«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаПубліцистикаЄвген Гуцало --- Ментальність орди

Пектораль

Скіфські — розорені й розорані — степові кургани, ці тися­чолітні могильники, які можна назвати степовими меморіалами, і степовими пантеонами, і степовими капітоліями, і степовими пірамідами. А ще як? Хоч би й як назвав — усі назви єднатимуть скіфські кургани з космосом, з вічністю, з людством. Ці скіфські кургани — як Ноєві ковчеги, що через потоки степових цивіліза­цій більш-менш благополучно допливли до підступно-жорстоких рифів нашої макабричної дійсності й розбиваються — ковчег за ковчегом, розбиваються об підводне й надводне каміння нашого безглуздого — абсурдного — глузду, і ще й таким чином, з на­шої волі, рушаться зв’язки часів і зв’язки поколінь. А нині, як і завжди, так потрібне нам відчуття єдності і часів, і поколінь, в усвідомленні цієї єдності шукаємо самих себе, свою справжню сутність, намагаючись здерти з себе як облуду фальшу нав’я­заних містифікацій своєї історичної непутящості, так і облуду фальшу своєї расово-національної меншовартості.

Зблиснула перед очима у світлі предковічного сонця скіф­ська пектораль, раптово — сліпуче, запаморочливо, несподіва­но — освітивши глибини минувшини, здається, сяйвом своїм озоривши мало не брили мороку прачасу. Скіфська пектораль, як різнобарвна веселка, як багатовимірний символ, об’єднала в єдину сув’язь народ у його індо-іранській минувшині і в його те­перішньому українському сьогоденні, дві такі віддалені й немовби різні його сутності силою мистецтва злилися в одну сутність, у якій небуття злилося з буттям, засвідчивши, що небуття немає, у якій так неповторно виразилася ідея безсмертя, котра жила й живе за панування будь-яких релігій, котра дихає будуючо-творчою енергією, котра є незнищенним і цілком реальним документом людського тривання в часі та в просторі — в просторі земному й небесному, в часі реальному і в метачасі.

І, вглядаючись у цілком конкретні образи скіфської пекторалі, ми впізнали самих себе. Так, у далеких своїх пращурах ми, їхні нащадки, з побожним здивуванням упізнали самих себе, переконавшись у своєму власному бутті на координатах степів тоді, в давнину, а власне — завжди. Бо хоч би й яка була то дав­нина, але, виявляється, курган — цей степовий Ноїв ковчег — доніс її в нинішній день, на неї можна подивитися, її можна тор­кнутися руками, заглянувши в очі своїм пращурам, а вони так само заглянули в наші очі.

І цей взаємопроникливий погляд хіба не є нескінченним по­глядом самоусвідомлення себе завжди, поглядом самозаглиблен­ня й самопроникнення в перспективи буття (їм — через наші очі) та ретроспективи буття (нам — через їхні очі), хіба це не є на землі й небі веселка-пектораль, незбагненної містичної напов­неності жива конструкція, що виражає і тримає чи не все, що здатний осягнути розум тисячоліть?

І так само скіфські камінні баби в наших південних степах — це ми. Вирубані з піщанику, січені віковими негодами, нищені революційними грозами й мало чи не тотальною зденаціоналізованістю (з чужої злої волі і з власного вбивчого недоумства), понівечені, потрощені, з осліплими очима — це також ми, які — переадресовуючи на себе — не без рослинного самозамилування згадуємо Шевченкове:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого.
На Вкраїні милій…

Власне, розвиваючи думку про курган — могилу — меморіал — пантеон — колізей — піраміду, можна було б і саму згорьовану Україну назвати курганом-могилою-меморіалом-пантеоном-колізеєм-пірамідою, і для такого порівняння є підстави, але чи варто вдаватися до таких аналогій? Хто знає… Може, й варто…

У біблійній «Книзі Еклезіястовій» сказано: «Найкраще лю­дині, що на світ не родилась…», «Наймарніша марнота — марно­та усе!», «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть!», «Всі потоки до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, звідки пливуть ті потоки, вони поверта­ються, щоб знову плисти!», «Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, — про них згадки не буде між тими, що будуть потому», «І мудрість — то ловлення вітру», «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!», «…минуле відновлює Бог!», «Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!»,..

Мабуть, «Книга Еклезіястова» — то чи не найяскравіша «оп­тимістична трагедія», донесена до нас із минулого — й адресова­на в майбутнє. Ця «Книга Проповідника, сина Давидового, царя в Єрусалимі» така сама правдива сьогодні, при нашій рептильній Верховній Раді, як була правдива в часи «сина Давидового», як була правдива ще задовго до його часів, як буде правдива в усі грядущі часи. Справді, багато печалі в цій мудрості, і чим більше мудрості — тим більше печалі: буття людства, його історія — це, може, не така вже й «оптимістична трагедія», як хотілося б, і, даючи уроки, вона водночас наче й не дає уроків, і ота її «оп­тимістичність» — таки трагедійна і бути іншою ніяк не може.

Й поряд з «Книгою Еклезіястовою» — Соломонова «Пісня над піснями», ця пісня пісень любові й кохання, віковічних не­вмирущих почуттів юнки і юнака, жінки і чоловіка, які здатні народжуватися і вмирати так само, як усе народжується і вми­рає, але ж передаються від покоління до покоління, від покоління до покоління вмирають і воскресають, воскресають і вмирають, і, мабуть, немає нічого загадковішого й за це постійне вмирання та постійне воскресання, за той їхній взаємозв’язок, який тво­рить буття і безперервність буття, як, хочеться сподіватися, і його нескінченність. Заодно творить той великий неминаючий смуток великої досвідченої мудрості, про що йдеться в «Книзі Еклезіястовій». Так, усі зваби, чесноти й пороки світу — це «лов­лення вітру», коли йдеться про минуле, коли йдеться про мінли­вий майбутній час. «Минуле відновлює Бог!». Так, постійно від­новлюване минуле. Але ж оте майбутнє, яке ще не стало сьогоден­ням, яке тим паче ще не стало минувшиною, — адже не безнадійне воно, адже воно ще не стало «оптимістичною трагедією», адже в ім’я його і мудрість печалі та печаль мудрості Еклезіястової, і натхненна животворність Соломонової «Пісні над піснями», адже «минуле відновлює Бог» не заради космічного абсурду, де світу природи й світу людини відведено таку жертовну роль, де заклан­ня природи й заклання людини відбувається з такою фатальною невідворотністю… А задля чого ж усе-таки?! Чи здатні ми осягну­ти глибину запитання — і глибину сподіваної відповіді як перед обличчям минулого, яке ми пізнали досвідом людства та індивіду­альним досвідом, так і обличчям майбутнього, яке ми — дивний закономірний парадокс! — намагаємося теж пізнати з допомо­гою досвіду людства та індивідуального досвіду.

І мимоволі схиляєшся до думки, що, мабуть, оця сподівана відповідь — у суті й смислі пізнання.

Людина егоцентрична, свідомо й підсвідомо відчуваючи і уявляючи себе не просто центром Всесвіту, а й його замкнутою на собі сутністю, вона так само свідомо й підсвідомо уособлює в собі людство (безперервна логічна ланка: власна особа — діти — родина — плем’я — народ — людство). Відтак людина сама для себе є мірою пізнання космосу, його розвитку та законів, і міра пізнання самої себе — і всього людства — через свою індивідуаль­ність. Організм індивідуальності стає синонімом організму люд­ства, а організм людства — синонімом організму індивідуаль­ності. Певна людина, проживаючи своє певне життя, наче проживає життя всього людства, відтак і життя людства — і ми­нуле, і майбутнє — прочитується і моделюється досвідом окремої людини, і досвід людини стає досвідом людства — і навпаки: ча­сове безмежжя людства конкретизується в обмежених рамках життя окремої людини; прагнення безсмертя окремої людини знаходить своє розв’язання і втілення у довготривалості людства, і ця довготривалість навіює ілюзію безсмертя як окремій людині, так і самому людству. І фатальна обумовленість і приреченість кожної людини, як і кожного покоління, спізнати все це лише на власному досвіді — з таким гострим відчуттям власної прирече­ності до космічних процесів, наче й не було ніяких чужих попе­редніх досвідів, а твоє життя і твій досвід єдино правдиві й не­зрівнянно дорожчі за чужі умоглядні досвіди, хай то досвіди твого батька-матері, близьких чи дальших пращурів, роду, пле­мені, народу, людства. Твоє власне буття, багатократно віддзер­калене у віковічних дзеркалах, має для тебе непорівнянну цін­ність і переконливість, бо тут переконливість і сутність особистої причетності, які забезпечуються твоїм життям і смертю.

«Минуле відновлює Бог!»

«І мудрість — то ловлення вітру».

«І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!».

Хай так, безумовно так, але разом з цим гірким усвідомлен­ням — «пісня над піснями» незнищенності та величі людських почуттів, любові, бажань, хіті, й ця непереможна «пісня над піс­нями» скидається на вогонь, якого й не треба було Прометею викрадати в богів, щоб віддати людям, бо вогонь спередвіку і складав сутність людської душі.

Передумовою й умовою Еклезіястової трансісторичної печалі та Соломонової «пісні над піснями» є смерть і безсмертя. Оче­видно, найуніверсальнішою релігією свого часу було язичництво, яке у давнину осяяло всі племена і раси, давши людям як відчут­тя розумності й незнищенності природи, так і відчуття своїх власних незнищенності й безсмертя. Переселення душ. Теорія «метемпсихозу» в грецькій філософії, цю теорію розвинув Піфагор у VI столітті до нашої ери. Душа за постулатами язичниц­тва — безсмертна — і в Україні, і в Африці, і на островах По­лінезії, хіба що переселяється чи в джерело, чи в дерево, чи в пташку, і в різному бутті безсмертна людська душа прибирає хіба що різних форм. Залишаючись сама собою — вічною муче­ницею і вічною блукальницею. І чи були місіонери, які б несли колись ідеї язичництва по землі? Язичництво для людства було таке ж природне, як сама природа, язичництво не вичленювало людину з середовища, а єднало, гармоніюючи їхні взаємовідно­сини, ототожнювало людину з природою, а не творило з них антиподів чи ворогів.

Християнській релігії, як і іншим релігіям, що прийшли на зміну язичництву, теж притаманне сповідування ідеї безсмертя, але це вже — у християнстві — не безсмертя в різних видозмі­нах у лоні тієї самої природи, а безсмертя — постійно щасли­ве — в раю, чи безсмертя — постійно страдницьке — у пеклі. Теж переселення душ. Теж незнищенність душі, яка начебто не­матеріальна. «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!»

Пам’яталася й пам’ятається чувана ще в дитинстві «Легенда про те, як було створено людину». Є підтвердження цій легенді у «Книзі Буття»: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, — і стала людина живою душею».

Людину було створено після багатьох великих творчих актів. Після того, як Хаос став Космосом: «І сказав Бог: «Хай станеться світло!», і сталося світло. Далі: «Бог відділив світло від темряви».

Далі: «Нехай станеться твердь». І далі — велика робота по ство­ренню землі, неба, світил та їх облаштуванню. І лише потім було створено людину — «за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що пла­зує по землі».

Наш світ — це світ метаморфоз.

Бог — найбільший творець, який і пребуде найбільшим.

І він, найбільший творець, створивши людину «за образом Нашим, за подобою Нашою», не міг не наділити людину і твор­чим началом, бо якби не вділив творчого начала — не було б ні за образом, ні за подобою. Звичайно, творчий потенціал небесно­го творця непорівнянний з творчим потенціалом міріад земних творців, та й Усевишній творець, з усього видно, не ставив собі за мету ототожнити ці потенціали.

І таке враження, що, створивши світ і людину, Вседержитель у нашому — земному — сприйнятті начебто заспокоївся, перебу­ває порівняно в індиферентному стані, натомість міріади земних творців узялися підміняти його, всі на свій кшталт і копил, шука­ючи в уявлюваному ними хаосі уявлювану ними гармонію, а на­справді — в гармонію природи постійно привносячи дисгар­монію, з кожним новим століттям свого буття наближаючи і наближаючи провіщену біблійну «Полин-Звізду», аж поки вона в Україні реалізувалася страшним судом Чорнобиля, який чи не на відстань окремого людського життя наблизив до нас тотальну ка­тастрофу.

Чорнобиль — теж творіння міріад земних творців. Які з гли­ни. Перефразовуючи Еклезіяста — це акція пороху.

Постання людини з пороху, з глини, яку Бог наділив живот­ворчим духом, — неперевершений мистецький акт, з яким мо­жуть зрівнятися лише інші творчі його акти, й нічиї більше. Але ж сама людина, змодельована за «образом» і «подобою», відтак теж наділена непогасною творчою іскрою з великого непогасно­го полум’я Всевишнього, не могла не взяти у свої руки ту саму глину, не могла не змоделювати з неї людину вже за «образом» і «подобою» своїми, не могла не спробувати вдихнути в неї жи­вотворчий дух — уже свій. І це також був мистецький акт. І різ­ниця між мистецькими цими актами, мабуть, у тому, що одухотво­рена глина з рук Вседержителя вийшла живою людиною, а глина з рук живої людини стала лише «образом» і «подобою» її самої, не ставши живою людиною, а тільки предметом мистецтва: бо ж у самої людини і дух її, слід сподіватися, був за «образом» і «по­добою» Божого духу, але — зовсім не рівні у своїй творчій магії.

Можна не сумніватися, що природа мистецтва — від приро­ди тих космічних мистецьких діянь, від космічного мистецького начала, від анімістичних уявлень про природу. Від пантеїзму. І біблійне поняття глини в людських руках — це і власне глина, і граніт, і бронза, і золото, і срібло, і скло, і дерево. І вишивка. І фарби. І звуки.

І — слово! І слово — ця найфантастичніша, дозволимо собі так висловитися, глина психіки людської, і місткість слова може дорівнятися хіба що до місткості галактичних безбереж, тобто взагалі безбережна, бо вбирає в себе як світ природи, так і світ людини у світі природи: задумаймося хоча б над піснею.

Переселення душ іще за життя, пошуки й реалізація без­смертя ще за життя, спонукувані боготворчим духом, дарованим глині, — людині — ось що таке механізм мистецтва від прачасів, від часів первісних аж до днів нинішніх, і на всі дні грядущі. Тоб­то постійне явлення чуда пекторалі, її багатосмислової значу­щості і краси, тобто трансформації світу природи і світу людини в світі природи в явище мистецтва, що є реально відображеним і реально втіленим безсмертям.

Переселення душ, безсмертя душ — в основі релігійних віру­вань. В основі мистецтва.

І — в основі метаморфоз.

Насамперед в основі найграндіознішої з метаморфоз — пе­ретворення Хаосу на Космос.

Власне, оживлена Божим духом глина, перетворення її на людину — це і є вражаюча метаморфоза, повторити яку немож­ливо, хоч би й які досконалі людиноподібні роботи моделювалися. Творчий дух людини, яка, опанувавши чарівний механізм мета­морфоз, намагалася й намагається бути богорівною, трансфор­мовано у наскельних зображеннях, у міфах і скульптурі, в музиці й живописі, в кераміці й карбуванні. Згадаймо феномен Пігмаліо — на, себто оживлення скульптурного зображення. Згадаймо Оска­ра Уайльда з його «Портретом Доріана Грея». Згадаймо Миколу Гоголя з його «Портретом». Мавка стає вербою в «Лісовій пісні» Лесі Українки. Згадаймо характерника козака Мамая. Навіть на­ше дражливо-побутове «душа, мов каменюка», «а щоб ти каме­нюкою став» — звідси-таки; звідси ж таки сварена-пересварена ортодоксальною нашою критикою і українська «химерна проза», що живе й житиме (на противагу, скажімо, «виробничій прозі»), і найяскравіший її приклад останнього часу — роман Северин Наливайко» М. Вінграновського. Всі оці та иодіоні приклади фантастичні, з розряду «магічного реалізму», й вони у найдоско­налішій формі підтверджують мої міркування.

(Власне, явище самого Бога — це є найглобальніша метамор­фоза, яка творить усі інші, що вже є похідними від неї. Те ж саме можна сказати про богів язичницького пантеону, — чи грецького пантеону, чи пантеону римського. А сподіване, очікуване — так хочеться вірити й так вірять! — воскресіння Христове, його дру­ге пришестя у світ? Зворотна метаморфоза, за якою невичерп­ність втілень і перевтілень, які не руйнують душі віруючих, а тво­рять їх, будують).

Згадаймо і великого поета «золотого віку» римської літерату­ри Публія Овідія Назона (43 р. до н. е. — 17 р. н. е.) з його знаме­нитими «Метаморфозами».

Благодатна Венера негайно В римський сенат із
ефіру спустилась і там, непомітна, Цезаря душу
взяла. Не могла допустити до того, Щоб у повітрі,
як дим, розпливлась — між зірок оселила. Поки
несла — мовби жар усе дужчий обпалював лоно, І
відпустила її, й, спалахнувши, душа піднялася Вище,
ніж місяць; майнувши в просторах вогненним
волоссям, Зіркою вже мерехтить…

Скажімо, в десятій книзі «Метаморфоз» Овідій згадує за Пропетід — дівчат з міста Аматунта, перетворених Венерою на камінь:

Та запитай Аматунта, що славний багатством
металів, Чи Пропетідами може пишатись, — за
них йому сором, Як і за тих, що на лобі в них гострі
колись виступали Роги подвійні, тому й таку назву
їм дано — керасти.

(Переклад з латинської Андрія Содомори)

А взагалі, у грецькій міфології перетворення героїв у зорі — на­скрізна метаморфоза: відтак і маємо небесну сферу, оживлену най­різноманітнішими сузір’ями з грецьких імен: Волосся Вероніки, Кас­сіопеї, Андромахи, Персея… Релігійні вірування українців не відбігли

далеко від грецької міфології: зірки в нашому небі — то світяться душі померлих, які не пішли в небуття, а стали безсмертними, прибравши образи далеких зірок. І є ще там багато простору, щоб спа­лахнули інші зірки. (І яка безжалісна та бездуховна так знана ма­теріалістична релігія марксизму-ленінізму порівняно з язичництвом чи християнством: вона геть заперечує і виключає магію перетво­рень, чари метаморфоз, прирікаючи порох стати знову лише поро­хом, будучи вкрай ворожою як світові метаморфоз, так і світові культури, що без цих метаморфоз — абсолютно неможливий).

Творчі акти людини, яка постійно наслідувала творчі акти Великого Творця! Порив, у якому первісна сила та первісна енер­гія — й водночас відносне безсилля, бо ж дорівнятися однаково нікому не дано: хіба що, наближаючись до досконалості, так ні­коли й не наблизитися. Хоч би й скільки вкладав свого дару, та­ланту, хисту, вміння, хоч би й які непомірні амбітні заміри таїв — і все марно, марно… Хоча, може, не зовсім марно, бо як нев’янучі квіти таких замірів прагнучої власних метаморфоз гордої індиві­дуальності, її реально-прекрасних перевтілень душі — це й «Кни­га Еклезіястова», й «Пісня над піснями» Соломонова, і скіфська пектораль з кургану в українському степу, й Шевченкове слово. І якщо, за Еклезіястом, постійно «минуле відтворює Бог», даючи постійно живу картину буття, то в людини — лише «зупинені миті». Лише «зупинені миті»? Але коли вчитуєшся в «Пісню над піснями» Соломонову, коли вглядаєшся у пектораль, коли прича­щаєшся Шевченковим словом, — не можеш не звідувати зачуду­вання, що саме ці начебто «зупинені миті» насправді є рухомими митями, бо ж не меркнуть і не гаснуть, посуваючись через часи й простори людської свідомості, водночас і творячи цю немерк­нучу й негаснучу людську свідомість, тобто весь час залишаю­чись у чарівному колі перевтілень, магічних метаморфоз.

Збереглися свідчення, що великий Мікеланджело начебто сказав: «Справжній живопис, будучи сам собою божественно піднесений, ніколи не народить ні одної сльози… Адже ніщо так не підносить душі мудреців… як муки досконалості».

Муки досконалості, які так високо підносять душі мудреців! Цим багато сказано. Муки досконалості! Тобто прагнення сягну­ти найглибшої мистецької істини, прагнення максимально перев­тілитися, домогтися того рівня, коли ти вже ототожнився зі своїм мистецьким витвором, коли акт перевтілення такої концентрації, такої сугестії, такої гармонії, що ти в реалізованому творчо­му акті стаєш спільною, єдиною метафорою і самого себе, і світу, і іскри Божого начала, дарованого тобі долею.

Може, навіть не метафорою, а метаметафорою.

Тією надтвердою зоряною речовиною, яка, за біблійним свід­ченням, і стала для Творця матеріалом для створення світу, а спо­чатку ж, як відомо, було Слово. Очевидно, що Слово і є тією надтвердою речовиною, яка вмістила все у самосповнювальному розвитку.

В тому числі — Україну сущу, українську мову, українську народну душу. І який то злочин є постійне посягання як на ук­раїнську мову, що є вмістилищем душі народу, так і на душу на­роду, що є вмістилищем української мови. І який то злочин є посягання на мистецьку волю будь-кого, скажімо, державна де­формація будь-чиєї волі чи тоталітарне задмухування іскри в душі: оце і є безбожництво у найбрутальніших терористичних формах.

Усе належить могутньому механізму втілень і перевтілень, механізму метаморфоз: «Минуле відновлює Бог!» З глини, з по­роху, з небуття-буття відновлюється Україна, її душа, її слово. Адже тільки подумати, як довго в нас було дискредитовано за­повіді християнської моралі — сказано «не вбий», а суспільство стояло на вбивствах, сказано «не вкради», а суспільство стояло на злодійстві; обман, брехня, ошуканство стали нормами моралі. І невже це суспільство зміниться, переродиться, постане в іншій іпостасі? А повинне. І повинні відродитися українська душа, ук­раїнське слово. І багатостраждальна література. Важкі ці пологи, але інших метаморфоз нам не дано, бо умови — вкрай жорстокі, нелюдські. Аналогію з цими вкрай нелюдськими жорстокими умовами і самими пологами я знаходжу в «Метаморфозах» Овідія: ось як народжує покарана перетворитися на дерево Мірра:

…Ще говорить, а вже її стопи
В землю вростать почали, вже поповз,
розщепляючи нігті, Корінь кривий — деревини
стрункої надійна опора. Стовбуром стали кістки, й
тільки мозок у них залишився. Кров замінилась у сік,
а руки — в галуззя розлоге, Пальці — в малі гілочки,
покривається шкіра корою. Дерево ж далі росте:
обважнілий живіт охопило. Вже до грудей
підповзло, вже й до шиї,
цупке,підступає.
«Задеревіти б скоріш!» — не втерпіла вона, й за
хвилину Голову в плечі, в кору поринаючи ціла,
ввібрала. Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила
втратити з тілом, Плаче весь час, і спливають по
стовбуру сльози гарячі. Слави й слізьми зажила: з-під
кори випливаючи, краплі Ймення її бережуть, і
воно не затреться ніколи. В блуді зачате дитя під
корою зростало тим
часом,
Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона Вийти
до світла. Живіт розбухав у твердій деревині.
Матір вагою гнітив. Але біль породіллі —
безмовний; Навіть Люціну, щоб їй посприяла,
покликать не може. Все ж наче родить вона:
зігнувшись, немов од переймів, Дерево стогін
глухий видає і спливає сльозами…

Дуже важко дається нам те вічне буття на скіфській пекторалі, але то — наше буття, і іншого нам не дано… І оте проникли­ве Шевченкове — «як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій» — і є бажанням опинитися саме на пекторалі — в цьому пантеоні віків над віками…

1993

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору