«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, мова

Нездоланна Україна

Хроніка нищення української Церкви, мови, культури, народу

Ганна Куземська

Нездоланна Україна : Хроніка нищення української Церкви, мови, культури, народу / Ганна Куземська. — К.: Фенікс, 2014. — 132 с.

ISBN 978-966-136-179-8, УДК 94(477)+271.2-9(477), ББК 63.3(4Укр)+86.372-3(4Укр)

Цю «Хроніку…» укладено на підставі багатьох джерел, документів і попередніх подібних досліджень. У ній подано перелік репресивних заходів, якими гнобителі України протягом століть намагалися викоренити і знищити її народ i культуру, привласнити землю, скарби та багатовікову історію Руси-України.

Наведені кричущі факти, більшість із яких тривалий час було заборонено розголошувати, яскраво засвідчують нездоланність Богом береженого українського народу та виявляють богоборчу сутність імперій-гнобителів.

Додаток, у якому подано важливі документи, свідчення й уривки з літописів, а також ілюстрації українських ікон і гравюр, доповнюють провідні думки «Хроніки…», нагадують про істинні, вічні цінності та особисту відповідь перед Богом.

Для найширшого кола читачів.

Рецензенти

член-кореспондент НАН України

доктор філологічних наук, професор Г. П. Півторак;

доктор філологічних наук, професор Л. Т. Масенко;

доктор історичних наук, доцент І. К. Патриляк.


Зміст

Христос перед Пилатом. Фрагмент розпису вівтаря Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври. 20-ті — поч. 30-х рр. XVIII ст.

Улюблені! Вогняної спокуси, що посилається вам для випробування, не цурайтеся, ніби пригоди для вас чужої, оскільки ви берете участь у стражданнях Христових (1 Пет. 4:12–13).
Бо гадаю, що нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас (Рим. 8:18).

За правду борись аж до смерті, тож за тебе і Господь Бог змагатиметься.
Сир. 4:28
Багато разів бороли мене від юності моєї, але не перемогли мене.
Пс. 128:2

Вступ

Без мови немає народу. Саме тому завойовники завжди спрямовують перший удар проти мови підкореного народу та проти захисників мови, культури, волі — інтелігенції. А далі можна вже безкарно поглинути цей народ і заволодіти всіма його скарбами…

Однією з держав, які протягом віків зазнали наймасштабніших, спланованих на державному рівні нищівних ударів по своїй мові та культурі, була Україна.

За свідченням сирійського архідиякона-мандрівника Павла Алеппського, ще 1652 року в Україні, незважаючи на безперервні війни, спустошливі татарські набіги та жорстокий режим Польщі, грамоту знали навіть сільські діти та жінки; активно діяли парафіяльні школи, колеґіуми, академія (перший у Східній Європі університет!), тоді як у Московії не було ще жодної середньої школи. Переписи 1740–1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них — із викладанням тодішньою українською мовою. Проте вже 1897 року перепис показав, що найбільш неписьменний народ у Російській імперії — українці.

Що ж сталося з нацією за ці 200 з лишком років?

Читаючи поданий на цих сторінках далеко неповний перелік репресій проти нашої мови, Церкви, культури й народу, мимоволі дивуєшся: яку ж незламну силу потрібно було мати, щоб усе це перенести — і вижити!..

В умовах тотального нищення наша національна культура раз у раз воскресала з попелу: попри заборони та репресії, українці відкривали школи, упорядковували словники та підручники, створювали літературні шедеври, писали наукові праці тощо. За 10 років часткового звільнення України із зашморгу мучителя-імперії (1917–1927), незважаючи на цілковиту розруху, війни, червоний і білий терор, українська культура досягла феноменального успіху в розбудові національної Церкви, створенні власної термінології, системи освіти, у мистецькому та науковому відродженні, ніби надолужуючи вкрадене в неї протягом століть. На жаль, попереду на неї чигали ще більші випробування…

І донині, вже у формально незалежній Україні, нашу мову зумисно обмежували, а правду про утиски та репресії затемнювали, а то й відверто лжесвідчили, що жодних репресій проти української культури й духовності ніколи не було.

Нам непотрібно шукати ані винного, ані ворога задля помсти. Потрібно лише знати правду. Знати, щоб, по-перше, захищати саме правду, а не наклепи, які досі поширюють в Україні її відверті й таємні вороги, а по-друге — щоб ми могли усвідомити, якою життєдайною силою обдарував українську культуру Господь і якою героїчною мужністю, істинним подвижництвом — її творців і захисників.

Водночас цей перелік пояснює, чому багато сучасних українців такі необізнані у власній історії; так легко віддають на поталу й на посміх унікальну мову своєї землі — одну з найдавніших і найбагатших слов’янських мов; чому не знають свого роду, не шанують героїв та оборонців рідного краю; позбавлені природного почуття любові до Батьківщини, яку Господь довірив нам плекати й захищати.

Багато разів протягом історії — ще від лютої навали «першого великороса» Андрія Боголюбського1 — різні орди руйнували храми нашої землі й наших душ, але відлік глобальної руйнації розпочався з горезвісної козацької ради, що відбулася 1654 р. в м. Переяславі, де без згоди та благословення українського духовенства було підписано угоди військово-політичного союзу між Україною та Московщиною зі збереженням усіх політичних і церковних вольностей України. Ці вольності московські окупанти одну по одній підступно скасували2, перетворивши наш вільний, освічений край на безправну, безграмотну й дощенту розграбовану колонію. Тотальне руйнування України дало змогу й західним сусідам безкарно збиткуватися над нею. Переяславська рада стала, за словами славетного мовознавця Юрія Шевельова, початком великої трагедії, тому саме з цієї гіркої дати й розпочнемо хронологічний перелік злочинів проти України — її мови, Церкви, освіти, культури, народу.

Ще раз підкреслимо, що тут наведено далеко не всі антиукраїнські укази та розпорядження: деякі ми обминули за браком місця, не подавали також того, що не вдалося перевірити. Проте переконані — багато указів ми ще не знаємо, оскільки часто беззаконня вчиняли таємно, свідчення й документи про ці злочини цілеспрямовано нищили. Отже, подаємо лише частину з того, що відомо з документів та вірогідних свідчень.

Перелік використаних джерел — у кінці «Хроніки…»

Неопалима Купина — символ України. Гравюра Києво-Печерської Лаври 1736 р.

Династія Романових

Олексій Михайлович (1645–1676)

1654 — Перше зазіхання на українські звичаї: наказ царя Олексія українцям: «хохлы, которые у вас на головах, пострегите».

1656 — Цар Олексій укладає сепаратний мир із Річчю Посполитою, попри обіцянку воювати проти неї до звільнення України.

1658–1659, січень — Звірства московського війська в Україні3. Прохання наказного гетьмана Григорія Гуляницького до московських послів, які казали, що їхні війська з’явилися в Україні «для її блага»: «А щоб наступив справжній мир — виведіть свої війська з України».

1667 — Укотре порушуючи угоди між гетьманами і царями, Московія укладає сепаратний Андрусівський договір, віддавши пів-України її лютому ворогові — Речі Посполитій.

1669 — Польський король скасовує давні привілеї та наказує друкувати всі документи лише польською мовою та латиною.

Переслідування українських книжок і друкарів.

Іван Олексійович (1682–1696)
Петро І, Кривавий (1682–1725)

1686 — Незаконне приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату. Порушення «прав і вольностей» Київської Митрополії.

Поступове встановлення контролю в Україні над Церквою, освітою, культурою4.

1687 — Уперше в історії московсько-українських стосунків висловлено вимогу Україні надалі злитися з Московією в єдину царську державу («Коломацькі статті», 19). Вимоги Москви до гетьмана України сприяти збільшенню кількості змішаних шлюбів між українцями та московинами.

1689–1690 — Заборони Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.

1690 — Московський Собор накладає «проклятство й анафему, не точію сугубо й трегубо, но і многогубо» на книги просвітників свт. Петра Могили, митр. Сильвестра Косова, архієп. Лазаря Барановича, архім. Кирила Ставровецького, архім. Йоаникія Ґалятовського та інших, писані тодішньою українською літературною мовою (деякі з цих книг стали пізніше основою святоотцівської літератури в Росії).

1692 — Боротьба московського патріарха Адріана проти друкування традиційних церковних книжок (які зберігали споконвічні церковнослов’янські й давньоруські особливості) у друкарні Києво-Печерської лаври.

1696 — Польський Сейм ухвалює постанову щодо польської мови в судах і установах Правобережної України: «Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати»5.

1703–1725 — Десятки тисяч українських селян і козаків насильно зігнано на будівництво Санкт-Петербурга та Ладозького каналу, близько 25 тисяч загинули від хвороб і виснаження.

— Загальна політика Петра І: переведення найкращих науково-просвітницьких сил з України до Московщини (серед них святителі Димитрій Туптало, Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський, Рафаїл Заборовський та ін.), наслідком чого було інтелектуально-духовне знекровлення України.

1708, березень — впровадження «гражданки»: шрифту, сформованого на основі алфавіту Московщини, непридатного для передачі української вимови. Заміна кирилиці «гражданкою» була дошкульним ударом для розвитку українського правопису.

1708, листопад — Зруйнування гетьманської столиці Батурина. За наказом Петра І з винятковою жорстокістю замордовано всіх його мешканців — 6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено.

Листопад–грудень — Катівня в Лебедині. У центрі Лебедина за наказом Петра І князь О. Меншиков стратив понад 900 козаків і місцевих мешканців, яких жахливими тортурами змушували визнати свою підтримку «зрадника Мазепи» (тих, хто не витримував мук і божеволів або вмирав, також залічували до винних).

1709, 25 травня — Війська Московщини руйнують Запорозьку Січ і вчиняють люту розправу над козаками («Тиранські смерті завдавали й чинили те, чого й у поганстві за древніх мучителів не водилось»6).

8 липня — Полтавська трагедія: поразка гетьмана Івана Мазепи у спробі визволити Україну від Московської окупації, наслідком чого було посилення царських репресій, обмеження автономних прав Гетьманщини, зростання національного і соціального гніту в Україні.

Нещадний терор «за Мазепу». Загони царського війська, роз’їжджаючи по Україні, палили та грабували житла. Звірства московитів, за свідченням автора Історії Русів, викликали шок.

Петро І наказує скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2 000 до 161.

1720 — Указ Петра І про заборону друкувати нові книжки споконвічною богослужбовою та книжною мовою Руси-України. Українські книжки наказано привести у відповідність з московськими, «дабы… особливаго наречия в оных не было». Початок омосковлення церковних книг в Україні.

1721, 22 лютого — Введення в Україні цензури книжок «исправления ради и согласия с великороссийскими»7.

— Заборона знаменитій Чернігівській друкарні видавати книжки, що призвело до її цілковитого занепаду. 1724-го друкарня ледве уникла штрафу на 1 000 рублів, конфіскації та перевезення до Москви.

Московське царство вперше дістає офіційну назву «Російська імперія» (початок привласнення давньоукраїнської історичної спадщини).

— Цар Петро І скасовує патріаршество, зміцнюючи московський цезарепапізм та використання Церкви як політичного інструменту; головою Синоду стає обер-прокурор: «государеве око». За кілька років традиційний для Української Церкви соборний устрій, що зумовлював, зокрема, її глибоку побожність і культуру, скасовано.

1724 — Синод стягує з українського архімандрита Києво-Печерської лаври 1 000 рублів штрафу за друк богослужбової книги «Тріодь», «не совсем с великороссийской сходной».

1726 — Синод наказує Києво-Печерському архімандриту пильнувати, щоб написання слів і наголоси було дотримано тільки за московською редакцією церковнослов’янської мови8, і жодних інших книжок, крім церковних, не видавав без дозволу Синоду.

Петро ІІ (1727–1730)

1729 — Указ царя Петра II (внука Петра І) переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

Анна Іванівна (1730–1740)

1731 — Наказ імператриці Анни Іванівни вилучити книги старого українського друку з церков і навчальних закладів, а «науки вводить на собственном российском языке».

1734 — Імператриця Анна Іванівна забороняє вибори гетьмана і створює «Правління гетьманского уряду», до якого входило троє росіян і троє українців. Реально Україною правили керівники російської трійки: спочатку — князь О. Шаховской, далі — князь І. Баратинський та інші.

— О. Шаховской отримав від імператриці секретний наказ про заохочення шлюбів між українцями та росіянами.

1735 — Імператорський указ Київському Митрополиту вилучити стародруковані книги й пильнувати, щоб церковні служби відправляли тільки за виправленими текстами.

Єлизавета Петрівна (1741–1761)

1750 — Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час розорення Січі, опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1752 — Станом на цей рік із 100 000 вільних козацьких господарств залишилося тільки 2 959. Усі інші відібрано та передано присланим росіянам.

1755, 1766, 1769, 1775, 1786 — Синод забороняє друкувати українські книжки.

1759 — Синод Російської Церкви видав розпорядження вилучити зі шкіл українські букварі.

— Указ Переяславської консисторії про заборону мандрівних дяків, які сторіччями тримали початкову освіту в Україні. Священикам заборонили приймати і тримати у школах таких учителів. Остаточно мандрівних дяків було знищено 1782 року.

Династія самозваних Романових

Катерина ІІ (1762–1796)

1762–1796 — За правління Катерини ІІ розпочато фальшування історії Московщини: вилучення з українських бібліотек і монастирів оригінальних літописів і їх підробка, дописування та переписування задля привласнення давньоруської історії та культури. Розпочато політику стирання всіх суттєвих відмінностей українців від «великоросів» як у культурі, мові, звичаях, традиціях, так і в політичному устрої.

1762–1763 — Катерина ІІ видає два маніфести про іноземну колонізацію України (а разом і поступову зміну її етнічного складу): заможним іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків; українці зобов’язані були безоплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх чужомовних панів.

1763 — Заблоковано ініціативи зі створення в Україні університетів, гімназій та друкарень. Почато ліквідацію гетьманства та повне підпорядкування України.

— Указ Катерини II про заборону вільного переходу селян від пана до пана.

1764 — Секретна настанова Катерини ІІ генерал-прокурору О. В’яземському про «обрусєніє» (зросійщення) України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії, які оголошено «провінціями» Росії.

10 листопада — Указ Катерини II про ліквідацію в Україні гетьманського правління, що потягло за собою й ліквідацію навчально-культурних закладів та усунення від влади українських чиновників.

1765 — Наказ Катерини ІІ узгодити навчання в Києво-Могилянській академії9 відповідно до російських училищ.

— Заборона місцевим архієреям висвячувати архімандритів без дозволу Синоду, проте виїхати по такий дозвіл до Росії також було заборонено. Унаслідок цього вже в 1770-х роках у монастирях Київської єпархії майже половина настоятелів були росіянами.

— Ліквідація на Слобожанщині козацького устрою та козацьких шкіл.

1766 — Черговий наказ Києво-Печерській лаврі та Чернігівській друкарні видавати лише ті книги, які відповідні до московських і затверджені Синодом.

1769 — Нова заборона друкувати й використовувати український буквар.

1770 — Ліквідація залишків автономії Української Церкви. Синод заборонив уживати титул «Митрополит Київський, Галицький і Малой Росії», а тільки — «Митрополит Київський і Галицький». Окремі єпархії в Україні переведено в безпосереднє підпорядкування Синодові Російської Церкви. Таким чином в Україні з’явилася власне Російська Церква, як інструмент колоніальної влади для денаціоналізації корінного населення України.

1775 — За наказом Катерини ІІ 100-тисячна російська армія захопила та знищила Запорізьку Січ (більшість козаків ще не вернулися з російсько-турецької війни). Святого праведного Петра Калнишевського, кошового отамана, з частиною старшини заслано на Соловки. Україна лишилася без захисників.

Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях, яке стало наслідком руйнування Запорозької Січі.

— Ліквідація Полтавського полку.

1782 — Постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови.

1783, 3 травня — Указ Катерини ІІ про запровадження в Україні рабства — кріпацтва з правом продажу кріпаків, обміну їх на будь-яке майно, розлучення чоловіка з жінкою, батьків з дітьми10. Це ліквідувало всі соціальні завоювання Визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, яким українське суспільство користувалося 135 років.

1784 — Синод наказує по всіх церквах України правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию» (досі церковнослов’янські тексти за споконвічною традицією Русі-України читали з українською вимовою).

— Митрополит Київський і Галицький Самуїл (Миславський) вводить у Києво-Могилянській академії російську мову викладання. В Академії з’являється новий предмет: «российское красноречие».

Зросійщення початкової освіти в Україні.

Недопущення української мови до судів та адміністративних установ.

1785 — Катерина ІІ посилює розпорядження Синоду 1784 року своїм наказом: по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою (тобто церковнослов’янською в російській редакції).

1786, жовтень — Указ Катерини ІІ, за яким усі книжки, «не свидетельствованные в Синоде», підлягали конфіскації на всій території імперії. Знищення українського книговидання.

13 лютого — За наказом митр. Самуїла (Миславського) російська мова стає єдиною мовою викладання в Києво-Могилянській академії.

10 квітня — Указ Катерини ІІ про конфіскацію монастирських і церковних земель і маєтків в Україні, унаслідок чого на теренах України було закрито 46 монастирів, які провадили велику культурно-освітню роботу, утримували школи й лікарні, допомагали знедоленим11.

29 жовтня — Наказ Синоду митр. Самуїлові (Миславському) про обов’язкову цензуру всіх перекладених книжок, що їх друкували в Лаврі для Академії.

16 листопада — Наказ Синоду митр. Самуїлові (Миславському), щоб у книжках, друкованих у Лаврі, «никаких несходств с печатаемыми в Московской Синодальной типографии книгами произойти не могло».

1789 — Розпорядження Едукаційної комісі Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл української мови.

1789 — У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською12.

1794, 24 жовтня — Наказ митр. Самуїла (Миславського) карати студентів і звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговуються українською мовою.

1796, 16 вересня — Указ Катерини ІІ про заборону вільних друкарень, крім тих, що містилися при урядових установах або мали царський дозвіл. Усі вільні друкарні в Україні опечатано. Посилення цензури.

Павло І (1796–1801)

1797, грудень — В Україні запроваджено рекрутську повинність. Термін військової служби становив 25 років. Фактично ж служба була довічною через нелюдську муштру та часті війни. Армійську службу активно застосовували в політиці масштабної русифікації українців.

1799 — Указ Павла І про створення духовної цензури, якій підлягали рукописи та книжки духовного змісту. Указ про цілковите узгодження церковних книг з російськими.

Заборона співати в церквах духовні концерти (на слова псалмів, молитов)13. Заборонено також співати канти й колядки — те, що органічно увійшло і зрослося з нашим національним богослужінням.

1800 — Наказ Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького бароко14.

Олександр І (1801–1825)

1804 — Нове посилення цензури. «Устав» Олександра І нав’язував українським школам систему російської освіти. Учителям та учням наказано вживати лише російську мову.

1808 — Закрито Руський інститут Львівського університету, де на двох факультетах (філософському та богословському) низку предметів викладали українською мовою.

1817 — Закрито Києво-Могилянську академію (через два роки в тому ж приміщенні відкрито Київську духовну академію, яку з університету перетворено на середній навчальний заклад — школу для священиків, де могли навчатися тільки діти священиків).

— Запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України, яка входила того часу до Австро-Угорської імперії.

1824 — Міністр освіти Російської імперії Олександр Шишков видав розпорядження: «Воспитание народное по всей империи, несмотря на разность вер и языков, должно быть чисто русское». «Цензурный режим в отношении малороссийской письменности» зобов’язував: «Подвергать запрету всякое малороссийское слово как по существу вредное и опасное для государственного единства».

1831 — Царський уряд скасовує Магдебурзьке право (судочинство, вибори урядовців та місцеву автономію в Україні підпорядкував Санкт-Петербург).

Микола І (1825–1855)

1832 — Реорганізація освіти на Правобережній Україні згідно з вимогами Російської імперії: з переведенням на російську мову навчання.

1833 — За наказом із Петербурга солдати російської армії протягом одного дня вилучили з усіх кримських мечетей і спалили всі письмові документи, книги та історичні манускрипти, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами (цей нечуваний злочин остаточно зруйнував національну систему освіти кримських татар)15.

1834, 15 липня — Відкриття Київського імператорського університету св. Володимира задля зросійщення «Юго-Западного края»16. Університет було позбавлено головного привілею: внутрішнього самоврядування.

1835 — Ліквідовано київське міське самоврядування. Усю торгівлю, ремесла та владу в містах передано приїжджим російським купцям, ремісникам і чиновникам.

1838, 8 лютого — Відкрито Комітет внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і контролював практично всі друкарні Київського навчального округу. Комітет забороняв навіть окремі літери української абетки. «Малороссийским наречием» писати дозволено тільки російськими літерами, непридатними до відтворення українського мовлення. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою.

1839 — Ліквідація Української Греко-Католицької Церкви на окупованій Росією Правобережній Україні. Сотні християн, багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», які переважно обслуговували імперський режим.

1843 — Цензура Академії Наук «загубила» рукопис Словника української мови, який уклав Павло Білецький-Носенко. Там само «загубилися» його рукописи Граматики 1843 р. та словника 1834 року.

1847, березень–квітень — Розгром Кирило-Мефодіївського товариства й наказ цензорам пильно стежити за українськими письменниками «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». За наказом Миколи І міністр внутрішніх справ забороняє продаж Шевченкового «Кобзаря», творів Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та інших письменників, що торкалися історії України. Посилення переслідувань української культури.

29 травня — Розпорядження міністра народної освіти С. Уварова попечителеві Київського навчального округу О. Траскіну із зобов’язанням викладачів Київського університету у викладанні й дослідженнях надавати перевагу російській мові, літературі, історії, а також історії права задля навчання юнацтва «и впредь по-русски мыслить и чувствовать», оскільки лише в такий спосіб «будущие члены общества составят одну великую семью с одинакими мыслями, с одинакою волею, с одинаким чувством».

1847–1857 — Десятирічна солдатська каторга Тараса Шевченка за наказом Миколи І («під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати», що було рівнозначно тортурам).

1853 — Чергова фільтрація історії: «чистка» Літопису Григорія Граб’янки (незважаючи на вимоги керівництва Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів залишити весь текст без змін, оскільки це історичний документ, а не твір сучасного автора, Літопис видали зі значними цензурними купюрами).

— Сувора догана цензору від міністра народної освіти за дозвіл надрукувати в газеті «Черниговские губернские ведомости» збірник українських історичних прислів’їв і приказок.

Олександр ІІ (1855–1881)

1856 — Оприлюднення Погодинської теорії, на висновках якої обґрунтовано виняткові претензії Росії на старокиївську спадщину. Ця теорія увінчала антинаукову шовіністичну творчість ХІХ ст., спрямовану на фальсифікацію історії та приниження українського народу.

1857 — Інструкція попечителям Київського та Віленського навчальних округів про те, щоб «должности учителей истории в гимназиях и уездных училищах замещаемы были исключительно природными русскими».

1859 — Розпорядження цензурі, щоб «сочинения на малороссийском наречии, писанные собственно для распространения их между простым народом, печатались не иначе, как русскими буквами».

— Австро-угорська влада заміняє українську абетку латинською у Східній Галичині та на Буковині («азбучна війна»).

1861–1863 — Ґвалт з вимогами «не допустить» видання Євангелія українською мовою (переклад Пилипа Морачевського), а «всяк, кто словом или делом будет способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность Герострата». Того часу Новий Завіт перекладено всіма мовами народів імперії17, але український переклад Святого Письма призвів до бурі, яка стимулювала появу Валуєвського циркуляру.

1862, 12 червня — Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва київському губернаторові П. Гессе про закриття недільних шкіл і читалень. Вислано до Архангельська на сім років Павла Чубинського, українського етнографа й поета, автора слів пісні «Ще не вмерла Україна» (нині це слова державного гімну України). Припинення видання українського літературного та науково-популярного журналу «Основа».

1863, 18 липня — Валуєвський циркуляр: таємна заборона міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва:

  • видавати українською мовою підручники;
  • видавати літературу для народного читання;
  • видавати книжки релігійного змісту;
  • ввозити й розповсюджувати львівську україномовну газету «Мета».

Основна теза циркуляру — «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может» і «наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши»18.

1864 — Флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму боротьби з українською мовою через «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами», що «лишило бы малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». И отримав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мысль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова свідчить про те, що Корфову програму ретельно виконують донині.

— Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання мали провадити лише російською мовою.

Велике пограбування українських архівів. Після судової реформи тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3.12.1866, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.

1866 — Засновано міську загальнодоступну бібліотеку в Києві, яку мали комплектувати лише російськими книжками.

1869 — Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини.

1869, 1886 — Укази про доплати російським чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев», за успіхи в русифікації України.

1870 — Міністр освіти Росії Д. Толстой висловлює тезу про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно, має бути зросійщення (обрусєніє)».

1874 — Видано новий статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитися лише російською мовою.

1875 — З ініціативи таємного радника М. Юзефовича, який убачав загрозу в українофільстві, створено «Особое Совещание для пресечения украинофильской пропаганды». Завданням «Совєщанія», яке розглядало «українофільство» як «измышление австрийско-польской интриги», було припинити будь-яку українську видавничу справу та розвиток української культури.

1876, 24 квітня — Імператорське «Особое Совещание…» під головуванням міністра внутрішніх справ запропонувало особливі заходи проти «українофілів». На підставі цих пропозицій сформульовано таємний Емський указ.

18 травня — Таємний Емський указ Олександра II. Окрім повторення заборон Валуєвського циркуляра 1863 року, Емський указ забороняв:

  • ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, видані українською мовою;
  • видавати українською оригінальні твори та робити переклади з іноземних мов;
  • підписувати українські тексти під нотами;
  • друкувати будь-які книги українською мовою;
  • ставити українські театральні вистави;
  • влаштовувати концерти з українськими піснями;
  • викладати українською мовою в початкових школах.

Наказано вилучити з бібліотек «всех низших и средних учебных заведений» українські книжки тощо. Використовувати лише «общерусскую орфографию»19.

15 червня — Циркуляр Міністерства народної освіти помічникові попечителя Київського навчального округу І. Новікову про посилення контролю за викладачами Харківського, Київського та Одеського начальних округів, заміну «неблагонадійних» викладачів «вихідцями з великоросійських губерній». Українців-викладачів наказано посилати до Петербурзького, Казанського та Оренбурзького округів, а українськомовні видання — вилучати з бібліотек початкових та середніх шкіл20.

1877, 30 квітня — Розпорядження міністра народної освіти Д. Толстого попечителеві Київського навчального округу П. Антоновичу про переведення викладачів навчальних закладів округу, запідозрених в українофільстві, до різних навчальних закладів великоросійських губерній.

Олександр ІІІ (1881–1894)

1881, 8 жовтня — Імператор Олександр III затвердив доповідь «Особого Совещания», скликаного заради перегляду Емського указу. Розглядали лише цензурні пункти. Дозволено друкувати словники і тексти до пісень «при условии соблюдения общепринятого русского правописания». Театральні вистави українською мовою мали отримувати дозвіл генерал-губернатора. Особливо підкреслено, що «совершенно воспрещается устройство специально малорусского театра и формирование трупп для исполнения пьес и сцен исключительно на малорусском наречии» (через це навіть українські пісні наказували перекладати на російську мову)21.

1881, 24 лютого — Розпорядження Головного управління у справах друку київському окремому цензорові з іноземної цензури про заборону друкувати статті до дня вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка, а також навчати в народних школах українською мовою.

Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.

1883 — Київський генерал-губернатор О. Дрентель заборонив театральні вистави українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років.

1884 — Олександр IIІ забороняє українські театральні вистави у всіх губерніях і територіях, заселених українцями. Для виконання царського рішення міністр внутрішніх справ і шеф жандармів Д. Толстой видав додаткове розпорядження про нагляд над українськими театральними групами та загалом за всіма «українофілами».

1886 — Олександр ІІІ затвердив «Правила об особыхъ преимуществахъ гражданской службы» в Україні, де «лицамъ русскаго происхожденія, исключая однако местных уроженцев» на певних посадах мали доплачувати надбавки до платні. Ці правила сприяли переселенню росіян в Україну.

1888 — Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

1889, 24 грудня — Циркуляр Головного управління у справах друку цензурним комітетам і окремим цензорам з внутрішньої цензури про категоричну заборону розглядати українські літературні твори, написані «кулішівкою».

1892, 10 січня — Розпорядження Головного управління в справах друку київському окремому цензорові про безумовну заборону перекладів українською мовою російськомовних творів, розгляд усіх українських творів «с особой строгостью и вниманием» задля зменшення кількості українських видань.

1893–1894 — Чергові заборони ввозу українських книг, газет і часописів з-за кордону22.

Микола ІІ (1894–1917)

1895, 2 грудня — Окремим указом заборонено видавати українською мовою книжки для дітей, «хотя бы по существу содержания они и представлялись благонамеренными». На українській граматиці, написаній російською мовою, цензор написав: «Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать»23.

1899, серпень — У Києві на 11-му Міжнародному археологічному з’їзді було дозволено читати реферати всіма мовами, крім української24.

1900 — Вилучення з творів слів: «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інших, які мають український історичний та національно-символічний зміст.

1902 — Наказ цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1903 — Заборона української мови на відкритті пам’ятника Івану Котляревському (встановленому на кошти громадян) у Полтаві.

1904, 1 березня — Заборона розповсюдження в Росії «Записок Наукового товариства імені Шевченка», а також інших українських видань, надрукованих «кулішівкою».

1905, вересень — Російський уряд заявив про «невчасність» скасування Емського указу25.

— Ректор (імовірно М. Цитович) Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

1905–1912 — Міністерство освіти Російської імперії закрило в Україні 12 приватних гімназій, звільнило 32-х директорів і 972-х учителів, 822-х учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.

1905–1917 — Створення в Україні численних чорносотенних терористичних організацій, які підтримувала російська влада, поліція та зросійщене духовенство. Чорносотенці нищили все українське, агресивно заперечували українську та білоруську народність, культуру, історію, активно поширювали шовіністичну ідеологію26.

1906–1907 — Закриття «Просвіт» в Одесі та Миколаєві.

1908 — Указ Сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».

1910, 20 січня — Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Столипіна27 губернаторам про заборону реєстрації «инородческих обществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей», а також про перевірку діяльності вже існуючих іноетнічних культурно-просвітніх товариств.

1910–1911 — Адміністративними методами припинено діяльність усіх товариств «Просвіта» (з 1905 р. в Україні, на Кубані, у Новочеркаську, Баку та Владивостоці було створено близько 40 товариств, які відігравали велику роль у відродженні української культури).

1911, 13 січня — Постанова Синоду за донесенням харківського архієпископа Арсенія про заходи щодо вилучення з бібліотек, шкіл і читалень, а також із продажу петербурзьких видань «Кобзаря» Т. Г. Шевченка.

— Постанова VII дворянського з’їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість уживання інших мов у навчальних закладах Росії28.

1912 — Скасовано указ Синоду 1911 р. про дозвіл викладати українською мовою у двокласних приходських школах Подільської дієцезії (єпархії).

1914 — Кульмінація нової хвилі антиукраїнської репресивної політики.

Початок року — Вимога шовіністів-чорносотенців припинити «антидержавну» діяльність «мазепинських „Просвіт'».

24 січня — Циркуляр попечителя Київського навчального округу начальникам середніх навчальних закладів і директорам народних училищ про заборону учням брати участь у заходах з відзначення ювілею Т. Г. Шевченка.

4 лютого — Таємний лист Полтавського губернатора Багговута міністрові внутрішніх справ з послідовною програмою винищення українського народу, його історичної пам’яті (цей віднайдений документ відтворює загальну стратегію Російської імперії щодо України):

  1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
  2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
  3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
  4. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснять, что «украина» — это «окраина» государства в былые времена.
  5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
  6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.
  7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиереев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказывать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.
  8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть только из великороссов. За семинарии надо взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
  9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснять, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснять, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, и что малорусский язык, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
  10. Всеми способами искоренять употребление названия «украина», «украинский».
  11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства.
  12. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с «украинским элементом»29.

Березень — Заборона святкувати 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, що спричинило масові демонстрації студентів у Києві та інших містах України. Проти демонстрантів кинуто загони поліції.

Травень — Закриття «Просвіти» в Кам’янець-Подільському.

21 липня — Указ Миколи II про скасування української преси. Закрито всі українські газети та журнали. Далі закрито регіональні осередки, українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багатьох українських діячів вислано за межі України.

Вересень — Австро-угорські війська арештовують і страчують без слідства й суду сотні українців; 30 тис. галичан і буковинців інтерновано в концтаборах.

1914–1918 — Перша світова війна. Україна стає об’єктом територіальних зазіхань з боку протиборчих сторін, а українське населення опиняється в самому центрі змагань гігантських армій30.

1914 (вересень) — 1915 (червень) — Перша російська окупація Галичини: розгром усіх українських політичних і культурних організацій, переслідування й депортація численних представників інтелігенції. Українську мову в громадському житті фактично заборонено31.

Заборонено друкувати книжки, газети й журнали українською мовою, заборонено і знищено матеріали товариства «Просвіта», закрито всі українські школи, інтернати й курси, окрім навчальних майстерень (польських навчальних закладів заборона не стосувалася). Почато утиски Української Греко-Католицької Церкви.

Масовий терор, арешти галичан. Депортація багатьох тисяч українців до Сибіру (лише через київські в’язниці пройшло 12 000 осіб).

1915 — Відступаючи перед німецько-австрійською армією, російські війська примусово вивозили людей на територію Російської імперії, а села палили, щоб залишити ворогові пустелю.

Час комуністичного тоталітаризму

Володимир Ульянов (Ленін) (1917–1922)

1917, 17 грудня — Російський раднарком фактично оголошує автономній Україні війну, надіславши «Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Украинской раде» (відповідь на бурхливе відродження української освіти, науки, культури, діловодства, політичного життя).

1918, січень–квітень — Перша окупація України більшовицькою Росією. Наступ більшовицьких військ під проводом В. Антонова-Овсієнка на Лівобережжя й Південну Україну.

29 січня — Бій під Крутами. Захищаючи Київ біля залізничної станції Крути, близько 420 київських юнкерів та добровольців-студентів і гімназистів протистали 6-тисячному загону російсько-більшовицької армії М. Мурав’йова. Близько 300 юнаків загинуло, 27 полонених нещадно замордовано й розстріляно.

8 лютого — Після кількагодинного артилерійського обстрілу мирних об’єктів орди Мурав’йова захопили Київ і розпочали тотальний терор: стріляли на звуки української мови, у вишиті сорочки (розстріли за українську мову російські більшовики чинили й у Полтаві та інших захоплених містах, також скрізь збиткувалися над портретами Т. Шевченка); оскверняли монастирі, глумилися над ченцями. За кілька днів закатовано та розстріляно понад 5 000 киян32.

5 вересня — Більшовицька Росія видає декрет про створення концтаборів (постанова РНК РСФРР про «красный террор»). Цей досвід вивчали і згодом утілили німецькі нацисти.

Листопад — Польські війська окупували Лемківщину, Надсяння, Холмщину та Підляшшя. На Холмщині окупанти закрили майже всі українські церкви, 169 церков висвятили на костели, понад 17 000 гектарів найкращої землі відібрали від української Церкви та роздали ксьондзам і колоністам, заборонили культ.-освітнє товариство «Рідна Хата», забрали його бібліотеки, понищили майно, припинили діяльність українських кооперативів, цілком знищили українське шкільництво, виарештували найсвідоміших громадян. Подібне чинили на всіх окупованих землях.

Початок грудня — Другий наступ російсько-більшовицьких військ на Україну. Масштаби масових репресій, грабунків та насильств цього разу були набагато більшими, ніж за першої окупації. Тільки в Києві діяло понад 20 відділень ЧК, кожне з яких після вигнання «червоних» було гігантським моргом. Жертв не просто вбивали, а й жорстоко катували.

1918–1922 — Спецоперації ВЧК на території України та за її межами з ліквідації провідних діячів української культури (зокрема видатного композитора Миколи Леонтовича), діячів УНР та повстанського антибільшовицького руху.

1919, 29 січня — Директива ЦК РКП(б), підписана Я. Свердловим: «провести беспощадный массовый террор по отношению ко всем вообще казакам». Унаслідок цього загинуло багато козаків в Україні, також козаків-українців із Донського, Кубанського й Терського військ.

1919, 23–31 січня — Хотинське повстання проти румунської окупації й терору в Бессарабії; жорстока розправа з повстанцями та мирними мешканцями (убито понад 15 тис.)

Травень–грудень — Україну окупує армія російського нациста й диктатора А. Денікіна під гаслом: «За единую и неделимую Россию!». Денікінці ліквідовували все, що нагадувало українську державу, чинили погроми українських культурних установ і шкіл, чинили масові репресії місцевої інтелігенції. Видання книг і газет українською мовою заборонили, попередні наклади вилучали, знищували та спалювали. Вивіски українською мовою знищено й заборонено. Ліквідовано українські школи, наукові заклади, Академію наук. Денікінщина довела Україну до цілковитої розрухи.

7 листопада — Початок третього наступу більшовиків на Україну.

Польська влада зліквідувала Західно-Українську Народну Республіку.

1919–1920 — Заборона священнодіяти ієреям, які служили українською мовою.

1920, 20 січня — Польща поділяє Галичину на 3 воєводства, забороняє українську пресу, підпорядковує шкільництво польському міністерству освіти.

26 травня — Контрнаступ більшовиків на Україну (12 червня вони зайняли Київ, у липні–серпні — майже всі українські землі, за винятком Галичини). Після завоювання України більшовики знищують національно свідомих українців, забороняють усі українські літературні, драматичні та усні твори.

1920-ті — Масове вилучення та знищення (перероблення на папір) «шкідливої» літератури з усіх українських бібліотек, книгарень, книжкових складів, навчальних закладів. До «шкідливих» книг у деяких містах потрапляли твори Т. Шевченка, Л. Українки, Л. Толстого, відомих науковців тощо. Така діяльність радянської цензури мала катастрофічні наслідки, знищуючи не тільки друковане слово в Україні, але й руйнуючи освіту народу33.

1920–1930-ті — Застосування «чорних дощок»34. «Чорні дошки» використовували майже винятково на територіях СРСР, заселених українцями: УСРР, Поволжя, Кубань, Сірий Клин (Західний Сибір, північний Казахстан), Донщина. Це лягло в основу доказової бази вчених і криміналістів як одна з ознак цілеспрямованого геноциду українського народу.

1921–1923 — Перший спланований голодомор у степових районах України, зумовлений нещадною хлібозаготівельною політикою російського більшовицького уряду. За допомогою військових загонів і масових репресій з України вивозили десятки мільйонів пудів зерна на експорт і на допомогу потерпілим від голоду регіонам в РСФРР, тоді як в Україні допомоги потребувало близько 7 млн. людей, 40% з яких були діти35. Газетам забороняли висвітлювати становище в Україні, на відміну від активної пропаганди допомоги голодуючим Поволжя. Найстрашнішими були демографічні наслідки голодомору в Україні, який зумовив смертні пошесті холери й тифу. Кількість загиблих досі не встановлено (від 500 тис. до 2 млн.). На місця спустошених сіл південної України (Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини) переселяли переважно росіян. Терор голодом російський уряд використав зокрема для підриву генофонду української нації та придушення національно-визвольного руху.

1921–1930-ті — Шалений опір промосковських шовіністичних сил в Україні проти відродження української мови та культури. Проголошена під тиском української інтелігенції у 1923 р. «українізація» (тобто реабілітація віками переслідуваної української мови, вільний розвиток національної науки, мистецтва тощо) незмінно супроводжувалася дієвим спротивом провладних структур, брутальними наклепами та приниженням української мови й народу. Голова українського уряду, що складався переважно з російських більшовиків і неукраїнців, болгарин X. Раковський у газетах «Известия» та «Комуніст» стверджував, що «українського народу немає з етнографічного й соціально-економічного погляду, а Україну вигадала українська інтелігенція!»; «… признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства»36.

Йосип Джугашвілі (Сталін) (1922–1953)

1922, початок року — На підрадянській Україні ліквідовано всі «Просвіти»: 4 822 філії. Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину (Далекий Схід) та в інших місцях проживання українців у СРСР поза Україною.

— Заборонено розповсюджувати в УСРР і конфісковано близько тисячі пудів закуплених Вукоопспілкою книжок М. Грушевського «Ілюстрована історія України та Історія України, прикладена до програм вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх». Також усі інші праці Грушевського конфісковано й перероблено на папір.

6 червня — У РСФРР створено цензурний орган «Главліт», який мав контролювати всі види друкованої продукції, давати дозвіл на видавничу діяльність, укладати списки забороненої літератури. Територію УСРР трактовано як таку, що перебуває під юрисдикцією російських цензурних органів.

17–19 серпня — Арешти задля висилки за кордон за «списком антирадянської інтелігенції» (ініціатива Леніна). Список містив 77 осіб, зокрема 47 працівників вишів (із них 32 професори) з Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси, Кам’янця-Подільського. Згодом — рішення вислати заарештовану українську інтелігенцію не за кордон, а у віддалені райони Російської Федерації.

Серпень — ЦК КП(б)У розіслав обіжники про посилення ідеологічного контролю за літературою, виданою українською мовою.

29 серпня — Створено український цензурний орган, підпорядкований російському, якому підлягала вся друкована продукція державних, кооперативних та приватних видавництв (крім видань партійних і державних органів). Встановлено ідеологічний нагляд за театрами, кінотеатрами, всіма масовими видовищами.

Осінь — Другий секретар КП(б)У Дмитро Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур»: російської — революційної, передової, пролетарської і міської та української — контрреволюційної, відсталої й сільської. У цьому двобої українській культурі належало поступитися й загинути.

1920-ті (кінець) — 1930-ті — Кампанія переслідування кобзарів як живих носіїв української історії; викорчовування кобзарства — унікального явища української культури. Кобзу, бандуру та ліру оголошено націоналістичними, «класово ворожими» (А. Хвиля), організовано облави та репресії проти кобзарів, знищення інструментів37. Українцям нав’язують російські «кудесницу-гармошку», балалайку, домру: музичні фабрики зобов’язують виготовляти ці інструменти масово, забороняючи українські народні інструменти. З 1939 року створено перші кобзарські осередки, які мусили обслуговувати окупаційний режим під контролем НКВС.

1923, лютий — Центральне управління у справах друку (ЦУД) дає вказівку вилучити книжкову продукцію спільних підприємств «Українська школа» (Київ — Львів — Відень), «Дніпросоюз» (Київ — Відень), «Українське видавництво» (Відень — Катеринослав), «Українсько-галицька накладня» (Київ — Лейпціг).

Квітень — ЦУД дає дозвіл продати на макулатуру 35 тисяч примірників книг Грушевського «Всесвітня історія в короткому огляді: в 6 т.» та «Коротка історія України» на типовій підставі: «ідеологія автора не відповідає сучасності».

1924, березень–квітень — Перший політичний процес проти науковців в Україні. Серед 18 підсудних був президент ВУАН 1921–1922 рр. Микола Василенко.

— Початок формування спецхранів (книжкових ГУЛАГів). Вилучення «шкідливої» літератури з книжкових магазинів, бібліотек, читалень (по кілька примірників залишали під замком з грифом ДСП: «для служебного пользования»).

12–16 травня — Виступ Е. І. Квірінґа на VIII Всеукраїнській конференції КП(б)У, де він посилався на поширену серед партійців (українців серед них було 33%, а в ЦК КП(б)У — менш ніж 16%) думку, що треба припинити українізацію національних меншин та міського пролетаріату в Україні.

26 липня — Прийняття в Румунії закону, на підставі якого українців проголошено тими румунами, що «забули свою рідну мову». Посилена румунізація всіх видів шкільної освіти (завершена 1927 р.).

31 липня — Заборона української мови в польських державних та самоуправних установах Західної України. Українські школи стають українсько-польськими; вибір між польською та українською мовами робили на підставі «референдумів батьків»38. Результат: у 1922–23 навчальному році в Галичині було 2 532 українські школи, у 1937–39 їх лишилося 352.

1925 — Остаточне закриття нелегального («таємного») українського університету у Львові, де на філософському, правничому, медичному та політехнічному факультетах навчалося загалом понад 1 000 студентів.

1926, 30 березня — Лист Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу»: початок таємного готування «контрукраїнізації» та переслідування діячів «українізації». Визначено носіїв українського націоналізму: Українську Церкву, Академію наук і власне всю сферу культури.

26 квітня — Лист Сталіна до Лазаря Кагановича, що став директивою для КП(б)У у боротьбі з «націоналістичним ухилом» і започаткував цькування Хвильового та Шумського.

25 травня — Убивство Симона Петлюри в Парижі.

4 вересня — Циркуляр ГПУ «Об украинском сепаратизме» (надруковано 75 примірників із грифом «Совершенно секретно. Перепечатанию не подлежит. Хранить наравне с шифром под ответственность начальника органа ГПУ»). Цей документ давав змогу ГПУ фізично знищувати українську інтелігенцію або ж змушувати її обслуговувати кривавий режим.

1928–1930 — Перша фаза колективізації й «розкуркулення» в Україні. Виселення сотень тисяч українських селян-трударів і їхніх родин до Сибіру та на Далекий Схід.

1929, друга половина року — Арешти інтелігенції та визначних діячів УАПЦ за справою «Спілки Визволення України» (СВУ), що мала дати сигнал до масового наступу на національне (і не лише українське) відродження в Україні.

1929–1930 — На території УСРР заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнення і реабілітації з них дожили одиниці. Залишилися незавершеними й невиданими сотні наукових праць, словників, підручників, багатотомних зібрань, літературних творів.

1930, 28–29 січня — У Києві Надзвичайний Церковний Собор зліквідував Українську Автокефальну Православну Церкву і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М. Борецького та інших церковних діячів.

Перша половина року — Початок кампанії проти «шкідництва на мовному фронті», що її провадили переважно політики, зокрема П. Постишев, В. Затонський та найактивніший з усіх А. Хвиля (Олінтер).

7 березня — Зліквідовано Інститут Української Наукової Мови, наукові комісії: діалектологічну, історії української мови, нормативної граматики української мови, для складання словника живої української мови, історичного словника української мови, етимологічного словника. На їхніх залишках створено Науково-Дослідчий Інститут Мовознавства, до якого після чисток потрапила лише половина старого складу.

9 березня — 19 квітня — Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури, УАПЦ за належність до так званої «Спілки Визволення України» (СВУ). Один зі слідчих, Соломон Брук, любив повторювати на допитах: «Нам нужно украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача — и она будет выполнена; кого не поставим — перестреляем».

27 червня — Виступ Сталіна на XVІ з’їзді ВКП(б) з промовою, що дає тлумачення «теорії» Леніна про злиття націй: «Треба дати національним культурам розвинутись і розгорнутися, виявивши всі свої потенції, щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою».

Вересень–листопад — «Пацифікація»: жорстокі репресивні акції за наказом Ю. Пілсудського проти українського населення та провідних діячів українського політичного і культурного життя в Галичині. Нищення українських культурних установ, кооперативів, масові арешти.

1930–1937 — У РСФРР на заселених українцями землях ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети й видавництва (на Кубані, Далекому Сході, в Сибіру та інших місцевостях).

1931 — Протягом року 48% селянських господарств України нічого не отримали на трудодні. Це прирікало селян на крадіжки заради порятунку життя.

Лютий–березень — Арешти у сфабрикованій справі підпільного «Українського національного центру» (УНЦ). Більшість заарештованих — емігранти, що вернулися в Україну протягом 1920-х років, переважно інтелігенція: політичні діячі, літератори, науковці, митці. Серед них М. Грушевський, В. Голубович, П. Христюк, М. Шраг та ін.

28 червня — Постановою ЦК КП(б)У в Харкові створено Всеукраїнську асоціацію марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН): у її виданнях почато кілька політичних кампаній проти українських науковців.

1932, 23 квітня — Постанова ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

7 серпня — Закон про п’ять колосків. Постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна…» (соціалістичної власності), згідно з якою «крадіжку» колгоспного майна (навіть жмені колосків) карано розстрілом, а «за пом’якшувальних обставин» — 10-річним позбавлення волі. До початку 1933 року за цим законом засуджено 54 645 осіб, із них 2 110 до страти.

1932 (осінь) — 1933 (зима) — Голодомор на територіях Кубані й Дону, заселених переважно українцями (виконавець Л. Каганович). Уперше на «чорні дошки»39 занесено 15 станиць; з 9-ти інших «украинизированных» районів також вивезено всі продукти харчування. Втрати від голоду не підраховано (задокументовані жертви — 62 тис., отже, напевно, йдеться про сотні тисяч)40. Терор і тотальне знищення козаків (навіть старців).

Виселення до Сибіру всіх мешканців (45 639 людей) із Кубанських станиць Полтавської (найпотужнішого осередку української культури), Ведмідівки (Медведовської) та Урупської.

У порожні після голодомору й депортацій станиці Кубані й Дону заселяють росіян-червоноармійців.

1932 (кінець) — 1933 (весна) — Другий спланований голодомор. Геноцид українського народу голодом, унаслідок якого загинуло 4–8 млн. селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.

1933, квітень — За наказом нового керівництва Наркомосу УСРР організовано комісію (голова — А. Хвиля), завданням якої було відкинути «штучне відмежування української мови від російської мови у словниках» та усунути «націоналістичні правила правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазні культури»41. Програма на «викорінення, знищення коренів українського націоналізму» у справі термінології та граматики стає засадничою у «знешкодженні» словників і правопису 1928 р., розроблених видатними українськими мовознавцями42. Знаменно, що калічити внутрішню сутність української мови взялися саме в розпал голодомору.

26 квітня — Новопризначений Нарком освіти В. Затонський на нараді в ЦК КП(б)У оголошує зменшення числа шкіл російської нацменшости наслідком перекручення лінії партії. Відповідальними за це названо «націоналістичні, класово-ворожі елементи». Отже взято курс на збільшення російськомовних шкіл і ліквідацію «націоналістичних елементів».

Квітень–травень — Пік голодомору. За півроку від голоду померли кілька мільйонів дорослих і дітей. Щоб компенсувати нестачу робочої сили, до вимерлих або напіввимерлих сіл перевезено селян з інших районів СРСР, здебільшого з центральних районів Росії.

3 травня — Новий український правопис прийнято й затверджено без загального обговорення (було лише кілька заяв А. Хвилі). Хто саме переглядав правопис, невідомо (найімовірніше Л. Каганович). До правопису внесено 126 поправок, розділ про чужі слова переписано цілком за російським взірцем. Літеру ґ вилучено з абетки. Норми російського правопису поширено на окремі правила та слова. Газети та інші видання переведено на новий правопис негайно, ще до його затвердження і публікації.

13 травня — Самогубство Миколи Хвильового як протест проти погрому української культури.

Кінець червня — Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову «Про зміну в українській науковій термінології, граматиці та правописі», подану комісією у складі М. Попова, С. Косіора, П. Постишева, В. Затонського та А. Хвилі. Постанову не оприлюднено, текст зберігся лише в архіві43.

7 липня — Самогубство останнього в уряді оборонця суверенності України Миколи Скрипника, зацькованого партійцями.

Друга половина року — Поглиблення політики деформації питомої української мови та штучного підлаштування її під російську, що спиралося на широку пропаганду44.

— Видано Медичний термінологічний бюлетень, перший з п’яти «репресивних бюлетенів», що ними «знешкоджувано» словники Інституту Української Наукової Мови. Передмова В. Ярошенко та І. Кириченко «За радянську медичну термінологію». Головним завданням «знешкоджування» було знищити питомо українські слова та конструкції й замінити їх на російські чи подібні до російських.

5 вересня — Нарком освіти УСРР В. Затонський затверджує правопис комісії А. Хвилі.

Жовтень — Погром славнозвісного театру «Березіль», арешт його видатного режисера Леся Курбаса.

22 листопада — Постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.

В обласних управліннях народної освіти з політичних мотивів замінено 100% керівників, у районних — 90%. Всі вони зазнали репресій. 4 тисячі учителів звільнено з шкіл як «класово-ворожі елементи». Збільшено кількість російських шкіл та класів. Знищено більшість українських письменників.

— Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., яким дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах із більшістю учнів-українців.

1934 — Кампанію проти шкідників на мовному фронті перебирає на себе журнал «Мовознавство». Редакційний вступ до першого числа закликав лінгвістів «раз назавжди покінчити з старими буржуазними філологічними традиціями». Головний удар був спрямований проти Олени Курило, Сергія Смеречинського, Євгена Тимченка, Івана Шелудька та Миколи Сулими; їх названо «посіпаками буржуазії в її боротьбі проти пролетарської революції, що плекають фашистсько-інтервенціоністські плани», але згадано й багатьох інших, зокрема, видатних мовознавців Олексу Синявського та Леоніда Булаховського.

— Триває «знешкоджування» термінологічних словників ІУНМ. Вийшов репресивний «Математичний термінологічний бюлетень» з передмовою Д. Дрінова і Г. Сабалдиря «Проти націоналізму в математичній термінології».

Лютий — Видано окремою книжкою Український правопис 1933-го року. Склад правописної комісії не названо. У передмові А. Хвилі зазначено: «Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що… ставили бар’єр між українською та російською мовами».

24 березня — Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило вилучити з масових бібліотек і продажу праці Миколи Скрипника.

1 квітня — Постанова ВУЦВК УСРР про безпосереднє підпорядкування докорінно перебудованої Академії наук Раднаркомові УСРР «з метою досягти повнішого зв’язку Всеукраїнської Академії наук з практикою соціалістичного будівництва».

18 червня — Польський уряд створює концтабір у Березі-Картузькій, де утримувано значну кількість українських політичних діячів.

Серпень — Надруковано статтю Сталіна, А. Жданова, С. Кірова «Замечания по поводу конспекта учебника по истории СССР», де від радянських істориків зажадали створити такий підручник історії СРСР, де б історія Великоросії не відривалася від історії інших народів СРСР. Такий принцип послідовно було проведено в «Истории СССР, краткий курс» (перше видання — 1937) за редакцією А. Шестакова, що стала обов’язковим підручником історії в усьому СРСР45.

3 листопада — Зліквідовано видавництво «Українська Радянська Енциклопедія»46.

13–15 грудня — Під приводом убивства С. Кірова засуджено до розстрілу діячів української культури, серед яких — письменники й митці Григорій Косинка, Кость Буревій, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, Іван і Тарас Крушельницькі та ін.47

15 грудня — Підписано до друку «Зведені списки літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та учбових закладів». Списки видано під шапкою «НКО УСРР, Головліт-Бібуправа», отже їх завізував нарком освіти В. Затонський.

— Спеціальне розпорядження Міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови «за вороже ставлення до держави і румунського народу».

1934–1941 — Знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.

1935 — Видано ще три репресивні бюлетені: «Ботанічний термінологічний бюлетень», «Фізичний термінологічний бюлетень», «Виробничий термінологічний бюлетень». На засадах п’яти бюлетенів протягом 1934–1935 років видано десять шкільних словників, обсягом від 35 до 212 сторінок, укладених з урахуванням настанов репресивних бюлетнів.

19 липня — Ухвала Політбюро ЦК КП(б)У «Про вилучення обкомами КП(б)У зінов’євсько-троцкістської і націоналістичної літератури з бібліотек України та здачу її до обласних органів НКВД». Серед заборонених авторів: Борис Антоненко-Давидович, Микола Вороний, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Олександр Олесь.

1936 — Видано Орфографічний словник Д. Леві, Г. Левченка, Л. Рак, а на його засадах — «очищений від шкідницької термінології» «Словник медичної термінології». Відтоді термінознавчу працю в Україні припинено на десятиліття.

21 лютого — Зліквідовано близько двадцяти інститутів Академії Наук, зокрема Інститут шевченкознавства, Інститут єврейської пролетарської культури, Інститут польської пролетарської культури тощо.

1936 (жовтень) — 1938 (листопад) — Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні (так звана «єжовщина»).

Винищення вищого й середнього командного складу Червоної армії, що призвело до катастрофічних поразок на початку німецько-радянської війни в Україні48.

1937 (серпень) — Знищення майже всього складу уряду УРСР і всього ЦК КП(б)У; 30 серпня — Самогубство голови уряду УРСР П. Любченка.

— Фізичне знищення і заслання працівників Інституту мовознавства (із старого складу лишилися: П. Горецький, І. Губаржевський (під час війни емігрував) та І. Кириченко). Розвиток українського мовознавства перервано.

27 жовтня — 4 листопада — До 20-річчя жовтневого перевороту масовий розстріл ув’язнених на Соловках (Сандармох) українських професорів-істориків, юристів, письменників, журналістів, педагогів та ін.: майже всі з вищою освітою. Де саме відбувся розстріл, стало відомо лише 1997 року.

1937 (серпень) — 1938 (початок) — Московська «Правда» з допомогою спеціально відряджених для цього кореспондентів виявляє та викриває «український націоналізм у Комуністичній партії України і навколо неї», в українських музеях («Правда», 25.09.1937), у київській опері («Правда», 4.01.1938), Інституті мовознавства (убивча критика «Російсько-українського словника» 1937 р., через що його вилучено з обігу в книгарнях і книгозбірнях).

1938, 20 квітня — Постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України». Уперше фігурує наказ про обов’язковість викладання російської мови в усіх неросійських школах.

8 травня — Постанова ЦК КП(б)У «Про складання нового українського правопису». Головним завданням правопису проголошено насамперед «ліквідувати націоналістичні перекручення», тобто вкотре зросійщити українську мову.

23 травня — Убивство Євгена Коновальця більшовицьким агентом у Роттердамі.

13–18 червня — ХІV з’їзд КП(б)У закликав «ліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповних середніх і середніх школах, а також у вузах». Посилення русифікації України.

Середина травня — середина липня — Польська влада розгромила Українську Православну Церкву на Холмщині та Південному Підляшші. Зруйнувано дощенту близько 130 православних церков, понад 100 віддано римо-католикам. Людям заборонили вживати українську мову, змушували переходити в католицьку віру, відбувалася поголовна полонізація відповідно до гасла авторитарної Польщі, проголошеного ще 1935 р.: «Нашою метою є повне підкорення польською стихією території між Вепром та Бугом».

1939 — Перепис населення показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців на Кубані зменшилася з 61,5% (у 1926 р.) до 4%.

Вересень — Окупаційне приєднання Західної України до СРСР.

1939–1941 — Широкомасштабні репресії органів НКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР. Закриття українських і відкриття російських шкіл.

1930-ті й пізніше — Духовний геноцид українців: насильницьке впровадження атеїзму, позбавлення історичної пам’яті та національної свідомості. Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі й художні твори, досліджувати історію та мову України, згадувати про голодомори. Необхідність звеличувати СРСР, керуватися антинауковою тезою «єдності трьох братніх народів зі спільної колиски», розглядати росіян як «старшого брата», замовчувати правду. Систему освіти та виховання спрямовано на прищеплення українцям відчуття другорядності, відрази до національних героїв, яких названо бандитами чи ворогами. Знищення найталановитіших українців49.

1940 — Протест академіка Агатангела Кримського, що входив у комісію з редагування словника «Російсько-український словник (Проект)». Видатний науковець вийшов зі складу комісії, зазначивши в заяві (04.05.1941), що комісія грубо втручається в норми української мови і створює «антинаукового і тенденційно-шкідливого „російсько-російського“ словника».

1941, 15–18 січня — «Процес 59-ти». Судили 59 членів ОУН віком від 16 до 30 років, студентів львівських вишів і гімназистів. До розстрілу засуджено 42 особи (серед них — 11 дівчат), решту — до ув’язнення й таборів. Усі юнаки визнали себе свідомими борцями за незалежну Україну та заявили, що вони були й залишаються непримиренними ворогами радянської влади.

22 червня — Початок німецько-радянської війни (у радянській термінології: «Великої Вітчизняної»). Через злочинні накази Сталіна Україна опиняється безборонною і приймає найтяжчий удар. Німці захоплюють Львів (30 червня), Галичину (липень), згодом — усю Україну (19 вересня — Київ, 26 жовтня — Одесу, 24 жовтня — Харків, у липні–серпні 1942 р. — Слобожанщину й Кубань). У ході війни на фронтах загинуло 8,8 млн. українців, зруйновано 30 тис. сіл та 870 міст, знищено щонайменше 45% економіки.

Перші дні війни — «Розвантаження в’язниць» України (наказ наркома ГБ СРСР В. Меркулова). Бійці НКВС в жахливий спосіб страчують до 15 тис. українських «політичних» в’язнів, багатьом з яких навіть не було пред’явлено звинувачення (серед них священиків, підлітків, вагітних жінок), що перебували у в’язницях Львова, Золочева, Дубна, Рівного, Луцька; пізніше — Києва, Харкова та інших міст. Кримінальних злочинців відпущено.

27, 29 та 30 червня — Постанови РНК СРСР та ЦК ВКП(б) про «тактику випаленої землі». Органам влади наказано знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, продовольчі склади тощо50. Як при цьому виживатимуть покинуті напризволяще люди, сталінський режим не турбувало. Народ, що опинявся під німцями, автоматично ставав «зрадником».

12 липня — Німецька влада арештовує у Львові провідників проголошеної самостійної Української держави (Я. Стецька, Л. Ребета, Р. Ільницького, а згодом — С. Бандеру), та вимагає від них відкликати акт проголошення Української держави. Після їхньої відмови це зробити та двох місяців слідства їх відправлено до концентраційного табору Заксенгаузен.

29 червня — У внутрішньому дворі публічної бібліотеки АН УРСР спалено спецфонд — загинуло близько 100 тисяч книжок.

Червень–жовтень — Агенти НКВС знищують за однаковим сценарієм видатних українських науковців і діячів культури: Агатангела Кримського, Кирила Студинського, Петра Франка, Володимира Свідзінського, Івана Юхименка та інших (деяких спалено живцем).

18 серпня — Злочинний наказ радянської влади про підрив греблі Дніпрогесу. Унаслідок прорахунку саперів (пролом виявився у 5 разів більшим від запланованого) загинуло понад 100 тис. селян і біженців та 20 тис. червоноармійців: кавалерійський корпус і дві армії51.

15 вересня — Німецькі нацисти масово арештовують членів ОУН. Початок підпілля й активної боротьби ОУН проти німецьких окупантів.

24–28 вересня — НКВС організовує підрив будинків разом з мешканцями на Хрещатику — перший у світовій історії широкомасштабний теракт. З найцінніших архітектурних пам’яток Києва, які замінували за наказом НКВС, вціліло лише те, що німці встигли розмінувати (зокрема Святу Софію).

Осінь — Г. Жуков нищить українську інтелігенцію: при обороні Москви наказує кинути в бій 179 тисяч «ополченців»: учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під конвоєм з України. У «вояків» була одна гвинтівка на п’ятьох і одна граната на трьох (у тому «бою» загинув Ю. Кондратюк, автор концепції польоту на Місяць, реалізованої згодом у США).

19 грудня — Г. Жуков посилає проти танків три кавалерійські дивізії, набрані із селян Кубані та України. Увесь корпус знищено за кілька годин.

1941–1943 — Бабин Яр: масові розстріли нацистами євреїв, циган, військовополонених, українських патріотів, священиків, понад 600 членів ОУН та інших громадян України в Бабиному Яру в Києві.

1942, 13 лютого — Початок примусового вивезення українців з центральних і східних областей на роботи до Німеччини (протягом 1941–1944 рр. було вивезено до 2,5 млн. осіб).

1943 — Знищення близько півмільйона «чорносвитників» — незаконно мобілізованих українських селян (навіть підлітків), яких без підготовки, без зброї та обмундирування кидали на німецькі кулемети та мінні поля по всій 1000-кілометровій лінії фронту. Кулями в спину «загородзагони» гнали українських селян в одну атаку за другою. Убитих не реєстрували, за їхню смерть командири не відповідали. У такий спосіб викорінено чоловіче населення сотень українських сіл.

Жовтень — «Битва за Дніпро»: понад мільйон загиблих вояків унаслідок злочинних військових помилок. Про цю найкривавішу битву у Другій світовій війні, одну з найкривавіших — у світовій історії воєн створено «переможний» міф: правду про цю трагедію ретельно приховували; замовчують чи міфологізують її проросійські політичні сили й донині.

1944 — Початок масових депортацій населення західних областей України. Протягом 1944–1950 рр. депортовано 140 тис. людей. Наймасовіша депортація відбулася 1947 року — 78 тис.

22 червня — Таємний наказ, підписаний Л. Берією та Г. Жуковим, про висилку у віддалені краї Союзу РСР всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів (тобто, виселити всіх українців). Тільки через технічну неможливість проекту його не було здійснено (Наказ № 0078/42 від 22 червня 1944 року)52.

1944–1955 — Каральні акції органів НКВС СРСР проти українських сил опору, під час яких було вбито понад 150 тис. бійців УПА та ОУН, заарештовано понад 100 тис. і депортовано до Сибіру понад 200 тис. осіб із західних областей України.

1945, 5 травня — Надано чинності новій (третій) редакції «Українського правопису», схваленій 1943 р. Новий правопис ще більше наближено до російського, у ньому не відновлено жодного з вилучених правил 1928 р. Перше видання вийшло друком 1946 р.

16 травня — Показовий тост Сталіна «за здоровье русского народа, потому что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза». Нова хвиля зросійщення: пропагандистська машина працювала на те, щоб кожен школяр і студент хотів стати представником саме цієї «найвидатнішої» нації.

1945 (квітень) — 1946 (березень) — Ліквідація Української Греко-Католицької Церкви як носія української національної ідеї та підпорядкування її Російській Православній Церкві. Ув’язнення всіх греко-католицьких владик на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, а також багатьох священиків, які не побажали «добровільно» перейти в лоно РПЦ.

1946, 26 липня — Початок нової хвилі терору проти української інтелігенції відповідно до постанови ЦК ВКП(б) про боротьбу з «ворожою буржуазно-націоналістичною ідеологію», яка «знайшла притулок у галузі науки, літератури й мистецтва».

Серпень–жовтень — Ухвалено низку постанов, спрямованих на подальше зросійщення та цілковите підпорядкування культури партійному апаратові53. Хвиля нищівної критики у пресі та на зборах у наукових і культурних інституціях; арешти, переслідування та звільнення з роботи українських митців і науковців.

1946–1947 — Третій спланований голодомор. Голод забрав від 100 тис. до 2,8 млн. життів, переважно українських селян-хлiборобiв. Станом на 1 червня 1947 р. в Українi нараховувалося 1 млн. 74 тис. 314 дистрофiкiв. Вибиту з голодуючого українського села продукцiю вiдправляли до рiзних регiонів СРСР. Україна була головним постачальником зерна для Ленінграду, овочів — для Москви. Хліб вивозився до ряду областей РРФСР. Багато хлiба вивозилося за кордон. У 1946 р. до європейських країн, якi теж захопила посуха, з СРСР було експортовано 1,7 млн. т зерна.

1946–1949 — Ліквідація відновлених за час німецької окупації українських осередків культури. Масові арешти науковців, літераторів, діячів культури (близько 10 тис. осіб), кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до радянських концтаборів («ждановщина»).

1946–1949 — Знищення інвалідів «Великої Вітчизняної війни». Покалічених героїв тисячами відправляли у вагонах для в’язнів в інтернати, тюрми й табори, виконуючи державну програму зі «зменшення кількості людей, які отримали інвалідність». Пік цілеспрямованої акції припадає на 1949 р.: до дня народження Сталіна в одну ніч зникли з вулиць і площ міст сотні тисяч інвалідів війни.

1947, 3 березня — Призначення запеклого українофоба Л. Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У і нова «чистка» серед українських культурних кадрів, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі».

28 квітня — 28 серпня — Операція «Вісла»: спільна акція Москви та підконтрольного їй польського уряду з виселення українців (близько 150 тис.) зі своїх етнічних земель: Холмщини, Посяння, Підляшшя та Лемківщини; розселення їх «урозсип» (не більше 3–4 сімей в одній місцевості) між поляками для прискорення їхньої полонізації. Акція супроводжувалась жорстоким насильством, мешканців кількох українських сіл знищено разом з жінками та дітьми. Вертатися в рідні місця було заборонено. Українські землі заселено поляками.

15 вересня — Наказ начальника Головного управління у справах літератури та видавництв при Раді Міністрів Української РСР (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень і списання в макулатуру 3 600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П’ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».

15 жовтня — таємна постанова № ПБ-148/142 ЦК КП(б)У та РМ УРСР «Про порядок використання земель і майна, залишених після виселення родин націоналістів та бандитів».

1948 — У Москві видано російсько-український словник, насичений в українській частині російськими словами.

1949 — Чергова «чистка» в КП(б)У у зв’язку з рішеннями її XVI з’їзду 25–28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22 175 її членів). На з’їзді закликано «викорінити у творчості деяких працівників науки, літератури та мистецтва… пережитки українського буржуазного націоналізму… та низькопоклонства перед гнилою культурою буржуазного Заходу».

28 серпня — Ліквідація Української Греко-Католицької Церкви на Закарпатті.

1950, 5 березня — У бою з частинами НКВД загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Збройне підпілля продовжувало організовану боротьбу до травня 1954 року. Деякі невеликі частини діяли ще довше, до кінця 50-х років. З усіх «соціалістичних» країн Україна найдовше чинила спротив кривавому комуністичному режимові.

28 червня — Постанова Пленуму ЦК КП(б)У «Про виховання молоді УРСР». Висловлено стурбованість, що «у школах західних областей ще недостатньо роз’яснюється учням величезне піклування Комуністичної партії та Радянського уряду про… поліпшення життя трудящих. Партійні і комсомольські організації не провадять необхідної роботи серед батьків з питань комуністичного виховання дітей, мало залучаються вчителі, лікарі до читання лекцій, проведення бесід з батьками». Поставлено вимогу «посилити лекційну пропаганду серед молоді західних областей, зробити її гострішою і дійовою в боротьбі проти… залишків українських буржуазних націоналістів… Вести рішучу боротьбу… проти українського буржуазного націоналізму і космополітизму».

1951, 2 липня — Після Днів української культури в Москві (15–25 червня) в газеті «Правда» надруковано погромну редакційну статтю «Проти націоналістичних ухилів в українській літературі» (нищівна критика вірша В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука і В. Василевської).

Листопад — На пленумі ЦК КП(б)У засуджено «ідеологічні помилки» у творчості українських письменників, вирішено тотально перевірити всіх українських комуністів (до вересня 1952 року було «вичищено» 3% складу КП(б)У). Розгорнуто ідеологічну кампанію, протягом лише 1951 року прочитано 25 тис. лекцій, що їх примусово відвідали 7,7 млн. чоловік. Головні теми: «Великий російський народ — провідна нація СССР» та «Українські буржуазні націоналісти — смертельні вороги українського народу».

1953, грудень — Оприлюднено підготовані за вказівкою М. Суслова «Тезисы к 300-летию воссоединения Украины с Россией», які ідеологічно обґрунтовували міф про споконвічну єдність України з Росією.

Микита Хрущов (1953–1964)

1954, 23–26 березня — XVIII з’їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Сибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952–1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис. осіб).

23 травня — 26 червня — Кенгірське повстання політв’язнів (переважно українців). Близько 700 із них розчавлено танками та розстріляно з автоматів.

7 липня — Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.

1957–1961 — Ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій), руйнування тисяч унікальних архітектурних пам’яток.

1958, 12 листопада — Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям…», що проголошувала необов’язковість вивчення мов союзних республік у школах54 і призвела до подальшої посиленої русифікації. Перехід частини українських шкіл на російську мову викладання.

1959, 17 квітня — Сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР», де вивчення української мови у школах знов оголошено необов’язковим. На «вимогу батьків і дітей» зменшено кількість шкіл з українською мовою викладання, ігноровано вивчення української мови та літератури в російських школах, скорочено кількість годин викладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах.

25–29 травня — У Москві відбулася Всесоюзна термінологічна нарада. В її рекомендаціях проголошено «принцип минимального расхождения в соответствующих терминах между литературными языками народов СССР».

15 жовтня — Убивство С. Бандери агентом КДБ Б. Сташинським.

1960, 9 січня — Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про завдання партійної пропаганди в сучасних умовах». Головним завданням визначено зробити «головний упор на інтернаціональне виховання трудящих… неухильне зближення і всебічне взаємне збагачення соціалістичних націй. Необхідно вести непримиренну боротьбу проти проявів буржуазного націоналізму, тенденцій до… перекручування справжньої історії тієї або іншої нації та її взаємовідносин з іншими народами СРСР».

27 квітня — ЦК компартії України вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові і глибокої поваги до великого російського народу» та «вести непримиренну боротьбу… особливо проти українського буржуазного націоналізму». Партійним комітетам наказано встановити постійний контроль за діяльністю видавництв і книготоргівельних організацій, за ідейним і художнім рівнем друкованої продукції.

1960–1980 — Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

1961, 13 березня — Катастрофа на Куренівці в Києві, внаслідок якої загинуло близько 1 500 людей55. Правду про катастрофу довго замовчували.

— Набув чинності Український правопис 1960–1961 рр. (четверта редакція), де «українські правила наближено до „Правил русской орфографии и пунктуации“, що вийшли друком 1956 р.».

1961, січень — Закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Спілки (Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Степан Вірун та ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу СРСР. Засудження Л. Лук’яненка до смертної кари (через 72 доби страту замінено на 15 років позбавлення волі).

Жовтень — На ХХІІ з’їзді КПРС прийняття нової програми, яка проголошувала політику «злиття націй» і подальшу тотальну русифікацію союзних республік. М. Хрущов уперше проголосив про формування «радянського народу». Ця формула набула офіційної сили після того, як її надрукували в тезах ЦК КПРС до 100-річчя народження Леніна (1970).

1962 — Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу56.

11 серпня — Постанова Пленуму ЦК КПУ «Про завдання партійних організацій України…», де наголошено, що при проведенні ідеологічної роботи «необхідно всіма засобами підкреслювати новий етап у розвитку національних відносин в СРСР, який характеризується дальшим зближенням націй і досягненням їх повної єдності».

Репресії проти захисників української мови. ЦК компартії України зобов’язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.

— Садистське побиття у відділенні міліції видатного українського поета й журналіста Василя Симоненка, через що в 28 років він помер у тяжких муках.

1963, 11–15 лютого — Конференція з питань культури української мови в Києві, де більшість учасників вимагали визнати українську мову урядовою в шкільництві та в державних і громадських установах.

13 червня — 17 серпня — Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.

Леонід Брежнєв (1964–1982)

1964, 24 травня — Спланований підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві57. Найбільше постраждав відділ «Україніка». Частину вдалося відновити за рахунок обмінно-резервного фонду, проте близько 50 тис. томів (архівні українські документи, кілька рукописних середньовічних книжок, перші примірники українських часописів, багато раритетів українською мовою) втрачено безповоротно.

1965, серпень–вересень — Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, Панас Заливаха, Станіслав Караванський, Валентин Мороз, Михайло Осадчий, Анатолій Шевчук та ін.); у Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано Анатолія Здорового58.

— Москва зупиняє реформи міністра освіти УРСР Ю. Даденкова, згідно з якими українська мова мала стати мовою діловодства, основною мовою викладання суспільних наук у вишах, мовою наукових журналів, підручників тощо.

1966–1967 — Арешти й закриті судові процеси над діячами Українського Національного Фронту (Дмитром Квецком, Мирославом Меленем, Григорієм Прокоповичем, Іваном Губкою, Михайлом Дяком та ін.), В’ячеславом Чорноволом та ін.

1968, квітень — Лист 139 діячів науки, літератури, мистецтва, робітників та студентів з протестом проти репресій і закритих судів, що відбулися в Україні протягом 1965–1966 рр.

26 листопада, 14 грудня — Зумисні підпали у відділах україністики музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві (де зберігалися обмінно-резервні фонди Центральної Наукової бібліотеки АН УРСР), медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові. Аналогічні підпали сталися в національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), але не в Росії.

1969, червень — Лист українських політичних в’язнів (М. Гориня, І. Кандиби, Л. Лук’яненка) до Комісії прав людини в ООН про отруювання політв’язнів.

1969–1970 — Масові санкції проти української інтелігенції59. Початок «великого терору 1970-х».

1970 — Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою та їх затвердження тільки в Москві.

Січень–листопад — Подальші репресії проти української інтелігенції. Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти русифікації. Арешт Анатоля Лупиноса після його виступу біля пам’ятника Т. Шевченкові в Києві. Убивство української художниці-правозахисниці Алли Горської.

Літо — Бульдозерами зірвано могили січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові, понищено хрести та викопано людські останки (збережені львів’янами могили нищили ще декілька разів).

1970-ті — Переслідування україномовних фільмів.

1971 — Проголошення на XXIV з’їзді КПРС постулату про «формування нової історичної спільності — радянського народу». Наслідком стає посилене російщення всіх народів СРСР.

1972, 30 січня — Ухвала Політбюро ЦК КПРС про початок кампанії проти дисидентства та самвидаву. Через два тижні — друга хвиля масових арештів української інтелігенції. Протягом 1972–1973 рр. заарештовано від 70 до 100 осіб60. Більшість зазнали позбавлення роботи, заборон друкувати свої твори тощо.

30 березня — Керівник уряду РРФСР М. Соломенцев на засіданні політбюро ЦК КПРС говорив про недопустимість того, що в Україні багато товарів рекламуються українською мовою і є багато вивісок українською мовою.

— «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» Кремль усунув від партійного керівництва Першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста. Чистка керівних кадрів Компартії України61.

— Після усунення з посади міністра освіти Ю. Даденкова досить було заяви кількох батьків, щоб перевести школу на російську мову викладання.

Жовтень — Секретарем ЦК КПУ з питань ідеології стає В. Маланчук (Мілман). Разом з головою КДБ України В. Федорчуком, він був головним натхненником і організатором великого погрому 1970-х років в Україні.

— У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ Григорій Сковорода. Розпочато знищення цвинтаря, де поховано багато визначних діячів української науки й культури.

— Партійні органи заборонили відзначати ювілей музею Івана Котляревського в Полтаві, а наступного, 1973 року, заборонили і ювілей його славетної «Енеїди». Під заборону потрапило видання наукових записок, підготованих працівниками музею і науковцями Полтавського педінституту.

1972–1974 — Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Росохатської (Чортківської) групи Володимира Мармуса та Степана Сапеляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб, з них А. Здорового — сім років, І. Кравціва — п’ять років). Загалом за два роки заарештовано кілька тисяч осіб.

1972–1979 — Погром української історичної науки. Припинили існування періодичні збірники. Багато вже готових монографій не вийшли друком. Змінено трактування історії України за московською ідеологією. Українці були фактично позбавлені своєї власної історії.

1973, січень — Резолюція ЦК КПРС «Про літературно-мистецьку критику…». Партійна критика літератури набуває масового характеру. Розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхніх авторів на довгі роки позбавляли змоги друкувати свої твори.

1974, 16–17 травня — Пленум ЦК КПУ закликав «виховувати непримиренність до будь-яких проявів українського буржуазного націоналізму і сіонізму, національної обмеженості і місництва».

— Почато друк другого видання УРЕ у 12 томах (завершено 1985 р.). На відміну від першого, україномовного видання, друге виходило паралельно українською та російською мовами з великою перевагою в накладах російської версії. Це відповідало запровадженій протягом 70–80 рр. методології русифікації видань через двомовність.

Середина 70-х — Українську мову вилучено з наукової періодики, підручників, монографій тощо.

1975 — Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.

1977 — Арешт і найсуворіший присуд членам-засновникам Української Гельсінської групи (правозахисної організації): Миколі Руденку, Олексі Тихому, Левку Лук’яненку, Миколі Матусевичу, Мирославу Мариновичу.

1978, 22 січня — Самоспалення на Чернечій (Тарасовій) горі в Каневі Олекси Гірника на знак протесту проти русифікації України62.

31 серпня — Таємна постанова ЦК КПРС «Про дальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». 13 жовтня — подібна постанова Ради Міністрів СРСР.

2 листопада — Директива Міносвіти УРСР «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах» (посилення русифікації)63.

Грудень — У Чернігові відбулася республіканська науково-практична конференція на тему «Научные основы повышения эффективности и качества работы общеобразовательской школы». У рекомендаціях підсекції російської мови і літератури записано: «Увеличить число школ и классов с углубленным изучением русского языка».

1979, 12 січня — Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР надіслало ректорам університетів листа-вимогу (№ 210/19—1818) щорічно визначати перелік спеціальних дисциплін, які доцільно викладати російською мовою.

30 березня — Начальник навчально-методичного управління з вищої освіти Мінвузу УРСР В. Красніков надіслав ректорам ВНЗ циркуляр за № 210/19—503 «О мероприятиях по дальнейшему улучшению изучения и преподавания русского языка в вузах УССР».

Березень–жовтень — Нові арешти українських діячів в Україні: Олеся Бердника (6 березня), Юрія Бадзя (23 квітня), Юрія Литвина (6 серпня), Миколу Горбаля (23 жовтня) та ін. (усіх засуджено до максимальних строків ув’язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії).

18 травня — Убивство найпопулярнішого українського композитора Володимира Івасюка поблизу Львова. Далі — хвиля арештів у Львові й у Чернівцях, звідкіля родом був композитор.

29 травня — Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби й співпраці народів СРСР», де було розроблено подальшу тактику тотального російщення неросійських народів СРСР64.

1979–1980 — Посилено терор в Україні, особливо проти членів Української Гельсінської групи (УГГ), ув’язнено в божевільні Оксану Мешко (засновника УГГ). Засуджено до ув’язнення від 2 до 10 pp. таборів і від 3 до 5 pp. заслання членів УГГ: О. Бердника, О. Гейко-Матусевич, М. Горбаля, В. Калиниченка, З. Красівського, Я. Лесіва, Ю. Литвина, В. Овсієнка, П. Розумного, П. і В. Січків, В. Стрільціва, В. Стуса, В. Чорновола. Декого з них судили за нісенітними звинуваченнями в спробі зґвалтування, незаконному зберіганні зброї, опорі міліції тощо.

1979 (25 грудня) — 1989 (15 лютого) — У війні СРСР з Афганістаном Україна втратила 2 378 чоловіків, переважно віком до 20 років. Близько 5 тис. вернулися в Україну інвалідами.

1980 — В УРСР видано 422 назви навчальної літератури для вишів російською мовою, 38 назв — українською (у 1946 році було 90 — українською і 16 — російською мовою).

— Постанова Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, що вимагала «усилить профориентационную работу по привлечению на отделения русского языка и литературы наиболее грамотной и подготовленной молодежи… регулярно проводить контрольные работы по русскому языку в университетах» тощо.

1981 — Арешт українських борців за права людини Сергія Набоки, Леоніда Мілявського, Лариси Лохвицької.

Юрій Андропов (1982–1984)

1983 — Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 15% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови…», спрямована на посилення русифікації65.

1984 — Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.

— Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови (порівняно з учителями української мови).

1984–1985 — У радянських концтаборах замордовано карцерами, холодом, голодом, виснаженням, нелікуванням видатних діячів української культури та правозахисників Юрія Литвина, Валерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.

Михайло Горбачов (1985–1991)

1986, 26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції, збудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських науковців і широкої громадськості, призвела до наслідків, рівнозначних геноциду. Показово, що в перші дні катастрофи мільйонам людей, які отримували руйнівні дози радіації, не підказано елементарних засобів захисту66.

— Нова редакція програми КПРС проголосила, що «національне питання, яке залишилося від минулого, в Радянському Союзі успішно розв’язано…» Цей розвиток «несе з собою у віддаленій історичній перспективі повну єдність націй»67.

1988 — Дослідження групи соціологів Інституту філософії АН УРСР в м. Києві показали, що українська мова є переважним засобом спілкування лише у 16,5% опитаних сімей.

1989 — Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР. Те ж саме було в проекті Конституції М. Горбачова.

14 листопада — П’ята редакція «Українського правопису», відновивши кілька правил правопису 1928 р. (зокрема ґ), в цілому дублює варіант зросійщених редакцій 1946 і 1960 рр.

28 жовтня — Верховна Рада УРСР надала українській мові статус державної. Однак це рішення залишилося тільки на папері, оскільки російській мові мали надати статусу загальнодержавної в СРСР.

1990, 24 квітня — Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР68.

— Із кожних чотирьох дітей українців у російськомовних дошкільних закладах виховувалося троє. Дитячі платівки й найцікавіші (добре фінансовані) програми для дітей були майже винятково російською мовою.

Близько 99% кінофільмів демонстрували в Україні російською мовою, у відеосалонах — 100%; 70–80% художньої літератури, яку бачили на прилавках книгарень, — російською мовою; на 95% по-російськи відбувалися заняття у ВНЗ, технікумах та профтехучилищах; на 90% російською видавали наукову літературу.

— Вихід українофобського трактату відомого письменника-дисидента О. Солженіцина «Как нам обустроить Россию», де автор безапеляційно назвав твердження найавторитетніших науковців (серед них і російських!) про давні корені українського народу та української мови «придуманою фальшю».

Увесь період радянської України — Примусова військова служба для юнаків, що досягли 18 років, як потужний засіб російщення, деморалізації, нав’язування російської ідеології. З кінця 1960-х масово розвинулася «дідівщина»69, яка калічила юнаків духовно й фізично, а сотням відібрала життя.

Час Незалежності України

1991 — поч. 2014 — Відродження української Держави наражається на шалений спротив проросійських сил.

— Керівництво України відкриває зелене світло масштабній експансії шовіністичної антиукраїнської пропаганди та навалі низькоякісної продукції з Росії, тоді як українські патріотичні програми, видання, кіно, музеї тримає у стані ганебного занепаду.

— З телебачення, преси та книжкових розкладок зникає українська продукція, водночас не змовкає ґвалт проросійських політиків про нібито «тяжкі утиски» російської мови, «насильницьку українізацію», «фашистські» настрої «націоналістів» тощо.

— Дозволено безперешкодно поширювати літературу, демонструвати фільми, що пропагують насильство, розпусту, ненависть, рекламувати алкоголь і куріння, деморалізуючи народ і відволікаючи його від політичних проблем, пізнання історії та культури своєї країни.

— Не засуджено комуністичну партію України, яка тримається злочинної ідеології тоталітаризму та поглинання свого народу Росією. Не демонтовано численні пам’ятники одному з найбільших катів — Леніну, не переназвано численні вулиці, що носять ім’я кривавих тиранів.

Леонід Кравчук (1991–1994)

1992 — Розділення Української Православної Церкви. УПЦ МП стає потужною ідеологічною армією у війні Росії за колонізацію України. У церквах культивується пріоритет російської мови, російських святих, російських звичаїв, російського тлумачення української історії; у найбільших святинях України поширюють агресивно-антиукраїнські листівки; сахаються всього українського.

1993, 19–20 жовтня — Протест Спілки письменників України проти нового зросійщення: «Нерозумна, непродумана політика уряду призвела до катастрофічного стану українського книговидання, занепаду національної преси, національного кіно і театру, відсутності підручників для шкіл. У той же час процвітають видавництва, що продукують літературу шовіністичного змісту, порнографію тощо, не вводиться мито на ввезення книг з інших держав» (зі звернення до Президента Л. Кравчука).

Леонід Кучма (1994–2005)

1993–1995 — Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця із цих справ не було засуджено і навіть заарештовано.

1994, 19 липня — З інавгураційної промови президента Леоніда Кучми: «Ближчим часом я маю намір запропонувати зміни до чинного законодавства з метою надання російській мові офіційного статусу при збереженні за українською мовою державного статусу». Ця заява спричинила вибухову активізацію антиукраїнських сил і стрімкий занепад української мови в державних установах та освітніх закладах.

— Намагання надати російській мові в Україні статус офіційної (за активного сприяння Д. Табачника та В. Малинковича).

— Протягом усього року — протест наукових установ (Інституту народознавства, Інституту українознавства НАН України та ін.) та інтелігенції проти чергової хвилі зросійщення. «Замах на українську мову — це замах на наше життя», — підкреслив Павло Мовчан на науковій конференції «Мова державна — мова офіційна».

1995, травень — У Харкові керована Є. Кушнарьовим місцева влада відкрила пам’ятник українофобу маршалові Г. Жукову. 2007-го в Одесі — Катерині ІІ, яка «доконала вдову-сиротину» Україну (Тарас Шевченко). 2010-го в Запоріжжі — одному з найкривавіших катів людства Й. Сталіну.

18 липня — «Чорний вівторок». Звіряче побиття жалобної процесії українців у Києві під час похорону Святішого Патріарха Київського і Всієї Руси-України Володимира (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей із криками «бєй хохлов!», топтали і шматували державні прапори. До відповідальності нікого з винуватців не було притягнуто.

— Почали видавати двомовні паспорти: українською та російською.

— Росія завалює Україну шовіністичними газетами, які продаються за безцінь (тактика нищення українства, впроваджена 1914 р. Багговутом); фінансує антиукраїнські радіо й телепрограми.

1995–2010 — Щороку вбивають українських журналістів-патріотів (перелік на Вікіпедії: «Журналісти, убиті в Україні»).

1996, січень  — У Харкові комуністи збирають підписи під «референдумом» про новий Радянський Союз.

— Подальша криміналізація правоохоронних органів (перетворення їх на мафіозну структуру, що покриває злочинний бізнес, корупцію; застосування тортур до затриманих громадян тощо).

1997, 31 січня — Відомий мовознавець Лариса Масенко зазначила, що «процес російщення не тільки не зупинився, а фактично розширився». В Україні на 100 громадян припадає 54 російських і 7 українських примірників періодичних видань, тобто українських майже у 8 разів менше.

8 вересня — Кабінет Міністрів України затвердив «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови», які не виконуються: влада не лише не захищає й не розвиває державну мову, а й послідовно гальмує її розвиток.

1998 — За даними Книжкової палати на душу населення України було видано лише одну книгу, а всього книжок вийшло утричі менше, ніж у 1930 р. (показник «на душу населення» становить у Великобританії 20 книжок річно, у Німеччині — 30). У 1997–1998 рр. Україна посідає перше (!) місце в світі за рівнем оподаткування книги — податок на неї становив 28%. Продукція українського книжкового ринку на дві третини складається з імпорту книжок російською мовою.

23 липня — Із законопроекту про середню освіту в Україні вилучено пункт 7 про обов’язкове вивчення державної мови в усіх закладах середньої освіти.

1999 — До влади в Росії приходить офіцер КДБ В. Путін. Розгортається масштабна, щедро фінансована кампанія ідеологічного нищення самого поняття «Україна»: сотні книжок, виступів, телепрограм, відеозаписів доводять, що «никакого украинского народа не было, нет и не будет». В Україні цю ідеологію поширюють Комуністична партія, Партія Регіонів, шовіністичні організації «Родіна», «Єдіноє Отєчєство» та десятки дрібніших70.

25 березня — Убито активного борця за українську Україну В. Чорновола.

2000 — Академік Іван Дзюба свідчить: «Закон про мови не виконується. Програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються. Навіть найобережніший крок у бік розширення сфери функціонування української мови викликає протести з боку відомих внутрішніх і зовнішніх політичних сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини, — причому до прав людини відноситься все, крім права українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, зрештою — права на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави».

— За українське слово вбито композитора й виконавця українських пісень Ігоря Білозіра.

2000-ні — Введення на українському телебаченні явища, названого «лінгвістична шизофренія» (за визначенням професора Колумбійського університету Юрія Шевчука): двомовність ведучих в одній програмі, при тому переважає завжди російська мова. Такого явища немає ніде у світі: програми ведуть або однією мовою, або іншою. Фінальним продуктом такого роздвоєння є відчуження українців від української мови, ментальності та культури71.

2001, початок — Припинено роботу Національної правописної комісії, яка 14 лютого 2001 року мала розглядати проект найновішої редакції українського правопису.

29 листопада — Найвагоміші освітні організації України висловили занепокоєння тим, що «за громадянським вихованням нерідко ховається звичайний космополітизм, снобізм і зневага у ставленні до українських духовно-культурних цінностей, тенденційне непомічання власного, національного у загальнолюдському».

Друга половина — Ліквідовано Раду з питань мовної політики при Президентові України, яку очолював Микола Жулинський. Тоді ж скасовано сектор моніторингу мовної і національної політики у складі управління гуманітарного розвитку секретаріату Кабінету Міністрів України.

— Перепис населення засвідчив, що за 1989–2001 рр. кількість в Україні зросійщених за мовою українців зросла з 4 578 390 осіб до 5 544 729 осіб, тобто на 966 339 осіб (21,11%).

2002, 19 лютого — Постанова Кабінету міністрів України, згідно з якою зі складу комісії з питань правопису виведено багатьох відомих мовознавців, зокрема більшість авторів його нової редакції та всіх закордонних членів комісії. Натомість до комісії залучено функціонерів високого рангу (нефахівців) і проросійських мовознавців.

21 лютого — Заява Центрального правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка та секретаріату ради Національної Спілки письменників України про нагнітання атмосфери українофобії. «Зневага до української мови та української культури, відторгнення від українства телевізійного простору, кількість видань російською мовою давно вже перейшла межі здорового глузду», — ідеться в заяві.

14–16 квітня — У Києві міліція чинить хвилю погромів і арештів членів патріотичних організацій України (арештовано кілька сотень киян, багатьох у міліції піддано катуванням).

Травень — Створено українсько-російську групу для розробки спільних підручників з історії України і Росії, у яких українсько-російські стосунки мали би трактуватися з позиції Москви. З українського боку групу очолив доктор фізико-математичних наук В. Семиноженко.

12 вересня — Постанова Кабінету Міністрів України № 1367 (прем’єр А. Кінах) затвердила нові зразки свідоцтва про народження, про шлюб, про розлучення, про смерть без графи «національність» батька й матері. Нині Україна — єдина держава в Європі, громадяни якої позбавлені права мати запис про свою національність у реєстраційних державних документах, отже й способу відтворення корінного етносу72.

2002–2003 — Унаслідок так званої освітньої реформи у вишах передбачено істотно скоротити або й геть скасувати вивчення української мови та історії України; у більшості вищих навчальних закладів України зухвало порушують права українців на навчання рідною мовою.

2003, 12 березня — На Парламентському слуханні «Про функціонування української мови в Україні» Іван Дзюба та Лесь Танюк доповіли про катастрофічний стан української мови, особливо на Сході країни, грубі порушення Конституції щодо державної мови.

15 травня — Верховна Рада ратифікує «Європейську Хартію регіональних мов або мов меншин» (фальсифікуючи цей закон, промосковські сили узаконили переваги розвитку російської мови, яка і без того за кілька віків насильницького насадження посіла панівне становище в Україні).

2004 — Загальна кількість українських видань знизилася до 28% (у 1995 р. було 70%). Питома вага річного тиражу україномовних газет протягом 1995–2004 рр. упала з 50 до 32%.

26–28 листопада — Підготовка і спроба розколоти Україну на з’їзді сепаратистів у Сіверодонецьку під гаслами захисту від «утисків» російської мови та «насильної українізації». Нікого зі злочинців не покарано.

Листопад–грудень — Під час виборів президента України активізація всіх шовіністичних сил, шалений тиск антиукраїнської пропаганди. У церквах так званої «Української» Православної Церкви Московського Патріархату розповсюджують сепаратистські листівки; священики, порушуючи Конституцію, навіть у день виборів агітують паству голосувати за проросійського кандидата. У народі УПЦ МП дістає назву ФСБ МП.

Віктор Ющенко (2005–2010)

2005 — За матеріалами Рахункової палати України на українця припадає у 8 разів менше газет рідною мовою, ніж на росіянина в Україні. У бібліотечній мережі на 2 українськомовних видання — 3 російськомовних, а в бібліотеках Криму, зокрема в м. Севастополі, українськомовних видань — близько 2%; у теле- і радіоефірі співвідношення українського і російського — 1:20.

2005–2010 — Закрито й ліквідовано 2 тис. шкіл, переважно в сільській місцевості.

— З-під пера «державного мужа» Д. Табачника виходить серія статей, де розпалюється міжнаціональна ворожнеча, заперечено можливість самостійної України, перекручено відомі історичні факти, передусім Голодомору, допущено неприпустимі образи громадян Західної України («лакеї, які нещодавно навчилися мити руки» тощо).

2006, квітень–липень — Луганська, Харківська й Одеська обласні ради ухвалюють рішення про надання російській мові статусу регіональної.

2007, січень–лютий — У Донецьку, незважаючи на протести батьків і вчителів, закривають єдину середню українську школу.

У брошурах про історію Донеччини, відкидаючи незаперечні факти, поширюють антинаукові міфи, аби витруїти з пам’яті донеччан українське минуле цієї землі.

Жовтень — Група активістів «Євразійського союзу молоді» (ЄСМ) вчиняє акт вандалізму на Говерлі, знищивши державні символи України. Після цього злочину голова ЄСМ П. Заріфуллін у «Зверненні до українського народу» заявив, що він не визнає законів України, бо не вважає її суверенною державою, українські державні символи назвав «ганебними символами колаборації». Злочинна діяльність ЄСМ залишилася безкарною.

2008, 25 січня — Убито щирого захисника української мови Богдана Паздерського.

— Перший Національний канал припинив практику перекладу українською російськомовних синхронів у новинах. Таке рішення суперечить світовій практиці функціонування державних каналів у країнах, де конституційно закріплена єдина державна мова.

2 квітня — Наказ Ворошиловської райради Донецька про ліквідацію початкової школи з українською мовою навчання. Одностайний, але марний протест педагогічного та батьківського колективів проти цього злочинного рішення.

20 травня — Донецька міська рада ухвалила рішення про обмеження вивчення і використання української мови у школах міста. Заборона відкривати нові українськомовні дошкільні заклади та дитячі групи, а також збільшувати кількість учнів, котрі вже навчаються українською мовою.

Вересень — Зміни до Закону про державну службу, згідно з якими державний службовець зобов’язаний володіти окрім української ще й російською мовою для прийняття на посаду.

2009, 1 лютого — На Патріарха Московського «і всея Русі» обрано апологета російської неоімперї Кирила Гундяєва, відомого нав’язуванням Україні неоколоніальної ідеї «русского мира», поширенням антиукраїнських та сепаратистських ідей.

Віктор Янукович (2010–2014)

2010 — Новий Уряд сформовано переважно з чиновників, що мають репутацію українофобів. Міністром освіти й науки України призначено запеклого українофоба Д. Табачника. Ігноровано численні протести освітніх і наукових організацій, усієї української інтелігенції.

25 березня — Указом № 238 Д. Табачник скасував рішення свого попередника Івана Вакарчука про обов’язковість складання випускних тестів державною (українською) мовою. Через це зокрема помітно зменшилися наклади українських книжок.

19 листопада — Д. Табачник скасував уроки пам’яті про Голодомор у школах, назвавши факти Голодомору «брєдятіной».

2011, лютий — Зі шкільної програми викинули роман Василя Барки про Голодомор.

18 травня — Генеральна прокуратура виявила низку порушень у діяльності Міністерства освіти щодо забезпечення шкіл підручниками. Зокрема букварів російською мовою надруковано на 65 тисяч примірників більше від потреби, натомість українською мовою — на 83,4% менше73.

— За наказом Д. Табачника підготовлено й видано новий підручник з історії для 11 класу, де повернено радянські ідеологічні постулати, зник розділ «Русифікація», скорочено до однієї фрази діяльність УПА тощо.

Жовтень — Д. Табачник під загрозою покарань забороняє виданий у Львові альтернативний, науково обґрунтований підручник з історії для 5-го класу, що зацікавив учителів і батьків з усієї України.

2012, 5 квітня — Ліквідація єдиної в Україні професійної студії українського дубляжу фільмів.

Травень — Д. Табачник на закритій зустрічі з учителями-русистами назвав українську мову «непотрібною», заявивши, що українські підручники було видано «непотрібною мовою»74.

3 липня — Верховна Рада з численними порушеннями протягує закон «Про основи державної мовної політики» («закон Ківалова-Колесніченка»), який запускає механізми безперешкодного поглинання української мови російською, дає волю найагресивнішим шовіністичним рухам в Україні.

3–18 липня — У Києві триває голодування проти ухвалення «мовного закону». Особливість цієї акції в тому, що ніхто з влади Януковича не навідувався до учасників протесту.

31 липня — Голова Верховної Ради В. Литвин підписує ухвалений з численними порушеннями «мовний закон» — усупереч заявам та обіцянкам не підписувати його.

8 серпня — Президент В. Янукович, попри громадські протести та заяви із сотнями підписів від українських вишів, літературних і громадських організацій, відомих науковців, письменників, політиків та діячів культури України, підписує прийнятий з грубими порушеннями провокаційний «мовний закон» Ківалова-Колесніченка.

15 серпня — Д. Табачник заявив, що з 2,06 млн. підручників для молодших класів 1,9 млн. (себто понад 92%) російськомовні.

27 серпня — Російський посол М. Зурабов заявив, що «мовний закон» Ківалова-Колесніченка дає право Росії брати максимальну участь у його практичній реалізації.

Вересень — Створено перший спільний російсько-український підручник з історії для вчителів, де правдиві факти історії знову вилучено.

За останні 20 років у Києві ліквідовано 80 книгарень, учинено погроми та рейдерські напади на відомі громадські й мистецькі українські організації (зокрема на видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА та хорову капелу ім. Л. Ревуцького).

2013 — За рік в Україні знищено 10 монументів, меморіальних дощок і пам’ятних знаків на честь національних героїв України. Злочинців не розшукувано, не покарано, ЗМІ писали про ці події побіжно.

20 квітня — На Донеччині до факультативного курсу історії для 9-класників потрапив посібник «Історія рідного краю», в якому українців називають хохлами та висміюють, цілком перекручують історію Донеччини.

Липень — Новопризначений директор Українського інституту національної пам’яті В. Солдатенко докладає великих зусиль, щоб заперечити термін «Голодомор».

Літо–осінь — Росія розгортає проти України повномасштабну війну нового типу: митну, санітарну, газову, пропагандистську, у якій беруть участь ударні сили тоталітарної Росії, — реакція на наміри України підписати Угоду про Асоціацію і зону вільної торгівлі з ЄС.

25 вересня — У Харкові за підтримки влади з особливим цинізмом розбили пам’ятну дошку українському мовознавцю світової слави Юрію Шевельову. Цьому передувало політичне ток-шоу країни «Шустер LIVE» і засідання міськради, на яких без жодних доказів великого мовознавця очорнили, не допустивши знавцям його життя і творчості спростувати наклепи.

Жовтень — Видано українські підручники для початкової школи з численними помилками та непридатними для дітей формулюваннями75.

28 жовтня — Спроба ліквідувати Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, який видав низку фундаментальних багатотомних праць, що повертають українцям їхню історію.

21–28 листопада — Скандальна відмова В. Януковича та його уряду від угоди з ЄС. Ігнорування багатотисячних студентських мітингів протесту українців в усьому світі. Виникнення Євромайдану.

29 листопада — Брутальні репресії влади проти опонентів: побиття привезеними до Києва «тітушками» (найманими молодиками спортивної статури) журналістів «Громадського телебачення» і закидання камінням знімальної групи «5-го каналу»; наліт позапланової перевірки від Д. Табачника на Києво-Могилянську академію; погрози з боку керівництва багатьох вишів студентам-мітингувальникам; арешт на два місяці активіста «Свободи»; спроба не допустити лідерів опозиції до участі у прямому ефірі програми «Шустер live» на «Інтері» тощо.

30 листопада — «Ялинка-на-крові»: о 4 ночі на Майдані Незалежності в Києві загони «Беркута» по-звірячому побили мирних демонстрантів (переважно студентів) — пізніше це було офіційно обґрунтовано необхідністю встановити новорічну ялинку. Нікого з винуватців не покарано.

1 грудня — Кривава провокація біля Адміністрації Президента. «Беркут» б’є та калічить десятки невинних людей, хапає 9-х випадкових громадян і катує їх протягом двох годин; на ранок їх засуджують за сфабрикованими справами. Побито 22 журналісти, зумисно потрощено апаратуру працівникам ЗМІ. Погромлено Спілку письменників України. Тотальна брехня влади в коментарях до злочинних дій силовиків і суддів.

2–25 грудня — Тиск на ЗМІ, поширення наклепів на мітингувальників, погрози, цілковите викривлення подій у промовах провладних сил та в російському медіапросторі; подальші репресії невинних громадян України.

11 грудня — Друга нічна спроба силового розгону мирної акції протесту (Євромайдану). Чергові захоплення й жорстоке побиття невинних громадян та безкарність злочинців.

2013 (кінець) — 2014 (початок) — Масові жорстокі побиття активістів Євромайданів різних міст України та опозиційних політиків, спалення їхніх автомобілів, подальші арешти та репресії невинних. Таємний наказ київським лікарням не госпіталізувати поранених і покалічених «беркутом» і тітушками євромайданівців, тиск на лікарні, які прийняли поранених, щодо їх негайної виписки (гучна справа з побитою по-звірячому Тетяною Чорновол). Цілковита безкарність винних, беззаконні вироки судів за сфабрикованими справами. Судові процеси проходять з масовими порушеннями чинного законодавства. Монтування офіційними особами відеоматеріалів задля дезінформації. Працівники ДАІ в Києві за державний прапорець у машині затримують та віднімають у громадян водійські документи. Викрадення людей і застосування тортур.

2014, 16 січня — Прийняття з грубим порушенням законодавства «законів про диктатуру», якими заборонено: збирати інформацію про силовиків та суддів; їздити колоною більше п’яти машин; брати участь у мітингах чи зборах в шоломах і масках; встановлювати намет, сцену чи барикаду без узгодження з міліцією; надавати будь-яку допомогу учасникам «недозволених» протестів. Закони передбачали відімкнення інтернету, придбання SIM-карти за паспортом, покарання за «наклеп» (свободу слова) та інші обмеження прав громадян.

19–22 січня — У ході активного протистояння троє митінгувальників убито з вогнепальної зброї, застосованої силовиками з порушенням законодавства, десятки скалічено76. Викрадено й закатовано науковця Юрія Вербицького.

18 лютого — Загони силовиків і тітушки убивають людей на вулицях (переважно біля Верховної Ради) з вогнепальної зброї. Загинуло понад 25 чоловік, понад 350 поранено.

19 лютого — Штурм Майдану Незалежності з використанням бойових гранат і вогнепальної зброї. У Києві заблоковано громадський транспорт, дороги до Києва заблоковано. Майдан чудом вистояв — неймовірною відвагою беззбройних героїв. Проти автоматів, гранат і снайперських гвинтівок використовували лише бруківку та «коктейлі молотова». Бійці спецпідрозділу силовиків підпалили Будинок профспілок. Багато мирних людей згоріло чи задихнулося.

20 лютого — Розстріл мирних людей на Майдані та поблизу нього групою снайперів.

18–20 лютого загинуло понад 100 людей, понад 1 000 — поранені.

Час тяжких випробувань і великих надій

2014 — Вторгнення російських військ в Україну: «гібридна війна» Росії проти України з масштабним використанням військових диверсійно-терористичних груп з Російської Федерації (РФ), також українських кримінальних угруповань і сепаратистів; забезпеченням їх російською зброєю (аж до найновіших ПЗРК і танків); залякуванням населення, викраденням і тортурами українських громадських і культурних діячів, журналістів, патріотичних працівників міліції; безпрецедентною психологічною війною77. Розпочинаючи терористичну війну, РФ стягнула до кордонів України 70-тисячну армію, важку артилерію, танки й винищувачі, погрожуючи Україні повномасштабною війною78.

27 лютого — Початок російської окупації Криму. РФ порушує Будапештський меморандум (5.12.1994), де зобов’язалася бути гарантом територіальної цілісності України у зв’язку з відмовою України від ядерної зброї.

Березень — Початок війни на Сході України.

— РФ перед усім світом безперервно порушує всі свої заяви й домовленості. Озброєні до зубів російські бойовики та банди з гранатометами, мінометами, ракетними установками й танками атакують українські військові підрозділи, прикриваючись жінками й дітьми, грабують, обстрілюють житлові квартали.

Зрозуміло, що попереду на нашу рідну землю чекає ще багато важких випробувань, але немає жодного сумніву в тому, що рано чи пізно Господь визволить Україну і воскресить її — хоч би з попелу. Тому що присуди Божі незмінні, і «не залишить Господь жезла нечестивців над долею праведних» /Пс. 124:3/.

«Немає шляхетнішої цілі за віддане служіння пригнобленій нації» /Євген Сверстюк/.

«Ви, що любите Господа, ненавидьте зло» /Пс. 96:10/.

Джерела

У підготовці цього матеріалу ми спиралися на такі хроніки:

  • Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови. — К. , 2004. — 176 с.
  • Лизанчук В. Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: Хроніка. — http://www.lnu.edu.ua/lknp/mova/jur6/ly/lyzanchuk.htm
  • Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов : Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». — К.: Вид. центр «Академія», 2001. — С. 134–149.
  • Сушко Р., Левицький М. Хроніка нищення української мови. Вид. п’яте, виправлене й доповнене. — К., 2013. — 80 с.
  • Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії : Спроба державного регулювання (1847–1914) // Збірник документів і матеріалів. — К.: Ін-тут історії України НАН України, 2013. — 810 с.

У «Хроніці…» додано чимало пунктів, яких не було в попередніх дослідженнях. Подаємо не всі джерела, які опрацювали, готуючи матеріал. Радимо всім, хто бажає на власні очі переконатися у правдивості наведених фактів, ознайомитися з великим обсягом джерел і документів, зібраних на сайті Віктора Кубайчука http://movahistory.org.ua/.

Основні використані джерела

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. В одиннадцати томах. — Санкт-Петербург, 1861–1884.

Акція руйнування православних церков на Холмщині і Південному Підляшші. — http://www.kholm1938.net/index.html

Ашнин Ф. Д., Алпатов В. М. «Дело славистов». — Москва, 1994.

Багалій Д. Нарис української історіографії. — Т. 1. — К., 1923.

Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. — К.: Час, 1993. — Репринт видання 1903 р.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СССР. Джерелознавче дослідження. — К., 1999.

Білокінь С. Пожежі київської Публічної бібліотеки АН УРСР 1964 та 1968 років // Пам’ятки України. — 1998. — № 3–4. — С. 145–148.

Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літературна Україна. — 1992. — 9–30 липня, № 27–30.

Блакитний В. «Вісті ВУЦВК» від 3 червня 1921 р. (про російсько-більшовицький терор 1918–1919 рр. і розстріли за українську мову в Києві, Полтаві та ін. містах).

Бондарь И. Архивные документы о голоде на Кубани 1932–1933 гг. — http://www.kubanarchive.ru/golod/bondar/.

Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К.: Наукова думка, 1995.

Вопросы терминологии. (Материалы Всесоюзного терминологического совещания). — Москва: Изд. АН СССР, 1961.

В ЦК КП(б)У. Нарада з питань національної політики // Вісті ВУЦВК. — 1933, 1 травня.

Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — К., 1990. — Офіційний веб-портал Державного комітету архівів України.

До історії указу 1876 року про заборону українського письменства // Україна. — 1907. — № 6. — С. 135–151.

Дорошенко Д. Історія України. — Т. 1. Доба Центральної Ради. — Ужгород, 1932.

Енциклопедія українознавства. Словникова частина. В 10 томах. — Львів: НТШ, 1993–2000.

Ефремов С. Вне закона: К истории цензури в России // Русское богатство. — 1905. — № 1. — С. 66–104.

Єфремов С. Історія українського письменства. — К.: Femina, 1995. — Друковано за виданням 1919 року Київ—Ляйпціг (Вецляр, 1924).

Єфремов С. Мартиролог українського слова // Київ. — 1991. — № 5.

Єфіменко Г. Ставлення владних структур до розвитку національних мов у радянській Україні 1930-х років // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2002. — С. 179–185.

Животко А. П. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша культура і наука, 1999. — 368 с.

Заседания Верховного Совета СССР. Стенографический отчет / Созыв 5, сессия ІІ, 22–25 декабря 1958 г.. — Москва, 1959.

Збірник законів УРСР. — 1938. — № 27. — С. 105–106.

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України — 75, 1930–2005 : Матеріали до історії. — К.: Довіра, 2005. — 565 с.

Історія Академії наук України (1918–1923). Документи і матеріали. — К.: Наукова думка, 1993.

Історія українського правопису: XVI–XX століття. Хрестоматія. — К.: Наукова думка, 2004.

Історія української літератури (перша половина XIX століття). За редакцією І. П. Скрипника. — К.: Вища школа, 1980.

Квиринг Э. И. О нацменьшинствах. Из заключительного слова на VIII всеукраинской конференции // Коммунист. — 1924, 15 мая.

Козаченко А. Минуле книги на Україні. — Харків—Київ, 1930.

Кониский Г. (?) Исторія Русовъ или Малой Россіи. — Москва. Въ Университетской Типографіи. 1846. — Репринтне відтворення 1991 р. — http://izbornyk.org.ua/istrus/istrus.htm.

Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів і конференцій 1918–1956. — К.: Держполітвидав, 1958.

Косіор С. В. Підсумки і найближчі завдання національної політики на Україні // Червоний шлях. — 1933. — № 8–9. — С. 266–272.

Культурне будівництво в Українській PCP. Важливі рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. Збірник документів у двох томах. — К.: Держполітвидав, 1959.

Латышев А. Г. Рассекреченный Ленин. — Москва: МАРТ, 1996.

Лебедь Д. Советская Украина и национальный вопрос за пять лет. — Харьков: Пролетарий, 1923.

Лемке М. К. Эпоха цензурных реформ 1859–1865 гг. — Санкт-Петербург, 1904.

Лизанчук В. Навічно кайдани кували: Факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995.

Лук’яненко Л. Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні. — К.: Видавничий дім «Коzаки», 2002. — http://exlibris.org.ua/text/zhukov.html.

Мазур О., Патер І. Львів у роки Першої світової війни // Львів. Історичні нариси. — Львів: Інститут українознавства, 1996.

Мансветов Г. Как у нас правились церковные книги. — Москва, 1883.

Масненко В. Цензура в підрадянській Україні 20-х років: система, інституції, репресивна політика // Сучасність. — 1997. — № 6. — С. 81–90.

Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). — Санкт-Петербург: Алетейя, 2000.

Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України: Навчальний посібник. — К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — http://www.ebk.net.ua/Book/history/mitsyk_iu/index.htm.

Нагаєвський В. Історія української держави двадцятого століття. — К.: Український письменник, 1994. — Репринт римського видання 1989 р.

Німчук В. Проблеми українського правопису в XX ст // Український правопис (проєкт найновішої редакції). — К.: Наукова думка, 1999. — С. 242–333. — http://r2u.org.ua/node/126.

Німчук В. Проблеми українського правопису XX — початку XXI ст. — К., 2002.

Німчук В. Християнство й українська мова // Українська мова. — 2001. — № 1. — С. 11–30.

Об отмене стеснений малорусского печатного слова. — Санкт-Петербург, 1905. — http://www.history.org.ua/?litera&id=7892&navStart=160.

Огієнко І. Історія українського друкарства. — К.: Либідь, 1994.

Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. — К.: Наша культура і наука, 2001.

Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. Курс, читаний в Українськім Народнім Університеті. — К., 1918.— Репринтне відтворення. — К.: Абрис, 1991.

Ореховський В. О. Приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (1686 р.) та його наслідки // Вісн. Черкаського ун-ту. Сер. Пед. науки. — 2009. — Вип. 145. — С. 95–98.

Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. В трьох томах. — К.: Сфера, 1997.

Полное Собраніе Законов Россійской Имперіи. Собрание второе. XLIV. Отделение второе. 1886. — Санкт-Петербург, 1888.

Полное собраніе постановленій и распоряженій по Ведомству Православнаго Исповеданія Россійской Имперіи. — Санкт-Петербург, 1890.

Полонська-Василенко Н. Д. Історія України. В двох томах. — К.: Либідь, 1992. — Репринтне відтворення мюнхенського видання 1972–1976 рр.

Постишев П. П. Радянська Україна — непохитний форпост великого СРСР. З промови на пленумі ЦК ЦКК КП(б)У // Червоний шлях. — 1933. — № 8–9. — С. 245–260.

Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетьманом, о возстановлении разных старинных прав Малороссии, Екатерине II-й в 1764 году. Публикация А. Ф. Кистяковского // Киевская Старина. — 1883. — № 6. — С. 317–345.

Резолюції Kомісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті // Мовознавство. — 1934. — № 1. — С. 15–21.

Рекомендации Всесоюзной научно-теоретической конференции «Русский язык — язык дружбы и сотрудничества народов СССР» // Русский язык и литература в школах УССР. — 1979. — № 6. — С. 8–15.

Савка Я. «Російщення Кубані — південно-східнього бастіону України // Російщення України: Науково-популярний збірник. — К., 1992.

Секретный донос Полтавского губернатора Багговута Министру Внутрених Дел. Об украинском движении и мерах борьбы с ним. — Полтава, 1917.

Сергійчук В. Трагедія кубанської станиці Полтавська як свідчення геноциду українства // Дзеркало тижня. Україна. — 2008. — № 47, 12 грудня.

Сірополко С. Історія освіти в Україні. — К.: Наукова думка, 2001.

Скабичевский А. М. Очерки истории русской цензуры. — Санкт-Петербург, 1892.

Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні. Матеріяли й завваги. — Варшава, 1936.

Собственноручное наставленіе Екатерины ІІ князю Вяземскому при вступленіе имъ въ должность генералъ-прокурора // Сборникъ росскаго историческаго общества (СИРИО). — 1871 — Т. 7. — С. 345–348.

Субтельний О. Україна: історія. — К.: Либідь, 1991.

Теплов Г. Н. О непорядках, которые происходят ныне от злоупотреблений прав и обыкновений, грамотами подтвержденных, в Малороссии // Записки о Южной Руси. Издал П. Кулиш. — Репринт двотомового видання 1856–1857 рр. — К.: Дніпро. 1994.

Тимошик М. «К печатанью не должно быть позволено» (До історії цензури українського слова) // Урок української. — 2000. — № 3. — С. 10–13. — № 4. — С. 15–19.

Тисяча років української суспільно-політичної думки. У дев’яти томах. — К.: Дніпро, 2001.

Титов Хв. Стара вища освіта в київській Україні XVI–XIX вв. — К., 1924.

Указ императрицы Анны Иоановны правителю Малороссии князю Шаховскому о браках малороссов // Киевская старина. — 1905. — № 10, 1(Д) (окрема пагінація).

Указ имп. Екатерины II об учреждении малороссийской коллегии // Киевская старина. — 1883. — № 8. — С. 738–740.

Українська мова у ХХ сторіччі : історія лінгвоциду : Документи і матеріали / Упоряд.: Л. Масенко та ін. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005.

Фабрикант Ник. Краткий очерк из истории отношений русских цензурных законов к украинской литературе // Русская мысль. — 1905.

Хвиля А. Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті. — Партвидав ЦК КП(б)У, 1933. — С. 30. (Брошура з передруком статті з журналу «Більшовик України», 1933. — № 7. — С. 42–56).

Хвиля А. Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті. — Харків: Радянська школа, 1933.

Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. — К.: Вища школа, 1981.

Чикаленко Є. Спогади (1864–1907). — К.: Темпора, 2003.

Шаповал Ю. І. Сталінізм і Україна // Український історичний журнал. — 1991. — № 8.

Шаповал Ю. І. Голод 1932–1933 років: політичне керівництво УСРР і Кремль // Сучасність. — 2003. — № 6. — С. 78–101.

Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. — К.: Абрис, 1997.

Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? З проблем східнослов’янської глотогонії. / Дві статті про постання української мови. — К.: КМAcademia, 1994.

Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус. — Чернівці: Рута, 1998.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків, у трьох томах. — К.: Наукова думка, 1991. — Т. 3. — С. 328.

Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К.: Генеза, 1997.

Зішестя в пекло (Воскресіння Христове). Гравюра з Квітної тріоді. Київ, 1631 р.

Додатки

Важливі історичні свідчення та документи79

№ 1. Свідчення Павла Алеппського

Павло Алеппський, архідиякон, письменник, мандрівник з м. Алеппо (Халеб), Сирія, про освіченість українського народу, 1654 р.

… Починаючи з цього міста [Рашкова на Дністрі] і по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивувала нас: усі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх блукати по вулицях неуками…

Всякий базар і містечко в землі козаків має багато жителів, особливо маленьких дітей. Кожне місто має, може, до 40, 50 і більше тисяч душ; але дітей більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні сила; чоловіки їхні були вбиті в безперервних війнах. Але в них є хороший звичай: вони одружують своїх дітей молодими, і тому вони численніші за зорі небесні і за пісок морський.

В козацькому краю в кожному місті та кожному селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню, — не так як у молдавськім або волоськім краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися.

Ми завважили в цьому благословенному народі побожність, богобоязливість та благочестя просто-таки дивовижні…

Уяви собі, читачу: вони стоять од початку до кінця служби незворушно, немов камінні, безупинно доземно кланяються й усі гуртом, ніби з єдиних уст, співають молитви, і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. О Боже, Боже! Як довго тривають у них молитви, співи й сама Літургія! Та ніщо так не дивувало нас, як врода маленьких хлопчиків і їхній спів, що линув із самого серця, у гармонії зі старшими…

Черниці… уміють читати, обізнані з філософією, логікою, захоплюються творчістю… Ми були в захваті від чистоти голосів і співу, особливо ж дів, як дорослих, так і малолітніх…

… Цієї ночі ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тієї хвилини, коли ми лише побачили Печерську лавру, що здалеку виблискувала своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, і ми розливалися в подяках Господеві Богові. Цілі два роки в Московії колода висіла на наших серцях, а розум був геть-чисто стиснений і придушений, бо в тій країні ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли, а всі інші, такі як ми, навіть ставши володарями всієї країни, ніколи не перестануть бентежитися та відчувати в серці неспокій. Зате Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі.

О, яка це благословенна країна!.. Який це благословенний народ!..

Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVІІ века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. Выпуск второй. — М., 1897. — С. 2, 15, 94; Выпуск четвертый. — М., 1898. — С. 185.
№ 2. Таємна інструкція Катерини ІІ

генерал-прокуророві князю О. В’яземському, 1762 р.

«Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конформированными им привилегиями; нарушить оные отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностию глупостию. Сии провинции, также Смоленскую надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях; когда же в Малороссии гетмана не будет, то дóлжно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезли, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».

Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Кн. ХІІІ (Томи 25–26). — М., 1965.— С. 340.
№ 3. Валуєвський циркуляр

Таємний циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва Київському, Московському та Петербурзькому цензурним комітетам, 18 липня 1863 р.

Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее замечательным талантом или своею оригинальностью. В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер, вследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого отношения к интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т.п. В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии.

В Санкт-Петербурге даже собираются пожертвования для издания дешевых книг на южнорусском наречии. Многие из этих книг поступили уже на рассмотрение в С.-Петербургский цензурный комитет. Не малое число таких же книг представляется и в Киевский цензурный комитет. Сей последний в особенности затрудняется пропуском упомянутых изданий, имея в виду следующие обстоятельства: обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии.

Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадает с политическими замыслами поляков и едва ли не им обязано своим происхождением, судя по рукописям, поступавшим в цензуру, и по тому, что большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков. Наконец, и киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовною цензурою перевода на малороссийский язык Нового Завета.

Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, а, с другой стороны, имея в виду, что вопрос об обучении грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором св. Синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановиться. О распоряжении этом было повергаемо на высочайшее государя императора воззрение и его величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения.

Статс-секретарь П. Валуев
«Валуєвський циркуляр» призначався для службового користування цензурних комітетів і не був опублікований. Уперше він з’явився друком у виданні: Лемке М. К. Эпоха цензурных реформ 1859–1865 гг. — СПб., 1904. — С. 302–304.
№ 4. Емський указ

18 травня 1876 р.

Государь Император в 18 (30) день прошлого мая высочайше повелеть соизволил:

В видах пресечения опасной в государственном отношении деятельности украинофилов принять следующие меры:

а) По Министерству внутренних дел:

1. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особого на то разрешения Главного управления по делам печати, каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границею на малорусском наречии.

2. Воспретить в Империи печатание на том же наречии каких бы то ни было оригинальных произведений или переводов, за исключением исторических памятников, но с тем, чтобы и эти последние, если принадлежат к устной народной словесности (каковы песни, сказки, пословицы), издаваемы были без отступления от общерусской орфографии (т. е. не печатались так называемой «кулишовкою»); …разрешить к печатанию на малорусском наречии, кроме исторических памятников, и произведения изящной словесности, но с тем, чтобы соблюдалась в них общерусская орфография и чтобы разрешение давалось не иначе, как по рассмотрении рукописей Главным управлением по делам печати.

3. Воспретить равномерно всякие на том же наречии сценические представления, тексты к нотам и публичные чтения (как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций).

4. Поддержать издающуюся в Галиции в направлении, враждебном украинофильскому, газету «Слово», назначив ей хотя бы небольшую, но постоянную субсидию, без которой она не может продолжать существование и должна будет прекратиться (украинофильский орган в Галиции, газета «Правда», враждебная вообще русским интересам, издается при значительном пособии от поляков).

5. Запретить газету «Киевский телеграф» на том основании, что номинальный ее редактор Снежко-Блоцкий слеп на оба глаза и не может принимать никакого участия в редакции, которой заведуют постоянно и произвольно лица, приглашаемые к тому издательницею Горецкою из кружка людей, принадлежащих к самому неблагонамеренному направлению.

б) По Министерству народного просвещения:

6. Усилить надзор со стороны местного учебного начальства, чтобы не допускать в первоначальных училищах преподавания каких бы то ни было предметов на малорусском наречии.

7. Очистить библиотеки всех низших и средних училищ в малороссийских губерниях от книг и книжек, воспрещенных 2-м параграфом настоящего проекта.

8. Обратить серьезное внимание на личный состав преподавателей в учебных округах Харьковском, Киевском и Одесском, потребовав от попечителей сих округов именного списка преподавателей с отметкою о благонадежности каждого по отношению к украинофильским тенденциям, и отмеченных неблагонадежными или сомнительными перевести в великорусские губернии, заменив уроженцами этих последних.

9. На будущее время выбор лиц на преподавательские места в означенных округах возложить, по отношению к благонадежности сих лиц, на строгую ответственность представляющих о их назначении с тем, чтобы ответственность, о которой говорится, существовала не только на бумаге, но и на деле.

…Попечителям Округов и вообще учебному начальству не терпеть в учебных заведениях лиц с неблагонадежным образом мыслей не только между преподавателями, но и между учащимися.

Признать полезным принять за общее правило, чтобы в учебные заведения округов: Харьковского, Киевского и Одесского назначать преподавателей преимущественно великоруссов, а малороссов распределить по учебным заведениям С.-Петербургского, Казанского и Оренбургского округов.

10. Закрыть на неопределенный срок Киевский Отдел Императорского Географического Общества (подобно тому, как в 1860-х годах закрыт в этом последнем Политико-экономический Комитет, возникший в среде Статистического отделения), и допустить затем открытие его вновь, с предоставлением местному Генерал-Губернатору права ходатайствовать о его открытии, но с устранением навсегда тех лиц, которые сколько-нибудь сомнительны в своем чисто русском направлении.

в) По ІІІ отделению собственной его Императорского Величества канцелярии:

11. Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправимых и положительно опасно в крае агитаторов (збоку дописано: «выслать из края с воспрещением въезда в южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение»).

Савченко Ф. О. Заборона українства. — Харків—Київ, 1930. — С. 381–383.
№ 5. Інструкція Льва Троцького

комуністам-агітаторам, посланим з Москви на роботу в Україну, 1918 р.

Товарищи!

То, о чем мы здесь — в России — говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ухо, а то лучше и вовсе не говорить. Умение молчать есть тоже одна из фигур красноречия. Вы, товарищи, отправляетесь на Украину. Помните же, что нет труднее работы агитаторской, как на Украине. В третий раз мы посылаем сильные кадры туда и каждый раз все с новой тактикой и новыми приемами. Первым кадрам в 1917 году было очень легко, от них требовалось подорвать доверие украинских крестьян к Центральной Раде и Генеральному Секретариату. В то время украинский народ не мог себе представить политической жизни своей отдельно от России, а поэтому одно указание агитатора на то, что украинцы отрывают Украину от русских, с которыми рядом в окопах лежали, из одного котла ели, решало вопрос в нашу сторону, а намек на то, что Центральная Рада буржуазная, а Генеральный Секретариат состоит только лишь из генералов, окончательно отшибал в украинского крестьянства всякую охоту поддерживать свое правительство.

Намного труднее дело обстояло при втором походе на Украину, потому что мы готовились воевать с гетманом, а пришлось иметь дело с Петлюрой. В связи с этим и задача агитаторов сильно усложнилась. Нужно было руководителя противогерманским народным восстанием Петлюру уронить в глазах самих повстанцев. Это была очень трудная задача, в особенности, когда Петлюра был покрыт славой свержения гетмана, отдачи трудовому крестьянству Украины всех земель без выкупа и немедленного созыва трудового конгресса. Предвиделась затяжная война. Но нам помог случай с полковником Балбачаном, который изменил повстанческому правительству и перешел на сторону Деникина. Указывание агитаторов на этот случай, связывание его с тем, что Петлюра был членом Генерального Секретариата, утверждение мысли, что Петлюра сверг гетмана для того, чтобы самому стать гетманом, что «самостийна» Украина это значит Павло Скоропадский или Петлюра, охраняемый от украинского народа немецкими штыками — все это искусно соткано нашими агитаторами в густую сеть, сделало крестьянскую среду столь надежной, что она не выдержала в юго-западной части Киевской, а также Подольской губерниях. Вспыхнули народные восстания против Петлюры, и его армия была почти вся уничтожена без всякого труда со стороны Красной Армии. Вот что значит хорошие агитаторы. Готовясь ныне к третьему походу на Украину, Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что и вы «не посрамите» земли Русской.

Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас сытое украинское крестьянство. Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит и бурлит, как самый грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны — каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою «самостийность» и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией, то под Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и его успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с вами. Идите же на работу, трудную, ответственную работу. Конкретно ваша задача сводится к следующему:

1. Не навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех пор, пока наша власть не окрепнет.

2. Осторожно заводить ее в бывших имениях под названием артелей или товариществ.

3. Утверждать, что в России нет коммуны.

4. В противовес «самостийнику» Петлюре и другим говорить, что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью, а Петлюра продает Украину буржуазным государствам.

5. Так как нам необходимо обезоружить всех повстанцев, чтобы они снова не обратились против нас, а то обезоруживание вызовет недовольство среди крестьянских масс, необходимо внушать, что среди повстанцев большинство деникинцев, буржуев и кулаков.

6. Труднее дело обстоит с Петлюрой, так как украинское крестьянство на него и надеется. Нужно быть осторожными. Только дурак и провокатор без разбора везде и всюду будет твердить, что мы воюем с Петлюрой. Иногда, покуда не разбит Деникин, выгодно распускать слухи, что советская власть в союзе с Петлюрой.

7. Если будут случаи грабежей в Красной Армии, то их необходимо сваливать на повстанцев и петлюровцев, которые влились в Красную Армию. Советская власть постепенно расстреляет всех петлюровцев, махновцев и повстанцев потому, что они вредный элемент, и это будет явным доказательством не только строгой революционной дисциплины, но и суровой карой за грабеж.

8. Так как правительство России вынуждено вывозить хлеб Украины, то на вашей обязанности, товарищи, объяснять крестьянам, что хлеб возьмут только с кулаков и не для России, а для бедных украинских крестьян, для рабочих и Красной Армии, которая изгнала Деникина из Украины.

9. Старайтесь, чтобы в Советы и Исполкомы вошло большинство коммунистов и сочувствующих.

10. Принять все меры к тому, чтобы на Всеукраинской съезд Советов не попали такие от волостей, которые могут примкнуть на съезде к нашим врагам, и таким образом избрать правительство Украины не из коммунистов-большевиков.

Отправляясь ныне на работу в Украину, помните, что вам здесь передавалось, не забудьте этих моих десяти заповедей: они во многом вам помогут, кроме того, знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши. Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет только тогда, когда будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда.

Желаю вам полного успеха и счастливого пути.

Праці Українського наукового інституту. — Варшава, 1932. — С. 149–151.
Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — К., 1997. — С. 242–245.
№ 6. Наказ про депортацію всіх українців

Таємний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР Л. Берії та заступника народного комісара оборони СРСР, маршала Радянського Союзу Г. Жукова про виселення з України всіх українців, які перебували на окупованій німцями території.

Совершенно секретно

ПРИКАЗ № 0078/42 ПО НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СОЮЗА И НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ОБОРОНЫ СОЮЗА ССР

22 июня 1944 г., г. Москва

Агентурной разведкой установлено:

За последнее время на Украине, особенно в Киевской, Полтавской, Винницкой, Ровенской и других областях, наблюдается явно враждебное настроение украинского населения против Красной Армии и местных органов Советской власти. В отдельных районах и областях украинское население враждебно сопротивляется выполнять мероприятия партии и правительства по восстановлению колхозов и сдаче хлеба для нужд Красной Армии. Оно для того, чтобы сорвать колхозное строительство, хищнически убивает скот. Чтобы сорвать снабжение продовольствием Красной Армии, хлеб закапывают в ямы. Во многих районах враждебные украинские элементы, преимущественно из лиц, укрывающихся от мобилизации в Красную Армию, организовали в лесах «зеленые» банды, которые не только взрывают воинские эшелоны, но и нападают на небольшие воинские части, а также убивают местных представителей власти. Отдельные красноармейцы и командиры, попав под влияние полуфашистского украинского населения и мобилизованных красноармейцев из освобожденных областей Украины, стали разлагаться и переходить на сторону врага. Из вышеизложенного видно, что украинское население стало на путь явного саботажа Красной Армии и Советской власти и стремится к возврату немецких оккупантов. Поэтому, в целях ликвидации и контроля над мобилизованными красноармейцами и командирами освобожденных областей Украины,

приказываю:

1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.

2. Выселение производить:

а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев;

б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;

в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;

г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.

3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:

а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;

б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;

в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.

4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12-ю и 25-ю карательные дивизии НКВД.

Приказ объявить до командира полка включительно.

Народный комиссар внутренних дел Союза ССР Л. Берия
Зам. народного комиссара обороны Союза ССР, маршал Советского Союза Г. Жуков
Радянська пропаганда заперечувала достовірність цього наказу й оголосила його фальшивкою спецслужб нацистської Німеччини, яку нібито вони поширили з метою дискредитації найвищого військового і політичного керівництва СРСР. Такої ж думки ще й нині дотримуються апологети тоталітарного комуністичного режиму вже неіснуючої держави. Основний аргумент: оригіналу цього наказу й досі не знайдено. Та це й не дивно. Його, мабуть, ніколи не знайдуть, адже він нищівно компрометує «вождя народів» Й. Сталіна та його вірних прислужників, а тому, найвірогідніше, його знищили. Але заховати кінці у воду не вдалося.

Автентичність злочинного наказу Берії–Жукова, відданого за прямою вказівкою

Сталіна, засвідчив головний його виконавець, тодішній нарком внутрішніх справ УРСР генерал-лейтенант В. С. Рясной80. Уже після розпаду СРСР він під час інтерв’ю російському письменникові Ф. І. Чуєву81 показав цей наказ (можливо, оригінал?) зі свого особистого архіву і прокоментував: «Он был выполнен частично, и я имел к этому самое прямое отношение. Мне этот приказ привёз из Москвы один из заместителей наркома внутренних дел. И было сказано, что за активную деятельность против Красной Армии со стороны ОУНовцев, выступления „боевок“, за враждебное отношение к русскому народу товарищ Сталин приказал выселить всех украинцев к известной матери, а конкретне — в Сибирь.

Да, выселить Украину — это не Чечню, и не крымских татар.

Я наметил активнейших врагов русского народа и Советской власти — матерых волков. Несколько эшелонов мои молодцы заполнили и отправили. Но потом этот приказ вдруг остановился. В чём дело, сперва не знал ни я, нарком Украины, и никто не знал. Что-то произошло между украинскими начальниками и нашими настоящими руководителями, возникли разногласия, стоит ли этим делом заниматься». У зв’язку з цим Ф. Чуєв додає від себе: «Говорят, украинские вожди бросились в ноги Сталину, умоляя его остановить выселение. И Сталин уступил. Вполне вероятно, что так и было — целовал же Кемаль-паша сапоги Сталину, чтобы он не трогал Турцию!».

Розділ своєї книжки «Чекіст» Ф. Чуєв закінчує такою інформацією: Незабаром після припинення депортації «українських націоналістів» В. С. Рясной був нагороджений уже четвертим орденом бойового Червоного Прапора «за активную борьбу с ОУНовцами и успешное проведение акции по выселению активных врагов советской власти». Минув час, і після смерті Й. Сталіна український письменник О. Є. Корнійчук, виступаючи на одній із сесій Верховної Ради СРСР, засудив сталінські репресії в Україні. Після цього одіозний наказ Берії–Жукова було скасовано, а разом з ним — і Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження працівників НКВС за виконання цього наказу. Відібрали орден і у В. Рясного.

Феликс Чуев. Солдаты империи. Беседы. Воспоминания. Документы. — М.: Ковчег, 1998. — С. 177–179.
(Див. також: Левко Лук’яненко. Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні. Відповідь генералові Іщенку. — К.: Видавн. дім «Козаки», 2002. — С. 20–22).
№ 7. Методи боротьби НКВС–МДБ

з національно-визвольним рухом на території Західної України в 1944–1953 рр.

«Найбільш підступним методом, який широко практикувався репресивним апаратом радянської імперії у боротьбі з національно-визвольним рухом українського народу, було створення та використання так званих «груп спеціального призначення» НКВС — МГБ, що «діяли» під виглядом національних формувань — окремих загонів УПА, а потім боївок СБ ОУН (Служби Безпеки ОУН) — протягом 1944–1953 років.

Завданнями провокативно-розвідувальних груп було проведення широкої агентурної роботи по виявленню провідників ОУН та УПА, їх фізичному знищенню; проникнення у структури центрального проводу ОУН, включно із закордоном з метою дезорганізації політичної лінії; організація політичних провокацій та вбивств мирного населення від імені ОУН–УПА з метою широкої компрометації національно-визвольної боротьби українського народу, нацьковування різних верств українського населення одна на одну; протиставлення Західної та Східної України з метою послаблення спротиву сталінському режимові.

Слід зазначити, що серед жертв «героїчної діяльності» [цих спецгруп] — переважно мирне населення західних теренів України, яке гинуло внаслідок провокативної політики репресивного апарату, що функціонував під прикриттям національних формувань, нагнітаючи й без того надзвичайно напружену ситуацію в краї.

У цій ситуації виникла гостра конфронтація не тільки між режимом і населенням України, а й, як не дивно, між державними інституціями, що входили до складу карального механізму, зокрема між прокуратурою, МВС, з одного боку, та МГБ (міністерство держбезпеки) — з іншого». Зокрема 15 лютого 1949 р. тодішній прокурор військ МВС Українського округу полковник юстиції Кошарський надіслав на адресу секретаря ЦК КП(б)України М. Хрущова таку доповідну записку:

Совершенно секретно

Военный прокурор МВД Украинского округа

15 февраля 1949 г. № 4/001345

Секретарю Центрального комитета КП(б) Украины товарищу Н. С. Хрущеву

ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА

о фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т. н. спецгрупп МГБ.

Министерством Госбезопасности Украинской ССР и его управлениями в западных областях Украины, в целях выявления вражеского, украинско-националистического подполья, широко применяются т. н. спецгруппы, действующие под видом бандитов «УПА».

Этот весьма острый метод оперативной работы, если бы он применялся умело, по-настоящему конспиративно и чекистски подготовленными людьми, несомненно, способствовал бы скорейшему выкорчевыванию остатков бандитского подполья.

Однако, как показывают факты, грубо-провокационная и неумная работа ряда спецгрупп и допускаемые их участниками произвол и насилие над местным населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, но наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности и бесспорно наносят вред делу социалистического строительства в западных областях Украины.

Например:

1. В марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ «Крылатым», дважды посещала дом жителя с. Грицки Дубровицкого р-на Ровенской области — Паламарчука Гордея Сергеевича, 62 лет, и, выдавая себя за бандитов «УПА», жестоко истязала Паламарчука Г. С. и его дочерей Паламарчук А. Г. и Паламарчук З. Г., обвиняя их в том, что якобы они «выдавали органам МГБ украинских людей».

«Крылатый» и участники его группы подвергли пыткам Паламарчук А. Г. и Паламарчук З. Г., подвешивали, вливали им в нос воду и, тяжко избивая, заставили Паламарчук З. Г. и Паламарчук А. Г. дать показания, что они с органами МГБ связаны не были, а, наоборот, были связаны с участниками украинского националистического подполья.

Участники спецбоевки предупредили членов семьи Паламарчука о том, что если они посмеют заявить органам Советской власти о посещении их дома бандитами, то над ними будет учинена расправа.

На основании полученных таким провокационным путем «материалов» 18 июля 1948 года Дубровицким РО МГБ Паламарчук З. Г. и Паламарчук А. Г. были арестованы, причем, как заявили арестованные, сотрудники райотдела МГБ во время допросов их также избивали, заставляли продолжительное время стоять на ногах и требовали, чтобы они дали показания о связях с бандитами.

В результате вмешательства Военной Прокуратуры провокационный характер обвинения Паламарчук З. Г. и Паламарчук А. Г. был установлен, и постановлением УМГБ от 24 сентября 1948 г. дело по обвинению указанных лиц было прекращено.

2. В ночь на 22 июля 1948 г. спецгруппой МГБ из с. Подвысоцкое Козинского р-на Ровенской области был уведен в лес местный житель Котловский Федор Леонтьевич, которого участники спецгруппы подвергали пыткам, обвиняя его в том, что у него в доме часто останавливаются работники из числа совпартактива и в том, что якобы он выдавал органам Советской власти бандитов.

Эти провокационные действия преследовали цель путем истязаний и угрозы лишения жизни заставить Котловского дать показания, что он является врагом советской власти.

В результате истязаний Котловский находился на излечении в больнице с 27 июля по 27 августа 1948 г.

По заключению больницы, Котловскому Ф. Л. были нанесены тяжелые телесные повреждения, с явлениями сотрясения мозга и омертвлением мягких тканей тела.

3. В ночь на 22 июля 1948 г. той же спецгруппой был уведен в лес житель с. Ридкив Михальчук С. В., инвалид Отечественной войны.

В лесу Михальчук был подвергнут допросу, во время которого его связывали, подвешивали и тяжко избивали, добиваясь таким путем показаний о связи с бандитами.

Продержав Михальчука в течение 2 суток в лесу, участники спецгруппы его отпустили, причем в результате избиений он в течение 7 дней находился на стационарном излечении в больнице.

4. В ночь на 23 июля 1948 г. этой же спецгруппой из с. Подвысоцкое была уведена в лес гр-ка Репницкая Нина Яковлевна, рожд. 1931 г.

В лесу Репницкая была подвергнута пыткам.

Допрашивая Репницкую, участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно изнасиловали.

В беспомощном состоянии Репницкая была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении.

Из приведенных выше примеров видно, что действия т. н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями.

Не располагая достаточными материалами, т. н. спецгруппы МГБ действуют вслепую, в результате чего жертвой их произвола часто являются лица, не причастные к украинско-бандитскому националистическому подполью.

Наряду с этим следует указать, что этот метод работы органов МГБ хорошо известен ОУНовскому подполью, которое о нем предупреждало и предупреждает своих участников. В частности, об этом свидетельствует факт обнаружения у убитого бандита «Гонты» полного отчета о провокационных действиях спецгруппы МГБ в отношении гр-на Котловского.

Не являются также секретом подобные «операционные комбинации» и для тех лиц, над которыми участники спецгрупп чинили насилия, например:

В августе 1948 года Военной Прокуратурой было прекращено дело арестованных Львовским областным Управлением МГБ Стоцкого Степана Петровича и Дмитрук Екатерины Григорьевны.

Указанные лица в сентябре 1947 года были незаконно арестованы, и поскольку никаких материалов об их антисоветской деятельности не было, они были пропущены через спецбоевку МГБ, где в результате применения незаконных методов допроса вынуждены были оговорить себя.

Насколько жесткими были пытки, которым подвергались указанные выше граждане, свидетельствует тот факт, что Стоцкий с сентября 1947 года по январь 1948 года находился на излечении в Лопатинской больнице и в стационаре внутренней тюрьмы УМГБ по поводу глубоких и обширных язв, образовавшихся в результате физического воздействия на мягкие ткани тела.

В процессе следствия выяснилось, что Стоцкому стало известно, что его избивали не бандиты, а лица, имеющие отношение к органам МГБ.

В связи с отсутствием материалов для передания суду Стоцкий и Дмитрук, почти спустя год после их ареста, из-под стражи были освобождены.

В апреле 1943 года Львовским Облуправлением МГБ была освобождена из-под стражи Зацерковная Мария, рожд. 1927 года, арестованная Заболоцким РО МГБ Львовской области.

В процессе расследования дела было установлено, что Зацерковная была пропущена через спецбоевку, где, будучи избитой и под угрозой повешения, вынуждена была оговорить себя, что состоит в «ОУН» и является станичной.

10 октября 1948 года Здолбуновским райотделом МГБ Ровенской области был арестован за пособничество бандитам житель хутора Загребля Здолбуновского района Дембицкий Петр Устинович.

Дембицкий обвинялся в том, что по заданию бандитов «ОУН» собирал для них зерно.

Расследованием установлено, что в сентябре 1948 года к нему в дом явились вооруженные бандиты и потребовали, чтобы он среди жителей хутора собрал для них 30 центнеров хлеба. Боясь репрессии за невыполнение этих требований, Дембицкий обратился к некоторым жителям хутора с просьбой собрать зерно, но в этом ему граждане отказали.

Спустя несколько дней к Дембицкому вновь явилось несколько человек вооруженных и, дав ему время один час, приказали собрать у жителей хутора зерно и доставить в указанное место.

Боясь неизвестных, Дембицкий запряг свою лошадь, погрузил на повозку 3 мешка лично ему принадлежащего зерна и повез это зерно в указанное неизвестными место. Однако неизвестные, как оказалось, участники спецгруппы МГБ, доставили Дембицкого в райотдел МГБ, где был составлен акт о задержании Дембицкого с поличным.

После ареста Дембицкого в Военную Прокуратуру явилась его жена, которая среди посетителей вела разговоры о том, что под видом бандитов действовали сотрудники МГБ, запугавшие и спровоцировавшие ее мужа.

Подобные факты из деятельности спецгрупп МГБ, к сожалению, далеко не единичны и, как показывает следственная практика, если в отдельных случаях спецгруппам путем насилия и запугивания все же удается получить «признательные показания» от отдельных лиц о связи их с бандитским подпольем, то добросовестное и проведенное в соответствии с требованиями закона расследование неизбежно вскрывает провокационную природу этих «признательных показаний», а освобождение из тюрьмы арестованных по материалам спецгрупп влечет за собой дискредитацию советской законности, органов МГБ и возможность использования каждого случая [провокаций] во вражеских, антисоветских целях украинскими националистами.

Выступая в роли бандитов «УПА», участники спецбоевок МГБ занимаются антисоветской пропагандой и агитацией.

Однако серьезная опасность подобной деятельности заключается не только в этом.

Выступая в роли украинских националистов, участники спецбоевок идут дальше по линии искусственного, провокационного создания антисоветского националистического подполья.

Как показало расследование, проведенное Управлением охраны МГБ Ковельской ж. д. по делу Ногачевского Ф. И. и других, спецгруппа Ровенского областного управления МГБ в составе «Степового», «Верхового» и других, действуя провокационным путем, проводила среди граждан Козинского района Ровенской области антисоветскую агитацию, обрабатывала граждан в националистическом духе, создала из местного населения антисоветскую националистическую группу в составе 9 человек, через которую проводила сбор денежных средств и продуктов питания якобы для нужд «УПА».

Не говоря уже о том, что подобная «деятельность», которую кое-кто пытается оправдать соображениями оперативного характера, прямо направлена против мероприятий партии и правительства, проводимых в западных областях Украины, — кто может поручиться за то, что «обработанные» таким провокационным путем лица не уйдут из-под контроля органов МГБ и не совершат террористический акт, диверсию или иное злодеяние.

Ведь имеют же место факты, когда в результате беспечности и притупления бдительности со стороны отдельных работников МГБ даже агентура МГБ выходила из-под контроля органов государственной безопасности и занималась антисоветской деятельностью.

Например: в ночь на 13 сентября 1948 года в с. Ставки Ровенского района, Ровенской области участниками антисоветской националистической организации был разоружен боец самоохраны Ковалишин и совершен террористический акт над жительницей с. Ставки Кучинец Лидией Фадеевной, являвшейся секретным сотрудником органов МГБ.

Как установлено предварительным и судебным следствием, организаторами данной националистической группы и инициаторами убийства гр-ки Кучинец Л. Ф. являлись секретные сотрудники Ровенского РО МГБ — Парфенюк Н. В. и Грицай С. И., которые в результате преступного делячества и притупления бдительности со стороны начальника РО МГБ майора Егорова к уголовной ответственности привлечены не были.

Получив данные о причастности Парфенюка и Грицая к националистической организации, разоружению бойца группы самоохраны и убийству гр-ки Кучинец Л. Ф., начальник РО МГБ майор Егоров вызвал Парфенюка и Грицая в РО МГБ и, установив в беседе с ними, что они являются организаторами и участниками перечисленных выше преступлений, тем не менее не арестовал их, а по «оперативным соображениям» отпустил.

Воспользовавшись этим, Парфенюк и Грицай, предупредив о возможных арестах других участников террористической группы, скрылись.

Участники спецбоевок МГБ совершают ограбление местных граждан. По сообщению Козинского райпрокурора Ровенской области, в июле 1948 года на территории района ими были ограблены граждане Швейда Йосиф, Грабовский Иван и другие. Подобные факты имели место и в других областях и районах.

Эти грабежи, как и другие нарушения советской законности, оправдываются также оперативными соображениями и не только рядовыми работниками МГБ, но и самим Министром тов. Савченко (тодішній міністр держбезпеки Української РСР — І. Б.), который в беседе со мной заявил:

«Нельзя боевки посылать в лес с консервами. Их сразу же расшифруют».

Таким образом, грабежи местного населения спецбоевиками рассматриватся как неизбежное зло и политические последствия подобных эксцесов явно недооцениваются.

Насилия и грабежи, даже самый факт появления в населенном пункте спецбоевок, действующих под видом банды, как и любое бандитское проявление, действует на жителей устрашающе и несомненно мешает делу социалистического строительства в западных областях УССР, создает у некоторой части населения ложное мнение о том, что бандитское подполье еще сильно, что его следует бояться и т. п.

ОУНовские бандиты терроризируют граждан, желающих вступить в колхозы, но если в селе появляется не ОУНовская банда, а действующая под видом банды спецбоевка, от этого положение не меняется. В этом отношении характерен следующий случай:

28 сентября 1948 года в Каменец-Подольский горотдел МГБ колхозники села Завалье по телефону сообщили, что в селе появилась вооруженная банда в составе 12 человек, которая подошла к кооперативу и колхозному амбару, проверила замки, а затем проследовала в направлении с. Слободка-Рихтецкая.

Фактически это была не ОУНовская банда, а спецбоевка Тернопольского областного управления МГБ. Характерно, что эту спецбоевку приняли за банду не только колхозники, но и работники Каменец-Подольского горотдела МГБ, откуда для ликвидации «банды» на грузовой машине была направлена группа сотрудников и офицеров Каменец-Подольского военного училища МВД.

Эта «операция» закончилась тем, что в результате аварии автомашины были убиты офицеры — ст. лейтенант Харченко И. П. и лейтенант Кирпачев В. М., а 16 офицеров и шофер-солдат Кондрацкий получили телесные повреждения.

Примеры деятельности спецгрупп, повлекшие преступные результаты, можно было бы продолжить, но материалы, которыми располагает Военная прокуратура, конечно, не исчерпывают всех случаев нарушения советской законности, допускаемых спецгруппами. Факты, о которых я докладываю Вам, были вскрыты в процессе расследования конкретных следственных дел, однако не каждый случай нарушения советской законности находит свое отражение в следственных делах и расследуется. Мне кажется, что большинство фактов именно не расследуются.

Больше того, если Военная прокуратура и ставит перед МГБ УССР вопросы о наказании преступников, грубо попирающих советские законы, то со стороны МГБ УССР это не находит должного и быстрого реагирования: выискиваются не столько доказательства преступной деятельности лиц, грубо нарушивших закон, сколько различные поводы для того, чтобы «опровергнуть» факты, сообщенные Военной прокуратурой, и заволокитить следствие.

Например, о фактах грубейшего нарушения законности спецбоевиками УМГБ Ровенской области Военная прокуратура сообщила в МГБ УССР еще в начале октября 1948 г., но тем не менее преступники были арестованы только в феврале с. г., причем до ареста их Начальник Управления МГБ по Ровенской области тов. Шевченко пытался «опровергнуть» факты, вскрытые Военной прокуратурой, и убедить секретаря Ровенского обкома КП(б)У тов. Бегму, что эти факты якобы расследовались и нашли подтверждение.

* * *

Органы МГБ под руководством партии проводят огромную работу по выкорчевыванию остатков украинско-националистического бандитского подполья, в борьбе с которыми хороши все средства и нужны хитрость и изворотливость.

Но несмотря на сложность обстановки и коварность врага, недопустимы нарушения постановлений СНК СССР и ЦК ВКП(б) от 17 ноября 1938 года и постановления ЦК КП(б)У от 23 января 1948 года, на что Вы, Никита Сергеевич, неоднократно указывали.

Поэтому, как коммунист, для которого партийные решения являются незыблемым законом жизни, я считаю своим долгом о приведенных выше фактах доложить Вам.

Военный прокурор войск МВД Украинского округа, полковник юстиции Кошарский

ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 68. — Арк. 2–10.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953: У 2-х кн. — К.: Либідь; Військо України, 1994. — Кн. 1. — С. 171–172; Кн. 2. — 469–477.

А. Козачковський. Страшний Суд. Фрагмент. Київ, 1754 р.
Невже думаєш ти, чоловіче, що втечеш від Суду Божого? (Рим. 2:3)

Олександр Кошиць. Малюночки з російської історії82

Олександр Антонович Кошиць (1875–1944) — геніальний всесвітньо відомий диригент, який тріумфальними гастролями з Українською Республіканською Капелою та іншими хорами в 1919–1940-х роках відкрив Україну світові; композитор, науковець, письменник, один із фундаторів національної професійної музичної школи; кандидат богослов’я.

«Малюночки з російської історії» — чи не єдина стаття Кошиця, що не стосується музики, єдина, де є його блискучий переклад літопису. Могутнє, відверте слово митця лунає пророчою силою і правдою.

З приводу сучасних подій, як світових, так і українських, варто пригадати деякі факти з російської історії, хоч би з огляду на те, що пізнання минувшини дає ключ до розуміння сучасності і є наукою на будуче. Ті події з російської історії, про які буде мова, не тільки цікаві самі по собі, але й близькі українському народові через ті методи, якими ті події викликались та розв’язувались. Це методи підступства, брехні, обману, інтриґи, шантажу й насильства та жорстокості, методи, так добре знані українському народові, що завжди характеризували московську політику. Ось ці методи ні на крихту не змінились від давніх-давен до наших днів, без огляду, яку маску і якої фарби надівала Москва. Особливо ж цікаві ті високі гасла, якими завше прикривалась московська робота. Гасла, обов’язково обкурені ладаном реліґійності й моралі чи то Христової реліґії, як за давніх часів, чи Марксової, як за часів наших, але завше голосячих про «вищу справедливість», що кінчається обов’язковим «визволенням» когось від чогось або від когось (хоч визволення й непрошене!). Ті гасла не змінилися ні на крихту. Не змінилась також і фразеологія, якою Москва заговорювала зуби своїй жертві перед тим, як її проглинути. Отже, те «минуле», про яке розкажу, звучить як справжнє сучасне.

Слово буде про «визволення» незалежної Новгородської Республіки від її власної незалежності, від її власного новгородського республіканського уряду, від інтелігенції та священства. Це буде оповідання 3-го Новгородського літопису («Книга, глаголемая Літописець Новгородський вкратці») з XVI століття: «О приходе Царя і Велікаго Князя Івана Васільєвіча, како казніл Велікій Новгород, еще оприщіна83 іменується». Це оповідання розказує про траґічний фінал столітньої боротьби Новгородської Республіки з Москвою за свою незалежність. Особливого жаху додає оповіданню його простий, літописно спокійний тон, просякнутий глибоким жалем і сумом, та той диявольський глумливий регіт, який звучить на кожнім кроці в царськім титулі «Благочестивий, Христолюбивий, Великий» і т.д. Щоб краще зрозуміти оповідання, треба хоч коротко схарактеризувати ситуацію, в якій відбулася ця страшна драма, та головних героїв її — Москву й Новгород. Тож треба починати трохи здалека.

Головним торговим шляхом, який зв’язував північну Європу із середньоазійським Сходом (через Візантію) була, за словами літопису, «Велика путь з варяг у греки». Ця «путь» починалася на півночі в Новгороді, йшла вниз річками до Дніпра, і далі вниз попри Київ, на південь до чорноморських грецьких колоній і потім Чорним морем до Царгороду. На двох кінцях цього шляху були два головні пункти торгівлі: на півночі Новгород, на півдні Київ. Це був не тільки шлях торговельних зносин, але й шлях культурних впливів та один із чинників орґанізації державності слов’ян. Так було до XIII століття. Але коли у четвертім Хрестоноснім поході 1204 року Візантія була розторощена хрестоносцями і впала до рук латинян, європейська торгівля зі Сходом пішла шляхом Дунаю, а «велика путь з варяг у греки» по Дніпру почала нидіти, а після упадку Києва під татарською навалою 1240 року цілком завмерла. Активним залишився тільки північний пункт цього шляху — це Новгородська Республіка. Не зачеплений татарським погромом, маючи в руках величезні колонії півночі до самого Уралу, Новгород згромадив у своїх руках виключну торгівлю хутром і сріблом («Закамскоє серебро»). Він увійшов в «Ганзейську систему» вільних торговельних німецьких міст Балтики (Гамбурґ, Бремен, Любек, Мемель і т.д.), почав рости, багатіти і відігравав велику політичну роль на півночі, користуючися з політичної незалежності та республіканського демократичного устрою. Цей республіканський устрій, як і торгівля з Європою та сусідство й зв’язки з Литвою, оформлювали обличчя Новгорода на західний зразок і спрямовували його симпатії та нахили в протилежний бік від татарської, заскорузлої, фанатичної та тиранської Москви. Республіканські свободи й культ політичної незалежності, які просякали життя Новгорода та були прямою протилежністю московському режимові, стали більмом на оці московського князя. Особливо ж не давали йому спати ті гроші, що плили від вільної торгівлі в кишені Новгорода. Починаючи вибиватися з ролі аґента-збирача руської данини для татарського хана на чільне місце між іншими князями, московський князь хитрою заборчою політикою та інтриґами й насильством ступнево розпускав свою павутинну сітку все далі й далі, поволі округляв свій маєток, називаючи це «собіранієм Русі». Сусідство вільної республіки, та ще й з такими латифундіями та торгівлею, як Новгород, повинно було стати черговим завданням московського апетиту. І от починається методична атака новгородської вольності. Проти Новгорода пускається в рух увесь апарат московських випробуваних засобів політичної інтриґи, шантажу, провокації й наклепів, включно до обвинувачення в зраді (кого?), в латинстві, в злих намірах проти Москви і т.д., і все це вінчається новопридуманими сміхотворними претензіями московського князя на світове володарство та на Новгород, як свою дідизну. Все це привело нарешті до збройного зудару з Москвою, в якім Новгород утеряв свою незалежність (1478 р., 7-го лютого). Пограбував його дощенту московський князь, і він повинен був увійти в склад московської держави.

Ступеневе ж уярмлення його йшло впродовж ста років. Остання дія цеї траґедії з остаточним фізичним винищенням Новгорода, остаточним визволенням його з-під його власної влади, від його інтеліґенції й священства та переселенням решти новгородців на московські землі відіграна була московським царем Іваном Васильовичем IV в січні 1570 року. Відіграна була ця траґічна дія згідно з тими самими московськими рецептами і засобами і з тою ж фразеологією про зраду й латинство, як і всі попередні московські ігри. Словом, тими московськими засобами й методами, втіленням яких був цар Іван IV. І цікава річ, що потім не тільки урядова московська історія, але й народна московська душа, гіпокритично зітхаючи над паскудствами, доконаними цим царем, не тільки виправдала цього тирана, але ще наділила його підхлібним трепетно-ласкавим прізвищем «Грозний». Треба сказати, що слово «Грозний» не означає «лютий», як перекладають деякі наші історики і літерати. Зміст його далеко вищий і ширший.

Слово «Грозний» містить у собі поняття: Потрясаюче-Величний, Божесько-Маєстатичний, Суворо-Справедливий й Невблаганно-Правосудний. Цим словом знято порфіру з Небесного Царя й одягнено нею земного тирана, страшну психічну потвору, морального виродка, на оцінці якого сходяться всі психіатри світу до цього часу. Одягнено іменно за те, що він був втіленням московської душі, московської політики, московського православ’я і московського абсолютизму. Отже, про одну з багатьох «блискучих» державних дій цього «Великого, Благочестивого й Христолюбивого» оповідає нам смиренний Літописець Новгорода. Послухаймо його.

«В літо від створення світу 7078 (1570 р.) Генваря в 2-гий день, у понеділок, в пам’ять святого отця нашого Сильвестра, папи римського, Благочестивий Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильєвич, Всея Росії Самодержець, послав у Великий Новгород наперед себе загін, перший полк своїх государевих бояр і воєвод, і князів, і дворян, і „дітей боярських“84, і всяких воїнських людей велику й численну скількість. Вони ж, приїхавши у Великий Новгород, з наказу Благочестивого Государя, Царя й Великого Князя Івана Васильєвича, Всея Росії Самодержця, біля Великого Новгорода поставили великі застави й сторожі зо всім оборудованням, і повеліли сторожі на заставах міцно стерегти мешканців міста, щоб жодний чоловік з міста не втік. А інші Государеві князі й „діти боярські“, того ж першого полку, роз’їхались по всіх монастирях, що біля міста Великого Новгорода, запечатали монастирі й церковні скарбниці, а ігуменів і чорних священиків і дияконів і соборних старців85 зо всіх новгородських монастирів зібрали й привели з собою у Великий Новгород скількістю пятьсот старців і більше, і поставили їх всіх „на правежі“86 до приїзду Государевого. А інші „діти боярські“, того ж таки першого Государевого полку, зібрали зо всього Новгорода зо всіх церков попів і дияконів і поставили їх на правежі, і роздавали їх по десять чоловік приставам та наказували тримати їх міцно в кайданах залізних; веліли приставам87 бити їх з ранку до вечора на правежі, до викупу, немилосердно. Правити ж з них повелів Государь по двадцять рублів88, як у них у Новгороді стоїть ціна грошам. Інші ж „діти боярські“, того ж Государевого першого полку, запечатали по всьому місті Новгороді в громадських приходах церкви й підцерковні помешкання, і домові помешкання всіх іменитих людей Великого Новгорода зо всім майном та поставили сторожу стерегти їх міцно до Государевого приїзду…

І того ж таки 7078 (1570) року, генваря (січня) в 6-тий день, на празник Богоявлення Господа нашого і Спаса Ісуса Христа, приїхав у Великий Новгород Благочестивий Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильєвич, Всея Росії Самодержець, і з ним син його Государев, благовірний царевич, князь Іван Іванович, а з ним, Государем, велике безчисленне множество полків, князів, бояр і „дітей боярських“ та інших воїнських людей, та ще півтори тисячі „стрєльцов“89. І приїхав Государь у Великий Новгород і став зо всею своєю силою на Торговій стороні, в місці, що зветься Городище, дві верстви від Новгорода. А на ранок, у суботу, Благочестивий Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильєвич, всея Росії Самодержець, повелів ігуменів, і попів чорних90, і дияконів, і старців соборних, яких перший полк взяв з монастирів і поставив на правеж перед приїздом Государевим, побивати палицями на смерть. А вбивши їх усіх, повелів кожного з них у свій монастир відвезти і поховати. А в неділю, генваря у 8-мий день, Государь зо всіми своїми полками поїхав до великої соборної церкви Премудрості Божої Софії слухати Службу Божу. І зустрів його на великім Волховськім мості, біля Чорного хреста, архиєпископ новгородський Пимен, згідно законові царському: зо всім Священним Собором, з хрестами й чудотворними іконами. І коли хотів Пимен, згідно зо звичаєм царським, Царя й Великого Князя Івана Васильєвича та сина його, благовірного царевича Івана Івановича благословити хрестом, то Государь і Вел. Князь Іван Вас. і син його, царевич князь Іван, до хреста не пішли. І говорив Царь і Вел. Кн. архиєпископові Пименові: «Ти, злочестивче, в руці своїй держиш не хреста Животворящого, а оружжя, і цим оружжям хочеш ранити наше царське серце лютим твоїм злоумислом разом з твоїми злочинцями, мешканцями міста цього; хочете батьківщину нашої царської держави, це велике й богохраниме місто Новгород передати супостатові нашому, іноплеменному королеві литовському Жиґмонтові Августові!!! Від цього часу і надалі ти не можеш зватись учителем і „сопрестольником“ великої соборної апостольської церкви Премудрості Божої Софії, а вовком, хижаком, губителем і зрадником, а нашій царській порфирі й вінцеві досадителем!». І сказавши такі сердиті, гнівні слова, Государь велить архиєпископові йти з хрестами в соборну церкву Премудрості Божої Софії та правити літурґію зо всім священним собором. А сам Государь, Благовірний Царь і Вел. Князь Іван Васильєвич, з благовірним царевичем, князем Іваном Івановичем і зо всіми своїми Государевими полчанами пішов вслід животворящих хрестів і чудотворних ікон в церкву Премудрості Божої Софії і слухав літурґію.

Після Служби Божої пішов Государь зо всіми своїми князями й боярами та „дітьми боярськими“, і зо всім воїнським людом до архиєпископа Пимена в столову палату за стіл хліба їсти. І як сів Государь за стіл і почав хліба їсти, то, трохи зачекавши, враз закричав грімким голосом з великою люттю до своїх князів і бояр, як звичайно, „ясаком“ (приказом) царським. І зараз же повелів скарбницю і весь архиєрейський двір, зо всім уладженням, всіми палатами й келіями пограбувати, а бояр його владичних (достойників) і всіх слуг повелителів зв’язати й віддати приставам до свого розпорядження. А самого владику Пимена, ограбувавши, велів віддати приставам, щоб міцно його стерегли, та наказав давати „з казни“ (з державного скарбу) по копійці денно на утримання його. Дворецькому ж свому, Левові Андрієвичеві Салтикову, протопопові Евстафієві й іншим своїм боярам повелів Государь іти в соборну церкву Премудрості Божої Софії та взяти „ризну казну“ (Соборну скарбницю), дорогоцінні церковні речі й святі чудотворні ікони Корсунські пензля грецьких майстрів. І далі повелів Государь по всьому Великому Новгороді в усіх божих церквах забирати церковні скарбниці, і всякі чесні божественні чудотворні ікони, й ризи, і дзвони. І навколо всього Великого Новгорода, в усіх монастирях звелів Государь забирати з церков церковні скарби, дорогі грецькі ікони Корсунські, дорогі ризи, святі церковні речі й дзвони.

Потім Великий Благовірний Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильєвич, Всея Росії Самодержець, з сином своїм, благовірним царевичем, князем Іваном Івановичем „сів на судищі“ (на суднім місці) в Городищі, там, де він приїхав. І звелів приводити до себе з Великого Новгорода владичних бояр та й інших служивих людей, і знатних та великих торгових людей, їх жінок і дітей. І повелів Государь мучити їх перед собою люто, гірко, різними нелюдяними муками, а після несподіваних гірких різних страшних мук повелів підпалювати їм тіло якоюсь невідомою мудрою речовиною, що називається „поджар“, а своїм государевим „дітям боярським“ наказує Государь тих мучених і підсмалених людей в’язати то за руки, то за ноги, то за голови тонкими мотузками до саней, і повелів їм швидко за саньми волокти їх на великий міст на Волхові і кидати з мосту в ріку Волхов. А жінок і дітей їх мужеського й жіночого полу повелів Государь привозити на ріку Волхов, на міст, виводити на підвищення на мості, що було зроблене, і з великої високості кидати їх у ріку Волхву. Інші ж боярські „діти государеві“, й військові люди в малих човнах їздили по річці Волхов зо зброєю, з рогатинами й списами, з сокирами й гаками, і котрі люди, чоловіки чи жінки, різного віку, з глибини річної вверх на воду спливають, то вони, притягнувши гаками, тих людей списами й рогатинами кололи, й сокирами рубаючи, в річну глибину суворо й немилосердно топили, завдаючи їм лютої й гіркої смерті.

І було таке несамовите й невимовне пролиття крові христіянської (за гріхи наші) від невгамовної люті царевої кожний день без перерви до сімох тижнів і більше: бо кожний день вкинути й утопляти в воді людей різного віку до тисячі, а іноді тисячу й пів; і той уже день був легший, Богу дякувати, коли вкинули у воду до пять соток люда чи шість соток. А по скінченні всього того Великий Государь, Князь і Царь Іван Васильєвич, Всея Росії Самодержець, з своїми государевими людьми, з князями й боярами, і з „дітьми боярськими“ та рештою воїнських людей почав ходити біля Великого Новгорода по святих монастирях, там велів у монастирях грабувати монастирські церковні скарбниці й келії, й службові монастирські доми, і все майно, в коморах хліб всілякий, і стоячий у скиртах; а на полях немолочений хліб велів вогнем палити, а скот різний, коні і корови, велів у пень рубати…

І того ж 78 року, місяця лютого в 13 день, на другій неділі посту великого, в понеділок рано повелів Государь решту мешканців новгородських з кожної вулиці по чоловікові поставити перед себе. Вони ж стали перед Царем з жахом, дряхлі й унилі, непевні життя свого, як мертві від невгамованої люті царевої. І Благочестивий і Христолюбивий Царь і Великий Князь Іван Васильєвич, Всея Руси Самодержець, глянувши на них милостивим і кротким оком, дав їм своє царське слово і сказав їм так: «Мужі, мешканці цього Великого Граду, всі, що залишились у місті! Моліть всещедрого, всемилостивого й чоловіколюбивого Бога та Пречистую його Богоматір Владичицю Богородицю і всіх святих Його за наше благочестиве царське державство та за чад (дітей) моїх, благовірних царевичів Івана та Федора, та за все наше христолюбиве воїнство, щоб Господь Бог дарував нам звиш побіду і одоління на всіх видимих і невидимих ворогів і супостатів. А нашого спільного зрадника, мого й вашого, владику новгородського Пимена, з його злими совітниками й однодумцями судитиме Бог і вся та кров стягнеться з них, зрадників! І ви про те все не жалуйте, а живіть у цім місті „благодарно“ (з подякою), а я вам поставлю на місце себе правителя, боярина свого й воєводу, князя Петра Даниловича Пронського». І сказавши ці слова, відпустив їх з миром у доми їх…

А приїхавши… в богоспасаємий град Москву, велів Государь з владики новгородського Пимена зняти сан (позбавити архиєрейства) і заслати його в монастир, де він у скорім часі „преставився благодарно“ (помер „з подякою“). Решту ж опальних новгородців повелів Государь в Москві покарати на горло, голови їм відрубати і… „тако тії ту скончашася“. А інших по великих муках повелів розіслати в різні міста на дожиття.

Це ж усе сталося за неізреченними судьбами Божими й карою від Господа Бога нашого у Великім цім і Богоспасаємім Новімгороді всім живучим у ньому за гріхи наші, а всьому роду людському в науку. Амінь».

Як пророчо звучить речення: «всьому роду людському в науку»! Хто має вуха, щоб слухати, хай слухає!

«Свобода» (Нью-Йорк), 16 і 17 січня 1940 р.

З листа Поліни Жеребцової до М. Ходорковського91

Лист П. Жеребцової — письменниці-документалістки, яка пережила всі страхіття війни проти Чеченської Республіки — виявляє сутність російського режиму: «убити, оббрехати й захопити». Протягом усієї історії ця сутність не змінилася. Росія — єдина з усіх країн світу, яка досі не переросла імперського синдрому. Можливо тому, що закореніла в нерозкаяній облуді, бо в усі часи називала чорне білим, ганебне й нице Великим і навпаки. Завойовники, бандити й терористи цієї імперії незмінно називали себе визволителями та миротворцями, а завойовниками, бандитами й терористами — тих, на кого нападали та кривдили. Де ступає чобіт російського вояки — там уже й «ісконная русская територія», а все награбоване дивним чином стає «російською національною спадщиною». І тільки ті, хто сповна випив чашу «братерської любові» цієї держави-антихриста, може перед Богом свідчити про неї правду.

Михаил Ходорковский, я пишу Вам из Финляндии. Меня зовут Полина Жеребцова. Я политбеженка из России. Из современной России, где уже много-много лет правит господин Путин.

Всю жизнь я веду дневник. И так случилось, что родилась я на Кавказе, в городе Грозном.

Когда мне было девять, мой город окружили кольцом российские танки — и дома стали превращаться в руины и тлен вместе со своими обитателями… А дома полны людей, и им некуда бежать…

Чтобы добыть хоть какую-то еду, нужно было ходить по чужим подвалам, где завоеватели оставляли тонкие серебристые нити, наступив на одну из которых, можно было отправиться в рай.

В 1999 году, когда по «гуманитарным коридорам» с беженцами стреляли, сжигая людей заживо в автобусах, мы не смогли выехать из города. А 21 октября 1999 года на рынок Грозного «прилетела» ракета. Днем, когда там толпились тысячи людей… Свою маму дети находили по заколке для волос или пуговицам на кофте…

Хоть кто-то получил извинения? Или компенсацию за этот ад? Кто? Я не получила ничего кроме угроз и приказа «закрыть рот», так как являюсь подлинным свидетелем этих кровавых событий. Вот лицо современной российской власти.

Убить, оболгать и захватить. И это называется «завоевание»!

В 2000 году, 19 января, оставшихся в живых соседей и меня с матерью пугали расстрелом. Нас поставили у обрыва и стреляли у нас над головой. Старая бабушка-соседка, упав на колени, кричала:

— Что вы делаете? Мы свои! Мы русские! Не стреляйте!

…Выжив в нечеловеческих условиях, люди из Чеченской Республики в других регионах России сталкивались и сталкиваются со страшнейшей дискриминацией, гонениями и угрозами.

Власти не терпят их рассказов о массовых расстрелах и бессудных казнях. Все они независимо от этнической принадлежности причисляются к «чеченцам».

Вы в интервью сказали: «Путин не слабак. Я готов воевать за сохранение Северного Кавказа в составе страны. Это наша земля, мы ее завоевали!» Подумайте, Вам ведь придется разделить ответственность за те военные преступления, которые на Кавказе не издержки «завоевания», а его суть92.

Почитайте мой дневник (http://www.proza.ru/2012/04/29/913).

Почитайте, как нас завоевывали… Как были убиты тысячи детей и женщин в Чеченской Республике.

Вы всё ещё хотите целостности с такой Россией?

Я не хочу. И мне не нужно её гражданство. Я стесняюсь его, как позорного рабского клейма.

Полина Жеребцова

Ігумен Петро (Мещєрінов). К власти в России придут фашисты93

…Сердечные расположения и мысли российского народа и власти сегодня таковы, что заставляют констатировать глубоко болезненное, исполненное комплекса катастрофической неполноценности, и уж во всяком случае, чрезвычайно далёкое не только от христианства, но и от элементарной этики состояние народного сознания.

Коль скоро нравственный тренд общества и власти таков — то, рассуждая в библейской парадигме, нам следует ждать вот чего.

Очевидно, что нам предстоит распад страны. Кавказ и Дальний Восток, Калининград, а может быть и национальные республики, рано или поздно отпадут от России. Но эти центробежные процессы только ускоряются сегодня внешнеполитическим курсом нашей власти. (Ещё раз подчеркну: власть — концентрированное выражение настроения народа, а народ — совокупность мнений, мировоззрения и дел большинства отдельных русских людей.) Сегодня мы наблюдаем явное стремление России отделиться от западного мироустройства и водить дружбу с Ираном, Северной Кореей, Венесуэлой — то есть теми странами, которые подчёркивают своё антизападничество. Но ориентация России на Китай и Азию под антиевропейское улюлюканье народа — выход из парадигмы христианской цивилизации. Получается, что мы вопим о своём христианстве, а не деле геополитически от него явным образом отказываемся. То есть — это потеря не только территорий, но и самого стержня существования отечества как христианской (или хотя бы пост-христианской) цивилизации.

Если говорить о внутренней политике, то очевидно нас ждут социальные потрясения. Самым же страшным их результатом будет вот что: как ни пакостна современная власть, но в результате озлобления народа к власти придёт полный отстой — фашистско-националистический «Шариков». Так что будущее России трагично…

Что будет с нашей Церковью?

Первое. Рассуждения о Сталине и геополитике в устах православных демонстрируют, что руководствуются они чем угодно, но только не христианскими соображениями. В конце концов, для них очевидно дороже «Величие России», чем прямые евангельские заповеди.

Второе. …В будущем нашу Церковь ждёт острое прояснение, who is who. В результате… выяснится со всею ясностью, что христиан крайне мало, и что нынешнее русское православие как Церковь Христова — дутая величина, потому что дороже всего на свете русским православным «культурные достижения» советской эпохи, сталинская архитектура, ядерная бомба вместо сохи, «величие державы» и прочее, прочее, прочее. Элементарный вопрос — как ко всему этому отнёсся бы Христос — не приходит в голову. Но что же? — спрашивают меня, — вообще ничего что ли хорошего не было? а вот ты образование получил бесплатное; социалка была… и проч. — Сама такая постановка вопроса показывает, что вопрошающие находятся вне евангельского, а следовательно, и церковного контекста. Да, с точки зрения Евангелия всё это — именно ровно ничего, и даже не ничего, а отрицательная величина. Я уже писал, что нельзя Гагариным уравновешивать ГУЛАГ. Нельзя забывать, что на другой чаше весов сталинского ампира, плохого всеобщего образования и уравнительной социалки — сатанинское безбожие и миллионы человеческих жизней. Характерно обсуждение православными христианами цифры погибших — как будто от этого меняется нравственная оценка, как будто не для православных сказано Господом в Евангелии о сравнительной цене души и всего мира…

Так же, как из мнений и чувств людей складывается народ, так же из мнений и чувств православных христиан складывается Церковь в её человеческой части. И то, что многие нынешние православные считают нравственно возможным сравнивать чудовищные, вопиющие к небу злодеяния и какие-то жалкие «блага» и «величия» мира сего — тревожнейший симптом. Это значит, что то, чем мы кичимся, — наше православие — реально не является христианством, если судить по мировосприятию непосредственных носителей этого самого православия. А раз так — то… Где лаодикийская церковь? сардийская? пергамская? там же и русская будет.

…Я не знаю, что могло бы заставить людей переменить свои взгляды. Значит, ждём. Недолго осталось, похоже. И Россия, и её церковная часть будут наказаны. Россия — за свою омерзительную распальцовку, ложь, нечеловеколюбие, гордость, глупость, наглость, поклонение золотому тельцу. Церковь русская (в лице многих православных) — за то, что встроилась целиком в этот вариант падшего мира сего и прониклась его смертоносными стихиями. То, что это именно так, показывает реакция этих самых многих православных на подлинно христианские слова вл. Илариона94 и на любые попытки обсуждения этой темы с евангельских позиций.

Что делать? А что делать, уже поздно… Делать — осознать всё это и готовиться к разворачиванию трагедии…

Игумен Петр (Мещеринов), 2009 г.

Ікона Божої Матері «Вишкогодська»

Істинно, істинно кажу вам, що настане час, і нині вже є, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть. I вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, — у воскресіння суду (Ін. 5:25, 29).

Післямова

Ікона Божої Матері «Вишгородська», що за переданням належить пензлю апостола Луки, була однією з найбільших святинь Київської Русі. 1155 року зі славетного Вишгорода її викрав Суздальський князь Андрій Боголюбський і перевіз у Володимир-на-Клязьмі. Звідти друга назва ікони — «Володимирська».

А в березні 1169 року, на другому тижні Великого посту, військо під проводом «боголюбивого» князя Андрія увірвалося в Київ. «I грабували вони два дні все місто… і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю… Церкви горіли, християн убивали, а інших в’язали, жінок вели в полон… I взяли майна безліч, церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони здіймали і вивезли в північні краї… Запалили навіть монастир Печерський Святої Богородиці… I стояв у Києві… стогін, і туга, і скорбота невтішна» (Літопис руський за Іпатським списком).

Нині Андрій Боголюбський (перший великорос, за влучним висловом В. Ключевського), як і багато інших кривавих тиранів, оспіваний російськими істориками, міцно оповитий вигадками, ще й залічений до лику святих Російської Церкви.

Від першого «великороса»-деспота й до теперішнього агресора, крадія Криму й наклепника — крізь усі віки — простягається цей кривавий шлях ненаситного загарбництва, грабіжництва та братовбивства, що ховається за муром міфів про богообраність, велич і славу. І, напевно, доки не зникне у більшості багатонаціонального населення, яке зветься російським народом, бажання виправдовувати гріх і захищати неправду заради сліпої гордості за свою «великую державу», доки не буде щирого покаяння за її кричущі злочини проти інших країн і народів — доти ця держава не перестане бути страхіттям, імперією зла, символом підступності, облуди й жорстокості.

Люто нищила ця імперія Русь-Україну — але не здолала. Щоразу Господь підіймав її, і ніколи не бракувало в ній незламних оборонців. Тому що де Бог — там перемога людини над усіма нелюдями й усіма силами пекла, там справжня сила, велич і слава.

Покрова Пресвятої Богородиці. Шедевр розстріляної Церкви-мучениці — УАПЦ 1930-х років. Київщина

  1. За визначенням видатного російського історика Василя Ключевського, Суздальський князь Андрій, син Юрія Довгорукого та половчанки, став першим великоросом — як абсолютний диктатор-завойовник, що вогнем і мечем розпочав «збирання земель» майбутньої імперії «великоросів». Прізвисько «Боголюбський» князь Андрій отримав від назви поселення Боголюбове біля міста Володимира, де була його резиденція. []
  2. Докладно див.: Сергійчук В. Переяславська рада — трагедія України і програш Європи. — К.: Діокор, 2003, розділ «Присягали на незвіданість»: http://www.e-reading.biz/bookreader.php/1015203/Sergiychuk_-_Pereyaslavska_rada_-_tragediya_Ukraini_i_progrash_%AAvropi.html []
  3. «Москва наступає безбожна… усе вогнем і мечем розоряють, церкви Божі палять і монастирі; священиків, і ченців, і черниць — усіх під меч без жодного милосердя… паннам, добрим дівицям і попадям наругу чинять, груди ріжуть, не шкодують навіть малих дітей, виколупують очі на іконах…» — з листа Г. Гуляницького до полковника Г. Кобилецького (10.11.1658). У січні 1659 р. Гуляницький каже московським послам, що цар Олексій «безперестанно війська свої на нас насилає і багато міст спалили й вирізали… Краще бути у турка, ніж у москаля». (Див.: Мицик Ю. До 350-річчя Конотопської битви. — http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/spravzhni_konotopi__do_350-richchya_konotopskoyi_bitvi.html); Гуртовий Г. Волинь — край козацький… Вид. 2-ге. — Луцьк, 2009. — С. 201). []
  4. З цього часу в Україні впроваджують незнані для неї, але типові для Московського царства прилюдні покарання священиків, хабарництво та доносництво, жорстокі покарання дітей. Наслідком цієї деморалізації разом з політикою зросійщення та зневаги до рідної мови стало стрімке падіння свідомої релігійності в Україні — цей процес щодалі поглиблювався, позбавляючи побожну Україну гідних пастирів і пастви. []
  5. «Руською» мовою названо українську: так одвіку її називали й іноземці, і самі українці. Російську ж мову до середини ХVІІІ ст. називали «московською» (Див. Г. Півторак. Українці: звідки ми і наша мова : Дослідження, факти, документи. — К.: 2014. — С. 99–118). []
  6. Ця фраза належить кошовому отаманові Степаненку, знайомому з жорстокістю і турецьких, і польських вояків. Але звірства московитів він не міг порівняти ні з ким. Пізніше відомий письменник А. Кащенко (1858–1921) писав про це так: «Останнім же бранцям розлютовані упертим змаганням начальники російського війська завдали таких тяжких мук, яких не вміли вигадувати навіть татари і, замордувавши людей на смерть, ще вішали мертвих на шибеницях, прироблених до тороків (невеликих плотів) і пускали Дніпром униз, щоб і ті запорожці, що рибачили нижче Січі, знали, яка кара їх всіх чекає». []
  7. «„Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати“, було сказано в 1905 р. в доповідній записці комісії Російської академії наук „Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова'» (цит. за кн.: Сушко Р., Левицький М. Хроніка нищення української мови. Вид. 5-те, виправлене й доповнене. — К., 2013. — С. 13). []
  8. На теренах усієї сучасної України й далі, де жили українці, церковнослов’янська мова щонайменше з ХІ ст. звучала по-українськи (як у болгар — по-болгарськи, у сербів — по-сербськи тощо). Велику роль у цьому грала не лише вимова літер, відмінна від московської, а й наголоси (докладніше див.: Куземська Г. Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. Вид. 2-ге, доопрацьоване й доповнене. — К.: Фенікс, 2013. — С. 5–45). []
  9. КМА була першим у Східній Європі університетом, могутнім осередком духовності, що подарував світові десятки великих святих, видатних науковців, мовознавців, педагогів, медиків, митців. Академія прославилася багатьма благодійними та самобутніми національними традиціями. []
  10. Цього часу Європа активно звільняється від людської безправності. 1780 р. в Австрійській імперії взагалі скасовано панщину. У 1771 р. в Криму хан скасував рабство. А в Росії кріпацтво, враховуючи перехідний період, тривало ще століття: до сер. 80-х рр. ХІХ ст. (в окремих регіонах — довше). []
  11. Цим завдано болючого удару не лише по культурі й освіті, а й по Церкві, оскільки духовенство цілком втрачало автономію, не могло існувати без допомоги держави й потрапляло в цілковиту залежність від світської влади. Захисника Церкви святого митр. Арсенія (Мацієвича) 1767 року з наказу цариці після тяжкої наруги таємно замурували в кам’яному мішку Ревельської в’язниці, позбавивши навіть власного імені (його нарекли «Андрей Враль»). []
  12. Ця антинаукова теза лягає в основу «української політики в Росії» в ХІХ ст., а політики-шовіністи, користуючись неосвіченістю пострадянських українців і росіян, проштовхують її й нині. []
  13. Ця заборона загальмувала потужний розвиток українського хорового мистецтва. Використовуючи майстерність італійської школи, взірцевої для того часу, українські композитори XVIII ст. зуміли наповнити її духовним змістом і забарвити суто національним колоритом. Сполучивши дві культури: східну (візантійську) і західну, наші митці виплекали цілком самобутнє мистецтво. Тож звинувачення їх в «італійщині» є лише наслідком несприйняття цього, дуже відмінного від російського, мистецтва. []
  14. І досі більшість українців не знають особливостей свого національного храмобудівництва, що формувалося віками, вишліфувавши десятки самобутніх національних стилів. Нав’язавши Україні чужі для неї канони краси, наш народ позбавили свого святого вбрання, одночасно руйнуючи одну по одній і наші споконвічні богослужбові традиції. І нині, замість відродження неповторної культури українського храмобудівництва, в Україні будують сотні церков позбавлених не лише певного національного стилю, а й будь-якого смаку. []
  15. Російські війська окупували і дощенту зруйнували Крим ще 1783 року, підступно порушивши мирний договір 1774 р., у якому Росія зобов’язувалася поважати незалежність Кримського ханства. По окупації розпочато масовий терор проти кримських татар, а особливо інтелігенції (Кримське ханство, як і Україна ХVІІ ст., особливо славилося своєю освітою, піклувалося також про школи для інших народів у своєму краї; рабство у ханстві відмінили 1771 року, тобто майже на століття раніше за Росію, а права кримських християн було урівняно з мусульманами, — отже це була держава значно вищого за Росію соціально-культурного рівня). Унаслідок російського терору за два роки окупації з 400 тис. татар у Криму залишилося лише 46,5 тис. (!). Про цей злочин видатний поет, перекладач, художник і дослідник Криму М. Волошин писав: «У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів… Ці варвари — московити» (Волошин Максиміліан. Культура, искусство, памятники Крыма // Путеводитель «КРЫМ», под общ. редакцией д-ра И. М. Саркизова-Серазини. 1925. — C. 126–148; http://www.kirimtatar.com/Story/voloshin.html). []
  16. Поки Київ не був підкорений, усі клопотання козацької старшини про створення в Києві університету категорично відкидали. Лобістом заснування в Києві імператорського університету був тодішній міністр освіти імперії С. Уваров, автор відомої тріади «самодержавие, православие, народность», яка стала основою державної ідеології російської імперії. []
  17. Переклади Євангелія та богослужіння живими мовами поневолених у Московщині народів започаткували саме українські святителі ще в ХVІІ ст. []
  18. Цей циркуляр було позначено грифом «таємно» та розіслано по всій Російській імперії. Протягом семи років після нього було видано лише 20 українських книжок (1864 — 12, 1865 — 5, 1866 — 0, 1867–1869 — по одній) — така сама кількість, як протягом одного 1862 року. Промовиста деталь: до жовтневого перевороту 1917 року в Росії цей документ ніде не публікували. []
  19. На підставі цього указу закрито Географічне Товариство (фактично самостійне наукове т-во, створене в Києві видатними науковцями в 1873 р. для вивчення географії, етнографії, економіки і статистики України); припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету. Таємно фінансовано львівську москвофільську газету «Слово», «издающуюся в направлении враждебном украинофильскому». «Головний осередок українофілів київська Громада перед указом 1876 року нараховувала коло ста членів, а після указу їх зосталося 14. Аж до 1900 року число її членів не перевищувало 20–25 осіб. Тільки крихітна частка текстів готових до друку прорвалася крізь цензуру, та й то лише з красного письменства та видань для малограмотних. На підросійській Україні не існувало української періодичної преси. Українська мова була усунена з вищих сфер громадського життя: нею не вели поважних дискусій, не писали творів, що відбивали б найновіші напрями в літературі, не користувалися в науці, так само як не провадили навчання в школах, ні в початкових, ні у вищих. Все це підривало пошану до української мови… До неї зачинали ставитися як до мови неосвічених людей» (Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус. — Чернівці: Рута, 1998. — С. 35). []
  20. Унаслідок Указу, який став загальним правилом і за комуністичного режиму аж до 1991 р., за понад 100 років з України було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, натомість в Україну переселено стільки ж росіян, які почувалися господарями й не збиралися вчити мову цього краю. В умовах постійного антиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема І. Хандошкін, М. Березовський, С. Дегтярьов, М. Гоголь, І. Рєпін, В. Короленко, М. Остроградський, А. Чехов, П. Чайковський, В. Соловйов, М. Бердяєв, В. Вернадський) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу культуру чи позбавляти Україну левової частки свого таланту. У такий спосіб сотні українців стали «выдающимися российскими» композиторами, архітекторами, художниками, письменниками, лікарями, науковцями, педагогами, філософами тощо. []
  21. «Укази 1876–1881 pp. були скеровані на цілковите усунення української мови з громадського життя… Російський уряд ніколи не опублікував ані указ 1876 року, ані додаток до нього 1881 р. Вони були таємними і мали б лишитися незнаними для людности. Однак, дуже скоро їхній зміст і навіть дослівний текст стали відомі… Інтелігенція в Росії довідувалася про указ із закордонної преси» (Шевельов Ю. Там само. — С. 33). []
  22. У зв’язку з постійними репресіями проти українського книговидавництва Сергій Єфремов писав: «Достеменно, зручніше верблюдові крізь вушко голки пройти, і навіть багатому ввійти у царство Боже, ніж українській книзі благополучно подолати всі перепони на її шляху до читача!» (Ефремов С. Вне закона: К истории цензури в России // Русское богатство. — 1905. — № 1. — С. 66–104). []
  23. З цього приводу Борис Грінченко ще 1896 року писав у статті «Яка тепер народня школа в Україні»: «Школа в Україні стала ще більше москалізаторською, ніж була. Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги“ рабської вірності». []
  24. В 11-ому з’їзді брав участь 471 вчений з багатьох країн, які представляли понад 30 наукових установ. Це був тріумф українського професора Володимира Антоновича, який прочитав 23 доповіді. Відмову йому та іншим українським науковцям виступати українською мовою офіційно пояснено тим, що «не була оформлена належним чином попередня домовленість з урядом про дозвіл уживання в доповідях української мови». Нібито уряд, який дотримувався доктрини, що української мови «не було й не може бути», міг би дати такий дозвіл. []
  25. Укази 1876 і 1881 pp. ніколи так і не були скасовані офіційно (хоч їх фактично знесла революція 1905 р., проте з правничого погляду їх можна було застосувати й пізніше). []
  26. Чорносотенні банди влаштовували єврейські погроми, руйнували українські культурні осередки, переслідували та вбивали інакодумців, сіяли ненависть і міжнаціональну ворожнечу, незмінно прикриваючись високими гаслами спасіння та захисту (народу, держави, миру). Особливо потужні центри були в Одесі, Києві, Харкові, Єлисаветграді, Почаєві, де цю ганебну організацію очолював архімандрит святої Почаївської лаври Віталій (Максименко), випускаючи найбільш нетерпиме антиукраїнське видання «Почаевский листок». Саме звідти тягнуться корені сучасного чорносотенства й несумісної з євангельською наукою ненависті та зневаги до всього українського, що домінують у Почаївській лаврі та всіх найбільших монастирях і соборах України, підкорених Московському Патріархатові. Священики-чорносотенці з Деміївської церкви в Києві та Михайлівського Золотоверхого собору запекло домагалися заборони панахид по Т. Шевченку, навіть отримавши відповідь Київського місіонерського комітету про те, що коли Шевченка поховано за всіма правилами Православної Церкви, то ніхто не має права заборонити молитися за нього. (Див.: Украинская Жизнь. — М., 1912. — № 5. — С. 82). []
  27. Петро Столипін (прем’єр-міністр 1906–1911) відзначився жорстокими репресіями, створенням шовіністичних організацій і придушенням усіх поневолених у Російській імперії народів. []
  28. Про частку української книжки у друкованій продукції Російської імперії дає уявлення перелік виданих протягом 1911-го року книжок: російською мовою вийшло 25 526 назв, польською — 1 664, єврейською і староєврейською — 965, німецькою — 920, латинською — 608, естонською — 519, татарською — 372, вірменською — 266, українською — 242, при тому, що українці посідали друге місце за чисельністю після росіян. (Див.: Гринівський Т. С. Видавнича справа в Україні початку ХХ століття // Українське журналістикознавство. — Вип. 3. — К., 2002. — С. 28–30). []
  29. З публікації Олександра Кучерука, керівника Українського музею революції 1917–1921 років: «Итак, знаменем „патриотизма“ по этим правилам должно быть самое жестокое украинофобство и полная вражда к украинской народности, представители которой должны быть только свинопасами и слугами, а все господство должно сосредоточиться в руках великороссов, которые должны расправляться с украинской народностью и играть роль палачей. Можно ли придумать больший сепаратизм, большее человеконенавистничество и большее натравливание одной народности на другую? Газеты „Киев“, „Киевлянин“, „Русская речь“ и т. п. строго проводили эту программу и даже в 1916 году Шульгин в „Киевлянине“ распинался на тему окраин, полонизации, несуществования украинского народа и т. п.». []
  30. «Унаслідок цього українці мусили проливати кров… за чужі інтереси, та ще й воювати між собою. Крім того, до лав військ воюючих коаліцій їх було мобілізовано непропорційно більше, ніж представників інших народів. У складі російської армії воювало 3,5 млн. українців, у складі австрійської — понад 300 тис.» (Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України: Навчальний посібник. — Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008 — http://www.ebk.net.ua/Book/history/mitsyk_iu/part13/1301.htm). []
  31. Міністр закордонних справ Російської імперії С. Сазонов заявив, що «тепер настав слушний момент, щоб позбутися українського руху». Новий генерал-губернатор Г. Бобринский відверто висловлює свою програму: «Восточная Галиция и Лемковщина искони — коренная часть единой великой Руси… Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство» (Субтельний О. Україна: історія. — К., 1992. — С. 299). []
  32. Російські більшовики катували українців з маніакальною жорстокістю: схопленим членам УЦР Л. Бочківському, Б. Зарудному та І. Пугачу відрізали носи, вуха, викололи очі, поламали руки й ноги, потім розстріляли (Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України… Там само). []
  33. «За 1925–1926 рр. в усій Україні працівники цензури перевірили 586 бібліотек, з них — 265 шкільних, і вилучили 77 291 „шкідливу« книжку. В той же час Укрголовліт зазначив: „Робота по вилученню далеко ще не закінчена, все зроблене можна вважати за початок роботи — це лише невелика частина її. Для закінчення кампанії в цьому році кошторис НКО (це Наркомат освіти — В. М.) асигнував 9 147 крб., що тепер розподіляється поміж округами«» (Масненко В. Цензура в підрадянській Україні 20-х років: система, інституції, репресивна політика // «Сучасність», 1997, № 6. — С. 81–90). []
  34. Поняття «чорна дошка», впроваджене за часів Російської імперії, було поширено переважно в навчальних закладах як протилежне «дошці пошани»: на «чорній дошці» мали бути прізвища ледачих і бешкетників. За комуністичного режиму «чорні дошки» — система психологічного, військового та адміністративного терору до громадян, що чинили опір явно протиправним діям, а також до сіл чи районів (у 1932–1933-х), які підлягали блокаді й терору голодом. []
  35. Неврожайні місцевості України уряд не звільняв від сплати податку, як це було в РСФРР; також уперто відмовляв потерпілим від голоду українцям у дозволі на закупівлю зерна у врожайних місцевостях до закінчення державних хлібозаготівель, хоча таке право надавали потерпілим від голоду в РСФРР. Державну допомогу в Україні отримувало не більше 7,5% тих, хто голодував (переважно партпрацівники). Тоді як у РСФРР частка голодних, які харчувались у пунктах громадського харчування, сягала 80%. (Офіційний сайт меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору» http://territoryterror.org.ua/uk/history/1919-1939/ussr/srsr2/). []
  36. Позірне гасло «українізації» компартія України прийняла тільки як поступку перед усенародним українським рухом, допоки Москва встигла в державно-правовому й економічному розумінні знищити всі прикмети самостійності «Радянської України», зцентралізувавши до 1930 року все в Москві. Видатний мовознавець і громадський діяч С. Смаль-Стоцький наводить безліч прикладів грубого, нелюдського ставлення російських шовіністів до українців, української культури і мови протягом усього періоду «українізації». На Донбасі, де гірників було 57%, українізацію проводили тільки на папері. Російський письменник Ф. Гладков писав: «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом. Все это только тормозит развитие социалистического строительства». (Див.: Пасемко І. Українська мова в Совєтській Україні (до 40-річчя виходу однойменної книжки Романа Смаль-Стоцького). — http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1581). Проте й неповноцінні заходи щодо відродження української мови за кілька років сприяли такому значному подоланню безграмотності та потужному розвиткові української науки й культури, що вже 1926-го викликали занепокоєння Сталіна й зумовили появу його секретного розпорядження про деукраїнізацію. []
  37. У пресі розгорнуто нищівне цькування «кобзарського націоналізму». Узимку 1934–1935 рр. усі митці, яких змусили з’їхатися з усієї України в Харків на так званий «з’їзд кобзарів», пропали без вісті. Сотні кобзарів, яких повантажено у вагони, що йшли на північ, загинули; тих, хто не замерз по дорозі, загнано в поле у сніги й покинуто на замерзання. (Див. підбірку статей «Розстріляне українське кобзарство»: http://www.parafia.org.ua/biblioteka/statti/rozstrilyane-ukrajinske-kobzarstvo/). []
  38. Це рішення було справедливим лише на позір: голоси україномовних батьків зазвичай ігнорували, польськомовні були під потужною опікою влади. «Референдуми» відбувалися в атмосфері брутального приниження української мови, викорінювання її з усіх галузей державного життя. Цей досвід Польщі войовничо впроваджують в Україні українофобські діячі. []
  39. У станицях (селах), занесених на «чорну дошку», вилучали до останку не лише зерно, а й усі харчі, із крамниць вивозили ввесь крам і забороняли будь-яку торгівлю. Оточені військами станиці й хутора опинялись у резервації, звідки неможливо було врятуватися від голодної смерті. []
  40. Знищуючи людей, злочинці намагалися знищити й пам’ять про них: місця братських поховань (ями, глиняні кар’єри) не означували, а людей, що намагалися підраховувати жертви, розстрілювали як ворогів народу. Книги записів народжень і смертей знищували. Так діяли в усіх місцевостях, де селян убивали голодом. []
  41. З польською та чеською мовами українська має певні спільнослов’янські риси, що походять ще з праслов’янської мови. []
  42. Широкому загалу викладено завдання: «а) припинити негайно видання всіх словників, б) переглянути словники та всю термінологію, в) провести уніфікацію технічної термінології з тією термінологією, що є в Радянському Союзі та вживана й на Україні, г) переглянути кадри на мовному фронті й вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи, д) переглянути український правопис, е) змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ, є) видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, так як цьому вчив нас Ленін, як вчить нас тов. Сталін» (Хвиля А. Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті. — Партвидав ЦК КП(б)У, 1933. — С. 30: передрук статті з журналу «Більшовик України», 1933. — № 7. — С. 42–56). []
  43. Єфіменко Г. Ставлення владних структур до розвитку національних мов у радянській Україні 1930-х років // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2002. — С. 179–185. []
  44. У Харкові видано книжку А. Хвилі «Знищити коріння українського націоналізму» з вимогами провести чистку серед мовознавців і в мовознавчих установах; вилучити з ужитку всі праці «буржуазних мовознавців у ділянці термінології, лексикографії й синтакси; переглянути правопис; підготувати нові словники, загальні й термінологічні». Секретар ЦК КП(б)У М. Попов на зборах Харківського партактиву наголосив: «Особливо великого значення в боротьбі з буржуазним націоналізмом і українським націоналістичним ухилом набирає питання про мову й правопис. Цьому питанню ЦК КП(б)У надає винятково великого значення. Буржуазні націоналісти… особливо широку роботу розгорнули над засміченням української мови й термінології, щоб максимально відірвати українську культуру від російської». (Хвиля А. Знищити корiння українського нацiоналiзму на мовному фронтi. — Харкiв: Радянська школа, 1933). []
  45. Показово, що саме такий сфальсифікований сталінсько-брежнєвський підручник з історії України впровадив у школи незалежної України українофоб Д. Табачник, призначений міністром освіти й науки 2010 р., оскільки знання правдивої історії неодмінно сприятиме звільненню й оздоровленню поневоленого народу. []
  46. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило: «в зв’язку з потребою корінної перевірки матеріалів, що їх підготовляв минулий склад робітників УРЕ — на рік припинити роботу по випуску підготовлених томів УРЕ. Апарат УРЕ розпустити. Матеріали і майно УРЕ передати Наркомосу». На цей час був готовий до друку перший том (за деякими джерелами, його навіть було надруковано обмеженим накладом). Планували видати ще два томи 1934 р. Роботу над УРЕ поновлено лише в грудні 1957 року. []
  47. Згідно зі сталінською постановою, термін розслідування зменшено до 10 днів, розгляд справ у суді проваджено без адвокатів і прокурора, оскарження вироків і клопотання про помилування не дозволено, а вироки виконувано негайно після їх оголошення. []
  48. Тільки генералів було репресовано майже дві тисячі. Як наслідок, кількість воєначальників з вищою освітою на 1941 р. скоротилася в 2 рази порівняно з 1936 р. і становила всього 7% командного складу Червоної армії… Втрати вищих військових кадрів від репресій склали значно більшу кількість жертв, ніж за всі роки війни… У Червоній армії лише з 27 лютого 1937 р. по 12 листопада 1938 р. засуджено до розстрілу 38 679 військових. Потрібно ще врахувати понад 3 тисячі знищених воєначальників військово-морського флоту. Як наслідок, на 1941 р. лише у сухопутних військах не вистачало майже 70 тис. командирів. Некомплект у ВПС складав понад 32%. (Див.: Нікітенко К. В. Сталінські репресії в Червоній Армії — знищення боєздатності: http://www.rusnauka.com/16_ADEN_2011/Istoria/1_89259.doc.htm). []
  49. Така політика була й у царській Росії, але в новій російсько-більшовицькій імперії вона набула найжахливіших форм цинізму та жорстокості, оспівуючи в усіх галузях творчості «щасливе життя» радянських людей. []
  50. Про це йшлося у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941-го, у спеціальній постанові ДКО від 22 липня 1941-го та інших документах. Знищувати майно передбачалося у зоні 70 км від лінії фронту у випадку вимушеного відступу радянських військ. Радянські війська знищували обладнання, водонапірні вежі, мости, залізниці, автошляхи, сільськогосподарську техніку, яку не встигали вивезти. У Києві були підірвані турбіни ТЕЦ і КРЕЦ, які не змогли демонтувати, виведена з ладу столична ГЕС. На Півдні України війська НКВС підірвали Криворізьку й Дніпродзержинську ГЕС. Зважаючи на швидкий наступ німців, у жовтні 1941-го зруйновано більшу частину електрообладнання на Донбасі, затоплено вугільні шахти. []
  51. Злочинне рішення не розв’язало жодних військових задач. Говорити про нього не дозволяли. Провину поклали на німців, яким цей підрив не був потрібним і які зрештою відбудували греблю. []
  52. Про автентичність цього наказу див. у розділі «Важливі історичні свідчення та документи» []
  53. «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у „Нарисі історії української літератури'» (24 серпня), «Про журнал „Перець'» (19 вересня), «Про журнал „Вітчизна'» (1 жовтня), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення» (20 жовтня). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок». []
  54. 22–25 грудня 1958 р. на сесії Верховної Ради СРСР представники Білорусії, України, Молдавії, Латвії, Литви, Естонії, Грузії, Вірменії, Азербайджану і Киргизії виступили проти положення тез і боронили обов’язковість вивчення в усіх школах місцевої мови. Максим Рильский та Микола Бажан також виступили в газеті «Правда» на захист української мови. []
  55. 1950 року виконком Київської міськради ухвалив рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва цегляних заводів, розташованих поблизу. Це було злочинне рішення: влада вирішила сховати пам’ять про сотню тисяч жертв — переважно євреїв, а також бійців ОУН — через тодішню ворожнечу СРСР з Ізраїлем та ненависть до визвольного руху України. Під час заповнення Бабиного Яру відходами було порушено багато технологічних процесів. Незважаючи на численні попередження фахівців, радянська влада залишилася глухою, навіть тоді, коли через дамбу вже почали переливатися струмки води. О 9:20 13 березня дамбу прорвало, і маса рідкої пульпи ринула вниз. Початкова висота валу сягала 14 метрів, а швидкість — 5 метрів на секунду. О 9:30 пульпа дісталася Куренівки та залила площу близько 30 гектарів. Поступово висота потоку зменшувалася, пульпа ставала твердою, мов каміння. Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж. Було знищено 34 одноповерхових будинки, 5 двоповерхових, 2 гуртожитки, трамвайне депо. []
  56. Досить потужна підпільна організація, створена у Львові 1957 р. Об’єднувала переважно молодих робітників. Програма УНК передбачала підготовку свідомих патріотів з тим, щоб посилати їх у східну Україну для піднесення національної свідомості населення, відродження нації. Планувалося в кожному районі поселити принаймні одного члена УНК для організаційної та пропагандистської роботи (це завдання було реальним, зважаючи на те, що в 1961 р. в організації налічувалося близько 170 членів). []
  57. Приміщення перед підпалом було пересипано фосфором; заздалегідь відключено воду на прилеглій території. Пожежники приїхали через 4 години. []
  58. На захист заарештованих виступили письменники Михайло Стельмах (депутат ВР СРСР), Андрій Малишко (депутат ВР УРСР), композитор Георгій Майборода, авіаконструктор Олег Антонов, кінорежисер Сергій Параджанов та інші. Протест проти політичних арештів на прем’єрі кінофільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ). Іван Дзюба пише знакову книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку розповсюджували самвидавом. []
  59. В Академії наук УРСР різного роду покарань зазнали М. Гуць, Л. Ященко (Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії), Є. Пронюк (Інститут філософії), М. Коцюбинська, Ю. Бадзьо, С. Попель, І. Ющук (Інститут літератури), Є. Сверстюк (Інститут ботаніки), Р. Юськова (Інститут мікробіології), З. Франко (Інститут мовознавства), В. Завойський (Інститут геофізики), В. Пеньковський (Сектор держави та права), О. Щириця, В. Сазанський (Інститут геології). У Спілці письменників України ідеологічна обробка завершилася виключенням з КПРС Ю. Назаренка, оголошенням суворої догани з занесенням до облікової картки І. Драчу, «громадським судом» членів СПУ І. Немировича, С. Тельнюка, Г. Бойка, І. Гончаренка, Ю. Петренка, Л. Костенко, Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби, редактора видавництва «Дніпро» Р. Доценка, друкарки газети «Літературна Україна» Л. Мельник та інших. []
  60. Зокрема В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, І. Стасів-Калинець, о. В. Романюк (згодом — Патріарх Володимир УПЦ КП), Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін. []
  61. Звільнено з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачі разом із директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. []
  62. О. Гірник, родом з Калуша, здійснив самоспалення цілком свідомо, як вистражданий акт протесту проти нищення української мови й культури, приниження людської гідності українців. Це була спроба розбудити українців і привернути увагу світу до знищення цілого народу. За тиждень до самопожертви О. Гірник приїхав на прощу до Святої Софії Київської та Лаври, далі поїхав до Канева. У прощальному листі до дружини О. Гірник написав: «Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації». Власноруч написані тисячі листівок, які він розкидав по горі, закінчувалися словами-закликами: «Геть московських окупантів!», «Геть русифікацію України!», «Хай живе самостійна соборна Україна!». []
  63. Міністр освіти УРСР О. М. Маринич доповідав: «В школах с украинским языком обучения русский язык изучается со II класса. Сейчас мы вводим его изучение с I класса… Каждый третий театральный спектакль, показанный по Украинскому телевидению, построен на русском репертуаре. В телепоказах активно участвуют 8 русских театров Украины, лучшие гастролирующие коллективы Москвы, Ленинграда, а также столиц союзных республик. В 1978 г. показано 25 спектаклей на русском языке. На экране регулярно представлены произведения Л. Толстого, А. Чехова, А. Островского, М. Горького, современных известных русских советских драматургов». []
  64. У підсумкових документах, зокрема, «рекомендували» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (внаслідок чого українські дитячі садки практично зникли), переводити на російську мову позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали російською реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. (Мимоволі згадую розповідь подруги, якій у дитсадочку кін. 70-х на слова: «Хочу їсти», — вихователька відповідала: «Будешь говорить „їсти’ — не получишь кушать». — Г. К.). []
  65. Високопосадовці мусили шукати нові методи викорінення української мови. Перший заступник голови Державного комітету УРСР з професійно-технічної освіти В. Плохий ділився своїм досвідом у журналі «Русский язык и литература в средних учебных заведениях УССР» (лютий 1984): «В средних профтехучилищах с украинским языком обучения увеличено количество часов на изучение русского языка с 35 до 105 часов. Введено его изучение в технических училищах. На уроках осуществляется деление на подгруппы… В значительной части училищ по желанию учащихся преподавание специальных предметов ведется на русском языке». (Виділення наше. — Г. К.) []
  66. У Польщі (!) в ці дні населенню настійно радили приймати препарати йоду. Натомість українським лікарям дано сувору інструкцію не відкривати правди й «не сіяти паніки». А на «свято» 1 травня влаштовано масові демонстрації, що для багатьох українців, особливо дітей, виявилося фатальним: призвело до смерті чи інвалідності. Величезна сума коштів, зібраних під час цілодобового телемарафону в Москві на підтримку потерпілим від Чорнобильської катастрофи, безслідно зникла. []
  67. Олесь Гончар 20 жовтня 1987 р. записав у «Щоденнику»: «„Іменитим“ яничарам і зрадникам рідного народу допомагають у їхній брудній роботі хмари партапаратчиків, продажних чиновників і блазнюючих кретинів. Написати б про них п’єсу „Банкроти“! Про цих зарозумілих, самовпевнених у своїй сваволі і беззаконності, що забрали в Україні сотні національних шкіл, мову оголосили «непрестижною», навіть колядувати на Новий рік заборонили нашій молоді і зрештою призвели нас усіх до Чорнобиля». []
  68. Письменник Володимир Дрозд писав у «Літературній Україні» (24.05.1990): «Закон „Про мови народів СРСР“ у нинішній його редакції не повинен набути чинності на території України. Концепція „офіційної мови“ литиме воду на млин тих „інтернаціоналістів“, які учора ще кидали в обличчя нам і нашим дітям: „Говорите со мной на человеческом языке'». []
  69. Витоки цього потворного явища було закладено ще в армії Російської імперії та в її навчальних закладах, з яких побожні діти виходили переважно закінченими безбожниками або морально травмованими людьми. []
  70. Стиль цих виступів одразу набув виразно нацистського характеру, на зразок: «Національно мислячі російські люди зобов’язані заради майбутнього російського народу в жодному разі не визнавати прав на існування держави „Україна“, „українського народу“ і „української мови“. Історія не знає ні того, ні другого, ні третього. Це — фетиш, створений ідеологією наших ворогів» (М. Смолін. Передмова до збірника статей «Український сепаратизм у Росії, ідеологія національного розколу». — Москва, 2002). Подібні заяви в Україні не мали жодного спротиву чи застереження від «української» влади. []
  71. «Ми спостерігаємо зросійщення ментальне, коли російську культуру сприймають як дещо вище. Це вже прояв расизму» (проф. Юрій Шевчук). «Ця „тарапунькізація“ українського телеефіру сприяє суржикізації культури, штучному змішуванню різних мов, деструктивному втручанню у внутрішню структуру української мови» (доц. Ігор Лосєв). []
  72. У внутрішніх паспортах громадян європейських держав відсутня графа «національність», проте її передбачено у відповідних реєстраційних державних документах: у заяві про народження дитини, свідоцтві про народження, заяві про вступ до шлюбу, свідоцтві про шлюб тощо. У Росії з 2012 р. також повернуто графу про національність. []
  73. У січні 2011-го року в Чернівецькій області початкові школи з українською мовою навчання забезпечені букварями на 82%, читанками на 71%, підручниками математики та української мови на 74% та 66% відповідно. Водночас школи з російською та румунською мовами викладання забезпечені підручниками на 100% та 120% відповідно. []
  74. Ставлення до державної мови як до «неперспективної», «непотрібної» можливо тільки в окупованих країнах. []
  75. У підручнику з математики для першого класу на 140 сторінках знайдено 160 помилок. Майже стільки ж — у підручнику для другокласників. []
  76. Силовики цілили людям в очі, примотували до світлошумових гранат каміння та цвяхи, били людей кийками та щитами по голові та обличчю тощо. []
  77. Інформаційна, точніше, дезінформаційна війна РФ набула нечуваних розмірів. У зомбуванні суспільства російські ЗМІ використовують попередній досвід кривавих імперій (СРСР і нацистської Німеччини), сучасні методи психологічного тиску, перекручування фактів, цинічну брехню, жахливі вигадки (на зразок повішених, розтятих в України російськомовних громадян, їхніх немовлят), інтерв’ю з найманими лжесвідками про «звірства київської хунти», постійну маніпуляцію з відеокадрами (наприклад, у сюжетах про війну на Сході України подано кадри іракської війни; закатованого бойовиками київського студента-активіста названо жертвою «бандерівських фашистів» тощо). Усім цим досягнуто цілковитої зазомбованості не лише переважної частини російських громадян, а й іноземних користувачів (зокрема східних регіонів України), введено їх у стан агресивної ненависті до «ворога», очманілості, коли жодних аргуменів такі психічно покалічені люди сприймати не можуть. Широкомасштабну антиукраїнську істерію в російських ЗМІ відомий російський журналіст Андрій Окара влучно назвав інформаційним фашизмом, оскільки таке масове духовне вбивство — не менший злочин перед людством за фізичне винищення. []
  78. Протягом усього часу Незалежності, а особливо за правління Януковича, українську армію цілеспрямовано розвалювали, її чисельність скорочували, бойову техніку знищували, командний склад усіх силових структур наводнювали російськими агентами. Кордони України з «братським народом» РФ завжди були формальними. Тому В. Путін був упевнений, що візьме Україну без бою або з найменшими втратами. Як виявилося, РФ задовго готувалася до цієї агресії і атакувала Україну в найтяжчий за всю історію її Незалежності момент. []
  79. Цей розділ майже цілком узято з книжки: Півторак Г. П. Українці: звідки ми і наша мова : Дослідження, факти, документи.  — К.: ВІПОЛ, 2014. — С. 254–279. []
  80. Рясной Василь Степанович (1904–1995) — один з радянських керівників підрозділів НКВС та НКДБ у середині минулого століття. Народився в Самарканді в родині робітника-шляховика. Тривалий час перебував на комсомольській та партійній роботі. З 1937 р. — в центральних органах НКВС, з 1941 р. — в НКДБ. У липні 1943 р. призначений наркомом внутрішніх справ УРСР, брав активну участь у боротьбі з ОУН та УПА в західних областях України. Із січня 1946 р. знову в Москві: перший заступник міністра внутрішніх справ СРСР, з 1952 р. — заступник міністра держбезпеки, начальник управління державної охорони, особистий охоронець Й. Сталіна. У 1953 р. — начальник управління МВС по Москві та Московській області. На початку 1956 р. був усунений від роботи «за незадовільне керівництво органами міліції м. Москви», а невдовзі звільнений у запас із формулюванням «вважати звільненим за фактами, що дискредитують звання офіцера». []
  81. Чуєв Фелікс Іванович (1941–1999) — відомий російський письменник і публіцист. Почав друкуватися з 11 років. Автор багатьох поетичних книг, документально-художніх та документальних повістей, серед яких найвідоміші: «Сто бесед с Молотовым» (1991), «Так говорил Каганович» (1992), «Солдаты империи. Беседы. Воспоминания. Документы» (1998), «Молотов» (2000) та ін. У розділі «Чекист» книги «Солдаты империи» йдеться про життя й діяльність В. Рясного. Там же вперше був опублікований наказ Берії–Жукова про виселення всіх українців у Сибір. []
  82. Головащенко М. Феномен Олександра Кошиця. — К.: Муз. Україна, 2007. — С. 404–411. (Переклад літопису подаємо зі скороченнями. — Г. К.) []
  83. Діяльність «опричників» — особливого відділу царського війська в ролі «Г.П.У.». (Тут і далі — примітки О. Кошиця — Г. К.) []
  84. «Государеві бояри» — придворні чини. «Государеві князі» — ті князі, що, втративши свою незалежність, стали двораками при дворі великого князя Московського, а з його ласки поміщиками на дарованих землях. «Діти боярські» — окремий відділ війська, складений з дітей государевих бояр та князів, щось у роді царської гвардії. []
  85. «Соборні старці» — члени монастирської ради. []
  86. «Ставити на правеж» — спосіб стягати борги за постановою суду: підсудного ставили на площі на спеціальному помості і кат бив його доти, доки хто не змилосердиться та не викупить його за ту суму, що він заборгував. Звичайно, що милосердних знаходилось мало, й катування іноді тривало тижнями. В данім разі все йшло з наказу царя. Не було тут жодного боргу. Не було й суду, а вжито тільки страшного способу для кари й здирання грошей. []
  87. Пристави — чини поліції. []
  88. 2 000 рублів, або біля 100 доларів на сучасні гроші. []
  89. Військо. []
  90. «Чорні священики» — священики-монахи. []
  91. Полина Жеребцова. Письмо Ходорковскому. — 2013. — http://www.parafia.org.ua/biblioteka/statti/pysmo-hodorkovskomu/. (Подаємо скорочено. — Г. К.) []
  92. Докладніше про поневолення Чечні в середині ХІХ ст., про новітню війну проти Чечні та незмінну маніакальну жорстокість російських завойовників «во имя величия России» див.: Гуцало Є. Ментальність орди. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004. — С. 122–138, розділ «Знак Чечні». []
  93. Ця пророча стаття відомого російського катехізатора, місіонера, духовного письменника ігумена Петра Мещєрінова з’явилася у відповідь на одностайний захист «російськими патріотами» Сталіна (який згідно з опитуванням росіян у 2009 р. втрапив у трійку «найвидатніших державних діячів»). Варто додати, що цю статтю швидко прибрали разом з особистою сторінкою ігумена Петра в Живому Журналі. На щастя, її зберегли на сайті «Наша Парафія» (http://parafia.org.ua/biblioteka/statti/yhumen-petr-mescherynov-osoznat-vsyo-eto/) та на деяких інших. Статтю подаємо тут скорочено. Виділення наше. — Г. К. []
  94. Зокрема владика Іларіон (Алфєєв) сказав: «Я считаю, что Сталин был чудовищем, духовным уродом, который создал жуткую, античеловеческую систему управления страной, построенную на лжи, насилии и терроре. Он развязал геноцид против народа своей страны и несет личную ответственность за смерть миллионов безвинных людей. В этом плане Сталин вполне сопоставим с Гитлером. Оба они принесли в этот мир столько горя, что никакими военными или политическими успехами нельзя искупить их вину перед человечеством». []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору