«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, мова

Бєлінський і українське національне відродження

Юрій Бойко

Проблема — Бєлінський і українське національне відродження — в українській науці ще не ставилася на повний зріст. А тим часом вона має велике значення як один із головних компонентів до історичного вияснення духово-культурних взаємовідносин між українською і російською націями в 30–40 рр. минулого століття. Ба більше, ці відносини, що склалися в 40-их рр. завдяки Бєлінському, залишили свою тривалу для росіян традицію. Як геніяльний і типовий представник російської суспільно-філософської думки, Бєлінський типово і зобов’язливо для наступних російських поколінь виявив своє ставлення до української проблеми.

Тепер, коли большевицькі дослідники з великим розмахом узялися до вивчення російсько-українських історичних зв’язків, потворно перебільшуючи наявні з цих зв’язків і раз-у-раз винаходячи їх там, де вони історично були зовсім не можливі, фальсифікують ці дослідники історичну правду і в характеризуванні відносин між Бєлінським та сучасним йому українством. Тому сьогодні дослідження проблеми — Бєлінський і українське національне відродження — є надзвичайно актуальним.

Бєлінський відіграв величезну ролю в розвитку російської літературної критики, соціологічної і філософської думки. Що більше віддалялася дата його смерти в історію, то повніш усвідомлювало російське суспільство виключну значенність його постаті для свого духового розвитку. Уже І. С. Турґенєв вважав Бєлінського найшляхетнішою фігурою усієї російської суспільности і виразником всіх основних якостей народу. Чернишевський, Добролюбов, Пісарєв, Міхайлрвський і цілий ряд інших публіцистів та письменників проголошували Бєлінського геніальною людиною і геніяльним критиком. Ще далі пішов Плеханов. Він додав, що Бєлінський є також геніяльним соціологом. Ця ідеалізація Бєлінського, яка триває й досі, знайшла натхненне увінчання на початку XX ст. в заяві С. Вєнґєрова, що Бєлінський є «великий праведник літератури російської, лицар без страху і докору, на пам’яті якого немає ані найменшої плямочки». Для Вєнґєрова твори Бєлінського — це псалтир, в якому кожний російський інтелігент знайде для себе моральну втіху, етичну підпору і вияснення справжніх завдань людського існування1.

Бєлінського окурено густими клубами тіміяму, навколо нього створено культ.

В таких обставинах і антиукраїнські висловлення Бєлінського набували для російської інтелігенції особливого авторитету, на них виховувалася антиукраїнська постава цілих поколінь. Підхід Бєлінського до української проблеми вплинув уже на Чернишевського і Добролюбова, які для своєї шовіністично-великодержавницької постави знайшли форми тонкого маскування.

Закривання для української літератури перспектив розвитку, заведення її до літератури наскрізь народньої, тобто назавжди примітивної — ці позиції Добролюбова мають найтісніший зв’язок з концепціями Бєлінського, як також і переконання Добролюбова, що українська мова не може виробитися в мову літературну. (Див. рец. Добролюбова на «Кобзар» Шевченка).

Коли, одначе, всупереч усім заклинанням і магії псевдофілософського діалектичного детермінізму, стало остаточно ясно, що українську літературу ніщо не в силі убити, російські ліберальні інтелігенти стушовували і соромливо прикривали крайности шовінізму Бєлінського у відношенні до України, залишаючися все-таки по суті його послідовниками в ставленні до української проблеми. Так, наприклад, Пипін, слідом за Бєлінським, прираховує українську літературу «к мелким народним литературам»2, а зміст ганебного листа Бєлінського про Шевченка передає в пом’якшеному тоні, академічним стилем, не осуджуючи брутальности і скрайньої необ’єктивности Бєлінського у відношенні до українського генія і лише зазначаючи, що інформації, якими користався «неистовый Виссарион» про Шевченка, «не были совершенно точны»3.

Нинішня совєтська наука докотилася до того, що частинно вже популяризує погляди Бєлінського на українську проблему.

Так, наприклад, у «Избранннх философских сочинениях» Бєлінського, видання 1948 р., передруковано брутально-антиукраїнську рецензію на «Историю Малороссии» Маркевича. Деяку частину одіозних поглядів Бєлінського на українську проблему приховується, як от, напр., безсумнівно встановлений у 20-их рр. російською совєтською наукою через текстологічні досліди факт, що Бєлінський написав різку неґативну рецензію на Шевченків «Кобзар», тепер тенденційно ігнорується таким знавцем Шевченка, як Є. Кирилюк. І лише завдяки такому ігноруванню рецензії на «Кобзар», лише обійшовши мовчанкою цинічний лист Бєлінського про Шевченка і уникнувши розгляду скандалезної рецензії на «Гайдамаки», міг Кирилюк висунути тезу про ідейну близькість Шевченка і Бєлінського як представників, мовляв, двох братерських народів4. Цей приклад із Кирилюком є промовистим прикладом того, як сьогодні совєтський дослідник мусить цілком розпрощатися з будь-якими познаками наукової етики і свідомо писати неправду в питаннях свого фаху, так як в’язень МВД свідомо пише неправду про себе, щоб уникнути дальших катувань.

Бєлінський і сьогодні залишається кумиром, божком, щоправда, без порівняння меншим від Леніна і Сталіна, але все ж таки «Мойсеєм російської громадської думки», як висловився Кіров, і, розуміється, Кирилюкові не дозволять сьогодні вишукувати плями на його постаті.

Таку пляму колись зважився знайти Сергій Єфремов, коли писав: «Стосунки Бєлінського до Шевченка взагалі дають приклад такої чисто сектантської вузости і навіть ворожої нетерпимости, що остаються єдиною може темною плямою на благородній пам’яті «неистового Виссариона»5.

Для Єфремова образ Бєлінського затьмарений лише в одному, у відношенні до Шевченка. Вихований в атмосфері російського літературного життя, Єфремов неспроможний рішуче порвати з тими уявами про Бєлінського, які йому нав’язала російська суспільність, крізь окуляри українського лібералізму Єфремов не в силі побачити, що Бєлінський з голови до ніг російський великодержавник, запалений жерущою пристрастю знищування всього свідомо українського. Цього не помічає і Іван Кревецький у своїй студії «Корифеї рос. критики і українське письменство» (Львів, 1905), який, сліпо йдучи у трактуванні Бєлінського за Драгомановим, не спромігся до кінця побачити вивершений і принципово заїлий великодержавницький підхід Бєлінського до української проблеми.

Підхід Бєлінського до української проблеми тісно пов’язаний з його загальними історіософічними поглядами, які мусимо кількома словами окреслити.

На протязі своєї діяльности Бєлінський пережив кілька світоглядових змін, етапів самозаперечення, бувши то послідовником Шеллінґа, то апологетом Фіхте, нарешті, геґеліянцем, щоб наприкінці життя прийти до лівогеґеліянства і соціялізму. Але всі ці зміни не міняли ні в чому його російсько-великодержавницької постави, можна говорити лише про визрівання і підведення ширшої філософської бази під його великодержавницькі концепції. На той час, коли Бєлінський розгорнув антиукраїнську боротьбу, від початку 30-их рр., його великодержавництво вже було уйняте в струнку філософоподібну систему. Бєлінський уявляв історичний процес як «саморозвиток Абсолютного Духу, як струнку і величню картину розумних і великих подій», які розгортаються діялектичним шляхом.

«Сутність історії, — каже Бєлінський, — становить тільки одне розумно необхідне, яке зв’язане з минулим, а в сучасному містить своє майбутнє. Зміст історії є загальний: доля людства. Як історія народу не є історія мільйонів окремих осіб, що його складають, але історія деякого числа осіб, в яких висловились дух і доля народу, — так самісінько і людство не є збиранина народів усієї земної кулі, але лише декількох народів, що виражають собою ідею людства».

«Народи мають властивости природжені і набуті. Набуті властивости є змінними, піддаються виправленню, історично організованій свідомій перевихові чи впливові обставин. Природні властивости є субстанцією кожної нації, вони незмінні, «цілісно й неушкодно проходять через усі фази історичного розвитку» народу і, мов зерно певного ґатунку рослини, містять в собі можливість розвитку тільки одного ґатункового типу. Як бувають геніяльні субстанції у окремих особистостей, так і деякі народи виникають з великими субстанціями і відносяться до інших народів, як генії до звичайних людей»6.

Субстанція народу, — на думку Бєлінського, – є результатом расового походження: «причиною їх субстанції треба покласти кров і породу (гасе)». А що ніякі сили в світі не можуть змінити раси народу, то бувають нації історіотворчі й неісторичні.

І якщо Китай у минулому відіграв всесвітньо-історичну ролю, то це було лише в первісній стадії ставання Абсолютного Духу, не потвердилося дальшим розвитком, а значить, було історичною випадковістю: «хоча китайці й тепер існують, та ще й у числі мало не сто мільйонів голів, одначе вони настільки належать до людськости, наскільки й мільйони рогатих голів їх численних отар». (Полн.Собр.соч. Белинского в двенадцати томах, СПб., 1903, т. VI, стор. 121–122). Кримських татар Бєлінський ставить в один рівень з їхніми верблюдами, а про персів каже, що їм, при їхній духово-національній субстанції, європейська освіта і культурв може лише пошкодити, розбестивши їх. Взагалі, східній світ історично аморфний, і лише спорадично виявляє крізь себе розвиток абсолютної ідеї. Осередком розвитку абсолютного духу є Европа. Росія не є ні Европою, ані Азією, вона самобутня в собі, наділена великою здібністю сприймати і перетравлювати різнородні чужі духові елементи, в цьому прозирає її світове майбутнє, до якого її пробудив Петро І.

Росіяни є найвизначнішою нацією серед слов’ян. Росіяни — раса зі світовим значенням. «Колиска її була не в Києві, але в Новгороді, що з нього перейшла, через Володимир, вона в Москву. Суворе небо побачили її дитинні очі, гульливі завірюхи співали їй колискові пісні, а жорстокі морози загартували її тіло здоров’ям і міццю» (Бєлінський. Избр. филос. соч., т. І, стор. 341). В цьому фантастичному виведенні початків російського народу від Новгороду і у відмежовуванні від Києва бачимо намагання обґрунтувати історіотворчі властивости росіян, підкреслити расово-субстанціональну вищість росіянина у порівнянні з українцем.

Росія, на думку Бєлінського, не є завойовницькою державою, бо «в останніх часах, коли розвинулися поняття про народне право і коли всі європейські держави прагнуть до повного виразу національного духу, завойовницька держава була б чудним анахронізмом». Там, де є світовоісторична доцільність поширення терену держави, там є нонсенсом говорити про ґвалтовність, треба підкреслювати лише законність придбань, і саме такими законними є всі територіяльні придбання Російської імперії.

«Справді, невже він (російський уряд, — Ю. Б.) порушив народне право, підбивши собі кримців і горян, ці розбійницькі ватаги («шайки»), що не мали ніякої уяви про народне, ні про будь-які права, і надто, які завдавали стільки зла Росії і тим зневажали її маєстат? Невже він порушив народне право, визволивши Грузію і Вірменію від тиранії азіятських деспотів і тим виконавши сподіванки і надії християнських земель? Та й чи можливо европейсько-християнській державі бути несправедливою… до азіятських варварів (Полное собр. соч., т. II, стор. 294).

Історичною конечністю вважав Бєлінський асиміляцію підбитих народів. Про Австрію він казав: «В Европі є одна… штучна держава, склеєна із багатьох національностей, але кому ж не відомо, що її міць і сила — до слушного часу?..» (Белинский, Избр. фил. соч., т. ІІ, стор. 295).

Процес асиміляції підбитих племен і народів у Російській імперії Бєлінського задовольняв. Вилім із цього процесу він бачив у поляків, та з цим, здається, кінець-кінцем, примирився. Але ті явища, які спостеріг в лоні українського народу, збурили йому свідомість і затруїли мозок жовчу.

Підстави до тривоги для ідеолога російського імперіалізму були справді великі.

Починалося те, чого пересічна людина на початках 40-их рр. ще не могла ні помітити, ні збагнути. Починався процес, що його суті, здебільшого, ще не усвідомлювали самі учасники його, але геній Бєлінського вже спостеріг небезпеку цього процесу для Російської імперії.

Це займалася вже зоря національного відродження України, і її перші промені разили смертельною тривогою серце Бєлінського.

Справді, на початку 40-их рр. перші безсумнівні симптоми українського національного відродження він уже міг спостерігати.

Назверх українство виглядало архильояльним у відношенні до імперії. Але з-під пелени льояльности і общерусизму вже протискалися перші паростки такого, що общерусизмом не виправдувалося. Це яскрава і щира туга А. Метлинського за козацьким минулим, з домішкою містичної ідеалізації цього минулого. Це написання Білецьким-Носенком граматики української мови, «как языка одного из богатейших наречий славянских», за визначенням самого автора. Це переклади на українську мову Ґете (Думитрашко і Гулак-Артемовський), Байрона (Маркевич), Петрарки (Писаревська) тощо. Це натяки Бодянського про розпаношування росіян на Україні і також многозначні натяки Корсуна про бідування України на службі Москви. І нарешті вже не натяки, а голосна мова Шевченка, протест проти московського гніту і перший оптимістичний погляд у майбутнє…

Для Бєлінського було більше, ніж досить, щоб побачити те, чого не вміла ще бачити більшість його навіть найрозумніших сучасників.

І він став до запеклого бою проти українства.

З українською проблемою зв’язана велика кількість його фрагментарних висловлень і кілька статтей.

Бєлінський був переконаний, що без знищення української нації неможливе існування Росії як історіотворчої держави із світовим значенням. Про це він дуже виразно говорить у статті про Пушкінову «Полтаву». Бєлінський вважає, що Полтавська баталія 1709 р. була вступом Росії на шлях до світової могутности. З цього погляду асиміляція українців сприймається ним як невід’ємна елементарна передумова дальшого процвітання Імперії.

Українська історична наука ще не встигла народитися, вона ще борсалася серед маси неусвідомленого фактичного матеріалу, а Бєлінський спішився стати для неї тою повитухою, яка впеленує дитину так, щоб та у першу ж хвилю задихнулася. В рецензії на «Істрію. Малоросії» Маркевича Бєлінський не без патосу дає своє поцінування історичного минулого України. Він дорікає Маркевичеві за відсутність історіософічного підходу та, замість українського автора, сам дає історіософічний погляд на українське минуле. На його думку, українці не мають права на історію, вони ніколи не були нацією, їх можна назвати лише племенем. Бєлінський не може визнати українців народом, бо в його розумінні кожний народ має вже в самому собі потенціяльне зерно нації, і лише плем’я під оглядом історичним цілком безперспективне.

«Малоросія ніколи не була державою, — каже він, — отже і історії у властивому цього слова значенні не мала. Історія Малоросії є не більше, як епізод із царювання царя Олексія Михайловича: довівши оповідання до зіткнення інтересів Росії з інтересами Малоросії, історик російський повинен, перервавши на час нитку своєї розповіді, викласти епізодично долю Малоросії, з тим, щоб потім знову вернутися до сього оповідання. Історія Малоросії, це — бічна ріка, що вливається у велику ріку російської історії». Нетрудно помітити, що саме таку структуру історичного викладу, як пропонує Бєлінський, прийняли російські історики, від многотомного Соловйова починаючи і на гімназійному Іловайському кінчаючи.

Українська минувшина, за Бєлінським, характеризується безвласністю ідеї: Абсолютному Духові немає як самоздійснюватися на українських просторах. Сенс українських відносин завжди полягав у тому, щоб різати інших і бути різаними від інших. Українці багато разів були одурювані і карані поляками і кожного разу знов посилали своїх послів до сойму. Бєлінський називає це «незрозумілим простоумством». Українське козацтво багато разів перемагало, але ніколи не вміло закріпити своєї перемоги, розходилося по домівках пити горілку.

Ідеальну сторону українського історичного процесу становили оргіястичне захоплення красою битви і молодецький розгул козацтва, що із якимсь особливим аристократизмом розкидалося в гульбі здобутими багатствами.

Україна не знала розвитку европейсько-правних відносин, натомість трималася розвитком азіятсько-звичаєвих.
Із великим захопленням малює Бєлінський ознаки нібито українського постійного хаосу, війни, татарські наскоки, козацьку відплату за це. Його і тут спокушає зіставлення українців із їхніми отарами худоби: типовою картиною він вважає, що татари женуть у полон худобу всуміш із її власниками, людьми, що уподобилися худобі через свою неісторіотворчу природу. Україна мала багато молодцюватих лицарів і лише одного великого державного мужа, Богдана Хмельницького, велич якого полягає в тому, що він збагнув непридатність українців до самостійного державного життя.

Бєлінський висуває думку про обумовленість українських невдач самою расовою неповноцінністю українців. Основною» племенною властивістю українців вважає він «нездібність до духового руху і розвитку». «Цей народ відлився і загартувався у таку непорушно-чавунну форму, що ніяк не допустив би до себе цивілізації ближче від гарматного пострілу та й то для того, щоб наскочити на неї зі списом і нагайкою. Малороси любили своє мужицтво як свою національну стихію, як поезію свого життя, хоча самі називалися «дворянами», навіть сидячи в шинках і валяючись у багні. І ця риса їх народности була причиною їх фанатичної ненависти до них поляків»…

Як бачимо, Бєлінський навіть всупереч деяким на той час позитивним фактам української історії натхненно творить карикатурний образ її перебігу. Ця карикатурність має свою дуже окреслену функцію. Там, де щойно прокидається національна свідомість, Бєлінський хоче дати міцний заштрик песимізму, відчуття історичної приреченосте, категоричною формою своїх тверджень хоче спараліжувати волю до відродження. Він задоволений проросійським політичним льоялізмом Маркевича, але йому не подобається, що історик пише в тоні, з якого випливають припущення, ніби історія України могла розвинутися для українців більш щасливо і дати інші політичні наслідки. Саме припущення цього Бєлінський вважає крайню небезпечним і найбільшим гріхом автора. Отож, познаки національного відродження 40-их рр. змушують Бєлінського розглядати історичну концепцію виключно як інструмент у національно-політичній боротьбі. Навіть початок його рецензії, де він витає у хмарах спекулятивних міркувань про історію людства взагалі, треба розуміти, як полемічний натяк у відношенні до українського національного відродження.

«Життя очевидно стремить тепер стати єдиним і всецілим», — каже Бєлінський. Процеси національних відштовхувань і національних формувань, на його думку, історично вже вивершилися. Сенс цього твердження треба б розуміти так, що хто спізнився в своєму національному формуванні, той спізнився навіки. Наступає доба універсалізму, співпраці існуючих націй. «І недалекий уже час, коли зникнуть дрібні, егоїстичні розрахунки так званої політики і народи обнімуться по-братерському, при урочистому блискові сонця розуму, і залунають гімни примирення святочної (ликующей) землі з милосердним небом».

Бєлінський хоче, щоб кожний читач виніс враження, що перед лицем цієї величної картини переможного універсуму гріхом і злочином буде думати про відродження чогось сепаратного, чогось малого, свого. Куди законніше іти, «злившись навіки з єдинокровною Росією», шляхом прогресу назустріч великому універсальному призначенню, заживаючи плодів передової цивілізації, приступних єдино завдяки злиттю з Росією.

Бєлінський розгортає свої історіософічні міркування для українців. Він хоче їх переконати. Переконувати можна по-різному. Бєлінський любить переконувати бичуванням, ставити імперативне veto. Але іноді він шукає й іншого, інтимного тону. Якщо невблаганний фатум відібрав українцям навіки право думати про своє окреме існування, то чи не заслуговують вони при тому на співчуття і на моральну компенсату? «Народ чи плем’я, гублячи за невідмінними законами історичної долі свою самостійність, завжди являють видовище сумне», — співчуває він. Цей сум над труною надії є для нього зрозумілий і викликає у нього пошану. Важно тільки, щоб сум не зроджував ніяких елементів активносте. В унісон споглядальному сумові українця, його прострації як компенсування для пригнобленої психіки, яка ще не встигла розпрощатися з минулим, звучать досить щирі захоплення Бєлінського поетичністю українських звичаєв, переказів і народньої творчосте, захоплення наївною простотою українського побуту, красою дівичної цілини української природи. Саме такі нотки звучать у рецензії Бєлінського на «Марусю» Квітки-Основ’яненка, в статтях про Гоголя, про «Полтаву» Пушкіна тощо. Але в цьому захопленні завжди підкреслюється, що українське є привабливе так, як приваблива невинна дитячість, можна захоплюватися привабами її, але ця дитячість українства є навіки застиглою, і тому треба також шукати нової поезії життя, яке породжує нова загальноімперська дійсність.

Українська літературна творчість 30-их — 40-их рр. свідомо наслідувала народню поезію і з неї виростала своїми сюжетними мотивами, образами, структурою поетичної форми. Видання Максимовичем у 1827 році збірки українських народніх пісень справило велике враження, і не тільки на українців. Сам Максимович, спираючися на матеріал народньої поезії, доводив, що «Слово о Полку Ігоревім» є витвір українського народу. Це відкриття розбуджувало серед українців почуття власної національної гідносте. Народня поезія ставала-таки засобом в українському відродженні.

Це виводило Бєлінського з рівноваги. В одній з своїх статтей він пише: «Що ж до малоросіян, то смішно й думати, щоб із їх, зрештою, прекрасної поезії могло щось розвинутися; із неї не тільки нічого не може розвинутися, але й сама вона спинилася ще з часів Петра Великого; рухнути її можна тільки тоді, коли краща, благородніша частина малоросійського населення залишить французьку кадріль і знову візьметься танцювати трепака й гопака, фрак і сурдут змінить на жупан і свитку, виголить голову, відпустить оселедець — коротко — зі стану цивілізації, освічености і людяности (здобутком яких Малоросія зобов’язана з’єднанню з Росією) знову звернеться до колишнього варварства і невігластва»7?

В цих рядках стільки ж некомпетентносте, незнання української історії, скільки і злобної рішучости. Некомпетентність ніколи не спиняла Бєлінського в його рішучих осудах всього українського. Він створив своєрідний стиль зарозумілої поверховости, яка апріорі знає суть того явища українського життя, яке береться трактувати, і гидує приглянутися йому пильніше і вивчити його. Бєлінський дав неперевершені зразки цього чуттєво-зухвалого підходу до української проблематики, пізнішій чорносотенній і нечорносотенній публіцистиці залишалося лише наслідувати Бєлінського, що вона і робить уже на протязі століття.

В питанні української мови Бєлінський був не більше компетентний, як у питаннях української історії. В рецензії на альманах «Ластівка» він пояснює, що російському слову «жена» відповідає нібито українське «жінца». Але такі знання української мови не перешкоджають йому категорично заявити, що хоч українська мова колись і існувала, але в 40-их рр. XIX ст. її вже немає: «Мова самого народу почала псуватися, й тепер чиста малоросійська мова є переважно в самих книжках. Отже, ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласний малоросійський діялект, як є білоруський, сибірський і інші подібні їм обласні діялекти»8. А коли так, то автоматично вирішується і питання української літератури. Раз немає мови, то не може бути і літератури.

Окремої української літератури не може бути ще й тому, що українським діялектом говорять лише селяни, цей діялект не спроможний відбити образів і ідей, які виходять за межі селянської примітивности, в силу цього українська література засуджена до животіння і повторювання утертих образів і стилістичних прийомів. Навівши цитати з Квітки-Основ’яненка і Гребінки, Бєлінський вигукує: «Гарна мені література, яка тільки й дихає, що простацькістю селянської мови і дубуватістю селянського розуму»9.

В приватних листах Бєлінський ще більше дає волі висловам своєї ненависти до української літератури.
«Прочитавши «Ластівку» і «Сніп», я зрозумів усю вартість борщу, сала й галушок» — нотує він10.

За всіма українськими виданнями він стежить з великим інтересом. На мішані російсько-українські альманахи «Молодик» Бецького, що їх у 40-их рр. вийшло кілька, він дає ряд рецензій. В них не шкодує іронічних ноток, висміюючи провінційність видань, кепкуючи з того, що на Україні надто багато поетів-графоманів, доводячи, що саме друкування альманаху на двох мовах є свідченням нежиттєвости окремої української літератури.

Характеризуючи «Молодик» на 1844 р., Бєлінський спиняється на творі Єремії Галки (М. Костомарова) «Обзор сочиненій, писанных на малороссийском языке». Він цитує слова Костомарова про стародавню українську літературу: «В Малій, як і в Великій Русі, була своя література» і після цього ставить велемовний знак запитання. Зрештою, він просто не припускає існування в старовину багатьої української літератури. Із задоволенням підкреслює він у статті Костомарова такі рядки щодо української літератури XVII століття: «Дещо видано, більша частина спочиває непробудним сном у бібліотеках».

Але опортуністично-українофільська постава Костомарова, який не бачив перспектив для повноцінного всебічного розвитку української літератури, давала ґрунт Бєлінському для власних шовіністичних висновків про повну неможливість української літератури яко національної. Роздвоєна позиція Костомарова, який водночас молився двом богам — і общеруськости, і українській самобутності — не витримувала критики, і глибоко послідовний у своїй антиукраїнській запеклості, Бєлінський логічно (не об’єктивно) мав сильнішу позицію саме завдяки своїй виразній і послідовній поставі. Бєлінський вхопився за висновок Костомарова, що з поверненням Росії західніх і південних її областей руська (українська) мова вже стане непотрібною; була інша спільна мова: за підставу її взято діялекти словено-церковний і великоруський». До цих слів Костомарова Бєлінський нав’язує: «Зрозумівши цю думку, як міг після того твердити І. Галка, ніби в наш час, коли Росія так далеко просунулась вперед у царині наук і спілкування, твори на малоросійській мові можуть являти — якусь особливу літературу. Та де ж для цієї літератури мова?» І далі Бєлінський заганяє Костомарова на слизьке, вказуючи, що він, Костомаров, сам переходить на російську мову, коли треба писати про речі, які стоять поза обсягом народнього побуту.

Ці дошкульні закиди не могли пройти безслідно для українських письменників, вони мусіли викликати реакцію в напрямку дальшого вироблювання літературної мови, застосування її до тематики позаетнографічної. Під тиском цих закидів уживання української мови стає свідомішим, пов’язаним з національними цілями, мова стає прапором національної чести, що голосно і безстрашно підкреслює Шевченко у вступі до «Гайдамаків», і хоч і далі українські письменники звертаються в українській тематиці до російської мови, то роблять це не з байдужости до питання мови, а головно під тиском цензурних обставин, іноді ж не подолуючи «кування» нових слів і виразів для вислову складніших понять.

Бєлінський не міг собі уявити, щоб українська література в чомусь ідейно перевищила російську. Тому він рішуче відкидає думку Костомарова, що «Енеїда» Котляревського з’явилася як заперечення ложноклясицизму, проти якого в роках появи «Енеїди» ще й у російській літературі не було знято боротьби. «Ні, ми певні, — каже він, — що Котляревський як розумний і талановитий малоросіянин, зрозумів, що малоросійським, як і всяким іншим окремим діялектом, тільки й можна писати пародії чи простонародні казки й повісті і нітрохи не думав витівати з того літератури. Артемовський-Гулак потвердив те саме, написавши свого «Пана Твардовського», «Пан та собака» і інші твори в пародійному дусі. Сам Грицько Основ’яненко почав свою кар“єру російською мовою… При тому він багато писав по-російськи і сам же перекладав свої малоросійські повісті на російську мову».

У відношенні до українських письменників, які видавалися Бєлінському небезпечними кандидатами в ідеологи українства, він рішуче розправлявся у критиці, намагаючися своїми рецензіями про їхні наукові виклади закрити їм двері в науку. Так було з Костомаровим, Метлинським. Натомість у ставленні до тих українських письменників, які багато писали російською мовою, Бєлінський був обережний, старався не зразити їх, не відштовхнути від російщини. Гребінку, як видно з листування, він вважав надто незначною пересічністю, а все-таки раз-у-раз згадував його ім’я у друкові в супроводі компліментів. Особливо заходжувався він коло Квітки-Основ’яненка. В дуже позитивній рецензії на його «Марусю» він обережно наводить автора на думку, що українське простонародне життя обмежує можливосте для вияву його таланту, але разом з тим вказує, що «Маруся» дуже добре звучить саме в перекладі на російську мову, ніби спокушаючи цим, писати тільки по-російському. Ця думка яскраво висловлена у відгуку на «Салдацький партрет».

«Салдацький партрет» Грицька Основ’яненка прекрасно перекладений з малоросійської п. Луганським. Так-от краще: а то ми, москалі, ліниві, щоб примушувати себе розуміти красоти малоросійського діялекту, якщо йдеться не про народню поезію. Адже Гоголь уміє малювати нам малоросіян російською мовою? Запевняємо шановного Грицька Основ’яненка, що якби він написав свої повісті по-російському, то, не зважаючи на вузлувате (мудреную) для вимови прізвище свого автора, вони б здобули йому більшу славу, як та, з якої він користається в Росії, пишучи по-малоросійському».

Із оцим закликанням іти стежкою Гоголя звертається Бєлінський до українських письменників кілька разів. Відмежування Гоголя від українства критик вважає виявом великої мудрости письменника, забезпеченням для його таланту можливости широкого ідейного звучання і вселюдського значення.

Відступництво Гоголя його українська сторона болюче відчувала. І навіть Костомаров, висловлюючи опінію української інтелігенції тих часів, зазначав, що коли б Гоголь написав свої «Вечори на хуторі біля Диканьки» українською мовою, вони б цим лише виграли. Бєлінський на це заперечив, що якби Гоголь став писати українською мовою, він уже не зміг би написати своїх дальших творів, що є шедеврами і дальшим розвитком таланту Гоголя. Як бачимо, в ставленні до Гоголя і в 40-их рр. українська і російська опінії зайняли окремі становища.

Час національної аморфности минав. Тип російсько-українського письменника починав перетворюватися у анахронізм. Визначилися полюси: Гоголь і Шевченко.

До Шевченка Бєлінський мав особливо гостру ненависть. В ньому він правильно відчув геніяльну провідну особистість українського відродження. У альманахові «Ластівка» він не хоче Шевченка виділити і трактує всіх письменників альманаху як «маленькі таланти». Зате в рецензії на «Гайдамаки» весь авторитет свого імени кладе Бєлінський на те, щоб дискваліфікувати Шевченка як поета, висвітлити його як вульгарного віршороба, творця співів, які зовсім не знайдуть собі читачів. Немов у стані пропасниці, Бєлінський вишукує найгостріші вислови, найдошкульніші окреслення. В цей час, коли він пише рецензію на «Гайдамаки», він уже гарячий противник російського самодержавства. Але Шевченкові він радить писати скромні повчальні твори в дусі «Листів до любезних земляків» Квітки-Основ’яненка, тобто в дусі поміщицької реакційности і цареславія. Він хотів би загнати Шевченка в такі ідейні сутички, в яких поет задихнувся б і перестав бути провідною особистістю визволення.

В цьому ж злобно полемічному дусі написано і його рецензію на перше видання «Кобзаря».

Російська наука приписує Бєлінському надзвичайну правдолюбність. І справді, є потвердження, що Бєлінський сам себе люто шмагав докорами за помилки, коли їх усвідомлював. Однак він ніколи не зраджував своїм поглядам в українській справі, навіть тоді, коли наочно бачив, що життя цілком перекреслює його розумування. Так, напр., він наочно переконався, що його пророцтво, ніби Шевченко не матиме читачів, фантастичне. Але це нітрохи не змінило його поглядів на поета до останку.

Бєлінський був настільки розумний, що наприкінці життя він починав здогадуватися, що бій проти українського відродження він програє. Замість зревідувати своє становище, він переймався якоюсь непритомно-патологічною скажениною. Його майже божевільні вигуки, саркастичне шаленство на адресу Шевченка, вирази, що на них кладе вето цензура елементарної пристійности, не даються до цитування навіть у викладі академічного характеру. Він вважає, що якби він, Бєлінський, був суддею засланому Шевченкові, то покарав би українського поета несугірше від царського уряду. Він признається, що Шевченка ненавидить особистою ненавистю. Це саме почуття має і до П. Куліша, бо Куліш, мовляв, у «Повісті про український нарід» висловив переконання, що Україна повинна або відділитися від Москви, або згинути. За це і про Куліша пише він у тонах соковитої лайки: «Одна тварюка із хохлацьких лібералів, якийсь Куліш (ну й свиняче ж прізвище)…» і т.д. в цьому дусі.

З сатанинською запеклістю Вельзевула мобілізує Бєлінський всі сили пекла проти українського відродження. Задушити, приспати, духово стероризувати — це завдання Бєлінського. Тут для нього немає ні моралі, ні етики, є лише сліпа вогненна ненависть до молодої нації.

І треба було надзвичайної внутрішньої відпорности, щоб перетривати цю критику і розгортати далі творчі сили, багато відчуття внутрішньої снаги, щоб не улягти демонам ворожого наступу.
І сталося щось біблійно-онтологічне.

З космічного хаосу все могутніше звучало — «хай буде» — і творилася твердь, а чорний демон спокуси і розтління затремтів і відступив у чорну мряку.

1953

Вибрані праці.
Українознавство діаспори.
Київ. Медекол. 1992, с. 78–93
Джерело: Unknownwar.info
  1. Полное собрание сочинений В. Г. Белинского. СПб., 1900, т. І, передмова Вєнґєрова, стор. ХІІ–ХШ. []
  2. Пыпин, Белинский, его жизнь и переписка, СПб., 1876, т. II, стор. 220. []
  3. Пыпин, II, стор. 4–5. []
  4. Зб. «Русско-укр. лит. связи», М. 1951, стор. 112–114. []
  5. С. Єфремов. Історія українського письменства, т. ІІ, вид. 4-е, 1919 р., стор. 33. []
  6. Белинский. Избранные филос. сочинения, 1948, т. І, стор. 330. []
  7. Цитую за Плехановим, Соч. т. XXIII, стор. 195. []
  8. Полн. собр. соч. Белинского, VI, стор. 200. []
  9. Там же, стор. 202. []
  10. Пыпин, II, стор. 127. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору