе даремно і переносити такі прикрощі. Однак я не можу прийняти такого вчення, і винуваті в цьому ви, оскільки своїми словами і ділами суперечите цьому і вчите протилежному.

Ви, начебто зумисне намагаючись погубити дітей, дозволяєте їм робити те, чим неможливо спастися. Поглянь дещо вище. «Горе вам, — сказано у Писанні, — що смієтися» (Лк. 6, 25), а ви подаєте дітям безліч приводів для сміху. «Горе вам, багаті» (Лк. 6, 24), а ви докладаєте всі зусилля, щоб вони розбагатіли. «Горе, коли всі люди говоритимуть про вас добре» (Лк. 6, 26), а ви часто витрачаєте цілі маєтки задля людської слави. І ще: хто безчестить свого брата, «підлягає геєні вогненній» (Мф. 5, 22), а ви вважаєте слабкими і боягузливими тих, хто мовчки переносить образи інших. Христос велить утримуватися від сварки і гніву, а ви постійно підштовхуєте дітей до цього зла. Він велів у певних випадках око вирвати, якщо воно спричиняє шкоду (Мф. 5, 29), а ви саме з тим і дружите, хто може дати грошей, хоч би він учив найгіршій розпусті. Він не дозволив відпускати дружину, крім однієї провини — перелюбу (Мф. 5, 32), а ви, як тільки є можливість отримати гроші, дозволяєте зневажати і цією заповіддю. Він строго заборонив клятву (Мф. 5, 34), а ви навіть насміхаєтеся, коли бачите, що хтось цього дотримується. «Хто любить душу свою, — говорить (Господь), — погубить її» (Ін. 12, 25), а ви всіляко втягуєте її в цю любов. «Коли не будете прощати людям провин їхніх, — говорить Він, — то й Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6, 15), а ви навіть докоряєте дітям, якщо вони не хочуть мстити тим, хто їх скривдив, і намагаєтеся якнайскоріше надати їм можливість це вчинити. Христос сказав, що ті, хто любить славу, хоч би вони постили, чи молилися, чи подавали милостиню — це не принесе їм користі (Мф. 6, 1), а ви задля того, щоб ваші діти її отримали, докладаєте всі зусилля.

Але для чого перераховувати всі вади, коли навіть не всі разом, а кожної із названих достатньо для приготування тисячі геєн. А ви, зібравши все разом і поклавши на дітей цю нестерпну вагу гріхів, з нею ведете їх у вогненну ріку. Як же вони зможуть спастися, коли приносять для вогню стільки поживи? І жахливим є не тільки те, що ви вселяєте дітям протилежне заповідям Христовим, а й те, що прикриваєте порочність благозвучними словами, називаючи постійне відвідування кінських скачок і театрів приналежністю до світу, володіння багатством — волею, славолюбство — великодушністю, зухвалість — відвертістю, марнотратність — людинолюбством, несправедливість — мужністю. Далі, ніби недостатньо цього обману, ви і чеснотам даєте протилежні найменування. Скромність називаєте неви-хованістю, лагідність — боягузтвом, справедливість — слабістю, смирення — раболіпством, незлобливість — безсиллям, начебто побоюючись, щоб діти, почувши від інших правдиві назви цих чеснот і вад, не відійшли від зарази.

Бо надання вадам прямих і справжніх найменувань якраз сприяє відверненню від них. Це може так сильно вражати грішників, що часто багато хто із тих, що відзначаються особливим безчестям, не можуть з байдужістю сприймати, коли їх називають тими, ким вони є насправді, а надзвичайно розлючуються і впадають в озвіріння, ніби терплять щось жахливе. Так, якби хтось безчесну жінку і розпутного юнака обізвав відповідно до цієї надзвичайно ганебної вади, той став би для них непримиренним ворогом, начебто завдав їм найбільшої образи. І не тільки ці люди, але й грошолюб, і п’яниця, і гордий, і взагалі всі, котрі віддані тяжким порокам, як ми знаємо, раняться й ображаються не стільки тим, якими вони є, і людською думкою, скільки тим, як їх називають через їхні діла.

Але я знаю чимало таких, котрі цим були напоумлені і завдяки різким словам стали більш скромними. А ви відібрали у дітей і ці ліки і, що ще тяжче, подаєте їм недобре вчення не тільки словами, але й ділами: будуєте прекрасні будинки, купуєте дорогі маєтки, оточуєте їх й іншим блиском і цим, ніби якоюсь густою хмарою, затьмарюєте їхні душі. Як же я можу переконатися, що вони можуть спастися, коли бачу, що їх схиляють до таких справ, за які Христос провістив неминучу погибель, коли бачу, що ви про їхні душі не піклується, ніби це щось непотрібне, а про те, що насправді зайве, піклуєтеся, як про необхідне і найважливіше? Щоб син мав слугу, щоб мав коня, щоб мав найкращий одяг, ви робите все, а щоб сам він був гарний, про це й думати ніколи не хочете. Так, у найвищій степені піклуючись про дерева і каміння, для душі не залишаєте навіть найменшої частини такого піклування. Щоб на будинку стояла чудова статуя і покрівля була золотою, ви готові терпіти все, а, щоб душа була золотою, яка цінніша за будь-яку статую, про це навіть думати не хочете.

8. Але я ще не сказав про вершину зла, не розкрив головного безчестя і, хоч неодноразово із соромом приступав до цього, але через сором і втримувався. Що ж це таке? Необхідно ж, нарешті, і про це сказати. Було б неабияким боягузтвом, якби ті, що хочуть викоренити будь-яке зло, не наважилися б і слово промовити про нього, начебто саме мовчання зможе зцілити хворобу. То ж не будемо мовчати, хоч би довелося нам тисячу разів соромитися і червоніти. Як лікар, коли хоче очистити загноєну рану, не відмовиться взяти в руки ніж і вкласти пальці в глибину рани, однак наскільки ця гнилизна огидніша, то тим більше і ми не відмовимося говорити про це.

Що ж це за зло? Якась нова і беззаконна пристрасть вторглася в наше життя. Нас спіткала хвороба тяжка і невиліковна, вразила виразка найжорстокіша зі всіх виразок. Вигадане якесь нове і нестерпне беззаконня, бо порушується не тільки Писання, але навіть і природні закони. Для розпусти вже мало перелюбу. І як під час хвороби наступний більш сильний біль заглушує відчуття попереднього болю, так і надмірність цієї виразки робить те, що вже не здається нестерпним — розпусту з жінкою — нестерпним. Хочуть, начебто, уникати цих сітей, і жіноча стать стоїть уже перед небезпекою стати зайвою, оскільки її в усьому заміняють юнаки. І жахливим є не тільки це, але й те, що така огидність звершується з цілковитою безпечністю, і беззаконня стало законом.

Ніхто вже не боїться й не остерігається, ніхто не соромиться і не червоніє, а ще й хваляться цією ганьбою. Цнотливі здаються божевільними, а ті, що викривають — нерозсудливими. Якщо вони слабкі, то їх б’ють, а якщо сильні, — над ними глузують, насміхаються і безмірно знущаються. Не допомагають ані суди, ані закони, ані вихователі, ані батьки, ані наглядачі, ані вчителі. Одних устигли розбестити грошима, інші пильнують тільки про те, щоб для них була платня. А серед тих, які більш сумлінні і піклуються про спасіння тих, котрі їм довірені, одні легко піддаються приховуванню й обману, а інші бояться насилля розпусників. Легше врятуватися тому, кого запідозрюють у тиранії, ніж уникнути рук цих нечестивців тому, хто спробував би відібрати від них дітей. Так, серед міст, ніби у великій пустелі, «чоловіки на чоловіках сором чинять» (Рим. 1, 27).

Якщо деякі уникли цих сітей, то нелегко їм уникнути недоброї слави з боку таких розпусників, по-перше, тому, що їх досить мало, через що легко очорнюються безліччю порочних, по-друге, тому, що ті окаянні і злі демони, не маючи змоги інакше мстити тим, хто їх викриває, намагаються шкодити їм цим — не маючи змоги завдати їм смертельної рани і вразити саму душу, вони намагаються, принаймні, зашкодити їхній зовнішній красі і позбавити всякої доброї слави.
Тому, чув я, чимало дивуються, як ще досі не впав другий вогненний дощ, як ще не зазнало долі Содому наше місто, яке заслуговує покарання більш тяжкого, оскільки не напоумилося нещастями Содому. Не дивлячись на те, що та країна вже дві тисячі літ більше своїм видом, ніж голосом, волає до людей усього світу, щоб не наважувалися на таку мерзенність, однак вони не тільки не утримуються від цього гріха, а стали ще безсоромнішими, ніби змагаються з Богом і намагаються показати своїми ділами, що, чим більше Він буде їм погрожувати, тим більше вони будуть віддаватися цим гріхам.

Чому ж нічого ще не сталося: гріхи содомські звершуються, а содомських покарань нема? Тому, що їх очікує інший вогонь, більш жорстокий, і покарання безкінечне. Так і ті, що жили після потопу, наважувалися чинити справи набагато безчесніші, ніж ті, що загинули від потопу, однак відтоді такого потопу не було. Та ж сама причина й тут. Бо чому ті, що жили в перші віки, коли і судів не було, і страх перед начальниками не тяжів, не було ні погроз закону, ні настанов сонму пророків, ні очікування геєни, ні надії на Царство, ні іншого повчання мудрості, ні чудес, здатних оживити навіть каміння, — чому люди, що не мали нічого цього, отримали за свої гріхи таке покарання, а ті, котрі отримали все це і живуть під страхом судів Божих і людських, донині ще не постраждали так, як ті, коли вони заслуговують більш важкого покарання?

Але хіба не зрозуміло навіть для дитини, що вони зберігаються для більш строгого суду? Якщо ми так гніваємося й обурюємося, то як Бог, Який найбільше піклується про людський рід і надзвичайно гидує гріховністю і ненавидить її, допустить, щоб такі справи чинилися безкарно? Цього бути не може, ні! Він неодмінно накладе на них міцну руку, завдасть нестерпного удару і віддасть таким жорстоким мукам, що нещастя, які спіткали Содом, у порівнянні з ними будуть виглядати забавкою.

Справді, яких тільки варварів, яку породу звірів не перевершили ці люди своєю безсоромною похіттю? Буває в деяких безсловесних сильне прагнення і нестримна похіть, подібна до нестями, однак вони не знають цієї пристрасті, а втримуються в межах природи, і, як би не збуджувалися, законів природи не порушують. А цим, які обдаровані розумом, сподобилися божественного вчення, які повчають інших, що можна робити, а що ні, чули Писання, яке зійшло з неба, не з такою зухвалістю поєднуються з блудницями, як з юнаками. Вони з таким шаленством заміряються на все, начебто вони не люди і начебто немає Провидіння Божого, Яке пильнує і судить справи, а начебто б усе покрила пітьма, і ніхто не бачить і не чує цього.

А батьки юнаків, котрі розтліваються, переносять це мовчачи, не зариваються в землю разом з дітьми і не придумують будь-якого засобу проти зла. Водночас, якби потрібно було відправити дітей від цієї недуги на чужину, в море, на острови, на незаселену землю, на найвіддаленіший край світу, чи не варто було б це зробити і перенести все, щоб тільки не було такої мерзоти? Коли якесь селище зазнає хвороби й епідемії, хіба не виводимо звідти дітей, не дивлячись на те, що там їм було набагато вигідніше і самі вони були цілком здорові? А тепер, коли все охопила така зараза, ми не тільки самі тягнемо їх до цих безодень, але й тих, котрі хочуть врятувати їх, відганяємо, як згубників. Якого ж гніву, яких тільки громів не заслуговує те, що їхню мову ми намагаємося очистити з допомогою зовнішньої освіти, а душу, котра лежить у самій мерзоті розпусти і постійно розтлівається, не тільки залишаємо без уваги, але й перешкоджаємо, коли вона хоче піднятися?

Невже ж насмілиться хтось ще сказати, що той, хто живе в таких гріхах, може спастися? Як? Деякі, звичайно, уникли шаленства розпусників (але таких небагато), однак і вони не уникають тих жорстоких і згубних пристрастей користолюбства і честолюбства. А значна частина заражена і цими пристрастями, і, особливо, похітливістю.

Далі, коли ми хочемо ознайомити дітей з науками, то не тільки стараємося, щоб не було перешкод для навчання, але й робимо все, що цьому сприяло б; наймаємо для них вихователів і вчителів, витрачаємо гроші, звільняємо їх від інших занять і частіше, ніж наставники на олімпійських іграх, повторюємо їм про убогість від незнання і багатство від вчення — робимо і говоримо все, і самі, і через інших, щоб довести їх до завершення заняття, і, попри все, часто не встигаємо. То невже скромність вдачі і строгість доблесного життя, на вашу думку, прийдуть самі собою, та ще й при таких незлічимих перешкодах? Що може бути гірше, ніж така безтолковість — більш легкому надавати стільки уваги і піклування, ніби інакше і неможливо чогось домогтися, а про набагато важливіше думати, що воно ніби щось пусте й неварте уваги, звершиться, ніби уві сні? Але вчення про мудрість душі настільки важче і складніше від вивчання наук, наскільки діяльність важча від просторікування і наскільки діла складніші від слів.

9. А для чого, скажеш, нашим дітям потрібне це вчення про мудрість і строгий спосіб життя? Ось, саме це і згубило все, — що така необхідна справа, яка підтримує наше життя, вважається зайвою і непотрібною. Побачивши сина хворим тілесно, ніхто не скаже: для чого йому добре і міцне здоров’я? Навпаки, буде всіляко намагатися привести його до такого стану, щоби хвороба більше не повернулася, а коли занедужає душа, то говорять: не потрібне їм ніяке лікування. І після таких слів насмілюються називати себе батьками.

Що ж, скажені, невже всі ми маємо займатися вченням про мудрість, а життєві справи мають загинути? Ні, шановний, не відданість вченню про мудрість, а безумство погубило і зруйнувало все. Хто, скажи мені, руйнує теперішній стан справ: ті, що живуть стримано і скромно, чи ті, котрі видумують нові й беззаконні способи насолоди? Ті, що намагаються захопити собі чуже, чи ті, котрі задовольняються своїм? Ті, що мають юрби слуг і оточують себе роями підлесників, чи ті, котрі вважають для себе достатнім тільки одного слугу (маю на увазі ще не високе вчення про мудрість, а доступне для багатьох)? Людинолюбні і лагідні, і ті, котрі не мають похвал від народу, чи ті, котрі вимагають її від єдиноплемінників більше, ніж належить, і завдають тисячі неприємностей тому, хто не встане перед ними, першим не привітається, не поклониться, не проявить раболіпства? Ті, що намагаються коритися, чи ті, котрі прагнуть влади та начальства і задля цього готові зробити і витерпіти все? Ті, що вважають себе кращими за всіх, а тому думають, що їм можна говорити і робити все, чи ті, котрі ставлять себе в числі останніх і цим приборкують божевільне свавілля пристрастей? Ті, що будують величаві доми і мають розкішні трапези, чи ті, котрі не шукають нічого, крім необхідної їжі та житла? Ті, що прибавляють собі тисячі десятин землі, чи ті, котрі не вважають потрібним для себе придбання й одного пагорба? Ті, що добавляють відсотки до відсотків і шляхом неправди ганяються за всяким прибутком, чи ті, котрі розривають фальшиві розписки і зі свого майна допомагають нужденним? Ті, що визнають неміч людської природи, чи ті, котрі не хочуть цього знати, і через надмірну гордість навіть перестали вважати себе людьми? Ті, що приймають блудниць і опоганюють чужі шлюби, чи ті, котрі утримуються і від своєї дружини?

Хіба перші в суспільному житті не є тим же, що й пухлини на тілі і бурхливі вітри на морі, які своєю нестримністю потопляють тих, котрі самі змогли б спастися? А останні, наче яскраві світила серед глибокої темряви, хіба не закликають тих, котрі в біді серед моря, до своєї безпеки і, запаливши вдалині на висоті світильники мудрості, хіба цим не спрямовують бажаючих до спокійної пристані? Хіба не через перших заколоти і війни, і сварки, і руйнування міст, і гноблення, і поневолення, і полон, і вбивства, і незлічимі прикрощі в житті, які не тільки завдаються людям від людей, але й посилаються з неба, а саме: посухи, і повені, і землетруси, і руйнування, і затоплення міст, і голод, і пошесті, і все інше, що з вище посилається на нас?

10. Так вони спотворюють суспільне життя і гублять загальне благо. Вони завдають незлічимих прикрощів іншим, завдаючи неспокою тим, хто шукає спокою, розважаючи їх і збуджуючи з кожного боку. У них і суди, і закони, і стягнення, і різні види покарань.

Як у будинку, де багато хворих, а здорових мало, можна бачити чимало і ліків, і лікарів, що приходять, так і в світі нема народу, нема міста, де б не було багато законів, багато начальників, багато покарань. Але, як ліки самі не можуть підняти хворого, а потрібні ще й ті, хто б їх подавав, такими є і судді, які змушують цих хворих волею чи неволею приймати лікування. Однак і при цьому хвороба настільки ускладнилася, що перевершила мистецтво лікарів і ввійшла в самих суддів, і тепер відбувається те саме, коли б хтось, страждаючи від гарячки, водянки та безлічі інших найжорстокіших хвороб і не змігши подолати власну недугу, почав намагатися рятувати інших, які хворіють тими ж недугами. Так хвилі гріхів, наче стрімкий потік, зруйнувавши всі перешкоди, вторглись у душі людей.

Але що я говорю про спотворення суспільного життя? Ця виразка, занесена нечестивцями, загрожує винищити в багатьох навіть саме поняття про Провидіння Боже. Настільки вона поширюється, зростає, прагне опанувати всім, перевернула все вверх дном і, нарешті, повстає проти самого неба, озброюючи людську мову вже не проти подібних їм рабів, а проти Самого Господа Вседержителя. Звідки, скажи мені, так багато розмов про долю? Чому багато приписують усе, що відбувається, нерозумному плину зірок? Чому деякі віддають перевагу щастю та випадкові? Чому думають, що все звершується без причини і без мети? Це від тих, котрі живуть скромно і стримано, чи від тих, про котрих ти говориш, начебто вони підтримують суспільне життя, а я довів, що вони є загальною виразкою світу? Напевно — від останніх.

Ніхто не спокушається тим, що такий-то займається вченням про мудрість і нехтує теперішнім життям, але тим, що такий-то багатіє, живе в розкошах, користолюбний і жадібний, що він у своїй злобі та незлічимих пороках щасливий і благоденствує. На це нарікають і скаржаться ті, що не вірують у Бога. Цим чимало спокушаються, тоді як щодо тих, котрі живуть скромно, не тільки не скажуть жодного подібного слова, але й осуджували б самих себе, якби почали нарікати на Боже Провидіння. Якби всі чи бодай більша частина людей захотіли так жити, то ніхто і не подумав би про це, і не виникло б найголовнішого з цих зол — дослідження, звідки зло.

Якби зло не існувало і не виявлялося, то хто став би відшукувати причину зла і цим вишукуванням створювати численні єресі? Так, з цього починали і Маркіон, і Манес, і Валентин, і більша частина язичників. А коли б усі займалися вченням про мудрість, то не було б такого вишукування, а навпаки, якщо не з чогось іншого, то саме з цього найкращого способу життя всі пізнали б, що ми живемо під владою Царя-Бога і що Він розпоряджається і керує нашими справами, згідно зі Своєю премудрістю і розумом. Це, звичайно, відбувається й тепер, але його не просто побачити через велику імлу, що поширилася по всьому світу. А коли б цього не було, то Провидіння Боже відкрилося б перед усіма, як у світлий полудень і в ясну погоду.

Справді, якби не було ні судів, ні обвинувачів та наклепників, ні тортур та катувань, ні темниць і покарань, ні відібрання маєтків і втрат, ні страхів та небезпек, ні ворожнечі та підступів, ні обзивань та ненависті, ні голоду та пошестей, ні будь-чого іншого з перерахованих нещасть, а всі жили б з належною скромністю, хто ж тоді зі всіх живих засумнівався б у Божому Провидінні? Ніхто. А тепер відбувається подібне до того, якби керманич під час буревію робив зі свого боку все і намагався б урятувати судно, але через загрозу лиха його ревне мистецтво не було б помічене тими, що знаходяться на судні від сум’яття і страху, і неспокою. Так і Бог тепер керує всесвітом, але багато хто через сум’яття і безлад, що його чинять ці люди більше за інших, не бачать цього, чим не тільки руйнують суспільне життя, але й шкодять благочестю. І не погрішав би той, хто назвав би цих людей загальними ворогами, які живуть на шкоду спасінню інших, потопляючи своїм мерзенним вченням і нечисим життям тих, котрі пливуть разом з ними.

11. Нічого подібного немає в монастирях. І хоч би (у світі) піднялася буря, пустельники сидять у пристані в спокою і належній безпеці, ніби з неба споглядаючи на аварії інших кораблів, бо вони обрали спосіб життя гідний неба і перебувають у ньому не гірше за ангелів. Як між ангелами немає жодної невлаштованості, нема того, щоб одні благоденствували, а інші терпіли крайні прикрощі, але всі однаково насолоджуються спокоєм, радістю і славою, так і тут ніхто не скаржиться на вбогість, ніхто не звеличується багатством: це — твоє, а це — моє. Таке розділення, що спотворює і руйнує всі справи, тут викоренене. У них усе спільне: і трапеза, і житло, й одяг. І що тут дивного, коли в усіх навіть душа єдина? Всі вони рівні у благородстві, рівні між собою в рабстві, володіють однаковою волею. Там у всіх одне багатство — істинне багатство, одна слава — істинна слава, бо їхні блага не в назвах, а в ділах. У всіх одне задоволення, одне прагнення, одна надія. У них усе впорядковано, ніби за мірою і вагою, нічого немає неправильного, а є порядок, стрій і гармонія, найдосконаліша згода і постійне дотримання добродушності.

Тому вони і трудяться, і терплять усе задля того, щоб між ними була добродушність і радість. Тільки там можна знаходити це в чистому виді, а в іншому місці ні. І не тільки тому, що вони зневажливо ставляться до теперішнього, що в них ліквідовано будь-який привід до незгоди і ворожнечі та є світлі надії на майбутнє, але й тому, що скорботи і радості, що бувають у кожного, вважаються спільними. І скорбота проходить легше, коли всі разом допомагають один одному нести його тягар; і для добродушності неабиякий привід подають ті, котрі радіють не тільки зі своєї благополучності, але й із чужої не менше, ніж зі своєї.

Отже, і в нас — як пішли б справи, якби всі ми почали наслідувати їх? Тепер вони розстроєні і занепадають через тих, котрі далеко відійшли від такого способу життя. А ти, стверджуючи протилежне, робиш те саме, як якби хтось добре настроєну ліру почав ґанити, як негідну, а зіпсовану через надмірний натяг чи ослабленням струн назвав придатною для гри і забави присутніх. Але як стосовно того, хто говорить таке, ми не стали б шукати іншого доказу його невігластва в музиці, так і стосовно тих, котрі стверджують вищесказане, не потрібно іншого більш яскравого доказу їхньої недоброзичливості і ненависті до людей.

А що говорять батьки більш скромні? «Нехай, — говорять вони, — діти спочатку займуться науками й, удосконалившись у красномовстві, тоді вже переходять до цього вчення про мудрість — тоді їм ніхто не буде перешкоджати». Але звідки відомо, що вони неодмінно досягнуть дорослого віку? Чимало померло, зазнавши передчасної смерті. Але нехай буде так. Припустимо, що вони досягнуть зрілості. Хто поручиться за весь майбутній вік? Не бажаючи сперечатися, я скажу, що якби хтось подав щодо цього надійну запорука, то я не вивів би у пустелю тих, котрі отримали таке мистецтво. Навпаки, саме тоді і радив би їм залишатися в місті, і не похвалив би тих, котрі почали б схиляти їх до втечі, а ставився б до них, як до ворогів суспільного життя, бо, зриваючи світильники і несучи світло з міста в пустелю, вони позбавили б тих, що живуть там, найбільших благ. Але, якщо ніхто не може обіцяти цього, то яка користь посилати дітей до вчителів, де вони спочатку навчаться красномовства у гріхах, і, бажаючи придбати менш важливе, втратять найважливіше — силу душі і всю добру направленість.

— Так що ж? Зруйнувати нам, — скажуть, — училища?

Я не це кажу, а те, як би ми не зруйнували будівлі чесноти і не заглушити живу душу. Коли душа цнотлива, тоді вона через незнання красномовства не втратить нічого; а коли вона розбещена, тоді, хоч би її мова була надзвичайно витончена, зазнає неабиякої втрати, і тим більшої, чим вище це мистецтво. Бо порочність у поєднанні з мистецтвом слова приносить набагато більших лих, ніж неосвіченість.

— А якщо, — скажеш, — відійшовши туди, вони при неосвіченості мови не будуть мати і чеснот?
А якщо, скажи мені, вони, залишаючись у місті, при розбещенні душі не осягнуть у школі жодного красномовства? Я маю більше підстав сказати це, ніж ти своє. Чому? Бо, хоч те й інше, як майбутнє, не відоме, однак твоє більш сумнівне. Як і чому? Тому що для належного заняття красномовством необхідна добра моральність, а добра моральність не потребує для помочі красномовства. Можна бути цнотливим і без цього знання, але ніхто ніколи не осягає сили красномовства без належної моральності, проводячи весь час у гріхах та розпусті.

Отже, чого ти боїшся там, того треба боятися й тут. Але тут тим більше, чим частіші невдачі і чим більш вищому загрожує небезпека. Там потрібно займатися тільки одним, а тут необхідно опанувати два предмети, оскільки неможливо осягнути перше без другого — без моральності вивчити красномовство. Але, якщо хочеш, припустимо неможливе можливим: що може бути доброго від володіння красномовством, коли в нас буде вражене найістотніше, і що поганого від незнання, коли в нас у належному стані найважливіше?

І це визнаємо не тільки ми, що глузуємо над світською мудрістю і вважаємо її безумством (1 Кор. 3, 19), але й світські філософи. Тому багато хто з них не надто піклувалися про ці знання, а деякі, взагалі відкинувши їх, до кінця залишалися невдахами і, присвятивши все своє життя моральній частині філософії, стали досить знаменитими і славними. Так Анахарсіс, Кратіс і Діоген ніскільки не піклувалися про це мистецтво, а деякі говорять це і про Сократа. Це може засвідчити нам той, хто більше за інших відзначився в цьому мистецтві, і краще за інших знав його справи. Увівши Сократа в судилище для виправдання, Платон у захисній промові перед суддями представив його так: «Афіняни, ви почуєте від мене всю правду, клянуся Зевсом, а не слова, розмальовані та прикрашені, як промови суддів з вишуканими виразами і словами. Ні, ви почуєте мову, викладену просто і прямо звичайними словами. Бо я переконаний у правоті того, що говорю, і ніхто з вас нехай не очікує чогось іншого. І в моєму віці безглуздо було б стати перед вами подібно до юнака, що вигадує вирази»2. Цим він показав, що не вчився красномовству і ним не користувався не через лінощі, а тому, що не вважав його важливим.

Отже, красномовство, як думають не тільки деякі філософи, а навіть той, котрий у цьому перевершив інших, — це не справа філософів та й взагалі не мужів, а предмет гордості для юнаків, які забавляються. І він не допускає своєму вчителю прикрашати себе цим мистецтвом, вважаючи таку прикрасу ганебною для філософа. Ці приклади справедливо було б привести для невіруючого, однак ще більше — для віруючого. Чи не дивно, що ті, котрі женуться за похвалами юрби і не можуть нічим іншим відзначитися, хіба що світською мудрістю, вважають її за ніщо, а ми так захоплюємося і зваблюємося нею, що заради неї зневажаємо найнеобхіднішим?

12. Отже, для невіруючого вистачить цих прикладів, а для віруючого, крім цих, необхідно привести й наші приклади. Які ж? Тих великих і святих мужів, серед яких перші не були грамотними, інші — були грамотними, але ще не володіли мистецтвом красномовства, а ще в інших були і грамотність, і мистецтво красномовства. Перші не знали ні того, ні іншого, тому що не вчилися не тільки красномовству, але і самій грамоті. Однак саме в тих випадках, коли особливо необхідною була сила красномовства, вони настільки перевершили найсильніших у цьому, що ці показали себе гіршими за нерозумних дітей. Якщо сила переконання полягає в красномовстві, і водночас філософи не переконують жодного тирана, а люди неосвічені й прості навертають весь світ, то, мабуть, торжество мудрості належить простим і неосвіченим, а не тим, що осягли те й інше мистецтво.

Так, істинна мудрість й істинна освіченість є не що інше, як страх Божий. І нехай ніхто не думає, начебто я узаконюю, щоб діти залишалися невігласами. Ні, якщо хтось поручиться стосовно найнеобхіднішого, я не буду перешкоджати тому, щоб вони оволоділи вповні і цим мистецтвом. Як тоді, коли хитаються підвалини і весь дім зі всіма спорудами опиняється перед загрозою розвалитися, було б украй безрозсудно і безумно бігти до малярів, а не до будівельників, так і тоді, коли стіни стоять непохитно і міцно, було б недоречно з упертістю перешкоджати його малювати тому, хто хоче це зробити. А що я говорю це від душі, розповім вам тепер те, про що я переконався на ділі.

Один юнак, дуже багатий, оселився колись у нашому місті для вивчання латинської і грецької словесності. Цей юнак мав вихователя, в якого була тільки єдина справа — просвітити його душу. Прийшовши до цього вихователя (він був з тих, що живуть у горах), я спробував довідатися, чому він, присвятивши себе цій мудрості, прийшов до вихователя. Він сказав, що йому залишається вже недовго провести за цим заняттям, і розповів нам усе, що було до цього. «У цього юнака, — говорив він, — батько суворий і жорстокий, відданий життєвим справам, а мати — добра, розважлива, строга і прагне тільки неба. Батько, який отримав чимало заслуг на війнах, хоче влаштувати сина відповідно до свого звання, а мати не хоче, не погоджується і навіть сильно противиться цьому. Вона молиться і бажає бачити сина сяючим у чернечому житті. Але сказати батькові не посміла, бо боялася, щоб він, довідавшись про це, заздалегідь не зв’язав сина життєвими узами і, відвернувши від того наміру, не одів його у військовий одяг зі всією його марнотою і цим не вчинив подвижниче життя для нього неможливим. Тому вона придумує інший спосіб: покликавши мене до свого дому і повідомивши про це, вона, узявши праву руку юнака, вкладає її в мої руки. Коли ж я спитав, для чого вона це робить, відповіла, що для спасіння сина в нас залишається один засіб, коли я захочу і погоджуся як вихователь взяти юнака і прийти сюди. А вона переконає батька, що коли син обере і військове життя, то для нього корисним буде знання красномовства. «Якщо я, — говорила вона, — зумію це, ти, живучи з ним на чужині і не зустрічаючи протидії ні з боку батька, ні з боку будь-кого з рідних, будеш мати можливість у цілковитій волі просвітити його і навчити жити так, ніби в монастирі. Погодься ж і обіцяй допомогти мені в цьому. Турбота в мене не про маловажне. Я переживаю і тривожуся за душу мого юнака. Не зневаж небезпечним становищем того, хто для мене миліший понад усе, а вирви його із сітей, бурі і хвиль, які вже зі всіх боків охоплюють його. Якщо ж ти не хочеш зробити цю милість, то закликаю Посередником між нами Бога і засвідчую, що я не опустила нічого, що було необхідне для спасіння його душі, і чиста від крові цього юнака. А коли станеться так, що його спіткає щось властиве для молодої людини, яка живе в розкоші та байдужості, то з тебе і твоїх рук стягне Бог у той день душу цього отрока». Сказавши це та багато іншого і заплакавши сильно і гірко, вона переконала мене прийняти на себе цей труд і з такими настановами відпустила».

І недаремно вона придумала це. Добрий вихователь за короткий час так виховав юнака і такий запалив у ньому вогонь ревнощів до подвигів, що він тут же покинув усе і втік у пустелю. І необхідний був уже інший засіб, щоби спрямувати його від надмірного подвижництва до поміркованого, оскільки появилася небезпека, якби він через таку ревність, передчасно довідавшись, що це було наперед задумано, не повстав жорстоко проти матері, і вихователя, і всіх ченців. Адже, якби батько довідався про його втечу, то не опустив би вжити всіх заходів для того, щоб розігнати не тільки тих святих мужів, котрі прийняли його сина, але й інших. Зустрівши такого сина і сказавши йому це та чимало іншого, я постарався не тільки зберегти в ньому любов до мудрості, а ще й підсилив його нахил до цього. Однак запропонував йому жити в місті і займатися науками, щоби в такий спосіб принести найбільше користі його одноліткам і заховати від батька. А це я вважав необхідним не тільки для тих святих і для матері, і для вихователя, але й для самого юнака.

Якби батько взяв його під свій вплив із самого початку, то, ймовірно, знищив би в ньому паростки мудрості, коли вони були ще ніжними, щойно насадженими. Але, коли мине чимало часу і вони добре укореняться, тоді, я твердо переконаний, що би не сталося, батько не зможе перешкодити синові. Саме так сталося, і надія не обманула мене. Коли батько через чималий проміжок часу приступив і з неабияким зусиллям нападав на нього, то не тільки не похитнув цієї будівлі, а побачив у ньому велику міцність. І багато з його друзів отримали стільки користі від спілкування з ним, що стали його сподвижниками. Водночас він, постійно маючи біля себе керівника, подібно до статуї, яка старанно обробляється рукою художника, з кожним днем усе більше й більше удосконалював свою душевну красу.

І ось що дивовижне: перебуваючи не вдома, він, безумовно, нічим не відрізнявся від інших, оскільки й у спілкуванні не був грубим і суворим, й одягу незвичного не носив, але й виглядом, і поглядом, і голосом, і в усьому іншому був таким же, як і всі. Тому і міг він багатьох зі своїх співрозмовників ловитву свої сіті зберігаючи в собі велику любов до мудрості. А якби хто побачив його вдома, то подумав би, що це один із пустельників, які живуть у горах. Бо і дім у нього облаштований був, як монастир, не маючи нічого, крім необхідного. Весь свій час він використовував на читання священних книг. Швидко засвоюючи науки, він світським наукам надавав меншу частину дня, а весь час займався безперервними молитвами і божественними книгами, цілий день перебував без їжі і навіть не один, і не два, а більше. І ночі були йому свідками тих же сліз і молитов і того ж читання.

Усе це розповів нам вихователь таємно, бо юнак був незадоволений, коли довідувався, що якийсь із його подвигів ставав відомим. Крім того, він говорив, що юнак і одяг спорядив собі з шерсті, і в ньому спав уночі, знайшовши в цьому мудрий засіб для того, щоб скоріше вставати. Та й усе інше робив він точно так, як ченці, постійно прославляв Бога, Який дарував йому такі легкі крила мудрості.

Отже, якби й тепер хтось показав мені таку душу і представив такого вихователя, і обіцяв би так само піклуватися про все, я в тисячу разів більше за батьків побажав би, щоби все було саме так. Улов був би в нас більш щедрий, коли б подібні люди і своїм життям, і віком, і постійними зверненнями уловляли своїх однолітків. Але немає нікого, хто б обіцяв це і зробив. А якщо ні, то було б безмірною жорстокістю, того, хто не може захищатися, а лежить уражений численними ранами і наводить зневіру на інших, замість того, щоб винести його звідти, залишити мучитися посеред битви. Так, і воєначальника покарали б, якби він здатних боротися виводив зі строю, а пораненим і лежачим, котрі ще й на інших наводять сум’яття, наказував постійно лежати на місці.

13. Але позаяк багато хто з батьків уперто бажає бачити свого сина, що він займається красномовством, ніби наперед знає, що син неодмінно досягне в красномовстві досконалості, то ми не будемо сперечатися про це і говорити, що він не досягне успіху, а навіть уступимо на словах і припустимо, що він неодмінно закінчить навчання і досягне досконалості. Але для цього нехай будуть запропоновані на вибір дві речі: або син, відвідуючи училище, намагається вивчати науки, або в пустелі піклується про душу. У чому, скажи мені, краще досягти успіху? Якби було можливо в тому і в іншому, то цього і я бажаю. Але коли одне з двох залишиться недосяжним, то краще обрати більш досконале.

 — Так, — скажуть на це, — але звідки ми можемо знати, що він там залишиться і вистоїть, а не впаде? Багато вже впало.

А звідки можемо знати, що він не залишиться і не встоїть? Багато вже вистояли і таких більше, ніж тих, що впали, тому треба більше надіятися через цих, ніж боятися через тих. А чому ти не боїшся цього і стосовно науки, де варто було б особливо боятися? Серед ченців із багатьох не досягли мети деякі, а серед тих, що займаються науками, із багатьох деякі досягли успіху.

І не тільки тому, але й через багато інших причин справедливо можна більше боятися останнього. Тут нездатність юнака, і недосвідченість учителів, і недбалість вихователів, і нестача часу в батька, і нестача засобів для витрат та платні, і різниця характерів, і порочність, і заздрість, і ненависть товаришів, і багато чого іншого перешкоджає дійти до кіпця. І не тільки це, але й після закінчення є ще інші, більші прикрощі. Бо, коли він, перемігши все і не зазнавши поразки від жодної з цих перешкод, досягне самої вершини освіченості, то там зустрічаються інші перепони. Тут і ворожість начальника, і заздрість товаришів по службі, і несприятливі обставини, і відсутність друзів, і вбогість часто віддаляють від мети.

А в ченців не так. Їм потрібне тільки одне — щира і добра ревність. І коли це є, тоді ніщо не перешкодить досягти досконалості в чесноті. Тому хіба справедливо там, де прекрасні, яскраві і близькі надії, впадати у відчай і боятися, а там, де очікується протилежне, далеке і з численними перешкодами, не впадати у відчай, а сміливо надіятися, не дивлячись на неабияку очевидність труднощів та їхню численність? Щодо наук дивитися не на неприємності, що часто трапляються, а на добрі і рідкісні наслідки, а щодо ченців поступати навпаки: там, де неабияка надія на добре, спрямовувати погляд тільки на сумне, а там, де очікується протилежне, звертати увагу тільки на добрі наслідки? Водночас там, коли навіть зійдуться всі сприятливі обставини, часто передчасна смерть забирає борця біля самої мети і несе його після численних подвигів неувінчаним; а тут, хоч би смерть прийшла під час самих подвигів, тоді саме він і відходить особливо славним та увінчаним.

Отже, якщо ти боїшся за майбутнє, то більше треба боятися стосовно наук, де для осягнення завершення є чимало перешкод. Там ти довго перебуваєш в очікуванні і не звертаєш уваги ні на будь-які перешкоди, що зустрічаються, ні на витрати, ні на труднощі занять, ані на сумнівність успіху, а тільки на кінець. А тут, коли юнак ще не підійшов навіть до дверей, ще не торкнувся цього прекрасного вчення про мудрість, ти вже боїшся, тремтиш і впадаєш духом у розпач! Між іншим, ти ж сам колись говорив: «Що ж, хіба той, хто живе в місті і має дім, не може спастися?» Так, якщо можна спастися в місті, маючи дім і дружину, то набагато легше без дружини і без усього іншого. Неможливо, щоби одна і та ж людина то була впевнена в тому, що спасіння можливе і для того, хто зв’язаний життєвими справами, то боялася і тремтіла за того, хто буде вільний від усього, начебто без цього неможливо вести доблесне життя. Якщо і той, хто живе в місті, за твоїми словами, може спастися, то набагато краще той, хто пішов у пустелю. Чому ж ти боїшся неможливого тут, і не боїшся його там, де варто було б боятися більше?

14. Хто-небудь скаже: але не все одно, коли згрішить мирянин чи той, хто назавжди присвятив себе Богові, бо падають вони не з однієї висоти, а тому й рани в них не однакові. Ти дуже помиляєшся й обманюєшся, якщо думаєш, що одне вимагається від мирянина, а інше від ченця. Різниця між ними в тому, що один одружується, а другий ні, а в усьому іншому вони підлягають однаковій відповідальності.

Так той, хто даремно гнівається на свого брата, незалежно, буде це мирянин чи чернець, однаково ображають Бога; і той, що дивиться на жінку, «жадаючи її», буде він тим чи іншим, однаково буде покараний за це перелюбство (Мф 5, 22.28). Якщо можна, роздумуючи, дещо додати, то мирянинові у цій пристрасті менше прощається, бо не одне і те ж, коли спокуситься красою жінки той, хто має дружину і користується цією втіхою, чи спокуситься цим гріхом той, хто взагалі не має такої допомоги (проти пристрасті). Також і той, хто клянеться, буде він тим чи іншим, однаково буде засуджений, бо Христос, коли давав настанови і закон щодо цього, не зробив розрізнення і не сказав: «Якщо той, що клянеться буде ченцем, то його клятва від лукавого, а якщо не ченцем, то ні». А сказав просто і для всіх: «Я кажу вам — не клястися зовсім» (Мф. 5, 34). І ще, сказавши: «Горе вам, що смієтеся» (Лк. 6, 25), не додав: «ченцям», а встановив це правило для всіх. Так Він поступав і в усіх інших великих і дивних повеліннях. Коли, наприклад, Він говорить: «Блаженні убогі духом, ті, що плачуть, лагідні, гоfлодні і спраглі правди, милостиві, чисті серцем, миротворці, гнані за правду», котрі терплять за Нього від зовнішніх (невіруючих) згадану і не згадану ганьбу (Мф. 5, 3–11), то не називає ні мирянина, ні ченця. Таке розрізнення зроблено людським розумом. Писання не знає цього, а бажає, щоб усі жили чернечим життям, хоч би й були одружені.

Послухай, що говорить Павло (а коли говорю про Павла, то знову говорю про Христа). Павло ж, звертаючись у посланні до людей, котрі мають дружин і виховують дітей, жадає від них усієї строгості життя, властивої ченцям. Так, відкидаючи всяку розкіш і в одязі, і в їжі, він пише такі слова: «Щоб також і жінки в пристойному вбранні, із соромливістю і невинністю прикрашали себе не заплітанням волосся, не золотом, не перлами, не дорогим одягом» (1 Тим. 2, 9). І далі: «… а сластолюбна живою померла» (1 Тим. 5, 6). І ще: «Маючи їжу й одяг, будьмо задоволені тим» (1 Тим. 6, 8). Чого ще, крім цього, можна би жадати від чернецтва? А повчаючи інших утримувати язик, він знову подає строгі правила, які нелегко сповняти навіть ченцям, оскільки відкидає не тільки соромливі та безглузді слова, але й жарти, видаляє з уст вірних не тільки лютість, гнів, образи, але й крик. «Усяке роздратування, — говорить, — і лютість, і гнів, і крик, і лихослів’я зі всякою злобою нехай будуть знищені у вас» (Еф. 4, 31). Невже тобі цього мало? Почекай і почуєш набагато більше про те, що Він заповідає всім про незлобливість. «Нехай сонце, — говорить, — не заходить у гніві вашому» (Еф. 4. 26). «Пильнуйте, щоб хто кому не відплачував злом за зло; але завжди дбайте про добро один одному і всім» (1 Сол. 5, 15). І ще: «Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12, 21).

Чи бачиш ступінь мудрості й довготерпіння, що доходить до самої вершини? Послухай також, що заповідає він про любов, найголовнішу із чеснот. Поставивши її вище всього і сказавши про її дії, він пояснив, що від мирян вимагає тієї ж любові, якої (вимагав) Христос від учнів. Як Спаситель сказав, що найвища ступінь любові в тому, щоб душу свого віддавати за друзів своїх (Ін. 15, 13), так і Павло висловив це, сказавши, що любов «не шукає свого» (1 Кор. 13, 5), і такої любові заповів прагнути. Отже, якби тільки це було сказано, то було б достатньо для доказу, що і від мирян вимагається те ж саме, що й від ченців, оскільки любов є зв’язком і коренем багатьох чеснот, а Павло розтлумачує її до подробиць.

Чого ще можна вимагати, крім цієї мудрості? Коли він велить бути вище і гніву, і лютості, і крику, і пожадливості, й об’їдання, і розкоші, і марнославства, і всього іншого і не мати нічого спільного з землею, коли заповідає «умертвити земні члени» (Кол. 3, 5), то очевидно жадає від нас такого ж суворого життя, якого (вимагав) від учнів Христос, і бажає, щоб ми були такими ж мертвими для гріхів, як ті, що померли і поховані. Тому й говорить: «Померлий звільнився від гріха» (Рим. 6, 7). А в інших місцях він заповідає нам наслідувати Христа, а не тільки Його учнів. Так, коли закликає нас до любові, до незлопам’ятства й лагідності, то прикладом ставить Христа.

Отже, якщо Павло велить наслідувати не ченців і навіть не учнів, а Самого Христа, а тим, що не наслідують, визначає найтяжчу кару, то чому ти називаєш їхню висоту більшою? На одну і ту ж висоту мають підніматися всі люди. Саме це й спотворило весь світ, що ми думаємо, начебто тільки для чернецтва потрібна велика строгість життя, а інші можуть жити безпечно. Ні, ні. Від усіх нас, говорить він, вимагається однакова мудрість. І я дуже хотів би цьому навчити чи, вірніше, не я, а саме Той, Хто буде судити нас. А, якщо ти ще дивуєшся і вражаєшся, то ми для твого слуху знову почерпнемо з тих же джерел, щоб ти цілковито обмився від усякої нечистоти невір’я. Я подам доказ в образі покарань, що мають бути того дня (суду).

Багач тяжко покараний не за те, що був жорстоким ченцем, але, якщо можна сказати дещо для пояснення, за те, що, будучи мирянином і живучи в багатстві і пурпурі, зневажав Лазаря, який перебував у крайній убогості. Однак не скажу ні того, ні іншого, а тільки те, що він був жорстоким, і за це терпів надзвичайно тяжкі муки у вогні. І діви за те, що не мали людинолюбства, були недопущені до весільного чертога, А якщо можна додати щось і від себе, то покарання для них не тільки не було посилене за їхнє дівоцтво, але, можливо, через це ще й зм’якшене, бо вони не почули: «Ідіть у вогонь вічний, уготований дияволу й ангелам його» (Мф. 25, 41), а тільки: «Не знаю вас» (Мф. 25,12).

Якщо ж хтось скаже, що це одне і те ж, перечити не стану, бо я намагаюся тепер довести, що життя ченців не робить покарання більш тяжкими, але й миряни піддаються таким же карам, якщо грішать так, як і вони. Так і той, що був одітий у нечистий одяг (Мф. 22, 1–13), той, що вимагав (з боржника) сто динарів (Мф. 18, 23–34), зазнали лиха не за те, що були ченцями, а перший загинув через блудне життя, а останній — через злопам’ятство. Якщо будь-хто погляне й на інших, котрі будуть тоді покарані, то побачить, що вони отримують кари тільки за гріхи.

Це можна помітити не тільки в покараннях, але й в умовляннях. Так, Господь, коли каже: «Прийдіть до Мене, всі струджені й обтяженні, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смирний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11, 28–29), говорить це не тільки ченцям, а всьому людському родові. І коли він заповідає йти вузькою дорогою (Лк. 13, 24), то звертається не тільки до них, а до всіх людей. Ненавидіти душу свою в цьому світі (Ін. 12, 25) і чимало іншого подібного Він заповів однаково всім. Коли ж Він говорить не до всіх і не як закон, то Сам і пояснює нам це. Так, коли говорив про цнотливість, тут же додав: «Хто може вмістити, нехай умістить» (Мф. 19, 12). Не сказав: «всякий», не дав це як заповідь. Так і Павло, який скрізь наслідує Учителя, торкнувшись цього питання, сказав; «Щодо дівоцтва я не маю повеління Господнього» (1 Кор. 7, 25).

Отже, думаю, що надалі навіть найбільш схильний до суперечок і безсоромний не буде заперечувати, що і мирянин, і чернець мають досягати однакової висоти, а у випадку падіння, обоє отримають однакові кари.

15. Достеменно довівши це, дослідимо тепер і те, хто легше і скоріше може впасти. Але тут не потрібні й дослідження. Хоч збереження цнотливості доступніше для одруженого, який має неабияку розраду, бо щодо інших чеснот, то й для нього це виявляється не надто легким. Однак і тут ми бачимо, що більше падають одружені, ніж ченці. Не стільки виходять з монастирів для вступу в шлюб, скільки від шлюбного ложа йдуть до блудниць. Якщо миряни так часто падають у тому, проти чого їм легко боротися, то як їм бути з іншими пристрастями, якими вони охоплюються сильніше, ніж ченці? На цих, звичайно, сильніше нападає похіть, бо вони не мають спілкування з жінками, зате інші пристрасті можуть і не наближатися до них, тоді як мирян вони надзвичайно переслідують і вражають у саму голову.

Якщо ж ченці навіть там, де в них буває більш важка боротьба, перемагають легше, ніж люди, що не піддаються такій боротьбі, то вони, очевидно, набагато легше вистоять і проти інших пристрастей, якими не охоплюються. Так, користолюбство і пристрасть до задоволень, влади та всього іншого, зазвичай, набагато легше долається ними, ніж мирянами. Як на війні під час битви ми називаємо більш легким не той час битви, коли мертві падають один за другим, а той, коли падають рідко і деякі. Так треба судити й про цю річ. Користолюбство легше подолає не той, хто живе у світі, а той, хто перебуває в горах. Перший піддається йому легко, а переможеного користолюбством необхідно зараховувати до ідолопоклонників (Кол. 3, 5). Останній, якщо має гроші, то не залишить своїх рідних без підтримки і з охотою віддасть їм усе, тоді як перший не тільки не зверне на них уваги, але й скривдить не менше, ніж чужий. А це вже інший рід ідолопоклонства, тяжчий від першого.

Чи потрібно перераховувати все те, що ченцями легко долається, а мирян долає з великою силою? Як же ти не боїшся і не тремтиш, уводячи сина в таке життя, в якому він може скоро бути переможений гріхами? Чи тобі здається маловажним служити ідолам, бути гіршим за невірних, через справи відмовлятися служити Богові, бо саме до цього скоріше схильні люди прив’язані до світу, ніж ченці? Хіба не бачиш, що той твій страх — це безпідставна відмовка? Якщо вже треба боятися, то не за тих, котрі уникають штормів і поспішають до пристані, а за тих, котрі носяться на хвилях серед вихору і бурі. Тут аварія корабля може статися скоріше через те, що і шторми більші, і ті, кому необхідно боротися, безпечніші. А там і хвиль таких нема, і неабияка тиша, і старання більше в тих, котрі мають боротися. Тому ми і залучаємо у пустелю не для того, щоб вони тільки одягли волосяницю, наділи на себе вериги і посипалися попелом, а щоб, насамперед, уникли пороків і віддалися чеснотам.

— Що ж, — скажуть, — невже всі одружені загинуть?

Я не про це говорю, а про те, що їм, якщо захочуть спастися, вкрай необхідно докласти більше трудів, бо незв’язаному легше бігти, ніж зв’язаному. Але чи отримає він більшу нагороду і більш сяючі вінці? Ні. Тому що він сам накладає на себе цей труд, який міг би і не накладати.

Отже, якщо конкретно доведено, що ми підлягаємо однаковій відповідальності з ченцями, то підемо більш зручним шляхом і поведемо ним синів. Не будемо, наче вороги і недруги, топити їх і вести в безодню порочності. Якби це робили інші, то було б не так жахливо. Але коли батьки, які пізнали в цьому житті все і на досвіді переконалися, якими нікчемними є ці задоволення, доходять до такого божевілля, що тягнуть туди інших, оскільки їм вік уже не позволяє (віддаватися цьому); коли їм варто було б докоряти самим собі за попереднє, коли вже самі стоять перед смертю, судом і майбутніми муками, кидають туди ж інших. То яке може бути для них виправдання, яке прощення, яка милість? Вони будуть покарані не тільки за свої гріхи, але й за вплив на дітей, незалежно — встигнуть довести їх до падіння, чи ні.

16. Може, ви хочете бачити дітей від дітей? Але як, коли ви самі ще не стали справжніми батьками? Не народження робить батьків батьками. З цим погодяться і самі батьки, котрі, побачивши своїх дітей, що дійшли до крайньої порочності, відкидають їх і цураються, ніби не своїх, і ні природа, ні народження, ані будь-що подібне не може втримати їх від цього. Нехай вони і не вважаються батьками тих, котрі далекі від побожності, але коли їх так народжують, тоді нехай і очікують собі онуків, бо тільки тоді і зможуть їх побачити.

Їхніми дітьми є ті, «які не від крові, не від похоті плотської, не від хотіння чоловічого, а від Бога народилися» (Ін. 1, 13). Ці діти не заставляють батьків піклуватися ані про гроші, ані про шлюб, ані про будь-що подібне, а, звільнивши їх від усякої турботи, приносять їм більшу насолоду, ніж та, яку мають тілесні батьки. Вони і народжуються, і виховуються не так, як ті, а набагато краще і славніше, через що і приносять батькам більшу радість. Крім того, я б сказав і те, що для тих, котрі не вірують у воскресіння, природно плакати за дітьми, бо для них і залишається тільки ця єдина розрада. Але ми, які вважаємо смерть сном і навчені нехтувати всім земним, то чи отримаємо бодай якесь прощення, якщо будемо плакати за ними і піклуватися про те, щоб бачити дітей і залишити їх тут, звідки самі прагнемо відійти, і, де перебуваючи, зітхаємо?

Однак це сказано нами для людей більш духовних. А тим, що люблять плоть і надто прив’язані до цього життя, я сказав би, що, по-перше, невідомо, чи після шлюбу неодмінно будуть діти; по-друге, якщо і будуть, то через них буде більше горя, оскільки з ними отримуємо не стільки радості, скільки прикрощів від щоденних клопотів, турбот і побоювань за них.

— Але кому, — скажуть, — ми залишимо поля, доми, рабів і золото (вони, як я чую, і за цим плачуть)?

Тому, хто і до цього мав (право) успадковувати їх, а тепер настільки більше, наскільки він буде надійнішим їхнім і хоронителем, і власником. Тоді багато що могло шкодити цим благам: і тля, і тривалість, і розбійники, і наклепники, і заздрісники, і невідомість майбутнього, і мінливість людей, і, нарешті, смерть могла позбавити сина і грошей, і цих маєтків. А тепер, знайшовши безпечне місце, він склав своє багатство найвище, куди ніщо зі сказаного увійти не може. Таким місцем є саме небо, недоступне для будь-якого нападу, плідніше за всяку землю, і тим, котрі склали в ньому свої багатства, дає пожинати свої щедрі плоди. Тому говорити так треба було б не тепер, а тоді, коли б син мав намір бути людиною світською. Тоді треба було б плакати і говорити: кому залишимо ми поля, кому золото, кому інше майно? Тепер він має таку велику владу над багатством, що не тільки не втратить його після відходу звідси, а навпаки, тоді, коли відійде звідси, буде особливо насолоджуватися вигодами від багатства.

А коли ще хочеш тут бачити сина господарем майна, то й цього скоріше можна очікувати від ченця, ніж від мирянина. Хто, скажи мені, є більшим господарем багатства: той, хто з неабиякою щедрістю витрачає і роздає його, чи той, хто від жадоби не сміє і доторкнутися до нього, а закопує й утримується від свого, ніби від чужого? Той, хто витрачає безрозсудно і даремно, чи той, хто робить це належним чином? Той, хто сіяє на землі, чи той, хто робить це на небі? Той, хто не може роздати своє, кому захоче, чи той, хто непідвладний будь-яким вимагачам різних поборів? До хлібороба і торговця багато приступає з кожного боку, примушуючи платити податки і вимагаючи кожен своєї частки, а до того, хто бажає подавати нужденним, з подібними вимогами ніхто ні звідки не з’явиться, тому і тут він буває більшим господарем (свого багатства).

Невже того, хто марнував би майно на блудниць, на об’їдання, на дармоїдів і підлесників, ганьбив би свою честь, втрачав спасіння і ставав гідним ганьби, ти назвав би господарем того, що він витрачає, а того, хто витрачає своє майно з неабиякою розсудливістю, для істинної слави і користі і на славу Божу, ти таким не назвав би? Тоді ти поступиш так, як би, дивлячись на того, що кидає своє майно у водостічну канаву, назвав його господарем майна, а того, що використовує задля необхідності, став би оплакувати, як такого, що не має над майном влади. А краще сказати, таких людей треба порівнювати не з тими, котрі просто витрачають (свій маєток), а з тими, котрі витрачають на зло своїй голові. Бо ті витрати роблять людину більш знатною, більш багатою і більш безпечною, а ці піддаються не тільки сорому та ганьбі, але й неминучій загибелі.

17. — Але, — скажуть, — хіба після шлюбу і народження дітей, досягши глибокої старості, не можна присвятити себе побожності?

А хто, по-перше, може запевнити, що ми досягнемо глибокої старості, а, по-друге, що, досягши її, неодмінно збережемо цей намір? Ми невладні в цьому житті, чого вчить і Павло, коли говорить: «День Господній так прийде, як злодій уночі» (1 Сол. 5, 2). І наші думки не завжди залишаються однаковими. Тому і премудрий дає таке наставляння: «Не барися звернутися до Господа і не відкладай із дня на день, щоб не був ти знищений, коли будеш баритися, і ти загинеш під час помсти» (Сир. 5, 8–9).

Але якби навіть і не було такої невідомості, то й тоді не варто було б відкладати справу із синами й опускати з виду те, скільки від цього буває лиха. Справді, було б украй безрозсудно, коли юнакові загрожує сильний ворог і він потребує допомоги, наказувати йому занурюватися в життєві справи, через що він може бути легко подоланий (ворогом); а коли він отримає тисячі ран і на ньому вже не буде здорового місця, тоді його, вже лежачого і знеможеного, озброювати й піднімати. Так, скажуть, коли згаснуть похоті, тоді і боротьба легка, тоді і битва неважка. Але яка тоді боротьба, коли з нами вже ніхто в боротьбу не вступає? За це потім уже не буде світлих вінців, адже «благо людині, коли вона несе тягар у юності своїй, сидить усамітнено і мовчить» (Плач. 3, 27–28). Численних похвал, прославлень і почестей заслуговує той, хто приборкує природу, яка біснується, і рятує корабель під час найжорстокішої бурі.

Однак не будемо про це сперечатися. Якщо хочеш, відкладемо боротьбу. Але, якби час боротьби залежав від нас, тоді можна було б очікувати старості. Якщо ж людина мусить боротися упродовж усього цього життя, починаючи від самої юності, чи з десяти років (бо з цього віку слід давати звіт за гріхи, як показує приклад юнаків, котрих пожерли ведмеді за глузування над Єлисеєм), і, причому, боротися з того віку, в якому проти нас повстає найсильніша війна, то чому ти призначаєш для подвигів час старості? Якби ти мав владу наказувати і дияволові, щоб він не нападав і не вступав у боротьбу, то ця твоя порада мала б деякий сенс. А коли ти дозволяєш йому діяти й уражати, а мені велиш залишатися спокійним, чи навіть добровільно схилятися перед ним, то що може бути гірше за таку образу, — саме тоді, коли ворог шаленіє, обеззброювати того, на кого він нападає, і таким чином віддавати йому до рук?

Але син молодий і слабкий? Тому-то для нього й необхідна більша безпека, а потребуючи безпеки, потребує і більшого піклування. Такій людині необхідно завжди перебувати в тиші і спокої, не втручатися у (світські) справи і не перебувати у тому середовищі, де багато шуму і сум’яття. А ти саме цих, для кого боротьба особливо важка і через їхній вік, і через слабкість, і недосвідченість, і через неуважність у світі, тягнеш у світ, начебто вже досвідчених і міцних, і не дозволяєш їм піти нести подвиг у пустелі. Це все одно, якби людині, яка може здобути тисячі перемог, хтось наказував розмірковувати про військові справи у бездіяльності, а недосвідченого, який навіть боїться глянути на битву, саме через це змушував би йти у бій, кидаючи його у найважче в цій нездійсненній справі. Водночас необхідно знати й те, що після вступу у подружнє життя, неможливо бути самому собі господарем, а неминуче настає одне з двох: або постійне співжиття з дружиною, якщо вона захоче цього, або, якщо вона побажає утримуватися, залишити її і віддатися перелюбу. Чи потрібно ще говорити про інші труднощі, про турботи щодо дітей та дому, які можуть притупити всю старанність (до побожності) і спричинити в душі неабияке розслаблення?

18. Тому краще озброювати (сина) з юного віку, коли він владний над собою і нічим не зв’язаний. І краще не тільки через названі причини, але й особливо щодо тих, про які ще буде сказано.

Той, хто приступає до побожності наприкінці свого життя, використовує весь час на те, щоб посильно очиститися від гріхів, звершених у молодому віці, і на це йде вся його ретельність. Однак часто він не встигає в цьому і відходить звідси із залишками ран. А хто вступив у подвижництво з юного віку, той не тратить часу на це і не сидить, лікуючи свої рани, а вже від початку отримує нагороди. Для першого важливо позбутися всіх ран, а останній від самого вступу на поприще здобуває трофеї і приєднує перемогу до перемоги. Він, наче олімпійський борець, з юного віку до старості, прямуючи серед переможних вигуків, відходить туди увінчаний із незлічимими вінцями на голові.

З ким же ти бажаєш, щоб був твій син? З тими, що з неабиякою відвагою можуть дивитися на архангелів, чи з тими, котрі стоять разом зі всіма і займають останнє місце? Такі, звичайно, займуть останнє місце, якщо навіть зуміють подолати всі перешкоди, які я тепер назву: якщо їх не спіткає передчасна смерть, якщо потім не перешкодить дружина, якщо не отримають стільки ран, для лікування яких не вистачить всієї старості, і якщо назавжди збережуть свій нахил до благочестя твердим і непохитним. Коли навіть все це зійдеться, то й тоді вони ледь займуть місце між останніми. Ти бажаєш своєму синові бути з ними, чи серед тих, котрі сяють у першому ряді воїнства небесного?

 — Хто ж, — скажуть, — може бути таким жалюгідним, щоб бажав своїм дітям першого, а не останнього?

Тільки ми, зазвичай, хочемо, щоб вони були біля нас. Цього і я бажаю, і не менш за вас, батьків, молюся, щоб вони повернулися до батьківського дому і віддячили за виховання так, що іншої такої віддяки не можливо було б і знайти. Але не будемо жадати цього від них тепер. Хіба не дивно, посилаючи їх учитися красномовству, надовго відправляти навіть з батьківщини, або, коли вони хочуть вивчати якесь слюсарне чи інше більш низьке ремесло, не пускати їх до свого дому, а наказувати кормитися й ночувати в домі вчителя; а коли вони мають намір приступити до вивчання не людської науки, а небесної мудрості, ще до того, ніж сповниться бажане, тут же відволікати їх від цього? Той, що вчиться ходити по натягнутій мотузці, розлучається з рідними надовго; а тих, котрі вчаться підноситися від землі до неба, ми будемо втримувати біля батьків? Що може бути гіршим від такої нерозсудливості?

Хіба не бачите, що і хлібороби, як би сильно не хотіли отримати плоди своїх трудів, однак ніколи не зважаться збирати їх передчасно? То ж і ми не будемо передчасно відхиляти синів від пустельницького життя, а надамо можливість утвердитися в них урокам і вкоренитися насінню благочестя. Не будемо переживати і тужити, хоч би їм необхідно було виховуватися в монастирі десять чи двадцять років, бо чим більше хто буде вправлятися в школі, тим більше здобуде сили. А краще, якщо хочете, не будемо визначати терміну, а єдиною межею нехай буде той час, коли посіяні в сині плоди дійдуть зрілості. Нехай тоді він повертається з пустелі, а раніше — ні. Бо від нашої поспішності може статися тільки те, що він ніколи не стане зрілим. Хто передчасно втратив поживу від кореня, той уже не буде придатним. А щоб цього не сталося з нашими дітьми, будемо терпляче переносити розлуку, і не тільки самі не будемо квапити, але й, якщо вони захочуть повернутися передчасно, не дозволимо.

Син, удосконалившись, буде надбанням для всіх: і для батька, і для матері, і для дому, і для міста, і для суспільства. Якщо ж він повернеться, не досягти мети, то стане предметом насмішок і ганьби та завдасть шкоди собі й іншим. Тому не будемо робити такої шкоди. Відправляючи синів на чужину, коли вони вивчаться, ми хочемо побачити їх тими, задля чого починали подорож. Якщо ж вони повернуться передчасно, то ми маємо від їхнього прибуття не стільки задоволення, скільки скорботи від того, що вони повернулися без користі. То ж, хіба не до краю безрозсудно духовному не надавати навіть такого піклування, яке ми проявляємо стосовно життєвого, — там смиренно переносити розлуку з дітьми, навіть з бажанням продовжити її, якщо це принесе бодай якусь користь, а тут бути настільки ніжними і чуттєвими до розлуки, що через таку малодушність гинуть найвищі блага, маючи при цьому тут набагато більше розрад не тільки в тому, що діти присвятили себе найважливішим заняттям і неодмінно досягнуть своєї мети, і ніщо не зруйнує їхніх надій, але й навіть у самій розлуці? Коли діти перебувають у далекій подорожі, тоді важко бачитися з ними, особливо, якщо батьки будуть у похилому віці, а тут можна часто приходити до них.

Так і будемо чинити: коли діти ще не можуть прийти до нас, будемо ми приходити до них для побачення і спілкування. Від цього отримаємо чимало користі і задоволення. Ми не тільки будемо радіти при побаченні з улюбленими дітьми, але й додому повертатися з неабиякими плодами для нас самих, а інколи й самі залишимося з ними, перейнявшись любов’ю до побожності.

Отже, будемо викликати їх тоді, коли вони стануть міцними і здатними приносити користь іншим. Тільки тоді будемо виводити їх звідти, щоб вони були світлом для всіх, щоб світильник стояв на свічнику. Тоді побачите, яких дітей ви є батьками, і яких ті, кого ви вважаєте щасливими. Тоді ви пізнаєте користь смирення, коли діти ваші стануть лікувати людей, які страждають невиліковними хворобами, коли будуть прославлятися, як благодійники, заступники і спасителі всіх, коли будуть жити з людьми на землі, як ангели, і привертати до себе погляди всіх. Вірніше, що б ми не сказали, не зможемо висловити все, що можна побачити на досвіді і на ділі.

Так мали б поступати і законодавці задля того, щоб все було належним чином, — не тоді вселяти молодим людям страх, коли вони стануть мужами, а наставляти і направляти їх у дитинстві. Тоді і в майбутньому не було б потреби в погрозах. А тепер відбувається так, якби який-небудь лікар тому, хто щойно захворів, не говорив нічого і не вказував, як йому звільнитися від хвороби, а виснаженому і невиліковному почав би подавати численні правила. Так і законодавці тоді керують нами, коли ми вже розбестилися. Але не так робить Павло. Він дає дітям учителів чесноти від початку, з їхнього юного віку, перепиняючи порокам доступ до них. Найкращим навчанням є не те, коли наперед допускають порокам отримати верх, і вже потім намагаються їх вигнати, а те, коли використовують усі заходи, щоб зробити нашу природу недоступною для них. Тому застерігаю не тільки утримувати інших, котрі хочуть так чинити, але й самим діяти і рятувати корабель життя, і намагатися, щоб він плив при сприятливому вітрі.

Справді, якби всі ми засвоїли такий напрямок думок і вели дітей, насамперед, до чеснот, вважаючи це головною справою, а все інше другорядним, то звідусіль отримали б стільки благ, що, перелічуючи їх тепер, подумали б, що я перебільшую. Якщо ж хтось хоче переконатися, той може достеменно довідатися про це через самі діла, і, бачачи, що на землі процвітає життя небесне, і що завдяки цьому, вчення про майбутні блага і воскресіння приймають з вірою навіть невірні, виявить нам, а насамперед Богові, велику подяку.

19. А що це не самовихваляння, видно з наступного: коли ми говоримо невірним про життя пустельників, то вони проти нього нічого не можуть сказати, а думають знайти опору для заперечень у тому, що тих, котрі ведуть таке життя, небагато. Але якби ми насадили ці плоди в містах, якби благочестя стало законом і основою, якби ми своїх дітей, насамперед, наставляли бути друзями Божими і замість інших наук учили наукам духовним, то припинилися б усі скорботи, і з цього життя відійшли б незлічимі біди, і те, що говориться про майбутнє життя, тобто, що «хвороби, і сум, і зітхання відійдуть» (Іс. 35, 10), усе це ми мали б уже тут. Якби в нас не було пристрасті ані до грошей, ані до нікчемної слави, якби ми не боялися ні смерті, ні убогості, скорботи вважали б не злом, а найбільшим благом, не знали ані ворожнечі, ані ненависті, то не страждали б ні від своїх, ані від чужих прикростей, і рід людський наближався б до ангелів.

— Але, — хтось скаже, — хто з людей досяг такої досконалості? Ти, звичайно, проживаючи в містах і не читаючи божественних книг, цьому не повіриш. Але якби ти познайомився з тими, що живуть у пустелях, і зі стародавніми, про яких згадується в духовних книгах, то переконався б, що і ченці, і раніше Апостоли, і ще раніше старозавітні праведники відзначалися таким смиренням зі всією відданістю.

Однак, щоб нам не сперечатися з тобою, припустимо, що твій син буде на дві чи три ступені нижче за них. Але й тоді він отримає не мало благ. Він не зрівняється з Петром і Павлом і навіть близько до них не буде, але невже через це позбавимо його і порівняно нижчої честі? Так розмірковуючи, ти зробив би те ж саме, як якби сказав: якщо він не може бути цінним каменем, то нехай не буде ні сріблом, ні золотом, а залишається залізом. Чому ж ти щодо світських справ так не розмірковуєш, а зовсім навпаки? Посилаючи сина вчитися красномовству, ти хоч і не сподіваєшся неодмінно побачити його на висоті досконалості, однак через це не відволікаєш його від цього заняття, а робиш зі свого боку все, вважаючи задовільним, якщо твоєму синові в успіхах красномовства удасться бути бодай п’ятим чи десятим. І, віддаючи синів на службу цареві, ви не очікуєте, що вони неодмінно досягнуть ступеня воєначальників, однак не наказуєте їм зняти військовий одяг і навіть не наближатися до порога палацу, а використовуєте всі засоби, щоб вони не були усунуті від перебування там, вважаючи достатнім бачити їх бодай у числі середніх.

Чому ж ви там, коли неможливо отримати більше, докладаєте зусиль і піклуєтеся ради меншого, хоч і на це надія сумнівна, а тут не піклуєтеся й ухиляєтеся? Тому що тих благ ви сильно прагнете, а цих ніскільки, а потім, соромлячись зізнатися в цьому, придумуєте відмовки і причини. Але, якби ви справді бажали цих благ, тоді ніщо не відволікало б вас від них. Це дійсно так: хто по-справжньому щось любить, той, якщо не зможе осягнути всього чи найвищого, постарається осягнути принаймні середнє, а то й у тисячу разів нижче. Так той, хто пристрастився до вина і напоїв, якщо не може отримати вина солодкого й ароматного, ніколи не відмовиться навіть від найгіршого. І користолюбець, хоч би хтось дав не дорогоцінні камені і не золото, а срібло, то він і за це буде дуже вдячний. Такою є пристрасть. Це якесь насилля, що здатне примусити всякого, охопленого нею, терпіти і переносити все заради будь-чого. Тому, якби ваші слова не були тільки відмовкою, то ви мали б допомагати нам, оскільки той, хто бажає здійснення чогось, не перешкоджає цьому здійсненню, а всіляко сприяє.

Так і ті, хто виходять на олімпійські ігри, хоч знають, що серед безлічі суперників нагороду за перемогу отримає тільки один, і попри це вступають у боротьбу і докладають усіх зусиль. Водночас між цим і тим немає жодного порівняння не тільки щодо мети подвигів, але й тому, що там увінчаним неодмінно виходить тільки один, а тут перевага і приниження не в тому, що один іде не увінчаним, а інший — увінчаним, а в тому, що один отримує більш славну похвалу, інший — меншу, однак отримують усі. А якби ми захотіли від початків настановити дітей і передати тим, що бажають їх виховувати, то цілком ймовірно, що вони стануть у першому ряді воїнства, оскільки Бог не відкинув би такої ретельності і ревнощів, а простяг би Свою руку і приклав би її до цих живих створінь. А коли діє Його рука, тоді в будь-чому безуспішність неможлива, вірніше, неможливо не дійти до найвищого ступеня блиску і слави, тільки щоб при цьому було все належне і з нашого боку. Якщо жінки змогли ублагати Бога, щоб Він допоміг їм у вихованні дітей, то тим більше змогли б зробити це ми, якби захотіли. Щоб не подовжувати слово, я змовчу про інших жінок, хоч міг би сказати про багатьох, а згадаю тільки про одну.

20. Була одна юдеянка, Анна. Ця Анна народила одного сина і не надіялася мати другого, бо й того ледь отримала після багатьох сліз, оскільки була безплідною. Хоч вона бачила, що суперниця часто докоряє їй за це, однак не робила так, як робите ви, але, маючи тільки цього сина, тримала його біля себе доти, поки необхідно було кормити його молоком. А як тільки він уже не мав потреби в цій їжі, вона тут же, взявши його, посвятила Богові, не запрошувала приходити до батьківського дому, і він постійно жив у храмі Божому. А коли вона, як мати, хотіла бачити його, то не кликала до себе, а сама з батьком приходила до нього, спілкуючись уже з ним, як із посвяченим Богові. Завдяки цьому юнак став настільки славним і піднесеним, що, коли Бог через поширення серед єврейського народу безчестя, відвернувся від нього, не виголошував пророцтв і не відкривав жодних видінь, він своїм піднесенням знову прихилив і ублагав Його дарувати юдеям те, що було колись, і повернув дар пророцтва, що був відійшов. І це зробив він, коли ще був не в зрілому віці, а молодим юнаком. «Слово Господнє було рідкісним у ті дні, — говорить Писання, — видіння були не часто» (1 Цар. 3, 1). Водночас йому Бог часто відкривав Свою волю.

Настільки корисно завжди віддавати Богові свої надбання і відмовлятися від усього — не тільки від грошей та маєтків, але і від самих дітей. Якщо нам велено поступати так зі свою душею (Мф. 16, 24–25), то тим більше зі всім іншим. Так зробив і патріарх Авраам, чи краще сказати, набагато вище, за що з більшою славою й отримав назад сина. Воістину, ми тоді особливо залишаємося зі своїми дітьми, коли віддаємо їх Господу. Він набагато краще збереже їх, бо і більше засмучується через них. Хіба не бачите, що так буває й у домах багачів? І там можна бачити, що нижчі (слуги), котрі живуть біля батьків, не так помітні і не мають такої сили, а ті, котрих господарі, взявши від батьків, призначають собі на службу для догляду за скарбами, користуються неабиякою ласкою та свободою, і бувають настільки славнішими від своїх друзів по службі, наскільки господарі славніші від рабів.

Якщо люди є такими добрими і прихильними до своїх слуг, то незрівнянно безмежною є Благість, тобто Бог. Тому відпустимо дітей служити Богові, заводячи їх не до храму, як Самуїла, а в саме небо, разом з ангелами й архангелами. А що ті, котрі посвятили себе цьому смиренню, справді будуть служити разом з ними, це є очевидним для кожного. Вони з неабиякою відвагою будуть стояти перед Ним не тільки за себе, але й за вас. Бо, коли деякі отримували від Бога деяку милість за батьків, то тим більше батьки отримають за дітей. Бо в першому випадку правом на милість служить тільки спільність природи, а в останньому — і виховання, що набагато важливіше за природу.

Те й інше я можу підтвердити вам і божественним Писанням. Так, Єзекію, який був доброчинним і побожним, але у свої діях не мав відваги вистояти проти великої небезпеки, Бог спасає, за Його словами, за чесноти батька. «Я буду охороняти місто це, — говорить Він, — щоб спасти його заради Себе і заради Давида, раба Мого» (4 Цар. 19, 34). І Павло в посланні до Тимофія про батьків сказав: «Спасеться через народження дітей, якщо буде у вірі й любові та в святині з невинністю» (1 Тим. 2, 15). Й Іова Писання прославило як за те, що він «був непорочний, справедливий і богобоязливий» (Іов. 1, 1), так і за піклування про дітей. А воно виявлялося не в збиранні для них багатства і не в намаганні зробити їх славними і знаменитими, а в чому? Послухай, що говорить Писання: «Коли коло бенкетних днів завершувалося, Іов посилав за ними й освячував їх і, встаючи рано-вранці, підносив всепалення за числом усіх їх, і одного тельця за гріх за душі їхні. Бо говорив Іов у серце своєму: може, сини мої згрішили і похулили Бога в серці своєму» (Іов. 1, 5).

Яке ж будемо мати виправдання ми, коли наважуємося на таке? Якщо той, хто жив ще до благодаті і закону, не знав ніякого вчення і мав настільки велике піклування про дітей, що побоювався навіть за їхні таємні гріхи, то хто виправдає нас, що живемо під час благодаті, маємо стільки вчителів, такі приклади і такі повчання, і водночас не боїмося не тільки за таємні, але не звертаємо уваги навіть на явні гріхи, і не тільки не звертаємо уваги, але й переслідуємо тих, котрі хочуть виправити їх? Бо ж і Авраам, як я перед цим сказав, прославився, між іншим, і цією чеснотою.

21. Отже, маючи стільки прикладів, будемо готувати для Бога гідних служителів і виконавців. Якщо той, хто виховує борців для міст, чи навчає воїнів для царів, удостоюється великої честі, то який дар можемо одержати ми, виховуючи для Бога таких гідних і великих мужів або, краще сказати, ангелів? Тож, будемо робити все, щоб залишити їм багатство благочестя, яке залишається назавжди, супроводжує нас, коли ми відходимо звідси, і може принести найбільшу користь не тільки тут, але й там.

Земне багатство не перейде з людьми туди, а гине ще тут раніше за них, а часто губить із собою й того, хто ним володіє. А те багатство і тут, і там буде непохитним і збереже в неабиякій безпеці того, хто зібрав його. Це справді так: хто віддає перевагу земному перед духовним, той втратить і те, й інше, а хто прагне небесного, той неодмінно одержить і земне. Це не мої слова, а Самого Господа, Який має подати ці блага. «Шукайте ж, — говорить Він, — спершу Царства Божого, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33).

Що може зрівнятися з цією честю? Піклуйся, говорить Він, про духовне, а все твоє надай Мені. Подібно батькові, який любить сина і бере на себе піклування домом, управління слугами та всім іншим, а синові радить займатися тільки любов’ю до мудрості. Саме так чинить і Бог. Тож, будьмо слухняні, шукаймо Царства Божого. Тоді й дітей побачимо скрізь ушанованими, і самі прославимося з ними, і будемо насолоджуватися і цими благами, якщо тільки полюбимо майбутнє і небесне. За це, якщо послухаєтеся, отримаєте велику нагороду, а ті, що противляться і не слухають — найтяжчу кару, оскільки не можна виправдовуватися і говорити: ніхто нас цього не вчив. Таке виправдання вже спростоване ще до наших слів, бо навіть наша природа має здатність конкретно відрізняти добре від поганого, і наше смирення пропонується всюди, і нещастя, що трапляються в житті, достатньо сильні, щоб виганяти в пустелю навіть тих, котрі надто прив’язані до світу. Так, якби ми навіть мовчали, як я сказав, то виправдання вже спростоване, а тим більше тепер, після цих довгих роздумів, після такого напоумлення, що подається як з досвіду, так і з Божественного Писання.

Навіть якби діти, залишаючись вдома, не до кінця розбестилися, а отримали спасіння тільки на останньому місці, то й тоді ми (батьки) не уникли б покарання за те, що перешкодили їхньому бажанню вести життя більш строге, утримували біля життєвих справ тих, котрі прагнули до неба. Але якщо і це виявляється неможливим, а навпаки, їм загрожує крайня небезпека і вони неминуче загинуть, то яке прощення будемо мати ми, яке виправдання, взявши на себе найбільшу відповідальність не тільки за свої гріхи, але й за наступні гріхи дітей? Я думаю, що не так покарані будуть вони за те, в чому згрішать після того, як були захоплені цими хвилями світського життя, як ви, що поставили їх у таку крайність. Справді, якщо для того, що спокусив одного, краще було б із жорновим каменем бути втопленому в морі (Мф. 18, 6), то якої кари і мук буде достатньо для тих, котрі проявляють таку жорстокість і недоброзичливість до своїх дітей? Тому прошу, припинити сперечання і бути батьками смиренних дітей.

Не можна говорити й того, чим багато хто, як я чую, відговорюються. Що ж це таке?

— Ми знали, — говорять, — що вони не можуть дійти до кінця, тому й зупинили їх.
Але якби ти навіть ясно передбачав це, і якби це не було тільки догадкою, — бо ж чимало вистояло тих, про яких думали, що вони впадуть, — якби, говорю, ти справді передбачав це, то й тоді тобі не варто було б відволікати сина. Якби ми, наприклад, стали підставляти ногу тому, хто вже готовий упасти, то за це нас не виправдовували б, а навпаки, саме це найбільше і послужило б для нашого осуду. Чому ти не дав звершитися падінню через власну безпечність людини, а передбачив цей гріх і всю провину звалив на свою голову? А краще сказати, не треба було тобі допускати цього. Чому ти не вжив усіх заходів для того, щоб син твій не впав? А оскільки ти добре знав, що він упаде, то саме за це ти і заслуговуєш покарання. Той, хто наперед знав це, повинен був не сприяти падінню, а подати руку і докласти всі зусилля для того, щоб той, хто мав упасти, стояв міцно, хоч би він устояв, а хоч би й ні.

Ми зі свого боку повинні сповняти все, хоч би інші й не отримували від нас жодної користі. Чому і для чого? Для того, щоб звіту Бог зажадав уже не від нас, а від них. Це Він Сам сказав в осуд тому, котрий нічого не зробив зі своїм талантом; «Треба було тобі, — говорить, — віддати срібло моє купцям, і я, прийшовши, одержав би своє з прибутком» (Мф. 25, 27). Тож, щоб ми уникли покарання, послухаймо Того, Хто повчає цьому. Ми не можемо разом з людьми обманути і Бога, Який досліджує серця, все виявляє і скрізь покладає на нас відповідальність за спасіння дітей. Якщо такої кари зазнав той, хто не віддав срібла купцям, то що зазнає той, хто перешкоджає й тим, котрі хочуть його віддати?

Так, не тільки тоді, коли діти через ваші наставляння поринуть у життєві справи, але й тоді, коли мужньо вистоять проти нашого нападу і знову відійдуть у гори, тих, котрі хотіли перешкодити їм, жде однакова кара. Як той, хто закликає до смирення, чи переконає він, чи не переконає, одержить повну нагороду (бо він сповнив свою справу), так і той, що хотів розбестити, встигне зробити це чи ні, отримає однакову кару, бо і він виконав свою справу. Тож, коли ви і не встигли побороти і викорінити благородні бажання дітей, то тільки за замах на це підлягаєте такій же карі, як й той, що завернув їх звідти.

Отже, розміркувавши над цим і відкинувши всякі відмовки, постараймося бути батьками гідних дітей, будівничими Христоносних храмів, опікунами небесних борців, укріплюючи і підбадьорюючи їх, і заради їхньої користі докладаймо всі зусилля, щоб і самим стати співучасниками їхніх вінців. Якщо ж ви будете впиратися, то діти, якщо вони достойні, і проти вашої волі осягнуть цю мудрість і будуть насолоджуватися всіма благами, а з вами станеться те, що ви накличете на себе безмірні кари і будете схвалювати сказане нами тоді, коли від цього схвалення для вас уже не буде жодної користі.

1. У «Твореннях святаго отца нашего Иоанна Золотоуста» видання С.-Петербурзької духовної Академії 1898 року словами Святителя вказано «двадцять років», тоді як в Біблії — «сорок років». [↩]
2. Платон. Апологія Сократа. [↩]

Опубліковано: 14.04.2016; востаннє змінено: 18.04.2016.