«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, мова

Як розчленовували Україну

Ігор СЮНДЮКОВ

Останнім часом у певних політичних та навколополітичних колах спостерігається помітне пожвавлення інтересу до історії так званої Донецько-Криворізької радянської республіки — своєрідного квазідержавного формування, котре було організоване на теренах Східної та Південної України на початку 1918 року й проіснувало лише два місяці. Створена була ця республіка — і на цьому варто особливо наголосити — передовсім на противагу Українській Народній Республіці, яка саме тоді була проголошена в Києві Центральною Радою, створена з ініціативи більшовицьких лідерів Донецького й Криворізького басейнів (передусім Артема — Федора Сергєєва, — який, власне, й був її ідейним та політичним натхненником; окремого й вельми важливого питання, а якими ж були позиція та роль центрального уряду Радянської Росії на чолі з Леніним, ми торкнемося пізніше).

Слід зазначити, що впродовж кривавих, героїчних та «шалених» 1918 — 1921 років на теренах України виникло багато державоподібних структур, зокрема, різного ґатунку республік із «лапками» й без (приміром, отаманських — від мікроскопічних, які охоплювали лише декілька сіл, до республіки Нестора Махна з центром у Гуляйполі, котра об’єднувала величезну територію й направду мала по суті певні ознаки держави). Проте саме Донецько-Криворізька республіка зараз свідомо ставиться в фокус уваги тими політичними силами, для яких важливо знайти в минулому «докази» сумнозвісної тези: «Схід, Південь і Крим — то не Україна (або не зовсім Україна), і вони цілком спроможні існувати окремо від неї». А політолог Володимир Корнілов, керівник українського філіалу Московського інституту СНД, навіть опублікував книжку (зараз активно рекламовану) під промовистою назвою: «Донецько-Криворізька республіка: розстріляна мрія». Що ж, тим цікавіше розібратися, якою, власне, була ця «мрія» й ким та навіщо вона розстріляна.

Спочатку — «суха» фактична інформація. Донецько-Криворізька Радянська Республіка була проголошена 11 лютого (за новим стилем) 1918 року в Харкові на IV обласному з’їзді рад робітничих депутатів Донецького та Криворізького басейнів. Із боку її організаторів (окрім уже згаданого Артема можна назвати В. Межлаука, В. Філова, С. Васильченка, Б. Магідова, М. Жакова, М. Рухимовича, А. Каменського — саме ці люди увійшли до складу новоутвореного «уряду» республіки — Ради Народних Комісарів; очолив її Артем) основним спонукальним мотивом явно було прагнення не допустити відновлення влади Української Народної Республіки та, відповідно, Центральної Ради, котра її проголосила, в Донецько-Криворізькому регіоні — на території, винятково важливій в економічному та стратегічному аспектах із погляду більшовиків. Дуже показовим є той факт, що одразу після проголошення сепаратистської республіки на IV обласному з’їзді, згаданому вище, було задекларовано фундаментальну мету, яка, власне, й не приховувалася — приєднання її території до Радянської Росії!

Географічно Донецько-Криворізька Республіка охоплювала більшість земель споконвічно українського сходу та півдня й не тільки. Це — Донеччина, Харківщина, Сумщина, Херсонщина (включно з Кривим Рогом), Катеринославщина (включно з Олександрівськом — нині Запоріжжя), Єлисаветград (зараз Кіровоград) і, крім того, частина тодішньої Області Війська Донського з Таганрогом. Столицею республіки був оголошений Харків.

Ідея утворити на південному сході таку собі державоподібну структуру, яка стала б своєрідним «щитом» супроти народжуваної (а точніше — відроджуваної) української державності, строго кажучи, належала керівництву Донецько-Криворізького обкому РСД РП (б). Воно впродовж усього 1917 року, а особливо починаючи з вересня — жовтня, коли стало ясно, що старі форми державного устрою на теренах колишньої Російської держави (включно з тією формою, що її репрезентував Тимчасовий уряд), очевидно, завалюються, обстоювало тезу про «принципову відмінність» Донецько-Криворізького басейну (ДонКривбасу) від решти українських земель. Уже 17–18 листопада 1917 року на засіданні рад Донецького та Криворізького басейнів було винесено на обговорення питання про ставлення в щойно проголошеного ІІІ Універсалу Центральної Ради (тобто про ставлення до новопосталої УНР). Ради ухвалили резолюцію — доволі цікавий та характерний документ.

Такими мали бути кордони Донецько-Криворізької Республіки, на задум її організаторів

В ній, зокрема, була вимога «проведення референдуму» з питань майбутньої територіальної приналежності регіону — на всій території Донецько-Криворізького басейну. Також зазначалося, що в період, який передує референдуму, необхідно «розгорнути широку агітацію за залишення усього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської Республіки (! — І.С.) з віднесенням цієї території до особливої єдиної адміністративно-самоврядної області» (згадаймо призабуті вже — а дарма призабуті! — відчайдушні заклики восени 2004 року, в дні Майдану, до створення якоїсь Південно-Східної автономної республіки. Який дивний, а, проте, якщо замислитися, цілком закономірний перегук!). Додамо, що й сам Артем, головний ідеолог та організаційний лідер «донкривбасівців», висловився за «підтримку самовизначення областей та народів», проти «їхнього анексування Центральною Радою». А 29 листопада 1917 року член більшовицької фракції в Харківській раді Е. Лугановський заявив, що долучення до складу майбутньої Донецько-Криворізької республіки Харкова й Донбасу, «котрі знаходяться на території, що не належить Україні», в економічному аспекті «є вельми переконливим, оскільки цим ми запобігаємо розчленуванню Донецького басейну».

Нарешті, й відомий в історії форум, що проголосив встановлення Радянської влади в Україні й офіційно визначив себе як «1-й Всеукраїнський з’їзд рад» (грудень 1917 року), заявив про намір домагатися «єдності Донецького басейну в кордонах Радянської Республіки (читай — Російської Республіки; справді, саме тоді, після проголошення УНР, постало питання про міждержавні кордони, і це багато що пояснює в подальших діях. — І.С.) на противагу імперіалістичній політиці керівників козацької (Донської. — І.С.) та української буржуазних республік» (так в оригіналі документа).

Артем (Федор Сєргєєв) – єдиний і останній голова раднаркому Донецько-Криворізької республіки

Ще показовішими є виступи, що пролунали на IV з’їзді рад робітничих депутатів Донецького та Криворізького басейнів у лютому 1918 року, який, власне, і проголосив Донецько-Криворізьку Республіку (хоча, з погляду юридичного, не мав законного права це робити, бо однозначної санкції від вищих представників Радянської влади в Україні отримано не було). Так, на обережні заперечення Миколи Скрипника доцільності такого амбіційного й недалекоглядного заходу, що несе загрозу цілісності Української Радянської Республіки, Артем відповів так: «Сепаратисти — не ми, а ви! Чому ви прагнете бути з Києвом? Тому що Радянська Республіка не за національною ознакою, а за економічно-виробничою (ось якою була та сама «мрія»! — І.С.) є для вас міцнішим горішком, ніж республіка національна».

Висловлювались і ще чіткіші та радикальніші тези, як-от: «Донецько-Криворізька республіка, так само як і Українська Радянська Республіка, є частинами Всеросійської Федерації Радянських Республік» (от вам і «право націй на визначення», урочисто «визнане» більшовиками). Або ж: «Донецький та Криворізький басейни як область, котра вже й зараз має своє визначене економічне та господарське обличчя, повинні мати власні органи економічного і політичного самоврядування, єдині органи влади, що організують у басейні політичний, економічний і культурний правопорядок Радянської Республіки». В обов’язки Раднаркому нової республіки на чолі з Артемом входило «втілювати в життя декрети Ради Народних Комісарів Російської Республіки, а ЦВК Рад України вважати органом, паралельним обласному комітету». А Російську Радянську Республіку було визначено «федерацією економічно однорідних областей, а не національних радянських республік» (тут знову стирчать вуха «мрії»!).

Проте Ленін, який, не виключено, спочатку негласно підтримував цю сепаратистську ідею (хоча прямих доказів цього немає), був занадто гнучким й досвідченим політичним гравцем, аби не зрозуміти: відверте потурання такій авантюристичній і водночас неприховано шовіністичній політиці є недоцільним, оскільки завдасть шкоди інтересам більшовиків в Україні, яку вони прагнули за всяку ціну поставити під свій контроль. До того ж після захоплення території УНР німецькими військовими підрозділами стало зрозумілим: доля Донецько-Криворізької республіки вирішена, їй залишилось існувати лічені тижні й навіть дні. Артем та інші представники ДКРР були викликані на «виховну бесіду» з Леніним. Довелося підкоритися: на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі (17–19 березня 1918 року) Артем, виконуючи постанови Леніна про необхідність створення «єдиного фронту боротьби трудящих України проти ворогів внутрішніх та зовнішніх», заявив нарешті, що Донецько-Криворізька Радянська Республіка становить складову частину України (звичайно, радянської!).
* * *

Щось не дозволяє вважати цю історію «справою днів, що давно минули». І не тільки поява праць на зразок згаданої вже книжки Володимира Корнілова про «розстріляну мрію». І не лише той факт (далеко не малозначущий!), що центральна магістраль Донецька досі зветься іменем Федора Андрійовича Сергєєва — того самого Артема…

За матеріалами газети «День»

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору