«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориАпологети

Афінагор Афінянин. Прохання за християн

Історичних свідчень про особистість і життя апологета Афінагора у нас обмаль. Творами цього письменника мало користувалися древні автори. Але це не означає, що він мало цікавий для історичної науки, зокрема, для розвитку християнської писемності.

За свідченням патр. Фотія (Bibliotheca, cod. 155), олександрієць Боецій присвятив свій твір «Про важкі вислови у Платона» деякому філософові Афінагору. Можливо, на думку Цана, це і є християнський апологет кінця II століття. Ні Євсевій, ні блаж. Ієроним не зберегли нам ніяких відомостей про нього. Єдине свідчення письменника V століття Филипа Сидського (у Памфілії) дає нам кілька слів про Афінагора, але слова ці не можуть мати серйозного і достовірного значення. «Історія Церкви», написана Филипом, втрачена; з неї збереглося кілька уривків в катенах, що приписуються Никифору Каллісту. Із цих уривків і доводиться судити про Афінагора. Варто відзначити, що Филип Сидський — очевидець недостовірний. Филип пише, що першим вчителем Олександрійської школи був Афінагор, що діяв за часів імператорів Адріана і Антоніна, яким він адресував своє слово на захист християн. Він зберіг свою філософську мантію, будучи християнином і очолюючи олександрійську школу. Припускають, ще до Цельса він писав проти християн, але коли взявся за читання Євангелія, щоб бути добре озброєним для боротьби з ними, він був захоплений Духом Святим настільки, що з гонителя став вчителем віри, яку він хотів подолати. Його учнем в олександрійській школі повинні були б бути Климент, автор Стромат, а учнем цього останнього — Пантен, афінянин, піфагорійський філософ. Це свідчення і дає всю непоінформованість Филипа Сидського. Насправді Пантен був не учнем, а вчителем Климента; був не афінянином, а сіцилійського походження; не був, нарешті, піфагорійцем за своїми первинними переконаннями, а стоїком!

Святий Василій Великий в своїй книзі «Про Святого Духа» (глава 29) згадує мученика Афіногена, який, за переданням, склав нібито гімн «Світе Тихий» 1. У науці було свого часу висловлено припущення, що ці два співзвучні імена могли б бути привласнені апологетові, який цікавить нас, що в наявності проста помилка переписувача. Це припущення повинне бути залишене через те, що мученик Афіноген постраждав при імператорові Діоклетіанові, тоді як Афінагор писав в епоху імператорів Коммода і Марка Аврелія. Тому доводиться обмежуватися винятково одними внутрішніми даними, почерпнутими із самої «Апології» Афінагора. Вона звернена до імператорів Коммода і Марка Аврелія. Коммод співволодарював від 170 р., а Марк Аврелій помер в 180 р. Отже, тільки на цей період часу і може належати складання «Аполога» Афінатора.

Творіння.

Афінагору належать два твори:

  1. «Апологія, або, точніше, Прохання за християн»
  2. «Про воскресіння мертвих».

У «Проханні за християн» Афінагор ставить перед собою подвійне завдання: по-перше, захистити християн від звинувачень в «безбожництві», канібалізмі і кровозмішанні, по-друге, сприяти навертанню до християнства освічених людей. Звинувачення християн в атеїзмі Афінагор спростовує, приводячи в приклад численних філософів і поетів (Евріпіда, Софокла, Лісія, Піфагора, Платона, Аристотеля та ін.), які, як і християни, учили про Єдиного Бога, проте не вважалися безбожниками і користувалися загальною повагою. Тим часом язичницькі філософи покладалися тільки на власне розуміння і не могли повною мірою пізнати Бога, тому їхнє учення відрізняється одне від одного і справедливе лише «у міру причетності Божественному Подиху». Християнська релігія, навпаки, не тільки може надати «розумну основу віри», але ґрунтується на одкровенні Самого Бога, «Який як музичні інструменти змусив звучати вуста пророків». Важливо відзначити, що у Афінагора, на відміну від більшості інших апологетів, відсутня ідея про запозичення уявлення про Єдиного Бога язичницькими філософами у юдейських пророків. Стверджуючи переваги християнської віри, Афінагор наводить докази єдності Бога і стисло висловлює християнське учення про Пресвяту Тройцю.

Трактат «Про воскресіння мертвих» — перший християнський твір, цілком присвячений цій темі. Твір, звернений до освіченої публіки, не тільки християнської, але і до язичницької, відрізняється хорошим літературним стилем. Завдання трактату — довести істинність і несуперечність християнського погляду на тілесне воскресіння. Твір складається з 25 розділів і ділиться на 2 частини: «негативну» (1-10), в якій спростовуються основні заперечення проти учення про воскресіння, і «позитивну» (11-25), яка містить докази на користь цього учення. Афінагор обґрунтовує істинність воскресіння твердженням про всевладдя Бога і ґрунтовним розглядом антропології (аж до фізіології). Антропологічне учення ґрунтується на переконанні, що людина є образом Божим, вона створена для блаженного стану (обоження) як цілісна розумна істота, з душею і тілом.

Прохання за християн

Марку Аврелію Антоніну і Люцію Аврелію Комоду, самодержцям вірменським, сарматським, і, що вище всього, філософам.

1.

Великі Володарі! У вашій імперії народи дотримуються різних звичаїв і законів, і нікому з них не забороняється законом і під страхом покарання слідувати вітчизняним постановам, як б вони не були смішні. Троя називає богом Гектора і поклоняється Елні, вважаючи її Адрастією; лакедемонянин обожнює Агамемнона Зевса і Філону, дочку Тіндара; житель Тінедоса — Теннеса; афінянин приносить жертви Ерехфею — Посейдону, а в той же час афіняни звершують обряди і містерії на честь Агравли і Пандроси, хоча вони названі нечестивими за те, що відкрили ящик. Одним словом, у всіх племен і народів люди звершують жертвоприношення і містерії, які їм угодні. Єгиптяни визнають за богів кішок, крокодилів, змій, аспидів, собак. До всіх них поблажливі і ви, і закони в тій думці, що нечестиво і беззаконно цілком не визнавати Бога і необхідно, щоб кожен шанував богів, яких йому угодно; щоб люди страхом божества стримувалися від злочинів. А нас ненавидите за одне ім’я? Не обманюйтесь чуткого, подібно до натовпу, бо не ім’я достойне ненависті, а злочин — суду і покарання. Через те всі прославляють вашу лагідність, милосердя, поблажливість до кожного і чоловіколюбство; кожен користується однаковими правами, міста ж користуються честю, згідно зі своїм достоїнством, і вся імперія через вашу мудрість насолоджується глибоким миром. Тільки нам, які називаємося християнами, ви не виявляєте вашої уваги і навіть дозволяєте гнати, гнобити і мучити нас, тоді як ми не робимо нічого поганого і, як буде доведено далі в промові, переважно перед всіма маємо самі святі і належні налаштування до божества і вашої влади, і все це за одне ім’я, яке озброює проти нас натовп. Я наважився розкрити перед вами ваше положення, щоб з цієї промови ви дізналися, що ми страждаємо всупереч справедливості, всупереч всякому закону і здоровому глузду, — і благаю вас звертати скільки-небудь увалі і на нас, щоб, нарешті, наклепники перестали віддавати нас на смерть. Бо не в тому річ, що наші вороги роблять замах на нашу честь або віднімають у нас якесь інше більше благо, — ми зневажаємо ці блага, хоча для багатьох вони здаються достойнішими турбот, оскільки ми навчені не тільки тому, хто б’є, не віддавати тим самим і не судитися з ними, але і тому, хто нападає на нас і грабує, але і підставляти для удару іншу частину голови тим, хто ударить по щоці, і віддавати верхній одяг тим, хто відніме нижній (Мф. 5: 39; Лк. 6:39). Та коли віддамо гроші, то хочуть позбавити нас ще й самого життя, зводячи на нас безліч злочинів, які не спадали нам навіть на думку, але це, швидше, властиве нашим наклепникам і подібним до них.

2.

Звичайно, якщо хто може викрити нас у великому або малому злочині, ми не просимо позбавити нас покарання, але визнаємо справедливим нести покарання, яким не було б воно сильним і жорстоким. Але якщо звинувачення ґрунтується на одному імені, — бо те, що сьогодні говорять про нас, в пуста і нерозумна людська чутка, і жоден християнин не був викритий в злочині, — то ваш обов’язок, найбільш чоловіколюбні і мудрі володарі, законом захистити нас від образ, щоб як у всій імперії кожен по-різному і цілі міста користуються вашими благодіяннями, щоб і ми могли дякувати вам і похвалитися тим, що позбавилися від наклепу. Бо невідповідно з вашим правосуддям, щоб тоді, як інші, звинувачені в злочині, не караються до доведення їхньої вини, щодо нас ім’я значило більше, ніж судові докази, тому що судді не досліджують, чи зробив підсудний який-небудь злочин, але ставлять в провину саме ім’я як злочин. Тим часом, ім’я саме по собі не вважається ні добрим, ні поганим, а виявляється поганим або добрим через злі або добрі діла, які маються на увазі під ним. Ви самі краще знаєте це, якщо займалися філософією і усякого роду вченістю. Тому ті, які викликаються до суду у вас, хоч би їх звинувачували в найбільших злочинах, бувають благодушні, знаючи, що ви досліджуватимете їхнє життя і не звертатимете уваги ні на їхні імена, якщо вони нічого не означають, ні на звинувачення в злочинах, якщо вони неправдиві; вони законним порядком одержують вирок, осуджувальний або виправдальний. Цього права, що належить всім, просимо і ми, щоб не переслідували нас ненавистю і не карали за те, що ми називаємося християнами, бо яке відношення має наше ім’я до злочину? Але нехай судять нас за ті діла, за які хто-небудь викличе на суд , щоб відпускали нас, коли виправдаємося від звинувачення, або карали, якщо доведений наш злочин, — не за ім’я, тому що немає жодного християнина злочинця, якщо тільки він нелицемірно тримається цього учення, а за злочин, Так, ми бачимо, судяться і філософи. Жоден з них раніше судового дослідження не вважається суддею за доброго або злого тільки через його науку або заняття, але якщо хто з них виявиться винним в злочині, то карається, не накликаючи на саму філософію ніякого нарікання, — бо він винен як неістинний філософ, а наука не винна, — якщо ж виправдається від звинувачень, то відпускається. Нехай чинять так і з нами; нехай досліджується життя звинувачених, а ім’я залишиться вільним від усякого звинувачення. Але, починаючи захищати своє учення, вважаю за необхідне просити вас, найвищі самодержці, вислухати неупереджено, не захоплюючись народною і безрозсудною чуткою, але звертати і на наше вчення властиву вам любов до знання та істини. Тоді і ви не згрішите через невідання, і ми, звільняючись від безрозсудної чутки натовпу, заспокоїмося від переслідувань.

3.

Нас звинувачують у трьох злочинах: у безбожництві, в споживанні людського м’яса, подібно Тіеста, та в мерзотних Едіповських кровозмішаннях. Якщо це правда, не жалійте жодної статі і віку, карайте без міри злочини, цілком знищіть нас з дружинами і дітьми, якщо хто-небудь з християн живе на подобу звірів. Та і звірі не харчуються однорідними собі тваринами, вони злягаються за законом природи і в один визначений час для дітонародження, а не через несамовиту похіть, і бувають вдячні до тих, хто благодіє їм. Якщо ж хто несамовитіший за самих звірів, то за які злочини і яке покарання він понесе, яке було б достойною відплатою його злочинові? Якщо ж це вигадка і пусті наклепи, то природній наслідок того, що порок протилежний чесноті і, згідно із божественним законом, cупpoтивне повстає на супротивне. Якщо ми нічого такого злочинного не робимо, що ви самі свідчите, заборонивши доноси, то вам залишається досліджувати наше життя, учення, добру прихильність до вас до вашого дому і до влади нашу покору, і, таким чином, нарешті, дарувати нам права, хоча б однакові з нашими гонителями, тоді ми переможемо їх, будучи готові і своє життя віддати за істину.

4.

Отже, я відповідатиму за кожне і з звинувачень, щоб не було смішним залишити без спростування тих, які висловлюють їх. Що стосується до звинувачення в безбожництві, що даремно зводиться на нас, то афіняни справедливо звинуватили в безбожництві Діагора, який не тільки зробив загальновідомим орфічне вчення і розголошував між народом елевсинські і кабирські таїнства та зруйнував дерев’яну статую Геркулеса, щоб зварити ріпу, але і відкрито проповідував, що зовсім немає Бога. А нам, які відрізняємо Бога від матерії і вчимо, що інше речовина, а інше Бог, і що між ними найбільша відстань, — бо Бог несотворений і вічний, і може осягатися тільки розумом і думкою, а матерія сотворена і тлінна, — чи справедливо дається нам назва безбожників? Якби ми, маючи стільки підстав до богошанування, — благочинність, гармонію у всьому, велич, красу, стрункість світу, мислили подібно до Діагора, тоді справедливо вважали б нас безбожниками і мали б причину переслідувати нас. Але оскільки наше вчення визнає єдиного Бога, Творця цієї вселенної, Який Сам несотворений, бо суще не отримує буття, а тільки не суще, — але все сотворив Словом Своїм: то ми даремно терпимо те й інше — і лиху чутку, і переслідування.

5.

Поети і філософи, які любомудрствували про Бога, не здавалися безбожниками. Так, Евріпід, сумніваючись в бутті тих, які при спільному упередженні несправедливо називаються богами, говорить:

«Якщо є Зевс на небі, то він не повинен робити людину нещасною».

А про Бога, Який пізнається думкою, він згідно з розумом навчає:

«Чи бачиш ти Вишнього, Який і ефір безмежний, і землю обіймає довкола владними долонями? Його називай Зевсом і шануй Богом».

Він не знав природи тих богів, яким, звичайно, давали імена:

«Зевс… Хто цей Зевс, я не знаю, хіба що за на звою».

І не бачив, на якій підставі давалися їм самі імена. Бо для чого служать назви для цих предметів, сутність яких не існує? Бога ж (невидимого) він пізнавав із діл, розглядаючи явища повітря, ефіру і землі та підносячись до сокровенного. Він розумів, що Той є Бог, Хто сотворив всі речі і Духом Своїм керує ними, і стверджує відмінність Бога від речей і разом Його одиничність. З ним згоден і Софокл, який стосовно божественної природи, яка перенаповнила красою свої діла, говорить, що «єдиний воістину, єдиний є Бог, Який сотворив небо і простору землю».

6.

І Філолай, кажучи, що все утримується Богом, ніби у

фортеці, показує і Його єдинство і вищість над матерією. Також Лісій і Опсим: один з них називає Бога невимовним числом, а інший — надлишком найбільшого з чисел серед найближчих. Так, якщо десять є найбільше число, як думають піфагорійці, тому що воно чотирьохскладове і містить в собі всі відносини числа і гармонії, а дев’ять є найближче до нього, то Бог є одиниця, тобто Він єдиний; бо вище число тільки одиницею перевершує найближче до нього менше [число]. Також Платон і Аристотель. Втім, наводячи слова цих філософів про Бога, я не маю наміру детально викладати їхнє вчення, бо знаю, що наскільки ви перевершуєте всіх мудрістю і силою влади, настільки підноситеся над всіма ґрунтовним вивченням усякого знання, засвоївши кожну галузь ученості так, як не засвоїли її інші, що займаються тільки однією галуззю. Але оскільки без приведення імен філософів неможливо показати, що не одні ми шануємо єдиним Бога, то і я звернувся до їхніх думок. Отже, Платон говорить: «Сотворителя і Отця всього знайти не легко, а знайшовши Його, сповістити всім не можливо», розуміючи тут єдиного і вічного Бога. Хоча він і визнає інших богів, наприклад, сонце, місяць і зірки, але визнає їх сотвореними. «Боги богів, яких я творець, і отець творіння, які не можуть зруйнуватися без моєї волі; а все зв’язане може розв’язатися». Отже, якщо не безбожник Платон, який визнає єдиного Творця вселенної, несотвореного Бога, то і ми не є безбожниками, які визнаємо і шануємо Бога, Який все сотворив Словом і все утримує Своїм Духом. Аристотель і його послідовники, визнаючи єдиного Бога, уявляють Його у вигляді якоїсь складної тварини, що складається з душі і тіла; тілом Його вважали ефір, блукаючі зірки і сферу нерухомих зірок, які рухаються по колу; а душею — розум, який керує рухом тіла, а сам в собі нерухомий, служить причиною його руху. Стоїки, хоча допускають багато найменувань божества, відповідно до різних змін матерії, в якій, на їхню думку, перебуває дух Божий, та насправді визнають єдиного Бога. Бо якщо Бог є художній вогонь, що проходить у творіннях світу і містить в собі початкові основи, через які все звершується з необхідністю; і якщо Його дух проникає у всю вселенну, то, на їхню думку, єдиний Бог, який називається Зевсом через вогненну частину речовини, Гера — через повітря, та інші імена, відповідно до кожної частини матерії, в яку він проникає.

7.

Отже, якщо всі вникали в начало вселенної, хоча здебільшого невільно, згідні в тому, що божество єдине; якщо і ми визнаємо Богом Того, Хто влаштував цей світ, то чому ж їм дозволено безкарно говорити і писати про божество те, що хочуть, а нам заборонено це законом, хоча ми можемо підтвердити істинними свідченнями і доказами те, що ми думаємо і правильно віруємо, а саме — що Бог єдиний. Поети і філософи здогадками доторкалися до цього предмету, як і інших, через спорідненість свого духа з божественним. Вони рухалися кожен своєю душею випробувати, чи не вдасться йому знайти і пізнати істину. Але в них не виявилося стільки здібностей, щоб зустріти істину, тому що вони думали здобути пізнання про Бога не від Бога, а кожен сам по собі: тому кожен з них по-різному вчив і про Бога, і про матерію, і про форми, і про світ. А що ми знаємо і у що віруємо, в тому маємо свідками пророків, які за натхненням від божественного Духа сповіщали про Бога і про речі божественні. Звичайно, і ви, підносячись над іншими мудрістю і благоговінням до істинно божественного, погодитеся, як нерозумно відмовлятися від віри в Духа Божого, Який рухав вустами пророків, як інструментами, і звернутися до думок людських.

8.

Те, що від начала є один Бог Творець всього, це ви побачите з наступних роздумів, які складають розумне виправдання нашої віри. Якщо на початку були два бот або багато, то вони знаходилися або в одному і тому ж місці, або кожен у своєму власному. Але в одному і тому ж місці вони бути не могли. Бо якщо вони боги, то не подібні один до одного; але вони не подібні, тому що безначальні: і всі істоти, що мають початок, подібні до своїх зразків; а безначальні істоти не подібні, тому що не створилися ні від кого іншого або за яким-небудь зразком. Але скажуть, що вони складають з себе одного і Бог один також, як рука і око, і нога є частинами одного тіла? Так, якби справа йшла про людину, наприклад, про Сократа, оскільки він народжений і схильний до тління, складається з частин і може бути розділений на частини, а Бог як безначальний, безпристрасний і нероздільний, звичайно, не складається з частин. Якщо ж кожен з них існує окремо, а Бог Творець світу знаходиться вище сотвореного і навколо всього, що Він сотворив і влаштував, то де буде інший бог, де інші? Бо якщо світ, маючи круглу форму, замикається небесними колами, а Творець світу перебуває над творінням, керуючи ним за допомогою Свого Промислу, то де буде місце іншого бога або інших богів? Його немає у світі, який належить іншому, немає і навколо світу, бо і над ним Бог, Творець світу. Якщо ж його немає ні в світі, ні навколо світу, оскільки все, що біля світу, обіймається тим же Богом, — то де ж він? Вище за світ і Бога? На іншому світі або навколо іншого? Але якщо на іншому світі або біля нього, то він вже не біля нас, бо він не володарює над світом, і сам не великий могутністю, бо він перебуває в обмеженому місці. Якщо ж цього місця немає і на іншому світі, бо Бог Творець все наповнює, і не навколо іншого, бо все Ним обіймається, то і його самого немає, як немає місця, в якому б він перебував. І що він робить, коли є інший Бог, Якому належить цей світ, і сам він, який перебуває вище за Творця світу, не знаходиться ні в світі, ні навколо світу? Хіба є яке-небудь інше місце, де б він перебував? Але над ним Бог і все Боже. Яке може бути місце, коли Бог Творець наповнює все над світом? Чи промишляє він? Якщо не промишляє, то нічого він не сотворив. Якщо ж він нічого не творить і не промишляє, якщо немає ніякого іншого місця, де б він знаходився, то є тільки один першопочатковий і єдиний Бог Творець світу.

9.

Якби ми ґрунтувалися на таких тільки міркуваннях, то іншому здалося б наше вчення людським, але наші висновки підтверджуються свідченнями пророків. Думаю, що і вам як допитливим і вченим мають бути відомі писання Мойсея або Ісаї і Єремії та інших пророків, які в потьмаренні свого розуму, будучи керовані Духом Божим, сповіщали те, що їм навіювалося, бо Дух використовував їх так само, як музикант дує у флейту. Що ж вони? «Господь Бог наш, — говорять вони, — ніхто інший не зрівняється з Ним» (Вих. 20: 2 — 3). І ще: «Я Бог перший і останній: і окрім Мене немає Бога». Також: «Раніше Мене не було іншого Бога, і після Мене не буде. Я Бог, і немає іншого, окрім Мене». І про велич Божу: «Небо — престол Мій, земля ж — підніжжя ніг Моїх: який дім спорудите Мені? Або яке місце спокою Мого?» Втім, надаю вам прочитати самі книги і ретельно дослідити в них пророцтва, які вони містять, щоб, після належного обговорення, ви могли відвернути гоніння на нас.

10.

Я достатньо довів, що ми не безбожники, коли визнаємо єдиного Бога безначального, вічного, невидимого і безпристрасного, неосяжного і невимірного, Такого, Який пізнається одним умом і розумом, сповненого світлом і красою, духом і невимовною силою, Який словом Своїм все сотворив і влаштував і Який все утримує. Ми також визнаємо і Сина Божого: і нікому нехай не здасться смішним, що у Бога є Син. Бо ми уявляємо Бога Отця і Сина не так, як вигадують поети, у яких боги ніскільки не кращі за людей. Син Божий є Слово Отця як Його ідея і як дієва сила, бо по Ньому і через Нього все сотворене, тому що Отець і Син є єдине. А оскільки Син в Отці і Отець в Сині, в єдності і силі духу, то Син Божий — розум і слово Отця. Якщо вам через прекрасне ваше розуміння бажано знати, що таке Син, то я скажу стисло: Він перше народження Отця, не так, щоб воно отримало буття в часі, — бо Бог як вічний розум і вічна словесна істота споконвіку мав в Самому Собі Слово, але Він народився від Нього для того, щоб бути ідеєю і невинною силою для всіх матеріальних речей, які знаходилися у вигляді без якісної природи і недієвої землі, — найлегші частини були змішані з важкими. Наші слова підтверджує і Дух, який пророкує: «Господь сотворив Мене як початок путей Своїх в діла Свої». Стверджуємо, що і цей самий Святий Дух, Який діє в пророках, сходить від Бога, подібно до сонячного променя, витікаючи з Нього і повертаючись до Нього. Отже, хто після цього не здивується, почувши, що називають безбожниками тих, які сповідують Бога Отця і Бога Сина, і Духа Святого і визнають їхню єдність в силі і відмінність в порядку? Втім цим не обмежується наше богословське вчення: але ми визнаємо і безліч ангелів і служителів, яких Творець і Зиждитель світу Бог через Своє Слово поставив і розподілив керувати стихіями і небесами, і світом, і всім, що в ньому, і впорядкуванням їх.

11.

Не дивуйтеся, що я докладно викладаю наше вчення: я хочу, щоб ви не захоплювалися загальною нерозумною думкою, а могли знати істину. І самими правилами, якими ми керуємося, правилами, які не від людини походять, але сказані і дані Богом, ми можемо переконати не вважати нас за безбожників. Які ж ці правила, в яких ми виховуємося? «А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Лк. 6: 27 — 28; Мф. 5: 44 — 45). Тут дозвольте мені як тому, хто захищає справу перед царями-філософами, підвищити голос і сміливо привселюдно сказати: між тими, які розбирають силогізми, дозволяють обопільності, показують походження слів або пояснюють слова, які мають подібність і однозначність, категорії і аксіоми, що таке підмет, а що таке присудок, і які обіцяють такими і подібними промовами зробити слухачів щасливими; чи є між ними такі, що очистилися в душі, щоб не тільки не ненавидіти ворогів, але і любили їх, не тільки не лихословили тих, які лихословлять їх, — це ще не так важливо — але і благословляли, і молилися за тих, які замишляють зло на їхнє життя? Навпаки, вони постійно зайняті дослідженням цих тонкощів і з злим наміром, і завжди прагнуть зробити яке-небудь зло, вважаючи свої діла мистецтвом у словах, а не докази за допомогою діл. А у нас ви знайдете людей неосвічених, ремісників і стариць, які, правда, не в змозі довести користь нашого вчення словом, але ділом підтверджують його моральну благотворність. Вони не слова утверджують, але звершують добрі діла: не ударяють, коли їх б’ють; не скаржаться в суді, коли віднімають у них маєток; подають тим, які мають потребу; і люблять ближнього, як самих себе.

12.

Отже, чи стали б ми берегти себе в такій чистоті, якби ми не визнавали, що Бог не спить над людським родом? Звичайно, ні. Але оскільки ми віруємо, що дамо відповідь у всьому теперішньому житті Богові, Який сотворив нас і світ, тому ми обираємо життя стримане, чоловіколюбне і негордовите, знаючи, що тут не можуть нам заподіяти, хоч би нас позбавляли життя, ніякого зла, яке б порівнялося з благами, що нам приготовані там від Великого Судді за лагідне, чоловіколюбне і скромне життя. Платон сказав, що Мінос і Радамант судитимуть і каратимуть злих; а ми говоримо: чи Мінос або Радамант, або їхній батько — і він не уникне суду Божого. Вони вважають благочестивими таких людей, які теперішнє життя бачать в тому, щоб «їсти і пити, бо вранці помремо» (Іс. 22: 13; 1 Кор. 15: 32), які смерть вважають глибоким сном і забуттям, — сон і смерть є близнятами, а нас, людей, які теперішнє життя вважають неважливим, які прагнуть до того одного, щоб пізнати Бога і Його Слово, і яке єднання Сина з Отцем, яке спілкування Отця з Сином, і що таке Дух, в чому єдність цих Істот і відмінність з’єднаних Духом, Сина й Отця, — Які знають, що очікуване життя набагато вище за будь-яке слово, якщо тільки ми перейдемо туди чистими від всякої неправди, які до того чоловіколюбні, що люблять не тільки друзів: «бо якщо любите тих, що люблять вас, — говорить (Писання), — і якщо в позику даєте тим, які дають вам, яку нагороду матимете»). Коли ми такі і ведемо таке життя, щоб уникнути осудження, нас не вважають благочестивими? Ось мале з великого і небагато що з багато чого, щоб не втомити вас великим. Ті, які випробовують мед або молоко і з малої частини дізнаються про все, чи добре воно.

13.

Втім, оскільки багато з тих, що звинувачують нас в безбожництві, яким і уві сні не приснилося пізнати Бога через своє невігластво і нерозуміння в предметах природніх і божественних, вимірюють благочестя числом жертв і звинувачують нас в тому, що ми не визнаємо тих богів, яких шанують ваші міста: то прошу вас, самодержці, зверніть увагу на два предмети; по-перше, на те, чому ми не приносимо жертви. Творець вселенної і Отець не має потреби ні в крові, ні в димі, ні в пахощах квітів і благоуханні, будучи Сам довершеним благоуханням і не маючи недостатку ні в чому всередині або зовні. Але для Нього найбільша жертва та, якщо ми знаємо, Хто простягнув і оточив небеса, і утвердив землю на подобу центру, Хто зібрав воду в моря і відокремив світло від темряви, Хто прикрасив ефір зірками і повелів землі вирощувати усяке насіння, Хто створив тварин і сотворив людину. Якщо ми, визнаючи Бога Творцем, Який все утримує і спостерігає віданням і всеуправляючою мудрістю, піднімаємо до неба чисті руки, то які ще потрібні Йому жертвоприношення?

І богів приношенням жертви, обітницею смиренною,

Вин виливанням і димом кадіння пом’якшує гнівливи

Смертний, який молиться, коли він перед ними винний і грішний.

Що мені всепалення, яких Бог не потребує? Йому потрібно приносити жертву безкровну і служіння розумне.

14.

А що ми не визнаємо і не шануємо тих богів, яких шанують ваші міста, — це докір абсолютно нерозумний. Самі ті, які звинувачують нас в безбожництві за те, що ми не шанували тих богів, яких вони визнають, не згодні між собою стосовно богів. Так, афіняни визнали за богів Келея і Метаніру, лакедемоняни — Менелая і йому приносять жертви, і звершують святкування; а Троя, не бажаючи навіть чути це ім’я, прославляє Гектора; жителі Кея — Аристея, якого шанували за Зевса і Аполона; фасці — Феагена, який вчинив вбивство на олімпійських іграх; самосці шанують Лізандра після багатьох вбивств та інших його злочинів; Алкман і Гесіод — Медею; киликійці — Ніобу; Сицилія — Филипа, сина Вутакида; амафусійці — Онесила; карфагенці — Гамількара. Але і цілого дня не вистачить, щоб розказати про всі народи. Отже, якщо самі вони в розбіжності між собою стосовно своїх богів, то навіщо звинувачують нас, що ми не згодні з ними? А чи не смішним є те, що робиться у єгиптян? У храмах під час урочистих зібрань вони б’ють себе в груди і плачуть за ними, як за померлими, та приносять жертви, як богам. І ніскільки не дивно: вони і тварин визнають богами і після їхньої смерті стрижуть собі голову, хоронять їх в храмах і встановлюють суспільний плач. Отже, якщо ми нечестиві тому, що не шануємо тих богів, яких шанують інші, то нечестиві і всі міста, всі народи, тому що всі вони шанували не одних і тих же богів.

15.

Але нехай вони шанують одних і тих же богів. Що ж? Якщо багато хто, не уміючи розрізнити, що таке речовина і що таке Бог, і яка між ними відмінність, поклоняються зробленим з речовини ідолам, то невже для них і ми, які відділяємо і розрізняємо безначальне і таке, що стало, суще і таке, що не є сущим, осягається розумом і сприймається почуттям, і кожному з цих предметів даємо пристойну назву, невже і ми почнемо поклонятися ідолам? Якщо речовина і Бог одне і те ж, тільки дві назви одного і того ж предмету, то ми поступаємо нечестиво, не шануючи за богів каміння і дерева, золото і срібло. Якщо ж вони дуже різні між собою, різні настільки, наскільки митець і матеріал для його роботи, то за що нас звинувачують? Бо як гончар ставиться до глини: глина є матеріал, а гончар — митець, — так відносяться між собою Бог Творець і речовина, що покоряється Його мистецтву. Але як глина сама собою, без допомоги мистецтва, не може стати посудиною, так і речовина, яка змінюється без митця-Бога, не отримала б ні різноманітності, ні форми, ні краси. Ми не ставимо глиняної посудини вище за гончара, ні чаші і золоті блюда вище митця, який зробив їх; але якщо є в них що-небудь добре — мистецьке, хвалимо мит ця, і він користується славою за посуд; так і щодо речовини і Бога: слава і честь влаштування світу за справедливістю належать не речовині, а Богові, його Творцеві. Тому якби ми ті чи інші види речовини сприймали за богів, то ми виявилися б такими, що не мають ніякого поняття про Бога істинного, бо в такому випадку ми рівняли б з вічним те, що є тлінне і руйнується.

16.

Прекрасний світ як своєю величчю і розташуванням зірок, які знаходяться в схиленому колі (Зодіаку) на півночі, так і сферичним виглядом своїм, але не йому, а Творцеві його потрібно поклонятися. Піддані, які приходять до вас, не зупиняються на пишності вашого житла, нехтуючи віддати шану вам, правителям і владикам, від яких можуть отримати собі потрібне, але, мимохідь поглянувши на царське житло і здивувавшись прекрасному убранню його, вам, які є осередком всього, віддають шану. Втім ви, царі, будуєте царські житла для самих себе, а світ сотворений не тому, щоб Бог мав в ньому погребу; Бог Сам для Себе є всім: світло неприступне, світ досконалий, дух, сила, розум. Тому, якщо світ є благозвучний і стрункий орган, то я поклоняюся не органу, а тому, хто налаштував його і творить звуки — творить злагоджену пісню. І на змаганнях розпорядники ігор не увінчують цитри, минаючи митців, які грають на них. Якщо світ, як говорить Платон, є художній витвір Божий, то, дивуючись його красою, я підношуся до його Художника. Або нехай світ буде сутністю і тілом Бога, як думають перипатетики, замість того, щоб поклонятися Богові, причині руху в цьому тілі. Ми не будемо припадати до цих бідних і слабких стихій, не будемо поклонятися безпристрасному повітрю, як висловлюються вони, страждальній речовині. Або нехай хто визнає частини світу силами Божими. Ми віддаватимемо служіння не цим силам, а їх Творцеві і Владиці. Я не прошу у речовини того, чого вона сама не має, і замість Бога не служу стихіям, які нічого не можуть більше, ніж скільки їм визначено повелінням. Хоча вони і прекрасні на вигляд завдяки мистецтву Творця, але за своєю природою, вони тотожні з речовиною. З цим згоден і Платон: «Те, що ми називаємо, — говорить він, — небом і світом, хоча і багато отримало благ від Отця, але воно причасне тілу, тому не може не підлягати зміні». Отже, якщо я дивуюсь прекрасним улаштуванням неба і стихій і не поклоняюся їм, як богам, знаючи, що вони підлягають руйнуванню, то як я називатиму богами ті речі, яких люди-митці відомі мені? Розсудіть про це, прошу вас хоч трохи.

17.

На захист свого діла мені потрібно надати точні докази і щодо імен богів, що вони нові, і щодо їхніх зображень, що вони зроблені, так би мовити, вчора або третього дня. І ви самі достовірно знаєте це. оскільки краще за всіх знайомі зі всіма древностями. Отже, я стверджую, що Орфей, Гомер і Гесіод дали імена і родовід тим, кого вони називають богами. Про це свідчить і Геродот; «Я думаю, що Гесіод і Гомер жили за чотириста років до мене, не більше: саме вони склали для еллінів феогонію, дали назву богам, розділили між ними шану і мистецтва і позначили їхній вигляд». А зображення їх не вживалися, поки не було пластики, живопису і скульптури, поки не з явилися Саврій самоський, Кратон сикионський, Клеанф коринфський і дівчина коринфська. Саврій винайшов креслення, зобразивши на сонці тінь коня, а Кратон — живопис, намалювавши на вибіленій дошці тіні чоловіка і жінки, а та дівчина винайшла пластику, — відчуваючи любов до однієї людини, вона накреслила на стіні тінь його сплячого; батько її, обрадуваний довершеною схожістю, — він був гончар, — вирізав малюнок і наповнив його глиною. Це зображення і тепер ще зберігається в Коринфі. Ті, що жили після них — Дедал і Феодор мілетський — додали до цього ліплення статуй і скульптуру. Взагалі, час появи зображень і статуй такий недавній, що можна б назвати кожного митця богом. Так, статую Артеміди ефеської і Афіни, або краще Афіли, — Афілою називається вона, як говорять люди, що знають таємниці, тому що так вона була зроблена в давнину з оливкового дерева, — і статую її ж в сидячому положенні зробив Ендій, учень Дедала. Аполон пифійський є творінням Феодора і Телекла, Аполон делоський і Артеміда — мистецтво Ідектея і Ангелона, Гера самоська і аргивська — діло рук Сміліда, а решта статуй — творіння Фідія; Венера книдська у вигляді Гетери — витвір Праксителя; Асклипій епидаврський — робота Фідія. Якщо стисло сказати, то немає жодної статуї, яка не отримала б свого існування від людини. Отже, якщо вони боги, то чому не існували від початку? Чому вони молодші за тих, хто зробив їх? Чому потрібні були їм люди і їхнє мистецтво, щоб існувати? Вони земля, каміння, речовина та майстерна робота!

18.

Деякі говорять, що це тільки зображення, а боги — ті, на честь яких зроблені ці зображення, що моління, які звернені до цих зображень, і жертви стосуються богів і звершуються для них, що немає іншого засобу, окрім цього, наблизитися до богів, бо важко бачити богів відкрито, і на підтвердження справедливості цього вказують на дії деяких ідолів. Тому ми досліджуємо, яка сила полягає в іменах богів. Але раніше, ніж почну це дослідження, я прошу вас, найвищі самодержці, пробачити людині, яка висловлює істинні думки. Я маю намір не викривати ідолів, а, спростовувавши наклеп, подати захист нашого вірування. Ви на самих собі можете отримати поняття про Царство Небесне: бо як вам, отцеві і синові, який отримав царство зверху (бо «душа царева в руці Божій», говорить пророчий дух) все підкоряється, так все підпорядковано Богові і Його Слову як нероздільному від Нього Синові. Отже, насамперед зверніть увагу на те, що не від початку, як то кажуть, боги існували, але кожен з них народився так само, як народжуємося і ми. У цьому всі згодні. Так, Гомер говорить:

«Безсмертних батько Океан і матір Дефіса».

А Орфей, який перший винайшов імена богів, виклав їхній родовід і розповів подвиги кожного з них і який вважається у них достовірнішим богословом, так що йому і Гомер наслідував багато в чому, особливо стосовно богів. Орфей перше народження богів виводить з води:

…Океан, від якого народилося.

Вода, за його вченням, була початком всього: з води утворився мул, а з нього народилася тварина-дракон, до якого приросла голова лева, всередині ж двох голів було лице бога на ім’я Геркулес, або Кродос. Цей Геркулес народив яйце незвичайної величини, яке, коли наповнилося, від сильного тиску батька розпалося на двоє: верхня частина прийняла образ неба, а нижня — землі. Так народилася тілесна богиня земля. Небо, змішавшись із землею, породило жінок Клоту, Лахезу і Атропу і чоловіків сторуких Коттіса, Гигиса, Вріарея і циклопів, Вронтіса, Стеропіса і Аргоса. Дізнавшись, що ці діти позбавлять його влади, воно зв’язало їх і скинуло в тартар. Тому розгнівана земля породила Титанів. «Поважна Гея породила небесних синів, яким дали назву Титанів, оскільки вони мстили зореносному небу».

19.

Таке первинне походження і богів, шанованих у язичників, і вселенної. Що ж з цього виходить? Те, що кожна істота, що визнається божеством, має початок буття, а якщо був час, коди вони не існували, як говорять про них ті, що розповідають про богів, то вони не боги. Бо безначальне разом і вічне, а те, що отримало буття, схильне до тління. І я говорю те ж, що і філософи: «Потрібно розрізняти, що є завжди суще, яке не має начала, і те, що буває, але ніколи не суще». Платон, думаючи про те, що можна пізнати розумом, і чуттєве, вчить, що те, що можна пізнати розумом, завжди суще і не має початку; а те, що не є сущим, чуттєве і яке отримало буття в часі, має початок і кінець. Так само і стоїки говорять, що все буде знищене вогнем і знову існуватиме, оскільки світ отримає інший початок. Якщо, на їхню думку, при всьому тому, що існують дві причини, з яких одна діє і керує, тобто промисел, а інша — страждаюча і змінна, тобто речовина, і неможливо, однак, щоб світ, який отримав початок, при промислі про нього залишався незмінним, то як можуть перебувати незмінними боги, які не існують за своєю природою, але отримали початок буття? Чим же кращі за речовину ці боги, які вийшли з води? Але і не вода — начало всього, як вони думають, бо з простих і однорідних стихій що могло б виникнути? Речовині потрібний митець, а митцеві — речовина. І яким чином відобразились би форми без речовини і художника? Не є основним і те, ніби речовина древніша за Бога, тому що причина, яка породжує, неодмінно повинна існувати раніше того, що від неї походить.

20.

Якби безглузде їхнє вчення про богів обмежувалося тільки тим, щоб шанувати богів такими, що вийшли і отримали своє буття з води, то я, довівши, що все, що отримало початок буття, схильне до руйнування, перейшов би до інших звинувачень проти нас. Але вони, крім того, приписали їм тілесні форми: бога Геркулеса представляють у вигляді дракона, що звивається; інших називаю! ь сторукими; про дочку Зевса, яку він народив від матері Реї або Деметри, говорять, що вона мала, окрім двох природних очей, ще двоє очей на лобі, пташиний ніс на задній частині шиї і роги; від чого Рея, злякавшись жахливості свого дітища, втекла від неї і не давала їй грудей; тому вона таємничо називається Афілою, або, звичайно, називається Прозерпінок) і Корою, будучи, втім, не одне і теж з Афіною, яка називається також Корою від зіниці. Притому і подвиги їхні, як вони думають, описали з точністю. Так, ніби Хронос відрізував соромливі члени у свого батька, повалив його з колісниці і убив своїх дітей чоловічої статі, пожерши їх; а Зевс, зв’язавши свого батька, скинув його в тартар, також як і Уран своїх синів; воював з титанами за владу і переслідував свою матір Рею за те, що вона відмовилася одружитися з ним; коли ж вона стала драконовою самкою, він перетворився на дракона і злігся з нею, зв’язавши її так званим Геркулесовим кільцем, символом змішання якого служить жезл Гермеса; потім він зробив кровозмішання зі своєю дочкою Прозерпіною і, зґвалтувавши її, у вигляді дракона мав від неї сина Діоніса. Отже, необхідно сказати, принаймні, те, що доброго або корисного в цих оповіданнях, щоб ми могли повірити, ніби Хронос, Зевс, Кора та інші є богами? Чи тілесні їхні форми? Але хто з розсудливих і тих, що звикли до роздумів, повірить, що єхидна народилася від бога? Орфей говорить: «Фаніс народив інше дітище страшне зі священної утроби, жахливу на вигляд єхидну, у якої було волосся на голові, а обличчя приємне, інші ж частини, починаючи з верху шиї, були схожі на страшного дракона»? Або хто допустить, що той же Фаніс первородний бог, бо він вийшов з яйця, мав тіло або вигляд дракона або що був пожертий Зевсом, щоб йому бути непереможним? Якщо вони нічим не відрізняються від найнижчих тварин, бо, очевидно, божество повинне відрізнитися від творінь земних і тих, що утворилися ) речовини, то вони не боги. Навіщо ж нам звертатися до них, коли народження їхнє подібне до народження худоби, а самі вони звіровидні і потворні?

21.

Навіть якби вони говорили, ніби боги мають плоть, кров, сім’я і мають пристрасть гніву і похоті, і тоді потрібно було б всі ці промови вважати дурницею та достойними сміху. Бо в Бозі немає ні гніву, ні похоті і бажання, ні дітородного сім’я. Нехай би вони мали плоть, принаймні, нехай будуть вони вищі за гнів і лють, щоб Афіна не була видимою.

Розгнівана на батька Зевса, а її хвилювала люта злоба,

і щоб Гера не являлася так:

Гера ж гніву в грудях не стримавши, вигукнула до Зевса. Вони повинні бути вищими за скорботу.

Горе! Люб’язного мужа, гнаного біля граду

Бачать очі мої, і хвороба приходить в моє серце.

Я і людей тих називаю неосвіченими і грубими, які вдаються до гніву і скорботи. Але якщо «батько людей і богів» оплакує сина, кажучи:

Горе! Я дивлюся на Сарпедона, найдорожчого мені між смертними.

Сьогодні призначено під рукою Патрокловою полягти.

І не може своїми криками врятувати його від небезпеки: Зевсів син Сарпедон! Не допоміг громовержець і синові: то хто не звинувачує в нерозумності тих людей, які на підставі таких байок виявляють себе шанувальниками божества, а краще сказати — безбожниками? Нехай боги мають плоть, але не піддаються ранам, нехай Афродіта не уражається Діомедом в тіло:

Поранив мене Діомед, ватажок Аргосців гордовитий

або від Арея в душу:

Як наді мною кривоногим, Зевсова дочка Афродіта

Мерзотно лається, з грізним Ареєм згубним богом

Зійшлась…

…І прекрасну плоть розтерзав.

Страшний у війнах, помічник Зевса є слабшим за Діомеда:

Лютував немов Арей, що тряс списа.

Замовкни, Гомере, Бог не шаленіє. А ти представляєш мені його і злодієм, і губителем людей:

Бурхливий Арей, винищувач народів, кров’ю покритий!

і описуєш його перелюбство і окови:

Мало-помалу і він, і вона усипилися. Раптом ланцюги

Хитрої роботи Іфеста впавши, їх схопили з такою

силою, що вони не рухали частинами [тіла].

І як багато інших таких нечестивих байок вони розповідають? Уран оскоплюється, Хронос зв’язується і скидається в тартар, титани роблять повстання, Стікс вмирає в битві; і навіть смертними вони опиняються, закохуються один в одного, закохуються в людей.

Могутній Еней: від Анхиза його народила Афродіта

У гаях, на горбах Ідейських богиня спочила і з смертним.

Чи не закохуються вони? Чи не страждають? Достовірно вони боги, і не торкнеться їх ніяка пристрасть!?.. Якби Бог за божественним домобудівництвом і прийняв плоть, то тоді хіба Він є вже рабом похоті?

Така любов ніколи ні до богині, ні до смертної

в груди не вливалася мені і душею моєю не володіла!

Так не любив я, будучи в полоні молодої дружини Іксиона,

Ні Данаєю не захопився, білоногою дочкою Акризія,

Не володів молодою дочкою знаменитого Фенікса,

Ні прекрасною смертною захопившись Алкменою у Фівах,

Навіть Семелою, що народила радість людей, — Діоніса;

Так не любив я, будучи захоплений пишноволосою царицею Деметрою,

Самою Летою славною і навіть тобою, о Геро!

Той, що говорить так, отримав початок буття, схильний до тління і нічого божественного не має. Крім того, боги прислужують людям:

«О, царський будинок Адмета, де я, хоч і бог, терпляче задовольнявся рабською трапезою».

І пасуть стада:

«Прийшовши в цю країну, я пас биків господаря мого і охороняв його дім».

Це означає, що Адмет вищий за бога. О прорицателю і мудрецю, який віщує іншим майбутнє! Не передбачив погибелі свого улюбленця і навіть убив друга своїми руками. «А я вважав, — говорить Есхіл, — висміюючи лжепророцтва Аполона, що божественні уста Феба непомилкові і сповнені пророчого відання. Той, який співає, який присутній на бенкеті, який сказав це, — той самий умертвив мого сина.

22.

Але все це, можливо, поетичні вигадки, які мають природний сенс: «Зевс означає вогонь, як говорить Емпедокл, Юнона і Плутон — життєве начало, а сльози Нустіди — води джерел». Отже, якщо Юпітер — вогонь, Юнона — земля, Плутон — повітря і Нустіда — вода, а вогонь, вода, повітря — стихії: то жоден з них — не бог, ні Юпітер, ні Юнона, ні Плутон; тому що їхній склад і походження з речовини, яка розділена Богом. «Вогонь, вода, земля і приємна вершина повітря, і притому дружба…». Вони без дружби існувати не можуть, змішуючись від незгоди: хто ж може сказати, що вони боги? У всьому начало — дружба, за словами Емпедокла, і йому покоряються складові речі, начало ж керує; отже, якщо ми допустимо, що одна і та ж сила і керівна, і пануюча, то непомітним для себе чином зробимо тлінну, скороминучу і змінну речовину рівночесною ненародженому і вічному, і завжди однаковому в собі Богові. Зевс є полум’яніюча речовина, за ученням стоїків, Гера — повітря, як показує сама назва, якщо її додати до нього самого і вимовити разом, Посейдон — вода. Інші інакше пояснюють це стосовно до природи. Так, Юпітера називають повітрям у двох природах — чоловічій і жіночій; інші — порою року, яка повідомляє поліття йому; ось чому він один уникнув Хроноса. До стоїків ж потрібно сказати: якщо ви визнаєте одного найвищого Бога, вічного і безначального, а складові речі — видозміною речовини, і стверджуєте, що дух Божий, проникаючи у матерію, з різних її змін отримує таку або іншу назву, то види матерії будуть тілом Бога; а коли стихії зникнуть від спалення, то з необхідності зникнуть разом з видами і їхні назви, і залишиться один тільки дух Божий! Отже, хто ж визнаватиме богами тих, чиї тіла своєю матерією схильні до зміни і тління? Що стосується тих, які говорять, що Хронос — час, Рея — земля, яка зачинає і народжує від Хроноса, тому і називається матір’ю всіх, а він народжує і пожирає народжених; що відсічення у нього чоловічого члена означає злягання чоловіка з жінкою, яке відділяє і передає сім’я жінці, яка народжує на світ людину, яка містить в собі жадання, тобто Венеру; що шаленство Сатурна проти його дітей означає переміну часу, що змінює предмети одушевлені і неживі, а узи і тартар означають час, що змінюється по часах року і зникає: то таким ми скажемо.

Якщо Хронос є час, то він змінюється; якщо він річна переміна, то змінюється; якщо — морок або холод , або волога речовина, то з цього ніщо не буває незмінним; а божество — безсмертне, нерухоме і незмінне. Отже, Бог не є ні Хроносом, ні його зображенням. Що стосується Зевса, то якщо він походить від Хроноса — повітря, якого чоловіча стать — Юпітер, а жіноча — Юнона, чому вона і сестра, і дружина його, то змінюється; якщо ж він — пора року, то змінюється; а божество не змінюється і не міняється. Але для чого так багато розповсюджуватись і затрудняти вас: ви самі краще знаєте те, що сказане кожним з тих, хто пояснював це стосовно природи, або що письменники думали про єство, або що говорять про Афіну, яку вважають розумом, розлитим у всьому; або про Ізіду, яку вважають сутністю життя, з якої всі сталися, і через яку всі існують; або про Озіріса, якого вбив брат Тифон і члени якого Ізіда шукала разом з сином Ором і, знайшовши, прикрасила гробницею досі названою Озірідською. Обертаючись туди і сюди біля видів матерії, вони відступають від Бога, Який споглядається розумом, а обожнюють стихії та їхні частини, даючи їм різні назви: посів хліба називають Озірісом (тому і говорять, в містеріях при отриманні членів його або плодів, вони вигукують до Ізіди: «Знайшли ми, тому радіємо»); виноградний плід — Діонісом, а саме дерево — Семелою; сонячне світло — блискавкою. Таким чином богословствують ті, які обожнюють байки, не помічаючи, що все, що вони приводять ними на захист богів, підтверджує те, що говориться проти них. Яке відношення має Європа, Тавр, Цинк і Леда до землі і повітря, так щоб нечестиве злягання з ними Зевса було з’єднанням землі і повітря? Відступивши від величі Божої і не будучи в змозі піднятися розумом вище, бо не мають прагнення до небесної оселі, вони зупинилися на видах матерії і, припавши додолу, благодіють змінам стихій подібно до того, якби хто-небудь прийняв за керманича корабель, на якому він пливе. Але як корабель, хоч би був забезпечений всім потрібним, нічого не означає, якщо немає на ньому керманича, так і стихії, хоча влаштовані, некорисні без промислу Божого. Корабель сам по собі не плаватиме, так і стихії без Творця не рухатимуться.

23.

Ви, які перевершуєте всіх розумом, можливо, запитаєте: яким же чином діють деякі з ідолів, якщо не боги ті, яким ми споруджуємо статуї? Бо неможливо, щоб бездушні і нерухомі зображення діяли самі по собі без того, що рухає. В деяких місцях і містах, у тих або інших народів бувають якісь дії під ім’ям ідолів, цього не відкидаємо і ми. Але якщо одні отримували від них користь, а інші — шкоду, то ми тому і не шанували богами тих, які звершували те й інше. Втім ретельно досліджуємо, яким чином, на вашу думку, діють ідоли і хто діє, присвоюючи собі їхні імена. Але, приступаючи до пояснення того, хто діє в ідолах, і що це не боги, знаходжу потрібним скористатися деякими свідченнями філософів. По-перше, Фалес, як говорять ті, що ретельно вивчали його вчення, розрізняє бога, демонів і героїв. Бога він вважав розумом світу; під демонами розуміє духовні істоти, а під героями — душі людей, що відокремилися (від тіл), від добрих — добрі, а від злих — злі. Платон, який про це інакше міркує, також розрізняє — Бога безначального, потім рухомі і нерухомі зірки, сотворені безначальним для прикраси неба, і демонів; про останніх він сам говорити відмовляється і радить слухати тих, які вже говорили про них. «Про інших же демонів, — говорить він, — думати і знати їхнє походження — понад наші сили; а потрібно вірити тим, що раніше говорили про них, які були нащадками богів, як стверджують вони, і добре знали про своїх предків. Не можна ж не вірити дітям богів, хоч би вони говорили і без достатніх і необхідних доказів; оскільки через їхнє запевнення вони розповідають про близьке для них, то, слідуючи звичаю належить вірити їм. Тому, згідно з ними, і нам про походження богів належить думати і говорити таким чином: від землі і неба народилися діти Океан і Тефіса; а від них — Порк, Хронос і Рея та інші з ними; від Кроноса і Реї — Зевс та Гера, і вони, які, як ми знаємо, називаються братами; а також і інші нащадки цих останніх». Отже, невже той, хто споглядав вічний розум і осягав думкою Бога, і розкрив Його властивості, а саме — єдино природне єством є благо, яке від Нього походить, тобто істина. Хто думав стосовно першої сили також про те, що «всі у владі того, хто царює над всім, і все для Нього, і Він причина всього»; про друге і про третє: невже він вважав вище за свої сили дізнатися істину про ті істоти, які походять від тих, що мають почуття неба і землі? Цього не можна сказати. Але оскільки він визнавав, що боги не можуть ні народжувати, ні народжуватися, тому що те, що одержує початок буття, має і кінець; і що ще тяжче за це переконати народ, який без дослідження, вірив байкам; тому він і сказав, що вище за нього знати і говорити про походження інших демонів; бо він не міг ні мислити, ні говорити, що боги народжувалися. Ось інші слова Платона: «Великий цар неба Зевс, що їде на швидкій колісниці, простує перший, влаштовуючи все і керуючи; за ним слідує воїнство богів і демонів», стосуються не до того Зевса, про якого говориться, що він народився від Хроноса. Тут ім’ям Зевса називається Творець вселенної. Це показує і Платон: не знаходячи можливим назвати його іншим виразним ім’ям, він вживає загальнонародне слово, не як властиве Богові, але як для всіх зрозуміле, тому що неможливо думати про Бога зрозуміло для всіх; він додав і слово «великий», щоб відрізнити небесного від земного, від того, який молодший за небо і землю, молодший навіть за критян, які викрали його, щоб він не був убитий батьком.

24.

Чи потрібно нагадувати вам про поетів або приводити інші думки вам, які вивчили усяке знання? Досить сказати таке: якби поети і філософи не визнавали, що Бог один, і не шанували богів: одні — демонів, інші — матерію, інші — людей, то було б справедливо переслідувати нас, коли ми розрізняємо Бога і матерію та їхню сутність. Ми визнаємо Бога і Сина Його — Слово і Духа Святого, які складають одне в силі своїй Отця, Сина і Духа; бо Син є розум, Слово, мудрість Отця, а Дух є витікання Його, як світло від вогню. Так само ми допускаємо й інші сили, які володарюють матерією і через матерію, і з яких одна ворожа Богові не в тому сенсі, щоб вона була чимось протиборчим Богові, як, наприклад, ворожнеча — дружбі у Емпедокла або ніч — дню в небесних явищах (бо якби що-небудь протистояло Богові, то позбулося б буття і було б зруйноване могутністю і силою Божою), але ця сила протилежна благосні Божій, яка властива Йому і співприсуща, як колір тілу, і без якої Він не існує (не так, щоб вона була Його частиною, але вона є необхідна приналежність, з’єднана і нероздільна з Ним, подібно, як вогню властиво бути червоним, і ефіру — блакитним) і є дух, який обертається біля матерії, який створений Богом, як і інші ангели сотворені Ним, і поставлений для управління матерією і її видами. Бог сотворив ангелів для промислу про речі, сотворені Ним, так що Богові належить всеосяжний і загальний промисел про все, а промисел про частини — ангелам, які до них приставлені. Як у людей є свобода вибирати добро і зло (бо ви не нагороджували б добрих і не карали б злих, якби порок і чеснота не були в їхній владі, і одні виявляються справними в тому, що їм доручено від вас, а інші — невірними), так і в ангелів. Одні з них свобідні, якими і сотворені були від Бога, утвердились в тому, до чого Бог сотворив їх і визначив; а інші зловживали і своєю природою, і наданою їм владою. Такі: князь матерії і видів її, та інші з тих, які були біля нього як головного помічниками (ви знаєте, що ми нічого без доказів не говоримо, а висловлюємо те, що сповіщене пророками), І останні отримали жадання до дів і були переможені плоттю; а той став недбалим і лукавим в управлінні, яке було йому ввірене. Від тих, що зляглися з дівами, народилися так звані велетні. Не дивуйтеся, якщо і поети щось сказали про цих велетнів; між мудрістю і божественною, і мирською така ж відстань, яка між істиною і вірогідністю: перша — небесна, а друга — земна; і завдяки начальникові матерії «ми уміємо говорити багато неправдивого, схожого на істину».

25.

Ці ангели, які впали з неба і які живуть в повітрі і на землі, і які вже не можуть зійти на небо, так само і душі велетнів, які є власне демонами, що блукають навколо світу, звершують дії, одні саме демони, — відповідні природі, яку вони отримали, а інші — ангели, — тим жаданням, які вони здобули. Князь же матерії, як видно з самих подій, винаходить і влаштовує противне благості Божій. «Часто при роздумах турбує мене питання: чи випадок, чи Бог керує життям людей; понад сподівання і не по правді одні виходять з домів без засобів для життя, а інші щасливі». І це несподіване і несправедливе благополуччя і злощастя привело Евріпіда в здивування, кому належить таке управління земними справами, про яке можна сказати: «І так, побачивши це, як ми скажемо, що існує рід богів, або як ми підкоряємося законам». Це спонукало і Аристотеля сказати, що піднебесна не керується Промислом, тим часом вічний промисел Божий постійно не діє над нами:

.. «Земля з потреби, чи хоче, чи не хоче, породжує рослини і живить мій скит».

І стосовно до окремих людей він діє за заслугами кожного, згідно з істиною, а не з людською думкою; а інші речі керуються законом розуму згідно із загальним їх влаштуванням. Але оскільки демонські впливи, що походять від противного духу, і дії звершують такі безладні випадки і обурюють людей різноманітними способами, окремо і в цілих народах, частково і взагалі, через відношення до матерії і через співчуття з божественним, зсередини і ззовні: тому деякі поважні люди прийшли до думки, що цей світ існує не за яким-небудь законом, а керується і рухається безрозсудним випадком.

Вони не розуміли, що у влаштуванні вселенної немає нічого безладного і випадкового, а навпаки, кожна її частина виникла розумно, чому і не переступає встановленого для неї порядку; також і людина, з волі Того, Хто сотворив її, підлягає певному порядку, як щодо свого походження, яке підкоряється одному загальному закону, так і щодо влаштування свого тіла, що не ухиляється від закону, і щодо кінця життя, однакового і спільного для всіх. Тільки стосовно властивого йому розуму і до дії правлячого матерією князя і його демонів, кожна людина рухається і діє по-різному, хоча всі мають спільну їм здатність думати.

26.

Демони, про яких ми говорили, привертають язичників до ідолів; бо вони прив’язані до крові жертв і нею насолоджуються; а боги, які подобаються натовпу і яких імена дані статуям, були людьми, як можна бачити з їхньої історії. Демони ж привласнили собі ці назви, — чому доказом служить діяльність кожного з них. Інші відсікають таємні члени, як Рея; інших ранять і уражають, як Артеміда, шанована в Тавриді, убиває іноземців. Я не говоритиму про тих, які самі себе терзають ножами і бичами, і про інші роди демонів, бо Богові не властиво спонукати до того, що противне природі: «Коли демон готує людині зло, то наперед пошкоджує його розум». А Бог як абсолютно благий завжди благодіє. Таким чином, інші — ті, хто діє через статуї, та інші, на честь яких споруджуються ці статуї, — найважливішим підтвердженням цьому служать Троя і Парій. Одне з цих міст має статуї Нерилліна, який жив у наш час, Парій — статуї Олександра і Протея; гробниця і статуя Олександра до цих пір [стоять] на площі. Інші статуї Нерилліна служать суспільною прикрасою, — якщо тільки і вони складають прикрасу міста. А одна з них славиться тим, що провіщає і лікує хворих, і за це Троя обожнює статую, прикрашає її золотом і вінками. Що стосується статуй Олександра і Протея, ви знаєте, що він сам кинувся у вогонь біля Олімпії, — так говорять, що статуя Протея пророкує, а на честь статуї Олександра влаштовуються, за суспільний рахунок, жертвоприношення і свята, неначе Богові, який слухає. Хто ж, чи Нериллін, Протей і Олександр звершують це в статуях, чи природа матерії? Але їхня матерія — мідь. Що ж може зробити сама по собі мідь, яку можна знову змінити в іншу форму, як Амазіс у Геродота перетворив таз на зображення бога? І самі Нериллін, Протей і Олександр, що більше можуть зробити для хворих? Бо що тепер, з розповідей, робить статуя, те робила вона і тоді, коли Нериллін був ще живий і хворий.

27.

Отже, що ж? Насамперед, безрозсудні і мрійливі рухи уявлень душі, то одні, то інші образи, частково запозичують від матерії, частково самі по собі створюють і звершують. Це трапляється з душею особливо тоді, коли вона приліплюється до духу матерії і змішується з ним, коли вона дивиться не на небесне і Творця вселенної, а додолу, на земні речі, взагалі на землю, неначе вона тільки плоть і кров, а не чистий дух. Такі безрозсудні і мрійливі рухи душі викликають видіння, поєднані з пристрасним потягом до матеріальних зображень. Коли ніжна і схильна душа, невідаюча і недосвідчена в твердому вченні, чужа істині і яка не осягає Отця і Творця вселенної, сповниться неправдивих про себе уявлень: то демони, які обертаються біля матерії, спраглі жертовного диму і крові, спокусники людей, покликавши собі на допомогу ці оманливі рухи душі, що захоплюють натовп, і діючи на розум людей, викликають в них ці видіння, ніби вони походили від ідолів і статуй; і коли душа сама собою як безсмертна розумно рухається, наперед дізнається про майбутнє або відчуває сьогодення: то демони привласнюють собі цю славу.

28.

Але необхідно також, згідно з нашою обіцянкою, сказати дещо про імена богів. Геродот і Олександр, син Филипа, в листі до матері, — про них обох говорять, що вони в Ілліополі, в Мемфісі і Фівах розмовляли з жерцями, — запевняючи, ніби вони чули від них (жреців), що боги були людьми. Геродот говорить: «Вони доводили, що ті зображення, які існують, були дійсно такими, але від богів дуже відмінні. Вони раніше цих людей царювали в Єгипті і не мали нічого спільного з людьми. Один з них керував. Потім царював там Ор, син Озіріса, якого елліни називають Аполоном. Він після повалення Тифона був останнім царем в Єгипті. Озіріс же по-грецьки називався Діоніс. Такими були як інші, так і останній цар Єгипту». Від них імена богів перейшли до еллінів. Аполон був син Діоніса й Ізіди, як говорить той же Геродот: «Аполона і Артеміду вважали дітьми Діоніса і Ізіди, а Латону — їхньою годувальницею». їх вважали такими, що прийшли з неба першими царями і, частково через невідання істинного богошанування, частково ж з подяки до їхнього начальствування, возводили їх до богів разом з дружинами. «Тепер всі єгиптяни приносять їм в жертву чистих волів і тельців; самок же не дозволено приносити їм, оскільки вони присвячені Ізіді, статуя якої має вигляд жінки з бичачими рогами, як греки зображають Іо». Хто ж більше заслуговує довіри до своїх розповідей, як не ті, які через спадкоємство народження, син від батька, прийняли як жрецтво, так і історію? Неймовірно, щоб жерці, які шанували ідолів, казали неправду, коли говорили, що це були люди. Якби один тільки Геродот говорив, що з розповідей єгиптян їхні боги виявляються людьми, і оскільки він сам свідчить: «Я не маю наміру передавати оповідей про богів, які я чув, окрім тільки їхніх імен», — ще не варто було б вірити йому як байкареві. Але оскільки Олександр і Гермес, названий Трисмегистом, і також багато інших — я не перераховуватиму кожного окремо, — приписували їм вічне походження: то не залишається ніякої підстави сумніватися, що царі були зведені у боги, щоб боги були людьми; це говорять і розумніші з єгиптян, які, називаючи богами повітря, землю, сонце, місяць, вважають інших богів смертними людьми, а храми — їхніми гробницями. Те ж говорить Аполодор в книзі про богів. Геродот же називає їхні пристрасті містеріями. «Як звершується святкування на честь Ізіди в місті Бузирісі — я вже раніше сказав. Після жертвопринесення бичують себе всі чоловіки і всі жінки, багато тисяч людей; а як саме бичують себе — непристойно мені розповідати». Якщо вони боги, то безсмертні; якщо ж бичуються ради їхніх страждань, і це складає їхні містерії, то вони люди». Той же Геродот говорить: «У місті Саїс, в храмі Афіни є гробниця того, чиє ім’я назвати вважаю непристойним в цьому випадку, — поряд зі святилищем, біля задньої стіни храму Афіни. Є також озеро, обкладене навкруги каменем, такої величини, якої, як мені здається, озеро в Хелосі, назване круглим. У цьому озері показують вночі його страждання, і це єгиптяни називають містеріями». І показують не тільки гробницю Озіріса, але і те, як він набальзамований. «Коли до них приносять труп, то вони показують принесені дерев’яні зображення померлих, оброблені за допомогою живопису, і кращим називають зображення того, чиє ім’я сказати вважаю непристойним у цьому випадку».

29.

Так само говорять і з еллінів найповажніші поети й історики, наприклад, про Геракла:

Звірячий Геракл, осоромивши Зевсів закон і частинно накритий ним для мандрівника стіл, звершив вбивство. Не дивно, що він, будучи таким, прийшов в шаленство і, запаливши вогнище, спалив себе. Про Ескулапа Гесіод говорить: «Батько людей і богів запалав і, кинувшись з Олімпу сліпучою блискавкою, убив люб’язного сина Лети, будучи охоплений гнівом». І Піндар: «І мудрість перемагається користю. Розбестило і його (Ескулапа) рясною нагородою золото, показане в руках. Кроніон, кинувши руками блискавку, миттєво позбавив дихання, і вона принесла смерть».

Отже, вони були або боги: тоді не мали б пристрасті до золота: о, золото, вищий скарб смертних, перед яким ні матері, ні діти не мають такої звабливості. Бо божество ні в чому не має потреби і вище за бажання — так само було б і безсмертним. Чи були людьми, і тому вони злі через нерозумілість і жадобу до багатства. Чи багато говорити мені про Кастора або Полідевка, або про Амфіарія, які, так би мовити, вчора або третього дня народилися людьми від людей, а зараз вважаються за богів; якщо Інона після її шаленства і страждань вважалися божеством? Мореплавці назвали її Левкатеєю, а син її «божественний Палемон закликається мореплавцями?»

30.

Якщо наймерзотніші і богоненависні люди удостоїлася честі бути богами: якщо Семираміда, дочка Дерцети, жінка похітлива і кровожерна, визнана богинею Сирійською і якщо через Дерцету сирійці поклоняються голубам і Семираміді, бо через вигадку Ктезія ця жінка, що неможливо, перетворилася на голуба — то що дивного, якщо одні за владу названі богами від підвладних їм? Сивіла, про яку згадує і Платон, говорить: «Було десяте покоління смертних людей після того, як трапився потоп перших людей, і царювали Сатурн і Титан, і Япет, яких люди називали кращими дітьми землі і неба, падаючі їм імена землі і неба, оскільки вони були перші з людей». Інші визнані богами за силу, як Геракл і Персей; інші — за мистецтво, як Ескулап. Таку участь надавали їм або підлеглі, або самі начальники, і з них — одні через страх, інші через пошану до них придбали цю назву. Антиной за вбивство людини ваших предків від своїх підданих досяг того, що його визнали богом, а нащадки їхні без дослідження прийняли це. «Критяни завжди брехливі: бо тобі, царю, зробили критяни гробницю, ти ж не помер». А сам ти, Калімах, віруючи в народження Зевса, як не віриш його похованню, і таким чином, затемнюючи істину, проповідуєш тим, які не знають про його смерть? Коли ти бачиш печеру, то згадуєш про Рею, а коли бачиш гробницю (Зевса) — хочеш приховати його смерть. Хіба не знаєш, що вічний тільки безначальний Бог? Дійсно, або недостовірні міфи про богів, що розповідаються народом і поетами, а тому зайве і їхнє шанування (бо ті не існують, про яких неправдиві розповіді) або якщо беззаперечне їхнє народження, їхні любовні діла, убивства людей, викрадання, відсікання членів, блискавки, то вони вже не існують і закінчили життя. А оскільки вони отримали початок буття, то раніше не існували. Яка ж основа — одним подіям вірити, а іншим не вірити, коли поети розповідають про них для більшого прославляння богів? Бо не брехали ж про пристрасті їхні ті, які вважали їх богами і прославляли їхні діла. Отже, ми не безбожники, оскільки визнаємо Бога, Творця вселенної, і Його Слово, — це доведено в міру моїх сил, хоча і не цілком відповідно до важливості предмету.

31.

Нас звинувачують також в якихось бенкетах і нечестивих змішаннях, щоб здавалося, що не без причини ненавидять нас, і разом сподіваючись страхом відвернути нас від способу нашого життя або тяжкістю звинувачень зробити правителів суворими і невблаганними до нас. Але вони знущаються з тих, які знають, що споконвіку, не в наш тільки час, за певним божественним законом і здоровим глуздом порок, звичайно, ворогує з чеснотою. Так і Піфагор був спалений разом з іншими трьомастами людьми; Геракліт і Демокріт: — перший був вигнаний з міста Ефеса, інший — з Авдеру, будучи визнаний за божевільного; і Сократ був афінянами засуджений на смерть. Але як вони стосовно своєї чесноти не потерпіли ніякої шкоди від народної чутки, так необґрунтовані наклепи деяких ніскільки не затемнюють правоти нашого життя, бо ми маємо похвалу від Бога. Втім я відповім і на ці звинувачення. Я впевнений, що ви знаходите мене правим у тому, що я вже сказав. Перевершуючи всіх розумом, ви погодитеся, що ті, які мають зразком свого життя Бога — так, щоб кожен з нас був перед Ним чистим і бездоганним, — ті і в думках ніколи не допустять ні найменшого гріха. Бо якби ми були переконані, що існує одне тільки теперішнє життя на землі, то ще можна було б підозрювати, що ми служимо плоті і крові або вдаємося до користолюбства і похітливості; але оскільки ми знаємо, що Бог і вночі, і вдень властивий нашим думкам і словам, що весь Він світло і бачить те, що знаходиться в нашому серці, то ми також переконані, що, залишивши теперішнє життя, житимемо іншим життям, кращим за теперішнє, небесним, а не земним, бо перебуватимемо у Бога і з Богом, незмінною і безпристрасною душею, не як плоть, хоча і матимемо плоть, але як небесний дух. Або якщо ми захопилися гріхом разом з іншими, то нас спіткає життя гірше, у вогненних муках. Бо Бог нас сотворив не як овець або худобу, не даремно і не для того, щоб ми загинули і були знищені. Тому неймовірно, щоб ми добровільно грішили і віддавали себе на покарання великого Судді.

32.

Тому не дивно, якщо вони приписують нам те, що говорять про своїх богів, святкуючи їхні пристрасті під ім’ям містерій. Тільки якщо вони почали звинувачувати нас в розпусті і в зляганні з будь-ким, то їм належало б наперед зненавидіти Зевса, який мав дітей від матері Реї і дочки Кори і одружився на власній сестрі, чи Орфея, який вигадав це, який представив Зевса злочинним і нечестивим, ніж сам Фієст; бо останній зробив кровозмішання з дочкою за оракульським висловом, бажаючи залишитися царем і помститися за себе. Ми ж такі далекі від подібних злочинів, що нам не дозволено навіть дивитися з пожаданням. «Хто дивиться на жінку, — говорить (Господь наш), — з жаданням, вже чинить перелюб у серці своєму» (Мф. 5: 28). Отже, про тих, яким недозволенно використовувати зір ні на що більше того, на що Бог сотворив очі, щоб вони були для нас світлом, які вважають похітливий погляд за перелюб, оскільки очі влаштовані для іншого призначення, і які чекають суду навіть за думки: ми можна про них думати, що вони ведуть розпусне житія? Ми дивимося не на закони людські, від яких може сховатися інший злодій. Я на початку показав вам, владики, що наше вчення богоодкровенне, але у нас є закон, який повеліває зберігати найбільшу непорочність між нами самими і близькими. За цим, дивлячись за віком, інших ми вважаємо синами і дочками, інших братами і сестрами, а старим віддаємо шану як батькам і матерям. Кого ми називаємо братами і сестрами та іншими спорідненими іменами, про тих ми піклуємося, щоб тіла їхні залишалися непошкодженими і нерозбещеними. Ще слово говорить нам: «Якщо хто повторить цілування, тому що це подобається йому» (то грішить); і додає: «отже, з найбільшою обережністю повинно бути вживане цілування або краще привітання, щоб воно не позбавило нас вічного життя, якщо хоч трохи буде осквернене помислом».

33.

Тому, маючи надію на вічне життя, ми зневажаємо тутешні життєві діла і навіть душевні задоволення. І дружину кожен з нас, яку він узяв за встановленими у нас законами, має тільки для дітонародження. Як землероб, кинувши в землю насіння, чекає жнив і більше вже не сіє, так і у нас мірою бажання служить дітонародження. Між нами знайдеш навіть багато таких чоловіків і жінок, які старіють безшлюбними, сподіваючись тісніше з’єднатися з Богом. Якщо життя невинне і цнотливе більше наближає до Бога, а злий помисел і бажання віддаляє від Нього, то ми, уникаючи злих помислів, тим більше уникаємо таких діл. Бо наше богошанування полягає не в турботі про слова, але в доказах та у вченні ділами: потрібно або залишатися таким, яким хто народився, або вступати в один шлюб, бо другий шлюб є подібний до перелюбства. «Хто розведеться, — говорить (Господь), — з дружиною своєю і одружується на іншій, той перелюбствує» (Мф. 19: 9), не дозволяючи ні відпускати ту, яку хто позбавив дівства, ні одружуватись на іншій. Той, хто відступає від першої дружини, хоч би вона і померла, є прихований перелюбник, тому що переступав розпорядження Боже, бо на початку Бог сотворив одною чоловіка і одну жінку, так і тому, що руйнує найтісніший зв’язок плоті з плоттю, що відбувся через статеве єднання.

34.

Саме такі наші правила та наші звичаї. Та для чого мені говорити те, про що краще умовчати? Ми чуємо прислів’я: «Блудниця докоряє цнотливій». Бо ті, які влаштували торжище блудодіяння і пропонують юнакам мерзотні пристановища всякого ганебного задоволення, і навіть чоловіків не жаліють, звершуючи блудодіяння чоловіка з чоловіком і всіляко ображаючи красиві і благовидні тіла, і ганьблячи сотворену Богом красу — бо краса на землі не сама собою сталася, але посилається за повелінням і думкою Божою, — ті самі звинувачують нас за те, що усвідомлюють за собою і що приписують своїм богам як щось похвальне і достойне своїх богів. Перелюбники і розбещувачі дітей ображають цнотливих і одношлюбних, живучи подібно до риб, які поглинають зустрічних і переслідують сильна слабку. І ось що означає їсти плоть людську: всупереч законам, які ви і предки ваші встановили для дотримання всякої справедливості, чинити над людьми жорстокі насильства, так що посланих вами правителів народів не вистачає для суду над тими, яким заповідано не ухилятися, коли б’ють їх, і благословляти, коли лихословлять їх. Бо вони не задовольняються бути справедливими, а справедливість полягає в тому, щоб віддавати рівному рівне, бо належить ще бути добрими і терплячими.

35.

Отже, хіба ті, які мають здоровий глузд, можуть сказати, коли такий наш спосіб життя, що ми вбивці людей? Бо не можливо їсти людське м’ясо, не убивши наперед кого-небудь. Перше — неправда, а стосовно другого, якщо хто запита є їх, чи бачили вони те, про що говорять, то ніхто не буде таким безсоромним, щоб сказати, ніби він бачив це. У нас є і слуги, у інших більше, у інших менше, від яких неможливо сховатися, проте і з них піхто не говорив такої зухвалої брехні про нас. Бо тих, які, як відомо, не хочуть дивитися і на справедливо покараного, хто їх звинуватить в людиновбивстві або в споживанні людської плоті? Хто не прагне з любов’ю на видовища боротьби гладіаторів і звірів, особливо якщо вони даються вами? Але ми думаючи, що дивитися на вбивство майже те, що здійснювати це, відмовляємося від таких видовищ. Як же ми, які навіть не дивимося на вбивства, щоб не прилучитися до злочину, можемо самі бути убивцями? Якщо ми стверджуємо, що жінки, які витруюють немовлят, що зародилися, роблять людиновбивство і дадуть Богові відповідь за витруєння, то як же самі почнемо вбивати людину? Бо не властиво одній і тій же людині вважати немовля, що знаходиться ще в утробі, живою істотою, про яку також піклується Бог, і убивати того, який народився для життя; не властиво кидати того, хто народився, оскільки ті, які кидають, здійснюють дітовбивство, і в той же час — вбивати вже вигадуваного. Ми у всьому і завжди рівні й однакові, підкоряючись розуму, а не володарюючи над ним.

36.

Яка ж людина, яка вірить у воскресіння, погодиться стати гробом тих, які мають воскреснути? Неможливо, щоб одні і ті ж люди вірували у воскресіння наших тіл і разом споживали їх у їжу, як ті, що не воскреснуть, були переконані, що земля колись поверне своїх мерців, і разом думали, що тіла, які поховані ким-небудь з його нутрощами, йому не будуть потрібні. Навпаки, хто думає, що не буде суду за це життя, якби не проводив його і добре чи погано, — ні воскресіння; але що разом з тілом гине і ніби згасає і душа; ті, ймовірно, не утримаються ні від якої злочинної дії. А хто переконаний, що ніхто не сховається від суду Божого і що саме тіло отримає покарання разом з душею, для якої воно служило знаряддям безрозсудних потягів і пристрастей, ті — дуже справедливо думати — уникатимуть і найменшого гріха. І якщо кому здається дурницею те, що зітліле, зруйноване тіло, яке повністю знищилося, знову прийде в попередній стан, то невіруючі можуть звинувачувати нас хіба тільки в простоті розуму, а не в поганій моральності, бо своїм заблудженням ми нікому не шкодимо. Можна було б показати, що ми не одні визнаємо воскресіння тіл, але і багато філософів, але це тепер недоречно. Нам дорікали б в тому, що в теперішнє дослідження вводимо сторонні роздуми, якби стали говорити, наприклад, про те, що осягається розумом, і про чуттєві речі, і їхнє влаштування, або про те, що безтілесне існує раніше тіл, і що чуттєві речі, хоча вони перші вражають наші почуття, з’явилися після істот, які осягаються розумом, оскільки тіла склалися з безтілесних начал через їх єднання і чуттєве виникло з того, що споглядається розумом; бо, за вченням Піфагора і Платона, ніщо не перешкоджає, щоб тіла після свого руйнування знову склалися з тих же стихій, з яких вони утворилися спочатку. Але ми відкладемо роздуми про воскресіння.

37.

Ви ж, володарі, в усіх відношеннях, і за природою, і за своєю освітою, такі благі, помірні, чоловіколюбні і достойні царства, удостойте вашого царського схвалення мене за те, що я спростував наклеп і довів наше благочестя, лагідність і добрі звичаї. Які люди більше заслуговують отримати те, що просять, як не ми, які молимося за вашу владу, щоб син, як вимагає справедливість, успадковував від батька царство, і щоб ваша влада більше і більше утверджувалася і поширювалися, і щоб все вам покорялося? Це корисно і для нас, щоб нам вести життя тихе і безтурботне (1 Тим. 2: 2), щоб охоче виконувати ваші повеління.

Переклад Костянтина Москалюка

Святий Мелітон, єпископ Сардійський. Слово про Пасху | Зміст | Про воскресіння мертвих

  1. Творения иже во святых отца нашего Василія Великаго архіепископа Кесаріи Каппадокійскія. – Ч. 3. – М., 1846. – С. 346. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору