«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКниги, брошуриЖиття і діяльність святих нашої землі Руси-України прославлених

Святитель Павло (Конюшкевич), митрополит Тобольський і Сибірський

(1770)

Митрополит Павло (у миру Петро Конюшкевич) народився в 1705 р. в місті Самборі на Галичині, яку колись називали Червоною Руссю. За своїм соціальним походженням належав до багатого шляхетного роду самбірських горожан.

З раннього дитинства Петро відзначався лагідною вдачею, був обдарований хлопцем, дуже рано вивчив грамоту. Домашнє виховання тоді полягало виключно у вивченні букваря, часослова, псалтирів, нотного співу і письма, тобто тих наук, які були в початкових слов’яно-латинських школах. Таке навчання давало обмежені знання. На той час вже набула високого рівня Києво-Могилянська академія, яка була єдиною православною вищою школою. В ній здобували освіту діти не тільки духовенства, а й інших верств населення — дворян, військових, купців, міщан і навіть селян. Навчання в Академії вважалося престижним і мало дуже високий рівень. Батьки майбутнього святителя вбачали в юнакові безсумнівні обдарування і здібності, тому й плекали надію виховати в майбутньому високоосвіченого держав ного мужа, а для цього його віддали навчатися в Київську академію 1715 р. Знаходячись під богомудрим керівництвом досвідченого і діяльного ієрарха Іоасафа Кроковського і славлячись багатьма добрими наставниками, якими вважались у той час Христофор Чарнуцький, Феофан Прокопович, Сильвестр Пановський і Йосиф Вовчанський, Академія процвітала, і добра слава про неї швидко поширювалася за межі України. У рік вступу Конюшкевича Академія налічувала 1100 студентів із різних верств населення, серед яких переважали представники українського дворянства.

Конюшкевич навчався дуже добре, чим привернув до себе увагу, і після закінчення курсу був залишений при Академії викладачем піїтики. Віддаючи перевагу простоті й скромності, Конюшкевич не виокремлювався в середовищі своїх товаришів якимись особливими манерами чи дорогим вишуканим одягом, але мав великі успіхи в навчанні, був співчутливим до бідних і знедолених студентів, яких теж не бракувало в той час. З юних літ він був схильний до усамітнення і Богомислія, постійно відчував потяг до чернецтва, і в 1733 р., тобто на двадцять восьмому році життя, Конюшкевич прийняв чернечий постриг з іменем Павла в Києво-Печерській лаврі від архімандрита Романа (Копи). Прийняття чернечого постригу різко змінило життя Павла Конюшкевича, він порвав будь-які зв’язки з мирським світом і цілковито поринув у світ духовного подвигу і молитви, неухильно став на шлях до вищого духовного вдосконалення. Завжди і в усьому відзначаючись лагідністю, смиренням і простотою, Конюшкевич виявив глибокі знання найвищих істин християнського вчення і набутими знаннями ділився з оточуючими його людьми. Його повчання відзначалися душевною теплотою і мали настільки великий вплив на слухачів, що навіть закам’янілі й холодні серця переймалися силою його полум’яного слова і наверталися до покаяння. Павло Конюшкевич був сповнений великої сили терпіння і надії на Боже провидіння, мужньо і без ремствування ніс свій незримий хрест, твердо ступаючи по сходинках вищого морального вдосконалення. Милосердний Господь, зміцнюючи його Своєю благодаттю, «вивів як світло правду його», і 5 грудня 1734 р. монах Павло Конюшкевич був висвячений архієпископом Київським і Галицьким Рафаїлом (очевидно Заборовським) на ієродиякона, а 1 січня 1740 р. — на ієромонаха.

У тому ж році ієромонах Павло супроводжував намісника Києво-Печерської лаври архімандрита Тимофія (Щербацького) до Петербурга як розпорядник по економічній частині, або дорожній економ (шафар). Це був доволі складний послух, оскільки потрібно було звітувати про кожну витрачену копійку не тільки в столиці, а й на всьому шляху тривалої подорожі. Досі в ризниці Лаври збереглася шнурова книга, яку видав Павлові духовний собор Лаври, Вона заповнена рукою Павла і дуже цікава як характерний документ церковно-громадського життя того часу. Подорож до Петербурга мала для отця Павла вирішальне значення. До Києва він не повернувся, і в 1741 р. указом Священного синоду був призначений на провідну посаду проповідника при Московській слов’яно-греко-латинській академії Перебуваючи на службі в Москві, святитель вирізнявся здібностями, даром красномовства й наполегливістю в праці й суворим життям, Усі ці духовні та адміністративні якості отця Павла здобули прихильність до нього Священного синоду, 1 указом від 25 червня 1743 р. він був призначений архімандритом Новгородського Юрієвого монастиря. Це призначення була як визнання діяльності святителя на церковній ниві та сподівання на велику перспективу. Возведення на архімандрита відбулося 18 лютого 1744 р.

Посада настоятеля монастиря поклалає на людину багато різних обов’язків і турбот. Крім мудрості, досвідченості та твердої волі, необхідних для пастирського служіння, потрібні ще й практичні знання та досвід з архітектури, будівництва та адміністративного управління монастирем. Але отець Павло і тут виявився на висоті свого покликання. Пам’яттю про Його правління одним із найдревніших монастирів залишилися монастирські будівлі, починаючи від східних воріт по набережній на південь, і, крім цього, уся південна огорожа, близько п’ятнадцяти років архімандрит Павло керував Юрієвим монастирем і спорудив багато будівель. Богу було угодно визначити йому більш широку дорогу служіння церкві, Виняткові адміністративні здібності, неабиякі розумові дані й всебічна вченість уможливили отцю Павлу бути митрополитом Тобольської єпархії. 5 травня 1757 р. він був висвячений в Петербурзі на митрополита Тобольського і Сибірського.

Подолавши важкий і тривалий шлях, митрополит Павло приїхав до Тобольська морозного дня 20 листопада 1757 р. Провівши ніч у Знаменському монастирі, вранці, незважаючи на сильний мороз, владика здійснив молебень у міських воротах, а в літньому Успенському соборі — літургію. Він негайно взявся за справи своєї величезної єпархії, яка охоплювала на той час і деякі території Європейської Росії. Владика Павло любив науки, був дуже освіченою людиною, що засвідчує французький учений-астроном, який приїздив до Сибіру. Цей же мандрівник знайшов у ньому дуже ревну у вірі, чемну і приємну в розмові людину. Передовсім митрополит звернув увагу на освіту духовенства, яка була в занедбаному стані.

Навчання в Тобольській семінарії, що існувала вже 20 років, було поставлено погано: не було навіть головного предмета — богослов’я, який митрополит увів і безпосередньо контролював його викладання. Троє вчених ченців були викликані з Києва для цієї справи. Храмів у єпархії було мало, та й ті переважно дерев’яні, які страждали під час пожеж. Митрополит відкрив по селах декілька нових парафій, а в Тобольську й інших монастирях зведено близько двадцяти кам’яних храмів. Був дуже суворим до провин духовенства, наказував тих, хто провинився, використовувати на чорних роботах. Ця риса характеру покривалася співчутливістю владики до нужденних, удів і сиріт. За владики Павла розгорнулася широка місіонерська діяльність, а в 1764 р. в Іркутську були відкриті мощі проповідника православ’я серед диких племен Сибіру, святителя Інокентія, який преставився у 1731 р. і був канонізований у 1805 р. Ця подія стала останньою радістю в житті митрополита Павла. Для нього настав важкий час. Будучи противником секуляризації (відібрання до казни) монастирських володінь і архієрейських будинків, митрополит виклав свою думку у відвертій і різкій формі, за що потрапив у немилість імператриці. 22 червня 1767 р. на засіданні Священного синоду Новгородський митрополит Димитрій Сеченов оголосив її повеління: викликати Тобольського митрополита Павла до Москви. Напередодні цього засідання митрополит Павло з’явився уві сні Димитрію і гнівно промовив йому латиною: «Колись отці наші і деякі святі дарували церкві різні земні вигоди, і недоторканність тих пожертв утвердили закляттями. І я, людина грішна, недостойний єпископ церкви Христової, не своїми воістину устами, а устами отців моїх, проклинаю тебе, зрадника церковного майна, і передрікаю тобі несподівану смерть!»

До Петербурга митрополит Павло не поїхав ні після першого, ні після другого указів і, залишаючись у Тобольську, продовжував управляти єпархією. Тоді з Петербурга написали місцевому губернатору, щоб він зобов’язав митрополита виїхати до Москви, а в разі ухилення його, «оного преосвященного вислати з Тобольська без будь-яких відмовок».
Митрополит Павло 11 січня 1768 р. сам виїхав до Москви і, прибувши туди 2 квітня, подав прохання про «звільнення від єпархії в Києво-Печерську лавру на спокій».

Священний синод засудив митрополита Павла до позбавлення сану, але імператриця не затвердила цей вирок.
Із Москви митрополит поїхав до Петербурга. Декілька разів імператриця настійливо викликала його до себе, але він не поїхав і говорив: «Я нікуди не поїду, а тільки в синод, якому зобов’язаний послухом».

Йому було запропоновано повернутися до управління Тобольською єпархією, але він на це не погодився.
«Я позбавлений єпархії, — казав він, — за вироком синоду, тому не можу повернутися. Нехай відішлють мене до Києво-Печерської лаври, у якій я дав обітницю послуху настоятелю».

Йому в цьому не перешкоджали, і у серпні він прибув до Києво-Печерської лаври.

Коли святитель від’їздив, імператриця надіслала йому десять тисяч карбованців. Він їх не прийняв. Ці гроші залишили в його келії. Митрополит їх викидав, кажучи, що це вогонь.

Звичайно, він вважав несправедливим приймати гроші як служитель руської церкви, яка нещодавно була позбавлена всього свого майна.

Нарешті гроші були послані з надійною людиною, приставленою до митрополита для супроводу його в Київ, якій наказано було передати гроші неначе від митрополита Павла настоятелю Лаври.

Настоятель умовляв митрополита прийняти цей дар — у крайньому випадку для Лаври, на яку-небудь корисну справу.

— А що ти влаштуєш, отче, на цей вогонь? — запитав його митрополит.
— Та ось хоч би через вогонь церковні глави визолотити.
— Це добре, — сказав митрополит, і гроші пішли на позолоту глав Великої лаврської церкви,

У Лаврі митрополит Павло оселився в келіях намісника, які були для того наново опоряджені, і жив спокійно, оточений повагою, як безстрашний борець за права церкви. Він проводив час у суворих чернечих подвигах і часто, незважаючи на свою хворобливість, служив — як у Лаврі, так і в інших храмах Києва.

Та лише трохи більше двох років довелося йому пожити в місці «своєї обітниці». 4 листопада 1770 р. після тривалої хвороби він помер «з усяким християнським порядком», як доповідав синоду архімандрит Лаври.

Після панахиди його тіло було покладене в склепі під Великою лаврською церквою і, вірогідно, ніколи не було поховано в землі (як і тіло святителя Феодосія Углицького, Чернігівського, чудотворця).

Пізніше забули, хто саме в цьому склепі лежить.

Митрополит Київський, знаменитий учений Євгеній Болховітінов наприкінці 20-х років XIX ст. почав влаштовувати новий склеп для архієреїв, похованих під Великою церквою.

12 червня 1827 р. домовини, які були у склепі, почали виносити в наново викопані могили. Коли дійшли до труни невідомого архієрея, послали запитати митрополита Євгена, чи накаже він переносити цю труну. Митрополит відповів, що він вирішить це питання, коли огляне труну. Але того дня зробити це не встиг.

Наступної ж ночі під час сну йому привиділася буря, здавалося, що його будинок хитається, і він прокинувся. Тоді почув, що залами архієрейського будинку хтось розміреними твердими кроками йде до нього.

Після цього двері спальні відчинилися, і в нічній темряві, увесь сяючи світлом, до нього підійшов невідомий йому чоловік в архієрейському одязі, величного і грізного вигляду. На його обличчі був гнів, він стукав по підлозі посохом і наблизився до Євгена. Митрополит одразу ж устав із ліжка і хотів вклонитися йому, але ноги й коліна в нього сильно тремтіли — і він не міг цього зробити.

Невідомий промовив українською мовою:

Чи даси нам спочивати, чи ні? Як не даси нам спочивати, то і я не дам тобі спочивати.

Сказавши це, він вийшов такими ж розміреними кроками.

Уранці митрополит Євген прийшов до Великої церкви, щоб оглянути труну невідомого архієрея. Коли відкрили віко труни, то перед ними в повному нетлінні, немов сплячий, лежав архієрей, який приходив до нього вночі, і в тому ж самому одязі.
Уражений митрополит зі сльозами поклонився йому, цілував руки… Негайно почали розшукувати, хто цей архієрей, і нарешті дізналися, що це митрополит Тобольський, похований тут 57 років тому.

Митрополит відслужив по ньому панахиду і звелів залишити на місці труну.

Відомий чернець Парфеній, який описав свої паломництва по святих місцях, зазначав у описі Києва: «Одного разу в Києво-Печерській великій церкві, у лівому вівтарі, внизу під підлогою, показували нам мощі святителя Павла, митрополита Тобольського і всього Сибіру, який пізніше проводив своє життя в Києво-Печерській лаврі на спокої і там помер. Почиває у раці, немовби спить, увесь цілокупний, і дух від нього приємний. Але у святих донині не шанується, і лише бажаючі служать по ньому панахиди».

Обставини склалися так, що принаймні два рази церква готувалася до канонізації великого святителя Української землі, але Богу було угодно, щоб сьогодні Українська Помісна Православна Церква довершила цей урочистий акт.

Велика кількість чудес від нетлінних мощей святителя Павла і загальне його шанування спонукують нашу святу Українську Православну Церкву до всенародного прославлення його пам’яті. Від тих часів і до наших днів народ вшановує великого святителя, пам’ять про його життя і діяльність завжди жила в народі. Нині святитель Павло Конюшкевич ушановується в Тобольську на місці його служіння, в Україні, зокрема на його батьківщині. Складено вже служби на його честь, видано житіє. Ще один покровитель і молитвеник причисляється до сонму святих Божих угодників, на землі Українській просіявших.

Пройшли століття, але пам’ять про тебе, мудрий і благочестивий пастирю, зостанеться в православному українському народі з похвалою. Не залишай нас, святителю, отче Павле, і силою Богом дарованого тобі чудотворіння, твоїм сильним заступництвом перед Богом — молися за нас грішних. 14 травня 1999 р. УПЦКП канонізувала Павла Конюшкевича (1705-1770), митрополита Тобольського і Сибірського. Пам’ять святителя Павла вшановується 17 листопада (4 листопада за ст. ст.).

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору