«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том І. Книга 1

Слово друге невіруючому батькові

Досить і того1, щоб викликати подив і жах. І якби хтось тепер при цьому вимовив пророчі слова; «Подивуйтесь цьому, небеса і земля, і здригніться, і жахніться… Дивне і жахливе відбувається на цій землі» (Єр. 2, 12; 5, 30), — усе це він сказав би вчасно. Але ось що найтяжче: обурюються і сердяться не тільки чужі й зовсім далекі до тих, кому дається порада2, але почали гніватися на це родина і батьки. Однак мені відомо, що багато хто не дуже дивуються тому, що батьки так поступають, а задихаються, за їхніми словами, від гніву, коли бачать, що не батьки, не друзі, не рідня і не близькі їм, а часто навіть зовсім незнайомі для тих, що зважується на побожну мудрість, ставляться так само, і більше, ніж батьки, переживають, і переслідують, і звинувачують тих, котрі налаштували їх (до чернецтва).

Але мені дивним здається інше, оскільки нема нічого незвичного в тому, що ті, котрі не мають будь-якої підстави піклуватися і проявляти дружелюбність, через чуже благополуччя відчувають скорботу: то охоплюються заздрощами, то зі злості вважають — звичайно, безумно і жалюгідно, однак вважають — чужу погибель своїм щастям. Але що ті, котрі породили (дітей), виховали, щодня моляться за те, щоб бачити дітей щасливішими за себе, і задля цього все роблять і терплять, — і вони, ніби від якогось сп’яніння раптом перемінюються й відчувають скорботу, коли їхні діти звертаються до побожної мудрості: ось цьому я найбільше дивуюся і вважаю це достатнім доказом загальної зіпсованості.

Ні від кого не чутно, щоб таке було за попередніх часів, коли явно панувала омана. Бувало, правда, одного разу у грецькому місті, яке було під владою тирана, причому не з батьків, як нині, а ті, що заволоділи акрополем, вірніше, і ці не всі, а найбільш злочинний із них, покликавши Сократа, наказав йому не говорити про мудрість. Але той відважився на це, як тиран, невіруючий і жорстокий, який усіляко намагався перемінити суспільний лад, радів із чужого горя і знав, що ніщо так не зможе зруйнувати найпрекрасніше суспільство, як подібний наказ. А ці (батьки) віруючі, живуть в упоряджених містах, піклуються про своїх дітей і наважуються говорити те ж саме, що і той тиран про своїх підвладних, і не соромляться!

Ось їхньому обуренню треба дивуватися більше, ніж (обуренню) інших. Тому я, залишивши інших, звернуся до тих, котрі особливо піклуються про дітей, чи краще сказати, мали б піклуватися, однак зовсім не піклуються. Звернуся мовою тихою і дуже смиренною і попрошу їх не сердитися і не журитися, якщо хтось скаже, що він краще за них знає, що для їхніх дітей корисне. Народити сина — ще не означає, що той, хто породив, вже і навчить народженого корисного. Народження, звичайно, особливо сприяє любові до народженого, але, щоби конкретно знати, що для нього корисне, задля цього не достатньо тільки народити і любити. Якби це було так, то жодна людина не мала б краще за батька бачити, що корисно для його сина, оскільки ніхто не може любити сина більше, ніж батько.

Однак свою необізнаність у цьому показують самі батьки своїми діями, коли ведуть дітей до вчителів, доручають їх вихователям, з багатьма радяться, турбуючись про обрання способу життя, якому хочуть присвятити сина. І дивно ще не це, а те, що батьки при таких розмовах про своїх дітей, часто відкидають власну думку і зупиняються на чужій. То ж нехай вони не ображаються і на нас, коли скажемо, що ми краще знаємо, що для них корисне. І тільки тоді, коли ми не докажемо цього, нехай обвинувачують і докоряють нам, як хвалькам, згубникам і ворогам усієї природи.

2. Як же це доведемо і звідки довідаємося, хто справді бачить, що корисне, а хто тільки думає, що бачить, а насправді нічого не бачить? Тим, що, виставивши мої слова, ніби якихось супротивників на випробовування і змагання, а судити про це надамо неупередженим суддям. Хоч закон боротьби велить мати справу з християнином і тільки з ним сперечатися, і не інакше, «бо що мені судити і зовнішніх?» (1 Кор. 5, 12), — говорить блаженний Павло. Але оскільки в дітей, які прагнуть до неба, часто бувають батьки невіруючі, то, хоч закон боротьби і звільняє нас від суперечки з ними, ми самі добровільно й охоче виступимо проти них першими.

О, якби в нас змагання було тільки з ними, хоч воно і важче, і викликає більше зіткнень! Бо «душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це безумством» (1 Кор. 2, 14). І тут може бути теж саме, якби хтось став переконувати полюбити Царство якусь людину, котра не хоче навіть вірити в його реальність. Але, не дивлячись на те, що наше слово не надто об’ємне, я хотів би, щоб це змагання в мене було тільки з ними. Проти віруючого у нас, звичайно, багато доказів, однак, задоволення від достатку доказів затьмарюється надмірністю сорому. Бо мені соромно, коли буваю змушений сперечатися про це навіть з ним, і боюся, щоб язичник не виставляв проти мене це, як справедливе заперечення. Бо у всьому іншому я, з милості Божої, легко схилю його на свій бік і, якщо він захоче бути сумлінним, скоро приведу його не тільки до любові до цього (чернечого) життя, але й до прийняття догматів, у чому це життя має свій смисл. Я настільки не боюся змагання з ним, що наперед ще більше озброю його моїм словом, а потім уже приступлю до боротьби.

Допустимо, що цей батько не тільки язичник, але й багатший, і знатніший за інших, має велику владу і має багато поля, багато будинків і тисячі талантів золота. Нехай він буде вихідцем зі столичного міста і знатного роду. Нехай не має інших дітей і мати більше не сподівається, а тільки турбується про цього єдиного сина. Нехай і сам син зі світлими надіями сподівається незабаром отримати таку ж владу і стати навіть більш знаменитим, ніж батько і в усьому затьмарити його собою. Нехай серед таких надій потім прийде хтось, поговорить з ним про побожну мудрість і переконає, знехтувавши всім, одягтися в грубий одяг і, залишивши місто, втекти в гори і там садити, поливати, носити воду і виконувати інші чернечі роботи, що видаються маловажними і принизливими. Нехай буде він без взуття, спить на землі, стане худим і блідим — цей прекрасний юнак, який жив серед таких розкошів, у пошані, який мав такі надії, нехай буде одягнений убогіше, ніж його раби.

Хіба не достатньо підстав (для скарг) подали ми обвинувачу і чи недостатньо озброїли супротивника? Якщо не достатньо, то подамо йому й інші причини. Нехай після цього (батько) використовує всі заходи для того, щоб переконати сина, і все дарма, ніби син його стоїть на камені, вище рік, дощів і вітрів. Нехай плаче і проливає сльози, щоб підняти проти нас найсильніше обурення, і перед усіма постійно звинувачує нас: «Я народив, виховав, трудився ціле життя, роблячи і терплячи все, що зазвичай трапляється при вихованні дітей, мав добрі надії, радився з вихователями, наймав учителів, витрачав гроші, часто ночами не спав через турботи про його влаштування та освіту, щоб він ні в чому не відстав від своїх предків, а був ще славнішим. Ждав, що він утішить мене в старості. Потім думав про його дружину й одруження, про начальство і владу. Але раптом звідкись набігла, ніби якась гроза чи буря, і багатий корабель, наповнений незліченним вантажем, який звершив далекий шлях по морю, плив під сприятливим вітром і був уже біля пристані, затопила майже при вході до неї. І небезпека в тому, щоб буря не обвалила на голову такого багача не тільки убогість, але й жалюгідну смерть, і загибель; так трапилося тепер зі мною. Прокляті згубники і звабники (нехай він говорить і це, ми не образимося), позбавивши таких надій благодійника моєї старості, ніби якісь розбійники, повели у свої вертепи і так зачарували його своїми словами, що він готовий краще йти на меч, у вогонь, на звірів і на будь-що, ніж повернутися до колишнього гарного життя. А ще тяжче від того, що, схиливши його до цього, вони говорять, начебто бачать краще, ніж ми, що для нього корисне. Спорожніли будинки, спорожніли поля, засмутилися і засоромилися хлібороби і слуги, повеселіли через мої прикрощі вороги, відвертаються через печаль друзі. Жодні думки не тривожать мене, хіба що взяти вогонь і спалити все: і будинки, і поля, і череди волів, і отари овець. Яка мені від усього цього користь, коли вже нема того, хто мав би цим користуватися, коли він став полоненим і терпить рабство, тяжче від усякої смерті, у жорстоких варварів? Я одів усіх слуг у чорний одяг, посипав голови попелом, зібрав юрби жінок і наказав їм оплакувати його сильніше, ніж коли б бачили його померлим. Простіть мені, що я так учинив — ця моя печаль більша за ту. Важким для мене здається вже світло, неприємними і самі сонячні промені, коли думаю про становище цього нещасного сина, коли побачу його одягненим гірше найбідніших селян, яких посилають на найбільш принизливі роботи. Коли уявляю його непохитність, тоді горю, мучусь, розриваюсь».

3. Нехай він з цими словами падає до ніг слухачів, посипає попелом голову, покриває порохом обличчя, нехай рве на собі сиве волосся і благає всіх подати (йому) руку.

Здається, ми добре налаштували обвинувача, щоб запалити всіх слухачів і переконати їх скинути в безодню винуватців. Задля того і довів я слово до крайності звинувачень, щоб, коли так сильно озброєний, буде нами, з Божою благодаттю, переможений, інші вже не мали що сказати. Бо, коли будуть закриті уста тому, хто все це має, тоді той, хто не має всього цього (все це не може раптом зібратися), легко уступить перемогу нам. Нехай же він говорить це, а то й більше, а я попрошу суддів, щоб вони не тепер жаліли цього старця, а тоді, коли ми доведемо, що він побивається за сином, який не зазнав жодного лиха, а насолоджується неабиякими благами, — такими, вище яких знайти не можливо. Тоді він дійсно буде гідний співчуття і сліз, оскільки не в змозі усвідомити щастя свого сина, і настільки далекий від цього, що оплакує його, ніби той опинився в найбільшому нещасті.

З чого ж почнемо слово до нього? З багатства і грошей, бо і він більш за все уболіває за цим, і всім здається найжахливішим саме те, що багаті юнаки залучаються до цього (чернечого) життя. Скажи мені, кого ми звеличуємо і називаємо гідними наслідування: того, хто постійно мучиться від спраги і ще до того, як вип’є першу чашу, вже хоче другої, і в такому стані перебуває завжди, чи того, хто стоїть вище цієї необхідності, завжди вільний від спраги і ніколи не відчуває нестачі в напою? Хіба перший не подібний на хворого, охопленого гарячкою, якого мучить найжорстокіша спрага, не дивлячись на те, що він має можливість черпати воду з джерела; а останній хіба не володіє істинною волею, хіба не має справжнього здоров’я і чи не піднявся вище за людську природу?

Що ще? Якби хтось, люблячи жінку, постійно жив з нею, а від співжиття тільки б сильніше розпалювався до неї, а інший був би вільний від цієї божевільної пристрасті, і похіть опановувала б ним навіть уві сні: хто з них для нас більш блаженний і гідний наслідування? Хіба не цей? А хто нещасливий і жалюгідний? Чи не той, що страждає цією марною любов’ю, нічим невгасимою, яка від придуманих ліків ще більш збуджується? Якщо ж, понад усе, він вважає себе щасливим у хворобі і сам не хоче звільнитися від неї, і навіть оплакує, як тепер цей (батько), вільних від цієї пристрасті — то чи не ще більш він нещасливий і жалюгідний, бо не тільки хворий, але навіть не знає, що він хворий, а тому і сам не хоче звільнитися (від хвороби), і вільних від неї оплакує?

Поговоримо про пристрасть до грошей і подивимось, хто нещасливий і жалюгідний? Ця пристрасть більш сильна і люта, ніж ті, і може завдати більше скорботи. Але не тому тільки, що палить сильним вогнем, а й тому, що не піддається будь-якому надуманому полегшенню, і більш стійка, ніж ті. Ті, що люблять вино і плотські задоволення, після насолоди скоріше відчувають пересичення, ніж ті, котрі охоплені божевільною пристрастю до багатства. Тому ми і були вимушені тих зобразити словом, оскільки такі явища не завжди можна побачити явно, а прикладів цієї хвороби можемо чимало побачити на досвіді.

Тож, чи тому, скажи мені, ти оплакуєш сина, що він звільнився від такого божевілля і такої небезпеки, що не віддається невиліковній пристрасті і став поза цією війною і боротьбою? Але з ним, скажеш, не сталося б цього, він не став би бажати більшого, йому вистачило б того, що є? Тепер ти говориш те, що суперечить, так би мовити, природі. Але нехай буде і так: допустимо на словах, що він не захоче примножувати своє майно і не захопиться цією пристрастю. Але й у такому випадку я доведу, що він зараз насолоджується більшим спокоєм і задоволенням. Що легше: піклуватися про таке багатство, бути зв’язаним таким пильнуванням і рабством і боятися, як би не пропало щось із майна, чи бути вільним і від цих уз? Допустимо, що він не захоче інших тягарів. Але ж набагато краще відкинути і ті, які вже є. Бо, коли вважається найбільшим благом не мати потреби в більшому, то не мати потреби й у тому, що є, було б ще більшим щастям.

Уже доведено, що людина, яку не мучить спрага і любов (бо ніщо не заважає звернутися до попередніх прикладів), набагато щасливіша не тільки від тих, котрі постійно відчувають спрагу і завжди розпалюються любов’ю, але й від тих, котрі бодай не надовго піддавалися цьому і задовольняли похоті, бо вона ніколи не відчувала такої потреби. Знову запитаю: якби можливо було і перевершувати всіх багатством, і бути вільним від прикрощів, що спричиняться через багатство, то невже ти не побажав би тисячу разів такого щастя, щоб не страждати ні від заздрості, ні від наклепів, ні від турбот, ані від будь-чого подібного?

Отже, якщо ми доведемо, що твій син і це має, і що він тепер набагато багатший, чи не перестанеш ти, нарешті, так гірко плакати і жалітися? Стосовно того, що він звільнився від турбот та інших прикрощів, пов’язаних з багатством, ти й сам сперечатися не будеш, а тому і нам немає потреби говорити з тобою про це. Але ти хочеш знати, як це він багатший за тебе, коли ти маєш стільки майна? І цьому ми навчимо тебе і покажемо, що ти, думаючи про нього, начебто він тепер у крайній убогості, однак у порівнянні з ним сам такий.

4. Не думай, що ми будемо говорити про блага небесні, які мають бути після відходу звідси. Ми використовуємо для доказів поки що ті блага, які в нас під руками.

Отже, ти господар тільки свого власного майна, а він — усього, яке є в усьому світі. Якщо не віриш, то ми поведемо тебе до нього і переконаємо, щоб він, зійшовши з гори, чи краще, залишаючись там, наказав кому-небудь із особливо багатих і благочестивих надіслати (до нього) стільки золота, скільки ти хочеш. Або, оскільки він не візьме собі цього, наказав би краще віддати золото кому-небудь нужденному. І ти побачиш, що цей багач з більшою готовністю, ніж будь-хто із твоїх домоправителів, послухається і дасть. Цей останній, коли йому наказують витратити що-небудь, стає нудним і похмурим, а той, навпаки — коли не витрачає, тоді тривожиться, чи не провинився в чому-небудь, що йому нічого такого не наказують.

І я можу вказати багатьох не тільки серед знатних, але й серед простих таких, які мають таку ж велику силу. Крім того, ти, якщо твої домоправителі розтратять довірене їм, не можеш вимагати (від них) іншого, і від їхнього лиходійства твоє багатство тут же перетвориться на убогість. А твій син цього не боїться. Якщо один зубожіє, він накаже іншому. Якщо і з цим трапиться те ж саме, він звернеться ще до іншого. Скоріше можуть висохнути джерела вод, аніж слухняність тих, котрі будуть його слухати. Якби ти тримався нашого вчення, то я розповів би тобі багато подібних великих прикладів, але оскільки ти належиш до язичництва, то я можу навести приклад і звідси.

Послухай, що говорить Критон Сократові: «Мої гроші належать тобі і, я думаю, їх достатньо. Якщо ж, піклуючись про мене, ти не хочеш витрачати моїх грошей, то чужоземці тут готові витрачати свої. Достатньо срібла приніс для цього Симміас Фивський, готовий і Кевіс та багато інших. Отже, через це побоювання, як я говорив, не відмовляйся врятувати себе. Нехай не утруднює тебе і те, що ти говорив на суді, тобто, що після виходу звідси, ти не знав би, що робити із собою. І в багатьох інших місцях, куди б ти не прийшов, полюблять тебе. Якщо ж захочеш відправитися у Фессалію, там є в мене знайомі, котрі приймуть тебе з великою повагою і влаштують, щоб ти був у безпеці, так що у Фессалії ти ні в чому не будеш відчувати недостатку».

Що може бути приємніше, ніж таке багатство? Але це сказано тобі як людині світській. Якщо ж ми будемо роздумувати про багатство з великою побожною мудрістю, то ти, можливо, і не зможеш простежити за (нашим) словом, однак я мушу сказати про це для суддів.

Багатство побожності таке велике, таке приємне, таке жадане, що ті, котрі володіють ним, ніколи не захочуть замість нього узяти навіть усю землю, хоч би вся вона була золотою — з горами, з морями та ріками. І якби це було можливо, то ти на досвіді переконався б, що це не хвалькуваті слова, бо ті, що насправді знайшли надзвичайно велике і цінніше багатство, будуть нехтувати всім і ніколи не проміняють його на це. Але що я говорю: проміняють? Вони навіть не захочуть брати його разом з цим. Якби вам хтось давав багатство побожності разом із грошима, то ви взяли б із розпростертими руками: настільки ви визнаєте його чимось великим і дивним. Однак ті, маючи своє, не візьмуть вашого: настільки вони впевнені в його мізерності. І це знову ж таки я поясню на ваших прикладах. Скільки, думаєш, грошей дав би Олександр Діогену, якби той захотів узяти? Але той не захотів. А цей докладав усі зусилля, щоб колись отримати багатства Діогена.

5. Може, хочеш з іншого боку побачити і свою убогість, і багатство твого сина? Тоді піди, відбери в нього одяг, який у нього єдиний, виведи його з келії, зруйнуй його притулок, і при цьому, ти не побачиш його незадоволеним і печальним, а ще буде дякувати тобі за те, що ти ведеш його до більшої мудрості. А, коли в тебе хтось відніме тільки десять драхм, ти ніколи не перестанеш плакати і горювати. То хто багатий: той, хто мучиться через дрібниці, чи той, хто нехтує всім?

Зроби з ним не тільки це, а вижени його з країни, і побачиш, що він буде глузувати з цього, як з дитячої гри. А, якби тебе хтось вигнав тільки з батьківщини, ти став би жахливо страждати і не переніс би такої прикрості. А він, як власник усієї землі і моря, так легко і безтурботно буде переходити з одного місця на інше, як ти ходиш по своїх полях, а то й ще легше. Бо ти, хоч і можеш ходити своїми полями, але мусиш переходити і через чужі, а він буде ходити по всій землі, як по своїй власній. Напій у достатку йому скрізь подають озера, і ріки, і джерела, а їжа для нього — овочі, трави й у багатьох місцях хліби. Не кажу вже тобі про те, що він нехтує і всією землею, бо його місто — небо. І коли йому випаде вмерти, він веселіше сприйме смерть, ніж вашу розкіш, і скоріше побажає вмерти в такому стані, ніж ви на батьківщині і на постелі. Отже, мандрівником, вигнанцем і приблудою скоріше можна назвати того, хто має батьківщину і живе у (своєму) домі, а не його, що відмовився від усього.

Ти навіть не можеш вигнати його з батьківщини, поки не виженеш зі всієї землі. Скажемо так. А, по правді кажучи, саме тоді і відпровадиш його до батьківщини, коли виженеш із землі. Але це ще не для тебе, бо ти, крім того, що бачиш, не знаєш нічого. Не можеш ти уявити його нагим, поки він одягнений в одяг побожності; не змориш його голодом, поки він знає справжню їжу; а багаті все це терплять. Тому й тут не помилиться той, хто назве їх убогими і надто убогими, а тих справді багатими. Бо той, хто може скрізь знайти достаток їжі, і питва, і житло, і відпочинок, і не тільки не тяготиться, а навіть веселіше живе в таких обставинах, ніж ви у своїх, той, безсумнівно, багатший за всіх вас багачів, бо ви можете користуватися всім цим тільки вдома. Саме тому він ніколи і не скаржиться на убогість.

Крім того, таке багатство краще не тільки через його достаток і приємності, але й тому, що воно невичерпне, ніколи не перейде в убогість, не підлягає невідомості майбутнього, не завдає турбот і не піддається заздрості, а викликає захоплення і похвалу, і неабияку честь тоді, як у вас виявляється протилежне. Вас не тільки не хвалять за багатство, а чимало є таких, що навіть ненавидять і відвертаються, заздрять вам і влаштовують підступи. А він, оскільки володіє істинним багатством, користується особливою повагою, і ніхто йому не заздрить, і не влаштовує підступів. А хто має міцніше здоров’я? Хіба не той, хто володіє таким багатством? Він, ніби дихає чистим повітрям, користується здоровими джерелами, квітами, лугами і свіжими ароматами, цвіте і міцніє, наче польова тварина. А той, що лежить, мов би у багні, хіба не є слабкішим і чи він не більше підвладний хворобам? А коли він має перевагу в здоров’ї, то, мабуть, і в задоволенні. Бо хто, думаєш, більше насолоджується задоволенням? Той, хто спочиває у високій траві, біля чистого джерела, під тінню гіллястих дерев, насичує зір спогляданням, має душу чистішу від неба і віддалився від шуму та сум’яття, чи той, хто закритий у кімнаті?

Мармур, звичайно, не чистіший за повітря, і тінь від покрівлі не приємніша від тіні дерева, а кам’яна підлога не краща від поля, прикрашеного різними квітами. Свідками цьому є ви, багаті, котрі, якби було можливо мати на покрівлях дерева і приємні поля, то перед золотою покрівлею та чудовими стінами падали б перевагу їм. Тому ви, коли забажаєте відпочити від безлічі трудів, залишаєте ці стіни і йдете на ті поля.

Але ти, можливо, сумуєш за тією великою і піднесеною славою, якої тут зовсім не видно? Порівнюючи палац із пустелею і ті надії з цими, ти думаєш, що син твій упав із самого неба. Однак, перш за все, тобі необхідно було б знати, що ані пустеля не робить безчесним, ані палац — славним і знатним. І перш, ніж приступити до конкретних доказів, я розвію твої сумніви прикладами, але не нашими, а вашими.

Ти, звичайно, чув про Діонісія Сицилійського, чув і про Платона, Аристонового сина. Скажи мені, хто ж з них був більш знаменитий, хто оспівується і завжди багатьма згадується? Хіба не філософ переважає тирана? Хоч цей володів всією Сицилією, жив у розкошах і все життя перебував в оточенні багатства, зброєносців та всякого блиску, а той проводив час у саду Академії, садив і поливав дерева, їв маслини, мав убогу трапезу і зневажливо ставився до всього того блиску. Але не так дивним є це, як те, що він, ставши рабом і з волі тирана будучи проданим, не тільки не став менш славним за нього, але й для самого тирана за це став гідним поваги. Такою є доброчинність! Вона не тільки через справи, але й через свої страждання не залишає в тіні та невідомості і себе, і тих, що її сповняють.

А його учитель Сократ? Наскільки він був знаменитішим від Архелая? Коли той був царем і жив дуже багато, то цей проводив час у ліцеї, не мав нічого, крім одного одягу, в якому ходив зимою, і влітку, і в усі пори року. Ходив завжди без взуття, цілими днями перебував без їжі, їв тільки хліб, який заміняв йому всі блюда і страви. Але, проживаючи в такий крайній убогості, навіть і цієї їжі не мав удома, а отримував від інших. Однак він був настільки знаменитішим від того царя, що й після неодноразових запрошень до нього, не хотів залишити ліцею й піти до його багатства. Із пануючої про них думки нині бачимо, як було колись: їхні імена відомі багатьом, а тих (Діонісія й Архелая) — нікому. Інший Синопський філософ (Діоген) настільки перевершував багатством багатьох царів, хоч і ходив у дранті, що Олександр Македонський, син Филипа, коли вів військо проти персів, залишивши все, пішов подивитися на нього і запитував, чи не має в чомусь потреби і чи не накаже чогось. А той відповідав, що не має потреби ні в чому.

Хіба не достатньо тобі прикладів, чи хочеш, щоб ми нагадували і про інших? Ці мужі, обравши особисте і мирне життя і не захотівши навіть наближатися до справ суспільних, стали більш знаменитими не тільки від знатних царедворців, але й від самого царя. Однак і в самому суспільстві побачиш, що прославилися не ті, котрі жили в багатстві, розкоші і достатку, а ті, котрі проводили життя в убогості, простоті і скромності. Аристид, якого після смерті поховала за свій рахунок держава, був для афінян своєю знаменитістю настільки вищий від Алкивіада, який славився і багатством, і походженням, і розкішшю, і силою слова, і міцністю тіла, і шляхетністю, і всім іншим — наскільки дивний філософ від якогось простого хлопчика. У фів’ян Епаминонд, який одержав запрошення на збори і не міг прийти туди, бо його одяг знаходився у пранні, а іншого для зміни він не мав, був знаменитіший за всіх тамтешніх воєначальників.

Тому не говори мені ні про пустелю, ані про палац. Слава і знаменитість не в місці, не в одязі, не в сані і владі, а тільки в душевній доблесті і мудрості.

6. Але оскільки приклади не мають (вирішальної) сили, то поведу мову саме про твого сина. Ми побачимо, що він тепер став не тільки більш знаменитим, але й більш поважним якраз через те, за що ти називаєш його безславним і приниженим. Переконаймо його, якщо хочеш, зійти з гори і вийти на площу. І ти побачиш, що все місто зійдеться (до нього), і всі будуть указувати на нього, дивуватися йому і дивитися на нього, як на ангела, що зійшов з неба. Що ще ти вважаєш ознакою слави?

Він через свій простий і зношений одяг справді буде більш знаменитим не тільки від царедворців, але і від того, хто одягає діадему. Бо він не так дивував би всіх, якби носив золотий, чи вірніше, багряний одяг, навіть надягав на голову вінець, сидів на шовкових килимах, їздив на мулах у супроводі золотоносних зброєносців, як тепер, коли має брудний і неохайний вигляд, носить грубий одяг, ходить без усяких супутників і без взуття. Бо царські приналежності встановлені законами і стали звичними, а тому, якби хтось став з подивом говорити про царя, що він одягнений у золотий одяг, то ми не тільки не здивуємося, але й посміємося з цих слів, оскільки в них немає нічого незвичного. Але якщо про твого сина, прийшовши, хтось скаже, що він, знехтувавши батьківським багатством, відкинувши життєві принади і ставши вище світських надій, пішов у пустелю й одів старий убогий одяг, то всі тут же збіжаться і почнуть дивуватися і вихваляти його за велич душі.

Крім того, якщо царі зазнають чималих дорікань, то золотий одяг ніскільки не захистить їх, а тим більше, не викличе подиву. А він навіть своїм одягом спричинить чималий подив. Отже, якщо через це ще ніхто не дивувався цареві, а йому всі будуть дивуватися, то сам його одяг більше, ніж царський робить його видатним і знаменитим.

А яка мені користь, скажеш, від думок та похвал юрби? Але ж слава і йде саме звідси, а не від будь-чого іншого. Ти скажеш: «Вона мені не потрібна, я шукаю влади і честі». Але ті, що вихваляють, звичайно, будуть і вшановувати. Якщо ж ти бажаєш влади і начальствування, то й це так само, як попереднє, ми знайдемо саме тут. Це можна б пояснити і на прикладах, але, звертаючись до найбільш приємного для тебе способу, поговоримо не про когось іншого, а саме про твого сина.

Що ти вважаєш доказом найбільшої сили? Чи не те, щоб мати змогу мстити тим, що заподіюють зло, і винагороджувати тих, що творять добро? Але такої сили сповна неможливо побачити навіть у царя. Бо є такі, що і йому завдають чимало прикрощів, яким він не може помстити; і чимало роблять добро, яких йому не легко винагородити. Так часто на війні ворогам, які заподіяли безліч прикрощів і зла, він бажав би помститися, але не може; і друзям, які мають великі заслуги, не може віддати належних нагород, якщо вони на тій війні впадуть, перш ніж їх отримають. А що, коли ми покажемо, що твій син володіє іншою силою, набагато більшою за ту, якої, як ми довели, не мають навіть царі? Однак нехай ніхто не думає, що ми говоримо про блага небесні, в які ти не віруєш. Ми не забули обіцяного, тому будемо брати докази з того, що є тут. Якщо найбільша сила полягає в тому, щоб мати змогу мстити тим, що образили, то набагато вища за неї — досягти такого стану життя, в якому ніхто, хоч би й захотів, не зміг би нас образити. Яким чином цей стан вищий від того, це буде зрозуміло й очевидно тоді, коли звернемося до іншого прикладу.

Скажи мені, що краще: бути настільки вправним у військових справах, щоб ніхто з тих, що ранили нас, не втік непораненим, чи мати таке тіло, яке б ніхто, скільки б не намагався, не зміг поранити? Кожному зрозуміло, що останнє більш могутнє і божественне, ніж перше. І не тільки це, але є навіть ще вища могутність. Яка ж? Знання ліків, якими виліковуються всі рани.

Отже, є три види могутності: перша — щоб мати змогу мстити тим, що образили; друга, вища — щоб лікувати власні рани, а це, звичайно, не завжди йде за першим; і третя — щоб не зазнавати образ ні від кого з людей, а це, звичайно, вище людської природи. Твій син, як ми довели, володіє останньою.

7. Щоб довести, що ці слова не є порожнім звуком, ми саме тоді, коли шукали цю велику могутність, знайшли іншу, ще вищу за неї. Кожен може побачити, що їм (пустельникам) не тільки ніхто не зможе, але й не захоче заподіяти зла, а тому син твій має подвійну безпечність. Яке ще може бути більше блаженство, ніж таке життя, в якому ніхто не захоче, а, якби й захотів, то не зможе заподіяти зла — особливо, коли небажання йде не від безсилля, як буває з багатьма, а від того, що не можливо знайти для цього бодай якусь причину? Якби неможливість заподіяти зло залежала тільки від безсилля, то вона не мала б такої ваги. Вона у тих, котрі хотіли б заподіяти зло, але не можуть, породжувала б навіть ненависть. Цей же стан містить у собі чимало блаженства. Його ми, якщо бажаєш, і розглянемо насамперед.

Хто ж, скажи мені, захоче будь-коли заподіяти шкоду тому, у кого немає нічого спільного з людьми; ні договорів, ні землі, ні грошей, ні справ, ані будь-чого іншого? За який маєток стане сперечатися з ним, за яких рабів, за яку честь, через які побоювання, через яку образу? Шкодити іншим спонукує нас або заздрість, або страх, або гнів. А цей царюючий чоловік стоїть вище всього. Хто позаздрить тому, хто зневажає все те, над чим інші б’ються і переживають? Хто буде сердитися, не отримавши будь-якої образи? Хто буде боятися, коли ніщо не викликає підозри?

Отже, звідси зрозуміло, що ніхто не захоче завдати йому шкоди, і зрозуміло й те, що не зможуть, якщо, навіть, захочуть, бо немає ні змоги, ні причини для того, щоб будь-хто на нього напав. Але, як орел, що високо літає, ніколи не може бути впійманий сіткою (розставленою) для горобців, так само і цей чоловік. Чим хтось зможе йому зашкодити? Грошей у нього нема, щоб погрожувати йому їхньою втратою, батьківщини він не має, щоб лякати його засланням, слави він не шукає, щоб можна було його обезславить. Залишається одне — смерть. Але якраз нею ніхто і ніколи не зможе його засмутити, а тільки принесе йому найбільшу користь, бо поведе його до іншого життя, якого він бажає, задля якого все робить і трудиться, і яке для нього буде тільки припиненням трудів — не покаранням, а спасінням і відпочинком від подвигів.

Може, хочеш побачити й інший вид його могутності, ще більш властивий для побожної мудрості? Якщо хтось заподіє йому дуже багато лиха, вдарить його чи зв’яже, то його тіло, звичайно, зазнає болю, однак душа завдяки мудрості залишається непошкодженою: вона не гнівається, не спокушається ненавистю, не піддається ворожнечі. Але й це не так важливо. Найбільш дивним є ось що: тих, що заподіяли йому стільки зла, він любить, як благодійників і заступників, і молиться за їхнє благополуччя. Що, рівнозначне до цього, ти зміг би йому дати, якби навіть тисячу разів зробив його царем всесвіту і продовжив це царювання на тисячі років? Хіба не цінніше це надбання за будь-яку багряницю, будь-яку владу, будь-яку славу? Чого б тільки не дав будь-хто, щоб мати таку душу? Мені здається, що й ті, котрі пристрасно догоджають плоті, побажали б такого життя.

Може, хочеш бачити ще більш дивну і приємну могутність цього чоловіка і з іншого боку — з боку хоч не піднесеного, але для тебе особливо сприйнятливого? Зі сказаного видно, що він невловимий і невразливий. Але чи не хочеш знати, що він ще може бути покровителем для інших і подавати їм досконалу безпеку? Перший вид заступництва полягає в тому, щоб й інших привести до такої ж доблесті і таким чином зробити їх міцними. Якщо ж вони не захочуть цього, а будуть продовжувати життя більш людське і земне, то й тут ти побачиш того, який не має нічого, зате має більше могутності, ніж ти, багачу, якраз саме тому, що він нічого не має.

Хто з більшою сміливістю буде розмовляти з царем і його викривати? Ти, що маєш стільки всього, а тому відповідальний перед його слугами, за все переживаєш і подаєш йому тисячі причин, через які він, розгнівавшись, міг би тебе засмутити, чи той, хто стоїть вище його рук? З царями з неабиякою відвагою розмовляли як раз ті, котрі віддалилися від усього земного. Кому скоріше уступить і виявить увагу владна людина, яка служить у палаці: тобі багачеві, якого підозрює в тому, що часто багато чого робиш задля грошей, чи тому, у кого тільки одна причина для звернення — людинолюбство до інших? Кого він вшанує й поважатиме: чи того, кого не може підозрювати в будь-чому низькому, чи того, кого вважає навіть нижчим від своїх слуг? Звичайно, що більше слухаються цих (пустельників), хоч би вони клопотали про гроші, а хоч про заступництво.

8. Але, якщо хочеш, нехай він у всьому встигає не через інших, а сам. Ми приведемо будь-якого страждальця до нього і до тебе, або краще, не до тебе, а до самого царя, і подивимося, хто буде мати більше сили йому допомогти.

Нехай першим підійде той, хто постраждав більше за інших. Нехай це буде батько, який мав тільки єдиного сина і втратив його у квітучому віці. Ані начальник, ані цар, ані будь-хто інший не в змозі буде йому допомогти, так само, як і ти. Бо не даси йому нічого відповідного до того, що він утратив. А якщо ти приведеш його до твого сина, то він насамперед підбадьорить його своїм видом, одежею та житлом і заспокоїть його повчанням: все людське вважати за ніщо, а далі словами легко розвіє хмару. З твого дому він винесе ще більше печалі. Бо, коли побачить, що твій дім не знає нещасть, сповнений неабияким благоденством і має спадкоємця, то буде ще більш мучитися, тоді, як звідти вийде більш спокійним і більш мудрим.

Побачивши, що син твій знехтував таким майном, такою славою і блиском, він не буде так побиватися за померлим, бо, як він буде журитися тим, що в нього немає спадкоємця його майна, коли побачить, що інший нехтує всім цим? Тому й уроки мудрості він легше вислухає від того, хто виправдує їх своїми ділами. А ти, як тільки насмілишся відкрити уста, викличеш у нього неабияку зневіру, як такий, що філософствує про чужі нещастя. Твій же син, повчаючи його власним прикладом, легко переконає, що смерть — це не більше, як сон. Він не буде перераховувати багатьох отців, які перенесли те ж саме, а покаже, як він сам, живучи в тілі, щоденно роздумує про смерть і завжди готовий до неї. І, укріпивши віру через повчання про воскресіння, відпустить його з великим полегшенням скорботи. Його слова, підтверджені ділом, набагато краще і скоріше зможуть заспокоїти страждальця, ніж тих, що беруть участь у зборах та бенкетах. Так він вилікує цього страждальця.

Нехай приведуть до нього, якщо хочеш, іншого, який через тривалу хворобу позбувся зору. Чим ти зможеш допомогти такому? А твій син, довівши, що в цьому немає нічого страшного, бо й сам закрився в малій келії, прагнучи до іншого світла і вважаючи це життя у порівнянні з тамтешнім ніскільки не важливим, навчить мужньо переносити нещастя. А чи зможеш ти наставити в мудрості тих, котрі ображають? Ніскільки. Навпаки, ще більше обуриш, бо ми, зазвичай, свої нещастя яскравіше бачимо на тлі благополуччя ближніх. А син твій набагато легше підбадьорить і цих.

Не говорю вже про молитовну допомогу, що важливіше понад усе. Не говорю тому, що моя мова тепер звернена до тебе. Якщо ж ти хочеш, щоб через тебе сина шанували, а не зневажали (напевно, ти й цього бажаєш), то не знаю, як би ще краще ти досяг цього, як не тим, що маєш сина, який стоїть вище людської природи, є настільки славним у цьому світі і при такій славі не має жодного ворога. У тій (світській) могутності, хоч би багато хто звеличував його, але й чимало і ненавиділи б. А тут усі шанують його із задоволенням. Справді, якщо деякі люди прості і незнатного походження, сини селян і ремісників, приступивши до цієї мудрості, стали настільки поважними для всіх, що ніхто із досить знатних не соромилися входити до їхнього житла і розділяти з ними розмову і трапезу, а, навпаки, почували себе так, наче отримали якісь великі блага, що й насправді відбувається, то тим більше вони будуть відчувати це тоді, коли побачать, що до цього побожного життя прийшла людина знатного роду, славного стану, яка могла мати стільки надій.

Отже те, про що ти так побиваєшся, тобто, що він зі світського життя перейшов саме до чернечого, більш за все, робить його знаменитим і спонукує всіх дивитися на нього не як на людину, а як на якогось ангела. Звичайно, що про нього не будуть думати того, у чому підозрюють інших, тобто, що він обрав цей шлях через честолюбство, через пристрасть до грошей і бажання із незнатного стати знатним. Якщо такі розмови навіть щодо інших помилкові, а тому є «словами лукавими» (Пс. 140, 4), то щодо твого сина, вони не можуть викликати бодай підозри.

9. Не думай, що це буває тільки за благочестивих царів. Але, хоч би і відбулися зміни у владі, і володарі стали невіруючими, то й тоді становище сина твого буде надзвичайно славним. Наші справи не такі, як у язичників: вони не наслідують думки володарів, а тримаються на власній силі і саме тоді найбільше себе виявляють, коли піддаються найбільшим нападкам. Так і воїн, хоч його поважають і в мирний час, однак, більшу славу він має тоді, коли починається війна. Отже, і за язичницьких володарів ти будеш мати таку, а то й навіть більшу честь. Бо ті, котрі колись поважали твого сина, набагато більше будуть чинити так, коли побачать, як він вступає у боротьбу, діє з більшою відвагою і цим подає чимало приводів для прославляння.

Може, хочеш, щоб ми розглянули і його ставлення до тебе? Чи говорити про це зайве? Той, хто у ставленні до інших є настільки тихим і лагідним, що нікому не подає причини для невдоволення, то тим більше буде віддавати велику шану батькові і тепер буде догоджати йому набагато більше, ніж тоді, коли б осягнув світську владу. Отримавши велику владу, невідомо, чи не став би він нехтувати і батьком. А тепер, коли обрав таке життя, в якому, хоч би став більш царюючим, ніж цар, у ставленні до тебе буде смиренніший за всіх.

Такою є наша мудрість! Вона поєднує в одній душі якості, які здаються протилежними, — смирення і висоту. Тоді через пристрасть до грошей він, можливо, навіть міг би бажати твоєї смерті, а тепер молиться, щоб життя твоє продовжилося. То ж і за це він удостоїться славних вінців. Бо не мала нагорода очікує нас за повагу до батьків. Нам заповідано шанувати їх, як владик (Сир. 3, 7), догоджати їм і словом, і ділом, якщо це не буде шкодити благочестю. «Що можеш ти, — сказано в Писанні, — віддати їм, як вони тобі?» (Сир. 7, 30). То ж подумай, з якою досконалістю може звершити і цю чесноту той, хто досяг вершини досконалості в усьому іншому. Якби необхідно було і вмерти за твою голову, він не відмовиться не тільки через повагу і, щоб догоди тобі за законом природи, а, насамперед, заради Бога, задля Якого він знехтував усім.

Отже, якщо тепер він і в більшій повазі, і багатий, і могутній, і вільний, і при такій величі духу набагато слухняніший тобі, ніж колись, то чому, скажи мені, ти побиваєшся? Може, тому, що щодня не переживаєш, щоб не впав він на війні, щоб не прогнівив царя, щоб не підпав під ненависть соратників, як бояться цього батьки дітей, котрі піднялися над іншими, а той ще гіршого? Як ті, що поставлять дитя на якомусь високому місці, мимоволі тривожаться, як би воно не впало, так тривожаться й ті, що зводять синів на висоту влади. Хоч і мають від цього деяку приємність: пояс, плащ, голос глашатая. Але на скільки ж це днів, скажи мені? На тридцять, на сто, чи вдвічі більше? А що потім? Чи не перейде все це, як сновидіння, як байка, як тінь? А гідність честі твого сина тепер залишиться до кінця, навіть після смерті, — і тоді ще більше. І цієї влади ніхто не відніме в нього, бо він зведений на неї не людьми, а самою доброчинністю.

Але ти хотів би бачити його в дорогому одязі, роз’їжджаючим на коні, що має безліч слуг, годує дармоїдів та підлесників? Чому тобі хотілося б цього? Може, для того, щоб через усім цим зробити йому приємність? Але якщо ти почуєш із його уст (нам, можливо, ти не повіриш), що своє життя він вважає настільки приємнішим від життя людей, котрі пристрасні до розкоші, розпусти, музики, дармоїдства, підлабузництва та іншої суєти, що, якби хтось наказав йому, залишивши перше приємне життя, перейти до останнього, то побажав би тисячу разів померти. Що ти на це скажеш? Може, ти не знаєш, яким приємним є життя, далеке від турбот? Можливо, що й ніхто з тих людей, котрі ще не попробували його чистоти, не знає його. А коли ще приєднається знаменитість, і зійдуться разом ці несумісні блага: безпечність і слава, то що може бути краще від такого життя?

— Але для чого, — скажеш, — ти говориш це мені, що стою далеко від побожної мудрості?

— А для чого ти перешкоджаєш синові наблизитися до неї? Досить того, коли цей недолік залишиться при тобі. Чи не вважаєш ти найбільшим недоліком те, коли ви, не отримавши нічого доброго в цьому віці, після приходу крайньої старості нарікаєте на старість?

— Тому, — скажеш, — ми і нарікаємо на неї, що юність приносила нам великі блага.

— Які великі блага? Покажи старця, в якого були б ці великі блага. Якби вони були в нього і залишалися, то він не тужив би, як такий, що взагалі не має нічого. Якщо ж вони зникли і пропали, то які ж тоді вони великі блага, коли зникли так скоро? Зате син твій цього не відчуває. І коли досягне глибокої старості, ти не побачиш його засмученим, як ви, а веселим, радісним і піднесеним, бо тоді блага в нього будуть процвітати ще більше.

Ваше багатство, хоч би й приносило безліч благ, однак подає їх тільки в першому віці. А його багатство не таке — воно залишається й у старості, супроводжує і після смерті. Тому ви і тужите, коли в старості бачите, що ваше майно збільшується і перед вами є багато засобів для слави і розкоші, а ваш вік уже нездатний для того, щоб насолоджуватися ними. Тому й перед смертю ви тремтите і називаєте себе особливо нещасливими саме тоді, коли благоденствуєте. Він же тоді, коли постаріє, особливо заспокоїться, оскільки незабаром досягне пристані й отримає юність, яка завжди цвіте і ніколи не старіє. А ти хотів, щоб твій син насолоджувався такими задоволеннями, в яких, досягши старості, він тисячі разів розкаювався б і тужив? Але нехай так ніколи не насолоджуються ними і вороги ваші! Що я говорю про старість? Ці задоволення зникають за один день, а краще сказати, не за день і не за годину, а за коротку і непомітну мить. Бо в чому сутність цих задоволень? Хіба не в тому, щоб об’їдатися, сидіти за розкішними столами і спілкуватися з красивими жінками, валяючись у багні, подібно свиням?

10. Однак тепер ще не про це. Розглянемо спочатку ці задоволення, чи не є вони несуттєвими і мізерними, і, якщо бажаєте, наперед розглянемо те, що для декого здається найбільш приємним — насолода їжею.

Покажи мені її тривалість, скільки часу за день вона може вас забавляти? Стільки, що й добре примітити не можливо. Бо як тільки хтось наситився, тут — же втрачає задоволення. Воно проходить швидше, ніж потік, зникає в горлі навіть ще до пересичення і не може йти далі разом з їжею, бо щойно пройшовши через язик, уже втрачає насолоду. Мовчу про інші прикрощі і про те, який розлад буває від пересичення. Той, хто не переситився, не тільки буває веселішим, але й легшим, і відпочивати буде краще за того, хто ледь не розпався від пересичення: «Здоровий сон буває, — сказано в Писанні, — від помірності шлунка» (Сир. 31, 22). Чи потрібно говорити про хвороби, неприємності, нещасні випадки та даремні витрати? Скільки через ці бенкети виникає сварок, скільки підступів, скільки образ? А приємне спілкування з розпутними жінками? Яке ж задоволення може бути в цій ганьбі?

Однак поки що не будемо говорити тут ні про це, ні про суперечки коханців, ані про сварки між суперниками та дорікання. Допустимо, що хтось вільно насолоджується цією похіттю, не має суперника і не зневажається коханкою, сипле гроші, ніби з джерела. Хоч і неможливо, щоб усе це колись зійшлося разом, бо той, що не бажає мати суперника, мусить розтратити все своє багатство, щоб щедрістю перевершити інших, а той, що не хоче зубожіти, має бути зневаженим й відкинутим блудницею. Нехай не буде нічого цього, але все робиться за його бажанням. Де ти зможеш показати нам задоволення від цього? Його немає навіть під час самого задоволення похіттю; той, хто задовольнив похіть, уже втратив задоволення, а той, що задовольняє похіть, перебуває ще не в задоволенні, а в зніяковілості та неспокої, у збудженні і безумстві, у неабиякому сум’ятті та хвилюванні.

Не такою є наша насолода, ні! Вона назавжди зберігає душу незворушною, не завдає їй жодного сум’яття і хвилювання, а подає радість чисту і непорочну, славну і безконечну — таку, яка є набагато сильнішою і більш живою, ніж ваша. Наша насолода приємніша й тому, що ваша може бути знищена страхом. Бо, коли б цар видав указ, яким погрожує за це задоволення смертю, то більша частина людей відмовилася б від нього. Що ж до нашої (насолоди), то, хоч би хтось погрожував тисячею смертей, не тільки не переконає нас зневажати нею, а скоріше сам буде осміяний. Настільки вона сильніша і приємніша за вашу, і навіть не допускає порівняння з нею.

Тому не гнівайся на сина за те, що він від швидкоплинних чи, вірніше, примарних благ перейшов до справжніх і постійних. Не плач за ним, гідним бути прославленим, а плач за тим, хто не є таким і кружляє в цьому житті, ніби в Еврипі3. А головне ось що: ти — невіруючий і язичник, але прийми бодай це слово. Ти, звичайно, чув про ріки Кокитах і Пирифлегефонтах, про воду Стикса і про тартар, який так далеко від землі, як вона від неба, та про багато різних кар. Хоч елліни, під впливом своїх поглядів і наших перекручених переказів і не змогли достовірно сказати про те, як воно є, однак деяке образне уявлення про суд вони мали. І ти знайдеш, що й поети, і філософи, й оратори, і всі інші філософствували про ці речі. Ти чув також про Єлисейське поле і про острови блаженних, про луги і мирти, про ніжний вітер і надзвичайні пахощі, про хори, які там знаходяться, й одягнених у білий одяг, які торжествують і співають якісь гімни, і, взагалі, про відплату, що жде там добрих і злих після відходу звідси.

З якими думками, вважаєш, живуть добрі і недобрі? Одних, коли вони думають про це, хоч би в них життя проходило безтурботно й у неабияких задоволеннях, хіба не переслідує, ніби якийсь бич, совість та очікування страждань, які їх мають спіткати; а добрі, хоч би терпіли тисячі прикрощів, хіба немає в них, за словами Піндара, цілющої надії, яка не дає їм відчувати ці нещастя? Отже, і від цього в останніх буває більше задоволення. Бо набагато краще, почавши тимчасовими трудами, завершити безконечним спокоєм, ніж, спробувавши за короткий час уявних насолод, потім потрапити в найгірші і найтяжчі прикрощі. А коли в добавок безсумнівним є те, що таке життя й тут приємніше, то чи не варто тепер робити те, про що я сказав на початку, — жаліти тих, котрі оплакують такі блага? Справді, твій син вартує не сліз, а оплесків і вінців, бо він прийшов до безтурботного життя й у тиху пристань.

— Але на тебе нарікає багато батьків, діти яких метушаться в цьому житті. Інші, дивлячись на тебе, плачуть, ще інші — глузують з тебе. Чому ж ти ще більше не глузуєш з них і не плачеш?

Ми маємо дивитися не на те, чи сміються над нами, а на те, чи добре і справедливо це роблять. Якщо так, то хоч би й не сміялися, ми повинні плакати. Якщо ж роблять це несправедливо, то, хоч би всі сміялися, ми повинні себе заспокоювати, а їх оплакувати, як особливо нещасних і таких, що нічим не відрізняються від божевільних. Бо глузувати з того, що заслуговує великих похвал і вінців, властиво божевільним та подібним до них хворим. Скажи мені, хіба не вважав би ти глузуванням, якби всі почали хвалити тебе, звеличувати і називати блаженним за те, що син твій пристрастився до божевільного заняття танцюристів та наїзників? А що, якби вони почали сміятися і гудити його, коли б він робив щось важливе і гідне похвал, чи не назвав би ти їх божевільними? Так зробимо й тепер: надамо виносити вирок щодо твого сина не думці юрби, а ретельному обговоренню справи, і ти побачиш, що ці насмішники, якщо би порівнювати їхніх дітей із твоїм сином, — це скоріше батьки рабів, а не вільних.

Тепер ти затьмарений скорботою і не можеш вникнути в це. Коли ж трохи заспокоїшся і син твій звершить велику чесноту, ти вже не будеш мати потреби в наших словах, а сам будеш говорити це і більше цього іншим. Провіщую тобі це не без підстави, а з досвіду. У мене був товариш, у якого батько був невіруючий, багатий, поважний і в усьому знаменитий. Цей батько спочатку діяв через начальників, погрожував кайданами і, віднявши в сина все, залишив його на чужій землі навіть без необхідної їжі, щоби таким чином змусити його повернутися до світського життя. Але коли побачив, що син ніскільки не уступає, то, будучи переможеним, заспівав іншої пісні. І тепер шанує й поважає сина більше, ніж (свого) батька. І хоч у нього є багато й інших поважних дітей, однак говорить про них, що вони не годяться навіть бути слугами для того. Та й сам через того сина став ще більш знаменитим.

Це ми побачимо і на твоєму синові. А що я не брешу, ти достеменно переконаєшся на ділі. Тому я нарешті замовкну і тільки попрошу тебе, почекати один рік, а то й менше — для нашої доброчинності не потрібно багато часу, бо вона зростає завдяки Божественній благодаті. І ти побачиш, що все сказане звершиться насправді, і не тільки схвалиш те, що вже зроблено, але, якщо побажаєш бодай трохи піднятися, то скоро і сам станеш його наслідувачем, маючи в особі сина вчителя побожності.

  1. Тобто, про що йшлося наприкінці Першого слова. []
  2. Присвятити себе чернечому життю. []
  3. Еврип — бурхлива протока біля о. Єввеї. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору