«Наша Парафія»

Перше видання книжки Євгена Гуцала «Ментальність орди» вийшло у видавництві «Просвіта» в 1995 році, вже після смерті письменника, яка сталась у липні того ж року.

В основу видання було покладено цикл публіцистичних статей Гуцала, опублікованих упродовж 1993—1995 років у «Літературній Ук­раїні». Об’єднання їх в одній книжці цілком виправдане, тематично статті становлять цілісність — їх присвячено деконструкції куль­ту російською народу, тривалий час нав’язуваного українцям. У нинішньому, другому і доповненому, виданні «Ментальність орди» надруковано дві статті з цього публіцистичного циклу, що не ввійшли до попередньої книжки: «Всяка хурда-мурда…» та стат­тя, яку письменник не встиг завершити через раптову смерть. Вона так і зветься «Остання незавершена стаття Євгена Гуцала».

Не належить до цієї тематики лише перша стаття «Пектораль», Вона також не ввійшла до першого видання «Ментальності орди». Однак не випадково саме цією статтею відкривається роз­діл публіцистики в п’ятому томі «Вибраних творів» Євгена Гуцала, що вийшов 1997 p. І є своя глибока закономірність в тому, що пуб­ліцистичний цикл письменника в зазначеному виданні починається з «Пекторалі». Цю статтю, чи, швидше, есей, написаний раніше, в 1993 році, надихає віра у відродження України, її творчої потуги, втіленої в слові, пам’ятках культури, історії. «З глини, з пороху, з небуття-буття відновлюється Україна, її душа, її слово». Проте повернення до себе, до своїх джерел вимагає величезних зусиль. Адже українське суспільство пережило кілька століть жахливих руйнацій, коли були дискредитовані всі християнські заповіді, коли обман, брехня, ошуканство стали нормами моралі. «І невже це су­спільство зміниться, переродиться, постане в іншій іпостасі?» — запитує письменник. І відповідає твердим: «А повинне. І повинні відродитися українська душа, українське слово. І багатостраж­дальна література. Важкі ці пологи, але інших метаморфоз нам не дано, бо умови — вкрай жорстокі, нелюдські».

У публіцистичному циклі, названому за однією зі статей «Мен­тальність орди», Гуцало, власне, й аналізує першопричини тих ук­рай складних обставин, в яких Україні доводиться долати шлях повернення до себе. Поштовхом до написання статей стала поси­лена реанімація в засобах масової інформації після приходу до вла­ди А. Кучми поняття євразійського простору і тези про необхід­ність повернення України до євразійської цивілізації, в орбіті якої вона перебувала впродовж кількох століть.

За переконанням письменника, саме тривала залежність України від Росії в межах створеної російським етносом імперії і спричинила жорстокі нелюдські умови життя «на нашій не своїй землі». У про­мові, виголошеній під час одержання премії фундації Тетяни та Оме­ляна Антоновичів, Гуцало так пояснював мотиви, що спонукали його до написання «Ментальності орди»: «Але ж гріх було не задуматися над співжиттям… російською та українського народів на українській таки землі, гріх було не задуматися над російською ментальністю, яка не є такою сама в собі чи сама по собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специфічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру української вдачі. Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав’язувався культ російського народу, нам пос­тійно нав’язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспектив­ності, цивілізація мародерства» 1.

Взаємини українського і російського народів письменник розгля­дає в контексті протиставлення двох типів цивілізацій — осілого, землеробського, з одного боку, і кочового, загарбницького, з другого. У цьому зіткненні народ-кочівник, якого веде невситиме прагнення територіальної експансії, захоплення все нових і нових земель, яко­го не зупиняє жоден досягнутий рубіж, неминуче перемагає земле­роба. Поширившись на величезному просторі, не закорінений в пи­томий ґрунт, призвичаєний до грабіжництва, існування коштом чужої праці, народ-завойовник руйнує усталений, органічно вписа­ний в довкілля господарчий лад поневолених народів, їх звичаї, культуру, ідентичність.

Осмислення історії українсько-російських стосунків як конф­лікту носіїв різних цивілізаційних начал — осілого й кочового — має досить тривалу традицію в українській історичній, культурологіч­ній та художній літературі. Якщо обмежитись лише художньо-фі­лософськими інтерпретаціями цієї теми, то до попередників Гуца­ла слід віднести Лесю Українку, яка в кількох драматичних поемах дала унікальний за глибиною художній аналіз теми національного поневолення з виразною проекцією на характер українсько-росій­ських відносин, Тодося Осьмачку з його «Старшим боярином», де в такому ж контексті змальовано руйнацію традиційної селянської культури під час столипінської реформи, Євгена Маланюка, в поезії та есеїстиці якого мотив деформації колективної народної психіки під тиском чужинецької експансії належить до провідних.

Слід сказати, що автор «Ментальності орди» не відриває ос­танню комуністичну стадію історичного розвитку Російської ім­перії від попередньої самодержавної, а вважає комуністичну Росію її закономірним продовженням. Як підкреслює Гуцало, звичка до на­сильства як способу буття і в своєму середовищі, і в середовищі підкорених народів, терор знизу і терор згори як форма держав­ності і побутування народонаселення в імперії підготували спри­ятливий ґрунт для засвоєння ідей Маркса-Леніна та їх більшовиць­кого втілення. Соціалістична ідея була сприйнята в російській колективній свідомості, звиклій до постійного поневолення і по­грабування інших народів, як можливість реалізувати соціальну справедливість шляхом розбійницького «перерозподілу» власності. Це й забезпечило перемогу жовтневого перевороту, коли Ульянов-Ленін, зазначає письменник, «ці звичаї й ці норми ввів до державної ідеології, до кривавої соціальної філософії, покликавши і призначив­ши на ролі рушіїв російської історії і захисників Російської імперії кримінальних злочинців та авантюристів, таким чином до абсурду криміналізувавши як історію Росії, так і до абсурду стероризувавши історію «народів Росії».

Таким чином, Гуцало осмислює історичний розвиток Російської імперії як азійської деспотії, народ якої позбавлено і уявлень, і праг­нень до побудови правової держави західного зразка. Більше того, поневоливши Україну і запровадивши тут свої порядки, свій «здирни­цький чиновницько-держимордний лад», імперія перервала перспекти­ву демократичного розвитку України, яка була закладена в її істо­ричних традиціях ще від елементів народовладдя в Київській Русі, перенесених у Новгород, що був у найжорстокіший спосіб знище­ний Іваном Грозним.

Можна, звичайно, закинути Гуцалові занадто прямолінійну кате­горичність, ба навіть упередженість, яку визнавав він сам, в оцінці неспроможності росіян до сприйняття ідеї верховенства права («правового сприйняття буття російська ментальність не допус­кала, не допускає і не допустить. Чи я помиляюсь, надто катего­ричний? Хотілося б помилитись»).

Було б дуже добре, якби Гуцало помилився. Було б дуже добре і для України, і для інших країн пострадянського простору, якби в Росії почались нарешті реальні процеси демократизації й лібералі­зації суспільства. А проте політичний розвиток Росії іде в іншому напрямі — напрямі посилення неоімперських амбіцій її провідників, наступу на права людини й свободу слова, посилення авторитар­ного стилю управління державою.

За ті кілька років, що минули з часу публікації «Ментальності орди», жодна із загроз з боку Росії, які й спонукали письменника до публіцистичного висвітлення історії російських завоювань, не зникла. Не припинено розв’язану Росією ганебну чеченську війну, яку праця Гуцала вводить в історичний контекст загарбницьких воєн імперії на Кавказі. «Чи сама собою не напрошується аналогія з сьогоднішньою Чечнею? — Запитував письменник у статті «Знак Чечні». — Коли весь народ, який вперто бореться за свою незалеж­ність, чомусь Кремлем уперто називається банд формуваннями». Ба більше, нещодавно «під знаком Чечні» в Росії здійснено зловіс­ну «зачистку» журналістки Анни Політковської, яка правдиво ко­ментувала чеченські події.

Закостенілі традиції цивілізації грабіжництва з неймовірно роздутим бюрократичним апаратом, що працює не на суспільство, а на самозбереження й самовідтворення, корупція і хабарництво в чиновницьких кабінетах, продажність суддів — весь цей букет хронічних хвороб імперії, про які йдеться в «Ментальності орди», досі тримає в своїх цупких лабетах Україну. Тримає міцно, бо на­віть демократичні здобутки такого масштабного народного зру­шення, як Помаранчева революція, коли, здавалося, почався відлік нового часу — формування громадянського суспільства і рух до побу­дови національної правової держави, — знову загальмовано і знову пос­тавлено під загрозу внаслідок розбрату й безвідповідальності в пома­ранчевому керівництві, яке народ привів до влади і яке цю владу віддало партії одного найбільш зрусифікованого регіону.

Ніщо не засвідчує так виразно постколоніальні деформації розвитку України і загрози нашому державному суверенітету з боку Москви, як нинішній союз у Верховній Раді Партії регіонів з комуністами і соціалістами. Протиприродне для будь-якої європей­ської країни об’єднання ідеологічних опонентів у нашому парламен­ті уможливила спільність промосковської орієнтації зазначених партій. Це підтверджує солідарність регіоналів, комуністів і соціалістів щодо всіх тих проектів, як-то: федералізація країни, на­дання російській мові статусу державної, відмова від вступу до НАТО, що, в разі їх реалізації, знищать державну незалежність України і повернуть її в лоно імперії. Знову бачимо при владі типо­во колоніальну еліту, яка, нагадує Гуцало, в завойованих Росією кра­ях завжди добиралась із гіршої за своїми моральними якостями час­тини місцевого населення. Досі не зійшли з політичної арени лідери компартії і соцпартії П. Симоненко та О. Мороз, яких письменник називає «комуністичними шоуменами», провідниками інтернаціо­нальної, а насправді імперської ідеології, що «тримається силою колоніального ярма». І в нинішній Верховній Раді присутні ідеоло­гічні соратники 152 нардепів другого скликання, які в депутатсько­му запиті вимагали від Кучми виконання його передвиборної обіцян­ки надати російській мові статус державної і про яких Гуцало писав: «підносять цей смертельний меч на українську мову, і на суверенність України, і на нас із вами».

Отже, час показав, що велика тривога письменника за долю батьківщини, здобута державність якої лишається хисткою і не­певною, була не марною. Моральне й духовне спустошення, спричи­нене імперською асиміляцією питомого мовно-культурного довкіл­ля, яскраво виявилось і в сприйнятті «Ментальності орди» в певних інтелектуальних колах. Різко негативні відгуки на книжку з’явилися не тільки в газеті соціалістичної партії «Товарищ», в чому не було жодних несподіванок, а й у виданнях, які позиціонують себе як лі­берально-демократичні. У новоствореній в 1996 році газеті «День» було опубліковано кілька негативних рецензій на книжку Гуцала. Автор однієї з них, історик Олексій Толочко, у статті під назвою «Ментальність Ясиру» звинуватив письменника в русофобії і в спро­бі ірраціонального проектування на сусідній народ власного етнічно­го досвіду гріхів і пророцтв. «Минуло 5 років, відколи ми перестали жити в російському контексті, — писав О. Толочко, — війна закінчи­лася, армію здемобілізовано. І коли хтось не встиг вчасно на фронт, не навоювався і не насидівся в окопах, а тому вирушає партизанити в ліси, це не значить, що ми маємо рушити за ним». 2

Ліберальна толерантність у міжнаціональних стосунках, яку начебто обстоює О. Толочко в дискусії з письменником, що дозво­лив собі некоректність у ставленні до сусідів, була б доречною, якби постсовєтські взаємини України з Росією досягли західних стандартів міжнародного співробітництва. Натоміть ставлення російського політикуму до українського суверенітету значно ближче до комінтернівської схеми «дружби народів», дотепно висміяної Дж. Орвеллом у «Скотофермі» в образі Кішки з «Комітету переви­ховання диких тварин», яка читала горобцям лекції про «братерство тварин», вмовляючи їх сісти їй на лапку.

Очевидно, що політкоректність в українсько-російських міжна­ціональних взаєминах поки що належить до сфери демагогії. Ре­альне досягнення взаємоповаги і рівноправності в стосунках двох країн залежатиме від їх спроможності стати на демократичний шлях розвитку. Варто зазначити, що незаангажовані російські по­літологи нині визнають, що Україна після вибуху масової грома­дянської активності під час Помаранчевої революції має значно більші шанси для поступу на цьому шляху, ніж путінська Росія. Більше того, вони розглядають здатність України до зміцнення незалежної правової держави як необхідну передумову для перспек­тив майбутніх демократичних змін і в Росії. І тому нинішній путінський режим вбачає в суверенній Українській державі найбіль­шу небезпеку для свого збереження.

Російський політолог Андрій Піонтковський, директор Центру стратегічних досліджень, зазначає: «Україна справді становить загрозу, але не безпеці Росії, як про це трублять кремлівські пропа­гандисти, а відносній популярності путінської моделі корпоратив­ної, авторитарної, ворожої Заходу держави. Досвід наших колиш­ніх сусідів по комунальній квартирі, які обрали іншу модель розвитку, і передусім України, в жодному разі не повинен стати привабливим для російських підданих. Прибалти до уваги не беруться — вони завжди були чужими. А от успіх України — це кощієва смерть путінізму, цієї убогої філософії нижчих чинів ФСБ, які шаленіли від «кришування» меблевих магазинів і розпилювання нафтових ком­паній. Економіка України повинна бути підірвана, її політична сис­тема парламентської демократії дискредитована. Москва докладе всіх зусиль для досягнення цієї благородної мети. Якщо Україна ви­стоїть і підтвердить життєздатність та безповоротність свого європейського цивілізаційного вибору, це стане вирішальним аргу­ментом, кинутим на терези багатовікової суперечки всередині російської культури. Найкращий спосіб допомогти Росії сьогодні — це допомогти Україні» 3.

Проте ніхто не побудує нам суверенну державу, в якій панува­тиме демократія й верховенство права. Це залежить тільки від нас. Але для цього потрібно здолати інерцію ментальної й духовної залежності від колишньої євразійської імперії. В цьому й переконує нас остання праця Євгена Гуцала.

1. Гуцало Євген. Твори- У-S- -. К., 1997. — Т. 5.: Поезії. Статті. — С. 8. [↩]
2. Толочко Олексій. Ментальність Ясиру// День. — 1996, — 25 груд. [↩]
3. Урок української. — 2006. — № 10. — С. 63. [↩]

Опубліковано: 02.03.2015.