«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаПубліцистика

Страна рабов. Сутність Московщини

Ми не зрозуміємо, чому Росія з такою лютою жорстокістю намагається знищити Україну, допоки не пізнаємо сутності цієї держави. Пропонуємо читачеві окремі думки та дослідження видатних людей, науковців, митців і мислителів, які розкривають ментальність цієї богоборчої імперії, що протягом усієї своєї історії лишалася незмінною.
  1. Юрій Немирич. Роздуми про війну з московитами, 1634 року
  2. Олександр Кошиць. Малюночки з російської історії
  3. Окупація Криму, 1783 рік
  4. Максиміліан Волошин. З вірша «Дом поэта»
  5. Лев Толстой. Хаджи-Мурат
  6. Федотов Г. П. Лицо России. Трагедия интеллигенции
  7. Олександр Блок, 1910 р.
  8. Олександр Герцен. О развитии революционных идей в России. 1850 р.
  9. Тарас Шевченко. З поеми «Кавказ»
  10. Юрій Бойко. Бєлінський і українське національне відродження
  11. Інструкція Льва Троцького комуністам-агітаторам, посланим з Москви на роботу в Україну, 1918 р.
  12. Методи боротьби НКВС–МДБ з національно-визвольним рухом на території Західної України в 1944–1953 рр.
  13. Євген Гуцало. Ментальність орди
    1. З передмови Лариси Масенко
    2. З розділу «Буслаєвщина, або ж не вздовж, а впоперек каменя»
    3. З розділу «Безодня, або ж Іван Грозний: „Все воры'»
    4. З розділу «Знак Хіви»
    5. З розділу «Раби рабів, або ж „Какую Россию мы потеряли'»
    6. З розділу «Всяка хурда-мурда, або ж чи Стамбул — столиця Росії?»
    7. З останньої незавершеної статті
  14. Ганна Куземська. Нездоланна Україна : Хроніка нищення української Церкви, мови, культури, народу
  15. Василь Барка. Жовтий князь
  16. Народні прислів’я (зі збірки М. Номиса, 1864)
  17. Поліна Жеребцова. Письмо Ходорковскому
  18. Игумен Петр (Мещеринов): К власти в России придут фашисты
  19. Обличчя Росії
  20. Владимир Громов. Мы пришли со своей злобой в мирную, добродушную, хотя и неустроенную Украину


Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ.
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.

М. Лермонтов
Обо всех русских, какое бы положение
они ни занимали, можно сказать,
что они упиваются своим рабством…
Российская империя — это лагерная
дисциплина вместо государственного
устройства, это осадное положение,
возведенное в ранг нормального состояния общества…
Представьте… почти полную победу
воли человека над волей Господа —
и вы поймете, что такое Россия.

А. Кюстін

Юрій Немирич. Роздуми про війну з московитами, 1634 року1

(Кілька цитат)

Вже не вперше Мосх2 брязкає зброєю. При цьому, почуваючись не дуже певним, справедливим і безпечним, він поспішно шукає допомоги в союзників. У той же час захоплює шлях між суходолом і морем, і цим нарешті виявляє свій давній потаємний задум.

… Проте, не зважаючи на підступний характер мосхів, ми не раз бентежили їх нашим успішним наступом.

… Прихід теплих днів обіцяє новий спалах війни, і мир доводиться лічити майже годинами. Ворог, який стає з дня на день щораз більш зухвалим, має намір захопити наші землі і встановити правління, до якого я маю зневагу.

… Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний. Війну вони розпочинають швидко, гамуються поволі. Будь-яка нерішучість у цих варварів розцінюється як вияв ницості, а нагальний успіх, досягнутий силою, вважається ознакою величі. Під час бою, коли починають втрачати впевненість щодо успіху, часто, покинувши зброю, вдаються до втечі…

Такого роду характер свідчить проти їхньої системи державного управління, подібної до турецької, абсолютистської і деспотичної, за якої навряд чи можлива загроза повстання. Некерований законами священний характер цієї країни так зміцнює владу, що сповнені забобонної шаноби мешканці ні свободи не прагнуть, ні неволі (даної, на їхню думку, Богом і царем) не відчувають і не уникають. Звідси цар такого схильного до забобонного страху народу втішається надмірним славослів’ям…

Що ж стосується молоді, то вона не прагне до навчання, бо, навчена одного лише славослів’я та плазування перед царями, протягом усього життя привчається до рабства. Адже цар і підтверджує їхні права на спадщину, і відправляє часто на заслання навіть могутні і впливові при дворі сім’ї, які ні в чому не провинилися.

… Суть же угод, які існують у мосхів, полягає в тому, щоб їх порушувати.

Олександр Кошиць. Малюночки з російської історії3 

(Про події 1570 р.)

З приводу сучасних подій, як світових, так і українських, варто пригадати деякі факти з російської історії, хоч би з огляду на те, що пізнання минувшини дає ключ до розуміння сучасності і є наукою на будуче. Ті події з російської історії, про які буде мова, не тільки цікаві самі по собі, але й близькі українському народові через ті методи, якими ті події викликались та розв’язувались. Це методи підступства, брехні, обману, інтриґи, шантажу й насильства та жорстокості, методи, так добре знані українському народові, що завжди характеризували московську політику. Ось ці методи ні на крихту не змінились від давніх-давен до наших днів, без огляду, яку маску і якої фарби надівала Москва. Особливо ж цікаві ті високі гасла, якими завше прикривалась московська робота. Гасла, обов’язково обкурені ладаном реліґійності й моралі чи то Христової реліґії, як за давніх часів, чи Марксової, як за часів наших, але завше голосячих про «вищу справедливість», що кінчається обов’язковим «визволенням» когось від чогось або від когось (хоч визволення й непрошене!). Ті гасла не змінилися ні на крихту. Не змінилась також і фразеологія, якою Москва заговорювала зуби своїй жертві перед тим, як її проглинути. Отже, те «минуле», про яке розкажу, звучить як справжнє сучасне.

Слово буде про «визволення» незалежної Новгородської Республіки від її власної незалежності, від її власного новгородського республіканського уряду, від інтелігенції та священства. Це буде оповідання 3-го Новгородського літопису…

Окупація Криму, 1783 рік 

(Уривок)

Зійшовши на престол, Шагін-Гірей найпершим своїм указом зрівняв кримських християн у правах із мусульманами. А перед тим, у 1771 році, у Криму було скасовано рабство.

Шагін-Гірей щиро вірив, що за допомогою Росії йому вдасться зміцнити незалежність і могутність Кримського ханства. Це була його трагічна помилка. Російській імперії потрібен був вихід до Чорного моря. З півночі на півострів насувалося лихо, бо незалежне ханство було завадою на цьому шляху.

24 січня 1783 року російські війська зайняли Крим. Хоч іще зовсім недавно, підписуючи у 1774 році з Туреччиною Кючук-Кайнарджийський мирний договір, Росія клялася поважати незалежність Кримського ханства.

У Максиміліана Волошина — не тільки видатного поета і художника, а й авторитетного знавця історії Криму — є такі рядки: «У XVIII столітті Дике поле затопило Крим новою хвилею варварів. На цей раз це серйозно й довгочасно, бо ці варвари — росіяни, за їх спинами не плинні води кочового народу, а важкі фундаменти Санкт-Петербурзької імперії».

Режим, що був установлений на півострові, спричинив не лише великі жертви, а й масову еміграцію татарської народності.

Уже через рік із 400 тисяч татар у Криму залишилося 122 тисячі, а в 1785 році — усього 46,5 тисяч! У першу чергу назавжди залишили батьківщину діячі культури і релігії, вчителі. Для того щоб остаточно знищити національну систему навчання — основу духовності і спротиву народу, у 1833 році було вчинено нечуваний злочин. За наказом з Петербурга солдати російської армії в один і той же день провели обшуки у всіх мечетях Криму. Були конфісковані всі письмові документи, релігійні і навчальні книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами. На центральних площах поселень запалили багаття! Хто може сказати зараз, які неоціненні історичні реліквії були в той судний день втрачені назавжди!

Максиміліан Волошин. З вірша «Дом поэта» 

Здесь, в этих складках моря и земли
Людских культур не просыхала плесень —
Простор столетий был для жизни тесен.
Покамест мы — Россия — не пришли.
За полтораста лет — с Екатерины
Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размькали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли,
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушел, источники иссякли.
Нет в море рыб, в фонтанах нет воды.
Но скорбный лик оцепенелой маски
Идет к холмам Гомеровой страны,
И патетически обнажены
Ее хребты, и мускулы, и связки.
Но тени тех, кого здесь звал Улисс,
Опять вином и кровью налились.

Російські рятівники


Лев Толстой. Хаджи-Мурат 

(Уривок з ХVІІІ розділу про звірства «героїчного» російського війська під час чеченскої війни 1851 року)

Вернувшись в свой аул, Садо нашел свою саклю разрушенной: крыша была провалена, и дверь и столбы галерейки сожжены, и внутренность огажена. Сын же его, тот красивый, с блестящими глазами мальчик, который восторженно смотрел на Хаджи-Мурата, был привезен мертвым к мечети на покрытой буркой лошади. Он был проткнут штыком в спину… Старик дед сидел у стены разваленной сакли и, строгая палочку, тупо смотрел перед собой. Он только что вернулся с своего пчельника. Бывшие там два стожка сена были сожжены; были поломаны и обожжены посаженные стариком и выхоженные абрикосовые и вишневые деревья и, главное, сожжены все ульи с пчелами. Вой женщин слышался во всех домах и на площади, куда были привезены еще два тела. Малые дети ревели вместе с матерями. Ревела и голодная скотина, которой нечего было дать. Взрослые дети не играли, а испуганными глазами смотрели на старших.

Фонтан был загажен, очевидно нарочно, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть, и мулла с муталимами очищал ее.

Старики хозяева собрались на площади и, сидя на корточках, обсуждали свое положение. О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения.

Федотов Г. П. Лицо России. Трагедия интеллигенции 

Статьи 1918–1930, 2-е издание, 1988. (Цитата)

Сейчас мы с ужасом и отвращением думаем о том сплошном кощунстве и надругательстве, каким преломилась в жизнь Петровская реформа… Не знаю, было ли это неизбежно. Неизбежны ли самоубийственные формы опричнины Грозного, коммунизм большевистской революции? Откуда эта разрушительная ярость всех исторически обоснованных процессов русской истории?

(Та парадокс у тому, що цей російський філософ, як і 90% російської інтелігенції, зрештою виправдовує криваву тиранію та пишається «величчю» своєї держави, збудованої на крові. Виправдовуючи вбивства, пограбування, обман і будь-які злочини заради «великої ідеї», ці дивні люди не соромляться називати себе християнами, а свою державу — православною. — Ред.)



Донбас, 13.01.2015. Розстріляний під Волновахою автобус

Малюнок школярки з Волновахи


Олександр Блок, 1910 р. 

Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться?
Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!
Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться…
Вольному сердцу на что твоя тьма?

Знала ли что? Или в бога ты верила?
Что́ там услышишь из песен твоих?
Чудь начудила, да Меря намерила
Гатей, дорог да столбов верстовых…

Лодки да грады по рекам рубила ты,
Но до Царьградских святынь не дошла…
Со́колов, ле́бедей в степь распустила ты —
Кинулась и́з степи черная мгла…

За́ море Черное, за́ море Белое
В черные ночи и в белые дни
Дико глядится лицо онемелое,
Очи татарские мечут огни…

Тихое, долгое, красное зарево
Каждую ночь над становьем твоим…
Что́ же маячишь ты, сонное марево?
Вольным играешься духом моим?

Олександр Герцен. О развитии революционных идей в России. 1850 р. 

(Цитата)

Россия могла быть спасена путем развития общинных учреждений или установлением самодержавной власти одного лица. События сло­жились в пользу самодержавия, Россия была спасена; она стала сильной, великой, но какою ценою? Это самая несчастная, самая порабощенная из стран земного шара. Москва спасла Россию, задушив все, что было свободного в русской жизни.

Тарас Шевченко. З поеми «Кавказ» 

А в нас!.. На те письменні ми,
Читаєм Божії глаголи!..
І од глибокої тюрми
Та до високого престола
Усі ми в золоті і голі.
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!.. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! …

Юрій Бойко. Бєлінський і українське національне відродження 

Проблема — Бєлінський і українське національне відродження — в українській науці ще не ставилася на повний зріст. А тим часом вона має велике значення як один із головних компонентів до історичного вияснення духово-культурних взаємовідносин між українською і російською націями в 30–40 рр. минулого століття…

«Кто мы? — Русские!»


Інструкція Льва Троцького комуністам-агітаторам, посланим з Москви на роботу в Україну, 1918 р. 

Товарищи!

То, о чем мы здесь — в России — говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ухо, а то лучше и вовсе не говорить. Умение молчать есть тоже одна из фигур красноречия. Вы, товарищи, отправляетесь на Украину. Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине. В третий раз мы посылаем сильные кадры туда и каждый раз все с новой тактикой и новыми приемами…

Методи боротьби НКВС—МДБ з національно-визвольним рухом на території Західної України в 1944–1953 рр.

«Найбільш підступним методом, який широко практикувався репресивним апаратом радянської імперії у боротьбі з національно-визвольним рухом українського народу, було створення та використання так званих «груп спеціального призначення» НКВС — МГБ, що «діяли» під виглядом національних формувань — окремих загонів УПА, а потім боївок СБ ОУН (Служби Безпеки ОУН) — протягом 1944–1953 років…

Євген Гуцало. Ментальність орди 

З передмови Лариси Масенко

У промові, виголошеній під час одержання премії фундації Тетяни та Омеляна Антоновичів, Гуцало так пояснював мотиви, що спонукали його до написання «Ментальності орди»: «Але ж гріх було не задуматися над співжиттям… російського та українського народів на українській таки землі, гріх було не задуматися над російською ментальністю… Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав’язувався культ російського народу, нам постійно нав’язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства».

Взаємини українського і російського народів письменник розгля­дає в контексті протиставлення двох типів цивілізацій — осілого, хліборобського, з одного боку, і кочового, загарбницького, з другого. У цьому зіткненні народ-кочівник, якого веде невситиме прагнення територіальної експансії, захоплення все нових і нових земель, яко­го не зупиняє жоден досягнутий рубіж, неминуче перемагає хлібо­роба. Поширившись на величезному просторі, не закорінений в пи­томий ґрунт, призвичаєний до грабіжництва, існування коштом чужої праці, народ-завойовник руйнує усталений, органічно вписа­ний в довкілля господарчий лад поневолених народів, їх звичаї, культуру, ідентичність.

… Таким чином, Гуцало осмислює історичний розвиток Російської імперії як азійської деспотії, народ якої позбавлено і уявлень, і праг­нень до побудови правової держави західного зразка… («правового сприйняття буття російська ментальність не допус­кала, не допускає і не допустить. Чи я помиляюсь, надто катего­ричний? Хотілося б помилитись»).

З розділу «Буслаєвщина, або ж не вздовж, а впоперек каменя»

… Сигізмунд Герберштейн, дипломатичний і політичний представник династії Габсбургів у Московії, в 1549 році надруку­вав книгу «Записки про московитські справи», заживши, дякую­чи цій праці, всесвітньої слави. Це книга об’єктивних вражень, її вивчали — й вивчають по нинішній день. Книга справді дуже повчальна і на диво актуальна, тут багато що можна цитувати на злобу нинішнього дня. Наведу хоча б дві цитати у плані розвитку порушеної теми. Перша — про російський народ: «Невідомо, чи народ за своєю загрубілістю потребує собі в государі тирана, чи від тиранії государя сам народ стає таким бездушним і жорс­токим». Друга — про Василя III Івановича, великого князя москов­ського, який завершив об’єднання Русі довкола Москви: «…хоча після смерті Олександра, короля польського, у Василя не було ніякого приводу до війни з Сигізмундом, королем польським і великим князем литовським, усе ж він знайшов випадок для війни, бачачи, що король схильний більше до миру, ніж до війни, і що литовці теж ненавидять війну». Можна було б наводити без­ліч інших подібних суджень спостережливих іноземців, які на­чебто в такий спосіб уже тоді провіщали, скажімо, агресії царя Петра І, чи агресії сталінського часу — на Монголію, на Фінлян­дію, на країни Прибалтики. В цьому ж ряду прагнення виходу до «теплих морів» — хай то майже століття тому похід на Індію, хай то зовсім недавній «наїзд» на Афганістан…

… Хоч би й що казали, проте ленінщина — це не жидомасони, а ті ж самі «добры молодцы», ті ж самі, оперті на філософію марксизму, у загальнодержавних масштабах російсько-злодійські «удаль, отвага, молодечество и разгулье». Інші народи на так званому нашому «євразійському просторі» колонізовано не просто російською військовою силою, а ще й віддано на освоєння, на перетравлення, на нову модифікацію саме російським національним характером, саме оцими розбій­но-злодійськими «удалью, отвагою, молодечеством и разгульем», а ще ж і тим способом господарювання, яке гірше від всякої без­господарності, а ще ж і тим здирницьким чиновницько-держимордним ладом, який мало чим відрізняється від казармено-тю- ремного. Тепер от маємо жириновщину. А що після жириновщини? Чи ленінщина-жириновщина фатально неминучі, безсмертні, бо закодовані в національному характері, в самій вдачі народній, бо, власне, це є буслаєвщина — від Васьки Буслаєва — на часи ми­нущі, йдучі й грядущі?

… «Одно освоение Сибири чего стоит!» — захоплюється ака­демік Д. С. Лихачов. І справді, дуже багато варте — всім там вирізаним і колонізованим народам, але, здається, академік не розуміє цього, а розуміє по-своєму.

Одна з гарантій, одна з панацей, що Васька Буслаєв начебто скочить не вздовж, а впоперек каменя: «Тысячелетние культур­ные традиции ко многому обязывают». Бачте, вже навіть не тра­диції одного тисячоліття, а — тисячолітні, є начебто запорукою і панацеєю. Самого народу ще не було, а традиції вже тисячолітні в нього були: чи й не вони здобувалися методом «освоєння Сибі­ру»? «Освоєнням»! …

З розділу «Безодня, або ж Іван Грозний: „Все воры'»

Як відомо, в атмосфері ура-патріотизму цар Микола І вважав за краще оголосити П. Чаадаева божевільним, аніж усерйоз під­дати осудові його погляди, які, відтак, автоматично ставали теж божевільними, отже, начебто й не потребували ні аналізу, ні спростування. Звісно, оголошуючи П. Чаадаева божевільним, весь російський істеблішмент засвідчував оті високоімперські «заносчивость и тщеславие», від яких Росія не вилікувалася по нинішній день, так і не ступивши, як писав «божевільний» мис­литель, на справжній історичний шлях розвитку, яким уже давно прямують інші народи, а вона й далі залишається лише «фактом географічним» — і в цьому виражалась та й виражається її своєрідна державність, позбавлена як об’єктивної самооцінки, так і постійно роздмухана випарами фальшивих патріотичних почуттів, які милостиво дозволяють лише любити Росію бездум­ною і сліпою любов’ю. Рівно сто сорок років тому він написав: «В противоположность всем законам человеческого общежития, Россия шествует только в направлении своего собственного по­рабощения и порабощения всех соседних народов».

Чи цих сто сорок років не підтвердили правдивість пророка, який писав про пораблення всіх сусідніх народів? І свого власно­го пораблення — всупереч усім законам людського співжиття? Наївне риторичне запитання.

Ясно, П. Чаадаев мав бути неминуче оголошений божевіль­ним…

Хаос. Саме хаос — у цьому був переконаний П. Чаадаев — лежить у підоснові російського буття. Але ж не тільки хаос, а й, скажімо, відсутність усвідомлення минулого. А й дух загального рабства. А й моральна байдужість. А й відсутність щирої віри. …

Гіркі істини в П. Чаадаева, та й хоч які гіркі, хоч які дражли­во-неприємні для царя Миколи І чи для теперішніх коричнево-червоних, але ж не перестають бути істинами. Ось із «Апології божевільного»: «Прекрасная вещь — любовь к отечеству, но есть еще нечто более прекрасное — это любовь к истине». Знову ж таки, хоч би яка справедлива була ця істина про істину П. Чаа­даева, та чи була вона, чи є вона слушною та безперечною для великодержавників з шовіністичним чадом у головах? … Російський патріотизм — це майже завжди цілковита від­сутність справжньої істини

А далі в «Апології божевільного» П. Чаадаев продовжує так: «Любовь к отечеству рождает героев, любовь к истине создает муд­рецов, благодетелей человечества. Любовь к родине разделяет на­роды, питает национальную ненависть и подчас одевает землю в траур, любовь к истине распространяет свет знания, создает духов­ные наслаждения; приближает людей к Божеству. Не через ро­дину, а через истину ведет путь на небо. Правда, мы, русские, всегда мало интересовались тем, что — истина и что ложь». …

У чому ж коріння цієї нехоті, цього небажання знати істину й брехню? …

З розділу «Знак Хіви»

Петро І, рубаючи «вікно в Європу», водночас сушив собі голову й дорогами на схід, шукаючи до них «ключ и врата». Що було задумано? Послати експедицію під командуванням капітан-поручика Бековича-Черкаського. 4000 регулярних військ, 2000 яїцьких і гребенських козаків, сто чоловік драгунів; кіннота мала йти від Астрахані, начеб супроводжуючи караван з товарами, до складу якого ввійшло чимало купців. Дуже мені подобається пасаж із цього опису: «Таков был задуманный Петром Великим грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии. С первого взгляда может казаться, что план этот преследовал завоевательные цели, стремясь вооруженною силою подчинить Хиву русскому владычеству: иначе к чему было посылать с «посольством» такой значительный отряд? Однако такое заключение было бы едва ли справедливо по отношению к действительным намерениям Петра».

Бачите, всього лиш утвердження російського впливу, а не якась там завойовницька мета, щоби збройною силою приєднати Хіву до імперії. Для того й такий значний військовий загін — на­чеб супроводжувати караван з товарами. Цей маскарад нагадує сьогоднішній чеченський маскарад, начеб незчисленна російська орда на танках, ракетних установках та військових літаках несе пенсії пенсіонерам, гуманітарну допомогу й економічний розви­ток норовитим горцям. …

Тоді, в 1717 році, не так сталось, як гадалось. У похід на Хіву рушив великий експедиційний корпус, хоча дещо й інший, ніж планувалося. Здолавши бурхливе море, заклали на піщаній тюп-караганській косі фортецю, пойменовану фортецею Св. Петра. Бекович-Черкаський послав до хівинського хана гінців із вісткою про своє посольство з мирними цілями, а сам із двома полками морем відправився до Червоних Вод, де полки й висадилися з мирними цілями будувати ще одну фортецю, бо, як відомо з іс­торії, мирних цілей можна домогтися тільки з допомогою озброєних до зубів полків та насадивши на чужій землі свої форпости.

Але хівинці чомусь не повірили в ці мирні цілі. Відбулася одна сутичка хівинців з козаками (яїцькими та гребенськими. — Ред.), відбувся напад хівинців на російський укріплений табір, і тут Бекович-Черкаський наказав стріляти з гармат, щоб залякати хівинців і змусити їх до перего­ворів, але гарматна стрілянина не привела до переговорів, і тоді почався важкий бій, що тривав дві доби. (Треба думати, з тією самою метою, аби хоч у такий спосіб переконати нерозумних хівинців у мирних цілях російського війська.)…

… Другий похід на Хіву — восени 1839 року. Як завжди, не обійшлося без конф­лікту. Полковник Ф. Лобисевич писав: «Хотя все приготовления к экспедиции должны были производиться без огласки и под ви­дом предполагавшегося ученого исследования приаральских сте­пей, тем не менее известие о них скоро дошло до Хивы». Склад цілої раті ломоносових для «ученого исследования» — це загін у 4250 солдатів при 18 гарматах та 2090 киргизьких візничих і верблюдовожатих. Проти «науковців» виступили не тільки хівинські «шайки», як пише полковник, а й жорстока зима і хвороби, рать ломоносових страждала від цинги, лихоманки, хвороби очей, і керівник походу генерал-ад’ютант Перовський, наступивши, як то вже писав поет-трубадур, «на горло собственной песне», наказав повертатися назад на лінію.

… Можна сказати, що зазіханням на Хіву — не одне століття, що похід 1873 року — лише чергова ланка в військовій маніакальній експансії Росії на Схід, «задуманный Петром Вели­ким грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии», і хоч би як маленька «ничтожная» Хіва боронилась та не давалась, але над нею невідворотно тяжів отой у російському розумінні «Божий промысел», який, скажімо, тяжів і тяжіє, зно­ву ж таки в російському великодержавницькому розумінні, упро­довж століть над Чечнею, і для реалізації маніакальної ідеї всі способи годяться — багаторічне завоювання — різня, депорта­ція, нинішній геноцид.

Чи треба більш-менш докладно розповідати про похід 1873 ро­ку? …Хіву було окупо­вано… І коли в 1717 році свої агресивні заміри старалися замаскува­ти під купецький караван, і коли в 1839 році ще намагалися вида­ти себе за рать ломоносових, то тепер, у 1873 році, коли «ничтож­ное» ханство переможено і окуповано, справжня мета, нарешті, не приховується: давай контрибуцію… Але плем’я іомудів чомусь не захотіло платити, повстало проти росіян, підмовивши інших туркменів не платити, ще й зірвалося бігти зі своїх споконвічних земель. Проти таких «возмутителей спокойствия» методи боротьби апробовані, скажімо, на Кавказі, й кавалерія на чолі з полковником Блоком кидається навздогін. Досягнувши поселення Безгумен, за наказом полков­ника каральний загін палить скирти хліба та будівлі, й хвилин за п’ять поселення перетворено на купу попелу. Такої самої долі зазнали поселення Янгі-яб, Бедеркет. Зрештою, козаки наздога­няють утікачів, які ось-ось можуть зникнути в пісках пустелі. Це караван мирних жителів з худобою та з гарбами, навантажени­ми домашнім скарбом. Побачивши козаків, туркмени залиши­ли своє майно і побігли врізнозбіч у піски, а козаки (Г. Державін: «О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!») кинулись на караван. Не щадили нікого, особливо ж чоловіків, які пробували захиститися шаблею чи кинджалом. Ведучи успіш­ний наступ на мирне населення, кавалерія наздоганяла все біль­ші натовпи туркменів, зрештою, досягнули великого озера, й тут відкрилася жахлива картина. Глибоку й швидку протоку було за­валено туркменами — старими й молодими, жінками й дітьми, що кинулися в озеро, аби врятуватися від росіян. У озері та в довколишніх болотах потонуло близько 2 тисяч чоловік. Ось такі, як бачимо, наукові здобутки раті озвірілих ломоносових…

Цинізм і лицемірство московсь­ких завойовників безпрецедентні що в Чечні в наші дні, що в Туркменії в 1873 році: після цієї каральної експедиції вирішено, що коли на вечір 12 липня не з’явиться депутація від туркменів, то 13 липня прямувати каральним загоном на місто Ільялли. Зре­штою, російська окупаційна влада визначила, що витрати на вій­ськову експедицію проти Хіви дорівнюють 2 200 000 рублів, — таку суму складала запланована контрибуція. Отже, ханство саме повинно було оплатити його ж таки, ханства, завоювання імпе­рією, ось якою буває казуїстика по-московськи. Сплату контри­буції вирішено розкласти на 20 років, з процентами з розрахунку 5 % на рік. А з метою гарантії одержання контрибуції і з метою виконання Хівою умов мирної угоди — аби уникнути непоро­зумінь в майбутньому — ухвалено приєднати Хіву до імперії на вічні часи. І все це ще — з метою забезпечення «наших» кор­донів. …

А в мирній угоді говорилося, що ханський уряд і хівинський народ самі винуваті в тому, що Росія змушена воювати проти Хіви. Точнісінько так само, як сьогоднішня Москва звинувачує Чечню, що Москва змушена воювати проти Чечні. Зворушливо послідовна імперіалістична логіка, коли логіка ставиться з ніг на голову.

Полковник Ф. Лобисевич не був би полковником-оракулом зрідні російським історикам-оракулам, філософам-оракулам, письменникам-оракулам, якби так само, як і вони, не святкував оптимістичну футурологію: «Хивинский поход 1873 года — это эра возрождения Средней Азии к новой политической и торго­вой жизни. Прямым последствием этого похода, независимо-общего панического страха во всей Азии, явилась возможность постройки Закаспийской железной дороги… в 1886 году по Оренбургскому транзитному пути было вывезено одного только хлопку 831 ООО пуд., в 1896 году его вывезено… уже 300 ООО пуд. (в 1896 г. перевезено… до 18 миллионов пудов груза), так что, в настоящее время, уже целая треть потребности Российской им­перии в хлопке покрывается отечественным хлопком».

Ось, бачте, вчора ще тільки підкорили, а вже сьогодні — «отечественный хлопок».

З розділу «Раби рабів, або ж „Какую Россию мы потеряли'»

… «Несмотря на нашу наружность, мы все же варвары. Наша цивилизация накожна, разврат груб, из-под пудры колет щетина, из-под белил пробивается загар. У нас бездна лукавства диких и уклончивости рабов. Мы готовы дать плюху без разбора и повалиться в ноги без вины…» (О. Герцен, «Концы и начала», 1862–1863 рр. — Ред.).

О. Герцен пише, що росіяни в Європі зажили слави найрозпусніших людей. Це пов’язано з безцеремонністю поведінки і з поміщицькими звичками-вихватками. Росіяни переконали весь світ у своїй порочності. Росіяни за кордоном не тільки без толко­во живуть, а й хвастаються своїми дикими й розгнузданими звич­ками. Переїхавши кордон, росіяни, як взагалі недовиховані люди, перестають ніяковіти й церемонитися, розпускаються ще більше і в такому задерикуватому стані приїжджають у Париж і Лондон. Великі майстри покірності і витяжки «во фрунт» удома, вони не хочуть підкоритися місцевим звичаям. Росіянина впізнають у ве­ликих готелях, тому що він кричить у спільному залі, регоче на всю горлянку… Все це амбітність офіціанта, який вийшов за ворота панського будинку…

… Московія, дедалі формуючись як сильне державне утворення, вбираючи в себе, перетравлюючи, асимілюючи тюрк­сько-монгольські елементи, все більше та виразніше витворю­ючи свій ординський — специфічно московський — менталітет, не могла не вдатися до тих прийомів ведення зовнішньої політи­ки, до яких традиційно вдавалася Золота Орда. Скажімо, ось із стосунками з Україною ще й такий приклад: кремлівські верхо­води створили в Харкові так званий «український» уряд (ще при існуючому українському уряді в Києві) — й на інспірований за­клик харківського «уряду» послали свої орди на Україну. Ска­жімо, вже договорившись із Гітлером, щоб анексувати держави Балтії, тут однаково було кремлівськими верховодами створено «народні уряди», на заклики яких начебто й послано сталінські дивізії. А події в Чехословаччині? Хіба не було сфабриковано лист «трудящих» празького ЧКД — і на «прохання» начебто са­мих чехів і окуповано Чехословаччину? А події в Афганістані? Хіба кремлівськими верховодами не було створено маріонетко­вий уряд, на прохання якого начебто й зреагували брежнєвські десантно-штурмові загони, захопивши Кабул? А про специфічну золотоординську політику Кремля щодо Західної України, себто Галицько-Волинської Русі, й говорити не доводиться. Так само як не станемо говорити й про всілякі «добровільні входження» ін­ших народів до складу Росії, бо як то гарантувався їм вихід зі складу Росії і суверенні права кожного народу, бачимо сьогодні на численних кривавих подіях…

Росія стояла на рабстві й на будь-яких формах закрі­пачення — й так само стоїть на різних формах закріпачення сьо­годні. І чи не дивно, що розкріпачуватись вона не хоче, весь її державно-народний організм чинить опір цьому вкрай потрібно­му для неї ж, як і для інших, розкріпаченню? Мабуть, дивно для інших, але для неї не дивно, бо чого б ото аж дуже дивуватись з себе самої…

Намагання загарбати чужі землі й уяр­мити інші народи привело з жорстокою історичною неминучістю до уярмлення народу власного. І я тут ще раз повертаюся до своєї суперечки з істориком Соловйовим, що російський так зва­ний «євразійський простір» творився тільки в невигідному для Росії напрямку на схід. Та ні ж бо! Як ще раз бачимо, творився він і начебто у вигідному для Росії напрямку на Захід, але не за­вжди тут очікувалися вікторії, бо цьому Заходу з незрозумілих для російських істориків причин не хотілося, щоб його спокон­вічні терени стали раптом «исконно русскими» землями, росій­ськими провінціями, тією жаданою «землею-матір’ю», де можна було б нарешті творити «історію-матір»…

П. Чаадаев у «Автобиографическом введении» (1878) писав: «Гоголь, хотя и малорос, то есть человек осторожный и себе на уме, бывал подчас чистокровный великорос, то есть кидался в крайности… Мы любим напролом и наудалую. Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравствен­ная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспав­шись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем».

… Чи можна сказати, що в президентові Б. Єльцині щасливо поєднався політик і філософ? Де ж таке скажеш, коли його філософськими постулатами є бом­би, ракети, смерть дітей і матерів, пролита кров чеченського на­роду, і цією кров’ю він нажлуктується в якомусь параноїдальному запої, й ніхто не здатен зупинити його, а сам він тим більше не здатен зупинитися… І в якій ролі тоді виступає світ, і в якій ролі виступаємо ми — як свідки, як мимовільні співучасники апокаліптичної вакханалії…

Але скільки можна пити оту чеченську кров? Майже два століття. Чи це вже похмілля, яке не минає, бо ніколи не мине? А після гарячої чеченської крові чиєю ще гарячою захочеться впитись, бо ж не можна обірвати безперервний процес криваво­го похмілля? …

З розділу «Всяка хурда-мурда, або ж чи Стамбул — столиця Росії?»

… Винищення мусуль­манської цивілізації в Криму нічим не відрізнялося від винищення своєрідних цивілізацій «малих народів» Півночі й Сибіру. Адже смисл завоювання-підкорення завжди зводився до сплюндру­вання, до винищення, до нівеляції, до русифікації — саме та­кий характер і носила нав’язувана силою зброї чи фальшиво-лицемірних договорів чужа цивілізація. Ідеологи російського імперіалізму могли стверджувати в недавні й давні часи, що мало чи не на кінчиках багнетів царські війська несли вищу культуру. Це куди — в Україну, яка впродовж століть була доно­ром російської культури? Це куди — в Бухару й Самарканд, які мали взагалі тисячолітні культури? Це куди — в Крим?..

Торік видавництво «Просвіта» у Львові надрукувало книгу Юрія Липи «Призначення України» — без сумніву, дуже цін­не видання. У розділі «Динаміт археології» він, зокрема, згадує: «…від початку історії Москви величезні міста, столиці розквітлих держав, як Новгород Великий, Перм, Вятка, були стерті ордами московитів, а їхнє населення вимордоване».

Але — про Крим. Усі ми знаємо, що поблизу Севастополя — в Херсонесі — давно ведуться археологічні розкопки, перед очи­ма дослідників постають руїни великого міста, рештки значних архітектурних споруд. Час невмолимий — минули тисячоліття. Але чи тільки невмолимий час? Юрій Липа посилається на подорожнього-очевидця Е. Д. Клерка, професора з Кембриджа, який описав завоювання Тавриди московською армією у XVIII ст.

«Ось москалі приходять до Херсонеса, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами».

«Руїни Херсонеса ще були тривалі і скрізь були ще навіть двері. Як лише прийшли москалі, все було відразу здемольоване. Ці варвари зайнялися своїм улюбленим заняттям — плюндруван­ням. Перебивали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише досягнули і що послужило б до висвітлення старовинної історії цеї країни» (Клерк, т. II)».

Росіяни, як описує Клерк, що бачив на власні очі, закладають міни під античні храми, гаками розтягують мармурові блоки. І то все роблять систематично, з наказу згори.

Ось приходять до Бахчисарая, де були не тільки арабсько-татарські, а й готські, силінські й руські (старокиївські) будівлі:

«Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуван­ням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було колись поділене на багато частин; грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не зіставивши каменя на камені» (Клерк, т. II).

В Керчі, місті Мітрадата Великого, Картагені Евксинського моря, повного пам’яток з тритисячолітньої історії, росіяни пове­лися найжорстокіше. Там, зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе:

«В Керчі, зрівнявши з землею п’ятсот будівель, вони дозволи­ли збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків» (Клерк, т. II).

П’ятсот античних будівель одночасно були знищені росіяна­ми!

Мимоволі в холоднокровного шотландця-глядача при ноту­ванні своїх спостережень виривається увага:

«Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам’яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зіставили б і корінця, який би показав, де було це місто. В порівнянні з росія­нами навіть турки видаються освіченими і культурними» (Клерк, т. III).

Може, професор з Кембриджа, хоча й був очевидцем, пере­більшував у своїх побоюваннях щодо грецького архіпелагу? А мабуть, не перебільшував. Тотальне винищення архіпелагу ук­раїнської культури впродовж кількох століть свідчить, що побою­вання шотландця Клерка були небезпідставні…

З останньої незавершеної статті

… «О великий и могучий русский язык!» — як сказано класиком. Будучи до 1917 р. імперською мовою Росії, після жов­тневого путчу вона ще більше утвердилась як мова імперського народу, як його тотальна, безжалісна, безвідмовна зброя. Врод­жена агресивність російської мови тільки впотужнилась, вона стала інструментом як «ближнього бою» з усіма, без будь-яких винятків, мовами, так і інструментом, сказати б, «балістичної» дії, ба її оперативним простором ставали і ще в більшій мірі мали стати як мовні простори інших народів, так і їхня доля, культура, історія. За новітніх часів і новітніх технологій ця зброя вже не могла зоставатися якоюсь там архаїчною козацько-розбійницькою шаблею, хоч, звичайно, та шабля дуже нещадна й дуже ефективна, а тепер уже, з плином часу, видозмінювалася в на­палм, у нейтронну бомбу, які мали остаточно все випалити, особливо ж — психіку інших народів, щоб зоставити пустелю — для буйного розкошування російської мови, яка, звичайно, й піс­ля такої вікторії не втратила б якості «полуразбойничьей стихии русского языка».

… Це мова знищення не просто інших мов, … це мова фантастич­них дезінформацій будь у чому, це мова фальшу, брехні, окоза­милювання, холуйства; а що вже казати про те, що це мова вірнопідданства! …

… Звичайно, не тільки в зв’язку з тим, що російська мова — це знаряддя русифікації, себто форма поневолення й нівеляції ін­ших народів, його не помічає Д. Лихачов у своєму панегірику рідній мові. Наведу таку цитату із «Заметок о русском»: «Нацио­нализм — это проявление слабости нации, а не ее силы. Заража­ются национализмом по большей части слабые народы, пытаю­щиеся сохранить себя с помощью националистических чувств и идеологии. Но великий народ, народ со своей большой культу­рой, со своими национальными традициями, обязан быть доб­рым, особенно если с ним соединена судьба малого народа. Великий народ должен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру».

Чи не правда, цікаво звучить, коли ми говоримо про постійну й невідворотну русифікацію, остання фраза з цитати? Російсь­кий народ — в умовах царської, радянської чи тепер от специфіч­но незалежної і начебто демократичної Росії — незмінно був народом-русифікатором, і за природою своєї ментальності й по­винен бути народом-русифікатором, але академік Д. Лихачов наділений якимось квазірозумінням русифікації — як блага, да­рованим народом великим народам малим. «Великий народ дол­жен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру». Здавалося б, що тут заперечувати, з чим сперечатися? Великий народ! А хто його назвав великим, може, оті «малі», чи він сам себе назвав? І чому це так завжди виходило, що там, де появляв­ся російський народ, інші неодмінно ставали малими …

А як «великий» народ помагає «малому» (мені подобається оця фельдфебельського ума «табель о рангах» — «великий» на­род, «малий» народ, «старший брат», «молодший брат»!), дуже яскраво видно сьогодні в Чечні, ото вже помагають зберегти себе! Отже, винищення — це і є форма допомоги, тільки так обертається реальна допомога? Цікаво: чеченці зберегли свою мову, то якої це допомоги коштувало Росії, га, а чи чеченці збе­регли свою мову всупереч реальній — себто русифікаторській — політиці Росії?

Академік Д. Лихачов повчає: «Необязательно сильный народ многочислен, а слабый малочислен. Дело не в числе людей, при­надлежащих к данному народу, а в уверенности и в стойкости его национальных традиций». Чом би й не згодитись? У випадку з чеченцями — справді справа у впевненості і стійкості націо­нальних традицій. То чому ж Росія з такою агресивністю й лют­тю хоче знищити не просто ці національні традиції, а й сам народ неодноразово намагається знищити, коли, за твердженням ака­деміка Д. Лихачова, повинна б помагати йому зберегти себе? Хоч як вдавайся до словесної еквілібристики, а реальна дійсність це не еквілібристика, вона однаково вперто засвідчує, що отака до­помога — в кращому випадку нівеляція… з перспективою зни­щення. І це в той час, коли, за твердженням академіка, великий народ зі своєю культурою, зі своїми національними традиціями, зобов’язаний бути добрим, особливо коли від нього залежить доля малого народу. Еге ж, добрий — добрішого не придумаєш, і дуже чітко й завжди простежується, в чому його ця зобов’язаність — і в ставленні до інших, і в формах свого самоствер­дження…

Зворушує до сліз оце милосердно-гуманне, великодушне академікове: «Великий народ должен помогать малому сохранять себя, свой язык, свою культуру».

У даному «чеченському варіанті» (геополітик С. Шатохін) до­помагати зберегти себе — від кого? Та від кого ж, як не від самої Росії.

А від кого допомагати захищати чеченську мову?

Та від кого ж, як не від Росії і від російської мови.

А від чого й від кого захищати свою культуру?

Та від кого ж і від чого, як не від Росії і від російської культури. Бо й російська культура, на жаль, здатна виконувати агресивні функ­ції, як і російська мова, як і їхній творець і носій — російський народ.

І в зв’язку з цим незмінним «чеченським варіантом», яким геополітик С. Шатохін з апломбом одного з гоголівських героїв (котрий був упевнений, що «Испания у меня под мышкой») по­грожує Україні, я ніяк не перестаю захоплюватися вже неодно­разово цитованим О. Твардовським — про швидку медичну до­помогу з поеми «Теркин на том свете»: «сама режет, сама давит, сама помощь подает»!

І ще — начебто виважене, начебто зобов’язуюче, подане розбивкою «должен»… Як відомо, в силу «Божьего предопределе­ния», в силу «Божьего промысла» народ «должен» завоювати чужий народ на його споконвічній землі, а потім, на думку ака­деміка Д. Лихачова, цей великий народ на чужій землі уже «д о л ж е н» цьому народу «помогать сохранять себя, свой язык, свою культуру». Господи праведний, та хто сказав, крім ака­деміка Д. Лихачова, що російський народ «должен»? Нічого він не «должен» чеченському народові, крім найголовнішого — крем­лівський збройний монстр таки справді «д о л ж е н» (а тут уже розбивка особливого — щирого! — наповнення) піти геть з Чеч­ні, давши змогу чеченському народові самому захищати й твори­ти і самих себе, і свою мову, і свою культуру, що він і демонст­рує, ось уже півроку чинячи всечеченський опір московській безмежно цинічній агресії. Але, на жаль, і в цьому «чеченському варіанті», як заявив академік Д. Лихачов, «нельзя уйти от самих себя…»

Та й не видно, щоб хотілося «уйти от самих себя». …

Відповідь на агітаційний ролик «Я --- русский оккупант» (9 бер. 2015 р., відео)

Відповідь на агітаційний ролик «Я — русский оккупант» (9 бер. 2015 р., відео)


Ганна Куземська. Нездоланна Україна : Хроніка нищення української Церкви, мови, культури, народу 

(Кілька фрагментів. Усю книжку читати тут)

… Багато разів протягом історії — ще від лютої навали «першого великороса» Андрія Боголюбського4 — різні орди руйнували храми нашої землі й наших душ, але відлік глобальної руйнації розпочався з горезвісної козацької ради, що відбулася 1654 р. в м. Переяславі, де без згоди та благословення українського духовенства було підписано угоди військово-політичного союзу між Україною та Московщиною зі збереженням усіх політичних і церковних вольностей України. Ці вольності московські окупанти одну по одній підступно скасували5, перетворивши наш вільний, освічений край на безправну, безграмотну й дощенту розграбовану колонію. Тотальне руйнування України дало змогу й західним сусідам безкарно збиткуватися над нею. Переяславська рада стала, за словами славетного мовознавця Юрія Шевельова, початком великої трагедії, тому саме з цієї гіркої дати й розпочнемо хронологічний перелік злочинів проти України — її мови, Церкви, освіти, культури, народу…

1658–1659, січень — Звірства московського війська в Україні («Москва наступає безбожна… усе вогнем і мечем розоряють, церкви Божі палять і монастирі; священиків, і ченців, і черниць — усіх під меч без жодного милосердя… паннам, добрим дівицям і попадям наругу чинять, груди ріжуть, не шкодують навіть малих дітей, виколупують очі на іконах…» — з листа Г. Гуляницького до полковника Г. Кобилецького (10.11.1658). У січні 1659 р. Гуляницький каже московським послам, що цар Олексій «безперестанно війська свої на нас насилає і багато міст спалили й вирізали… Краще бути у турка, ніж у москаля»6). Прохання наказного гетьмана Григорія Гуляницького до московських послів, які казали, що їхні війська з’явилися в Україні «для її блага»: «А щоб наступив справжній мир — виведіть свої війська з України»…

1708, листопад — Зруйнування гетьманської столиці Батурина. За наказом Петра І з винятковою жорстокістю замордовано всіх його мешканців — 6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено.

Листопад–грудень — Катівня в Лебедині. У центрі Лебедина за наказом Петра І князь О. Меншиков стратив понад 900 козаків і місцевих мешканців, яких жахливими тортурами змушували визнати свою підтримку «зрадника Мазепи» (тих, хто не витримував мук і божеволів або вмирав, також залічували до винних).

1709, 25 травня — Війська Московщини руйнують Запорозьку Січ і вчиняють люту розправу над козаками («Тиранські смерті завдавали й чинили те, чого й у поганстві за древніх мучителів не водилось»7)…

1721, Московське царство вперше дістає офіційну назву «Російська імперія» (початок привласнення давньоукраїнської історичної спадщини).

— Цар Петро І скасовує патріаршество, зміцнюючи московський цезарепапізм та використання Церкви як політичного інструменту; головою Синоду стає обер-прокурор: «государеве око». За кілька років традиційний для Української Церкви соборний устрій, що зумовлював, зокрема, її глибоку побожність і культуру, скасовано…

1762–1796 — За правління Катерини ІІ розпочато фальшування історії Московщини: вилучення з українських бібліотек і монастирів оригінальних літописів і їх підробка, дописування та переписування задля привласнення давньоруської історії та культури. Розпочато політику стирання всіх суттєвих відмінностей українців від «великоросів» як у культурі, мові, звичаях, традиціях, так і в політичному устрої…

1905–1917 — Створення в Україні численних чорносотенних терористичних організацій, які підтримувала російська влада, поліція та зросійщене духовенство. Чорносотенці нищили все українське, агресивно заперечували українську та білоруську народність, культуру, історію, активно поширювали шовіністичну ідеологію8

1908, 24 січня — Таємний лист Полтавського губернатора Багговута міністрові внутрішніх справ з послідовною програмою винищення українського народу, його історичної пам’яті (цей віднайдений документ відтворює загальну стратегію Російської імперії щодо України):

  1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
  2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
  3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
  4. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснять, что «украина» — это «окраина» государства в былые времена.
  5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
  6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.
  7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиереев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказывать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.
  8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть только из великороссов. За семинарии надо взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
  9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснять, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснять, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, и что малорусский язык, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
  10. Всеми способами искоренять употребление названия «украина», «украинский».
  11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства.
  12. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с «украинским элементом»9.

1914 (вересень) — 1915 (червень) — Перша російська окупація Галичини: розгром усіх українських політичних і культурних організацій, переслідування й депортація численних представників інтелігенції. Українську мову в громадському житті фактично заборонено10

Масовий терор, арешти галичан. Депортація багатьох тисяч українців до Сибіру (лише через київські в’язниці пройшло 12 000 осіб)…

1918, січень–квітень — Перша окупація України більшовицькою Росією… 8 лютого — Після кількагодинного артилерійського обстрілу мирних об’єктів орди Мурав’йова захопили Київ і розпочали тотальний терор: стріляли на звуки української мови, у вишиті сорочки (розстріли за українську мову російські більшовики чинили й у Полтаві та інших захоплених містах, також скрізь збиткувалися над портретами Т. Шевченка); оскверняли монастирі, глумилися над ченцями. За кілька днів закатовано та розстріляно понад 5 000 киян11

5 вересня — Більшовицька Росія видає декрет про створення концтаборів (постанова РНК РСФРР про «красный террор»). Цей досвід вивчали і згодом утілили німецькі нацисти…

Початок грудня — Другий наступ російсько-більшовицьких військ на Україну. Масштаби масових репресій, грабунків і насильств цього разу були набагато більшими, ніж за першої окупації. Тільки в Києві діяло понад 20 відділень ЧК, кожне з яких після вигнання «червоних» було гігантським моргом. Жертв не просто вбивали, а й жорстоко катували…

1921–1923 — Перший спланований голодомор у степових районах України, зумовлений нещадною хлібозаготівельною політикою російського більшовицького уряду. За допомогою військових загонів і масових репресій з України вивозили десятки мільйонів пудів зерна на експорт і на допомогу потерпілим від голоду регіонам в РСФРР, тоді як в Україні допомоги потребувало близько 7 млн. людей, 40% з яких були діти12. Газетам забороняли висвітлювати становище в Україні, на відміну від активної пропаганди допомоги голодуючим Поволжя. Найстрашнішими були демографічні наслідки голодомору в Україні, який зумовив смертні пошесті холери й тифу. Кількість загиблих досі не встановлено (від 500 тис. до 2 млн.). На місця спустошених сіл південної України (Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини) переселяли переважно росіян. Терор голодом російський уряд використав зокрема для підриву генофонду української нації та придушення національно-визвольного руху…

1929–1930 — На території УСРР заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнення і реабілітації з них дожили одиниці. Залишилися незавершеними й невиданими сотні наукових праць, словників, підручників, багатотомних зібрань, літературних творів…

1932 (осінь) — 1933 (зима) — Голодомор на територіях Кубані й Дону, заселених переважно українцями (виконавець Л. Каганович). Уперше на «чорні дошки»13 занесено 15 станиць; з 9-ти інших «украинизированных» районів також вивезено всі продукти харчування. Втрати від голоду не підраховано (задокументовані жертви — 62 тис., отже, напевно, йдеться про сотні тисяч)14. Терор і тотальне знищення козаків (навіть старців).

Виселення до Сибіру всіх мешканців (45 639 людей) із Кубанських станиць Полтавської (найпотужнішого осередку української культури), Ведмідівки (Медведовської) та Урупської.

У порожні після голодомору й депортацій станиці Кубані й Дону заселяють росіян-червоноармійців

1932 (кінець) — 1933 (весна) — Другий спланований голодомор. Геноцид українського народу голодом, унаслідок якого загинуло 4–8 млн. селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села…

1933, квітень–травень — Пік голодомору. За півроку від голоду померли кілька мільйонів дорослих і дітей. Щоб компенсувати нестачу робочої сили, до вимерлих або напіввимерлих сіл перевезено селян з інших районів СРСР, здебільшого з центральних районів Росії

1934–1941 — Знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції

1941 — «Розвантаження в’язниць» України (наказ наркома ГБ СРСР В. Меркулова). Бійці НКВС в жахливий спосіб страчують до 15 тис. українських «політичних» в’язнів, багатьом з яких навіть не було пред’явлено звинувачення (серед них священиків, підлітків, вагітних жінок), що перебували у в’язницях Львова, Золочева, Дубна, Рівного, Луцька; пізніше — Києва, Харкова та інших міст. Кримінальних злочинців відпущено…

27, 29 та 30 червня — Постанови РНК СРСР та ЦК ВКП(б) про «тактику випаленої землі». Органам влади наказано знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, продовольчі склади тощо15. Як при цьому виживатимуть покинуті напризволяще люди, сталінський режим не турбувало. Народ, що опинявся під німцями, автоматично ставав «зрадником»

24–28 вересня — НКВС організовує підрив будинків разом з мешканцями на Хрещатику — перший у світовій історії широкомасштабний теракт. З найцінніших архітектурних пам’яток Києва, які замінували за наказом НКВС, вціліло лише те, що німці встигли розмінувати (зокрема Святу Софію)…

1943 — Знищення близько півмільйона «чорносвитників» — незаконно мобілізованих українських селян (навіть підлітків), яких без підготовки, без зброї та обмундирування кидали на німецькі кулемети та мінні поля по всій 1000-кілометровій лінії фронту. Кулями в спину «загородзагони» гнали українських селян в одну атаку за другою. Убитих не реєстрували, за їхню смерть командири не відповідали. У такий спосіб викорінено чоловіче населення сотень українських сіл.

1944 — Початок масових депортацій населення західних областей України. Протягом 1944–1950 рр. депортовано 140 тис. людей. Наймасовіша депортація відбулася 1947 року — 78 тис…

22 червня — Таємний наказ, підписаний Л. Берією та Г. Жуковим, про висилку у віддалені краї Союзу РСР всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів (тобто, виселити всіх українців). Тільки через технічну неможливість проекту його не було здійснено (Наказ № 0078/42 від 22 червня 1944 року)16

1946–1947 — Третій спланований голодомор. Голод забрав від 100 тис. до 2,8 млн. життів, переважно українських селян-хлiборобiв. Станом на 1 червня 1947 р. в Українi нараховувалося 1 млн. 74 тис. 314 дистрофiкiв. Вибиту з голодуючого українського села продукцiю вiдправляли до рiзних регiонів СРСР. Україна була головним постачальником зерна для Ленінграду, овочів — для Москви. Хліб вивозився до ряду областей РРФСР. Багато хлiба вивозилося за кордон. У 1946 р. до європейських країн, якi теж захопила посуха, з СРСР було експортовано 1,7 млн. т зерна…

1946–1949 — Знищення інвалідів «Великої Вітчизняної війни». Покалічених героїв тисячами відправляли у вагонах для в’язнів в інтернати, тюрми й табори, виконуючи державну програму зі «зменшення кількості людей, які отримали інвалідність». Пік цілеспрямованої акції припадає на 1949 р.: до дня народження Сталіна в одну ніч зникли з вулиць і площ міст сотні тисяч інвалідів війни…

23 травня — 26 червня — Кенгірське повстання політв’язнів (переважно українців). Близько 700 із них розчавлено танками та розстріляно з автоматів…

1960, 9 січня — Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про завдання партійної пропаганди в сучасних умовах»… ЦК компартії України вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові і глибокої поваги до великого російського народу»

1964, 24 травня — Спланований підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві17. Найбільше постраждав відділ «Україніка». Частину вдалося відновити за рахунок обмінно-резервного фонду, проте близько 50 тис. томів (архівні українські документи, кілька рукописних середньовічних книжок, перші примірники українських часописів, багато раритетів українською мовою) втрачено безповоротно…

1965, серпень–вересень — Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, Панас Заливаха, Станіслав Караванський, Валентин Мороз, Михайло Осадчий, Анатолій Шевчук та ін.); у Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано Анатолія Здорового18

26 листопада, 14 грудня — Зумисні підпали у відділах україністики музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві (де зберігалися обмінно-резервні фонди Центральної Наукової бібліотеки АН УРСР), медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові. Аналогічні підпали сталися в національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), але не в Росії…

1969, червень — Лист українських політичних в’язнів (М. Гориня, І. Кандиби, Л. Лук’яненка) до Комісії прав людини в ООН про отруювання політв’язнів…

1969–1970 — Масові санкції проти української інтелігенції19. Початок «великого терору 1970-х».

1979–1980 — Посилено терор в Україні, особливо проти членів Української Гельсінської групи (УГГ), ув’язнено в божевільні Оксану Мешко (засновника УГГ). Засуджено до ув’язнення від 2 до 10 pp. таборів і від 3 до 5 pp. заслання членів УГГ: О. Бердника, О. Гейко-Матусевич, М. Горбаля, В. Калиниченка, З. Красівського, Я. Лесіва, Ю. Литвина, В. Овсієнка, П. Розумного, П. і В. Січків, В. Стрільціва, В. Стуса, В. Чорновола. Декого з них судили за нісенітними звинуваченнями в спробі зґвалтування, незаконному зберіганні зброї, опорі міліції тощо…

1986, 26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції, збудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських науковців і широкої громадськості, призвела до наслідків, рівнозначних геноциду. Показово, що в перші дні катастрофи мільйонам людей, які отримували руйнівні дози радіації, не підказано елементарних засобів захисту20

… Від першого «великороса»-деспота й до теперішнього агресора, крадія Криму й наклепника — крізь усі віки — простягається цей кривавий шлях ненаситного загарбництва, грабіжництва та братовбивства, що ховається за муром міфів про богообраність, велич і славу. І, напевно, доки не зникне у більшості багатонаціонального населення, яке зветься російським народом, бажання виправдовувати гріх і захищати неправду заради сліпої гордості за свою «великую державу», доки не буде щирого покаяння за її кричущі злочини проти інших країн і народів — доти ця держава не перестане бути страхіттям, імперією зла, символом підступності, облуди й жорстокості.

Люто нищила ця імперія Русь-Україну — але не здолала. Щоразу Господь підіймав її, і ніколи не бракувало в ній незламних оборонців. Тому що де Бог — там перемога людини над усіма нелюдями й усіма силами пекла, там справжня сила, велич і слава.

Василь Барка. Жовтий князь 

Виходить: таки справді панують найчортячіші вороги неба і вірних; розруйновують життя і серця — аби обернути люд в заражений скот, і тягти з нього кров безперешкодно… Це — правда! Це — правда про татарщину москвинів…

Слухай мене, не вір, як казатимуть: он або он народ великий, бо наплодилося багато і багато крику роблять, — е, то ще не все! Ти подивись, яке там серце! Раз серце собаче, то і народ малий, і зведеться здорове число їхнє нінащо. А побачиш серце, повне добром, то знай — народ великий, перед небом високо став. Хоч не числиться багато, колись побільшає, так Бог дасть! — так з білорусами буде. Глянь кругом: хто руку подав з поміччю? Тут білі хатки, як і в нас; а на півночі хатки — чорні. І там добрі душі є, і немало їх, з братнім серцем, так бачиш, на дно його десь зло собі поклали: як зміїний камінь. Поки все гаразд, вони такі добрі, наче родичі, а прийдеться до чого, тоді вилазить з-під каменя жало! Буває все разом: поможе чоловік, як дуже-дуже щирий, а потім вжалить в печінку. Забрали наш хліб і дивляться, як ми вмираєм, і ніхто, ніхто не пожалів і не поміг. Ніхто! Ні в городі, ні в селі. Тільки лаються. Недарма ж їхні хатки чорні. А тут білі.

Народні прислів’я (зі збірки М. Номиса, 1864) 

Не слухайте, батьки, сього ледащиці: підвезе він вам москаля!

Від Москаля поли вріж та втікай.

Від чорта відхрестишся, а від москаля не відмолишся.

Варив чорт з москалем пиво, та й пива відрікся.

Казав москаль «право», та й збрехав браво.

Бреше, як москаль.

Москаль тоді правду скаже, як свиня умиється в сажі.

Коли чорт і москаль що вкрали, то поминай, як звали.

Коли москаль каже сухо, то напевно застрягнеш по вухо. / Як москаль скаже сухо, то піднімайсь по самі вуха, то ще замочишся.

Мабуть москаль тоді красти перестане, як чорт молитись Богу стане.

Москаль тоді правду скаже, як чорт молитись стане.

Москалеві годи як трясці, а він все бісом дивиться.

Москалики, соколики, позаїдали ви наші волики; а як вернетесь здорові, то поїсьте і корови.

Москаль не свій брат — не помилує.

Москаль з бісом порадились, та й на лихо понадились.

Москаль викрутнями перебувається (тому ж він скрізь погано лається).

Москаль здавна вже панує, бо бач завше людей дурить.

У Москаля на грош амуніції, на десять амбіції.

Москаль ликом чваниться, і кожному під ніс з ним пхається.

Москаль ликом в’язаний, у ликах ходить, та й всіх у ликах водить.

Москва на злиднях збудована, та й злиднями годована.

Ти москалю і добрий чоловік, та твоя шенеля злодій.

Московське панування, то чортівське жартування.

Поліна Жеребцова. Письмо Ходорковскому 

Михаил Ходорковский, я пишу Вам из Финляндии. Меня зовут Полина Жеребцова. Я политбеженка из России. Из современной России, где уже много-много лет правит господин Путин.

Всю жизнь я веду дневник. И так случилось, что родилась я на Кавказе, в городе Грозном.

Когда мне было девять, мой город окружили кольцом российские танки — и дома стали превращаться в руины и тлен вместе со своими обитателями…

«Русскій мір» суне на Грузію. 2008


Игумен Петр (Мещеринов): К власти в России придут фашисты 

Нравственное состояние моих соотечественников нисколько не становится более христианским и церковным — во всяком случае в период, прошедший с момента выхода моей статейки про 1937-й год два года назад. Изо всех сил защищается Сталин. Почему бы это?..

Обличчя Росії 

Де Росія, там сльози і смерть


Православний фашизм у Росії (відео)

Православний фашизм у Росії (відео)


Это, детка, рашизм (відео)

Это, детка, рашизм (відео)


Владимир Громов. Мы пришли со своей злобой в мирную, добродушную, хотя и неустроенную Украину 

В Украину я приехал взрослым человеком. Было уже образование, работа, профессия, какие-то представления о мире. И была московская жизнь. Я родился в Москве, это мой город… Но в жизни появился Киев, Украина, все изменилось…

Годы в Киеве сильно на меня повлияли. Обнаружилось, что люди могут жить спокойно, без истерической московской спешки… Еще оказалось, что в Украине очень серьезно относятся к своей собственности, к своему хозяйству, к земле. Земля в Украине — это все. Это не масса территорий, не седьмая или какая-то еще часть суши, не великое государство. Земля — это мать, которая любит и питает. И я увидел, что украинец со своей земли не сойдет никогда. Впрочем, не было поводов думать, что кто-то его может прогнать. В Киеве никогда не было терактов, метро и вокзалы здесь не патрулировались десятками милиционеров, никто не захватывал школ и театров, не рассказывал о врагах вокруг и не запрещал усыновлять иностранцам сирот на том основании, что за границей им непременно навредят. Несмотря на бедность, коррупцию и неустроенность, Украина была тихим и спокойным местом, в котором можно жить…

За годы жизни в Киеве мне часто приходилось ездить в Москву, порой несколько раз в месяц. Я видел, как что-то происходит. Более того, стал замечать многое из того, на что раньше не обращал внимания. Вдруг оказалась, что Москва переполнена милицией, войсками, охранниками… Но самым главным оказалось другое. Постоянные разговоры о советском прошлом. Как там было замечательно, как все эти мерзавцы все развалили, как мы всех ненавидим за это. Заговаривали об этом самые разные люди, причем повод мог быть абсолютно любой — политика, цены, медицина.

И ненависть. Да, вот она бросалась в глаза сильнее всего. Ненависть лезла из телевизора… Ненависть была разлита на улицах, по которым ездили люди, матерившие тебя и готовые убить за то, что ты недостаточно быстро перешел перед их машиной дорогу. Ненависть лезла с полок книжных магазинов, где всегда был огромный ассортимент книг о фашистской Германии и великом Сталине, а рядом с ними лежали сотнями разные исследования о том, как Запад погубил Россию, и о том, почему погибнет Америка. Ненависть можно было встретить в подземных переходах, где не раз мне приходилось видеть нацистов и скинхедов. А сколько раз я видел, как людей переполняет злоба, когда соприкасался с милицией. Я сидел в обезьяннике местного отделения за то, что у меня не оказалось с собой паспорта, и там все друг друга ненавидели. Ненавидели гаишников, приезжих, которые убирают улицы, коммунальные службы, государство, погоду, актеров, телеведущих, провинцию, Москву, Питер, Интернет, интеллигентов и быдло.

А еще ненавидели других. Эстонию просто хотели уничтожить за то, что там фашисты хотели перенести с одного места на другое памятник солдату. Грузию ненавидели, потому что там грузинские фашисты, которые хотели уничтожить абхазов и осетин. Латышей ненавидели, потому что у них фашистские марши и обижают русскоязычных. Еще ненавидели американцев за то, что те любят деньги и вообще позволяют всему миру говорить, как жить и что делать. …

Из России сообщают, что все украинцы стали зверями, а русских хотят уничтожить. И слушаешь все это, смотришь новости, размышляешь о том, действительно ли, как говорят разные люди в России, тебя оболванили натовской пропагандой… И думаешь вот о чем. Когда мне рассказывают о зверствах украинцев, о том, как они резали людей в собственных городах, о том, как хладнокровно калечили и убивали, я не верю… Представить себе, чтобы украинцы творили на своей земле то, о чем рассказывают из России, я не могу, потому что жестокость и ненависть не возникают на пустом месте, они созревают, растут годами, а потом приносят плоды.

Не видел я ничего такого в Украине. А в России видел. И когда я узнаю, что русские на Донбассе специально взорвали кого-то, когда слышу о том, что в плену кого-то покалечили, кому-то отрезали руку или сделали еще чего хуже, я верю. Русские могли, мы могли. Мы слишком давно хотели излить всю свою ненависть, напиться чьей-то крови, обвинить кого-то во всех своих бедах.

Впрочем, в происходящем сейчас нет ничего удивительного. Наша империя умирает, а нет вещи более отвратительной, чем умирающая империя. Мы знаем из истории — турки убили миллион армян, японцы вырезали триста тысяч китайцев в Нанкине и еще много чего натворили. Что немцы сделали, мы тоже хорошо помним. Даже французы умудрились уничтожить сотни тысяч людей, когда пытались удержать Индокитай и Алжир. И ненависть, которая сейчас охватила Россию, той же природы. Ненавидим, потому что бессильны жить дальше, потому что страшно, потому что не видно никакого будущего, все осталось в прошлом.

Наверное, когда-нибудь историки во всем разберутся, а наши нации будут жить в мире. Но важно сейчас не это. Когда Россия напала на Украину, я совершенно искренне презирал себя. Казалось бы, причем тут я. Ведь это все сделал Путин и кучка свихнувшихся политиков, которые обманули население. Но тем не менее я не мог найти себе место. Потому что я русский, потому что я гражданин своей страны, человек русской культуры, и я считаю, что должен нести ответственность за все, что моя страна делает. Когда что-то плохое делает Россия, я тоже это делаю, потому что считаю себя ее частью. Если моя страна совершила нечто ужасное, значит, я на своем месте слишком мало предпринял, чтобы этому помешать…

И вот теперь из-за моего бездействия и бездействия других россиян умирают украинцы. Я не мог этого принять и не могу. Мы пришли со своей злобой в мирную, добродушную, хотя и неустроенную Украину. Я не смогу больше в ней жить, потому что всегда буду помнить, кто я. И мне думается, что в происходящем сейчас в Украине виноват не Путин. Путин всего лишь химера. Он выражение нынешнего состояния России, ее лицо. Путин существует где-то в виртуальном телепространстве. А вот мы настоящие. Настоящие люди из России, мои сограждане, которые говорили весь этот год, что всех хохлов надо уничтожить. Мои знакомые, которые потешались над погибшими укропами и заявляли, что все мы там в Киеве жертвы пропаганды. Люди, которые с холодной рассудительностью читали мораль о гражданской войне, которую так хорошо видно из Москвы, но почему-то совсем не видно из Киева. И я думаю о своих знакомых, даже друзьях, родственниках, которые поверили, одобрили, благословили, в крайнем случае, промолчали…

Когда вы будете задаваться вопросом, кто резал демонстрантов в Донецке, кто жег людей в Одессе, кто убил десантников в Луганске, кто расстрелял людей в Мариуполе, кто сбил «Боинг», кто свел с ума многих жителей Крыма и востока Украины безобразной телепропагандой, разжигал страх и злобу в мирных людях, кто лил реки крови в городах и селах Донбасса… Так вот, когда у вас такой вопрос возникнет, посмотрите в зеркало. Мы это сделали, нам за это отвечать до конца жизни. Мы — убийцы. Пока мы этого не признаем, у России нет никакого будущего.

Повністю цю статтю можна прочитати тут.
  1. Юрій Немирич (* 1612, Овруч — † 1659) — видатний український магнат, воєначальник, державний діяч і дипломат доби Хмельниччини. Переклад з латинської мови взято з видання: Юрій Немирич. Роздуми про війну з московитами = Georgii Niemirycz. De Bello Moscovitico / пер. з лат. мови В. Д. Литвинов, Я. М. Стратій; упоряд. і передм. В. Д. Литвинова. — К.: Академперіодика, 2014. — 60 с. []
  2. мосхи — латиномовна назва мешканців Московії в Європі ХVІ–ХVІІ ст. []
  3. О. Кошиць. Малюночки з російської історії. — Головащенко М. А. Феномен Олександра Кошиця. — К.: Музична Україна, 2007, сс. 404–411. Олександр Антонович Кошиць (1875–1944) — кандидат богослов’я, видатний мистецтвознавець, всесвітньо відомий диригент і композитор, історик, письменник, фольклорист, один із фундаторів національної професійної музичної школи. []
  4. За визначенням видатного російського історика Василя Ключевського, Суздальський князь Андрій, син Юрія Довгорукого та половчанки, став першим великоросом — як абсолютний диктатор-завойовник, що вогнем і мечем розпочав «збирання земель» майбутньої імперії «великоросів». Прізвисько «Боголюбський» князь Андрій отримав від назви поселення Боголюбове біля міста Володимира, де була його резиденція. []
  5. Докладно див.: Сергійчук В. Переяславська рада — трагедія України і програш Європи. — К.: Діокор, 2003, розділ «Присягали на незвіданість»: http://www.e-reading.biz/bookreader.php/1015203/Sergiychuk_-_Pereyaslavska_rada_-_tragediya_Ukraini_i_progrash_%AAvropi.html []
  6. Див.: Мицик Ю. До 350-річчя Конотопської битви. — http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/spravzhni_konotopi__do_350-richchya_konotopskoyi_bitvi.html; Гуртовий Г. Волинь — край козацький… Вид. 2-ге. — Луцьк, 2009. — С. 201). []
  7. Ця фраза належить кошовому отаманові Степаненку, знайомому з жорстокістю і турецьких, і польських вояків. Але звірства московитів він не міг порівняти ні з ким. Пізніше відомий письменник А. Кащенко (1858–1921) писав про це так: «Останнім же бранцям розлютовані упертим змаганням начальники російського війська завдали таких тяжких мук, яких не вміли вигадувати навіть татари і, замордувавши людей на смерть, ще вішали мертвих на шибеницях, прироблених до тороків (невеликих плотів) і пускали Дніпром униз, щоб і ті запорожці, що рибачили нижче Січі, знали, яка кара їх всіх чекає». []
  8. Чорносотенні банди влаштовували єврейські погроми, руйнували українські культурні осередки, переслідували та вбивали інакодумців, сіяли ненависть і міжнаціональну ворожнечу, незмінно прикриваючись високими гаслами спасіння та захисту (народу, держави, миру). Особливо потужні центри були в Одесі, Києві, Харкові, Єлисаветграді, Почаєві, де цю ганебну організацію очолював архімандрит святої Почаївської лаври Віталій (Максименко), випускаючи найбільш нетерпиме антиукраїнське видання «Почаевский листок». Саме звідти тягнуться корені сучасного чорносотенства й несумісної з євангельською наукою ненависті та зневаги до всього українського, що домінують у Почаївській лаврі та всіх найбільших монастирях і соборах України, підкорених Московському Патріархатові. Священики-чорносотенці з Деміївської церкви в Києві та Михайлівського Золотоверхого собору запекло домагалися заборони панахид по Т. Шевченку, навіть отримавши відповідь Київського місіонерського комітету про те, що коли Шевченка поховано за всіма правилами Православної Церкви, то ніхто не має права заборонити молитися за нього. (Див.: Украинская Жизнь. — М., 1912. — № 5. — С. 82). []
  9. З публікації Олександра Кучерука, керівника Українського музею революції 1917–1921 років: «Итак, знаменем „патриотизма“ по этим правилам должно быть самое жестокое украинофобство и полная вражда к украинской народности, представители которой должны быть только свинопасами и слугами, а все господство должно сосредоточиться в руках великороссов, которые должны расправляться с украинской народностью и играть роль палачей. Можно ли придумать больший сепаратизм, большее человеконенавистничество и большее натравливание одной народности на другую? Газеты „Киев“, „Киевлянин“, „Русская речь“ и т. п. строго проводили эту программу и даже в 1916 году Шульгин в „Киевлянине“ распинался на тему окраин, полонизации, несуществования украинского народа и т. п.». []
  10. Міністр закордонних справ Російської імперії С. Сазонов заявив, що «тепер настав слушний момент, щоб позбутися українського руху». Новий генерал-губернатор Г. Бобринский відверто висловлює свою програму: «Восточная Галиция и Лемковщина искони — коренная часть единой великой Руси… Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство» (Субтельний О. Україна: історія. — К., 1992. — С. 299). []
  11. Російські більшовики катували українців з маніакальною жорстокістю: схопленим членам УЦР Л. Бочківському, Б. Зарудному та І. Пугачу відрізали носи, вуха, викололи очі, поламали руки й ноги, потім розстріляли (Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України… Там само). []
  12. Неврожайні місцевості України уряд не звільняв від сплати податку, як це було в РСФРР; також уперто відмовляв потерпілим від голоду українцям у дозволі на закупівлю зерна у врожайних місцевостях до закінчення державних хлібозаготівель, хоча таке право надавали потерпілим від голоду в РСФРР. Державну допомогу в Україні отримувало не більше 7,5% тих, хто голодував (переважно партпрацівники). Тоді як у РСФРР частка голодних, які харчувались у пунктах громадського харчування, сягала 80%. (Офіційний сайт меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору» http://territoryterror.org.ua/uk/history/1919-1939/ussr/srsr2/). []
  13. У станицях (селах), занесених на «чорну дошку», вилучали до останку не лише зерно, а й усі харчі, із крамниць вивозили ввесь крам і забороняли будь-яку торгівлю. Оточені військами станиці й хутора опинялись у резервації, звідки неможливо було врятуватися від голодної смерті. []
  14. Знищуючи людей, злочинці намагалися знищити й пам’ять про них: місця братських поховань (ями, глиняні кар’єри) не означували, а людей, що намагалися підраховувати жертви, розстрілювали як ворогів народу. Книги записів народжень і смертей знищували. Так діяли в усіх місцевостях, де селян убивали голодом. []
  15. Про це йшлося у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941-го, у спеціальній постанові ДКО від 22 липня 1941-го та інших документах. Знищувати майно передбачалося у зоні 70 км від лінії фронту у випадку вимушеного відступу радянських військ. Радянські війська знищували обладнання, водонапірні вежі, мости, залізниці, автошляхи, сільськогосподарську техніку, яку не встигали вивезти. У Києві були підірвані турбіни ТЕЦ і КРЕЦ, які не змогли демонтувати, виведена з ладу столична ГЕС. На Півдні України війська НКВС підірвали Криворізьку й Дніпродзержинську ГЕС. Зважаючи на швидкий наступ німців, у жовтні 1941-го зруйновано більшу частину електрообладнання на Донбасі, затоплено вугільні шахти. []
  16. Про автентичність цього наказу див. у розділі «Важливі історичні свідчення та документи» []
  17. Приміщення перед підпалом було пересипано фосфором; заздалегідь відключено воду на прилеглій території. Пожежники приїхали через 4 години. []
  18. На захист заарештованих виступили письменники Михайло Стельмах (депутат ВР СРСР), Андрій Малишко (депутат ВР УРСР), композитор Георгій Майборода, авіаконструктор Олег Антонов, кінорежисер Сергій Параджанов та інші. Протест проти політичних арештів на прем’єрі кінофільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ). Іван Дзюба пише знакову книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку розповсюджували самвидавом. []
  19. В Академії наук УРСР різного роду покарань зазнали М. Гуць, Л. Ященко (Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії), Є. Пронюк (Інститут філософії), М. Коцюбинська, Ю. Бадзьо, С. Попель, І. Ющук (Інститут літератури), Є. Сверстюк (Інститут ботаніки), Р. Юськова (Інститут мікробіології), З. Франко (Інститут мовознавства), В. Завойський (Інститут геофізики), В. Пеньковський (Сектор держави та права), О. Щириця, В. Сазанський (Інститут геології). У Спілці письменників України ідеологічна обробка завершилася виключенням з КПРС Ю. Назаренка, оголошенням суворої догани з занесенням до облікової картки І. Драчу, «громадським судом» членів СПУ І. Немировича, С. Тельнюка, Г. Бойка, І. Гончаренка, Ю. Петренка, Л. Костенко, Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби, редактора видавництва «Дніпро» Р. Доценка, друкарки газети «Літературна Україна» Л. Мельник та інших. []
  20. У Польщі (!) в ці дні населенню настійно радили приймати препарати йоду. Натомість українським лікарям дано сувору інструкцію не відкривати правди й «не сіяти паніки». А на «свято» 1 травня влаштовано масові демонстрації, що для багатьох українців, особливо дітей, виявилося фатальним: призвело до смерті чи інвалідності. Величезна сума коштів, зібраних під час цілодобового телемарафону в Москві на підтримку потерпілим від Чорнобильської катастрофи, безслідно зникла. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору