«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКультура, наука

Освіта має давати те, «що не відбереться»

Антін КОЛОМІЄЦЬ
Невдовзі — за тиждень, місяць, за рік — ми зустрінемо багатьох самотніх людей. І коли вони нас запитають, що ми робимо, ми скажемо: згадуємо. І тому зрештою переможемо.
Рей Дуглас Бредбері. «451 за Фаренгейтом»

Як казав видатний мексиканський мислитель Октавіо Пас у своїй книзі «Лабиринт самотности»: «Сучасна людина прагне пробудженої думки. Однак ця пробуджена думка вела нас звивистими дорогами кошмарного сну, на яких дзеркала розуму помножують камери для тортур. Вийшовши звідти ми, можливо, виявимо, що снили з розплющеними очима і що сни розуму жахливі. Ймовірно тоді ми знову почнемо мріяти із заплющеними очима». Сни розуму почалися, за словами Є. Сверстюка, щойно людина поставила розум на п’єдестал. Століття торжества (за Бердяєвим) гуманізму породили стільки «камер тортур», що жоден страшний сон не витворить такого.

«Завдяки гуманістичній сконцентрованості людини на собі, — слушно зауважує Павло Ямчук, — вона втратила не лише ІНШЕ в світі, але й ІНШЕ у самій собі». (П. Ямчук «Християнський консерватизм. Дух. Епоха. Людина.» Луцьк. Терен. 2005). Манівці «жахливих снів» привели нас у не менш жахливе сьогодення, для виходу з якого людина мусить повернути собі цілісне та гармонійне світосприйняття, яке вона мала в допросвітницьку добу. Допомогти їй у цьому мала б відповідна викликам часу освіта, що викувала б нову аристократію. Проте нинішня освіта, побудована на матеріялістичній позитивістській основі, не здатна те зробити.

Прикрий стан нашої сучасної освіти викликаний багатьма чинниками, серед яких відсутність коштів я би поставив на останнє місце. Важливішими, на мій погляд, причинами є бездуховність і мертвість освіти (друге є прямим наслідком першого). Освіта вчить багато чому, але не вчить головному, як казав Спаситель — «Марто, Марто, турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібне одне. Марія ж обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї…» (Від Луки 10:41, 42). Навчити тому, «що не відбереться», дати це людині — то і є завдання освіти та виховання. Вміння розрізняти перлини від скляного намиста, вічні цінності від сезонних цінників, добро від зла, гідне від ганебного. Важливим є не стільки «натоптування» голів фактами та формулами, а «облаштування» цих голів таким чином, щоб нове знання легко знаходило собі в цій голові місце. Для виконання цих завдань необхідно повернути школі та освіті її найвищий рівень, який вона мала за часів розквіту Київо-Могилянської академії. Гармонійність освіти давала гармонійність світоглядну та творчу.

Зауважу, що тривалість життя складала років 55. Небагато, як на сьогодні. Проте ККД тих людей був неймовірно високим у порівнянні з діячами наших днів, що живуть помітно довше, а користи приносять помітно менше. Петро Могила жив 50 років. Дмитро Туптало — 58. Успішність величезної кількости випускників тієї доби свідчить і про неабияку успішність тодішньої моделі освіти. Саме тому я вбачаю за необхідне всебічне вивчення досвіду старомогилянської освіти з метою його запровадження тепер в Україні.

Оскільки людина є образом Божим, то в шкільній освіті належить викоренити ганебні байки про те, що людина є «говорящею обізяною», якій розум дав «стальниє рукі-крилья, а вмєста сєрца пламєний матор». Такою моторошною почварою є людина в уявленні, що його дає т. зв. сучасна освіта. Власне і в поведінці нинішня людина є саме такою. Такою є і нинішня т.зв. еліта. Пам’ятник цій людині пахкотить радіацією у Прип’яті, пам’ятниками цій людині заповнені наші міста: погляньте лише на потворні багатоповерхівки і нескінченні торгівельно-розважальні центри.

Нагадаю, що навчальні заклади могилянської доби «пачками» випускали геніяльних вчених, зодчих, полководців, філософів. І кожен випускник був компетентним в усіх зазначених (і не зазначених) галузях. На жаль, жоден сучасний наш освітній заклад та і всі разом узяті не в змозі випродукувати бодай десяту частину випускників старомогилянського рівня (не знаю, чи хоч одного можуть). Воно й не дивно, бо освіта, що її породило ще індустріяльне суспільство, спрямована не на виховання правителів-філософів, а на виховання гаєчок і гвинтиків різного розміру для різних механізмів, де власне ЛЮДИНА і не потрібна. Людське машинам заважає. Тут варто зауважити, що «говорящей обізяні» з «пламєним матором» замість серця ліпшої долі ніж ота гвинтиково-гайкова і не вигадаєш.

Освіта потребує порятунку заради порятунку України. Україні потрібні Виговській, Мазепа. Григорович-Барській, Д. Туптало, Сковорода, Паісій Величковській (див. списки випускників академії). Саме тому треба зібрати групу мислителів рівня Петра Могили, Памфіли Юркевича, В. Нічик, Сергія Кримського, Євгена Сверстюка та розробити програму повернення до основ освіти могилянської доби в теперішніх умовах. Це допоможе реалізувати головне право людини — бути ЛЮДИНОЮ, як мовиться у вірші Василя Симоненка. Людиною з душею, а не з «пламєним матором». І освіта, звісно, тільки разом з сім’єю та церквою мусить боротися саме за це право для кожної людини.

***

Свій погляд на ідеали української освіти та аристократії в умовах, за словами Євгена Сверстюка, «коли українській нарід перебуває не на власному духовному утриманні», а так на жаль є і досі, сформулював Т.Г.Шевченко у повній символів і смислів повісті «Близнята». Там старший Сокира вчиться у Могилянській академії разом зі Сковородою, Іваном Левандою та таким собі Григорієм Гречкою, якого Ольга Новик у своїй статті «ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА В ПОВІСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА «БЛИЗНЕЦЫ»» пов’язує з цілком реальним персонажем переяславським протоієреєм Стефаном Гречиною, який виховує на родовому хуторі вже молодшого Сокиру, запрошуючи до співвиховання свого учня і навчання музиці Григорія Сковороду. «Почав він його вчити, крім слов’янської, ще трьох мов: жидівської, грецької й римської. Він, мабуть, мав на думці зробити з нього доктора принаймні любомудрія, себто філософії. Хлопець же, хоч і гадки не мав про великі плани свого великого вчителя, проте старався собі нишком і на десятому році віку свого легко читав Давида, Гомера й Горація, а на одинадцятому привітав свого начальника з новим роком усіма чотирма мовами, прочитавши йому вірші, написані в Київській Духовній Академії чотирма мовами — на пошану митрополитові київському Серапіонові».

«Гречка вже лагодився був писати до Бортнянського (теж свого товариша з бурси), бо бачив у молодому Сокирі справжній ґеній музики й голос архангельський…». Он яким постатям в руки Шевченко передає виховання свого героя! Потужна притаманна консервативній традиції тяглість поколінь, спорідненість і поєднаність постатей різного часу, наскрізь пронизує Шевченкову повість.

Могилянська Академія в Сокири старшого, могилянці зі Сковородою включно і з Бортнянським у планах вчать Сокиру молодшого. Молодший Сокира навчається вже на хуторі (але також могилянцем!). Історичною причиною цьому може бути занепад Академії у другій половині 18 ст. з її закриттям у 1817-му, а ідеологічною — зросійщення Академії, що йшло разом з її деградацією, і те й інше було свідомо інспіроване російським урядом.

Тому Шевченко переселяє свого героя у недосяжний для самого Шевченка і для тих деградаційних процесів «Тихий рай». Він так і залишиться недосяжним для Кобзаря, як для Мойсея «Край обіцяний».

Вже згаданий персонаж повісти Г. Сковорода каже про той самий рай у своєму вірші з «Саду божественних пісень»: «В город не піду багатий — на полях я буду жить…». У тихому раю Сокиринського хутора відбувається і виховання власне близнят Зосими і Саватія, якими пізніше опікуватиметься вже у Полтаві сам Іван Котляревській. Варто додати, що Григорій Гречка мав подарований з дарчим підписом іншого видатного могилянця Г. Кониського рукопис «Історії Русов» (!). Для Шевченка важливо торкнутися рукою свого героя рукопису «Історії Русов», для нього важливо мати його переданим самим Кониським майбутнім поколінням та ще й з дарчим підписом! І Шевченко не зважає на анахронізми, для нього важливим є викувати і показати міцно спаяним історичний ланцюг української еліти, що завше всупереч обставинам передає естафету наступним поколінням. Ці постаті існують не в часі, а як казав Є. Сверстюк про самого Шевченка, «понад часом». Тому померлий у 1795-му могилянець Сковорода успішно викладає музику молодому Сокирі напередодні війни 1812 року. Він і нам нині сущим намагається науку свою викладати.

Наостанок хочу додати ще одну символічну прив’язку «Тихого раю», а саме історико-географічну. «На правому березі хоча невеликої, але вславленої річки Альти стоїть хутір старого сотника Сокири, верстви з чотири від міста П[ереяслава], себто саме проти того місця, де скажений честолюбник Святополк Окаянний зарізав рідного, праведного брата свого Бориса. На тому ж місці, за переказом Кониського, відбулася й Кривава, або Тарасова ніч року 1630. Отож саме проти того святого місця й стоїть хутір сотника Сокири». Тут Шевченко вказує на українське історичне коріння від Руси зі Святими мученками Борисом та Глібом до славетної перемоги Трясила над поляками у 1630-му. І ось ми вже маємо ланцюг історії та традиції тривалістю у тисячоліття! «Саме проти того святого місця».
Для багатьох було б цікаво знати, що повість цю Шевченко писав далеко не у раю, але в місці від нього на Землі максимально віддаленому — на засланні у Новопетровській фортеці. Але великий митець, маючи «Царство Боже» в собі, творив цей «Тихий рай» «саме навпроти того святого місця», перебуваючи у кошмарному сні російської солдатчини.

Октавіо Пас у своєму «Лабиринті самотности» пише: «Історії притаманна моторошна реальність кошмарного сну; велич людини полягає у творенні прекрасних і тривких речей із реальної субстанції цього кошмарного сну. Або інакше кажучи: у перетворенні кошмарного сну на бачення; завдяки творенню ми бодай на мить звільняємося від потворної реальности».

Петро Могила свою Академію творив якраз із тієї «субстанції кошмарного сну», творив всупереч усім обставинам і переміг, таки створивши дивовижну «прекрасну і тривку річ»!


Для чого ж як не для виховання національної української аристократії «тривкої та реальної» існувала могилянська освіта. Потреба в тій аристократії гостро усвідомлювалася Шевченком, вона — аристократія, а не «правнуки погані» мусять очолити нарід. Бо вже не Альта ділить береги історії, а Лета і тільки той шевченковий ланцюг поколінь від Св. муч. кн. Бориса, Трясила, Св. Петра Могили, Г. Кониського, Г. Сковороди, І. Котляревського і самого Шевченка тримає зв’язок між тими берегами, розмитими споживацькими водами каламутних водосховищ забуття.

***

Як зазначав один з головних теоретиків українського консерватизму В’ячеслав Липинській у своїй статті «Національна аристократія»: «нація є формацією не тільки історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного людського колективу іменно конструктивних, а не деструктивних, іменно організуючих, а не руйнуючих політичних вартостей», а от рушієм нації її «дріжджами, на яких пасивне етнографічне тісто того колективу росте і перетворюється в активну націю», є «Божії люде нації» — її аристократія. Тобто «найкращі в даний історичний момент… організатори, правителі і керманичі нації… такі, що мають найбільші матеріяльну силу та моральний авторитет» (Вячеслав Липинський, Національна аристократія, Консерватизм, Київ, Смолоскип. 2008, с. 252–255). «Історичне наростання» ми подибуємо і в такого визнаного корифея консервативної думки, як Рассел Керк. Він називає це «принципом суспільної безперервности» та «духовної єдности», звертаючи увагу і на «мудрість предків», на плечах яких ми стоїмо, і тільки тому бачимо більше, «Індивід обмежений, але рід мудрий».

Здатність аристократії діяти «мудро» і виважено є також надзвичайно важливим чинником «Хода провидіння повільна; тільки біс метушиться». І зрештою, про що каже Р. Керк, це вплив трансцендентного морального порядку, Божого провидіння, що постійно діє у суспільстві. (Рассел Керк, Основи і принципи консерватизму, Консерватизм, Київ, Смолоскип. 2008, с. 6–7)

***

«Напівосвіченість», тобто фактичне суспільне невігластво у царині християнства, яке Євген Сверстюк називав «важкою недугою нашого часу» (Про абетку духовної грамоти, «Наша віра», №5 2010 р.) є продуктом секуляризму, позитивізму та гуманізму. Антитезою сучасній освіті — «напівосвіченості» була освіта старої Европи та України, її золотої культурної доби — доби українського бароко.

Звернення до освітянського досвіду, що сягає корінням середньовіччя та вичерпується в класичну добу, не є випадковим чи штучно нав’язаним «мітом золотої доби». Навпаки, воно має своє філософське цивілізаційне підґрунтя. Перш ніж звернутися до думки київського філософа Миколи Бердяєва, хотів би нагадати про очевидну кризу сучасної цивілізації «напівосвічености» в її нинішньому вигляді. М. Бердяєв називає це переходом світу «нової історії» до «нового середньовіччя», «Перехід до нового середньовіччя — як і давніший перехід до старого середньовіччя — супроводжується помітним розкладом старих суспільств і непомітним утворенням нових. Старий, стійкий, сталий громадський та культурний космос перевертається силами хаотичними та варварськими». Гуманізм та індивідуалізм (атомізм), на думку М. Бердяєва, є шкідливими та реакційними явищами сучасної цивілізації і тим самим себе повністю дискредитують. «Ми живемо в добу оголень та викриттів. Оголюється та викривається і природа гуманізму, який в інші часи уявлявся таким безневинним і високим. Якщо немає Бога, то немає й людини — ось що виявляє досвід нашого часу… В нове середньовіччя увійде досвід свободи, пережитий в новій історії, та всі позитивні завоювання совісти і більша витонченість душі». Звісно, М. Бердяєв не закликає до «реконструкції» Середньовіччя. «Після досвіду нової історії, — зауважує він, — неможливо повернуться до старого Середньовіччя, можливо лише нове середньовіччя, як після досвіду старого Середньовіччя неможливе було повернення до старого античного світу, а могло настати лише Відродження… Годі повернутися до надто тлінного та тимчасового в минулому. Проте можна повернутися до вічного в минулому».

Додамо від себе, що «повернення до вічного» не тільки можливістю, але і доконечною потребою людини та суспільства, що нині міцно застрягло у споживацькому безбожному й через це тлінному сьогоденні. Яким є це «вічне з минулого» в царині освіти і виховання для нас, українців та водночас європейців. Відповіддю на це питання постає освітянсько-виховний досвід старої Европи і Старої України та Київо-Братської колегії (Київо-Могилянської академії) до середини 18 ст., доки за словами Ю. Шевельова Україну не «відгородили від Заходу», внаслідок чого Україна не тільки припинила бути «вікном у Европу», а й сама втратила ті вікна. (Ю. Шевельов. Москва Маросєйка. «День», 30 грудня 2011 р.).

Проте, розглядаючи дане питання ab ovo, почати варто зі старих европейських університетів та колегіюмів 12–16 ст., закладів зі статусом «stadium generale». О. Кузьменко у статті «Трансформація ідеї університету: від першого історичного типу до першої кризи» звертає увагу на на ідеал середньовічної вчености — « це була людина, що веде праведне життя та володіє енциклопедичними знаннями з семи вільних мистецтв». Спираючись на думки Св. Августина та Томи Аквінського про єдність віри і розуму та істинність божественного авторитету, така людина в ставленні до часу та Розуму, надає перевагу Одкровенню. «Віра є у розумі, а розум і вірі», розум відмежовує істинне від оманливого в утвердженні віри та пізнанні Бога. Освіта розглядається як шлях до спасіння, а вивчення наук — не як самоціль, а як засіб, що готує розум до пізнання Бога та людської душі. Також обґрунтовуючи разом з давньогрецькими філософами засадничі принципи єдности наук та універсальности знань, творці старої европейської освіти за допомогою septem artes liberales, як різних граней єдиного Знання, основою і вінцем якого завше є Бог, створили те, що ми нині звемо старою европейською освітою, зверненою до всього християнського світу.

Саме на такі взірці для наслідування спиралися видатні діячі — справжня аристократія за Липинським — «Божії люде» та «Дріжджі нації» Старої України 16–17 ст. Князь Костянтин Острозький, творці Львівської братської школи і зрештою, утворене київською міщанською аристократією Київське братство з щедрим фундушем Гальшки Гулевічивни та велика знакова постать Св. Петра Могили… Ось що каже сам Св. Петро Могила у 1632-му році: «Я, Петро Могила за милістю Божою, архимандрит Київо-Печерської Лаври, бачу велику втрату для душ від невігластва духовенства і молоді, і бажаючи при допомозі Божій, по власній моїй волі, запобігти такій великій втраті, а також повернути тих хто віддалився від православ’я, встановити школу, щоб молодь була у всякому благочестива, в добрих нравах і вільних науках».

Україна, як зазначають Ю. Мицик та В. Нічик у книзі «Св. Петро Могила», що стояла на рубежі двох культур, двох світів — Заходу і Сходу, потребувала не замкнутости і культивування старожитностей, а й їх збереження та культивування культурного компромісу. Це давало народові можливість, зберігаючи свою національну сутність, усвідомлюючи свою окремішність, захищати її за допомогою власної держави й стати в рівень з іншими европейськими країнами.

Ця думка є однаково справедливою як для початку ст. 17-го, так і початку 21-го. Мало того, надзвичайно складна й несприятлива історична ситуація, в якій творилася Київо-Могилянська академія та критична небезпека для України дня сьогоднішнього мають між собою велику подібність. Проте феноменальна успішність КМА, що реалізувалася найвищою мірою всупереч обставинам, дає і нам надію на можливість подібної успішности попри колосальні проблеми наших днів.

Простежимо коротко історію виникнення КМА. Почнімо слід з Острозької школи князя Острозького, що була «першою ластівкою» української освіти тих днів, і хоча школа проіснувала відносно недовго — 1576–1636 рр., вона встигла зробити головне — виховати низку освічених українців, серед яких був майбутній гетьман України П. К. Сагайдачний, що фактично перейняв символічну естафету статусу української аристократії від Князя К. Острозького (нащадки Острозького були вже поганими правнуками «славних прадідів великих»).

Доба князів та їхніх воїв минала — надходила доба гетьманів та козацтва. Нова доба — нова аристократія. До тогочасної аристократії варто додати й міщанство з його магдебурзьким правом, гільдіями та цехами. Саме воно й творить Київське братство.

Ще одним з видатних випускників Острозької академії був Мелетій Смотрицькій, син Герасима Смотрицього (ректора Острозької школи) і видатний релігійний діяч та мислитель, а також майбутній ректор Київської братської школи (!!!). Цей приклад являє нам ту саму естафету поколінь в царині викладацькій та академічній, а також у ще одні гілці аристократії — духовній. Той аристократичний трикутник (духовенство, гетьмани та старшини, провідне міщанство) існуватиме і ефективно діятиме, живлячи своїми силами Академію та усю українську й імперську освіту, духовну, інтелектуальну, мистецьку та цивільну еліту аж до остаточного погрому України за Катерини 2-ї.

Св. Петро Могила, втілюючи проєкт Братського колегіюму (Академії), вказував на побожність і благочестя вихованців, звичаї добрі, тобто звичаї і традиції, що пов’язують між собою покоління, підтримують генетичну пам’ять, укорінюють у свідомості належність саме до своєї родини, до свого з прадавніх часів на своїй землі (історичної пам’яті), нарешті — науки вільні-це ті сім вільних наук septem artes liberales, на яких ґрунтувалося навчання в усіх вищих навчальних закладах Европи. Тобто Петро Могила наголошує, що його школа — це школа національна, православна, яку він поставить в рівень з европейськими навчальними закладами». (Мицик Ю. А., Нічик В. М., Хижняк З. І. Петро Могила. — К., 2013)

Навчання в КМА, що як вже зазначалося проводилося за системою septem artes liberales, тривало 12 років і маючи приблизно 32–33 дисципліни, принципово розділялося на дві частини — молодшу і старшу. Перша половина навчання була присвячена фактично підготовці до основного навчання. Позаяк більшість літератури видавалося латиною — мовою науки та діловодства у всій Европі, то і навчання, як і у всій тогочасній Европі, провадилося тією ж латиною. Тому перші чотири роки спудеї вчили переважно латину, аж до вільного володіння. Наступні два роки додавалися інші дисципліни серед яких риторика та піїтика. Могилянець мусив уміти написати пристойного вірша латиною та підготувати й висловити цивільну промову та церковну недільну й святкову проповідь. Старші спудеї два роки вчили філософію і тільки потім, як до найвищої і найскладнішої дисципліни, приступали до богослів’я, викладання якого тривало чотири роки. Катехизис читався з перших днів. Випускник, що успішно завершував навчання, був високоосвіченою людиною свого часу.

Прикметним є те, що випускники КМА, а список їх справляє неабияке враження, мали компетентність у різних галузях. Вони завдячували навчання цілісному Знанню, а не його штучно відрізаним і ізольованим одна від одної частинам. Тому єпископ, випускник КМА, та його однокашник архітектор при обговоренні проєкту храмового будівництва спілкувалися однією мовою, мислячи одними категоріями, перебуваючи у спільній системі координат щодо стилю, естетики та функціональности проєкту. При тому обидва могли бути ще й талановитими філософами, богословами та поетами.

Велику увагу при створенні КМА Петро Могила приділяв вихованню спудеїв: «Я часто думав, — мовить Петро Могила, звертаючись зі сторінок своєї «Антології» до спудеїв, — та турбувався про те, аби в школах не лише викладалися зовнішні науки, але й тим більше і вище над усе ставилося благочестя, яке має укорінитися і сіятися в ваших молодих серцях, адже без того усіляка мудрість є глупством перед Богом, як воно справедливо і зветься…» Результатами такого підходу до навчання та виховання були високогідні гетьмани та полковники, митрополити та єпископи, вчені та філософи, викладачі та мистці.

Невід’ємною складовою життя Академії стали конгрегації або студентські братства. Їх в КМА було два і обидва — присвячені Богоматері. Вступ до конгрегацій супроводжувався клятвою триматися правил та заповідей конгрегації, головним з яких було — «наслідувати чесноти Богоматері та бути старанним у благочестивому та досконалому християнському житті». Очевидним є неабиякий виховний вплив конгрегацій. За їх допомогою спудеї з малих літ привчалися до свідомого та самостійного пізнання та практичного виконання християнських обов’язків в т.ч. доброго християнського ставлення до товаришів та справ благодійности. За часів митр. Рафаїла Заборовського Академічні конгрегації вважалися настільки необхідним та зрозумілим для усіх явищем академічного життя, що про нього згадують у Leges academicae без жодних пояснень.

Що це був за виховний вплив, демонструє один вельми зворушливий випадок з життя Академії. Друга половина XVIII ст. стала часом нищення Академії імперією. Одним з інструментів було хронічне величезне недофінансування КМА урядом. У цю важку і прикру мить страшної скрути свою життєвість та дієвість показують багато років тому принесені юнаками-спудеями конгрегаційні клятви. Цілий ряд випускників КМА жертвують чималі суми на потреби alma mater. Врешті решт сума фонду досягає понад чверть мільйона рублів, суми на той час колосальної. Ті ж самі колишні спудеї, залишають ще й щедрі тестаменти на користь КМА.

Ще одним мірилом дивовижної ефективности КМА є кількість її «колоній» по всій імперії. У першій половині XVIII ст. практично всі школи, семінарії, колегіюми, академії в імперії були «могилянськими». Їх засновували могилянці, керували ними могилянці, викладали могилянці. Тут і славетний Харківській колегіюм, і Олександро-Невська семінарія, Великоновгородська, Смоленська, Тверська, Казанська, Архангельська, Вятська, Суздальська, Володимирська, Костромська, Могилівська, що їх було засновано у 1714–23 рр. До цього слід додати ще у 17 ст. засновані Чернігівський колегіюм, Гощанську та Вінницьку школи. У 1739 році смоленській єпископ Гедеон Вишневський у листі до м. Рафаїла Заборовського порівнював культурно-освітницьку колонізацію КМА імперії з роллю Атен у колонізації еллінами античного світу.

Додатково треба згадати про культурну ролю КМА у житті Київа, а її важко переоцінити. По-перше філософські диспути академії, що завше ставали неабиякими подіями у житті міста, були відкритими і приваблювали усю освічену київську публіку (яка у своїй масі знала філософію та латину), по-друге театральні вистави та містерії, по-третє Київські вайї, що їх щороку проводили люди з академії. (Хв. Титов. Стара вища освіта в Україні., К. 1924).

Не вистачить і сторінки щоб написати повний перелік видатних ректорів, викладачів та вихованців Академії. Ці люди дійсно творили українську історію, культуру, освіту та українську аристократію. Вони проживали коротке за нинішніми мірками життя (сам Петро Могила прожив 50 років), але встигали неймовірно багато. Вони складають величезну кількість надзвичайно яскравих особистостей в добу найвищого злету української культури, цілий ряд канонізованих святих, десятки єпископів та митрополитів, видатних філософів та богословів, гетьманів та козацької старшини. Таким є колективний портрет вихованців Академії.

Такою була Київо-Могилянська Академія в добу її розквіту. Такою була аристократія, що її творила, в ній навчалася та нею виховувалася. Таким є «наше вічне у нашому минулому», до якого варто дослухатися, і взявши його собі на озброєння з Божою допомогою створити освіту, передбачаючи яку з минулого, видатний письменник і вихованець КМА Лазар Баранович промовив: «Настане час, коли українці не потребуватимуть (в освіті) сторонньої допомоги і навіть нехтуватимуть нею».

Сьогодні в Україні потрібно розробити програму повернення духовних засад освіти рівня Могилянської доби, щоб освіта допомагала реалізовувати головне право людини, дароване їй Творцем, — бути людиною Божою.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору