Афінагор Афінянин. Про воскресіння мертвих

До всякого положення і вчення, що виражає істину речей, приростає щось помилкове, приростає не тому, що це природно виростало з якого-небудь початку або з якої-небудь причини, властивої кожній речі, але воно привноситься тими, які навмисне вигадують шкідливе сім’я для спотворення істини. У цьому можна переконатися, по-перше, на прикладі тих, які в давнину займалися філософськими дослідженнями, зі взаємної розбіжності їх як з древніми, так і зі своїми сучасниками, а також з самої плутанини з приводу питань, які нині мене турбують. Такі люди не залишили жодної істини не оббреханою: ні істоти Божої, ні Його відання, ні діяльності, ні всього того, що необхідно з цим пов’язане і що вказує нам образ благочестя. Одні повністю і рішуче відкидають істину в цих предметах, інші перекручують її за своїми переконаннями, а інші прагнуть поставити під сумнів найочевидніше. Тому, я думаю, що той, хто займається дослідженням цих предметів, повинен мати подвійні докази: одні (непрямі) — на захист істини, а інші (прямі) — на підтвердження істини, одні — на захист істини проти невіруючих або проти тих, що сумніваються, а інші — на підтвердження істини для благомислячих і тих, які охоче приймають істину. Тому ті, які бажають роздумувати про ці предмети, повинні завжди мати на увазі, що саме потрібно в той або інший раз і з цим погоджувати свої докази і сам порядок їхнього розкриття пристосовувати до потреби, а не нехтувати тією чи іншою потребою, тим чи іншим місцем, властивим кожному предмету, для того, щоб здаватися такими, що дотримуються завжди одного і того ж начала. Звичайно, щодо доказів і природної послідовності прямі докази, які підтверджують істину, повинні передувати доказам непрямим, які захищають істину; але що стосується більшої користі тих чи інших доказів, то навпаки — непрямі повинні передувати доказам прямим. Так і землероб не може з користю кидати в землю насіння, якщо наперед не очистить її від диких трав і шкідливих для вкинутого доброго насіння; ні лікар не може впускати у хворе тіло яку-небудь з цілющих речовин, якщо наперед не очистить його від злоякісної матерії, що знаходиться в ньому, або не утримає її примішення. Так той, хто бажає вчити істині, кажучи про істину, не може переконати нікого, поки яка-небудь неправдива думка панує в розумі слухачів і противиться його словам. Тому, маючи на увазі велику користь, і ми іноді висловлюємо непрямі докази істини раніше тих, які прямо підтверджують істину. Так чинити буде не безкорисним і тепер в роздумі про воскресіння, звертаючи увагу на потребу. Бо і стосовно цього предмета одні абсолютно не вірують, інші сумніваються, і з тих, які приймають перші основи, деякі хитаються розумом подібно до тих, які сумніваються, і, що безрозсудніше всього, вони перебувають у такому стані, не маючи ніякого приводу для невір’я в самій суті справи, і не можуть назвати ніякої ґрунтовної причини, чому вони не вірують або вагаються.

Будемо роздумувати так. Безперечно, що не всяке невір’я в деяких буває без підстави і через безрозсудне упередження, але іноді походить від обґрунтованої причини і обережності при дослідженні істини: воно має справедливу підставу, коли сам предмет, якому не вірують, представляється неймовірним; але не вірити тому, що саме не є неймовірним, властиве людям, які не мають здорового глузду щодо істини. Тому, ті, які не вірують або сумніваються стосовно воскресіння, повинні не тому, що здається їм без жодного розмірковування і що подобається людям розпусним, висловлювати про нього думку, але або допустити походження людей без всякої причини — а це дуже легко спростувати — або, вважаючи причину всього, що існує, в Бозі, дивитися на цей догмат як на початок, і з нього доводити, що воскресіння не має ніякої вірогідності. А це вони зроблять, якщо будуть в змозі довести, що Бог або не може, або не хоче мертві або абсолютно вже зруйновані тіла знову з’єднати і зібрати так, щоб вийшли ті ж самі люди. Якщо ж вони це не можуть, то нехай відійдуть від такого безбожного невір’я і не кощунствують над тим, над чим не належить. Бо хіба стверджують вони, що Бог не може або що Він не хоче цього, — в тому й іншому випадку вони говорять неправду, як видно буде з нижченаведеного. Неможливою для кого-небудь справедливо признається справа, якщо він або не знає, як її зробити, або не має достатньої сили добре виконати те, що знає. Бо той, хто не знає того, що треба зробити, не може і зробити, і виконати того, чого не знає, а добре обізнаний в тому, що має зробити, з чого і як зробити, проте якщо зовсім не має сили зробити те, що знає, або ж не має достатньої сили, то не почне справи, якщо він розсудливий і уважний до своїх сил. Приступивши ж необдумано, він не закінчить задуманого. Але Бог не може не знати природи тіл тих, які мають воскреснути, чи цілих членів, чи їх частин, не може не знати, куди відходить кожна частинка після руйнування тіл і яка із стихій прийняла кожну частинку, що руйнується і з’єднується із спорідненою собі. Хоча для людей абсолютно невловимі частинки тіл, що знову з’єдналися із спорідненими собі частинами вселенної. Бо Той, Який раніше влаштування кожної речі знав природу майбутніх стихій, з яких повинні виникнути людські тіла, і ті частини їх, з яких Він мав намір узяти придатне для влаштування людського тіла, — Той, очевидно, і після руйнування цілого тіла не може не знати, куди відійшла кожна з частинок, які Він вжив для повного утворення кожного тіла. Що стосується до існуючого тепер у нас порядку речей і до нашої думки про решту, — нам важче наперед знати те, чого ще немає, але для величі Божої і Його премудрості те й інше природне і однаково легко — наперед знати неіснуюче і знати те, що зруйнувалося.

Що могутності Божої достатньо для воскресіння тіл, це доводить саме їхнє походження. Бо якщо Бог в первинному творінні сотворив неіснуючі людські тіла і самі початки їх, то Він і зруйноване будь-яким чином воскресить з такою ж легкістю, оскільки для Нього і це так само можливо. Такому вченню ніскільки не шкодить те, чи буде хто творити перші початки людських тіл з речовини, або із стихій як первинних основ, або із сімені. Бо якій силі властиво було утворити речовину, на їхню думку, потворну, прикрасити безвидне і невлаштоване багатьма і різними формами, частини стихій з’єднати в одне, і сім’я єдине і просте розділити на багато що, розчленувати те, що не має членів, і дати життя мертвому: тій же самій силі властиво з’єднати те, що зруйноване, оновити те, що занепало, знову оживотворити померле і тлінне перемінити в нетління. Тому ж Творцеві і тій же силі і премудрості властиво і те, що розірване безліччю різних тварин, які зазвичай нападають на такі тіла і харчуються ними, вилучити з них і приєднати знову до власних членів і їхніх складових, хоч би воно поступило в одну тварину, хоч би до багатьох, хоч би з одних в інші, хоч би, разом з ними зруйнувавшись, перетворилось в перші початки через природнє розкладання: це останнє особливо, мабуть, бентежить деяких навіть і з тих, що відзначаються мудрістю, яким, не знаю чому, здавалися сильними такі нерозуміння, які висловлюються натовпом.

Звичайно говорять, що багато тіл загиблих при корабельних аваріях і в ріках стають їжею для риб, також багато тіл тих, які гинуть на війні або з іншої якої-небудь сумної причини і нещастя, позбавляються погребіння, поїдаються зустрічними тваринами. Коли таким чином тіла знищаться і їхні складові частини і члени розподіляться по багатьох тваринах, і за допомогою живлення з’єднаються з тілами тих, які споживають: то, по-перше, говорять, неможливе їхнє відділення, і до того, по-друге, приєднують ще більше ускладнення. Оскільки з тварин що наситилися людськими тілами, деякі придатні в їжу людям і, проходячи через їхнє черево з’єднуються з тілами тих, які споживали їх в їжу, то з необхідності частини людей, які стали їжею для тварин, які з’їли їх, поступають в тіла інших людей, оскільки тварини. що наситилися ними, передають прийняту їжу до тих людей, для яких вони самі послужили їжею. Далі трагічно говорять про дітей, батьки яких внаслідок голоду або сказу зважилися з’їсти; також про дітей, яких з’їли батьки через підступи ворогів, про відому мідійську трапезу, про трагічні вечері Фієста, і приводять інші подібні нещасні випадки, що відбувалися у еллінів і варварів. Цим доводять, як вони думають, неможливість воскресіння, оскільки неможлива щоб одні і ті ж частини воскресали разом з тими й іншими тілами, — але або тіла перш не можуть скластися, коли частини, з яких вони складалися, перейшли до інших людей, або, якщо ці частини повернуться до перших тіл, тіла останніх будуть неповними.

Але такі люди, мені здається, по-перше, не розуміють могутності і премудрості Творця і Розпорядника вселенної, Який приготував для кожної тварини їжу споріднену і відповідну до її природи і роду, і не всякій речовині надав можливість входити в з’єднання або змішання зі всяким тілом, і не має труднощів у відділенні того, що з’єдналося, але дозволяє природі кожного творіння робити або випробовувати те, що йому властиве, а іноді і перешкоджає, і все допускає або змінює по Своїй волі і згідно зі Своєю метою. При цьому потрібно сказати, що вони не звернули уваги на силу і властивість кожної з істот, які стають їжею тим, які ними харчуються. Інакше вони знали б, що не все, що приймає хто-небудь, поступаючись зовнішній необхідності, перетворюється в споріднену тварині їжу, але інше негайно після прийняття частинами, що оточують шлунок, псується і вибльовується, відділяється або іншим чином вивергається, так що не піддається навіть первинному і природному травленню, а не тільки не з’єднується з істотою, що годується. Так само і не все, що перетравилося і піддалося первинній зміні, цілком поступає в частини тіла, що відповідають за харчування, бо інше в самому череві втрачає живильну силу, а інше після вторинної зміни і перетравлення в печінці відділяється і з’єднується з чим-небудь іншим, що не має живильної сили. І після зміни, що звершується в печінці, не все поступає в їжу людям, але відділяється в звичайних виверженнях, і та їжа, яка залишається, іноді в самих членах і складових, що відповідають за харчування, перетворюється на що-небудь інше, відповідно до переваги більш сильної речовини, яка звичайно пошкоджує або перетворює в себе те, що до неї входить.

Отже, які по тварини дуже різні за своєю природою і сама природна їжа змінюється згідно з родом і тілесним влаштуванням кожної з них, і, притому, їжа кожної тварини піддається потрійному очищенню і виділенню: то неодмінно повинна пошкоджуватися і виходити, куди належить, або перетворюватися на що-небудь інше, чуже для живлення тварини, як неспроможне з’єднатися з нею, а природна і відповідна силам тварини, яка живиться, сила речовини, яка живить, поступає в неї належними шляхами, і, будучи абсолютно очищена природними очищеннями, стає дійсним приростом істоти. Тільки цю саму їжу кожен, хто істинно розуміє справу, назве їжею, оскільки вона відкидає все, що чуже і шкідливе для складу тварини, яка живиться і служить великим тягарем при наповненні шлунку і втамуванні голоду. Саме така їжа — в цьому ніхто не засумнівається — з’єднується з тілом, яке живиться, змішується і зріднюється зі всіма його частинами і складовими. А та, яка має іншу властивість і чужа природі, швидко псується, якщо зустрінеться з більш сильною речовиною або легко псує іншу, якщо сама сильніша за неї, і перетворюється в непридатні соки й отруйні речовини як та, що не приносить нічого спорідненого або відповідного тілу, яке живиться. Кращим доказом цього служить те, що у багатьох тварин від такого роду їжі походить біль або небезпечне пошкодження, або смерть, коли вони з сильного голоду приймуть разом з їжею що-небудь отруйне і противне їхній природі; це цілковито згубне для тіла, що харчується, тому що корисні для живлення тварин тільки споріднені їм і згідні з їхньою природою речовини, а протилежне заподіює шкоду. Отже, якщо через відмінність природи тварин, через різні види властивої їм їжі, і з неї не все, що прийме тварина, і не всяка її частина цілком з’єднується з тілом, яке живиться, але тільки те, що очищене за допомогою всілякого травлення і цілком змінилося для з’єднання з відповідним тілом і стало корисним для частин, які живляться: то, очевидно, що ніщо протилежне природі ніколи не з’єднується з ними, оскільки воно не складає спорідненої і відповідної їм їжі, але або самим шлунком вивергається у вигляді твердого і зіпсованого, перш ніж виробить який-небудь інший сік, або, залишаючись в ньому довше, викликає страждання або хворобу важко виліковну, яка пошкоджує природну їжу або і саму плоть, що потребує їжі. І хоча іноді воно вивергається за допомогою яких-небудь ліків або кращої їжі, або природних сил, але і тоді виходить з немалою школою, оскільки не приносить нічого спорідненого з єством тіла, з яким воно не може з’єднатися.

Якби навіть хто допустив, що їжа з таких речовин — нехай залишиться за нею ця назва як найуживаніша, — хоча вона і протилежна природі тіла, проте увійде до нього, роздробиться і зміниться на що-небудь вологе або сухе, на тепле або холодне, і тоді з такого припущення супротивникам не буде ніякої користі, бо воскреслі тіла складуться знову зі своїх масних частин, а із згаданих речовин жодна не буде їх частиною, навіть не матиме і вигляду або місця частини і, притому, не залишиться назавжди в членах тіла, що сприйняли її, і при воскресінні їх не воскресне, оскільки для підтримки життя тоді не будуть потрібні ні кров, ні волога, ні жовч, ні повітря. Бо чого раніше потребували тіла, коли вони живилися, в тому не матимуть потреби і тоді, тому що разом із занепадом і тлінням тіл, що живилися, знищиться потреба і в речовинах, які живлять. Тому хоч би хто і припустив, що зміна, викликана цією їжею, впливає навіть на плоть: і у такому разі не буде ніякої необхідності, щоб плоть, яка таким чином змінилася, з’єднавшись з тілом якої-небудь іншої людини, потім знову входила як частина в повний склад його, тому що сама плоть не зберігає назавжди прийнятої нею речовини, та й те, що нею прийняте, не залишається незмінно там, куди потрапило, але піддається різноманітним змінам, що заподіюються то печаллю або турботами, то скорботою або трудами, або хворобами, і змінами від спеки або холоду, тоді як рідини, що змінюються разом з плоттю і жиром, не приймають їжі для того, щоб залишитися тим, чим вони є. Якщо ж таких змін зазнає плоть, то всякий зрозуміє, що плоть, яка живиться неспорідненим їй, зазнає ще більше змін, то повніючи і розширюючись від прийнятих нею речовин, то вивергаючи їх із себе яким-небудь чином і зменшуючись від однієї або від багатьох зі сказаних вище причин; залишається ж у членах тільки те, що сприяє їх з’єднанню, зміцненню або зігріванню, що вибране природою і з’єднується з речовинами, якими підтримується природне життя і виснаження від життєвих трудів. Таким чином, якщо розсудити як належить про те, що ми тепер досліджували, і навіть допустити припущення, які виставляються супротивниками, то не можна довести істину того, що вони стверджують, — щоб людські тіла коли-небудь змішувалися з іншими, подібними до них, чи через невідання хто, введений в обман іншим, спожив такого тіла або сам по собі з голоду, або в припадку божевілля осквернив себе тілом однорідної з ним істоти; хоча і нам відомі звірі, які мають людський вигляд або які мають природу людей і звірів, яких, звичайно, зображають відважніші з поетів.

А що сказати про людські тіла, які не призначені в їжу жодній тварині і яким гідністю природи визначена могила тільки в землі, оскільки Творець не визначив іншу яку з тварин в їжу тварині того ж виду, хоча Він надав знаходити властиву природі їжу в тваринах різного з ними роду. Якщо супротивники можуть довести, що тіла людей призначені в їжу людям, то ніщо не перешкоджає визнати, що людям їсти один одного природно, як і [чинити] інше щось дозволене природою, і нехай ті, що насмілюються говорити, насолоджуються тілами своїх улюблених і пригощають ними своїх приятелів як найпристойнішою стравою. Але оскільки про це нечестиво навіть і говорити, і споживання людської плоті людьми — справа найогидніша і наймерзотніша, і жахливіша за всяку беззаконну і протиприродну споживу або дію, оскільки, з іншого боку, протиприродне ніколи не може поступити в їжу членів і складових, що потребують її, а те що не поступає в їжу, не може з’єднатися з тим, чого воно не живить: то і тіла людей ніколи не можуть з’єднатися з подібними їм тілами, для яких ця їжа протиприродна, хоча нерідко проходить через їх черево через яке-небудь жахливе нещастя; не маючи живильної сили і розсіявшись по тих частинах вселенної, від яких отримали первинне своє походження, речовини з’єднуються з цими останніми на якийсь час, на скільки кожному з них випаде; потім же вони знову відділяються від них премудрістю і силою Того, Хто забезпечив всяку живу істоту властивими їй силами, і, відповідно до природи, з’єднуються кожна зі своїм, хоч би були спалені вогнем або згнили у воді, хоч би були поглинені звірами або іншими тваринами, хоч би інший член, відторгнутий від цілого тіла, розклався раніше інших членів. З’єднавшись знову один з одним, вони займуть попереднє місце, щоб скласти те ж тіло і дати нове життя тому, що померло і повністю зруйнувалося. Втім говорити про це більше не своєчасно, тому що це визнається всіма, принаймні тими, хто не напівзвірі.

Так, багато є більш кориснішого, що можна сказати про теперішній предмет дослідження, то я не хочу тепер зупинятися на доказах тих, які вдаються до людських витворів і до тих людей, які виготовляють їх, і говорять, що останні не можуть відновити свої витвори, якщо вони розіб’ються або занепадуть від часу, або іншим чином пошкодяться. Вони потім з прикладу гончарів і скульпторів прагнуть довести, що і Бог не бажає, а якби і бажав, не може воскресити померле і зруйноване тіло. Ці люди не розуміють, що через це вони ображають Бога, ставлячи на один рівень сили абсолютно різних істот, або, краще, самі природи істот, які ними володіють, і штучне нарівні з природним. Зупинятися на них соромно; воістину безрозсудно спростовувати думки поверхневі і порожні. Набагато пристойніше і справедливіше всього сказати, що неможливе у людей — можливе у Бога (Лк. 18: 27; Мф. 19: 26). За допомогою цього дуже доречного міркування разом зі всіма вищевикладеними розум доводить, що (воскресіння тіл) справа можлива, значить, воно не є неможливим для Бога. Але, крім того, воно і неугодне волі Його.

10.

Неугодне Богові буває неугодним Йому або як несправедливе, або як недостойне. І знову, несправедливість можна вбачати або тут щодо того, хто воскресне, або щодо кого-небудь іншого поза ним. Але, очевидно, що воскресіння не робить несправедливості нікому і з сторонніх істот, які рахуються в числі тих, що існують. Ні духовні істоти не будуть скривджені воскресінням людей — бо воскресіння людей не послужить ніякою перешкодою для їхнього буття, ні шкодою, ні образою вони не будуть скривджені — ні безсловесні тварини, ні бездушне творіння; бо ці і не існуватимуть після воскресіння; а щодо неіснуючого — немає місця ніякій несправедливості. Якщо ж хто допустить, що і вони завжди існуватимуть, і тоді вони не отримають образи від відновлення людських тіл. Бо якщо тепер, будучи підпорядкованими людському роду, служачи потребам людей, знаходячись під ярмом і в рабстві всякого роду, вони не терплять від цього ніякої несправедливості, тим більше тоді, коли люди будуть безсмертні, чужі недостатку і вже не будуть потребувати, щоб вживали їх, то вони звільнені від усякого рабства, не ображатимуться. Якби навіть вони мали голос, то не стали б звинувачувати Творця, ніби вони несправедливо принижені перед людьми тим, що недостойні однакового з ними воскресіння. Бо істотам, у яких природа неоднакова, Справедливий не може дати і кінець однаковий. Крім того, у кого немає ніякого поняття про справедливість, у тих не буває і скарги на несправедливість. Так само не можна сказати і того, щоб вбачалася якась несправедливість щодо самої людини, яка воскресає. Вона складається з душі і тіла; але і тоді не буде несправедливості ні щодо душі, ні щодо тіла. Ніхто розсудливий не скаже, що буде скривджена душа, інакше він разом з тим відкине і теперішнє життя. Бо якщо нині, перебуваючи в тілі тлінному і схильному до страждання, вона не терпить через це ніякої несправедливості, то тим більше для неї не буде образи, коли почне жити в тілі нетлінному, якому чуже страждання. І щодо тіла не буде ніякої несправедливості. Бо якщо сьогодні воно тлінне й, існуючи разом з нетлінним, не терпить образи, то, очевидно, саме ставши нетлінним і існуючи разом з нетлінним, через це не буде скривджене. Не можна сказати і того, щоб недостойною Бога справою було воскресити і скласти тіло, яке зруйнувалося. Бо якщо не було недостойним Його сотворити тіло гірше, тобто тлінне і схильне до страждання, — тим більше не недостойне Його сотворити краще, тобто тіло нетлінне, якому чуже страждання.

11.

Таким чином, я довів за допомогою основних істин і випливаючих з них наслідків кожен пункт нашою дослідження, і виявляється ясним, що воскресіння зруйнованих тіл — справа і можлива, і бажана, і достойна Творця. Через це ж доведена і неправдивість протилежної думки, і безпідставність доказів людей невіруючих. Чи потрібно ще говорити про взаємне відношення одного пункту з іншим і зв’язок їх між собою, якщо тільки доречно згадувати про зв’язок того й іншого, неначе вони розділені якою-небудь протилежністю? Хіба не належить сказати, що те, що Бог може зробити, те Йому і бажане; і угодне Богу неодмінно можливе і згідне з достоїнством того, хто бажає? Вище достатньо сказано про те, що одне — прямі докази істини, а інше — непрямі, яка між ними відмінність і коли, стосовно кого ті чи інші бувають корисні. Але ніщо не перешкоджає, для загальної користі і для зв’язку раніше сказаного із тим, що далі говоритиму, почати мову знову з того ж самого і з того, що близьке до цього. Одному роду доказів природно належить займати перше місце, а інше повинне бути супутником першому, на подобу охоронця, прокладати шлях і відчужувати все, що перешкоджає і опирається. Бо прямі докази істини як необхідні всім людям для твердості в переконанні і спасінні займають перше місце і за природою своєю, і за порядком, і користю: за природою своєю, оскільки вони дають пізнання про речі; за порядком, оскільки вони існують в тому і разом з тим, що доводять; а за користю, оскільки сприяють твердості в переконанні і спасінні тих, які пізнають. А непрямі докази істини і за природою своєю, і за силою стоять нижче; бо викривати неправду менш означає, ніж підтверджувати істину, і за порядком воно займає друге місце, бо має силу тільки щодо тих, які неправильно мислять, а неправдива думка народжується від стороннього сіяння і викривленої істини. Але хоча це справді так, останні докази часто ставляться на першому місці і бувають іноді корисніші, оскільки служать для знищення і наперед очищення тих, яких обтяжує невір’я і сумніви деяких, або неправдивої думки тих, хто щойно приступає до істини. Ті та інші йдуть до однієї мети, — бо до благочестя ведуть ті докази, які викривають неправду, і ті, які підтверджують істину, — проте вони не одне і теж: одні, як я сказав, необхідні для всіх віруючих, які турбуються про істину і власне спасіння; а інші бувають корисні іноді деяким і стосовно деяких. Про це я сказав стисло для нагадування про те, що вже було сказане. Тепер же належить приступити до справи і довести істинність вчення про воскресіння — як на підставі тієї причини, з якої і для якої сотворена перша людина і нащадки її (хоча вони сотворені неоднаковим чином) так і на підставі спільної природи всіх людей як людей; так само і на підставі майбутнього суду, який вчинить над ними Творець за весь час життя кожного з них і за всякі дії, у справедливості якого ніхто не буде сумніватися.

12.

Доказом на підставі причини буде те, якщо ми розглянемо, чи випадково і даремно сотворена людина, чи для чого-небудь (якщо для чого-небудь, то чи для того вона сотворена, щоб їй жити і залишатися в тій природі, з якою вона утворилася) чи для користі чого-небудь іншого (якщо для користі іншого, то чи для користі Самого Творця, чи кого-небудь іншого з близьких до Нього і таких, що удостоїлися більшого піклування). Розглядаючи це більш загальним чином, ми знаходимо, що кожен розсудливий і який приступає до якої-небудь дії після ґрунтовного обговорення, не робить марно нічого, якщо діє з наміром, але або для власної користі, або для користі кого-небудь іншого, про кого він піклується, або для самої справи, для звершення якої він спонукається деяким природним потягом і схильністю. Наприклад (використаємо порівняння, щоб пояснити нашу думку), людина будує дім для власної користі, робить для биків і верблюдів або для інших тварин, в яких вона має потребу, пристойну кожному з них покрівлю, не для власної користі, якщо судити зовнішньо, хоча щодо останньої мети вона саме мається на увазі, але найближчим чином для користі тих, про яких турбується; народжує дітей не для власної користі і не для кого-небудь іншого з близьких до себе, але для того, щоб народжені нею існували і жили, скільки можливо, наступництвом дітей і нащадків утішаючись у своїй кончині і думаючи таким чином обезсмертити смертне. Так буває у людей. І Бог, звичайно, сотворив людину не марно, — бо Він премудрий, а ніяка справа премудрості не буває марною, — і не для власної користі; бо Він нічого не потребує (Діян. 17: 24-25). Тому, Хто абсолютно нічого не потребує, ніщо із сотвореного Ним не може служити для власної Його користі. Також і не для кого-небудь із сотворених Ним творінь Він сотворив людину. Бо ніхто з обдарованих розумом і думкою не сотворений і не твориться для користі іншої великої або меншої істоти, але для власного життя й існування. І розум не знаходить якої-небудь користі, яка була б причиною створення людей, ні для безсмертних істот, які не мають ні в чому недостатку і зовсім не мають потреби для свого буття ні в якому сприянні від людей, ні для безсловесних тварин, які за своєю природою підвладні людям і виконують для них службу, яка кожному з них властива, а не сотворені для того, щоб користуватися людьми, бо несправедливо вживати те, яке начальствує і керує, на служіння нижчим, або розумне підпорядковувати безрозсудним, які нездібні для начальствування. Тому, якщо людина сотворена не без причини і даремно, — бо ніщо із сотвореного Богом не даремне щодо наміру Творця, — і не для користі Самого Творця або кого-небудь іншого з творінь Божих; то очевидно, що якщо дивитися на першу і спільну причину всіх речей, Бог сотворив людину заради Себе Самого, заради благості і премудрості, яка споглядається у всіх творіннях, а якщо розглядати причину найближчу до сотворених людей — для життя самих сотворених і, притому, для життя, яке не на короткий час запалюється, а потім повністю згасає. Таким життям, на мою думку, Бог наділив тварин, які плазують, літають і плавають або, взагалі сказати, всіх безсловесних; а для тих, які носять в собі образ Самого Творця, володіють розумом і обдаровані розумною метою, Творець визначив вічне існування, щоб вони, пізнаючи свого Творця, Його силу і премудрість, і слідуючи закону та правді, безболісно перебували навіки з тим, з чим проводили попереднє життя, знаходячись в тлінних і земних тілах. Ті істоти, які сотворені для кого-небудь іншого за справедливістю, перестають існувати, коли припиняють своє буття ті, для яких вони сотворені, і даремно не існуватимуть, оскільки у творіннях Божих даремному немає місця. Але ті істоти, які сотворені для самого свого буття і життя, оскільки причина буття поєднана з самою їхньою природою і вбачається тільки в самому їхньому бутті, ніколи не можуть зазнавати ні від якої причини повного знищення їхнього буття. Якщо причина їхнього буття завжди вбачається в самому їхньому бутті, то завжди повинна зберігатися сотворена таким чином жива істота, роблячи і переживаючи те, що їй властиве, причому та й інша частина, з яких вона складається, виявляється властивим собі чином: саме душа існує і перебуває з тією своєю природою, з якої вона сотворена, і звершує властиве собі, — а їй властиво управляти тілесними устремліннями, і все, що відбувається, завжди визначати і вимірювати належними ознаками і мірами, — а тіло прагне за своєю природою до того, що йому властиве, і приймає призначені йому зміни, а після всіх інших, що стосуються віку, вигляду, величини, і саме воскресіння. Бо воскресіння — деякий вид зміни і, притому, найостанніший зі всіх; це — зміна того, що ще залишиться у той час, на краще.

13.

Впевнені в цьому не менше, як і в тому, що вже звершилося, і, розглядаючи свою природу, ми любимо і це життя при всій його незначимості і тлінності як згідне з теперішнім нашим станом і твердо надіємося на життя в нетлінні, яке не через людські вигадки уявляємо, спокушаючи себе неправдивими очікуваннями; ми віруємо правдивій запоруці — наміру Того, Хто сотворив нас, з яким Він сотворив людину з безсмертною душею і тілом, дарував їй розум і природний закон для дотримання і збереження того, що дане Ним і що потрібне для розумного життя. Ми добре знаємо, що Він і не сотворив би таку живу істоту, і не прикрасив би її всім для повсякденного життя, якби не хотів, щоб це творіння завжди існувало. Отже, якщо Творець всього сотворив людину для того, щоб вона була причасницею розумного життя і щоб вона, ставши споглядальницею Його величі і сяючої у всьому мудрості, завжди перебувала в такому спогляданні, згідно з наміром Його і з природою, яку отримала людина: то причина цього творіння свідчить про безперервність її існування, а безперервність — у воскресінні, без якого людина не існувала б завжди. Зі сказаного очевидно, як причиною сотворення людини і наміром Творця ясно доводиться воскресіння. Якщо ж така причина, за якою людина введена у світ, то необхідно розглянути і те, що природно або за порядком йде за цим. А за порядком дослідження після причини сотворення йде природа сотворених людей; за природою ж сотворених — праведний суд про них Творця і після всього цього — остання їхня мета. Отже, дослідивши найперше, потрібно потім розглянути людську природу.

14.

Доказ істини вчення або яких-небудь предметів, що підлягають дослідженню, свідчить про безпомилкову достовірність положенням тоді, коли запозичується не звідки-небудь ззовні і не з того, що здається або здавалося деяким, але зі спільного всім і природного сенсу або із зв’язку похідних істин з основними. Бо справа йде або про основні істини, і тоді потрібна тільки вказівка на природний сенс, або про такі, які природно витікають з перших, і про їхній природний зв’язок з ними; тоді потрібно зберігати в них порядок і показати, що дійсно витікає з основних або раніше доведених істин, щоб не була знехтувала істина і її правильне доведення щоб не було змішане або розірване у своєму природному зв’язку те, що за природою знаходиться в порядку і розмежоване. Тому, мені здається, ті, які сумлінно займаються нинішнім предметом і хочуть розумно судити, чи є воскресіння людських тіл, чи ні, — наперед повинні уважно розглянути силу кожного з доказів, що приходять сюди, і яке кожен з них повинен зайняти місце, що між ними перше, що друге, що третє, а що останнє з них. Розташовуючи ж їх, на першому місці потрібно поставити причину сотворення людей, тобто намір Творця, з яким Він сотворив людину. До неї потім природно приєднати природу сотворених людей. Не тому, щоб вона була другорядним доказом, але тому, що неможливо разом судити про те й інше, хоча вони дуже близькі між собою і мають однакову силу стосовно предмету. Коли цими доказами як першими, які запозичуються від творчої діяльності Божої, поза сумнівом, буде доведене воскресіння, тоді можна достовірність його підтверджувати і доказами з Промислу Божого. Я кажу про майбутню кожній людині нагороду або покарання за праведним судом і про майбутню мету людського життя. Багато, роздумуючи про воскресіння, тільки третьому доказу надають всю силу, думаючи, що причина воскресіння — суд. Помилковість цього ясно відкривається з того, що всі померлі люди воскреснуть, але не всі воскреслі будуть судимі. Бо якби один тільки праведний суд був причиною воскресіння, то витікало б, що ті, які не зробили нічого злого, ні доброго, не воскреснуть, наприклад, малі немовлята. Тоді як воскресіння призначене як всім іншим, так і померлим у малому віці; і останні служать доказом, що воскресіння буде не заради суду як першої причини, але через намір Творця і за природою сотворених істот.

15.

Хоча достатньо і однієї причини, що вбачається у сотворенні людей, для доказу того, що воскресіння за природним порядком, йде за руйнуванням тіл; але справедливо — не опускати жодного із запропонованих доказів, але згідно з тим, що сказано, показати для тих, які самі не можуть побачити силу кожного з них, і насамперед показати, яке значення має природа сотворених людей, яка приводить до того ж переконання і так само утверджує віру у воскресіння. Якщо взагалі природа людська складається з безсмертної душі і з тіла, яке з’єднане з нею при сотворенні; якщо ні природі душі самої по собі, ні природі тіла окремо Бог не дарував самостійного буття і життя, але тільки людям, які складаються з душі і тіла, щоб з тими ж частинами, з яких вони складаються, коли народжуються і живуть, після закінчення цього життя вони досягали одного спільного кінця. Душа і тіло в людині складають одну живу істоту, яка переживає і властиве душі, і властиве тілу, діє і виконує те, що стосується плотського або розумового пізнання. І тому абсолютно необхідно, щоб такий склад цілком йшов до одного кінця, щоб усе і у всіх відносинах сходилося до однієї гармонії і до спільної згоди. Сотворення людини, людська природа, людське життя, дії і страждання, спосіб життя і відповідна до природи остання доля. Якщо ж є єдність і гармонія у всій цій живій істоті, якщо є згода між діями душі і відправленнями тіла, то повинна бути однакова і остання мета всього цього. Одна ж дійсно буде остання мета, якщо жива істота, призначена до відомого кінця, знаходитиметься в тому ж своєму складі. Вона буде повністю тією ж живою істотою, коли матиме ті ж усі частини, з яких складається ця жива істота. А частини ці тільки тоді з’являться у властивому їм з’єднанні, коли ті з них, які зруйнувалися, знову з’єднаються зі складом живої істоти. Утворення ж складу тих же людей з необхідності веде до воскресіння тіл, які померли і зруйнувалися. Бо без нього ті ж частини не з’єдналися б між собою за природою і не відновилася б природа тих же людей. Якщо розум і здоровий глузд дані людям для того, щоб розуміти умоосяжні предмети, не тільки сутності сотворених, але і благість, премудрість і правду Тою, Хто дарував їх. Бо необхідно, щоб, якщо продовжують існувати ці предмети, для яких даний глузд, перебувала і сама дарована для цього здатність судження. А вона не може перебувати, якщо не існує та природа, яка обдарована нею і в якій вона знаходиться. Істота ж, яка отримала розум і здоровий глузд — людина, а не душа сама по собі; отже, людині потрібно завжди залишатися і складатися з душі і тіла; а такою перебувати їй неможливо, якщо не воскресне. Бо якщо немає воскресіння, то не залишиться природа людей як людей. Якщо ж людська природа не залишається існувати, то даремно душа пов’язана з неміччю тіла і його станами, даремно і тіло утримується від досягнення того, до чого прагне, будучи спрямоване і стримуване вуздою душі; даремно існує розум, даремна розсудливість і дотримання правди або вправляння у всякій чесноті, даремні законодавство і устави, і, взагалі кажучи, все те, що є прекрасного в людях і для людей, або, краще, даремне саме сотворення людей і їхня природа. Якщо ж у всіх ділах Божих і дарах, що витікають від Нього, немає нічого даремного, то абсолютно необхідно, щоб безсмертній душі відповідало вічне перебування і тіла, згідно з його природою.

16.

Нехай не дивуються, що життя, яке припиняється смертю і тлінням, ми називаємо існуванням, маючи на увазі, що не один сенс цього виразу і не одна міра існування, оскільки не одна і природа істот, які існують. Бо кожне з тих, які існують, має існування згідне зі своєю власною природою, і ніхто не повинен шукати такого ж існування у істот абсолютно нетлінних і безсмертних, оскільки істоти досконалі не є рівними з нижчими; і у людей не можна шукати такого незмінного існування. Ті сотворені безсмертними від початку і нескінченно перебувають з єдиної волі Творця. А люди душею мають від сотворення безперервне існування, але тілом отримують нетління після зміни. Такий зміст вчення про воскресіння. Маючи його на увазі, ми чекаємо і зруйнування тіла, яке йде за життям немічним і тлінним, і після нього уповаємо мати перебування в нетлінні. Таким чином, ми не рівняємо нашу смерть і з смертю тварин і існування людей з існуванням безсмертних, щоб через це нам не поставити нерозумно природу і життя людей в один рівень з істотами абсолютно різними. Отже, не потрібно засмучуватися, якщо вбачається деяка нерівність в існуванні людей, і заради того, що відокремлення душі від частин тіла і розкладання частин розриває безперервність життя. Не потрібно відкидати воскресіння. Бо з ослабленням почуттів і фізичних сил, яке природно буває під час сну, очевидно, також переривається життя, яке полягає у свідомому стані, оскільки люди засинають на відповідний проміжок часу і ніби знову повертаються до життя, і однак ми не відмовляємося називати такий стан життям. З цієї причини, я думаю, деякі називають сон братом смерті не тому, що вони походять від одних і тих же предків або батьків, але через подібність стану померлих і сплячих, через спокій і нечутливість до всього, що існує і відбувається, і навіть до буття власного життя. Отже, якщо ми не відмовляємося називати життя людей тим же життям, не дивлячись на те, що воно схильне до таких змін від початку до руйнування і терпить перерви від всіх вище сказаних обставин, то ми не повинні відкидати і життя, яке наступає після руйнування, до якого приведе воскресіння, хоча воно переривається на деякий час через розлучення душі від тіла.

17.

Бо така природа людей: від початку і за задумом Творця вона отримала в долю піддаватися змінам, має життя й існування неоднакове, але таке, що переривається то сном, то смертю, то змінами в кожному віці, оскільки подальший вік не виявляється ясно в попередньому. Хто повірив би, якщо б не був навчений досвідом, що в байдужому і безформному сім’ї поміщено так багато і таких великих сил, така різноманітність частин, що виникають і складаються в ньому, як-от: кісток, нервів, хрящів, крім того, м’язів, плоті, нутрощів та інших складових тіла? Ні у вологому насінні нічого цього не видно, ні у немовлят не помічається того, що виявляється у юнаків, ні у юнацькому віці того, що властиве мужам зрілим, ні у цих останніх того, що буває у людей похилого віку. Хоча і з згаданих віків деякі зовсім не виявляють, а деякі не ясно представляють свою природну послідовність і зміни, що відбуваються в людській природі. Проте ті, які не засліпленні зловмисно або через безтурботність в дослідженні діла, знають, насамперед треба кинути насіння, що коли після утворення з окремих частин і членів плід з’явиться на світ, настає розвиток першого віку, після цього розвитку йде зрілість, після зрілості — занепад природних сил — до старості, а потім руйнування тіл, які постаріли. Отже, якщо тут, хоча ні сім’я не представляє ясно накресленого людського життя або його вигляду, ні життя не виявляє подальшого руйнування на первинні стихії. Проте порядок природних явищ вселяє віру в те, що ще не підтверджене самими явищами. Тим більше розум, досліджуючи істину в природному порядку, запевнює у воскресінні, маючи надійну і сильну, ніж досвід основу для підтвердження істини.

18.

Запропоновані нами вище докази, які підтверджують воскресіння, всі одного роду, оскільки походять з одного начала, а це начало у них — походження перших людей через сотворення; але одні з них утверджуються на найпершому началі, з якого походять, а інші витікають з природи і життя людей, запозичують свою достовірність від промислу Божого про нас. Бо причина, з якої і для якої сотворені люди, знаходячись в тісному зв’язку з людською природою, отримує свою силу із сотворення. Доказ же запозичений з правосуддя, за яким Бог судить благочестиво і людей, які жили нечестиво, отримує силу від призначення їх. І хоча суд і призначення людей походять звідти — від сотворення, але більше утверджуються у промислі. Розкривши, скільки можна, перші докази, добре довести істину, що розглядається нами, і за допомогою останніх. Я говорю про майбутню кожній людині нагороду або покарання за праведним судом і про мету людського життя. І з цього потрібно наперед поставити те, що природно передує, і раніше розглянути думку про суд. Тут додаємо тільки, через дбайливість про належну основу і порядок у викладанні, одне: що саме ті, які визнають Бога творцем всього, якщо хочуть бути вірними своїм началам, повинні допустити, що все сотворене знаходиться під збереженням і промислом премудрості і правди Його, і, думаючи таким чином, повинні визнати, що ніщо ні на землі, ні на небі не вилучено з управління і провидіння Божого, але що піклування Творця простягається на все сокровенне і явне, мале і велике. Бо все сотворене має потребу в промислі Творця, і кожна істота, зокрема, щодо своєї природи і призначення, для якого вона сотворена. Я вважаю справою пустого марнославства вдаватися тепер до подробиць про те, що властиве природі кожної речі. Але людина, про яку належить тепер говорити, як слабку, має потребу в їжі, як смертна — в потомстві, як розумна — в правосудді. Якщо ж кожна з цих потреб властива людині за її природою і вона потребує їжі для підтримки життя, потребує потомства для продовження роду, потребує правосуддя для законного придбання їжі і потомства, то необхідно, щоб як їжа і спадкоємство роду належать до обох частин її істоти, так і правосуддя простягалося на обидві ж частини, тобто на всю людину, яка складається з душі і тіла, і щоб вся людина підлягала суду за всі свої діла і отримувала за них нагороду або покарання. Якщо праведний суд вважає відплату за дії обом частинам, і не одна душа повинна отримати відплату за те, що зроблене нею разом з тілом. Бо вона не сама по собі захоплюється до гріхів щодо тілесних задоволень (їжі або інших плотських благ) і не одне тільки тіло, воно саме по собі не здатне думати про закон і правосуддя, але людина, яка складається з того і іншого, підлягає суду за кожну зі своїх дій. Тим часом розум не знаходить цієї відплати ні в теперішньому житті, — бо в теперішньому житті немає його за достойністю, оскільки багато безбожників, відданих всякому беззаконню і нечестю, не відчувають бід до самої смерті, і навпаки, ті, які своє життя проводять у всякій чесноті, піддаються скорботі, образам, наклепам, мукам і всяким бідам, — ні після смерті, — бо людина не складається ще з обох частин, поки душа відокремилася від тіла, а тіло розклалося на те, з чого воно було складене і не зберігає нічого з колишньої своєї природи або вигляду, ні навіть пам’яті про зроблене. То наслідок очевидний для кожного, а саме: що належить, за апостолом, «цьому тлінному» і «яке розпалося належить одягнутися в нетління», щоб, коли померлі оживуть через воскресіння і знову з’єднається те, що розділилося або абсолютно зруйнувалося, кожен отримав належне за те, «що в тілі робив, добре або зле» (1 Кор. 15: 53; 2 Кор. 5: 10).

19.

Отже, тим, які визнають промисел і приймають з нами одні й ті ж начала, але потім, не знаю яким чином, відступають від власних положень, тим нехай всякий пропонує ці роздуми і навіть більше цих, якщо захоче докладно викласти те, що сказане скорочено і побіжно. А тим, які розходяться в самих основах, корисно було б запропонувати інше начало, показуючи разом з ними сумнів в тому, що вони досліджують, і разом з ними думаючи таким чином: чи абсолютно назавжди залишене без уваги життя і вся поведінка людей і розповсюджений на землі якийсь глибокий морок, що покриває невіданням і забуттям самих людей і їхні діла, адже набагато безпечніше думати, що Творець керує Своїми творіннями, наглядяє над тим, що існує і звершується, і є суддею діл і намірів? Якби ніколи не було ніякого суду над людськими діяннями, то люди не мали б ніякої переваги перед тваринами або навіть були б ще нещасніші за них, оскільки вони борються з пристрастями і піклуються про благочестя і правду та про інші чесноти; а життя тваринне було б найкращим, чеснота — безглуздістю, загроза суду — вкрай смішною, насолода всякими задоволеннями — найбільшим благом; і спільним для всього ученням і одним законом було б улюблене у нестриманих і похітливих правило: «будемо їсти і пити, бо вранці помремо» (Іс 22: 13; 1 Кор. 15: 32). Кінець такого життя — не задоволення, як думають деякі, а досконала бездушність. Якщо ж Творець людей має яке-небудь піклування про Своє творіння і дотримує відмінність між добрим і злим життям, то це піде слідом або в теперішньому житті, коли ще живуть люди добродійні або злі, або після смерті коли вони піддадуться розділенню і руйнуванню. Але ні в тому, ні в іншому випадку не може бути дотриманий праведний суд. Бо в справжньому житті ні добрі не отримують належного за чесноти, ні злі — за своє нечестя. Я вже не говорю про те, що поки перебуває наша природа в тому вигляді, в якому ми тепер існуємо, ця смертна природа не може понести покарання, яке дорівнювало б багатьом і тяжким злочинам. Так розбійник, правитель або тиран, який убив несправедливо незліченну безліч людей, однією смертю своєю не міг би заплатити за них правосуддю. Так нечестивець, який не мав жодного істинного уявлення про Бога, вдавався до всякого знущання і обмовляння, зневажав божественне, зневажав закони, розбещував дітей і жінок, несправедливо руйнував міста, спалював будинки разом з тими, які живуть у них, спустошував області, знищував безліч людей або навіть цілий народ. Яким чином він у тлінному тілі отримав би покарання відповідно до цих злодійств, якщо смерть забирає його від заслуженого покарання і його смертна природа недостатня для відплати навіть за який-небудь один із його злочинів? Отже, ні в теперішньому житті не видно праведного суду, ні після смерті.

20.

Смерть є повним припиненням життя, так що душа разом з тілом руйнується і стліває, а душа перебуває одна, яка не розкладається, не руйнується, не гине, а руйнується тільки тіло, не зберігаючи ніякого спогаду про вчинена, і ніякого відчуття того, що воно зазнало під впливом душі. Бо якщо повністю згасає життя людей, тоді немає ніякого турбування про тих людей, які вже не живуть, і ніякого суду над тими, які жили добродійно або нечестиво; а в такому разі перевершать всі злодійства беззаконного життя і безліч мерзотностей, пов’язаних з таким життям, і головне із цих беззаконь — безбожжя. Якщо ж піддається тлінню одне тіло, і кожна з частин, що руйнується, переходить до споріднених стихій, а душа як нетлінна залишається сама по собі, то і тоді суд над нею не матиме місця, оскільки немає тут правосуддя. Але безглуздо припускати, ніби від Бога або у Бога буває який-небудь суд, в якому немає правди: а правди не буває в суді, коли бракує того, хто зробив праведне або неправедне. Зробила ж в житті те, за що приводиться на суд, людина, а не одна душа. Стисло кажучи, такий суд не витримав би ні в чому справедливості.

21.

Якщо будуть нагороджені добрі діла, то, очевидно, буде виявлена несправедливість стосовно тіла, яке брало участь з душею в труді при звершенні добра і не бере участь в нагороді за добрі діла; тоді як душа часто отримує прощення деяких гріхів заради немочі і потреб тіла, саме ж тіло буде позбавлене нагороди за участь у добрих ділах, в яких під час життя і воно трудилося разом з душею. І коли будуть судимі ті, що згрішили, і не дотримається правосуддя стосовно душі, якщо вона одна каратиметься за гріхи, які вона вчинила будучи спонукана тілом і захоплена його прагненнями або рухами, іноді раптово і ніби крадіжкою, іноді з деяким насильством, іноді під слушним приводом піклування про збереження тіла. Або яка була б справедливість судити одну душу за те, до чого вона за своєю природою не має ні жадання, ні потягу або прагнення, наприклад, за розкіш або насильство, або жадність, або несправедливість і пороки, що від них походять? Якщо більша частина таких злодійств буває від того, що люди не стримують пристрасті, що їх хвилюють, a пристрасті виникають від вимог і потреб тіла, від піклування про нього і догоджання йому, то заради цього багатство і насолода, так само шлюб і всі життєві діла, між якими і через які одні засуджуються, а інші ні; то де правосуддя, якщо тільки душа буде судитися за те, до чого тіло перше відчуває прагнення і захоплює душу до співчуття і до спілкування в діях, які йому потрібні? Якщо сильні потяги і похітлива похіть, так само як і страхи, і печалі, серед яких всяка непомірність підлягає осудженню, отримують свій порух від тіла, і за гріхи, що від них походять, покарання за них ляжуть на одну душу, яка ні в чому такому не має потреби, бо не є похітливою, не боїться і сама по собі не відчуває нічого такого, що звичайно відчуває людина? Якщо навіть припустимо, що пристрасті належать не одному тілу, а і душі людини, що і справедливо, оскільки єдине життя її складається з обох, проте не можемо сказати, щоб вони належали одній душі, якщо розглядаємо окремо її власну природу. Бо якщо вона абсолютно не потребує ніякої їжі, то вона ніколи не може прагнути до того, в чому вона не має потреби для свого буття, не може вимагати чого-небудь такого, чим вона зовсім не може користуватися. Вона ніколи не сумуватиме за нестачею грошей або багатства, які абсолютно некорисні для неї. Якщо вона вища за тління, то не страшиться нічого того, що могло б заподіяти їй смерть; не страшиться ні голоду, ні хвороби, ні відсікання членів, ні каліцтва, ні вогню, ні заліза, тому що вона не може потерпіти від цього ніякої шкоди або хвороби, оскільки її абсолютно не стосуються ні тіло, ні тілесні сили. Якщо ж пристрасні рухи привласнити власне душам — що безглуздо, то злочини, що походять від них, і покарання за них покладати на одні душі — надзвичайно несправедливо і недостойно суду Божому.

22.

Крім того, чи не безглуздо чесноту і порок навіть вважати немислимими в одній душі, окремо від тіла, бо чесноти ми визнаємо чеснотами людини, так само як і протилежні їм пороки, а не зараховуємо до душі, відокремленої від тіла, яка існує сама по собі, — нагороду ж або покарання за них зарахувати до однієї душі? Яким чином уявити собі мужність і твердість в одній тільки душі, коли вона не боїться ні смерті, ні ран, ні відсікань членів, ні збитку, ні ударів, ні страждань, що походять від них, або нещасть? Яким чином уявити в ній стриманість і цнотливість, коли вона не тягнеться ніяким бажанням до їжі або до злягання, або до інших задоволень і насолод, коли ніщо інше ні зсередини не збуджує її, ні зовні не підбурює? Як уявити в ній розсудливість, коли у неї не виникає, над чим би їй діяти або не діяти, що обирати і від чого тікати, або краще, коли в ній немає ніякого руху або природного прагнення до якої-небудь зовнішньої діяльності? Яким чином душам може бути властива справедливість стосовно однієї до одної або до чого-небудь іншого однорідного або різнорідного, коли вони не мають чому би, чим б і як би віддати за заслугами або за законом рівномірності, за винятком пошани до Бога, коли вони не мають прагнення або спонукання до користування своїм, або стримання від чужого: коли користування тим, що згідне з природою, або стримання від цього властиве тим, які такими народжені, щоб могли користуватися; а душа ні в чому не має потреби і не так влаштована, щоб користуватися тим або іншим, і тому в ній, так влаштованій, не може виникнути користолюбство.

23.

І найбезглуздіше те, що встановлені закони відносять до людей, а відплату за законні і незаконні діяння обертають тільки на душі. Бо якщо за справедливістю належить прийняти покарання за злочин тому, хто прийняв закони (закони ж прийняла людина, а не душа сама по собі), то і покарання за провину повинна понести людина, а не тільки душа. Бог не душам заповідав утримуватися від того, що ніскільки не властиве їм, наприклад, перелюбу, вбивством, крадіжці, розкраданню, осоромленню батьків, і взагалі всякого побажання, що заподіює ближньому образу і шкоду. Бо заповідь: «Шануй батька твого і матір» (Вих. 20: 12; Лк. 18: 20) стосується не тільки душі, оскільки ці назви не властиві їй, тому що не душі народжують душі, так щоб їм присвоювалася назва батька або матері, а люди людей. Так само і цю заповідь: «Не перелюбствуй» (Вих. 20: 13), не справедливо було б застосувати до душі, коли між ними не існує відмінностей чоловічої і жіночої статі, і в них немає ні здібності, ні прагнення до злягання. Коли немає цього прагнення, не може бути злягання; а у кого абсолютно немає злягання, у тих немає і законного злягання, тобто шлюбу; коли ж не існує законного злягання, то не може мати місця і незаконне злягання, і жадання або злягання з чужою дружиною, тобто перелюб. І заборона красти або бажати більшого не стосується душі, бо у неї немає потреби в тому, в чому мають потребу, ті, що внаслідок природного недостатку або потреби, звичайно, викрадають або віднімають силою, наприклад, золото або срібло, або тварину, або що-небудь інше, що стосується їжі, одягу або життєвого вжитку. Для безсмертної природи марне все, що для тих, що мають потребу, складає предмет прагнення як корисне. Втім докладне дослідження про це нехай буде представлено тим, які бажають ретельніше досліджувати кожен предмет або мають велике прагнення змагатися з супротивниками. А нам досить того, що тепер сказано і що згідне з цим підтверджує істину воскресіння, і було б несвоєчасно довше зупинятися на тому ж, бо ми поставили метою не те, щоб нічого не опустити, що можна сказати, але щоб стисло показати всім присутнім, як належить думати про воскресіння, і докази, на яких підтверджується це вчення, погодити із здібністю присутніх.

24.

Після вищезапропонованого дослідження залишається розглянути доказ, що запозичується з мети людини: він вже ясний з того, що сказане, але варто його розглянути і доповнити настільки, наскільки потрібно для того, щоб не здавалося, що ми залишили без уваги те, про що сказали тільки стисло, і відступили від предмету або зробленого на початку розділення. З цієї причини і ради тих, які дуже займаються цим предметом, досить вказати тільки на те, що і для дій природи і для витворів мистецтва повинна бути властива кожному мета: у цьому переконує нас загальний зміст і свідчення наочного досвіду. Хіба ми не бачимо, що одну мету мають землероби, іншу — лікарі, і ще інше призначення того, що народиться із землі, й інше тварин, які харчуються від неї і народжуються за деякою природною спадкоємністю? Якщо ж це безперечно, і сили, як природні, так і штучні, а також їхні дії, повинні мати властиве їм призначення, то абсолютно необхідно, щоб призначення людей як особливих за своєю природою істот не мало нічого спільного з іншими. Бо несправедливо призначати одну і ту ж мету для тих, які не мають розумного мислення, і для тих, які діють за вродженим законом і розумом і здібні до життя розумного і до справедливості. Таким чином, безпечальність не може бути власне їхньою метою, бо це було б у них спільним з істотами, позбавленими усякого почуття; — не може бути також і насолоди тому, що живить і насолоджує тіло, і велику кількість задоволень, бо тоді з необхідності мало б перевагу життя тваринне, а життя добродійне було б безцільне — це я вважаю власне призначенням звірів і худоби, а не людей, які обдаровані безсмертною душею і розумним судженням.

25.

Так само не може бути призначенням людини блаженство душі, відокремленої від тіла. Бо ми розглядаємо життя або призначення не однієї якої-небудь частини, з яких складається людина, але людини, яка складається з обох (частин]. Такою є всяка людина, яка отримала це життя. У неї повинна бути власна мета її життя. Якщо ж мета належить до обох частин. А тим часом вона, через неодноразово висловлені вище причини, не може бути вказана для людей, які живуть ні в цьому житті, ні після відділення душі від тіла, тому що людина вже не є людиною, коли тіло зруйнувалося або повністю знищилося, хоч би душа і продовжувала існувати сама по собі, то абсолютно необхідно, щоб призначення людей знаходилося в якому-небудь іншому стані цієї двохчастинної живої істоти. А якщо це необхідно, то неодмінно повинні бути воскресіння тіл, які померли і повністю зруйнувалися, і вторинне існування тих же людей. Бо природний закон визначає мету не для людини взагалі і не для декого з людей, але для тих самих, які провели це життя. А вони не можуть знову існувати, як ті ж люди, якщо ті ж самі тіла не будуть повернені тим же самим душам. Але щоб теж саме тіло прийняло ту ж саму душу, то це не інакше можливо, як тільки через воскресіння. Коли це здійсниться, тоді досягнеться мета, згідна з природою людей. Ніхто не згрішив би, якщо б сказав, що мета свідомого життя і розумного судження в постійному і безперервному занятті тим, до чого більше і передусім за все пристосований природний розум — до споглядання Сущого і до безперестанного насолодження Його заповідями, хоча багато з людей дуже упереджено і сильно вдалися до земного. Вони не досягають цієї мети. Не змінює спільної участі кількість таких, які ухиляються від призначеної їм мети. Кожен судитиметься і кожному буде відповідна нагорода або покарання за добре або погане життя.

Переклад Костянтина Москалюка

Прохання за християн | Зміст | Святий Феофіл Антиохійський. Послання до Автолика. Книга І

Опубліковано: 17.01.2017.