«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКультура, наука

Ірина Вериківська: «Я не знаю, чому „Наймичка“ не йде в Національній опері України»

Мов шагренева шкіра, скорочується український репертуар у Київському театрі опери і балету імені Т. Шевченка.

Буквально на пальцях можна перелічити вистави, які нині йдуть на його сцені — це «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм»… Таку ситуацію керівництво пояснює тим, що обирає твори, на які є попит в Європі. Але чи не призведе ця гонитва до денаціоналізації вітчизняного мистецтва? Та ж Європа чомусь ревно оберігає і плекає свою культуру. Взяти, приміром, Чехію.

У Празі, Брно, інших містах без творів Дворжака, Сметани, Єначека годі уявити щомісячну афішу театрів.

Мені можуть заперечити: але ж з’явилася на сцені київської опери ораторія «Мойсей» М. Скорика. Це не заслуга керівництва театру, а ініціатива зверху — треба ж ушанувати 150-річчя від дня народження великого українського поета Івана Франка.
Якщо така репертуарна політика й надалі триватиме, то невдовзі глядач взагалі не знатиме, що в Україні були першокласні композитори М. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко, Б. Лятошинський, К. Данькевич, Г. Майборода, М. Вериківський, до речі, 110-річчя від дня народження якого відзначатиме Україна. Його оперою «Наймичка» відкривався післявоєнний концертний сезон Київського театру, вона мала успіх у глядачів і була поновлена в 1984 році. Власне, про перипетії життя, творчої долі композитора розповідає донька М. Вериківського — Ірина Михайлівна, старший науковий працівник Інституту літератури НАНУ, кандидат мистецтвознавства.

— Михайло Іванович походив із багатодітної родини. Його батько був міщанином. Мати була неписьменна, дуже емоційна, але знала багато народних пісень. І всі діти мали здібності до музики, співали. Михайло вчився у церковно-парафіяльній школі. Жила родина на околиці Кременця, у так званому Тунику поблизу церкви. До неї й ходив Михасько, як його називали вдома. Він прославився тим, що коли священик виїжджав на Великдень по селах, то залишав його як регента. Хлопчика ставили на стілець, і він диригував хором.

Те, що Михайло Вериківський народився в Кременці (а він тоді був під владою Росії), справило надзвичайно великий вплив на його творчий світогляд. Кременець — місто надзвичайно цікаве, з багатою історичною та культурною минувшиною. Народні легенди, повір’я, обряди, традиції викликали інтерес Вериківського до історії України. У місті був відомий Волинський ліцей, загальноосвітній навчальний заклад, заснований 1805 року. Його закрили у 1831 році.

Це пов’язано з тим, що ліцеїсти були учасниками польського повстання проти царизму?

— Так. До речі, коли організовували Київський університет святого Володимира, то до нього перевезли бібліотеку Кременецького ліцею. Вериківський у Кременці вступив до комерційного училища, яке давало середню освіту. Місто славилося також своїм архиєрейським хором, у ньому співав Михайло. Там викладали музичні дисципліни на дуже високому професійному рівні. Нещодавно, перебираючи сімейний архів, я побачила велике фото, де в центрі сидить директор училища, а поруч нього такий маленький горобчик Михась Вериківський.
Хористи співали академічну духовну музику, ось звідки батько так добре знав творчість А. Веделя, Д. Бортнянського, М. Березовського та інших композиторів. Опісля він не раз казав, що саме на такій спадщині повинні виховуватися музиканти. У Кременці він навчився трохи грати на фортепіано і на контрабасі. Не закінчивши училища, перед Першою світовою війною, приїхав до Києва і вступив до консерваторії (клас контрабаса).

Оскільки Михайло не мав закінченої середньої освіти, його мобілізували до армії: служив у Грузії, в Росії (тоді ж написав і «Пермьские хоры» та інші твори). Згодом повернувся до Кременця, трохи вчителював, відтак знову поїхав до Києва, поновився в консерваторії і став учнем відомого музикознавця і педагога Болеслава Яворського. Отут почалася справжня консерваторська освіта Вериківського. Яворський спонукав своїх студентів обробляти українські народні пісні. І ось з’явилася перша публікація Михайла Вериківського — 10 українських народних пісень в його аранжуванні. Серед них була і колискова «Котику, сіренький», яка пройшла через усе життя Вериківського, нею заколисували дітей нашої родини, вона звучить і в його опері «Наймичка».

У 1919 році Михайло Іванович пише фантазію для хору та солістів «Гайдамаки» (у наш час її виконує хорова капела Києво-Могилянської академії «Почайна» під орудою Олександра Жигуна). А в 1923 році з’являється перша українська ораторія «Дума про дівку-бранку». Обидва твори були написані в супроводі фортепіано, бо, по-перше, Вериківський тоді ще не володів мистецтвом оркестрування, і, по-друге, в Києві не було симфонічного оркестру, тільки в оперному театрі.

Треба сказати, що Музичне Товариство імені Миколи Леонтовича теж клопоталося про його створення, згодом головою Товариства став М. Вериківський.

У тогочасній пресі зазначалося: «Скрізь, де йде рух за українську музику, ми чуємо ім’я Вериківського, бо він найактивніший із сучасних композиторів».

Михайло Іванович зустрів створення Української радянської республіки з радістю, тим більше, що він сподівався — національна музика тепер буде розвиватися. Але тодішній час вимагав не тільки «Думи про дівку-бранку».

А й соціалістичного за змістом репертуару.

— У Вериківського є чимало таких творів, вони були тоді популярними, їх виконувало багато хорів по всій Україні, навіть кілька колективів носили ім’я Михайла Івановича та інших композиторів. А з другої половини 1920-х років почалося шельмування Музичного Товариства імені М. Леонтовича, М. Лисенка, бо «це поміщик». Особливо сатанів критик В. Костенко. Він, зокрема, звинувачував Вериківського «у захопленні абсолютною красою музики», а також у тому, що «занадто м’які риси його ліризму в хорових творах не відповідають революційному змістові та мало нагадують залізний характер нашого віку».

Як же вашому батькові, пані Ірино, вдалося вижити?

— В Інституті літератури збереглося 22 листи М. Вериківського до композитора П. Козицького. Їхній переважно діловий зміст майже позбавлений відкритих висловлювань у зв’язку з ідеологічними цькуваннями, які спричинилися до ліквідації Музичного Товариства імені М. Леонтовича. Козицький тоді очолював Харківську секцію цього Товариства і музичний відділ народного комісаріату освіти (Харків тоді був столицею). На жаль, немає відповідей Козицького, але з деяких листів Михайла Івановича стає зрозумілою тодішня ситуація. Про це можна також довідатися з таких фактів. У 1956 році Вериківського викликали до Військової прокуратури в справі реабілітації деяких диригентів і запропонували написати на них характеристики. І ось щоденниковий запис батька того дня: «Одночасно мушу розписати свою персону і написати докладно про Музичне товариство імені М. Леонтовича. У матеріалах НКВС воно охарактеризоване як націоналістичне і контрреволюційне. Серед його активних членів-революціонерів фігурую і я».

У 1936 році на замовлення Вериківський пише жовтневу кантату на слова М. Рильського і славить Сталіна. Тобто Михайло Іванович був глибоко національним музикантом, але він завжди тримав руку на пульсі часу. Однак знаходив якісь моменти, щоби не прямолінійно відгукуватися на тогочасні події. Наприклад, у післявоєнні роки, коли від митців вимагали славити Сталіна, у нього з’явився твір «Горійська хатина»: наче йдеться про вождя, але саме про його дитячі роки.

Отаке балансування над прірвою… Але ж, на щастя, не ці твори визначають музичний доробок Вериківського, який став уже національною спадщиною нашого народу.

— Вериківський поступово, крок за кроком, ішов до вершин своєї майстерності і дуже вимогливо ставився до професіоналізму митця. Ось він задумав написати «Весняну казку» на обрядову язичницьку тематику. Це був перший український балет. Але на той час — а це початок 1930-х років — українські традиції радянську владу не цікавили. Тож «Весняна казка» так і не побачила світ. Але замість неї дуже швидко з’явився балет «Пан Каньовський», бо вимагали висвітлювати класову боротьбу. Вериківський у цьому творі використав музичний матеріал «Весняної казки».

І «Пан Каньовський» був поставлений на сцені?

— У Харківському театрі опери і балету, де диригентом тоді працював батько (він жив там із 1928 по 1935 роки), а також у Дніпропетровську. Вистава пройшла дуже помпезно, були відгуки в пресі. На матеріалі гуморески Остапа Вишні «Діли небесні» Вериківський написав водевіль, де є вже кілька виконавців, відбуваються певні колізії. Потім з’являється одноактна опера «Сотник» за твором Т. Шевченка. Згодом — оперний експериментальний етюд «Втікачі» за оповіданням М. Коцюбинського «Дорогою ціною». У цьому творі немає жодної арії, все побудоване на речитативі. Вериківський зробив це спеціально, бо для нього важливий був синтез музики і розмовного тексту, коли співане слово за інтонацією схоже на розмовне. Він показав цей твір у Спілці композиторів, де розкритикували його лібретто і Михайло Іванович дуже переживав. Цей твір виконувався вже після його смерті у постановці режисера Е. Митницького.

Треба сказати, що диригентська робота, вивчення клавірів, аналіз драматургічного матеріалу, праця над лібретто збагатили й урізноманітнили творчу палітру Вериківського. До речі, лібретисти ніколи його не задовольняли, тому він сам брався за цю працю. У 1939 році з’являється його опера «Наймичка», написана до 125-річчя від дня народження Т. Шевченка. Для композитора було дуже важливо показати, на відміну від опери М. Аркаса «Катерина», де зведена дівчина кінчає життя самогубством, іншу долю — теж нещасної дівчини, яка хоче жити заради своєї дитини. Саме такий напружений драматургічний сюжет обирає Вериківський: Ганна залишає батьків та йде в найми до подружжя Трохима й Насті, яким підкинула сина Марка. Тож потрібно було написати лібретто до другої картини. У Шевченка про це мовилося кількома рядками.

На той час, перед Другою світовою війною, у нашому домі з’явився поет Кость Герасименко, який став моїм чоловіком. Вериківський вирішив заохотити його до написання тексту до другої картини «Наймички». Він муштрував Герасименка, а той бурчав, що йому хочеться іти на пляж, а не сидіти над лібретто. Задум виявився вдалим, ця друга картина дуже органічно вплелася в тканину опери «Наймичка», вона дуже зворушлива, а монологи Ганни мелодійні й емоційно виразні.
Коли почалася війна, наша родина опинилася в евакуації в Уфі. Київський оперний театр, приєднавши частину Харківського, виїхав до Іркутська.

Тоді ж виникла ідея поставити там «Наймичку». Вериківський швидко оркеструє твір, до Іркутська летять телеграми, листи, сповнені тривоги й роздратування, бо не все задовольняло вимогливого автора і диригента. Тож не витримавши, батько поїхав туди. Над виставою працювали диригент В. Тольба, режисер В. Манзій, художник О. Хвостенко-Хвостов, було кілька Ганн — М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай. Вериківський, не дочекавшись прем’єри, повернувся в Уфу. Згодом, коли почалася евакуація, ми повернулися до Москви, відтак до Києва.
Прем’єра «Наймички» в Іркутську пройшла блискуче. У мене зберігаються листи І. Паторжинського, в одному з них зазначається: «Ми дуже хвилювалися, як іркутські глядачі зустрінуть виставу, що йшла українською мовою, а вони …плакали».

Після визволення Києва театр опери і балету повернувся додому. І ось перший сезон відкривається «Наймичкою» Вериківського. Це така була зворушлива подія, вистава мала величезний успіх. Її знову поставили у 1984 році. А в 1996 році (до 100-річчя від народження Михайла Івановича) відбувся чудовий концерт у Національній опері України, де, крім інших творів, прозвучала поема для баса і симфонічного оркестру «Чернець» (за твором Шевченка).

У 1960-х роках на екранах України з’явилася опера-фільм «Наймичка» Київської кіностудії імені О. Довженка, де ролі Трохима і Насті виконували наші видатні співаки Борис Гмиря і Лариса Руденко. Згодом студія «Укртелефільм» зробила двосерійний фільм за мотивами «Наймички».

Вериківський в останні роки життя, а помер він у 1962 році, був дещо відсторонений від музичного життя.

Але ж він викладав у консерваторії.

— Не як композитор. Михайло Іванович потрапив під удар постанови ЦК КПб(У) — після Московської, яка громила формалізм у творчості радянських митців. Його звинуватили у «замилуванні старовиною». На той час батько вів композиторський клас, йому заборонили там викладати. Партійні функціонери розуміли, що так просто його викинути не можна, тож перевели на кафедру хорового диригування. Він був у дуже пригніченому стані, розумів, що не може писати те, що йому хотілося б. Тому вибрав кілька своїх найвизначніших творів і зробив нові редакції та оркестровки.

Я не знаю, чому нині «Наймичка» не йде в Національній опері України. Але впевнена, що вона би прикрасила її репертуар.

Розмову вела Ольга МЕЛЬНИК, Українська газета плюс

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору