Дипломатія УНР проти В. Вишиваного

БібліотекаІсторія, моваУкраїнський патріот із династії Габсбургів

Дипломатія УНР проти В. Вишиваного

Виразна антипольська спрямованість В. Вишиваного, його контакти з німецькими офіційними колами, активна діяльність у середовищі військових-українців в еміграції викликали різку реакцію керівництва УНР. Усі політичні кроки В. Габсбурга стали предметом постійної уваги дипломатичного відомства. Український консул у Мюнхені В. Оренчук повідомляв міністра закордонних справ УНР 5 липня 1921 р. про перебування у Мюнхені «відомого полковника січових стрільців», який, за словами консула, проводив «акцію в напрямкові заінтересовання німців українською справою. ТУщпоручником його є 6. міністр Бутенко, в руках котрого є будто би уповноваження від віденського Союзу Старшин. Акція ведеться виключно серед правих кругів. Її вістря звертається також і проти Скоропадського, котрого шанси в послідньому часі страшенно зміліли. Робляться також заходи, щоб зацікавити справою німецько-українського зближення і притягти до безпосередньої участі ширші кола українського закордонного громадянства»1.

На цю інформацію В. Оренчука було накладено особисту резолюцію С. Петлюри, яка зобов’язувала консула «систематично доводити заінтересованим німецьким кругам, що всілякі комбінації із Скоропадським чи Архикнязем Вільгельмом (Вишиваним) є штучними та фантастичними, а також те, що фінансове підпертя таких комбінацій було б даремним витрачанням грошей, а на це фінансові круги як реалістичні повинні звернути свою увагу»2.

У вересні 1921 р. В. Оренчук отримав ще одну інструкцію С. Петлюри, яка зобов’язувала його активізувати діяльність, спрямовану на відверту дискредитацію В. Вишиваного. Зокрема, він мав вказувати на: «а) повну непопулярність ідеї монархізму на Україні; б) особу Вишиваного, фігура якого нікому не відома в Україні, а заходи якого є ірреальними щодо здійснення»3.

Наслідком цієї політики уенерівського керівництва була далеко ширша (ніж гетьманська) акція проти полковника В. Вишиваного, насамперед через варшавську «Українську трибуну» та дипломатичні представництва УНР в Європі. У результаті майже всі головні європейські газети заговорили про акцію ерцгерцога. Зокрема, у паризькому «Л’Інтрансіжан» 17 вересня 1921 р. було надруковано велику за обсягом статтю «Вільгельм Габсбург у наймах у Людендорфа», яка представляла особу В. Габсбурга як намір Німеччини утвердитися в Україні, а через неї — і в Росії. Однак і в цій статті мимоволі висловлювались симпатії до самої постаті ерцгерцога та засвідчувалась ефективність його діяльності. Наголошувалось на метаморфозі, яка сталася з ним влітку 1921 р. «Він появився в ролі протектора української еміграції, — зазначалось у статті, — що голодує і досі даремно звертала свої надії до Франції й Англії; і він роздавав допомогу збіжжям, вислав три мільйони корон українським воякам по ріжних концентраційних таборах і повідомив лідерів українських партій, що, не являючись претендентом, він бере на себе обов’язок реорганізувати Україну і спасти її від анархії»4. У часописі говорилося, що В. Вишиваний нібито вважав слушним майже відкрито готувати проект захоплення Німеччиною Росії і України. Його реалізація передбачалась генералом Вятом у книзі про Людендорфа. Від німців В. Габсбург нібито отримав кошти, за допомогою яких намагався залучити українські політичні кола, «здеморалізовані бідністю»5.

Натомість берлінські «Німецькі вісті» доводили, що В. Габсбург завжди був ворогом Німеччини й переконливо це виявив під час свого перебування в Україні у 1918 р. на чолі групи австрійських військ. Очевидно, ця публікація переслідувала мету позбавити ерцгерцога підтримки баварських монархістів, які виявляли інтерес до акції В. Габсбурга6.

В уенерівських дипломатичних колах констатувалось, що В. Вишиваний намагається заручитися у своїй діяльності також підтримкою Англії, Ватикану та іспанського короля. Віденський тижневик «Воля» в одному з вересневих (1921 р.) оглядів преси навів, зокрема, сентенцію львівського «Українського вісника», що «тільки англо-німецька комбінація може врятувати українську справу від загибелі». Англія при співпраці німців, котрих, мовляв, знає вже Україна, «за котрими подекуди й тужить, котрі мають потрібні сили до привернення нормальних відносин на широких українських степах, котрі мають там своїх земляків на Херсонщині, — може повернути волю, добробут і щастя українському народові та рівновагу виселеній Европі. Українські політики не повинні залишити нагоди добратися до цих чинників». Якщо ідеологом англійсько-німецької орієнтації, як зауважує «Воля», був Д. Донцов, то практиком її «з давнього часу став пол. Вишиваний». «Не претендуючи ні на лаври Симона Петлюри, ні на галицький престол д-ра Петрушевича, він послідовно добирався до названих газетою «чинників» протягом скілько років підряд, творячи свою власну течію національної української політики»7.

Міністерство закордонних справ УНР намагалось отримати якомога детальнішу інформацію про зовнішньополітичну діяльність В. Вишиваного, яка супроводжувалась досить суперечливими звістками. У вересні 1921 р. місія УНР в Угорщині повідомила міністерство закордонних справ УНР «про якусь спільну організацію у Відні всіх правих українських кругів». Серед ймовірних лідерів організації називались: В. Вишиваний, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, В. Липинський, К. Лоський, І. Полтавець-Остряниця, В. Полетика. Як зазначалось у повідомленні місії, «вони мають утворити за допомогою Англії та Німеччини армію для боротьби проти більшовиків на Україні. Гроші начебто їм обіцяли дати німецькі банкіри; Англія та Німеччина буцім-то обіцяли їх визнати»8. У листі до голови дипломатичної місії УНР в Будапешті 6 жовтня 1921 р. в. о. міністра закордонних справ УНР О. Ейхельман вимагав «вивідати про нього (В. Вишиваного. — Авт.)> якомога докладніше, зокрема, на яких людей п. Вишиваний найбільш опирається і яку поміч та підтримку дає йому Ватикан, еспанський король та Англія»9.

У відповіді представництва зазначалось, що іспанський король та принц Альбрехт Угорський є двоюрідними братами Вільгельма Габсбурга і підтримують його морально. А також повідомлялось, що полковник Вишиваний має намір поїхати до свого кузена, іспанського короля, від якого сподівається отримати протекційні листи до голів інших держав, між іншим і до короля Англії. Зазначалось також, що В. Вишиваний має великі зв’язки «з німецькими капіталістами», а також генералом Людендорфом. Серед співробітників, які були відомі місії, називались В. Полетика, Н. Бігарі, В. Андрієвський, В. Біберович10.

Міністерство закордонних справ УНР надіслало низці своїх дипломатичних представників в Європі обіжник від 16. XI. 21 р. за підписом А. Ніковського, у якому зверталась увага на те, що «акція» Вишиваного набрала досить значних масштабів і привертає до себе неабияку увагу української еміграції. Зазначалось, що В. Вишиваний намагається спертися у своїй діяльності на «реакційні баварські кола» і праві елементи української еміграції поза «Державним Центром», створеним діячами уенерівського напрямку в екзилі. Висловлювалась стурбованість, що «акція»* виявляє тенденцію «до утворення при сприятливих умовах серед еміграції нового державного центру і зв’язана з антиреспубліканськими змаганнями частини правих кіл». Перед дипломатичними представниками, які репрезентували УНР, ставилось завдання звернути увагу урядових і громадських чинників відповідних держав, «що сама особа полковника Вишиваного нікому на Україні не відома, хоч «вишиванці» і утворюють за кордоном про нього «легенди», та що його змагання не мають під собою на Україні ґрунту. Чутки, які розпускає Вишиваний про підтримку його акції англійським урядом, абсолютно не відповідають дійсності і були недавно спростовані одним з авторитетних англійських представників за кордоном»11.

Особа ерцгерцога Вільгельма Габсбурга стала предметом численних дезінформацій, фальсифікацій, безпідставних звинувачень, в яких, на жаль, взяла участь дипломатія УНР. Віденська «Воля» писала з цього приводу: «В останні часи багато шуму і занепокоєння в закордонних, не лише українських і німецьких русофільських колах, наробила «акція» п. Полк. Вишиваного. Найбільше занепокоїлась дипломатія уряду УНР. Через відоме добровольське варшавське пресбюро «Русспрес» нашими дипломатами було сфальшовано і розповсюджено за кордоном багато брехливих звісток про цю акцію». Часопис з прикрістю констатував спільність дій «між деякими органами української дипломатії і преси та російською контррозвідкою і російською жовтою і чорносотенною пресою»12.

Звинувачення як з боку уенерівських, так і гетьманських політичних кіл на адресу В. Габсбурга у 1920-1922 pp. у намірах зробити в Україні політичну кар“єру не мали під собою реальних підстав. Саме популярність у середовищі українського громадянства, що так наполегливо заперечували уенерівці, політична чесність і відкритість В. Вишиваного, щирий демократизм, глибока любов до України привертали до нього політичних діячів з обох таборів української еміграції. Розчарувавшись у «полонофільстві» С. Петлюри і «русофільстві» П. Скоропадського, вони розгублено шукали виходу й зосереджували свою увагу на патріотичній постаті Вільгельма Габсбурга. Лише намаганням щиро й безкорисно служити українській справі, а не якимись честолюбними намірами, була продиктована уся його діяльність як під час перебування в Україні, так і в середовищі української еміграції. Ось чому цілком справедливою була його заява, що він ніякої «персональної акції» не вів і не веде. Любов до України стала причиною розриву Вільгельма Габсбурга з родиною і фактично виштовхнула його із звичного аристократичного оточення. Але ні несприятливі життєві умови, ані нерозуміння чи відчуженість, на які він часто наражався, опинившись в українському середовищі, не похитнули його відданості українській національній справі, справі української державності. Пов’язавши свою долю з Україною, Вільгельм Габсбург втратив більше ніж будь-хто з його колишнього оточення. Ймовірно, він пережив і певні розчарування через галасливу й недоброзичливу кампанію різних політичних угруповань довкола своєї особи, однак назавжди залишився вірним обраному шляху.

На початку 1922 p., внаслідок політичної конфронтації різних груп, фактично розпалося Українське національне вільно-козацьке товариство 13. 9 березня 1922 р. «Соборна Україна» помістила короткий виклад суті двох документів, надісланих до редакції генеральною управою Українського національного вільно-козацького товариства. Вона полягала у тому, що «п. п. Іван Полтавець-Остряниця і Борис Бутенко є виключені з числа членів Генеральної Управи Українського Вільно-Козацького Товариства і вона за їх вчинки не відповідає. Уповноваження видані п. п. Полтавцю-Остряниці і Бутенкові за підписом полковника Василя Вишиваного і Володимира Полетики вважаються не дійсними»14.

Можна припустити, що корені конфлікту слід шукати у самочинних спробах І. Полтавця-Остряниці і Б. Бутенка порозумітися з російськими монархічними колами. Водночас близька до В. Винниченка газета «Україна», що виходила у Відні за редакцією Ів. Козакевича і вела активну кампанію проти В. Вишиваного та П. Скоропадського, поширюючи непідтверджені чутки та відверті наклепи на їх політичну діяльність, була використана І. Полтавцем-Остряницею для роз’яснення своєї позиції у справі Українського національного вільно-козацького товариства. Зокрема, у листі до редакції він пояснював свій розрив з групою В. Вишиваного відсутністю «позитивних наслідків» протягом 10 місяців спільних дій. І. Полтавець-Остряниця заявляв, що оскільки назва товариства була перебрана від його закордонної групи, то він «знімає» з Тимчасової Генеральної управи Українського національного вільно-козацького товариства та її печатки назву «Українське національне вільно-козацьке товариство» і подальше вживання цієї назви буде вважатися «Закордонною організаційною групою У.Н.Вк.Т.» «не дійсним і розглядатиметься як самочинне вживання її назви». Закордонна група І. Полтавця-Остряниці заявила, що продовжить свою працю до скликання козацького з’їзду під назвою «Генерального комітету Українського національного вільно-козацького товариства»15.

Заява «Закордонної групи У.Н.Вк.Т.» була, на нашу думку, лише черговою аЬантюрою І. Полтавця-Остряниці, який не цурався жодних політичних контактів, аби здобути політичний вплив і заявити про себе як лідера українських національних сил. Слід згадати його спроби порозумітися з гетьманом П. Скоропадським у 1920-1921 pp. і співпрацю у берлінському часописі «Українське слово», фінансованому урядом УНР. За повідомленням української дипломатичної місії в Берліні, І. Полтавець-Остряниця і Б. Бутенко зловживали своїми зв’язками в гетьманських колах, за що перший був «відсунутий від редакції газети». Підписання І. Полтавцем-Остряницею і Л. Бармашем угоди з відпоручниками генерала Я. Слащова про спільну монархічну акцію зустріло негативну оцінку в гетьманських колах16.

У травні 1922 року через брак коштів припинив своє існування часопис «Соборна Україна». Короткотривалий період співпраці баварських монархістів і групи В. Вишиваного не виявився ефективним у тогочасній українській політиці. Обидві сторони невдовзі мусили переконатися, що їхні цілі не мають між собою нічого спільного, окрім ідеї монархізму як такої. Якщо В. Габсбург і його прихильники дійсно мріяли про самостійну й соборну українську державу, то баварці — лише про т. зв. лебенсраум (життєвий простір) для німців. Отже, ця протиприродна спілка мусила розпастися. П. Карманський так писав про це у своїх спогадах: «Тому одначе, що особу ідеаліста Василя Вишиваного оточили такі ж, як і він, фантасти і непрактичні одиниці, баварці швидко зорієнтувались в недоцільності усієї акції, і вся імпреза була швидко зліквідована… »17.

30 серпня 1922 р. у листі до І. Волошина В. Липинський зазначав: «повідомляю Вас, з акцією полк. Вишиваного ми не маємо нічого спільного, та й, зрештою, це тепер не має значіння, бо, поскільки мені відомо, вона припинилась на разі»18. Попри короткотривалий спалах політичної активності, група В. Габсбурга не могла скласти серйозної конкуренції гетьманському руху, який мав набагато потужніше соціальне та ідеологічне підґрунтя та виразні політичні перспективи. Звичайно, це ще більшою мірою стосувалося й уенерівського угруповання. Зрештою, В. Габсбург відійшов від активної участі в еміграційному політичному житті, хоч і надалі виявляв постійний інтерес до українських справ.

В. Липинський не відкидав можливості порозуміння гетьманців з В. Вишиваним, про що, зокрема, свідчить короткий протокольний запис допиту В. Габсбурга у Київській слідчій тюрмі 26 вересня 1947 p., у якому зазначено, що під час перебування ерцгерцога у Відні у 1923 р. він неодноразово зустрічався з В. Липинським. Метою цих контактів була організація зустрічі В. Габсбурга з П. Скоропадським для «врегулювання взаємовідносин», як зазначається у протоколі. У листі до В. Габсбурга від 22 липня 1923 р. В. Липинський повідомляє: «Пан Гетьман дуже дякує вам за Ваше ласкаве бажання допомогти в одержанню візи, але, на жаль, поки не може скористати з Вашої такої великої чемності, бо ріжні обставини не дозволяють Пану Гетьманові приїхати в найблизчім часі до Австрії». Із вищезгаданого протоколу допиту видно, що зустріч між ними відбулася невдовзі у Лейпцігу. Її метою, як свідчить В. Габсбург, було бажання П. Скоропадського «знайти спільну точку зору на об’єднання української еміграціі навколо партії «хліборобів-державників»». Звичайно, треба з певним застереженням ставитись до протокольних записів у в’язниці. Неможливо встановити, що дійсно говорив В. Габсбург під час допитів. Однак, зважаючи на всю попередню поведінку ерцгерцога, поза сумнівом, він відмовився від пропозиції П. Скоропадського, «оскільки не був згодним спиратися на великих поміщиків-землевласників»19. Ще одна зустріч відбулась між П. Скоропадським і В. Вишиваним «у 1928 р. у Берліні на обіді у поміщика Фальцфейна», як зазначено у протоколі, проте, за словами ерцгерцога, «переговори на цю тему між нами більше не поновлювались»20.

« Серед української політичної еміграції у Відні | Зміст | У 1920-1940-х рр »