«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, мова

Сакральне слово отця Кирила Стеценка

В ділах людських, за словом уст Твоїх,
я охоронив себе від дороги гнобителя

(Пс. 16:4).
Коли поверне Господь із неволі народ Свій,
тоді зрадіє Яків і звеселиться Ізраїль

(Пс. 13:7).

Мова духовних творів протоієрея Кирила Стеценка напрочуд «неєдінообразна». І тут, у цій первинній, основоположній складовій молитвоспіву — у слові — ми бачимо такий самий творчий пошук, знахідки, відкриття та зростання, як і в музиці. Втім ця, на перший погляд, мовна строкатість, як і Стеценкова музика, має навдивовижу природну цілісність: вона — плід не розгубленості чи неуважності, а вдумливого, вистражданого, незупинного поступу у служінні своїй «сторозтерзаній», за словом Павла Тичини, Батьківщині.

Велику частину свого творчого шляху — аж до 1918 року — митець писав церковнослов’янські тексти гражданкою (російськими літерами з уживанням ѣ, ъ, і та ѳ), оскільки альтернативи цьому письму в Російській імперії не було: українську мову жорстоко переслідували, забороняли навіть проповіді та навчання дітей рідною мовою1.

Того часу, як юний Кирило — вже досвідчений церковний співак і регент — створює свої перші молитвоспіви, майбутній академік світової слави Володимир Вернадський у своєму щоденникові писав: «Чиняться жахливі утиски малоросів. Драгоманову навіть в Австрії не дозволяють видавати газету малоросійською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах з усім завзяттям візьмусь за неї»2.

1905 року Василь Липківський (тоді ще протоієрей Російської Церкви, директор київської церковно-учительної школи, де вчителював К. Стеценко), головуючи на єпархіальному з’їзді духівництва Київщини, провів ухвалу делегатів про запровадження української мови в церковне богослужіння та викладання її в духовних школах3. Таке нечувано сміливе рішення наразилося на шалений опір цілої армії владних русифікаторів, передовсім — російського єпископату. Тривала й далі доба чорної реакції, розгрому українських видавництв і бібліотек, чорносотенських погромів, ліквідації української періодичної преси та літератури, звільнення з роботи україномовних працівників, арешту діячів культури (Лесі Українки, Б. Грінченка, В. Винниченка, М. Лисенка та ін., і серед них — К. Стеценка). 1907, 1908, 1910, 1912 вийшли нові антиукраїнські укази, а 1914 року — цілий каскад репресивних заборон.

За таких обставин Кирило Стеценко рішуче й незворотно визначився у своїй життєвій позиції — дієвої, самозреченої любові до України, її невичерпних духовних скарбів і тяжко скривдженого народу. Можливо, найважчий час у житті композитора — після прийняття священства 1911 року — був зумовлений насамперед тим, що йому доводилося служити у ненаціональній церкві, де століттями викорінювали побожні укра­їнські звичаї та споконвічну традицію української вимови церковнослов’янських молитов, вилучали й нищили українські богослужбові книги, зредаговані високоосвіченими святими ієрархами цієї землі. Усупереч сумлінню панотець мусив зросійщувати власний народ: проповідуючи любов до Батьківщини — порушувати цю одну з найголовніших Божих заповідей; славлячи Господа — нищити Його дар, даний кожному народові у рідній мові, культурі, традиціях… Вигострене сумління о. Кирила Стеценка надзвичайно болісно сприймало цю невідповідність сплюндрованої в Україні Православної Церкви4.

Отже, глибоко національному духовному мистецтву о. Кирила була завжди чужою російська гражданка як мова жорстокого поневолювача. Показово, що з усієї творчої спадщини великого митця знаходимо лише одну обробку російського канта (з тих, якими наводнювали Україну услужливі імперські віршомази, — «Гімн св. Кирилу та Мефодію»), зроблену священиком, напевно, з потреби заспівати в церкві щось на честь свого святого покровителя в ті часи, коли побожні, зворушливо щирі українські канти до церкви не допускали.

Страхітливі, трагічні, але найсвітліші для України роки 1917–1921 — час національно-визвольних змагань — стали найсвітлішими й у житті Кирила Стеценка. Без найменших вагань він обирає шлях важкої боротьби за Україну, її культуру, духовність і гаряче підтримує відродження Української Православної Церкви, а по кількох роках напруженого виборювання автокефалії стає одним із перших її протоієреїв.

1918 року о. Кирило Стеценко створює неперевершеної краси «Панахиду», присвячену «світлій памяти М. Лисенка». У цьому творі, художньо виписаному з великою любов’ю і старанністю церковнослов’янськими літерами (нічого подібного не бачимо в жодному іншому автографі), на початку зроблено примітку:

«Згідно законам української фонетики церковно-славянське письмо вимовляється як написано, крім літери „э“, яка вимовляється як українське „і“, та „и“, яке вимовляється як укр. „и“ або російське „ы“»5.

Після праць наших мовознавців ХVІІ ст. це були одні з перших сформульованих правил української редакції церковнослов’янської мови — коли ще не було усталеного українського правопису, іще не фіксували апострофа й багато слів писали за взірцем російської граматики — геніальний композитор-священик закарбував нашу багатовікову богослужбову традицію вимови6.

Знаменно, що саме цим молитовним шедевром о. Кирила Україна молилася у Святій Софії за спокій душі великого мецената Православної Церкви, борця за звільнення українського народу, щиро православного гетьмана Івана Мазепу — уперше після 209-літніх анафем!

Пресвітлу Стеценкову Панахиду відправлено того ж 1918 року по Миколі Лисенку під час проведення Собору Російської Православної Церкви в Києві, де вперше на повен зріст постало питання про створення Української Помісної (Автокефальної) Церкви, відродження української богослужбової мови та споконвічних національних церковних традицій.

Тоді ж створено й перекладацьку комісію, до якої разом з видатними мовознавцями та священиками увійшов і о. Кирило Стеценко7. У вкрай важких фронтових умовах, не маючи українських словників, належної літературної бази, технічного забезпечення, ані коштів, ані часу, подвижники-перекладачі усе ж спромоглися протягом кількох років створити й видати найпотрібніші українські богослужбові книги.

22 травня 1919 року в київському Микільському військовому соборі відправлено першу Божественну Літургію рідною мовою. Українську підтекстовку цієї Літургії — одного з найкращих творів Миколи Леонтовича — зробив найближчий друг і побратим автора прот. Кирило Стеценко (за перекладом прот. В. Липківського).
Поки бракувало українських перекладів багатьох богослужбових молитов, о. Кирило писав їх для молодої Церкви (іноді на замовлення тої чи іншої «парахвії») церковнослов’янською мовою в українській транслітерації. Не дивно, що саме в автографах цього невтомного патріота знаходимо перші в Центральній і Східній Україні взірці української транслітерації церковнослов’янських текстів.

Спочатку митець записував піснеспіви строго замінюючи кожну церковно­слов’янську літеру відповідною українською. Але невдовзі Стеценко відмовляється від «класичної» транслітерації та обережно, а далі радикальніше українізує її, оскільки йшлося не так про збереження особливостей давньої церковної мови, як про її наближення до душ і розуміння парафіян (згадаймо, що ще в ХVІ–ХVІІ ст. в Україні було немало богослужбових книг Святого Письма, писаних наближеною до живої мовою). Однак і в тому, і в іншому варіанті транслітерації бачимо надзвичайно шанобливе ставлення о. Кирила до сакральної мови, прискіпливе вивіряння кожної літери.

Надзвичайно цікаво дослідити цю мовну еволюцію на Стеценкових Задостойниках8.

Напевно, першим із них був Задостойник «На Водохреща», транслітерований за найсуворішими правилами:

«Величай, душе моя, честнійшую горних воїнств Діву Пречистую Богородицу.
Недоумієт всяк язик благохвалити по достоянію, ізуміваєт же ум і премирний піти Тя, Богородице; обаче, благая сущи, віру пріими, ібо любов віси Божественную нашу, Ти бо христіан єси предстательница, Тя величаєм».

На початку 1920 р., переписуючи цей твір, композитор уже подає його адаптованим до рідної мови:

«Величай, душе моя, честнійшую горних воїнств Діву Пречистую Богородицю.
Недоумієт всяк язик благохвалити по достоянію, ізуміваєт же ум і премирний піти Тя, Богородице; обаче, благая сущи, віру приими, ібо любов віси Божественную нашу, Ти бо христіян єси предстательниця, Тя величаєм» (і дати створення та чистового запису: 30. ХІІ. 1919; 10. І. 1920).

Невдовзі на такому ж нотному папері о. Кирило пише «Задостойник на Благовіщення» (2/30. І. 1920.), і далі, схоже, протягом короткого часу з’являється решта Задостойників, у яких композитор удосконалює своє мистецтво українізованого транслітерування.

В останніх Задостойниках — Вознесіння та П’ятдесятниці — бачимо не лише закінчення –ця, –цю (замість –ца, –цу), але й заміну от на од, Матер — на Матір, Божію — на Божую, що вже виходить за межі транслітерації у сферу перекладу:

«Величай, душе моя, вознесшагося од земли на небо Христа Жизнодавця.
Тя, паче ума і словесе Матір Божую, в літо Безлітнаго неізреченно рождшую,
вірнії, єдиномудренно величаєм» (Задостойника Вознесіння).

Завершує транслітераційний набуток введення рідного –óго замість правічного –áго в Задостойнику П’ятдесятниці — не в усьому тексті, а лише там, де це найменше помітно (широковживані сакральні слова залишено недоторканими, і це вкотре свідчить про дивогідно шанобливе й виважене ставлення о. Кирила до слова):

«Величай, душе моя, іже од Отця ісходящаго Святаго Духа.
Нетлінія іскушенієм рождшая і всехитрецю Слову плоть взаімодавшая, Мати неіскусомужная, Діво Богородице, Приятелище Нестерпимого, Село Невмістимого, Зиждителя Твоєго, Тя величаєм».

Отже, протягом короткого періоду транслітерування молитовних текстів о. Кирило шукає і знаходить той компроміс, ту золоту середину, яка, зберігаючи традиційну для України богослужбову мову, максимально наближає її до живої, непомітно вводить у церкву віками гнане рідне слово і тим освячує його, водночас готуючи вірних до зміни сакральної мови.

А втім українізована форма транслітерації не була модернізацією, бо також спиралася на багатовікову традицію — мистецтво української релігійної пісні.
Великий митець був укорінений і закоханий в українську народну релігійну творчість, переповнену церковнослов’янізмами (нерідко — найдавнішими старослов’ян­ськими формами), і поєднання живої мови з «церковними» словами сприймав, як і автори цих піснеспівів, цілком природно. Переписуючи колядки, канти і псальми, о. Кирило благоговійно зберігав, як то кажуть, кожну титлу, вслухаючись і вдивляючись у саму душу свого народу, мимоволі навчаючись і простоти, і глибини, і сили народної думки та молитовного почуття. Ймовірно, саме релігійні пісні в устах народу — пісні, за якими стоять століття збережених святих традицій, — найбільше вчили композитора й вимови церковнослов’янських текстів, і мистецтва транслітерації, і природної українізації:

«О Миколай, о святитель, будь на врагів побідитель,
готуй нам здравіє тілеснеє, спасеніє превічнеє» (з канта свт. Миколаю).
«Вран питаше тебе во времена глада,
сам воспитав єси вдовицю і чада» (з канта прор. Іллі).
«Древом крестним розп’ятого од невірних і єврей…
котрії руці, таже і нозі Твої святії прободоша сквозі,
плачмося, всі християне!» (з канта Розп’ятому Христу).

У Великодньому тропарі (лише в одному цьому творі), написаному 1919 року, о. Кирило змінює не окремі літери, а ціле слово:

«Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ і сущим во гробіх життя даровав».

І теж це «життя» (замість «живот») звучить цілком природно, ніби одвіку там було.

Така шляхетна, тендітна інкрустація, витончене відчуття слова свідчить про увібраний усім серцем, і розумом, і всім єством досвід своєї правічної культури, творчої сили рідного народу. Українізми в цих глибоко національних творах нестримно проростають крізь давню мову, як ніжне зело крізь пласти торішнього листя, — прообразом незупинного чуда воскресіння.

В українській мові, якою о. Кирило вже незмінно послуговується з весни 1920 року, теж знаходимо немало цікавого.

Може здатися дивним, що композитор уживає в рідній мові слова «Іисус» та «Ієрусалим» (останнє знаходимо лише один раз), однак таке написання має вагоме обумовлення. Саме такі мовні форми вжито в першому українському Євангелії, яке переклав 1863 року філолог, педагог, письменник і поет Пилип Морачевський. З великим боєм національні сили змусили Синод, наляканий революцією 1905 року, дати дозвіл на видання цього Євангелія, і з 1906 по 1911 рр. його було видруковано й подекуди, де не було заборон запопадливих місцевих чиновників і архиєреїв, уживано в богослужбових відправах (відомо, що прот. Кирило Стеценко також мав це Євангеліє і послуговувався ним9). Це виборене українське Синодальне Євангеліє, відшліфоване найвидатнішими тогочасними мовознавцями10, слугувало значним опертям для богослужбових перекладів Автокефальної Церкви. Утім Морачевському та й редакційній комісії не вільно було писати «Ісус» (що відповідає не лише українській, а й давньоруській традиції) та «Єрусалим» — такий переклад Синод ніколи б не допустив. Саме тому, перейнявши на початку церковнослов’янські форми Морачевського, Автокефальна Церква невдовзі повернулася до питомо українських.

У духовних піснеспівах рідною мовою Стеценко відтворює і тогочасний правопис (як-то написання префікса –рос замість –роз: роспятий, роспів тощо), і, що особливо цінно, — тогочасну вимову (окрім іще не введеного апострофа, про що вже йшлося): збірайте, погибіль, парахвія, ектенія, підіймемо, імення, од, одігнав, янголи, Ягнче Божий — як говорили в Центральній Україні й у багатьох інших регіонах нашої землі.

«Янгол вітав Благодатну» — так розпочинається Задостойник Великодня.
«Янгольські сили невидимо несуть» — читаємо в автографах Херувимських.
«Господи Боже, Ягнче Божий, Сине Отця, помилуй нас…
Сподоби, Господи, щоб в день цей ми від гріха вбереглися»;
«Янголи всі здивувались, коли побачили, що Ти, Спасе, мертвим став, але смерти силу зруйнував, із Собою Адама воскресив і з пекла всіх визволив…
Нащо ви, учениці, змішуєте миро зі сльозами жалю? — запитав мироносиць Янгол, що сяяв у гробі…
Ось став перед ними Янгол і сказав: Час плачу вже минувся, не плачте» — такі богонатхненно поетичні перлини знаходимо у Стеценковій Всенічній.

Ці перші богослужбові переклади вражають щирістю, простотою і влучністю знайдених формулювань. Виплекані в осередку високоосвічених науковців, справжньої української інтелігенції, вони аж досі лишаються неперевершеними. Опісля були численні редакції — у діаспорі та в незалежній Україні — вдалі й невдалі зміни та доповнення, але завжди саме на цій основі. Господь поставив ці вистраждані, ціною життя виплекані переклади наріжним каменем, здатним витримати майбутню церковну будівлю необмеженої висоти. І якщо подальші редакції можна назвати лише етапами, щаблями природного розвитку та вдосконалення (оскільки жива мова ніколи не може застигнути, щоб бути «канонізованою»), то ці перші тексти увійшли в історію як священно-мистецька пам’ятка неоціненної вартості, як відбиток цілої епохи відродження нашої національної Церкви, віддзеркалення долі всього українського народу, символ воскресіння України.

Так, ці переклади мають вади й помилки (надто складними були обставини їх створення), напевно, з волі Божої — задля того, щоб наступні покоління також потрудилися на цій Божій ниві. В автокефальних текстах є застарілі слова та звороти, але сучасним перекладачам слід неодмінно звертатися до цих першоджерел, уважно вдивляти­ся в них, щоб досягти якщо не більшої, то бодай такої самої глибини та духовної сили.

Чому ми так багато уваги приділили цим текстам? Тому що прот. Кирило Стеценко з усієї блискучої плеяди композиторів-автокефалів був найбільше причетним до осередку творців нової церковної мови. І, безперечно, — одним із найактивніших садівників рідного сакрального слова.

Щойно з’явилися благословенні владою УАПЦ українські богослужбові переклади, великий митець рішуче покладає на них свої писані гражданкою твори та натхненно пише нові шедеври.

Таке рішення не було «вимогою часу», воно потребувало неабиякої відваги та сили волі, оскільки перехід на українську богослужбову мову виявився для Української Церкви надзвичайно болісним.

З одного боку, цьому перешкоджало багатовікове цькування та приниження української мови, міцна звичка до старого («ніхто, пивши старе вино, не захоче зараз же молодого, бо скаже: старе краще» /Лк. 5:39/), складність пристосування нових молитов до ритміки усталених піснеспівів, певна недосконалість перекладів. З іншого боку, користуючись усіма цими труднощами та вкрай нестабільною політичною ситуацією, ієрарархи РПЦ в Україні розгорнули проти українського відродження справжню війну: безугавну шовіністичну пропаганду, брутальні наклепи на нашу мову й історію, погрози та заборони у священнослужінні за використання рідного слова11. Усе це збурювало, розхитувало українську паству, розпалювало ворожнечу, сіяло розбрат. За таких умов твердий намір священика відправляти богослужби українською мовою, не зрадити своєї землі, свого народу, не злякатися, не відступити — вимагав непохитної віри та мужності, вимагав великої Христової мудрості та любові.

Прот. Кирило Стеценко ані на мить не похитнувся у своєму виборі. Він не лише міцно тримає оборону, але завжди опиняється в авангарді. Шалові ненависті та фарисейства праведний звитяжець, як істинний пастир, протиставляє зовсім іншу проповідь. Наслідуючи своїх рівноапостольних покровителів Кирила та Мефодія, які обстоювали священне походження мови кожного народу, серед погроз і наклепів безстрашно виборювали право живої мови на богослужбовий ужиток, невтомно проповідували та перекладали на «варварську» мову богослужбові книги, — композитор і диригент о. Кирило організовує місіонерські подорожі Україною своїх чудових хорових капел. Наражаючись на смертельну небезпеку, нерідко під гарматним обстрілом це військо Христове об’їздило зруйновані міста й села, ангельським співом вдихаючи життя у зневірених, підбадьорюючи слабодухих, запалюючи виснажені колотнечею душі вогнем животворчої любові до своєї Батьківщини та її незглибимої культури, до Бога і ближніх.

«В Одесі довго з захопленням згадували, як о. Стеценко, викликавши велике зворушення концертами своєї капели, в одну неділю в св.-Дмитрівській церкві сам відправив надхненно в українській мові Службу Божу при співі своєї капели; цією відправою була заснована в Одесі українська парафія. Такою ж відправою, з участю української капели, при проповіді українською мовою, були засновані о. Стеценком українські парафії в Єлисаветграді, Черкасах та інших містах»12.

Чи це не апостольство! Чи не чудеса, які самі за себе свідчать, «Чиєю силою» вони здійснені /Діян. 4:7/!

«За два з половиною роки свого життя і праці, як народилась Українська Автокефальна Православна Церква, — писав брат композитора Петро Стеценко, — Кирило Григорович стільки написав церковно-музичних творів, що, передивляючись тільки написане ним, дивуєшся силі й могутності його надхнення, творчості й просто фізичній витривалості цієї малої, слабенької зовні, але великої й могутньої в своїй творчості людини…»13.

Варто згадати, що водночас о. Кирило викладає у Вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, завідує музично-хоровою секцією Культпросвітного відділу «Дніпросоюзу», виступає з доповідями в різних установах, організовує в Києві концерти української хорової та симфонічної музики, керує художньою діяльністю периферійних хорів, проводить репетиції, створює хорову бібліотеку і, крім духовних творів, пише ще багато світських, серед яких такі масштабні як кантата й опера.

Що інше, як не сила Божої благодаті зміцнювала побожного творця у його надмірній, істинно подвижницькій праці!

Власне, саме в ці останні кілька років життя в усій повноті виявилося покликання Кирила Стеценка — і творчий геній, і найвище священицьке служіння. Не потоки слів про любов до Бога і Церкви, а сама ця дієва любов; проповідь подвигом власного життя, полум’яне служіння Церкві Христовій, правді Божій, рідній землі, усім гнобленим, заблу­каним, нужденним і упослідженим, тобто Самому Христові. Ми незмінно бачимо Стецен­ка воїном, який жертовно змагається й перемагає зброєю милосердя, любові, краси та добра.

Недаремно в останній своїй парафії о. Кирило дістав назву «світлий батюшка».

Господь владно настановив композитора Своїм священиком, доручивши йому «не хрестити, а благовістити» /1 Кор. 1:17/ — довіривши проповідництво в найширшому значенні цього слова, дарувавши силу зціляти душі, просвічувати, оживотворювати, воскрешати…

Щедро дані Богом таланти було примножено вдесятеро /Мф. 25: 14–30/. Примножено й віддано своєму знедоленому народові.

І, можливо, саме тому Господь сподобив Свого обранця найпочеснішої кончини: самопожертви «за друзів своїх» /Ін. 15:13/ і переходу в небесний вівтар у світлі дні по Великодній богослужбі — як свідчення правильності та праведності його життєвого шляху.

Стеценкові піснеспіви відкривають нам глибини нашої мови й історії. Зрештою, це не пройдений щабель минувшини, а те вічне, що є нашим життєдайним корінням, на що ми мусимо спиратися, досліджувати, знати, захищати як Божий дар, за який дамо звіт перед Господом.

Мова духовних творів о. Кирила ніби об’єднує історичні щаблі українських богослужбових текстів: чиста церковнослов’янська, нав’язана російська гражданка, строга та наближена до живої мови українська транслітерація й нарешті рідна мова — як повернення до батьківської оселі після довгих, тяжких блукань.

З усіх автокефальних композиторів протоієрей Кирило Григорович Стеценко стояв найближче до епохальної зміни нашої богослужбової мови та найактивніше вкорінював рідномовні переклади. Саме тому його можна назвати не лише «основоположником… нової української національно-церковної музики»14, а й основоположником відродження найбільшого духовного скарбу нашої землі — національного сакрального слова.

Ганна Куземська
  1. Українські богослужбові книги та вимову церковнослов’янських текстів викорчувано з церковного вжитку десятками царських указів 1709–1785 рр., державними указами ХVІІІ — поч. ХХ ст. заборо­нено друкування українських книг і букварів, уживання рідної мови в офіційних установах і оформленні офіційних паперів, заборонено викладання української мови в усіх навчальних закладах та введено суворі покарання за порушення цих заборон. Усе це на кілька століть загальмувало природний розвиток українського правопису, богослужбової, літературної, наукової та громадсько-політичної лексики. (Див.: Шевельов, Юрій. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. І. Мовознавство / Упоряд. Л. Масенко. — 2-ге вид. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009, с. 31–98; Зубков М. Г. Українська мова. Унiверсальний довiдник. — Х.: Школа, 2005, с. 3–7). []
  2. Василь Шендеровський. Нехай не гасне світ науки. Книга перша. Третє вид. / За ред. Е. Бабчук. — К.: Простір, 2009, с. 31. []
  3. Пархоменко Л. О. Кирило Стеценко. — К.: Муз. Україна, 2009, с. 19. []
  4. Коли прот. К. Стеценко дав визначення цій Церкві: «колибань зараженої гнилої води», — то мав на увазі, безумовно, не Її містичну сутність, а те, у що перетворили в Україні дім Божий нечестиві князі світу цього. Таку сувору оцінку священика зумовлено глибоким, болісним усвідомленням реального стану речей (там само, с. 44). []
  5. Отець Кирило не означив іще вимови літери «е», яку, поза сумнівом, вимовляв переважно як «е». Свідоцтво тому — написане церковнослов’янськими літерами прізвище «Лисенко» та подальша транслітерація (написання українськими літерами) церковнослов’янських текстів. Українська транслітерація має й інші правила — див.: Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслiтерацiї церковнослов’янських текстiв / Упоряд., текст Ганна Куземська / Вид. парафiї Св. Арх. Михаїла, Київ (Пирогiв). — К.: КЖД »Софiя», 2011. — 60 с., 90 iл. []
  6. Примітку стосовно вимови знаходимо в чистовому автографі, датованому 9.05.1919. Лише через чотири місяці по цьому — 24.09.1919 — міністр віросповідань УНР проф. Іван Огієнко розіслав єпископам розпорядження: «Всі Служби Божі, всі читання і співи церковні… неодмінно правити з українською вимовою, себто так, як було на Україні довгі віки» (див.: Німчук, В. Українська мова в християнських храмах // Державність української мови і мовний досвід світу. Матеріали Міжнародної конференції. — К., 2000, с. 325). Проф. О. Дорошкевич у другій книзі своєї «Хрестоматії», що вийшла 1919 року, також формулює стислі правила української вимови церковнослов’янських текстів (див.: Дорошкевич, Ол., Білецький, Л. Хрестоматія по історії української мови. Т. І, Кн. ІІ. — К.: Криниця, 1919, с. 9–11), але, схоже, пізніше за о. К. Стеценка, оскільки деяких із цих правил Стеценко не подає. Великий композитор близько спілкувався з багатьма науковцями, яких об’єднало відродження України, і тому міг чудово знати особливості давньоукраїнської церковної мови; також спілкувався митець з композиторами Західної України, де ніколи не переривалася традиція давньої вимови богослужбових текстів. []
  7. До складу комісій 1918–1920 рр. входили прот. Н. Шараївський (архиєпископ УАПЦ з 1921 р.), прот. В. Липківський (майбутній першоієрарх УАПЦ), Ю. Калішевський (єпископ УАПЦ з 1922 р.), М. Хомичевський (відомий як поет і перекладач Борис Тен, з 1922 р. ієрей УАПЦ), славетний академік А. Кримський, історик-ерудит проф. В. Біднов, світової слави проф. І. Огієнко (з 1944 р. митрополит УАПЦ в Діаспорі), науковець прот. Ю. Сіцинський, свящ. Ю. Жевченко (з 1927 р. архиєпископ УАПЦ) та ін. (Див.: Служіння і спадщина Василя Липківського / Матеріали всеукраїнської наукової конференції. Київ, 17 листопада 2007 р. / Всеукраїнське товариство ім. Митр. В. Липківського; упор. А. Л. Зінченко. — К.: 2008, с. 25–26; також: Пархоменко Л. О. Національне духовне відродження і українська церковна музика першої чверті ХХ ст. // Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. — К., 1997, с. 139–148). []
  8. Задостойник — богослужбовий піснеспів, який звучить на Божественній Літургії замість «Достойно є» у дні найважливіших свят і певні дні Великого посту. []
  9. Нині цю святиню прот. К. Стеценка зберігає Музей Івана Гончара. []
  10. До редакційної комісії, яка складалася з 22-х осіб, входили такі славнозвісні постаті, як П. Житецький, О. Лотоцький, історик-ієрей Ю. Сіцинський, професори Ф. Вовк, М. Сагарда, відомі російські академіки О. Шахматов і П. Фортунатов (див.: Служіння і спадщина Василя Липківського / Матеріали всеукраїнської наукової конференції, с. 75–79). Варто згадати, що український переклад Євангелія допустили до друку останнім з усіх перекладів на мови різних народів Російської імперії. []
  11. Див.: Німчук, Василь. Українська мова в християнських храмах, с. 336. []
  12. Власовський, Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. ІV (ХХ ст.). Частина перша. Друге вид. — Ню Йорк–Київ–С. Бавнд Брук, 1990, с. 219. []
  13. Там само, с. 221. []
  14. Там само, с. 217. []
1 відгук
to «Сакральне слово отця Кирила Стеценка»
  1. Наталія сказав:

    Щиро дякую Ганні Куземській за чудову розвідку!!!


Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору