Преподобний старець Паїсій Величковський
В Україні завжди процвітало старцівство. Сонцем землі Руської православний український люд називав перший справжній монастир у Русі-Україні — Києво-Печерську лавру, звідки вийшло багато подвижників. Однак не кожна доба в церковній історії народжувала аскетів. Святість, яка проймала всі сторони церковного і світського життя України, поступово втрачалася. Проте Господь не забував православний народ, і Пресвята Богородиця не покидала свого земного уділу — України. Цю святість старцівства відродив преподобний Паїсій в другій половині XVIII ст. Він завжди наголошував на своєму українському походженні. «Родимець полтавський», — часто преподобний говорив так і підписувався навіть у листах. Сучасний відновник чернечого і духовного життя у святій Русі був українцем більше, аніж його таким вважали. Корені його зміцнені не стільки на Афонських скелях, скільки на українському чорноземі, і беруть початок від традицій ХІ–ХІІ ст. у Київській Русі.
Паїсій народився в грудні 1722 р. в родині українського священика Івана Величковського та паніматки Ярини. В цей день церква відзначала пам’ять святителя Петра, митрополита Київського і всієї Русі, тому хлопчика назвали Петром. У сім’ї він був одинадцятою і передостанньою дитиною. Прадід, дід, батько і брат Петра були священнослужителями Полтавського Свято-Успенського собору. Його бабуся була настоятельницею Покровського жіночого монастиря, а мати на схилі років прийняла в ньому постриг з іменем Юліанії. Отож зрозуміло, що хлопчик виховувався в сім’ї з особливою релігійністю, у променях якої грілася й розквітала його юна душа.
У чотирирічному віці Петро втратив батька. Ще з дитинства хлопчик відрізнявся від однолітків лагідним і в той же час твердим і незалежним характером. Людські кривди він сприймав як свої власні і вже тоді прагнув до особистої свободи. В сім років мати віддала його до соборної школи, але він провчився там лише два роки. Незадоволений навчанням, Петро вирішує зайнятися самоосвітою, а йому ж було лише 9 років. Хлопчик ріс мовчазним, покірливим і сором’язливим. Він багато читав, окрім Святого Письма, твори Іоанна Златоуста та Єфрема Сірина, книги про аскетичні подвига пустельників. Саме вони найбільше відповідали його внутрішньому стану. Під впливом прочитаного вже тоді в Петра почав з’являтися потяг до чернечого життя. Коли йому виповнилося 13 років, помер брат Іван — настоятель Успенського собору. Мати вирішила йти з Петром до Києва і просити митрополита Рафаїла (Заборовського) залишити місце брата за Петром. На руках у неї був лист-прохання до владики, підписаний його хрещеним батьком полтавським полковником Василем Васильовичем Кочубеєм та іншими шанованими громадянами міста. Митрополит прийняв їх лагідно, тут же проекзаменував Петра, залишився ним задоволений і видав йому грамоту в Полтавську протопопію, але за умови закінчення Києво-Могилянської академії. Невдовзі мати повернулася додому, а син став слухачем молодшого відділення Академії. Це були ті роки, коли там навчався і майбутній видатний український філософ Григорій Сковорода. Одноліток Петра, він був старший за нього на 18 днів. Свій життєвий шлях вони закінчили також одного року — 1794-го, Григорій на шість днів раніше.
У стінах духовної школи Петро подружився з однодумцями, і вони, збираючись де-небудь у тихому місці Братського монастиря, проводили ночі в задушевних розмовах про чернецтво, пустинножительство, присягаючись один одному не постригатися і не жити в багатих монастирях, де не можна уподібнюватись «нищеті Христовій». Крім того, Петро став відвідувати дуже багато київських святинь, особливо Печерську лавру, що ледь не занехаяв богословської науки в Академії. У Братському монастирі одухотворений Петро знайшов і свого першого духовного наставника — ієросхимомонаха Пахомія, який давав йому читати пустинножительну святоотцівську літературу. Паїсій за розповідями старця все більше і більше хотів стати ченцем. Одного разу він був викликаний до академічного священноначалія, яке повідомило йому про те, що за неуспішність і пропуски занять він не може продовжувати навчання. Петро повернувся додому у свою рідну Полтаву, де на колінах перед матір’ю вибачався за те, що не став богословом і просив відпустити його в монастир.
Так промислом Божим Петро дістався до Любецького монастиря. Мудрий і досвідчений ігумен Никифор прийняв його до числа братії. Саме тут уперше Петро став переписувати знамениту працю преподобного Іоанна Листвичника. Але через скрутне становище монастиря і швидку зміну ігумена Петро опинився в наступному — не менш славному — українському монастирі — Свято-Миколаївському Медведівському. Там уперше Петро сподобився постригу в чернецтво з іменем Платон. Невдовзі й цей давній козацький монастир був закритий, і монах Платон опинився в Києво-Печерській лаврі. Замість бідного пустинного перебування, якого з дитинства прагнула його душа, він поселився в найбагатшому і найшумнішому монастирі України. Монаху Платону дали послух гравера і різчика в майстерні. Але й тут Платон довго не затримався. Зустрівши свого давнього знайомого з Академії, Платон разом із ним вирушає на пошуки одинокого, спокійного життя. Проживши деякий час у Молдововлахійському Трейстенському скиті, а потім — у скиті Керкул, 24-річний монах улітку 1746 р. прибув на Афонську гору. Він обійшов її всю, але не знайшов для себе наставника і став подвизатися сам. Це був найтяжчий період в його чернечому житті. Платон боровся з гріховними помислами і страстями, молився зі слізьми, їв тільки раз на два дні сухий хліб і пив воду, день і ніч читав Святе Писання і твори святих отців, дістаючи їх у навколишніх болгарських і сербських афонських монастирях. На четвертий рік подвижництва до Афону приїхав молдавський старець Василій. і на прохання Платона старець Василій постриг його в схиму з іменем Паїсій і порадив створити монастир. Так і сталося. До Паїсія стали приходити нові подвижники. Поступово вони всі разом стали відправляти служби. Братія просила Паїсія бути в неї священиком і духівником, але той категорично заперечував. Адже він прийшов на святу Афонську гору для того, щоб знайти наставника. Але до прохань братії приєдналися і сусідні монастирі, оскільки вони дізналися про подвиги Паїсія. І ось у 1758 р. після 12-літнього перебування на Афоні Паїсій був рукопокладений в ієромонахи. Кількість подвижників монастиря збільшувалася. В основному вони були виходцями з Молдавії, Волощини та України. Ієромонах Паїсій попросив в ігумена монастиря Пантократор стару церкву й келію і приступив до формування скиту. Так росло і міцніло біля старця Паїсія чернече братство, слава про яке швидко розійшлася по святій горі Афон.
Однак безперервне розширення обителі й різноманітні неприємності зовнішнього порядку змусили отця Паїсія подумати про те, щоб покинути святу гору. І ось 1763 р. отець Паїсій із братією (числом — 64 монахи) покинув Афон і знайшов пристановище в Буковині, поблизу Драгомирни, у монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від митрополита Молдавського на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя святителя Василія Великого і Федора Студита. На першому місці завжди стояло богослужіння. Братія співала на два кліроси: правий слов’янською мовою, лівий молдавською. Братія займалася і своїм господарством, працювала на полі. Щовечора отець Паїсій відвідував келії братії, спостерігав за тим, як вона провадить своє духовне життя. Якщо хто з братії гнівався один на одного, то старець змушував читати «Отче наш». «Сонце нехай не зайде в гніві вашому», — постійно повторював отець Паїсій слова апостола Павла. У келіях братією завжди здійснювалося помірковане читання Святого Писання, спів псалмів. Коли наставала зима, отець Паїсій довгими вечорами збирав братію на духовні бесіди, причому і тут зберігалася двомовність: читалися повчання слов’янською і молдавською мовами.
Ще на Афоні старець Паїсій почав збирати старовинні рукописи слов’янських книг. Але помічав у них неточності й помилки, які виправляв і навчав цьому братію. Крім того, він мав чимало книг грецькою мовою, серед яких була знаменита «Філокалія» — збірник творів отців церкви — під назвою «Добротолюбие…», яку старець переклав церковнослов’янською мовою. Можливо, саме тому в першій половині XIX ст. разом зі Святим Писанням Старого та Нового Завіту і «Четьї Мінеями» святителя Димитрія Ростовського «Добротолюбие…» стало найулюбленішою книгою серед ченців і мирян.
Цей титанічний труд завершився виданням у Москві в 1793 р. слов’янського «Добротолюбия…». Сталося це за рік до смерті великого старця Паїсія Величковського. Титулом «великий старець» до нього володів лише преподобний Ніл Сорський із Вологодського краю.
Старця Паїсія по праву можна назвати співцем Ісусової молитви як найпалкішого звернення до Ісуса Христа. Він розрізняв два ступеня цієї молитви. У першому — переважає відчуття особистого хворобливого напруження: це молитва діяльна — для початківців. Вона освітлює лише один образ, на який покладає уповання розум, — Ісусове ім’я. Другий ступінь — молитва благодатна, що преображає, діє надприродньо.
Наслідком російсько-турецької війни для отця Паїсія було вимушене переселення його монастиря з Драгомирни в Секуль. Але життя в монастирі на новому місці анітрохи не змінилося. Життя через тісноту (триста монахів) стало дещо галасливим, неспокійним. Старець Паїсій взявся влаштувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак, згідно з указом митрополита, отець Паїсій змушений був перейти на настоятельство в сусідній великий Нямецький монастир, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. Тут, у Нямецькому монастирі, і пройшов останній період життя старця — найтяжчий, але й найплідніший. Він тривав 15 років. Число братії в цей період збільшувалося, так що в Нямецькому її було 700, а в Секулі — 300. Книжництво зайняло лідируючу позицію: тут працювала ціла школа перекладачів і переписувачів книг. Працював день і ніч і сам старець, не помічаючи тяжких хвороб.
Чутки про отця Паїсія і лавру поширилися далеко серед монастирів і православних країв. Сюди почали приходити прочани. Милосердю старця не було меж. У монастирі він влаштував лікарню-шпиталь і притулок.
Так проходили роки в труді, молитві й милосерді. Настав 1794 р. — останній у житті старця. Паїсій прийняв причастя і, не назвавши імені свого наступника (віддаючи все на волю Божу), спочив у Бозі 15 листопада 1794 р. на 72-му році життя.
Він похований в головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. Вдячна братія устами свого ченця, українського поета Омеляна Дияковського, у «надгробному риданні» так відгукнулася на цю сумну подію:
Лиця твойого образ, Паїсію Славний, з’явити б міг художник мистецтвом управний. Та знаю: розум добрий і дивний у світі ніхто не може словом гаразд зобразити. До сонячного світла буває ум рівний, Ти був самому сонцю, наш отче, подібний.
Про старця Паїсія слід говорити не просто як про відновника чернечого духу, а як про відновника тієї справжньої, істинної святості, що існувала в Україні. Життя старця багато в чому нагадує труди і подвиги преподобного Антонія Києво-Печерського, який подвизався на Афонській горі. Шукав на рідній землі справжнього монастиря і бажав усамітнення, заснувавши «Сонце землі Руської». Цієї святості духу чернецтва домігся старець Паїсій.
Православна церква змогла канонізувати старця Паїсія Величковського лише в 1988 р. Його пам’ять ми вшановуємо 28 листопада (15 листопада за ст. ст.).
