«Наша Парафія»

Відповідаючи на Кримській обласній партконференції 10 березня 1954 року на запитання її делегата Сущенка з приводу порядку введення на півострові української мови, зокрема в радянських установах, школах, пресі, радіо і т. д., тодішній другий секретар ЦК КП України Микола Підгорний сказав так: «Це питання, наскільки мені відомо, хвилювало трудящих Кримської області ще задовго до того, як був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області до складу Української РСР. Мабуть, чутки просочувалися потроху, і навколо цього питання складалася певна, як кажуть, громадська думка, і питання в тому, як буде відбуватися українізація, як будуть приїжджати українські працівники з інших областей і цілий ряд інших питань хвилювали населення Кримської області.

Я повинен сказати, що ці розмови цілком безпідставні, треба мати на увазі, що на Україні таких областей, як Кримська, або майже таких, є багато. Сюди відносяться Ворошиловградська, Сталінська і ряд інших областей, де викладання в школах відбувається російською мовою, діловодство також ведеться російською мовою. Очевидно, точно так буде і в Кримській області.

Що стосується шкіл, то навіть у західних областях України в нас є російські школи, так, як і по всій Україні, але в цих російських школах викладається українська мова як предмет. Я не збираюся стверджувати, але думаю, що так, очевидно, буде і тут. Нічого поганого в цьому я не бачу, якщо в російських школах буде викладатися українська мова. Викладають же інші мови. Кажуть, що діти будуть перевантажені, але, зрозуміло, що вони будуть перевантажені не більше, ніж діти трудящих усіх областей Української РСР.

Діловодство є і залишається російською мовою. Немає ніякої потреби переводити діловодство на українську мову. Зрештою, як це можна подумати перевести діловодство в установах на українську мову в той час, коли люди не знають української мови. Адже для того, щоб перевести все діловодство на українську мову, треба знати мову, треба, щоб були люди, які володіють мовою, а це не вирішується за 1–2–10 років, це тривалий процес, поки людина вивчить мову на такому рівні, щоб вести діловодство в установі. Що стосується радіо, кіно, переписки — все те саме буде так, як і було. І ми ніколи не ставили перед собою завдання, що як тільки приєднається Крим до України, все піде уверх дном, усе перевести на українську мову.

Крім того, я повинен сказати, що діловодство в ЦК партії ведеться українською мовою, але одночасно переписка з ЦК КПРС, усі протоколи, звернення і т. д. йде російською мовою, хоча я не знаю, якою мовою т. Полянський одержує протоколи — українською чи російською. Так що, я думаю, це не повинно ні в якій мірі турбувати трудящих і парторганізацію Кримської області» (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 52. — Спр. 4990. — Арк. 184).

Питання про запровадження української мови на півострові було поставлено кримськими властями через півроку. 13 вересня 1954 року в листі на адресу ЦК КП України, затвердженому постановою бюро обкому, зокрема, зазначалося: «В зв’язку з передачею Кримської області до складу Української РСР, Кримський обком КП України вважає необхідним ввести в 1955–1956 навчальному році вивчення української мови і літератури в школах Кримської області» (там само. — Спр. 4998. — Арк. 247).

Затримка на рік із введенням української мови пояснювалася тим, що в області не було необхідної кількості педагогів, котрі б її знали. Так, з 2 193 учителів початкових класів тільки 94 володіли нею. Але й вони не мали досвіду викладання цього предмета. А всього треба було підготувати 1 500 викладачів для II–IV класів на короткотермінових курсах, забезпечити підручниками 320 семирічних та і 140 середніх шкіл.

Крім того, в кожну семирічну школу необхідно було направити одного викладача української мови, а в середню — двох, усього — 600. Вони, до речі, мали вести заняття в школах робітничої та сільської молоді (там само. — Арк. 247–248).

Для забезпечення методичної роботи і здійснення контролю за рівнем викладання української мови і літератури в школах передбачалося ввести додатково в штат облвно трьох інспекторів, а Севастопольського, Сімферопольського, Керченського, Ялтинського, Євпаторійського, Феодосійського, Джанкойського, Білогірського, Красногвардійського і Сакського відділів освіти — по одному, а при обласному інституті вдосконалення вчителів відкрити кабінет української мови і літератури в складі завідуючого і двох методистів (там само. — Арк. 248).

Зрозуміло, що запровадження в Криму української мови не скрізь і не в усіх викликало задоволення, у зв’язку з чим у доповіді обкому зазначалося: «Нам не треба недооцінювати фактів неправильного розуміння переходу Криму до складу УРСР, фактів (хоч і поодиноких, але все ж наявних), нездорових чи хворобливих настроїв і висловлювань.

Деякі наші працівники помилково розцінюють заходи щодо ознайомлення з українською мовою і вивченням її в школах як українізацію. Таким товаришам необхідно роз’яснити, що ці заходи нічого спільного з українізацією не мають» (там само. — Спр. 5813. — Арк. 21).

Завдання міськкомів і райкомів партії, первинних партійних організацій, радянських органів і органів народної освіти полягає в тому, наголошувалося далі, аби наполегливо роз’яснювати вчителям і батькам важливість цього заходу, добитися, щоб учителі початкових класів поставилися з глибоким усвідомленням до виконання свого обов’язку (там само. — Арк. 22).

Посиленої уваги вчителям початкових класів надавали тому, що вони повинні були перекваліфікуватися на місці, на літніх курсах. А для семирічних і середніх шкіл області Міністерство народної освіти УРСР мало направити до початку навчального року 640 учителів української мови і літератури (там само. — Арк. 21).

Однак життя розпорядилося так, що в Криму не стали чекати із запровадженням української мови до початку нового навчального року. Вже з 25 листопада 1954 року цей предмет почали викладати в п’яти початкових класах шкіл №№ 21 і 24 та в початковій № 12 Сімферополя. Як інформувало Міністерство освіти ЦК КП України, «перший день викладання української мови в школах пройшов задовільно. Діти з великим інтересом швидко і правильно засвоювали вимову українських слів і речень» (ЦДАВОВУ: Ф. 166. — Оп. 15. — Спр. 1436. — Арк. 253).

Для розгортання цієї роботи в області провели з учителями одноденний семінар, під час якого було опрацьовано навчальний календарний план до кінця року, всім учителям вручили навчальні програми й по одному примірнику підручника з української мови, зі змістом якого їх ознайомили.

Для запровадження української мови в усіх школах області з 1955–1956 навчального року потрібно було підготувати на короткотермінових курсах 2 150 учителів молодших класів, призначити для роботи в V–X класах 700 викладачів української мови та забезпечити всіх учнів необхідною кількістю підручників (там само. — Арк. 253).

У доповіді на пленумі обкому партії 27 січня 1955 року, зокрема, відзначалося, що після передачі області до складу УРСР серед жителів Криму «значно підвищився інтерес до вивчення життя нашої республіки, її економіки, науки і культури… Про зрослий інтерес до культури українського народу свідчить те, що під час гастролей у Криму українських театрів і хореографічних колективів трудящі області проявили глибокий інтерес, ці спектаклі і концерти відвідали понад 100 тисяч осіб. Усе більше зростає інтерес до української культури і мови. За минулий період в області продано тільки книг українською мовою на суму 376 тисяч карбованців, особливо великий попит на такі книги, як «Кобзар» Т. Г. Шевченка, твори І. Франка, Ольги Кобилянської і твори радянських українських письменників. Крім того, серед передплатників поширено 23 011 екземплярів газет і журналів українською мовою. З великим успіхом демонструються українські кінофільми» (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 52. — Спр. 5813. — Арк. 20).

Виголошуючи цю доповідь, секретар обкому В. Клязника підкреслював: «Необхідно, щоб наша преса — обласні, міські, районні газети — більше уваги приділяла висвітленню життя нашої республіки, допомагала б трудящим області встановлювати тісний зв’язок з робітниками, колгоспниками, механізаторами сільського господарства, діячами науки і культури, з передовими підприємствами, колгоспами України, широко розповісти на своїх сторінках про їхнє життя і трудові подвиги. Необхідно широко практикувати поїздки в області, міста, колгоспи, МТС, радгоспи, на підприємства республіки для обміну досвідом і перенесення кращих методів праці в свою роботу» (там само. — Арк. 21).

Але ці завдання, які ставилися в доповіді секретаря обкому, не привернули уваги учасників пленуму. Як свідчить його стенограма, ніхто з виступаючих в обговоренні не торкнувся цієї проблеми. Більше того, не знайшлося місця, аби хоч згадати про неї і в резолюції.

За таких умов, природно, на той час і не поставало питання про запровадження української мови в діловодство обласних установ. Уперше українська мова прозвучала на обласному рівні тільки 12 березня 1957 року у виступі секретаря Джанкойського райкому партії Куца. Після нього українською говорили секретар обкому партії Чирва, а також секретарі райкомів: Сакського — Кулик і Кіровського — Лисий (там само. — Оп. 53. — Спр. 546. — Арк. 36–38, 41–46, 49–53, 74–76).

У завершальному слові перший секретар обкому Комяхов також українською мовою оцінив їхній крок так: «Ряд товаришів — Куц, Чирва, Кулик, Лисий — виступили українською мовою. Це вперше на зборах обласного партійного активу. Ми вважаємо, що це цілком правильно і закономірно. І думаємо, що було б також правильно, коли б товариші, які володіють українською мовою, виступали в районах, колгоспах, радгоспах, машинно-тракторних станціях, на підприємствах, у творчих організаціях, наукових установах, в школах і вузах. Це тому, що в Криму більше 250 тисяч осіб українського населення.

Нам відомо, що такі товариші з обласного активу, як Корницький, Коровченко, Стенковий, П’ятак, Максименко, Цимбалюк, Левченко, Сосницький, Скородинський, Рунак, Мельник, Сороковський, Мазурець, Кравець, Клязника, Прикордонний, Гумпер, Руденко і ряд інших товаришів знають українську мову, могли б виступати перед масами, однак вони цього чомусь не роблять. А дарма. Українську мову любить і поважає народ» (там само. — Арк. 81).

Сам же Комяхов довго не зважувався виголошувати доповіді українською мовою. Вперше він це зробив тільки 28 квітня 1959 року. За його прикладом тоді виступили українською мовою вже відомі Куц та Чирва, а також секретарі Зуйського та Білогірського райкомів Пархоменко і Панкратьєв і начальник обласного управління культури Карпенко (там само. — Арк. 1–28, 29–32, 36–39, 51–57, 76–79, 83–87).

Тим часом у школах процес використання української мови рік у рік поширювався. Якщо в перший рік вона вивчалася в 38 класах 24 шкіл 619 учнями, то через два роки за навчальним планом Міністерства народної освіти України працювало вже 115 класів 70 шкіл, у яких вчилося 2 383 дітей.

За три роки школи, районні, міські і обласний відділи народної освіти, Кримський обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів нагромадили певний досвід у справі запровадження і вивчення української мови, що створило сприятливі умови для повсюдного її введення в школах півострова (ЦДАВОВУ: Ф. 166. — Оп. 15. — Спр. 2358. — Арк. 97).

Проте збільшення класів з українською мовою викладання не розв’язувало всіх проблем. Відсутність у Криму шкіл з повним циклом навчання українською мовою ускладнювало становище дітей переселенців, а особливо учнів 5–10-х класів, які вже освоїли формулювання теорем, законів з математики, фізики, хімії та з інших предметів рідною мовою, і багато з них не змогли переключитися на російську мову, і або залишалися на повторний рік у тому ж класі, або полишали школу, про це писав у серпні 1957 року завідуючий обласним відділом народної освіти О. Косяк (ДААРК: Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 3956. — Арк. 195).

«У той же час, — продовжував він, — у багатьох селах, де зосереджені переселенці української національності, є достатня кількість учнів для відкриття паралельних класів з українською мовою викладання. Так, у Верхнєсадовській семирічній школі Бахчисарайського району в 1-му класі нині навчається 13 українців, а з 1 вересня там до 1-го класу прийде 17 українців. У Скалистівській початковій школі цього ж району на 72 учнів — 30 дітей переселенців-українців, у тому числі в 1-му класі — 12, у 2-му — 10. У Кренківській початковій Куйбишевського району з 17 учнів — 14 українців. Таке становище і в деяких школах Сімферопольського та ряду інших районів області.

Однак до нинішнього часу організація класів з українською мовою навчання стримується через пасивність у цьому питанні керівників шкіл і органів народної освіти, а також через відсутність належного контролю за цим з боку партійних і радянських організацій. Крім того, створення початкових класів з українською мовою навчання гальмується відсутністю таких семирічних і середніх шкіл, а тому учні і батьки не бачать перспектив для подальшого нормального навчання.

Обласний відділ народної освіти провів облік дітей переселенців-українців, які бажали навчатися рідною мовою. В результаті бесід з батьками виявилося, що таке бажання виявили 496 осіб, з них учнів І–IV класів — 217, V–VII — 201 і VIII–X — 68. У Сакському районі — 65, Джанкойському — 68, Октябрському — 51, Сімферопольському — 59» (там само. — Арк. 196).

Для розв’язання цієї проблеми О. Косяк пропонував створити поки що міжрайонну українську школу-інтернат у Сімферополі на 180–200 учнів на базі колишнього дитячого будинку (там само. — Арк. 197).

Доповідну завідуючого розглянуло бюро обкому партії 16 серпня 1957 року. В його рішенні «Про організацію школи з українською мовою навчання в м. Сімферополі», зокрема, зазначалося, що протягом останніх років до області посилився потік українців-переселенців, значна кількість їх прибула до обласного центру. Разом з ними прибуло тільки з 1953 року 9 457 дітей, більшість з яких до переїзду в Крим вчилися в українських школах і виявляють бажання продовжувати навчання рідною мовою.

У той же час, відзначалося далі в постанові бюро, відсутність семирічних і десятирічних українських шкіл не дає можливості задовольнити законні бажання батьків вчити своїх дітей рідною мовою, заважає закріпленню переселенців-українців, а також гальмує організацію окремих початкових класів і шкіл з українською мовою навчання в місцях зосередження переселенців, оскільки позбавляє перспектив у навчанні цих дітей рідною мовою в семирічних і середніх школах.

Виходячи саме з цього, бюро обкому партії та виконком обласної ради депутатів трудящих вирішили організувати з 1 вересня 1957 року в м. Сімферополі середню школу-інтернат з українською мовою навчання для 280 учнів 5–10-х класів.

8 жовтня О. Косяк доповідав на пленумі обкому: «З часу приєднання Криму до Української РСР школи області здійснюють поступовий перехід на навчальний план Міністерства освіти УРСР. У цьому навчальному році вже повсюдно з 2-го класу вивчається українська мова як предмет, у 117 школах для нагромадження досвіду вона запроваджена в V–VII класах, а в місті Сімферополі за рішенням обкому партії та облвиконкому організована перша школа з українською мовою навчання, в якій вчиться 214 учнів. Школа і гуртожиток при ній забезпечені кваліфікованими педагогічними кадрами. За ініціативою Сімферопольського міськкому КП України для неї виділено добре шкільне приміщення. Але в роботі школи є великі труднощі. Найбільш досадним є те, що доводиться через відсутність місць у гуртожитку багатьом учням відмовляти в прийомі. В той же час виділені приміщення під гуртожиток цієї школи зайняті сторонніми особами, а міськвиконком заходів до їх виселення не вживає. Ми дуже просимо Вас, товаришу Мазурець (голова міськвиконкому, — В. С.), у кінці кінців переселити їх. Цим Ви дасте можливість великій кількості дітей навчатися рідною мовою. Адже така школа в області поки що одна, тоді як до Вітчизняної війни їх було 38, і, до речі, не було масового переселення в Крим з корінних областей України, як нині» (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 53. — Спр. 536. Арк. 71–72).

Однак у Криму мало зважали на проблеми української мови. Скажімо, зовсім не зачепили її учасники зборів обласного і сімферопольського міського активу 13 серпня 1958 року, які розглянули питання про «Про перебудову системи народної освіти» (там само. — Ф. 1. — Оп. 53. — Спр. 975. — Арк. 1–73). Про українську мову згадав у своєму виступі лише секретар Сімферопольського міськкому партії Ананьєв, але тільки в інформаційному контексті, мовляв, вона вводиться в п’ятих класах як предмет (там само. — Арк. 28).

Але й за таких умов українська мова поступово прокладала собі дорогу на півострів. У 1958–1959 навчальному році її вже вивчали в усіх других, третіх та п’ятих класах 19 766 учнів (ЦДАВОВУ: Ф. 166. — Оп. 15. — Спр. 2591. — Арк. 75).

Цей процес розвивався фактично до прийняття нового союзного закону про освіту, яким передбачалося право батьків вибирати мову навчання своїх дітей. Відтепер українську можна було вивчати добровільно, що й призвело до трагічних наслідків її використання на півострові.

А поштовхом до згортання її вивчення став лист кількох батьків, котрі звернулися до ЦК КПРС і ЦК КП України із скаргою на нібито примушування їхніх дітей навчатися українською мовою. Цього було достатньо, щоб негайно зібралося бюро обкому партії для розгляду питання «Про факти порушення принципу добровільності у вивченні української мови в середній школі № 15 м. Сімферополя».

Перший секретар обкому Василь Комяхов, секретар з ідеології Іван Чирва, інші члени цього органу, які ще вчора ратували за використання української мови, тепер з гнівом зазначали, «що в окремих школах м. Сімферополя мали місце факти порушень статті 9-ї Закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР».

Грубі перекручення в дотриманні принципу добровільності у вивченні української мови мали місце в 15-й середній школі м. Сімферополя. Керівництво і первинна партійна організація цієї школи в період підготовки до нового навчального року не організували проведення широкої масово-політичної роботи серед батьків по роз’ясненню Закону про перебудову школи. Замість копіткої виховної роботи серед батьків, і особливо тієї групи, яка організовано добивалася відміни вивчення української мови в 5 «А» і 5 «Б» класах і введення навчального плану РРФСР, питання вивчення української мови спробували вирішити адміністративним шляхом. Директор школи т. Шалін, зав. навчальною частиною, секретар парторганізації т. Рускол допустили стосовно батьків і учнів, які не побажали вивчати українську мову, елементи безтактності, різними шляхами затягували задоволення їхніх законних вимог» (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 53. — Спр. 1440. — Арк. 241).

Дісталося на бюро не лише керівникам школи: «За відсутність партійної принциповості і наполегливості при вирішенні питання про дотримання 9-ї статті Закону про школу завідуючому облвно тов. Косяку О. С. оголосити догану.

За несвоєчасне реагування на факти порушення принципу добровільності у вивченні української мови в 15-й середній та деяких інших школах завідуючому відділом шкіл обкому КП України т. Пастушенку М. С. оголосити догану…» (там само. — Арк. 243).

Після такого засідання бюро обкому в багатьох відпало бажання пропагувати впровадження української мови на півострові. Відтепер вона починає витіснятися різними методами. Наприклад, мотивуючи збитковістю, те ж бюро обкому 15 грудня 1959 року ліквідувало газету «Радянський Крим», припинило дубляж українською мовою журналу «Блокнот агітатора», бюлетеня «Виноградарство і садівництво Криму» (там само. — Спр. 1442. — Арк. 26–29).

Жодним словом про поширення української книги не згадується в спеціальній постанові бюро обкому та облвиконкому «Про заходи щодо поліпшення розповсюдження книг у Кримській області» від 27 січня 1960 року (там само. — Спр. 1895. — Арк. 118–121).

Також не згадується про українську книгу і в подібній спільній постанові щодо поліпшення роботи бібліотек (там само. — Спр. 1896. —Арк. 43–47).

Не обмовилося бюро обкому й словом про навчання українською мовою, коли 8 квітня 1960 року розглядало питання «Про керівництво Сакським райкомом партії перебудовою шкіл у світлі Законів Верховних Рад СРСР і УРСР про школу» (там само. — Спр. 1895. — Арк. 219–222).

Щоправда, в постанові бюро обкому від 26 лютого 1960 року щодо покращання роздрібної торгівлі газетами і журналами в області рекомендується «приділяти особливу увагу повній реалізації дубляжу газет «Крымская правда», «Крымский комсомолец» (там само. — Спр. 1895. — Арк. 213).

І це в той час, коли, за свідченням керівників кримської освіти, «після прийняття Закону про школу громадськість області висловлювалася за вивчення української мови. Лише невеличка частина батьків за різними мотивами виявила бажання, аби їхні діти не опановували її» (ЦДАВОВУ: Ф. 166. — Оп. 15. — Спр. 3205. — Арк. 100).

Далі в цьому документі підкреслювалося, що досвід останніх років показав, що вивчення української мови не тільки не становить труднощів для учнів, а навпаки, сприяє підвищенню успішності з російської мови. Наприклад, успішність учнів шкіл Кримської області з російської мови в 1954 році, коли українська мова не вивчалася, становила 91,1%, а в 1961 — 91,6. Дотримання паралельності у вивченні української і російської граматики підвищує грамотність учнів з обох споріднених предметів (там само. — Арк. 101).

Однак кількість школярів, котрі вивчали українську мову, почала зменшуватися. Якщо в 1960–1961 навчальному році її опановувало 24 075 п’ятикласників, то з них у 6-му класі наступного року продовжило вчити українську мову вже 22 868 (там само. — Спр. 3542. — Арк. 55).

Поза школою на офіційному рівні українська мова використовувалася в Криму лише під час приїзду зарубіжних українців. А програмою перебування в області групи товариства об’єднаних українців Канади передбачалося навіть вивісити на приміщенні вокзалу в Сімферополі «вітальне гасло українською мовою» (там само. — Спр. 2309. — Арк. 174).

Українською мовою спробував виступити на одному з урядових прийомів у Ялті 21 серпня 1960 року тогочасний перший секретар ЦК КП України Микола Підгорний. Але оскільки він плутав українські слова з російськими, то Хрущов його обірвав: «Николай Викторович, ты забыл украинский язык, давай дуй по-русски, так будет всем понятно» (Крымская правда. — 1998. — 21 квітня).

Звичайно, після такої рекомендації Хрущова присутні при цьому місцеві керівники намагалися не зачіпати проблеми української мови, якщо не було вказівки згори. Бо тільки через рік, коли ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР ухвалили постанову «Про заходи по забезпеченню прийому радянських та іноземних туристів у місті Севастополі», в Криму повернулися до використання української мови, щоправда, в оригінальному вигляді: своєю постановою бюро обкому зобов’язувало «встановити на шосе Ялта — Севастополь вказівники російською, українською та латинською мовами» (там само. — Спр. 2303. — Арк. 158).

Очевидно, про вживання української мови йшлося і на бюро обкому 10 червня 1961 року, коли там затверджувалася програма перебування в Криму групи американських українців, хоча в протоколі про це і не згадується (там само. — Спр. 2305. — Арк. 179–180).

Але про її широкий розвиток не знаходимо ніяких проявів турботи. На зборах обласного активу 10 листопада 1961 року, де розглядалося питання про розвиток школи, доповідач бідкався лише тим, що учні «мають слабкі знання з основ наук, особливо з російської мови, математики і фізики» (там само. — Спр. 2308. — Арк. 35).

Більше цікавив кримські власті стан з вивченням математики. Скажімо, цьому питанню 1 грудня 1961 року було присвячене засідання бюро обкому, на якому підкреслювалося, що «приділяється велика увага ідейно-політичному вихованню школярів на уроках математики. Зараз багато вчителів склали і розв’язують з дітьми задачі за матеріалами XXII з’їздів КПРС і КП України, семирічного плану розвитку народного господарства СРСР, України і Кримської області, розкриваючи тим самим велич нашої держави, грандіозні успіхи будівництва комунізму» (там само. — Арк. 130).

Правда, на пленумі обкому 26 січня 1962 року його секретар І. Чирва зазначив у своїй доповіді, що «дуже мало приділяється уваги вивченню української мови» (там само. — Спр. 2709. — Арк. 30). Однак ця репліка не була конкретизована ні у виступах членів обкому, ні у резолюції пленуму.

І тільки на черговому пленумі 6 вересня 1962 року, який присвячувався також ідеологічним питанням, редактор газети «Кримська правда» В. Клязника повернувся до українських проблем на півострові. Зокрема, він тоді говорив: «Я вважаю, що в нашій області незадовільно пропагується українська література. Ми — молода область України. Але область, яка всіма своїми історичними коренями була зв’язана з Україною.

Бєлінський, Чехов, Горький та інші діячі високо цінували українську культуру.

У нас є вузи, технікуми, школи. Ця молодь колись піде працювати за межі Криму, в області нашої республіки, і коли вона буде знати українську культуру, мову, побут, їй буде легше трудитися. В наших клубах рідко побачиш концерти художньої самодіяльності українською мовою.

Я недавно був у колгоспах, їдеш пізно ввечері, дівчата йдуть з роботи, співають українські пісні, приємно слухати. Значить, в області є живі люди, є сили, які можуть нести в маси українську культуру.

Чому б нашому телебаченню не практикувати показ концертів української пісні, музики, танцю. Я вважаю, що це правильно, і нам треба українське мистецтво пропагувати.

У нас маленький тираж газет, що виходять українською мовою: «Кримського комсомольця» і «Кримської правди», і він не освоюється. Це недопустимо» (там само. — Спр. 2712. — Арк. 102).

Проте схвалення подібні ініціативи не знаходили, бо ніяких заходів після них щодо розвитку української мови не розроблялося. Вже пізніше, після приходу до керівництва республікою Петра Шелеста, українською мовою, траплялося, проголошували вітальні адреси ЦК КП України, як це було на І обласній сільській партійній конференції (там само. — Спр. 3280. — Арк. 136–137). Або висловлювали їх напам’ять під час зустрічі високих гостей. Наприклад, у квітні 1964 року бюро Кримського обкому затвердило вітальне слово Хрущову саме українською мовою. А от Президенту Алжиру Ахмеду Бен Беллі, котрий прибув до Криму разом з ним, вітання виголошувалося російською (там само. — Спр. 3612. — Арк. 283).

Ось таке ставлення до української мови — хто хотів — вчив, хто не хотів — не великий гріх, — призвело до того, що різко скоротилася кількість шкіл, де навчання велося українською мовою. В 1966–1967 навчальному році їх було всього 3 школи-інтернати — Джанкойська 8-річна на 210 учнів, Сімферопольська середня – на 308 і Гвардійська 8-річна на 175 (ЦДАВОВУ: Ф. 166. — Оп. 15. — Спр. 5407. — Арк. 76, 175, 397).

Через рік українську школу в Джанкої ліквідували, а в 1970–1971 навчальному році залишилася тільки одна така в Сімферополі, в якій навчалося 412 учнів (там само. — Спр. 7787. — Арк. 130). Наступного року в ній уже не набирався перший клас, не планувалося й IX–X (там само. — Спр. 8185. — Арк. 105).

Що це означало, зрозуміло однозначно: українська школа в Криму перестала існувати.

І про її майбутнє за умови шаленої критики на адресу книги колишнього першого секретаря ЦК КП України Петра Шелеста «Україно наша Радянська» на зборах партійно-господарського активу Кримської області 10 квітня 1973 року годі було й думати.

Опубліковано: 16.06.2014.