Святитель Іоасаф, єпископ Білгородський
На шляху з Чернігівщини на Полтавщину, над річкою Удаєм розташоване старовинне українське місто-фортеця Прилуки, звідки походить давній козацький рід Горленків. 8 вересня 1705 р. тут народився Яким Андрійович Горленко, майбутній святитель Іоасаф, єпископ Білгородський. Його дід і прадід були прилуцькими полковниками Війська Запорозького, хоробрими і загартованими воїнами. Батько Якима, Андрій Дмитрович, був повністю відданий господарським справам свого маєтку і жив у селі поблизу Прилук. Брата і сестру батька привабило чернече життя, і вони пішли в монастир. Андрій Дмитрович одружився на дочці гетьмана Данила Апостола — Марії Данилівні, з нею мав восьмеро дітей: п’ять синів і три доньки. Первістком був Яким, він і став главою роду Горленків. Перші основи благочестя та щирої любові до Бога в юну душу Якима заклала мати. І, незважаючи на багатство і розкіш, які панували в батьківському маєтку, молодий Яким правильно сприймав материнську науку, а потім повністю посвятив себе служінню Господу. Свої перші кроки на релігійній ниві Яким Горленко зробив у Густинському монастирі, який знаходився недалеко, де він бував ще дитиною. А вже на восьмому році життя його віддали на навчання до найкращого вищого навчального закладу — Києво-Могилянської академії, ректором якої на той час був Феофан Прокопович. Протягом подальших років навчання Якима в Академії її ректором були архімандрити Іосиф (Волчанський) та Іларіон (Левицький). В нових умовах самостійного життя Яким навчився шукати допомогу і втіху в молитві, вона стала основною потребою для його чистої душі, у якій уже витала ідея самопосвяти Господу. Батько Андрій, який також був вихованцем Академії, звичайно переживав за подальшу долю свого сина. Якось йому було досить повчальне видіння: вечірньою порою, коли сонце сідало за горизонт, на краю неба батько побачив Божу Матір, а перед нею на колінах молиться його син Яким. Божа Матір, милостиво дивлячись на нього, промовляє: «Задовольняє мене молитва твоя». Тут же з неба злітає ангел і покриває Якима архієрейською мантією. Батько, звичайно ж, хотів бачити сина своїм послідовником і від побаченого був і вражений, і засмучений, лише вигукнув: «А нам, батькам, що залишаєш, Пречистая?» Тут видіння й зникло, та означало воно, що любов до Бога й молитви вже глибоко залягли в серце молодого Якима. Він вирішив головне для себе завдання, керуючись Святим Євангелієм: «Хто більше як мене любить батька чи матір, той мене недостойний» (Матв. 10, 37). На 18-му році життя роздуми Якима виливаються в рішучу дію: він на послух вступає в чернецтво, незважаючи на те, що два роки назад благословення батьків із цього приводу не отримав. Уповноваживши свого слугу вести його особисті справи й листування з батьками, Яким уступив у Києво-Межигірський монастир. Два роки суворого аскетичного життя — і він приймає остаточне рішення: залишити мирське життя. На 20-му році життя, 27 жовтня 1725 р., ієромонах Федір постриг його в ченці з іменем Іларіон. Цьому дуже сприяло благодатне спілкування зі своїм дядьком Пахомієм, ченцем Києво-Печерської лаври. Дізнавшись про рішення сина, батьки примирились і благословили його на нове життя. Чернець Іларіон повернувся через два роки до Києва і продовжив навчання на богословському курсі. 21 листопада 1727 р. в Києво-Братському монастирі він був пострижений у монахи з іменем Іоасаф. А вже через два місяці його було посвячено в диякони і він став викладачем словесності в молодших класах Академії. В день Архістратига Михаїла в 1734 р. Іоасафа висвячено на ієромонаха й призначено екзаменатором Київської митрополії при соборі Святої Софії, а через рік він став членом Київської духовної консисторії.
Перебуваючи на цих посадах протягом двох років, отець Іоасаф багато подорожував в Україні, побачив зблизька життя народу з його прикрощами й радощами і це мало для нього величезне значення. Іоасаф за жодних обставин не забував, що він монах і що перед ним є одне завдання: піднесення себе ближче до Господа. 24 червня 1737 р. митрополит Київський Рафаїл посвячує його в сан ігумена Мгарського Спасопреображенського монастиря (біля Лубен на Полтавщині). Саме тут ігумен Іоасаф зарекомендував себе церковним і суспільно-політичним діячем.
Він був наділений безмірною любов’ю до простого народу. Його кредо: «Любіть людей, але не любіть їхньої неправди, не виправдовуйте їхніх гріхів. Старайтеся осудити чужий гріх чи переступ своєю праведністю та безгрішністю, не шукайте похвали чи слави, і тоді люди будуть шукати вас і ходити за вами».
У той час монастир перебував у великій бідності, і великий тягар ліг на плечі ігумена, який і сам не відзначався особливим здоров’ям. Завдяки нетлінним мощам святого Афанасія, патріарха Царгородського монастир був у великій пошані українських і російських прочан. Ігумен Іоасаф перебував у безпосередньому молитовному контакті зі святим Афанасієм. До обителі почали надходити значні пожертви. Ігумен їздив за коштами і до Петербурга, і до синоду. Перебуваючи в Москві, він відправив службу при царському дворі. В присутності цариці Єлизавети проголосив свою знамениту проповідь про любов до Бога і ближнього. Зміст проповіді вразив царицю, і ім’я Іоасафа стало відомим на всю імперію. Невдовзі на нього чекав переїзд до Києва, посвячення в сан архімандрита, призначення настоятелем Свято-Троїцької лаври. Це був січень 1745 р. Лавра на той час мала 15 монастирів і 80 сіл. При Лаврі була духовна семінарія, ректором якої був українець Арсеній Могилянський. Будучи придворним проповідником, він часто виїздив до Петербурга, а його обов’язки виконував настоятель Лаври. Тяжка біда чекала на отця Іоасафа, коли в Лаврі сталася велика пожежа, яка знищила багато будівель. Та з Божою поміччю йому вдалося швидко ліквідувати наслідки стихії. Навіть розписи лаврських храмів були поновлені. Святитель викликав для цього з Києва межигірського ієромонаха Павла (Казановича). Посада настоятеля Лаври вимагала і твердості в духовному житті, і вміння керувати іншими, і вміння за всім доглянути та всьому дати зважену оцінку. Щодо отця Іоасафа, то для нього це була ще й чергова сходинка до архієрейського сану. Указом Святійшого синоду від 15 березня 1748 р., затвердженим царицею Єлизаветою, архімандрита Іоасафа призначено єпископом Білгородським. Хіротонія відбулася в петербурзькому Петропавлівському соборі сонмом архіпастирів на чолі з єпископом Псковським Симоном Тодорським, українцем, сином козака із Золотоноші.
В’їжджаючи в Білгород б серпня 1748 р., єпископ Іоасаф побачив досить непоказну картину: соборна дзвіниця розвалилася, два дзвони розбиті, кам’яна церква на честь Живоносної Трійці від давності в занепаді, дах прогнив, архієрейський дім також у запустінні.
Але це був день Преображення Господнього, і владика відслужив святкову літургію.
У словах юродивого Якова, який зустрів владику ще за містом, було сказано: «Церкви бідні, пани вредні, а губернатор — казюля (отруйна змія)». На такій ниві святителю Іоасафу належало застосувати всі знання і великий духовний досвід.
З перших днів перебування на білгородській землі головна увага владики була спрямована на своєчасне і повне відправлення богослужінь, моральний стан духовенства та його пастирську працю. Ніхто з його попередників не практикував поїздок по єпархії. Владика Іоасаф постійно був у поїздках, які відкривали йому багато таємниць і недоліків у парафіях, і він їм часто допомагав. Під час поїздок святитель проводив ночі у молитвах, ранком здійснював Божественну літургію, наставляв прихожан в істинах християнської віри. Не було справи, на яку владика не звернув би уваги, не було горя, страждання чи нестатку, яким він не зарадив.
Велику допомогу святитель надавав Харківському колегіуму, єдиному навчальному закладу на всю єпархію, і його робота значно покращала. Він був суворим, але справедливим пастирем. За допущені провини й недоліки владика карав священиків негайно і тяжко. За злочинне поводження зі святими дарами одного священика він навіть позбавив духовного сану. Священикам, які були в сварці між собою, не дозволяв служити доти, доки не помиряться.
Святителю Іоасафу було видіння у сні, що він приїхав у церкву і в притворі в купі сміття бачить образ Матері Божої з надзвичайним сяйвом і чує голос: «Подивись, що зробили з іконою Моєю служителі цієї церкви. Цей образ є джерелом благодаті та ласки Божої для села цього і всієї країни, вони його кинули в сміття». Невдовзі в м. Ізюмі, відвідуючи одну із церков, він дійсно побачив в кутку, де зсипали вугілля, саме ту ікону. Довго він стояв і вдивлявся в Святий Образ повними сліз очима та гаряче молився. Нарешті святитель упав на коліна і промовив: «Владичице Небесна, прости гріх і неохайність Твоїх служителів, бо не відають вони, що творять». Ікона була поставлена на відповідне місце і тепер вшановується в Україні як чудотворна ікона Божої Матері «Гіщанська». Вона знаходиться у Свято-Вознесенському соборі м. Ізюма Харківської області і день її святкування — 4 листопада.
Владиці не давала спокою застаріла хвороба, і він, відчуваючи кінець земного життя, вирішив востаннє відвідати батьків і своє родове гніздо. Це був 1754 рік. Батько, зустрічаючи сина, знав, що за старовинним звичаєм перед єпископом треба вклонитися до землі, та гордість запорозького козака не дозволяла вклонятися ні перед ким. Ніби не навмисно батько схилився перед святителем-сином, але той все ж таки випередив його і впав на коліна перед батьком. Проживши в батьків до осені, він поїхав в Мгарський монастир прикластися до мощей святого Афанасія і попрощатися.
Святитель упокоївся 10 грудня 1754 р. Два місяці його тіло простояло в архієрейському домі в селі Грайвороні без ознак тління.
Похорон відбувся 28 лютого 1755 р. у Свято-Троїцькому монастирі міста Білгорода.
Православний письменник Є. Поселянин безумовно був правий, написавши про святителя Іоасафа, єпископа Білгородського: «Перед нами постає постать в особі святителя, яка нажила не груди золота, що гине, а багатств добродійства, яких він шукав і знайшов і через них став другом Самого Христа Спасителя та стоїть і нині перед його престолом».
Святитель Іоасаф, будучи достойним представником славного козацького роду Горленків, ревно дбав про чистоту православної віри і долю рідної Української землі.
У 1911 р. мощі святителя Іоасафа були відкриті для поклоніння, відбулося його причислення до лику святих.
Друге знайдення мощей, «дякуючи» втручанню безбожної влади в церковні справи, відбулося в Петербурзі в 1991 р. в Казанському соборі, який тривалий час був музеєм атеїзму.
Нині вони зберігаються в Преображенському соборі м. Білгорода в Росії.
Пам’ять святителя Іоасафа відзначається 23 грудня (10 грудня за ст. ст.); 17 вересня (4 вересня за ст. ст.) — у день знайдення його мощей.
