«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаПубліцистикаЄвген Гуцало --- Ментальність орди

Всяка хурда-мурда, або ж чи Стамбул — столиця Росії?

У цій статті, як пересвідчитеся, не обійтися без цитат, бо, власне, підбір цитат і складає суть статті «Всяка хурда-мурда…».

Відомо, «великий пролетарський письменник» М. Горький казав про свій народ, що це «народ злодіїв, волоцюг і розбишак». Очевидно, йому для такої прискіпливої рентгеноскопії рідного народу давала підстави як обізнаність з побутом, так і з ближ­чою, дальшою й зовсім далекою історією: побут був як дзеркало історії, а історія була як дзеркало побуту, що нічим не відрізня­лися одне від одного.

Воістину багатостраждальний Київ — «матерь городов рус­ских»! Відомо, якого сплюндрування і знищення зазнала «ма­терь» від засновника Москви київського князя Юрія Долгоруко­го. Відомо, то князь суздальський Андрій Боголюбський піддав «матерь» ще жахливішій вівісекції, коли його озвірілі орди нищи­ли в Києві все живе, всі християнські храми. Відомо, як ленінський емісар Муравйов побивав снарядами і розстрілював «ма­терь» під час громадянської війни. Відомо, з якою заповзятливістю сталінський емісар Постишев з допомогою вибухівки пустив у повітря собори тисячолітньої християнської релігії «матери». Не менш успішно «обустраивал» Росію в серці «матери» Лазар Каганович. А тепер «как нам обустроить Россию»? І дехто доду­мується до того, що порятувати імперію можна, відновивши історичну минувшину і перенісши столицю з Москви до Києва, а новітню модернізовану імперію назвавши Київською Руссю. Бідна «матерь»: якби реалізувалась подібна маячня — в голові у «матери» не зосталося б навіть надії на воскресіння.

По-різному цивілізуються народи, а от чи можна сказати про нашого великого північного сусіда, що він цивілізувався? Сумні­ваюся. А чи він, як і колись, зостався ловецько-бродячим наро­дом? Мабуть, так. Ось як про свій ловецько-бродячий народ пи­сав російський прозаїк Артем Веселий у романі «Гуляй Волга», де йдеться про Єрмака — завойовника Сибіру.

«Закормили, задарили Строгановы казаков. Разделившись на малы отряды, несли казаки по острожкам сторожевую службу и показывали свою казачью правду.

Бунтовали на Каме черемисы и башкирцы, задавленные непо­сильным ясаком. Казаки к ним сплавали — самых пущих перевеша­ли, остальных всяко настращали и обложили двойной данью.

Таясь, как волк, по чащобам, приходил под Чусовской городок и под Сылвенский острожок мурза Бегбелий с вогулами и остяка­ми. Казаки тех налетчиков перебили из головы в голову, а самого Бегбелия поймали и в земляной тюрьме ему жить указали.

Украдом, пустясь на многие хитрости и козни, приходил под Пермь мурза Кихек с тюменскими татарами и косвинскими зы­рянами. Казаки и этих находцев переловили, перебили, а самого Кихека сотник Черкиз застрелил на приступе в припор ружья.

Согнали казаки с дедовых стойбищ иранских и сылвенских татар и остяков. Строгановы на тех землях расселили своих людей, приставив их к соляному и пашенному делу.

Жители одного лесного аула не захотели уходить с обжитых мест и, усоветовавшись, нарыли земляные норы, укрепя их жер­дяными подпорами, и спрятались туда со всеми животами и со всем имением своим. К храбрующим казакам жители выслали одетого в смертную одежду древнего старика, он пал на колени и сказал:

Мы живем тут с искони веков и крепко привержены к бо­лотам, к лесам и травным удолиям своим…

Казаки дивились тишине точно вымершего аула и стали вы­спрашивать старика, много ли у них богатства и куда попрята­ли девок.

…в озере рыбу ловим, по лесам зверя бьем, тем и кормимся. Мы злодействуя не ходили на войну, и к нам злодействуя никто не приходил войною.

Иван Задня-Улица опрокинул его пинком, — носок сапога Ива­нова был окован медью, — и взревел:

Глаза нам не отводи! Кожи, где чего есть!

Старик бормотал свое:

Обираем по лесу дикий мед да лубья дерем, смолу гоним да пиво варим, молимся…

Илюшко Чаграй за волосы поднял его с земли.

Сказывай, коли хочешь жив быть, где ваши девки, где зве­робойная снасть, где всякая хурда-мурда?

Посол понял, что кротостью их не возьмешь, и начал пле­ваться, ругаться и выкрикивать заклятья и наговоры косвинских и кондинских колдунов:

Захлебнуться бы вам своими грехами, горячие угли вам в гла­за, сосновые иглы в печень, в кости ломота!.. Тьфу, тьфу, тьфу!.. Камни и пеньки вам и брюхо, муравьи с семи полей в глаза, рак в бороду! Тоскою, как дымом, да застит и разъест глаза ваши!

Ну, будя, старый, шуметь, — сказал Чаграй и, накинув ему веревку на шею, повел к сосне.

Старик подал условный свист, и лесные жители, возрыдав, вышибли жердяные подпоры и погребли себя под землю со всеми животами и со всем имением своим».

Дуже цікавий цей роман «Гуляй Волга» Артема Веселого, де один з героїв каже; «Мы народы гулевые, народы тертые, не лю­бим на одном месте сидеть». Цікавий цей роман і сьогодні. Чи щезли ловецько-бродячі інстинкти? Ні, не щезли. Але в зовсім іншу історичну ситуацію потрапила сама ловецько-бродяча імпе­рія, що розпадається, як її змушують розпадатися інші народи. Які, коли їх завойовували, приречені були на своїй рідній землі чаїтися, «как волк по чащобам». Яким вказували жити в «земля­ной тюрьме». Яких стріляли «в припор ружья». Бо ж хоч в різних місцях одної шостої земної кулі перманентно чинилась націо­нальна наруга, а в комуністичному лексиконі — скріплювалася інтернаціональна дружба («самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью»), бо ж хоч постій­но відбиралася в цих народів «всякая хурда-мурда», але вони, четвертовані й колесовані, таки не захотіли вмерти, помагаючи «народам гулевым» ще й своїм самогубством («и лесные жители, возрыдав… погребли себя под землею со всеми животами»), а тепер, при кінці двадцятого століття, захотіли стати самі собою («мы живем тут с искони веков и крепко привержены к болотам, к лесам и к травным удолиям своим»). Захотіли повернути собі національну гідність і національну гордість (бо ж притаманні ці риси не тільки «великоросам»), захотіли відродити культуру, дер­жавність (а таки ж була українська державність — і ще в ті часи, коли самого російського народу в зароді не було, коли росій­ською державністю й не пахло, коли московського князівства ніякі волхви-оракули провістити не могли).

Чи властиві народам — великим і малим — національний со­ром і національна спокута? А чи вже коли є «національна гор­дість великоросів», то вона геть чисто виключає і сором, і спо­куту?

Те, що російські патріоти називали і називають «єдиним євразійським простором» (себто Росією, себто Радянським Сою­зом) — це в різні часи загарбані Російською імперією землі, дер­жави й народи на неоглядних просторах від Балтійського моря й до Тихого океану, від Півночі й до Паміру! Скільки розтопта­но народів, традицій, культур, державних утворень — розтоп­тано на довгі віки безнадії і відчаю. Та ще ж і сплюндровано природне середовище, в якому жила незчисленна кількість на­родів, народностей, племен: зброєю і смертю відбиралася «вся­ка хурда-мурда» (золото, алмази, красний звір, червона риба і т. д.) й віддячувалося споюванням, виродженням, повною втра­тою історичної перспективи. І не тільки в давнину, а й тепер: варто лише порівняти чотири острови Курильської гряди, що зазнали радянської окупації з поблизькими японськими остро­вами, або ж згадати, якою була Пруссія (Столипін мав її за мо­дель для реформ у Росії) і якою стала на її місці Калінінградська область (щось не чути, щоб хтось її брав за модель для реформ у будь-якій з країн СНД) .

Прекрасний російський поет Максиміліан Волошин, який жив у Криму й дуже любив цей край, писав у Коктебелі в 1926 році у вірші «Дом поэта»:

Каких последов в этой почве нет
Для археолога и нумизмата, —
От римских блях и эллинских монет
До пуговицы русского солдата!..
Здесь, в этих складках моря и земли
Людских культур не просыхала плесень —
Простор столетий был для жизни тесен.
Покамест мы — Россия — не пришли.
За полтораста лет — с Екатерины
Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размькали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли,
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушел, источники иссякли.
Нет в море рыб, в фонтанах нет воды.
Но скорбный лик оцепенелой маски
Идет к холмам Гомеровой страны,
И патетически обнажены
Ее хребты, и мускулы, и связки.
Но тени тех, кого здесь звал Улисс,
Опять вином и кровью налились.

Максиміліан Волошин — гордість російської поезії, і важко запідозрити його у відсутності патріотизму чи в необ’єктивності, коли він пише: «…покамест мы — Россия — не пришли. За пол­тораста лет — с Екатерины мы вытоптали мусульманский рай». А таки витоптали. Й не могли не витоптати, очевидно, в силу своєї ловецько-бродячої вдачі і ловецько-бродячого характеру своєї державності. Такий обопільний фатум. Винищення мусуль­манської цивілізації в Криму нічим не відрізнялося від винищення своєрідних цивілізацій «малих народів» Півночі і Сибіру. Адже смисл завоювання-підкорення завжди зводився до сплюндру­вання, до винищення, до нівеляції, до русифікації — саме та­кий характер і носила нав’язувана силою зброї чи фальшиво-лицемірних договорів чужа цивілізація. Ідеологи російського імперіалізму могли стверджувати в недавні й давні часи, що мало чи не на кінчиках багнетів царські війська несли вищу культуру. Це куди — в Україну, яка впродовж століть була доно­ром російської культури? Це куди — в Бухару й Самарканд, які мали взагалі тисячолітні культури? Це куди — в Крим?..

Торік видавництво «Просвіта» у Львові надрукувало книгу Юрія Липи «Призначення України» — без сумніву, дуже цін­не видання. У розділі «Динаміт археології» він, зокрема, згадує: «…від початку історії Москви величезні міста, столиці розквітлих держав, як Новгород Великий, Перм, Вятка, були стерті ордами московитів, а їхнє населення вимордоване».

Але — про Крим. Усі ми знаємо, що поблизу Севастополя — в Херсонесі — давно ведуться археологічні розкопки, перед очи­ма дослідників постають руїни великого міста, рештки значних архітектурних споруд. Час невмолимий — минули тисячоліття. Але чи тільки невмолимий час? Юрій Липа посилається на подорожнього-очевидця Е. Д. Клерка, професора з Кембриджа, який описав завоювання Тавриди московською армією у XVIII ст.

«Ось москалі приходять до Херсонеса, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами».

«Руїни Херсонеса ще були тривалі і скрізь були ще навіть двері. Як лише прийшли москалі, все було відразу здемольоване. Ці варвари зайнялися своїм улюбленим заняттям — плюндруван­ням. Перебивали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише досягнули і що послужило б до висвітлення старовинної історії цеї країни» (Клерк, т. II)».

Росіяни, як описує Клерк, що бачив на власні очі, закладають міни під античні храми, гаками розтягують мармурові блоки. І то все роблять систематично, з наказу згори.

Ось приходять до Бахчисарая, де були не тільки арабсько-татарські, а й готські, силінські й руські (старокиївські) будівлі:

«Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуван­ням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було колись поділене на багато частин; грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не зіставивши каменя на камені» (Клерк, т. II).

В Керчі, місті Мітрадата Великого, Картагені Евксинського моря, повного пам’яток з тритисячолітньої історії, росіяни пове­лися найжорстокіше. Там, зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе:

«В Керчі, зрівнявши з землею п’ятсот будівель, вони дозволи­ли збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків» (Клерк, т. II).

П’ятсот античних будівель одночасно були знищені росіяна­ми!

Мимоволі в холоднокровного шотландця-глядача при ноту­ванні своїх спостережень виривається увага:

«Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам’яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зіставили б і корінця, який би показав, де було це місто. В порівнянні з росія­нами навіть турки видаються освіченими і культурними» (Клерк, т. III).

Може, професор з Кембриджа, хоча й був очевидцем, пере­більшував у своїх побоюваннях щодо грецького архіпелагу? А мабуть, не перебільшував. Тотальне винищення архіпелагу ук­раїнської культури впродовж кількох століть свідчить, що побою­вання шотландця Клерка були небезпідставні.

Ох, ці імперські амбіції, зазіхання на світове панування! Що там всілякі українські архіпелаги, які, здається, для тотальної ім­перської свідомості взагалі перестали існувати, що там сплюнд­рований Крим, коли міазми амбіцій (і тут Клерк зовсім не вига­дує) сягали Босфору та Дарданелл, сягали Візантії-Стамбула-Константинополя-Царгорода і таки самої Греції.

У 1991 році московське видавництво «Книга» перевидало в серії історико-літературного архіву солідну роботу М. Данилевського (1822—1885) «Россия и Европа», схарактеризовану в ано­тації як «выдающийся памятник публицистической и социально-философской мысли пореформенной России», що для одних стала «катехізисом слов’янофільства», а для інших — «літератур­ним курйозом». Робота з 1895 року не перевидавалась. Отже, є якась причина, що її перевидано майже через століття?

Лише варто вчитатися і вдуматися в оці розкішні цитати — вони неповторно звучать як у контексті історії, так і в контексті нинішнього дня.

«…Константинополь должен принадлежать тем, которые призваны продолжать дело Филиппа и Константина, дело, со­знательно подъятое на плечи Иоаннами, Петром и Екатери­ною.

…Наконец в нравственнщм отношении обладание Констан­тинополем, центром православия, средоточием великих истори­ческих воспоминании, дало бы России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восстановила им­перию Западную, и таким же образом начала бы новую, Славян­скую эру Всемирной истории.

…К тому же Петербург не имеет никакого исторического обаяния… Если в нем обдумывалось и утверждалось такое вели­кое дело, как освобождение крестьян, то Петербург, как Петер­бург, нисколько в этом не участвовал. Во сколько же раз должна быть сильнее притягательная сила Константинополя! Цель стремлений русского народа с самой зари его государственнос­ти, идеал просвещения, славы, роскоши и величия для наших предков, центр православия, яблоко раздора между нами и Евро­пой, — какое историческое значение имел бы для нас Константи­нополь, вырванный из рук турок вопреки всей Европе! Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе Святой Софии! Прибавьте к этому перечисленные в начале главы несравненные преимущест­ва Константинополя, его мировое торговое значение, восхити­тельное местоположение, все очарование юга. При всем этом дозволено, конечно, опасаться, чтобы Константинополь, сделав­шись столицею России, не привлек к себе в слишком значитель­ной степени нравственных, умственных и материальных сил России и тем не нарушил в ней жизненного равновесия.

…освобожденный Константинополь, преображенный в на­стоящий Царьград, должен быть сам по себе чем-то больше, не­жели столицею Русского царства… иметь такое материнское значение, на которое имеет право только одна Москва. Одним словом, Царьград должен быть столицею не России, а всего Всес­лавянского союза.

…Наконец, предложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует и истинным видам на него греков. Он дорог им как символ величия их предков… Малень­кий греческий народ, хотя бы столицею его был сделан Констан­тинополь, никаким образом не воскресил бы в себе Византийской империи. Царство Константина, Феодосия и Юстиниана может ожить только в форме славяно-греческой федерации, и только таким образом может и Греция принять участие в его славе и величии».

Ось так. Ось такі масштаби. Аж дух захоплює. Головне — мати амбіції, і свої амбіції вважати за абсолютну істину. І тоді грецький народ — маленький народ (як і малі народи Півночі та Сибіру), і тоді можна міркувати за весь грецький народ, бо він так зміркувати просто не здатен, йому не дано («наконец, пред­ложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует истинным видам на него греков»).

Це «вопреки Европе» в ленінській інтерпретації стало «воп­реки всей мировой буржуазии», а в основі цієї невмирущої гло­бальної тенденції — оті самі імперські амбіції, себто ловецько-бродячі інстинкти державності.

А що було б, якби така маячня здійснилася?.. Історія — як дзеркало побуту народу і побут народу — як дзеркало його істо­рії… А було б те, про що писав шотландець Клерк, коли у XVIII ст. побачив зруйнування російськими військами прекрасних міст Криму. Як писав Волошин: «Мы вытоптали мусульманский рай». Можна сподіватися, що з таким самим ефектом було б винищено Елладу, яку б потім оголосили «исконно русской землей». І з та­ким самим ефектом було б винищено Візантію-Стамбул-Константинополь-Царгород, бо не потерпіли б його «басурманського минулого», й тепер яка-небудь археологічна експедиція розкопу­вала б його руїни так, як московська археологічна експедиція розкопує рештки Херсонеса біля Севастополя, де луджені гор­лянки «русских моряков» кричать під червоними знаменами, що це «город русской славы».

Як бачимо, і Стамбул — «город русской славы», у який тепер так далеко добиратися московським барахольникам і московським проституткам, а при іншому повороті подій — були б якраз на місці, бо Стамбул у їхньому потрактуванні — теж «матерь».

Але тепер, коли розпадається імперія, знову ж таки, довелося б тікати ще й із Стамбула. Не тільки з незчисленних гарячих то­чок колишнього Радянського Союзу, а ще із самісінького серця Всеслав’янського союзу — Стамбула, теж наділеного «материн­ським значеним».

Ми не тішимося сотнями тисяч біженців — їхня доля гірка. Але ж історична поразка Росії як «тюрми народів» була запро­грамована і була неминуча. Чи здатна Росія винести великі уроки зі своєї історії, уроки, які пішли б їй на користь, і почати «обуст­раивать» себе так, як «обустраивают» себе цивілізовані народи? Чи їй властиве, чи прокинеться — коли не сьогодні, то хоча б найближчим часом? — почуття національного сорому і націо­нальної спокути? Чи здатна вона усвідомити, що, роблячи інші народи жертвами своїх імперських амбіцій, вона так само при­рікала саму себе, свій народ бути тисячолітньою жертвою, і що вихід з цього глухого кута є один, і тільки один, а інші сподівані виходи — це лише безнадійне повторення безнадійного минуло­го, в якому ні сама Росія, ні підбиті Росією народи не зазнали й не могли зазнати щастя?

Тому й відділяються від неї. Тому й вона повинна відділитися від них.

Біженці, біженці. Навіть манкурти тікають. А куди? Манкур­ти скрізь зостануться манкуртами, але в них, коли подумати, ще менший вибір для втечі, бо вони ж — всюди манкурти.

Й повертаюся до однієї з нинішніх московських ідей. Щоб столицю Москву перенести в Київ, щоб державу, як і в старови­ну, знову назвати Київською Руссю.

Чи це не означає, що не тільки люди стали біженцями, не тільки манкурти стали біженцями, а й Москва може стати біжен­кою? Біженкою в Київ, у «праматерь городов руських», себто і в свою «праматерь»?

Але, перехрестімося, хай Бог боронить, щоб Київ дав приту­лок такій дочці-біженці, бо тоді не так важко було б уявити собі той Київ, і ту сердешну Україну, і ту Київську Русь… Ото б уже було повернення блудної дочки в лоно матері — світ ще такого не бачив!

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору