Високий світ Василя Шендеровського
Нашого цвіту по всьому світу
До Бостона вони прилетіли прохолодного осіннього дня. Вони — це творча група із шести чоловік. В аеропорту не зустрічали їх з розпростертими обіймами, квітами і теплими усмішками. Хіба що один студент, юнак з Київщини, котрий навчався у Штатах, радів такій рідкісній зустрічі із відчайдушними краянами. Прибули без грошей, без знання мови, без групи підтримки, без зв’язків і якоїсь узгодженої із місцевими колегами програми дій. Отак прилетіли — як у воду стрибнули… Але було нестримне бажання якомога більше дізнатися про свого геніального земляка. Зафільмувати документальні кадри, пов’язані із життям знаменитого українця розповісти про нього світові. А найперше — своїм землякам, в Україні сущим посвідчити про видатного вченого Олександра Смакулу. Адже дякуючи йому з’явилися свого часу прилади нічного бачення, літаки-невидимки, почала розроблятися і впроваджуватися в життя мікроелектроніка та лазерна техніка. А про нього ж в Україні навіть учені, професура та академіки — не знали…
І швець, і жнець, і на дуду грець
Якби професор Василь Шендеровський створив (звичайно, разом з колегами-однодумцями, у першу чергу — з Володимиром Козирським) лише цей один унікальний, що не має аналогів у світі, українсько-англійсько-німецько-російський словник фізичної лексики на тисячу сторінок, то й тоді він увійшов би в історію української науки.
Якби він перевидав лише дві фундаментальні книги — Біблію у перекладі на українську Панька Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуя-Левицького та Святе Євангеліє в українському перекладі Пилипа Морачевського. Саме воно налякало тодішню російську імперію і зумовило з’яву Валуєвського указу 1863 року.
Якби цей чоловік написав та видав лише двотомник «Нехай не згасне світ науки», де відкрив нам до сотні маловідомих, невідомих, репресованих і замовчуваних донедавна світочів української науки, культури, літератури — то й тоді ми би пишалися постаттю цього великого патріота рідної землі.
А ще ж відома однойменна із книжкою радіопередача про цих видатних українців, що лунала майже п’ять років і яку слухали мільйони людей та відкрили для себе більшість із озвучених великих імен. А ще ж низка створених ним разом з колегами документальних фільмів про цих видатних діячів, відкриті їм пам’ятники, меморіальні дошки, музеї… А ще ж перевидані, відкриті для сучасного читача наукові та художні твори Пулюя, Куліша, Ганни Барвінок, Смакули…
І, звичайно, основна наукова робота та громадська діяльність, клопоти керівника міжнародного енциклопедичного бюро з фізики. А ще численні поїздки на засідання вчених рад, наукові конференції, лекції, виступи по телебаченню, радіо, в студентських аудиторіях. А ще…
Але про свої діяння, клопоти видавничі, творчі, наукові пошуки, дослідницькі мандри, супутні їм пригоди або, як він сам каже, суперавантюри, — хай краще про все це оповість читачам сам доктор фізико-математичних наук професор Василь Андрійович Шендеровський у нашій розмові.
У камені й бронзі
Ми говоримо про таку начебто непоказну, не дуже публічну ділянку діяльності пана професора — про увічнення в камені та бронзі пам’яті великих українців.
— У селі Шестовичі на Черніговщині восени відкрито пам’ятну дошку Пилипу Морачевському, чий переклад Євангелія ви нещодавно видали.
— То була велика людина — історик, енциклопедист. Коли 1905 року вперше видрукували його переклад Євангелія — за три роки вийшло півмільйона примірників! І розійшлись по всій тодішній Росії.
— Як вам вдалося здійснити таку працю — перевидати цей раритет?
— Коли ми мали вшановувати 200-ліття від дня народження автора перекладу, знайшов я чоловіка, який фінансово підтримав це видання. Отож ми зробили пристойний наклад — більш як п’ять тисяч примірників.
— Кому за останні роки, дякуючи вашій ініціативі, ще відкрили пам’ятники, погруддя, меморіальні дошки? Здається, недавно на Івано-Франківщині ви брали участь у відкритті пам’ятника…
— Борковському. Це один із великих археологів ХХ століття. Людина з плеяди тих учених, котрі змушені були у 20-х роках виїхати з України і опинилися в тодішній Чехословаччині. Там він доклав чи не найбільше зусиль для розкопок Празького граду. І практично з його подачі в археології встановлено так званий період празької культури, що засвідчує історичну тяглість тої території, того народу. Так само Вікентій Хвойка відкрив у нас Трипільську культуру.
— Тут допомогла ваша радіопередача?
— Мені вдалося віднайти метрики, що цей видатний вчений народився у селі Чортовець, неподалік від Тишківців, звідки родина Шухевичів. Місцева влада підтримала ідею встановлення пам’ятника, зголосився місцевий меценат, який вклав досить великі гроші. А виготовив його талановитий і широковідомий скульптор Микола Обезюк. До речі, він створив пам’ятник Панькові Кулішу і Ганні Барвінок у Мотронівці на Черніговщині.
— Де ще вдалося відновити пам’ять про видатних земляків?
— Постав у камені Іван Пулюй на Тернопіллі, у Гримайлові, в Гусятинському районі. Стоїть тепер там велична скульптура, яка, на мою думку, могла би бути окрасою і для Києва. До речі, ми дійшли були згоди з тодішнім столичним головою О. Омельченком про встановлення тут пам’ятника знаменитій трійці — першоперекладачам Біблії Пулюєві, Кулішу та Нечуй-Левицькому. На жаль, це все поки що…
— Зависло.
— Так. І при нинішньому міському керівництві навряд чи ця ідея буде зреалізована. Хоча вже зроблено чудовий макет пам’ятника. Коли він втілиться у камінь чи бронзу, невідомо. Ми бачимо, кому нині ставлять пам’ятники.
— Паніковському, Голохвастову, цариці Катерині…
Кіна не буде
— Розкажіть про свою кіношну діяльність, адже у вас чимало науково-документальних фільмів. Назвіть, будь ласка, основні.
— Це фільми про Івана Пулюя, про академіка Данила Заболотного, який врятував людство від чуми. Я вже називав фільм про Олександра Смакулу.
— Їх можна десь подивитися?
— На жаль…Зараз було б дуже важливо, якби, скажімо, ці фільми, кінострічки інших людей про видатних наших учених, митців, літераторів зібрати та зробити на телебаченні спеціальну програму. Я звертався колись з цього приводу до керівництва першого телеканалу, мені говорили, що будуть шукати можливості, але такі можливості шукають до сьогодні…
А як то було б корисно і потрібно, якби люди побачили фільми про того ж академіка-математика Михайла Кравчука, репресованого у радянські часи, про Сікорського, про Архипа Люльку. Уявіть собі, якби зробити ще документальні фільми про сотню наших найбільших учених, яких зібрано в книжці «Нехай не згасне світ науки». Які б це були наочні посібники для школярів, студентської молоді, як би це пригодилося учителям у їхній педагогічній роботі.
— Але для цього потрібні кошти, і передовсім — розуміння необхідності таких фільмів, таких телепрограм.
— Розуміння людей, які керують гуманітарною політикою держави.
Нашого цвіту по всьому світу
— Я десь вичитав у вас фразу, що українці врятували Америку. Яким чином?
— Вважаю, що американське сільське господарство було врятоване нашими земляками. Там вони працювали тяжко — і в США, і в Канаді. Чим конкретно мають завдячувати американці українцям? Та хоча б тим, що до них перебрався наш вчений Неприцький-Грановський. Це був видатний фахівець у галузі боротьби із шкідниками рослин. Він став там найавторитетнішим ученим, який консультував їхніх фермерів.
Як його шанували в США, можна судити з такого факту. Коли започатковувалась ООН, він був серед двадцяти представників американського народу у їхній делегації. Родом цей чоловік із Тернополя. А Сікорський скільки зробив для Америки. Ці всі «Боїнги», гелікоптери — це все зроблене з його участю.
— І той же Смакула.
— А брати Тимошенки. Книжки з опору матеріалів широко відомі, ними користуються в усьому світі. Або математик Юрій Вороний.
— Якого знають і в Японії.
— Сьогодні комп’ютерне моделювання все побудоване на його роботах.
— Мабуть, і нині там працює не менше наших світлих голів, про яких згодом дізнаємося, що вони з України.
— Нашого цвіту по всьому світу.
— В Америці десятки наших геніїв. А якщо взяти Росію? Там тисячі нашого брата за всю їхню історію працювали на сусідню державу. Вони не те що врятували, вони створили Росію — її науку, культуру.
— Але в Росії не всі вони залишалися патріотами України. Американські ж наші земляки не забували свою землю. Як той же Смакула в аеропорту скинув свої черевики та босими ногами йшов по рідній землі додому…
— У Добриводах на Тернопіллі теж нині стоїть йому пам’ятник.
— Я до нього менш причетний — там Василь Липовецький доклав більше зусиль. Ми переклали праці Смакули з англійської мови, довелось навіть видавництву «Шпрінгер» заплатити гроші, аби вони дали дозвіл на перевидання українською.
Як професора хотіли арештувати
А тоді, у Бостоні, після кількох днів поневірянь знайшли земляка-священика греко-католицької церкви. Він спершу дав їм дах над головою.
Почали працювати. Та коли дізналися, скільки треба заплатити, щоб отримати дозвіл знімати там, де працював геніальний Смакула, наш професор почав чухати свою густу смоляну шевелюру. Що робити, як діяти?
Щоб порозумітися, не те що грошей, у творчій групі нема жодного знавця англійської… Виручив знову ж таки кмітливий земляк — такий собі Василь Стан. Він хвильку постояв у задумі, а тоді:
— Пане професоре, пішли…
І сім відчайдухів із примітивною камерою почали ходити по лабораторіях і знімати все, що їм було потрібно. На них дивилися витріщеними очима. Але, як у таких випадках буває, вочевидь думали: раз фільмують — так, значить, треба, мають на те дозвіл начальства… А ще ж хотілося знайти і зафіксувати могилу Смакули.
Коли ми разом із священиком почали шукати його могилу, навіть діти вченого точно не знали, у якому саме місці він похований, — згадує Василь Андрійович.
Півдня бродили по цвинтареві. Розгрібали від осіннього листя майже кожну могильну плиту. Аж під вечір знайшли. Землю, привезену з його рідного Тернопілля, з Добривод, долучили до американської землі, у якій знайшов він вічний спочинок. Постояли у хвилинній задумі. Професор глянув на небо. Саме летів пташиний ключ — наче приніс вітання з рідного краю.
— Толю, знімай! — показав небесних мандрівників операторові.
Заспівали тужливе «Чуєш, брате мій». Не в концерті, не в залі, а тут, над могилою генія, що мусив поневірятися по далеких світах. Спів той рвав душу…
Ми теж хвильку помовчали. Я уявив ту картину під далеким заокеанським небом, куди майже без цента в кишені полетів з однодумцями відчайдух-українець лише задля того, аби увічнити для нащадків бодай кілька документальних штрихів із життя великого сина України, одного з найбільших учених ХХ століття.
— Розкажіть, як вас у Австрії хотіли арештувати, коли ви робили фільм про Пулюя, — у таких випадках якось інтуїтивно намагаєшся переключитися на іншу тему.
— У Відні ми знайшли будинок, де працював Куліш над Біблією. Вирішив зняти його кімнату. А там, звичайно, живуть люди. Почали дзвонити в усі дзвоники. Врешті нам відчинили. Ми зайшли, піднялись східцями, там був чепурний внутрішній дворик, ми все це зафільмували. Через хвилин десять виходимо на вулицю, а там вже на нас чекає поліція… Добре, що ми приїхали з Василем Новицьким, який віддавна там живе. Він усе пояснив. І нас, слава Богу, відпустили.
Невгамовна натура Василя Шендеровського не заспокоїлась: прагнув поїхати ще до Німеччини, де теж жив Пулюй, хотів зняти бодай той килим, який подарував ученому поліглотові імператор Японії. Не вдалося — складно було отримати дозвіл. Але фільм про перекладача Біблії та винахідника ікс-променів, які потім назвали рентгенівськими, таки вийшов.
Не запитував оте банальне: навіщо йому ті всі клопоти. Коли є сім’я, діти, онуки та й літа за плечима, професорське звання, робота в солідному академічному інституті. Коли він за своє подвижництво не має від держави жодних почестей і нагород. Але пан Василь відповів, підсумовуючи нашу розмову.
— За великим рахунком кожна людина повинна бути відповідальною перед своєю країною. І робити все задля її процвітання.
БАТЬКІВЩИНА. Грудень 2007 , с. 11 Часопис українців на Далекому Сході. Камчатка
