«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаПубліцистикаЄвген Гуцало --- Ментальність орди

Буслаєвщина, або ж не впоперек, а вздовж каменя…

1. Вийшов і надісланий передплатникам № 6 журналу «Но­вый мир» за 1994 р. Я з давніх пір читав і читаю це (не повер­тається язик сказати — «русскоязычное») видання. У свіжому, червневому числі знайшов статтю академіка Д. С. Лихачова «Не­льзя уйти от самих себя… (Историческое самосознание и культура России)». Згоджуюся з тезою, винесеною в заголовок, як і з гіркою необхідністю трьох — наче три камені на шиї — крапок; за всім цим не просто констатація, а й відчуття приреченості. Здавалося б, безвихідної приреченості, та коли дочитуєш статтю, то бачиш, що це начебто не зовсім так, і добре, що не зовсім, точніше, по­винно б бути добре для всіх — і для правих, і для винних.

Звичайно, статтю написано з позицій російського патріота-інтелігента («Я не проповедую национализм, хотя и пишу с ис­кренней болью по родной для меня и любимой России»), і дивно було б стосовно відомого академіка, якби статтю було написано з якихось інших позицій. Уся глобальна концепція статті, широ­кий спектр її суджень — це намагання проаналізувати феномен Росії протягом її історії, осмислюючи її нинішнє становище, ду­маючи й дбаючи про її становище завтра. Не вдаватимусь до специфіки всього спектра цих спостережень і суджень, до їхньої об’єктивності, на жаль: Сізіфова це праця, камінь скочувався й скочується. Але є один аспект у статті, на цьому аспекті хотілося б зупинитися й наголосити, бо ж думалося над цим і раніше.

Хоч би як вірив академік Д. С. Лихачов у те, що він не про­повідує націоналізм, та варто прочитати бодай одну таку його фразу, як «Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих пространствах около двухсот народов. Согласитесь, это нема­ло», — щоб переконатися, що таки проповідує націоналізм, і що його форми захисту націоналізму дещо відмінні від форм захисту націоналізму, скажімо, в генерала Лебедя чи нардепа Жиринов­ского, в котрого, як відомо з його заяви, «мать — русская, отец — юрист».

Заносить, заносить мене від обраного аспекту, але в тому, що — заносить, мабуть, є своя логіка.

Осудивши профанів і дилетантів, які некомпетентно й упере­джено судять про Росію, автор «Нового мира» заявляє: «Я просто за нормальный взгляд на Россию в масштабах ее истории. Чита­тель, думается, в конце концов поймет, в чем суть такого «нор­мального взгляда», в каких чертах национального русского харак­тера скрыты истинные причины нашей нынешней трагической ситуации».

Отже, обраний мною аспект розмови — саме російський на­ціональний характер, причім не весь характер у всіх його виявах, а лише один нюанс характеру, але, на мою думку, такий нюанс, який є далеко не вбогим Івашком чи безрідним Петрушкою по­між інших нюансів, і, можливо, саме він незмінно генеральний заводіяка монструального заквасу, згубний змій-спокусник, який водночас і кондове творяще начало. Що ж це за змій-спокусник?

2. Доля окремої людини мало чим відрізняється від долі окре­мого народу, а доля окремого народу мало чим відрізняється від долі окремої людини, і взаємозалежність тут є завжди, а не в якусь тільки епоху чи тільки в силу певних обставин. Окремий представник етносу наділений вдачею, якою наділені всі інші ін­дивідуальні представники цього етносу, а в своїй сукупності вони й творять вдачу етносу, що передається з віку в вік, з покоління в покоління з фатальною закодованістю. Національний характер, або, як ми тепер стали говорити, менталітет. У глибинах націо­нального характеру, себто в глибинах менталітету, — коріння й причини саме такої, а не іншої, історичної долі народу, характеру його державності, майбутнього його держави, а також стосунків з іншими етносами, іншими державами. У зв’язку з цим цікаво й повчально крізь призму національного характеру поглянути на історію будь-якого народу, і народ український чи народ росій­ський, яким роковано буги народами-сусідами, тут зовсім не є винятком.

Академік Д. Лихачов у статті «Нельзя уйти от самих себя…» цілком справедливо, — цитую вибірково, — зазначає: «Никакой особой миссии у России нет и не было. Судьба нации принципи­ально не отличается от судьбы человека… И не надо ни на кого сваливать вину за свою «несчастность» — ни на коварных сосе­дей или завоевателей, ни на случайности, ибо и случайности да­леко не случайны, но не потому, что существует какая-то «судь­ба», рок или миссия, а в силу того, что у случайностей есть конкретные причины… Одна из основных причин многих слу­чайностей — национальный характер русских… Широк, очень широк русский человек — я бы сузил его, заявляет Иван Кара­мазов у Достоевского… Центристские позиции тяжелы, а то и просто невыносимы для русского человека… вера в свою предна­значенность… Стремление уйти от государственной «опеки» на­встречу опасностям в степи или в леса, в Сибирь, искать счаст­ливого Беловодья и в этих поисках угодить на Аляску, даже переселиться в Японию». I т. д.

3. Ще з дитячих літ відомі рядки про Іллю Муромця та Солов’я-Розбійника.

А то свищет Соловей да по-соловьему,
Он кричит злодей-разбойник по-вериному,
И от его ли-то от посвисту соловьего,
И от его ли-то от покрику звериного,
То все травушки муравы уплетаются,
Все лазоревы цветочки осыпаются.

Ну, це Соловей-Розбійник, це його молодецтво, так буйству­вати йому велено. А ось билина «Сорок калик со каликою», тут — «калика со каликою» з монастиря в Боголюбово йдуть до Єрусалима святій святині помолитися, в дорозі вони стрілися з великим князем київським Володимиром — і:

Клюки-посохи в землю потыкали,
А и сумочки исповесили;
Скричат калики зычным голосом:
Дрогнет матушка сыра земля,
С дерев вершины попадали,
Под князем конь окорачился,
А богатыри с коней попадали.

Правда ж вражаючий вияв молодецтва не якогось там Солов’я-Розбійника, а «сорока калик со каликою», які йдуть «Господню Гробу приложитися, во Ердань реке искупатися, не­тленною ризой утеретися»? З усього видно, яка це смиренна та богобоязлива публіка, як-то для душевного очищення їй прагнеться в Єрусалим. Чи не такого самого молодецького заквасу і Васька Буслаєв, який теж іде до Єрусалима і щиро зізнається: «А мое-то ведь гулянье неохотное». Я чомусь певен, що всі вони з тієї самої «хороброї дружини», якій і Соловей-Розбійник не чужий, теж — плоть від плоті, хай він чи поганин, чи ідолище, бо хіба той поганин, він же автоматично й ідолище, також не доклав своїх зусиль до творення тієї унікальної плоті й тієї унікальної кості, що згодом начебто остаточно й стали єдиним російським народом — тим, виявляється, не таким уже в нинішніх умовах СНД і єдиним та неділимим народом, у нутрі якого дедалі виразнішає тенденція до свідомого виокремлення й поганина, й ідолища.

4. Фольклор, билини — таки дзеркало. Й дзеркало не таке просте, що в ньому можна побачити тільки минуле, а значно складніше — в ньому можна побачити своє сьогоднішнє. А та­кож — і своє завтрашнє, себто майбутнє.

Думку про таке чародійне дзеркало (яйце-райце! футуроло­гія-голографія!) викликає билина «Илья Муромец и голи кабац­кие». Не впевнений, що хтось із дослідників фольклору чи полі­тиків учорашнього-сьогоднішнього дня може похвалитися паралеллю між Іллею Муромцем і Леніним, а я от хочу похвали­тися сміливістю такої ретроспективної аналогії, вважаючи, в силу рутинної інерції, Іллю Муромця ленінцем-предтечею, як самого Леніна таки вірним і послідовним муромцем, і якщо вже — Ілліч, то чи Ілліч не від Іллі Муромця?

Висновки ґрунтуються ось на чому. Хоч і де вештався бога­тир у чистому полі, та дістався стольного Києва. Тут захотів пох­мелитися, а що його мошна спорожніла, то попросив «три бочки сороковые зелена вина безденежно». «Чумаки целовальники» йому вловили, обізвавши старим собакою. Що ж чинить пред­теча ленінізму?

Да не много-то Илья у них спрашивал,
Да не много с ними разговаривал.
Приходил он ко подвалу кабачному,
Он пинал правой ногой во двери подвальны,
Брал он бочку сороковую под пазуху,
Да другую брал под другую,
Третью бочку он йогой катил
Выходил Илья да на зеленый луг,
Закричал во всю голову человечий
Во всю силу свою богатырскую
Он зычным громким голосом:
«Ай вы братцы мои пьяницы,
Да вы голи кабацкие,
Кабацкие голи, мужички деревенские!
Вы пожалуйте ко мне на зеленый луг,
Да вы пейте у меня зелена вина допьяна;
Вы молите Бога за старого».

Звичайно, «голи кабацкие» відгукнулися, не відмовилися (як і новгородці не відмовилися на клич Васьки Буслаева «пить и есть из готового»), — як і не відмовилися на клич муромця Ілліча, кинув­шись із сокирою на рідну матушку Росію й на неньку Україну, бо ж, бачте, без пограбування українських багатств — вугілля, руди, хліба, російська революція загинула б, і справді — загинула б, а так он на скільки розтягнулася її агонія, що й досі краю не видно.

5. Цей билинної слави і билинної невмирущості Васька Буслаєвич

Со пьяницы, с безумицы,
С веселыми, удалыми добрьти молодцы
Допьяна уж стал напиватися, —
А и ходя в городе уродует:
Которого возьмет он за руку,
Из плеча тому руку выдернет;
Которого заденет за ногу,
То из гузна ногу выломит;
Которого хватит поперек хребта,
Тот кричит, ревет, окаречь ползет…

Васька зібрав хоробру дружину — з тих, «кто хочет петь и есть из готового», всі — відчайдухи та шибайголови. А така сила завжди повинна прагнути виходу й утвердження. Ця сила ось так утверджується в Новгороді: «Какой зайдет, убьют его, за ворота бросят». І все це без будь-якої мотивації, бо коли молодецтво домагатиметься мотивації, то автоматично перестане бути молодецтвом, себто — «удалью». Після нападу на царський шинок хоробра дружина вдається до традиційної забави.

Начали уж ребята боротися,
А в ином кругу в кулаки битис:
От тое борьбы от ребячия
Началась драка великая…
Прибили уже много до смерти.
Вдвое, втрое перековеркали,
Руки, ноги переломали…
И дерутся они день до вечера.
Молоды Василий сын Буслаевич
Со своей дружиною хороброю,
Прибили они во Новеграде,
Прибили уже много до смерти…

Ось така буйна вдача у Васьки, ось такі масштаби і велич народного характеру, який не є чи нетиповим, чи винятковим, зовсім ні, він — плоть від плоті народної, і ця плоть народжує саме таких значних героїв, і Васька Буслаєв уособлює їх найяскраві­ше і найдостойніше. Духовні побратими відзначаються тими сами­ми діяннями: «которого заденет за ногу, то из гузна ногу выломит». О, бійка-драка на Русі, цей апофеоз народного молодецтва, чи не найколоритніше й найзагадковіше в «загадковій» російській душі, оспі­вана багаторазово ж у фольклорі, так і в художній літературі, і як тут не згадати «Песню про царя Ивана Васильевича, молодого оп­ричника и удалого купца Калашникова» М. Лєрмонтова.

Как сходилися, собиралися
Удалые бойцы московские
На Москву-реку, на кулачный бой.
Розгуляться для праздника, потешиться…

6. Билини — віддзеркалення історії; звичайно, дуже спе­цифічне віддзеркалення, тож і донесена до нас у такий спосіб історія може видатися специфічною, хоча то вже, очевидно, біль­ше залежить від самої історії, ніж від дзеркала. Ось популярна билина «Братья-разбойники и сестра», один з варіантів якої за­писав і О. С. Пушкін. У багатої вдови було десятеро дітей: четве­ро загинуло,

А пять-то сыновей да все в разбой пошли,
Все в разбой пошли, стали разбойничати,
Стали разбойничати да подорожничати.

Десяту дитину, дочку Марфушку, багата вдова віддала заміж за багатого поморина, ось вони їдуть у гості до матері-тещі:

Отколь, отколь взялись воры-разбойнички;
Убили, убили поморина;
Малого младенца в море сбросили;
Молоду молодушку во плен взяли.

Неважко здогадатися, що п’ять братів-розбійників напали таки на рідну сестру з її дитиною та чоловіком. Чи випадково? Може, й випадково. Але водночас — і закономірно, бо ж було в традиціях розбійничати не тільки поміж чужих народів-племен, сусідніх, а й у гущі свого ж таки — рідного! — народу, а тут уже було й не такою випадковістю порішити матір гострою сокирою чи сестру проворним ножичком. Розбій був промислом, як і всі інші промисли, мав свої легенди та свій розбійний фольклор і, як усякий промисел, мав свої віковічні традиції, свою етику й свою філософію: таки так, і в розбої не обходилося без народної етики і народної філософії.

7. Буслаєв — не просто герой фольклору, а й особа цілком конкретна. Заводіяка поміж буйного парубоцтва, що зажило сла­ви походами на північні народи. Пісенне джерело доносить, що пиячив з п’яницями, злодійствував із злодіями, розбійничав з розбійниками, кривдячи невинних. А що вже любитель усіляких бійок, які були буденною потіхою-забавою не тільки новгород­ців, коли — стінка на стінку, коли — морду в кров, а зуби виплю­нуто на землю. Інше пісенне джерело доносить, як Васька Бус­лаєв зі своєю дружиною відчайдушно надумав іти в Єрусалим. Пливучи до Єрусалима, розказує купцям: «Гой еси, вы, гости-корабельщики! А мое-то ведь гулянье неохотное: смолоду много бито, граблено, под старость надо душу спасати». У народнопі­сенній пам’яті ватажка новгородських ушкуйників бачимо в пан­теоні витязів.

Скільки таких ушкуйників — і таких овіяних народною сла­вою, як Васька Буслаєв, і менш знаменитих, і зовсім невідомих! Коли знайомишся з історією Росії, коли знайомишся з її історич­ною белетристикою, то складається враження, що це історія ушкуйництва, історія розбоїв тисяч і тисяч славетних Васьок Буслаєвих — менш знаменитих і зовсім невідомих.

Ушкуйники — російські пірати, себто розбійники, а уш­куй — це невелике розбійницьке судно, переважно у новгород­ців, на ушкуях «добры молодцы» розбійничали на Волзі, на Оці та на інших річках — у гонитві за здобиччю. За якою здобич­чю — за хутром, золотом, самоцвітами, за «зелен вином» і «красными девицами»? Так, за золотом, самоцвітами і хутром, але здобували їх не працею на лоні щедрої природи, а силою зброї віднімали в «інородців», у «невірних», позбавляючи їх не тільки багатств, а й життя, так само відбирали в них «зелен вино» і «красных девиц». Пам’ятний похід новгородської розбійницької вольниці в Югру 1032 року. Новгородський владний істеблішмент був дуже зацікавлений у цих походах — тоді численні васьки-буслаєви менше розбійничали б у самому місті, та й результатами роз­бійницьких походів було ще й приєднання пограбованих і завойо­ваних земель, розширення держави, тобто ушкуйники виступали ще й патріотами, «собирателями русских земель». Бачте, ні сном ні духом не відали ті землі і народи на тих землях того, що відали про них ушкуйники: «русские земли». Цим розбоям нема числа, тьма-тьменна. Вирізали «поганих», нищили культові споруди, житла, по­селення. Але в тім-то й річ, що організовано розбійничали й поміж своїх! Скажімо, в 1375 році розбійницька рать у півтори тисячі під орудою Прокопа розбила під Костромою п’ять тисяч війська костромського воєводи Плещеева, потім цілий тиждень грабува­ли Кострому, потім грабували Нижній Новгород, потім подалися вниз по Волзі, по дорозі грабуючи всіх.

Хто такий Єрмак? Хто такий Разін? Хто такий Пугачов? Хто такий Хабаров — цей начебто «добытчик и прибыльщик»? Роз­бійники, причім розбійники всенародного масштабу й непроминущого історичного значення. Булавінський рух — розбійниць­кий рух. Вони, ці за своєю суттю розбійники, були і є не просто героями фольклору, а й улюбленими героями російського наро­ду. Скажімо, той самий Єрмак Тимофійович — спочатку був просто отаманом однієї з розбійницьких козацьких банд, пізні­ше — став завойовником Сибіру, теж збирав, виявляється, «рус­ские земли» у відомий кривавий спосіб — на славу Росії; далі — Радянського Союзу, тепер — СНД.

У пісні «Разбойный поход на Волгу» співається, як на морі Каспійському збиралися «стары бродяги беспашпортные, беспашпортные хайлы, да все разбойнички», вибрали вони собі отама­ном Єрмака сина Тимофійовича, а він і кинув їм клич:

«Еще полно нам, ребята,
На море стоять.
На море стоять, ребята,
Здесь разбой держать.
Не пора ли нам, ребята, Отправлятися
Во тое же ли
Во матушку
За добычушкой,
За добычушкой
Во Россиюшку!»

Як бачимо, співається без будь-якого дипломатичного «політесу»: «За добычушкой во Россиюшку!» І всі ці «беспашпортные хайлы, да все разбойнички» подалися під Казань — остаточно долати татарське ханство, рити підкопи під фортецю, різати й палити, а кажучи «братолюбною» лексикою нашого часу — де­монструвати активні інтернаціональні почуття, історично глибо­ко закорінені в народних масах. Саме цими піснями захоплював­ся революціонер-демократ Віссаріон Бєлінський: «В них весь быт и вся история этой военной общины, где русская удаль, отвага, молодечество и разгулье нашли себе гнездо широкое, раздольное и привольное». Невідомий автор «Казанської історії», очевидець подій, зокрема, писав, коли Казань уже взято, «…ведь на одного казанца приходилось по пятьдесят русских! Русские же воины быстро, словно орлы или голодные ястребы, летящие к гнездам своим, полетели к городским башням, словно олени, скачущие по горам, помчались по улицам города; и рыскали они, как звери по диким местам, туда и сюда, рыча, словно львы, в поисках добычи, разыскивая казанцев, скрывающихся в своих домах, и молель­нях, и погребах, и ямах. И если где-то находили они казанца — старика, или юношу, или средних лет человека, — тут же вскоре смерти его предавали; в живых оставляли только юных отроков и красивых женщин и девушек: не убивали их по повелению само­держца за то, что много умоляли мужей своих покориться ему».

Переможців не судять?! Хоча, звичайно, переможені мало чим відрізнялись від переможців — і тут історія не поскупилася на картини не менш криваві…

Нещодавно у казахського письменника Ануара Алімжанова довелося прочитати таке. В степу більше чотирьох віків із уст в уста передається народна поема «Жармак» (Єрмак). У поемі йдеться про молодого батира Сатбека, який увірвався в намет до Єрмака Тимофійовича і, перемігши в сутичці, скинув його зі стрімкого берега річки, помстившись за ріки крові свого народу, за сотні вирізаних аулів у Приіртишші. (Як тут ще раз не проци­тувати академіка Д. С. Лихачова: «Притягательные силы к дру­гим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих просторах около двухсот народов…» Тебе ви­різують на твоїй території, а потім ще й беруть на себе клопіт зберігати тебе на твоїй же території!..) Ім’я Сатбека було заборо­нене, як і поема «Жармак», а на казахській землі поставлено пам’ятник Єрмаку. Чи не безліч таких самих картин бачили ми донедавна по всій території імперії? О. Солженіцин, який нині побивається «как нам обустроить Россию», щоб не випустити з постімперських обіймів Україну, Білорусію та Казахстан, бо, мовляв, у Казахстані багато росіян, мабуть, знає, як цей край завойовувався генералами-карателями та розбійним козацтвом, як степ неодноразово повставав на завойовників, укотре захли­наючись у крові, і Чимкент переіменовано на честь кривавого генерала Черняєва і Черняєвку, Акмечеть — на Петровськ, Кереку — на Павлодар, Кзилжар — на Петропавловск, Алмати — на Вєрний; козаки полювали на казахів, як на степову дичину; за роки радянської влади було організовано геноцид-голодомор не менших масштабів, ніж в Україні. Як результат вікових боєнь — «боль­шинство русскоязычного населения», як і в Криму, і історичні крики усіляких казахських чи кримських мєшкових про дотри­мання «прав людини», про ще одне приєднання цих чужих земель до Росії. Ось так в образі шовініста Мєшкова й ожив невмирущий Єрмак, повинен ожити, мабуть, і кримський Сатбек…

8. Розбій, розбійники — неспроста цими піснями захоплю­вався революціонер-демократ В. Бєлінський. Що правда, то прав­да: таки «русская удаль, отвага, молодечество». Звичайно, захоп­лювався й сам народ — творець фольклору, бо якби не захоп­лювався, то б не складав пісень і не беріг у своїй пам’яті, то й не кланявся б цим героям, мов іконі: за образом і подобою своєю.

Пісня «Ванька Каин» — це монолог розбійника, бродяги і хайла, який теж — «добрый молодец». У цій пісні мене до глиби­ни душі вражає щире зізнання:

Мне сахарная-сладкая єства, братцы, на ум нейдет.

Мне Московское сильное царство, братцы, с ума нейдет.

Іронізувати можна тут донесхочу, але ж — не до іронії. Бо хайлу справді таки болить Московське сильне царство. Бо цар­ство Московське — це й його рук справа, це й його турбот пред­мет, бо він, хайло, теж державник. Таки без іронії. Ех, нам би таких злодіїв та розбійників — що колись, що тепер, але інші в нас і злодії, і розбійники — далеко не державники, аж ніяк не державники!

Принагідно хочеться процитувати О. Герцена: «В песнях раз­бойнику отводится благородная роль… все симпатии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и его удаль». В одній з передмов до видання історичних пісень стверджується, що «декабристов привлекает «удалая» раз­бойничья и казачья песня»…

А справжній Ванька-Каїн, цей «добрый молодец» — герой реальний, що з лаштунків суто московського буття і своїм генієм, і боготворінням генія народного закономірно (бо хіба ж тут нема закономірності?!) перейшов до іконостасу російського поклонін­ня, до національно-фольклорного поминальника. Ото вже апофе­оз відваги, молодецтва та розгулу! Справжній Ванька-Каїн (Іван Осипович Каїн) — це московський злодій, грабіжник і сищик, народився 1718 року.

Розбійницький послужний список дуже широкий і розмаї­тий. На Волзі, примкнувши до понизової вольниці, грабував і розбійничав, проливаючи невинну кров. Потім у Москві став сищиком — і в білокамінну під його оруду почали стікатися аван­тюристи й заплічних справ майстри, майже вмить Москва стала розбійницькою столицею, де мирні москвичі не знаходили собі місця, повсюдно чинилися розбої і горіли пожежі, аж у далекому Петербурзі тремтіли від жаху! Ще за життя Ваньки-Каїна народ почав складати про нього пісні, після його смерті появилися його численні життєписи, до яких додавалося понад півсотні народних пісень про нього, поміж них — така перлина російського фольк­лору, як «Не шуми, мати, зеленая дубравушка» (для мого по­коління була хрестоматійним зразком, вивчали в школі; не знаю, як тепер). У народному сприйнятті, у фольклорі Ванька-Каїн — «добрый молодец», тут лише можна повторити слова О. Герцена про інших розбійників: «…отводится благородная роль… все сим­патии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и его удаль». Спроста це чи неспрос­та? Еге ж, спроста! Мабуть, у Ваньці-Каїні небезпричинно бачи­ли себе самих, милувалися самі собою, звеличували себе са­мих — широку російську душу, широкий російський характер, який буйно та яскраво, спонтанно щиро виявляє себе й через грабежі, розбої, злочинства, і, будучи начебто характером хрис­тиянським, нітрохи не задумується над християнською суттю свого вираження, бо в злочинному процесі вираження цього ха­рактеру ще начебто передчасно задумуватися над християнською мораллю, до неї ще не дійшло, а дійде пізніше (і чи дійде?!), як у того ж таки Васьки Буслаєва, котрий, згадаймо, зізнався: «А мое- то ведь гулянье неохотное». Тобто «гулянье неохотное» з покаян­ням до Гробу Господнього, а «гулянье охотное» було перед цим — розбій і кров. А взагалі, цікава це риса — ушкуйничати, злочинствувати, впиватися кров’ю, а потім — на прощу в Єрусалим, до «Єрдань»-ріки…

Славнозвісний Кудеяр-розбійник, як відомо, пролив ріки крові чесних християн, потім Господь вділив йому іскру розуму й покаяння. Як на кого, а в мені ці розбійницькі запізнілі каяття й покаяння пробуджують не менший жах (а в любителів такого фольклору й такої історії, як бачимо, ще й дар братерського хрис­тиянського співпереживання), ніж ріки невинної християнської крові. Як відомо, розбійники, замолюючи та спокутуючи гріхи, й храми закладали на розбоєм здобуті багатства… І храми-на- Крові, й Росія-на-Крові…

9. Сигізмунд Герберштейн, дипломатичний і політичний представник династії Габсбургів у Московії, в 1549 році надруку­вав книгу «Записки про московитські справи», заживши, дякую­чи цій праці, всесвітньої слави. Це книга об’єктивних вражень, її вивчали — й вивчають по нинішній день. Книга справді дуже повчальна і на диво актуальна, тут багато що можна цитувати на злобу нинішнього дня. Наведу хоча б дві цитати у плані розвитку порушеної теми. Перша — про російський народ: «Невідомо, чи народ за своєю загрубілістю потребує собі в государі тирана, чи від тиранії государя сам народ стає таким бездушним і жорс­токим». Друга — про Василя III Івановича, великого князя москов­ського, який завершив об’єднання Русі довкола Москви: «…хоча після смерті Олександра, короля польського, у Василя не було ніякого приводу до війни з Сигізмундом, королем польським і великим князем литовським, усе ж він знайшов випадок для війни, бачачи, що король схильний більше до миру, ніж до війни, і що литовці теж ненавидять війну». Можна було б наводити без­ліч інших подібних суджень спостережливих іноземців, які на­чебто в такий спосіб уже тоді провіщали, скажімо, агресії царя Петра І, чи агресії сталінського часу — на Монголію, на Фінлян­дію, на країни Прибалтики. В цьому ж ряду прагнення виходу до «теплих морів» — хай то майже століття тому похід на Індію, хай то зовсім недавній «наїзд» на Афганістан… До речі, француз де Ля Невіль ось як змальовував майбутнього реформатора Росії Петра І: «…йому тільки 20 років, голова в нього постійно трусить­ся. Улюблена його забава полягає в нацьковуванні своїх улюб­ленців один на одного, і досить часто один убиває другого з ба­жання запобігти царської ласки. Любить він також дзвонити у великий дзвін, але найголовніша пристрасть його — милуватися пожежами, які досить часто трапляються в Москві. Московитяни не завдають собі клопоту гасити їх, поки вогонь знищить 400 чи 500 будинків. Правда, що й збитків тут буває переважно небага­то, тому що будинки московитян не кращі за свинарники у Фран­ції чи в Німеччині… Пожежі найчастіше трапляються від п’янства і необережного поводження з вогнем…»

Саме про таку свою батьківщину з болем говорив російський поет: «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ, и вы, мундиры голубые…» Хоч би й що казали, проте ленінщина — це не жидомасони, а ті ж самі «добры молодцы», ті ж самі, оперті на філософію марксизму, у загальнодержавних масштабах російсько-злодійські «удаль, отвага, молодечество и разгулье». Інші народи на так званому нашому «євразійському просторі» колонізовано не просто російською військовою силою, а ще й віддано на освоєння, на перетравлення, на нову модифікацію саме російським національним характером, саме оцими розбій­но-злодійськими «удалью, отвагою, молодечеством и разгульем», а ще ж і тим способом господарювання, яке гірше від всякої без­господарності, а ще ж і тим здирницьким чиновницько-держимордним ладом, який мало чим відрізняється від казармено-тю- ремного. Тепер от маємо жириновіцину. А що після жириновщини? Чи ленінщина-жириновщина фатально неминучі, безсмертні, бо закодовані в національному характері, в самій вдачі народній, бо, власне, це є буслаєвщина — від Васьки Буслаєва — на часи ми­нущі, йдучі й грядущі?

Знову повернімося до билини про Ваську Буслаєва. Ось як Амелфа Тимофіївна благословляла своє чадо в Єрусалим:

То коли пойдешь на добрые дела,
Тебе дам благословение великое;
То коли ты, дитя, на розбой пойдешь,
И не дам благословения великого,
А и не носи Василя сыра земля.

У тій одіссеї до «чужих палестин» на морі Каспійському, на острові Куминському, на горі Сорочинській Васька Буслаєв поба­чив порожню людську голову, знічев’я — гуляє ж душа! — коп­нув її з дороги ногою. Обізвалася голова ображено. Колись це також був «молодец… не хуже тебя». Й провістила голова: тут колись лежатиме й голова Буслаєва. Той розсердився: «Али, го­лова, в тебе враг говорит, или нечистый дух». А ще ж він разом зі своею дружиною забавлявся на горі Сорочинській — стрибали не впоперек «каменя спотикання», а вздовж, хоч на камені було написано застереження для всіх, щоб не стрибали впоперек а тільки вздовж.

Здавалося б, очистили свої душі в Єрусалимі, скупалися в «Єрдані», по дорозі «во Россиюшку» знову опиняються на тій горі Сорочинській, де мертва голова-провісниця, де отой камінь.

Стал с дружиною тешиться и забавлятися.
Поперек каменю поскакивати;
Захотелось Василю вдоль скакати:
Разбежался, скочил вдоль по каменю,
И не доскочил только четверти,
Тут убился под каменем.
Где лежит пуста голова,
Там Василя схоронили.

Виявляється, мудра була та чужа голова-провісниця на Сорочинській горі, послухатися б її — і горя б не знав Васька Буслаєв. Якби скочив упоперек каменя, а не вздовж каменя. Але хіба скочиш навіть за мудрою порадою впоперек каменя, коли тобі на роду написано скакати уздовж каменя? А якби навіть — чому б не припустити?! — скочив таки впоперек, то б уже був не Васька Буслаєв. А хто? Можливо, той вимріяний академіком Д. С. Лихачовим герой не так учорашнього й нинішнього дня, як завтрашнього. Який би таки послухав голову-провісницю з Сорочинської гори, в даному разі — самого академіка, котрий у статті резюмує і радить: «Нам, русским, необходимо наконец обрести право и силу самим отвечать за свое настоящее, самим решать свою политику — и в области культуры, и в области экономики, и в области государственно­го права, — опираясь на реальные факты, на реальные тради­ции, а не на различного рода предрассудки, связанные с рус­ской историей, на мифы о всемирно-исторической «миссии» русского народа и на его якобы обреченность в силу мифичес­ких представлений о каком-то особенно тяжелом наследстве рабства, которого не было, крепостного права, которое было у многих, на якобы отсутствие демократических традиций, кото­рые на самом деле у нас были, на якобы отсутствие деловых качеств, которых было сверхдостаточно (одно освоение Сиби­ри чего стоит) и т. д., и т. п. У нас была история не хуже и не лучше, чем у других народов». I т. д., і т. п.

Вище я вже говорив, які то «реальні факти» і «реальні тради­ції» в російській історії — і не дай Боже й далі «опиратись» на них.

«Одно освоение Сибири чего стоит!» — захоплюється ака­демік Д. С. Лихачов. І справді, дуже багато варте — всім там вирізаним і колонізованим народам, але, здається, академік не розуміє цього, а розуміє по-своєму.

Одна з гарантій, одна з панацей, що Васька Буслаєв начебто скочить не вздовж, а впоперек каменя: «Тысячелетние культур­ные традиции ко многому обязывают». Бачте, вже навіть не тра­диції одного тисячоліття, а — тисячолітні, є начебто запорукою і панацеєю. Самого народу ще не було, а традиції вже тисячолітні в нього були: чи й не вони здобувалися методом «освоєння Сибі­ру»? «Освоєнням»!

Ота мертва голова-провісниця з Сорочинської гори знала, що говорила, не було в її віщуваннях оцієї академічної амбітності патріота, який заявляє: «Я не проповедую национализм».

І все ж згоджуєшся з однією незаперечною істиною. З тією істиною, яка всім іншим народам відома з давніх-давен, але її не можна було довести ні Васьці Буслаєву, ні Єрмаку, ні Разіну, ні Леніну, яким на роду було написано скакати не впоперек, а вздовж каменя: «Никакой особой миссии у России нет и не было!»

А тим часом… Васька Буслаєв скаче! Скакав і скаче. Скажі­мо, в Таджикистані. Уздовж каменя. Бо вимагають «інтереси Росії», а інтереси Росії» завжди розумілися однаково — зовсім не так, як їх радила розуміти мудра голова на Сорочинській горі. Навіть геній російської літератури О. Пушкін «інтереси Росії» розумів приблизно так, як їх розуміють тепер генерал Грачов чи нардеп Жириновский, інакше б не написав «Клеветникам Рос­сии» — дуже актуальний і сьогодні вірш, під яким, здається, під­писалася б новообрана Державна дума чи не в повному складі.

І Васька Буслаєв підписався б.

Якби тоді скочив не вздовж, а впоперек.

І у зв’язку з усім цим як відчуття фатальної приреченості (хоча автор так не задумував) може сприйматися заголовок статті академіка Д. С. Лихачова: «Нельзя уйти от самих себя…»

І три крапки — як три камені на шиї…

1994

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору