«Наша Парафія»

Невдачі збройної боротьби за українську державність у 1919-1921 pp. викликали кризу в українському суспільно-політичному житті. На тлі воєнних і політичних прорахунків Директорії серед української громадськості ширилась зневіра у суспільно-політичні інститути, репрезентовані УНР, посилились пошуки більш «радикальних» засобів боротьби за самостійність України, активізувались праві політичні сили, що перебували поза українською т. зв. соціалістичною демократією і не брали досі участі в діяльності державних установ УНР. Серед них дедалі активнішою стає тенденція до формування нового українського націоналізму, який відкидав соціалістичні гасла, засуджував тодішніх лідерів УНР за їхнє вагання у виборі між соціально-демократичними принципами й національною ідеєю, за невіру у власний народ та орієнтацію на зовнішні сили у боротьбі за владу. Зокрема, у 1920 році було утворено Українську Військову організацію (УВО) на чолі з Є. Коновальцем, яка ставила за мету продовження боротьби за самостійність України більш послідовно і радикальними засобами.

Серед політичного розмаїття української еміграції не припинялись пошуки лідерів, які могли б суттєво вплинути на покращення політичної ситуації і консолідацію українського громадянства. І, звичайно, погляди багатьох противників полонофільської орієнтації уряду зупинялись на постаті Вільгельма Габсбурга — Василя Вишиваного, який приваблював своїм безкорисливим і гарячим українським патріотизмом, та рішучими антипольськими настроями. В очах українських монархічних груп, не пов’язаних зі П. Скоропадським, особливо цінним видавалась його приналежність до імператорського габсбурзького дому.

Зміни в настроях частини українського громадянства певною мірою відбиває політична позиція відомого українського діяча Є. Чикаленка, який тривалий час був впливовим діячем українського національного руху. У листі до В. Липинського від 19 березня 1921 р. він висловлює переконання, що українську державу зможе збудувати «тільки суверенна особа». І це має бути «якийсь принц — чи німецький, чи англійський, — який приведе з собою військову силу і поведе політику компромісову між панством і селянством…». Без цього, на його думку, не буде збудована держава, «чим скористаються сусіди, які поділили тепер Україну по Ризькому договору, як колись по Андрусівському»1.

Цю думку Є. Чикаленко розвинув у листі до віденського часопису «Воля» від 23 квітня 1921 p., висунувши тезу, що врятувати Україну з хаосу й безладдя може лише монархія. В. Липинський палко вітав появу цієї публікації. «З захопленням прочитав Вашу статтю, — пише він Є. Чикаленку 28 квітня 1921 р. — Не знаю чи це випадає, не знаю чи це прийнято, але не можу стримати себе од щирого бажання подякувати Вам цілим серцем за цю статтю»2. Для В. Липинського було надзвичайно важливим, що саме Є. Чикаленко своїм надзвичайно «великим авторитетом» в українському суспільстві, «своїм іменем» дав «надзвичайно сильну піддержку» монархічній ідеї, яка, на думку лідера гетьманського руху, «одна тільки може врятувати наш нещасний край». Він зауважує, що стаття дала йому можливість «знайти нашу українську правду» і «самому побачити її». Тобто йшлося про вади головних засад українського руху і можливість вивести його на шлях ефективної боротьби за національно-державне самоутвердження. Тому В. Липинський вважав, що монархічна концепція, викладена в статті Є. Чикаленком і «в котрій так безмірно багато цієї правди нашої сказано , послужить наукою для грядучих поколінь українських». Він розглядав представлену на суд української громадськості концепцію як основу «для нашої власної праці» і засіб об’єднати українство «для того, щоб не тільки сказати, але й зробити це єдине правдиве, не «підбите брехнею», українське діло…»3.

У своєму листі В. Липинський обійшов мовчанкою проблему персоніфікації української монархічної ідеї. Для нього головним було те, що погляди Є. Чикаленка «при певних другорядних ріжницях, зійшлись в засадничій лінії з моїми (тобто В. Липинського. — Авт.) поглядами…»4. Проблема персоніфікації українського монархізму у трактовці Є. Чикаленка викликала, як відомо, заперечення В. Липинського. Є. Чикаленко стверджував, що «українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось інший свій, бо на свойому ми, зі своєї недисциплінованості, не об’єднаємося, не помиримося, а знову тільки якийсь Варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде зі своєю гвардією, привезе своїх, а не московських фахівців, чи спеців, і поведе політику понадклясову, понадпартійну і зорганізує державу з неграмотних хлібо-робів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії»5. Цей «варяг» має бути перейнятий українською національною свідомістю і ставити самостійність України понад усе. На противагу прикрому досвіду П. Скоропадського, український монарх мав володіти й любити українську мову, а також уникати у своєму оточенні російських і польських представників, щоб не підпасти під їх вплив. В емігрантських колах ставало зрозумілим, що найбільш імовірною у цьому політичному й суспільно-культурному контексті була постать ерцгерцога Вільгельма. Щоправда, у листі до Є. Лукасевича від 4 листопада 1921 р. Є. Чикаленко зауважує, що «мав на думці англійського або шведського принця»6.

Дійсно, перші враження від зустрічей з В. Габсбургом свідчили, що Є. Чикаленко не одразу визнав за ним реальну політичну перспективу, хоча він вже мав контакти з ерцгерцогом ще у 1918 р. Про це, зокрема, свідчить сам В. Габсбург під час свого київського ув’язнення.

Протокольні записи допиту від 23 вересня 1947 р. зафіксували:
«Запитання: Перебуваючи на Україні з ким із відомих учасників українського націоналістичного руху Ви зустрічались?
Відповідь: 3 числа таких осіб у місті Запоріжжі 1918 я зустрічався з українським письменником Євгеном Чикаленком…
Запитання: Який характер мали Ваші зустрічі із названими вище особами?
Відповідь: Чикаленко проїздом у Київ зупинився у Запоріжжі і відвідав мене. До цього з ним знайомим не був. Яку мету переслідував зустрічаючись зі мною, мені невідомо.

Під час зустрічі між нами відбулась розмова про те, що гетьман Скоропадський перебуває під сильним впливом німців і на Україні проводить політику вигідну для Німеччини» (док. 92).

У листі до Є. Лукасевича 3 березня 1921 p., тобто буквально напередодні згаданої публікації у часописі «Воля», Є. Чикаленко зауважує: «Бачився я із В. Вишиваним, перше враження робить — теляти, випущеного вперше на вигон. Оселюсь в однім селі з ним, то побачу блишче»7.

Ця характеристика перегукується з його записами у щоденнику від 19 лютого 1921 р. «Вишиваний зробив на мене вражіння паненяти, яке хоче грати якусь ролю, — зауважує Є.Чикаленко, — але я ще не роздивися його, бо за цілий день не промовив з ним й слова., він все був занятий то з Лотоцьким, то з Піснячевським, з якими ми їздили в Рабенштайн»8.

Є.Чикаленко у своїх прагненнях реалізації монархічної концепції для України не одразу зупинився на постаті Вільгельма Габсбурга. Його власна оцінка перших контактів з ерцгерцогом більш ніж стримана, хоча політична ситуація на теренах складових колишньої імперії Габсбургів давала певні підстави для оптимізму консервативних кіл у цих країнах. Є. Чикаленко констатує, що «тепер всіх найбільше цікавить — поворот Карла Габсбурга до Венгрії», і висловлює сподівання, що «Карл зостанеться королем, як зостався і Костянтин в Греції, хоч Антанта наче й протестувала проти цього»9. Дійсно, в Угорщині в цей час утворилася сильна національна консервативна опозиція, для якої певну роль відігравав символ номінально збереженого королівства. Це двічі спонукало Карла І спробувати повернутися до влади в Угорщині 26 березня і 10 жовтня 1921 року10.

Політичні аспірації Габсбургів у повоєнній Європі слід розглядати в контексті загальної тенденції в її суспільному житті — знайти альтернативу ліберально-демократичній системі і радикальному соціалізму, нав’язуваним російськими більшовиками. Ця об’єктивна передумова пожвавлення монархізму досить чітко фіксується і Є. Чикаленком.

«Діло в тім, — пише він, — народ в нових республіканських державах, як це я спостерігаю тут, в Австрії, страшенно незадоволений республіканським урядом і сумує за старою монархічною владою, кажучи, що тепер нема порядку, нема ладу, що все надзвичайно дорого, а хліба й за дорогу ціну часто зовсім не можна дістати»11.

Поява монархічних настроїв у середовищі українського політикуму не була чимсь винятковим. Вона диктувалась об’єктивним характером повоєнної кризи суспільного розвитку всієї Європи і пошуками її альтернативного розв’язання. Політична активізація прихильників українського монархізму була викликана конкретними історичними обставинами і розвивалась у загальноєвропейському руслі.

Спостереження Є. Чикаленка підтверджують ту обставину, що Василь Вишиваний мимоволі концентрував у своїй особі сподівання тих, хто шукав виходу із ситуації в реалізації нових політичних моделей поза межами, здавалось, безперспективних уенерівського та гетьманського шляхів боротьби за українську державність.

Очевидно, у колах української еміграції знайшлися люди, які зуміли переконати В. Габсбурга, що вся надія тепер тільки на нього. Вони були пов’язані з самостійницькими прошарками українського політикуму поза гетьманцями П. Скоропадського і Державним Центром уенерівців. Ще у 1920 р. у Берліні утворилась ініціативна група з відновлення «Вільного Козацтва», а вже у 1921 р. у Відні було закладено Українське національне вільно-козацьке товариство, яке в основу своєї діяльності поклало постанови з’їзду «Вільного Козацтва» в Чигирині З жовтня 1917 р.12 Тимчасову управу цього товариства очолив Василь Вишиваний. Генеральна управа вільно-козацького товариства започаткувала видання у Відні тижневика «Соборна Україна», який активно пропагував особу Вільгельма Габсбурга. Вже у першому числі часопису автор редакційної статті наголошує, що у В. Вишиваного є те, чого, мовляв, бракує С. Петлюрі та П. Скоропадському, — «кров імператорів, бо Вишиваний є з царської родини Габсбургів». При цьому не ставилась під сумнів доцільність Гетьманату як форми існування української держави. «Українські гетьмансько-монархічні кола вірять в цю нову акцію, — зазначається у статті, — і говорять так: «Україна край хліборобний. Гетьманат чи монархія є для неї цілком натуральною формою політичного існування. Тільки за монархії можна закріпити в уяві світу ідею України яко держави.» «Де не було монархії, там і не виростає й ідея державності — стародавня ж форма української монархії — гетьманат була занадто проста, в ній не було нічого таємничого, надзвичайного, непереможного»13.

Навколо «Соборної України» об’єдналась група українських політиків різного політичного спрямування, до якої входили: В. Андрієвський (один з лідерів українських соціалістів-самостійників), Т. Галіп (організатор і лідер української радикальної партії в Буковині), письменник О. Турянський, В. Полетика (посол УНР у Відні, член УСХД), Б. Бутенко (колишній міністр шляхів Української Держави), І. Полтавець-Остряниця (колишній ад’ютант і генеральний писар П. Скоропадського) та ін. Серед цих діячів особливо активно підтримував В. Вишиваного В. Андрієвський — засновник Української народної партії (15 травня 1919 p., Станіславів), яка активно виступала проти укладання Директорією договору з Польщею.

Поряд з іншими заходами вільно-козацького товариства проектувалось створити у Баварії базу для вишколу українських старшин і технічних військових частин, щоб розпочати новий етап боротьби за Україну. Ці кроки робились одночасно зі спробами баварських монархістів консолідувати загальноросійські монархічні сили і скликати з цією метою конгрес у Мюнхені. Як повідомляло консульство УНР у Мюнхені, в розпалі його підготовки деякі берлінські часописи сповіщали, що на з’їзд збираються також П. Скоропадський і В. Вишиваний14. Однак ні перший, ні другий не взяли у ньому участі. З діячів, так чи інакше при-четних до українського руху, були присутні колишній міністр шляхів гетьманського уряду Б. Бутенко та ад’ютант П. Скоропадського І. Полтавець-Остряниця. Останній потай від Вільгельма Габсбурга шукав контактів з російськими монархістами. Ще у січні 1921 р. німецький полковник Кейхель за дорученням Шейбнера-Ріхтера, що особисто керував об’єднанням загальноросійських сил для боротьби на антибільшовицькому фронті, встановив зв’язки з колишнім ад’ютантом гетьмана. Разом з І. Полтавцем-Остряницею полковник Кейхель виїхав до Мюнхена, де познайомив його з Шейбнером. Останній продемонстрував йому документ від генерала Людендорфа про схвалення дій І. Полтавця-Остряниці і погодження спільних акцій з російськими монархічними колами15. Одночасно його підтримували праві німецькі кола, зацікавлені у виведенні польською владою військових сил з Обер-Гимзького кордону. Дипломатичний відділ посольства УНР в Німеччині надіслав Головному отаманові С. Петлюрі цілу низку донесень і копій документів, підписаних І. Полтавцем-Остряницею і Л. Бармашем, який також належав до тимчасової Головної управи Українського національного вільно-козацького товариства, і уповноваженими генерала Я. Слащова-Кримського — Емілем де Проше та Гейнцем фон Гомейером. Ці документи були підготовлені у розвиток меморандуму генерала Біскупського, прийнятого таємною інтернаціональною конференцією монархістів у Будапешті 8-13 липня 1920 р. Згідно плану Біскупського передбачався союз монархічних сил Росії, Німеччини та Угорщини, який мав на меті відродження переможених у Першій світовій війні держав і встановлення монархічного ладу на їх теренах. Згідно додаткового договору від 3 квітня 1921 p., підписаного в Берліні «Головна управа визнала себе союзником генерала Слащова і забов’язалась так само вірно виконувати всі порозуміння, заключені її уповноваженими». У договорі зазначалось, що «генерал Слащов-Кримський визнає себе союзником України і забов’язується вільно виконувати всі договори заключені від його імені його уповноваженими». Далі підкреслювалось, що він «годиться і буде підтримувати, щоб усі українські військові частини, як і поодинокі старшини й козаки на просторі Західної Європи, Балканів та Кавказу, були об’єднані в особливий корпус. Головнокомандуючий, цілий командний і адміністративний аппарат будуть призначені Головною Генеральною Управою»16. Як відомо, генерал Біскупський був близький до П. Скоропадського, що і дозволяло українському республіканському проводу пов’язувати ім’я гетьмана з цією акцією. Натомість, В. Габсбурга вважали можливим учасником згаданого альянсу не лише як одного з членів Головної управи Українського національного вільно-козацького товариства, а й маючи на увазі його антипольські настрої, оскільки Біскупський вважав Польщу «ворогом монархічного союзу».

Певний час Є. Чикаленка дещо насторожувала політична «нерозбірливість» В. Габсбурга, який шукав контактів з представниками різних політичних течій в українському еміграційному середовищі, причому нерідко лівого спрямування. Він, зокрема, оцінив як «нетактовну» зустріч ерцгерцога 5 квітня 1921 р. з одного боку з «правим» есером М. Ковалевським, а з другого — «лівими» М. Шрагом і В. Мазуренком17. Проте реальних підстав підозрювати В. Габсбурга у заграванні з «лівим» українським політикумом не було. Цілком очевидно, що виконання ролі загальноукраїнського лідера, до якої готувала ерцгерцога низка політиків, вимагала від нього налагодження контактів з діячами різного політичного спрямування, у тому числі з есерами та есдеками.

Зрештою, зростання політичної ваги В. Габсбурга в українському еміграційному середовищі з часом усвідомлює і сам Є. Чикаленко. «Тепер, коли надії на укр[аїнську] державність майже розбилися у всіх, — занотовує він у своєму щоденнику 20 червня 1921 p., — деякі групи та окремі люде, ще сподіваються урятувати її дорогою монархії. Хлібороби-Державники голосно виставляють кандидатуру Скоропадського, а дрібні хлібороби, що організувались в «У[країнській] Народ [ній] Партії», покищо не опубліковуючи, спинились на кандидатурі В. Вишиваного».

Є. Чикаленко зауважує, що ерцгерцога також підтримує «вільне козацтво» і що, очевидно, він має більше шансів відіграти роль лідера ніж П. Скоропадський, оскільки нічим не скомпрометував себе в очах більшості українського суспільства.

«З певністю можна сказати, — підбиває підсумок Є. Чикаленко, — що вся Галицька старшина, велика частина Української старшини та інтелігенції стоїть за Вишиваного, навіть, по словам А. М. Лівицького, й Петлюра нічого не має проти нього, коли Установчі збори, чи Парламент, чи хто виберуть його на український трон, чи Гетьманство».

Отже, ставлення Є. Чикаленка до В. Габсбурга суттєво змінюється з огляду на усвідомлення зростання політичного впливу останнього в українському еміграційному середовищі і реальну перспективу залучення «іноземного королевича» до українського політичного процесу. Ця зміна відбувалася попри деякі авантюрні політичні проекти окремих дорадників ерцгерцога, зокрема, його ад’ютанта Е. Ляришенка, який пропонував химерно-утопічну акцію: зосередити всіх українських старшин в Україні у складі більшовицької армії на чолі з В. Вишиваним18.

На Є. Чикаленка не могла не вплинути щирість і глибоке патріотичне вмотивування необхідності розпочатих В. Габсбургом дій. «По довгих боротьбах душевних, — писав ерцгерцог Є. Чикаленку 16 липня 1921 р., — я рішився почати активну акцію, щоб видвинути українські справи з мертвої точки. Охочу це не зробив, однак для українського народу все дам що можу з цілого серця» (док. 77). В. Габсбург рішуче заявив при цьому, що не бажає для себе особисто нічого, вважає себе громадянином української держави, і саме це обумовлює його активну позицію.

Після кількох років своєї активної участі в українському русі він мав прикру можливість відчути на собі усі негативні морально-етичні прояви українського політикуму, нерозуміння останнім його політичної позиції, яке супроводжувалося необгрунтованими закидами у своєкорисливості, власних амбіціях тощо. Однак це не похитнуло його патріотичних почувань і не зупинило рішучих політичних кроків. «Коли наші емігранти думають, що я займаюся українською справою через особистих причин, то вони дуже помиляються, — пише В. Габсбург, — і я рішуче відкидаю такі провокації, які розсіїють мої вороги» (док. 77). Він прекрасно усвідомлював, що на шляху до реалізації задуманих дій найважливішим було домогтися політичної консолідації основних політичних угруповань роз’єднаної української еміграції. «Боюсь, що найтяжче буде договоритися з нашими Українцями і власне до тої праці я Вас дуже прохаю помогти нам», — звертається ерцгерцог у листі до свого респондента (док. 77).

Вибір В. Габсбурга був не випадковим. Політична незаангажованість Є. Чикаленка, його багаторічна і безкорислива діяльність на благо українських національних інтересів, високий авторитет в різних колах українства обумовили вибір В. Габсбурга. «Вам може смішно здається, що таки пишу до Вас, тім більше, що Вас мало знаю, — зазначає він, — однак запевняю Вас, що маю до Вас глибоке довір“я, бо в Ваші[й] особі бачу кристального чистого Українця і діяча, від якого Українці всіх течій тільки знають найкращого». Ерцгерцог пропонує Є. Чикаленку зустрітись у Відні та «обговорити все, щоб зложити спільний плян» (док. 77).

У наступному листі до Є. Чикаленка від 30 липня 1921 р. В. Габсбург у найбільш загальних рисах пояснює власну політичну позицію. Він не приховував свого «германофільства» і ненависті до Польщі. «Я тоже не скриваю, що я ярий ворог поляків і всі сили зложу до такої акції, яка б знищила Польщу, — пише ерцгерцог. — По моїй думці Україна не може існувати, доки Польща не знищена» (док. 78). При цьому він не виключав, що самостійна і суверенна Україна як незалежна держава може укласти військову й економічну спілку з небільшовицькою Росією, яка розглядалася як гарантія «дружнього союзу з Германією і одинока гарантія проти імперіалізму Польщі, які[й] все сягає далеко на схід». Союзницькі зносини з Німеччиною і Росією розглядалися В. Габсбургом як тактичні кроки на шляху до досягнення головної мети — утвердження української державності. «Підчеркую все самостійність України, — пише ерцгерцог, — бо це для мене одинокий прапор, котрі [й] я буду все високо держати» (док. 78).

Зрештою в серпні 1921 р. контакти Є. Чикаленка та В. Габсбурга набувають цілком практичного політичного спрямування. 10 серпня 1921 р. між ними відбулася зустріч у Відні, яка проливає додаткове світло на перші кроки «акції» В. Вишиваного. Згідно записів у щоденнику Є. Чикаленка, ерцгерцог розповів, що німецькі чинники запропонували йому «військові сили, в числі не менче 30 тис. чоловік, які будуть і гвардією і інструкторами для української армії, та потрібні для організації гроші». Після довгих обмірковувань В. Габсбург погодився стати на чолі «всієї акції і як голова організації «Вільного козацтва» заключив тайні договори з військовими та комерційними колами Німеччини, при участі Баварського і Пруського урядів і з мовчазною згодою «Всегерманського правительства»» 19. Водночас був укладений договір з російськими монархістами на чолі з М. Марковим на умовах визнання суверенності української держави. Було дозволено набирати вояків-українців зі складу врангелівської армії на Балканах, за умови, що Україна увійде в тісний військовий та економічний союз з Росією, у разі згоди на це «Конституант» обох держав, проти чого В. Габсбург не повинен виступати. Водночас В. Вишиваний засвідчив про свої спроби знайти порозуміння з «тарнівським центром» і С. Петлюрою і намір координувати свої дії з П. Скоропадським.

Надзвичайно важливим аспектом цієї зустрічі була пропозиція Євгену Чикаленку з боку В. Габсбурга стати «головою цивільного, чи як він (В. Габсбург — Авт.) каже політичного виділу цієї організації, а він сам займеться спеціально військовою справою». Перед Є. Чикаленком ставилось завдання підібрати 10-12 членів Генеральної ради «Вільного козацтва», яка мала готувати все для вступу в Україну і фактично виконувати функції кабінету міністрів, який мали визнати німецький, угорський, іспанський, а можливо і англійський уряди єдиним урядом України.

Інформація, почута Є. Чикаленком, змінила його ставлення до В. Габсбурга, хоча він і не погодився одразу на пропозицію ерцгерцога. «Він і єсть той Варяг, про якого говориться в моїй статті, — занотував Є. Чикаленко у своєму щоденнику, — хоча я писавши її і не думав за нього, але тепер бачу, що є держава, що буде його підтримувати і військом і інструкторами і фінансами, то йому й треба братись за це, а я до того не здатен, бо я тільки теоретик, можу накидати плян, але виконувати його не берусь»20. Таким чином Чикаленкова концепція «чужоземного королевича» для України знайшла зрештою свого конкретного персоніфікатора в особі Вільгельма Габсбурга.

Свою відмову очолити політичний аспект цієї справи Є. Чикаленко вмотивував загрозою розстрілу більшовиками своїх синів, які перебували в Україні, а також необхідністю порадитись з тими особами, яких він мав намір запросити до співробітництва. Йшлося зокрема, про О. Лотоцького чи П. Чижевського, які перебували у Відні, а також про необхідність викликати з Тарнова В. Прокоповича та В. Садовського. З свого боку, В. Габсбург мав запросити з Тарнова на цю нараду генерала В. Сінклера. На пропозицію В. Вишиваного всі зацікавлені особи мали зібратись у Мюнхені і обговорити план дій.

Подальші записи у щоденнику свідчать, що Є. Чикаленко доклав чималих зусиль до того, щоб розширити коло учасників «акції» В. Габсбурга. Він, зокрема, вважав незручним розпочинати її «під фірмою «Вільного козацтва»», очолюваного такими особистостями як Б. Бутенко та І. Полтавець-Остряниця. До цього слід додати сумнівну репутацію Л. Бармаша, якого вважали більшовицьким агентом і автором провокативного плану участі В. Вишиваного у спільній акції більшовиків і німців проти Польщі.

Зусилля Є. Чикаленка викликали неоднозначну реакцію. Так, О. Лотоцький та П. Чижевський запевнили його, що він не має права зрікатись запропонованої ролі політичного керівника акції В. Вишиваного, але своєї участі в ній твердо не обіцяли.

Є. Чикаленко намагався також залучити до співпраці С. Петлюру, від якого, на його думку, слід було не «вимагати офіціальної голосної злуки з Вишиваним, а тільки таємної згоди». Є. Чикаленко сподівався, що в разі згоди Головного отамана на спільну акцію, це дасть їй більше шансів на успіх. «Ім’я його на Україні, принаймні на Лівобережжі, де він не був з поляками, дуже популярне, — наголошував Є. Чикаленко, — і коли там стане відомо, що Петлюра вже в купі з німецькою армією, на чолі з Вишиваним, то вся Україна підніметься проти большевиків і полегшить визволення від большевиків»21. Однак спроби налагодити контакти з С. Петлюрою через В. Короліва (Старого) виявилися безрезультатними.

Є. Чикаленко також не відкидав можливості досягнути порозуміння В. Габсбурга з гетьманцями, попри згадану вище заяву ерцгерцога про політичний розрив з ними. Певні перспективи, на його думку, відкривалися з укладанням шлюбу між ерцгерцогом і донькою П. Скоропадського — Єлизаветою. За його словами, «це приєдналоб до Вишиваного не тільки Скоропадського, а й його оточення, прихилилоб до нього і духовенство наше, яке до нього, як до хоч і греко, а все таки католика, ставитиметься вороже; крім того далеко ліпше мати «шепотуху коло уха» свідому українку, якою є, як кажуть, панна Лизавета, ніж якусь инчу жінку». Як згадує Є. Чикаленко, поки були шанси спільної політичної акції з гетьманцями, В. Липинський з свого боку докладав зусиль для укладання шлюбу між Є. Скоропадською і ерцгерцогом22.

У своєму щоденнику Є. Чикаленко також розкриває і деякі подробиці особистого життя В. Габсбурга. Йдеться зокрема про захоплення ерцгерцога дочкою українського самостійника Олександра Степаненка і навіть його намір одружитися з нею. Взагалі, Є. Чикаленко свідчить що В. Габсбург користувався великою популярністю серед українських жінок, з огляду на його походження, романтичну поставу і особисту привабливість. Однак, деякі з них своїми інтригами і унеможливили цей шлюб. Є. Чикаленко подає виразний портрет зовнішності ерцгерцога: «високий, стрункий, з природною аристократичною манерою триматись, з благородним обличчям… з першого погляду робив приємне» про себе враження. Цей образ доповнювався характеристикою ділових якостей В. Вишиваного, який, за словами Є. Чикаленка, був «розумним, тактовним, з природною вдачею керувати людьми та вибирати собі співробітників…». Очевидно, що зростання популярності члена родини Габсбургів в українському середовищі підштовхувало його оточення намовити ерцгерцога до самостійної політичної акції23.

У свою чергу, В. Липинський не приховував свого відверто негативного ставлення до спроби самостійної політичної діяльності В. Вишиваного, хоча особисті стосунки між ними зберігали шанобливий характер і лідер українських консерваторів всіляко намагався уберегти ерцгерцога від необачних політичних кроків.

У червні 1921 р. В. Липинський дякує В. Вишиваному за одержану збірку його поезій «Минають дні» і «ласкаву пам’ять». «Хочу вірити, — пише В. Липинський В. Габсбургу, — що вона являється доказом Ваших добрих до мене почувань, які все були мені так дуже дорогі». Водночас він вважав за потрібне висловити свою принципову думку щодо викладених у листі ерцгерцога причин розриву. В. Липинський відкидав як абсолютно нічим не обґрунтовану тезу ерцгерцога, що УСХД йде «з Поляками», і це нібито обумовило його вихід з гетьманської організації. Лідер УСХД зауважував, що, вочевидь, В. Габсбург має на увазі спольщених українських поміщиків у середовищі УСХД. «Коли ж Ви, — писав він, — під словом «Поляки» розумієте польський уряд, то це, що ми ідем з ними, являється провокаційною брехнею. І коли Ви тому порвали з нами, то Ви свідомо чи несвідомо впали жертвою провокації»24.

Ця обставина спонукала В. Липинського також у досить різкий спосіб зауважити, що спольщені українські поміщики «мають таке саме право почувати себе Українцями і брати участь в українській політиці, як Ви, або Ваш Батько і Брати почували себе Поляками. І підозрівати їх, що вони «стали Українцями» тільки на то, щоб відобрати свої маєтки, це те саме, що підозрівати Вас, що Ви стали Українцем, щоб дістати Українську Корону»25.

Тут позиція В. Липинського послідовна у тому, що представники аристократії (чи то денаціоналізованої української, чи тим паче іноземної, що пристала до українства), на його думку, повинні обов’язково зберігати свою соціальну ідентичність і не загравати з «низами», оскільки це веде до суспільної деструкції. «Мені здається, — пише він, — що «любов до бідного українського народа» може бути підставою для того, щоби стати Українцем, але не може бути підставою для того, щоби між Українцями вести деструктивну і руйнуючу роботу. Так само мені здається, що стати Українцем ще не значить упасти і пожертвувати собою.

Навпаки, — зауважує В. Липинський, — принцип «Noblesse oblige» зобов’язує тих, що стали українцями, не робити цього»26.

Боротьба проти напряму і програми «хліборобів державників», яку оголосив В. Вишиваний у листах до В. Липинського, за словами останнього, могла дати ерцгерцогу можливість «одержати аплодісменти і почути задоволений регіт нашої демократії, але ані її віри, ані її симпатій, ані її піддержи Ви тим собі не придбаєте»27. Зрештою, В. Липинський був змушений зауважити, що це останній політичний лист, написаний ним до ерцгерцога.

Такий суперечливий характер взаємин, що склався між обома діячами, суттєво ускладнював завдання Є. Чикаленка. 22 серпня 1921 р. він повідомив В. Липинського про свій намір відвідати його разом з В. Вишиваним та Е. Ляришенком28. Очевидно, йшлося про спробу все ж таки схилити лідера УСХД до спільної акції з В. Вишиваним. Однак, ця зустріч відбулася без участі останнього. 27 серпня 1921 р. Є. Чикаленко відвідав В. Липинського і поінформував його про наміри В. Вишиваного. Лідер УСХД зазначив, що Є. Чикаленко не повинен відмовлятися від зробленої йому пропозиції. У той же час участь у цій справі хліборобів-державників залежала, на думку В. Липинського, від порозуміння із П. Скоропадським. Цьому мало б сприяти одруження В. Габсбурга з гетьманівною Єлизаветою, до чого лідер УСХД докладав зусилля ще рік тому. Про цей візит Є. Чикаленка свідчить лист В. Липинського до А. Білопольського 2 вересня 1921 р.: «До мене приїздив Євг[ен] Харл[ампович] Чик[аленко] намовляти нас до спільної акції з Василем [Вишиваним], який тепер таку широку акцію задумує і в яку Євг[ен] Харл[ампович] вірить»29. Водночас Є. Чикаленко мав у цій справі контакти з іншими діячами УСХД Д. Дорошенком та О. Скорописом-Йолтуховським. Однак їх ставлення до співпраці з В. Габсбургом виявилося більше ніж стриманим. Згода Д. Дорошенка приїхати до Мюнхена, а також допомогти В. Вишиваному порозумітися із П. Скоропадським, не змінила його в цілому негативного ставлення до запланованої акції. Зрештою, Є. Чикаленко був змушений констатувати, що всі, до кого він звертався (у щоденнику названо прізвища П. Чижевського, В. Леонтовича, В. Короліва (Старого), К. Лоського, І. Токаржевського, Д. Дорошенка) поставилися негативно до можливості співпраці з В. Габсбургом. Є. Чикаленко зазначає, що «тепер у Вишиваного двері не зачиняються від людей, що пропонують свої послуги…», але серед знаних ним людей і яким він довіряв, — «нема охочих»30.

Можна констатувати, що взаємне поборювання різних політичних угруповань української еміграції не послабилось із активізацією діяльності В. Габсбурга. Навпаки, воно посилилось і фактично стало на перешкоді тим силам, які намагались спрямувати «акцію В. Вишиваного» у конструктивне русло. Обстановка інтриг, пліток, яку створювали ці сили навколо постаті В. Габсбурга, негативно вплинула і на самого Є. Чикаленка, змусила його виступити в «Українському прапорі» та «Українській трибуні» із певним спростуванням. Його зміст наводиться у щоденнику Є. Чикаленка під 7 вересня 1921 р.: «В токому-то числі Вашого часопису безпіставно сказано, що я маю стати на чолі проекто-ваного п[аном] В. Вишиваним уряду. Я дійсно ідейно спочуваю концепції на чолі з п[аном] В[ишиваним], якого тепер вважаю за того Варяга, про якого писав в своїй статті «Де вихід», але практично не беру участі в тій акції, бо не вірю в її успіх доти, доки до неї не приєднається наш державний центр і взагалі всі державно-твбрчі елементи України»31.

Зусилля Є. Чикаленка не принесли суттєвих результатів, попри те, що зустріч представників Державного центру УНР В. Прокоповича і В. Садовського з В. Габсбургом все-таки відбулася (25 вересня 1921 p.). Однак, вона не призвела до налагодження конкретної співпраці сторін. Було лише досягнуто домовленості, що кожна з них «буде працювати окремо, але для одної цілі — відбудови української] державности, а коли настане відповідний момент, то обидві сторони з’єднають свої сили, а тепер про людське око, можуть висловлюватись навіть вороже одні проти других». Остання домовленість фактично розв’язувала руки офіційним чинникам УНР у їх наклепницькій кампанії проти В. Габсбурга, яка посилилась на осінь 1921 р., про що йтиметься далі.

Попри неспроможність українських політиків досягнути згоди і об’єднатись на ґрунті Чикаленкової концепції «іноземного королевича», В. Габсбург не міг розраховувати і на беззастережну підтримку німецьких консервативних сил, які власне заохотили його до активних дій.

Є. Чикаленко занотовує у своєму щоденнику (12 жовтня 1921 p.), посилаючись на В. Полетику, що «ті самі німецькі кола, що виставляють Вишиваного на короля України, підтримують і Врангеля, який перевозить військо своє до Болгарії та Румунії, щоб при першій змозі переправитись через Дніпро на Україну»32. Отже, і в цій ситуації німецькі політичні чинники віддали перевагу російським великодержавницьким силам.

Спроба Є. Чикаленка об’єднати найбільш впливові політичні течії української еміграції під егідою Вільгельма Габсбурга і спертися при цьому на підтримку німецьких консервативних сил зазнавала невдачі.

Зрештою, і сам Є. Чикаленко у листі до В. Садовського зазначив, що у нього «відпала й остання охота бути в близькім контакті з В. Вишиваним». Пояснюючи свою позицію, Є. Чикаленко писав, що «успіх обох концепцій (консервативної, представленої В. Вишиваним, і республіканської, з Державним центром УНР. — Авт.) вважаю можливим тільки тоді, коли в них буде один дух, хоч і в різних тілах. Тепер я бачу, що того одного духа нема, а тому загубив віру і в обидва тіла». Попри все, Є. Чикаленко не відмовився остаточно від «акції» і домагався встановлення постійних контактів із С. Тимошенком і В. Прокоповичем — представниками Державного центру УНР у Тарнові з тим, щоб «не дати змоги розвинутись ворожнечі між двома концепціями (консервативного і республіканського. — Авт.)»33.

Не дали позитивних наслідків і спроби Є. Чикаленка налагодити співробітництво В. Габсбурга з гетьманцями. Як вже зазначалося, лідер УСХД В. Липинський умовою співпраці ставив примирення ерцгерцога з П. Скоропадським. Взагалі він скептично ставився до самостійної політичної ролі В. Габсбурга в загальноукраїнському масштабі, залишаючи йому можливість діяти активно у західноукраїнському регіоні.

У розпал політичної діяльності групи В. Вишиваного Рада присяжних УСХД, за ініціативою В. Липинського, схвалила позицію свого голови, який заперечував будь-яку можливість спільних політичних дій з ерцгерцогом, доки той «не помириться з [Павлом] Петровичем (П. Скоропадським. — Авт.) і не поведе своєї акції в порозумінню і контакті за ним»34.

Активність групи В. Вишиваного дала підстави тогочасним спостерігачам політичного життя української еміграції констатувати наявність двох монархічних течій. 3-го вересня 1921 р. О. Назарук у листі до В. Липинського зауважував про появу у пресі інформацій щодо взаємин обох груп «наших монархістів». Йшлося при цьому, зокрема, про безпідставне твердження, вміщене у ч. 35 «Українського прапора», «немов би прихильники гетьмана Скоропадського переходили до полк. Вишиваного»35.

У політичній діяльності В. Габсбурга, яка знайшла певну підтримку в різних колах української еміграції, зокрема, у згаданому вище виступі Є. Чикаленка, В. Липинський вбачав суттєву загрозу як ідеологічним, так і організаційним засадам новітнього гетьманського руху. Враження про спільність дій П. Скоропадького і В. Вишиваного, що могло скластися в українському суспільстві, було неприпустимим для політичного керівництва Українського союзу хліборобів-державників, яке безповоротно пов’язало свою політичну лінію з особою П. Скоропадського.

В органі УСХД «Хліборобська Україна», редагованому В. Липинським, було видруковано комунікат, у якому зазначалось: «З приводу розповсюдження в деяких колах неправдивих чуток про участь УСХД в теперішній політичній діяльності полковника Василя Вишиваного заявляємо, що УСХД, ставлячись із повагою до ідеї Української Трудової Монархії і працюючи для її здійснення, віддає всі свої сили справі об’єднання і організації Українського хліборобського класу і тому в персональній акції Полк[овника] Василя Вишиваного ніякої участі не бере»36. 1 хоча у відповідь на цей комунікат у «Соборній Україні» з’явилося повідомлення В. Вишиваного, що він «ніякої персональної акції не вів і не веде»37, керівництво УСХД вбачало з діяльності «новоявлених «монархістів» з «Соборної України»» загрозу дискредитації і знищення своєї праці «ідейного та організаційного об’єднання українських консервативно-монархічних хліборобських кіл»38.

Додатковим фактором до цього кроку R, Липинського було те, що Є. Чикаленко відмовився брати на себе відповідальність за діяльність В. Вишиваного. «А без Вас при тих умовах, в яких вона ведеться, ми цілу ту акціїр вважаємо шкідливою», — писав В. Липинський Є. Чикаленку 31 грудня 1921 р.39.

У 1922 р. було визнано, що на чолі УСХД може стати лише гетьман Павло Скоропадський — «нащадок колишнього носителя верховної влади на Україні і покликаний хліборобськими групами до державної влади в 1918 р.»40.

Саме намаганнями зберегти провідне становище УСХД і зміцнити теоретичні підвалини гетьманського руху була продиктована поява праці В’ячеслава Липинського «Покликання «варягів», чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. X. Чикаленка: «Де вихід?»» удрукованому органі УСХД «Хліборобська Україна» (1922/25 кн. 4-5). В. Липинський підкреслював, що «під прапором власне «варязького монархізму», піднятого Є. Чикаленком, мало місце «повторення в карикатурних формах «повстання проти гетьмана і проти панів» — тільки вже не в старих привичних костюмах демократично республіканських, а в зле допасованих і вульгарних костюмах «демократично-монархічних»41. Безперечно, В. Липинський мав рацію, коли наголошував, що концепція «чужоземного королевича», «не зв’язаного ані з землею, ані з традицією, ані з місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковістю, не дасть Україні тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна». Крім того, як справедливо зауважував В. Липинський, «кандидатура власне цього Роду (Габсбургів. — Авт.) (посідаючого історичні традиції і права історичної спадковості тільки в Галичині) викликала би дуже небезпечну для України релігійну та політичну реакцію». Отже, теорія Є. Чикаленка, на думку В. Липинського, на практиці відкривала б простір для появи все нових і нових претендентів на владу в Україні. Відсутність традиції та історичної спадковості, а також пов’язаного з ними легітимізму робили б такий монархізм, за висловом вченого, «звичайною диктатурою, звичайним законом і правом узурпатора удачника»42.

Не вдаючись до аналізу усього перебігу полеміки між обома групами українського консервативного табору, зазначимо, що В. Липинський зберігав, попри все, шанобливе ставлення як до автора концепції «варязького монархізму» — Є. Чикаленка, так і до «чужоземного королевича» — В. Габсбурга, іменем якого широко користувалася група політиків від «Соборної України». «Розуміється, — зауважував він, — такого результату своєї теорії не сподівався її Автор, і з цим найновішим (та мабуть найгіршим) способом демократичного (тільки зі спекуляцією не на соціалізмі, а на «монархізмі») будування «Соборної України» — який видумали її редактори, — ані він, ані той «чужоземний королевич», під іменем якого «будування» відбувалося, судячи по дійшовшим до нас звісткам, вповні і без застережень не солідаризувались»43.

Властиві В. Липинському принциповість і чесність в оцінці діячів різного політичного спрямування зрештою визначили його ставлення і до Вільгельма Габсбурга. «Віримо його опублікованим в пресі заявам, — писав він, — і віримо, що він свою любов до України готов віддати її оздоровленню, а не використовуванню для себе її сучасного каліцтва. Тому не його сподіваємось бачити в ролі всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні…»44.

1. Листи Євгена Чикаленка до В’ячеслава Липинського (1918-1929 pp.). — С. 271. [↩]
2. Архів ім. Д. Антоновича Української вільної академії наук у США (далі — Архів УВАН). — Ф. Чикаленка Є. (далі — Ф. № 80). — Листування. [↩]
3. Архів ім. Д. Антоновича Української вільної академії наук у США (далі — Архів УВАН). [↩]
4. Архів ім. Д. Антоновича Української вільної академії наук у США (далі — Архів УВАН). [↩]
5. Воля (Відень). — 1921. — 23 квітня. [↩]
6. Атлантида-Україна. — 1921. — Кн. 1. — К. — 1992. — С. 122. [↩]
7. Атлантида-Україна. — 1921. — Кн. 1. — К. — 1992. — С. 122. [↩]
8. Архів УВАН. — Ф. № 80. — Щоденник. 1921 рік. [↩]
9. Архів УВАН. — Ф. № 80. [↩]
10. Шидлинг А., Циглер В. Священная Римская империя: Австрия, Германия. — Ростов-на-Дону. — 1997. — С. 475. [↩]
11. Архів УВАН. — Ф. № 80. — Щоденник. 1921 рік. [↩]
12. Соборна Україна (Відень). — 1921. — Ч. 1. — 12 жовтня. [↩]
13. Соборна Україна (Відень). — 1921. — Ч. 1. [↩]
14. ЦДАВО України. — Ф. 3696. — On. 1. — Спр. 123. — Арк. 154. [↩]
15. Там само. — Ф. 3619. — Оп. 3. — Спр. 11. — Арк. 282,283. [↩]
16. Там само. — Спр. 10. — Арк. 370-374. [↩]
17. Архів УВАН. — Ф. № 80. — Щоденник. 1921 рік. [↩]
18. Архів УВАН. [↩]
19. Архів УВАН. [↩]
20. Архів УВАН. [↩]
21. Архів УВАН. [↩]
22. Архів УВАН. [↩]
23. Архів УВАН. [↩]
24. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 275-276. [↩]
25. Липинський В. Листування. — С. 276. [↩]
26. Липинський В. Листування. [↩]
27. Липинський В. Листування. [↩]
28. Листи Євгена Чикаленка до В’ячеслава Липинського (1918-1929 pp.). — С. 274. [↩]
29. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 200. [↩]
30. Архів УВАН. — Ф. № 80. — Щоденник. 1921 рік. [↩]
31. Архів УВАН. [↩]
32. Архів УВАН. [↩]
33. Архів УВАН. [↩]
34. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 200. [↩]
35. Липинський В. Архів. — Т. 7. — С. 5. [↩]
36. Хліборобська Україна. — 1921. — Кн. 3. — 36. V-V1. — С. 273. [↩]
37. Соборна Україна (Відень). — 1921. — 14 грудня. [↩]
38. Соборна Україна (Відень). — 1921. — 14 грудня. [↩]
39. Архів УВАН. — Ф. № 80. — Листування. [↩]
40. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 22. [↩]
41. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 32. [↩]
42. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 22. [↩]
43. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 22. [↩]
44. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 32. [↩]

Опубліковано: 17.03.2012; востаннє змінено: 05.05.2012.