«Наша Парафія»

Храм — це не просто архітектура. Це гармонія Божого світу у її земній проекції, світобудова, взята у приступній для людини перспективі. Зрештою, це сама людина у неспотвореній первісній формі та функції. Тому-то й будь-яка конкретна церковна споруда — не лише до ладу складена купа каміння чи дерев’яний зруб, а як мінімум придорожній стовпчик на шляху від землі до Неба.

У кожній країні є свій головний Храм, який задає тон духовному життю народу протягом багатьох століть. В Україні таких виявилося аж три, причому всі вони були зведені в столиці — Києві. Це — свята Софія, Успенський собор Києво–Печерської лаври і Михайлівський Золотоверхий. Протягом майже тисячі років цей акорд потужно звучав для всієї української землі, і лише катаклізми найстрашнішого в історії України ХХ-го століття спромоглися внести розлад в його звучання. Тільки Софіївський собор залишився майже непошкодженим. Успенський храм восени 1941-го було висаджено у повітря більшовиками-підпільниками.Його величні руїни десятиріччями свідчили про цю трагедію. Михайлівському Золотоверхому судилася найважча доля з-посеред трьох святинь. Геростратові нащадки намагалися знищити навіть пам’ять про нього. І досягли в цьому неабияких успіхів. Ще якихось десять років тому про існування Михайлівського Золотоверхого на Володимирській гірці в самісінькому центрі Києва знали хіба що старожили і краєзнавці. А зруйнували прекрасний собор комуністичні богоборці не так вже й давно — в середині 30-х. Було ж йому на той час — понад 800 років!

Закладений «літа 1108 від Різдва Христового», храм невдовзі підніс свої золоті бані над Старокиївською княжою горою. Фундатором собору став князь Святополк Київський, у хрещенні Михайло. Тож зрозуміло, що і присвячено було триапсидний, тринавовий, шестистовпний храм святому архистратигу (воєводі всіх янгольських сил) Божому Михайлу. «Хто як Бог!?» — так перекладається з давньоєврейської це ім’я. А промовлені були ці слова перед битвою світлого небесного воїнства із сатаною і його слугами, яка сталася ще на початку світу і закінчилася, як відомо, поразкою демонів і скиненням їх на землю.

Коштовні метали виблискували на цьому пагорбі ще задовго до зведення собору. Срібна голова і золоті вуса були у дерев’яного ідола — одного з верховних язичницьких божеств стародавніх русичів-українців Перуна, володаря грому і блискавки. «Український Зевс» достояв тут до 988 року, коли після прийняття Руссю християнства був безславно скинутий у Дніпро. Тоді ж на Старокиївському пагорбі було засновано монастир, який за деякий час став називатися ім’ям незборимого архістратига.

Взагалі шанування архангола Михайла прийшло на Русь із Візантії. Вже у IV столітті у Константинополі існував Михайлеон — храм, що уславився багатьма чудесами. Святого Михайла вважали захисником імперії, небесним покровителем імператорів-полководців та їхніх армій. Зрозуміло: з розвитком києвоцентричної ідеї, рушійної сили Києворуської імперії, святий архістратиг взяв під свою опіку і християнську Русь-Україну. До монгольської навали на Русі було збудовано близько п’ятнадцяти Михайлівських храмів. Неперевершеною перлиною у цьому вінці став саме Михайлівський Золотоверхий собор.

Про його незвичайну долю, можливо, провістив невідомий науці птах, щось на зразок Фенікса, який у 1109 році з’явився перед зачудованими киянами. Як свідчить Никонівський літопис XVI століття, він був «величиною з овна і сяяв усілякими кольорами, і пісень безперестанно співав, і сидів на церкві 6 днів, і полетів… і ніхто ніколи вже не міг його бачити…». Сучасники вирішили, що то був янгол, і чи ж не сам архистратиг, який у наступні роки допомагав українському війську у борні із половцями.

Дружина князя Святополка-Михайла Варвара, до речі, дочка візантійського імператора Олексія І Комнина, теж сприяла піднесенню авторитету Михайлівського Золотоверхого. Це вона привезла із Константинополя до Києва чудотворні мощі святої великомучениці Варвари Ієрапольської (ІІІ ст.). Ці мощі є найбільшою святинею Києва такого роду і знаходяться нині у Володимирському соборі. Важко й перелічити, скільки зцілень та інших чудес відбулося в храмі за його довге життя. Та, окрім див нерукотворних, неможливо обминути чудеса, створені в Михайлівському Золотоверхому людськими руками.

До таких, безперечно, належать михайлівські мозаїки та фрески, на щастя, частково врятовані зусиллями купки сміливців. За українською традицією, мозаїки прикрашали тільки центральні частини храму — вівтар і склепіння нави. Решту стін розписували фресковим живописом (по мокрому тиньку). Збереглася майже повністю велика мозаїчна композиція «Євхаристія» і кілька окремих постатей святих — Тадея, Стефана і Дмитра Слунського. Остання мозаїка тепер знаходиться у Москві, у Третьяковській галереї, фрагменти орнаментів — у інших російських музеях. Все інше — на хорах собору святої Софії в Києві. Ще декілька фрагментів фресок плюс фундаменти — от і все, що залишилося від храму ХІІ століття. Але і ці залишки — вражають до глибини душі.

За всіма ознаками творці михайлівських мозаїк належать до київської школи, які, перейнявши найкращі здобутки своїх візантійських вчителів, сказали своє власне слово. І воно тим вартніше, що окрім михайлівських — ніяких інших мозаїк цієї школи ніде в світі більш не збереглося. Справжній шедевр — композиція «Євхаристія», яка оповідає про встановлення Ісусом Христом на Таємній Вечері таїнства святого причастя. Стрункі, видовжені постаті — майже живі. Кожний апостол наділений точним психологічним портретом: Петро — суворий, Андрій — величний, Яків — мрійливий, Матвій — зосереджений, Хома, як завжди, недовірливий. Янголи праворуч і ліворуч від престолу — чи не найпрекрасніші образи в мистецтві Київської Русі. Дуже вірогідно, що тут попрацював знаменитий Аліпій, чернець та іконописець, згодом канонізований Українською православною Церквою.

Михайлівські фрески за стилем дуже близькі до мозаїк. Безумовно, їх виконували ті самі майстри. Достатньо одного погляду на зображення, щоб помітити їх місцевий колорит, типові слов’янські обличчя, зачіски «під горщик». А скільки української ніжності і ліризму в постатях архангола Гавриїла та Діви Марії зі сцени «Благовіщення»!

Більш-менш достовірно відомо про наявність стінових мозаїк лише у восьми давньоруських храмах, шість з яких було споруджено в Києві, а два — в Переяславі на Київщині. З них Михайлівський Золотоверхий — найпізніший за часом. Мозаїк у ньому було, звичайно, набагато більше. У ХІХ сторіччі в ризниці собору зберігалося 320 кг мозаїчної смальти, яка відпала в різні періоди існування храму. Та й було через що відпадати.

Історія Михайлівського Золотоверхого наскрізь драматична. У 1240-му році під час Батиєвої навали собор пограбували і спустошили. І до кінця XVI століття він стояв занедбаний. Лише в середині XVII-го, коштом гетьмана Богдана Хмельницького, верхи церкви покрили листами золоченої міді. Ще сто років по тому — і собор було прикрашено бароковими оздобами, відмальовано фрески. Привертав увагу високохудожній іконостас з філігранним різбленням, виготовлений чернігівськими майстрами у 1718 році. Серед багатьох реліквій храму виділялася рака святої Варвари (32 кг срібла), подарована гетьманом Іваном Мазепою, найбільшим церковним жертводавцем серед усіх українських можновладців, а також срібні царські врата початку ХІХ століття. На фронтоні містився прекрасний бароковий барельєф святого архістратига Михайла, який, як не дивно, теж вцілів у вирі тоталітаризму. І все ж ніякі зовнішні вороги не йшли ні в яке порівняння із місцевими вандалами ХХ-го століття.

Після перенесення 1934 року столиці УРСР із Харкова до Києва, для останнього настали найчорніші дні. Почалося тотальне нищення київських храмів. Не оминув більшовицький коток і Михайлівського Золотоверхого. На місці Михайлівського монастиря мали розміститися урядові споруди у потворному стилі сталінського класицизму. Посперечатися з кривавим режимом наважилися лише окремі інтелігенти. Вчені Дмитро Айналов, Фелікс Кон, Миколо Макаренко, Федір Ернст намагалися перешкодити руйнуванню духовного осердя міста, але порятувати вдалося лише згадані мозаїки та фрески. Попри спроби тодішніх урядових лакиз довести незначну наукову та мистецьку вартість собору (про духовну, зрозуміло, взагалі не йшлося), професори археолог Микола Макаренко та історик архітектури Іполит Моргилевський не поступилися істиною і християнською гідністю. Першого заслано в сталінські табори, другий прагнув всіляко відтягнути руйнацію і від психічного перенапруження збожеволів. Та комуністичний молох вимагав все нових і нових жертв, і не лише людських. Михайлівський Золотоверхий було висаджено в повітря 1936 року. Головним винуватцем цього нечуваного злодіяння став тодішній нарком освіти Володимир Затонський. Цікавий факт: в Києві є меморіальні дошки і Затонського, і Макаренка. Правда, остання з’явилася зовсім нещодавно.

З різних причин будівничі комуністичного раю встигли збудувати тільки один урядовий корпус і те не на території монастиря. Сам же фундамент собору з часом делікатно затягнувся парковою травичкою, на яку вигулювали своїх песиків цілих три покоління іванів безпам’ятних. Згадали про святиню вже в кінці 80-х, коли розпочалося небувале відродження української національної самосвідомості. В травні 1991 на місці собору поставили хрест, освячений першим Патріархом Української автокефальної православної Церкви Мстиславом, що ознаменувало початок відбудови Михайлівського Золотоверхого. У 1998-му над землею здійнялася дзвіниця монстиря, зруйнована разом із храмом. Майже водночас із дзвіницею із небуття повстав і сам собор. Нині на його золотих банях знову сяють золоті хрести як знамено перемоги світла над мороком, вічного добра над тимчасовим злом. Відбудову здійснювали зодчі та майстри «Укрпроектреставрації», а кошти пожертвували доброчинці та Українська держава. 2000-го року і інтер’єри храму знову замерехтіли незбагненними мозаїами, вкрилися чудовими фресками. І знову полинули до Неба щирі молитви, почали служитися Божественні літургії.

Тож нехай вже ніколи нічия злочинна рука не підніметься на Михайлівський Золотоверхий. А сам він, такий древній і молодий, нагадує усім, що «не в силі Бог, а в правді».

Протоієрей Андрій Власенко,
настоятель храму Св. Архистратига Михаїла