«Наша Парафія»

Храм св. Архистратига Михаїла

Християнський храм — це Ноєв ковчег, корабель, що допомагає людині долати хвилі буремного житейського моря. Саме тому традиційні українські дерев’яні церкви споконвіків будувалися у формі корабля.

Храм св. Архистратига Михаїла — це тризрубний «вітрильник», в якому середня «щогла» ширша та вища за бічні. Зруби із соснових брусів поставлені в ряд із заходу на схід — у бік небесного Єрусалиму, куди й належить плисти кораблеві спасіння. Східний зруб (вівтар) — шестикутний, центральний (нава) та західний (бабинець) — прямокутні. Над кожною частиною храму височить шатровий дах. Бані, як і дах, покриті ґонтом, а стіни обшиті вертикальною шалівкою. Кожну баню завершує кований хрест — знамено нашої перемоги над гріховним світом.

Храм св. Архистратига Михаїла перевезено до Київського Музею просто неба із села Дорогинка Фастівського району Київської області. В його зовнішньому вигляді збереглися надзвичайно древні, архаїчні особливості. Очевидно, саме такі дерев’яні храми першими поставали на нашій землі ще за святого Володимира Великого. Щодо віку церкви існує декілька припущень. 1600, 1700, 1751 рр. — такі дати її побудови можна зустріти у різних джерелах — українських, російських та польських. Аби розібратися з цим питанням, Парафіяльна рада храму св. Арх. Михаїла звернулася до Інституту геохімії навколишнього середовища НАН України з проханням провести радіовуглецевий аналіз зразків деревини храму. Результат виявився досить несподіваним: 1528 р. Так що у науковців та краєзнавців є велике поле діяльності стосовно встановлення істини. Але вже зараз можна упевнено стверджувати, що храм св. Арх. Михаїла — найдавніший з усіх збережених донині дерев’яних церков центральної та східної України.

Буремною була історія України, буремною була й історія храму св. Арх. Михаїла. Пам’ятає він і вільні козацькі часи, і Руїну, і біскупщину (коли разом із селом знаходився у власності католицькиго єпископа), і імперський синодальний період, і червону чуму СРСР. Відповідно й мусив переходити від православних до уніатів, а то й геть стояти пусткою. Але попри все знову й знову повертався на рідне православ’я.

Достеменно відомо, що у 1751 році поляки капітально відремонтували храм. Те саме було зроблено й у 1852 р., вже за кошти державних служб Російської імперії. Тоді ж первісні чисті лінії храму були порушені добудовою дияконника, ризниці та незугарного тамбура. На щастя, дзвіницю спорудили за українською традицією — окремо від церкви. Наприкінці ХІХ ст. храм належав до «бідного» 5-го розряду (тобто до нього було приписано десь із півтисячі парафіян). Прикро, але факт: як слідує із архівних документів, вишуканий бароковий іконостас ХVІІІ ст. не становив для російських чиновників ніякої цінності, вважався старим та таким, що потребує заміни. Чудо, що його не розібрали або не перемалювали за новою академічною модою. Ще більшим дивом є те, що іконостас та й сам храм уникнули цілковитого знищення під час військових подій та комуністичного богоборства.

Втім, у 1930-ті храм було зачинено і приречено до поступового руйнування. Судячи зі світлин 60-х років ХХ ст., так би й сталося, якби не створення у Києві Музею народної архітектури та побуту України. Колектив найбільшого у світі скансена фактично врятував храм. На нове місце його перевезли у 1971 р., досить швидко зібрали й відреставрували, надавши первісного (до 1852 р.) вигляду. Відреставрували й славетний іконостас. Виконаний в стилі українського бароко іконописцями київської школи протягом 1690–1750-х рр., різьблений з липи, посріблений та позолочений, він являє собою справжній шедевр.

Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці Годувальниці

Цю ікону ще у 1990 р. однією з перших принесли до відновленого храму люди. Проста літографія кінця ХIХ ст. настільки потемніла від часу, що образ Богородиці ледь проглядався. Та невдовзі по тому, як перед нею почали молитися, ікона оновилася. Більше того — по своїй вірі хворі почали отримувати зцілення від Заступниці християн. Відтак парафіяни зодягли образ у різьблений ківот та приходять до Пресвятої Богородиці зі щирою молитвою.

Святий Архистратиг Михаїл

Як вчить свята Православна Церква, ще до створення видимого світу повстав проти Бога гордовитий архангел Люцифер. Він спокусив і потягнув за собою багатьох інших ангелів, які зробилися злими духами і назвалися бісами, а сам спокусник — дияволом, сатаною. Тоді виступив проти сатани один з найвищих ангелів Божих, архангел Михаїл, і сказав: «Хто рівний Богу? Ніхто, окрім Бога!» І сталася на небі війна: Архистратиг (воєначальник) Божий Михаїл і ангели його воювали із сатаною, а сатана і біси воювали проти них. Та не змогла зла сила втриматися проти ангелів Божих, і Господь «побачив сатану, що, як блискавка, впав із неба…» (Лк. 10, 18).

Тож недарма в Україні, яка й сама протягом своєї історії не раз билася із найрізноманітнішими бісівськими ордами, так шанують св. Арх. Михаїла. Недарма з давніх-давен йому та його світлому воїнству присвячують сотні храмів, а столиця нашої держави — Київ — має святого Михаїла за свого покровителя та захисника. 21 листопада (8 листопада за ст.стилем) православна Церква святкує Собор св. Архистратига Михаїла, коли він вшановується разом з усіма Небесними безтілесними силами.

Церква св. мч. Параскеви — П’ятниці

Читайте статтю Л. Смілянець про дивовижну людину, яка врятувала цю церкву від знищення .

Християнський храм — не лише архітектура. Це Божественне Об’явлення, завдяки якому людина може освячувати своє життя. І водночас — душа народу, втілена у зримих формах. Відтак все у храмі Божому покликано бути проповіддю, що рідною, зрозумілою мовою розкриває вічні істини, дає цілісну картину світу. Коли ж ідеться про українські традиційні дерев’яні церкви, то виникає асоціація навіть не з проповіддю, а із дивовижним піснеспівом…

П’ятницька церква — геніальний витвір народних майстрів доби бароко. Саме цей стиль вишукано-вибагливих ліній, сполучившись із набутками давнього українського храмобудівництва, щонайліпше відобразив щиру побожність та високу естетичну свідомість нашого народу. Відтак в храмі св. мц. Параскеви поруч із традиційною тридільною структурою (вівтар, нава, бабинець) бачимо невимовну стрімкість, що межує із польотом. У духовний політ кличе і розкритий до самих Небес внутрішній простір церкви. А розсіяне світло, що ллється із далеких вікон, нагадує про невечірнє сяйво Царства Божого… І навіть не віриться, що це барокове диво заввишки у майже двадцять п’ять метрів створене із важкого, «залізного» дуба, в який не забити й цвяха…

Церкву святої мучениці Параскеви (П’ятниці) перевезено до Київського Музею просто неба із села Зарубинці Монастирищенського району Черкаської області.

Зарубинці відомі як нове поселення Кальницького козацького полку з 1650 року. Очевидно, тоді ж у селі було збудовано й храм Божий. На жаль, перша зарубинецька церква, хоч і гіпотетична, але напевне дерев’яна, зникла у вирі Хмельниччини та Руїни. Проте уявити, якою вона могла бути, зовсім неважко. Достатньо переглянути хроніки архідиякона Павла Алеппського із Сирії, відомого мандрівника, котрий якраз у 50-х роках ХVІІ сторіччя подорожував козацькою державою і захоплено писав про височезні (до 40 метрів заввишки!) і пишно оздоблені дерев’яні наддніпрянські храми, рівних яким він не бачив ніде у світі…

Нинішня зарубинецька церква теж завдячує українському лицарству — нехай і дещо опосередковано. В архівних документах значиться, що її фундаторкою стала Урсула Францішка Радзивіл (1705–1753), дружина Михайла Казимира Радзивіла (1702–1762), Великого гетьмана Литовського. Та нам цікавіше інше. Виявляється, ясновельможна гетьманша була останньою представницею шляхетного роду Вишневецьких, такого ж славного й трагічного, як і вся українська історія…

Хтозна, забракло пані Урсулі коштів чи талану, але, як свідчать польські джерела, через неякісне, довготривале будівництво, розпочате у 1742-му році, церква дуже скоро небезпечно похилилася. Тому вже у 1757 р. її розібрали та дуже вдало поновили. (До речі, факт такого «архінедбальства» підтвердила й сучасна наука: радіовуглецевий аналіз деревини храму дав середню дату 1751 р. Дійсно, давні горе-майстри нікуди не поспішали…).

На початках свого існування церква не раз, часто разом із кліром, відповідно до політичних вітрів переходила з православ’я на унію й знову верталася назад. Безперечно, православне зарубинецьке козацтво ніколи не зрікалося своєї батьківської віри, — досить пригадати Коліївщину, яка зачепила й цей край. Але тільки у 1795 році, після третього розподілу Польщі, П’ятницька церква остаточно утвердилася як православна святиня. Після того наступило затишшя: розмірене й не дуже заможне життя сільського храму грунтувалося на імперському циркулярі про надання йому 5-го розряду (відповідно до кількості парафіян — від 400 до 700 осіб).

У ХХ ст. церкву спіткала доля більшості українських храмів, що опинилися сам на сам із оскаженілим звіром комунізму. Вона була зачинена, стояла занедбана та руйнувалася. Тож коли десь на початку 1970-х фото П’ятницької церкви потрапило до рук відомого знавця традиційного храмобудівництва Петра Юрченка, той вражено вигукнув: «Це ж останній дубовий гігант Наддніпрянщини!». Він бо вважав, що всі українські церкви такого типу давно знищені! І у нього були підстави так думати — адже їх свідоме плюндрування розпочалося навіть не з постанням СРСР, а років на сорок раніше, коли яскраві й самобутні дерев’яні українські храми почали активно замінюватися абсолютно невиразними й чужими для нашої землі зразками так званої російської «єпархіальної» архітектури…

Невдовзі героїчними зусиллями науковців П’ятницьку церкву було перевезено до Музею і таким чином врятовано від остаточної руйнації. Але на цьому її пригоди не скінчилися. Понад двадцять років вона слугувала чимось на зразок комори, оскільки реставрація решток унікального барокового іконостасу ХVІІІ ст., які збереглися в церкві, з різних причин не була доведена навіть до середини…

Та нарешті для «останнього дубового гіганта» настав вікопомний час. Восени 1993 року парафіяни сусіднього храму св. Архистратига Михаїла спільно із музейними ентузіастами винесли із церкви все зайве, підготувавши її до богослужінь. 9 листопада того ж року було освячено престіл, і відтоді церква св. мц. Параскеви стала зимовим (теплим) храмом парафії св. Арх. Михаїла Української православної Церкви (ПЦУ). Трохи згодом парафіянами та професійними реставраторами було зібрано докупи розпорошені по різних фондах та майстернях Києва залишки іконостасу і розпочато роботи по його відновленню. І коли нарешті він постав на повен зріст, — усім стало ясно, що цей начебто скромно-провінційний витвір українського сницарства за гармонією барв та божественною досконалістю пропорцій можна порівняти хіба із всесвітньо відомими іконостасами Спасо-Преображенського собору у Великих Сорочинцях та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври….

Свята мучениця Параскева

Свята мучениця Параскева народилася понад 1700 років тому в Іконії (тепер місто Конья у Туреччині), в родині багатих та благочестивих християн. А оскільки на світ Божий вона з’явилася у п’ятницю, котру її батьки дуже шанували як день хресного подвигу Спасителя, то й назвали новонароджену Параскевою (по-грецькому — П’ятницею). Рано осиротівши, юна християнка принесла обітницю дівства, роздала своє майно бідним й почала опікуватись наверненням до християнської віри співвітчизників.

Та у 304 р. по всій Римській імперії прокотилися жорстокі й підступні гоніння на Церкву. Адже усім християнам належало пройти випробування на лояльність до поганської держави, тобто принести жертву ідолам, зокрема, обожненому імператорові Діоклетіанові. Разом з тисячами інших християн свята Параскева відмовилася від блюзнірського жертвоприношення. Відмовилася й тоді, коли її привели на суд до ігемона — начальника тої провінції, прибулого до Іконії для проведення репресій. Прекрасна дівчина сміливо відкинула його погрози та спокуси. Тоді мучитель наказав підвісити святу Параскеву на дереві й шматувати її тіло залізними цвяхами, а по тому, понівечену до кісток, кинути до в’язниці. Та вночі Господь чудесно зцілив страждалицю.

Проте затятий поганин не врозумився цим дивом і продовжував мучити святу діву, наказавши палити її смолоскипами. А коли й це не вплинуло на непохитну Параскеву — відтяв їй голову…

В Україні св. муч. Параскеву шанують із часів Київської Русі — недарма один із найдавніших П’ятницьких храмів височить на центральному майдані древнього Чернігова. Християни звертаються до неї як до цілительки, а також покровительки шлюбу та чесної торгівлі. День пам’яті святої Параскеви православна Церква звершує 10 листопада (28 жовтня за ст. стилем).

Церква святого Миколая Мірлікійського

І
2017 року дерев’яна церква святителя Миколая, що нині стоїть в історико-етнографічній зоні «Поділля» Національного музею народної архітектури та побуту України, святкує 200-ліття від часу свого будівництва. До Київського скансена вона потрапила із села Зелене Гусятинського району Тернопільської області.

Про початкову історію храму відомо небагато. З архівних джерел випливає, що нову греко-католицьку церкву спорудили 1817 року на місці старої, теж дерев’яної. Ймовірно, її фундаторкою була одна з найвідоміших жінок Речі Посполитої — Ізабелла Любомирська (уроджена Чарторийська) — меценат і збирач творів епохи рококо, яка володіла селом і мешкала неподалік, у своєму Гримайлівському замку. Якщо це й справді так, то завершеної церкви ясновельможна пані не побачила, бо спочила 26 листопада 1816 року…

У церковних документах указано, що храм почав зводити місцевий майстер Михайло Боднар, який вивів зруби стін. Та оскільки він чомусь не зумів скласти доладу «копулу» (тобто баню храму), справу завершив інший будівничий — із села Ладижівка.

Миколаївська церква — яскравий зразок західноподільської школи народної архітектури. Це тридільний одноверхий храм, чиї зруби відповідно до православних канонів орієнтовані зі сходу на захід. Стіни складені з чотиригранних дубових брусів. Нижню частину церкви захищає від негоди широке піддашшя (опасання), верхня частина обшита ґонтом. Над найбільшим за площею центральним зрубом (навою) підноситься повністю розкритий в інтер“єрі восьмигранний наметовий верх. Невисокий намет завершує і вівтарний зруб, хоча іззовні цього не видно, бо над ним, як і над пласким перекриттям бабинця влаштовано двосхилі дахи з фронтонами.

Попри усі лихоліття, що прокотилися західноподільським краєм протягом двох століть, церква не зазнала суттєвих ушкоджень. Лише 1901 року до південної стіни вівтаря прибудували ризницю.

За міжвоєнної Польщі Миколаївський храм став для парафіян затісним. Тому 1936 року в Зеленому заклали нову муровану церкву. Та внаслідок відомих військових і політичних перипетій її будівництво завершили тільки через два десятиліття. Втім, вона так і стояла зачиненою ще довгі роки, допоки не було прийнято рішення про переміщення старої дерев’яної церкви до Києва, до новоствореного Музею просто неба. Ця знакова для історії української архітектури та пам’яткоохоронної справи подія сталася 1972 року. Проект перевезення та встановлення Миколаївської церкви у скансені розробив архітектор В’ячеслав Баранько.

За чотири роки церква нарешті постала на узгірочку, над мальовничим ставом, надивовижу одухотворивши прекрасний пирогівський ландшафт. Тоді ж у ній встановили п’ятиярусний дерев’яний іконостас із Ганнозачатіївської церкви 1750 р. села Волиця того ж Гусятинського району. Декоративне різьблення на іконостасі двох видів: наскрізне накладне (барокове) і рельєфне, що тяжіє до ренесансу. Основні мотиви його оздоблення традиційні — виноградна лоза, квіти соняшника та листя аканта. Іконостас відмінно реставрували фахівці з Київського художнього інституту. Прикрасили церкву й чудові подільські ікони, серед яких вирізняються намісні образи́ Спасителя і Покрови Божої Матері. Особливо цінна Плащаниця (образ Покладення до Гробу) кінця ХVІІІ — поч. ХІХ ст. — високохудожнє творіння безіменних народних майстрів.

Відтоді й дотепер Миколаївська церква є справжньою духовною віссю подільської експозиції музею. І то дарма, що вона найменша і наймолодша серед інших храмів скансена — бо не має рівних за скромною чистотою і гармонією ліній…

ІІ

Варто згадати, що перешкоди на шляху церкви до Пирогова були не лише технічними. Виявляється, селяни не хотіли віддавати свою святиню в музей! Бо не вірили, що про неї належно дбатимуть, і побоювалися, що її просто знищать. Як же вони зраділи, коли дізналися, що храм знову постав у всій красі на своєму новому місці! За часів незалежної України їхня радість намножилася, бо від травня 1996 року в церкві розпочалися регулярні богослужіння — під свою опіку її взяла музейна парафія святого Архистратига Михаїла ПЦУ.

На прохання парафіян, а також колишніх і нинішніх зеленян, які не лінуються приїздити до рідного храму з далекого Тернопілля, тут часто звершують таїнства хрещення та вінчання. Кожен перший четвер місяця в церкві служать заздравний молебень з акафістом святителеві Миколаю. Ну а на храмове свято — 22 травня, у день перенесення мощів святителя Миколая з Мир Лікійських у Барі, церкву і затишне обійстя сповнюють урочисті співи та радісний гомін сотень молільників і гостей скансена. Багатьох із них привела до Миколаївської церкви чудесна історія, яка сталася давно, та мала продовження у наші дні.

1918 року маленьке село Зелене ще входило до складу неосяжної Австро-Угорської імперії, що якраз конала на полях Першої світової війни. І от якось, коли австрійський уряд виділив грошову допомогу вдовам загиблих вояків-зеленян, жінки склали ці скроплені кров’ю героїв крейцери й купили на них напрестольне Євангеліє для Миколаївської церкви. Сплинув час, і в селі освятили новий, мурований, більший храм, куди й перенесли зі старої церковці все начиння. І залишилася вона стояти сумною і непотрібною… Та через десятиліття у відродженій і воскрешеній на теренах Музею просто неба церкві сталося диво. На напрестольному Євангелії (музейному еспонаті!) оновився металевий оклад — не весь, а тією своєю частиною, яка торкалася церковного престолу у вівтарі. Оновився у вигляді «негатива» — точнісінько як зображення на Туринській плащаниці! Хтозна — чи не «вдовині лепти» давно спочилих мешканок села нагадали про себе через буремні роки? А, можливо, це те саме Євангеліє? Недовідомі шляхи Господні…

Про святителя Миколая

Згідно з церковним переданням, майбутній святитель народився близько 280 року в лікійському місті Патара (на півдні Малоазійського півострова, нині в Туреччині). Його батьками були шляхетні й благочестиві Феофан і Нонна, які виховали хлопчика у високому християнському дусі.

Вже змалечку Миколай виявив схильність до усамітнення, уникаючи розваг ровесників. Натомість він часто відвідував храми Божі, вивчаючи Святе Письмо під керівництвом свого рідного дядька, також Миколая, єпископа Патарського. Останній і сприяв тому, що по досягненні належного віку племінника висвятили на священика. У цьому сані св. Миколай провадив ще більш подвижницьке життя, цілковито присвятивши себе пастві.

Після прощі до Єрусалима він за особливим об’явленням Божим переселився до сусіднього міста Мири, де невдовзі громада обрала його на місцевого єпископа. Обрала недарма — бо одяг його був незмінно простий, їжа — посницька, двері дому — завжди відчинені для всіх стражденних і заблудлих у мороці життя, а двері серця — для всіх, хто потребував допомоги. За імператора Діоклетіана, жорстокого гонителя християн, святого Миколая кинули до в’язниці, де він перебував майже десятиліття — аж до сходження на престіл Костянтина Великого, який своїм Міланським едиктом урівняв у релігійних правах усіх громадян неозорої Римської імперії.

325 року святитель був присутнім на І-му Вселенському соборі. Там він виявив особливу ревність в обороні православ’я, привселюдно посоромивши єретика Арія, що своїм неправдивим ученням увів у спокусу відступництва багатьох тодішніх християн.

За свою виняткову любов до всіх ближніх і дальніх святий Миколай ще за земного життя був удостоєний від Бога дару чудотворінь. Тож він не раз рятував від загибелі тілесної та духовної моряків і мандрівців, полонених і несправедливо засуджених, хворих і знедолених…

Святий Миколай спочив у середині ІV ст., але й по смерті не припинив своєї чудесної допомоги усім, хто потопає в житейському морі та блукає по бездоріжжях гріха. Люди вірять, що особливою опікою святителя користуються дітлахи і звірята усієї землі. Нетлінні мощі великого угодника Божого, перенесені в ХІ ст. із його рідних Мир Лікійських в італійське місто Барі, донині невпинно виточують запашне миро, яке з вірою і побожністю розносять по всіх усюдах мільйони і мільйони прочан.

Пам’ять святого Миколая, архієпископа Мирлікійського, Чудотворця, Церква вшановує двічі на рік — 19 (6 за ст. ст.) грудня і 22 (9 за ст. ст.) травня.

Опубліковано: 05.01.2009; востаннє змінено: 13.11.2024.