Промова академіка Григорія Петровича Півторака
Всечесні отці, вельмишановні учасники нашого зібрання!
Вихід у світ книжки «Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів», яку впорядкувала й написала Ганна Куземська, а верстку зробив Дмитро Редчук, — це, безперечно, важлива подія не тільки в житті української православної церкви, але й у культурному дискурсі всієї України.
Уже перше видання цієї праці засвідчило її важливість і необхідність, а також дало можливість авторам побачити ще не використані резерви та шляхи її вдосконалення. Тому друге видання, доопрацьоване і доповнене, стало значно багатшим і досконалішим.
Воно привертає увагу і, я б сказав, приваблює насамперед своєю актуальністю, тобто назрілою потребою унормувати давню українську традицію вимовляти церковнослов’янські тексти на український лад. Це добра, природна, цілком демократична традиція, коли не тільки духівництво, а й прості миряни брали активну участь у церковних відправах — молилися й співали всі присутні в церкві чи храмі, що неабияк дивувало іноземців.
Завдяки цьому вже від самого початку введення християнства в Україні-Русі церковнослов’янська мова, пристосована до народного мовлення, ставала зрозумілішою й не сприймалася як зовсім чужа.
Так тривало віки — від покоління до покоління, аж поки на початку 18 ст. російський царизм і підконтрольний йому Священний Синод, проводячи жорстоку політику щодо України, не запровадили богослужіння за російським зразком.
Повернення до споконвічної української традиції вимовляти церковнослов’янські тексти «на свій лад» у роки національного відродження 1917–1920 рр. паралельно з церковними відправами українською літературною мовою у храмах відродженої Української автокефальної православної церкви було короткочасним і не повсюдним.
Принципово інша ситуація склалася в умовах незалежної України, де нині функціонують декілька православних конфесій з протоукраїнською орієнтацією та богослужбовою українською мовою. Проте не зійшла з арени й церковнослов’янська мова, яка звучить як під час церковних служб, так і в світському середовищі — на численних концертах духовної музики, хорових фестивалях тощо.
Цілком ясно, що в Україні це має бути мова традиційно української редакції (чи інакше — ізводу), отже, й читати (чи говорити або співати) церковнослов’янські тексти слід за єдиними для всіх фонетико-орфоепічними правилами сучасної української літературної мови, проте з урахуванням і деяких усталених місцевих (тобто діалектних) особливостей.
За таких умов і постала проблема вироблення правил, норм і рекомендацій щодо української транслітерації церковнослов’янських текстів. Ось такі правила виробила й запропонувала п. Ганна Куземська, а співавтором я вважаю й Дмитра Редчука.
Ці автори до тонкощів знають особливості й усі нюанси православного богослужіння, добре обізнані з історією України та її православної церкви, а також і з дотичною до цієї проблематики спеціальною науковою та нотно-музичною літературою, мають хист до науково-дослідницької праці. Завдяки цьому підготовлене ними 2-ге видання навчального посібника «Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів» відзначається переконливістю, високим науковим рівнем і високою (навіть філігранною!) культурою технічного оформлення цієї праці та оздоблення її унікальним ілюстративним матеріалом.
Авторам презентованої книжки довелось опрацювати величезний обсяг богословської, історичної, мовознавчої літератури, щоб знайти найоптимальніші й найприйнятніші варіанти своїх пропозицій. І їм це повністю вдалося.
Як один з офіційних рецензентів цієї книжки можу сказати, що в ній кожне слово, кожне речення продумане, виважене й обґрунтоване, усі рекомендації, на мій погляд, переконливі й прийнятні, прекрасно проілюстровані цитатами зі священної та богослужбової літератури різних років і різних друкарень. На мій погляд, там є все, що має бути в такому виданні.
Одним з найскладніших розділів для опрацювання був той, де йдеться про особливості українського церковного наголосу. Адже ще за царя Петра І, коли нашу богослужбову мову під загрозою покарань стали активно замінювати на російську, ці зміни почали саме з наголосів і майже повністю спотворили акцентологічну систему нашої богослужбової мови. П. Ганна Куземська глибоко вникла в історію цього питання, використала найновіші наукові напрацювання істориків української мови, зокрема й сучасних українських акцентологів, і дійшла переконливого висновку, що нині відроджувати всю систему давнього українського наголошування слів немає сенсу, а впроваджувати слід лише ті з наших давніх і прадавніх наголосів, які були канонічними в нашій церкві протягом багатьох віків і лишилися й донині природними для українського мовлення — і в книжці авторка подає майже вичерпний їх перелік.
Дуже добре й те, що презентована книжка — це не тільки високоякісний довідник щодо транслітерації церковнослов’янських текстів українською абеткою, а й підручник для викладачів і студентів духовних та гуманітарних навчальних закладів.
Само собою зрозуміло, що це видання стане настільною книжкою і для священиків, які використовують церковнослов’янську мову в українській редакції, і для регентів церковних хорів, диригентів світських хорових колективів, науковців, викладачів, істориків української мови.
Тож на завершення хочеться щиро подякувати п. Ганні Куземській та Дмитрові Редчуку за прекрасну працю, побажати їм доброго здоров’я, натхнення, Божої благодаті й нових праць, бо творчий потенціал у п. Ганни ще дуже великий, про що засвідчила не тільки сьогодні презентована книжка, а й видана 2008 р. велика, обсягом майже 50 друк. аркушів, надзвичайно цікава навчально-художня її праця «Похвала любові: Пасхальна симфонія», що читається на одному подиху і могла б стати бестселером, якби мала кращі шляхи доступу до читачів.
Дякую вам за увагу.
