«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, моваУкраїнський патріот із династії Габсбургів

Документи №№ 1-2. Мемуари ерцгерцога Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена

№1

Мемуари Вільгельма Габсбурга Полковника УСС

Почато писання їх 28/ІХ — 1919

Автобіографія

Я, Вільгельм фон Габсбург, бувший архикнязь австрійський, а тепер полковник УСС, уродився в Полі (Істрія), дня 10 Лютого 18961. Батько мій, архикнязь Кароль Стефан, був там тоді з сім’єю як адмірал маринарки. Матір моя Марія-Тереза походить із італійського роду кн.Тосканських. По батьку походжу з лінії Карла побідника Наполеона під Асперном і по традиції з цеї лінії було трьох фельдмаршалів: Карло, Альбрехт, що виграв битву під Кустоззою, і Фрідріх2. Перші вістки про мій рід сягають по документам IX століття, що до лінії Лотрінген, а XI ст., що до лінії Габсбург. Сім’я моя носила імення графів Радбот фон Габіхтсбург (в кантоні Арбав, в Швайцарії, де доси стоять руїни їх замку над рікою Аар). В р[оці] 1246 по вимертю Бабенбергів3 вступив мій предок Рудольф фон Габсбург на престол Східної Мархії4. Дальша історія відома загально. Расово мій рід сильно мішаний. Є в нім кров германська, французька (від князів Бургундських), еспанська (еспанська лінія роду Бурбонів), слов’янська і литовська. Материнська сім’я теж посвоячена з Габсбургами. Вона з другої лінії Льотарингської.

Я з роду шосте й останнє дитя в сім’ї моїх батьків. Найстарший мій брат Кароль-Альбрехт, ур. 1889, потім Лев — 1894, сестри Леонора — 1884, Рената — 1887 і Мехтільда — 1892, всі уроджені в Полі. Матір мене найбільше любила.

Аж до 12 року життя жив я в Полі й на острові Люсін, близько Полі, так, що моя рідна мова властиво італійська й переписку веду з матір“ю все по-італійськи та й дома все цею мовою говорили. Батько переписується з нами по-німецьки.

Перше вражіння, яке собі пригадую з діточих літ, це море. Багато води. І досі люблю його і острів Люсін, де сім’я моя має малу посілість з огородом. Моя наука почалася нормально в шестім році життя приватно вдома. Першій мій учитель був тірольський німець Ганс Салер. Вчився я по пляну шкільному, зразу зі своїм другим братом разом, опісля сам. Так тревало аж до р. 1912, в котрім здав я матуру в реальній школі у Відні (IV квартал). Учителів мав я тільки німців і французів, та одну англійку. Мов учили нас трьох: італійської, французької і англійської. Клясичних ні, бо вчилися ми всі (і сестри) по пляну реальних шкіл. Батько вчив нас кермувати вітрильними кораблями й взагалі навтики. Від 10 р. життя до 16-го подорожував я з батьком і з братами. Був я в Росії, Еспанії, Голяндії, Франції, взагалі в цілій Европі, (найбільше в Італії), дальше в Африці, Америці й Малій Азії. Найсильніші вражіння маю з півн. Африки (Марокко і Туніс) — а саме з їх природи. Географія інтересувала мене вже в часі науки найбільше (поруч німецької літератури). З поетів люблю найбільше Ленава, Гайне й Айхендорфа, значить найрадше читаю лірику.

Батько покинув маринарку, коли я мав около 12 літ, бо не годився з керуючими військовими колами щодо реконструкції її. Він чоловік модерних переконань. Покинувши маринарку, осів на стало в м. Живець у Західній Галичині, де одержав в спадку добра по архикн. Альбрехті. Там бувала в нашім домі польська шляхта і я навчився там польської мови, яку добре опанував. Там я перший раз почув про українців. Поляки називали їх «Русини» і висказувалися про них як про розбишаків, бандитів і т. д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини — і мою увагу привертала місцевість Жаб’є в Східній Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племени, і твердо постановив я собі вже тоді, поїхати там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду.

Було це в літі і було дуже гаряче. Я їхав через Львів і Станиславів інкогніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів я гуцула-селянина, літ коло 40, і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах, їздив кінно і возами, був в Жаб’ю — скрізь шукаю чи українських розбишаків. Але надарма. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився й до Живця вернув иншим, як виїхав.

В Живці читали у нас деякі книжки. З польської літератури найбільше Сєнкевича й Словацького. Але мене польська література не цікавила. Зате велике вражіння робила на мене італійська література, особливо Метастаціо, Данте, Петрарка й Боккачіо.

З Живця до Відня їздили ми незвичайно рідко. І батько, і вся наша сім’я була того переконання, що туди треба їхати тільки на визвання монарха, а зрештою не пхатися на двір. Через це відносини між нами і двором були холодні, особливо від часу, як моя найлюбиміша сестра Елеонора вийшла за звичайного офіцера маринарки, німця Кльосса. Також друга сестра Рената вийшла за кн. Радзівілла (коло Кракова), а третя Мехтільда — за кн. Чарторийського5 з Познанщини,який вважав себе німцем.

Нас виховувано дуже свобідно. Вдома до традицій пануючого роду не привязувано ваги. У нас був звичай, що кождий мужчина мусів учитися якогось ремесла: оба старші мої брати знають столярство і випікання прикрас у дереві, а я знаю артистичне бляхарство. Цего вчилися ми вечорами від вчасної молодости, аж поки не вступили до військової академії. Нас дітей при всім тім держали дома гостро.

До військової академії у Вінер-Найштадті вступив я з братом Леом в 1913 р. в осени. Батьки мої жили тоді у Відні й ми часто доїздили до них. В академії було коло 350 студентів. Я вступив до кляси 1 б.

Так покінчився оден період мого життя, який я тепер вперше ретроспективно оглядаю. Властиво чувся я чужим в своїм високім оточенню й все мав вражіння, що я зв’язаний тим й не маю можности зближитися до людей, як звичайний чоловік, що мені долягало й навіть тяжко докучало. Нужда, яку я бачив, робила на мене велике вражіння. Замітив я її ще в Істрії й потому ще більшу в Галичині. Це відбилося на мені тим більше, що я бачив страшний контраст між богатством свого роду й убожеством народа. Вправді приватних посілостей роду Габсбургів не оглядав я ніколи. Ніколи не був я ні в Чехії, ні в Семигороді, ні в Тіролі, ні в Боснії. Але добре знаю Бург і Шенбрун. В величезній скарбниці в Бургу був я тільки раз і то тому, що мені казали, що це скандал, щоб архикнязь не бачив скарбниці свого роду з коронами й скипетрами величезної вартосте. Але мене це не притягало. Двірський церемоніял був для мене особливо відпихаючий. Я був одиноким архикнязем, який до того не брав участи в коронації цісаря Карла6, щоб обминути ці церемонії, я зголосився тоді хворим. Мені закидали тоді, що я солідаризуюся з українцями, які усуваються від того торжества.

З майстром церемоній Холоневським, який мені раз зробив увагу, що поступаю проти церемонії, посварився я сильно. Ми молоді прозивали його «золотим бажантом» (gold fasan), бо він все ходив у дивогляднім, золотом обшитім одязі.

Від оточення знаю, що й покійний архикнязь Рудольф7 також не любив двірських церемоній. Мій батько цінив високо його ум і ліберальні погляди, але на дворі висказувалися про покійного не добре. Говорили про ньго часто і багато. Але певного про його смерть не знаю нічого. Навіть урядовець міністерства закордонних справ Грубесіч, з яким я добре жив, а який мав в руках всі дотичні акти про архикн. Рудольфа, ніколи не хотів мені оповісти нічого про його смерть і казав, що його звязано присягою. Знаю тільки, що покійний Рудольф все жив у незгоді зі своїм батьком цісарем Франц-Йосипом І, який йому закидав, що хоче довести до перевороту державу й зачинати від армії.

Аж до часу мого до вступу до воєнної академії не зустрівся я ні разу з соціалістичними книжками ні поглядами. Одначе народ і його біду я знаю, бо найстарша моя сестра, яка любила ходити до хорих і т. и. брала мене звичайно з собою. Це так впливало на мене, що я перед часом споважнів, бо був пригноблений тим, що бачив. Вступаючи до академії, мріяв я про те, щоб вийти з неї добрим жовніром. З професорів її не зацікавив мене ні оден. Були це самі військові люде, сухі, маломовні. Деякі викладали дуже інтересно, як напр. проф. науки про артилерію, капітан штабу Рада і підпоручник жид др. Адлер, який викладав військове й горожанське право. Наука починалася о 6 ранку і тривала до 1 в полуднє, а по полудні від 3 до 6 веч. Предметів було 28, крім язиків. З чужих учили обов’язково французької й англійської мови, а з державних усіх язиків (також українського), але обов’язковим був тільки один з них. Я найрадше студіював географію, а найтяжче приходила мені наука про організацію армії та наука про терен. Мешкав я разом з іншими учениками академії й не мав окремої кімнати. Вставав я, як всі, о год. 5 рано. По спільнім сніданню йшли ми на науку, яка відбувалася в тім самім будинку. Деякі лекції були такі страшенно скучні, що ми або тарока грали, або робили збитки, за які мені не раз доводилось сидіти в «касарняку». Професорам, яких ми не любили, робили ми всякі збитки. Найбільше радости викликувало се, коли нам удалося вложити такому професорові живого хруща в каламар так, щоб він у відповідній хвилі виліз професорові на папір. А за одну «штуку» відсидів я раз 27 днів «касарняка». Було це так: командантом школи був генерал-лейтенант Бельмонт, чоловік старший і дуже гострий, якого ми не любили. Він мешкав в тім самім будинку, де була школа й мав до роспорядимости автомобіль, що стояв під кришею. Отож ночами нас шістьох викрадалося з кімнат, а ще я умів їздити автом, отож возив їх по саду й по великій «райтшулі». Так бавилися ми дев’ять ночей, аж в кінці зловив нас на горячім інспекційний офіцер. Найбільше приятелював я з одним хорватом, Олександром Петком, який погиб на війні. Іспити в академії відбувалися що півроку. Наука не приходила мені тяжко. Тільки безпосередно перед тим вчився я днями і ночами. З архикнязів я і брат Лео належали до перших, які вступили до академії. Перед тим цього не було. Батько дав нас до воєнної академії тому, щоб не говорили, що нас іменовано офіцерами тому, що ми архикнязі, як се бувало.

З дому не присилали нам на особисті видатки нічого, щоб ми привикали до звичайного життя. Апанажів8, які набирали инші архикнязі, ми не мали, бо ще архикнязь Карло зрікся їх іменем своїм і наступників своїх. Одначе ми не відчували недостачі в нічім. Одяг і харч одержували ми в школі, як всі. Що другу неділю їздив я до Відня, на що одержував я дрібні квоти з дому. Життя в школі було дуже веселе. Найбільше інтересували нас коні, фехтування на шаблі, плавання і т. п. Були й тяжкі дні, в яких ми з ранцями (торністрами) на плечах ішли цілими днями серед спеки, будували й висаджували мости і т. п.

В вільних хвилях читали ми. Тоді вперве попали мені в руки новочасні книжки політичного й соціального змісту: Кавцького, Адлера ін. Читали ми також залюбки Ніцшого. З німецьких Навмана ін. Читали також багато романів. Дискусій на ці теми не було, бо школа обсорбувала нас дуже.

Воєнну академію скінчив я в лютні 1915 р. і як лейтенант був приділений до 13 полку уланів.

Про вибух війни довідався я тоді, коли всі. Ніяких приватних інформацій про неї я не мав. Від хвилі, як вибухла війна, урльопи9 здержано і я до дому вже не їздив. В школі панував веселий ентузіазм з приводу війни. Одначе я не поділяв його і немов прочував, що цей ентузіязм скінчиться недобре. По скінченню академії вступив я на два дні до дому. Про війну майже нічого не говорили вдома. Ситуація була не ясна. З дому поїхав я до кадри свого полку. Я знав, що це український полк і що рекрутується з Золочівщини. Кадра його тоді була в Чепрегу на Угорщині. Це мале село коло Еденбурга (Шопрону), гарно положене на границі рівнини і підгір“я. Там самі мад’яри. Командантом кадри був підполковник барон Руммерскірх, чоловік добрий. Він усе говорив: «Знаєм, у полі дуже гарно, але у Відні ще краще». Життя в кадрі було скучне. Я був там 4 тижні і з транспортом відійшов у поле зі своєю сотнею. Мій полк стояв тоді в Карпатах і належав до 18 бригади, 3-ї армії (Боровича). Він стояв на лівім крилі тої армії в сусідстві з армією Макензена10. На дворі стояла весна — було дуже свіжо й весело. Мою сотню, яка складалася тільки з українців (я поляків усунув), прозивали «червоною, або соціалістичною», а мене «червоним принцом». Розуміється, соціялістом прозвали мене не тому, щоби я ширив соціялізм, тільки тому, що я старався, щоб кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, що тоді уважалось в Австрії просто зрадою, бо всіх українців уважали русофілами. Те саме робив у своїй батерії мій пізнійший ад’ютант Едвард Рубіш (Лемиренко)11, родом з Підгір“я в Брідщині, якого батарею через те прозивали червоною й закидали йому деморалізацію мужви.

Моя сотня зложена тільки з українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого українця уважали політично підозрілим. Між собою жили в згоді. Старшини в сотні були самі німці (був оден поляк, але я усунув його). Страх українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм. що коли я признаюся до українського народу, то й вони можуть це сміло робити. Це помогало й переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова й моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, тай виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання. Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив з с. Бучини (Брідщина). Він під час одного бою в Карпатах дістав сильний шрапнельний постріл, який розтріскав йому праву руку. Мимо того, Бойко вискочив з окопів і побіг, щоб притягнути раненого товариша, який лежав перед дротами. Я кричу: «Бойку! Не йди туди, бо погибнеш». Але він мимо того пішов, притягнув товариша й тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прикинулася йому гангрена. Йому хотіли відрізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дівізійного шпиталю, де йому надрізали руку. Він виздоровів. Таких випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. Згадаю тільки з моєї служби при У.С.С. старшого десятника Михайла Атаманюка з Кинашова (Рогатинщина), який в ріжних часах був шість разів ранений, Юру Бендейчука, молодого гуцула з Жабйого, незвичайно відважного хлопця, якого уважаю просто своїм приятелем і инших.

Що до моралі тих людей, то вона, як я сказав дуже висока. Говорю це, на підставі порівняння з жовнірами инших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він навіть покривджений, не протестує й не жалується, — не міг я спокійно дивитися. Я просто підбурював їх в таких випадках. Не раз прикликав я побитого польським офіцером жовніра, як тільки довідався про це, — й наказував йому зголоситись до рапорту в тій справі і заявити своєму комендантові, що робить це на мій приказ. Опісля, розуміється пильнував я, щоб справа не закрилася. Це була також одна з причин, із-за яких прозивали мене «соціалістом» і т. и. До характеристики українського жовніра скажу ще одно: він має такі нерви, які Гінденбург12 уважає необхідними для жовніра першої якости. Про це переконався я багато разів. Наведу один такий випадок: Коло села Кадлубиськ (повіт Броди) в осени 1917 p. лежали ми в окопах. Було досить спокійно. Нараз почали москалі стріляти гранатами. Один гранат упав в окопи між двох українських жовнірів, які лежали собі. І не вибух. Мабуть небагато знайдеться таких людей, які не скочили б на рівні ноги по такім гостинці від ворога. Одначе оба українські жовніри тільки мов на команду крикнули свою відому улюблену лайку й ані поворохнулися. Лежали спокійно дальше. Таких випадкив міг би я теж безліч оповісти. Словом уважаю українського жовніра за першорядний матерьял в світі.

Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди й невигоди. В тім перевищують українців тільки одні серби, більше, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші (найтугіше бороняться пруські німці). Найслабше місце в душі українського жовніра, як жовніра, це недостача власної ініціативи. Але за те на приказ, — усе виконають, а особливо розвинений у них орієнтаційний змисл. Він просто казочно сильний у них. Навіть уночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, — український жовнір вірний до смерти.

Українці люблять співати. Я люблю слухати, як вони співають. Обов’язково я казав співати: «Не пора», «Ще не вмерла Україна», «Верховино», «Над Прутом у лузі». Я особисто й потовариськи говорив їм про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав се не смачним. За таке відношення до Австрії мусив я раз навіть ставати до рапорту. Я при рапорті заявив отверто, що почуваю себе українцем й інтереси України для мене на першім місці.

Мені відповіли, що це противиться моїм обов’язкам і на тім скінчилося — досить комічно: мене також почали уважати політично-підозрілим (з чого я мав сто потіх). Сказав мені це мій полковник Спанокі, якому таку опінію про мене передав дівізіонер Берндт. Припускаю, що відповідний звіт про мене мусів вже тоді піти до Головної Кватири в Бадені13, про що пізніше.

Весь час стрічав я арештованих військом цивільних українців в наслідок польських доносів. В Золеві коло Добрівлян інтервеніював я в такій справі у бригадієра ген. Копічека з успіхом. Одначе, з рештою годі було багато помогти: занадто масово арештовано. Українське населення скрізь відносилося до австрійської армії добре, одначе польські урядові доноси витворили інакшу опінію. До найбільших доносчиків належали Золочівський староста Пшибиславський і Тернопільський Фрідріс. Оба нажилися великих маєтків на війні, перший купив за ці гроші навіть добра коло Золочева. Я зі своєю сотнею взяв участь в багатьох битвах: коло Літині над Дністром, коло Яричева, коло Кожар на Волині, коло Ковеля, Голоб, Луцька, Олики, Чумана над Гориню, Сільна, Рожиця (де всі мої річі з обозом захопили москалі), коло м. Кольки над Стиром, коло с. Черниша і Берестян над Кормином, коло Берестечка й Свинюх (тут стояв проти мене полковник Болбочан14, і тут був мій найгірший бій з рос. гвардією, і тут упав мій найлучший вахмайстер Анклевич і вістун Трач (з Золочівщини), що мав золоту медаль).

Мої вражіння з боїв такі: передовсім неправда, що до них можна привикнути. Перша битва денервує найменше. В дальших битвах я тільки в небезпеці спокійний, бо тоді дуже зайнятий. Але опісля приходить сильна реакція, чоловік стає нервозним і має жадобу сну. Може бої давали б сатисфакцію, якби не втрати в людях, до яких привиклося.

Відзначень одержав я п’ять, з тих найвищі хрест заслуги з мечами і залізний хрест 1 кл. (пруський). З політичних причин носив я тільки пруський хрест. Перед тим не носив я ніяких відзначень, хоч мав, а носив тільки синьо-жовту відзнаку «УСС 1914», за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить. Тоді дали мені спокій. Що вони собі про мене думали, не знаю. Мабуть, не дуже підхлібно. Але в нашому роді було багато опозиціоністів і до таких виступів привикли були.

Захорувавши тяжко, відлежав я три місяці у Відні. Лічив мене проф. Візель, жид, дуже розумний чоловік. Опісля місяць був я в купелі в Бадені, (квітень 1917). Там жив я з адмір. штабовим лікарем д-ром Окуневським15, відомим українським письменником.

Читати по українськи навчився я в зимі 1915 р. Вчив мене жовнір з моєї сотні Примак з Тернопільщини — на національних піснях. Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав з допомогою Примака, була мала Історія України Грушевського. Крім того, читав я багато Франка; його поезії зробили на мене велике вражіння, особливо вірш «Каменярі». Дальше сподобався мені Федькович і мініятюри Стефаника («Синя книжечка»). «Кам’яна Душа» Хоткевича мала для мене спеціальне значіння, бо я дуже люблю гуцульські гори. Чудесна коміка є в «Забобоні» Мартовича. Розуміється, Шевченка читав я із запалом, а також всю стрілецьку літературу.

Від мая 1917 був я цілий рік в своїм полку, який стояв коло Кадлубиськ (Брідщина). Тоді була позиційна війна, скучна, нічого цікавого не було. Я читав і проводив велику переписку з українцями у Відню й Стокгольмі.

Ще в р. 1916 був я на авдієнції у покійного цісаря Франц-Йосифа І16, в справі мого одного українського приятеля. Я знав, що цісар ворожо був настроєний до українців, бо думав, що вдасться йому приєднати до Австрії цілу Польщу, що поляки зручно йому підсували через своїх людей на дворі і в міністерствах, як також через зв’язаних з ними політиків инших народностей. Цісар відмовив моїй просьбі, чого я зрештою сподівався. Більше у нього я ніколи не був ні перед тим, ні потому. Найбільший вплив на старого цісаря в тім часі мав грек Бур“ян17, який теж постійно мріяв про прилучення цілої Польщі. Байкою є немовби архикнягині, або инші жінки мали політичний вплив на старого цісаря. Він був чоловік дуже неприступний і замкнений, а особливо супроти членів свого роду. Зрештою, в часі війни він уже був в такім віці, що ніщо на нього не робило вражіння.

Цісаря Карла знаю від своїх хлоп’ячих літ. Це людина дуже добродушна і з найлучшими замірами, але слабої волі. Він має клясичну нормальну освіту й юридичні студії. Він був приступний і давав на себе впливати, але із-за його слабої волі впливали на нього з усіх сторін так, що він ніколи не міг рішитися. Німецький цісар Вільгельм18 і його оточення просто тероризовали цісаря Карла. Мати його подруги, герцогиня Парменська впливала на нього шкідливо, бо була дуже амбітна і хотіла своїх дітей бачити на ріжних престолах. Під тими впливами цісар Карло не міг покинути Німеччину, хоч хотів не раз це зробити. Про національний склад своїх держав був добре поінформований, про українську справу також. Про українську справу говорив я з ним багато разів, не раз він сам завзивав мене. Одначе ніколи не міг рішитися. Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив це президентові міністрів Зайдлерови19. Але ще того самого дня відкликав своє рішення з оба ви перед криком поляків в парляменті і краю. Найбільший вплив мав на молодого цісаря др. Польцер, шеф кабінетової канцелярії, чоловік не старий. Цісар Карло не вірив так полякам, як старий цісар. Не можна сказати, щоб він їх боявся, але не хотів «скандалів».

Убитого в Сараєві престолонаслідника Франца-Фердінанда20 знав я також особисто. Був це чоловік розумний і енергійний, знав Австрію і для українців був прихильний. Носився з замірами відбудови великої Української держави. Неправдою є, що жінка кермувала його політикою. Був це мужчина цілком самостійний, а вона була дуже скромна жінка.

З політичних подій в часі війни обходив мене найбільше Берестей-ський мир і перед тим відокремлення Галичини. Вже перед заключениям Берестейського миру найрозумніші державні мужі в Австрії й Німеччині знали, що осередні держави будуть побиті, головно з господарських причин. Гр[аф] Чернін21 отверто заявив цісареві: «Wer haben uns zum Todeygesiegt» (Ми смертельно побідили). Чернін, чоловік розумний, говорив вже тоді, що вже велика територія занята осередніми державами, розсадить їх. Тільки більшість німецьких рішаючих кругів не бачила катастрофи, яка наближалася. І тому в Німеччині Чернін мав багато ворогів. Якраз для того, що погром центральних держав був певний для розумніших політиків, постановили вони вирішити справедливо питання великої Української держави. Вони думали так: «Національний розвиток України не підлягає найменшому сумніву. Його можна припинити і то тільки на якийсь час. Але убити неможливо. Для того треба визнати Україну як самостійну державу в етнографічних межах, а навіть з певними закругленнями. Вже сам факт цього визнання матиме велике значіння принципіяльне, а в будучюгі навіть практичне, в першій мірі негативне: бо кожда держава, яка перечитиме українському народови його права до самостійносте в відповідних границях, скорше або пізніше відпокутує за це при будучих комплікаціях, як це вчить історія.» Противники української справи підносили вже тоді, що Україна в найлучшому разі буде невтральна в великій боротьбі між Антантою й центральними державами, а навіть може звернутися проти центральних держав із-за дуже важної для неї Східної Галичини, якої Австрія, розуміється, не думала їй відступити. Щоб до цего не допустити, Німеччина заздалегідь приготовила замах стану на Україні, з яким німецький генерал Айхгорн22, шурин Скоропадського, вже дуже вчасно носився. Словом, німці від самого початку не думали провадити української політики на Україні, а Австрія не оцінювала добре ні української справи, ні німецького становища в цій справі.

На вістку про визнання самостійної Української держави всі українці в австрійській армії незвичайно втішилися, а моя сотня уланів справила собі великий пир у Кадлубисках.

Незадовго німці розпочали похід на Україну. Хоч я знав, яку вони політику поведуть на Україні, одначе мимо того тішився, що Україну займають вони, а не Австрія, з тої простої причини, що з Австрією прийшли б на Україну поляки, смертельні вороги українського народу.

В півтора місяця опісля вмаширували на Україну також австрійські війська, головно по хліб і щоб не дати німцям занадто вкорінитися. Зараз повстали між обома центральними державами великі непорозуміння на Україні із-за обсаджуваних територій та із-за команди.

З австрійськими військами вступили на територію Української Держави також Укр. Січові Стрільці. Була це добровільна українська формація, яка повстала в Галичині з початком війни, щоби боротися проти Росії, як гнобительки України. Сю українську формацію в Австрії переслідовано від початку, бо Австрійський уряд, — зрештою слушно, —> підозрював цю українсько-галицьку формацію, що вона бореться не за центральні держави, тільки за українську справу. Якраз тим симпатична була для мене ця українська формація. їй постійно грозило розв’язання зі сторони Австрії, до якого я всіма силами старався не допустити. Лекше було мені це робити, відколи на престол вступив молодий цісар Карло. Але зовсім легка не була моя робота, бо на Укр. Січових Стрільців приходили вічно доноси до Головної Австрійської Команди. Доноси ці робили ріжні австрійські офіцери від низьких до високих, а особливо поляки з ріжних сфер. В Головній Австрійській Команді стояли цілі паки таких доносів найріжнішого змісту. Референти постійно вносили на розв’язання.

Розв’язання Українських Січових Стрільців було б дуже прикре для українського народу в Галичині, бо це було тоді одиноке українське національне військо. Щоб не допустити до того розв’язання, постарався, щоб мене іменовали командантом українського легіону. Коли доноси й тоді не уставали та й Укр. Січовим Стрільцям грозило дальше розв’язання, заявив я шефові генерального штабу Арцові, що я особисто з цілим українським легіоном піднесу повстання проти Австрії, при чім я і вони добре знали, що за Ураїнськими Січовими Стрільцями підуть всі українські полки австрійської армії. Це помогло — і Українським Січовим Стрільцям дали спокій. Бодай на якийсь час.

Команду над Українськими Січовими Стрільцями обняв я дня 1 квітня 1918. Вони стояли тоді залогою в Копані під Херсоном (На Великій Україні). Я приїхав безпосередньо перед їх наступом на м. Херсон, який був в руках більшовиків. Приняли мене дуже добре, бо вже знали, що я не думаю робити жодної австрійської політики, тільки чисто національну. Раненько 26 квітня розпочався наступ на м. Херсон. Ми пішки йшли 5 годин з Копані до Херсону, де мали наступати як резерва правого крила 11-ої дивізії. О годині 2-ій по полудні вступили ми до Херсону, не беручи участи в бою, бо не було потрібно. Херсон — гарне місто, положене при устю Дніпра до Чорного моря на великій рівнині. Кругом степи. З Херсону поплили Українські Січові Стрільці кораблем до Нікополя над Дніпром (Це «Великий Луг»). Там остала перша сотня як гарнізон під командою (покійного вже) сотника Никорака. Инші частини Січових Стрільців поплили дальше кораблем до Олександрівська (на Лівобережжі), який здобули тяжким боєм від російських більшовиків. Там стояли ми гарнізоном два місяці. Від там робив я зі старшинами Січових Стрільців часті прогулки на близьку «Січ» (на Хортицю, Царицинський Кут, Кічкас і Біленьке).

З усіх місцевостей давнього Запорожжа найбільше вражіння робила на мене околиця «Вовчого Горла», особливо вечером, як заходило сонце. Я їздив туди дуже часто, не раз день по дневі. Один вечір перебув я там з покійним полковником Вітовським23, пізніш секретарем війни ЗОУНР.

Територія давнього Запорожжа має несподівано свідоме українське населення. Я розмовляв з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться тим, що він з вольного козацького роду.

В тім часі була там розвинена організація «Вільного Козацтва» під проводом члена У. Ц. Р. Отамана Олівера, з яким я гарно жив. Ця організація могла мати коло десяти тисяч членів. Була це майже виключно кавалерія з добрими кіньми, мали й броневики, які забрали у відступаючої російської армії. «Вільне Козацтво» було проти гетьмана, а за Центральною Радою. Також в тім часі прийшла з Мелітополя (коло Криму) до Олександрівська бригада генерала Натієва24, з роду грузина, який одначе дуже сприяв Українській національній справі. Він також був проти гетьмана, а за Центральною Радою. Був це симпатичний чоловік і мав також симпатичного шефа штабу, родом з Полтавщини, якого фамілію я забув. Пізніший військовий міністр Петров25 був у Натієва командиром третього гайдамацького полку і стояв в Царицинськім Куті, де я й познайомився з ним і близько жив з його полком. В тім полку служили й улани з мого полку, які втекли з Австрії. Я їх там пізнав. Ми зустрічалися й говорили.

В Олександрійську стояли також 1-й і 2-й запоріжські полки, в яких теж служили галицькі офіцери, м. и. Юліян Чайківський з Чортківщини, що тепер служать у С. С. (група Коновальця). В тих кругах обертався я два МІСЯЦІ. Мої УСС дуже близько ЖИЛИ З тими групами й разом робили прогульки на «Січ», разом там виставили хрест і т. и. З тих причин мав я багато від гетьманських доносів до німців. Німці обставили мене аж 10 шпіонами. Неприємності мої збільшувалися ще тому, що я не виконував наказів робити карні експедиції.

Весь час мого командування над Українськими Січовими Стрільцями йшла боротьба проти мене зі сторони німецької Головної Кватири, обох міністрів закордонних справ (німецького й австрійського) та австрійської Начальної Команди. Всі доноси на мене збіралися у німців у Київі, котрі через німецького посла Мума26 і мого особистого неприятеля австрійського посла Форгача27 (бувшого міністра) висилали ті доноси в Австрію. Гетьман вислав до Німеччини аж три ноти з жаданням, щоб мене усунули. Мене раз у раз завзивали до Відня й до Німеччини, де мені за моє поведения грозили відняттям команди, розв’язанням УСС і т. и. Я на все те відповідав також погрозою, про яку вище згадував.

З тих інтересних для мене часів пригадую собі такий епізод. В Звенигородськім повіті селяне, невдоволені гетьмансько-поміщицьким режимом, зробили повстання під проводом селянина Шевченка28, з яким я також знався. Повстанців тих було коло 6000. Німці й австрійці одержали наказ здавити це повстання. Я становив тоді полудневу групу австрійсь-кого війська і мав крім УСС (коло 2000 людей) ще 3-й Тернопільський батальон 115 полку, дві сотні з другого батальону29 полку, дві батареї, одну компанію мадьярських стрільців й одну компанію піонірів — все (крім мадьярської компанії) українські частини з Галичини. Я одержав наказ взяти участь в здавленню повстання й постановив не виконати наказу. Своє угруповання в тій цілі послав до дивізії; виставив полеві сторожі, але навіть не рушився з місця. У сусідньої групи майора Лянга інтервеніював я, щоб не палив збунтованих сел. Повстанців повідомив я про рух німецьких сил, які надходили з півночі. Повстанці зустріли з боєм німців, які мали в тім бою значні втрати, але повстанців не розбили. Ті подалися назад і розійшлися зі зброєю. Тільки Шевченка якось німці впіймали. Держали його місяць в тюрмі і в кінці випустили, побоюючися його популярности, а може й мого знайомства з ним. Від тоді число німецьких шпіонів коло мене подвоїлося, про що аж опісля довідався я з актів австрійської вищої Команди. Ніхто з німецьких вищих офіцерів не зложив мені ніколи візити. Розуміється, я також ні разу до них не поїхав» хоч граф Буріян з Відня виразно домагався від мене цього. Такі відносини тривали аж до кінця.

Доноси все більшали, а зміст їх ставав що раз більше ненависний. В кінці закинули мені, що я своїм поведениям з селянством підготовляю грунт більшовизмові в народі й війську. Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї відсутності при УСС мали їх розв’язати. Ще перед тим на ті всі доноси вислав я шефові генерального штабу — признаю се імпертінентське30 вияснення, за яке одержав на письмі догану (котру мені в цілости вписали в мою офіцерську кваліфікацію в цілі опізнення мого авансу; я був тоді сотником). У Відні завізвали мене до цісаря, який подав мені до перегляду цілий пак доносів зі словами: «Я знаю, що це все неправда». Я забрав ті акти, перечитав і кинув у піч. Я був тоді дуже неспокійний, бо від УСС раз у раз приходили то депеші, то кур“єри з донесеннями, що їх хочуть розв’язати. Я відповів їм, що нема небезпеки. З Відня покликали мене через міністерство закордонних справ до Берліна до цісаря Вільгельма. Я знав, що дві неділі опісля поїде до Німеччини цісар Карло з Буріяном в важних політичних справах, про які не можу ще тепер писати з особистих причин…

Цісар Вільгельм був тоді в своїй головній кватирі в Спаа (Бельгія), де я поїхав за ним. Спаа — це мале купелеве містечко, дуже гарне. Було це в серпні 1918, вечором, як я надзвичайним поїздом приїхав до Спаа. Може це троха дивне, але я без зацікавлення зближався до німецької Головної кватири. Застав я там великий лад і порядок, який кидався в очі відразу. В одній з віл мешкав цісар Вільгельм, до якого мене покликано. В місті я бачив пруську гвардію. Представлялося ще добре, але один старшина німецького генерального штабу сказав мені, що на фронті не добре. На другий день о 12 годині в полуднє визначено мені авдієнцію. Німецький цісар прийняв мене досить холодно. Питав про Україну, мої вражіння з того краю. Я отверто заявив, що теперішня господарка окупаційних армій і політика Тренера31 — Скоропадського доведе до катастрофи. В його невиразній відповіді виразне було тільки те, що йому моя присутність на Україні не бажана (що зрештою в часі мого повороту через Берлін державний підсекретарь Баер виразно мені заявив і просив мене, щоби я не вертав на Україну. Я відповів Баерові, що це моя річ і що він незадовго довідається чи я поверну, чи ні). Зі слів цісаря Вільгельма міг я ще винести, що він більше вірить Тренерові, чим мені.

Мимо такого прийняття покористувався нагодою, щоб утруднити Буріянові ціль його подорожі.

Німецький цісар зробив на мене вражіння німецького студента з самопевністю виступу, з якого пробивалася очевидна манія величини. В мові і поведению безтактний, сильно разив. Я його тоді бачив вперше, і мабуть в останнє.

Того самого дня був я у Гертлінга32. Це старенький чоловік, літ понад 60, дуже симпатичний. Я представив йому докладно, що німецькі війська роблять на Україні. Він відповів, що ті справи до нього не належать. Я й тут старався приготувати Буріянові «мягке крісло», як-то кажуть. Що це мені удалося, заявив мені опісля сам гр. Буріян, який по моїм повороті до Відня з обуренням закидав мені це. Я спокійно відповів йому, що я тільки інстанціонував в справі зміни політики на Україні, але безуспішно. Він сам відповів мені зі злобою, що після звітів Форгача нема ніякої України. Це мене так обурило, що я навіть не попрощався з ним і вийшов з салі.

Ще блище до фронту, чим цісар Вільгельм, сидів Людендорф33 (при оперативнім штабі німецької начальної команди). Я був і у нього на третій день по візиті у цісаря Вільгельма. Людендорф чоловік середнього віку, твердий, маломовний і з виглядом, дуже зарозумілий в противенстві до Гінденбурга (у нього я був того самого дня), який робить вражіння дуже симпатичного старого батька. Коли я скінчив оповідати Людендорфові про те, що виробляють німці й австрійці на Україні, він не відповів ні слова. Зате про инші питання висказувався живо. Та тих справ описати ще не можу.

В переїзді через Берлін задержався я кілька днів за для знакомих і вернув до Відня. Тут побув я два дні й хотів їхати. Та мене знов завізвали до шефа штабу Арца, який знов доручив мені цілий стос доносів на УСС. Я взяв їх з собою, щоб мати що читати по дорозі. До Львова перечитав я з половину тих актів і написав острий лист до Арца, заперечуючи правдивість усіх доносів. При тім відіслав я йому всі акти.

УСС застав я вже в Єлисаветграді, а частинно в Масляниківці (під самим містом). Там почав я формувати новий курінь всупереч волі австрійських військових влад. Та кінець кінців мені наказали розв’язати цей новий курінь УСС, а людей послати до вишколу. Я вислав до вишколу тільки 40 людей, а решту розділив по своїм сотням, які стали фактично подвійно сильні. Так крутив я аж до мого виїзду, який вкінці перепер гетьман. До того часу вспів ще перевести заборонений мені набір в околицях Вижниці (Буковина), при чим помогав мені отаман д[окто]р Н. Гірняк34. Щоб утруднити догляд над собою й над УСС, перенісся я з ними до села Черняківки, до якого шлях дуже не вигідний: інспекції з дивізії припинилися.

Там перебував я до 6 жовтня 1918 р. В тим дні по наказу вищої австрійської команди мусів я разом з УСС виїхати на Буковину й зі штабом й вишколом став у Чернівцях, кіш — у Вижниці, а сотні на границі і частина їх у Бесарабії. Гуцульська сотня стояла в селі Чагор коло Черновець.

Намісник (президент) Буковини гр. Ецендорф, тирольський німець, звертав постійну мою увагу на те, що заноситься на щось. Робив він це в той спосіб, що присилав мені ріжні депеші з Відня, з міністерства внутрішніх справ. Було очевидно, що розпад Австрії наближався.

Я лежав тоді хворий. Коло 15 жовтня 1918 приїхали до мене два українські офіцери з Галичини й повідомили мене, що галицькі українці лагодяться перенята владу в Галичині. Вже тоді обговорювали ми справу висадження моста на Сяні. Чому його у відповідний час не висадили — не знаю. Не кажу, що через те був би врятований Львів, бо критикувати легко. Але цікаво було б знати, хто в тим завинив.

Дня 19 жовтня 1918 зійшлися у Львові Українські Установчі Збори. Я не був на них, але мав докладні відомосте від старшин УСС. Дня 1-го листопада 1918 р. рано українські війська захопили Львів під командою сотника УСС Вітовського, який був там на урльопі. Ще того самого дня одержав я про те депешу, вислану Вітовським, який домагався в ній негайної висилки цілого легіону УСС до Львова. Я лежав у шпиталі. О годині 9 рано прийшов до мене командант вишколу УСС Осип Букшований35 з запитом, чи й гуцульська сотня має їхати. Я відповів: «Розуміється». Букшований був одинокий, що розумів ситуації: зрештою цілий легіон хотів боронити Чернівець перед румунами. Коли Букшований виїхав до Львова на поміч нашим військам з вишколом і з гуцульською сотнею (мене заступав сотник Микитка36 ), збудили мене вночі й сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці й автом поїхав на станцію. Там побачив я транспорта УСС в повнім порядку, тільки обоз не був ще завагонований. Я покликав до себе ком. Микитку, коменданта Черновецького вокзалу й четаря Івановича та наказав, що до 4 годин рано останній транспорт УСС мусить бути в дорозі на Львів. Ніхто з УСС не відповів на це нічого. І дійсно до 4 години рано всі ешелони УСС від’їхали на Львів.

Було вже зимно і дуже мрачно. Через мій виїзд вночі збільшилася у мене горячка так, що я не міг їхати. Щойно 9 листопада опустив я Чернівці мимо хвороби, бо румуни надходили. Я виїхав автом через Сторожинець і Вижницю до Косова. Біля Косова переночував я в селі Кабаках. В Косові я був присутнім при тім, як жандармерія присягала на вірність Українській Державі. В Коломиї був я три дні. В Станіславові задержався я два дні. З Янчина коло Перемишлян говорив я вже телефонно з Вітовським, який ще держав Львів. Я приїхав до Львова як чоловік приватний. І там сидів я приватно аж до 21 листопада 1918, коли українці опустили Львів. Я поїхав автом до Жовкви, відтам через Кам’янку до Золочева, відтам до Тернополя і Бучача. В Бучачі я мешкав в монастирі о. о. Василіян аж до 6 мая 1919. Потому жив я коло Станіславова аж до румунського ультиматума з 24 мая 1919 року. Того ж дня раненько поїхав я через Делятин до Ворохти. Там під стрілами румунів завернув я й поїхав до Березова, де застряг з автом. Пішки вночі пішов я зі своїм ад’ютантом і його дружиною та Петром Шекериком37 до с. Текуча, де переночував і пішки пішов дальше до Космача, де я знову ночував (в останній хаті під верхом Грегіт). На другий день раненько пішли ми через Грегіт великими снігами серед сильної мряки до с. Ільці, по дорозі двічі заблудивши. В Ільці я знов ночував (ніде за нічліг гуцули не хотіли принята заплату) і пішов раненько до Жаб’я, перебравшися в Ільці по гуцульськи. По дорозі зустрів я весільний похід знайомого гуцула, сів на коня і поїхав до церкви до Слупейки. Там зустрів я вже багато УСС знакомих, м. и. Юру Бендейчука. В Жаб’ю ночував я у Гуньовського. На другий день рано прийшли до мене Бендейчук і Венгрии, котрі запровадили мене до Шекерика. Там був я дві години й пішов на Матуру до знакомого гуцула, де мешкав сім днів. На Зелені Свята пішов я до Ільці на храм і мешкав там у пароха Глібовицького. Там полонили нас 6 червня румуни. Обходилися при тому брутально. В Косові нас замкнули, а з Косова повезли автом до Коломиї і залізницею вечором до Черновець. Відтам на другий день повезли нас до Букарешту, а відтам автами до Монастиря Кальдарушани (50 км. на північний схід), де нас замкнули. Поводилися й тут не дуже добре. Тут сиділи ми три місяці аж до освобождения на просьбу УСС через Український Уряд. На Україну приїхав я дня 10 вересня 1919 року.

По моїм безробіттю в полоні мені дуже хочеться працювати для України і я працюю, доки матиму змогу.

Скінчено писати дня 9 жовтня 1919.

(Центральний державний архів вищих органів влади України — далі — ЦДАВОУ. – Ф. 1429. – On. І. – Спр. 35. Оригінал укр. м.).

№2

Автобіографічні спогади Вільгельма Габсбурга-Лотрінгена

Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії

В 1917 році я служив ще при 13 полку уланів, який складався з українців із околиць Золочева. Тоді я вже був у зв’язку з УСС-ами, які стояли на південно-галицькому фронті. До мене приїжджали часто старшини УСС, як отаман д[окто]р Никифор Гірняк, полковник Гриць Коссак38 та інші. Саме в тому часі польські легіони під проводом полковника Галлєра39 перейшли біля Черновець на бік москалів. Наслідком цього австрійські військові власті видали наказ роззброїти останні ще частини польського легіону й інтернувати їх у Мармароськім Сиготі. Проти зрадників виточено процес.
В австрійській начальній команді було багато старшин польської народности, вшехпольської орієнтації й вони, займаючи вищі посади в генеральній булаві, намагалися всіми силами, щоб і УСС були розв’язані, так само як польські легіони. Словом шалені інтриги проти УСС-ів почалися з усіх сторін. Ці відомості я мав з одного боку з Відня, з другого від тих старшин УСС, які приїжджали до мене. Вони жалілися мені, що грозить розв’язання УСС і що це була б велика втрата для загальної української справи. Я цілком поділяв цей погляд, однак рішучо відповідав їм, що це не може статися і що я сам беру цю річ у свої руки. Не вагаючись ні одної мінути, я зараз поїхав зо свого полку уланів до Відня, де я намагався всякими способами дістати УСС-ів під мою команду. Я мав багато труднощів і чимало різних ганебних інтриґ я мусів побороти. Вкінці мені вдалося, що цісар Карло особисто доручив мені команду над УСС-ами. Це рішення викликало велике обурення в генеральній булаві начальної команди і в польських колах — однак це нічого не помогло.
Я виїхав зараз взимку 1917/1840 до Львова, де я порозумівся ще з деякими старшинами УСС. Весною 1918 р. почався наступ австрійських військ на Україну. Між УСС-ами настала велика радість.
В березні я виїхав через Тернопіль на Одесу, бо в тім районі були УСС. Переїжджаючи через Жмеринку я говорив з австрійським генералом Гофманом41, командантом ХІІ42 корпусу й спитався його про погляд на УСС-ів. Він сказав мені дослівно: «Українські Січові Стрільці це банда!» На це я замовчав, обернувся і пішов на станцію, щоб далі їхати. Тоді все кипіло в мені з обурення — однак я нічого не міг відповісти, бо сам не знав ще добре УСС-ів, крім деяких старшин, які до мене приїжджали і які зробили на мене надзвичайно добре враження.
Приїхав я до Одеси і зараз далі на Миколаїв, де стрільці тоді стояли. В перших днях квітня я приїхав до маленької станції Копані, де я справді зустрів УСС-ів, і де я фактично обняв команду над ними.
Другого дня одержав наказ з II австрійської дивізії зробити разом із нею наступ на місто Херсон, де були великі московські сили.
Був чудовий ранок — степ широкий, безкрайній… Перший раз я побачив тоді УСС і не маю слів для описання моїх вражень. Гарні, здорові, молоді хлопці, — велика дисципліна, краща ніж в австрійськім війську. Тоді я згадав слова генерала Гофмана: «Це банда!» Засміявся я щиро й подумав: ось набрехав той туман!
Ввечорі, по тяжких боях, ми зайняли Херсон. УСС були закватировані в бараках зараз біля станції, а я й моя булава мешкали з одною сотнею УСС разом у вагонах. Відносини поміж УСС і тамошнім населенням були якнайкращі. Стрільці стали улюбленими дітьми тамошніх селян, як вони тільки ближче пізнали їх.
З першого часу тамошнім селянам було дивно, що наші хлопці говорять тою самою мовою, що й вони, що такі ідейні і що боряться за волю України.
Ми стояли там 10 днів.
Одного вечора я дістав наказ вирушити зо своїми частинами — кораблем і залізною дорогою — через Никопіль на Олександрівськ, себто в околиці славної Хортиці, де була колись славна мати Січ. У нас була велика радість, що саме ми мали щастя обсадити ці славні землі.
Потривало цілий день, заки військові частини сіли на дніпрові кораблі та у вагони. Цієї цікавої їзди не можу описувати із-за браку місця. Никопіль ми взяли легко одною сотнею (1 сотнею УСС), яка й залишилася там як залога. Решта пішла на Олександрівськ. Ми дізналися від наших розвідчих частин, що там стоїть сильна московська залога. Німці наближалися з півночі; а ми на кораблях із півдня. Однак німці не зважувалися наступати на місто; вони казали, що чекали на збільшення артилерії тяжкими гарматами. Вони й нам відраджували наступати на Олександрівськ — але даремно! наші хлопці прямо горіли бажанням бою й перемоги. Ми мали тільки одну батерію легких гармат. На Великім Лузі ми висадили наші частини й поволі, обережно наступали на місто. Мушу підкреслити, що під час цілої операції населення помагало нам усіми силами, що було для нас — очевидно — дуже корисним, але про це пізніше. Ми угрупувалися перед містом, в лісах Великого Лугу. Я мав у розпорядженні 6.000 крісів і одну батерію та два літаки. Вони сповняли дуже добре розвідчу службу. Вони й кидали на всі три двірці Олександрівська бомби з успіхом; на станціях стояло багато московських транспортів.
Другого дня вранці почався завзятий бій, ворог кидав усе нові й нові сили. Підкреслюю, що ми почали бій, не чекаючи приходу німців із півдня. По перших зустрічах ми мусіли відійти назад на Великий Луг, а деякі частини на кораблі. Я стягнув тоді всі частини, які мав ще в розпорядженні й кинув їх на один вузький відтинок, так що я мав безумовну перевагу. Німецьку артилерію я прохав обстрілювати північну станцію, звідкіля ворог кидав на нас усе нові резерви, щоб в цей спосіб перерізати йому цей шлях. І справді німецька артилерія помогла нам. Ворог думав, що наступ буде з півдня і там задержав свої резерви. Ми проламали фронт і по тяжких боях обсадили південну станцію Олександрівська. Всі стрільці тоді визначилися! Хоробро боролися. Я не маю слів похвали, бо таких слів нема! Надзвичайно відзначився тоді четар Никифорук, родом із Снятина, зо своїми частинами.
По тім успіху москалі втекли в паніці та залишили багато полонених і воєнного матеріялу. На превеликий жаль і ми мали втрати, однак ми знали, що герої, які тоді впали, не впали даром!
В цих днях я бачив Січових Стрільців у тяжкім бої і мушу ще раз підкреслити, що вони всі надзвичайно хоробро боролися. І знов згадав я слова австрійського генерала в Жмеринці…
УСС залишилися залогою в місті. Перша сотня стояла окремо в Никополі, а четверта (гуцульська) сотня, найкраща з усіх, була відокремлена в Катеринославі. По тяжких хвилинах наступили гарні, мирні часи відпочинку. Тоді ми ближче пізнали місцеве населення й тамошні обставини.
Цивільна адміністрація до нашого приходу була в руках тамішніх українців, дуже гарних людей, а також і військова адміністрація. Ми ж уважали себе тільки за братів, які помагають населенню в устроєнні своєї влади. Так само, як і в Херсоні, і тут стрільці скоро стали улюбленцями населення. Зорганізували національний театр і кожного дня давали українські вистави. На них була майже кожного дня збірка всіх славних УСС-ів. Наша музика грала кожного вечора в городськім саді, де сходилася вся українська інтелігенція. Я з радістю згадую ці гарні дні вільного і справді українського життя!
Українці почали видавати часопис «Січ», в якім працювали теж два стрільці — Кметь і М. Заклинський. Всюди, де тільки було треба, ішли стрільці з охотою помагати братам у розбудові українського життя. Я діставав від команди австрійської армії різні «гарні» накази, як висилка карних експедицій на селян і т. і. Однак усі ці «цінні папери» йшли в мене одною дорогою — а то до коша, який стояв під столом у моїй канцелярії. Ясно також, що я у висліді такої поведінки мав величезні труднощі і що прийшло до того, що наша австрійська влада вважала мене за політично ненадійну людину. Ми стояли вже з 10 днів в Олександрівську, коли там прибула дивізія генерала Натієва, яка була українською національною частиною. Гетьманський переворот43 заскочив нас зовсім нагло й відкрито кажу, що і населення, і військо було з нього невдоволене від самого початку. Він так заскочив нас, що ми не могли вже нічого зробити.
Від того перевороту почалася для нас доба інтриґ, брехні й усяких труднощів. Всюди змінилися органи влади; багато українців уступило, а на їх місце посаджено москалів, чорносотенців, які давили всякий український національний рух. Рукав-руку йшли з ними — вибачте за слово — дурні австрійські команди.
Першим кроком нової влади було усунення дивізії Натієва, що прибула була в Олександрівськ з Мелітополя, що був на південь від нас під німецькою владою. Мушу сказати, що ми жили дуже приязно з тим військом (Натієва) і що ніколи не було ніякого непорозуміння між нами. Ми часто влаштовували з козаками цієї дивізії прогульки — на Хортицю, до Великого Лугу і т. і. В цій дивізії був і третій кінний гайдамацький полк, а командантом його був полковник Петрів, що пізніше, в році 1919 був військовим міністром у Кам’янці-Под. Взагалі відносини були чудові: поміж стрільцями й козаками не було ніяких різниць — всі були українцями!
Коли згадаю ці часи, то з обуренням думаю про теперішню політичну пропасть, яка ділить галичан і наддніпрянців; я вважаю це страшним злочином, бо між обома частями нема ніякої різниці!
Німецька влада з дня-на-день все гірше виступала проти населення, а з нею спільно й австрійська влада. Тут стверджую, що знов поляки були в тому винуваті, бо майже всі розвідчі (розвідка й контррозвідка) частини генеральної булави австрійської армії були обсаджені старшинами польської народности.
Я й мої частини все обороняли місцеве населення й ішли проти австрійських військових влад та проти гетьманського уряду, бо ми ставили на перше місце Україну! Доноси до Відня, Берліна й до гетьмана збільшувалися щодня. Я з моїми частинами були оточені шпигунами німецькими та гетьманськими, бо і гетьман і німці боялися, що я зроблю переворот44.

Всі українські діячі, які боялися німецьких тюрм, утікали в район, де стояли УСС, бо вони знали, що між ними вони безпечні. І так багато їх ми сховали у нас. Дуже часто приїздили до нас українські діячі порадитися з нами про ситуацію і про це знали різні шпигуни, які оточували нас і через те почалася нова кампанія проти нас. Раз мене покликали до Відня, до тодішнього шефа генеральної булави Арца. Він вручив мені може зо сто доносів на мене і на УСС-ів з питанням, що я на це скажу. Я взяв ці «бумажки» й сказав, що перегляну їх та дам мою відповідь. Я справді переглянув ці папери та спалив їх. Моя відповідь Арцові була коротка, лаконічна: «Брехня!» Потім я виїхав назад до УСС-ів. Так ми стояли може півтора місяця в Олександрівську, аж нагло ми дістали наказ від’їхати до Єлисаветгорода. За два дні ми заїхали туди через Катеринослав де й виконували службу залоги. Тяжко приходилося нам прощатися з нашими приятелями і — мабуть — їм теж було тяжко на серці.

Як тільки ми виїхали, гетьманський комісар закрив наш український часопис «Січ», а наших двох редакторів (стрільців) замкнув до тюрми. Я скоро дізнався про те від наших селян і вислав «грубу» депешу до австрійської команди, яка залишилась в Олександрівську, щоб вона негайно випустила стрільців на волю. І справді — це помогло; за два дні вони були в мене в Єлисаветгороді й розказували мені, як там тепер гуляють чорносотенці. Все це влаштував був австрійський військовий суддя (авдитор) д[окто]р Бляйхер з Перемишля, завзятий вшехполяк. З цим типом я особисто мав неприємну справу. Цей чоловік прийшов переслухати мене, як свідка в одній справі й вперто говорив про «русінів», а ніколи про українців. Я так обурився, що сказав йому в очі, що не дамся переслухати таким хамом і викинув його за двері. Наслідок був такий, що австрійська команда прислала мені «айнен штренґен фервайс», себто строгий виговір; це був для старшин рід кари, бо це вписувалося в кваліфікаційну листу і в наслідок цього старшина не міг скоро авансувати.

Єлисаветгород — це великий фабричний город. Було там багато робітників і австрійська військова влада остерігала нас перед ними. Але ми скоро переконалися, що це були гарні люди й ми жили з ними у дружніх відносинах. Тоді ми були під командою 7 австрійської дивізії, яка дуже ворожо відносилася до нас — з отаких причин: Командантом її був старий генерал, який у нашій справі зовсім не орієнтувався, так само не орієнтувався й у військових справах. Але зате він, хоч уже старий, любився в одній московці (казали, що це була навіть якась княгиня, але це байдуже!) і ця пані кермувала ним. Я поїхав до Відня, де й удалося мені добитися, що його відкликали. Але його наслідником був мадяр, зовсім не кращий. При дивізії був начальником розвідки — природно — жид-поляк, пан Епштайн, який усю свою роботу зосередив на інтригах проти УСС-ів. І того хама я висадив, а на його місце призначено щирого українця, поручника Кізюка з Бучача. Тоді нам стало краще. Так само при вищій команді — корпусі був наш чоловік, сотник Федитник.

Мушу заявити, що обидва вони нам дуже помогли й що я багато завдячую їм, а зо мною й УСС. Всі доноси, які вони діставали на нас, вони пересилали мені, замість того, щоб відсилати їх до австрійської начальної команди. Обидва щирі українці, добрі старшини й дуже віддані народові.

Тоді вже був у нас д[окто]р Володимир Старосольський45, що його стрільці і я дуже любили. В Єлисаветгороді були тільки наші бойові частини, а недалеко стояв ще Кіш УСС і Вишкіл, які приїхали з Галичини під командою д[окто]ра Н. Гірняка, зг[о]л[овно] Гриця Коссака. Я мав тоді плян збільшити бойовий стан УСС-ів і тому утворив новий курінь, командантом якого став д[окто]р Володимир Старосольський. Я все працював спільно з ним і нам на спілку вдалося врятувати життя деяким українцям, які вже були засуджені на смерть.

Цей новий курінь — на жаль — довго не існував. Команда австрійської] 7 дивізії довідалася зо звітів про стан, що я утворив нову частину УСС-ів, яких вона взагалі вважала «небезпечними». І скоро прийшов наказ розформувати цей курінь. Як же тепер вдоволити обі сторони? Отже ми на папері розформували цей курінь, але в дійсності ми поповнили ним старі частини УСС-ів, так що стан був більший, ніж це дозволено, але на папері, в звітах все було в порядку.

Гуцульська сотня УСС-ів, що стояла в Масляниківці (село біля Єлисаветгорода) зорганізувала малий театр, в якім грали тільки самі аматори УСС. Він давав вистави в одній стодолі два рази в тижні. Тоді ціле село було приявне, а по виставі були танки і наші хлопці весело танцювали з тамошніми дівчатами до ранку. Якщо вранці була служба, то всі, що танцювали до ранку, добре її сповняли; з того дрібного факту видно, яке добре було це військо.

Чимало стрільців я на власну руку відкомандовував по різних губерніях України, щоб вони організували школи. Четар Микола Саєвич і сотник Дмитро Вітовський були з цим завданням на Поділлі і на Херсонщині й вони справді мали багато успіхів.

Якийсь час був спокій, себто не було інтриґ — але не довго. Через різних шпигунів команда армії в Одесі дізналася про цих стрільців-організаторів і з тої причини мене викликала до себе, щоб я вияснив, хто це доручив мені. Четаря Саєвича і його стрільців відіслали до мене з гострим наказом мені не висилати їх вдруге. Цілу цю справу підняв підполковник Гемпель із австрійської генеральної булави, який був шефом булави генерала Пельца в Одесі. Він сам — вшехполяк — служить тепер у польській армії і був свого часу на галицько-українськім фронті під Львовом. Він має жінку московку. Чогось іншого від цього шпигуна трудно було надіятися.

В тім часі трапилася мені ось-яка пригода: Я сиджу в канцелярії, а тут приходить до мене якийсь панич і питається, чи я є командантом цієї округи і чи тут стоять мої війська. Я відповів, що так. Але мене дуже здивувало, що цей чоловік гостро дивиться і навіть не представляється; по мові я пізнав москаля. Я спитався його, чим можу йому помогти. На це він виймає «бумагу» й мовчки передає мені. Я читаю й бачу спис імен, мабуть, селян й питаюся його: «А то що?» А він гордо на це: «це спис селян мого села, які грабили і яких треба повісити!» Мов грім мене вдарив; в першій хвилині я мовчав, не знаючи ще, в чому річ. Але нагло виринула в мене думка, що це 7 дивізія прислала до мене того панка, щоб я наказав моїм воякам цих селян повісити. Тоді я встав, подер папір, кинув йому в лице та крикнув до нього, щоб він зараз щезав, бо в противнім випадку я його застрілю. Він зблід і пішов — мовчки. Але зараз пішов до дивізії пожалітися на мене. Другого дня кличуть мене туди, збирають згори, а я довідуюся, що це ніхто інший, тільки князь Урусов46. Можна уявити собі, скільки було подібних випадків і скільки невинних селян згинуло цим шляхом. Але стрільці нікого не повісили, нічого не спалили, всюди, де вони були, тільки добро робили і всюди, де вони були, їх любили.

Давно вже п. гетьманові47, німцям і австрійцям (себто полякам) приявність УСС-ів в Україні була дуже неприємна. Отже гетьман намагався через німців і через австрійців (графа Форґача в Києві), щоб відкликано УСС з території Великої України. Мене знову визвано до Відня, а потім до німецької головної квартири в Спаа (в Бельгії). Там питалися мене, чому я виступаю проти влади. Я відповів, що не виступаю проти влади, як такої, тільки проти тих людей, які ворожо ставляться до населення й до України, без огляду на те, чи це люди з влади, чи приватні особи. А мені байдуже, чи це німці, чи австрійці, бо я тут не знаю ніякої різниці. Не смакувала їм, мабуть, ця моя щира відповідь. Я вернувся на Велику Україну, але довго ми там уже не оставалися. Несподівано прийшов наказ, що всі мої частини мають виїхати на Буковину.

З болючим серцем ми покидали Наддніпрянщину. В перших днях жовтня ми виїхали з Єлисаветгорода в напрямку на Бесарабію. Однак ми не тратили надії, що колись ще повернемося. І я і стрільці були дуже пригноблені, але мовчали й слухали. В Києві, дуже зраділи, коли прийшла вістка про виїзд УСС-ів. Населення прощало нас дуже гарно, ми їхали з найкращими враженнями та мріяли про скорий поворот на вільну Україну.

По дорозі ми вже чули про розвал Болгарії й знали також, що скоро й у нас, в Галичині буде воля панувати. На Буковині ми мали граничний відтинок проти румунів. Що дня у часописах ми читали щось нового; то тут, то там показувалися перші ознаки близької революції, близького розвалу. Я післав сотника Вітовського до Львова, щоб він зорієнтувався там і дав нам знати, коли пора виїхати УСС-ам туди.

Кіш УСС-ів стояв у Вижниці і я дав д-ру Н. Гірнякові приказ всіми силами вербувати новобранців між гуцулами для збільшення нашого стану, але — очевидно — тільки нелегальним шляхом, бо інакше не було можливо. Так ми ждали…

Дня 19 жовтня уконституювалася у Львові Українська Національна Рада48 й ми знали від Вітовського, що скоро УСС будуть там потрібні. Я занедужав тяжко і лежав у шпиталі в Чернівцях, однак усе був у курсі справи. Коротко перед перевотором я дістав наказ від 4 Генеральної Команди (австрійської) вирушити на Чортків і Збруч. Але рівночасно я дістав від Вітовського таємне повідомлення про стан речей у Львові та прохання не виконувати наказу відносно Чорткова. Я кинув цей наказ у кіш і ждав.

Буковинські румуни впливали знов на намісника Буковини графа Ецдорфа, щоб УСС-ів чим скорше видалено з терену Буковини. Між УСС-ами самими були думки поділені: одні хотіли зайняти Чернівці і боронити Буковину перед румунами, а я дістав депешу зо Львова, щоб УСС-ів відправити туди49. Я пішов до команданта міста Тільцера й сказав йому, що потребую вагонів для відправи УСС-ів до Львова. Він відмовився, а я заявив на те, що — коли він не дасть транспорту — то ми силою заберемо. Так ми і зробили. До нас прилучилися всі українці з 41 полку піхоти, який там стояв. Ми забрали всі склади, скоростріли й пр. Я лежав хворий у шпиталі, однак коли мав їхати перший транспорт УСС-ів під командою Букшованого, я встав з ліжка і поїхав на станцію, щоб попрощатися з ними. З болючим серцем я вертався до шпиталю. Найтяжче було тоді переконати самих УСС-ів, що вони там дуже потрібні; бо вони думали, що у Львові все в порядку і що конечно треба боронити Буковину. Я знав про ситуацію у Львові від Вітовського.

На-цім я й кінчу свої короткі спогади, а на закінчення я хочу ще кілька слів сказати. Тепер УСС розкинені по великих просторах. Одні укриваються в Галичині, другі в Росії, знов інші мучаться в польських тюрмах. Однак це одне є певне, що всі ми держимося разом і що ніяка сила не роз’єднає нас. У нас один спільний дух, який родився з козацьких традицій, у нас одна ідея, одна програма, один прапор: одна, з’єдинена, самостійна, суверенна Українська Держава! Всі закиди, головно з боку деяких українських кол, є безпідставні. Ми — У.С.С. — ніколи не дамо сплямити наших традицій, нашої чести. Ми докажемо ділами, що ми вірні сини українського народу. Найкращі наші брати погинули в тяжких боях проти наших проклятих ворогів (катів), а їх могили показують кривавий шлях, яким ми ішли. Дух стрілецтва з’єднує і мертвих і живих в одну сім’ю. Ще прийде пора, коли стрілецтво покаже свою могутню силу. І я звертаюся до всіх УСС-ів з закликом: «Борімся, поки наш ідеал не буде здійснений!»

(Гірняк Никифір. Полк. Василь Вишиваний. — Вінніпег, 1956. — С. 45-56).

  1. У всіх інших документах, у тому числі й посвідченнях особи, що збереглися в матеріалах слідчої справи, наводиться дата народження — 16 лютого 1895 р. []
  2. Карл-Людвик-Іоан фон Габсбург (1771-1847) — австрійський воєначальник, ерц-герцог. Успішно протистояв французьким військам у битвах при Асперні та Еслінгу. Однак зазнав поразки при Ваграмі; Альбрехт-Фрідріх-Рудольф фон Габсбург (1817-1898) — австрійський воєначальник, ерцгерцог. У 1866 р. — переможець у битві при Кустоді. Головний інспектор австрійських військ, сприяв розвитку австрійської армії; Фрідріх-Марія-Альбрехт-Вільгельм-Карл фон Габсбург — австрійський воєначальник, ерцгерцог, племінник ерцгерцога Альбрехта. З 1894 р. — фельдцехмейстер австрійської армії. []
  3. Бабенберги — графсько-герцогський рід франконського походження, який набув значної політичної ваги після того, як один з його представників — Леопольд І став маркграфом австрійським (974 p.). Правили Австрією у 976-1246 pp. Данило Галицький для зміцнення сво’іх позицій на Заході оженив свого сина Романа австрійською герцогинею Гертрудою, представницею роду Бабенбергів. За часів останнього репрезентанта роду — Фрідріха II Войовничого Австрійське герцогство стало одним з найбільших німецьких князівств. []
  4. Йдеться про Східну Марку (нім. — Ostmark) — прикордонну частину (марка) імперії Карла Великого по середньому Дунаю, створену на початку IX ст. після розгрому франками аварів. У 976 р. маркграфами Східної Марки стали Бабенберги. Складала історичне ядро Австрії. []
  5. Про долю своїх сестер і братів на час арешту В. Габсбург розповідав на допиті 4 вересня 1947 р. (Див. док. №84). []
  6. Карл І Габсбург (1887-1922) — останній австрійський імператор і король Угорщини (1916-1918). Син ерцгерцога Оттона. Прихильник примирення з Антантою, з якою вів сепаратні переговори. 17.10.1918 р. видав маніфест про перебудову Австро-Угорщини на федеративних засадах. 11.11.1918 р. зрікся австрійського, аі 3.11.1918 р. — угорського престолу. 1921 р. спробував посісти угорський престол, але був заарештований та висланий на о. Мадеру, де й помер. []
  7. Рудолъф-Франц-Карл-Йосиф Габсбург (1858-1889) — ерцгерцог, єдиний син імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа І, престолонаслідник. Застрелився у Маєрлінгу поблизу Відня. Був популярним серед українців Галичини. []
  8. Апанажі (франц.) — велика земельна власність, або утримання, яке надаться некоронованимчленам королівської, або імператорської родини []
  9. Урльопи — канікули, вакації []
  10. Макензен Август (1849-1945) — генерал-фельдмаршал німецької армії. Під час Першої світової війни — командувач 9-ї, від 1915 р. — 11-ї армії, яка прорвала карпатський фронт у Ґерліці і звільнила від російської армії Східну Галичину. Восени 1915 р. — командувач німецьких військ у Сербії, з червня 1916 р. — військової групи німецької армії у Добруджі, з січня 1917 р. — німецьких військ у Румунії. []
  11. Йдеться про сотника, графа Едуарда Ляришенка (Ляріш, 1891—?) — ад’ютанта В.Габсбурга у 1919-1920-х pp. У 1920-х роках мешкав у Парижі. Мав зв’язки з російськими монархістами, які прагнули залучити В.Габсбурга до спільної політичної акції. []
  12. Гінденбург Пауль (1847-1934) — німецький військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал німецької армії. Під час Першої світової війни — командувач військ Східного фронту (1914-1916), з серпня 1916 р. — начальник Генерального штабу Верховного командування німецької армії, 1918 р. — командувач німецьких армій. 1925-1934 pp. — президент Веймарської республіки. []
  13. Головна квартира в Бадені (містечку біля Відня) — Ставка верховного командування австро-угорських військ. []
  14. Болбочан Петро (1883-1919) — український військовий діяч, полковник Армії УНР. У1918 р. — командир куреня Окремого Запорізького загону і заступник його командира К. Прісовського. Згодом командував 2-м Запорізьким полком і 1-ю Запорізькою дивізією, яка здійснила успішний військовий рейд у Крим, звільнивши півострів від більшовицьких загонів, і забезпечила підпорядкування Чорноморського флоту Українській Державі. У листопаді 1918 р. командир Запорізького корпусу, найбільш боєздатної і дисциплінованої частини української армії. У ході антигетьманського повстання — командувач Лівобережного фронту. Під час відступу Армії УНР 22 січня 1919 р. заарештований отаманом О. Волохом і звинувачений проводом Директорії у зраді. Тривалий час перебував під слідством, але обвинувачення проти нього офіційно не були висунуті. На відміну від більшості політичних діячів УНР, які очікували від революції насамперед радикальних соціальних перетворень, П. Болбочан прагнув розбудови незалежної української держави з міцною професійною армію, яка мала захищати національні інтереси. Призначення його на посаду командувача Запорізького корпусу без погодження з С. Петлюрою було безпідставно кваліфіковане як спроба державного перевороту. Розстріляний 28.06.1919 р. за вироком надзвичайного військового суду. []
  15. Окуневський Ярослав (1860-1929) — український громадсько-політичний діяч і письменник, брат відомого громадсько-політичного діяча Теофіла Окуневського. Адмірал австрійського воєнно-морського флоту, військовий лікар. Засновник і керівник військово-санітарної місії ЗУ HP у Відні. У 1920-х роках працював лікарем у Городенці (Галичина), автор мемуарів «Листи з чужини». []
  16. Франц-Йосиф І Габсбург (1830-1916) — австрійський імператор (1848-1916). Син ерцгерцога Франца-Карла, став імператором після зречення Фердинанда І. Після створення дуалістичної Австро-Угорської монархії в 1867 р. був проголошений також королем Угорщини. []
  17. Буріан Стефану граф (1851-1922) — австро-угорський політичний і державний діяч. У 1915-1916 pp., 1918 p. — міністр закордонних справ Австро-Угорщини. Завдяки його заходам, імператор Карл І, зважаючи на протидію польських політичних кіл, відмовився ратифікувати Берестейську угоду 1918 р. між Україною та Австро-Угорщиною, зокрема її таємну частину, в якій йшлося про поділ Галичини на Східну — українську та Західну — польську. []
  18. Вільгельм II Гогенцоллерн (1859-1941) — останній імператор Німеччини і король Пруссії (1888-1918). Онук Вільгельма І, син Фрідріха III. У січні 1918 р. наполягав на підписанні Берестейської мирної угоди з Україною, яку ратифікував у липні 1918р. 2.06.1918 р. визнав легітимність влади гетьмана П.Скоропадського. 9.11.1918 р. під час революції у Німеччині виїхав до Голландії, зрікся престолу 28.11.1918 р. Автор мемуарів «Події і постаті 1878-1918». []
  19. Зайдлер Ернст — австрійський політичний і державний діяч. 1917-1918 pp. — президент кабінету міністрів. Підписав таємний договір у Бересті-Литовському про утворення зі Східної Галичини та Буковини окремого коронного краю. []
  20. Франц-Фердинанд Габсбург (1863-1914) — ерцгерцог, син ерцгерцога Карла-Людвика, племінник австрійського імператора Франца-Йосифа 1.1889 р. оголошений престолонаслідником. З 1898 р. — заступник головнокомандувача, мав великий вплив на державні справи і поступово перебрав керівництво збройними силами імперії. Намагався зменшити угорський вплив у державі та виступав за перетворення Австро-Угорщини на триєдину австро-угорсько-південнослов’янську державу (триалізм). 28.06.1914 р. був убитий разом із дружиною графинею Софією Хотек (герцогинею Гогенберзькою) у м.Сараєво (Боснія) членами сербської терористичної організації. Це вбивство стало безпосереднім приводом до початку Першої світової війни. []
  21. Чернін Оттокар, граф (1872-1932) — австрійський політичний діяч, міністр закордонних справ Австро-Угорщини (1916-1918). Очолював австро-угорську делегацію на мирних переговорах у Бересті-Литовському, підписав Берестейський мирний договір разом з таємною угодою щодо Галичини і Буковини. У квітні 1918 р. вийшов у відставку. []
  22. Ейхгорн (Айхгорн) Герман, фон (1848-1918) — німецький генерал-фельдмаршал. З кінця березня 1918 р. командувач групи «Київ», що згідно умов Берестейської угоди дислокувалась на території Південної Білорусії, України і Південної Росії. 6.04.1918 р. без погодження з урядом УНР видав наказ про обов’язковий засів полів, а 25.04 — наказ про дію німецьких військово-польових судів. 30.07.1918 р. убитий в Києві лівим есером Б. Донським. []
  23. Вітовський Дмитро (1887-1919) — український військовий і політичний діяч, за фахом — правник. Один з організаторів УСС, ідеолог стрілецького руху. Засновник друкованого органу УСС — журналу «Шляхи» (Львів, 1915-1918). 29.10.1918 р. очолив Український військовий генеральний комісаріат, який керував Листопадовим постанням у Львові. 9.11.1918 р. призначений першим державним секретарем військових справ ЗУНР. Полковник Української галицької армії. Член української делегації на Паризькій мирній конференції. Загинув у авіакатастрофі під Ратибором (Сілезія). []
  24. Натієв Зураб (?-1919) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Осетин за національністю. У березні 1918 р. призначений командиром Запорізької дивізії, згодом — Запорізького корпусу. У березні-квітні 1918 р. на чолі групи корпусу здійснив низку військових операцій по звільненню від більшовицьких частин Донецького басейну. За деякими даними, згідно наказу військового командування Української Держави у серпні 1918 р. разом з дивізією повинен був переправитися на Кубань для звільнення краю від більшовиків і сприяння його входженню до складу України. Проте здійсненню цього плану завадило антигетьманське повстання. За деякими свідченнями, З.Натієв був заарештований за наказом Директорії і загинув під час вибуху у будинку Педагогічного музею у січні 1919 р. []
  25. Петрів Всеволод (1883-1948) — український військовий і політичний діяч, полковник Генерального штабу російської армії, генерал-хорунжий Армії УНР. 1917 р.— начальник штабу Туркестанської дивізії, з українців якої організував Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка. На чолі полку брав участь у боях у Києві в січні 1918 р., в операціях Запорізької дивізії та Запорізького корпусу 1918 р. Військовий міністр УНР у серпні 1919 р. В еміграції — професор Українського вільного університету в Празі. Член Проводу ОУН. У 1941-1944 pp.— в’язень німецького концтабору. []
  26. Мумм фон Шварценштайн Альфонс, барон (1859-1924) — німецький дипломат. Після повернення уряду Української Центральної Ради до Києва у березні 1918 р. був призначений послом Німеччини в УНР. Залишався на цій посаді і за часів Української Держави. []
  27. Форгач Йоган (Янош) (1870-?), граф — австро-угорський дипломат, угорець з походження. Автор ультиматуму Австро-Угорщини Сербії, який спровокував початок Першої світової війни. 1918 р. — посол Австро-Угорщини в УНР та Українській Державі. Завдяки його заходам, імператор Карл І, зважаючи на протидію польських політичних кіл, відмовився ратифікувати Берестейську угоду 1918 р. між Україною та Австро-Угорщиною, зокрема її таємну частину, в якій йшлося про поділ Галичини на Східну — українську та Західну — польську. Активно сприяв недопущенню української адміністрації в Холмщину та Підляшшя. []
  28. Шевченко Лев (1896-1919) — український військовий діяч, льотчик російської армії. Старшина Армії УНР, один з організаторів «Вільного козацтва». Ватажок селянського повстання у Звенигородському повіті на Київщині у 1918 р. []
  29. Упорядники зберегли мовні особливості протоколів, які передають лише короткий зміст допитів, що тривали, як правило, 5-7 годин і звичайно вміщували набагато більше інформації. []
  30. Імпертінентський — нахабний, образливий []
  31. Тренер Вільгельм (1867-1939) — німецький військовий і державний діяч, генерал-лейтенант. Під час Першої світової війни — начальник польового управління залізниць, керуючий військовою промисловістю, заступник військового міністра. З серпня 1917 р. — командир дивізії, корпусу на Західному фронті, згодом — Східному фронті. З березня 1918 р. — начальник штабу групи армій «Київ», що дислокувалася в Україні. Сприяв державному перевороту 29.04.1918 р. У жовтні 1918 р. замість Е. Людендорфа — перший генерал-квартирмейстер штабу Верховного командування. Керував відступом німецьких армій. Після Версальського миру — у відставці. У 1920-30-х роках — міністр шляхів сполучення, згодом міністр збройних сил Німеччини. Один із засновників Українського наукового інституту в Берліні. []
  32. Гертлінг Георг, граф (1843-1919) — німецький політичний і державний діяч, рейхсканцлер. []
  33. Людендорф Еріх (1865-1937) — німецький військовий і політичний діяч, генерал. Під час Першої світової війни — начальник штабу Східного фронту (1914-1916), з серпня 1916 р. — перший генерал-квартирмейстер Генерального штабу Верховного командування німецької армії і радник шефа штабу — Пауля Гінденбурга, фактичний керівник збройних сил Німеччини. З 26.10.1918 р. — у відставці. []
  34. Гірняк Никифор (1895-1962) — український військовий діяч, отаман УСС, комендант Коша УСС (1915-1918). Автор спогадів про В. Габсбурга «Полковник Вишиваний» (Вінніпег, 1956), а також публікації «Австрійські та німецькі генерали й дипломати проти Василя Вишиваного» («Вісті» — орган військово-політичної думки Крайової управи Братства кол[ишніх] вояків І У[країнської] Д[ивізії] — Української] Національної] А[рмії] в Німеччині (Мюнхен). — 1961. – 4.104; 1962. – 4.105). []
  35. Букшований Осип (1888-1933?) — отаман УСС, 1918-1919 pp. — командир бригади УСС в УГА. У 1920-х роках мешкав і працював в УСРР. Репресований радянськими каральними органами. []
  36. Микитка Осип (1874-1920) — український військовий діяч, у 1918 р. — комендант УСС, генерал-хорунжий Української галицької армії (УГА), наприкінці 1919 p.-початку 1920 р. — начальний вождь УГА. []
  37. Йдеться про сотника Едуарда Ляришенка — ад’ютанта В.Габсбурга у 1919-1920-х роках. Див. прим. 9. Шекерик-Доників Петро (1889-?) — український галицький громадсько-політичний діяч і етнограф. Очолював українську громаду в Жаб’є. Один з організаторів і керівників січового руху на Гуцульщині. Член Селянсько-радикальної партії, входив до УНРади. Брав участь у Трудовому конгресі, працював у його комісіях. Як член комісії з оборони перебував при УГА, працював у Вінницькому ревкомі (січень 1920 р.). У 1928-1930 pp. — посол до польського сейму. 1939 р. був репресований радянською владою, подальша доля невідома. []
  38. Коссак Григорій (1882-бл. 1932) — український військовий і громадський діяч, полковник УГА. У 1917-1918 pp. — командир вишколу Українських Січових Стрільців, 3-9.11.1918 р. — командир українських військ у Львові, згодом — 3-го корпусу і запілля УГА. Виїхав до УСРР, викладав у Школі червоних старшин у Харкові. Розстріляний радянськими каральними органами. []
  39. Йдеться про Станіслава Галлєра (1872-1940) — польського військового діяча, генерала. У 1917 р. — полковник російської армії, один із засновників польських військових формувань у її складі, на початку 1918 р. за дозволом Української Центральної Ради проводив реквізицію коней для польських частин на Правобережжі України. У 1923-1925 pp. й у травні 1926 р. — начальник Генерального штабу Війська Польського. []
  40. Кінець лютого, або початок березня 1918. — Н.Г. (Тут і далі по тексту цього матеріалу примітки Никіфора Гірняка) []
  41. Гофман Макс (1869-1927) — німецький військовий діяч і дипломат, генерал-майор німецької армії. У 1916 р. — шеф Генерального штабу групи армій «Схід», у 1918 р. — член делегації Німеччини на переговорах у Бересті-Литовському. Автор спогадів «Війна прогаяних можливостей». []
  42. Автор помилково подає ч. Корпусу XII замість XXV — Н.Г. []
  43. 29.04.1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі в Києві Гетьманом України проголошений П. Скоропадський. У цей же день в українських часописах були опубліковані «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України», якими скасовувалася Українська Народна Республіка, а вся законодавча і виконавча влада до скликання Всеукраїнського сейму передавалася гетьманові. П.Скоропадський одночасно проголошувався і верховним головнокомандувачем. []
  44. У цьому зв’язку наводимо лист імператора Карла І ерцгерцогу Вільгельму Габсбургу, датований травнем 1918 p.:

    «Я с интересом прочел твои письма от 9 и 11 сего месяца и одобряю твой тактический прием посетившей тебя депутации украинской дивизии (див. стор. 39-40 — Авт.).

    Судя по всем поступавшим ко мне до сих пор сведениям о положении на Украине, в настоящее время еще нельзя предвидеть, какой оборот примут тамошние события. Сейчас еще совершенно невозможно предсказать, укрепится ли гетманский режим надолго.

    Если Скоропадский будет свергнут, то это будет только эпизодом, который нас мало коснется; положение было бы совершенно иным, если бы принц моего дома принял титул гетмана с моего согласия. В этом случае политика монархии сделала бы большой шаг вперед для укрепления своего режима.

    Независимо от вышесказанного кандидатура эрцгерцога на Украине, конечно, вызвала бы большие трудности в наших взаимоотношениях с Германией.

    Наши основные интересы на Украине сводятся к снабжению хлебом, для обеспечения чего необходимо стремиться к укреплению существующих условий и избегать всякой смены правительства.

    Хотя мне и желательно, чтобы ты дружественно относился к украинским элементам и продолжал политику, которая завоевывает симпатии украинцев, все же пока не следует предпринимать каких-либо решительных шагов. Я должен просить тебя прежде всего воздержаться от принятия каких-либо предложений тем более, что при нынешних условиях трудно установить, какова действительная воля большинства украинского народа». (Цит. за: Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов). – Москва, 1936. – С.154.) []

  45. Старосольський Володимир (1878-1946) — український громадсько-політичний діяч, соціолог, дійсний член НТШ (з 1923 р.). У студентські роки — один із засновників товариства «Молода Україна»; член Закордонного комітету РУП, провідний діяч УСДП (деякий час її голова). Один із організаторів Українських Січових Стрільців, за доби Першої світової війни — член Головної української ради і Бойової управи Українських Січових Стрільців; співробітничав із «Союзом визволення України» у Відні. Восени 1919 р. — тов. міністра закордонних справ УНР (в уряді І. Мазепи), одночасно — професор Українського державного університету в Кам’янці-Подільському. У 1920-1928 pp.— на еміграції у Відні й Празі (професор державного права Українського вільного університету й Української господарської академії у Подєбрадах). Від 1928 р. працював уЛьвові адвокатом. Репресований органами радянської влади. Помер у тюрмі. []
  46. Урусов ДмитрОу князь — російський громадсько-політичний діяч, великий землевласник. У 1917 р. — тов. міністра внутрішніх справ у кабінеті О. Керенського. []
  47. Скоропадський Павло (1873-1945) — український державний і військовий діяч, гетьман України (1918 p.). Походив із старовинного козацько-шляхетського роду. Учасник російсько-японської (1904-1905) та Першої світової війн; флігель-ад’ютант російського царя Миколи II, генерал-лейтенант. У 1917 р. — командир 34-го армійського корпусу Південно-Західного фронту, реорганізованого восени 1917 р. в 1-й Український корпус; почесний військовий отаман Українського вільного козацтва. 29.04.1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі в Києві проголошений Гетьманом України. 14 грудня 1918 р. внаслідок протигетьманського повстання, організованого Українським національним союзом, прагнучи уникнути кровопролиття, зрікся влади і виїхав до Німеччини. В еміграції — провідник українського гетьманського (монархічного) руху в Західній Європі, США і Канаді: член Ради присяжних Українського союзу хліборобів-державників (УСХД), від 1937 р. — голова Союзу гетьманців-державників. Загинув від поранень, одержаних під час бомбардування. []
  48. Українська Національна рада — вищий орган влади Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), створеної 1 листопада 1918 р. До складу ЗУНР увійшли Східна Галичина, Буковина й Закарпаття. В УНРаді були представлені всі українські депутати обох палат австрійського парламенту, крайових сеймів Галичини і Буковини, по 3 представники від українських політичних партій цих земель (близько 150 осіб). Головою УНРади був обраний Є. Петрушевич. Після захоплення польськими військами Львова УНРада в листопаді 1918 р. переїхала до Тернополя. У січні-квітні 1919 р. перебувала у Станіславові, де відбулись три сесії (2-4.01, 4-15.02, 25.03-15.04.1919). 9.06.1919 р. УНРада і Державний Секретаріат — уряд ЗУНР спільною постановою передали свої повноваження Є. Петрушевичу, який став диктатором ЗО УНР. Місцем його перебування у липні-листопаді 1919 р. був Кам’янець-Подільський. 15.11.1919 р. урядові установи переїхали до Відня, де до 1923 р. діяв державний центр ЗУНР в екзилі. []
  49. Думка про оборону Буковини перед румунами не була поширена серед загалу Стрілецтва. Його увага була звернута в першу чергу на Львів. — Н.Г. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору