«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїЗакон Божий

Частина третя. Священна історія Старого та Нового Завіту

  1. ВСТУП У СВЯЩЕННУ ІСТОРІЮ СТАРОГО ТА НОВОГО ЗАВІТУ
  2. СТАРИЙ ЗАВІТ
    1. СТВОРЕННЯ НЕБА — НЕВИДИМОГО СВІТУ
    2. СТВОРЕННЯ ЗЕМЛІ — ВИДИМОГО СВІТУ
    3. БЕСІДА ПРО ПЕРШИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ
    4. БЕСІДА ПРО ДРУГИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ
    5. БЕСІДА ПРО ТРЕТІЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ
    6. БЕСІДА ПРО ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ
    7. БЕСІДА ПРО П’ЯТИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ
    8. БЕСІДА ПРО ШОСТИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ
    9. ЯК БОГ СТВОРИВ ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ
    10. ЖИТТЯ ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ У РАЮ
    11. БЕСІДА ПРО ЛЮДИНУ
    12. ГРІХОПАДІННЯ
    13. НАСЛІДКИ ГРІХОПАДІННЯ Й ЗАВІТ СПАСИТЕЛЯ
    14. БЕСІДА ПРО ГРІХОПАДІННЯ
    15. А ЯКЩО ДОПУСТИВ, ТО ЧОМУ ГОСПОДЬ НЕ ПОВЕРНУВ ЇХ ПІСЛЯ ГРІХОПАДІННЯ В ПОПЕРЕДНІЙ СТАН РАЙСЬКОГО ЖИТТЯ?
    16. ПРО ОБРАЗ І ПОДОБУ БОЖУ В ЛЮДИНІ
    17. КАЇН ТА АВЕЛЬ
    18. ПОТОП
    19. БЕСІДА ПРО ПОТОП
    20. ЖИТТЯ НОЯ І ЙОГО ДІТЕЙ ПІСЛЯ ПОТОПУ
    21. ВАВИЛОНСЬКЕ СТОВПОТВОРІННЯ І РОЗСІЯННЯ ЛЮДЕЙ
    22. ПОЯВА ІДОЛОПОКЛОНСТВА
    23. АВРААМ
    24. ЯВЛЕННЯ БОГА АВРААМОВІ У ВИГЛЯДІ ТРЬОХ ПОДОРОЖНІХ
    25. ЗАГИБЕЛЬ СОДОМА Й ГОМОРРИ
    26. ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ АВРААМА
    27. ОДРУЖЕННЯ ІСААКА
    28. ІСАВ І ЯКІВ
    29. ВИДІННЯ ЯКОВОМ ТАЄМНИЧОЇ ЛІСТВИЦІ (СХОДІВ)
    30. ЙОСИФ
    31. ЙОСИФ У ЄГИПТІ
    32. ПОБАЧЕННЯ ЙОСИФА З БРАТАМИ І ПЕРЕСЕЛЕННЯ ЯКОВА З РОДИНОЮ ДО ЄГИПТУ
    33. БЕСІДА: ІСТОРІЯ ЙОСИФА, ЗАПИСАНА МОВОЮ ДЕРЕВ
    34. ІСТОРІЯ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНОГО ІОВА
    35. ЄГИПЕТСЬКЕ РАБСТВО
    36. МОЙСЕЙ
    37. ПАСХА І ВИХІД ЄВРЕЇВ З ЄГИПТУ
    38. ПЕРЕХІД ЄВРЕЇВ ЧЕРЕЗ ЧЕРВОНЕ МОРЕ ТА ІНШІ ЧУДЕСА
    39. СИНАЙСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО
    40. СКИНІЯ
    41. СОРОКАЛІТНІ ПОДОРОЖУВАННЯ ЄВРЕЇВ. МІДНИЙ ЗМІЙ
    42. ВСТУП ЄВРЕЇВ У ЗЕМЛЮ ОБІТОВАНУ
    43. БЕСІДА ПРО ЧУДО ІСУСА НАВИНА
    44. СУДДІ
    45. ГЕДЕОН
    46. САМСОН
    47. САМУЇЛ
    48. ІСТОРІЯ РУФІ
    49. САУЛ, ПЕРШИЙ ЦАР ЄВРЕЙСЬКИЙ
    50. ПЕРЕМОГА ДАВИДА НАД ГОЛІАФОМ
    51. ЦАР ДАВИД
    52. ЦАР СОЛОМОН
    53. ПОДІЛ ЦАРСТВА ЄВРЕЙСЬКОГО НА ДВА: ЮДЕЙСЬКЕ Й ІЗРАЇЛЬСЬКЕ
    54. ПРОРОКИ
    55. ПРОРОК ІЛЛЯ
    56. ПРОРОК ЄЛИСЕЙ
    57. ПРОРОК ІОНА
    58. БЕСІДА ПРО ПЕРЕБУВАННЯ ПРОРОКА ІОНИ У ЧЕРЕВІ КИТА
    59. ПАДІННЯ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО ЦАРСТВА
    60. ЮДЕЙСЬКЕ ЦАРСТВО
    61. ПРОРОК ІСАЯ
    62. ПАДІННЯ ЮДЕЙСЬКОГО ЦАРСТВА. ПРОРОК ЄРЕМІЯ
    63. ВАВИЛОНСЬКИЙ ПОЛОН
    64. ПРОРОК ЄЗЕКИЇЛЬ
    65. ПРОРОК ДАНИЇЛ
    66. ДРУЗІ ПРОРОКА ДАНИЇЛА — АНАНІЯ, АЗАРІЯ І МИСАЇЛ — У ПЕЧІ ВАВИЛОНСЬКІЙ
    67. ПАДІННЯ ВАВИЛОНСЬКОГО ЦАРСТВА
    68. МІДІЙСЬКО-ПЕРСЬКЕ ПАНУВАННЯ. ПРОРОК ДАНИЇЛ У ЛЕВ’ЯЧОМУ РОВІ
    69. ПОВЕРНЕННЯ ЮДЕЇВ З ВАВИЛОНСЬКОГО ПОЛОНУ І БУДІВНИЦТВО ДРУГОГО ХРАМУ
    70. ГРЕЦЬКЕ ПАНУВАННЯ. ПЕРЕКЛАД КНИГ СВЯТОГО ПИСЬМА ГРЕЦЬКОЮ МОВОЮ
    71. МУЧЕНИКИ ЗА ВІРУ МАККАВЕЇ
    72. РИМСЬКЕ ПАНУВАННЯ. ВСЕЗАГАЛЬНЕ ОЧІКУВАННЯ СПАСИТЕЛЯ
    73. ПАЛЕСТИНА
  3. НОВИЙ ЗАВІТ
    1. НАРОДЖЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ
    2. ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ
    3. ПРЕСВЯТА ДІВА МАРІЯ В ЙОСИФА
    4. СПОВІЩЕННЯ АНГЕЛА ПРО НАРОДЖЕННЯ ПРЕДТЕЧІ
    5. БЛАГОВІЩЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ
    6. ПРЕСВЯТА ДІВА МАРІЯ ВІДВІДУЄ ПРАВЕДНУ ЄЛИЗАВЕТУ
    7. НАРОДЖЕННЯ ІОАНА ПРЕДТЕЧІ
    8. НАРОДЖЕННЯ ХРИСТА
    9. ПОКЛОНІННЯ ВОЛХВІВ
    10. СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЄ
    11. ВТЕЧА В ЄГИПЕТ І ПОБИТТЯ НЕМОВЛЯТ. ПОВЕРНЕННЯ В НАЗАРЕТ
    12. ОТРОК ІСУС У ХРАМІ
    13. ПРОПОВІДЬ ІОАНА ПРЕДТЕЧІ
    14. ХРЕЩЕННЯ ІСУСА ХРИСТА
    15. ІСУС ХРИСТОС У ПУСТЕЛІ І СПОКУШЕННЯ ЙОГО ДИЯВОЛОМ
    16. ЯВЛЕННЯ ІСУСА ХРИСТА НАРОДОВІ І ЙОГО ПЕРШІ УЧЕНИКИ
    17. ПЕРШЕ ЧУДО ІСУСА ХРИСТА
    18. ВИГНАННЯ ТОРГОВЦІВ ІЗ ХРАМУ
    19. БЕСІДА ІСУСА ХРИСТА З НИКОДИМОМ
    20. БЕСІДА ІСУСА ХРИСТА ІЗ САМАРЯНКОЮ
    21. ЗЦІЛЕННЯ СИНА ЦАРЕДВОРЦЯ
    22. ЗЦІЛЕННЯ РОЗСЛАБЛЕНОГО БІЛЯ ОВЕЧОЇ КУПАЛЬНІ
    23. ЗЦІЛЕННЯ СУХОРУКОГО
    24. ОБРАННЯ АПОСТОЛІВ
    25. НАГІРНА ПРОПОВІДЬ
    26. ЗАПОВІДІ БЛАЖЕНСТВА
    27. ПРОВИДІННЯ БОЖЕ
    28. ПРО НЕОСУДЖЕННЯ БЛИЖНЬОГО
    29. ПРО ПРОЩЕННЯ БЛИЖНЬОГО
    30. ПРО ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО
    31. СИЛА ВІРИ І МОЛИТВИ ЗА ІНШИХ — ЗЦІЛЕННЯ РОЗСЛАБЛЕНОГО В КАПЕРНАУМІ
    32. ВОСКРЕШЕННЯ СИНА НАЇНСЬКОЇ ВДОВИ
    33. ПРИТЧА ПРО СІВАЧА
    34. ПРИТЧА ПРО ЗЕРНО ГІРЧИЧНЕ
    35. ПРИТЧА ПРО ЗАКОНИ
    36. ПРО ПШЕНИЦЮ І ПЛЕВЕЛИ (КУКІЛЬ)
    37. ПРО ПРИШЕСТЯ ЦАРСТВА БОЖОГО НА ЗЕМЛЮ
    38. ПРИБОРКАННЯ БУРІ
    39. ВОСКРЕШЕННЯ ДОЧКИ ІАІРА
    40. УСІКНОВЕННЯ ГЛАВИ ІОАНА ПРЕДТЕЧІ
    41. ЧУДЕСНЕ НАГОДУВАННЯ НАРОДУ П’ЯТЬМА ХЛІБАМИ
    42. ХОДІННЯ ІСУСА ХРИСТА ПО ВОДАХ
    43. ЗЦІЛЕННЯ ДОЧКИ ХАНАНЕЯНКИ
    44. СПОВІДАННЯ ПЕТРА. ІСУС ХРИСТОС СПОВІЩАЄ ПРО СВОЇ СТРАЖДАННЯ, СМЕРТЬ І ВОСКРЕСІННЯ
    45. ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ
    46. ГОЛОВНА ЗАПОВІДЬ ІСУСА ХРИСТА — ЛЮБОВ ДО БОГА І БЛИЖНЬОГО
    47. ПРИТЧА ПРО МИЛОСЕРДНОГО САМАРЯНИНА
    48. ІСУС ХРИСТОС У МАРФИ Й МАРІЇ
    49. ВИКРИТТЯ СПАСИТЕЛЕМ ФАРИСЕЇВ У ГРІХУ ХУЛИ НА ДУХА СВЯТОГО І ПРОСЛАВЛЕННЯ НИМ БОЖОЇ МАТЕРІ
    50. ХТО НАЗИВАЄТЬСЯ В ЄВАНГЕЛІЇ БРАТАМИ ГОСПОДА ІСУСА ХРИСТА
    51. ЗЦІЛЕННЯ СЛІПОНАРОДЖЕНОГО
    52. ПРИТЧА ПРО НЕРОЗУМНОГО БАГАЧА
    53. ІСУС ДАРУЄ МОЛИТВУ УЧЕНИКАМ
    54. ПРО ПРОЩЕННЯ ОБРАЗ. ПРИТЧА ПРО МИЛОСЕРДНОГО ЦАРЯ І НЕМИЛОСЕРДНОГО ПОЗИКОДАВЦЯ
    55. ЗЦІЛЕННЯ ДЕСЯТЬОХ ПРОКАЖЕНИХ
    56. ПРИТЧА ПРО БАГАЧА І ЛАЗАРЯ
    57. ПРИТЧА ПРО МИТАРЯ І ФАРИСЕЯ
    58. БЛАГОСЛОВЕННЯ ДІТЕЙ
    59. ПРИТЧА ПРО БЛУДНОГО СИНА
    60. ПРОРОЦТВО ІСУСА ХРИСТА ПРО КІНЕЦЬ СВІТУ І ДРУГЕ ЙОГО ПРИШЕСТЯ
    61. ПРИТЧА ПРО ДЕСЯТЬОХ ДІВ
    62. ПРИТЧА ПРО ТАЛАНТИ
    63. ПРО СТРАШНИЙ СУД
    64. ВОСКРЕШЕННЯ ЛАЗАРЯ
    65. УРОЧИСТИЙ ВХІД ГОСПОДА В ЄРУСАЛИМ
    66. ПРИТЧА ПРО ЗЛИХ ВИНОГРАДАРІВ
    67. ПРО ПОДАТОК КЕСАРЕВІ
    68. ПРО ВОСКРЕСІННЯ МЕРТВИХ
    69. ПРО БОЖЕСТВЕННЕ ДОСТОЇНСТВО МЕСІЇ ХРИСТА
    70. ЛЕПТА ВДОВИ
    71. ІУДИНА ЗРАДА
    72. ТАЙНА ВЕЧЕРЯ
    73. МОЛИТВА ІСУСА ХРИСТА В САДУ ГЕФСИМАНСЬКОМУ І ВЗЯТТЯ ЙОГО ПІД ВАРТУ
    74. СУД НАД ІСУСОМ ХРИСТОМ У ПЕРВОСВЯЩЕНИКІВ
    75. ЗРЕЧЕННЯ АПОСТОЛА ПЕТРА
    76. ПОГИБЕЛЬ ІУДИ
    77. ІСУС ХРИСТОС НА СУДІ У ПИЛАТА
    78. ІСУС ХРИСТОС НА СУДІ У ЦАРЯ ІРОДА
    79. ОСТАННІЙ СУД НАД ІСУСОМ ХРИСТОМ У ПИЛАТА
    80. ХРЕСНИЙ ШЛЯХ ІСУСА ХРИСТА НА ГОЛГОФУ
    81. РОЗІП’ЯТТЯ І СМЕРТЬ ІСУСА ХРИСТА
    82. ЗНЯТТЯ З ХРЕСТА І ПОХОВАННЯ СПАСИТЕЛЯ
    83. ВОСКРЕСІННЯ ІСУСА ХРИСТА
    84. ЯВЛЕННЯ ВОСКРЕСЛОГО ІСУСА ХРИСТА ДВОМ УЧЕНИКАМ НА ДОРОЗІ В ЕММАУС
    85. ЯВЛЕННЯ ІСУСА ХРИСТА ВСІМ АПОСТОЛАМ ТА ІНШИМ УЧЕНИКАМ, КРІМ АПОСТОЛА ФОМИ
    86. ЯВЛЕННЯ ІСУСА ХРИСТА АПОСТОЛОВІ ФОМІ ТА ІНШИМ АПОСТОЛАМ
    87. ЯВЛЕННЯ ІСУСА ХРИСТА БІЛЯ МОРЯ ТИВЕРІАДСЬКОГО І ВІДНОВЛЕННЯ В АПОСТОЛЬСТВІ ПЕТРА, ЯКИЙ ЗРІКСЯ
    88. ЯВЛЕННЯ ІСУСА ХРИСТА АПОСТОЛАМ І ПОНАД П’ЯТИСТАМ УЧЕНИКАМ
    89. ХРИСТОС ВОСКРЕС!
    90. ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ
    91. ЗІШЕСТЯ СВЯТОГО ДУХА НА АПОСТОЛІВ
    92. ЖИТТЯ ПЕРШИХ ХРИСТИЯН
    93. ГОНІННЯ ЮДЕЇВ НА ХРИСТИЯН. СВЯТИЙ ПЕРВОМУЧЕНИК СТЕФАН
    94. НАВЕРНЕННЯ САВЛА
    95. УСПІННЯ БОЖОЇ МАТЕРІ
    96. АПОСТОЛЬСЬКИЙ СОБОР У ЄРУСАЛИМІ
    97. ПРОПОВІДНИЦЬКІ ТРУДИ АПОСТОЛІВ
    98. КОРОТКІ ВІДОМОСТІ ПРО ПРОПОВІДІ ТА ДОЛЮ СВ. АПОСТОЛІВ
    99. ПОВСЮДНІ ГОНІННЯ НА ХРИСТИЯН. ЗРУЙНУВАННЯ ЄРУСАЛИМА
    100. ПРИПИНЕННЯ ГОНІНЬ. ВОЗДВИЖЕННЯ ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО
    101. НОВІ ВОРОГИ ХРИСТИЯНСТВА
    102. ВСЕЛЕНСЬКІ СОБОРИ
    103. ВІДОКРЕМЛЕННЯ РИМСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ПРОСВІЧЕННЯ СЛОВ’ЯН

<br /> ЧАСТИНА ТРЕТЯ.<br /> Священна історія Старого та Нового Завіту.<br />

ВСТУП У СВЯЩЕННУ ІСТОРІЮ СТАРОГО ТА НОВОГО ЗАВІТУ

Бог завжди живе в любові. Як Бог Отець любить Бога Сина і Бога Духа Святого, так Бог Син любить Бога Отця і Бога Духа Святого, так і Бог Дух Святий любить Бога Отця і Бога Сина.

Бог є любов (Див.: 1 Ін 4, 8).

Життя в любові є велика радість, найвище щастя. І Бог забажав, щоб і інші істоти отримали цю радість.

Для цього Він створив світ.

Спочатку Бог створив ангелів, а потім наш земний світ.

Нам, людям, Господь дав розум і безсмертну душу і дав нам призначення: пізнавати Бога і ставати усе кращими, добрішими, тобто удосконалюватися в любові до Бога й одне до одного й отримувати від цього дедалі більшу радість у житті.

Та люди порушили волю Божу — вчинили гріх; своїм гріхом затьмарили розум, волю, а в тіло внесли хвороби й смерть; стали страждати й умирати. Люди самі, своїми силами вже не могли перемогти в собі гріх та його наслідки: виправити розум, волю, серце і знищити смерть.

Це міг зробити тільки один Всемогутній Бог.

Господь Всевідець знав усе це ще до створення світу.

Коли перші люди вчинили гріх, Він сказав їм, що прийде у світ Спаситель — Син Божий, Ісус Христос, Який переможе гріх, спасе людей від вічної смерті і поверне їх до любові, до вічного життя — до блаженства.

Увесь період від створення світу до пришестя Спасителя на землю називається Старим (Ветхим) Завітом, тобто давнім договором, угодою Бога з людьми, за якою Бог підготував людей до прийняття обіцяного Спасителя. Люди мусили пам’ятати обіцянку (обітницю) Божу, вірувати й чекати на пришестя Христа.

Виконання цієї обіцянки — пришестя на землю Спасителя, єдиносущного Сина Божого, Господа нашого Ісуса Христа, називається Новим Завітом, оскільки Ісус Христос, з’явившись на землю, подолав гріх і смерть, уклав з людьми новий союз чи угоду, за якою усі знову можуть досягти втраченого блаженства — вічного життя з Богом через засновану Ним на землі святу Церкву.

СТАРИЙ ЗАВІТ

СТВОРЕННЯ НЕБА — НЕВИДИМОГО СВІТУ

На початку, раніше усього видимого світу і людини, Бог з нічого створив небо, тобто духовний, невидимий світ, та ангелів. Ангели — це безтілесні і безсмертні духи, обдаровані розумом, волею і могутністю. Бог створив безліч їх. Вони відрізняються один від одного і за рівнем досконалості, і за родом свого служіння, і поділяються на декілька чинів. Вищі з них називаються серафимами, херувимами й архангелами.

Усі ангели були створені добрими, щоб вони любили Бога й один одного і від цього життя в любові мали постійну велику радість. Але Бог не бажав примушувати любити, тому Він дозволив ангелам зробити вільний вибір — чи бажають вони самі любити Його — жити в Богові чи ні.

Один, найвищий і наймогутніший ангел на ім’я Денниця, загордився своєю могутністю і силою, не захотів любити Бога та виконувати волю Божу, а волів сам стати, як Бог. Він почав зводити наклепи на Бога, в усьому чинити спротив і все заперечувати, і став темним, злим духом — дияволом, сатаною. Слово «диявол» означає «наклепник», а слово «сатана» — «противник» Бога і всього доброго. Цей злий дух спокусив і потяг за собою багатьох інших ангелів, які також зробилися злими духами і називаються бісами

Тоді виступив проти сатани один з найвищих ангелів Божих, архангел Михаїл, і сказав: «Хто рівний Богу? Ніхто, крім Бога!» І сталася на небі війна: Михаїл і ангели його воювали з сатаною, а сатана і біси воювали супроти них.

Та не змогла зла сила втриматися проти ангелів Божих, і впав сатана разом з бісами, як блискавка, униз — у пекло. «Пекло» — так називається місце далеко від Бога, де і перебувають тепер злі духи. Там вони мучаться у своїй злобі, бачачи свою безсилість перед Богом. Усі вони через своє некаяття так утвердились у злобі, злі, що вже не можуть бути добрими. Вони намагаються підступністю і хитрощами спокусити кожну людину, навіюючи їй облудні думки і злі бажання, аби погубити.

Так виникло зло в Божому творінні. Злом називається усе, що робиться проти Бога, усе, що порушує волю Божу.

А всі ангели, які залишилися вірними Богу, живуть з Богом у повсякчасній любові та радості, виконуючи завжди волю Божу. І тепер вони так утвердилися в добрі та любові Божій, що вже ніколи не можуть творити зла — не можуть грішити, тому і називаються святими ангелами. Слово «ангел» українською означає «вісник». Бог посилає їх сповіщати людям Свою волю, для цього ангели приймають на себе видимий, людський образ.

Кожному християнинові Бог дає при хрещенні ангела-охоронителя, який невидимо охороняє людину впродовж усього її земного життя, не залишає її душі і після смерті.

СТВОРЕННЯ ЗЕМЛІ — ВИДИМОГО СВІТУ

Після створення неба — невидимого, ангельського світу, Бог створив з нічого, одним Своїм словом, землю, тобто речовину (матерію), з якої поступово створив увесь наш видимий (матеріальний) світ: видиме небо, землю і все, що на них.

Бог міг би створити увесь світ в одну мить, та оскільки Він із самого початку хотів, щоб цей світ жив і розвивався поступово, то і створив його не відразу, а протягом певних періодів часу, які в Біблії названі «днями».

Але ці «дні» творіння не були нашими звичайними днями, коли доба містить у собі 24 години. Адже наш день залежить від руху Землі навколо Сонця, а в перші три дні творіння не було ще і самого Сонця, отже, не могло бути і теперішніх днів. Перші п’ять книг Біблії (так зване п’ятикнижжя Мойсеєве) написані пророком Мойсеєм давньоєврейською мовою, а цією мовою і день, і період часу називались одним словом «іом». Але знати достеменно, які це були «дні», ми не можемо, тим більше, що нам відомо, що «У Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день» (2 Пет. 3, 8; Див. також Пс. 89, 5).

Святі отці Церкви вважають сьомий «день» світу таким, що триває і дотепер, а потім, після воскресіння мертвих, настане вічний восьмий день, тобто вічне майбутнє життя. Як і пише про те, приміром, св. Іоан Дамаскин (VIII ст.): «Вважається сім віків цього світу, від сотворення неба і землі до загального кінця і воскресіння людей. Бо хоч є одиничний кінець — смерть кожного, але є й загальний завершений кінець, коли настане загальне воскресіння людей. А восьмий вік — майбутній».

Св. Василій Великий ще у IV ст. писав у своїй книзі «Бесіди про Шестидення»: «Отож чи назвеш його днем, чи віком, висловлюватимеш одне і те саме поняття».

Отже, спочатку створена Богом земля (матерія) не містила в собі нічого визначеного, не мала ніякої форми (як туман чи вода) й була огорнена темрявою, і Дух Божий носився над нею, даючи їй життєдайну силу.

«На початку створив Бог небо та землю» (Бут. 1, 1).

«На початку» — по-єврейськи «берешит», означає «спочатку», або «на початку часу», бо до цього була вічність.

«Створив» — тут вжите єврейське слово «барa», яке означає «зробив із нічого»; на відміну від іншого єврейського слова «ассa», яке означає «споруджувати, створювати, утворювати, робити з наявного матеріалу». Слово «барa» (створив із нічого) вживається всього три рази при описі творення світу:

  1. На початку — перший творчий акт.
  2. При створенні «душі живої» — перших тварин.
  3. При створенні людини.

Про небо, у духовному розумінні цього слова, далі нічого не говориться, бо воно було закінчене, остаточно упорядковане. Як уже сказано, це був світ духовний, ангельський. Далі в Біблії буде розповідатися про твердь небесну, яка названа Богом «небом», так само, як і вище духовне небо.

«Земля ж була безвидна і порожня, і темрява над безоднею, і Дух Божий носився над водою» (Бут. 1, 2).

Під «землею» тут розуміють первісну ще невпорядковану речовину — матерію, з якої Господь Бог за шість днів упорядкував чи утворив потім видимий світ — Всесвіт. Ця неупорядкована речовина — матерія чи хаос — називається безоднею, як неозорий і нічим не обмежений простір, і водою, як водоподібна чи пароподібна речовина.

Темрява була над безоднею, тобто вся ця хаотична маса була занурена у морок через цілковиту відсутність світла.

І Дух Божий носився над водою: тут вже початок творчої дії Божої. Сам вираз «носився» (єврейське слово, ужите тут, має таке значення: обіймав собою усю речовину, немов птах розпростертими крилами обіймає і зігріває пташенят своїх) означає дію Духа Божого на первісну речовину — матерію; це слід розуміти як надання їй життєвої сили, необхідної для її утворення та розвитку. У творенні світу однаковою мірою брали участь усі три Лиця Пресвятої Тройці: Отець, Син і Святий Дух як Триєдиний Бог, Єдиносущний і Нероздільний. Слово «Бог» у цьому місці в оригіналі поставлено у множині — «Елогім», тобто Боги (однина Елоах чи Ел — Бог); а слово «сотворив» — «бара» поставлено в однині. Таким чином, первісний текст Біблії з перших своїх рядків вказує на єдиносутність Лиць Св. Тройці, кажучи: «На початку сотворив Боги (Три Лиця Св. Тройці) небо і землю».

Про це так само ясно сказано й у Псалмах: «Словом Господнім сотворені небеса, і Духом уст Його — вся сила їх» (Пс. 32, 6). Тут під «Словом» розуміють Бог Син, під «Господом» — Бог Отець і під «Духом уст Його» — Бог Дух Святий. Син Божий, Ісус Христос, в Євангелії прямо іменується «Словом»: «Споконвіку було Слово, і Слово було Бог… Все через нього сталося, і без Нього ніщо не сталося, що сталося» (Ін. 1, 1—3).

Це особливо важливо знати, тому що було б неможливе і сотворення самого світу, якби спочатку не було добровільного бажання Сина Божого принести хресну жертву для спасіння світу: «Ним (Сином Божим) і для Нього створено все… і Він є раніше усього, і все Ним стоїть. І Він є глава тіла Церкви; Він — початок, первісток із мертвих, щоб мати Йому у всьому першість, бо благоугодно було Отцю, щоб у Ньому була вся повнота і щоб через Нього примирити з Собою все, умиротворивши через Нього, Кров’ю хреста Його, і земне і небесне» (Колос. 1, 16—20).

І сказав Бог: «Нехай буде світло!» І сталося світло. І назвав Бог світло днем, а темряву ніччю. І був вечір, і був ранок. Це і був перший «день» світу.

БЕСІДА ПРО ПЕРШИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ

Першою дією світобудови Божої було сотворення світла: «І сказав Бог: нехай буде світло. І стало світло. І побачив Бог світло, що воно добре, і відокремив Бог світло від темряви. І назвав Бог світло днем, а темряву ніччю. І був вечір, і був ранок: день один» (Бут. 1, 3—5).

Може видатися дивним, як могло стати світло і чергуватися день та ніч з першого «дня» творення, коли ще не було сонця та інших світил небесних. Це давало привід атеїстам XVIII ст. (Вольтер, енциклопедисти та ін.) глузувати зі Св. Біблії. Однак вони не підозрювали, що таке їхнє зневажливе ставлення завдасть шкоди їм самим.

Світло за своєю природою цілком незалежне від сонця (вогонь, електричний струм). Світло лише згодом, з волі Божої, зосередилось, і то не все, в небесних світилах.

Джерелом світла для нашого світу є передусім Сонце, але воно може виникати й по-іншому. Якщо первісне світло могло з’явитися раніше за сонце і могло бути, наприклад, таким, як світло нинішнього північного сяйва, результатом взаємодії двох протилежних електричних зарядів, то, вочевидь, мали бути і моменти, коли це світло починалося, досягало найвищого блиску і потім знову послаблювалось і майже згасало. Таким чином, за біблійним виразом, були дні і ночі, могли бути вечір і ранок, перш ніж виникло сонце, яке і стало мірилом для визначення пір доби.

Деякі дослідники вказують, що давньоєврейські слова «єрев» і «вокер» — вечір і ранок — означають також «безладдя» і «порядок». Св. Іоан Золотоустий каже: «Кінець дня і кінець ночі (Мойсей) ясно назвав одним днем, щоб установити якийсь лад і послідовність у видимому (світі) і щоб не було ніякої плутанини».

Слід завжди пам’ятати, що в науці немає межі пізнання: чим більше наука осягає, тим більше неосяжного розкривається перед нею. Тому наука ніколи не може сказати свого останнього слова. Що й підтверджувалось уже безліч разів у минулому і ще більше підтверджується тепер.

Усього лише кілька десятків років тому наука, здавалося б, сказала своє «останнє слово». Наукою було встановлено те, що було лише філософською гіпотезою давньогрецької думки. Було відкрито атом, так звану першооснову матерії, найдрібнішу мертву матеріальну точку, ніяк і ні під яким виглядом неподільну. Тому й було дано наукову назву цій частці, як основі матерії, «атом», що означає грецькою мовою «неподільний»

Однак пізніші наукові відкриття дозволили вченим дослідити і цю, до цих пір «неподільну», здавалося б, частку матерії

Незважаючи на свою крихітність, атом виявився не найменшою часткою матерії, а являє собою цілу «планетну систему» в мініатюрі. Всередині кожного атома знаходиться немовби його «серце» чи «сонце» — атомне ядро. Атомне «сонце» — ядро оточене «планетами» — електронами. Планети — електрони — обертаються навколо свого «сонця» з величезною швидкістю — 1000 більйонів обертів на секунду. Кожне атомне ядро — «сонце» — заряджене позитивно. Атомні «планети» — електрони — заряджені негативно. Тому атомне ядро притягує до себе електрони й утримує їх на орбітах обертання за законами обертання планет навколо Сонця в космосі. До того ж у навколишньому світі є стільки різноманітних видів атомних «планетних» систем, скільки існує різних речовин — за таблицею елементів Менделєєва.

Більше того, сучасна електронна фізика встановила, що атомні ядра, незважаючи на їх важкоуявлювану крихітність, є також складними тілами. Атомні ядра складаються з протонів та нейтронів, сполучених між собою певним чином. Якась же невідома сила з’єднує їх і скріплює!

Так відкриття наукою будови атома перетворюється на відкриття досконалості у творенні світу премудрим Творцем і цілковито змінює поняття про матерію. Такої матерії, як розуміють її войовничі матеріалісти, не існує.

Наукою встановлено, що первинною основою матерії є енергія, а первинним видом енергії є світлова енергія. Отже, стає зрозуміло, чому на початку формування матерії Бог створив світло.

Таким чином, перші рядки Біблії для нас є найкращим свідченням Богонатхненності Св. Біблії. Бо звідки міг знати Мойсей, що творення світу мало починатися зі світла, коли це стало надбанням науки тільки в XX столітті?
Так біблійний Мойсей, за Божественним Одкровенням, розкрив таємницю будови речовини — матерії, яку не могла знати жодна людина в ті далекі часи.

Отже, відкриття атомної енергії, «життя атома» є лише новим доказом Божественної істини.

«Дивні діла Твої, Господи, усе премудрістю сотворив єси!».

БЕСІДА ПРО ДРУГИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ

На другий «день» світу Бог створив твердь — той неосяжний простір, який простягається над нами й оточує землю, тобто видиме нами небо.

Друге творче повеління утворює твердь (небесне склепіння. — Ред.). «І сказав Бог: нехай буде твердь посеред води, і нехай відокремить вона воду від води. І сталося так. І створив Бог твердь, і відокремив Бог воду, яка під твердю, від води, яка над твердю. І назвав Бог твердь небом. І побачив Бог, що це добре. І був вечір, і був ранок: день другий» (Бут. 1, 6—8). Твердь — повітряний простір, чи видиме небо.

Походження тверді можна уявити так. Невимірно величезна маса первісної водянистої речовини розпалася, за волею Божою, на безліч окремих куль, які почали обертатися на своїх осях і понеслися кожна по своїй окремій орбіті. Простір, що утворився між цими кулями, став твердю, бо в цім просторі рух новостворених світів стверджено Богом визначеними і незмінними законами тяжіння, так що вони не стикаються один з одним і зовсім не заважають один одному у своєму русі. Вода над твердю — це новостворені водянисті кулі, які потім зміцніли, і з четвертого дня творення засяяли та заіскрились угорі, на небі; а вода під твердю — це наша планета — Земля. Все це тоді називалося водою тому, що на другий день творення ще не набуло міцності у будові і формі.

Гідна уваги вказівка великого вчителя Церкви св. Іоана Дамаскина, який жив у VIII ст. В ірмосі 3-ї пісні 5-го гласу він каже: «На нічому поставив Ти землю повелінням Своїм і повісив її, щоб непорушно стояла на непорушному, Христе, камені заповідей Твоїх…» Так св. Іоан Дамаскин розкрив наукову істину за багато століть до того, коли вона стала надбанням науки.

БЕСІДА ПРО ТРЕТІЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ

На третій «день» світу Бог зібрав воду, яка під небом, в одне місце, й утворилася суша. І назвав Бог сушу землею, а зібрання вод морями. І повелів землі проростити зелень, траву і дерева. І вкрилася земля травою й усілякими рослинами та деревами.

Далі земля набуває такого упорядкування, що на ній виникає вже життя, хоча ще тільки нижче, а саме: життя рослинне. «І сказав Бог: нехай збереться вода, яка під небом, в одне місце, і нехай буде суша. І сталося так. І сказав Бог: нехай проростить земля зелень, траву, що насіння розсіває [за родом і за подобою її], і дерево плодюче, що приносить плід, за родом своїм, в якому насіння його на землі. І сталося так… І Бог побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок: день третій» (Бут. 1, 9—13). Відділення води від суші на третій день не слід уявляти просто, так би мовити, як відцідження готової води від твердих землистих частинок. Води ще не було в тім вигляді й хімічному складі, як ми тепер її знаємо. Отже, по-перше, творчим словом Господнім безформна та невпорядкована речовина нашої планети була перетворена у третій день світу на два види: було створено воду і сушу, й остання одразу ж утворила на своїй поверхні різні водойми: річки, озера, моря тощо. По-друге, планета наша одяглась прозорим шаром атмосферного повітря, і з’явились гази з їх численними сполуками. По-третє, і на самій землі предметом творчих дій стала не тільки поверхня суші з горами, долинами тощо, але й у надрах її — різні шари ґрунту, метали, мінерали тощо. По-четверте, особливим повелінням Творця на землі з’явилась усіляка рослинність. Нарешті, слід вважати, що на третій день світу й інші темні та хаотичні маси небесних тіл набули остаточного впорядкування, відповідного до своєї мети, хоча Мойсей і каже лише про одну землю. Такі міркування ґрунтуються хоча б на тім, що другого і четвертого дня Господь діє в усій світобудові, отже ж, — бути того не може, щоб увесь третій день було присвячено тільки одній землі, яка є нікчемною піщинкою у Всесвіті. Творчу дію третього дня можна уявити собі ось так. Земля все ще була суцільною водною поверхнею. Тоді сказав Бог: «Нехай збереться вода, яка під небом, в одне місце, і нехай буде суша. І сталося так». Речовина, згущуючись і охолоджуючись, в одних місцях піднімалася, в інших опускалася; узвишшя оголювалися від води, робилися сушею, а заглибини та западини заповнювалися водою й утворювали море. «І назвав Бог сушу землею, а зібрання вод назвав морями: і побачив Бог, що це добре» (Бут. 1, 10). Але земля не мала ще того, що являло собою мету її створення: на ній не було ще ніякого життя, тільки голі мертві скелі похмуро дивилися на водойми. Та ось, коли відбулося відокремлення суходолу від води та утворилися необхідні умови для життя, то, за словом Божим, не загаялися з’явитись і перші початки її — у вигляді рослинності: «І сказав Бог: нехай проростить земля зелень, траву, що насіння розсіває [за родом і за подобою її], і дерево плодюче, що приносить плід, за родом своїм, в якому насіння його на землі. І сталося так… І Бог побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок: день третій» (Бут. 1, 11, 13).

Науці відомі залишки тієї рослинності, і вона вражає незвичайними розмірами. Те, що тепер є невеличкою билинкою, як, приміром, наша папороть, у первісні часи було велетенським деревом. Ниточки теперішнього моху тоді сягали значної товщини. Але як могла вирости ця потужна рослинність без сонячного проміння, що осяяло землю лише наступного, четвертого дня? Та наукові дослідження тут, як і в багатьох інших випадках, з усією незаперечністю непохитної істини підтверджують буттєпис. Проводилися досліди щодо впливу електричного світла на розвиток зелені. Один учений (Фамінцин) досяг істотних результатів у цій царині навіть з допомогою світла гасової лампи. Отже, поставлене питання, з огляду на наукові дослідження, втратило будь-який сенс. Серйознішим у даному випадку виглядає інше зауваження, а саме: в тому самому пласті Землі, в якому вперше з’являються сліди органічного життя і в якім, за Біблією, земля родила тільки зелень і взагалі рослинність, разом з рослинами зустрічаються вже й тваринні організми: корали, слимаки найпростіших форм тощо. Але й це можна пояснити: шари землі не відділяються один від одного якимось непроникним муром; навпаки, протягом безлічі століть, пережитих Землею, відбувалися найрізноманітніші коливання і зміни в їх заляганні, від чого вони змішувалися і часто переходили один в інший.

Хоча рослинність і розвивалася під впливом первісного світла, але її розвиток за таких умов не міг відбуватися з такою правильністю й доцільністю, яка спостерігається в ній тепер. Велика за розмірами, вона була бідною за формами й барвами. Буяла лише зелень: ані квіточки, ані бодай якогось плоду не зустрічається у пластах кам’яновугільного періоду. Вона, вочевидь, потребувала доцільно розподіленого світла теперішніх світил.

БЕСІДА ПРО ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ

На четвертий «день» світу, за велінням Божим, засяяли над нашою землею світила небесні: сонце, місяць і зірки. З тих пір і стали визначатися проміжки часу — наші теперішні дні, місяці і роки.

Після утворення землі йде впорядкування світил небесних. «І сказав Бог: нехай будуть світила на тверді небесній [для освітлення землі і] для відділення дня від ночі, і для знамень, і часів, і днів, і років; і нехай будуть вони світильниками на тверді небесній, щоб світити на землю. І стало так. І створив Бог два світила великі: світило більше, для керування днем, і світило менше, для керування ніччю, і зірки; і поставив їх Бог на тверді небесній […] І побачив Бог, що це добре. І був вечір, і був ранок: день четвертий» (Бут. 1, 14—19).

Творче повеління: нехай будуть світила рівнозначні попереднім повелінням Творця: нехай буде, нехай станеться… нехай збереться вода; і, як там мається на увазі не первісне творення, а творче утворення предметів, так і тут слід розуміти не нове витворення, а тільки повне утворення й упорядкування тіл небесних.

Як можна уявити походження світил небесних? За своєю внутрішньою й основною матерією світила небесні існували вже й до четвертого дня: це була саме та вода над твердю, з якої утворилося безліч кулястих тіл на другий день творення. На четвертий же день деякі з цих тіл були так збудовані, що первісне світло зосередилося в них найвищою мірою і почало діяти з величезною потужністю — самоосвітлювані тіла, чи світила, такі, як сонце та інші зірки. Інші ж кулясті тіла так і залишилися темними, але пристосованими Творцем відбивати світло, яке ллється на них від зірок, світил, що випромінюють світло, — це планети, які на нічному небі блимають, відбиваючи світло; наприклад, Місяць, Венера, Юпітер, Сатурн та інші.

БЕСІДА ПРО П’ЯТИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ

На п’ятий «день» світу, за словом Божим, вода породила душу живу, тобто у воді з’явились слимаки, комахи, плазуни та риба, а над землею, по тверді небесній, полетіли птахи.

На п’ятий день створені тварини, що живуть у воді, і пернаті у повітрі. «І сказав Бог: нехай вода породить плазунів, душу живу; і птахів, що літають над землею під небесною твердю. [І сталося так]. І створив Бог риб великих […] І побачив Бог, що це добре. І благословив їх Бог, кажучи: плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте води в морях, і птахи нехай розмножуються на землі. І був вечір, і був ранок: день п’ятий» (Бут. 1, 20—23).

Творче веління Боже, звичайно, творить усіх тварин із стихій земних; але як раніше, так і тут, навіть тут більше, ніж у попередніх випадках, Йому, а не стихіям природним, притаманна утворювальна сила: адже з появою тварин у природу вводиться нове, вище начало життя — з’являються істоти, які вільно рухаються.

Даруючи новоствореним тваринам можливість розмножуватися, Бог дає їм здатність відтворювати нові особини, кожну за родом своїм.

Детальніше творчу дію п’ятого дня можна уявити собі так.

Небо прикрашалося світилами, на землі розвивалися велетенські рослини, але не було ще на землі живих істот, які могли б насолоджуватися дарами природи. Для їх існування не було ще належних умов, бо повітря було насичене шкідливими випаровуваннями, які могли сприяти лише рослинності. Атмосфера містила в собі ще стільки побічних домішок, переважно вуглекислого газу, що це унеможливлювало життя тварин. Потрібно було очистити атмосферу від шкідливих для життя речовин. Це завдання виконала гігантська рослинність під впливом Сонця, яке засяяло на четвертий день. Вуглекислий газ є одним з найсуттєвіших елементів рослинного життя, і, оскільки ним було перенасичено атмосферу, то створена рослинність почала швидко розвиватися, поглинаючи вуглекислий газ і очищаючи від нього атмосферу. Найбільші кам’яновугільні поклади — не що інше, як той самий атмосферний вуглекислий газ, перетворений рослинністю на тверде тіло. Так відбулося очищення атмосфери, і, коли з’явилися умови для існування тваринного життя, воно не забарилося постати в силу нового творчого акту.

«І сказав Бог: нехай вода породить плазунів, душу живу; і птахів, що літають над землею під небесною твердю». В силу цього Божественного повеління відбувся новий творчий акт, не просто утворювальний, як у попередні дні, а в повному розумінні творчий, яким був і перший акт творення первісної речовини, — з нічого.

Тут створювалася «душа жива», вводилося щось таке, чого не було до того в первісній речовині. І дійсно, Мойсей тут удруге вживає дієслово «бара» — творити з нічого. «І створив Бог риб великих і всяку живу душу тварин, плазунів, яких породила вода, за їх родом, і всяких птахів крилатих за родом їх»

Наукові дослідження пояснюють і доповнюють цю коротку розповідь. Спускаючись у глибини земних нашарувань, палеонтологи досягають того шару, в якому вперше з’являється «душа жива». Цей шар ґрунту — колиска тваринного життя, і в ньому зустрічаються найпростіші тваринні організми.

Найдавніша «душа жива», відома науці, — це так званий Еозоон канадський, знайдений у найнижчих нашаруваннях так званого Лаврентійського періоду. Згодом з’являються корали й інфузорії, а також ракоподібні організми різних видів, а ще вище — велетенські плазуни та ящери. З них найбільш відомі іхтіозавр, диплодок, тиранозавр, плезіозавр, птеродактиль тощо. Всі ці види вражають своїми велетенськими розмірами.

«І побачив Бог, що це добре. І благословив їх Бог, кажучи: плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте води в морях, і птахи нехай розмножуються на землі. І був вечір, і був ранок: день п’ятий».

БЕСІДА ПРО ШОСТИЙ ДЕНЬ ТВОРЕННЯ

На шостий, останній, день творення було створено тварин, які живуть на землі, і людину.

Як для створення риб і плазунів Господь звертався до води, саме так і для створення четвероногих Він звертається тепер до землі, подібно до того, як до неї звертався для створення рослинності. Це слід розуміти так, що Господь дав землі силу, яка живить, а не так, як вважають деякі природознавці, нібито земля, що зігрівалася теплом сонячного проміння, сама породила тварин. У різноманітному світі природи нема ані найменшого натяку на те, що якийсь вид тварин міг перейти в інший, наприклад, травоїдна тварина — в хижу; тим більше протиприродно уявляти походження самого тваринного життя з неорганічних речовин (газів, мінералів тощо). «Коли сказав Бог: нехай виростить земля, — писав Василій Великий, — це не означає, що земля вже носить те, що знаходиться в ній; але Той, що дав повеління, дарував землі і силу» («Бесіди про Шестидення»).

Згідно з природничо-науковими дослідженнями можна уявити собі історію шостого дня творення ось так. Вода і повітря наповнювалися життям, але без живих істот залишалася ще третина нашої планети — суходіл, що має найліпші умови для існування. Та ось настав період і його заселення. «І сказав Бог: нехай виростить земля живу душу за родом її, тварин і плазунів, і земних звірів за родом їх. І стало так. І створив Бог звірів земних за родом їх, і худобу за родом її, і всіх плазунів земних за родом їх. І побачив Бог, що це добре» (Бут. 1, 24—25).

Якщо уявно підніматися все вище по сходинках земних нашарувань, від шару, що містить описаних динозаврів, риб та птахів, далі натрапляємо на шар, у якому з’являються нові організми — ссавці. Спочатку з’явилися на землі тварини великих видів, які нині вже не існують, — динотерій, мастодонт і мамонт (прадавні слони з величезними незграбними формами), згодом — більш досконалі тварини і, насамкінець, їх теперішні види — леви, тигри, ведмеді, олені, велика рогата худоба тощо.

Розглядаючи цю поступову появу і зміну видів, наука мимоволі ставить питання: як утворилися ці види? Чи вони являють собою незмінювані форми, що отримали свій початок у творчо-утворювальному акті, чи утворювалися поступово один з іншого, і всі — з одного первинного виду.

У ХІХ столітті, як відомо, великого поширення набула теорія Дарвіна — теорія так званого трансформізму або повільного розвитку (еволюції). Як же вона співвідноситься з біблійною історією творення.

Біблія каже, що рослини і тварини створені «за родом своїм», тобто не одна рослинна чи тваринна форма, а багато рослин і тварин. Та це не означає, що всі існуючі тепер види зобов’язані своїм походженням первісному творчому акту. Єврейське слово «мін», тобто «рід», має дуже широке значення, що не вкладається в наукове значення слова «вид». Воно ширше за нього; в усякому випадку, не охоплюючи собою теперішні види й різновиди тварин і рослин, не заперечує можливості поступового вдосконалення форм.

А що справді зміна у формах можлива — це доводиться незаперечними фактами. Багато сортів троянд, гвоздик та жоржин, багато порід курей та голубів, різних свійських тварин виведено не більше століття тому. Зміни також відбуваються під впливом різноманітних кліматичних умов, різноманітності ґрунтів, їжі тощо. На основі цього можна припустити, що кількість тваринних і рослинних форм у первісному світі була не такою великою й різноманітною, як тепер.

Біблія, розповідаючи, що власне творення (барa) було тільки при створенні первісного тваринно-органічного життя, а згодом відбувалося просте утворення, однак не заперечує категорично можливості розвитку видів одного з іншого; вона ясно і чітко твердить, що тваринні і рослинні організми були створені «за родом своїм», тобто в різноманітних визначених формах.

Теорія Дарвіна не має міцного підґрунтя в науці, і в нинішній час їй завдано жорстокої поразки. Не будемо наводити усіх наукових доказів, а згадаємо хоча б один. Відомий американський учений Кресм Морісон (колишній голова Нью-Йоркської академії наук) писав:

«Диво генів — явище, яке ми знаємо, але яке не було відоме Дарвінові, — свідчить про те, що про все живе було виявлено турботу.

Величина генів така неймовірно крихітна, що якби всі їх (гени), завдяки яким живуть люди усієї земної кулі, зібрати докупи, то вони вмістилися б у наперстку. Однак ці ультрамікроскопічні гени та супутні їм хромосоми містяться в усіх клітинках усього живого і є абсолютним ключем до тлумачення всіх ознак людини, тварини і рослини. Наперсток! У ньому можуть вміститися усі індивідуальні ознаки всіх (двох мільярдів) людських істот. Не може бути й мови, щоб сумніватися в цьому. Якщо це так, то як же виходить, що ген містить у собі навіть ключ до психології кожної окремої істоти, вміщаючи усе це в такому малому обсязі.

Ось де починається еволюція! Вона починається в одиниці, яка є охоронницею і носійкою генів. І ось той факт, що декілька мільйонів атомів, включених в ультрамікроскопічний ген, можуть виявитися абсолютним ключем, що скеровує життя на Землі, є свідченням, яке доводить, що про все живе виявлено турботу, що за них хтось наперед передбачив, і що передбачення походить від Творчого Розуму. Ніяка інша гіпотеза тут не може допомогти бодай розгадати цю загадку буття».

На шостий день творення землю вже скрізь заселили живі істоти. Світ живих істот мав вигляд розлогого дерева, коріння якого являли собою найпростіші, а верхні гілки — вищі тварини. Але це дерево було не повне, не викінчене, бракувало ще квітки, яка б вивершувала і прикрашала його верхівку, не було ще людини — вінця творіння.

Та ось з’явилась і вона. «І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим [і] за подобою Нашою, і хай панують вони над рибами морськими, і над птахами небесними, [і над звірями,] і над худобою, і над усією землею, і над усіма плазунами, що повзають по землі. І Бог створив людину за образом Своїм, за образом Божим Він її створив; чоловіка та жінку створив їх»

Тут утретє відбувся в повному розумінні творчий акт (бара), оскільки людина у своїй сутності має дещо таке, чого не було у створеній до неї природі, а саме: духу, що відрізняє її від усіх інших істот.

Так закінчилась історія творення та утворення світу. «І побачив Бог усе, що створив. І ось, дуже добре воно. І був вечір, і був ранок: день шостий» (Бут. 1, 31).

«І звершив Бог до сьомого дня діла Свої, які Він творив, і спочив у день сьомий від усіх діл Своїх, які творив. І благословив Бог день сьомий, і освятив його» (Бут. 2, 2—3).

На шостий «день» світу, за словом Божим, земля породила душу живу, і з’явилися на землі тварини, тобто худоба, плазуни і звірі; насамкінець сотворив Бог людину — чоловіка і жінку, за образом і подобою Своєю, тобто за духом схожими на Себе.

Закінчивши створенням людини створення всього видимого світу, Бог побачив, що все, що Він створив, — дуже добре.

У наступний після того період, тобто на сьомий «день» світу, який, як навчають св. отці, триває й нині, Бог перестав творити. Він благословив і освятив цей «день» і назвав його суботою, тобто «спокоєм»; і заповів, щоб і люди спочивали у кожен 7-й день від своїх справ і присвятили його служінню Богу і ближнім, тобто зробив цей день вільним від життєвих справ — святом

По закінченні творення Бог дозволив світу жити та розвиватися за встановленим Ним планом і законами (чи, як заведено казати, за «законами природи»), але в той же час Він безперестанно турбується про все створене, подаючи кожному творінню те, що йому необхідно для життя. Така турбота Божа про світ називається «Провидінням Божим«.

ЯК БОГ СТВОРИВ ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ

Бог створив людину інакше, ніж тварин. Перед творенням людини Бог, у Пресвятій Тройці, підтвердив своє бажання. Він сказав: «Створімо людину за образом Нашим [і] за подобою Нашою».

І створив Бог людину з праху земного, тобто з речовини, з якої було створено увесь матеріальний земний світ, і вдихнув у лице її дихання життя, тобто дав їй дух вільний, розумний, живий і безсмертний, за образом та подобою Своєю; і стала людина з безсмертною душею. Цим «подихом Божим», або безсмертною душею, і відрізняється людина від усіх інших живих творінь.

Таким чином, ми належимо до двох світів: тілом — до світу видимого, матеріального, речовинного, земного, а душею — до світу невидимого, духовного, небесного.

І дав Бог першій людині ім’я Адам, що означає «взятий із землі». Для неї створив Бог на землі рай, тобто чудовий сад, і поселив у ньому Адама, щоб він обробляв його та доглядав за ним.

У раю росли всілякі дерева з чудовими плодами, серед яких було два особливі дерева: одне називалося деревом життя, інше — деревом пізнання добра і зла. Плоди дерева життя мали силу оберігати людину від хвороб та смерті. Про дерево ж пізнання добра і зла Бог заповідав, тобто повелів людині: «Від усякого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їж, бо в день, у який ти скуштуєш від нього, смертю помреш»

За велінням Божим Адам дав імена усім звірам і птахам небесним, та не знайшов серед них собі друга й помічника, подібного собі. Тоді Бог навів на Адама міцний сон і, коли він заснув, узяв одне з ребер його і закрив те місце плоттю (тілом). І створив Бог з ребра, взятого в людини, жінку. Адам назвав її Євою, тобто матір’ю людей.

Бог благословив перших людей у раю і сказав їм: «Плодіться і розмножуйтеся, наповнюйте землю і володійте нею»

Створивши жінку з ребра першої людини, Бог указав нам, що всі люди походять від одного тіла і душі, повинні бути єдиними — любити і берегти одне одного.

(Див.: Бут. 2, 7—9; 2, 15—25; 1, 27—29; 5; 1—2).

ЖИТТЯ ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ У РАЮ

Рай, або прекрасний сад, в якому Бог оселив перших людей, Адама і Єву, знаходився в Азії, між річками Тигром та Євфратом.

Життя людей у раю було сповнене радощів і щастя. Совість їхня була спокійна, серце було чисте, розум — світлий. Не боялися вони ні хвороб, ні смерті, не мали потреби в одязі. Нічого їм не бракувало. Їжею для них були плоди райських дерев.

Між тваринами не було ворожнечі — сильні не чіпали слабших, жили разом і споживали траву і рослини. Ніхто з них не боявся людей, і всі любили і слухались їх.

Та найвище блаженство Адама і Єви було в молитві, тобто в бесіді з Богом. Бог являвся їм у раю видимим чином, як батько до дітей, і повідомляв їм усе необхідне.

Бог створив людей, як і ангелів, для того, щоб вони любили Бога й одне одного і насолоджувалися великою радістю в любові Божій, бо, як і ангелам, Він дав їм повну свободу: любити Його чи не любити. Без свободи не може бути любові. А любов засвідчується радісним виконанням бажань того, кого любиш.

Та оскільки люди були менш досконалі, ніж ангели, то Господь і не дав їм одразу і назавжди зробити вибір: прийняти чи відкинути цю любов, як то було з ангелами.

Бог став навчати людей любові. Для цього Він і дав людям цю невеличку, здавалося б, нескладну заповідь — не їсти плодів з дерева пізнання добра і зла. Виконуючи це веління, бажання Боже, вони могли так засвідчити свою любов до Нього. Поступово, переходячи від легкого до більш складного, вони дедалі більше стверджували б себе в любові й удосконалювалися б у ній. Адам і Єва з любов’ю і радістю слухали Бога. І були в раю в усьому воля Божа і Божий лад.

(Див.: Бут. 2, 10—14; 2, 25).

БЕСІДА ПРО ЛЮДИНУ

Коли ми кажемо, що людина складається з душі і тіла, то маємо на увазі, що людина складається не тільки з органічної речовини — матерії, але й з вищого начала, яке оживляє цю матерію, животворить. Насправді ж людина трискладова і складається з тіла, душі і духу. Ап. Павло каже: «Слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні» (Євр. 4, 12).

I. Тіло. Тіло людини створене Богом з праху земного (Див.: Бут. 2, 7), і тому воно належить землі. «Земля єси і в землю відійдеш» (Див.: Бут. 3, 19), — сказано першій людині після її гріхопадіння. Своїм тілесним життям людина нічим не відрізняється від інших живих істот (тварин), і полягає воно у задоволенні тілесних потреб. Вони різноманітні, та в цілому зводяться до задоволення двох основних інстинктів: 1) інстинкту самозбереження і 2) інстинкту продовження роду

Обидва ці інстинкти вкладені Творцем у тілесну природу будь-якої живої істоти з цілком зрозумілою та розумною метою — аби ця істота не гинула і не нищилася безслідно.

Для спілкування із зовнішнім світом людина наділена п’ятьма органами чуттів: зором, слухом, нюхом, смаком та дотиком, без яких вона була б у цім світі цілком безпомічною. Увесь цей апарат людського тіла надзвичайно складний і премудро збудований, але сам собою він був би лише мертвою машиною без руху, якби його не оживотворювала душа.

II. Душа. Душа дана Богом, як животворче начало, для того, щоб управляти тілом. Іншими словами, душа — це життєва сила людини; вчені так її і називають: віталістична (життєва) сила.

Душа є й у тварин, але вона разом з тілом була вирощена землею. «І сказав Бог: нехай вода породить душу живу… І сказав Бог: нехай породить земля душу живу за родом її, худобу, і плазунів, і звірів земних за родом їх. І сталося так» (Бут. 1, 20—24).

І тільки про людину сказано, що після створення тіла її з праху земного Господь Бог «вдихнув в лице її дихання життя, і стала людина душею живою» (Бут. 2, 7). Це «дихання життя» і є вище начало в людині, тобто її дух, яким вона незмірно підноситься над усіма іншими живими істотами. Тому, хоча душа людська багато в чому і подібна до душі тварин, але у вищій своїй частині вона незрівнянно перевищує душу тварин саме завдяки поєднанню її з духом, який від Бога. Душа людини є наче сполучна ланка між тілом і духом, являючи собою немовби міст від тіла до духу.

Усі дії чи, вірніше, порухи душі настільки різноманітні і складні, так переплітаються між собою, так блискавично мінливі і часто-густо важковловимі, що їх, аби зручніше розрізняти, прийнято ділити на три розряди, три види: думки, почуття і бажання. Ці порухи душі являють собою предмет вивчення науки — психології.

1. Органом тіла, за допомогою якого душа здійснює свою розумову роботу, є мозок

2. Центральним органом почуттів вважається серце. Воно є мірилом того, що нам приємно чи неприємно… Серце природно розглядається як центр життя людини, центр, в якому вміщується усе, що входить в душу ззовні, з якого виходить усе, що розкривається душею усередині.

3. Бажаннями людини керує воля, яка не має для себе матеріального органа в нашому тілі, а знаряддя для виконання її приписів — наші члени, що приводяться в рух за допомогою м’язів та нервів.

Результати діяльності нашого розуму і почуття, породжені серцем, чинять той чи інший тиск на волю, і наше тіло виконує ту чи іншу дію або рух.

Таким чином, душа і тіло тісно пов’язані одне з одним. Тіло за допомогою органів зовнішніх почуттів дає ті чи інші враження душі, а душа, в залежності від цього, так чи інакше керує тілом, його діяльністю. З огляду на такий зв’язок душі з тілом це життя нерідко визначають загальним терміном: «життя душевно-тілесне». Однак усе ж необхідно розрізняти: життя тілесне — як задоволення потреб тіла, і життя душевне — як задоволення потреб душі.

У чому полягає життя тілесне, ми вже казали. Воно полягає в задоволенні вимог двох головних інстинктів: інстинкту самозбереження та інстинкту продовження роду. Життя душевне полягає в задоволенні потреб розуму, почуттів і волі: душа хоче набувати знань і зазнавати тих чи інших почуттів.

III. Дух. Душа людська не вичерпується задоволенням одних лише перелічених вище потреб тіла і душі. Тіло і душа — це ще не вся людина, вірніше сказати — не повна людина. Над тілом і душею стоїть ще дещо вище, а саме — дух, який часто виступає в ролі судді і душі, і тіла і дає усьому оцінку з особливої, вищої точки зору. «Дух, — каже єп. Феофан, — як сила, що вийшла від Бога, знає Бога, шукає Бога, і в Ньому Одному знаходить спокій. Якимось духовним потаємним чуттям доповнюючись у своїм походженні від Бога, він відчуває свою повну залежність від Нього й усвідомлює себе зобов’язаним усіляко догоджати Йому і жити тільки для Нього та Ним». Це саме те, про що казав ще блаженний Августин: «Ти, Боже, створив нас з прагненням до Тебе, і неспокійне наше серце, поки не заспокоїться в Тобі».

Дух в людині проявляється в трьох видах: 1) страх Божий, 2) совість, 3) прагнення Бога.

  1. «Страх Божий» — це, звичайно, не страх у нашому звичайному людському розумінні цього слова: це благоговійне тремтіння перед величчю Божою, нерозривно пов’язане з незмінною вірою в істину буття Божого, в істинність існування Бога як нашого Творця, Промислителя, Спасителя і Винагороджувача. Усі народи, на якому б ступені розвитку вони не знаходились, мають віру в Бога. Ще стародавній письменник Цицерон дві тисячі років тому сказав: «Немає жодного народу, навіть найдикішого, щоб не було в ньому віри в Бога, хай навіть він не знає Його сутності». З тих пір, зазначає вчений Гітенгер, відкриті і досліджені Америка й Австралія і в історію увійшло безліч нових народів, а Його слова і досі залишаються непохитними, хіба що зробилися ще більш безсумнівними й очевидними. Отже, скільки минуло століть в історії, стільки і доказів цієї істини.
  2. Друге, чим виявляє себе дух у людині, це — совість. Совість вказує людині, що угодне Богу і що невгодне, що потрібно і чого не можна робити. Але не тільки вказує, а й спонукає людину виконувати вказуване, причому за виконання винагороджує втіхою, а за невиконання карає докорами совісті. Совість — це наш внутрішній суддя, охоронець закону Божого. Недарма народ називає совість «голосом Божим» у душі людини.
  3. Третій вияв духу в людині єп. Феофан влучно назвав «прагненням Бога». І справді, нашому духу від природи властиво шукати Бога, прагнути до єднання з Богом, прагнути Бога. Нічим тваринним і земним наш дух задовольнитися не може. Хто б з нас не володів усілякими благами, йому все одно хочеться чогось більшого. Ця вічна людська невдоволеність, ці повсякчасні пошуки, ця воістину невситима жадоба свідчать, що у нашого духу є прагнення до чогось вищого, ніж усе те, що його в земному житті оточує, до чогось ідеального, й оскільки ніщо земне цього прагнення втамувати не може, дух людини не знаходить для себе спокою, доки не здобуде задоволення в Богові, до живого спілкування з Яким дух людський завжди свідомо чи несвідомо прагне.

Такі прояви духу в людині і повинні бути керівним началом у житті кожної людини, тобто слід жити, спілкуючись з Богом, жити за волею Божою і перебувати в любові Божій, а це означає — виконувати своє призначення на землі й успадкувати вічне життя.

(За статтею архимандрита Аверкія «Душевность и духовность», Мюнхен, 1949).

ГРІХОПАДІННЯ

Диявол заздрив райському щастю перших людей і пройнявся наміром позбавити їх райського життя. Задля цього він увійшов у змія і сховався у гіллі дерева пізнання добра і зла. І коли Єва проходила повз нього, диявол почав нашіптувати їй, щоб вона скуштувала плодів від забороненого дерева. Він лукаво запитав у Єви: «Чи правда, що Бог не дозволив вам куштувати плоди з жодного дерева у раю?».

«Ні, — відповіла змієві Єва, — плоди з усіх дерев ми можемо їсти, тільки плодів з дерева, яке посеред раю, сказав Бог, не їжте і не доторкайтесь до них, щоб вам не вмерти».

Та диявол почав брехати, щоб спокусити Єву. Він сказав: «Ні, ви не помрете; але знає Бог, що коли ви скуштуєте, то самі будете, мов боги, і будете знати добро і зло». Спокусливі диявольські слова змія подіяли на Єву. Вона подивилася на дерево і побачила, що воно приємне для очей, гарне для їжі і жадане, бо дає знання; і закортіло їй пізнати добро і зло. Вона зірвала плоди із забороненого дерева і стала їсти; потім дала своєму чоловікові, і він теж їв.

Люди піддалися спокусі диявола, порушили заповідь, або волю Божу, — згрішили, впали у гріх. Так сталося гріхопадіння людей.

Цей перший гріх Адама і Єви, чи гріхопадіння людей, називається первородним гріхом, бо саме цей гріх згодом став початком для всіх наступних гріхів у людях.

(Див.: Бут. 3, 1—6).

НАСЛІДКИ ГРІХОПАДІННЯ Й ЗАВІТ СПАСИТЕЛЯ

Коли перші люди вчинили гріх, їм стало соромно і страшно, як це буває з усіма, хто чинить зле. Вони миттю помітили, що голі. Аби приховати свою наготу, зшили собі одяг з листя смоковниці, у вигляді широких поясів. Замість того, щоб Адам і Єва набули досконалості, рівної Божій, як вони цього хотіли, вийшло навпаки: розум їхній потьмарився, їх стало гризти сумління, і вони позбавилися душевного спокою. Усе це сталося тому, що вони пізнали добро і зло супроти волі Божої, тобто через гріх.

Гріх настільки змінив людей, що коли вони почули голос Бога в раю, то від страху та сорому сховались між деревами, одразу забувши, що від усюдисущого і всевідаючого Бога неможливо щось і десь сховати. Так будь-який гріх віддаляє людей від Бога.

Але Бог, з милосердя Свого, став закликати їх до каяття, тобто щоб люди зрозуміли свій гріх, признались у нім перед Господом і попросили прощення.

Господь запитав: «Адаме, де ти?».
Адам відповів: «Голос Твій я почув у раю, і злякався, бо я голий, і сховався».

Бог знову запитав: «Хто сказав тобі, що ти голий? Чи не їв ти плодів з дерева, з якого я заборонив тобі їсти?» Адам сказав: «Жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені плід від дерева, і я їв». Так Адам став перекладати провину на Єву і навіть на самого Бога, що дав йому жінку.

І сказав Господь Єві: «Що ти зробила?».

Та Єва замість каяття відповіла: «Змій спокусив мене, і я їла».

Тоді Господь сповістив про наслідки вчиненого ними гріха. Єві Бог сказав: «У муках народжуватимеш дітей і повинна підкорюватися своєму чоловікові»

Адамові сказав: «За твій гріх земля не буде плодючою, як раніше. Терня й осот вона буде родити тобі. У поті чола твого ти їстимеш хліб (тобто здобуватимеш їжу важкою працею), доки не повернешся у землю, з якої тебе взято», тобто поки не помреш. «Бо прах ти і в прах повернешся»

А дияволові, який ховався у змієві, головному винуватцеві людського гріха, сказав: «За те, що ти зробив це, проклятий ти!» І сказав, що між ним і людьми буде боротьба, а саме: «Сім’я жінки зітре тобі голову, а ти будеш жалити його у п’яту», тобто від жінки вийде Нащадок — Спаситель світу, який народиться від Діви, переможе диявола і спасе людей, та для цього Сам повинен постраждати.

Цей завіт, або обітницю Божу, про пришестя Спасителя люди сприйняли з вірою та радістю, бо це давало велику втіху. А щоб люди не забули цієї обітниці Божої, Бог навчив людей приносити жертви. Для цього Він повелів заколювати теля, ягня чи цапа і спалювати їх з молитвою про прощення гріхів і з вірою в прийдешнього Спасителя. Така жертва мала приноситися перед зображенням чи прообразом Спасителя, Який мав постраждати і пролити Свою кров за наші гріхи, тобто Своєю пречистою кров’ю омити душі наші від гріха і зробити їх чистими, святими, знову гідними раю.

Тут же, в раю, і було принесено першу жертву за гріх людей. І зробив Бог Адамові і Єві одежу зі шкур тварин та одягнув їх.

Але оскільки люди стали грішними, то не могли вже більше жити в раю, і Господь вигнав їх звідти. І поставив Господь при вході у рай херувима з вогненним мечем, щоб охороняти шлях до дерева життя.

Первородний гріх Адама і Єви з усіма його наслідками перейшов на всі покоління людей, які народилися від них і після них, тобто на все людство, — на всіх нас. Ось чому ми народжуємося грішними і підлягаємо всім наслідкам гріха: скорботам, хворобам і смерті.

Отже, наслідки гріхопадіння виявилися величезними і тяжкими. Люди позбавилися райського блаженного життя. Світ, затьмарений гріхом, змінився: земля з того часу стала з потугою давати врожай, на полях разом з добрими плодами стали рости бур’яни; тварини стали боятися людей, стали дикими і хижими. З’явилися хвороби, страждання і смерть. Але, найголовніше, люди через свою гріховність втратили найближче і безпосереднє спілкування з Богом, Він уже не являвся їм видимим чином, як у раю, тобто молитва людей стала недосконалою.

(Див.: Бут. 3, 7—24).

БЕСІДА ПРО ГРІХОПАДІННЯ

Коли Бог створив перших людей, то побачив, що дуже добрі вони є, що у створеній людині немає ніяких суперечностей, тобто людина своєю любов’ю тягнулася до Бога. Людина являла собою повну єдність духа, душі й тіла — єдине гармонійне ціле, а саме: дух людини був спрямований до Бога, душа — сполучена або вільно підпорядкована духові, а тіло — душі; єдність мети, прагнення і волі. Людина була святою, обоженою.

Воля Божа полягає саме в тому, щоб людина вільно, тобто з любов’ю прагнула до Бога — джерела вічного життя і щастя, і цим самим незмінно перебувала у єднанні з Богом, у блаженстві вічного життя. Такими були спочатку Адам і Єва. Тому в них був просвітлений розум і «знав Адам кожну тварину на ім’я», тобто йому були відкриті фізичні закони світобудови і тваринного світу, які ми тепер частково осягаємо й осягатимемо в майбутньому. Але гріхопадінням своїм люди порушили в собі гармонію — єдність духу, душі й тіла, — і розладнали своє єство. Не стало єдності мети, прагнення і волі.

Даремно дехто намагається тлумачити гріхопадіння в прямому значенні, тобто що гріхопадіння полягало у фізичному коханні між Адамом та Євою, забуваючи про те, що Сам Господь їм заповідав: «Плодіться і розмножуйтеся…» Мойсей чітко каже, що «Єва згрішила раніше одна, а не разом з чоловіком. Тому як міг написати таке Мойсей, якби він написав переносне, як дехто намагається тут відшукати це?» — говорить митрополит Філарет (Дроздов).

Суть гріхопадіння полягала в тім, що праотці, піддавшись спокусі, перестали сприймати заборонений плід як предмет заповіді Божої, а почали розглядати його стосовно себе, своєї чуттєвості і свого серця, свого розуміння, ухиляючись від єдності істини Божої; власні помисли, власні бажання, не зосереджені у волі Божій, схиляли їх до похоті. Похіть, зачавши гріх, породжує дійсний гріх (Див.: Як. 1, 14—15). Єва, спокушувана дияволом, побачила у забороненому дереві не те, чим воно є, а те, що вона сама бажає, з відомих видів похоті (Див.: 1 Ін 2, 16; Бут. 3, 6). Які ж похоті відкрились у душі Єви перед куштуванням забороненого плоду.

«І побачила жінка, що дерево гарне для їжі», тобто вона припустила якийсь особливий, надзвичайно приємний смак у забороненому плоді, — це похіть тіла. «І що воно приємне для очей», тобто жінці заборонений плід здався кращим за усі плоди, — це похіть очей, чи бажання насолоди. «І жадане, тому що дає знання», тобто жінці забажалося пізнати те вище і божественне пізнання, яке обіцяв їй спокусник, — це гординя житейська

Перший гріх народжується в чуттєвості — прагненням до приємних відчуттів, до розкошів, у серці — прагненням насолоджуватися безрозсудно, в розумі — мріянням пихатого всезнайства, й, отже, проникає в усі сили єства людського

Розлад єства людського і полягає у тому, що гріх відхилив або відірвав душу від духу, і душа внаслідок цього відчула потяг до тіла, до плоті і почала спиратися на нього, а тіло втратило цю піднесену силу душі і як таке, що створене з «хаосу», відчуло потяг до чуттєвості, до «хаосу», до смерті. Тому і результатами гріха є хвороби, руйнування і смерть. Розум людський затьмарився, воля ослабла, почуття спотворилися, виникли протиріччя, і душа людини втратила спрямованість до Бога.

Таким чином, переступивши межу, покладену заповіддю Божою, людина відійшла своєю душею від Бога, істинного всеосяжного зосередження і повноти, утворила для себе оманливе зосередження в собі самій, замкнула себе в пітьмі чуттєвості, в грубості матерії. Розум, воля і діяльність людини відвернулися, відхилилися, відпали від Бога до тварі, від небесного до земного, від невидимого до видимого (Див.: Бут. 3, 6). Улещена спокусником, людина, будучи в честі, не розуміє, що вона зрівнялася з тваринами і уподібнюється їм» (Пс. 48, 13).

Розлад людського єства первородним гріхом, відірваність душі від духу в людині, яка і тепер має потяг до чуттєвості, до похоті, ясно виражені у словах ап. Павла: «Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю. Якщо ж роблю те, чого не хочу, вже не я роблю те, а гріх, що живе в мені» (Рим. 7, 19—20). Людина постійно має в собі «докори совісті», усвідомлюючи власну гріховність, злочинність. Іншими словами: пошкоджене і розладнане гріхом єство власними силами, без втручання чи допомоги Божої людині відновити неможливо. Тому стало необхідним сходження, або пришестя, Самого Бога на землю, — втілення Сина Божого (прийняття на Себе плоті) — для відтворення упалого і розтлінного єства людського, для спасіння людини від загибелі та вічної смерті.

А ЯКЩО ДОПУСТИВ, ТО ЧОМУ ГОСПОДЬ НЕ ПОВЕРНУВ ЇХ ПІСЛЯ ГРІХОПАДІННЯ В ПОПЕРЕДНІЙ СТАН РАЙСЬКОГО ЖИТТЯ?

Всемогутній Бог, безсумнівно, міг би не допустити падіння перших людей, та Він не захотів придушувати їхньої свободи, тому що не Йому ж було спотворювати в людях Свій власний образ. Образ же і подоба Божа найперш засвідчується у свободі волі людини.

Добре пояснює це питання проф. Несмєлов: «З уваги на те, що багато хто досить невиразно уявляє і навіть зовсім не розуміє неможливості механічного спасіння Богом людей, ми вважаємо не зайвим більш детально пояснити цю неможливість. Спасти перших людей шляхом збереження для них тих умов життя, в яких вони знаходилися до свого падіння, було неможливим тому, що їхня загибель полягала не в тім, що вони виявились смертними, а в тім, що вони виявились злочинними. Отже, доки вони усвідомлювали свій злочин, для них, безсумнівно, був неможливим рай саме в силу усвідомлення ними своєї злочинності. А якби трапилося так, що вони забули б про свій злочин, то цим вони лише підтвердили б свою гріховність, а отже, для них знову-таки був би неможливим рай у силу їхньої моральної нездатності наблизитися до того стану, яким засвідчувалось їхнє первісне життя в раю. Внаслідок цього повернути собі втрачений рай перші люди не могли — не тому, що цього не хотів Бог, а тому, що цього не допускав і не міг допустити їхній власний моральний стан. Але діти Адама і Єви не були винними в їхньому злочині і не могли усвідомлювати за собою злочин на тій основі, що їхні батьки були злочинці. Тому, безперечно, що, спроможний створити людину і виростити немовля, Бог міг би забрати Адамових дітей зі стану гріховності і поставити їх у нормальні умови морального розвитку. Однак для цього, зрозуміло, необхідно:
а) згода Бога на загибель перших людей;
б) згода перших людей передати Богові свої права на дітей і назавжди відмовитися від надії на спасіння;
в) згода дітей залишити своїх батьків у стані загибелі.

Якщо ми припустимо, що перші дві з цих умов можуть хоч якось вважатися можливими, то здійснити третю необхідну умову усе-таки ніяким чином неможливо. Бо якби діти Адама і Єви насправді вирішили, що нехай, мовляв, їхні батько і мати гинуть за вчинений ними злочин, то цим вони, мабуть, показали б тільки, що вони зовсім не гідні раю, а отже, вони, безсумнівно, втратили б його».

Можна було б знищити людей, що згрішили, і створити нових, але хіба не стали б грішити новостворені люди, маючи вільну волю? Але Бог не захотів допустити, щоб створена ним людина справді була створена даремно; була надія, що хоча б віддалений нащадок її у віддаленому майбутньому переможе зло, якому вона дозволила торжествувати над собою.

Бо Всевідець Бог нічого не робить даремно. Господь Бог Своєю превічною думкою оголосив увесь план світотворіння; і в Його превічний план входило і втілення Його Єдинородного Сина для спасіння людства, яке згрішило.

Власне, необхідно було відтворити впале людство співстражданням, любов’ю, щоб не порушити вільну волю людини; але треба було, щоб людина сама зі своєї волі захотіла повернутися до Бога, та не з примусу чи з необхідності, бо в такому випадку люди не могли б стати достойними дітьми Божими. А за превічною радою Божою люди повинні стати подібними Йому Самому причасниками вічного блаженного життя з Ним.

Так, премудрий і благий Всемогутній Бог не погребував зійти на грішну землю, прийняти на Себе нашу пошкоджену гріхом плоть, аби спасти нас і повернути до райського блаженного вічного життя.

ПРО ОБРАЗ І ПОДОБУ БОЖУ В ЛЮДИНІ

Свята Церква вчить: під образом і подобою Божою треба розуміти дані Богом людині сили душі й розум, волю, почуття; а під подобою Божою треба розуміти здатність людини спрямовувати сили своєї душі до уподібнення Богу, — удосконалюватися в прагненні істини і добра. Детальніше це можна пояснити так: Образ Божий — у властивостях і силах душі. Бог є Дух невидимий, який усе в світі пронизує, все оживляє, і в той же час Він є Істотою, незалежною від світу; душа людини, присутня в тілі, вона оживляє тіло; хоч і має відповідну залежність від тіла, однак продовжує існувати і після смерті тіла. Бог вічний; душа людини безсмертна.

Бог премудрий і Всевідець; душа людини має силу пізнавати теперішнє, пам’ятати минуле і навіть інколи передбачати майбутнє. Бог преблагий (тобто предобрий, премилостивий) — і душа людини здатна любити інших і жертвувати собою. Бог всемогутній, Творець усього сущого; душа людини має силу і здатність мислити, творити, створювати, будувати тощо. Але, звичайно, існує незмірна відмінність між силами Бога і силами душі людської. Сили Божі безмежні, а сили душі людської досить обмежені. Бог є Істота абсолютно вільна; і душа людини має свободу волі. Тому людина може бажати, але може і не бажати бути подобою Божою, бо це залежить від вільного бажання самої людини, від її волі.

Подоба Божа залежить від спрямованості душевних сил. Вона вимагає духовної праці людини над собою. Якщо людина прагне істини, добра, правди Божої, то вона стає подобою Божою. Якщо ж людина любить саму себе, обманює, ворогує, чинить зло, турбується лише про земні блага, думає тільки про тіло своє і не турбується про душу свою, то така людина перестає бути подобою Божою (тобто бути схожою на Бога — Отця свого Небесного), а стає схожою у своїм житті на тварин і може остаточно уподібнитися злому духові — дияволові.

КАЇН ТА АВЕЛЬ

Після вигнання з раю у Адама і Єви почали народжуватися діти: сини і дочки (Див.: Бут. 4, 1—2; 5, 4). Першого сина вони назвали Каїном, а другого Авелем. Каїн обробляв землю, а Авель пас отари.

Одного разу вони приносили жертву Богу: Каїн — плоди землі, а Авель — від первородних своєї отари.

Авель був добрим і лагідним, він приносив жертву від чистого серця, з любов’ю і вірою в обітованого Спасителя, з молитвою про помилування і надією на милість Божу; і Бог прийняв жертву Авеля, — вважається, що дим від неї пішов до неба.

Каїн же за натурою був злим і жорстоким, він приносив жертву тільки з необхідності, за звичаєм, без любові і страху Божого. Господь не прийняв його жертви; це, як гадають, було видно з того, що дим від його жертви стелився по землі.

Після цього Каїн став заздрити своєму братові, покликав Авеля в поле і вбив його.

Бог звернувся до Каїна, бажаючи, щоб він покаявся, і запитав його: «Де брат твій Авель?».
Каїн зухвало відповів: «Не знаю; хіба я сторож братові моєму?».
Тоді Бог сказав йому: «Що ти вчинив? Голос крові брата твого волає до Мене від землі. За це ти будеш проклятий і поневірятимешся по землі».

І Каїн, який мучився докорами совісті, з дружиною втік від своїх батьків в інший край.

Життя людини є дар Божий, тому людина не має права ні сама позбавлятися його, ні відбирати його в іншого. Позбавлення життя ближнього називається вбивством, а позбавлення самого себе життя називається самовбивством або самогубством і є найтяжчим гріхом.

Замість вбитого Авеля Бог дав Адаму і Єві третього сина — благочестивого Сифа, а згодом і ще багатьох інших дітей. Адам і Єва довго жили на землі. Адам прожив 930 років. Багато горя і страждань зазнали вони, щиро розкаялися у своєму гріху і твердо увірували в обіцяного Спасителя. Віра ця спасла їх, вони перебувають тепер у соборі святих праотців.

(Див.: Бут. 4, 1—16, 25; 5, 3—5).

ПОТОП

Від дітей Адама і Єви рід людський швидко розмножився. Люди в той час жили довго, до 900 років і більше. Від Сифа пішли благочестиві і добрі люди — «сини Божі», а від Каїна — нечестиві і злі — «сини людські».

Спочатку нащадки Сифа жили окремо від нащадків Каїна, зберігали віру в Бога і в майбутнього Спасителя. Але згодом стали брати собі за дружин дочок з потомків Каїна і стали переймати від них погані звички, розбещуватися і забувати істинного Бога.

Через тривалий час нечестя між людьми дійшло до того, що з усіх людей на землі залишився вірним Богу тільки один нащадок Сифа — праведний Ной зі своєю родиною.

Бачачи велике розбещення людей, милосердний Господь дав їм час на покаяння та виправлення — сто двадцять років. Але люди не тільки не виправились, а стали ще гіршими.

Тоді Господь визначив омити (очистити) землю водою від нечестивого людського роду, а праведного Ноя зберегти на землі для подальшого розмноження людей.

Бог з’явився Ноєві і сказав: «Кінець усякій плоті прийшов перед лице Моє, бо земля наповнилась від них злочинами; і ось, Я знищу їх з землі. […] Я наведу на землю потоп водний, щоб знищити всяку плоть, що є на землі». Він повелів Ноєві побудувати ковчег, тобто велике судно, подібне до будинку, в якому могли б уміститися його сім’я і тварини, і дав йому для цього точні розміри та вказівки. Ной з вірою прийняв повеління Боже і почав будувати ковчег.

Коли ковчег було збудовано, Ной, за велінням Божим, увійшов туди зі своєю дружиною, трьома синами та їхніми дружинами і, за наказом Божим, узяв із собою усіх тварин і птахів, які не можуть жити у воді, чистих (тобто яких можна приносити у жертву) по сім пар, а нечистих — по одній парі, щоб зберегти їх рід для всієї землі. Взяв і запас їжі для всіх на цілий рік.

У той день, коли Ной увійшов у ковчег, води потопу ринули на землю — «розверзлись усі джерела великої безодні, і вікна небесні розкрилися», тобто сталася велика повінь з морів та океанів, і злива з неба продовжувалася сорок діб. І піднялася вода на землі і затопила найвищі гори, підіймаючись усе вище і вище протягом ста п’ятдесяти днів, і потопила всіх людей і тварин, так що ніхто вже не міг врятуватись, окрім тих, хто був у ковчезі.

Після ста п’ятдесяти днів вода стала поступово спадати. На сьомий місяць ковчег зупинився на горах Араратських (у Вірменії). В перший день десятого місяця з’явилися гірські вершини. До кінця року вода увійшла у свої береги.

Ной відчинив віконечко ковчега і випустив ворона, щоб узнати, чи зійшла вода з землі, але ворон літав і повертався знов, і сів на дах ковчега.

Потім Ной випустив голуба, який полетів і не знайшов місця для життя, тому що вода була ще на поверхні всієї землі, і повернувся назад у ковчег. Почекавши сім днів, Ной знову випустив голуба з ковчега. Цього разу він повернувся вже надвечір і приніс у дзьобі свіжий оливковий листочок. І Ной зрозумів, що вода зійшла із землі і на ній знову з’явилася зелень. Почекавши ще сім днів, Ной знову випустив голуба, і він вже не повернувся до нього. І відкрив Ной покрівлю ковчега і побачив, що земля вже висохла. Тоді, за велінням Божим, Ной вийшов з ковчега з усією родиною і випустив усіх тварин, які були з ним.

І спорудив Ной жертовник, тобто місце для жертвоприношень, і за своє спасіння приніс подячну жертву Богу від усіх чистих тварин і птахів.

Бог милостиво прийняв жертву Ноя і благословив його та синів його й обіцяв, що більше ніколи не буде такого потопу на знищення усього живого на землі за гріхи людей, тобто ніколи не буде всесвітнього потопу. Як на знамення Свого завіту, Господь указав на веселку у хмарах, яка з тих пір і служить вічним нагадуванням людям про цю Божу обіцянку.

(Див.: Бут. 4, 17—24; 6, 1—22; 7; 8; 9; 1—17).

БЕСІДА ПРО ПОТОП

З боку невіруючих існує заперечення проти ймовірності потопу, мовляв, неможливо, щоб уся земля опинилася під водою одночасно, як каже Біблія. Послухаймо, однак, англійського дослідника Артура Гука: «Вчений фахівець д-р Джон Мурей встановив, що якби поверхня землі була перетворена на площину, то в морях, глибина яких подекуди сягає шести миль, так багато води, що її вистачило б, щоб одночасно вкрити землю водою скрізь глибиною у дві милі».

Але потоп міг бути і не в повному розумінні слова всесвітнім. Слід згадати, навіщо Господь вчинив потоп: побачив Господь, що велика розпуста опанувала людьми на землі і що думки їхні були пройняті лом… І сказав: «Зітру з лиця землі людей, яких я сотворив» (Див.: Бут. 6, 5 і 7). Отже, потоп можемо уявити й у вигляді повені, що охопила якийсь простір суші, населеної людьми, а який простір обіймала повінь під час потопу, нам зовсім не відомо. Не слід бентежитись і тією обставиною, що Біблія кілька разів каже про потоп, який поширився «скрізь по землі». Біблія і загалом уся релігійна література, маючи об’єктом своїх турбот лише людську душу, часто називає землею і навіть всесвітом тільки область проживання людей і тільки область певної людської культури, що розвинулася під впливом Святого Письма. Вихована на Біблії Візантія іменувала всесвітом басейн Середземного моря, тому і своїх імператорів називала «повелителями всесвіту», а Константинопольському Патріархові дала титул «Вселенського», тобто «Всесвітнього».

Те, що переказ про потоп набув великого поширення, свідчить про значення цієї події, яка охопила усе людство, і вона збереглася в пам’яті багатьох народів. Той самий дослідник Артур Гук повідомляє, що халдеї, фінікійці, вавилонці, фригійці, сирійці, перси, греки і вірмени — усі вони мали більш чи менш однакові усні перекази про потоп. Передання фригійців, приміром, згадує Єноха як провісника потопу і каже, що він плакав і молився над долею людей допотопного світу, що стали жорстокими і не розкаялися. Було знайдено давню фригійську монету з грубим зображенням ковчега і літерами «N-О» на одному боці, що, безсумнівно, стосується Ноя. Далі ми відкриваємо, що Індія та Китай мають записи про потоп і що під час потопу було врятовано когось та сім членів його родини. Мексиканці мали передання про людину, яка змайструвала човен, аби врятуватися від катастрофи, яка насувалась.

Додамо, що на основі наукових геологічних досліджень, розкопок встановлено, що в землі є потужний прошарок глини, мулистих відкладень, який не містить у собі ніяких залишків органічного тваринного життя. Цей шар різко відокремлює шари кам’яного віку (палеоліту) від наступних: неоліту, бронзового і залізного віку. Французький вчений Мортільє назвав цей шар hiatus, тобто перерва. Ці мулисті нашарування з морського дна утворилися, як гадають, під дією світового катаклізму, тобто коли суша осіла нижче рівня океану, води якого і затопили всю землю, усі гори. Як і каже про це Мойсей: «і розверзлись усі джерела великої безодні» (Бут. 7, 11), а потім уже згадує про зливу. Причому ці мулисті нашарування пронизують потужним шаром усю Європу, Північну Африку і Західну Азію, до високих гір. Вчений Кювьє так і назвав ці відклади, цей потужний мулистий шар: deluge (делюж) — потоп.

Звичайно, для віруючих людей усі ці докази не потрібні, бо вони знають, що Всемогутній Бог, Який сотворив небо і землю, міг затопити усю сушу водами потопу.

ЖИТТЯ НОЯ І ЙОГО ДІТЕЙ ПІСЛЯ ПОТОПУ

Сини Ноя, які вийшли з ним з ковчега, були: Сим, Хам і Яфет. Ной став обробляти землю і розвів виноградник. Коли з виноградного соку зробив вино і скуштував його, то сп’янів, тому що не знав ще дії вина, і, розкрившись, лежав голим у своїм наметі. Це побачив його син Хам. Він нешанобливо поставився до свого батька, пішов і розповів про це своїм братам. Сим і Яфет взяли одяг, підійшли до батька так, щоб не бачити його наготи, і вкрили його. Коли Ной прокинувся і довідався про вчинок свого меншого сина Хама, то осудив і прокляв його, в лиці сина його Ханаана (свого онука), і сказав, що нащадки його будуть у рабстві у нащадків його братів. А Сима і Яфета він благословив і провістив, що в потомстві Сима збережеться істинна віра, а нащадки Яфета розійдуться по світу і приймуть істинну віру від нащадків Сима.

Ной прожив 950 років, він був останній, хто досяг такої глибокої старості. Після нього сили людські стали слабнути, і люди могли доживати тільки до 400 років. Але й при такому усе ще довголітньому житті швидко розмножувалися.

Усе, що провістив Ной своїм синам, справдилося достеменно. Нащадки Сима називаються семітами, до них належить, в першу чергу, народ єврейський, в ньому одному зберігалася віра в істинного Бога. Нащадки Яфета називаються яфетидами, до них належать народи, що населяють Європу, які прийняли від євреїв віру в істинного Бога. Нащадки Хама називаються хамітами; до них відносяться ханаанські племена, що спочатку населяли Палестину, багато народів Африки та інших країн. Хаміти завжди були підлеглими інших народів, а деякі і до цих пір залишаються дикунами.

(Див.: Бут. 9, 18—29; 10).

ВАВИЛОНСЬКЕ СТОВПОТВОРІННЯ І РОЗСІЯННЯ ЛЮДЕЙ

Нащадки Ноя, розмножившись, тривалий час жили разом в одній країні, неподалік від гір Араратських, і розмовляли однією мовою. Коли людський рід став численним, то злих вчинків і чвар між людьми побільшало, і вони побачили, що незабаром вони муситимуть розійтися по всьому світу.

Та перш ніж розійтися, нащадки Хама потягли за собою й інших і задумали побудувати місто і в ньому вежу висотою аж до небес, аби прославитися і не коритися нащадкам Сима та Яфета, як про це віщував Ной. Вони виготовили чимало цегли і взялись за роботу.

Ця горда затія людей була невгодна Богу. Аби зло остаточно не погубило їх, Господь змішав мову будівельників так, що вони почали розмовляти різними мовами і перестали розуміти одне одного. Тоді люди були змушені кинути розпочату будову і розійтися по світу. Нащадки Яфета пішли на захід і розселились у Європі. Симові нащадки залишились в Азії. Хамові нащадки пішли в Африку, але частина їх також залишилася в Азії.

Недобудоване місто отримало назву Вавилон, тобто змішання. Уся ж країна, де було це місто, стала називатися землею Вавилонською, а також Халдейською.

Люди, розселившись по землі, поступово стали забувати свій рід і стали утворюватися окремі самостійні народи чи нації зі своїми звичаями і мовами.

Господь бачив, що люди дедалі більше переймають одне в одного злі вчинки, а не добрі, і тому вчинив змішання мов і розділив людей на окремі народи і дав кожному народові окреме завдання і мету в житті.

(Див.: Бут. 11).

ПОЯВА ІДОЛОПОКЛОНСТВА

Коли люди розійшлися по світу, вони стали забувати невидимого істинного Бога, Творця світу. Головною причиною цього були гріхи, які віддаляють людей від Бога і затьмарюють розум. Праведників ставало дедалі менше, і нікому було навчати людей істинної віри в Бога. Тоді серед людей стала з’являтися неправильна віра (марновір’я). Люди бачили навколо себе багато дивного і незрозумілого, і замість Бога почали шанувати Сонце, Місяць, зірки, вогонь, воду і всіляких тварин, робити їхні зображення, поклонятися їм, приносити жертви і будувати їм храми чи капища. Такі зображення лжебогів називаються ідолами чи кумирами, а народи, що поклонялись їм, ідолопоклонниками чи язичниками (поганцами). Так на землі з’явилось ідолопоклонство.

З часом майже усі люди стали язичниками. Тільки в Азії, в потомстві Сима, була праведна людина на ім’я Авраам, яка залишалася вірною Богу.

АВРААМ

Авраам жив у країні Халдейській, неподалік від Вавилона.

Він був нащадком Сима і з усією своєю родиною зберіг істинну віру у Бога. Він був багатий, мав багато худоби, срібла і золота, і багато слуг; але не мав дітей і дуже журився цим.

Бог обрав Авраама для всього людства, щоб зберегти істинну віру через його нащадків. А щоб уберегти його і його потомство від рідного йому язичницького народу (тому що серед рідних людей — язичників — швидше можна було навчитися ідолопоклонства), Бог явився Авраамові і сказав: «Вийди із землі твоєї і з дому батька твого у землю, яку Я покажу тобі. Я породжу від тебе великий народ і благословлю тебе і звеличу ім’я твоє. І благословляться в тобі усі племена земні», тобто в цьому народі з часом народиться обіцяний першим людям Спаситель світу, Який благословить усі народи землі.

Авраамові було на той час сімдесят п’ять років. Він послухався Господа, узяв дружину свою Сарру, племінника Лота і все майно, яке вони надбали, всіх слуг своїх і переселився у землю, яку вказав йому Господь. Земля ця називалася Ханаанською і була досить родючою. Там жили тоді ханаанці. Це був один з найнечестивіших народів. Ханаанці були нащадками Ханаана, сина Хамового. Тут Господь знову явився Авраамові і сказав: «Всю землю, яку ти бачиш, Я дам тобі і твоєму потомству». Авраам спорудив жертовник і приніс Богові подячну жертву.

Після цього земля Ханаанська стала називатися Обітованою, тобто обіцяною, адже Бог обіцяв дати її Авраамові і його потомству. А тепер вона називається Палестиною. Знаходиться ця земля на східному березі Середземного моря, і посередині неї протікає річка Йордан.

Коли Авраамові і Лотові стада так розмножилися, що їм стало вже тісно вкупі, і між їхніми пастухами зчинялися постійні суперечки, тоді вони вирішили розійтися.

Авраам сказав Лотові: «Нехай не буде між нами сварки, ми ж родичі. Хіба не вся земля перед тобою? Відділись від мене; якщо ти — направо, то я — наліво».

Лот обрав собі долину Йорданську й оселився поблизу Содома. А Авраам залишився жити в землі Ханаанській, поблизу Хеврона, біля діброви Мамре. Там біля дуба Мамрійського він поставив свій намет і спорудив жертовник Господу. Цей дуб Мамрійський і до цих пір ще росте в Палестині, біля міста Хеврона.

Невдовзі сусідній цар Еламський напав на Содом, спалив місто і забрав у полон людей та майно. Між полоненими був і Лот. Авраам, довідавшись про це, одразу ж зібрав своїх слуг (318 чоловік), запросив на допомогу сусідів, наздогнав неприятеля, напав на нього і відібрав усю здобич.

Коли Авраам повертався, його врочисто зустрічали. Мелхиседек, який був священиком Бога Всевишнього і царем Салимським, приніс Авраамові в дар хліб і вино і благословив його.

Про Мелхиседека, його походження та смерть нічого не відомо. Ім’я Мелхиседек означає «цар правди», слово «салим» означає мир. Мелхиседек прообразував собою Ісуса Христа: як Мелхиседек був священиком і царем водночас, так і Ісус Христос є Первосвященик і Цар. Як про Мелхиседека не вказано ні початку, ні кінця життя його — він немовби живий на віки вічні, так і Христос є вічний Бог, Цар і Первосвященик; і ми називаємо Ісуса Христа — Первосвящеником на віки вічні за чином Мелхиседековим. І як Господь наш Ісус Христос дав нам у вигляді хліба і вина тіло і кров Свою, тобто Святе Причастя, так і Мелхиседек, прообраз Спасителя, приніс Авраамові хліб і вино і як старший благословив Авраама.

Авраам з благоговінням прийняв від Мелхиседека благословення і подарував йому десяту частину своєї здобичі.

(Див.: Бут. 14, 1—20).

ЯВЛЕННЯ БОГА АВРААМОВІ У ВИГЛЯДІ ТРЬОХ ПОДОРОЖНІХ

Одного дня була спека. Авраам сидів у тіні дуба, біля входу у свій намет, і бачить: стоять навпроти нього три подорожні. Авраам любив приймати подорожніх людей. Він одразу ж підвівся і побіг назустріч їм, вклонився до землі і запросив їх до себе відпочити під деревом і підкріпитися їжею.

Подорожні завітали до нього. За тодішнім звичаєм, їм обмивли ноги, Авраам подав хліб, приготований його дружиною Саррою, подав масло, молоко і ніжне смажене теля, пригощаючи їх. І вони їли.

І сказали вони йому: «Де Сарра, дружина твоя?».

Він відповів: «Тут, у наметі».

І сказав один з них: «Через рік Я знову буду в тебе, і в Сарри, дружини твоєї, народиться син».

Сарра, стоячи позаду біля входу у намет, чула ці слова. Вона засміялась про себе і подумала: чи ж мені мати таку втіху, коли я вже стара.

Але подорожній мовив: «Чому Сарра засміялася? Хіба є щось неможливе для Господа? В призначений день Я буду в тебе, і в Сарри народиться син».

Сарра злякалась і сказала: «Я не сміялась».

Та він сказав їй: «Ні, ти засміялась».

Авраам же ще раніше зрозумів, що перед ним не звичайні подорожні, а що з ним розмовляє Сам Бог.

Авраамові в той час було 99 років, а Саррі 89

(Див.: Бут. 18, 1—16)

ЗАГИБЕЛЬ СОДОМА Й ГОМОРРИ

Йдучи від Авраама, Бог відкрив йому, що Він зруйнує сусідні міста Содом і Гоморру, бо вони найнечестивіші міста на землі. А в Содомі жив племінник Авраама, праведний Лот.

Авраам благав Господа, щоб Він помилував ці міста, якщо там знайдеться п’ятдесят праведників.

Господь сказав: «Якщо Я знайду у місті Содомі п’ятдесят праведників, то заради них помилую все місто».

Авраам знову спитав: «Може виявитися, що до п’ятдесяти праведників не вистачить п’яти?».

Господь сказав: «Не зруйную, якщо знайду там сорок п’ять праведників».

Авраам же продовжував розмовляти з Господом і благати Його, усе зменшуючи число праведників, поки не дійшов до десяти; він сказав: «Хай не прогнівається Владика, що я ще скажу: може виявитись, що там знайдеться десять праведників?».
Бог сказав: «Не зруйную і заради десяти».

Та в цих нещасних містах жителі були такими злими і розбещеними, що там не знайшлося і десяти праведних людей. Ці нечестивці хотіли навіть поглумитися над двома ангелами, які прийшли врятувати праведного Лота. Вони вже ладні були виламати двері, але ангели уразили їх сліпотою і вивели Лота з його родиною — з дружиною та двома дочками — за місто. Вони повеліли їм тікати і не озиратися, щоб не загинути.

І тоді наслав Господь на Содом і Гоморру зливу із сірки та вогню і знищив ці міста і всіх людей у них. І спустошив усю цю місцевість так, що в тій долині, де знаходилися міста, утворилося соляне озеро, відоме тепер під назвою Мертвого моря, в якому не може жити ніщо живе.

Лотова ж дружина, тікаючи з міста, озирнулася на Содом і вмить обернулася на соляний стовп.

Тим, що Лотова дружина озирнулась на Содом, вона показала, що жалкує за покинутим гріховним життям — озирнулась, затрималась, — і миттю перетворилась на соляний стовп. Це суворий урок нам: коли Господь спасає нас від гріха, потрібно тікати від нього, не озираючись на нього, тобто не затримуватись і не жалкувати за ним.

(Див.: Бут. 18, 16—33; 19, 1—24).

ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ АВРААМА

Через рік після явлення Бога Авраамові у вигляді трьох подорожніх справдилося провіщане Господом: в Авраама та Сарри народився син, якого вони назвали Ісааком. Авраамові було тоді сто років, а Саррі дев’яносто. Вони дуже любили свого єдиного сина.

Коли Ісаак виріс, Бог побажав піднести віру Авраама і навчити через нього всіх людей любові до Бога та послуху волі Божій.

Бог явився Авраамові і сказав: «Візьми сина твого єдиного Ісаака, якого ти любиш, іди в землю Моріа і принеси його в жертву на горі, яку Я тобі вкажу».

Авраам послухався. Боляче було йому за свого сина, якого любив більше, ніж самого себе. Та Бога він любив понад усе і вірив Йому безмежно, і знав, що Бог ніколи і нічого поганого не бажатиме. Він устав рано, осідлав віслюка, взяв із собою сина Ісаака і двох слуг; взяв також дров і вогню для всеспалення та вирушив у путь.

На третій день путі вони прийшли до гори, яку вказав Господь.

Авраам залишив слуг та осла під горою, взяв вогонь і ніж, а дрова поклав на плечі Ісаакові і пішов з ним на гору.

Коли вони йшли удвох на гору, Ісаак запитав Авраама: «Батьку мій! У нас є вогонь і дрова, а де ж агнець (ягня) для жертвоприношення?».

Авраам відповів: «Господь побачить Собі агнця».

Обидва разом ішли далі і прийшли на вершину гори, на місце, вказане Господом. Там Авраам спорудив жертовник, розклав дрова, зв’язав сина свого Ісаака і поклав його на жертовник поверх дров. Він уже підняв ніж, щоб заколоти свого сина. Та ангел Господній покликав його з неба і сказав: «Аврааме, Аврааме! Не піднімай руки твоєї на отрока і не роби з ним нічого. Бо тепер Я знаю, що ти боїшся Бога, тому що не пошкодував єдиного твого сина для Мене».

І побачив Авраам неподалік барана, що заплутався у кущах, і приніс його в жертву замість Ісаака.

За таку віру, любов і послух Бог благословив Авраама й обіцяв, що у нього буде потомства так багато, як зірок на небі і як піску на березі моря, і що в його потомстві отримають благословення усі народи землі, тобто з його роду вийде Спаситель світу.

Випробування Авраама принесенням Ісаака в жертву було прообразом чи передвістям для людей про Спасителя, Який, будучи Сином Божим, буде відданий Своїм Отцем на хресну смерть, у жертву за гріхи всіх людей.

Ісаак, будучи прообразом Спасителя за дві тисячі років до Різдва Христового, наперед прообразував, з волі Божої, Ісуса Христа. Він так само, як Ісус Христос, покірно йшов на місце жертви. Як Ісус Христос ніс на Собі хрест, так і Ісаак на собі ніс дрова для жертвоприношення.

Гора, на якій Авраам приносив у жертву Ісаака, була названа Ієгова-іре, тобто «Господь побачить». Згодом на цій горі було збудовано царем Соломоном, за вказівкою Божою, Єрусалимський храм.

(Див.: Бут. 22, 1—19).

ОДРУЖЕННЯ ІСААКА

Сарра, Авраамова дружина, померла, коли їй виповнилось 127 років. Сам же Авраам занедужав і вирішив одружити сина свого Ісаака, та тільки не з ханаанеянкою, а з дівчиною свого племені. Ісаакові виповнилося тоді сорок років.

Авраам покликав старшого раба свого Єлеазара і сказав йому: «Клянись мені Господом, Богом неба і землі, що ти не візьмеш сину моєму дружини з дочок ханаанців, між якими я живу, а підеш на мою батьківщину, до мого племені, і приведеш звідти наречену Ісаакові, синові моєму».

Єлеазар дав клятву й одразу вирушив у дорогу. Тоді було за звичай, щоб наречений давав батькам дарунки за наречену; чим багатшою була наречена, тим багатшими були і дарунки.

Єлеазар взяв із собою коштовні речі і десять верблюдів і вирушив у Месопотамію, в місто Харан, де жив Нахор, Авраамів брат.

Підійшовши до міста, Єлеазар зупинився біля криниці. День схилявся до вечора, коли жінки звичайно приходять набирати воду. Єлеазар став молитися Богу, він казав: «Господи, Боже наш, пошли її сьогодні назустріч мені і вчини ласку господарю моєму. Ось я стою біля джерела, куди дочки міських жителів приходять набирати воду. Нехай та дівчина, яка на моє прохання нахилити глечик і дати мені напитися, скаже: пий, я і верблюдам твоїм дам пити, — буде призначена Тобою для Ісаака».

Не встиг скінчити молитви Єлеазар, як до криниці спустилася з глечиком на плечі чарівна на вигляд дівчина, зачерпнула води і пішла нагору.

Єлеазар підбіг до неї і сказав: «Дай мені напитися води з твого глечика».

Дівчина сказала: «Пий, господарю мій». І одразу спустила глечик з плеча на руку свою і напоїла його.

Коли Єлеазар напився, дівчина сказала: «Я наберу і для верблюдів, хай нап’ються всі». Вона одразу ж вилила воду з глечика свого в жолоб і побігла знову до криниці зачерпнути води, і набрала для всіх його верблюдів.

Єлеазар дивився на неї з подивом у мовчанці.

Коли верблюди втамували спрагу, Єлеазар взяв золоту сережку і два зап’ястя на руку і подарував їй, і запитав у неї: «Чия ти дочка? Скажи мені, чи є в домі батька твого місце для ночівлі?».

Цю дівчину звали Ревекка, вона відповіла: «Я дочка Вафуїла, сина Нахора. У нас багато соломи і корму і є місце для ночівлі».

Єлеазар став на коліна і подякував Богу, що Він почув його молитву.

Ревекка побігла у дім свій і про все розповіла своїй матері та всім домашнім.

У Ревекки був брат Лаван, він негайно подався до джерела і сказав Єлеазарові: «Увійди, благословенний Господом. Чому ти стоїш тут? Я приготував дім і місце для верблюдів».

Єлеазар увійшов у дім. Лаван розсідлав верблюдів, дав їм соломи і корму. Зразу ж принесли води обмити ноги Єлеазарові та людям, які були з ним, і запросили до столу.

Та Єлеазар сказав: «Я раб Авраамів. Не їстиму, поки не скажу про свою справу». І він з подробицями розповів, з якою метою він прийшов і як після його молитви Господь дав знамення про Ревекку. Коли ж усе розказав, то запитав: «Тепер скажіть мені, чи маєте ви намір учинити ласку і правду господареві моєму чи ні?».
Лаван і Вафуїл відповіли: «Від Господа сталася ця річ, і ми не можемо перечити тобі. Ось Ревекка перед тобою: візьми її і йди; нехай буде вона дружиною сина господаря твого, як сказав Господь».

Єлеазар, почувши таку мову, з вдячністю вклонився Господу до землі. Відтак вийняв золоті і срібні речі та одяг і обдарував ними наречену, брата її і матір її.

На другий день Єлеазар просив, щоб їх відпустили додому. Але брат і мати Ревекки вмовляли його залишитися хоча б днів на десять.

Але Єлеазар відповів: «Не затримуйте мене, бо Господь проклав путь мій».

Тоді батьки покликали Ревекку і запитали її: «Чи підеш з цією людиною?».

Ревекка сказала: «Піду».

Батьки благословили її і відпустили в дорогу.

Коли ж Єлеазар з Ревеккою та супутниками під’їжджали на верблюдах до Авраамових наметів, Ісаак зустрів їх.

І стала Ревекка дружиною Ісаака. Кохання до Ревекки втішило Ісаака в печалі від смерті матері його, Сарри (Див.: Бут. 23 і 24).

Одруження Ісаака є зразком для всіх поколінь. Як часто помиляються молоді люди, коли вирішують найважливіше питання у своєму житті — вступ у шлюб. Одні шукають багатство, інші — красу тілесну, треті — шляхетність тощо, і тільки дехто шукає розум і добре лагідне серце, тобто красу внутрішню, духовну. Перші якості тимчасові і минущі, а внутрішня краса постійна і не залежить від переміни зовнішніх обставин.

Неправильне ставлення до шлюбу зумовлюється тим, що люди бажають самі влаштувати своє щастя, без Бога, керуються власними егоїстичними забаганками.

Християнські юнаки та дівчата, бажаючи вступити в шлюб, мусять ревно молити Господа-Серцевидця, щоб Він Сам, зі Своєї волі, влаштував їхній шлюб і благословив їх Своєю благодаттю, бо без благословення Божого нікому не створити свого щастя, гаразду в шлюбнім житті та істинно християнської родини.

Добра ж християнська родина є охоронницею чеснот, благодатним ґрунтом для сіяння зерен добра, знаряддям і засобом для поширення та утвердження на землі святої Христової Церкви.

Сім’я є також основою держави, як про це сказав митрополит Філарет (Дроздов): «В родині лежить насіння всього, що потім виростає і стає великою родиною, яка називається державою».

ІСАВ І ЯКІВ

В Ісаака було двоє синів: Ісав та Яків. Ісав був майстерним ловцем звірів (мисливцем) і часто жив у полі. Яків був лагідної і тихої вдачі, жив у наметах разом з батьком і матір’ю.

Ісаак більше любив Ісава, який догоджав йому їжею зі своєї дичини, а Ревекка більше любила Якова.

Ісавові, як старшому синові, належало первородство, тобто перевага над Яковом у благословенні від батька.

Та ось одного разу Ісав повернувся з поля втомленим і голодним. Яків у цей час варив юшку з чечевиці (бобів).

І сказав йому Ісав: «Дай мені поїсти».

Яків же сказав: «Продай мені своє первородство», бо йому дуже хотілося, щоб його стосувалося благословення, дане Богом Авраамові, і щоб він міг тим самим ревно послужити Богу.

Ісав відповів: «Ось я вмираю з голоду, що мені з цього первородства?» Такою відповіддю Ісав висловив своє зневажливе ставлення до благословення Божого.

Яків сказав: «Поклянись».

Ісав поклявся і продав своє первородство Якову за чечевичну юшку.

Коли ж Ісаак постарів і осліп, то, відчуваючи, що от-от вмиратиме, він захотів благословити Ісава як старшого сина. Та завдяки хитрощам Ревекки замість Ісава він благословив Якова. Незабаром Ісаак дізнався про свою помилку, одначе він уже дав Якову своє благословення, і не міг взяти його назад.

З цієї причини Ісав зненавидів брата і навіть хотів убити його, тому Яків мусив іти з рідної оселі.

За порадою батьків, він відбув на батьківщину своєї матері в Месопотамію, в землю Вавилонську, до її брата Лавана, щоб перебути у нього, доки уляжеться Ісавів гнів, і при цьому одружитися з однією з Лаванових доньок.

(Див.: Бут. 23; 24; 25; 27).

ВИДІННЯ ЯКОВОМ ТАЄМНИЧОЇ ЛІСТВИЦІ (СХОДІВ)

У дорозі Яків зупинився в полі, підклав під голову камінь і заснув. І ось він бачить уві сні: стоїть ліствиця (сходи) на землі, а верх її торкається неба. Ангели Божі йдуть по ній — вгору й униз, а вгорі на ліствиці стоїть Сам Господь.

І каже Господь Якову: «Я Господь, Бог Авраама й Ісаака. Не бійся! Землю, на якій ти лежиш, я дам тобі, твоєму потомству. І буде потомство твоє численне, як пісок морський, і в сiмені твоєму благословляться всі народи землі. І ось Я з тобою, й охоронятиму тебе скрізь, куди б ти не йшов, і поверну тебе в цю землю».

Тут під сіменем чи нащадком його, через якого благословляться, тобто ощасливляться всі народи, мається на увазі Спаситель. Ліствиця ж, що з’єднує небо із землею, прообразує Божу Матір, через Яку Син Божий, народившись від Неї, зійшов на землю для спасіння людей. Божа Матір — немов ті сходинки, що сполучили небо із землею.

Прокинувшись, Яків сказав: «Яке страшне це місце! Це не що інше, як дім Божий, це врата небесні». Камінь, на якому він спав, зробив пам’ятником і вилив на нього єлей (олію) в жертву Богу. Саме ж місце назвав Вефиль, що означає: дім Божий. Відтак, з надією на поміч Божу, він спокійно продовжував іти в Месопотамію.

Яків прийшов у Харан до Лавана, брата своєї матері, розказав йому про все і залишився жити й працювати у Лавана.

Лаван запитав Якова, яку той братиме платню за свою роботу. Яків погодився працювати у Лавана сім років за його доньку, Рахіль, щоб згодом одружитися з нею, бо полюбив її.

Та Лаван хитрощами віддав Якову за дружину не Рахіль, а старшу свою дочку Лію, виправдовуючись тим, що згідно з місцевим звичаєм спочатку віддають заміж старшу дочку.

Тоді обманутий Яків погодився працювати ще сім років за Рахіль

Через двадцять років Яків щасливо повернувся до свого батька в землю Ханаанську з численною родиною та майном. Ісав же, який давно не бачив брата свого, радісно зустрів Якова ще на шляху.

Господь, таємно випробувавши Яковову силу, дав йому нове ім’я Ізраїль, що означає «богоборець». І став Яків родоначальником народу ізраїльського чи, що одне і те саме, Єврейського

(Див.: Бут. 28, 10—22; 29; 30; 31; 32; 33; 34; 35).

ЙОСИФ

У Якова було дванадцять синів: Рувим, Симеон, Левій, Іуда, Іссахар, Завулон, Дан, Неффалим, Гад, Асир, Йосиф і Веніамин. Від них згодом пішло дванадцять колін, чи племен, народу єврейського.

Серед усіх своїх синів Яків найбільше любив Йосифа за лагідність і послух і зшив йому різнобарвний одяг. Брати ж почали заздрити Йосифові і зненавиділи його.

Одного разу Йосиф бачив сон, що він з братами у полі в’яже снопи. І ось його сніп став посередині прямо, а снопи братів оточили його сніп і вклонилися йому. Іншого разу Йосиф бачив уві сні, що сонце, місяць та одинадцять зірок поклонилися йому. Коли він розповів про свої сни, батько зауважив йому: «Що це за сни? Невже я і твоя мати і брати будемо кланятися тобі?» Брати ще дужче зненавиділи Йосифа.

Невдовзі після цього брати пасли стада далеко від дому, і батько послав Йосифа навідати їх і дізнатися, чи здорові брати його і чи ціла худоба. Коли він підходив до них, брати ще здаля побачили Йосифа і стали казати: «Ось іде сновидець, вб’ємо його і тоді побачимо, як справдяться його сни». Але Рувим, старший з братів, сказав: «Не проливайте крові, киньте його ліпше у рів». А сам вирішив потім врятувати Йосифа і повернути батькові. Брати послухались; вони зняли з Йосифа різнобарвний одяг і кинули його в глибокий рів, в якому не було води. В цей час повз них проїжджали купці з товарами в Єгипетську землю. Один з братів, Іуда, порадив продати Йосифа, і вони продали його за двадцять срібників. Потім вони взяли Йосифів одяг, вимазали його кров’ю козла, принесли до батька і сказали: «Ми знайшли цей одяг, чи не Йосифів він?».

Яків упізнав одяг. «Хижий звір розшматував Йосифа!» — з гіркотою вигукнув він. Потім він довго оплакував свого улюбленого сина і не міг знайти втіхи.

Йосиф, проданий братами (за порадою брата Іуди) за 20 срібників, був прообразом Христа, проданого Іудою за 30 срібників.

(Див.: Бут. 37).

ЙОСИФ У ЄГИПТІ

Купці привезли Йосифа в Єгипет і продали одному царедворцю на ім’я Потифар. Живучи в Єгипті між язичниками, Йосиф твердо беріг віру в істинного Бога і боявся в чомусь згрішити перед Ним. Своєму господареві він служив чесно. Потифар уподобав його і зробив управителем у своєму домі. Та зла і підступна Потифарова дружина звела наклеп на Йосифа перед своїм чоловіком. Потифар повірив дружині і віддав Йосифа у в’язницю.

Але Бог бачив, що Йосиф не винен, і допоміг йому. У тій же в’язниці сиділи фараонові виночерпій і хлібодар. Одного разу вони бачили сни. Виночерпію снилося, що він зібрав з трьох виноградних лозин ягоди, вичавив з них сік у келих і подав фараонові. Хлібодар же бачив, ніби він ніс на голові три кошики з їжею, і птахи прилітали і клювали з них. Йосиф витлумачив ці сни. Виночерпієві він сказав, що через три дні фараон простить його, і він знову буде виночерпієм, а хлібодару сказав, що фараон через три дні накаже його повісити, і птахи клюватимуть його тіло. І все сталося так, як сказав Йосиф.

Через два роки після цього побачив фараон однієї ночі два особливих сни. Йому снилося, ніби стоїть він на березі річки, і ось вийшло з річки спочатку сім корів повних і гарних, а за ними сім корів худих; худі корови пожерли повних, але не зробились повнішими. Інший сон — немовби на одному стеблі росли сім колосків повних, а після них сім колосків сухих і тонких, і тонкі колоски пожерли сім повних колосків. Вранці фараон закликав усіх мудреців єгипетських, та ніхто з них не зміг розтлумачити йому сни.

Тоді виночерпій згадав про Йосифа і сказав про нього фараонові. Йосифа привели до фараона, і він витлумачив його сни.

«Обидва сни, — сказав він, — означають одне і те саме: настануть в землі Єгипетській сім років достатку; після них же настануть сім років голоду». При цьому Йосиф дав фараонові пораду запасти в урожайні роки стільки хліба, щоб його вистачило на всі роки голоду.

Фараон зрозумів, що Сам Бог відкрив Йосифові значення снів, і зробив його головним начальником у землі Єгипетській, першим після себе, і доручив йому заготовляти хліб.

(Див.: Бут. 39; 40; 41).

ПОБАЧЕННЯ ЙОСИФА З БРАТАМИ І ПЕРЕСЕЛЕННЯ ЯКОВА З РОДИНОЮ ДО ЄГИПТУ

За сім урожайних років Йосиф зібрав у Єгипті стільки хліба, що його вистачило і на голодні роки, і навіть можна було продавати в інші країни. Звідусіль з’їжджалися в Єгипет за хлібом, тому що голод лютував по всій землі.

Приїхали в Єгипет за хлібом і сини Якова із землі Ханаанської. Вони прийшли до Йосифа, вклонилися йому до землі, але не впізнали його. Йосиф же впізнав братів і мимоволі згадав сни свого дитинства; але, щоб переконатися, чи справді брати стали кращими, повівся з ними суворо і сказав їм:
— Ви, мабуть, підглядачі (чужі розвідники), прийшли вивідати усе на нашій землі, щоб потім завоювати її.
— Ні, — відповіли брати, — ми люди чесні і всі сини однієї людини на землі Ханаанській. Нас було дванадцятеро, але одного не стало, а найменший залишився при батькові.
— Якщо ви кажете правду, — сказав Йосиф, — то нехай один з вас залишиться тут, а решта нехай відвезуть хліб і привезуть наймолодшого брата.

Тоді брати стали перемовлятися між собою, гадаючи, що Йосиф не розуміє їх, бо він розмовляв з ними через тлумача: «Ось нам і покарання за гріх проти нашого брата. Ми не пощадили його, тож і маємо тепер таке горе».

Йосиф же, почувши, про що вони перемовляються, відійшов від них і заплакав. Після цього він залишив біля себе Симеона, а інших братів відпустив.

Через рік брати знову приїхали в Єгипет по хліб і привезли із собою молодшого брата Веніамина. Йосиф, побачивши між ними Веніамина, наказав привести їх у дім свій і влаштував для них обід. І, дивлячись на Веніамина, заплакав на радощах. Аби брати не помітили його сліз, він пішов в іншу кімнату і вмив своє лице. Пообідавши, Йосиф звелів насипати їм хліба у мішки, а в мішок Веніамина наказав покласти срібний келих, з якого пив сам. Наступного ранку він відпустив їх додому.

Та тільки-но брати виїхали, як Йосиф звелів своєму управителеві догнати їх та обшукати, чи не вкрали вони келих. Келих знайшовся у мішку Веніамина. Усі брати повернулись до Йосифа, впали перед ним на землю і сказали: «Бог розкрив неправду нашу; тепер ми всі раби твої».

«Ні, — відповів Йосиф, — хай залишиться рабом той, у кого знайшовся келих, а ви можете повернутись до батька».

Тоді виступив Іуда і сказав Йосифові: «Господарю мій! Батько наш старий і цього сина любить над усе; я поручився привезти його цілим назад; хай краще я залишуся рабом у тебе замість нього, а його відпусти з братами до батька; бо коли він не повернеться, то батько наш помре з горя».

Тепер Йосиф побачив, що брати змінилися на краще, і більше не став приховувати себе. Він відправив усіх слуг, заплакав і сказав: «Я — брат ваш Йосиф, якого ви продали в Єгипет!».

Брати оторопіли так, що не спроможні були сказати слова.

А Йосиф вів далі: «Не бійтеся! Сам Бог привів мене сюди, для збереження вашого життя. Вирушайте швидше до батька і скажіть йому, щоб він їхав у Єгипет до мене, тому що треба ще пережити нам п’ять років голоду». І став обіймати та цілувати Веніамина і всіх братів і плакав при цьому.

Коли Яків з великою радістю дізнався, що його син Йосиф живий, він переселився з усією своєю родиною в Єгипет.

Сімнадцять років прожив старий Яків-Ізраїль в Єгипті і став чекати смерті. Спершу він благословив Йосифа та його дітей — Манасію та Єфрема. Йосиф підвів дітей своїх до батька так, що старший Манасія стояв навпроти правої руки Якова; а молодший Єфрем стояв навпроти лівої. Але Яків склав руки хрестом так, що права його рука лягла на голову Єфрема, а ліва — на голову Манасії. І благословив їх: Єфрема як старшого, а Манасію як молодшого.

Це хрестоподібне складання рук Яковом для благословення було прообразом Хреста Христового і того часу, коли люди отримуватимуть благословення Господнє не за старшинством, а за своїми добрими вчинками і справами.

Згодом, зібравши навколо постелі усіх синів своїх, він кожному з них дав благословення і звістив Іуді, що з потомства його будуть царі над єврейським народом до тих пір, поки не прийде Примиритель, тобто Христос Спаситель.

Після цього він заповів синам своїм, щоб вони поховали його в землі Ханаанській, там, де поховані його батьки. І помер Яків-Ізраїль у віці ста сорока семи літ, і віднесли його сини в землю Ханаанську і поховали там.

Через п’ятдесят років після Якова помер і Йосиф. Перед смертю він сказав, що Бог виведе єврейський народ з Єгипту і поверне в землю Ханаанську. Він заповів також, щоб кістки його були перенесені на рідну землю.

В Єгипті сім’я Якова-Ізраїля швидко розмножилась і утворила народ, який став називатися ізраїльським, чи єврейським. Він ділився на дванадцять колін за числом дванадцяти синів Якова.

Історія Йосифа, що постраждав від своїх братів, а потім прославився і врятував їм життя, була прообразом Христа Спасителя. Спаситель теж постраждав від свого народу, вмер на хресті, потім воскрес і прославився, і спас людей від гріха та вічної смерті.

БЕСІДА: ІСТОРІЯ ЙОСИФА, ЗАПИСАНА МОВОЮ ДЕРЕВ

Раціоналісти (люди, що визнають джерелом пізнання тільки один розум, заперечують будь-який досвід і Божественне Одкровення), які не вірять в історичність біблійних розповідей, ставляться до Йосифової історії, мов до легенди. Однак ця розповідь не легенда, а дійсна історія, яка мала місце у стародавньому Єгипті. Автор цих рядків з усією сміливістю підтверджує історичність даної події, бо вона, виявляється, була записана самою природою і в дуже несподіваний спосіб. У двадцятих роках ХХ століття автор досліджував залежність приросту деревини дерев від різних природних чинників: від зрошення, опадів, клімату, пожеж, шкідників, у зв’язку з роботами в цьому напрямку багатьох дослідників у Росії, в Америці, у Швеції. Тоді ж було проведено обстеження деревинних залишків, які збереглися в різноманітних палеонтологічних та археологічних колекціях. Нашу увагу особливо привернули колекції дерев’яних предметів, які збереглися з часів стародавнього Єгипту. Таких предметів у єгипетському відділі петербурзького Ермітажу виявилось дуже багато. Всі вони дуже добре збереглися, що дозволяло чітко встановити, яке дерево було використане і з якою метою.

Таким чином, було з’ясовано, що частина речей була зроблена з дерев, які ростуть і сьогодні в Абіссінії та в областях верхніх озер, звідки бере початок Голубий і Білий Ніл. Звичайно в Єгипет їх привозили. Чимало ж речей, які знаходились у колекції, виготовлено з дерев, які і дотепер ростуть у долині Нілу. З-поміж цих видів теслярами стародавнього Єгипту найчастіше використовувалися два види: нільська акація і сикомор. Шляхом вивчення будови деревини цих видів нам вдалося встановити, що існує пряма залежність ширини деревних кілець від повеней Нілу.

Як відомо, від масштабів цих повеней залежить уся економіка Єгипту: коли повінь велика, усе населення благоденствує, бо рослинність Нільської долини в такі роки буяє особливо, на ланах збирають рясний врожай; в такі роки і дерева, що ростуть на берегах Нілу, утворюють широкі кільця. В роки ж слабких повеней — у країні неврожай і голод, а кільця дерев стають вузькими, бо вся рослинність потерпає від нестачі вологи. Коли зв’язок між врожаями і шириною кілець дерев було встановлено, я дійшов такого висновку: якщо біблійна розповідь передає подію в історії Єгипту, що справді мала місце, то 7 років незвичайних врожаїв і 7 років сильних неврожаїв мусили відбитися в кільцях дерев, що росли в той час на берегах Єгипту.

Відомо, що перебування євреїв у Єгипті припадає на час панування 13—18 династій. Були зібрані і предмети з тієї епохи: скринька для збереження парфумів, зроблена з нільської акації, саркофаг однієї з царівен, видовбаний з сикомора, та ряд інших предметів. Я провів ретельне обстеження цих предметів, почавши зі скриньки для пахощів. Вона невеличка, завдовжки 12 см, 7 см завширшки і 8 см заввишки. (У свій час мною були зроблені точні виміри та зйомки, та вони зникли під час втечі з СРСР.) Скриньку було виготовлено зі шматка нільської акації. Майстер розколов його на дощечки і рослинною смолою склеїв з них скриньку. Тотожність малюнка деревних шарів було видно на всіх стінках скриньки, причому цей малюнок вийшов прецікавим: на всіх дощечках впадала у вічі наявність дуже широких і дуже вузьких шарів. Це чергування йшло таким чином: спочатку йшла група з шести незвичайно широких шарів; а за нею безпосередньо йшла група, яка складалася із семи дуже вузьких шарів. (Послідовність шарів у часі може встановити кожен без труднощів, якщо знайомий з будовою так званої весняної та осінньої деревини.) Вище ми сказали, що ширина шарів дерев на берегах Нілу відповідає повеням і пов’язаним з цим урожаєм. Таким чином, природа сама записала, що в час, який припадає на епоху життя Йосифа у Єгипті, в цій країні кілька років збирався дуже багатий врожай. В ці роки і дерева утворювали незвичайно широкі кільця. Ось таких широких кілець, річних, зрозуміло, на скриньці, обстеженій нами, виявилося шість. Та й перед цими кільця не були вузькими, так що помітних розбіжностей з біблійною розповіддю про сім років достатку тут немає. Що ж до наступних семи років неврожаю, будова деревини, обстеженої нами, свідчить з неспростовною точністю.

Окрім названої скриньки, я обстежив також названий вище саркофаг. Зберігся він дещо гірше скриньки для пахощів, та все ж і на деревині сикомора, зі стовбура якого був зроблений саркофаг, вдалося розгледіти подібну ж групу шарів, що неспростовно підтверджують безсумнівність факту, який лежить в основі біблійної розповіді, записаної на сторінках великої книги Природи.

Про зроблене відкриття, в загальних рисах, я повідомив у лютому 1928 року. Однак надрукувати не вдалося через цензуру в тодішнім безбожницькім СРСР.

Гадаю, корисно прилучити до сказаного стосовно історії стародавнього Єгипту.

Згідно з біблійною хронологією, продаж Йосифа братами у Єгипет, а потім і переселення туди патріарха Якова мали місце за 18 століть до Різдва Христового. Деякі історики встановлюють точну дату переселення Якова, а саме 1825 рік до н. е. Цікаво, що за фараонів ХII династії, зокрема за Аменемхета III, який царював у ті роки, мережу штучного зрошення було значно розширено і вдосконалено. Рівень води в Нілі за фараонів XII династії позначався на скелях поблизу Семне, біля 2-го порогу. В знайденому тут написі, що відноситься до 14 року царювання Аменемхета (тобто до 1835 року перед Р. Х.), відзначено максимальний рівень, що перевищував на 7 метрів рівень води, який спостерігається тепер.

Вочевидь, спеціальні чиновники стежили за висотою підйому води у Нілі, бо державна влада явно усвідомлювала, яке величезне значення для господарського життя країни мала система штучного зрошення, дія якого цілком залежала від кількості води в Нілі.

Особливо великі роботи в цей період проводились у Фаюмському оазисі. Тут знаходилося велике водосховище, назване греками Мерідовим озером. Озеро з’єднувалося каналом зі шлюзами, і ця система давала можливість регулювати зрошення дуже великої площі Фаюмського оазису.

Залишається додати до викладеного вище таке: якби була можливість дослідити багатющі єгипетські колекції Британського і Каїрського музеїв, ми, безсумнівно, знайшли б ще низку речей, що закарбували на собі події, описані в останніх розділах книги Буття.

Протоієрей М. Смирнов, З газети «Наша страна», Буенос-Айрес, 1960 р.

ІСТОРІЯ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНОГО ІОВА

У дуже давні часи на схід від Палестини жив праведний чоловік на ім’я Іов. Він відзначався справедливістю, усе життя намагався догодити Богу. Господь нагородив його за благочестя великими благами. Він володів стадом, в якому були сотні голів великої рогатої худоби і тисячі — дрібної. Тішила його велика і дружна родина: у нього було семеро синів і три дочки.

Та диявол позаздрив Іову. Він став зводити наклеп перед Богом на праведного Іова. «Хіба задарма богобоязкий (праведний) Іов? Відбери у нього все, що у нього є, — ось побачиш тоді, чи благословлятиме він Тебе?» Бог же, щоб показати всім, наскільки вірний Йому Іов, і щоб навчити людей терпінню в їхніх стражданнях, дозволив дияволові відібрати в Іова усе, що той мав. І ось одного дня розбійники вкрали в Іова усю його худобу, поперебивали наймитів, а страшний вихор з пустелі зруйнував дім, в якому зібрались Іовові діти, і всі вони загинули. Та Іов не тільки не став ремствувати на Бога, а сказав: «Господь дав, Господь і взяв: нехай буде ім’я Господнє благословенне«.

Однак посоромлений диявол не вгамувався. Він знову став зводити наклеп на Іова: «Людина віддасть за своє життя усе, чим володіє: та торкнись тільки його кісток, його тіла (тобто врази його хворобою), — побачиш, чи благословлятиме він Тебе?» Бог дозволив дияволові позбавити Іова ще й здоров’я. І ось Іова вразила страшна хвороба — проказа. Тоді навіть Іовова дружина стала вмовляти його сказати якесь слово проти Бога, а друзі, замість того щоб утішити, тільки сердили невинного страждальця своїми несправедливими підозрами. Але Іов залишився твердим, не втрачав надії на милосердя Боже і лише прохав Господа засвідчити, що він терпить усе невинно.

У бесіді з друзями Іов пророкував про Визволителя (про Спасителя) і про майбутнє воскресіння: «Та я знаю, що мій Визволитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і я у плоті своїй побачу Бога. Я побачу Його, самі мої очі побачать, а не очі чужі» (Іов. 19, 25—27).

Після цього Бог, показавши приклад вірності й терпіння на Своєму рабові Іові, Сам явився і звелів його друзям, що дивилися на Іова як на великого грішника, просити молитви за себе у нього. Бог нагородив Свого вірного раба. Іову було повернуто здоров’я. У нього було знову семеро синів і три дочки, а худоби побільшало вдвічі, ніж було раніше, і жив Іов ще сто сорок років у пошані, спокійно, благочестиво і щасливо.

Історія багатостраждального Іова вчить нас, що нещастя Бог посилає не тільки за гріхи, але іноді Бог посилає нещастя і праведникам для ще більшого утвердження їх у добрі, для осоромлення диявола і для прославлення правди Божої. Історія життя Іова розкриває нам, що не завжди земне щастя відповідає добродійному життю людини, і вчить нас також не бути байдужими до нещасних. Іов своїми невинними стражданнями і терпінням прообразував Господа Ісуса Христа. Тому в дні спогадів про страждання Ісуса Христа (на Страсному тижні) в церкві читається розповідь з книги Іова.

(Див.: Іов 1—42).

ЄГИПЕТСЬКЕ РАБСТВО

У Єгипті євреям спочатку жилося добре. Та нові фараони, сходячи на престіл, почали забувати Йосифа і його заслуги. Вони стали боятися збільшення єврейського народу, щоб євреї, розмножившись, не набули сили і не повстали проти них. Фараони почали примушувати їх працювати на найважчих роботах. Та чим більше над ними знущалися, тим більше вони розмножувались. Тоді один з фараонів наказав убивати всіх єврейських немовлят-хлопчиків.

У той час, коли євреям жилося ще добре, вони почали забувати Бога і стали переймати язичницькі звичаї в єгиптян. Тепер, коли почались біди, вони згадали про Бога і звернулись до Нього з молитвою про спасіння. Милосердний Господь почув їх і послав їм визволення через пророка і вождя Мойсея.

МОЙСЕЙ

Мойсей народився в сім’ї одного єврея, за походженням з Левіїного коліна. Мати три місяці ховала сина від єгиптян. Та коли далі ховатися було неможливо, вона взяла тростиновий кошик, обсмолила його, поклала туди немовля і поставила кошик в очереті, на березі річки. А сестра немовляти Маріам спостерігала здалеку, що буде далі.

Фараонова дочка з служницями прийшла купатися сюди. Побачивши кошик, вона повеліла дістати його. Коли побачила немовля, яке плакало, їй стало шкода його. Вона сказала: «Це з єврейських дітей». Маріам підійшла до неї і запитала: «Може, пошукати для немовляти годувальницю з євреїв?».

Царівна сказала: «Так, іди і пошукай».

Маріам пішла і привела матір. Царівна сказала їй: «Візьми це немовля і годуй його мені: я платитиму тобі». Та погодилася з великою радістю.

Коли немовля підросло, мати привела його до царівни. Царівна взяла його до себе, і він був у неї замість сина. Вона дала йому ім’я Мойсей, що означає: «вийнятий з води»

Мойсей виріс при царському дворі і був навчений усякої мудрості єгипетської. Але він знав, що він єврей, і любив свій народ. Одного разу Мойсей побачив, що єгиптянин б’є єврея. Він заступився за єврея і вбив єгиптянина. Іншого разу Мойсей побачив, як єврей б’є свого співплемінника. Він хотів було зупинити його, але той зухвало відповів: «Чи не хочеш ти і мене вбити, як учинив це з єгиптянином?!» Мойсей злякався, зрозумівши, що про його вчинок довідалися. Тоді Мойсей утік з Єгипту в іншу країну, в Аравію, в землю Мадіамську. Він оселився у священика Іофора, одружився з його дочкою Сепфорою і пас його отари.

Одного разу Мойсей зайшов з отарою далеко і був біля гори Хорив. Там він побачив терновий кущ (купину), який горів і не згорав, тобто був охоплений полум’ям, а сам не горів.

Мойсей вирішив підійти ближче і подивитися, чому кущ не згорає. Тут він почув голос із середини куща: «Мойсею! Мойсею! Не підходь сюди; зніми взуття з ніг твоїх, тому що місце, на якому ти стоїш — свята земля. Я Бог Авраама, Ісаака та Якова».

Мойсей закрив лице своє, тому що боявся подивитися на Бога.

Господь сказав йому: «Я побачив страждання народу Мого в Єгипті, почув волання його і йду визволити його від руки єгиптян і ввести у землю Ханаанську. Іди до фараона і виведи народ Мій з Єгипту». При цьому Бог дав Мойсеєві силу творити чудеса. Оскільки ж Мойсей заїкався, то Господь дав йому в помічники брата його Аарона, який мав говорити замість нього.

Кущ, який не згорав у вогні і який бачив Мойсей при явленні йому Бога, отримав назву: «неопалима купина». Він відображав собою стан обраного єврейського народу, гнобленого і невмирущого. Він був також прообразом Божої Матері, Яку не опалив вогонь Божества Сина Божого, коли Він зійшов через Неї з неба на землю, народившись від Неї.

(Див.: Вих. 2; 3; 4).

ПАСХА І ВИХІД ЄВРЕЇВ З ЄГИПТУ

Мойсей прийшов у Єгипет. У той час там уже царював інший фараон. Поговоривши зі старійшинами єврейського народу, Мойсей і Аарон пішли до царя єгипетського і від імені Божого зажадали від нього, щоб він відпустив євреїв з Єгипту.

Фараон відповів: «Я не знаю вашого Бога і народу єврейського не відпущу», — і наказав ще більше гнобити євреїв.

Тоді Мойсей, за велінням Божим, навів на Єгипет послідовно десять кар, тобто великі лиха, щоб фараон погодився відпустити єврейський народ із землі єгипетської. Так, за словом Мойсея, вода в річках, озерах і криницях перетворювалася на кров; град і сарана нищили рослинність; настала триденна пітьма по всьому Єгипту тощо. Але, незважаючи на такі лиха, фараон усе ж не відпускав євреїв. Він, починаючи з другої кари, кожного разу закликав Мойсея, просив його помолитися Господу і зупинити стихійне лихо, обіцяючи відпустити євреїв; та як тільки кара припинялася, фараон знову ставав жорстоким і відмовлявся відпустити їх. Тоді настала остання, десята, найстрашніша кара.

Перед десятою карою Господь повелів євреям вибрати для кожної сім’ї однорічне ягня, заколоти його, спекти і їсти з прісним хлібом та гіркотрав’ям, не ламаючи кісток; кров’ю ж ягняти вимазати одвірки і перекладини в дверях. Євреї так і вчинили.

Тієї ночі ангел Господній уразив усіх первістків у Єгипті, від людини до худоби. Він пройшов тільки мимо тих домів, на дверях яких було зроблено знак кров’ю. По всьому Єгипту піднявся плач. Фараон покликав тоді Мойсея і повелів йому якнайшвидше йти з народом єврейським з Єгипту.

З Мойсеєм вийшло до шестисот тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей. Мойсей взяв із собою і Йосифові кістки, як про те заповідав сам Йосиф перед своєю смертю. Як тільки євреї виступили з Єгипту, перед ними з’явився стовп, який удень був у вигляді хмари, а вночі — вогненним. Він вказував їм шлях.

День визволення євреїв від єгипетського рабства залишився назавжди пам’ятним для них. Господь установив у цей день головне старозавітне свято, яке Він назвав Пасхою. Слово «Пасха» означає: проходження мимо, чи визволення від біди (губитель пройшов повз єврейські житла). Щороку в цей день увечері євреї заколювали і готували пасхального агнця і їли його з прісним хлібом. Це свято тривало сім днів.

Агнець пасхальний, кров’ю якого первістки єврейські були визволені від смерті, прообразував собою Самого Спасителя Ісуса Христа, Агнця Божого, що бере на себе усі гріхи світу, кров Якого визволяє всіх віруючих від вічної загибелі.

Сама ж старозавітна єврейська Пасха прообразувала собою нашу новозавітну, християнську Пасху. Як тоді смерть пройшла повз житла євреїв, і вони були визволені від єгипетського рабства й отримали обітовану землю, так і в християнську Пасху, Воскресіння Христове, смерть вічна оминула нас: Воскреслий Христос, визволивши нас від рабства, дав нам вічне життя.

Христос помер на хресті в день, коли заколювали пасхального агнця, і воскрес безпосередньо після єврейської Пасхи; ось чому Воскресіння Христове святкується Церквою завжди після єврейської Пасхи і називається також Пасхою.

(Див.: Вих. 4, 29—31; 5 13).

ПЕРЕХІД ЄВРЕЇВ ЧЕРЕЗ ЧЕРВОНЕ МОРЕ ТА ІНШІ ЧУДЕСА

Євреї, вийшовши з Єгипту, вирушили до Червоного моря. Єгиптяни ж, поховавши померлих первістків, стали жалкувати, що відпустили євреїв. Фараон, зібравши військо з колісницями і вершниками, кинувся наздоганяти євреїв. Наздогнав їх біля морського берега. Побачивши позад себе грізні полчища фараона, євреї жахнулися. Замість того, щоб просити у Бога допомоги, вони заремствували на Мойсея за те, що той вивів їх з Єгипту. Підбадьорюючи їх, Мойсей у душі своїй молився Богу. Господь почув його молитву. Стовп у вигляді хмари став позаду євреїв і сховав їх від єгиптян. Господь сказав Мойсеєві: «Візьми жезл твій, простягни руку твою над морем і розділи його». Мойсей простяг руку свою з жезлом над морем, і підняв Господь дуже сильний східний вітер на всю ніч, і розступилися води. І пішли євреї по сухому дну, вода ж стояла, наче стіни, праворуч і ліворуч. Єгиптяни погналися за євреями дном морським і вже досягли середини моря. В цей час євреї вийшли на другий берег. Мойсей знову, за велінням Божим, простяг руку свою над морем. Вода морська злилася і вкрила колісниці і вершників усього війська фараона й потопила єгиптян.

Тоді ізраїльський народ з великою радістю заспівав подячну пісню Господу Богу, своєму Помічнику і Покровителю

Пророчиця ж Маріам, Ааронова сестра, взяла в руки тимпан, а за нею вийшли жінки з тимпанами, радісно вигукуючи. І заспівала Маріам перед ними: «Співайте Господу, бо прославився Він, коня і вершника його ввергнув в море».

Перехід євреїв через Червоне море, води якого відділили і визволили євреїв від нечестя і рабства єгипетського, прообразує собою хрещення, через яке ми звільняємося від влади диявола і рабства гріха.

Під час подорожі євреїв з Єгипту в землю обітовану Господь сотворив багато й інших чудес. Одного разу євреї прийшли в таке місце, де вода була гірка. Вони не могли її пити і ремствували на Мойсея. Господь показав Мойсеєві дерево. Як тільки він поклав його у воду, вода зробилася солодкою.

Це дерево, що зняло гіркоту з води, було прообразом хресного Дерева Христового, що знімає гіркоту життя — гріх.

Коли у євреїв закінчився весь хліб, узятий з Єгипту, Господь послав їм хліб з неба — манну. Вона була схожа на білі малесенькі крупинки, чи на дрібний град, і мала смак хліба з медом. Назву манна цей хліб отримав тому, що коли євреї побачили його уперше, то запитували одне одного: «мань-гу» (що це?), Мойсей відповів: «Це хліб, який Господь дав вам для їжі». Євреї і назвали цей хліб манною. Манна вкривала вранці землю навколо єврейського табору протягом усієї їхньої подорожі, щодня, крім суботи.

А коли євреї в пустелі прийшли на місце, назване Рефидим, де зовсім не було води, то знову почали ремствувати на Мойсея. За велінням Божим Мойсей ударив жезлом по кам’яній скелі, і з неї потекла вода.

Манна в пустелі і вода, що потекла з кам’яної скелі, врятувавши ізраїльтян від смерті, прообразували собою істинні для нас їжу і питво, тобто тіло і кров Христову, які дає нам Господь у святому причасті і які спасають нас від вічної смерті. У Рефидимі на євреїв напали жителі пустелі, амаликитяни. Мойсей послав проти них Ісуса Навина з військом, а сам з братом своїм Аароном та Ором піднявся на найближчу гору і почав молитися, піднявши обидві руки до неба (зобразивши ними хрест).

І коли Мойсей тримав свої руки вгору, то євреї перемагали ворогів, а коли від утоми опускав, то перемагали амаликитяни. Тому Аарон з Ором поклали камінь, посадили на нього Мойсея, а руки його підтримували розпростертими — один з одного, а другий з іншого боку. І євреї перемогли амаликитян.

Мойсей, молячись з піднятими руками, прообразував собою переможний хрест Христів, силою якого тепер віруючі християни поборюють видимих і невидимих ворогів.

У Рефидимі ж Мойсея відвідав його тесть Іофор та привів до нього дружину та його синів.

(Див.: Вих. 14—18).

СИНАЙСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Від Червоного моря євреї весь час ішли пустелею. Вони зупинилися табором біля гори Синай (Синай і Хорив — дві вершини однієї і тієї самої гори.) Тут Мойсей зійшов на гору, і Господь сказав йому: «Так скажи синам Ізраїлевим: якщо будете слухатись голосу Мого, то будете Моїм народом».

Коли Мойсей спустився з гори, він передав народові волю Божу. Євреї відповіли: «Усе, що сказав Господь, виконаємо і будемо слухняні».

Господь повелів Мойсеєві приготувати народ до третього дня для прийняття Закону Божого. Євреї постом і молитвою готувалися до цього дня.

На третій день, який був п’ятдесятим від єврейської Пасхи, тобто після виходу євреїв з Єгипту, щільна хмара вкрила вершину гори Синай. Небо розтинали блискавки, гримів грім і гучно лунала сурма. Від гори піднімався дим, і вся вона сильно хиталась. І виголосив (сказав) Господь Свій закон у десяти заповідях

За велінням Божим Мойсей зійшов на гору і пробув там сорок днів і сорок ночей, без ніякої їжі. Бог дав йому дві скрижалі, тобто кам’яні дошки, на яких було написано десять заповідей. Окрім цього, Господь дав Мойсеєві й інші закони — церковні і громадянські. Повелів Він також зробити скинію, тобто переносний храм Божий.

Зійшовши з гори, Мойсей усі ці закони і все, що відкрив йому Господь на горі Синай, записав у книги. Так з’явилось у нас Святе Письмо, або Закон Божий

Десять заповідей, чи повелінь, які Бог дав Своєму народу, точно вказують, що мусить робити людина і чого їй слід уникати, якщо вона хоче любити Бога і ближніх. Ось ці заповіді:
1. Я Господь, Бог твій; нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене.
Ця заповідь велить любити Бога понад усе і, крім Нього, не віддавати нікому Божої пошани. Святих угодників Божих слід також вшановувати, але не так, як Самого Бога, а як людей, більш угодних Богу, ніж інші, як молільників і заступників наших перед Ним.

2. Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм.
Оскільки все у світі сотворено Богом, то Йому одному слід поклонятися і Його одного слід шанувати як Божество. Робити ідолів і кланятися їм ніяк не можна. Поклоняючись святій іконі, ми повинні уявляти собі того, хто зображений на ній, і йому поклонятися, а не вважати самі ікони за Божество.

3. Не вимовляй ім’я Господа Бога Твого марно.
Не можна святе і велике ім’я Боже вимовляти даремно, в марних розмовах, а тому божитися і клястися безпідставно ця заповідь забороняє.

4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субота (свято) Господу Богу Твоєму.
Шість буденних днів тижня людина повинна трудитися, працювати, і взагалі турбуватися про все, що потрібно для її земного життя. А сьомий день слід присвятити Богу, тобто виділити його для Господа, молитися Йому, читати у славу Божу корисні книги, допомагати бідним, і взагалі заради Господа чинити якомога більше добра, а не гаяти марно час, тим більше — поводитися зле. У Старому Завіті так святкувалася субота, а в нас, у Новому Завіті, в пам’ять про Воскресіння Христа з мертвих, святкується неділя.

5. Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб продовжувалися дні твої на землі.
Потрібно любити і шанувати батьків, слухатися їхніх добрих настанов і порад, піклуватися про них, якщо вони недужі, бути опорою для них у старості, також слід шанувати інших родичів, старших, добродійників, учителів, духовних отців і начальників; за це Бог обіцяє продовжити земне життя.

6. Не вбивай.
Під убивством мається на увазі не тільки позбавлення життя себе чи когось іншого, але якщо і допускаємо інших до вбивства своїм наказом, порадою, допомогою, згодою. Цією заповіддю забороняється також нестриманість у гніві й образа ближнього усяким лайливим словом. Ця заповідь наказує жити з усіма в мирі і злагоді, а також лагідно поводитися з тваринами.

7. Не чини перелюбу.
Цією заповіддю Господь забороняє чоловікові і дружині порушувати взаємну вірність і любов. Неодруженим Бог велить дотримуватися чистих думок і бажань. Обжерливість, пияцтво і взагалі будь-яка схильність до надмірності й нестриманості також забороняються цією заповіддю.

8. Не кради.
Нічого чужого не бери, не спитавши, ні явно, ні таємно; не обманюй при продажу; у всякій справі розраховуйся чесно; не ховай знайдене; усяку роботу закінчуй в обіцяний термін і виконуй її сумлінно.

9. Не свідчи неправдиво на ближнього свого.
Ця заповідь забороняє говорити неправду, брехати, зводити наклеп, обмовляти людей, осуджувати їх, а також вірити наклепникам. Ця заповідь наказує завжди чесно дотримуватися свого слова.

10. Не бажай дому ближнього твого, не жадай дружини ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого.
Ця заповідь забороняє заздрити і зазіхати на чуже добро, наказує задовольнятися тим, що маєш. Від заздрощів породжуються погані бажання, а від недобрих бажань — і всі недобрі злі вчинки.

Кожен мусить знати і виконувати Закон Божий. Той, хто дотримується заповідей, створює собі, крім тимчасового добробуту, вічне спасіння.

В пам’ять Синайського законодавства Мойсеєм було встановлено свято п’ятдесятниці

(Див.: Вих. 19, 20, 24, 32—34; Втор. 5).

СКИНІЯ

Євреї стояли табором біля гори Синай цілий рік. У цей час Мойсей, за велінням Божим, влаштував скинію, тобто переносний, у вигляді намету, храм. Скинію було влаштовано з дорогих тканин, підвішених до стовпів. Вона мала три відділи: двір, святилище і Святе Святих

У двір входив народ для молитви; там стояв жертовник, на якому приносили жертви, стояв мідний умивальник

У святилище входили священики; тут знаходився стіл з дванадцятьма хлібами, золотий семисвічник, чи світильник з сімома лампадами, і вівтар кадильний, тобто жертовник, на якому священики кадили фіміам.

У Святе Святих, відокремлене від святилища запоною, міг входити тільки первосвященик (архиєрей), та й то лише раз на рік. У Святому Святих стояв ковчег завіту. Ковчегом, або кивотом завіту, називалась скриня, зроблена з дерева та обкладена всередині і ззовні золотом, із золотою покришкою і золотими зображеннями на ній двох херувимів. У ковчезі завіту зберігалися скрижалі із заповідями (скрижалі завіту), сосуд з манною, жезл Ааронів, а згодом і священні книги. На двох сторонах ковчега було по два золоті кільця, куди вкладались золочені палиці, щоб носити його.

Коли скинія була готова, Мойсей освятив її, з усіма речами, священним миром. Притому слава Господня, у вигляді хмари, яка супроводжувала євреїв на шляху, покрила скинію, і з того часу знаходилася над нею.

Для служіння при скинії Мойсей, за велінням Божим, призначив коліно Левіїне і визначив до скинії первосвященика, священиків і левитів, тобто прислужників.

Первосвящеником було поставлено Аарона, брата Мойсеєвого, священиками — чотирьох Ааронових синів, Левіїних нащадків — левитами. Первосвященик відповідав нашим єпископам (архиєреям), священики — ієреям, а левити — дияконам і прислужникам.

Бог поклав, щоб на майбутнє старший з роду Ааронового був первосвящеником, а інші з його роду — священиками.

Скинія прообразувала собою Церкву Христову, а також і Божу Матір, Яка, вмістивши в Себе Бога, була ніби Домом Божим.

(Див.: Вих. 25—34; Втор. 10, 13, 16; Лев. 1—7, 16, 23).

СОРОКАЛІТНІ ПОДОРОЖУВАННЯ ЄВРЕЇВ. МІДНИЙ ЗМІЙ

Від гори Синай євреї рушили до землі обітованої (Ханаанської). На шляху євреї не один раз ремствували. Господь карав їх за це, але після молитов Мойсея милував їх. Навіть сестра Маріам й Аарон докоряли Мойсеєві за те, що він одружився з ефіопкою, і при цьому принижували його гідність як посланця Божого. Мойсей був найлагіднішим серед усіх людей і терпляче вислуховував докори.

Господь покарав Маріам проказою.

Аарон, побачивши проказу на своїй сестрі, сказав Мойсеєві: «Не постав нам у гріх, що ми вчинили зле і згрішили».

Тоді Мойсей гаряче молив Бога про зцілення сестри. І Господь послав їй зцілення, та тільки після того, як вона сім днів пробула ізольована поза табором.

Коли ж євреї підійшли до межі обітованої землі, в пустелю Фаран, то за велінням Божим послав Мойсей людей видивитися землю обітовану. Було обрано дванадцять людей, по одному з кожного коліна. Серед обраних були Халев, від Іудиного коліна, й Ісус Навин, від коліна Єфремового.

Посланці пройшли усю землю і, оглянувши її, повернулися через сорок днів. Вони принесли із собою зрізану там виноградну гілку з гроном ягід, яке було таким великим, що її довелось нести на жердині двом чоловікам. Вони принесли також гранатові яблука і смокви. Усі вони хвалили родючість землі. Та десятеро з дванадцяти посланих (окрім Халева та Ісуса Навина) підбурювали людей, вони казали: «Народ, що живе в тій землі, сильний, і міста великі, і міцно укріплені… не можемо ми йти супроти народу того, він сильніший за нас. Там ми бачили таких велетнів, що перед ними ми не більші, ніж сарана».

Тоді євреї підняли галас, ремствуючи на Мойсея й Аарона, і казали: «Навіщо Господь веде нас у землю цю, щоб ми впали від меча? Наші дружини і діти стануть здобиччю для ворогів. Чи ж не краще нам вернутися в Єгипет?».

Ісус Навин і Халев умовляли народ не повставати проти волі Господа, бо Сам Господь допоможе заволодіти землею, обітованою (обіцяною) Богом їхнім батькам.

Та євреї змовлялися побити камінням Мойсея, Аарона, Ісуса Навина і Халева та поставити нового начальника і повернутися назад.

Тоді слава Господня у вигляді хмари з’явилась у скинії, перед усім народом. І сказав Господь Мойсеєві: «До яких пір цей народ буде не вірити Мені при всіх знаменнях, які Я йому вчинив? Скажи їм від імені Мого: як говорили ви голосно Мені, так Я і зроблю вам. У цій пустелі помруть тіла ваші, і всі ви, хто ремствував на Мене, не увійдете в землю, на якій Я клявся поселити вас, окрім Халева та Ісуса Навина. Завтра ж повертайтесь і йдіть в пустелю до Червоного моря. Дітей ваших, про яких ви казали, що вони стануть здобиччю ворогів, Я введу туди, а ваші тіла помруть у цій пустелі. За числом сорока днів, протягом яких ви оглядали землю, ви будете нести покарання за гріхи ваші сорок років, рік за день, щоб ви узнали, що означає бути залишеними Мною».

Десятеро оглядачів, які нагнали страх своїми розповідями, вмить були уражені смертю перед скинією.

Але ізраїльтяни, викриті у своїх гріхах, не бажали підкоритися велінню Господньому і йти вказаним шляхом, вони стали казати: «Ось, ми підемо на те місце, про яке сказав Господь, бо ми згрішили», — тобто вони немовби казали: «Підемо ж тепер і візьмімо землю. Каємось у своїм гріху. Навіщо ж нас карати 40 років?» Мойсей сказав їм: «Навіщо ви переступаєте повеління Господнє? Не буде вам успіху в цьому». І залишився з ковчегом завіту Господнього у таборі.

Ізраїльтяни ж, усупереч волі Божій, насмілилися піднятися на вершину гори, де жили амаликитяни і хананеї, і були розбиті й повтікали.

І пішли вони кочувати 40 років в пустелях Аравії. Але весь цей час милосердний Господь не позбавляв їх Своєї ласки і посилав їм багато чудес.

Невдовзі серед євреїв, приречених на сорокалітні поневіряння, виникло знову обурення. Деякі євреї (поводирем яких був старійшина одного племені, Корей) були незадоволені тим, що священство надано тільки племені Аарона. Але Господь покарав їх — земля, розкрившись, поглинула бунтівників.

З метою припинити суперечки між євреями, кому належить священство, Мойсей, за велінням Божим, наказав усім старійшинам принести свої жезли і покласти на ніч у скинію. На другий день усі побачили, що Ааронів жезл пустив бруньки, розцвів і вродив мигдаль. Тоді всі визнали Аарона первосвящеником. За велінням Божим, Ааронів жезл був покладений перед ковчегом завіту.

Одного разу за ремствування євреї були покарані Богом появою безлічі отруйних змій, які жалили людей, так що багато вмирало. Євреї розкаялись і просили Мойсея помолитися за них Богові. Господь повелів Мойсеєві зробити мідного змія і повісити його на знамено. І хто з ужалених дивився з вірою на мідного змія, той залишався живим.

Цей мідний змій служив прообразом Христа Спасителя. Христос розіп’яв з Собою на хресті всі наші гріхи, і ми тепер, дивлячись на нього, зціляємося від гріхів своїх і спасаємося від вічної смерті.

За час сорокалітнього подорожування всі євреї, які вийшли з Єгипту дорослими, повмирали, крім Ісуса Навина і Халева. Народилось нове покоління, якому було суджено вступити в землю обітовану. В останній рік подорожування помер і Мойсей. Перед своєю смертю він поставив вождем замість себе Ісуса Навина.

(Див.: Чис. 11—14; 16—17; 21, 4—9; Втор. 1, 19—46).

ВСТУП ЄВРЕЇВ У ЗЕМЛЮ ОБІТОВАНУ

Господь допоміг Ісусові Навину ввести народ єврейський в землю обітовану. При вступі в цю землю євреям потрібно було перейти річку Йордан. За вказівкою Божою, Ісус Навин повелів священикам внести ковчег завіту в річку. Тільки-но вони вмочили ноги у воду, як річка розступилася, вода, що йшла від верхів’я річки, зупинилася стіною, а нижня частина річки витекла в море, і весь народ перейшов по сухому дну.

Коли євреї перейшли річку Йордан, їм потрібно було взяти місто Єрихон з височезним і добре укріпленим муром. Ісус Навин, за велінням Божим, наказав священикам, — воїни попереду, в супроводі народу, — з ковчегом завіту обходити місто навколо протягом семи днів: шість днів по одному разу, а на сьомий день обнести ковчег сім разів. Після цього, під звуки сурм і гучні вигуки народу, єрихонський мур розвалився вщент. І євреї взяли місто.

Біля міста Гаваон відбулася велика битва з народами землі Ханаанської. Євреї перемогли ворогів і змусили їх утікати, а Бог послав з неба кам’яний град на втікачів, так що їх більше загинуло від граду, ніж від мечів євреїв. День схилявся до вечора, а євреї ще не закінчили переможної битви. Тоді Ісус Навин, помолившись Богові, голосно вигукнув перед народом: «Зупинись, Сонце, і не рухайся, Місяцю!» І Сонце зупинилось, і не наставала ніч, доки євреї не перемогли ворогів.

З допомогою Божою Ісус Навин за шість років завоював усю землю обітовану і розділив її за жеребом між дванадцятьма колінами народу єврейського (ізраїльського).

Замість Левія та Йосифа отримали ділянки два Йосифові сини: Манасія і Єфрем. Левіїне коліно служило при скинії та утримувалось збиранням десятини (десятої частини) з прибутків усього народу.

Перед своєю смертю Ісус Навин заповідав євреям суворо берегти віру в істинного Бога і служити Йому в чистоті та щирості.

(Див.: Втор. 27).

БЕСІДА ПРО ЧУДО ІСУСА НАВИНА

Св. Біблія розповідає про Ісуса Навина, «який зупинив сонце». Безвірники найчастіше нападають саме на це місце. Однак найновіші дослідження та відкриття науки, а також археологічні розкопки, що здійснювалися в Месопотамії, з безперечністю підтверджують історичну вірогідність усіх біблійних подій.

Відомий англійський вчений, археолог Артур Гук (помер у 1952 р.), торкаючись питання про чудо Ісуса Навина, каже: «Насамперед з’ясуймо собі: нема місця для постановки питання — чи міг Бог звершити таке чудо; питання швидше в тім — чи вчинив його Бог… якщо хтось запевняє мене, наче чудеса неможливі, то він пропонує мені прийняти теорію, ніби Творець Всесвіту нездатний пристосувати згодом частину створеного для Його власних цілей; інакше кажучи — Творець цілого не може змінити частину його.

Але ж це безглуздо.

Ретельно розглядаючи текст, ми зауважуємо, що в ньому є кілька важливих думок, якими можна скористатися як даними з астрономічної точки зору. Річ ось у чім. У той час, коли для людини, яка стояла на шляху до гори Вефорон, сонце знаходилось над Гаваоном, а місяць над долиною Аялонською, то дощ «великого каміння» падав з небес між Вефоронським шляхом і Азеком, а доба була подовжена на 24 години.

Відтак звернімо увагу на слова Ісуса Навина в його молитві; в ній ми знаходимо, що його прохання було буквально таким: «Будь, Сонце, безмовним (тихим, спокійним) над Гаваоном». Тут використано єврейське слово «дамам«, тобто — «бути безмовним, німувати, бездіяти». Так, приміром, у псалмі 29, 13 читаємо: «Нехай же славить Тебе душа моя і не вмовкає» — «дамам«. Саме це слово вжито в єврейському оригіналі, в усіх трьох випадках наведеного вище запису Ісуса Навина, де ми читаємо: «стій», «зупинилось», чи «стояло».

Наука довела, що світ має вокальну властивість; інакше кажучи, швидке коливання чи дрижання в ефірних хвилях, що і являє собою світло, викликає особливий звук, хоч наші вуха не мають достатньої чутливості, аби розчути його. Багато вчених тієї думки, що дія Сонця на Землю примушує останню обертатися навколо своєї осі.

Аби день тривав далі, за бажанням Ісуса Навина, обертання Землі навколо своєї осі — якщо вважати цю теорію правильною — мусило б, до певної міри, уповільнитися. Притім це явище могло б мати місце в результаті нейтралізації, зменшення чи, в якомусь роді, протидії в процесі впливу Сонця на Землю.

Виходить, що слова Ісуса Навина перебувають у достеменній згоді з відкриттями сучасної науки: «Сонце, будь безмовним, чи бездіяльним».

Отже, якщо вплив Сонця тимчасово послабився, Земля мала обертатися набагато повільніше, і день мав би тривати довше.

Великий астроном Ньютон довів, як легко обертання Землі могло уповільнитися цілком непомітно для мешканців її.

Далі А. Гук повідомляє, що один досвідчений вчений в Копенгагені поділився з ним цікавим здогадом щодо «великого каміння», яке падало з неба, спричинивши безладдя в таборі амморейців. Під камінням він припускав хвіст чи певну частину планети, яка підійшла на відповідну відстань до Землі. Цей вчений висловив певність, що, якби обстежити вказане місце, то познаходили б каміння метеорного походження.

Мабуть, тут ми маємо тлумачення усієї чудесної події.

Відомо, що небесні тіла розкривають властивість взаємного магнітного тяжіння, тому небезпідставно вважати, що наближення великої комети у сферу впливу Землі могло значною мірою бути перешкодою для дії Сонця на Землю.

Чи могло тут мати місце контртяжіння? «Гадаю, — каже А. Гук, — жоден учений не може сказати нам цього. Та, в усякому разі, знаменно те, що цей дощ метеоритного каміння, яке могло б бути хвостом якоїсь великої комети, мусив би збігтися з порушенням у процесі обертання Землі навколо її осі.».

Вчений Мануїл Великовський також не без підстав стверджує, що комета, яка пройшла поблизу Землі, стала планетою Венера. Він засвідчує, що давні індуські документи, а також єгипетська писемність, з даними про існування планет, які відносяться до четвертого тисячоліття перед Різдвом Христовим, не згадують про Венеру. З іншого боку, вавилонські записи, що відносяться до першого тисячоліття перед Різдвом Христовим, розповідають про появу нової планети як «про яскраве світло, яке приєдналось до інших світил». З цього часу в астрономічних працях починає фігурувати планета Венера.

Усе ж для таких речей, котрі описані в книзі Ісуса Навина, астрономія вимагає фактів, й історія підтверджує, що це справді мало місце.

Проф. Тоттен в Америці дослідив цей предмет з астрономічної точки зору і результати опублікував у математичнім обчисленні. Виявляється, що не більше, ніж один раз, Сонце, Місяць і Земля знаходились в положеннях, подібних до описаних у книзі Ісуса Навина. Працюючи над своїми обчисленнями, що охоплюють відтинок часу від наших днів до часу Ісуса Навина, професор знаходить неминучий висновок, згідно з яким цілу добу, двадцять чотири години, було додано до світової історії

Е. Мандер, учений Королівської обсерваторії в Грінвічі, цього чудового центру астрономічної науки та досліджень, також опублікував роботу з цього питання. Він визначив годину доби, коли це дивне явище відбулося, відшукав справжнє місце, де Ісус Навин мусив тоді знаходитися.

Але це теж не усе! Звернімо увагу на побудову біблійного тексту: «Стояло Сонце посеред неба і не поспішало до заходу майже цілий день«. Підрахунки професора Тоттена встановлюють, що хоч до світової історії якось додалось точно двадцять чотири години, однак до часів Ісуса Навина можна віднести тільки двадцять три години і двадцять хвилин, як і сказано в Письмі — «майже цілий день».

Отже, до згаданих двадцяти чотирьох годин, з астрономічної точки зору, бракує ще сорок хвилин. Тут ми знову маємо зразок точності священних сторінок Біблії. В 4-й книзі Царств (20, 8—11) ми читаємо, що на прохання царя Єзекії Господь дав знамення через пророка Ісайю, — тінь на сонячних годинниках повернулась назад на десять ступенів. «Десять ступенів» якраз дорівнюють сорока хвилинам. Саме ці сорок хвилин і доповнюють з точністю до хвилини двадцять чотири години, що таємничо наросли в історії нашої планети, про які каже професор Тоттен.

«Погляньмо тепер, що каже історія про подовжену добу Ісуса Навина», — каже вчений А. Гук.

Є три стародавні східні народи, які зберегли свої історичні дані, — греки, єгиптяни і китайці. Усі вони мають перекази про один незвичайно довгий день. Грек Геродот, названий «батьком історії», за 480 років до Р. Х. розповідав, що деякі єгипетські жерці показували йому записи про подовження доби набагато більше, ніж двадцять чотири години. В стародавніх китайських записах прямо стверджується, що ця подія відбулася в епоху імператора Іо, і в китайських родовідних списках вказано, що цей імператор царював у Китаї в часи Ісуса Навина.

Лорд Кінгсброу, досліджуючи з цією метою первісних індіанців в Америці, встановив, що мексиканці, які досягли високого рівня цивілізації задовго до того, як Америку було відкрито європейцями, мають передання, що Сонце «стояло незрушно» цілий день, і це було в тому році, який вони називають «сім кроликів». Рік же «семи кроликів» відповідає саме тому часові, коли Ісус Навин з ізраїльтянами здобував Палестину.

Таким чином, ми маємо незалежні один від одного докази істинності біблійної розповіді, які не підлягають ніяким сумнівам, — від греків, єгиптян, китайців і мексиканців. Твердження такого хору свідків не можна не прийняти за абсолютно останнє слово.

«Це ж підтверджують, — каже вчений М. Великовський, — фінські, японські, перуанські та інші легенди».

«Якось, — каже А. Гук, — одна людина сказала мені, прослухавши лекцію з цього питання: «що стосується такого феномена, то мушу усе ж прийняти вирок науки, та я не можу припустити, що все це сталося лише внаслідок молитви однієї людини».

Утім, цією обставиною спантеличено багато людей. Тому, користуючись нагодою, хочу зазначити, що це чудо проливає своє дивовижне світло на таємницю дійової молитви.

Звичайно, Бог знав від початку, що ця подія мала статися, Він також знав і те, що Ісус Навин мусив помолитися. Ісус Навин, перебуваючи у зв’язку з Богом, як «утаємничений» у плани Його (2 Кор. 6, 1), був спонуканий молитися так, що його плани виявились узгодженими з приписами Бога. Молитва була сполучною ланкою між Ісусом Навином і величним явищем, якому Бог мав намір дати місце. Якби Ісус Навин не був у зв’язку з Богом, він, можливо, виладнав би свої війська для нічної атаки, і, в такому разі, подовжений день став би для нього фатальним.

Навколо нас вершаться справи Божі, і один якийсь із Його незліченних засобів Він завжди може пристосувати до будь-якої нашої потреби (Флп 4, 19). Бог здійснює це не шляхом зміни Його премудрих планів, а спонукаючи нас, якщо ми «керовані Духом Божим» (Рим. 8, 14) до того, щоб ми приладнували наше оманливе «я» і змінювали наші нерозумні дії відповідно до наперед визначених і Божественно-досконалих намірів Творця. Тоді й ми отримаємо відповіді на наші молитви. Досвід свідчить, що люди, найбільш віддані Богові і ладні відмовитися від своїх планів —, завжди отримують відповіді на свої молитви, і ці відповіді майже біля чуда». — Так каже визначний учений, археолог, професор Артур Гук.

(Складено гол. чин. за кн. «Достоверность Библейских чудес» А. Гука та ін.).

СУДДІ

Після смерті Ісуса Навина євреї, оточені язичниками, часто забували Бога і починали поклонятися ідолам і піддаватися порокам. За це Бог не раз позбавляв їх Своєї допомоги і віддавав під владу сусідніх язичницьких народів. Такі нещастя напоумлювали євреїв і примушували згадувати знову про Бога. І коли вони розкаювалися, Господь посилав їм визволителів, які визволяли їх від ворогів і управляли ними. Цих обранців Божих називали суддями. Всіх суддів у євреїв було чотирнадцять.

ГЕДЕОН

Серед суддів Гедеон прославився тим, що з невеликим військом, з поміччю Божою, визволив євреїв від ворогів мадіанитян, які гнобили євреїв сім років. Євреї мусили ховатися від них по ущелинах та у фортецях. Таке нещастя примусило євреїв схаменутися і звернутися до Бога. Тоді милосердний Бог послав їм визволителя в особі Гедеона.

Якось Гедеон збирався втікати від ворогів і молотив пшеницю, аби запастися хлібом на дорогу. В цей час з’явився йому ангел Господній і повелів зібрати військо проти неприятеля.

Гедеон, виконуючи веління Боже, почав збирати військо і зібрав 32 тисячі воїнів. Після цього він звернувся до Бога з проханням дати йому знамення — доказ, що справді Господь через нього врятує народ ізраїльський. Гедеон молився так: «Господи! Ось я розстелю тут на току стрижену вовну (руно). Якщо роса виступить тільки на вовні, а на всій землі буде сухо, то знатиму, що Ти врятуєш рукою моєю Ізраїль».

Гедеонову молитву було почуто. На другий день, вставши рано, Гедеон став віджимати і вижав з вовни, вкритої росою, цілу чашу води.

Та Гедеон знову звернувся з молитвою до Господа: «Господи! Не прогнівайся на мене, якщо я ще раз скажу: нехай буде сухо на одній лише вовні, а на всій землі нехай буде роса».

Бог почув і другу молитву Гедеона і зробив так у ту ніч: тільки на вовні було сухо, а по всій землі була роса.

Тоді Господь сказав Гедеонові: «Людей (війська) з тобою надто багато, Я не віддам мадіанитян у руки їхні, щоб не загордився Ізраїль переді Мною і не сказав: моя рука спасла мене». Тому Господь звелів Гедеонові відпустити додому усіх, хто боязкий і нерішучий. І повернулося додому 22 тисячі чоловік, а в Гедеона залишилося 10 тисяч чоловік.

Господь же знову сказав Гедеонові: «Усе ще багато народу», і звелів Гедеонові повести всіх до води. За вказівкою Божою Гедеон відділив тих, хто пив воду, хлебчучи її з пригорщі, від тих, хто пив прямо ротом, схилившись до води. Тих, хто пив з пригорщі, виявилося триста чоловік.

І сказав Господь Гедеонові: «Трьомастами Я врятую вас».

Гедеон взяв із собою 300 воїнів, запаси їжі і труби (сурми), а інших відпустив додому.

Тієї ночі Бог повелів Гедеонові побувати в таборі мадіанитян. Мадіанитяни й амаликитяни розташувались у долині в такій безлічі, мов сарана, не можна було перелічити їхніх верблюдів, багато було їх, мов піску на березі моря.

Гедеон зі своїм слугою Фарою пробрався у табір мадіанитян і почув, як один воїн розповідав іншому про свій сон, немовби мадіанитянським табором котився круглий ячмінний хліб і, прикотившись до намету, ударив по ньому так, що намет упав, перекинувся і розсипався.

На це інший воїн зауважив: «Це не що інше, як Гедеонів меч, якому Бог віддасть в руки мадіанитян».

Гедеон дуже підбадьорився.

Повернувшись у свій табір, Гедеон розбудив своїх воїнів, дав їм до рук труби, порожні глечики і в глечики світильники. Розділив усіх на три загони і наказав їм оточити ворожий табір і робити те, що робитиме його загін, і кричати: «Меч Господа і Гедеона».

Коли всі були на місцях, Гедеон наказав своєму загонові розбити глечики і з запаленими світильниками сурмити у сурми і кричати: «Меч Господа і Гедеона!» Те саме вчинили і два інші загони.

На мадіанитян напав такий страх і жах, що вони у страшеннім сум’ятті в темряві стали вбивати один одного і, врешті-решт, кинулись тікати.

Гедеон розбив їх ущент і з великою здобиччю повернувся додому переможцем.

Після цієї перемоги ізраїльтяни запропонували Гедеонові і його нащадкам царську владу над собою, але він відмовився і сказав: «Ні я не володітиму, ні син мій; нехай Господь володіє вами».

САМСОН

Майбутній суддя Самсон відзначався з дитинства незвичайною, надприродною силою. Ще від народження, за наставленням ангела Господнього, його було посвячено батьками Богові, і на знак цього не міг стригти свого волосся.

Якось у полі на нього напав молодий лев. Самсон вхопив лева за пащу і роздер його, мов козенятко. Не раз вороги ізраїльтян, филистимляни, намагалися схопити його, та марно. Одного разу він порвав на собі нові міцні мотузки, якими його було зв’язано; іншого разу ослячою щелепою побив тисячу филистимлян; на третій раз поніс на своїх плечах браму филистимлянського міста Гази, в якому його хотіли ув’язнити. Нарешті одна филистимлянка на ім’я Даліла, яку він покохав, довідавшись, що його сила в його довгому волоссі, під час сну обстригла його і віддала в руки филистимлян. Вони взяли його, викололи очі і посадили у в’язницю.

Закувавши його двома мідними ланцюгами, вони примусили його працювати на себе. Тим часом волосся на голові Самсона почало відростати, а отже, до нього поверталася сила, бо його душа очищалася каяттям від гріхів. Якось филистимляни вивели Самсона під час свята на всенародну ганьбу у свій язичницький храм і глузували з нього. Самсон попросив отрока, який водив його за руку, підвести його до двох стовпів, на яких трималась уся будівля, аби прихилитися до них. Помолившись Богу, він уперся в стовпи руками і зрушив їх з місця. Будівля завалилась. Під руїнами будівлі загинули усі филистимляни, що були там, а з ними і сам Самсон.

САМУЇЛ

Великим пророком і останнім суддею народу ізраїльського був Самуїл, з коліна Левія. Самуїлові батьки довгий час не мали дітей. Якось Самуїлова мати, Анна, під час щирої молитви перед скинією дала Богу обітницю: якщо у неї народиться син, то вона посвятить його Господу. Молитву Анни було почуто, через рік у неї народився син. Анна назвала його Самуїлом, що означає — випроханий у Бога.

Коли Самуїл підріс, мати привела його у скинію і віддала первосвященикові Ілію на служіння Богу. Первосвященик Ілій був у той час також і суддею народу ізраїльського.

У первосвященика Ілія було два сини — Офні та Фінеєс, які були священиками при скинії, але вони були люди порочні, без благоговіння проводили службу Божу і своєю вкрай нікчемною поведінкою розбещували народ. Ілій бачив благочестя Самуїла і поставив його на служіння при скинії. Самуїл спав завжди всередині скинії, неподалік від місця, де спав Ілій.

Якось Самуїл крізь сон почув голос, який кликав його: «Самуїле, Самуїле!» Самуїл вмить побіг до Ілія і сказав: «Ось я, ти кликав мене».

Ілій відповів: «Я не кликав тебе, іди лягай спати».

Самуїл пішов і ліг, і знову голос покликав його: «Самуїле, Самуїле!», і знову Самуїл прийшов до Ілія, але той відповів, що він не кликав його.

Коли ж це повторилось утретє, тоді Ілій зрозумів, що юнака кличе Господь, і сказав йому: «Йди назад і лягай. Якщо тебе ще покличе голос, ти скажи: «Кажи, Господи, бо чує раб Твій».

Самуїл ліг і знову почув голос, який кликав його. Самуїл відповів, як навчив його Ілій. Тоді Господь відкрив Самуїлові, що увесь дім Ілія загине від того, що Ілій знав, як нечестиво чинять його сини, і він не зупиняв їх.

На другий день Самуїл передав Ілію, що сказав йому Господь. Ілій з покірністю сприйняв віщування.

Скоро все це справдилось.

Филистимляни напали на військо ізраїльське і розбили його. Тоді Ілій, на прохання старійшин ізраїльських, послав у табір ковчег завіту зі своїми синами — священиками Офні та Фінеєсом. Та ковчег не допоміг ізраїльтянам. Їх знову розбили филистимляни. Офні та Фінеєса вбили, а ковчег захопили. Так Господь показав людям, що свята річ не допоможе тому, хто не шанує святих заповідей Божих. Ілій, довідавшись, що ковчег взято филистимлянами, впав з сидіння, зламав хребет і помер.

Ковчег завіту, будучи великою святинею Господнею, недовго залишався у филистимлян. Сам Бог застеріг і врозумив їх тим, що їхнього ідола Дагона було потрощено, у мешканців того міста з’явились жахливі виразки на тілі, а миші наповнили їхні поля. Налякані филистимляни поставили ковчег завіту на нову колісницю, запрягли в неї двох молодих корів і відпустили їх із своєї землі. Корови без погоничів самі пішли в ізраїльську землю. Ізраїльтяни з великою радістю зустріли ковчег завіту.

Після судді ізраїльського — первосвященика Ілії — суддею народу ізраїльського було поставлено Самуїла. Він керував народом не тільки як суддя, але і як пророк Божий. Він переконав євреїв знищити усіх язичницьких ідолів, які були у них, молитися Богу за прощення і поститись. Увесь народ каявся і казав: «Згрішили ми перед Господом». Після Самуїлової молитви Господь звільнив євреїв від влади филистимлян. Самуїл був суворим і правосудним, користувався у всіх великою повагою і любов’ю. Він керував народом сорок років. Під старість він передав владу двом своїм синам, які брали хабарі та судили несправедливо. Нетерплячі євреї стали просити Самуїла, щоб він поставив над ними царя, як в інших народів. Самуїл намагався переконати народ залишитись у колишньому правлінні, але марно.

Тоді Самуїл помолився Господу, і Господь сказав йому: «Послухай голос народу у всьому, що вони кажуть тобі; бо не тебе вони відкинули, але відкинули Мене, щоб Я не царював над ними».

Далі Господь сказав, щоб Самуїл попередив євреїв, що цар примусить увесь народ служити собі, забере собі кращі землі, краще майно народу, і люди муситимуть усе віддавати цареві. Та народ не слухав пересторог Самуїла і сказав: «Ні, нехай цар буде над нами, і ми будемо, як інші народи».

За велінням Божим, Самуїл помазав на царство Саула, виливши на його голову священний єлей (рослинну олію), і тоді Дух Святий зійшов на Саула, й отримав Саул з небес силу керувати народом.

(Див.: Суд.; 1 Цар. 1—10).

ІСТОРІЯ РУФІ

В епоху Суддів сусідні язичницькі народи постійно ворогували з ізраїльтянами. Та бували випадки, коли дехто з цих язичників приймав віру в Істинного Бога, і тоді ізраїльтяни вважали їх своїми єдиноплемінниками. Такою була моавитянка Руф. Ось її історія.

У Вифлеємі юдейськім жив чоловік на ім’я Елимелех з дружиною Ноемінню. У них було двоє синів: Махлон і Хілеон. Через голод Елимелех був змушений з родиною переселитися на поля моавитські. Там Елимелех незабаром помер. Його сини одружилися з моавитянками Орфою та Руф’ю, прожили з ними не більше десяти років і теж померли. Залишилась вдова Ноемінь з невістками.

Ноемінь, почувши, що Господь послав багатий урожай на землі Ізраїльській, вирішила повернутися на батьківщину. Пішли з нею й обидві невістки.

Дорогою Ноемінь стала вмовляти їх повернутися додому, вона казала їм: «Ідіть, повертайтесь обидві до своїх матерів. Нехай Господь учинить ласку вам за те, як ви повелися з померлими і зі мною». І поцілувала їх. Та невістки ридали і плакали і не хотіли з нею розлучатися. Та все ж одна з них, Орфа, зі слізьми послухалася Ноемінь і повернулася додому.

А Руф сказала: «Я житиму там, де й ти, твій народ буде моїм народом, твій Бог — моїм Богом; тільки смерть розлучить нас».

Ноемінь і Руф, прийшовши в землю Ізраїльську, поселились у місті Вифлеємі і харчувалися колоссям, яке Руф підбирала на зжатих ланах. Цього було досить для прожиття, адже в Законі Господньому написано: «Коли збиратимеш збіжжя на землі твоїй, не дожинай до краю поля твого, і залишене від жнива твого не підбирай; залиш бідному і прибульцеві» (Лев. 19, 9—10).

Господь Бог винагородив Руф за її прихильність і шанобливість до своєї свекрухи. В ізраїльтян був закон: якщо хтось з них помирав, не наживши дітей, то найближчий родич мусив одружитися з удовою спочилого, і діти від цього шлюбу вважались дітьми померлого. Цей закон називався законом діверства (лівератний шлюб).

У цей час у Вифлеємі жив багатий чоловік Вооз, родич померлого чоловіка Руфі. За законом діверства Вооз одружився з бідною моавитянкою Руф’ю. Коли в них народився син Овид, жінки казали Ноеміні: «Благословен Господь, що Він не залишив тебе без спадкоємця! Нехай славиться ім’я Його в Ізраїлі». Ноемінь раділа і була нянькою Овида.

Ім’я ж Овида справді зажило слави в Ізраїлі, бо він був батьком Ієссея, батька царя Давида.

(Див.: Руф).

САУЛ, ПЕРШИЙ ЦАР ЄВРЕЙСЬКИЙ

Саул був сином знатного єврея на ім’я Кис, з коліна Веніаминового. Він був високим на зріст (був вищим від усіх на цілу голову) і відзначався незвичайною красою.

Невдовзі після помазання Саула Самуїл скликав народ, щоб обрати царя. Кинули жереб. Жереб упав з волі Божої на Саула, і його було проголошено царем. Народ у захваті від його зросту і краси радісно вигукував: «Хай живе цар!».

Коли Саула було поставлено царем, Самуїл сказав усьому народу: «Якщо боятиметеся Бога і служитимете Йому, і слухатимете голос Його, і не чинитимете спротиву повелінням Господа, і ходитимете разом з царем вашим слідом за Господом Богом Вашим, то рука Господа не буде проти вас. В іншому разі рука Господа буде проти вас».

У перші часи свого царювання Саул чинив за волею Божою, показуючи себе гідним свого обрання. Багатьма перемогами над ворогами він здобув собі любов народу. Та коли він перестав виконувати повеління Божі, став самовпевненим, то Дух Божий покинув його, і Саул зробився похмурим та жорстоким.

Самуїл засмучувався через Саула. Господь же сказав йому: «Чи ж довго тобі печалитися Саулом? Піди в місто Вифлеєм, там між синами Ієссея Я знайшов Собі царя». Самуїл пішов у Вифлеєм і, за вказівкою Божою, помазав на царство Давида, сина Ієссеєвого, з коліна Іудиного. Дух Божий зійшов на Давида. Давид був молодший син Ієссея, білявий, з гарними очима і приємним обличчям. Був спритним і відважним, мав лагідне і добре серце і славився майстерною грою на гуслях. Саула ж охопили сум і нудьга від дії злого духа. Йому радили розважатися музикою і сказали, що у місті Вифлеємі в Ієссея є син Давид, який добре грає на гуслях. Давида покликали у палац, і коли він приходив та грав на гуслях, тоді Саулові відлягало на серці, і злий дух відступав від нього.

ПЕРЕМОГА ДАВИДА НАД ГОЛІАФОМ

Якось, коли царював Саул, у євреїв була війна з филистимлянами. Перед битвою війська вишикувались одне навпроти одного, і з филистимського табору вийшов велетень на ім’я Голіаф. Він кричав євреям: «Навіщо нам усім воювати? Нехай хтось з ваших вийде і побореться зі мною, і якщо він уб’є мене, филистимляни будуть вашими рабами; якщо ж я поборю його і вб’ю, то ви будете нашими рабами». Сорок днів вранці і ввечері виходив цей велетень і глузував з євреїв, лаючи полки ізраїльські. Цар Саул обіцяв велику нагороду тому, хто поборе Голіафа, та ніхто з євреїв не насмілювався виходити проти Голіафа.

У цей час у табір єврейський прийшов Давид відвідати своїх старших братів і приніс їм їжу від батька. Почувши Голіафові слова, Давид зголосився вийти на поєдинок з цим велетнем і просив царя, щоб той дозволив йому.

Однак Саул відповів: «Ти ще молодий, а він сильний і з дитячих років звик до війни».

Давид же сказав: «Коли я пас овець у свого батька, то траплялось, що приходив лев чи ведмідь і хапав вівцю із отари; я здоганяв його і видирав з пащі вівцю, а якщо він кидався на мене, то я вбивав його. Якщо Господь раніше спасав мене від лева і ведмедя, то спасе і тепер від руки цього филистимлянина».

Саул погодився і сказав: «Іди, і нехай буде Господь з тобою».

Давид поклав п’ять гладеньких каменів у свою пастушу торбину, взяв пращу, тобто знаряддя для кидання каміння, і пішов проти Голіафа. Голіаф з презирством поглянув на Давида, тому що він був дуже молодим, і з насмішкою сказав: «Хіба я пес, що ти йдеш на мене з камінням і палкою?».

Давид відповів: «Ти йдеш проти мене з мечем, списом і щитом, а я йду проти тебе в ім’я Господа Саваофа, Бога воїнств ізраїльських, які ти ганьбив. Господь допоможе мені, і вся земля узнає, що не мечем і списом спасає Господь«.

І ось коли Голіаф став підходити, Давид поспішив йому назустріч, вклав камінь в пращу і кинув його у велетня. Камінь влучив Голіафу прямо в лоб, і він упав на землю. Давид підбіг до Голіафа, витяг у нього меч і його ж власною зброєю відсік йому голову. Побачивши це, филистимляни, охоплені жахом, кинулися тікати, а ізраїльтяни гнали їх аж до їхніх міст, убивши багатьох.

Саул зробив Давида воєначальником. Згодом він видав за нього заміж свою дочку.

Коли Саул і Давид поверталися з перемогою, єврейські жінки виходили до них назустріч зі співом і танцями і вигукували: «Саул переміг тисячі, а Давид — десятки тисяч!» Саулові було неприємно це, він пройнявся заздрощами до слави Давидової і задумав убити його. Давид усамітнився в пустелі й ховався від Саула до самої його смерті.

(Див.: 1 Цар. 16—31; 2 Цар. 1).

ЦАР ДАВИД

Після смерті царя Саула царем єврейським став Давид. Він був найкращим з усіх єврейських царів. Непохитно вірив у Бога істинного і намагався виконувати Його волю. Дуже багато переслідувань зазнав він від Саула та інших ворогів, але не озлоблювався, не підняв руки на Саула як на помазаника Божого, а всю надію покладав на Бога, і Господь визволяв його від усіх ворогів. Давид був лагідним і благочестивим.

Але траплялося Давидові впадати й у великі гріхи. Тоді він до глибини серця розкаювався в них, сльозами омивав ночами ложе своє, й після дедалі кращав і ще більше любив Бога.

Одного разу під вечір цар Давид прогулювався на даху царського дому і побачив дуже красиву молоду жінку. Давид забажав мати її своєю дружиною. Він узнав, що цю жінку звуть Вірсавія і вона дружина Урії Хеттеянина. Урія ж у цей час був на війні (війна тоді була з аммонитянами). У Давида виникло сильне бажання, щоб Урія помер. Цього злого, гріховного бажання цар не переборов у собі і наказав начальникові війська поставити Урію під час битви на небезпечний напрямок так, щоб його вбили. Давидове бажання було виконане. Вірсавія, довідавшись про чоловікову смерть, плакала за ним.

Після цього цар Давид послав за нею і взяв її в дім свій, і стала вона його дружиною. Так цар Давид учинив велике зло, подвійний гріх, в очах Божих.

Незабаром у Вірсавії народився син, а Давид і не звертав уваги на те, що він учинив великий гріх перед Богом.

Тоді, за велінням Божим, прийшов до царя Давида пророк Нафан і сказав: «В однім місті жило двоє людей: один багатий, а інший — бідний. Багатий мав численні стада великої і дрібної рогатої худоби, а в бідного не було нічого, окрім однієї овечки, яку він купив ще ягнятком і ростив її разом зі своїми дітьми; вона їла, пила, спала разом з ним і була для нього немов дочка. Та прийшов до багатого мандрівник. Однак він пошкодував своїх овець і волів, аби почастувати подорожнього, а взяв овечку у бідного і заколов її для свого гостя».

Цар Давид вельми розгнівався на таку людину і сказав Нафанові: «Клянусь Богом, людина, вчинивши зло, гідна смерті, а за овечку він мусить заплатити вчетверо, за те, що він зробив це, не маючи співчуття».

Тоді Нафан сказав Давидові: «Ця людина — ти. Так каже Господь Бог: Я помазав тебе в царі над Ізраїлем, Я позбавив тебе від руки Саула, навіщо ж ти знехтував Господнім словом? Дружину Урії ти взяв собі, а його ти вбив мечем аммонитян. За це меч не відступить від дому твого. Я учиню на тебе зло з дому твого».

І сказав Давид Нафанові: «Згрішив я перед Господом».

Нафан відповів йому: «Господь зняв з тебе гріх твій; ти не помреш, але помре син, що народиться у тебе». І пішов пророк Нафан у дім свій.

Давид збагнув, яке зло він учинив, і глибоко покаявся. Він зі сльозами молився Богу, постився, лежачи на землі. На сьомий день дитина померла.

Великим був гріх Давида, але каяття його було щирим та великим. І Бог простив його. За час свого каяття цар Давид написав покаянну молитву-пісню (50-й псалом), яка є зразком каяття і починається такими словами: «Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої. Особливо омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене…»
За велику віру, лагідність і послух Господь благословив царя Давида і його царювання та допомагав йому в усьому.

Давид завоював місто Єрусалим і зробив його столицею царства єврейського. Замість застарілої Мойсеєвої скинії він поставив у Єрусалимі нову скинію і врочисто переніс у неї ковчег завіту. Давидові хотілось збудувати і постійний храм, та Господь сказав: «Ти не збудуєш храму, тому що багато часу воював і пролив багато крові; збудує його син твій, який буде царем після тебе».

Але водночас Господь сповістив Давидові: «Престіл твій стоятиме навіки». Це означало, що від його потомства вийде Спаситель світу — Христос, Який царюватиме навіки. І ми знаємо, що Ісуса Христа часто називали сином Давидовим.

Давид написав багато священних пісень, або псалмів, які він співав у молитві Богу, граючи на гуслях чи інших музичних інструментах. У цих піснях-молитвах Давид закликав Бога, каявся у своїх гріхах перед Ним, оспівував велич Божу і передрікав пришестя Христове і страждання, яких зазнає Христос за нас. Тому свята Церква називає царя Давида псалмоспівцем і пророком

Псалми Давидові часто читаються і співаються у Церкві за богослужінням. Священна книга, в якій знаходяться усі ці псалми, або пісні, називається Псалтирем. Псалтир — найкраща книга Старого Завіту. Багато християнських молитов складено із псалмів цієї книги.

Давид царював сорок років і помер у глибокій старості. Він ще за свого життя призначив наступником сина свого Соломона. Первосвященик Садок і пророк Божий Нафан помазали його на царство. Перед смертю Давид заповів Соломонові, щоб він обов’язково спорудив храм Божий.

(Див.: 2 Цар.; 1 Пар).

ЦАР СОЛОМОН

Соломон, вступивши на царський престіл, приніс Богу тисячу жертв. Вночі після цього Бог явився йому уві сні і сказав: «Проси, чого бажаєш, Я дам тобі». «Господи, — відповів Соломон. — Ти поставив мене царем, а я юнак молодий. Даруй же мені розум, щоб керувати народом Твоїм».

Відповідь Соломона була угодна Богові. І сказав Господь: «За те, що не просив у Мене ані довгого життя, ані багатства, ані перемоги над ворогами, а просив розуму, щоб керувати народом, Я даю тобі мудрість таку, що подібного тобі не було і не буде. І те, чого не просив, Я даю тобі — багатство і славу. А якщо виконуватимеш заповіді Мої, дам тобі і довге життя».

Свою мудрість Соломон показав насамперед на суді. Невдовзі після воцаріння його прийшли до нього на суд дві жінки. Вони жили в однім домі, і в кожної було по немовляті. Одна з них уві сні випадково задавила своє немовля і підклала його іншій жінці, а живе у тієї взяла собі. Вранці жінки стали сперечатися: «Жива дитина моя, а мертва твоя», — казала кожна. Так сперечалися вони і перед царем. Вислухавши їх, Соломон наказав: «Принесіть меч».

І принесли меч цареві. Соломон сказав: «Розрубайте живу дитину навпіл і віддайте половину одній і половину іншій». Одна з жінок при цих словах вигукнула: «Віддайте краще їй дитину, але не вбивайте її!».

Інша ж, навпаки, казала: «Рубайте, хай не дістанеться ні мені, ні їй».

Тоді Соломон сказав: «Не вбивайте дитини, а віддайте її першій жінці: вона її мати».

Весь народ ізраїльський почув про суд, як розсудив цар; і стали боятися царя, тому що всі побачили, яку мудрість дав йому Бог.

Мудрість свою Соломон засвідчував і в управлінні народом, і в усіх інших царських справах. І поширилася про нього слава за межі єврейської країни, серед інших сусідніх народів.

Виконуючи заповіт свого батька Давида, Соломон взявся за побудову храму Божого в Єрусалимі. Місцем для нього вибрав гору Моріа, яка була вказана ще Давидові і на якій Авраам приносив у жертву Ісаака. Храм будували сім з половиною років майже сто вісімдесят п’ять тисяч працівників. Його було зведено за зразком Мойсеєвої скинії, він ділився на Святе Святих, святилище і притвір, але був ширшим і величнішим. Стіни храму викладено з каменю, ззовні облицьовано мармуром білого кольору, а всередині — золотом. Усе храмове начиння для богослужіння було виготовлено із золота.

Коли храм було збудовано, Соломон закликав до освячення його усіх старійшин і багато людей. Під звуки сурм і співання пісень духовних було внесено ковчег завіту. Слава Господня у вигляді Хмари наповнила храм, так що священики не могли продовжувати Богослужіння. Тоді Соломон зійшов на своє царське місце, впав на коліна і, піднісши руки, молився Богу, щоб Він у цьому місці приймав молитви не тільки ізраїльтян, але й язичників. Після завершення цієї молитви зійшов з неба вогонь і попалив жертви, приготовані у храмі.

Царювання Соломона було мирним і щасливим. З далеких країн приходили до Єрусалима, щоб подивитися на царя і послухати його мудрості. Цариця Савська, почувши про славу Соломона, прийшла випробувати його загадками. Пересвідчившись у його мудрості, вона сказала: «Нехай буде благословен Господь Бог твій, який благоволив посадити тебе на престіл Ізраїлів!».

Та під кінець свого життя і Соломон став грішити перед Богом. У нього було багато жінок, між ними були і язичниці. Для них він побудував язичницькі капища і сам заходив туди.

Тоді Господь забрав своє благословення від Соломона, і проти нього почалися бунти й ремствування у єврейському народі. Соломон зрозумів, що це Бог карає його за гріхи, і став каятися. Але його каяття не було повним, від усього серця, як каяття Давида. Тому хоч Господь і помилував його і зберіг царство за його життя, та звістив через пророка, що царство єврейське після смерті Соломона розділиться на два, і сину Соломона дістанеться менша його частина.

(Див.: 3 Цар. 3—11; 1 Пар. 11, 28, 29; 2 Пар. 1—9).

ПОДІЛ ЦАРСТВА ЄВРЕЙСЬКОГО НА ДВА: ЮДЕЙСЬКЕ Й ІЗРАЇЛЬСЬКЕ

Після Соломонової смерті царем став його син Ровоам. Він суворо розмовляв з народом: «Якщо мій батько Соломон наклав на вас ярмо, то я збільшу його; якщо він карав вас батогами, то я каратиму вас скорпіонами» (скорпіони — це батоги з нанизаними металевими гайками). Тоді більшість народу повстала проти Ровоама. Десять колін Ізраїлевих відокремилися від Ровоама, обрали собі царем Ієровоама з коліна Єфремового і створили окреме царство, яке стали називати Ізраїльським. Два коліна — Іудине і Веніаминове — залишилися в Ровоама й утворили царство Юдейське. Євреї з цього царства стали називатися юдеями.

Таким чином царство єврейське розділилося на два: Юдейське та Ізраїльське. Столицею в Юдейському царстві залишилося місто Єрусалим, а в Ізраїльському столицею стало місто Самарія.

Жителі Ізраїльського царства ходили у великі свята на поклоніння Богу в храм єрусалимський. Цареві Ієровоаму це не подобалося. Він боявся, що його піддані зблизяться з юдеями і приєднаються до Юдейського царства. Щоб вони більше не ходили у Єрусалим, Ієровоам поставив у двох містах свого царства двох золотих тельців і оголосив народу: «Вам не треба ходити у Єрусалим. Ось ваші боги, які вивели вас з Єгипту». І весь ізраїльський народ став, замість істинного Бога, поклонятися ідолам. І після Ієровоама усі царі ізраїльського царства були нечестивими — ідолопоклонниками. Вони зробили нечестивим і весь народ ізраїльський.

У царстві Юдейському усі царі походили від роду Давидового, але серед них добрих і благочестивих царів було дуже мало. Народ, наслідуючи нечестивих царів, вельми грішив перед Богом.

Господь для напоумлення єврейського народу, як юдеїв, так і ізраїльтян, посилав багатьох пророків

(Див.: 3 Цар. 12—15; 2 Пар. 10—13).

ПРОРОКИ

Пророками називаються такі святі люди, які за натхненням Духа Святого пророкували, тобто передрікали, майбутнє, особливо про майбутнього Спасителя світу; сповіщали волю Божу, вчили людей істинної віри і благочестя і творили різні знамення та чудеса. Вони викривали євреїв за їхнє ідолопоклонство, закликали їх до каяття. Одні з них проповідували тільки усно, інші ж, крім того, залишили після себе священні книги, написані ними за натхненням Духа Святого.

З пророків, які жили в Ізраїльському царстві, особливо славетні Ілля, Єлисей та Іона, а з пророків, які жили в Юдейському царстві, — Ісая, Єремія, Міхей, Іоіль, Єзекиїль та Даниїл.

ПРОРОК ІЛЛЯ

Пророк Ілля жив за найбільш нечестивого царя Ахава, який поклонявся ідолу Ваалу (сонцю) і змушував до того і народ. Ілля прийшов до Ахава і від імені Божого оголосив йому: «За твоє нечестя в ці роки не буде ні дощу, ні роси, хіба що за моєю молитвою».

Так і сталося. Почалася страшна посуха; навіть трава вигоріла, і настав голод. Ілля, з волі Божої, оселився в пустелі біля одного струмка, куди ворони приносили йому хліб і м’ясо, а воду він пив із струмка.

Коли струмок висох, Бог повелів пророкові йти в язичницьке місто Сарепту Сидонську до однієї бідної вдови і жити в неї. У цієї вдови, яка мешкала зі своїм сином, залишилося лише одна жменька борошна і трохи олії. Прийшовши в Сарепту, Ілля повелів їй спекти для нього корж і обіцяв, що борошно та олія не будуть зменшуватися, доки не дасть Господь дощу на землю. Жінка повірила пророкові Божому і зробила так, як він сказав їй. Борошно та олія у неї не зменшувалися. Невдовзі у цієї вдови син захворів і помер. Пророк Ілля тричі помолився над ним Богу, і хлопчик ожив.

Три з половиною роки тривала посуха. Ілля, за велінням Божим, знову прийшов до Ахава і запропонував йому зібрати ізраїльський народ на горі Кармил. Коли Ахав зібрав народ, Ілля сказав: «Досить вам бути в нечесті. Пізнайте істинного Бога. Принесімо жертву: ви — Ваалу, а я — Господу Богу, але вогню не розводитимемо. Хто пошле з неба вогонь на жертву, Той і є істинний Бог». Усі погодилися.

Першими стали приносити жертву жерці Ваалові. Вони приготували жертовник, поклали на нього тельця і цілий день біля нього стрибали і кричали: «Ваале, почуй нас!» Однак відповіді не було. Настав вечір. Тоді Ілля приготував жертовник, викопав навколо нього рів, поклав на жертовник дрова і тельця і повелів поливати жертву водою так, що нею наповнився рів. Потім Ілля звернувся з молитвою до Господа. І вмить зійшов з неба вогонь Господній, і попалив не лише дрова і жертву, але знищив і воду, що наповнювала рів, і камені, з яких було складено жертовник. Увесь народ у страху впав на землю і вигукнув: «Господь є істинний Бог, Господь є істинний Бог!» А Ілля знищив усіх пророків Ваалових.

Після цього Ілля зійшов на вершину гори і став молитися про дощ. З моря подув вітер, на небі з’явилися великі хмари і пішла злива.

Цариця ж Ієзавель, дружина Ахавова, незважаючи на чудеса, переслідувала і далі Іллю за те, що він піддав смерті усіх жерців Ваалових. Ілля сховався в пустелі. Йому здавалося, що він тільки один залишився вірним Богу, і тому його хочуть убити. І він зовсім занепав духом. Але Господь підбадьорив його, явившись йому, коли Ілля ночував у печері гори Хорив.

Голос Божий сказав йому: «Іллє! Вийди і стань на горі перед лицем Господнім».

І ось подув великий, сильний вітер, роздираючи гори і руйнуючи скелі. Але у цьому вітрі не було Господа. Згодом стався землетрус, але й у землетрусі також не було Господа.

Згодом з’явився вогонь, але й у вогні не було Господа.

Після всього повіяв тихенький вітрець, і там був Господь.

Господь утішив Іллю і сказав, що серед ізраїльтян є ще сім тисяч чоловік, які не кланялись ідолам, і що Він висуне з-поміж них пророка Єлисея, якого і повелів помазати.

Явлення Господа показало Іллі, що Господь не лише грізний Суддя, що карає, але й милостивий, добрий Отець. Це явлення також прообразувало собою пришестя на землю Ісуса Христа, що явився не для того, аби судити і карати, але й щоб милувати і спасти людей.

Ілля, згідно з вказівкою Божою, помазав у пророки Єлисея, який згодом став його учнем.

Якось, коли вони йшли разом, Ілля сказав Єлисеєві: «Поки я з тобою, проси в мене, що бажаєш».

Єлисей відповів: «Дух, який у тобі, нехай буде на мені подвійно».

Ілля сказав: «Багато ти просиш, та якщо побачиш, як мене буде забрано від тебе, то отримаєш».

Вони пішли далі. Раптом з’явилася вогняна колісниця з вогненними конями, й Ілля понісся у вихорі на небо.

Єлисей, бачачи це, вигукнув: «Отче мій, отче мій, колісниця Ізраїля і кіннота його!».

Слова пророка Єлисея означали, що святий пророк Ілля своїми молитвами захищав царство Ізраїльське від ворогів краще, ніж усе воїнство ізраїльське — колісниці і кіннота його.

В цей час до ніг Єлисея впала милоть, тобто плащ, Іллі. Єлисей підняв його і з ним отримав подвійний дар пророчий.

(Див.: 3 Цар. 16—19; 4 Цар. 1—2, 1—15).

ПРОРОК ЄЛИСЕЙ

Святий пророк Єлисей був сином землероба на ім’я Сафат. Бог прославив пророка багатьма чудесами. Після взяття Іллі на небо Єлисей мав перейти через річку Йордан. Він ударив Іллєвою милоттю по воді; вода розступилась, і він перейшов по сухому дну.

Коли Єлисей прийшов у місто Єрихон, жителі цього міста сказали йому: «У нас вода погана, тому й земля неродюча». Єлисей кинув у джерело сіль, і вода зробилась смачною і життєдайною.

Поблизу міста Вефиля Єлисея побачили діти, які вибігали з міста і, глузуючи з нього, кричали: «Іди, іди геть, шолудивий!» Він сказав їм, що за таку нешанобливість до старших їх буде покарано Богом. У цей час з лісу вийшли дві ведмедиці і розтерзали сорок двох дітей з них.

Якось до Єлисея прийшла убога вдова, плакала і казала: «Мій чоловік помер і залишив після себе багато боргів. Тепер лихвар хоче взяти за борг обох моїх дітей у раби».

«Що у тебе є вдома?» — спитав Єлисей.

Жінка відповіла: «Нічого нема, крім однієї посудини з олією». Єлисей сказав їй: «Піди, попроси собі у всіх сусідів якомога більше порожніх посудин, зачини за собою двері і порозливай олію в посудини».

Жінка так і вчинила. Олія лилася до тих пір, аж поки не наповнились усі посудини. Вона продала олію, сплатила увесь борг і ще залишилось у неї багато грошей на прожиття зі своїми синами.

У місті Сонам одна багата жінка мала сина. Сталося так, що в неї дитина раптово захворіла і в той же день померла. Вона прийшла до Єлисея й у відчаї впала до його ніг. Пророк увійшов у дім, де лежала дитина, і довго молився Богові. Дитина ожила.

Воєначальник сирійського царя, Неєман, хворів на проказу. Ніхто не міг вилікувати його від цієї хвороби. У дружини Неємана служницею була єврейська дівчина-полонянка. Бачачи страждання свого господаря, вона сказала: «Ось якби мій господар побував у пророка в Самарії, то він зняв би з нього проказу».

Неєман поїхав у землю Ізраїльську до пророка Єлисея. Єлисей вислав слугу сказати Неєманові, щоб той сім разів обмився в річці Йордані. Неєман зробив так, як звелів йому пророк, і вмить став здоровим. З багатими дарунками повернувся він до Єлисея, але пророк нічого не прийняв від нього.

Коли Неєман вирушив додому, слуга Єлисея, Гієзій, наздогнав його і взяв у нього, від імені пророка, срібло і дещо з одягу. Приховавши отримане, Гієзій з’явився до Єлисея.

«Звідки ти, Гієзію?» — запитав його Єлисей.

«Раб твій нікуди не ходив», — відповів Гієзій.

Тоді пророк викрив його неправду і сказав йому: «Разом із Неємановим сріблом нехай перейде до тебе і його хвороба». І вийшов Гієзій від Єлисея вкритий проказою.

Пророк Єлисей і після своєї смерті вчинив чудо. Наступного року після його смерті біля печери, де він був похований, несли померлого. Та, побачивши військо ворогів, ті, що ховали, кинули тіло в гріб пророка. Як тільки воно, падаючи, торкнулось Єлисеєвих кісток, людина вмить ожила і піднялась на свої ноги.

(Див.: 4 Цар. 2—10; 13, 1—21).

ПРОРОК ІОНА

Пророк Іона жив після пророка Єлисея. Одного разу Господь повелів йому йти в язичницьке місто Ніневію, столицю Ассирійського царства, і сповістити жителів цього міста, що Господь знищить їх, якщо вони не покаються. Та Іона не хотів іти з проповіддю до ворогів народу ізраїльського і не послухався голосу Божого. Він сів на корабель, який відбував до іншої країни. Але раптом на морі піднялася сильна буря. Кораблю загрожувала загибель. Усіх, хто був на ньому, охопив жах. Корабельники вирішили кинути жереб, щоб довідатись, через що їх спіткало таке лихо. Жереб випав на Іону. Іона зізнався у своєму гріху і сказав: «Так, я згрішив перед Господом! Киньте мене в море, і буря втихне». Коли його кинули у море, буря втихла. З волі Божої пророка проковтнула величезна риба, яка в Біблії названа китом. Іона три дні і три ночі пробув у череві кита, молячись Богу про помилування. Тут Господь явив особливу Свою славу, Він зберіг його неушкодженим у череві кита і помилував його.

Через три дні кит викинув пророка живим на берег. Після цього Іона пішов у Ніневію для виконання волі Божої. Цілий день він ходив містом і проповідував усім, кажучи: «Ще сорок днів, і Ніневію буде зруйновано!» Мешканці повірили його словам. Вони, разом з царем, наклали на себе піст, стали молитися і каятися у своїх гріхах. І Господь помилував їх.

Та Іона заремствував на таке милосердя Боже і просив собі смерті у Бога. Ймовірно, він гадав, що його вважатимуть лжепророком.

Господь і цього разу врозумив Іону. Перед наметом, який Іона розкинув для себе поблизу Ніневії, за одну ніч виросла велика рослина і захищала його від сонячної спеки. Але на другий день черв’як підточив цю рослину, і вона всохла. Іона вельми сумував за всохлою рослиною.

Тоді Господь сказав йому: «Ти жалкуєш за рослиною, над якою не трудився і якої не плекав. То хіба ж Я можу не пожаліти Ніневії, міста великого, в якому понад сто двадцять тисяч чоловік, не здатних розрізнити, де права, а де ліва рука, і безліч худоби?».

Триденне перебування пророка Іони у череві кита і чудесне спасіння його були прообразом триденної смерті і Воскресіння Христа Спасителя

(Див. Іон).

БЕСІДА ПРО ПЕРЕБУВАННЯ ПРОРОКА ІОНИ У ЧЕРЕВІ КИТА

«Поверхневі і невіруючі критики, — каже вчений Артур Гук, — вважають, неначе існує чимало перешкод, щоб припустити, що Іону насправді проковтнув кит і що пророк знаходився у череві його три дні і три ночі, а потім був вивержений на сушу.

По-перше, жодна людина, віруючи у Христа, не може сумніватися щодо пригоди з пророком Іоною, бо Сам Христос послався на цей оспорюваний предмет, коли Він сказав: «Бо як Іона був у череві кита три дні і три ночі, так і Син Людський буде у серці землі три дні і три ночі» (Мф 12, 40). Тут Христос відкидає — принаймні наскільки це стосувалось Його учнів — думку, що книга пророка Іони є алегорією з переносним значенням, як вважають критики. Бо ж якщо сказано в переносному сенсі, що Іона знаходився в череві кита, тоді треба зробити висновок, що перебування Христа в серці землі протягом трьох днів і трьох ночей також має значення тільки алегорії. Тут ми маємо приклад того, як заперечення Старого Завіту прокладає шлях до заперечення Самого Христа і Його слів».

Заперечувати історію з пророком Іоною рівнозначно запереченню всього Святого Письма, тобто це означає відмовитися від віри. Невже для людини все ще недостатньо тих численних поразок, так званих «наукових спростувань» Св. Біблії? Скільки разів заперечення «мудреців віку цього» Св. Біблії оберталися проти них самих! Бо просте ознайомлення з текстом оригіналу і певні наукові знання вже дають нам багато в чому відповідь.

Загальновідомо, що оригінал Св. Біблії писано єврейською мовою. Так ось, слово кит єврейською — «танін». У Біблії ж морська жива істота, яка проковтнула Іону, названа не словом «танін», а словом «даг», а слово «даг» означає «велику рибу» чи «страхіття глибин»

Св. Церква свідчить про це вже десятки століть, називаючи істоту, яка проковтнула Іону, «водним звіром». Так, приміром, в ірмосі 6-ї пісні п’ятничного канону на ранній, у главі 8-й, говориться: «У водного звіра в утробі руки Іона хрестовидно простягнув, спасительну страсть прообразувавши явно». В 6-й пісні ранішнього канону, у вівторок, глас 5-й, сказано: «Бо пророка від звіра визволив Ти, Господи, і мене з глибини невтамовних пристрастей звільни, молюся»

Відомо, що існує багато видів китів. Так, приміром, є вид китів з 44 зубами в нижній щелепі і завдовжки 60—65 футів. Однак горло у них невеличке. Ймовірно, це і дало привід стверджувати, що Іона не міг бути поглинутим китом.

Є інший вид кита, так званий «пляшконіс» чи «дзьобоніс». Він порівняно невеликий, завдовжки до 30 футів. Але горло має доволі об’ємисте, і він міг би проковтнути людину, але що стосується пророка, то це неможливо, бо цей кит має зуби і пережовує їжу.

Є кити беззубі, але з «китовим вусом». Між ними є й так звані «Фін-Бак». Вони бувають завдовжки до 88 футів. Шлунок такого кита має від 4 до 6 камер, причому в будь-якій з них могла б вільно розміститися невелика група людей. Ці кити дихають повітрям і мають у голові повітряну камеру, яка є розширенням носових порожнин. Перш ніж проковтнути надто великий предмет, кит «Фін-Бак» проштовхує його в цю камеру. У випадку, якщо в голові цього кита виявиться щось надто велике, то він пливе до найближчої суші, лягає на мілину і викидає ношу.

Вчений д-р Гарвей свідчить, що його приятель, маючи вагу 200 фунтів, вповз з пащі мертвого кита у цю повітряну камеру. Цей же вчений розповідає, що пес, упавши за борт китобійного судна, через 6 днів був знайдений в голові кита живим. Із сказаного видно, що Іона міг пробути у «череві», тобто у повітряній камері такого кита, три дні і три ночі і залишитись живим. Бо ж простір у цій камері має об’єм близько 700 кубічних футів. Так з наукових даних можемо бачити, що Іону міг проковтнути і кит.

Франк Буллен, відомий автор праці «Плавання кашалота», встановив, що кашалот (один з видів хижих китів) часто, вмираючи, вивергає усе, що міститься у його шлунку.

Але біблійне слово «даг» вказує на «велику рибу». Відтак можемо зробити висновок, що Іону справді проковтнула морська істота — велика риба. В такім разі слід вказати на рибу, іменовану «китова акула» чи «кістяна акула»

Свою назву «китова акула» отримала через те, що не має зубів. Китова акула досягає 70 футів у довжину; проціджує їжу через великі пластинки (вуса) в роті. Ця акула має шлунок цілком достатнього розміру, щоб там вмістилася людина.

Стосовно ж того, що Іона пробув у череві великої морської істоти три дні і три ночі і залишився живим, можна передовсім сказати: «В Бога все можливо». Утім, цікаво згадати і про повідомлення в «Літерарі Дайджест» про те, що одного моряка проковтнула китова акула. Через 48 годин (тобто через дві доби) акулу було вбито. Коли ж китову акулу розітнули, то у всіх присутніх не було меж подиву, коли знайшли проковтнутого моряка живим, щоправда, без тями. Притому моряк не зазнав якихось наслідків свого перебування у череві китової акули, крім втрати волосся і декількох пухирів на шкірі. Потім моряк розповідав, що тільки страх не давав йому спокою, поки він жив у череві кита. Як тільки він приходив до тями і розумів, де він знаходиться, то знову миттєво втрачав свідомість.

«На Гавайських островах, — пише о. І. С., — японські рибалки вбили велику білу акулу. В її шлунку знайшли повний скелет людини. Виявилося, що це був занесений у список дезертирів солдат у формі зразка Пн.-Ам. Армії.».

Отже, бачимо, що Іону могла проковтнути велика риба і навіть без порушень природних законів. Відпадають усі «безглуздя» і «суперечності». Вірне і незмінне Слово Боже, воно ніколи не може бути в суперечності з істинною наукою

Та все ж необхідно зазначити, що для нас, віруючих людей, цілком очевидно: у пригоді з пророком Іоною, безумовно, діяла сила Божа. Бо Господь, як Творець і самих законів природи, вільний правити ними, якщо це Йому потрібно, за Своєю усемогутньою промислительною дією.

Геніальний вчений Паскаль сказав: «Останній крок розуму полягає в тому, щоб визнати існування безлічі таких речей, які виходять за межі нашого пізнання, і якщо розум не приходить до цього пізнання, то він досить слабкий розум». Роберт Майєр каже: «Якщо поверхневі уми бравують запереченням існування чогось вищого, надматеріального і надчуттєво сприйнятого світу, то таке жалюгідне визнання окремих умів не можна ставити в провину науці».

(Складено за кн. «Достовірність Біблійних чудес» Арт. Гука та ст. «Прор. Іона і мала горлянка кита» протопр. П. Калиновича).

ПАДІННЯ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО ЦАРСТВА

Бог терпеливо закликав ізраїльтян, через багатьох Своїх пророків, покаятися і жити в благочесті та бути вірними Йому. Та ні царі, ні народ не слухались їх. Нарешті, коли нечестя народу сягло крайніх меж, Господь відступив від царства Ізраїльського, і воно загинуло. Ассирійський цар Салманасар завоював і зруйнував царство Ізраїльське. Він відвів більшість ізраїльтян у свою країну, а на їхнє місце переселив язичників зі свого царства. Вони змішалися з рештою ізраїльтян й утворили народ, який стали називати самарянами, за назвою Самарії, головного міста знищеного Ізраїльського царства.

Самаряни розмовляли не чистою єврейською мовою. Вони прийняли віру в істинного Бога, однак не цілковито, тому що не зрікалися і своїх попередніх язичницьких звичаїв, а з пророків шанували лише Мойсея. Юдеї зневажали самарян, не сідали з ними разом за стіл і намагалися навіть не спілкуватися з ними.

Ізраїльське царство проіснувало 257 років.

(Див.: 1 Цар. 17).

ЮДЕЙСЬКЕ ЦАРСТВО

Після падіння Ізраїльського царства царство Юдейське існувало ще понад сто років, тому що серед юдейських царів деякі були благочестивими; також і народ більше пам’ятав Бога, ніж у царстві Ізраїльському.

Пророки, яких Бог посилав у Юдейське царство, викривали юдеїв у нечесті і часто провіщували про пришестя Спасителя на землю.

Пророк Михей провістив, що Спаситель народиться у місті Вифлеємі (Мих. 5, 2).

Пророк Іоіль передвістив зішестя Святого Духа на людей — на апостолів і на всіх, що вірують у Спасителя.

ПРОРОК ІСАЯ

Одним з найславетніших пророків був Ісая. Ісая був нащадком царя Давида, родичем юдейських царів. Господь закликав його до пророчого служіння особливим явленням. Ісая бачив Господа, який сидів на високому престолі. Навколо Нього стояли шестикрилі серафими і виголошували: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф! Вся земля повна слави Його!» Один із серафимів узяв кліщами розжарену вуглину з небесного жертовника, торкнувся уст Ісаї і сказав: «Ось, гріхи твої очищені». Після цього Господь повелів йому іти викривати невір’я і розпусту юдеїв.

Пророк Ісая передвістив, що Юдейське царство буде зруйноване ворогами, юдеїв буде забрано в полон, а згодом вони знову повернуться на свою батьківщину.

Особливо ясно Ісая передвістив про Христа Спасителя, що Він походитиме з роду Давидового, що Спаситель народиться від Діви і буде не звичайною людиною, а водночас і Богом: «Ось, Діва прийме в утробі і народить Сина, і наречуть Його — Еммануїл, що значить — з нами Бог» (Іс. 7, 14).

Він передвістив, що Спаситель постраждає і помре за гріхи наші: «І страждатиме Він за гріхи наші, і мучимий буде за беззаконня наші. Ранами Його ми зцілимося. Його мучитимуть, але Він страждатиме з волі Своєї і не відкриє вуст Своїх. Як вівцю, поведуть Його на заколення, мов ягня, і, як Агнець, коли стрижуть його, безмовний, так і Він не розкриє уст Своїх»

Ісая також пророкував, що Спаситель буде розіп’ятий зі злодіями, буде похований не з ними, а в гробу багатої людини: «Йому призначили гріб зі злодіями, але Його поховано у багатого»

Через віру у Христа Спасителя люди спасуться від вічної загибелі: «Через пізнання Його, Він — Праведник — виправдає багатьох, і гріхи їхні на Себе візьме».

За ясність віщувань про Христа Спасителя пророка Ісаю називають Старозавітним Євангелістом

Водночас Ісая гаряче викривав сучасного йому юдейського царя Манасію, який, будучи нечестивим, поставив жертовники язичницьким ідолам у храмі Соломоновому. (Втім, наприкінці свого життя Манасія, захоплений у полон і кинутий у в’язницю, покаявся і випросив прощення в Бога.) Під впливом свого нечестивого царя юдейський народ став зовсім забувати істинного Бога. Юдеї навіть перестали святкувати Пасху та інші, встановлені Мойсеєм, свята.

Святий пророк Ісая зазнав мученицької смерті. За викриття в нечесті царя Манасії його було перепиляно дерев’яною пилою.

(Див.: 4 Цар. 16, 18, 19, 20, 23; 2 Пар. 28—35; Іс. та ін. пророків).

ПАДІННЯ ЮДЕЙСЬКОГО ЦАРСТВА. ПРОРОК ЄРЕМІЯ

Довго терпів Господь гріхи юдейського народу і чекав каяття, та народ не покаявся. Через пророка Єремію Бог ясно передвістив, що за своє нечестя народ юдейський буде підкорено і забрано в полон вавилонянами, і що юдеї перебуватимуть у полоні сімдесят років

Спочатку вавилонський цар Навуходоносор підкорив собі юдейського царя, але Єрусалим зберіг і царства не зруйнував.

Пророк Єремія переконував юдеїв підкоритися Вавилону. Він вказував, що вавилоняни послані на юдеїв Богом як покарання за гріхи царів і народу, за відступництво від віри. Він говорив їм, що єдиний спосіб позбутися лиха — покаяння, виправлення і молитва до Бога.

Та ні цар, ні народ не послухались пророка і підняли повстання.

Тоді вавилонський цар Навуходоносор узяв Єрусалим, розграбував його, спалив і зруйнував дощенту Соломонів храм. Тоді ж було знищено і Ковчег Завіту.

Весь юдейський народ було забрано в полон (в 586—589 рр. до Р. Х.), лише найубогіших юдеїв залишено на своїй землі для обробітку виноградників і ланів.

Пророк Єремія залишився в Єрусалимі. Він плакав через нечестя свого народу на руїнах міста і продовжував навчати добра всіх, хто залишився.

(Див.: 4 Цар. 24—25; Єр; 2 Пар. 36, 5—21).

ВАВИЛОНСЬКИЙ ПОЛОН

Важко жилось юдеям у вавилонському полоні. Та Господь не забував про свій обраний народ і на чужині. З метою спонукати юдеїв до покаяння і щоб утішити їх, Господь посилав їм і в часи полону Своїх пророків. З-поміж них особливо визначними були пророк Єзекиїль і пророк Даниїл.

ПРОРОК ЄЗЕКИЇЛЬ

Пророк Єзекиїль був сучасником пророка Єремії. Знаходячись у вавилонському полоні, ще до остаточної руйнації царства юдейського, він був покликаний Господом до пророчого служіння.

Єзекиїль знаменитий своїм пророцтвом про воскресіння мертвих, яке одночасно символічно зображало і відновлення свободи єврейського народу.

Пророкові було від Господа видіння. Він побачив поле, усіяне людськими кістками.

Бог запитав його: «Син людський! Чи оживуть кості ці?» Єзекиїль відповів: «Господи Боже! Тільки Ти один знаєш це».

Господь сказав: «Промов до кісток цих і скажи їм: кості сухі, слухайте слово Господнє!».

Слово ж Господа було таким: «Так говорить Господь Бог кісткам цим: «Ось, Я дихну на вас і ви оживете. І обкладу вас жилами, і вирощу на вас плоть, і вкрию вас шкірою, і введу у вас дух, і оживете, і взнаєте, що Я — Господь».

І коли Єзекиїль, за велінням Божим, пророкував, стався шум, і ось, почали рухатись, і стали зближуватися кості, кожна кістка з кісткою своєю. І побачив Єзекиїль: і ось, жили на них, і плоть виросла, і шкіра вкрила їх зверху, а духу не було в них.

І сказав Господь: «Проголоси пророцтво і скажи духові, так каже Господь Бог: від чотирьох вітрів прийди, душе, і дихни на цих убитих, і вони оживуть».

Слова від чотирьох вітрів означають, що від чотирьох сторін світу (півночі, півдня, сходу і заходу) душі померлих, де б вони не знаходилися, повинні зібратися на полі, вкритому бездушними тілами, й оживити їх.

Єзекиїль виголосив пророцтво, як повелів йому Господь, і ввійшов у них дух, і вони ожили і стали на ноги свої.

Господь сказав: «Кості ці — увесь дім Ізраїлів. Виголоси пророцтво і скажи їм, так говорить Господь Бог: і що Я — Господь, коли відкрию гроби ваші і виведу вас, народ Мій, з гробів ваших, і вкладу у вас дух Мій, і оживете, поселю вас на землі вашій».

Це велике пророцтво, крім вказівки на відновлення ізраїльського народу, дане нам Богом як наочне зображення загального воскресіння мертвих при другому пришесті Спасителя, коли, за всемогутнім словом Божим, усі тіла померлих людей з’єднаються з їхніми душами й оживуть — воскреснуть.

(Див.: 4 Цар. 25, 27—30; 2 Пар. 36, 10—23; Єз. 37, 1—14).

ПРОРОК ДАНИЇЛ

Пророк Даниїл за походженням — з царського роду. Ще хлопчиком його забрали у вавилонський полон. Там, з волі царя Навуходоносора, Даниїл був обраний з кількома іншими полоненими хлопчиками із кращих єврейських родин для служіння при царському дворі. Цар наказав виховувати їх при своєму палаці, навчати різних наук та халдейської мови. Їжу їм подавали з царського столу. Між обраними були три Даниїлові приятелі: Ананія, Азарія і Мисаїл

Даниїл, разом зі своїми трьома друзями, твердо зберігав віру в істинного Бога. Вони відмовлялись їсти з царського столу, аби не з’їсти чогось забороненого законом Мойсеєвим, і просили начальника давати їм тільки хліб і овочі. Начальник не погоджувався, боячись, що вони змарніють, і цар покарає його. Та Даниїл умовив його зробити пробу протягом десяти днів. І коли минуло десять днів, то виявилося, що Даниїл і його друзі не лише не змарніли, а навіть зробилися повнішими, сильнішими і красивішими, ніж їхні товариші. Після цього їх уже не примушували споживати царську їжу. За таке суворе виконання закону — посту і благочестя — Бог нагородив цих отроків хорошими здібностями та успіхами в навчанні. На іспиті вони виявилися розумнішими і кращими від інших і отримали високі посади при царському дворі. А Даниїлові Бог, окрім того, дав ще вміння тлумачити сни, як колись Йосифові.

Таке підвищення юдейських отроків пішло на користь полоненим юдеям. Благочестиві отроки отримали можливість захищати юдеїв від утисків та поліпшити їхнє життя в полоні. Крім того, через них і язичники могли пізнавати істинного Бога і славити Його.

Якось Навуходоносор побачив незвичайний сон, але, прокинувшись вранці, не міг його згадати. А сон цей дуже непокоїв царя. Він скликав усіх мудреців і ворожбитів і повелів їм нагадати цей сон і витлумачити його. Та вони не могли цього зробити і казали: «Нема на землі людини, яка могла б нагадати цареві сон». Навуходоносор розгнівався і хотів уже стратити усіх мудреців.

Тоді Даниїл умовив царя дати йому якийсь час, і він витлумачить сон. Прийшовши додому, Даниїл ревно молив Бога відкрити йому цю таємницю. В нічному видінні Господь відкрив йому сон Навуходоносора і значення його.

Даниїл прийшов до царя і сказав: «Царю! Коли ти лягав спати, ти думав про те, що буде після тебе. І ось уві сні ти побачив величезного ідола: він стояв блискучим, і страшним був вигляд його. У цього ідола була голова з чистого золота, груди і руки із срібла, черево і стегна з міді, гомілки із заліза, а ступні частково із заліза, частково із глини. Потім від гори сам собою, без дії рук людських, відколовся камінь і вдарив у ноги ідола, і розтрощив їх. Тоді весь ідол розсипався і перетворився на прах, а камінь збільшився так, що покрив собою усю землю. Ось, царю, твій сон.

«Цей сон, — продовжував Даниїл, — означає ось що: ти цар царів, якому Бог Небесний дарував царство, владу, силу і славу, і ти володієш іншими народами. Царство твоє — це золота голова. Після тебе настане друге царство, нижче за твоє. Потім настане третє царство, мідне, яке пануватиме по всій землі. Четверте царство буде міцне, мов залізо. Як залізо трощить і дробить усе, так і воно, подібно до всеруйнівного заліза, дробитиме і трощитиме. Та в той же час воно буде розділене: частково буде міцним, частково — крихким. У дні останнього царства Бог Небесний утворить вічне царство, яке не буде передане якомусь народові, але розтрощить усі царства землі і пошириться по всьому світу навіки. Так Великий Бог дав знати цареві, що буде після нього».

Вислухавши усе, цар Навуходоносор піднявся і вклонився пророкові Даниїлу до землі і сказав: «Воістину Бог ваш Бог богів і Владика царів!».

Він поставив Даниїла начальником над усіма вавилонськими мудрецями, тобто над ученими людьми, і залишив його при своєму палаці у великій пошані. А трьох його друзів — Ананію, Азарію і Мисаїла — призначив правителями країни вавилонської.

Даниїлові віщування точно справдилися. Після Вавилонського царства існували ще три великі царства: Мідійсько-перське, Македонське, або Грецьке, і Римське, кожне з яких володіло юдейським народом. У часи ж Римського царства явився на землі Христос, Спаситель світу, і заснував Своє всесвітнє, вічне Царство — Святу Церкву.

Гора, від якої відколовся камінь, означала Пресвяту Діву Марію, а камінь — Христа і Його вічне царство.

(Див.: Дан. 1—2).

ДРУЗІ ПРОРОКА ДАНИЇЛА — АНАНІЯ, АЗАРІЯ І МИСАЇЛ — У ПЕЧІ ВАВИЛОНСЬКІЙ

Незабаром друзів пророка Даниїла — Ананію, Азарію і Мисаїла — було піддано великому випробуванню у вірі. Цар Навуходоносор поставив на полі Деїрі, біля міста Вавилона, великого золотого ідола. На його відкриття зібрались усі вельможі і знатні люди Вавилонського царства. Було оголошено, щоб усі, як тільки почують звуки сурм і музичних інструментів, упали на землю і поклонились ідолу. Хто ж не виконає царського наказу, буде кинутий у розжарену піч.

Під звуки сурми всі впали на землю; тільки троє — Ананія, Азарія і Мисаїл — не поклонились ідолу.

Цар розгнівався, наказав розпалити піч у сім разів сильніше, зв’язати їх і вкинути у вогонь. Полум’я було таким сильним, що воїни, які кидали їх у піч, упали мертвими. Та Ананія, Азарія, і Мисаїл залишилися неушкодженими, тому що Господь послав ангела Свого зберегти їх серед полум’я. І вони співали, славлячи Господа.

Навуходоносор сидів на високому престолі навпроти печі. Він, почувши спів, збентежився, потім, здивований, поспіхом піднявся і сказав своїм вельможам: «Чи не трьох ми кинули у вогонь зв’язаних? Чому ж я бачу чотирьох не зв’язаних, які ходять серед вогню, без усякої шкоди, причому четвертий подібний до Сина Божого?» Після цього він підійшов до печі і сказав: «Ананіє, Азаріє і Мисаїле, раби Бога Всевишнього, вийдіть і підійдіть до мене».

Коли вони вийшли, то виявилося, що вогонь не торкнувся їх, навіть одяг і волосся не обпалились, і запаху диму не було від них.

Навуходоносор, бачачи це, сказав: «Благословенний Бог ваш, Який послав ангела Свого і визволив рабів Своїх, що покладають надію на Нього».

І заборонив цар, під страхом смерті, усім своїм підданим лихословити ім’я Бога ізраїльського.

(Див.: Дан. 3).

ПАДІННЯ ВАВИЛОНСЬКОГО ЦАРСТВА

Після смерті Навуходоносора Вавилонське царство захиталося. Часто змінювалися наступники Навуходоносора. Нарешті (через 7 років) царем став Валтасар (пророк Даниїл називає його сином Навуходоносора), який царював близько 17 років. На 17-й рік свого царювання, коли йому загрожував напад з боку мідійців та персів, Валтасар безтурботно бенкетував у Вавилоні, не думаючи про небезпеку.

Одного разу під час бенкету цар Валтасар, щоб поглумитися з Бога істинного і піднести своїх ідолів, наказав принести сосуди, забрані Навуходоносором з Єрусалимського храму, і пив з них сам разом з присутніми. Після такого кощунства не забарився і суд Божий: у повітрі з’явилася рука, яка виводила на стіні якісь слова.

Валтасар затремтів від жаху і закричав, щоб до нього привели тлумачів. Прийшли вавилонські мудреці, та ніхто з них не міг навіть прочитати написаного.

У цей час до палацу увійшла цариця і сказала Валтасарові: «Не засмучуйся, царю. В твоєму царстві є людина, в якій дух Святого Бога, — це Даниїл. Він розтлумачить значення слів». Саме в той час Даниїл був відсторонений від царського двору.

Коли ж привели Даниїла, цар сказав йому: «Якщо ти зможеш прочитати і витлумачити написане, будеш одягнений у багряницю, і золотий ланцюг буде на твоїй шиї, і будеш третім у царстві».

Даниїл відмовився від нагороди. Він нагадав цареві, як Бог врозумив гордого Навуходоносора. «І ти, царю, знаючи все це, не смирив своєї гордині, повстав проти Господа небес і пив із сосудів Дому Його, величав бездушних ідолів, а Бога, в руці Якого дихання твоє і всі шляхи твої, ти не прославив. За це і послав Бог руку, яка вивела ці літери. Ось що написано: мене, текел, фарес.

«мене» означає — вичислив Бог твоє царство і поклав йому кінець;

«текел» означає — зважив тебе і знайшов тебе дуже легким;

«фарес» означає — розділив твоє царство і віддав мідійцям та персам.

Цар одразу ж нагородив Даниїла, як і обіцяв.

Тієї ж ночі війська мідійців і персів на чолі з царем Киром увійшли в місто й оволоділи ним.

Валтасара вбили. Так упало царство Вавилонське. На його місці з’явилося Мідійсько-перське царство, — срібне, згідно зі сновидінням Навуходоносора, як витлумачив йому тоді Даниїл.

Перський цар Кир поставив царем у Вавилоні Дарія, мідійця.

МІДІЙСЬКО-ПЕРСЬКЕ ПАНУВАННЯ. ПРОРОК ДАНИЇЛ У ЛЕВ’ЯЧОМУ РОВІ

Цар Дарій полюбив Даниїла і зробив його одним з трьох головних начальників у своєму царстві, а потім хотів навіть йому одному доручити управління царством. Інші ж вельможі заздрили Даниїлові і вирішили погубити його. Вони знали, що Даниїл щоденно тричі молиться Богу, відчиняючи вікно, повернуте в бік Єрусалима. Тому вони прийшли до царя і просили дати розпорядження, щоб ніхто не смів, упродовж тридцяти днів, звертатися з проханням до якогось бога, чи людини, крім самого царя. Якщо ж хто порушить цей наказ, того кинути у лев’ячий рів. Цар погодився. Але пророк Даниїл, як і раніше, щоденно молився Богу і просив собі у Нього ласки. Вороги його донесли про це цареві. Тоді Дарій зрозумів, що його обманули, однак уже не міг скасувати свого наказу і мусив кинути Даниїла до левів.

На другий день, рано-вранці, цар поспішив до рову і голосно запитав: «Даниїле, рабе Бога живого! Бог твій, Якому ти незмінно служиш, чому ж не врятував тебе від левів?» Даниїл відповів йому з рову: «Царю! Бог мій послав Свого ангела закрити пащі левів, бо я виявився чистим перед Ним, і перед тобою, царю, я не вчинив злочину».

Тоді цар звелів витягти Даниїла з рову, а туди кинути його звинувачувачів. І не встигли вони торкнутися землі, як леви схопили і розірвали їх.

Після цього цар Дарій написав наказ: «Мною дається повеління, щоб у всякій області царства мого тремтіли і благоговіли перед Богом Даниїловим, тому що Він є Бог живий і присносущний, і Царство Його непохитне, і володіння Його вічне».

Пророк Даниїл славився і за царювання Дарія, і за царювання Кира Перського. Багато він провістив про майбутнє, що потім і збулося. Даниїл передбачив час, коли має народитися Христос Спаситель: а саме через сімдесят седмин, тобто через 490 років.

Передбачив також, що Христа віддадуть на смерть, а після цього настане руйнація храму і міста і припиняться старозавітні жертвоприношення.

(Див.: Дан. 9, 23—2).

ПОВЕРНЕННЯ ЮДЕЇВ З ВАВИЛОНСЬКОГО ПОЛОНУ І БУДІВНИЦТВО ДРУГОГО ХРАМУ

Юдеї були в полоні вавилонському сімдесят років. Перський цар Кир у перший же рік свого царювання над Вавилоном дозволив юдеям повернутися з полону на свою батьківщину і спорудити в Єрусалимі храм Господній.

Сорок дві тисячі юдеїв відбули на свою землю. Ті з юдеїв, що залишилися у Вавилоні, допомогли їм золотом, сріблом та іншим майном, крім того, багатими пожертвами на храм. Цар віддав юдеям священні сосуди, забрані Навуходоносором з храму Соломонового.

Повернувшись до Єрусалима, юдеї спочатку відбудували жертовник Господу Богу, а потім, на другий рік, заклали фундамент храму. Самаряни, довідавшись про це, виявили бажання взяти участь у побудові храму, та юдеї, щоб зберегти своє богослужіння у чистоті, відмовили їм у цьому.

Через дев’ятнадцять років храм було закінчено. Новий храм був не таким багатим і пишним, як Соломонів. Старці, які ще пам’ятали велич попереднього храму, плакали від того, що цей другий храм убогіший і менший.

Та пророк Агей, якого послав тоді Господь до юдеїв, утішив їх. Він провістив, що храм цей матиме більшу славу, ніж перший, бо в цей храм увійде Жаданий усіма народами Христос, Спаситель світу (Аг. 2, 6—9).

Пророк Захарія провістив урочистий вхід Спасителя в Єрусалим на ослі (Зах. 9, 9).

Пророк Малахія передбачив, що пришестя Спасителя наближається і що перед Ним буде послано Предтечу, тобто попередника, подібного до пророка Іллі, щоб приготувати людей до прийняття Спасителя (Мал. 3, 1; 4, 5). Малахія був останнім пророком в Юдеї. Після нього понад чотириста років не лунали пророчі слова серед єврейського народу, аж до з’явлення Предтечі Христового, Іоана Хрестителя.

ГРЕЦЬКЕ ПАНУВАННЯ. ПЕРЕКЛАД КНИГ СВЯТОГО ПИСЬМА ГРЕЦЬКОЮ МОВОЮ

Тривалий час, майже двісті років, тривало мідійсько-перське панування. Юдеї після повернення з вавилонського полону залишалися під владою перських царів.

Потім Перське царство було завойоване грецьким царем Олександром Македонським, який був повелителем також Єгипту і Сирії. Олександр Македонський, найзначніший володар свого часу, шанував святиню храму Єрусалимського і впродовж усього свого життя з особливою ласкою ставився до юдеїв.

Після його смерті царство розпалося і було розділене між чотирма воєначальниками його. Один з них, Птолемей, ставши царем Єгипту, підкорив юдеїв своїй владі і забрав багато тисяч їх у Єгипет.

За сина його, царя Птолемея Філадельфа, який добре ставився до юдеїв, сталася значна подія. За розпорядженням царя книги Святого Письма було перекладено з єврейської мови на грецьку. Переклад виконали сімдесят тлумачів, тобто вчених мужів. Грецька мова була найпоширенішою мовою в той час. Цей переклад був вельми корисною справою, адже тепер навіть язичники могли читати священні книги знайомою їм мовою. Отже, панування грецьких царів сприяло поширенню істинного знання про Бога серед язичницьких народів.

Майже сто років юдеї перебували під владою грецьких царів, які царювали в Єгипті.

Не так ставилися до юдеїв грецькі царі, які посідали трон у Сирії. Коли юдеї опинилися під їхньою владою, то зазнали багато лиха. Сирійські царі переслідували їх за істинну віру і змушували їх до ідолопоклонства. Особливо жорстоким гонителем був цар Антиох Єпифан.

МУЧЕНИКИ ЗА ВІРУ МАККАВЕЇ

Цар Антиох Єпифан захотів, щоб усі його піддані розмовляли лише грецькою мовою і кланялися грецьким богам, тобто ідолам. Багато хто з юдеїв підкорився цареві, та інші ладні були померти, але не відступитися від істинної віри.

Одного старця, Єлеазара, царські правителі примушували їсти заборонену законом Мойсеєвим їжу — свиняче м’ясо. Коли ж він відмовився, його стали умовляти, щоб він лише зробив вигляд, ніби споживає заборонене законом. Та Єлеазар на це відповів: «У мої роки негідно лицемірити; якщо молоді дізнаються, що дев’яносторічний Єлеазар схилився до язичництва, то й вони можуть спокуситися і відійти від віри». Тоді його повели до мучителя, і Єлеазар мужньо вмер за істинну віру.

Одного разу до царя привели жінку Соломонію з сімома синами. Цар також примушував їх їсти свиняче м’ясо, та вони сміливо відповідали йому: «Ми краще помремо, ніж переступимо закон наших батьків». Тоді цар віддав їх на муки. Їм вирізали язики, відсікали пальці на руках і ногах, здирали шкіру з голови і живими пекли на розпечених сковородах. Так було замучено шестеро братів. Наймолодшого цар лагідно переконував не чинити спротиву. Він обіцяв щедро нагородити його і, нарешті, звернувся до матері, щоб вона порадила своєму синові виконати вимоги царя. Та вона підійшла до сина і сказала: «Сину! Не бійся цього мучителя і зустрінь смерть так само, як твої брати, щоб я могла усіх вас разом зустріти в майбутньому, вічному житті». Тоді цар віддав на смерть і молодшого брата, піддавши його ще більшим мукам. Потім була замучена і їхня матір. Ця родина мучеників відома під ім’ям мучеників Маккавеїв

На захист істинної віри і своєї батьківщини повстав священик Матафія з п’ятьма своїми синами. Навколо них невдовзі згуртувалося багато ревних прихильників Божого закону. Особливою хоробрістю серед синів Матафії відзначався Іуда, названий у пам’ять мучеників Маккавеєм. Іуда Маккавей, з невеликим військом, часто перемагав сирійців. Та одного разу його оточило численне сирійське військо (22 тисячі), а в нього було лише 800 воїнів. Іуда поліг геройською смертю. Він не погодився тікати від ворогів і тим заплямувати свою славу.

Його брат Симон остаточно розбив сирійські війська, очистивши від них місто Єрусалим з храмом, і визволив свій народ від панування грецьких царів. З вдячності за це юдеї постановили, що в майбутньому, до самого пришестя Спасителя, старший із Симонового роду повинен бути у них первосвящеником і правителем народу.

(Див.: Книги Маккавейські).

РИМСЬКЕ ПАНУВАННЯ. ВСЕЗАГАЛЬНЕ ОЧІКУВАННЯ СПАСИТЕЛЯ

Звільнившись від панування грецьких царів, юдеї недовго користувалися свободою. Римляни, завоювавши увесь світ, оволоділи також і єврейським народом (64 р. до Р. Х.). Вони поставили над Палестиною правителем Антипатра з нащадків Ісава — ідумеянина. Він дуже спритно здобув довір’я в римлян. Та незабаром був отруєний. Після нього правителем був призначений його син Ірод, прозваний Великим. Він був підозріливою, жорстокою і хитрою людиною. Як і його батько, вміло втерся в довіру до римської влади, і був проголошений царем юдейським. Щоб здобути прихильність юдеїв, цар Ірод оновив Єрусалимський храм. Отримавши звання царя, він усе ж був підлеглим кесаря, тобто римського імператора. З тих пір, як Юдея опинилася під владою римлян, у ній завжди був римський правитель — намісник римського імператора. Юдеям було залишено також синедріон, тобто раду з первосвящеників і старійшин народу, але влада синедріону була доволі обмежена. Синедріон, приміром, не міг страчувати без дозволу римського правителя, якому і належала вища влада в Юдеї.

Світове панування римлян похитнуло основи язичництва. У Рим, як у столицю світу, з’їжджались учені, письменники, купці та інші представники всіх народів. Кожен з них приносив із собою свою язичницьку віру. Отож люди, бачачи безліч усіляких язичницьких ідолів, переконувалися, що всі ці вірування вигадані самими людьми.

Багато хто з язичників почав втрачати віру та надію на майбутнє; тому, щоб забути про все, вони віддавалися різним утіхам, а дехто, впавши у розпач, закінчував своє життя самогубством.

Але найкращі з них, спостерігаючи, що світ іде до загибелі, все ж сподівалися, що звідкілясь має прийти спасіння, — якщо не від людей, то звідкілясь звище. А юдеї, розпорошені по світу після вавилонського полону та інших наступних поневолень, скрізь несли із собою вістку про скоре пришестя Спасителя світу. Тому погляди передових людей язичницького світу дедалі частіше спрямовувалися на схід — до Палестини.

Серед римлян та інших язичницьких народів поширювалися чутки, що на сході невдовзі з’явиться могутній цар, який підкорить собі увесь світ.

У самій Палестині, серед євреїв, Спасителя очікували з особливим напруженням. Усі відчували, що настав час виконання пророцтв і спасіння Ізраїлевого.

З особливою ясністю здійснювалися віщування пророка Даниїла про терміни появи Христа. Настало четверте велике царство, за якого мав прийти Спаситель. Закінчувалися провіщені ним «сімдесят седмин» — це найточніше визначення часу пришестя Христа.

При появі кожного визначного проповідника у всіх виникало питання, чи не він Христос. Навіть напів’язичницькі самаряни очікували скорого пришестя Христа, Який розв’яже усі суперечки між ними та юдеями в питаннях віри. Але, на жаль, не лише язичники, а й самі юдеї неправильно уявляли собі Христа. Вони уявляли його не так, як віщували про Нього пророк Ісая та інші пророки: що Христос Спаситель прийде на землю для того, щоб Своїм прикладом, словом, ділами і стражданнями навчити людей любити Бога та одне одного. Вони бажали бачити Христа не таким, бо жадали земної влади і слави. Тому вони думали, що Христос прийде у земній славі і буде земним царем над юдейським народом; що Він визволить юдеїв від влади римлян і підкорить увесь світ, а юдеї пануватимуть над усіма народами на землі.

Тільки небагато благочестивих і праведних людей очікували приходу Христа зі смиренням, вірою та любов’ю. Вони чекали на істинного Спасителя світу, Який прийде і визволить людей від рабства гріха та влади диявола — «зітне голову змія», як сказав Бог ще першим людям у раю, — спасе людей від вічної смерті і відчинить врата в Царство Небесне для вічного блаженного життя з Богом.

Та ось настав час: Бог дарував обіцяного Спасителя світу, Сина Свого Єдиносущного, Ісуса Христа. Син Божий вселився у Пресвяту Діву Марію і, при осіненні Святого Духа, прийняв від Неї тіло і душу людську, тобто народився від Пресвятої Діви Марії і став Боголюдиною

Народження Ісуса Христа відбулося за днів царювання в Юдеї Ірода Великого — ідумеянина, за римського імператора Августа.

ПАЛЕСТИНА

Країна Палестина, в якій жив на землі Спаситель світу, Господь Ісус Христос, являє собою порівняно невеличку смужку землі (близько трьохсот кілометрів завдовжки і майже сто кілометрів завширшки), розташовану вздовж східного берега Середземного моря.

На півночі Палестини, на схилах Ливанських гір, лежить Галилея. Мальовничі пагорби, зелені пасовища, густі сади робили Галилею окрасою Палестини. Дивовижно гарним було Галилейське озеро, його ще називали Генісаретським або Тиверіадським (довжина понад двадцять кілометрів і ширина — понад дев’ять). Багатюща рослинність вкривала береги цього озера: пальми, виноградні лози, фіги, мигдаль, квітучі олеандри. Гарні міста — Капернаум, Тиверіада, Хозарин та Вифсаїда, розташовані на берегах цього озера, були невеликими, але велелюдними. Мешканці їх провадили простий, працелюбний спосіб життя. Вони обробляли кожен клаптик землі, займалися торгівлею, рибальством, різними промислами.

На південь від Галилеї лежить Самарія. Жителі її — самаряни — постійно ворогували з юдеями; вони навіть побудували собі на горі Гаризині окремий храм, щоб не ходити в Єрусалим.

Найбільша частина Палестини, на південь від Самарії, називається Юдеєю. Її західна частина — рівнина, розкраяна невеличкими струмками, що впадають у Середземне море. У східному напрямку рівнина поступово підвищується і переходить в Юдейські гори; з найдавніших часів ця земля славилася своєю родючістю. Схили гір тут вкриті зеленню, оливковими гаями; далі і вище гори стають більш кам’янистими і сумними. Серед цих гір стоїть місто Єрусалим, столиця (головне місто) Юдеї та всієї Палестини.

Головна річка Палестини — Йордан. Він бере початок у Ливанських горах, з чистих гірських струмків. Стікаючи в долину, вони зливаються в одну річку, яка утворює тут Галилейське озеро. З нього Йордан витікає у вигляді широкої річки з швидкою течією та низькими зеленими берегами.

Цю місцевість тоді називали Йорданською долиною. Наближаючись до Юдеї, береги Йордану підвищуються і пустельнішають, через голі скелі і відсутність будь-якої рослинності; тільки в заплавах Йордану росте тростина. Там водилися крокодили і ховалися дикі звірі. (Це й була Йорданська пустеля, де жив і проповідував Іоан Хреститель.) В кінці своєї течії Йордан входить у зовсім дику і безлюдну місцевість і впадає у Мертве море.

Тепер палестинську землю ми називаємо Святою Землею, бо вона освячена життям Спасителя.

НОВИЙ ЗАВІТ

НАРОДЖЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ

Коли наблизився час народитися Спасителеві світу, в галилейському місті Назареті жив нащадок царя Давида Іоаким із своєю дружиною Анною. Обоє були благочестивими людьми і були відомі не своїм царським походженням, а смиренням та милосердям. Все їхнє життя було проникнуте любов’ю до Бога і до людей. Вони дожили до глибокої старості, а дітей не мали, від чого дуже засмучувалися. Та, незважаючи на свою старість, вони не переставали просити у Бога, щоб Він послав їм дитину. Вони дали обіцянку (обітницю): якщо у них народиться немовля, посвятити його на служіння Богу.

У той час кожен єврей сподівався через своє потомство бути учасником у царстві Месії, тобто Христа Спасителя. Тому кожен бездітний єврей зазнавав зневаги в інших, бо це вважалося великою карою Божою за гріхи. Особливо важко було Іоакимові, як нащадкові царя Давида, тому що саме в його роді мав народитися Христос.

За терпіння, велику віру і любов до Бога й одне до одного Господь послав Іоакимові та Анні велику радість. Під кінець їхнього життя в них народилася дочка. За вказівкою Ангела Божого їй було дане ім’я Марія, тобто по-єврейськи «Володарка, Надія».

Народження Марії принесло радість не лише її батькам, але й усім людям, тому що їй було наперед призначено Богом бути Матір’ю Сина Божого, Спасителя світу.

Різдво Пресвятої Діви Марії святкується православною Церквою як одне з великих свят 8 вересня (21 вересня н. с.).

ТРОПАР СВЯТА
Різдво Твоє, Богородице Діво, радість звістило всій Вселенній, з Тебе бо засяяло Сонце Правди — Христос Бог наш; знищивши клятву, Він дав благословення і, перемігши смерть, дарував нам життя вічне.

Тропар — головна коротка молитва на честь свята.

ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ

Коли Діві Марії виповнилося три роки, Її благочестиві батьки приготувалися виконати свою обітницю. Вони скликали родичів, запросили ровесниць своєї дочки, одягли Її в найкращий одяг і в супроводі народу, співаючи релігійні пісні, повели Її в храм єрусалимський для посвячення Богу. Її подруги-ровесниці, як і Сама Марія, йшли із запаленими свічками у руках. Назустріч їм з піснеспівами виходили з храму священики на чолі із первосвящеником.

Іоаким та Анна з благоговійними молитвами поставили Марію на першу сходинку сходів, що вели до храму. Всього ж налічувалося п’ятнадцять сходинок — за числом псалмів, які священики співали при вході у храм.

І ось трирічна Марія сама, без чиєїсь допомоги, зійшла по високих сходинках. Там первосвященик зустрів і благословив Її, як це він завжди робив з усіма, кого посвячували Богу. Потім, з натхнення Духа Святого, він увів Її у Святе Святих. Це було найсвященніше місце у храмі. Туди ніхто не мав права входити, крім нього самого, і то лише раз на рік. Святий Дух навіяв первосвященикові, що Марія, обрана отроковиця, достойна входити в найсвященніше місце. Їй наперед призначено Богом стати Матір’ю Сина Божого, Який відкриє людям вхід у Царство Небесне.

Іоаким та Анна, виконавши свою обітницю, повернулися додому, а Марія залишилась у храмі. Там Вона разом з іншими дівами навчалася Закону Божого та рукоділля; Вона ревно молилася, читала Святе Письмо і суворо дотримувалася посту.

При храмі Божому Пресвята Марія жила майже одинадцять років і виростала глибоко благочестивою, в усьому покірною Богу, надзвичайно скромною і працьовитою.

Пресвята Марія вирішила присвятити усе своє життя тільки одному Богу. Для цього Вона дала обітницю ніколи не виходити заміж, тобто назавжди залишитися Дівою.

Дух Божий і святі ангели охороняли Божественну Отроковицю.

Введення у храм Пресвятої Діви Марії святкується православною Церквою 21 листопада (4 грудня н. с.). Цей день вважається великим святом, який у церковних піснеспівах називається передвістям Божого благовоління до людей. З цього свята у храмі починають співати під час ранньої: Христос народжується..

ТРОПАР СВЯТА
Сьогодні благовоління Божого провіщення і спасіння людей проповідання, у храмі Божому ясно Діва являється і Христа всім провіщає; Їй же і ми голосно заспіваймо: радуйся, промислу Створителя здійснення.

ПРЕСВЯТА ДІВА МАРІЯ В ЙОСИФА

Коли Діві Марії виповнилося чотирнадцять років, згідно з законом їй вже не можна було далі залишатися при храмі. Потрібно було або повернути її батькам, або видати заміж. Іоаким та Анна до цього часу вже померли, Священики хотіли видати її заміж, але Марія оголосила їм про свою обітницю Богу — залишитися назавжди Дівою. Тоді священики, з натхнення Божого, заручили її з далеким родичем, вісімдесятирічним старцем Йосифом, щоб він піклувався про Неї та охороняв Її дівство.

Йосиф жив у місті Назареті. Він також походив з царського роду Давидового, однак був небагатою людиною і займався теслярством.

Пресвята Діва Марія в Йосифовім домі вела таке саме скромне і самітне життя, як і при храмі. У вільний від роботи час Вона читала книги Святого Письма і молилася Богу.

ПРИМIТКА. Викладені тут короткі відомості про Різдво Божої Матері та про Її дитинство написані на основі Святого Передання, яке свято зберігає православна Церква.

СПОВІЩЕННЯ АНГЕЛА ПРО НАРОДЖЕННЯ ПРЕДТЕЧІ

Бог, через пророка Малахію, провістив, що перед самим пришестям у світ Христа Спасителя з’явиться Предтеча, тобто Попередник Спасителя. Предтеча буде великим пророком, він сповістить людей про скоре пришестя Христа і буде готувати їх до прийняття Христа Спасителя.

Для народження Предтечі Бог обрав благочестивих батьків, родичів Пресвятої Діви Марії, священика Захарію і дружину його Єлизавету. Вони були вже старими, а дітей не мали. Вони ревно молились Богу, щоб Він позбавив їх такого нещастя.

Якось Захарія здійснював богослужіння в єрусалимському храмі. Коли він увійшов до святилища для кадіння, там йому явився ангел Господній, стоячи праворуч від кадильного жертовника, на якому димів фіміам (ладан); Захарія збентежився, і страх пройняв його.

Ангел же сказав йому: «Не бійся, Захаріє, бо почута молитва твоя: дружина твоя Єлизавета народить тобі сина, і назвеш його Іоан. Народження його принесе радість багатьом. Він буде великим перед Господом, матиме дари Духа Святого від початку свого народження і багатьох людей наверне до Господа Бога. Він передуватиме, тобто буде попередником, перед Господом-Спасителем, за духом і силою, як Ілля, і готуватиме людей до прийняття Спасителя».

Захарія не відразу повірив з радощів і сказав: «А як мені впевнитися, що це збудеться? Адже я і моя дружина вже дуже старі».

Ангел відповів йому: «Я — архангел Гавриїл, що стою перед Богом, і посланий говорити з тобою. За те, що ти не повірив моїм словам, ти будеш німий і не зможеш говорити до того дня, поки це збудеться».

Між тим, народ, молячись, чекав на Захарію і дивувався, що він затримувався у храмі, у святилищі. Він же, вийшовши звідти, не міг говорити з народом і спілкувався знаками. Тоді всі зрозуміли, що йому було видіння у святилищі. Після закінчення днів своєї служби у храмі Захарія повернувся у свій дім.

Коли Єлизавета довідалася про велику Божу ласку до них, вона приховувала від людей свою радість і дякувала Богу.

(Цю священну подію описав у Св. Євангелії св. ап. і євангеліст Лука. Див.: Лк 1, 5—25).

БЛАГОВІЩЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ

На шостий місяць після явлення ангела Захарії той самий архангел Гавриїл був посланий Богом у місто Назарет до Пресвятої Діви Марії з радісною звісткою, що Господь обрав Її бути Матір’ю Спасителя світу.

Ангел явився в дім праведного Йосифа, коли Марія читала Святе Письмо, і, ввійшовши до Неї, сказав: «Радуйся, Благодатна! (тобто сповнена благодаті Божої — дарів Святого Духа). Господь з Тобою! Благословенна Ти між жонами».

Марія збентежилася від слів ангела і подумала: що означає це вітання? Ангел же сказав далі: «Не бійся, Маріє, бо Ти знайшла благодать у Бога. І ось, Ти народиш Сина і назвеш Його ім’ям — Ісус. Він буде великим, і назветься Сином Всевишнього, і Царству Його не буде кінця».

Здивована Марія запитала ангела: «Як це станеться, коли Я мужа не знаю?».

Ангел відповів Їй, що все це станеться від дії всемогутнього Бога: «Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього осінить Тебе. Тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим. Ось і родичка Твоя, Єлизавета, не маючи дітей до глибокої старості, незабаром народить сина; бо не буває безсилим у Бога ніяке слово».

Тоді Марія промовила смиренно: «Я — раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм».

І архангел Гавриїл відійшов від Неї.

Благовіщення Пресвятої Діви Марії святкується православною Церквою 25 березня (7 квітня н. ст.). Свято Благовіщення — одне з найбільших свят. Слово «Благовіщення» означає: добра, радісна звістка про те, що почалося визволення людського роду від гріха та вічної смерті (Див.: Лк 1, 26—38).

ТРОПАР СВЯТА
Сьогодні спасіння нашого початок і від віку таїнства явлення: Син Божий стає Сином Діви, і Гавриїл благодать благовістить. Тому й ми з ним до Богородиці взиваємо: Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою.

ПРЕСВЯТА ДІВА МАРІЯ ВІДВІДУЄ ПРАВЕДНУ ЄЛИЗАВЕТУ

Пресвята Діва Марія, довідавшись від ангела, що у Її родички Єлизавети, дружини священика Захарії, незабаром народиться син, поспішила відвідати її. Увійшовши в дім, Вона привітала Єлизавету. Коли почула Єлизавета привітання Маріїне, заграло дитя в утробі її, і сповнилася вона Святого Духа і дізналася, що Марія удостоїлася бути Матір’ю Божою. Вона голосно вигукнула і сказала: «Благословенна Ти між жонами, і благословенний плід утроби Твоєї! І звідки це мені така радість, що Матір Господа мого прийшла до мене?».

Пресвята Діва Марія у відповідь на слова Єлизавети сказала: «Величає душа Моя Господа, і зрадів дух Мій у Бозі, Спасі Моїм, бо зглянувся на смирення раби Своєї, ось-бо віднині ублажатимуть Мене всі роди. Бо вчинив Мені велич Всемогутній, і святе ім’я Його. І милість Його з роду в рід на тих, що бояться Його…».

Майже три місяці пробула Діва Марія в Єлизавети, а потім повернулася додому в Назарет.

Бог сповістив також і праведного старця Йосифа про скоре Різдво Спасителя від Пресвятої Діви Марії. Ангел Божий, явившись йому уві сні, відкрив, що у Марії народиться Син від дії Святого Духа, як сповістив про це Господь Бог через пророка Ісаю (Іс. 7, 14). «І даси Йому ім’я: Ісус (Спаситель), тому що Він спасе людей від гріхів їхніх», — сказав ангел Йосифові (Див.: Лк 1, 39—56; Мф 1, 18—25).

НАРОДЖЕННЯ ІОАНА ПРЕДТЕЧІ

У праведних Захарії та Єлизавети невдовзі після відвідин Божої Матері народився син. Сусіди Єлизавети раділи разом з нею від такої ласки Господньої до неї. На восьмий день, згідно з юдейським законом, належало дати ім’я немовляті. Родичі і знайомі, що зібралися, хотіли назвати його Захарією, за ім’ям батька.

На це Єлизавета відповіла: «Ні, хай буде названий Іоаном».

Усі стали говорити: «У твоєму роду нікого не називали таким ім’ям», і знаками запитували батька, як він бажає назвати сина? Захарія попросив дощечку і написав: «Іоан буде ім’я йому». Усі здивувались. І відразу відкрились уста Захарії, і він заговорив, славлячи Бога, і почав пророкувати, з натхнення Святого Духа, про скоре пришестя Спасителя і що Іоан буде Предтечею Його, щоб приготувати народ до прийняття Спасителя.

Усі, хто чув про цю дивну подію, зі страхом і здивуванням говорили про Іоана: «Ким буде дитя це?».

Господь же оберігав немовля, і воно росло, зміцнювалося духом. Згодом Іоан Предтеча жив у пустелях до дня свого явлення народові.

Народження святого славного Пророка і Предтечі Христового Іоана святкується 24 червня (7 липня н. ст.)

(Див.: Лк 1, 57—80).

НАРОДЖЕННЯ ХРИСТА

Під час царювання Ірода в Юдеї, яка була під владою Риму, римський імператор Август віддав наказ зробити у цій провінції перепис населення. Кожен юдей повинен був записатися там, де жили його предки.

Йосиф і Діва Марія походили з роду Давидового, тому вирушили з Назарета в Давидове місто Вифлеєм. Прийшовши туди, вони не могли знайти собі місця в домі, в готелі, і зупинились у печері, куди пастухи заганяли худобу під час негоди. В цій печері вночі у Пресвятої Діви Марії народилося Немовля — Син Божий, Христос, Спаситель світу. Вона сповила Боже Немовля і поклала Його в ясла, куди кладуть корм для худоби.

Вифлеємські пастухи перші довідалися про народження Спасителя. Цієї ночі вони пасли свої стада на пасовищі. Несподівано перед ними з’явився ангел Божий, і світло Господнє осяяло їх. Пастухи перелякались.

Ангел промовив до них: «Не бійтесь! Я благовіщу вам радість велику, яка буде всім людям. Бо нині в місті Давидовому (тобто Вифлеємі) народився для вас Спаситель, Який є Христос Господь. І ось вам знамення: ви знайдете сповите Немовля, Яке лежатиме в яслах».

Як тільки ангел сказав це пастухам, несподівано з’явилося біля нього численне небесне воїнство. Воно славило Бога і співало: «Слава у вишніх Богу і на землі мир, у людях благовоління!» Коли ангели зникли, пастухи сказали один до одного: «Ходімо у Вифлеєм і подивимось, що там сталося, про що сповістив нас Господь».

Вони прийшли у печеру і побачили там Марію, Йосифа і Немовля, Яке лежало в яслах. Вони поклонилися Немовляті й розповіли про те, що бачили і чули від ангелів. Марія ж зберігала у серці Своїм усі їхні слова.

Коли минуло вісім днів після народження Спасителя, Матір Його з Йосифом, згідно з законом, дали Йому ім’я Ісус, яке наречене було Господом через ангела.

(Див.: Лк 2, 1—21).

ПОКЛОНІННЯ ВОЛХВІВ

Йосиф і Пресвята Мати Божа з Немовлям Ісусом ще залишались у Вифлеємі, коли з далекої країни зі сходу (Персії чи Вавилонії) прийшли в Єрусалим волхви. Волхвами чи мудрецями називались учені люди. Вони спостерігали і вивчали зірки. В той час люди вірили, що при народженні великої людини на небі з’являється нова зірка. Багато язичників, навчені розсіяними по світу юдеями, знали про пришестя у світ Месії — Великого Царя Ізраїльського, Який підкорить увесь світ. Тому очікували, що, коли народиться цей Цар, на небі зійде нова зірка. Волхви були благочестивими людьми, і Господь, з ласки Своєї, дав їм таке знамення — на небі з’явилася нова незвичайна зірка. Побачивши цю зірку, волхви одразу ж збагнули, що очікуваний Цар народився. Вони вирушили в дорогу і пішли в столицю юдейського царства Єрусалим, щоб дізнатися там, де цей Цар народився, і поклонитися Йому.

В Єрусалимі волхви запитували кожного: «Де народжений Цар Юдейський? Бо ми бачили зірку Його на сході і прийшли поклонитися Йому».

Цар Ірод, почувши це, стривожився, бо був людиною вельми жорстокою і дуже підозріливою. Тільки з однієї підозри він страчував своїх власних дітей. А тепер злякався особливо, боячись, як би у нього не відібрали владу і не передали царський престіл новонародженому Цареві. І всі мешканці Єрусалима захвилювалися, довідавшись про таку звістку.

Ірод зібрав до себе всіх священиків і книжників, тобто людей, що вивчали Святе Писання, і запитав їх: «Де має народитися Христос?».

Вони відповіли: «У Вифлеємі юдейському, тому що так написано в пророка (Михея)».

Тоді Ірод таємно покликав до себе волхвів, вивідав у них час появи зірки, послав їх у Вифлеєм і сказав: «Ідіть і там добре розвідайте про Немовля, і коли знайдете Його, прийдіть і скажіть мені, щоб і я міг піти і поклонитися Йому». Насправді ж Ірод намірився вбити новонародженого Царя.

Волхви, вислухавши царя Ірода, пішли у Вифлеєм. І знову та сама зірка, яку вони бачили раніше на сході, з’явилася на небі і, рухаючись по небу, йшла перед ними, вказуючи їм шлях. У Вифлеємі зірка зупинилася над тим місцем, де знаходився народжений Ісус.

У цей час святий старець Йосиф і Пресвята Діва Марія жили в місті, в домі, куди вони перейшли з печери, бо народ після перепису розійшовся.

Волхви увійшли в дім і побачили Немовля Ісуса з Матір’ю Його. Вони поклонилися Йому до землі і піднесли Йому дари (подарунки) свої: золото, ливан (ладан) і смирну (дорогоцінну запашну оливу).

Своїми дарами волхви показали, що народжене Немовля Ісус є і Цар, і Бог, і Людина. Золото вони принесли Йому як Цареві (у вигляді данини чи податку), ладан як Богу (тому що ладан використовується при богослужінні), а смирну — як людині, яка мусить померти (тому що померлих намащували і натирали тоді запашними оліями).

Після цього волхви уві сні отримали одкровення не повертатися до Ірода, й іншою дорогою відійшли прямо у свій край.

Передання зберегло імена волхвів, які згодом стали християнами. Це були: Мельхиор, Гаспар і Валтасар. Церква вшановує їхню пам’ять в день Різдва Христового.

Різдво Господа нашого Ісуса Христа православною Церквою святкується 25 грудня (7 січня н. ст.). До цього великого свята ми готуємо себе сорокаденним постом, який називається Різдвяним постом (Пилипівкою, бо починається від дня св. ап. Филипа).

(Див.: Мф 2, 1—12).
ТРОПАР СВЯТА
Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуму, в нім бо ті, що зіркам служили, від зірки навчилися поклонятися Тобі, Сонцю Правди, і визнавати Тебе, що Ти є Схід з висоти. Господи, слава Тобі! (Див.: Лк 1, 26—38).

Під словами «ті, що зіркам служили» маються на увазі волхви, тобто мудреці, які вивчали зірки і вклонялись їм; «Сонцем правди» і «Сходом з висоти» називається Ісус Христос, що просвітив людей своїм ученням.

КОНДАК СВЯТА
Діва днесь Пресущого народжує, і земля вертеп Неприступному приносить, ангели з пастирями славословлять, і волхви з зіркою подорожують. Нас бо ради народилося Немовля, Предвічний Бог. (Див.: Лк 1, 26—38).

Кондак — коротка молитва, яка містить історію святкової події; Пресущого — що існує перше всіх віків, тобто завжди; вертеп — печера, з пастирями — з пастухами; славословлять — співають, славлять Бога.

СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЄ

За законом Мойсеєвим, усі єврейські батьки мусили на сороковий день після народження своїх первістків (тобто перших синів) приносити їх у храм для посвячення Богу. При цьому належало, в подяку Богу, принести жертву. Цей закон було встановлено в пам’ять виходу євреїв з Єгипту — визволення від рабства, спасіння первістків єврейських від смерті.

Для виконання цього закону Матір Божа з Йосифом принесли немовля Ісуса у Єрусалимський храм, а для пожертви принесли двох голуб’ят.

У цей час в Єрусалимі жив старець на ім’я Симеон. Він був праведним і благочестивим й очікував пришестя Спасителя. Йому було провіщено Духом Святим, що він не помре до тих пір, доки не побачить Христа Господнього. Симеон довго чекав виконання обіцянки Божої. За переданням, він жив близько 300 років. І ось, цього дня, з натхнення Святого Духа, він прийшов у храм. І коли Марія з Йосифом принесли немовля Ісуса, Симеон зустрів Немовля (стрітення означає зустріч), взяв Його на руки і, славлячи Бога, сказав: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого, Ізраїля». Цими словами Симеон з радістю говорить, що тепер він може спокійно відійти з цього життя в інше, за словом Божим, з миром, бо очі його побачили те спасіння, яке Господь приготував для всіх людей.

Симеон називає Господа, Який народився, «світлом на просвітлення язичників», тобто всіх племен і народів; і «славою народу Свого», тобто Ізраїля. Є два Ізраїлі — старозавітний і новозавітний. У Старому Завіті то був обраний народ єврейський, або ізраїльський, а в Новому Завіті — увесь віруючий християнський світ).

Йосиф і Матір Божа дивувалися Симеоновим словам. Симеон благословив їх і, звернувшись до Божої Матері, провістив їй про Немовля: «Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання, — і Тобі Самій душу пройме меч»; це означало, що Вона Сама переживе велике горе за Сина Свого, коли Він страждатиме.

Тут же, у храмі, була благочестива вдова Анна-пророчиця, вісімдесяти чотирьох років, яка служила Богу постом і молитвою день і ніч. І вона впізнала Спасителя і, підійшовши, славила Господа і говорила про Нього усім у Єрусалимі, хто очікував пришестя на землю Христа Спасителя.

Виконавши все згідно з законом, Божа Матір з Немовлям і Йосиф повернулися додому.

Ця подія, коли святі Симеон і Анна зустріли у храмі принесеного Божою Матір’ю та Йосифом Немовля Христа і прославили Його, називається святом Стрітення Господнього, тобто зустрічі Господа, і святкується православною Церквою як одне з великих свят 2 лютого (15 лютого н. ст.).

Праведний Симеон називається Богоприїмцем, бо він прийняв на свої руки Бога Спасителя.

(Див.: Лк 2, 22—39).
ТРОПАР СВЯТА
Радуйся, Благодатна Богородице Діво, бо з Тебе засяяло Сонце правди — Христос Бог наш, що просвічує тих, що в темряві. Веселися і ти, старче праведний, що прийняв у обійми Визволителя душ наших, Який дарує нам воскресіння.

ВТЕЧА В ЄГИПЕТ І ПОБИТТЯ НЕМОВЛЯТ. ПОВЕРНЕННЯ В НАЗАРЕТ

Коли все вже було виконано згідно з законом над немовлям Ісусом у храмі Єрусалимському, а волхви були в дорозі додому, ангел Господній явився уві сні Йосифові і сказав: «Устань, візьми Немовля і Матір Його та біжи в Єгипет і будь там, доки не скажу тобі, бо хоче Ірод шукати Немовля, щоб погубити Його».

Йосиф одразу ж встав, осідлав свого віслюка, швидко склав необхідні речі, взяв Немовля і Матір Його і тієї ж ночі пішов у Єгипет. За переданням, Яків, син Йосифа, супроводжував їх на цьому шляху.

Тим часом Ірод з нетерпінням чекав повернення волхвів. Однак марно. Тоді він подумав, що волхви, не знайшовши ніякого новонародженого царя, посоромилися повернутись у Єрусалим, і заспокоївся.

Але ось, через 40 днів поширилася звістка по Єрусалиму, що Марія приносила у храм Своє новонароджене Немовля і що старець Симеон приходив у храм зустріти Немовля і пророкував про Нього як про Христа.

Тоді Ірод зрозумів, що волхви викрили його злий намір і навмисно не повернулися до нього. Він страшенно розгнівався.

Не знаючи, як розшукати Немовля-Христа, цар Ірод дав жахливий наказ: повбивати усіх немовлят у Вифлеємі та його околицях, від двох років і молодших. Він сподівався, що серед цих немовлят буде вбито і Христа. Так він вирахував з часу появи зірки, про що вивідав у волхвів. Послані Іродом воїни вбили у Вифлеємі та його околицях чотирнадцять тисяч немовлят. Скрізь лунали плач і крики матерів, які безутішно плакали за своїми дітьми, — невинними немовлятами, вбитими з веління жорстокого царя. Це були перші страдники, що пролили свою кров за Христа.

Невдовзі Ірода було покарано за його жорстокість. Він захворів на страшну хворобу. Тіло його заживо гнило і черв’яки точили його, — він помер у жахливих муках.

Після Іродової смерті ангел Господній уві сні явився Йосифові у Єгипті і сказав: «Устань, візьми Немовля і Матір Його та йди в землю Ізраїлеву, бо померли ті, що шукали душу Немовляти». Йосиф так і вчинив. З родиною він повернувся в Ізраїлеву землю. Та дізнавшись, що в Юдеї царює Архелай, Іродів син, такий же жорстокий, як і батько, не зважився йти туди. Отримавши знову уві сні одкровення, Йосиф пішов у Галилею, у своє рідне місто Назарет. Там Йосиф і залишився жити з Немовлям Ісусом і Матір’ю Його.

Ісус же зростав і міцнів духом, сповнюючись премудрості, і благодать Божа була на Ньому. Від самого дитинства Ісус Христос показував у Собі незвичайний розум і дивну святість у всіх Своїх вчинках.

(Див.: Мф 2, 13—23 і Лк 2, 40).

ОТРОК ІСУС У ХРАМІ

Йосиф і Пресвята Діва Марія щороку ходили на свято в Єрусалим, у храм Божий. Коли Ісусу Христу виповнилося дванадцять років, вони взяли і Його з собою. Після завершення свята Йосиф і Марія пішли додому. Отрок же Ісус залишився в Єрусалимі. Йосиф і Богоматір не помітили цього, гадаючи, що Він іде з родичами чи знайомими. Пройшовши цілий день шляху, надвечір вони кинулися шукати Ісуса між рідними і знайомими, та не знайшли Його. Тоді, дуже стривожені, вони повернулись у Єрусалим, розшукуючи Його. Тільки через три дні вони знайшли Ісуса у храмі, де Він сидів серед учених людей (учителів), слухав їх з увагою, запитував їх і Сам відповідав на їхні запитання. Всі, хто слухав, дивувалися незвичайному розуму і Його відповідям.

Пресвята Матір Його підійшла до Нього і сказала: «Сину Мій! Що Ти зробив з нами? Ось батько Твій і Я, вболіваючи, шукали Тебе».

На це Ісус відповів: «Навіщо вам було шукати Мене? Хіба ви не знали, що Я маю бути в тому, що належить Отцю Моєму?».

Цими словами отрок Ісус Христос засвідчив, що Йому слід знаходитись у храмі Божому і що Він — не проста людина, а Син Божий, який прийшов на землю для великої справи, яку доручив Йому Бог Отець.

Вони тоді не зрозуміли Його слів. Але Пресвята Марія зберігала в душі Своїй все, що Він говорив.

Після цього Ісус Христос пішов з Йосифом та Матір’ю Своєю і повернувся в Назарет, і завжди виявляв послух. Він допомагав Йосифові в роботі, займаючись теслярством, і одночасно зростав у премудрості і віком, у любові у Бога і людей.

(Див.: Лк 2, 41—52).

ПРОПОВІДЬ ІОАНА ПРЕДТЕЧІ

Іоан, син праведних Захарії та Єлизавети, з юних літ жив у пустелі й там проводив час у пості й молитві. Одяг він носив з верблюжого волосу й підперізувався шкіряним поясом. А їжею його були акриди і дикий мед.

Коли Іоанові виповнилося тридцять років, Господь повелів йому іти в долину річки Йордан і сповістити усім людям про скоре явлення на світ Спасителя і про те, що усім слід приготуватися до Його зустрічі через покаяння і хрещення.

Іоан прийшов у країну Йорданську і став проповідувати: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне», тобто настав час, коли мав з’явитися очікуваний Спаситель, який буде закликати усіх у Своє Царство.

Давно вже Бог не посилав єврейському народові пророків. З часу останнього пророка Малахії минуло понад чотириста років. Тому, почувши про появу пророка Іоана, про його дивовижне життя та проповіді, народ звідусіль збирався послухати його. Хто вірив словам його і каявся у своїх гріхах, тих Іоан хрестив у річці Йордані, тобто занурював у воду, з покладенням своєї руки на голову зануреного. Тому Іоан Предтеча називається Хрестителем

При цьому Іоан вимагав від усіх, щоб покаяння було щирим і супроводжувалося самовиправленням та добрими вчинками.

Іоанове хрещення означало, що як тіло омивається та очищається водою, так і душа людини, яка кається й увірувала в Спасителя, буде очищена Христом від усіх гріхів.

Серед тих, хто приходив до Іоана, були й такі люди, які вважали себе праведними і не хотіли каятися, а насправді були порочні і злі, як, приміром, фарисеї і саддукеї. Фарисеї хвалилися своїм походженням від Авраама, хизувалися виконанням закону і вважали себе гідними увійти в царство Месії — Христа. Саддукеї ж не вірили у воскресіння мертвих і в майбутнє життя. Таким людям Іоан казав: «Хто навчив вас тікати від грядущого гніву?», тобто: хто навчив вас, що ви власними силами зможете уникнути Божого гніву і вічної кари в майбутньому житті? «Створіть же плоди, достойні покаяння», тобто: засвідчіть добрими вчинками своє покаяння. «І не починайте говорити в собі: отця маємо Авраама. Кажу бо вам, що Бог може з каміння цього звести дітей Авраамові. Пам’ятайте, всяке дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають у вогонь».

Слухаючи такі слова, народ запитував його: «Що нам робити?».
Іоан відповів: «Хто має дві одежини, хай дасть одну убогому, і в кого є їжа, робіть так само», тобто — насамперед будьте добрими.

Приходили до нього митарі і запитували: «Учителю, що нам робити?» Митарі збирали податки для римлян. Римську ж владу юдеї ненавиділи. Крім того, деякі митарі брали більше належного й утискували народ. Юдеї зневажали усіх митарів і вважали їх негідними увійти в Царство грядуще Христа. Іоан казав їм: «Нічого не вимагайте більше того, що призначено вам».

І воїни також запитували його: «А нам що робити?» Часто траплялося так, що воїни, незадоволені платнею, забирали чуже майно, кривдили убогих людей і обмовляли інших задля власної вигоди. Іоан говорив їм: «Нікого не кривдіть, не обмовляйте і задовольняйтесь платнею вашою».

Тоді багато хто думав про Іоана, чи не він Христос Спаситель? Та Іоан заявив, що він не Христос. «Я хрещу вас водою, — говорив він, — але гряде Сильніший за мене», тобто скоро після мене появиться Той, на Кого ви очікуєте, — Христос, «Якому я недостойний розв’язати ремінь взуття Його», тобто я негідний бути навіть Його слугою, знімати з Нього взуття. «Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем», тобто хрещення, яке Він дасть, буде спалювати гріхи ваші, немов вогонь, і подасть вам дари Духа Святого.

Багато іншого проповідував святий пророк Іоан Предтеча, навчаючи народ, який приходив до нього.

(Див.: Мф 3, 1—12; Мк 1, 1—18; Лк 3, 1—18; Ін 1, 15—28).

ХРЕЩЕННЯ ІСУСА ХРИСТА

У той час, коли Іоан Предтеча проповідував на берегах Йордану і хрестив людей, Ісусові Христу виповнилося тридцять років. Він також прийшов з Назарета на річку Йордан до Іоана, щоб отримати від нього хрещення.

Іоан же вважав себе недостойним хрестити Ісуса Христа і став відмовляти Його, кажучи: «Мені треба хреститися від Тебе, і чи Тобі приходити до мене?».

Та Ісус сказав йому у відповідь: «Облиш нині», тобто не відмовляй Мене тепер, «бо так належить нам виконати всяку правду» — виконати все за Законом Божим і показати приклад.

Тоді Іоан не став перечити і хрестив Ісуса Христа. Після завершення хрещення, коли Ісус Христос виходив з води, раптом розкрилися над Ним небеса, й Іоан побачив Духа Божого, Який у вигляді голуба спускався на Ісуса, а з неба почувся голос (Бога Отця): «Це є Син Мій улюблений, в Ньому Моє благовоління»

Тоді Іоан остаточно впевнився, що Ісус є очікуваний Месія, Син Божий, Спаситель світу.

(Див.: Мф 3, 13—17; Мк 1, 9—11, Лк 3, 21—22; Ін 1, 32—34).
Хрещення Господа нашого Ісуса Христа святкується православною Церквою як одне з великих свят 6 січня (19 січня н. ст.). Свято Хрещення Господнього також називається святом Богоявлення, тому що під час хрещення Бог явив (показав) Себе людям, що Він є Пресвята Тройця, а саме: Бог Отець промовляв з неба, втілений Син Божий хрестився, а Дух Святий зійшов у вигляді голуба. А також при хрещенні люди вперше могли побачити, що в особі Ісуса Христа з’явилась не тільки людина, але разом і Бог

Напередодні свята встановлено піст. Цей день називається Навечір’ям Богоявлення, Святим вечором, Свят-вечором. У пам’ять того, що Спаситель Своїм хрещенням освятив воду, в цей день освячується вода у храмі, а в саме свято — на річці чи в іншому місці, де беруть воду. Процесія для освячення води називається Хресним ходом на Йордан

ТРОПАР СВЯТА
В Йордані хрестився Ти, Господи, і Троїчне явилося поклоніння, Отцівський бо голос засвідчив про Тебе, улюбленим Тебе Сином іменуючи; і Дух, у вигляді голубинім, сповістив слова ствердження. Явився Ти, Христе Боже, і світ просвітив. Слава Тобі.

ІСУС ХРИСТОС У ПУСТЕЛІ І СПОКУШЕННЯ ЙОГО ДИЯВОЛОМ

Після хрещення Свого Господь Ісус Христос пішов у пустелю для того, щоб там, усамітнившись, молитвою і постом приготуватися до виконання Своєї великої місії, для якої Він і прийшов на землю. Сорок днів і ночей Він був у дикій пустелі, зі звірами, не вживаючи ніякої їжі.

Там до Христа приступив диявол і намагався підступними запитаннями і лестощами спокусити Його на гріх, як усяку людину.

Диявол сказав зголоднілому Ісусові Христу: «Якщо Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це хлібами стало».

Спаситель же сказав йому у відповідь: «Написано: не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих» (Див. також: Втор. 8, 3).

Тоді диявол узяв Ісуса Христа в Єрусалим, поставив Його на крилі храму і сказав: «Якщо Ти є Син Божий, кинься вниз (загрози бо для Тебе не існує), бо написано: «ангелам Своїм заповість про Тебе, щоб оберігали Тебе, і на руки візьмуть Тебе, щоб не спіткнувся об камінь ногою Твоєю!» (Див. також: Пс. 90, 11—12).

Але Ісус Христос сказав йому: «(В Письмі) написано також: не спокушай Господа Бога Твого«, — тобто там, де це не потрібно, не вимагай і не чекай чудес (Див. також: Втор. 6, 16).

Після цього диявол узяв Його на дуже високу гору і там, в одну мить, показав Йому всі царства світу, їх блиск і славу, і сказав: «Це все Тобі дам, якщо, впавши, поклонишся мені».

Ісус Христос сказав йому: «Відійди від Мене, сатано; бо написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому єдиному служи» (Див. також: Втор. 6, 13).

Тоді посоромлений диявол відступив від Ісуса Христа, і одразу ж ангели Божі з’явились і стали служити Христові.

Так Спаситель, перемігши спокуси від диявола, показав цим, що Він прийшов визволити людей від влади диявола, без жодних поступок злу.

(Див.: Мф 4, 1—11; Мк 1, 12—13; Лк 4, 1—13).

За прикладом Христового посту, православною Церквою встановлено 40-денний піст (св. чотиридесятниця), який називається Великим і починається за сім тижнів до свята Пасхи — світлого Христового Воскресіння (Великодня), а також встановлено й інші пости. Піст допомагає людині очистити себе від зла — від гріховних схильностей, допомагає більше пам’ятати про Бога і бути ближче до Нього.

ЯВЛЕННЯ ІСУСА ХРИСТА НАРОДОВІ І ЙОГО ПЕРШІ УЧЕНИКИ

Повернувшись з пустелі, Ісус Христос знову прийшов на берег Йордану, де хрестив Іоан. Побачивши Ісуса, Іоан сказав народові: «Ось Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу», тобто Ісус Христос є істинний Агнець Божий, Який стільки тисячоліть прообразовувався у жертвоприношеннях. Він, як і безневинні ягнята (агнці) і тельці, яких заколювали для всепалення, смиренно прийме на Себе страждання і смерть, проллє кров Свою за гріхи усього світу, щоб спасти людей від вічної смерті.

І свідчив Іоан, кажучи: «Я бачив Духа, Який сходив з неба, мов голуб, і перебував на Ньому… і засвідчив, що Цей є Син Божий».

На другий день Іоан знову побачив Ісуса Христа, Який ішов, і сказав двом своїм учням, що стояли біля нього: «Ось Агнець Божий».

Почувши від Іоана ці слова, обидва його учні пішли за Ісусом. Один з них був Андрій, який тому і називається Первозваним, що першим пішов за Христом. Другий був Іоан Богослов. Потім Андрій привів до Ісуса Христа брата свого Симона. Спаситель, передбачивши в ньому тверду віру, сказав: «Ти, Симоне, син Іонин, наречешся Петром, що означає камінь». Наступного дня Спаситель покликав за Собою Филипа, а Филип привів до Нього Нафанаїла

Після цього Ісус Христос пішов у міста і поселення єврейської землі проповідувати людям Євангеліє, тобто радісну, добру вістку про те, що Він є обіцяний Спаситель, Який прийшов на землю спасти людей від влади диявола, гріха та вічної смерті і дати людям вічне спасіння — Царство Боже

Вчення про Царство Боже Ісус Христос часто викладав у притчах, тобто в образах, подобах і порівняннях, чи прикладах з нашого звичайного життя, щоб ясніше і повніше викласти Своє вчення. І видимий, і невидимий світ створені Богом. Між одним та іншим світом існує дивна єдність, тобто спорідненість. Тому видимий світ говорить нам про закони невидимого, небесного світу. Все наше земне життя, з усім життям видимого світу, є велика притча Божа про закони майбутнього життя в Царстві Небесному

Щоб переконати людей, що Він — обіцяний Спаситель і Син Божий, Ісус Христос творив багато чудес, тобто такі незвичайні діла, які звичайними силами людина вчинити не може і які можна здійснювати тільки особливою Божественною силою.

Багато євреїв увірували в Ісуса Христа і натовпами ходили за Ним, слухаючи Його Божественне вчення.

Інші ж, особливо вожді єврейського народу, фарисеї, саддукеї, старійшини і священики, прагнучи панувати над людьми, маючи злі серця, не захотіли прийняти Його істинного вчення і повірити, що Він Спаситель, і зробилися ворогами Христа.

(Див.: Ін 1, 29—51; Лк 4, 4—15, 32—37; Мф 4, 17; Мк 1, 22; Мф 5, 6, і 7;13, 34—35; Мк 4, 3—34; Мф 1, 4—6; 5, 23—25; 21, 45—46; 26, 3—4).

ПЕРШЕ ЧУДО ІСУСА ХРИСТА

Невдовзі після того, як Спаситель покликав перших учеників, у місті Кані, неподалік Назарета, відбувалося весілля. На нього було запрошено Ісуса Христа з Пречистою Матір’ю та учениками. Під час весілля не вистачило вина.

Матір Божа завважила це і сказала Ісусу Христу: «Вина не мають».

Та Ісус відповів: «Ще не прийшов час Мій».

З цих слів Марія зрозуміла, що ще не настав час, щоб явити Йому Свою Божественну силу. Та Вона знала любов Свого Сина до людей і була впевнена, що Він неодмінно допоможе тим, хто потребує, тому сказала слугам: «Що скаже Він вам, те зробіть». В домі було шість великих кам’яних посудин, в які наливалася вода для омовіння. Ісус Христос повелів наповнити ці посудини водою. І коли наповнили їх вщерть, сказав слугам: «Тепер зачерпніть і несіть до розпорядника весілля». Слуги зачерпнули і принесли до розпорядника. Той покуштував і побачив, що це найкраще вино. Тоді він покликав нареченого і сказав: «Кожна людина спершу добре вино подає, а коли нап’ються, тоді гірше; а ти добре вино зберіг аж досі». Так говорив розпорядник тому, що ще не знав, звідки це вино. Знали тільки слуги, які черпали воду.

Так Спаситель поклав початок Своїм чудесам і явив Свою славу, й увірували у Нього ученики Його.

Своє перше чудо Ісус Христос вчинив за клопотанням Своєї Матері. З цього можемо впевнитись, що Її молитви за нас мають велику силу

(Див.: Ін 2, 1—12).

ВИГНАННЯ ТОРГОВЦІВ ІЗ ХРАМУ

Наближалося свято Пасхи. Ісус Христос прийшов на свято в Єрусалим. Увійшовши в храм, Він побачив у ньому великий безлад: там продавали волів, овець і голубів, а за столами сиділи міняльники грошей. Мукання волів, бекання овець, гомін людей, суперечки за ціни, дзвін монет — усе це робило храм більш схожим на базар, ніж на дім Божий.

Ісус Христос, зробивши з мотузків бич, прогнав з храму всіх торговців з їхньою худобою, столи міняйл поперекидав, а гроші їхні розсипав. І сказав продавцям голубів: «Візьміть це звідси, і не робіть дому Отця Мого домом торгівлі». Ніхто не посмів не послухатися Ісуса.

Побачивши це, начальники храму розлютилися. Юдеї ж приступили до Ісуса і сказали: «Яке знамення покажеш нам, що маєш владу так чинити?».

Ісус відповів їм: «Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні поставлю його». Під храмом Він розумів Своє тіло, і цими словами провістив, що коли Його уб’ють, Він воскресне на третій день.

Та юдеї не зрозуміли Його слів і сказали: «Сорок шість років будувався храм цей, а Ти за три дні поставиш його?».

Коли ж згодом воскрес Христос із мертвих, то ученики Його згадали, що Він казав це, і повірили словам Ісуса.

Під час перебування Ісуса Христа в Єрусалимі, на свято Пасхи, багато людей, бачачи чудеса, які Він творив, увірували в Нього.

(Див.: Ін 2, 13—25).

БЕСІДА ІСУСА ХРИСТА З НИКОДИМОМ

Серед людей, які були вражені чудесами Ісуса Христа і які увірували в Нього, був фарисей Никодим, один з начальників юдейських. Він прийшов до Ісуса Христа вночі, потай від усіх, щоб не узнали про це фарисеї й начальники юдейські, що ненавиділи Ісуса.

Никодим хотів дізнатися, чи справді Ісус Христос — очікуваний Спаситель світу, і кого Він прийме у Своє Царство, що потрібно зробити людині, щоб увійти в Його Царство. Він сказав Спасителеві: «Учителю, ми знаємо, що Ти Учитель, Який прийшов від Бога; бо ніхто не може таких чудес творити, які Ти твориш, якби Бог не був з Ним».

Спаситель у бесіді з Никодимом сказав: «Істинно кажу тобі: якщо хто не народиться звище, не може бачити Царства Божого».

Никодим дуже здивувався і сказав: «Як може людина народитися, будучи старою?».

Але Спаситель говорив йому не про звичайне, тілесне народження, а про духовне, тобто що людині необхідно змінитися, зробитися зовсім іншою в душі своїй — досконало доброю і милосердною, і що така переміна у людині може відбутися тільки силою Божою.

Спаситель сказав Никодимові: «Істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться водою (через хрещення) і Духом (який зійде на людину під час хрещення), не може увійти в Царство Боже».

Спаситель пояснив Никодимові, що людина, народившись тільки від земних батьків, залишається такою ж грішною, як і вони (отже, не гідною Царства Небесного). Народившись же від Духа Святого, людина стає чистою від гріхів, святою. А як відбувається така переміна в душі людській, цієї справи Божої людям не збагнути.

Потім Спаситель сказав Никодимові, що Він прийшов на землю постраждати і вмерти за людей, зійти не на царський престіл, а на хрест: «Як Мойсей підніс змія в пустелі (тобто повісив на дерево мідного змія, щоб урятувати від смерті вжалених отруйними зміями євреїв), так належить піднестися і Синові Людському (тобто так само буде піднято на хресне дерево й Ісуса — Сина Людського). Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, а щоб світ спасся через Нього.».
Никодим з того часу зробився таємним учеником Ісуса Христа.

(Див.: Ін 3, 1—21).

БЕСІДА ІСУСА ХРИСТА ІЗ САМАРЯНКОЮ

Повертаючись з Юдеї в Галилею, Ісус Христос зі Своїми учениками проходив через Самарію, через місто, яке називалося Сихар (давня назва — Сихем). Перед містом з південного боку була криниця, викопана, за переказом, патріархом Яковом.

Ісус Христос, утомившись у дорозі, сів відпочити біля криниці. Час був обідній, і ученики Його пішли у місто, щоб купити там їжі.

Саме в цю пору до криниці підійшла самарянка з міста, щоб набрати води.

Ісус Христос говорить їй: «Дай Мені напитися».

Ці слова Спасителя дуже здивували самарянку. Вона сказала: «Як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися в мене, самарянки? Адже юдеї не знаються з самарянами».

Господь сказав їй: «Якби ти знала дар Божий (тобто велику ласку Божу, яку послав тобі Бог у цій зустрічі) і Хто говорить тобі: дай Мені напитися, — то ти попросила б у Нього, і Він дав тобі води живої».

Спаситель назвав живою водою Своє Божественне вчення. Тому що, як вода рятує спраглу людину від смерті, так і Його Божественне вчення спасає людину від вічної смерті і веде до вічного блаженного життя. А самарянка подумала, що Він говорить про звичайну джерельну воду, яка у них називалася «живою» водою.

Жінка з подивом запитала Його: «Господи! Тобі й зачерпнути нема чим, а криниця глибока; звідки ж Ти маєш воду живу? Невже ти більший за отця нашого Якова, який дав (викопав) нам криницю оцю і сам з неї пив, і діти його, і худоба його?».

Ісус Христос сказав їй у відповідь: «Всякий, хто п’є цю воду, знову буде спраглим (тобто знову захоче пити); а хто питиме воду, яку дам Я йому, той не буде спраглим повік; але вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне».

Та самарянка не збагнула цих слів Спасителя і сказала: «Господи, дай мені цієї води, щоб я не хотіла пити і не приходила сюди черпати».

Ісус Христос, бажаючи, щоб самарянка зрозуміла, про що говорить Він, спочатку звелів їй покликати до Нього її чоловіка. Він сказав: «Іди поклич чоловіка свого і приходь сюди».

Жінка ж сказала: «Не маю я чоловіка».

Тоді Ісус Христос сказав їй: «Правду сказала, що чоловіка не маєш, бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш нині, не чоловік тобі; це ти правду сказала».

Самарянка, вражена всевіданням Спасителя, Який викрив усе її гріховне життя, зрозуміла тепер, що розмовляє не з простою людиною. Вона зразу ж звернулася до Нього, щоб розв’язати давню суперечку між самарянами та юдеями: чия віра правильніша і чия служба угодніша Богу. «Господи, бачу, що Ти пророк, — сказала вона. — Батьки наші поклонялися на цій горі (при цьому вона вказала на гору Гаризин, де виднілися руїни зруйнованого самарянського храму); а ви говорите, що місце, де належить поклонятися (Богу), знаходиться в Єрусалимі».

Ісус Христос відповів їй: «Жінко, повір Мені, що надходить час, коли будете поклонятися Отцеві (Небесному) і не на горі цій, і не в Єрусалимі. Ви кланяєтеся тому, чого не знаєте, а ми кланяємося тому, що знаємо, бо спасіння — від юдеїв (тобто, що до цих пір тільки в юдеїв була істинна віра, лише у них богослужіння проводилося правильно, як угодно Богу). Але прийде час, і нині вже є, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві духом та істиною, бо таких поклонників шукає Отець Собі. Бог є Дух (невидимий, безтілесний), і тим, що поклоняються Йому, належить поклонятися духом та істиною». Тобто істинна й угодна Богу служба є така, коли люди поклоняються Отцеві Небесному не самим тільки тілом і не самими лише зовнішніми знаками й словами, а всією своєю сутністю — всією душею — істинно вірують у Бога, люблять і шанують Його і своїми добрими ділами та милосердям до ближніх виконують волю Божу.

Почувши нове вчення, самарянка сказала Ісусу Христу: «Знаю, що прийде Месія, званий Христос; коли Він прийде, сповістить нам усе», тобто навчить нас усього.

Тоді Ісус Христос сказав їй: «Це Я, Який розмовляю з тобою».

У цей час повернулись ученики Спасителя і здивувалися, що Він розмовляв з жінкою-самарянкою. Однак жоден з них не запитав Спасителя, про що Він говорив з нею.

Самарянка ж залишила свій глечик і поспішила в місто. Там вона стала говорити людям: «Ідіть, побачите Чоловіка, Який сказав мені про все, що я зробила: чи не Він Христос?».

І люди повиходили із міста і пішли до криниці, де був Христос.

Тим часом ученики просили Спасителя, кажучи: «Учителю, їж».

Та Спаситель сказав їм: «Я маю їжу, якої ви не знаєте».

Ученики стали говорити між собою: «Хіба хто приніс Йому їсти?».

Тоді Спаситель, пояснюючи їм, сказав: «Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його. Чи не кажете ви, що ще чотири місяці, і настануть жнива? А Я говорю вам: зведіть очі ваші і погляньте на ниви (і Господь вказав їм на самарян — мешканців міста, які в цей час ішли до Нього), як вони пополовіли і готові до жнив (тобто як ці люди бажають бачити Спасителя Христа, з якою охотою готові слухати Його і прийняти Його). Хто жнець, той одержує нагороду і збирає плід у життя вічне, щоб і сівач, і жнець разом раділи. Бо про це є правдиве слово: один сіє, а інший жне. Я послав вас жати те, над чим ви не працювали: інші працювали, а ви ввійшли у їхню працю».

Багато самарян, які прийшли з міста, увірували в Нього за словом жінки. Вони просили Спасителя побути у них. Він пішов до них і пробув там два дні і вчив їх.

За цей час ще більше самарян увірувало в Нього. Вони потім казали тій жінці: «Вже не через твої слова віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос«.

З передання відомо, що самарянка, яка вела бесіду з Христом біля Яковової криниці, весь останок життя свого присвятила проповіді Євангелія Христового. За проповідь віри Христової вона постраждала у 66 році (була кинута мучителями у криницю). Св. Церква відзначає пам’ять її 20 березня (2 квітня н. ст.). Ім’я її св. мучениця Фотина (Світлана) самарянка

(Див.: Ін 4, 1—42).

ЗЦІЛЕННЯ СИНА ЦАРЕДВОРЦЯ

Коли Ісус Христос прийшов у Галилею, то галилеяни з вірою прийняли Його, тому що багато з них бачили чудеса, вчинені Ним у Єрусалимі під час святкування Пасхи. Христос прийшов у Кану, де колись перетворив воду на вино. Сюди до Нього з Капернаума прийшов царедворець і просив Спасителя прийти до нього і зцілити сина його, який був при смерті.

Ісус Христос сказав йому: «Іди, син твій живий».

Царедворець повірив слову Спасителя і пішов додому в Капернаум. По дорозі його зустріли слуги і сказали, що син його вже здоровий.

Він запитав у них: «О котрій годині стало йому легше?».
Слуги відповіли йому: «Вчора о сьомій годині покинула його гарячка».

Саме в цей час Спаситель сказав йому: «Син твій живий». Царедворець і весь дім увірували в Ісуса Христа.

З Кани Ісус Христос пішов по містах і поселеннях Галилеї, щоб скрізь проповідувати Своє вчення. Проповідуючи, Він зціляв людей від хвороб і всяких немочей. Чутки про Нього поширилися по всій землі, і звідусіль приводили до Нього хворих, біснуватих, розслаблених, і Він зціляв їх. Він нікому не відмовляв у допомозі, і всі знаходили у Нього втіху.

На прикладі Свого життя Спаситель учив, що кожен, хто хоче бути у Царстві Божім, повинен бути милостивим, усім робити добро і всім допомагати, наскільки у кожного стане сил.

(Див.: Ін 4, 43—54).

ЗЦІЛЕННЯ РОЗСЛАБЛЕНОГО БІЛЯ ОВЕЧОЇ КУПАЛЬНІ

З Галилеї Ісус Христос знову прийшов у Єрусалим на юдейське свято. Поблизу храму, біля Овечих воріт, через які проганяли овець для жертвоприношень, була купальня з п’ятьма критими входами, чи галереями. Купальня ця з галереями називалась Вифездою, тобто домом милосердя. В галереях, при купальні, лежало багато хворих, сліпих, кривих, сухих. Усі вони чекали руху води, тому що ангел Господній іноді сходив у купальню і збурював воду. І хто перший входив після її збурення, той ставав здоровий (зцілювався), на яку б хворобу не страждав.

Ісус Христос відвідав цей дім милосердя. Там Він побачив одного розслабленого, який хворів тридцять вісім років.

Ісус Христос запитав його: «Чи хочеш бути здоровим?».

Розслаблений відповів: «Так, Господи! Але людини не маю, щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню; коли ж я приходжу, інший вже наперед мене входить».

Ісус Христос сказав йому: «Встань, візьми постіль твою і ходи».

Недужий вмить зцілився, взяв постіль і пішов. Це було в суботу. Тому юдеї казали зціленому: «Сьогодні субота, і не слід було тобі брати постіль твою».

Зцілений відповів їм: «Хто зцілив мене, Той сказав: візьми постіль твою і ходи».

«Хто Той Чоловік?» — запитали вони.

Та він не міг їм відповісти, тому що не знав Ісуса Христа. А Христос, зціливши його, зник у натовпі.

Незабаром після цього Господь зустрів зціленого у храмі і сказав йому: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого».

Тоді цей чоловік пішов і сказав юдеям, що його зцілив Ісус.

Старійшини (начальники) юдейські стали переслідувати Ісуса, вони шукали нагоди вбити Його за те, що Він чинить такі справи в суботу. Вони вчили, що в суботу гріховно робити будь-що, навіть і добрі справи.

Ісус же казав їм: «Отець Мій донині робить (добро), і Я роблю… Істинно, істинно кажу вам: Син нічого не може творити Сам від Себе, якщо не побачить, як творить Отець; бо що Він творить (Бог Отець), те так само творить і Син (Божий)… Як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче… Хто не шанує Сина, той не шанує і Отця, Який послав Його… Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтеся через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене».

Потім юдеї ще більше зненавиділи Його й шукали нагоди вбити Його за те, що Він не лише порушив суботу, але й Отцем Своїм називає Бога, роблячи Себе рівним Богу.

(Див.: Ін 5, 1—47).

ЗЦІЛЕННЯ СУХОРУКОГО

Якось суботнього дня Ісус Христос увійшов у синагогу (в дім зібрання і молитви). Там була людина з висохлою правою рукою. Фарисеї ж, бажаючи знайти звинувачення проти Спасителя, стежили, чи не зцілить Він хворого у суботу.

Спаситель, знаючи їхні помисли, сказав сухорукому: «Стань посередині».

Потім, звертаючись до фарисеїв, сказав: «Чи годиться в суботу добро робити, чи зло робити — душу спасти чи загубити?», тобто залишити на погибель.

Вони мовчали.

Ісус, поглянувши на них усіх, сказав: «Чи є між вами людина, яка, маючи одну вівцю, якщо вона впаде в суботу в яму, не візьме і не витягне її? Наскільки ж людина краща за вівцю! Отже, дозволено в суботу добро творити».

Потім Спаситель звернувся до сухорукого і сказав: «Простягни руку твою».

Сухорукий простяг хвору руку, і вона стала здоровою, як і друга.

Фарисеїв охопила несамовита лють і, вийшовши з синагоги, вони перемовлялися між собою, як погубити Ісуса.

Ісус же з учениками пішов далі. За Ним йшло безліч людей, і Він, проповідуючи, зціляв багатьох недужих.

(Див.: Мф 12, 9—14; Мк 3, 1—6; Лк 6, 6—11).

ОБРАННЯ АПОСТОЛІВ

Поступово число учеників у Ісуса Христа збільшувалось. Якось, знаходячись в Галилеї, Ісус Христос зійшов на одну гору помолитися і провів у молитві всю ніч. Коли ж настав день, Він покликав учеників Своїх, обрав з них дванадцятьох і назвав їх апостолами, тобто посланцями, тому що Він посилав їх для проповіді Свого вчення.

Ось імена дванадцяти апостолів:

  1. Симон, якого Спаситель назвав Петром
  2. Андрій, брат Симона Петра, названий Первозваним
  3. Яків Зеведеїв.
  4. Іоан Зеведеїв, брат Якова, названий Богословом. Цих двох братів, Якова та Іоана, за їхню полум’яну ревність Спаситель назвав Воанергес, тобто сини грому
  5. Филип
  6. Нафанаїл, син Фоломея, і тому названий Варфоломеєм
  7. Фома, названий також Дідимом, що означає Близнюк
  8. Матфей, інакше Левій, колишній митар.
  9. Яків, син Алфея (по-іншому Клеопи), називався меншим на відміну від Якова Зеведеєвого.
  10. Симон, називався також Кананіт, по-іншому Зилот, тобто ревнитель.
  11. Іуда Яковів, він також носив імена: Левей і Фаддей
  12. Іуда Іскаріотський, який згодом і зрадив Ісуса.

Апостолам Господь дав силу зціляти хворих, виганяти бісів і воскрешати мертвих..

Він також посилав їх на проповідь… Коли апостоли повернулися з проповіді, то з радістю говорили: «Господи! І біси підкорюються нам від імені Твого». Він же сказав їм: «Не тому радійте, що духи вам підкорюються, а радійте від того, що імена ваші написані на небесах», тобто радійте не чудесам, які дані вам для проповіді, а радійте тому, що ви одержите блаженство і вічне життя з Богом у Царстві Небесному.

Крім учеників, постійно ходили за Ісусом і деякі жінки, Ним зцілені, які служили Йому своїм майном. Їхні імена: Марія Магдалина (з міста Магдала), з якої Ісус вигнав сім бісів, Іоана, дружина Хузи, Іродового управителя, Сусанна та багато інших.

(Див.: Мф 10, 2—14; Мк 3, 13—19; Лк 6, 12—16; 8, 1—3).

НАГІРНА ПРОПОВІДЬ

Після обрання апостолів Ісус Христос зійшов з ними з вершини гори і став на рівному місці. Тут чекали на Нього численні ученики Його і безліч народу, що зібрався звідусіль з єврейської землі та із сусідніх з нею місць. Вони прийшли послухати Його й отримати зцілення від своїх хвороб. Усі жадали доторкнутися до Спасителя, тому що від Нього виходила сила, яка зціляла всіх.

Побачивши перед Собою багато людей, Ісус Христос, оточений учениками, зійшов на гору і сів, щоб учити народ.

Спочатку Господь вказав, якими мають бути Його ученики, тобто усі християни. Як вони повинні виконувати Закон Божий, щоб здобути блаженне (тобто вищою мірою радісне, щасливе) вічне життя у Царстві Небесному. Для цього Він дав дев’ять заповідей блаженства. Потім Господь дав учення про Провидіння Боже, про неосудження інших, про силу молитви, про милостиню та про багато чого іншого. Ця проповідь Ісуса Христа називається нагірною

Так, у ясний весняний день, при тихому віянні прохолоди з Галилейського озера, на схилі гори, вкритої зеленню і квітами, Спаситель дає людям Новозавітний Закон любові.

У Старому Завіті Господь дав Закон у безплідній пустелі, на горі Синай. Тоді грізна темна хмара застилала вершину гори, гримів грім, миготіли блискавки і лунали звуки труб. Ніхто не насмілювався наблизитися до гори, крім пророка Мойсея, якому Господь вручив десять заповідей Закону.

Тепер же Господь оточений щільним натовпом народу. Усі намагаються підійти ближче до Нього і торкнутися хоча б краю одягу Його, щоб отримати від Нього благодатну силу. І ніхто не відходить від Нього без утіхи.

Старозавітний Закон є закон суворої правди, а Новозавітний Закон Христів — закон Божественної любові і благодаті, який дає людям силу виконувати Божий Закон. Сам Ісус Христос сказав: «Я прийшов не порушити закон, а виконати».
(Мф 5, 17).

ЗАПОВІДІ БЛАЖЕНСТВА

Ісус Христос, Господь і Спаситель наш, як люблячий Отець, вказує нам путь, або діла, через які люди можуть увійти в Царство Небесне, Царство Боже. Усім, хто виконуватиме Його настанови, або заповіді, Христос обіцяє, як Цар неба і землі, вічне блаженство (велику радість, найвище щастя) в майбутньому вічному житті. Тому таких людей Він називає блаженними, тобто найбільш щасливими.

1. Блаженні убогі духом (смиренні), бо їхнє є (тобто їм буде дано) Царство Небесне
Убогі духом — це такі люди, які відчувають і усвідомлюють свої гріхи і недоліки душевні. Пам’ятають вони, що без помочі Божої нічого доброго самі зробити не можуть, а тому нічим не хваляться і не пишаються, ні перед Богом, ні перед людьми. Це — люди смиренні.

2. Блаженні ті, що плачуть (від гріхів своїх), бо вони втішаться
Ті, що плачуть, — люди, які сумують, плачуть через свої гріхи та душевні недоліки. Господь простить їм гріхи. Він дасть їм ще тут, на землі, втіху, а на небі вічну радість.

3. Блаженні лагідні, бо вони успадкують (отримають у володіння) землю
Лагідні — люди, які терпляче переносять усілякі біди, не засмучуючись (не звинувачуючи Бога), а смиренно терплять усілякі кривди й образи від людей, не сердячись ні на кого. Вони успадкують небесні оселі, тобто нову (оновлену) землю в Царстві Небесному.

4. Блаженні голодні і спраглі правди (ті, що бажають правди), бо вони наситяться
Голодні і спраглі правди — люди, які від усього серця бажають правди, як голодні — хліба, а спраглі — води, просять у Бога, щоб Він очистив їх від гріхів і допоміг їм жити праведно (бажають виправдатися перед Богом). Бажання таких людей будуть виконані, вони наситяться, тобто будуть оправдані.

5. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть.
Милостиві — люди, у яких добре серце, — милосердні, співчутливі до страждань, готові завжди допомогти, чим можуть, усім, хто потребує цього. Такі люди самі будуть помилувані Богом, їм буде явлена особлива ласка Божа.

6. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.
Чисті серцем — люди, які не лише остерігаються поганих вчинків, але й душу свою намагаються зробити чистою, тобто охороняти її від поганих думок і бажань. Вони і тут близькі до Бога (душею завжди відчувають Його), а в майбутньому житті, у Царстві Небесному, вічно перебуватимуть з Богом, бачитимуть Його.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.
Миротворці — люди, які не люблять ніяких сварок. Вони самі намагаються жити з усіма мирно і дружньо й інших мирити одне з одним. Вони уподібнюються Синові Божому, Який прийшов на землю, щоб примирити людину, що згрішила, з правосуддям Божим. Такі люди будуть названі синами, тобто дітьми Божими, і будуть особливо близькі до Бога.

8. Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне.
Гнані за правду — люди, які так люблять жити за правдою, тобто за Божим Законом, за справедливістю, що терплять і зносять за цю правду усілякі гоніння, злидні й біди, але нічим не зраджують їй. Вони за це одержать Царство Небесне.

9. Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи — Мене ради. Радуйтеся і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах.
Тут Господь говорить, коли вас будуть ганьбити (знущатися з вас, лаяти, нечестити вас), утискувати й обмовляти (зводити наклепи), і все це ви терпітимете за свою віру в Нього, то не сумуйте, а радійте і веселіться, тому що на вас очікує велика, найбільша нагорода на небесах, тобто особливо високий ступінь вічного щастя.

ПРОВИДІННЯ БОЖЕ

Ісус Христос учив, що Бог промишляє, тобто турбується, про всіх тварин, та особливо промишляє про людей. Господь піклується про нас більше і краще, ніж найрозумніший і найдобріший батько про своїх дітей. Він подає нам Свою поміч у всьому, що необхідно в житті нашому і що служить для нашої істинної користі.

«Не піклуйтеся для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що вдягнутися, — сказав Спаситель. — Чи душа не більша за їжу, а тіло — за одяг? Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх. Хіба ж ви не набагато кращі за них?.. Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться, не прядуть; кажу ж вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них; якщо ж траву польову, яка сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч, Бог так зодягає, то хіба не набагато краще зодягне вас, маловіри!.. Знає бо Отець ваш Небесний, знає, що ви маєте потребу в усьому цьому. Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і це все додасться вам«.

ПРО НЕОСУДЖЕННЯ БЛИЖНЬОГО

Ісус Христос повелів не осуджувати інших людей. Він так сказав: «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судите, таким судитимуть і вас (тобто: якщо ви будете поблажливі до вчинків інших людей, то й Божий суд буде милостивий до вас), і якою мірою міряєте, такою відміряється і вам. І чому ж ти бачиш скалку в оці брата твого (тобто будь-якої іншої людини), а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш? (Тобто: чому ти любиш підмічати в інших навіть незначні гріхи та недоліки, а в самому собі не хочеш бачити і великих гріхів і вад?). Або як скажеш братові твоєму: дай я витягну скалку з ока твого, коли колода в оці твоїм? Лицеміре, вийми спершу колоду з ока твого (потурбуйся передусім, щоб ти виправився сам), і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (тоді зумієш і в іншого виправити гріх, не ображаючи, не принижуючи його).

ПРО ПРОЩЕННЯ БЛИЖНЬОГО

Прощайте, і вам простять. «Бо якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то й Отець не простить вам провин ваших,» сказав Ісус Христос.

ПРО ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО

Ісус Христос повелів любити не тільки близьких своїх, а й усіх людей, які навіть образили вас і вчинили вам кривду, тобто ворогів ваших. Він сказав: «Ви чули, що було сказано (вашими вчителями — книжниками і фарисеями): люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і неправедних».

Адже якщо ви любитимете тільки тих, хто вас любить, або чинитимете добро тільки тим, хто вам робить його, і позичатимете тільки тим, від кого сподіваєтесь отримати назад, за що Богові нагороджувати вас? Хіба не чинять так само і беззаконні люди? Хіба не роблять так і язичники.

Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний, будьте досконалі, як досконалий Отець Небесний.

ЗАГАЛЬНЕ ПРАВИЛО ПОВОДЖЕННЯ З БЛИЖНIМИ

Як ми повинні поводитися з ближніми своїми завжди, за всякого випадку, на це Ісус Христос дав нам таке правило: «Все, чого бажаєте, щоб вам робили люди (а ми, звичайно, хочемо, щоб усі люди любили нас, робили нам добро і прощали нас), так і ви робіть їм» (тобто так само чиніть їм, не робіть іншим того, чого собі не бажаєте).

ПРО СИЛУ МОЛИТВИ

Якщо ми ревно молитимемося Богу і проситимемо Його допомоги, то Бог зробить усе, що послужить нам на істинну користь. Ісус Христос так сказав про це: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, тому відчиняють. Чи є між вами така людина, яка, коли син її попросить у неї хліба, подала б йому камінь? І коли попросить риби, подала б йому змію? Отже, якщо ви, будучи злими, вмієте дари добрі давати дітям вашим, тим паче Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього».

ПРО МИЛОСТИНЮ

Усяку добру справу ми повинні робити не для похваляння перед людьми, не для показу іншим, не заради нагороди людської, а заради любові до Бога і ближнього. Ісус Христос сказав: «Стережіться, не творіть милостині вашої перед людьми для того, щоб вони бачили вас: інакше не буде вам нагороди від Отця вашого Небесного. Отже, коли твориш милостиню, не сурми (не розголошуй) перед собою, як роблять лицеміри в синагогах і на вулицях, щоб прославляли їх люди. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою. У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя (тобто перед самим собою не хвалися добром, яке ти вчинив, забудь про нього), щоб милостиня твоя була потаємною; і Отець твій, Який бачить таємне (тобто все, що на душі твоїй і ради чого ти все це робиш), воздасть тобі явно» (Якщо не тепер, то при останнім суді Своїм).

ПРО НЕОБХIДНIСТЬ ДОБРИХ СПРАВ

Щоб люди знали, що для входження у Царство Небесне не досить лише добрих почуттів і бажань, а необхідні добрі діла, Ісус Христос сказав: «Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю (заповіді) Отця Мого Небесного», бо мало бути тільки віруючим і побожним, потрібно ще чинити ті добрі справи, яких Господь вимагає від нас.

Коли Ісус Христос скінчив проповідь Свою, народ дивувався Його вченню, бо Він учив як Той, Хто має владу, а не як вчили книжники і фарисеї. Коли Він спустився з гори, за Ним пішло безліч людей, і Він, з милосердя Свого, творив великі чудеса.

(Див.: Мф 5, 6, 7; Лк 6, 12 41).

СИЛА ВІРИ І МОЛИТВИ ЗА ІНШИХ — ЗЦІЛЕННЯ РОЗСЛАБЛЕНОГО В КАПЕРНАУМІ

Господь Ісус Христос навчав нас молитися не тільки за себе, але й за інших — за ближніх своїх. Бо з любові Своєї Господь подає милість (поміч Свою) і тим людям, за яких моляться інші.

Знаходячись у місті Капернаумі, Ісус Христос учив в одному домі. Мешканці міста, як тільки почули, що Він зупинився в цьому домі, зібрались до Нього таким натовпом, що неможливо було підійти й до дверей. Між слухачами були фарисеї і законовчителі, які прийшли сюди з усієї Галилеї та Юдеї і навіть з Єрусалима.

Під час бесіди Спаситель творив багато чудес, зціляючи недужих.

У цей час четверо людей принесли на постелі розслабленого і намагалися внести його в дім, до Спасителя, та ніяк не могли пробратися крізь натовп народу.

Тоді вони вилізли на дах і через покрівлю спустили постіль з розслабленим прямо до ніг Спасителя. Ісус Христос, бачачи віру людей, які принесли хворого, сказав розслабленому: «Чоловіче, відпускаються тобі гріхи твої».

Фарисеї і законники почали розмірковувати: «Хто ж є Цей, Який богохульствує? Хто може відпускати гріхи, крім одного Бога?».

Ісус Христос, зрозумівши їхні думки, сказав їм: «Що легше — сказати: відпускаються тобі гріхи твої, чи сказати: встань і ходи? Але щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі відпускати гріхи, тобі кажу (звернувся Він до розслабленого): встань, візьми постіль твою та йди в дім твій».

Недужий одразу ж підвівся, взяв постіль, на якій лежав, і пішов додому, славлячи Бога.

Так Господь зцілив хворого через віру і за молитвою його друзів. А народ, бачачи це, жахнувся і прославив Бога. І всі стали говорити: «Дивні діла ми бачили нині; ніколи нічого подібного ми не бачили».

(Див.: Мф 9, 1—8; Мк 2, 1—12; Лк 5, 17—26).

ВОСКРЕШЕННЯ СИНА НАЇНСЬКОЇ ВДОВИ

Одного разу Ісус Христос ішов з Капернаума у місто Наїн. За Ним ішли ученики і багато людей. Коли Він підходив до міської брами, в цей час виносили померлого юнака, єдиного сина вдови. Нещасна жінка йшла і гірко плакала, і багато народу йшло з нею з міста. Побачивши її, Господь зглянувся над тяжким горем бідної матері і сказав їй: «Не плач».

Потім підійшов і доторкнувся до одра, на якому лежав померлий (в юдеїв померлих загортали в полотно і несли на постелі чи ношах для поховання в печерах). Носії зупинились. Тоді Господь сказав померлому: «Юначе, тобі кажу, встань!».

Мертвий сів і став говорити. І віддав Ісус Христос воскреслого юнака його матері.

Бачачи це чудо, усі були пройняті страхом. Усі славили Бога і казали: «Великий пророк постав між нами, і Бог відвідав народ Свій!».

(Див.: Лк 7, 11—17).

ПРИТЧА ПРО СІВАЧА

Ісус Христос, знаходячись в Капернаумі, прийшов на берег Галилейського озера. До Нього зібралось багато народу. Він ввійшов у човен і сів, а народ стояв на березі, і з човна почав навчати народ притчами.

Ісус Христос сказав: «Ось вийшов сівач сіяти зерно своє, і коли сіяв, то одне впало при дорозі, і було потоптане, і птахи небесні подзьобали його.

А інше (зерно) впало на кам’янисте місце (де було мало землі); воно зійшло, але скоро всохло, тому що не мало коріння й вологи.

А ще інше впало поміж терня, виросло терня і заглушило його.

Інше ж упало в добру землю, і, коли зійшло, дало плід у стократ».

Потім ученики запитали Ісуса Христа: «Що означає ця притча?» А пояснення таке:
Зерно — це слово Боже (Євангеліє).

Сівач — той, хто сіє (проповідує) слово Боже.

Земля — серце людське.

Земля при дорозі, куди впало зерно, означає неуважних, розсіяних людей, до серця яких слово Боже не має доступу. Диявол легко викрадає і виносить його від них, щоб вони не увірували і не спаслись.

Кам’янисте місце означає людей непостійних і малодушних. Вони охоче слухають слово Боже, та воно не утверджується в їхній душі, і вони при першій спокусі, скорботі або гонінні на Слово Боже відпадають від віри.

Терня означає людей, у яких житейські турботи, багатство та різні пороки заглушують у душі Слово Боже.

Добра, плодюча земля означає людей з добрим серцем. Вони уважні до Слова Божого, зберігають його в добрій своїй душі і з терпінням намагаються виконати все, чого воно вчить. Плоди їхні — це добрі діла, за які вони сподоблюються Царства Небесного.

(Див.: Мф 13, 1—23; Мк 4, 1—20; Лк 8, 4—15).

ПРИТЧА ПРО ЗЕРНО ГІРЧИЧНЕ

Ісус Христос учив, що Царство Боже, Царство Небесне, початок і основу якому Він поклав на землі (тобто Церква Христова), спочатку мале, а потім пошириться по всій землі. Він сказав, що Царство Небесне подібне до зерна гірчичного, яке людина взяла і посадила на землі своїй. Це зерно, хоча й менше за інші зерна, зійшовши, розростається і робиться більшим від усіх злаків і стає деревом, так що прилітають птахи небесні і ховаються у гілках його.

Багато й інших притч розповідав Спаситель, навчаючи народ.

(Див.: Мф 13, 31—32; Мк 4, 30—32; Лк 13, 18—19).

ПРИТЧА ПРО ЗАКОНИ

Господь Ісус Христос, роз’яснюючи вчення про Царство Боже, сказав: «До чого уподібню Царство Боже?» Воно подібне до закваски, яку жінка, взявши, поклала на три міри борошна, аж поки не вкисне все».

Проста і стисла ця притча, та глибокий подвійний зміст міститься в ній: загальноісторичний процес спасіння людей і особистий процес спасіння кожної людини.

Історичний процес: Після всесвітнього потопу від синів Ноєвих — Сима, Хама і Яфета виникли три раси людського роду: семіти, хаміти і яфетити. Вони і є три мірки борошна, в які Христос вкладає Свою небесну закваску — Святого Духа, вкладає усім расам людським, без будь-якого обмеження та винятку.

Як жінка за допомогою закваски перетворює звичайне борошно на хліб, так і Христос за допомогою Духа Святого перетворює звичайних людей на синів Божих, на безсмертних жителів Царства Небесного.

Процес закваски почався в день зішестя Святого Духа на апостолів і триває дотепер, і триватиме до кінця віку — аж доки не вкисне все

Особистий процес: Спаситель, через хрещення в ім’я Пресвятої Тройці, дає небесну закваску — дари Св. Духа, силу благодаті — душі кожної людини, тобто головним здібностям чи силам людської душі: розуму, почуттю (серцю) і волі. Це і є «три міри«. Усі три сили душі людської гармонійно ростуть і підносяться до неба, сповнюючись світлом розуму, теплом любові і славою добрих справ, творячи людей синами і дочками Божими, спадкоємцями Царства Небесного.

Господь дав у приклад жінку тому, що жінка, як дружина і мати, з любов’ю готує домашній хліб для дітей і всіх домашніх, тоді як чоловік-пекар готує хліб для продажу, розраховуючи на прибуток, на вигоду.

(Див.: Мф 13, 33; Лк 13, 20—21).

ПРО ПШЕНИЦЮ І ПЛЕВЕЛИ (КУКІЛЬ)

Ісус Христос учив, що в Царстві Його на землі (тобто у Церкві Христовій) до останнього дня світу знаходитимуться і грішники.

Господь сказав: «Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв добре насіння на полі своїм; коли ж люди спали, прийшов ворог його і насіяв кукіль між пшеницею, і пішов.

Коли зійшов посів і показався плід, тоді з’явився і кукіль. Прийшли раби господаря і сказали йому: «Господарю, чи не добре насіння ти сіяв на полі твоїм? Звідки ж взявся кукіль?».

Він же сказав їм: «Людина-ворог це зробила».

А раби сказали йому: «Чи не хочеш ти, щоб ми пішли і випололи його?».

Але він сказав: «Ні, бо, вибираючи кукіль, щоб ви не вирвали разом з ним і пшеницю. Залиште рости разом те і те до жнив; а в жнива я скажу женцям: зберіть спочатку кукіль і зв’яжіть його у снопи, щоб спалити; а пшеницю заберіть у житницю мою».

Ученики, залишившись наодинці з Господом, просили Його пояснити їм цю притчу.

Ісус Христос дав таке пояснення:
Людина, що сіє добре зерно, є Син Людський (тобто Сам Господь Ісус Христос).
Поле — це світ.
Добре зерно (пшениця) — це сини Царства Божого, тобто люди добрі, благочестиві, що прийняли вчення Христове.
Кукіль (плевели) — сини лукавого (диявола), тобто нечестиві, злі люди.
Ворог, що посіяв кукіль, — це диявол.
Жнива — це кінець світу.
Женці — ангели.

Тому як збирають кукіль і вогнем спалюють, так буде і в кінці віку. Пошле Син Людський ангелів Своїх, і зберуть з Царства Його усіх грішників і беззаконників, і вкинуть їх у піч вогненну, там буде плач і скрегіт зубів. А праведники засяють, як сонце, у Царстві Отця їхнього (в Царстві вічного і блаженного життя).

Як часто, дивлячись на обурливі вчинки аморальних, злих людей, ми запитуємо: «Господи! Чому Ти не караєш тепер злих людей? Навіщо Ти даєш їм можливість користуватися усіма благами світу? Навіщо вони утискують, гноблять добрих?».

На всі ці питання в цій притчі дано відповідь: залиште рости разом і те й інше до жнив — до дня Страшного Суду. Така воля Божа. Тому що Господь дав людині образ і подобу Свою — вільну волю. Зло виникло у світі з вини творіння — диявола, який постійно і хитро сіє зло у світі — поширює серед людей невір’я і всілякі беззаконня.

Вільним вибором добра і відхиленням зла людина звеличує Бога, славить Його й удосконалюється сама, а терплячи страждання від злих, отримує від Бога найвищу нагороду у Царстві Небесному.

Таким чином, Бог без усякого примусу дає людям з доброю волею можливість заслужити вічне, блаженне життя у Царстві Небесному, а людям зі злою волею — вічні муки у пеклі.

(Див.: Мф 13, 24—30, 36—43).

ПРО ПРИШЕСТЯ ЦАРСТВА БОЖОГО НА ЗЕМЛЮ

Якось фарисеї запитали Ісуса Христа: «Коли прийде Царство Боже?» Спаситель відповів: «Не прийде Царство Боже помітно, і не скажуть: «ось, воно тут», або «он там», бо Боже Царство всередині вас є«.

Це означає, що Царство Боже не має меж, воно скрізь — безмежне. Тому для пошуків Царства Божого нам не потрібно їхати кудись далеко, «за тридев’ять земель», не вимагається від нас для цього підніматися до небес чи спускатися у безодню, а слід шукати Царство Боже на тому місці, де ми живемо, тобто поставлені Провидінням Божим. Тому що Царство Боже росте і визріває всередині людини, в серці людини. Царство Боже є «праведність, мир і радість у Святому Дусі«, коли совість і воля людини входять у повну гармонію (у злагоджену єдність) з розумом і волею Божою. Тоді усе противне волі Божій стає людині мерзенним. Видимим же здійсненням на землі Царства Божого є свята Церква: в ній усе влаштовано за Законом Божим.

(Див.: Лк 17, 20—21).

ПРИБОРКАННЯ БУРІ

Одного разу Ісус Христос разом зі Своїми учениками переправлявся на човні через Галилейське озеро. З ними пливли інші човни. Під час плавання Ісус заснув на кормі. Між тим, піднялася сильна буря. Хвилі били у човен так, що він наповнювався водою, а Ісус Христос усе ще спав. Ученики злякалися, розбудили Господа і кажуть Йому: «Господи, рятуй нас, гинемо!».

Ісус Христос встав, заборонив вітру і сказав морю: «Умовкни, перестань».

І вмить вітер стих і буря припинилася. Настала мертва тиша.

Потім, звернувшись до учеників, Він сказав: «Чого ви такі боязкі? Чому не маєте віри?» Вони ж, і всі, хто був там, зі страхом і подивом говорили один одному: «Хто ж Цей, що й вітрам, і воді наказує, і слухаються Його?!».

(Див.: Мф 8, 23—27; Мк 4, 35—41; Лк 8, 22—25).

ВОСКРЕШЕННЯ ДОЧКИ ІАІРА

В одного єврейського старійшини, начальника синагоги на ім’я Іаір, була при смерті єдина дочка, дванадцятирічна дівчинка. Іаір прийшов до Ісуса Христа, впав до ніг Його і дуже благав Його, кажучи: «Дочка моя при смерті; прийди і поклади на неї руки, щоб вона видужала і залишилася жива».

Бачачи віру Іаіра, Ісус Христос пішов з ним. По дорозі зустрічає їх посланий з дому Іаіра і говорить йому: «Дочка твоя померла; чого ще турбуєш Учителя?».

Але Ісус, почувши це, сказав Іаірові: «Не бійся, тільки віруй».

Коли вони підійшли до дому, то побачили там велике сум’яття: усі плакали і ридали.

Господь сказав їм: «Чого тривожитесь і плачете? Дівчина не вмерла, а спить».

Вони ж не зрозуміли Його слів і стали глузувати з Нього, знаючи, що вона померла.

Але Ісус Христос, виславши з дому народ, взявши із Собою тільки батьків померлої і трьох апостолів Своїх — Петра, Якова й Іоана, увійшов у кімнату, де лежала померла дівчина. Він узяв її за руку і сказав: «Таліфa кумі», що означає: «Дівчино, тобі кажу, встань!».

І повернувся дух її; дівчинка одразу встала і почала ходити. Зраділі батьки її були у великому здивуванні.

Ісус Христос велів дати їй їсти і суворо заборонив їм розголошувати в народі про цю подію.

Та чутки про це поширились по всій країні.

(Див.: Мф 9, 18—26; Мк 5, 21—4З; Лк 8, 41—56).

УСІКНОВЕННЯ ГЛАВИ ІОАНА ПРЕДТЕЧІ

Проповідь Іоана Предтечі була нетривалою. Приготувавши людей до прийняття Спасителя, він закінчив своє життя мученицькою смертю. Невдовзі після хрещення Господнього Іоана було ув’язнено галилейським царем Іродом. Цей галилейський цар Ірод Антипа був сином того самого Ірода Великого, який убив 14 тисяч вифлеємських немовлят.

Іоан викривав царя Ірода в тому, що він, за життя свого брата Филипа, одружився з його дружиною Іродіадою. Іродіада озлобилася за це на Іоана і просила Ірода, щоб він убив його. Та Ірод не погоджувався на це, тому що вважав Іоана за великого пророка і боявся народу, але на догоду дружині кинув його у в’язницю. Іродіада ж не вдовольнилася цим, тим більше, що сам Ірод прислухався до настанов Іоана і в багатьох випадках чинив згідно з його словами.

Минув майже рік. Ірод, святкуючи день свого народження, влаштував бенкет для своїх вельмож, тисяцьких і старійшин галилейських. На бенкет увійшла дочка Іродіади (падчерка Ірода) Саломія і стала танцювати, і догодила Іродові й тим, хто був на бенкеті.

Ірод сказав їй: «Проси у мене, чого хочеш», і клявся, що віддасть їй навіть до половини царства.

Вона вийшла і запитала у матері своєї, чого їй просити у нього.

Іродіада відповіла: «Голову Іоана Хрестителя».

Саломія швидко повернулась до Ірода і сказала: «Хочу, щоб ти зараз же дав мені на блюді голову Іоана Хрестителя».

Ірод засмутився, але не міг при гостях порушити клятву; і він послав воїна у в’язницю відсікти голову Іоанові. Воїн, виконавши наказ царя, приніс на блюді голову Іоана Хрестителя і віддав Саломії, а Саломія віднесла матері своїй Іродіаді.

Ученики Іоанові, почувши про смерть Іоана Хрестителя, прийшли, взяли тіло його і поховали.

(Див.: Мф 14, 1—12; Мк 6, 14—29; Лк 9, 7—9).

День мученицької смерті св. Іоана Предтечі згадується православною Церквою 29 серпня (11 вересня н. ст.) і називається днем Усікновення глави Іоана Предтечі. В цей день призначено суворий піст. Св. Церква шанує Іоана Предтечу вище за всіх святих, після Богоматері.

ЧУДЕСНЕ НАГОДУВАННЯ НАРОДУ П’ЯТЬМА ХЛІБАМИ

Невдовзі після смерті Іоана Хрестителя Ісус Христос разом з учениками вирушив на інший бік озера. Народ пішки біг за ним берегом. Коли човен зупинився, на березі вже зібралося багато людей. Ісус Христос, бачачи безліч людей, зглянувся над ними, тому що вони були, як вівці, що не мають пастуха. Він вийшов на берег і багато і довго розмовляв з народом про Царство Небесне, і зцілював багатьох хворих. Народ з такою увагою слухав Його, що не помічав, як минав час. Нарешті день став схилятися до вечора.

Ученики підійшли до Ісуса Христа і сказали: «Місце тут пустельне, а час пізній; відпусти народ, щоб вони пішли в найближчі поселення купити собі хліба, бо ж їм нема чого їсти».

Та Господь відповів ученикам: «Не потрібно їм іти; ви дайте їм їсти».

Апостол Филип сказав Йому: «Їм і на двісті динаріїв не вистачить хліба, щоб кожен з них хоч трохи одержав».

Ісус же сказав, щоб пішли подивилися, скільки є хліба.

Апостол Андрій сказав: «Тут є один юнак, який має п’ять хлібів ячмінних і дві рибини; але що то на таку безліч?».

Тоді Ісус Христос сказав: «Звеліть людям сісти», і ученики розсадили народ рядами по сто і п’ятдесят чоловік.

Потім Ісус Христос взяв п’ять хлібів і дві рибини і, подивившись на небо, благословив їх, розламав і дав ученикам, а ученики роздали народові.

Всі їли і наситилися.

Коли ж усі наситились, Ісус Христос сказав ученикам Своїм: «Зберіть залишки, щоб нічого не пропало».

Ученики пішли, зібрали і наповнили шматками, що залишилися, дванадцять кошиків повних, а тих, хто їв, налічувалося п’ять тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей.

Іншого разу Господь сімома хлібами і кількома рибинами наситив 4000 чоловік, також не рахуючи жінок і дітей.

(Див.: Мф 14, 14—21; Мк 6, 32—44; Лк 9, 10—17, Ін 6, 1—15).

ХОДІННЯ ІСУСА ХРИСТА ПО ВОДАХ

Після чудесного нагодування народу п’ятьма хлібами Ісус Христос повелів ученикам Своїм вирушити в човні на другий бік Галилейського озера, до Вифсаїди Галилейської. А Сам, відпустивши народ, зійшов на гору помолитися.

Настала ніч. Човен з учениками був уже на середині озера, і його било хвилями, тому що дув сильний зустрічний вітер.

Перед світанком Ісус Христос, знаючи про біду учеників, пішов до них по воді. Вони ж, побачивши, як Він іде по воді, подумали, що це примара, і від страху закричали.

Та Ісус Христос одразу ж заговорив до них: «Заспокойтесь! Це Я, не бійтеся».

Тоді апостол Петро гукнув: «Господи! Якщо це Ти, звели прийти до Тебе по воді».

Господь сказав: «Прийди».

Петро вийшов з човна і пішов по воді, щоб підійти до Ісуса Христа. Але, бачачи сильний вітер і великі хвилі, злякався, від страху зникла віра, і тоді він став тонути і закричав: «Господи! Спаси мене».

Ісус Христос зразу ж простягнув йому руку Свою, підтримав його і сказав: «Маловіре! Чого ти засумнівався?» І коли вони увійшли в човен, вітер стих.

Ученики підійшли, вклонились Ісусу Христу і сказали: «Воістину Ти Син Божий»

(Див.: Мф 14, 22—36; Мк 6, 45—56, Ін 6, 16—21).

ЗЦІЛЕННЯ ДОЧКИ ХАНАНЕЯНКИ

Одного разу Ісус Христос прийшов у землі Тирські і Сидонські. Там прийшла до Нього одна хананейська жінка, за вірою язичниця, і почала голосно кричати: «Помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя тяжко біснується».

Бажаючи показати ученикам Своїм велику віру цієї язичниці, Ісус Христос не сказав ані слова у відповідь.

Тоді ученики почали просити Його: «Відпусти її, бо кричить нам услід».

Але Ісус Христос відповів: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого».

В цей час жінка, кланяючись, підійшла до Спасителя, припала до ніг Його і просила: «Господи, допоможи мені».

Ісус Христос сказав їй: «Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам».

Так він сказав, тому що євреї називали себе дітьми Авраама, дітьми Божими і синами Царства Небесного, а на язичників дивились як на псів. Ось тому Спаситель, наче навмисне підладжуючись у цьому випадку до євреїв, прирівнюючи цю жінку до псів, бажав показати євреям їхню цілковиту неправоту, несправедливість їхнього ставлення до язичників. Серед язичників Він часто знаходив таку сильну віру, якої не знаходив навіть у євреїв, названих Ним «загиблими вівцями дому Ізраїлевого». Крім того, цими словами Спаситель показав жінці, що Він повинен жити і чинити Свої діла насамперед серед євреїв, бо вони вірували в істинного Бога. А головне, Спаситель бачив віруюче серце цієї жінки і радів, що на її прикладі може показати усім людям, якою повинна бути віра.

Жінка смиренно відповіла на це: «Так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх».

Цими словами хананеянка показала не тільки велике смирення своє й усвідомлення, що в язичництві людина не може бути так близько до Бога, як в істинній вірі, але й висловила цим свою глибоку віру, що в милосердного Бога вистачить ласки на кожну людину.

Тоді Ісус Христос сказав їй: «О жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі, як ти хочеш». І дочка її зцілилася в ту ж мить.

Повернувшись додому, жінка знайшла свою дочку здоровою, вона спокійно відпочивала на постелі своїй.

(Див.: Мф 15, 21—28; Мк 7, 24—30).

СПОВІДАННЯ ПЕТРА. ІСУС ХРИСТОС СПОВІЩАЄ ПРО СВОЇ СТРАЖДАННЯ, СМЕРТЬ І ВОСКРЕСІННЯ

Тоді Ісус Христос з учениками Своїми пішов у землі Кесарії Филипової. Дорогою Він запитав їх: «За кого люди вважають Мене?».

Вони відповідали: «Одні за Іоана Хрестителя, другі за Іллю, інші — за Єремію або за одного з давніх пророків, який воскрес».

«А ви за кого Мене вважаєте?» — запитав Ісус Христос.

Апостол Петро відповів за всіх: «Ти є Христос, Син Бога Живого».

Спаситель похвалив Петра за таку віру і сказав йому: «Ти Петро, тобто камінь (за вірою своєю); і на цьому камені (на такій вірі, що Я — Син Божий) Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її. І дам тобі ключі Царства Небесного (таку владу у Моїй Церкві); і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах» (тобто: кому з числа віруючих, що належать до Церкви, ти не простиш гріхів, тому не прощені вони будуть від Бога; а кому ти простиш гріхи, тому прощені вони будуть від Бога)

Таку саму владу Спаситель дав і всім іншим апостолам Своїм (Див.: Ін 20, 22—23). Петрові ж Він сказав раніше, ніж іншим, тому що апостол Петро першим з усіх сповідав перед Ним свою віру, — що Він є Христос, Син Божий

З цього часу Ісус Христос почав відкривати (тобто відкрито говорити, провіщати) ученикам Своїм, що Йому для спасіння людей належить багато постраждати від старійшин, первосвящеників і книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути

Петро ж, відізвавши Спасителя, почав Йому заперечувати: «Будь милостивий до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою!».
З цих слів Петра видно, що він мав юдейське поняття про Месію і не розумів ще вчення про спасіння людей через страждання Христа, в ньому ще переважали почуття земні над духовними.

Петрове прохання було подібне до спокуси диявола, який також пропонував Господу замість духовного — земне, замість Царства Небесного — царство (світу) цього. Тому Ісус Христос відповів йому: «Відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське».

І потім, покликавши учеників, сказав: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе (не думає про свої вигоди), і візьме хрест свій (прикрощі, страждання і всі тяготи, які Бог посилає) та йде за Мною. Бо хто хоче свою душу (життя) зберегти, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її. Яка бо користь людині, якщо вона (прагнучи земного збагачення) здобуде весь світ, а душу свою занапастить (для Царства Божого, для вічного життя)

(Див.: Мф 16, 13—28; Мк 8, 27—38, 9, 11; Лк 9, 18—27).

ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ

Щоб підтримати віру в учениках Своїх, коли вони побачать, як Він страждає, Ісус Христос показав їм Свою Божественну славу.

Незадовго до Своїх страждань Ісус Христос взяв трьох учеників: Петра, Якова та Іоана і з ними піднявся на високу гору помолитися (За давнім церковним переданням, це була прекрасна гора Фавор, вкрита багатою рослинністю від підніжжя до вершини).

Поки Спаситель молився, ученики від утоми заснули. Коли ж прокинулися, то побачили, що Ісус Христос преобразився: лице Його засяяло, наче сонце, а одяг Його став білим, як світло. В цей час до Нього з’явились, у славі небесній, два пророки, Мойсей та Ілля, і розмовляли з Ним про страждання і смерть, які Йому належало перетерпіти в Єрусалимі. Незвичайна радість наповнила тоді серця учеників. Коли ж вони побачили, що Мойсей та Ілля відходять від Ісуса Христа, Петро, не знаючи, що сказати, викликнув: «Господи! Добре нам тут бути; коли хочеш, зробимо тут три намети: Тобі один, Мойсеєві один і один Іллі». Раптом світла хмара осінила їх, і вони почули із хмари голос (Бога Отця): «Цей є Син Мій улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте!»

Ученики зі страху попадали на землю. Ісус Христос підійшов до них, доторкнувся до них і сказав: «Встаньте і не бійтесь». Ученики встали і побачили Ісуса Христа у звичайному вигляді.

Коли ж вони спускалися з гори, Ісус Христос повелів нікому не розповідати про те, що бачили, доки Він не воскресне з мертвих.

(Див.: Мф 17, 1—13; Мк 9, 2—13; Лк 9, 28—36).
Славне Преображення Господа нашого Ісуса Христа православною Церквою святкується 6 серпня (19 серпня н. ст.). Цей день вважається одним з великих свят. Своїм Преображенням Спаситель показав нам, якими стануть люди в майбутньому житті, в Царстві Небесному, як преобразиться тоді весь наш земний світ.

На свято Преображення, після літургії, приносяться у храм і освячуються для споживання виноград і взагалі плоди дерев, наприклад: яблука, груші, сливи тощо.

ТРОПАР СВЯТА
Преобразився Ти на горі, Христе Боже, показавши ученикам Твоїм славу Твою, скільки їм можна було. Нехай засяє і нам, грішним, світло Твоє споконвічне. Молитвами Богородиці, Світлодавче, слава Тобі.

КОНДАК СВЯТА
На горі преобразився єси, Христе Боже, і ученики бачили славу Твою, скільки їм можна було, щоб, коли побачать Тебе розп’ятого, страждання Твоє зрозуміли добровільне і світові проповідували, що Ти єси воістину Отче Сяйво.

ГОЛОВНА ЗАПОВІДЬ ІСУСА ХРИСТА — ЛЮБОВ ДО БОГА І БЛИЖНЬОГО

Не один раз ученики, і не тільки вони, запитували Ісуса Христа, що найголовніше в Його вченні, щоб здобути вічне життя у Царстві Божому. Одні запитували для того, щоб пізнати, інші — щоб знайти проти Нього звинувачення.

Одного разу юдейський законник (тобто людина, що займається вивченням Закону Божого), спокушаючи Ісуса, запитав Його: «Учителю, яка заповідь найбільша в законі?».

Ісус Христос відповів йому: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього свого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки»

Це означає: все, чого вчить Закон Божий, про що говорили пророки, усе це цілком вміщують у собі ці дві головні заповіді, бо всі заповіді закону і вчення його свідчать нам про любов. Якби ми мали в собі таку любов, то не могли б порушити всіх інших заповідей, адже всі вони — окремі частини заповіді про любов. Так, наприклад, якщо ми любимо ближнього, то ми його і не можемо скривдити, обманути, тим більше вбити, чи заздрити йому, і взагалі не можемо побажати чогось поганого йому, а, навпаки, жаліємо його, турбуємося про нього і готові жертвувати для нього усім. Тому Ісус Христос і сказав: «Більшої за ці заповіді немає» (Мк 12, 31).

Законник сказав Йому: «Добре, Учителю! Ти істину сказав, що один є Бог, і немає іншого, крім Нього; і любити Його всім серцем, і всім розумом, і всією душею, і всією силою, і любити ближнього, як самого себе, є більше за всі всеспалення і жертви».

Ісус же Христос, бачачи, що він розумно відповів, сказав йому: «Ти недалеко від Царства Божого».

(Див.: Мф 22, 35—40; Мк 12, 28—34; Лк 10, 25—28).

ПРИТЧА ПРО МИЛОСЕРДНОГО САМАРЯНИНА

Один єврей, законник, бажаючи виправдати себе (бо євреї вважали «ближніми своїми» тільки євреїв, а решту людей зневажали), запитав Ісуса Христа: «А хто ж мій ближній?».
Щоб навчити людей вважати своїм ближнім усяку іншу людину, хто б це не був, з якого б народу не походив і якої б віри не був, а також щоб ми мали співстраждання і милосердя до всіх людей, подаючи їм посильну допомогу в їхній біді й нещасті, Ісус Христос відповів йому притчею.

Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихона і потрапив до рук розбійників, які забрали в нього одяг, побили його і пішли, залишивши його ледь живим.

Випадково тією дорогою ішов єврейський священик. Він подивився на нещасного і пройшов мимо.

Так само і левит (єврейський духовний служитель) був на тім місці; підійшов, поглянув і пішов далі.

Потім тією ж дорогою їхав самарянин (євреї зневажали самарян настільки, що не сідали разом за стіл, навіть намагалися не розмовляти з ними). Самарянин, побачивши побитого єврея, зглянувся над ним. Він підійшов до нього, перев’язав йому рани, полив їх оливою й вином. Потім посадив його на свого осла, привіз у готель і там піклувався про нього. А на другий день, від’їжджаючи, він дав господарю готелю два динарії (динарій — римська срібна монета) і сказав: «Подбай про нього і, якщо витратиш більше цього, то я, коли повернусь, віддам тобі».

Після цього Ісус Христос запитав законника: «Як ти думаєш, хто з цих трьох був ближнім для людини, яка потрапила до рук розбійників?».

Законник відповів: «Той, який змилосердився над ним (тобто самарянин)«.

Тоді Ісус Христос сказав йому: «Іди і ти роби так само».

(Див.: Лк 10, 29—37).
Притча про милосердного самарянина, крім прямого і ясного змісту — про любов до всякого ближнього, має ще, як вчать святі отці, інший, непрямий, глибокий і таємничий зміст.

Людина, яка йде з Єрусалима в Єрихон, є ніхто інший, як наш праотець Адам, а в його особі і все людство. Не встоявши у добрі, позбувшись райського блаженства, Адам і Єва мусили покинути «Єрусалим небесний» (рай) і відійти на землю, де їх одразу ж спіткали скорботи й усілякі біди. Розбійники — це сили бісівські, які позаздрили невинному стану людини і штовхнули її на путь гріха, позбавивши наших праотців вірності заповіді Божій (райського життя). Рани — це виразки гріховні, що ослаблюють нас. Священик і левит — це закон, даний нам через Мойсея, і священство в особі Аарона, які самі по собі не могли спасти людини. Під милосердним самарянином слід розуміти Самого Ісуса Христа, Який для зцілення наших немочей, у вигляді олії і вина, дав нам Новозавітний Закон і благодать. Готель — Церква Божа, де є все необхідне для нашого лікування, а господар готелю — пастирі і вчителі Церкви, яким Господь доручив турботу про паству. Ранковий вихід самарянина — це з’явлення Ісуса Христа після воскресіння, а також і Його вознесіння, а два динарії, дані господарю готелю, — це Божественне Одкровення, яке зберігається через Писання і Святе Передання. Нарешті, обіцянка самарянина на зворотному шляху завітати знову в готель для остаточного розрахунку — це вказівка на друге пришестя Ісуса Христа на землю, коли Він «віддасть кожному за ділами його».
(Мф 16, 27).

ІСУС ХРИСТОС У МАРФИ Й МАРІЇ

Навчаючи народ, Ісус Христос прийшов у Вифанію. Це поселення розташоване неподалік від Єрусалима, за Елеонською горою. Тут прийняла Його у свій дім одна жінка на ім’я Марфа, у якої були брат Лазар і сестра Марія

У цьому домі Ісус Христос дав настанову про те, що турбота про спасіння душі — вище за всі інші турботи. Приводом до цього став прийом, вчинений Йому сестрами Лазаря. Обидві вони з однаковою радістю зустріли Його, але по-різному виявили свою радість.

Марія сіла біля ніг Спасителя і слухала слово Його.

Марфа ж тим часом клопоталася про велике частування.

Чи то Марфа боялася, що вона не встигне швидко впоратися сама у своїх клопотах, чи то їй здалося, що її сестра не так сердечно приймає Ісуса Христа, як слід було б, тільки Марфа підійшла до Спасителя і сказала: «Господи, чи Тобі байдуже, що сестра моя покинула мене одну слугувати? Скажи їй, щоб допомогла мені».

Господь же Ісус Христос сказав їй у відповідь: «Марфо! Марфо! Ти турбуєшся і клопочешся про багато що (зайве, тобто турботи Марфи спрямовані на те, без чого можна обійтися, що складає лише житейську, скороминущу метушню). А потрібне тільки одне (це увага до слова Божого і виконання волі Його), Марія ж обрала благу (найкращу) частку, яка не відніметься від неї»

Трапилось іншого разу, коли Ісус Христос розмовляв з народом, то одна жінка не могла втримати в душі своїй радості від слів Його і голосно вигукнула із народу: «Блаженна (вищою мірою щаслива) утроба, що носила Тебе, і груди, що годували Тебе!»

Спаситель же відповів на це: «Блаженні ті, що слухають слово Боже і виконують його» (тобто живуть за заповідями Божими)

(Див.: Лк 10, 38—42; 11, 27—28).

ВИКРИТТЯ СПАСИТЕЛЕМ ФАРИСЕЇВ У ГРІХУ ХУЛИ НА ДУХА СВЯТОГО І ПРОСЛАВЛЕННЯ НИМ БОЖОЇ МАТЕРІ

Вороги Христові — фарисеї — зібралися на раду, як би погубити Ісуса Христа. Але Спаситель, дізнавшись про це, пішов звідти. За Ним пішло багато людей, і Він, з милосердя Свого, зцілив усіх хворих.

Коли Спаситель і ученики Його увійшли в один дім, то там зібралось стільки народу, що неможливо було нагодувати стількох людей.

У цей час привели до Спасителя біснуватого — сліпого й німого. Господь зцілив його, так що сліпий і німий став говорити і бачити.

Увесь народ дивувався і казав: «Чи не Цей є Христос, син Давидів?».
Почувши такі слова у народі, фарисеї озлоблено стали казати: «Він виганяє бісів не інакше, як силою Вельзевула (диявола, сатани), князя бісівського.

Тоді Ісус Христос почав говорити притчами: «Як може сатана виганяти сатану? Якщо царство розділиться само в собі, не може встояти царство те. Ніхто, ввійшовши в дім сильного, не може пограбувати речей його, якщо раніш не зв’яже сильного, і тоді розграбує дім його. І якщо сатана повстав сам на себе і розділився, не може встояти, прийшов кінець його. Коли ж Я Духом Божим виганяю бісів, то настало для вас Царство Боже.

Тому істинно кажу вам: усякий гріх і хула (осуд, наклеп) простяться людям, але на Духа (Святого) хула не проститься людям… ні в цьому житті, ні в майбутньому«.

Милосердя Боже безмежне, і, якщо людина усвідомлює свій гріх і кається, то нема такого гріха, який переміг би милосердя Боже. Часто бувають гріхи і хула від помилкових думок, які легко омиваються покаянням

Але хто свідомо, вперто відкидає саме милосердя Боже, що спасає (яке є благодать Святого Духа), той свідомо діла всемогутності Божої називає ділами диявола, у того немає звідки взятися покаянню, а без покаяння нема і не може бути спасіння

Св. Церква так і визначає: хула на Духа Святого є свідомий, озлоблений спротив істині. «Дух же Святий наставляє на всяку істину» (Див.: Ін 14, 26; 15, 26; 16, 13), Він є «Дух Істини» (Див.: Ін 14, 17) — так іменує Його Сам Господь.

Під час цієї бесіди прийшли до Спасителя Матір і брати Його і стояли за дверима, бо не могли підійти до Нього через велику кількість народу. («Братами» в той час, як за єврейським, так і взагалі за східним звичаєм, називались усі близькі родичі)

Фарисеї скористалися з такої нагоди, щоб перервати Його проповідь і викликати недовір’я в народі до Його небесного походження. Вони сказали: «Он Мати Твоя і брати Твої стоять надворі, і бажають говорити з Тобою».

Тоді Ісус Христос захотів ще раз нагадати людям, що Він Син Пресвятої Марії тільки стосовно людської природи, але в той же час Він, од вічності, є Син Божий і прийшов у світ для того, щоб спасти грішний рід людський — виконати волю Отця Свого Небесного. Тому як Йому Самому, так і Його Пречистій Матері і всім віруючим треба передусім чинити волю Отця Небесного. Для цього необхідно вищі вічні духовні обов’язки поставити вище тимчасових, земних.

Господь знав, що Мати Його зберігає в серці Своїм усі Його слова. Вона найуважніша слухачка і виконавиця Його Божественної волі, і ставлячи Її усім за приклад, Він сказав: «Хто Мати Моя і хто брати Мої?» І, показавши рукою на учеників Своїх, сказав: «Ось мати Моя і брати Мої; бо хто творитиме волю Отця Мого Небесного (як чинить її Матір Моя), той брат Мій, і сестра, і мати Моя».

Так Господь підніс гідність Своєї Пречистої Матері, Яка блаженна (щаслива) не тільки тому, що Вона народила Боголюдину, а ще більше блаженна тому, що Вона стала першою і досконалою виконавицею Його Божественної волі

Він як Син Божий знав, що Мати Його і зараз прийшла до Нього не для того, щоб перешкодити Йому проповідувати Євангеліє Царства Божого, але для того, щоб разом з Ним страждати.

Воістину жорстокий внутрішній біль пронизував Її серце: з любові до Божественного Сина Свого Вона боялася бачити Його страждання; але упокорення волі Божій, любов до грішників, для звільнення яких від вічної смерті приносив Себе Її Син і Бог у жертву визволення, спонукали Її приймати без ремствувань усе, що було наперед визначено Троїчною Радою Божою від створення світу.

Ісус Христос як Син Людський сумував через смуток Своєї Матері, а як Бог дав Їй силу для перенесення цього важкого випробування. Страждала Мати за улюбленого Сина Свого, оточеного глумом і нечестям, але як Мати Боголюдини бажала Йому сподобитися перенести ці надприродні страждання, і, в усьому поклавшись на Нього, Вона з твердістю чекала тієї години.

(Див.: Мф 12, 22—37; 46—50; Мк 3, 20—35; Лк 11, 14—23; 8, 19—21)

Пресвята Богородиця здійснила великий подвиг на землі — подвиг найдосконалішого смирення, який є любов. Вона або говорила слова Божі, або мовчала. «І за життя Сина Вона була в глибокій тіні, — пише автор «Смирення у Христі», — і після вознесіння Його залишилася в непоміченості». Однак, маючи тепер єдину Заступницю в Пресвятій Богородиці, ми знаємо, що життя Її було найкращим з усіх, які тільки були в історії людства. Вона, після успіння Свого, піднесена Богом не тільки вище всіх святих угодників Божих, але й вище усіх сил небесних: «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів«.

Так в особі Пречистої Божої Матері здійснені непорушні слова Господа: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди його, і все це додасться вам» (Мф 6, 33; Лк 12, 31)

ХТО НАЗИВАЄТЬСЯ В ЄВАНГЕЛІЇ БРАТАМИ ГОСПОДА ІСУСА ХРИСТА

«Брати і сестри» Господа, часто згадується в Євангелії. Це зовсім не означає, що вони були рідними братами і сестрами Господа в нашому теперішньому розумінні. За звичаєм східних народів того часу (як це й тепер ще зберігається в арабського народу, що живе в Палестині і Малій Азії) «братами» називаються не тільки рідні брати, але й двоюрідні, і троюрідні, і взагалі близькі родичі.

Рідних братів у Господа не могло бути, бо Мати Божа мала єдиного Сина, Господа Ісуса Христа й іменується Святою Церквою Приснодівою, бо Вона до народження Христового була Дівою, і в різдві, і після різдва (народження) Христового залишилася такою ж, бо Вона дала обітницю (обіцянку) Богу ніколи не брати шлюбу. Св. Йосиф був начебто Її чоловіком, насправді ж він був лише обручником — охоронцем Її дівства. Отже, «братами і сестрами» Господа за плоттю можуть доводитися Йому брати двоюрідні чи троюрідні, і то лише по жіночій лінії, тобто по лінії Його Пречистої Матері; адже кровних (за плоттю) зв’язків по чоловічій лінії ні з ким Спаситель мати не може, бо у Нього не було батька за плоттю. В самому Євангелії не дається ніяких пояснень, в яких родинних зв’язках перебувають «брати Ісуса», хоча деякі з них навіть згадуються за іменами: Яків, Іосія, Симон та Іуда (Мф 13, 54—56). Багато писалося про «братів Господніх», пропонувалося багато гіпотез і теорій, але всі вони мали в собі суперечності і неточності.

Якщо ці «брати» Господа є в буквальному розумінні дійсними родичами за плоттю, то в такому разі вони можуть бути троюрідними братами Спасителя: ап. Матфей називає їхньою матір’ю Марію Яковову (вона ж і Клеопова), яка, кажуть дослідники, була двоюрідною сестрою Пресвятої Діви Марії. Ап. Іоан так і називає її «сестрою Матері Його» (Ін 19, 25)

Але ці «брати» Господа можуть бути і «зведеними», братами по лінії мнимого батька Йосифа Обручника, тобто вони могли бути синами св. Йосифа від його першого шлюбу (тобто від справжнього шлюбу, який передував зарученню його з Пресвятою Дівою Марією). В цьому нема нічого дивного, так, напр., ап. Матфей родовід Спасителя веде по лінії Йосифа Обручника, згідно з єврейськими законами. На це також можуть вказувати і слова юдеїв, сказані про Спасителя: «Звідки у Нього премудрість ця і сили? Чи Він не Син теслі? Чи не Його Мати зветься Марією і брати Його Яків та Іосія, і Симон, і Іуда (Фадей)? І сестри Його чи не всі між нами? Звідки ж у нього це все?» (Мф 13, 54—56). Читаємо в ап. Іоана: «Тоді брати Його сказали Йому: вийди звідси (з Галилеї, з дому Свого) і піди до Юдеї, щоб і ученики Твої бачили діла, які Ти твориш» (Ін 7, 3). Відомо також, що вказівка на те, що «брати» Господа є діти Йосифа від його першого шлюбу — найдавніше передання

Це давнє передання не викликало б ніяких заперечень, якби ап. Матфей не згадав, що матір’ю Якова та Іосії була Марія, яку ап. Іоан називає Марією Клеоповою, сестрою Матері Його (Див.: Мф 27, 56; Ін 19, 25); тому деякі дослідники доходять висновку, що «брати» Господа були Йому троюрідними братами за плоттю.

Але оскільки православна Церква не відкидає наведене вище давнє передання, то ми вважаємо необхідним згадати про нього.

У «Житіях Святих» (Четьї Мінеї) на 26 грудня говориться, що Йосиф Обручник був сином Якова. Яків же був сином Матфата. Але Яків був одруженим, за законом діверства, з дружиною свого брата Іллі, який помер бездітним. Закон діверства приписував, що коли хтось помре, не маючи дітей, то нехай брат його одружиться з його жінкою і «відновить сім’я (потомство) братові своєму» (Див.: Втор. 25, 5—6). За цим законом Йосиф був сином Іллі, хоча насправді він був сином Якова. Ось чому св. євангеліст Лука, викладаючи родовід Христа, називав батьком Йосифа Іллю, кажучи про Христа так: «Ісус, починаючи своє служіння, був років тридцяти, і був, як думали, Син Йосифів, Іліїв, Матфатів…» (Лк 3, 23)

Церковне передання вказує, що св. Йосиф мав дружину і дітей. Так, Никифор, давній грецький історик, йдучи за св. Іполітом, передає, що св. Йосиф одружився із Саломією; та не думай (додає він), що це та Саломія, яка знаходилась у Вифлеємі і була наре?ченою бабкою Господа; це була інша Саломія. Бо та була родичка Єлизавети і Пресвятої Богородиці, а це була дочка Аггея, брата Захарії, батька Предтечі. Аггей же і Захарія були синами священика Варахії. У шлюбі з цією Саломією, дочкою Аггея, святий Йосиф породив чотирьох синів: Якова, Симона, Іуду, Іосію і двох дочок, Есфір і Фомар, чи, як кажуть інші, Марфу; а синаксар (церковне повчання в богослужбових книгах, що пояснює святкову подію) Неділі мироносиць додає ще й третю дочку, на ім’я Саломія, одружену із Зеведеєм. А Георгій Кедрін, згадавши двох дочок Йосифа, говорить, що одна з них, Марія, була видана заміж за Клеопу, брата Йосифа, вже після повернення Йосифа з Єгипту; але та Марія, як здається, та сама особа, що й Марфа і Фомар (у грузинських святках в числі св. жон-мироносиць вшановується і св. Фомар, під іменем Тамари). Яка б вона не була дочка, і скільки б у Йосифа не було дочок, — у всякому разі безсумнівно те, що Йосиф був одруженим і мав синів та дочок.

Після смерті дружини своєї Саломії Йосиф тривалий час жив удівцем, проводячи дні свої у чистоті.

У Св. Євангелії його святе і непорочне життя засвідчено такими, хоч і стислими, але дуже схвальними словами: «Йосиф же, чоловік Її, будучи праведником…» (Мф 1, 19). І що може бути переконливіше за таке свідчення? Він був настільки праведний, що своєю святістю перевершив інших праведних праотців і патріархів. Бо хто був гідний стати обручником і начебто чоловіком Пречистої Діви, Матері Божої? І кому дана була така честь — зробитися нареченим батьком Христовим? Воістину він був гідний такої честі і такого служіння, завдяки досконалим чеснотам у житті своїм. Коли він був уже в похилому віці, років вісімдесяти, заручена була з ним Пречиста Діва Марія, яка була дана йому для збереження Її Дівства. І він з усіляким благоговінням і страхом служив Їй, як Матері Божій, і як своїй і всього світу Господині і Владичиці (впевнившись у цім від ангела, який явився йому уві сні), також і народженому Нею Богонемовляті, здобуваючи Їм їжу своєю працею. Помер св. Йосиф, маючи сто десять років.

ЗЦІЛЕННЯ СЛІПОНАРОДЖЕНОГО

Перебуваючи з нагоди одного свята в Єрусалимському храмі, Спаситель після Своєї проповіді вийшов з храму і, проходячи по вулиці, побачив людину, сліпу від народження.

Юдеї думали, що будь-яке нещастя, яке трапляється з людиною, є покаранням за її гріхи. Якщо ж нещастя спіткало немовля, то вони вважали це покаранням за гріхи батьків.

Тому ученики Ісусові запитали Його: «Учителю, хто згрішив, він чи батьки його, що сліпим народився?».

Ісус Христос відповів: «Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі»

Сказавши це, Він плюнув на землю, зробив суміш і помазав нею очі сліпому.

Потім Спаситель сказав сліпому: «Іди, вмийся у купальні Силоам (так називалось одне джерело води, що знаходилось за містом; слово Силоам означає «посланий»)

Щоб зцілити сліпого, Спаситель міг би сказати тільки слово, і сліпий прозрів би. Тому, якщо Він помазав цього разу сліпому очі, то зробив це не тому, що ця мазь мала цілющу силу, а для того, щоб, доторкнувшись до його очей, викликати в ньому віру і показати людям, що сліпий з вірою сприймає слова Спасителя.

Сліпий пішов до Силоамського джерела, вмився і прозрів; і повернувся зрячим.

Всі сусіди і ті, хто бачив його раніше, коли він був сліпим, дивувались і запитували: «Чи не той це, що сидів і просив?».
Одні казали, що це він, інші ж — що лише схожий на нього.

Сам же він казав: «Це я».

Тоді всі стали запитувати його: «Як же відкрилися в тебе очі?».

Зцілений відповів: «Чоловік, Якого звуть Ісус, зробив суміш, помазав очі мої і сказав мені: іди в купальню Силоам і вмийся. Я пішов, умився і прозрів».

Його запитали: «Де ж Він?» Зцілений відповів: «Не знаю».

Тоді повели колишнього сліпця до фарисеїв; а була субота, коли Ісус зцілив його.

Фарисеї також стали запитувати зціленого, як він прозрів.

Зцілений сказав їм: «Суміш поклав Він на мої очі, і я вмився і бачу».

Деякі ж із фарисеїв стали говорити: «Чоловік Цей не від Бога, бо не шанує суботи».

Інші ж казали: «Як може грішний чоловік такі чудеса творити?» І були між ними запеклі суперечки.

Потім знову запитали зціленого: «Що ти скажеш про Того, Хто відкрив тобі очі?».

Зцілений сказав їм: «Це пророк».

Але юдеї не повірили, що він був сліпим і прозрів. Вони покликали батьків і запитали їх: «Чи це син ваш, про якого ви кажете, що народився сліпим? Як же він тепер бачить?».

Батьки ж зціленого відповідали їм: «Ми знаємо, що він — наш син, і що він сліпим народився, а як тепер бачить, не знаємо, і хто відкрив йому очі, ми не знаємо. Він сам уже дорослий, самого спитайте; нехай сам про себе скаже».

Так відповідали батьки його, тому що боялися фарисеїв, які вже раніше змовились і постановили, що кожного, хто визнає Ісуса з Назарета за Христа-Месію, Спасителя світу, відлучать від синагоги, тобто оголосять відступником від їхньої віри і закону. Тому-то батьки через страх перед фарисеями і сказали: він уже дорослий, самого запитайте.

Тоді фарисеї вдруге покликали зціленого і сказали йому: «Віддай славу Богу; ми знаємо, що Чоловік Той грішник (тобто за своє зцілення дякуй лише Богу)».

Зцілений сказав їм: «Чи Він грішник, не знаю; одне знаю, що я був сліпий, а тепер бачу».

Фарисеї стали знову запитувати його: «Що Він зробив з тобою? Як відкрив твої очі?».

Зцілений відповів: «Я вже сказав вам, і ви не вислухали; що ще хочете почути? Чи не хочете і ви стати Його учениками?».

Фарисеї ж розсердились, докоряли йому і сказали: «Ти Його ученик, ми ж Мойсеєві учні. Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог, а про Цього ж (Ісуса) не знаємо, звідки Він».

Тоді зцілений сказав їм у відповідь: «Це й дивно, що ви не знаєте, звідки Він, а Він відкрив мені очі. Але ми знаємо, що грішників Бог не слухає; хто шанує Бога і волю Його творить, того слухає. Споконвіку не чувано, щоб хтось (з людей) відкрив очі сліпому від народження. Якби Він не був від Бога, то не міг би нічого творити».

Ці прості і розумні слова, які не можна було заперечити, розгнівали фарисеїв. Вони сказали йому: «В гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш?».

І прогнали його геть.

Ісус Христос, почувши, що зціленого фарисеї вигнали геть, знайшов його і сказав: «Чи віруєш ти у Сина Божого?»

Зцілений запитав: «А хто Він, Господи, щоб мені вірувати у Нього?».

Ісус Христос сказав йому: «І бачив ти Його, і Він говорить з тобою»

Тоді зцілений з великою радістю сказав: «Вірую, Господи!» — і поклонився Йому.

(Див.: Ін 9, 1—38).

ПРИТЧА ПРО НЕРОЗУМНОГО БАГАЧА

Ісус Христос учив: «Глядіть, остерігайтесь користолюбства (тобто бережіться любові до багатства, пристрасті до збагачення), бо життя людини не залежить від багатства її маєтку»

А щоб люди краще зрозуміли це, Господь розповів притчу про нерозумного багача.

В одного багатого чоловіка добре вродила нива. І він став міркувати про себе: «Що мені робити? Немає куди мені зібрати плодів моїх». І, вирішивши, сказав: «Ось що зроблю: зруйную житниці мої та збудую більші, і зберу туди хліб мій і все добро моє. І скажу душі моїй: «Душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись!».

Але Бог сказав йому: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе (тобто ти помреш); кому ж дістанеться те, що ти наготував?».

Закінчивши цю притчу, Господь сказав: «Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє».

Тобто те саме спіткає кожну людину, яка збирає багатство тільки для себе, для своїх вигод і власного задоволення, а не для Бога, тобто не для добрих, угодних Богу справ — не допомагає ближнім і не полегшує їхніх страждань. Прийде смерть до людини, і земне багатство її не принесе душі її на тім світі, в майбутньому житті, ніякої користі.

«Тому кажу вам, — сказав Спаситель, не піклуйтеся (занадто) про душу вашу, що вам їсти, ні про тіло ваше — у що вдягнетеся. Душа більша за їжу, а тіло — за одяг… Ваш же Отець знає, чого потребуєте. Краще шукайте Царства Божого, а те все додасться вам«, тобто передусім турбуйтесь про спасіння душі вашої виконанням заповідей Божих, — будьте милосердними до ближніх, робіть душу свою праведною, гідною бути у Царстві Божому. Все ж інше, що потрібно для тіла вашого, для життя земного, Господь пошле вам.

(Див.: Лк 12, 15—31).

ІСУС ДАРУЄ МОЛИТВУ УЧЕНИКАМ

Одного разу, коли Ісус Христос молився і закінчив Свою молитву, один з учеників сказав Йому: «Господи! Навчи нас молитися, як Іоан навчив учеників своїх».

Ісус Христос сказав їм: «Моліться ж так: Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь«.

(Див.: Лк 1, 1—4; Мф 6, 9—13).

ПРО ПРОЩЕННЯ ОБРАЗ. ПРИТЧА ПРО МИЛОСЕРДНОГО ЦАРЯ І НЕМИЛОСЕРДНОГО ПОЗИКОДАВЦЯ

Під час однієї бесіди Ісуса Христа апостол Петро підійшов до Нього і запитав: «Господи, скільки разів прощати брату моєму (тобто ближньому), який згрішить проти мене (тобто якщо він чимось скривдить мене)? Чи до семи разів?».

Ісус Христос сказав йому: «Не кажу тобі — до семи, але до сімдесяти разів по сім» (тобто слід прощати безліч разів, завжди)

Щоб краще пояснити це, Ісус Христос розповів притчу про чоловіка, який заборгував царю десять тисяч талантів. Та він не мав чим сплатити борг. Коли його привели до царя, то цар наказав продати його, і дружину його, і дітей, і все майно, яке він мав, і віддати. Тоді боржник упав на коліна перед царем і став благати його: «Господарю, потерпи мені (ще трохи), і все тобі віддам». Милостивий цар зглянувся над ним, простив йому увесь борг і відпустив його. Той самий чоловік, вийшовши від царя, побачив одного із своїх товаришів, який позичив у нього сто динаріїв (тобто суму, в мільйон разів меншу, ніж був борг цареві самого цього позикодавця). Він схопив його і почав душити, кажучи: «Віддай мені, що винен». Товариш його упав на коліна перед цією людиною, благав її і казав: «Потерпи мені (ще трохи), і все віддам тобі». Але чоловік цей не захотів чекати, а пішов і посадив його у в’язницю, аж поки не поверне боргу. Коли цар довідався від товаришів потерпілого про жорстокість цього чоловіка, то покликав його до себе і сказав: «Рабе лукавий! Весь той борг я простив тобі, бо ти ублагав мене. Чи не належало й тобі помилувати товариша твого, як і я помилував тебе?» І розгнівавшись, цар віддав його мучителям (людям, які карали злочинців), доки не поверне свій несплачений борг.

Закінчивши притчу, Ісус Христос сказав: «Так і Отець мій Небесний учинить з вами, якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провини його».

У цій притчі під царем слід розуміти Бога. Під людиною, яка так багато заборгувала цареві, слід розуміти нас, людей. Під боргом — гріхи наші. Під товаришем боржника слід розуміти тих людей, які в чомусь винні перед нами (наших боржників)

З цієї притчі видно, що кожен, хто буває злим до ближніх своїх за якісь їхні провини і не бажає прощати їм, той не заслуговує (негідний) помилування від Бога.

(Див.: Мф 18, 21—35; Лк 17, 3—4).

ЗЦІЛЕННЯ ДЕСЯТЬОХ ПРОКАЖЕНИХ

При вході в одне поселення Ісуса Христа зустріли десять прокажених людей. Дев’ять із них були юдеї, а один самарянин. Спільне горе об’єднало їх. Прокаженим заборонялося підходити до інших людей, тому що хвороба їхня була заразною. Тому, зупинившись віддалік, вони голосно кричали: «Ісусе Наставнику, помилуй нас».

Ісус Христос сказав їм: «Підіть, покажіться священикам».

Священики ж оглядали тих, які видужували від прокази, і давали свідоцтва на право проживання у містах і поселеннях.

Прокажені пішли до священиків; і, коли йшли, по дорозі очистилися від прокази, тобто зцілилися, стали здоровими. Один з них, бачачи, що він зцілений, повернувся до Ісуса Христа, голосно славлячи Бога, і, впавши до ніг Христа, дякував Йому. І це був самарянин. Юдеї ж залишилися невдячними.

Тоді Ісус Христос сказав: «Чи не десять очистилися? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулися віддати славу Богові, тільки іноплеменник цей?».

Потім, повернувшись до вдячного самарянина, сказав: «Встань, іди; віра твоя спасла тебе».

З цього видно, що ми завжди повинні дякувати Богу за всі Його ласки, які Він нам посилає.

(Див.: Лк 17, 11—19).

ПРИТЧА ПРО БАГАЧА І ЛАЗАРЯ

Про тих людей, які люблять багатство, а бідним не допомагають, Ісус Христос розповів таку притчу. Був один багатій, він одягався у порфиру (верхній одяг з коштовної червоної тканини) і висон (тонкий білий одяг) і бенкетував щодня. Був також один убогий, на ім’я Лазар, який лежав біля брами багача, вкритий струпами. Він бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача; пси приходили і лизали його струпи.

Помер убогий, і був віднесений ангелами на лоно Авраамове (місце блаженства праведних, рай)

Помер багач, і поховали його. І ось, терплячи муки у пеклі, він підняв очі свої і побачив здалеку Авраама і Лазаря з ним і став волати: «Отче Аврааме, змилосердься наді мною і пошли Лазаря, нехай умочить кінець пальця свого у воду та прохолодить язик мій, бо я мучусь у полум’ї цьому».

Але Авраам сказав йому: «Чадо! Згадай, що ти одержав уже блага твої за життя твого, а Лазар — тільки зло, отже тепер він тут тішиться, а ти страждаєш. І, крім усього того, між нами і вами утверджена велика безодня, так що ті, які хочуть перейти звідси до вас, не зможуть, так само і звідти до нас не переходять».

Тоді колишній багач сказав Авраамові: «Так благаю тебе, отче, пошли його (Лазаря) у дім батька мого. Маю бо п’ятьох братів, нехай засвідчить їм, щоб і вони не прийшли в це місце муки».

Авраам відповів йому: «У них є Мойсей і пророки (тобто Святе Писання); нехай слухають їх».

Він же заперечив Авраамові: «Ні, отче Аврааме! Але коли хто з мертвих прийде до них, покаються».

Тоді Авраам сказав йому: «Якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто із мертвих воскрес, не повірять».

У цій притчі Господь ясно показав: якщо багач витрачає своє добро лише задля власної втіхи, а убогим не допомагає, не думає про душу свою і її вічну долю, то буде засуджений і не здобуде щастя в майбутньому житті. Ті ж, хто терплять, лагідно, без ремствувань переносять страждання, матимуть блаженне життя у Царстві Небеснім.

(Див.: Лк 16, 19—31).

ПРИТЧА ПРО МИТАРЯ І ФАРИСЕЯ

Застерігаючи всіх нас, щоб не були гордими, не хвалилися, вважаючи себе праведними й кращими за інших, але щоб із смиренням, бачачи власні гріхи, каялися в них, нікого не осуджуючи, бо тільки смиренна людина підноситься душею до Бога, — Ісус Христос розповів таку притчу.

Два чоловіки прийшли до храму помолитися. Один був фарисей, а другий — митар.

Фарисей, ставши спереду, молився так: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю».

А митар стояв віддалік. Він не смів навіть очей звести до неба; але, б’ючи себе в груди, говорив: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!»

Ісус Христос сказав: «Кажу вам, що цей (митар) пішов до дому свого виправданий більше, ніж той (фарисей): бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться».

(Див.: Лк 18, 9—14).

БЛАГОСЛОВЕННЯ ДІТЕЙ

Багато людей приносили до Ісуса Христа своїх дітей, щоб Він доторкнувся до них, поклав на них руки з молитвою, благословив їх. Ученики ж Христові не пускали їх, думаючи, що не варто через дітей турбувати Учителя.

Але Ісус Христос, побачивши це, обурився і, покликавши учеників, сказав: «Пустіть дітей приходити до Мене і не забороняйте їм, бо таких є Царство Боже. Істинно кажу вам: хто не прийме Царства Божого, як дитя, той не ввійде в нього».

І, обнявши дітей, Ісус Христос поклав на них руки і благословив їх.

З цього ми повинні зрозуміти, що невинність, незлобливість, простота і доброта душі, які властиві насамперед дітям, вводять людину у Царство Небесне.

(Див.: Мф 19, 13—15; Мк 10, 13—16; Лк 18, 15—17).

ПРИТЧА ПРО БЛУДНОГО СИНА

До Ісуса Христа приходили митарі і грішники, щоб послухати Його. Гордовиті фарисеї і книжники, вчителі єврейського народу, ремствували через це на Ісуса Христа і казали: «Він приймає грішників і їсть з ними».

На це Ісус Христос розповів кілька притч, в яких показав, що Бог з радістю і любов’ю приймає кожного грішника, що кається.

Ось одна з них:

В одного чоловіка було два сини. Молодший з них сказав батькові: «Батьку, дай мені частину майна, що належить мені». Батько виконав його прохання. Минуло кілька днів, і молодший син, забравши все, пішов у далеку країну і там, живучи марнотратно і розпусно, розтратив усе своє майно. Саме тоді у тій країні настав великий голод, і син терпів велику скруту. Тому він пристав до одного з жителів тієї країни; а той послав його на поля пасти свиней. З голоду він був би радий харчуватися стручками, які їли свині; та ніхто не давав йому.

Тоді, опам’ятавшись, він згадав батька, розкаявся у своєму вчинку і подумав: «Скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду; встану, піду до батька мого і скажу йому: «Батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином, прийми мене як одного з наймитів твоїх».

Так він і вчинив. Встав і пішов додому, до батька свого. Батько ж, ще здалеку побачивши сина, переповнився жалем, побіг йому назустріч, припав до його шиї і почав цілувати його.

Син же став казати: «Батьку! Я згрішив перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином»..

А батько сказав слугам своїм: «Принесіть найкращий одяг і вдягніть його, і дайте йому перстень на руку і взуття на ноги; і приведіть відгодоване теля, і заколіть; будемо їсти і веселитися! Бо син мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся». І почали веселитися вони.

А старший син повертався в цей час з поля. Почувши вдома музику і співи, покликав одного із слуг і запитав: «Що це таке?» Слуга сказав йому: «Брат твій прийшов; і батько твій заколов відгодоване теля, бо прийняв його здоровим».

Старший син розсердився і не захотів входити у дім. Тоді вийшов батько і покликав його.

Але він відповідав йому: «Ось я стільки років служу тобі і ніколи заповіді твоєї не переступав, але ти ніколи не дав мені й козеняти, щоб мені повеселитися з друзями моїми. Коли ж цей син твій, що змарнував добро своє з блудницями, прийшов, ти заколов для нього відгодоване теля».

Батько ж сказав йому: «Сину, ти завжди зі мною, і все моє — твоє. Веселитися ж і радіти треба, тому що брат твій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся».

У притчі під батьком слід розуміти Бога, а під блудним сином — грішника, що кається. На блудного сина схожа кожна людина, яка душею своєю відходить від Бога і веде розбещений, свавільний (грішний) спосіб життя; своїми гріхами вона губить свою душу і всі дари (життя, здоров’я, силу, здібності), які отримала від Бога. Коли ж грішник, опам’ятавшись, приносить Богу щире покаяння зі смиренням і надією на Його милосердя, то Господь, як Отець милосердний, радіє з ангелами Своїми наверненню грішника, прощає йому всі його беззаконня (гріхи), якими б великими вони не були, і повертає йому Свої милості і дари.

Розповіддю про старшого сина Спаситель навчає, що кожен віруючий християнин повинен від усієї душі бажати усім спасіння, радіти наверненню грішників, не заздрити Божій любові до них і не вважати себе гідним Божих милостей більше, ніж ті, хто навертається до Бога від свого попереднього гріховного способу життя.

(Див.: Лк 15, 11—32).

ПРОРОЦТВО ІСУСА ХРИСТА ПРО КІНЕЦЬ СВІТУ І ДРУГЕ ЙОГО ПРИШЕСТЯ

Ісус Христос прорік, що спіткає в майбутньому увесь наш світ і всіх людей. Він учив, що настане кінець світу, і земне життя людського роду закінчиться; тоді Він удруге прийде на землю і воскресить усіх людей (тоді тіла усіх людей знову з’єднаються зі своїми душами й оживуть), і вчинить тоді Ісус Христос суд над людьми, і віддасть кожному за ділами його. «Не дивуйтеся цьому, — сказав Ісус Христос, — бо настане час, в який усі, хто знаходиться у гробах, почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть; і вийдуть з могил — одні, хто чинив добро, для вічного, блаженного життя, інші, які чинили зло, для осудження».

Ученики Його запитали: «Скажи нам, коли це буде і яка ознака Твого (другого) пришестя і кінця світу?».

У відповідь на це Ісус Христос попередив їх, що раніше пришестя Його у славі на землі настануть такі тяжкі для людей часи, яких ще не бувало з початку світу. Будуть різні стихійні лиха, голод, моровиці, землетруси, часті війни. Примножаться беззаконня; віра ослабне; у багатьох охолоне любов одне до одного. З’явиться багато фальшивих пророків і вчителів, які спокушатимуть людей і розбещуватимуть їх згубними вченнями. Та спочатку буде проповідано Євангеліє Христове по всій землі, на свідчення усім народам.

Перед самим кінцем світу будуть великі страшні знамення на небі; море хвилюватиметься і збуриться; сум і відчай опанують людьми, так що вони тремтітимуть від страху і від очікування лиха для всього світу. В ті дні, після скорботи тієї сонце затьмариться, місяць не дасть свого світла, зірки спадуть з неба і сили небесні захитаються. Тоді з’явиться на небі знамення Ісуса Христа (хрест Його); тоді заплачуть усі племена земні (від страху суду Божого) і побачать Ісуса Христа, що йде на хмарах небесних із силою і славою великою. Як блискавка сяє на небі, від сходу до заходу (й одразу буває видимою скрізь), таким (видимим для всіх, раптовим) буде пришестя Сина Божого.

Про день і час Свого пришестя на землю Ісус Христос не сказав ученикам Своїм: «Про те знає лише Отець Мій Небесний», — сказав Він, — і вчив бути завжди готовими до зустрічі Господа.

(Див.: Ін 6, 24—29; Мф 24, 3—44; Мк 13, 3—37; Лк 17, 20—37; і 21, 7—36).

ПРИТЧА ПРО ДЕСЯТЬОХ ДІВ

Для того, щоб люди завжди були готові до зустрічі Господа, тобто до суду Божого, а отже, до смерті, бо смерть є початок суду Божого над людиною, Ісус Христос розказав притчу про десятьох дів. У цій притчі Господь уподібнив усіх нас десяти дівам, яких покликали на весілля. За східним весільним обрядом наречений ішов за нареченою, яка чекала на нього в домі свого батька. Подруги її, дівчата, із запаленими світильниками пізнього вечора повинні були зустріти молодого і привести до молодої.

«Уподібниться Царство Небесне десятьом дівам, — сказав Спаситель, — які, взявши світильники свої, вийшли назустріч женихові. П’ять із них були мудрі, а п’ять — нерозумні. Нерозумні, взявши світильники свої, не взяли з собою оливи. Мудрі ж взяли оливи в посудинах разом із світильниками своїми. А оскільки жених забарився, то всі задрімали і поснули. Опівночі ж почувся крик: «Ось жених іде, виходьте назустріч йому». Тоді встали всі діви та й приготували світильники свої. Нерозумні ж сказали мудрим: «Дайте нам вашої оливи, бо світильники наші гаснуть». А мудрі відповіли, кажучи: «А як і нам і вам не стане? Ідіть краще до продавців та й купіть собі». Коли ж пішли вони купувати, прийшов жених, і ті, які були готові, ввійшли з ним на весілля, і двері зачинилися.

Пізніше прийшли й інші діви і кажуть: «Господи! Господи! Відчини нам».

Він же сказав їм у відповідь: «Істинно кажу вам: не знаю вас» (тобто: ви Мені — чужі)

І, закінчуючи цю притчу, Спаситель сказав: «Отже, пильнуйте (тобто: будьте готові завжди), бо не знаєте ви ні дня, ні години, коли Син Людський прийде» (так називав Себе Спаситель)

До «нерозумних дів» подібні ті безтурботні люди, які знають, що їм треба з’явитися на суд Божий, але не готуються до нього, поки живуть на землі і поки не спіткала їх смерть; не каються у гріхах своїх і не чинять добрих справ.

Олива у світильниках означає добрі діла, особливо діла милосердні (допомога убогим).

Сон дів зображає смерть людей.

Прийде на землю (Жених) Суддя наш, Ісус Христос, і всіх мертвих розбудить від смертного сну, тобто воскресить. Яким кого застала смерть — готовим чи не готовим до суду Божого — таким він з’явиться перед судом Божим. Тоді безтурботним людям не буде від кого чекати собі допомоги, і вони почують від Христа гіркі слова: «Я не знаю вас; відійдіть від Мене».

(Див.: Мф 25, 1—13).

ПРИТЧА ПРО ТАЛАНТИ

Ще одну притчу щодо лінощів і недбальства наших сказав Ісус Христос. Один чоловік, відбуваючи в чужу країну, покликав рабів своїх і доручив їм своє майно. Одному він дав п’ять талантів, другому два таланти, іншому ж один талант, кожному за його можливостями; і відразу ж виїхав.

Той, хто отримав п’ять талантів, використав їх для справи і набув на них ще п’ять талантів. Так само вчинив і той, хто отримав два таланти, набувши на них ще два. Той же, хто отримав один, не побажав трудитися, пішов і закопав його в землю, і сховав срібло господаря свого.

Після довгого часу повернувся господар рабів своїх і вимагав від них звіту. Той, хто отримав п’ять талантів, приніс ще п’ять і, підійшовши до нього, сказав: «Господарю, п’ять талантів ти дав мені; ось ще п’ять талантів, які я здобув на них».

Господар сказав йому: «Гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря свого».

Підійшов також і той, хто отримав два таланти, і сказав: «Господарю, два таланти дав ти мені; ось інші два таланти, що я здобув на них».

Господар сказав йому: «Гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря свого».

Підійшов і той, хто отримав один талант, і сказав: «Господарю! Я знав тебе, жорстоку людину, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав; і, побоявшись, пішов і заховав талант твій у землю; ось тобі твоє».

А господар сказав йому у відповідь: «Лукавий рабе і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав; тоді треба було тобі віддати срібло моє купцям, і я, прийшовши, одержав би моє з прибутком. Отже, візьміть у нього талант і дайте тому, хто має десять талантів. Бо кожному, хто має, дасться і примножиться; а в того, хто не має, відніметься і те, що має. А негідного раба вкиньте у пітьму непроглядну; там буде плач і скрегіт зубів».

Розповівши цю притчу, Ісус Христос промовив: «Хто має вуха слухати, хай слухає!».
Ця притча означає: всі люди отримують від Господа різні дари, як-ось: життя, здоров’я, силу, душевні здібності, учення, дари Святого Духа, життєві блага тощо, щоб цими даруваннями служити Богу і ближнім. Усі ці дари Божі і розуміються у притчі як таланти. Бог же знає, скільки потрібно дати кожному за його здібностями, тому й отримують — хто більше, хто менше. Хто як скористався дарами Божими, в тому кожна людина має звітувати перед Господом при другому Його пришесті. Хто використав їх на користь собі й іншим, той дістане похвалу від Господа і вічні небесні радощі; а ліниві й байдужі люди будуть осуджені Господом на вічні страждання.

(Див.: Мф 25, 14—30; Лк 19, 11—28).

ПРО СТРАШНИЙ СУД

Про останній, Страшний Суд Свій над усіма людьми при другому Своєму пришесті Ісус Христос учив так. Коли прийде Син Людський у славі Своїй і всі святі ангели з Ним, тоді Він сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи; і Він відокремить одних людей від інших (вірних і добрих від безбожних і злих), подібно до того, як пастир відокремлює овець від козлів; і поставить овець (праведників) праворуч Себе, а козлів (грішників) ліворуч.

Тоді скаже Цар тим, що стоять праворуч від Нього: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу. Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене».

Тоді праведники запитають Його із смиренням: «Господи! Коли ми бачили Тебе голодним, і нагодували? Або спраглим, і напоїли? Коли ми бачили тебе подорожнім, і прийняли? Або нагим, і зодягли? Коли ми бачили Тебе недужим або у в’язниці, і прийшли до Тебе?».

І Цар скаже їм у відповідь: «Істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших (тобто для убогих людей), Мені зробили».

Потім Цар скаже і тим, які ліворуч: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його. Бо голодував Я, і ви не дали Мені їсти; спраглим був, і ви не напоїли Мене; був подорожнім, і не прийняли Мене; був нагим, і не зодягли Мене; недужим і у в’язниці, і не відвідали Мене».

Тоді і вони скажуть Йому у відповідь: «Господи! Коли ж ми бачили Тебе голодним, або спраглим, або подорожнім, або нагим, або недужим, або у в’язниці, і не послужили Тобі?».

Але Цар скаже їм: «Істинно кажу вам: не зробивши цього одному з менших цих, Мені не зробили».

І підуть вони на муки вічні, а праведники в життя вічне.

Великим і страшним буде цей день для кожного з нас. Тому і суд цей називається Страшним: відкриті будуть перед усіма наші діла, слова і найпотаємніші думки і бажання. Тоді вже ні на кого нам надіятися, бо Суд Божий праведний, і кожен отримає за ділами своїми.

(Див.: Мф 25, 31—46).

ВОСКРЕШЕННЯ ЛАЗАРЯ

Наближалося свято єврейської Пасхи, а з ним наставали й останні дні життя Ісуса Христа на землі. Злоба фарисеїв і начальників юдейських дійшла краю, закам’яніли серця їхні від заздрощів, властолюбства та інших пороків, і вони не хотіли прийняти лагідне й милосердне вчення Христа. Вони вичікували зручного моменту, щоб схопити Спасителя і віддати на смерть. І ось тепер їхній час наближався; наставала влада темряви, і Господь віддавався в руки людські.

У той час у селищі Вифанії захворів Лазар, брат Марфи і Марії. Господь любив Лазаря і сестер його і нерідко відвідував це благочестиве сімейство.

Коли ж Лазар захворів, Ісуса Христа не було в Юдеї. Сестри послали сказати Йому: «Господи, ось, кого Ти любиш, нездужає».

Ісус Христос, почувши це, сказав: «Ця недуга не на смерть, а на славу Божу, щоб через неї прославився Син Божий».

Пробувши ще два дні на тому місці, де знаходився, Спаситель сказав ученикам: «Підемо знову до Юдеї… Лазар, друг наш, заснув; але Я йду розбудити його».

Ісус Христос говорив їм про смерть Лазаря (про смертний сон його), а ученики думали, що Він говорить про сон звичайний, але оскільки сон під час хвороби є добрим знаком одужання, то вони сказали: «Господи, якщо заснув, то одужає».

Тоді Ісус Христос сказав їм просто: «Лазар помер; і Я радію за вас, що Я не був там (це для того), щоб ви увірували. Але ходімо до нього».

Коли Ісус Христос прийшов до Вифанії, то Лазар уже чотири дні був у гробі. Багато юдеїв з Єрусалима прийшли до Марфи і Марії, щоб утішити їх у скорботі.

Марфа першою довідалася про прихід Спасителя і поспішила назустріч. Марія ж у великій печалі сиділа вдома. Коли Марфа зустріла Спасителя, то сказала: «Господи! Якби Ти був тут, не помер би брат мій. Але й тепер знаю, що, коли чого Ти попросиш у Бога, дасть Тобі Бог».

Ісус Христос говорить їй: «Воскресне брат твій».

Марфа ж сказала Йому: «Знаю, що воскресне при воскресінні, в останній день» (тобто в день загального воскресіння, при кінці світу)

Тоді Ісус Христос сказав їй: «Я є воскресіння і життя; хто вірує у Мене, якщо і помре, оживе. І кожен, хто живе і вірує у Мене, не помре повік. Чи віриш цьому?».
Марфа відповіла Йому: «Так, Господи! Я вірую, що Ти Христос, Син Божий, Який гряде у світ».

Потім Марфа поспішила додому і тихо сказала сестрі своїй Марії: «Учитель тут і кличе тебе».

Марія, як тільки почула цю радісну звістку, швидко підвелась і пішла до Ісуса Христа. Юдеї, які були з нею в домі і втішали її, бачачи, що Марія поспіхом встала і вийшла, пішли за нею, думаючи, що вона пішла до братової могили — плакати там. Спаситель же ще не входив у село, але був на тому місці, де зустріла Його Марфа.

Марія прийшла до Ісуса Христа, впала до ніг Його і сказала: «Господи! Якби Ти був тут, не помер би брат мій».

Ісус Христос, побачивши Марію, яка плакала, та юдеїв, які прийшли з нею, Сам уболівав духом і зворушився. І сказав: «Де ви поклали його?».

Кажуть Йому: «Господи, піди й подивись!».

Ісус Христос заплакав.

Коли підійшли до гробу (могили) Лазаря — а це була печера, і вхід у неї було завалено каменем, — Ісус Христос сказав: «Візьміть камінь».

Марфа сказала Йому: «Господи! Вже смердить (тобто тіло розкладається), бо чотири дні, як він у гробі».

Ісус говорить їй: «Чи не сказав Я тобі, що, коли будеш вірувати, побачиш славу Божу?».
Камінь було відвалено.

Тоді Ісус звів очі до неба і сказав Богу Отцю Своєму: «Отче! Хвалу Тобі воздаю, що Ти почув Мене. Я і знав, що Ти завжди почуєш Мене; але сказав це для народу, який стоїть тут, щоб повірили, що Ти послав Мене».

Промовивши ці слова, Ісус Христос гучним голосом сказав: «Лазаре! Вийди геть».

І вийшов померлий з печери, загорнутий у погребальні пелени, і обличчя його було обв’язане хусткою (так євреї вбирали померлих)

Ісус Христос сказав їм: «Розв’яжіть його, нехай іде».

Тоді багато з юдеїв, що були там і бачили це чудо, увірували в Ісуса Христа. Дехто ж пішов до фарисеїв і розказав про вчинене Ісусом. Вороги Христові, первосвященики і фарисеї, занепокоїлись і, боячись, щоб увесь народ не увірував у Ісуса Христа, зібрали синедріон (раду) і вирішили вбити Ісуса Христа. Чутки про це велике чудо поширилися по всьому Єрусалиму. Багато юдеїв приходили в дім Лазаря, щоб побачити його, і, побачивши, увірували в Ісуса Христа. Тоді первосвященики вирішили вбити й Лазаря. Та Лазар, після воскрешення його Спасителем, жив ще довго і згодом став єпископом на острові Кіпр, у Греції.

(Див.: Ін 11, 1—57; 12, 9—11).
Це велике чудо Спасителя, воскрешення Лазаря, згадується православною Церквою у суботу на шостому тижні Великого посту (напередодні Вербної неділі).

УРОЧИСТИЙ ВХІД ГОСПОДА В ЄРУСАЛИМ

Невдовзі після воскрешення Лазаря, за шість днів до єврейської Пасхи, Ісус Христос звершив урочистий вхід в Єрусалим, щоб показати, що Він є істинний Христос Цар, і йде на смерть добровільно.

Наблизившись до Єрусалима, прибувши до селища Виффагії, до гори Елеонської, Ісус Христос послав двох учеників Своїх, сказавши: «Підіть у село, що прямо перед вами, і зразу знайдете прив’язану ослицю і осля з нею, на яке ніхто з людей ніколи не сідав; відв’яжіть їх і приведіть до Мене. І якщо хто скаже вам щось, відповідайте, що вони потрібні Господу; і одразу ж відішле їх».

Ученики пішли і вчинили так, як велів їм Ісус. Вони привели ослицю і ослятко, накрили його своїм одягом, і Ісус Христос сів на нього.

Між тим в Єрусалимі довідалися, що Ісус, воскресивши чотириденного Лазаря, іде в Єрусалим. Безліч людей, зібравшись звідусіль на свято Пасхи, вийшли Йому назустріч. Багато хто скидав із себе верхній одяг і розстилав Йому по дорозі; інші зрізали пальмові гілки, несли їх у руках і кидали на дорогу. І весь народ, супроводжуючи і зустрічаючи Його, на радощах вигукував: «Осанна (спасіння) Сину Давидовому! Благословенний Цар Ізраїлів, що гряде в ім’я Господнє! Осанна в вишніх!»

Наблизившись до Єрусалима, Спаситель зі скорботою дивився на нього. Він знав, що народ відкине Його — свого Спасителя, — і Єрусалим буде зруйновано. Ісус Христос заплакав над ним і сказав (місту): «О, коли б зрозуміло ти в цей твій день, що потрібне для твого миру (тобто спасіння твого)! Але це сховано нині від очей твоїх (тобто: ти вперто заплющуєш очі на все Боже благовоління, що посилається тобі). Бо прийдуть на тебе дні, і вороги твої оточать тебе валом, і візьмуть в облогу тебе, і стиснуть тебе звідусіль. І зруйнують тебе, і поб’ють дітей твоїх у тобі, і не залишать у тобі каменя на камені, бо ти не зрозуміло часу відвідин твоїх (тобто часу, коли Господь відвідає тебе)«.

Коли Ісус Христос увійшов до Єрусалима, усе місто схвилювалось, і запитували ті, хто не знав Його: «Хто це?».

Народ відповів: «Це — Ісус, пророк з Назарета Галилейського», і розповідали при цьому, що Він викликав з гробу Лазаря і воскресив його з мертвих.

Увійшовши в храм, Христос знову, як це вже було колись, вигнав з нього усіх продавців і покупців, кажучи їм: «Написано: дім Мій є дім молитви, а ви зробили його вертепом розбійників».

Сліпі й каліки обступили Його у храмі, і Він їх усіх зцілив. Народ, бачачи чудеса Ісуса Христа, став ще більше славити Його. Навіть малі діти, що були в храмі, вигукували: «Осанна Сину Давидовому!»

Первосвященики ж і книжники обурювались і сказали Йому: «Чуєш, що вони кажуть?».

Ісус Христос відповів їм: «А хіба ви ніколи не читали — з уст дітей і немовлят вчинив єси хвалу перед ворогами Твоїми?» (Пс. 8, 3).

Потім у наступні дні Ісус Христос учив у храмі, а ночі проводив за містом. Первосвященики, книжники і старійшини народу шукали нагоди погубити Його, та не знаходили, бо увесь народ невідступно слухав Його.

(Див.: Мф 21, 1—17; Мк 11, 1—19; Лк 19, 29—48; Ін 12, 12—19).
Урочистий вхід Господній в Єрусалим відзначається Св. Православною Церквою в останню неділю перед світлим святом Пасхи. Це одне з великих свят і називається ще Вербною неділею, бо в цей день за всенічною службою Божою (або за ранньою) віруючим роздають освячене віття верби та інших рослин. Тримаючи в руках перше весняне гілля, славимо Спасителя як Переможця смерті; бо Він воскрешав померлих і цього дня входив у Єрусалим для того, щоб умерти за наші гріхи і воскреснути, і тим спасти нас від вічної смерті і від вічних мук. Віття означає для нас знак перемоги Христа над смертю і нагадує нам про майбутнє воскресіння усіх нас із мертвих.

ТРОПАР СВЯТА
Загальне воскресіння перед Твоїм стражданням запевняючи, з мертвих воскресив єси Лазаря, Христе Боже. Тому і ми, як діти, несучи знамена перемоги, виголошуємо Тобі, Переможцеві смерті: осанна в вишніх, благословен, Хто йде в ім’я Господнє.

ПРИТЧА ПРО ЗЛИХ ВИНОГРАДАРІВ

Розмовляючи у храмі, Господь Ісус Христос звернувся до первосвящеників, книжників і старійшин народу і розповів їм таку притчу:

Один чоловік насадив виноградник, обгородив муром, викопав у ньому виностік, спорудив вежу і, віддавши його виноградарям, від’їхав.

А коли настав час збирання плодів, він послав своїх слуг до виноградарів, щоб забрати свої плоди. Але виноградарі, схопивши слуг його, кого побили, кого вбили, а кого побили камінням.

Ще послав він інших слуг, більше, ніж першого разу. Але й з ними вони вчинили так само.

Нарешті послав він до них єдиного сина свого, улюбленого, кажучи: «Посоромляться вони сина мого».

Та виноградарі, побачивши сина, стали перемовлятися між собою: «Це спадкоємець, ходімо вб’ємо його, і заволодіємо спадщиною його». І, схопивши його, вивели за виноградник і вбили.

Розповівши цю притчу, Спаситель запитав їх: «Отже, коли прийде господар виноградника, що він зробить з цими виноградарями?».

Вони відповіли Йому: «Злочинців цих покарає смертю, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддаватимуть йому плоди вчасно».

Господь Ісус Христос сказав: «Тому говорю вам, що відбереться у вас Царство Боже, і дане буде народові, який буде приносити плоди його».

Тоді первосвященики і фарисеї з книжниками зрозуміли, що Спаситель говорив про них. У гніві вони хотіли схопити Його, та злякалися народу, бо народ шанував Його як пророка.

(Див.: Мф 21; 33—46; Мк 12, 1—12; Лк 20, 9—16).

Пояснюється ця притча так. Господар — це Бог; виноградник — народ єврейський, обраний Богом для збереження істинної віри; мур навколо виноградника — Закон Божий, даний через Мойсея; виностік — пожертви (які в Старому Завіті прообразували хресну жертву Ісуса Христа); вежа — храм єрусалимський; виноградарі — первосвященики, книжники, начальники єврейського народу; слуги господаря — св. пророки; син господаря — Син Божий, Господь наш Ісус Христос.

Первосвященики, книжники і начальники, що отримали владу над єврейським народом, замість того, щоб готувати народ до прийняття Спасителя, використовували владу лише у своїх інтересах. Бог посилав їм пророків, але вони переслідували і вбивали їх, зробившись, таким чином, пророковбивцями, а згодом й апостоловбивцями. Спасителя ж свого вони відкинули і, вивівши із свого міста, розіп’яли. І тому забрано було від них Царство Боже і віддане іншому народові, Церкві Христовій, яка склалася з язичників.

ПРО ПОДАТОК КЕСАРЕВІ

Господь Ісус Христос продовжував навчати у храмі, а старійшини юдейські в цей час радилися між собою, яким чином спіймати Його на слові, аби звинуватити перед народом чи перед римською владою.

І ось, придумавши лукаве запитання, вони послали до Спасителя кількох фарисеїв (з молодих учнів своїх) та іродіан (які визнавали законність римської влади). Ті ж, прикинувшись благочестивими, улесливо звернулися до Нього: «Вчителю! Ми знаємо, що Ти справедливий і істинно путі Божої вчиш, і не прагнеш будь-кому догодити, бо не зважаєш ні на яку особу. Отже, скажи нам, як Тобі здається, чи годиться платити податі кесареві, чи ні?»

Вороги Христові, придумавши таке лукаве запитання, міркували так: якщо Ісус Христос у відповідь скаже, що платити податок необхідно, то цим Він викличе на себе обурення з боку народу, бо євреї визнавали своїм царем тільки Бога; вважати ж себе підданими чужого царя, притому язичника, на їхній погляд — річ беззаконна, противна Богу, і лише з примусу вони платили податок кесареві. Якщо ж Ісус Христос відповість, що сплачувати податок кесареві не слід, то в такому разі вони зразу звинуватять Його перед римським начальником як підбурювача народу проти римської влади, як противника кесаря.

Та Ісус Христос, знаючи їхнє лукавство, сказав їм: «Чого спокушаєте Мене, лицеміри? (Лицемір — людина, яка вдавано, заради вигоди намагається здаватися не такою, як є, зокрема побожною і доброчесною). Покажіть Мені монету, якою платиться податок».

Вони принесли Йому динарій.

Спаситель запитав: «Чиє це зображення і напис?».

Вони відповіли: «Кесаря».

Тоді Ісус Христос сказав їм: «Отже, віддавайте кесареві кесареве, а Боже — Богові». Тобто: віддавайте кесареві те, що ви отримуєте від нього, сплачуйте податок йому за все те, чим користуєтесь від нього (грішми, армією тощо), будьте покірні йому у всьому тому, що не противно Божим заповідям; сплата податку — законний обов’язок і необхідність. Але в той же час неухильно виконуйте все, чого Бог вимагає від вас у Своїх заповідях і з любов’ю служіть Йому, адже Богу ви зобов’язані своїм буттям, самим життям своїм.

Відповідь Спасителя здивувала усіх своєю мудрістю і незвичайною простотою так, що ті, хто запитував, замовкли і посоромлені відійшли від Нього.

(Див.: Мф 22, 15—22; Мк 12, 13—17; Лк 20, 19—26).

ПРО ВОСКРЕСІННЯ МЕРТВИХ

Після цього, змовившись заздалегідь, підійшли до Спасителя саддукеї, які кажуть, що не існує воскресіння мертвих. Вони задумали збентежити Його своїм запитанням і сказали: «Учителю! Мойсей сказав: «Коли хто помре, не маючи дітей, то брат його нехай візьме жінку його і відродить потомство брата свого». Було у нас семеро братів: перший, одружившись, помер, і, не маючи дітей, залишив дружину свою братові своєму; так само і другий, і третій — аж до сьомого; а після всіх померла і жінка. Отже, після воскресіння, кому з семи вона дружиною буде? Бо ж усі мали її».

Ісус Христос відповів їм: «Помиляєтесь, не знаючи Писання, ні сили Божої. Бо по воскресінні ні женяться, ні виходять заміж, а перебувають як ангели Божі на небесах. А про воскресіння мертвих хіба не читали ви сказаного вам Богом: «Я Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова; Бог не є Бог мертвих, а живих». (У той час Авраам, Ісаак і Яків вже не жили на землі; отже, якщо Бог усе ж називав Себе їхнім Богом, то, значить, вони для Нього живі, бо Він не може називати Себе Богом того, що не існує).

Народ знову дивувався мудрості у відповіді Ісуса Христа. Навіть дехто з книжників визнав: «Учителю, Ти добре сказав».

(Див.: Мф 22, 23—33; Мк 12, 18—27; Лк 20, 27—39).

ПРО БОЖЕСТВЕННЕ ДОСТОЇНСТВО МЕСІЇ ХРИСТА

Фарисеї ж, що стояли до цих пір на деякій відстані, зібралися разом і підійшли ближче до Ісуса Христа, але запитувати Його про щось не зважувались. Тоді Ісус Христос Сам, звернувшись до фарисеїв, запитав їх: «Що ви думаєте про Христа? Чий Він Син?» Фарисеї ж одразу відповіли Йому: «Давидів»

Слово «син» означало у євреїв не лише сина у власнім сенсі, але й нащадка; тому вислів «Син Давидів» означає — нащадок Давидів.

Ісус Христос знову запитав: «То як же Давид, у Дусі Божому, зве Його Господом, кажучи: «сказав Господь Господеві моєму: сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх підніжжям ніг Твоїх?» Отже, якщо Давид зве Його Господом, то як же Він син йому.

І ніхто не зміг відповісти ні слова. Фарисеї, розуміючи Писання не за духом та істиною, не розуміли, що Христос як Боголюдина — нащадок Давидів лише тілом Своїм, а за Божеством Своїм Він був завжди, бо Він — Син Божий, від віку Сущий.

З того дня ніхто вже не смів запитувати Його.

Ось так було посоромлено вчену гордість людську перед Божественною премудрістю Спасителя. І безліч людей з насолодою слухали Його.

(Див.: Мф 22, 41—46; 23; Мк 12, 35—40; Лк 20, 41—47).

Тоді Ісус Христос звернувся до учеників Своїх і народу і в грізній промові привселюдно викрив лицемірство фарисеїв та книжників і провістив їм велике горе.

Ісус Христос зі скорботою говорив: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо ви і самі не входите, і тим, хто входить, не даєте увійти..

Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмина, а облишили те, що є найважливіше в Законі: суд, милість і віру; це належало робити, і того не залишати. Вожді сліпі, що відціджуєте комара, а верблюда поглинаєте!» (Тобто, що вони пильнують за дрібницями, а важливе випускають з уваги).

Це було останнє настановлення Господа, остання спроба спасти їх від страшного осуду. Та на їхніх обличчях не було каяття, а була прихована злоба проти Спасителя.

(Див.: Мф 23, 13—28).

ЛЕПТА ВДОВИ

При вході у храм Єрусалимський стояла скринька, куди богомольці кидали свої добровільні пожертви на храм. Iсус Христос сів навпроти скриньки і спостерігав, як народ кладе гроші (свої пожертви) у скриньку. Чимало багатих людей щедро давали пожертви на храм.

Підійшла до скриньки одна бідна вдова і поклала туди дві лепти, що складає малу римську монету кодрант. На такий дарунок люди майже не звертали уваги.

Але Серцевидець Господь вказав ученикам Своїм саме на цю скромну пожертву убогої жінки. Покликавши учеників до себе, Спаситель сказав їм: «Істинно кажу вам, що ця вбога вдова поклала більше за всіх, хто клав у скарбницю, бо всі клали з достатку свого, а вона із злиднів своїх поклала все, що мала, весь прожиток свій», тобто поклала останнє, що в неї було і таким чином посвятила Богові усе, що мала.

(Див.: Мк 12, 41—44; Лк 21; 1—4).

ІУДИНА ЗРАДА

На четвертий день після Свого урочистого входу в Єрусалим Ісус Христос сказав ученикам Своїм: «Ви знаєте, що через два дні буде Пасха, і Син Людський виданий буде на розп’яття».

Цього ж дня, тобто у середу, первосвященики, книжники і старійшини народу зібрались у первосвященика Каяфи і радились, як би їм знищити Ісуса Христа. На цій раді вони вирішили взяти Ісуса Христа хитрощами і вбити Його, але не у свято (тоді збирається багато народу), щоб не було заворушення в народі.

Один з дванадцяти апостолів Христових, Іуда Іскаріотський, був дуже жадібний до грошей; і вчення Христове не виправило його душі. Він прийшов до первосвящеників і сказав: «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» Вони зраділи і запропонували йому тридцять срібників.

Відтоді Іуда шукав слушної нагоди, щоб видати Ісуса Христа не при народі.

(Див.: Мф 26, 1—5 і 14—16; Мк 14, 1—2 і 10—11; Лк 22, 1—6).

ТАЙНА ВЕЧЕРЯ

На п’ятий день після входу Господа в Єрусалим, тобто, по-нашому, в четвер (а в п’ятницю увечері належало заколоти пасхальне ягня), ученики запитали Ісуса Христа: «Де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?».

Ісус Христос сказав їм: «Підіть до міста, і зустрінеться вам чоловік, який нестиме глек води, підіть за ним, і куди він увійде, скажіть господареві дому того, що Учитель каже — де світлиця, в якій Я споживатиму паску з Моїми учениками? Він покаже вам велику, прибрану і готову горницю; там приготуйте нам».

Сказавши це, Спаситель послав двох учеників Своїх — Петра й Іоана. Вони пішли, і все відбулося так, як сказав Спаситель; і приготували пасху.

Увечері того дня Ісус Христос, знаючи, що Його буде видано цієї ж ночі, прийшов з дванадцятьма апостолами Своїми в приготовану світлицю. Коли всі возлягли за столом, Ісус Христос сказав: «Дуже бажав Я цю паску їсти з вами перш ніж зазнаю страждань. Бо кажу вам, що не буду вже більше їсти її, доки вона не сповниться в Царстві Божому». Потім встав, зняв із Себе верхній одяг, обв’язався рушником, налив в умивальницю води і почав омивати ноги ученикам і обтирати рушником, яким був підперезаний.

Обмивши ноги ученикам, Ісус Христос надів одяг Свій, возліг і сказав їм: «Чи знаєте, що Я зробив вам? Ви називаєте Мене Учителем і Господом. Отже, якщо Я, Господь і Учитель, умив вам ноги, то і ви повинні вмивати ноги один одному. Бо Я дав вам приклад, щоб і Ви робили так само, як Я зробив вам».

Цим прикладом Господь засвідчив не лише Свою любов до учеників Своїх, але й навчив їх смиренню, тобто не вважати за приниження для себе служити будь-кому, хай навіть і нижчій за себе людині.

Після споживання старозавітної паски єврейської, Ісус Христос установив на цій вечері Таїнство Святого Причастя. Тому й називається вона «тайною вечерею».

Ісус Христос, узявши хліб, благословив його, розламав на частини і, даючи ученикам, сказав: «Прийміть, споживайте; це є Тіло Моє» (що за вас віддається на страждання і смерть, для прощення гріхів). Потім узяв чашу з виноградним вином, благословив, подякував Богу Отцю за всі Його милості до роду людського і, подаючи ученикам, промовив: «Пийте з неї всі, це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів»

Ці слова означають, що у вигляді хліба й вина Спаситель подав те саме Тіло Своє і ту саму Кров, які на другий день після цього Він віддав на страждання і смерть за наші гріхи. Як хліб і вино стали Тілом і Кров’ю Господа, — це таємниця, незбагненна навіть для ангелів, тому і називається таїнством

Причастивши апостолів, Господь дав заповідь завжди здійснювати це таїнство, чинити на спомин про Нього. Це таїнство здійснюється у нас і тепер і здійснюватиметься до кінця віку за богослужінням, що називається літургією

Під час тайної вечері Спаситель сповістив апостолів, що один з них видасть Його. Вони ж дуже засмутилися і, розгублено перезираючись між собою, у страху запитували один за одним: «Чи не я, Господи?» Іуда теж запитав: «Чи не я, Учителю?» Спаситель говорить йому: «Ти сказав». Іоан же возлежав поряд зі Спасителем. Петро подав знак, щоб він запитав, про кого сказав Господь. Іоан, припавши до грудей Спасителя, тихо запитав: «Господи! Хто це?» Ісус Христос так само тихо відповів: «Той, кому Я, вмочивши, подам хліба». І, вмочивши шматок хліба в миску, Він подав його Іуді Іскаріотському, сказавши: «Що робиш, роби швидше». Та ніхто не зрозумів, до чого Спаситель сказав йому це. Оскільки ж в Іуди була скринька з грішми, то ученики подумали, що Ісус Христос посилає його купити щось на свято чи роздати милостиню убогим. Іуда, взявши той хліб, одразу ж вийшов. Була вже ніч.

Ісус Христос, розмовляючи й далі із учениками Своїми, сказав: «Діти! Недовго вже бути Мені з вами! Заповідь нову вам даю: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного. З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою… Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе (віддасть життя своє) за друзів своїх. Ви — друзі Мої, якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам».

Під час бесіди Ісус Христос прорік ученикам, що всі вони спокусяться через Нього цієї ж ночі — усі розбіжаться, залишивши Його одного, «бо написано: уражу пастиря, і розбіжаться вівці отари».

Апостол Петро сказав: «Якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь».

Тоді Спаситель сказав йому: «Істинно кажу тобі, що в цю ніч, перше ніж проспіває півень, ти тричі зречешся Мене і скажеш, що не знаєш Мене».

Та Петро ще більше став запевняти, кажучи: «Хоч би мені довелось і вмерти з Тобою, не зречуся Тебе».

Те саме казали й інші апостоли. Спасителеві слова дуже засмутили їх.

Втішаючи їх, Господь сказав: «Нехай не сповнюється смутком серце ваше, віруйте в Бога (Отця) і в Мене (Сина Божого) віруйте».

Спаситель обіцяв ученикам Своїм послати від Отця Свого іншого Утішителя та Вчителя замість Себе — Святого Духа. Він сказав, що вблагає Отця, і Він дасть їм іншого Утішителя, Духа істини, Якого світ не може прийняти, тому що не бачить Його і не знає Його; а вони знають Його, бо Він з ними перебуває і в них буде (тобто Дух Святий перебуватиме з усіма істинно віруючими в Ісуса Христа — в Церкві Христовій). Ще недовго, і світ вже не побачить Спасителя; але ученики побачать Його; бо живе Він (тобто Він є життя; і смерть не може перемогти Його), — і вони жити будуть».

А далі Ісус Христос сказав ученикам Своїм: «Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене. Також і ви будете свідчити, бо ви спочатку зі Мною» (Ін 15, 26—27) Ісус Христос провістив також ученикам Своїм, що багато зла і бід вони зазнають від людей за те, що вірують у Нього. «У світі сумувати ви будете; але будьте мужніми, — сказав Спаситель. — Я переміг світ» (тобто переміг зло у світі).

Бесіду Свою Ісус Христос закінчив молитвою за учеників Своїх і за всіх, хто віруватиме в Нього, щоб Отець Небесний зберіг їх усіх у твердій вірі, в любові і в однодушності (у єдності) між собою.

Коли Господь закінчив вечерю, підвівся Він і одинадцять учеників Його і, проспівавши псалми, пішли за потік Кедрон, на гору Елеонську, в Гефсиманський сад.

(Див.: Мф 26, 17—35; Мк 14, 12—31; Лк 22, 7—39; Ін 13; 14; 15; 16;17;18, 1).

МОЛИТВА ІСУСА ХРИСТА В САДУ ГЕФСИМАНСЬКОМУ І ВЗЯТТЯ ЙОГО ПІД ВАРТУ

Увійшовши в сад Гефсиманський, Ісус Христос сказав ученикам Своїм: «Посидьте тут, поки я помолюсь!» Сам же, взявши із Собою Петра, Якова та Іоана, пішов у глибину саду; і почав сумувати й журитися. Тоді говорить їм: «Сумна душа Моя смертельно; почекайте тут і пильнуйте зі Мною!».

І, відійшовши трохи від них, Він припав до землі, молився і казав: «Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця (тобто близькі страждання); втім, не як Я хочу, а як Ти».

Помолившись так, Ісус Христос повернувся до трьох учеників і побачив, що вони сплять. Він сказав їм: «То не змогли ви й однієї години попильнувати зі Мною? Пильнуйте й моліться, щоб не зазнати спокуси». І, відійшовши, молився, промовляючи майже ті самі слова.

Потім знову повернувся до учеників, і знову знайшов їх сплячими; очі в них обважніли, і вони не знали, що Йому відповідати.

Ісус Христос відійшов від них і молився утретє, сказавши ті самі слова. З’явився Йому ангел і підбадьорив Його. Сум, що охопив Його, і душевні муки Його були такі великі, а молитва — така щира, що з лиця Його падали на землю краплини кривавого поту.

Закінчивши молитву, Спаситель встав, підійшов до учеників, що спали, і сказав: «Ви все ще спите й відпочиваєте; ось наблизився час, і Син Людський видається в руки грішників. Встаньте, підемо, ось наблизився той, хто зраджує Мене».

У цей час прийшов у сад Іуда, зрадник, з натовпом людей, які йшли зі смолоскипами, кілками і мечами; це були воїни і служителі, послані первосвящениками і фарисеями схопити Ісуса Христа. Іуда домовився з ними: «Кого я поцілую, Той і є, беріть Його».

Підійшовши до Ісуса Христа, Іуда сказав: «Радуйся, Учителю!» І поцілував Його.

Ісус Христос сказав йому: «Друже, для чого ти прийшов? То ти поцілунком Сина Людського видаєш?» Ці слова Спасителя були для Іуди останнім закликом до покаяння.

Потім Ісус Христос, знаючи все, що з Ним буде, підійшов до натовпу і сказав: «Кого шукаєте?».

Йому відповіли: «Ісуса Назорея».

Спаситель говорить їм: «Це Я».

Від цих слів воїни і слуги з остраху подалися назад і попадали на землю. Коли ж отямилися від страху і підвелися, то в сум’ятті намагалися схопити учеників Христових.

Спаситель знову сказав: «Кого шукаєте?».

Вони відповіли: «Ісуса Назорея».

«Я сказав вам, що це Я, — промовив Спаситель. — Отже, якщо Мене шукаєте, залиште цих (учеників), нехай ідуть».

Воїни і слуги, підійшовши, обступили Ісуса Христа. Апостоли хотіли оборонити свого Учителя. Петро, маючи при собі меч, витяг його і вдарив ним слугу первосвященика, на ім’я Малх, і відсік йому праве вухо.

Та Ісус Христос сказав Петрові: «Сховай меч у піхви; бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть (тобто, хто підніме меч проти іншого, той сам загине від меча); чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він дасть Мені легіони ангелів? Невже Мені не пити чаші (страждань), яку дав Мені Отець (для спасіння людей)?».

Промовивши це, Ісус Христос, доторкнувшись до вуха Малха, зцілив його і добровільно віддав Себе у руки Своїх ворогів.

У натовпі слуг були також і начальники юдейські. Ісус Христос, звертаючись до них: сказав: «Ніби на розбійника вийшли ви з мечами та киями, щоб узяти Мене; кожного дня сидів Я з вами, навчаючи, у храмі і ви не брали Мене. Це ж усе сталося, щоб збулися Писання пророків».

Воїни ж, зв’язавши Спасителя, повели Його до первосвящеників. Тоді апостоли, залишивши Спасителя, у страху порозбігались. Тільки двоє з них, Іоан та Петро, здалеку йшли за Ним.

(Див.: Мф 26, 36—56; Мк 14, 32—52; Лк 22, 40—53; Ін 18, 1—12).

СУД НАД ІСУСОМ ХРИСТОМ У ПЕРВОСВЯЩЕНИКІВ

Спочатку воїни привели зв’язаного Ісуса Христа до старого первосвященика Анни, тестя Каяфи, який на той час вже не служив у храмі і жив у спокої. Цей первосвященик допитував Ісуса Христа про вчення Його та учеників Його, щоб знайти якусь провину у Ньому.

Спаситель відповідав йому: «Я говорив світові відкрито. Я завжди навчав у синагогах і в храмах, де завжди юдеї сходяться, і таємно не говорив нічого. Чого запитуєш Мене? Запитай тих, які чули, що Я говорив їм: ось ці знають, що Я говорив».

Один слуга первосвященика, що стояв поблизу, вдарив Спасителя по щоці і сказав: «Так відповідаєш Ти первосвященикові?».

Господь, звернувшись до нього, сказав на це: «Якщо Я сказав зле, то доведи, що зле; а коли добре, за що Ти б’єш Мене?».

Після допиту первосвященик Анна відіслав зв’язаного Ісуса Христа до зятя свого, первосвященика Каяфи.

Каяфа ж у той рік був первосвящеником, служачи в храмі. Він порадив у синедріоні вбити Ісуса Христа, сказавши: «Ви нічого не знаєте і не подумаєте, що краще нам, щоб одна людина померла за людей, ніж щоб увесь народ загинув».

Св. апостол Іоан, вказуючи на поважність священицького сану, пояснює, що, незважаючи на свій злочинний задум, первосвященик Каяфа невільно пророкує про Спасителя, що Йому належить постраждати для визволення людей. Тому апостол Іоан і говорить: «Це сказав же він (Каяфа) не сам від себе, але будучи первосвящеником у тому році, прорік, що Ісус помре за народ». При цьому додає: «І не тільки за народ (тобто за юдеїв, бо Каяфа казав лише про юдейський народ), але й щоб і розпорошених дітей Божих (тобто язичників) зібрати воєдино» (Ін 11, 49—52).

Тієї ночі у первосвященика Каяфи зібралося багато членів синедріону (синедріон, як верховне судилище, згідно з законом, мав збиратися у храмі і неодмінно вдень). Прийшли також старійшини і книжники юдейські. Усі вони вже заздалегідь змовились ухвалити Ісусові Христу смертний вирок. Але для цього їм потрібно було знайти якусь провину, гідну смерті. Оскільки ж ніякої провини не знаходилося за Ним, то вони вишукували лжесвідків, які б неправдиво свідчили на Ісуса Христа. Багато таких лжесвідків приходило. Та вони не могли нічого сказати, за що можна було б засудити Ісуса Христа. Насамкінець виступили двоє ось з таким лжесвідченням: «Ми чули, як Він сказав: Я зруйную храм цей, руками збудований, і за три дні зведу інший, нерукотворний». Але й таке свідчення не було достатнім для того, аби віддати Його на смерть. На всі ці лжесвідчення Ісус Христос не відповідав.

Первосвященик Каяфа встав і запитав Його: «Чому ж нічого не відповідаєш, що вони проти Тебе свідчать?».

Ісус Христос мовчав.

Каяфа сказав: «Заклинаю Тебе Богом Живим, скажи нам, чи Ти Христос, Син Божий?».

На це запитання Ісус Христос відповів: «Ти сказав; але кажу вам: віднині побачите Сина Людського, Який сидить праворуч Сили (Божої) і гряде на хмарах небесних».

Тоді Каяфа розідрав одежу свою (на знак обурення та жаху) і сказав: «Навіщо нам ще свідки? Ось тільки що ви чули хулу Його (тобто Він, будучи людиною, називає Себе Сином Божим). Як вам здається?».

Вони ж усі в один голос відповіли: «Повинен умерти».

Після цього Ісуса Христа віддали до світанку під варту. Дехто плював Йому в лице. Люди, що тримали Його, глузували з Нього і били Його. Деякі ж, затуляючи Йому обличчя, били по щоках і, насміхаючись, казали: «Проречи нам, Христе, хто вдарив Тебе?» Усі ці образи Господь переносив смиренно, не відповідаючи.

(Див.: Мф 26, 57—68; 27, 1; Мк 14, 53—65; Лк 22, 54, 63—71; Ін 18, 12—14, 19—24).

ЗРЕЧЕННЯ АПОСТОЛА ПЕТРА

Коли Ісуса Христа повели на суд до первосвящеників, апостол Іоан, який був знайомий первосвященикові, увійшов у двір, а Петро залишився за брамою. Потім Іоан, сказавши служниці, увів у подвір’я і Петра.

Служниця, побачивши Петра, сказала йому: «Чи ти не з учеників Цього Чоловіка (Ісуса Христа)?».

Петро відповів: «Ні».

Ніч була холодна. Слуги розклали надворі багаття й грілися. Петро теж грівся біля вогню разом з ними.

Незабаром інша служниця, побачивши Петра, що виходив за ворота, сказала слугам: «І цей був з Ісусом Назореєм».

Та Петро знову відрікся з клятвою: «Не знаю Цього Чоловіка».

Через деякий час слуги, стоячи у дворі, знову стали говорити Петрові: «Справді, і ти був з Ним; бо й мова твоя викриває тебе: ти галилеянин». Тут підійшов родич того самого Малха, якому Петро відсік вухо, і сказав: «Чи не тебе я бачив з Ним у саду Гефсиманському?».

Петро ж почав клястися і божитися, що не знає цього Чоловіка, про Якого йому говорять.

У цей час заспівав півень, і згадав Петро слова Спасителя: «Перше ніж проспіває півень, тричі зречешся Мене». В цю хвилину Господь, перебуваючи серед варти, повернувся у бік Петра і поглянув на нього. Погляд Господа проник у серце Петра; сором і покаяння оволоділи ним і, вийшовши геть із двору, він гірко заплакав за свій тяжкий гріх.

З тієї хвилини Петро ніколи не забував свого падіння. Святий Климент, Петрів ученик, розповідає, що Петро впродовж усієї решти життя, як тільки вночі заспіває півень, ставав на коліна і, обливаючись слізьми, каявся у своїм зреченні, хоча й Сам Господь, невдовзі після воскресіння Свого, простив його. Збереглося і давнє передання, що очі апостола Петра були червоними від частого і гіркого плачу.

(Див.: Мф 26, 69—75; Мк 14, 66—72; Лк 22, 55—62; Ін 18, 15—18, 25—27).

ПОГИБЕЛЬ ІУДИ

Настав ранок п’ятниці. Первосвященики із старійшинами та книжниками негайно зібралися на раду. Вони привели Ісуса Христа і знову засудили Його на смерть за те, що Він називає Себе Христом, Сином Божим.

Коли зрадник Іуда довідався, що Ісуса Христа засуджено на смерть, то зрозумів усю мерзенність свого вчинку. Він, мабуть, не очікував такого вироку, або припускав, що Христос не допустить цього, визволиться від ворогів чудесним способом. Іуда зрозумів, до чого довело сріблолюбство. Болісне каяття оволоділо його душею. Він пішов до первосвящеників і старійшин і повернув їм тридцять срібників, кажучи: «Згрішив я, зрадивши кров невинну» (тобто віддав на смерть невинну Людину).

Вони ж сказали йому: «Що нам до того? Гляди сам» (тобто сам відповідай за свої вчинки).

Та не побажав Іуда смиренно покаятися в молитві і сльозах перед милосердним Богом. Холод відчаю та зневіри охопив його душу. Він кинув срібники у храмі перед священиками і вийшов. Потім пішов і удавився (тобто повісився).

Первосвященики, забравши срібники, сказали: «Не дозволено класти їх у скарбницю церковну, тому що це ціна крові».

Порадившись, вони купили на ці срібники землю в одного гончара для поховання подорожніх. Відтоді аж до сьогодні та земля (кладовище) і називається по-єврейськи Акелдама, тобто: «земля» крові.

Так справдилося пророкування Єремії, який говорив: «І взяли тридцять срібників, ціну Оціненого, Якого оцінили сини Ізраїля, і дали їх за землю гончареву».

(Див.: Мф 27, 3—10).

ІСУС ХРИСТОС НА СУДІ У ПИЛАТА

Первосвященики і начальники єврейські, засудивши Ісуса Христа на смерть, самі не могли виконати свого вироку без згоди римського правителя країни (ігeмона або претора) в Юдеї. В цей час римським правителем в Юдеї був Понтій Пилат

З нагоди свята Пасхи Пилат перебував у Єрусалимі і жив недалеко від храму, в преторії, тобто в будинку головного судді, претора. Перед преторією було викладено кам’яний майданчик, який називався ліфостротон, а по-єврейськи гаввафа

Рано-вранці, тієї ж п’ятниці, первосвященики і начальники юдейські привели зв’язаного Ісуса Христа на суд до Пилата, щоб він затвердив смертний вирок. Та самі не пішли в преторію, щоб не осквернитися перед Пасхою, якщо увійдуть у дім язичника.

Пилат вийшов до них і, побачивши членів синедріону, запитав їх: «У чому ви звинувачуєте Чоловіка Цього?».

Вони відповідали: «Якби Він не був злочинець, ми не видали б Його тобі».

Пилат сказав їм: «Візьміть Його ви, і за законом вашим судіть Його».

Вони ж сказали йому: «Нам не дозволено віддавати на смерть нікого». І почали звинувачувати Спасителя, кажучи: «Він розбещує народ і забороняє давати податок кесареві, називаючи Себе Христом Царем».

Пилат запитав Ісуса Христа: «Ти Цар Юдейський?».

Ісус Христос відповів: «Ти кажеш».

Коли ж первосвященики і старійшини звинувачували Спасителя, Він не відповідав.

Пилат сказав Йому: «Чи не чуєш, скільки свідчать проти Тебе?».

Але й на це Спаситель нічого не відповів, так що Пилат був здивований.

Потім Пилат увійшов у преторію і, покликавши Ісуса, знову запитав Його: «Чи не Ти Цар Юдейський?».

Ісус Христос сказав йому: «Чи від себе ти говориш це, чи інші сказали тобі про Мене?» (тобто: чи сам ти так думаєш, чи ні?).

«Хіба я юдей? — відповів Пилат. — Твій народ і первосвященики видали Тебе мені; що Ти зробив?».

Ісус Христос сказав: «Царство Моє не від світу цього: якби від світу цього було Моє Царство, то слуги (піддані) Мої змагалися б за Мене, щоб Я не був виданий юдеям; але нині Царство Моє не звідси».

«Отже, Ти Цар?» — запитав Пилат.

Ісус Христос відповів: «Ти говориш, що Я Цар. Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб засвідчити істину; кожен, хто від істини, слухається голосу Мого».

З цих слів Пилат побачив, що перед ним стоїть проповідник істини, вчитель народу, а не бунтівник, який іде супроти влади римлян. Пилат сказав Йому: «Що є істина?» І, не чекаючи відповіді, вийшов до юдеїв на ліфостротон й оголосив: «Я ніякої провини не знаходжу в Ньому».

Первосвященики і старійшини уперто наполягали на своєму, кажучи, що Він підбурює народ, навчаючи по всій Юдеї, починаючи з Галилеї.

Пилат, почувши про Галилею, запитав: «Хіба Він галилеянин?» І довідавшись, що Ісус Христос з Галилеї, він повелів відвести Його на суд до галилейського царя Ірода, який, з нагоди Пасхи, був також в Єрусалимі. Пилат був радий відійти від цього неприємного суду.

(Див.: Мф 27, 2, 11—14; Мк 15, 1—5: Лк 23, 1—7; Ін 18, 28—38).

ІСУС ХРИСТОС НА СУДІ У ЦАРЯ ІРОДА

Цар галилейський Ірод Антипа, який стратив Іоана Хрестителя, багато чув про Ісуса Христа і давно бажав побачити Його. Коли до нього привели Ісуса Христа, він дуже зрадів, сподіваючись побачити від Нього якесь знамення. Ірод ставив Йому багато запитань, та Господь нічого не відповідав йому. Первосвященики ж і книжники стояли і наполегливо звинувачували Його.

Тоді Ірод, разом із своїми воїнами, зневаживши Його і познущавшись з Нього, вдягнув Спасителя у світлий одяг (на знак його невинності) і відіслав назад до Пилата.

З того дня Ірод і Пилат стали друзями, бо раніше вони ворогували один з одним.

(Див.: Лк 23, 812).

ОСТАННІЙ СУД НАД ІСУСОМ ХРИСТОМ У ПИЛАТА

Коли знову привели Господа Ісуса Христа до Пилата, то вже біля преторії зібралося багато народу, начальників і старійшин.

Пилат, скликавши первосвящеників, начальників і народ, сказав їм: «Ви привели до мене Чоловіка Цього, Який ніби розбещує народ; і ось я перед вами допитав і не знайшов Чоловіка Цього винним ні в чому з того, в чому ви звинувачуєте Його. Я відсилав Його до Ірода, але й він також нічого не знайшов у Ньому вартого смерті. Отже, краще я покараю Його і відпущу».

У євреїв був звичай звільняти на свято Пасхи одного в’язня, якого вибирав народ. Пилат, користуючись цією нагодою, сказав народові: «Є у вас звичай, щоб я одного в’язня відпускав вам на Пасху; чи хочете, відпущу вам Царя Юдейського?» Пилат був упевнений, що народ проситиме за Ісуса, бо знав, що начальники видали Ісуса Христа із заздрощів та злоби.

Коли Пилат сидів на судилищі, дружина його прислала до нього сказати: «Не роби нічого Праведникові Тому, бо я багато потерпіла сьогодні уві сні через Нього».

Але первосвященики і старійшини підмовили народ просити звільнення Варавви. Варавва ж був розбійником, якого посадили у в’язницю, разом зі спільниками, за бунт і вбивство. Тоді народ, навчений старійшинами, став кричати: «Відпусти нам Варавву!».

Пилат, бажаючи відпустити Ісуса, вийшов і, підвищивши голос, сказав: «Кого хочете, щоб я відпустив вам: Варавву чи Ісуса, званого Христом?».

Усі закричали: «Не Його, а Варавву!».
Тоді Пилат запитав їх: «Що ж хочете, щоб я вчинив з Ісусом, нареченим Христом?».
Вони закричали: «Розіпни Його, розіпни!».
Пилат знову сказав їм: «Яке ж зло вчинив Він? Я нічого, вартого смерті, не знайшов у Ньому. Отже, покаравши Його, відпущу».

Але вони ще більше кричали: «Розіпни Його! Хай буде розіп’ятий Він!».
Тоді Пилат, намагаючись викликати у народу співчуття до Христа, повелів воїнам бити Його. Воїни відвели Ісуса Христа у двір і, роздягши Його, жорстоко били. Потім вдягли на Нього багряницю (коротку червону одежу без рукавів, яка застібувалася на правому плечі) і, сплівши вінець з колючого терну, поклали Йому на голову, і дали Йому у праву руку тростину замість царського жезла. І стали глузувати з Нього. Вони ставали на коліна, кланялись Йому і говорили: «Радуйся, Царю Юдейський!» Плювали на Нього і, взявши тростину, били по голові і лицю Його.

Потім до юдеїв вийшов Пилат і сказав: «Ось я виводжу Його до вас, щоб ви знали, що я не знаходжу в Ньому ніякої провини».

Тоді вийшов Ісус Христос у терновім вінці і в багряниці.

Пилат сказав їм: «Ось Чоловік!» Цими словами Пилат ніби хотів сказати: «Погляньте, який Він змучений і зганьблений», гадаючи, що євреї зглянуться над Ним. Та не такі були вороги Христові.

Коли первосвященики і слуги побачили Ісуса Христа, то знову закричали: «Розіпни, розіпни Його».

А Пилат казав їм: «Візьміть Його ви, і розіпніть; бо я не знаходжу в Ньому провини».

Юдеї відповіли йому: «Ми маємо закон, і за законом нашим Він повинен умерти, тому що зробив Себе Сином Божим».

Почувши такі слова, Пилат ще більше злякався. Він увійшов з Ісусом Христом у преторію і запитав Його: «Звідки Ти?».
Та Спаситель не відповів.

Пилат говорить Йому: «Чи мені не відповідаєш? Хіба не знаєш, що я маю владу розіп’ясти Тебе і владу маю відпустити Тебе?».
Тоді Ісус Христос відповів йому: «Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було тобі дано звище. Тому більший гріх на тому, хто видав Мене тобі».

Після цієї відповіді Пилат ще більше бажав визволити Ісуса Христа. Та юдеї кричали: «Якщо відпустиш Його, ти не друг кесареві; всякий, хто робить себе царем, противиться кесареві».

Пилат, почувши такі слова, вирішив краще видати на смерть невинну Людину, ніж самому опинитися в немилості імператора.

Тоді Пилат вивів Ісуса Христа, сам сів на судне місце, яке було на ліфостротоні, і сказав юдеям: «Це Цар ваш!».

Та вони закричали: «Візьми, візьми і розіпни Його!».

Пилат говорить їм: «Чи розіпну Царя вашого?».

Первосвященики відповіли: «Немає в нас царя, крім кесаря».

Пилат, бачачи, що нічого не допомагає, а галас збільшується, взяв води, умив свої руки перед народом і сказав: «Не винний я у Крові Праведника Цього; дивіться ви» (тобто: нехай ця провина на вас упаде).

Відповідаючи йому, увесь народ єврейський в один голос сказав: «Кров Його на нас і на дітях наших». Так євреї самі прийняли на себе і навіть на потомство своє відповідальність за смерть Господа Ісуса Христа.

Тоді Пилат відпустив їм розбійника Варавву, а Ісуса Христа видав їм на розп’яття.

(Див.: Мф 27, 15—26; Мк 15, 6—15; Лк 23, 13—25; Ін 18, 39—40; 19, 1—16).

ХРЕСНИЙ ШЛЯХ ІСУСА ХРИСТА НА ГОЛГОФУ

Після того, як Ісуса Христа було засуджено на розіп’яття, Його віддали воїнам. Ті ж, узявши Його, знову знущалися і глумилися з Нього. Насміявшись, вони зняли з Нього багряницю й зодягли у власний одяг. Засудженим на розіп’яття належало самим нести хрест свій, тому воїни поклали на плечі Спасителю хрест Його і повели на місце, призначене для розіп’яття. Це був пагорб, який називали Голгофою, або Лобним місцем. Голгофа знаходилася на захід від Єрусалима, неподалік від міської брами, яка називалася Судною.

За Ісусом Христом ішло безліч народу. Дорога була дуже нерівною. Змучений побоями і катуваннями, втомлений душевними стражданнями, Ісус Христос ледве йшов, кілька разів падаючи під тягарем хреста. Коли дійшли до міської брами, де шлях піднімався на гору, Ісус Христос зовсім занеміг. У цей час воїни побачили поблизу людину, яка зі співчуттям дивилася на Христа. Це був Симон Киринеянин, що повертався після роботи з поля. Воїни взяли його і примусили нести хрест Христів.

Серед народу, який ішов за Христом, було й багато жінок, які плакали і ридали за Ним.

Ісус Христос, звернувшись до них, сказав: «Дочки єрусалимські! Не плачте за Мною, а плачте за собою і за дітьми вашими. Бо ось надходять дні, коли скажуть: блаженні неплідні і утроби, які не родили, і груди, які не годували! Тоді почнуть говорити горам: упадіть на нас! І пагорбам: покрийте нас».

Так Господь провістив ті жахливі біди, які мали невдовзі після Його земного життя спіткати Єрусалим та народ єврейський.

(Див.: Мф 27, 31—32; Мк 15, 20—21; Лк 23, 26—31; Ін 19, 16—17).

РОЗІП’ЯТТЯ І СМЕРТЬ ІСУСА ХРИСТА

Страта через розіп’яття на хресті була найганебнішою, найболіснішою і найжорстокішою. На таку смерть у ті часи засуджували найневиправніших злочинців: розбійників, убивць, бунтівників і злочинних рабів. Муки розіп’ятої людини неможливо описати. Крім нестерпного болю в усіх частинах тіла, розіп’ятого мучили страшна спрага і смертельні душевні страждання. Смерть була такою повільною, що багато хто вмирав на хресті лише через декілька днів. Навіть виконавці страти — зазвичай люди жорстокі — часто не могли спокійно дивитися на страждання розіп’ятих. Вони готували питво, яким намагались втамувати неймовірну спрагу, або ж робили суміш з різних речовин, що на якийсь час притуплювали свідомість і полегшували муки. Згідно з єврейським законом, розіп’ятий на дереві вважався проклятим. Начальники юдейські хотіли навіки зганьбити Ісуса Христа, засудивши Його на таку смерть.

Коли Ісуса Христа привели на Голгофу, воїни подали Йому кисле вино, змішане з гіркими речовинами, аби полегшити страждання. Але Господь, скуштувавши, не захотів його пити. Він не хотів вживати ніякого засобу для полегшення страждань. Ці страждання Він прийняв на Себе добровільно за гріхи людей; тому і бажав витерпіти їх до кінця.

Коли усе було приготовано, воїни розіп’яли Ісуса Христа. Це було близько полудня, по-єврейськи — о шостій годині дня. Коли ж розпинали Його, Він молився за Своїх мучителів, кажучи: «Отче! Прости їм, бо не відають, що чинять».

Поряд з Ісусом Христом розіп’яли двох злочинців (розбійників), одного праворуч, іншого ліворуч від Нього. Так справдилося пророцтво Ісаї, який сказав: «І до злочинців був зарахований» (Іс 53, 12).

За наказом Пилата, до хреста над головою Ісуса Христа було прибито напис, що означав провину Його. Там було написано по-єврейськи, по-грецьки і по-римськи: «Ісус Назорей Цар Юдейський», і багато хто читав його. Такий напис не подобався ворогам Христовим. Тому первосвященики прийшли до Пилата і сказали: «Не пиши: Цар Юдейський, але що Він говорив: Я Цар Юдейський».

Та Пилат відповів: «Що я написав — те написав».

Між тим, воїни, що розіп’яли Ісуса Христа, взяли Його одяг і стали ділити між собою. Верхній одяг вони розідрали на чотири частини, кожному воїнові по частині. А хітон (нижній одяг) був не шитий, а увесь тканий зверху донизу. Тоді вони сказали один одному: «Не будемо роздирати його, а киньмо жереб на нього, кому буде». І, кинувши жереб, воїни сіли, охороняючи місце страти. Так і тут збулось давнє пророцтво царя Давида: «Розділили ризи Мої між собою, і за одяг Мій кидали жереб» (Пс 21, 19).

Вороги не переставали ображати Ісуса Христа і на хресті. Вони, проходячи мимо, лихословили, і, киваючи головою, казали: «Гей! Ти, Який руйнуєш храм і за три дні створюєш! Спаси Себе Самого. Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста».

Також первосвященики, книжники, старійшини і фарисеї, глузуючи, говорили: «Інших спасав, а Себе Самого не може спасти; якщо Він Христос, Цар Ізраїлів, нехай тепер зійде з хреста, і тоді увіруємо в Нього; уповав на Бога, нехай тепер порятує Його (Бог), якщо Він угодний Йому; бо Він казав: Я — Син Божий».

За їхнім прикладом і воїни-язичники, які сиділи біля хрестів і стерегли розіп’ятих, знущаючись, казали: «Якщо Ти Цар Юдейський, спасися Сам».

Навіть один з розбійників, що був розіп’ятий ліворуч Спасителя, хулив Його і говорив: «Якщо Ти Христос, спаси Себе і нас».

Інший же розбійник, навпаки, втихомирював того і говорив: «Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на те саме засуджений (тобто на такі муки і смерть)? І ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали, а Він нічого лихого не вчинив». Сказавши це, він звернувся до Ісуса Христа з молитвою: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє»

Милосердний Спаситель прийняв щире покаяння цього грішника, який засвідчив таку дивну віру в Нього, і відповів благорозумному розбійникові: «Істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю»

Біля хреста Спасителя стояли Матір Його, апостол Іоан, Марія Магдалина і ще кілька жінок, які шанували Його. Неможливо описати скорботу Божої Матері, яка бачила нестерпні муки Сина Свого.

Ісус Христос, побачивши Матір Свою та Іоана, що стояли тут, — Іоана ж любив Він особливо — говорить Матері Своїй: «Жоно! Це — син Твій». Потім говорить Іоанові: «Це — Мати Твоя». З цього часу Іоан взяв Матір Божу до себе у дім і піклувався про Неї до кінця Її життя.

Між тим, під час страждань Спасителя на Голгофі сталося велике знамення. З тієї години, як Спаситель був розіп’ятий, тобто з шостої години (а за нашим часом з дванадцятої години), сонце погасло і настала темрява по всій землі, і тривала до дев’ятої години (за нашим часом до третьої години дня), тобто до самої смерті Спасителя.

Ця незвичайна, всесвітня пітьма була описана язичницькими письменниками-істориками: римським астрономом Флегонтом, Фаллом і Юнієм Африканом. Знаменитий філософ з Афін Діонисій Ареопагіт був у той час в Єгипті, в місті Геліополі; спостерігаючи раптову пітьму, він сказав: «Чи Творець страждає, чи світ руйнується». Згодом Діонисій Ареопагіт прийняв християнство і був першим афінським єпископом.

Близько дев’ятої години Ісус Христос вигукнув: «Ілі, Ілі! Лама савахфані!», — тобто: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» Це були початкові слова з 21-го псалма царя Давида, в якому Давид ясно провістив про страждання на хресті Спасителя. Цими словами Господь востаннє нагадав людям, що Він є істинний Христос, Спаситель світу.

Деякі з тих, хто стояв на Голгофі, почувши ці слова, сказані Господом, говорили: «Він кличе Іллю». Інші ж говорили: «Стривайте, побачимо, чи прийде Ілля спасти Його».

А Господь Ісус Христос, знаючи, що вже все звершилося, щоб справдилося Писання, промовив: «Пити«.

Тоді один з воїнів побіг, узяв губку, намочив її оцтом, настромив на тростину і підніс до пересохлих губ Спасителя.

Скуштувавши оцту, Спаситель промовив: «Звершилось», тобто виконалась обітниця Божа, здійснено спасіння людського роду.

Після цього гучним голосом виголосив: «Отче, в руки Твої віддаю Дух Мій!» І, схиливши голову, віддав дух, тобто помер.

І ось завіса у храмі, що закривала святе святих, розідралася навпіл, зверху донизу; і земля затряслась; і каміння порозпадалось; і гроби розкрились; і багато тіл померлих святих воскресли і, вийшовши з гробів після воскресіння Його, ввійшли в Єрусалим і явились багатьом.

Сотник же (начальник воїнів) і воїни з ним, які стерегли розіп’ятого Спасителя, бачачи землетрус і все, що відбувалось перед ними, налякались і сказали: «Воістину, Чоловік цей був Син Божий». А народ, який був при розп’ятті і все бачив, у страху став розходитися, б’ючи себе в груди.

Настав вечір п’ятниці. Цього вечора належало їсти паску. Юдеям не хотілось залишати на хрестах тіла розіп’ятих до суботи, бо пасхальна субота вважалася великим днем. Тому вони просили у Пилата дозволу перебити кістки розіп’ятим, щоб вони швидше вмерли і можна було їх зняти з хрестів. Пилат дозволив. Воїни підійшли і перебили кістки розбійникам. Коли ж підійшли до Ісуса Христа, то побачили, що Він помер, і тому не перебивали в Нього кісток. Та один з воїнів, щоб не залишалося ніяких сумнівів у Його смерті, проколов списом Йому ребро, і з рани витекли кров і вода

(Див.: Мф 27, 33—56; Мк 15, 22—41; Лк 23, 33—49; Ін 19, 18—37).

ЗНЯТТЯ З ХРЕСТА І ПОХОВАННЯ СПАСИТЕЛЯ

Того ж вечора, невдовзі після того, як все звершилося, до Пилата прийшла знана, багата людина Йосиф Аримафейський (з міста Аримафеї). Йосиф був учеником Ісуса Христа, але таємним — з остраху перед юдеями. Це була добра і справедлива людина, яка не брала участі в зібранні, в осудженні Спасителя. Він просив у Пилата дозволу зняти тіло Христове з хреста і поховати.

Пилат здивувався, що Ісус Христос так швидко помер. Він покликав сотника, який стеріг розіп’ятих, дізнався від нього, коли Ісус Христос помер, і дозволив Йосифові взяти тіло Христове для поховання.

Йосиф, купивши плащаницю (полотно для поховання), прийшов на Голгофу. Прийшов також ще один таємний ученик Ісуса Христа і член синедріону Никодим. Він приніс із собою для поховання дорогоцінну запашну мазь — суміш смирни та алое.

Вони зняли тіло Спасителя з хреста, намастили Його запашною маззю, загорнули в плащаницю і поклали Його в новому гробі, у саду поблизу Голгофи. Це була печера, яку Йосиф Аримафейський вирубав у скелі для свого поховання і в якій ще ніхто не був покладений. Там вони поклали тіло Христове, бо гріб знаходився біля Голгофи, а часу було мало, оскільки наближалося велике свято Пасхи. Потім привалили до дверей гробу великий камінь і пішли.

Марія ж Магдалина, Марія Іосієва та інші жінки були там і дивились, як поклали тіло Христове. Повертаючись додому, вони купили дорогоцінного мира (пахощів), щоб потім намастити ним тіло Христове, як тільки мине перший, великий день свята, в який, за законом, усім слід було перебувати у спокої (відпочивати).

Та вороги Христові не заспокоїлися, незважаючи навіть на велике свято. На другий день, у суботу, первосвященики і фарисеї (порушуючи спокій суботи і свята) зібралися, прийшли до Пилата і стали просити його: «Правителю! Ми згадали, що той обманщик (так насмілились вони назвати Ісуса Христа), коли ще був живий, сказав: «Через три дні воскресну». Звели охороняти гріб до третього дня, щоб ученики Його, прийшовши вночі, не вкрали Його і не сказали народові: воскрес із мертвих; і тоді буде останній обман гірше першого».

Пилат сказав їм: «Маєте сторожу; підіть, охороняйте, як знаєте».

Тоді первосвященики з фарисеями пішли до гробу Ісуса Христа і, оглянувши уважно печеру, наклали на привалений камінь свою (синедріонову) печатку; і поставили біля гробу Господнього воїнську варту

Коли тіло Спасителя лежало у гробі, душею Своєю Він зійшов у пекло до душ людей, які померли до Його страждань і смерті. І всі душі праведних людей, які чекали на пришестя Спасителя, Він визволив з пекла.

(Див.: Мф 27, 57—66; Мк 15, 42—47; Лк 23, 50—56; Ін 19, 38—42). Страждання Христові згадуються православною Церквою на тижні перед Пасхою. Цей тиждень називається Страсним. Увесь цей тиждень християни повинні проводити у посту й молитвах.

У Велику середу Страсного тижня згадується зрада Іуди Іскаріотського.

У Великий четвер увечері після всенічної (яка є рання Великої п’ятниці) читаються дванадцять частин Євангелія про страждання Ісуса Христа.

У Велику п’ятницю під час вечірні (яка служиться о 2-й чи о 3-й годині дня) виноситься з вівтаря і покладається на середину храму плащаниця, тобто священне зображення Спасителя, що лежить у гробі; це робиться на згадку про зняття з хреста тіла Христового і поховання Його.

У Велику суботу на ранній, під погребальний дзвін і під спів «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас», — плащаницю несуть навколо храму на згадку про зішестя Ісуса Христа у пекло, коли тілом Він перебував у гробі, і про перемогу Його над пеклом і смертю.

До Страсного тижня і свята Пасхи ми готуємо себе постом. Він триває сорок днів і називається святою Чотиридесятницею, або Великим постом

Крім того, святою православною Церквою встановлено піст по середах і п’ятницях кожного тижня (крім кількох, дуже небагатьох тижнів на рік), по середах — на згадку про зраду Іуди, а по п’ятницях — на згадку про страждання Ісуса Христа.

Віру в силу хресних страждань за нас Ісуса Христа ми засвідчуємо хресним знаменням, коли молимося.

ВОСКРЕСІННЯ ІСУСА ХРИСТА

Коли минула субота, вночі, на третій день після своїх страждань і смерті, Господь Ісус Христос силою Свого Божества ожив, тобто воскрес із мертвих. Тіло Його людське преобразилося. Він вийшов з гробу, невидимий для сторожі, не відваливши каменя, не порушивши синедріонової печатки. Від цієї миті воїни, самі не знаючи того, охороняли порожній гріб.

Раптом стався великий землетрус; з небес зійшов ангел Господній. Він, приступивши, відвалив камінь від гробу Господнього і сів на ньому. На вигляд він був немов блискавка, і одяг мав білий наче сніг. Воїни, що були на варті біля гробу, тремтіли від страху, зробившись немов мертвими, а потім, отямившись від страху, розбіглись.

Цього ж дня (перший день тижня), як тільки закінчився суботній спокій, дуже рано, на світанку, Марія Магдалина, Марія Яковова, Іоанна, Саломія та інші жінки, взявши приготоване запашне миро, пішли до гробу Господнього, щоб намастити тіло Його, бо не встигли зробити цього під час похорону (Церква іменує цих жінок мироносицями). Вони ще не знали, що до гробу Христового приставлено сторожу і вхід до гробу запечатано. Тому вони не сподівалися зустріти там когось і перемовлялися між собою: «Хто відвалить нам камінь від дверей гробу?» Бо камінь був дуже великий.

Марія Магдалина, випередивши інших жінок-мироносиць, перша прийшла до гробу. Було ще темно перед світанком. Марія, побачивши, що камінь відвалено від гробу, зразу ж побігла до Петра та Іоана і говорить: «Узяли Господа з гробу, і не знаємо, де поклали Його». Почувши це, Петро та Іоан одразу ж побігли до гробу, Марія Магдалина йшла за ними.

У цей час до гробу підійшли й інші жінки, які йшли з Марією Магдалиною. Вони побачили, що камінь відвалено від гробу. І коли зупинилися, раптом побачили світлосяйного ангела, що сидів на камені. Ангел, звертаючись до них, сказав: «Не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут — Він воскрес, як сказав (ще коли був із вами). Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь. І підіть швидше, скажіть ученикам Його, що Він воскрес із мертвих».

Вони ввійшли всередину гробу (печери) і не знайшли тіла Господа Ісуса Христа. Та, глянувши, побачили ангела в білому одязі, що сидів праворуч того місця, де було покладено Господа; їх пройняв жах.

Ангел же сказав їм: «Не жахайтеся. Ісуса шукаєте Назарянина, розіп’ятого. Він воскрес — Його нема тут. Ось місце, де поклали Його. Але йдіть, скажіть ученикам Його і Петрові (який через своє зречення відпав від числа учеників), що Він буде раніше за вас у Галилеї; там Його побачите, як Він сказав вам».

Коли здивовані жінки ще стояли, перед ними раптом знову з’явилися два ангели у сяючих одежах. Жінки зі страхом схилили обличчя свої до землі.

Ангели сказали їм: «Чого шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, Він воскрес. Згадайте, як Він говорив вам, коли був ще в Галилеї, кажучи, що Синові Людському належить бути виданому до рук людей-грішників, і бути розіп’ятим, і на третій день воскреснути».

Тоді жінки згадали слова Господа. Вийшовши ж, вони у трепеті і страху побігли від гробу. А потім зі страхом і великою радістю пішли сповістити учеників Його. По дорозі ж нікому нічого не говорили, тому що боялися.

Прийшовши до учеників, жінки розповіли про все, що бачили і чули. Та ученикам їхні слова здалися неправдивими, і вони не повірили їм.

Тим часом до гробу Господнього бігли Петро та Іоан. Іоан біг швидше за Петра і прибув до гробу першим, але не ввійшов і, схилившись, побачив на землі пелени. За ним прибіг Петро, і ввійшов у гріб і теж побачив погребальні пелени; а хустина, яка була на голові Ісуса Христа, лежала не біля пелен, а була згорнута в іншому місці. Тоді за Петром увійшов Іоан, побачив усе це й увірував у Воскресіння Христове. Петро про себе дивувався тому, що відбулося. Потім Петро й Іоан повернулися додому.

Коли Петро та Іоан пішли, Марія Магдалина, яка прибігла за ними, залишилася біля гробу. Вона стояла і плакала при вході у печеру (у гріб) і побачила двох ангелів у білих ризах, які сиділи, — один в головах, а другий у ногах, де лежало тіло Спасителя.

Ангели сказали їй: «Жоно, чого плачеш?».

Марія Магдалина обізвалась до них: «Взяли Господа мого, і не знаю, де поклали Його».

Сказавши це, вона обернулась і побачила Ісуса Христа, Який стояв. Але від великої печалі, від сліз і власної впевненості, що мертві не воскресають, вона не впізнала Господа.

Ісус Христос говорить їй: «Маріє!»
Почувши добре знайомий голос, вона отямилася від печалі й побачила, що перед нею стоїть Сам Господь Ісус Христос. Вона вигукнула: «Учителю!» — і з невимовною радістю кинулася до ніг Спасителя; від радощів вона не усвідомлювала собі всієї величі моменту.

Але Ісус Христос, указуючи їй на святе і велике таїнство Воскресіння Свого, сказав їй: «Не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх (тобто учеників) і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця вашого, і до Бога Мого і Бога вашого».

Тоді Марія Магдалина поспішила до учеників Його зі звісткою про те, що бачила Господа, і про те, що Він сказав їй. Це було перше явлення Христа після воскресіння.

По дорозі Марія Магдалина наздогнала Марію Яковову, яка теж поверталася від гробу Господнього. Коли ж вони йшли сповістити учеників, раптом Сам Ісус Христос зустрів їх і промовив до них: «Радуйтеся!»

Вони ж підійшли, припали до ніг Його і вклонилися Йому. Тоді говорить їм Ісус Христос: «Не бійтеся; підіть сповістіть братів Моїх, щоб ішли до Галилеї, і там вони побачать Мене».

Так воскреслий Христос явився вдруге.

Марія Магдалина з Марією Якововою, прийшовши до одинадцятьох учеників та інших, які плакали і ридали, сповістили їм велику радість. Але ті, почувши від них, що Ісус Христос живий і вони бачили Його, не повірили.

Після цього Ісус Христос явився окремо Петрові й упевнив його у Своїм воскресінні. (Третє явлення.) Тільки тоді багато хто перестав сумніватися у воскресінні Христовому, хоча між ними і залишалися такі, які ще не увірували.

Та раніше від усіх, як свідчить святе Передання, Ісус Христос обрадував Пресвяту Матір Свою, сповістивши їй через ангела про Своє воскресіння.

Цю подію так оспівує свята Церква:

Ангел звістив Благодатній: «Чистая Діво, радуйся!»

І знову мовлю: «Радуйся, Твій Син воскрес на третій день із гробу і мертвих воскресив; люди, веселіться. Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня над тобою зійшла, радій нині і веселися, Сионе, а Ти, Чистая, красуйся, Богородице, бо воскрес Народжений Тобою.

Між тим, воїни, які охороняли гріб Господній і від страху розбіглися, прийшли у Єрусалим. Деякі з них пішли до первосвящеників і сповістили їх про все, що відбулося біля гробу Ісуса Христа. Первосвященики ж, зібравшись зі старійшинами, скликали раду. Через власну злісну упертість вороги Ісуса Христа не хотіли повірити у Його Воскресіння і вирішили приховати цю подію від народу. Задля цього вони підкупили воїнів. Давши багато грошей, вони сказали: «Говоріть, що ученики Його, прийшовши вночі, украли Його, коли ми спали. І якщо чутка про це дійде до правителя (Пилата), ми переконаємо його і вас від неприємностей визволимо». Воїни взяли гроші і вчинили так, як їх було навчено. Чутка ця пронеслася між євреями, так що багато з них і до цих пір вірять цьому.

Обман же і неправда цієї чутки очевидні для кожного. Якщо воїни спали, то не могли бачити, а якщо бачили, значить, не спали і затримали б викрадачів. Варта мусить пильнувати й охороняти. Неможливо уявити, щоб сторожа, яка складалася з кількох чоловік, могла заснути. А якщо всі воїни заснули, то підлягали суворому покаранню. Чому ж їх не покарали, а залишили у спокої (і навіть нагородили)? А налякані ученики, від страху замкнувшись у своїх домівках, хіба могли б наважитися, беззбройно проти озброєних римських воїнів, на таку сміливу справу? До того ж навіщо їм було робити це, коли вони самі втратили віру у свого Спасителя. Окрім того, хіба могли вони відвалити величезний камінь, нікого не розбудивши? Усе це неможливо. Навпаки, самі ученики подумали, що хтось викрав тіло Спасителя, та, побачивши порожній гріб, зрозуміли, що після викрадення так не буває. І, нарешті, чому ж начальники юдейські не шукали тіло Христове і не покарали учеників? Так вороги Христові намагались затьмарити справу Божу хитросплетінням неправди й обману, але виявилися безсилими перед істиною.

(Див.: Мф 28, 1—15; Мк 16, 1—11; Лк 24, 1—12; Ін 20, 1—18;1 Кор. 15, 3—5).

ЯВЛЕННЯ ВОСКРЕСЛОГО ІСУСА ХРИСТА ДВОМ УЧЕНИКАМ НА ДОРОЗІ В ЕММАУС

Надвечір того самого дня, коли Ісус Христос воскрес і явився Марії Магдалині, Марії Якововій і Петрові, двоє учеників Христових (з числа 70-ти), Клеопа і Лука, йшли з Єрусалима в поселення Еммаус, що знаходилося недалеко від Єрусалима.

По дорозі вони розмовляли між собою про всі події, які відбулися в останні дні у Єрусалимі, — про страждання і смерть Спасителя. Коли вони так розмірковували над усім, що сталося, Сам Ісус Христос наблизився до них і пішов поруч з ними. Та щось немов стримувало очі їхні, так що вони не впізнавали Його.

Ісус Христос сказав їм: «Про що ви сперечаєтеся між собою, ідучи, і чим ви засмучені?».

Один з них, Клеопа, сказав Йому у відповідь: «Невже Ти, один з тих, що прийшли до Єрусалима, не знаєш, що сталося у місті за ці дні?».

Ісус Христос сказав їм: «Що саме?».

Вони відповіли: «Про Ісуса Назарянина, Який був мужем-пророком, сильним ділом і словом перед Богом і всіма людьми». Як видали Його первосвященики і начальники наші для засудження на смерть і розіп’яли Його. Ми ж сподівалися, що Він є Той, Хто має визволити Ізраїль. До того ж сьогодні вже третій день, як усе це сталося. Та ще й налякали нас деякі жінки з наших, які вранці були біля гробу і не знайшли тіла Його і, прийшовши, розповідали, що вони бачили і явлення ангелів, які говорили, що Він живий. І пішли деякі з наших до гробу, і знайшли так, як жінки говорили, а Самого ж не бачили».

Тоді Ісус Христос сказав їм: «О нерозумні й мляві серцем, щоб вірувати в усе, про що говорили пророки! Чи не так же належало постраждати Христу й увійти в славу Свою?» І, починаючи від Мойсея, Він пояснював їм, хто з пророків сказав про Нього у Писанні. Ученики дивувались. Усе стало для них зрозумілим. Так розмовляючи, вони підійшли до Еммауса. Ісус Христос зробив вигляд, ніби хоче йти далі. Та вони утримували Його, кажучи: «Залишся з нами, бо вже вечоріє, і день закінчується». Ісус Христос залишився з ними й увійшов у дім. Коли ж Він возлежав з ними за столом, то взяв хліб, благословив, розламав і подав їм. Тоді відкрились у них очі, і вони впізнали Ісуса Христа. Та Він став невидимим для них. Таким було четверте явлення воскреслого Христа. Клеопа ж і Лука з великої радості стали говорити один одному: «Чи ж не палало в нас серце наше, коли Він говорив нам у дорозі і коли пояснював нам Писання?» Після цього вони зразу ж встали з-за столу і, незважаючи на пізню годину, пішли назад у Єрусалим до учеників. Повернувшись у Єрусалим, вони увійшли в дім, де зібрались усі апостоли й інші, які були з ними, крім апостола Фоми. Усі вони радісно зустріли Клеопу і Луку і казали, що Господь істинно воскрес і явився Симонові Петру. А Клеопа й Лука розповіли у свою чергу про те, що сталося з ними по дорозі в Еммаус, як Сам Господь ішов з ними і розмовляв, і як Він був упізнаний ними в переломленні хліба.

(Див.: Мк 16, 12—13; Лк 24, 18—35).

ЯВЛЕННЯ ІСУСА ХРИСТА ВСІМ АПОСТОЛАМ ТА ІНШИМ УЧЕНИКАМ, КРІМ АПОСТОЛА ФОМИ

Коли апостоли розмовляли з Клеопою та Лукою, учениками Христовими, які повернулися з Еммауса, а двері дому, де вони знаходилися, були замкнені з остраху перед юдеями, раптом Сам Ісус Христос став посеред них і сказав: «Мир вам!» Вони схвилювались і перелякались, думаючи, що бачать духа.

Але Ісус Христос сказав їм: «Чого хвилюєтесь і чому такі думки входять до сердець ваших? Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам. Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене».

Сказавши це, Він показав їм руки, і ноги, і ребра Свої. Ученики зраділи, побачивши Господа. Від радості вони ще не вірили і дивувалися.

Щоб укріпити їх у вірі, Ісус Христос сказав їм: «Чи маєте тут якусь їжу?» Ученики подали Йому частину печеної риби і стільниковий мед.

Ісус Христос узяв це і їв перед ними. Потім сказав «Ось ті слова, що Я говорив вам, коли ще був з вами, як належить справдитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеєвому і у пророків та в псалмах».

Тоді відкрив Господь їм розум для розуміння Писання, дав їм здатність розуміти Священне Письмо. Закінчуючи Свою бесіду з учениками, Ісус Христос удруге сказав їм: «Мир вам! Як послав Мене Отець (у світ), так і Я посилаю вас». Сказавши це, Спаситель дихнув на них і говорить їм: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться (від Бога); на кому залишите (гріхи непрощеними), залишаться»

Це було п’яте явлення Господа Ісуса Христа в перший день Його славного Воскресіння, яке викликало в учеників Його велику невимовну радість. Тільки Фома, з числа дванадцяти апостолів, якого звали Близнюком, не був при цьому явленні. Коли ученики стали говорити йому, що вони бачили воскреслого Господа, то Фома сказав їм: «Якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів, і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, то не повірю».

(Див.: Мк 16, 14; Лк 24, 36—45; Ін 20, 19—25).

ЯВЛЕННЯ ІСУСА ХРИСТА АПОСТОЛОВІ ФОМІ ТА ІНШИМ АПОСТОЛАМ

Через тиждень, на восьмий день після Воскресіння Христового, ученики знову зібрались усі разом у домі, і Фома був з ними. Двері були замкнені, як і першого разу. Ісус Христос увійшов у дім, при зачинених дверях, став посеред учеників і сказав: «Мир вам!».

Потім, звернувшись до Фоми, сказав йому: «Дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, але вірним».

Тоді апостол Фома вигукнув: «Господь мій і Бог мій!» Ісус Христос сказав йому: «Ти повірив, тому що побачив Мене, блаженні ті, що не бачили й увірували».

(Див.: Ін 20, 26—29).

ЯВЛЕННЯ ІСУСА ХРИСТА БІЛЯ МОРЯ ТИВЕРІАДСЬКОГО І ВІДНОВЛЕННЯ В АПОСТОЛЬСТВІ ПЕТРА, ЯКИЙ ЗРІКСЯ

Згідно з повелінням Ісуса Христа, ученики Його пішли в Галилею. Там вони зайнялися своїми повсякденними справами. Одного разу Петро, Фома, Нафанаїл (Варфоломій), сини Зеведеєві (Яків та Іоан) і двоє інших учеників Його усю ніч ловили рибу в Тиверіадському морі (Генісаретському озері) і нічого не впіймали. А коли настав ранок, Ісус Христос стояв на березі. Та ученики не впізнали Його.

Ісус Христос промовив до них: «Діти, чи є у вас якась їжа?».

Вони відповіли: «Ні».

Тоді Ісус Христос сказав їм: «Закиньте сіті з правого боку човна, і впіймаєте».

Ученики закинули невід праворуч від човна і вже не могли витягти його з води від великої кількості риби.

Тоді Іоан говорить Петрові: «Це Господь».

Петро, почувши, що це Господь, опоясався одежею, бо був роздягнутим, кинувся в море і поплив до берега, до Ісуса Христа. Інші ученики припливли в човні, тягнучи за собою сіть з рибою, бо недалеко були від берега. Вийшовши на берег, побачили розкладений вогонь, рибу, що лежала на ньому, і хліб.

Ісус Христос говорить ученикам: «Принесіть тієї риби, яку ви тепер упіймали».

Петро пішов і витяг на землю сіть, повну великих рибин, яких було сто п’ятдесят три; і від такої кількості не порвався невід.

Після цього Ісус Христос говорить їм: «Ідіть обідайте».

І ніхто з учеників не посмів запитати Його: «Хто Ти?», знаючи, що це Господь.

Ісус Христос узяв хліб і дав їм, а також рибу.

Під час обіду Ісус Христос показав Петрові, що Він прощає його зречення і підносить його знову у звання Свого апостола.

Петро своїм зреченням згрішив більше, ніж інші ученики, тому Господь запитує його: «Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене більше, ніж вони (інші ученики)?».

Петро ж відповів Йому: «Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе».

Ісус Христос говорить йому: «Паси ягнят Моїх».

Потім знову, вдруге, Ісус Христос сказав Петрові: «Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене?».

Петро знову відповів Йому: «Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе».

Ісус Христос говорить йому: «Паси вівці Мої».

І, нарешті, втретє Господь говорить Петрові: «Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене?» Петро засмутився, що Господь утретє запитав його: «Чи любиш ти Мене?» — і сказав Йому: «Господи! Ти все знаєш; Ти знаєш, що я люблю Тебе».

Ісус Христос і на це говорить йому: «Паси вівці Мої».

Так Господь допоміг Петру тричі загладити його триразове зречення від Христа і засвідчити свою любов до Нього. Після кожної відповіді його Ісус Христос повертає йому, при інших апостолах, звання апостольське (утверджує його пастирем Своїх овець).

Після цього Ісус Христос говорить Петрові: «Істинно, істинно кажу тобі: коли ти був молодий, то підперізувався сам і ходив, куди хотів; коли ж постарієш, то простягнеш руки свої, й інший підпереже тебе і поведе, куди не хочеш». Цими словами Спаситель дав зрозуміти всім, якою смертю Петро прославить Бога — прийме мученицьку кончину за Христа (розп’яття). Сказавши так, Ісус Христос говорить йому: «Йди за Мною».

Петро, обернувшись, побачив Іоана, який ішов за ним. Показуючи на нього, Петро запитав: «Господи, а він що?».

Ісус Христос сказав йому: «Якщо Я хочу, щоб він залишився, доки прийду, що тобі до цього? Ти йди за Мною».

Тоді поширилася чутка між учениками, що Іоан не помре, хоча Ісус Христос цього не сказав.

(Див.: Ін 21, 1—23).

ЯВЛЕННЯ ІСУСА ХРИСТА АПОСТОЛАМ І ПОНАД П’ЯТИСТАМ УЧЕНИКАМ

Після цього, за повелінням Ісуса Христа, одинадцять апостолів зібралися на одній горі в Галилеї. Туди ж до них прийшло понад п’ятсот учеників. Там Ісус Христос явився перед усіма. Побачивши Його, вони вклонились, а деякі засумнівались.

Ісус Христос підійшов і сказав: «Дана Мені усяка влада на небі і на землі. Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам; і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку. Амінь».

Потім окремо Ісус Христос явився ще Якову.

Так упродовж сорока днів після воскресіння Свого Ісус Христос являвся ученикам Своїм з багатьма правдивими доказами Свого воскресіння і розмовляв з ними про Царство Боже.

(Див.: Мф 28, 16—20; Мк 16, 15—16; Діян. 1, 3; 1 Кор. 15, 6—8).

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Велика подія — Світле Христове Воскресіння відзначається православною Церквою як найбільше і найвеличніше з усіх свят. Свято це називається ще Пасхою, тобто Днем, коли здійснився наш перехід від смерті до життя і від землі до неба. Свято Воскресіння Христового триває цілий тиждень (7 днів), і служба у храмі проводиться по-особливому, більш урочисто, ніж в інші свята і дні. В перший день свята рання починається опівночі. Перед початком ранньої священнослужителі, облачившись у світлі ризи, разом з віруючими, під дзвони, із запаленими свічками, хрестом та іконами ідуть навколо храму (роблять хресний хід), наслідуючи жінок-мироносиць, які йшли рано-вранці до гробу Спасителя. Під час хресного ходу усі співають: «Воскресіння Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах; і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе славити». Початковий виголос ранньої промовляється перед зачиненими дверима храму, причому багато разів співається тропар: Христос Воскрес… і, співаючи тропар, усі входять у храм. Богослужіння проводиться увесь тиждень при відчинених Царських вратах, на знак того, що тепер Воскресінням Христовим відкриті для всіх врата Царства Божого. У всі дні цього великого свята ми вітаємо одне одного братнім цілуванням зі словами: «Христос Воскрес!» Христосуємося та обмінюємося крашанками (червоними яйцями), які служать символом нового, блаженного життя, яке відкрилося з гробу Спасителя. Увесь тиждень дзвонять у всі дзвони. Починаючи з першого дня Св. Пасхи, до вечірні свята Св. Тройці колінопреклонінь і доземних поклонів робити не слід.

У найближчий після пасхального тижня вівторок свята Церква, поділяючи радість Воскресіння Христового з померлими в надії загального Воскресіння, по-особливому поминає померлих, тому і день цей має назву «Проводи». Проводяться заупокійна літургія і вселенська панахида. Здавна прийнято в цей день відвідувати могили своїх близьких родичів.

Крім того, день Воскресіння Христового згадується нами щотижня — у неділю (воскресний день).

В українській церковній традиції день Світлого Воскресіння Христового називають Великоднем.

ТРОПАР ПАСХИ
Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах (тобто мертвим), життя дарував.

КОНДАК ПАСХИ
Хоч і до гробу зійшов Ти, Безсмертний, проте пекельну зруйнував єси силу і воскрес єси, як Переможець, Христе Боже, жонам-мироносицям звістивши: «Радуйтеся», і Твоїм апостолам мир даруєш, а померлим подаєш воскресіння!

ПІСНЕСПІВ СВЯТА ВЕЛИКОДНЬОГО
Ангел звістив Благодатній: «Чистая Діво, радуйся!» І я знову мовлю: «Радуйся, Твій Син воскрес на третій день із гробу і мертвих воскресив; люди, веселіться. Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня над тобою зійшла, радій нині і веселися, Сионе, а Ти, Чистая, красуйся, Богородице, бо воскрес Народжений Тобою.

ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ

Наближалося свято єврейської П’ятдесятниці, й ученики Христові повернулись з Галилеї в Єрусалим. На сороковий день після Воскресіння Ісуса Христа вони зібралися в одному домі. Ісус Христос явився їм і розмовляв з ними, кажучи: «Так написано і так належало постраждати Христові і воскреснути з мертвих на третій день; і щоб проповідувалося в ім’я Його покаяння і відпущення гріхів між усіма народами, починаючи від Єрусалима. Ви ж є свідками цього. Ідіть по всьому світові і проповідуйте Євангеліє (учення Христове) всьому творінню. Хто увірує й охреститься, буде спасенний. Тих, хто увірував, супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами; братимуть змій, і якщо смертоносне щось вип’ють, не зашкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові».

Потім Спаситель сказав ученикам, що незабаром пошле до них Святого Духа; а до того часу повелів їм не розходитись з Єрусалима. Він сказав: «Я пошлю обітницю Отця Мого на вас; ви ж залишайтесь у місті Єрусалимі, доки не сповнитеся силою з неба; бо Іоан хрестив водою, а ви через кілька днів будете охрещені Духом Святим».

Розмовляючи з учениками, Спаситель вивів їх з міста в бік Вифанії, на гору Елеонську.

Ученики зраділи, почувши слова Спасителя, обступили Його і почали розпитувати: «Чи не в цей час, Господи, відновлюєш Ти царство Ізраїлеві?».

А Спаситель сказав їм: «Не ваша справа знати часи й строки, які поклав Отець у Своїй владі, але ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий; будете Моїми свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї і Самарії, і навіть до краю землі».

Промовивши це, Христос, піднісши руки Свої, благословив учеників Своїх; і коли благословляв, став віддалятися від них і підноситись угору. І невдовзі хмара забрала Його з їхніх очей.

Так Господь і Спаситель наш Ісус Христос вознісся Своєю людською природою на Небеса і сів праворуч Бога Отця Свого, тобто Його людська душа і тіло прийняли (таку саму) славу нероздільно з Божеством Його, а Божеством Своїм Він завжди був і буде на небі й усюди.

Ученики вклонилися Господу, Який вознісся, і довго стояли і дивились на небо вслід Йому. Тоді явилися перед ними два ангели в білих одежах і промовили: «Мужі галилейські, чого ви стоїте і дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде (на землю) так само (тобто в плоті людській), як ви бачили Його, коли Він сходив на небо».

Після цього ученики Ісуса Христа повернулись у Єрусалим з великою радістю і залишалися там усі разом, очікуючи зішестя Святого Духа. Всі вони молилися в храмі Божому, славлячи і складаючи подяку Богові. З ними були деякі жінки і Діва Марія, Пресвята Мати Господа Ісуса Христа зі своїми родичами. В ці дні апостоли, помолившись, вибрали за жеребом з інших учеників Христових дванадцятого апостола Матфія на місце Іуди-зрадника, який загинув.

Вознісшись на небо, Ісус Христос, згідно з власною Його обіцянкою, невидимо завжди знаходиться на землі між віруючими в Нього і знову прийде на землю видимим способом, щоб судити живих і мертвих, які тоді воскреснуть. Після цього настане життя майбутнього віку, тобто інше, вічне життя, яке для істинно віруючих і благочестивих людей буде вповні блаженним, а для невіруючих і грішників — у великих муках.

(Див.: Мк 16, 15—19; Лк 24, 46—53; Діян. 1, 2—26).

Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа відзначається святою православною Церквою як одне з великих свят на 40-й день від першого дня Великодня.

ТРОПАР СВЯТА
Вознісся Ти у славі, Христе Боже наш, радість сотворивши ученикам обітницею Святого Духа, утвердивши їх Своїм благословенням, що Ти єси Син Божий, Визволитель світу.

ЗІШЕСТЯ СВЯТОГО ДУХА НА АПОСТОЛІВ

Після вознесіння Ісуса Христа настав десятий день. Це був п’ятдесятий день після Воскресіння Христового. У євреїв тоді було велике свято П’ятдесятниці в пам’ять Синайського законодавства. Всі апостоли, разом з Божою Матір’ю та з іншими учениками Христовими та з іншими віруючими, разом знаходились в одній світлиці в Єрусалимі. Була третя година дня за єврейським часом, тобто за нашим — дев’ята година ранку. Раптом зчинився шум з неба, ніби від сильного вітру, і наповнив весь дім, де знаходились ученики Христові. І з’явилися вогненні язики і спочили (зупинилися) по одному на кожному з них. Всі сповнилися Духа Святого і стали славити Бога різними мовами, яких раніше не знали. Так Дух Святий, за обітницею Спасителя, зійшов на апостолів у вигляді вогненних язиків, на знак того, що Він дав здатність і силу для проповіді Христового вчення всім народам; зійшов же у вигляді вогню на знак того, що має силу спалювати гріхи й очищати, освячувати й зігрівати душі.

З нагоди свята П’ятдесятниці в Єрусалимі в цей час було багато юдеїв, які прийшли з різних країн. Почувши шум, величезний натовп народу зібрався біля дому, де були ученики Христові. Усі в народі дивувались і запитували одне одного: «Чи не всі вони галилеяни? Як же кожен з нас чує свою мову, в якій народився? Як вони можуть розмовляти нашими мовами про великі діла Божі?» І дивувалися, і не могли зрозуміти, що це значить. А інші, глузуючи, казали: «Вони напилися вина».

Тоді апостол Петро, вставши разом з іншими одинадцятьма апостолами, сказав, що вони не п’яні, але що на них зійшов Дух Святий, як це і було провіщено пророком Іоілем, і що Ісус Христос, Якого юдеї розіп’яли, воскрес із мертвих, вознісся на небо і вилив на них Святого Духа. Закінчуючи проповідь про Ісуса Христа, апостол Петро сказав: «Отже, твердо знай, увесь народе ізраїльський, що Бог послав Спасителем і Христом Цього Ісуса, Якого ви розіп’яли».

Проповідь Петра так подіяла на слухачів, що багато хто увірував в Ісуса Христа. Вони стали запитувати Петра й інших апостолів: «Що нам робити, мужі браття?».
Петро відповів їм: «Покайтесь і хрестіться в ім’я Ісуса Христа для прощення гріхів; тоді і ви отримаєте дар Святого Духа».

Ті, хто увірував у Христа, охоче прийняли хрещення, таких виявилось у цей день близько трьох тисяч. Таким чином почало будуватися на землі Царство Боже, тобто свята Церква Христова.

Від дня зішестя Святого Духа віра християнська стала швидко поширюватися, з допомогою Божою: щодня збільшувалася кількість віруючих у Господа Ісуса Христа. Навчені Святим Духом, апостоли сміливо проповідували всім про Ісуса Христа, Сина Божого, про Його страждання за нас і Його Воскресіння з мертвих. Господь допомагав їм великими численними чудесами, які чинили апостоли ім’ям Господа Ісуса Христа.

Спочатку апостоли проповідували юдеям, а потім розійшлися по різних країнах для проповіді усім народам. Для здійснення таїнств і проповідування вчення християнського апостоли рукопокладали єпископів, пресвітерів (священиків або ієреїв) і дияконів

Та благодать Святого Духа, яка була явно подана апостолам у вигляді вогненних язиків, тепер подається в нашій святій православній Церкві невидимо — в її святих таїнствах, через наступників апостолів — пастирів Церкви — єпископів і священиків

(Див.: Діян. 2; 1—47; 23).

Зішестя Святого Духа на апостолів відзначається православною Церквою, як одне з найбільших свят, на п’ятдесятий день після Великодня (тому що Дух Святий зійшов на п’ятдесятий день після Воскресіння Ісуса Христа) і тому називається П’ятдесятницею, чи днем Тройці, бо з цього дня розкрилася світові дія всієї Пресвятої Тройці, і люди навчилися поклонятись і прославляти три лиця єдиного Божества: Отця, і Сина, і Святого Духа

У це свято заведено прикрашати храми і свої доми зеленню, а під час богослужіння стояти з квітами, виявляючи цим нашу радість і вдячність Богу за те, що Він Своїм Святим і Животворчим (тим, що дає життя) Духом оновив людей, народив їх (через хрещення) в нове життя (квіти і зелень — знак життя).

Наступний день після свята Тройці називається Днем Святого Духа і присвячений прославленню Святого Духа.

ТРОПАР СВЯТА
Благословенний Ти, Христе Боже наш, що премудрими рибалок явив, пославши їм Духа Святого, і ними уловив Вселенну. Чоловіколюбче, слава Тобі.

Благословенний — гідний прославлення; премудрими рибалок явив — Який рибалок, тобто апостолів, зробив премудрими, через них уловивши, тобто привернувши до себе, до віри весь світ.

ЖИТТЯ ПЕРШИХ ХРИСТИЯН

Невдовзі після зішестя Святого Духа апостоли Петро й Іоан ішли у храм на молитву о дев’ятій годині, по-нашому — о третій годині дня (година смерті Господа нашого Ісуса Христа). Біля дверей храму, званих Красними, сидів убогий, каліка від народження. Він, простягши до апостолів руку, просив у них милостині.

Апостол Петро сказав йому: «Срібла і золота у мене немає, а що маю, те даю тобі: в ім’я Ісуса Христа Назорея встань і ходи», і, взявши його за праву руку, підняв.

У каліки у ту ж мить зцілилися стопи й коліна, він почав ходити й увійшов разом з апостолами в храм. Багато людей, здивованих цим великим чудом, збіглося у притвор, названий Соломоновим, де були апостоли.

Тут апостол Петро виголосив другу проповідь про воскреслого Господа. Чимало з тих, хто слухав, увірували; таких налічувалось близько п’яти тисяч.

Численні і великі чудеса, які здійснювалися Господом через апостолів і безліч дарів Духа Святого, які подавалися через них, викликали у віруючих благоговійний страх і, разом з тим, радість і веселощі. Вони намагались у всьому виконувати заповіді Христові і жити святим і чистим життям. Віруючі щоденно збирались у храмі і слухали проповіді апостолів, а в недільні дні (початковий день тижня — неділя) збирались у домах для переломлення хліба, тобто для Святого Причастя. Всі вони були з’єднані великою любов’ю, так що у них було ніби одне серце й одна душа. Багато людей продавали свої маєтки і отримані за них гроші приносили апостолам для роздачі убогим. Завжди і за все віруючі дякували Богу. За свою любов і добрі діла вони здобували повагу й любов з боку народу, і число віруючих невпинно зростало.

З часом усі віруючі в Господа Ісуса Христа стали називатися християнами, а вчення і життя за вірою Христовою — християнством

(Див.: Діян. 2, 42—47; 3; 4; 11, 26).

ГОНІННЯ ЮДЕЇВ НА ХРИСТИЯН. СВЯТИЙ ПЕРВОМУЧЕНИК СТЕФАН

Слава і перемоги християнства і швидке поширення його викликали страх і ненависть в юдейських начальників. Вони почали переслідувати християн, підбурювати проти них простий юдейський народ і звинувачувати їх перед римською владою. Юдеї хапали християн, саджали їх у в’язниці й убивали.

Першим постраждав від юдеїв у Єрусалимі святий архидиякон Стефан, названий первомучеником (як перший замучений за Христа). За проповідь про Спасителя юдеї вивели його за місто і стали побивати камінням. Він же молився, кажучи: «Господи Ісусе! Прийми дух мій», і потім зі словами: «Господи! Не вважай їм це за гріх», — помер.

Вбивством св. Стефана та багатьох інших віруючих юдеї не могли ослабити віру Христову; навпаки, цим вони ще більше сприяли її поширенню. Християни, які перебували в Єрусалимі, від цих гонінь розсіялись по Юдеї, Самарії та інших країнах, і скрізь, куди вони приходили, проповідували про Господа Спасителя та Його вчення. Ніяка сила у світі не могла зупинити переможної ходи християнства, тому що віра Христова є істинна віра, вчення Христове є Божественне вчення, життя за вірою і вченням Христовим є святе життя — Царство Боже. Віруючих зміцнював Отець Небесний, з ними був Спаситель, їх утішав Дух Святий, Утішитель.

(Див.: Діян. 6; 7; 8, 1—2, 4).

НАВЕРНЕННЯ САВЛА

Коли побивали камінням святого первомученика Стефана, один єврейський юнак, на ім’я Савл, що охороняв одяг, знятий із себе людьми, які били камінням Стефана, схвалював убивство. Савл був противником християн, він брав участь у переслідуванні їх, входив у будинки християн, хапав їх і віддавав у в’язницю, терзаючи Церкву Христову. Він, не задовольняючись переслідуваннями християн в юдейській землі, випросив у первосвященика дозвіл іти в сирійське місто Дамаск розшукувати там християн і, зв’язавши їх, приводити в Єрусалим на суд і муки.

Коли Савл ішов у Дамаск і підходив до міста, несподівано осяяло його світло з неба. Він упав на землю і почув голос, звернений до нього: «Савле, Савле! Чому ти гониш Мене?».

Савл запитав: «Хто ти, Господи?».

Господь сказав: «Я — Ісус, Якого ти гониш. Тяжко тобі йти проти рожна».

Савл, тремтячи від жаху, промовив: «Господи! Що повелиш мені робити?».

І Господь сказав йому: «Встань і йди до міста (куди йшов); і сказано буде тобі, що тобі треба робити».

Люди ж, які йшли із Савлом, стояли в онімінні, чуючи голос і нікого не бачачи. Коли Савл піднявся з землі, очі у нього були розплющені, але він нічого не бачив. Тоді супутники його взяли його за руку і привели у Дамаск. Там він три дні провів у молитві і нічого не їв і не пив.

В той час у Дамаску знаходився один з сімдесяти апостолів Господніх на ім’я Ананія. Голос Господа повелів йому йти в дім, де був Савл, покласти на нього руку і повернути йому зір. Апостол Ананія прийшов до Савла, і коли поклав на нього руки, то немовби луска відпала з очей Савла, він одразу прозрів (став бачити), і, підвівшись, прийняв від Ананії святе хрещення. (Хрещення Савла припадає на 37-й рік після Р. Х.).

Савл прийняв у християнстві ім’я Павло і став самовідданим проповідником віри Христової. Потім Господь Ісус Христос знову явився Павлові і повелів йому йти до язичників і навчати їх віри християнської, тобто зробив його Своїм апостолом.

Апостол Павло закінчив життя своє мученицькою смертю. За його великі апостольські труди він, нарівні з апостолом Петром, іменується Церквою первоверховним апостолом

(Див.: Діян. 8, 1—3; 9, 1—30; 22, 17—21).

УСПІННЯ БОЖОЇ МАТЕРІ

Пресвята Матір Божа після Вознесіння Ісуса Христа жила на землі ще декілька років (одні християнські історики вважають, що 10 років, інші — що 22 роки). Апостол Іоан Богослов, згідно з заповітом Господа Ісуса Христа, прийняв Її до себе в дім і з великою любов’ю піклувався про Неї, мов рідний син, аж до самої Її кончини. Пресвята Мати Божа стала для всіх учеників Христових спільною Матір’ю. Вони разом з Нею молились і з великою радістю й утіхою слухали її повчальні бесіди про Спасителя. Коли віра християнська поширилася в інших країнах, то багато християн приходили з далеких країн побачити і послухати Її. Живучи у Єрусалимі, Матір Божа любила відвідувати ті місця, де часто бував Спаситель, де Він постраждав, помер, воскрес і вознісся на небо. Вона молилася на цих місцях: плакала, згадуючи про страждання Спасителя, і раділа на місцях воскресіння і вознесіння Його. Вона часто молилась і про те, щоб Христос швидше узяв Її до Себе на небо. Одного разу, коли Пресвята Марія молилася на горі Елеонській, з’явився їй архангел Гавриїл з райською фініковою гілкою у руках і сказав Їй радісну звістку, що через три дні скінчиться Її земне життя, і Господь візьме Її до Себе. Пресвята Богоматір невимовно зраділа цій звістці. Вона розповіла про неї названому сину Своєму, Іоанові, і стала готуватися до Своєї кончини. Інших апостолів на той час не було в Єрусалимі, вони розійшлися по інших країнах проповідувати про Спасителя. Богоматір жадала попрощатися з ними, і ось Господь чудесним способом зібрав до Неї всіх апостолів, крім Фоми, перенісши їх Своєю всемогутньою силою. Біль пройняв їх, коли вони дізналися, для чого Бог зібрав їх: вони мали втратити спільну Матір свою. Але Божа Матір утішала їх, обіцяючи не залишати їх і всіх християн і після Своєї смерті, завжди молитися про них. Потім Вона усіх їх благословила.

У годину кончини незвичайне світло осяяло кімнату, де лежала Божа Матір; Сам Господь Ісус Христос, в оточенні ангелів, явився і прийняв Її пречисту душу. Апостоли поховали пречисте тіло Божої Матері згідно з Її бажанням у саду Гефсиманському, в печері, де спочивали тіла Її батьків і праведного Йосифа. Під час поховання сталося багато чудес. Від доторкання до гробу Божої Матері сліпі прозрівали, біси виганялись, і всяка хвороба зцілялася. Безліч людей супроводжували Її пречисте тіло. Юдейські священики і начальники намагалися розігнати це святе шестя, але Господь невидимо охороняв. Один юдейський священик, на ім’я Афоній, підбіг і схопився за одр, на якому несли тіло Божої Матері, щоб перекинути його. Але невидимий ангел відсік йому обидві руки. Афоній, вражений таким страшним чудом, миттю розкаявся, і апостол Петро зцілив його.

Через три дні після поховання Божої Матері прибув у Єрусалим апостол Фома, який був відсутнім. Він дуже засмутився тим, що не попрощався з Божою Матір’ю, і всією душею жадав поклонитися Її пречистому тілу.

Апостоли, зглянувшись над ним, вирішили піти й відвалити камінь від могильної печери, щоб дати йому можливість попрощатися з тілом Божої Матері. Та коли відкрили печеру, то не знайшли в ній пресвятого Її тіла, а лише пелени. Здивовані апостоли повернулись усі разом у дім і молилися Богу, щоб Він відкрив їм, що стало з тілом Божої Матері. Увечері, після завершення трапези, під час молитви вони почули ангельський спів. Подивившись угору, апостоли побачили в повітрі Божу Матір, оточену ангелами, в сяйві небесної слави.

Божа Мати сказала апостолам: «Радійте! Я з вами повсякчасно; і завжди буду молитовницею вашою перед Богом». Апостоли в радості вигукнули: «Пресвята Богородице, допомагай нам!».

Так Господь Ісус Христос прославив Свою Пресвяту Матір; Він воскресив Її і взяв до Себе з пресвятим тілом Її і поставив Її вище за всіх ангелів Своїх.

(Стислий опис Успіння Божої Матері викладено на основі Св. Передання, яке свято зберігається православною Церквою).

Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці відзначається православною Церквою, як одне з великих свят, 15 серпня (28 серпня н. ст.). До цього свята слід готуватися двотижневим постом (з 1-го серпня). Свято називається Успінням («засинанням»), тому що Божа Мати померла тихо, немовби заснула, а головне, називається так через коротке перебування Її тіла у гробі, бо через три дні Господь воскресив Її і возніс на небо.

ТРОПАР СВЯТА
У різдві дівство зберегла єси, в успінні ж світу не залишила, Богородице, перейшла Ти до Життя, бо Ти — Мати Життя, і молитвами Твоїми визволяєш від смерті душі наші.

АПОСТОЛЬСЬКИЙ СОБОР У ЄРУСАЛИМІ

Коли християнство стало поширюватися по всьому світу і велика кількість язичників стала приймати християнську віру, між християнами виникли непорозуміння. Християни з юдеїв твердили, нібито християни з язичників повинні суворо дотримуватись обрядового закону Мойсеєвого (насамперед обрізання, тобто що слід спочатку навертати їх у єврейську віру), бо інакше вони не зможуть спастись. З цього приводу серед християн точилися запеклі суперечки.

Жоден з апостолів не міг самостійно, окремо, вирішити такого важливого питання. Це змусило св. апостолів спільно з пресвітерами (священиками) згідно з заповіддю Христовою (Див.: Мф 18, 17) зібратися на перший Апостольський Собор в Єрусалимі у 51 р. після Р. Х.

Після тривалих суперечок і розмірковувань взяв слово ап. Петро, він підвівся і сказав, що Господь, обравши його спочатку для навернення язичників, не робив ніякої різниці між язичниками та юдеями і всім однаково дарував Духа Святого, а тому християнам з язичників не обов’язково виконувати обрядовий закон, Мойсеїв. «Ми віруємо, — закінчив свою промову апостол, — що благодаттю Господа Ісуса Христа спасаємося»

Промова ап. Петра справила глибоке враження. Про це красномовно свідчила тиша, яка запанувала на багатолюдному зібранні. Враження посилилося, коли апостоли Павло і Варнава розповіли про знамення й чудеса, які Бог учинив через них у язичників.

Після всього підвівся, щоб висловити свою думку, св. апостол Яків — «брат Господній», який головував на Соборі. Йому, як єпископу Єрусалимської Церкви і голові Собору (першому між рівними), належало останнє слово. Думка його була важливою й тому, що він сам суворо дотримувався закону, за що не тільки від християн, а й від юдеїв дістав імення «праведний». Вагомим було і його становище у Церкві, він був першим Єрусалимським єпископом, поставленим Самим Господом. Св. Яків провадив суворе аскетичне життя (у стриманості, чернече), носив на собі «петалон», тобто золоту дощечку, яку носили тільки первосвященики. Він проводив у храмі цілі години один у молитві за свій народ. В Єрусалимі його шанували, називаючи «оплотом народу».

Св. Яків схвалив думку ап. Петра, довівши, що це узгоджується з пророцтвом (Див.: Ам. 9, 11—12), а отже, з Божественним призначенням. Він запропонував не утруднювати християн з язичників виконанням обрядового закону Мойсеєвого; але вони повинні жити у чистоті і святості і не робити іншим того, чого не хочуть собі.

Пропозиція ап. Якова була прийнята апостолами, пресвітерами і всією громадою, тобто усім Собором, одностайно, як резолюція (постанова) Собору. Про це дано було знати усім християнам письмово (Соборним посланням), яке починалось словами: «Угодно Духові Святому і нам…» Так Апостольський Собор вказав християнам, що постанови Собору, згідно зі словами Господа (Див.: Ін 16, 13; 14, 16), є настановами Святого Духа.

Послання Апостольського Собору викликало в християн велику радість та втіху.

(Див.: Діян. 15, 1—35).

ПРОПОВІДНИЦЬКІ ТРУДИ АПОСТОЛІВ

Апостоли Христові своїми проповідями, з натхнення Святого Духа, за короткий час навернули до Христа велику кількість язичників, як простих і незнатних людей, так і вчених, і самих царів. Багато праці доклали апостоли для цієї святої справи. Багато скорбот і бід вони зазнали. Всі апостоли, крім Іоана Богослова, прийняли мученицьку смерть (апостол Іоан Богослов помер у засланні в глибокій старості). Кількість же християн і після кончини апостолів зростала з року в рік, і віра християнська поширювалася по всій землі.

Апостоли проповідували переважно усно. Але, щоб учення Христове краще збереглося, деякі з них, з натхнення Святого Духа, записали його в книги. Тому книги ці називаються святими — Священним Писанням, Святим Письмом, як і книги святих пророків, які були до Христа.

Два апостоли з числа дванадцяти, Матфей та Іоан, і два апостоли з числа сімдесяти, Марк і Лука, написали книги про земне життя Христа Спасителя та Його вчення. Ці чотири книги називаються Євангеліями, бо в них міститься вчення Христове, яке Сам Спаситель назвав Євангелієм. Апостоли ж, які написали їх, називаються євангелістами

Євангеліст Лука написав ще книгу Діянь святих апостолів (тобто діла, труди св. апостолів). У цій книзі розповідається про те, як св. апостоли в перші роки поширювали віру християнську.

Інші з апостолів: Яків Алфеїв, Петро, а також Іоан Богослов та Іуда Яковів — написали сім соборних послань, тобто листів до християн усього світу, і навчали в цих посланнях, як треба вірувати і жити за вченням Христовим. (Одне послання апостола Якова, два Петрових, три Іоанових й одне Іудине.).

Апостол Павло написав чотирнадцять послань до окремих церков та осіб.

Апостол Іоан Богослов, крім Євангелія і трьох послань, написав ще Апокаліпсис, або Одкровення. В цій книзі він викладає майбутню долю Церкви Христової і всього світу.

Але, звичайно, апостоли записали в книги не все, чого навчали, що встановили між християнами, що чули від Спасителя і бачили від Нього. Сам євангеліст апостол Іоан Богослов пише про це: «Багато й іншого сотворив Ісус, але якби писати про це детально, то, гадаю, і самому світові не вмістити б написаних книг».

Та вчення і правила, які передали апостоли християнам на словах або прикладом, твердо зберігалися християнами. Це вчення, передане ними усно, і вже потім записане святими людьми, називається апостольським переданням, чи священним переданням

Разом з апостолами і після них трудились у проповіді євангельській мужі апостольські (ученики апостолів), пастирі, вчителі й отці Церкви Христової. Вони поширювали й утверджували Церкву Христову словом, писанням і своїм святим життям.

КОРОТКІ ВІДОМОСТІ ПРО ПРОПОВІДІ ТА ДОЛЮ СВ. АПОСТОЛІВ

Cв. первоверховний ап. Петро (Симон) проповідував спочатку в Юдеї, потім в Антиохії, у Вифанії, в Асії, в Іліпіці, а також по всій нинішній Італії і в самому Римі. В Римі він і був розіп’ятий вниз головою в часи імператора Нерона. Ап. Петро разом з ап. Павлом за найбільший внесок у проповідування віри Христової найменовані св. Церквою первоверховними

Св. первоверховний ап. Павло (Савл) проповідував у багатьох країнах і містах, починаючи від Єрусалима і закінчуючи тодішньою столицею світу Римом. У Римі за наказом імператора Нерона йому було відсічено голову.

Св. ап. Андрій Первозваний бував у межах нашої країни, він встановив хрест на київських горах, провістив майбутнє просвічення Руси Христовою вірою. Проповідував він на берегах Чорного моря, у багатьох країнах. У Візантії він рукопоклав у єпископи Стахія, одного з сімдесяти учеників. У місті Патрах, в Ахайї (Греція), язичники розіп’яли його на хресті особливої форми, на подобу літери Х, який тому став називатися Андріївським хрестом

Св. ап. Яків Зеведеїв проповідував у Єрусалимі і першим з апостолів постраждав за Христа. За наказом юдейського царя Ірода Агрипи йому було відтято голову в Єрусалимі.

Св. ап. євангеліст Іоан Богослов після мук у Римі був засланий на о. Патмос. Св. ап. Іоан прожив більше від усіх апостолів і мирно спочив в Азії на горі Ефес, де і був похований його учениками.

Св. ап. Филип проповідував в Асійських країнах разом з апостолом Варфоломієм і сестрою своєю Маріам. У Фригії (провінція Малої Азії), в місті Ієраполі, прийняв мученицьку смерть — був розіп’ятий вниз головою.

Св. ап. Варфоломій (Нафанаїл) проповідував спочатку разом з ап. Филипом в Сирії й Азії, потім був у Індії і переклав Євангеліє від Матфея на місцеву мову; потім проповідував у Вірменії, де й прийняв мученицьку кончину в місті Альвані: за одними даними він був розіп’ятий вниз головою, за іншими — був засічений до смерті.

Св. ап. Фома (Близнюк) — проповідував у багатьох азіатських країнах, дійшов до Індії, де прийняв мученицьку смерть за Христа. Він був проколотий списами, а потім порубаний мечем.

Св. ап. євангеліст Матфей проповідував довгий час в Юдеї, а потім по всій Ефіопії (нинішні Абіссинія, Нубія та інші країни). Він був убитий мечем в одному з міст Ефіопії.

Св. ап. Яків Алфеїв проповідував у Сирії, Єгипті та інших країнах. В одній з них був розіп’ятий на хресті, прийнявши мученицьку смерть за Христа.

Св. ап. Іуда Яковів (Фаддей, чи Левей) проповідував у Юдеї, Галилеї, Самарії та Ідумеї, в Аравії, Сирії та Месопотамії. В Араратській країні був повішений на дереві хресному і розстріляний стрілами.

Св. ап. Симон Зилот, чи Кананит, проповідував у Мавританії та в Африці. Бував також і в нинішній Англії (Великобританії). За проповідь віри Христової він був розіп’ятий на хресті, за одними даними, в Грузії, за наказом іверійського царя Аверкія, а за іншими — у Персії.

Св. ап. Матфій, обраний з числа 70-ти на місце відступника Іуди. Проповідував у Юдеї та у зовнішній Ефіопії. Повернувшись в Юдею, прийняв страждання за Христа, будучи спочатку каменованим, а потім обезглавленим.

Св. ап. євангеліст Марк — з числа 70-ти, супутник і сподвижник ап. Петра. Проповідував також на берегах Адріатичного моря. Прийняв мученицьку смерть в Александрії.

Св. ап. євангеліст Лука — з числа 70-ти, супутник і сподвижник ап. Павла. Проповідував потім у Лівії, Єгипті, у Фиваїді і Фивах. Завершив свої подвиги мученицькою смертю.

Св. ап. Яків, Праведний — з числа 70-ти. Перший Єрусалимський єпископ, поставлений самим Господом. Він іменується братом Господнім. За переданням, він був сином Йосифа Обручника від його першого шлюбу. Св. Яків був скинутий юдеями з даху Єрусалимського храму, а потім убитий ударом по голові. Це сталося близько 62 року.

Св. ап. Яків першим виклав чин Божественної літургії, яка і покладена в основу літургій Василія Великого та Іоана Золотоустого, що звершуються і нині. Літургія св. ап. Якова і тепер звершується в Єрусалимі в день його пам’яті.

ПОВСЮДНІ ГОНІННЯ НА ХРИСТИЯН. ЗРУЙНУВАННЯ ЄРУСАЛИМА

Упродовж перших трьох віків християни зазнавали майже постійних гонінь, спочатку від юдеїв, що не увірували, а потім від язичників. Юдеї, не прийнявши обіцяного Богом Спасителя Господа Ісуса Христа і віддавши Його на смерть, несамовито волали: «Кров Його на нас і на дітях наших». Убивши багатьох християн, вони отримали покарання за всі свої беззаконня. Єрусалим і храм Божий були зруйновані римськими військами дощенту, коли євреї вчинили заколот. Так у 70-у році справдилося пророцтво Господа. Місце, де раніше стояв храм Божий, було заоране плугом, так що не залишилось там каменя на камені

Народ єврейський був розсіяний по всій землі. Понад мільйон євреїв було знищено, кілька десятків тисяч їх було продано в рабство. Замість євреїв у Палестині оселилися вихідці з інших народів і відбудували міста, в тому числі й місто Єрусалим. Віра ж Христова стала утверджуватися серед язичників.

Поширення віри християнської між язичниками викликало гоніння на християн з боку римських язичницьких імператорів. Прихильники язичництва переконували імператорів, нібито християни — вороги держави, імператорів і всіх людей. Гоніння на християн були такі жорстокі, що важко піддаються описові; християн піддавали найжахливішим, неймовірним мукам.

Перше жорстоке гоніння почалось у 64-у році після Різдва Христового (через 30 років після Воскресіння Христового), за імператора Нерона. Нерон підпалив місто Рим і потім усю провину переклав на християн. За його наказом християн розшукували і хапали, віддавали у цирки на розшматування звірам, зашивали в шкури звірів і цькували псами, розпинали на хрестах, обливали смолою й запалювали замість смолоскипів по ночах для освітлення садів Нерона. В цих гоніннях постраждали в Римі апостоли Петро і Павло (в 67 р.). Павло був усічений мечем, а Петро був розіп’ятий на хресті, але, на його власне прохання, був розіп’ятий вниз головою, бо вважав себе негідним умерти так, як помер Господь Ісус Христос.

Найстрашнішим було гоніння на християн у часи імператора Діоклетіана. Це останнє гоніння тривало з 303 р. до 313 р. після Р. Х. Тоді вбивали сотні тисяч християн, застосовуючи найрізноманітніші тортури. При цьому гонінні відбирали і спалювали книги Святого Письма.

Сучасник тих гонінь, відомий християнський письменник й учитель філософії з Нікомидії Лактанцій писав: «Якби я був стоустим і мав залізні груди, то й тоді я не зміг би перелічити усіх видів тортур, яких зазнали віруючі».

В одному місці катували від десяти до ста чоловік у день; багатьох змучених і покалічених знову лікували, а потім мучили ще і ще. При цьому не зважали ні на стать, ні на вік. «Я сам був очевидцем цього, — писав історик Євсевій, — так, що залізо затуплювалось і ламалось, а самі вбивці, втомившись, почергово змінювали один одного».

Однак страждання і подвиги мучеників зміцнювали і поширювали віру Христову серед інших людей. Багато язичників, бачачи віру і подвиги християнських мучеників та чудеса, які чинилися при цьому, самі переконувались в істинності Христової віри і приймали християнство. Чим більше гнали і мучили християн, тим більше міцніла віра християнська.

ПРИПИНЕННЯ ГОНІНЬ. ВОЗДВИЖЕННЯ ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО

Гоніння на християн припинилися тільки на початку четвертого століття, за римського імператора Костянтина Великого. Імператор Костянтин сам переконався в силі і славі хресного знамення Христового. Одного разу, напередодні вирішальної битви, він і все його військо побачили на небі знамення хреста, утвореного зі світла, з написом: «цим перемагай» (по-грецьки: НІКА). Після цього наступної ночі імператорові явився Сам Ісус Христос з хрестом у руці і сказав, що цим знаменням він переможе ворога, і повелів зробити бойове знамено із зображенням святого хреста. Костянтин виконав повеління Боже і переміг ворога. Він прийняв християн під свій захист і проголосив віру Христову панівною (головною). Він скасував страту через розп’яття і видав закони на користь Церкви Христової. За свої заслуги та ревність у поширенні християнської віри Костянтин Великий з його матір’ю Єленою отримали назву святих царів рівноапостольних, тобто рівних апостолам.

Рівноапостольний цар Костянтин побажав збудувати храми Божі на священних для християн місцях у Палестині (тобто на місцях народження, страждань, Воскресіння Господа Ісуса Христа та ін.) і знайти хрест, на якому був розіп’ятий Спаситель. Виконати бажання царя з великою радістю взялася його мати, св. рівноапостольна цариця Єлена.

У 326 році цариця Єлена з цією метою вирушила до Єрусалима. Багато зусиль доклала вона, щоб знайти хрест Христів, бо недруги Христові сховали хрест, закопавши його в землю. Нарешті їй вказали на одного літнього юдея, на ім’я Іуда, який знав, де знаходиться хрест Господній. Після довгих розпитувань і умовлянь він показав місце. Виявилося, що святий хрест був укинутий у рів і завалений сміттям і землею, а зверху був збудований язичницький храм. Цариця Єлена наказала зруйнувати цю будівлю і знайти хрест.

Коли розкопали рів, то знайшли в ньому три хрести й дощечку, що лежала окремо від них, з написом: «Ісус Назорей, Цар Юдейський». Потрібно було дізнатися, який з трьох хрестів є Хрест Спасителя. Єрусалимський патріарх (єпископ) Макарій і цариця Єлена твердо вірили і сподівалися, що Бог укаже на святий Хрест Спасителя.

За порадою єпископа стали підносити хрести один за одним до однієї недужої жінки. Від двох хрестів не вчинилося ніякого чуда, коли ж поклали третій хрест, то вона вмить зцілилася. Трапилося так, що в цей час несли померлого для поховання. Тоді стали покладати хрести один за одним і на померлого; і коли поклали третій хрест, померлий ожив. У такий спосіб розпізнали Хрест Господній, через який Господь творив чудеса і показав животворчу силу Свого Хреста.

Цариця Єлена, патріарх Макарій і люди, що були навколо них, з пошаною, радісно і побожно вклонилися Хресту Христовому і цілували його. Християни, довідавшись про цю велику подію, зібралися величезним натовпом до місця, де було знайдено Хрест Господній, усім хотілося прикластися до святого животворчого Хреста. Але оскільки через велику кількість людей усім це зробити було неможливо, то люди просили принаймні показати його. Тоді патріарх Макарій став на підвищеному місці і, щоб усім було видно, кілька разів воздвигав (піднімав) його. Народ же, бачачи Хрест Спасителя, кланявся і вигукував: «Господи, помилуй!».

Св. рівноапостольні царі Костянтин і Єлена на місці поховання і Воскресіння Ісуса Христа збудували просторий і чудовий храм на честь Воскресіння Христового. Спорудили також храми на Елеонській горі, у Вифлеємі й у Февроні, біля дуба мамрійського.

Цариця Єлена частину Хреста Господнього принесла своєму синові, царю Костянтину, а іншу частину залишила у Єрусалимі. Цей дорогоцінний залишок Хреста Христового і дотепер зберігається у храмі Воскресіння Христового.

Після знайдення животворчого Хреста Господнього юдей Іуда, який вказав місцезнаходження Хреста, став християнином. Потім за доброчинне життя був рукопокладений на єпископа з ім’ям Киріака і призначений на кафедру Єрусалимського патріархату.

Постраждав за Христа при Юліані Відступникові. Пам’ять св. священномученика Киріака відзначається 28 жовтня (10 листопада н. ст.).

В пам’ять знайдення Хреста Христового і його воздвиження свята православна Церква установила свято Воздвиження чесного і животворчого Хреста Господнього. Це свято віднесено до числа великих свят і відзначається 14 вересня (27 вересня н. ст.).

За всенічним богослужінням (на ранній) буває винесення хреста для поклоніння. Після великого славослів’я священик, облачившись у всі священицькі ризи і тримаючи над головою своєю св. хрест, прикрашений квітами, при співі «Святий Боже…» виносить його з вівтаря на середину храму і кладе на аналої. Під час триразового співання тропаря «Спаси, Господи, людей Твоїх…» священик кадить св. хрест. Потім під спів «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо», — всі кланяються і цілують св. хрест. Прикрашається св. хрест зеленню і квітами на знак того, що через нього (тобто через страждання і смерть на ньому Спасителя) даровано нам вічне життя. В це свято треба постити, щоб поглибити благоговійний спогад про хресні страждання Спасителя.

НОВІ ВОРОГИ ХРИСТИЯНСТВА

Незважаючи на остаточну перемогу християнства над язичництвом, язичники усе ж спробували ще раз виступити проти християн за імператора Юліана Відступника. Юліан був сином брата Костянтина Великого. Він, хоч і був спочатку вихований у християнстві, ставши імператором, почав поклонятися ідолам, оголосив себе язичником і сильно утискував християн. Почавши гоніння на християн, Юліан дозволив юдеям відбудувати старий єрусалимський храм і дав на це кошти. Але Господь захистив святу віру. За свідченням не тільки християнських, але й язичницьких авторів, землетрус і спалахи вогню, що виривалися з-під землі, примусили припинити затіяну Юліаном відбудову єрусалимського храму. Навіть те каміння, яке збереглося глибоко в землі від попереднього храму, було викинуто, так що, у повному розумінні, тут не залишилося каменя на камені.

Язичник Аміан Марцелін, сучасник імператора Юліана й шанувальник його, пише: «Страшні клуби полум’я часто вивергалися з-під землі, робили це місце неприступним, спалюючи неодноразово тих, хто там працював; таким чином, ця справа зупинена стихією, яка відганяла уперто робітників» (кн. 23, розд. 1).

Сучасник і співучень Юліана, св. Григорій Богослов, у слові проти Юліана говорить, що в цей час на небі стояв сяючий хрест й одяг глядачів був закарбований хрестами.

Багато сторонніх глядачів, як пишуть про це історики, збігалися поглянути на це видовище боротьби з таємничою вогняною стихією.

Ворог християнства змушений був сам зізнатись у своєму безсиллі, але не розкаявся у своїй злобі. У битві з персами ворожа стріла влучила в Юліана. Вмираючи, він з гіркотою вигукнув: «Ти переміг мене, Галилеянин!» (Так називав він Господа Ісуса Христа.).

Після смерті Юліана Відступника усі наступні імператори Римської імперії турбувалися про утвердження християнства в усіх підвладних їм землям.

Але з VII століття починаються нові страждання християн на сході. У 614 р. перський цар Хозрой заволодів Єрусалимом, віддав юдеям на розправу дев’яносто тисяч християн, патріарха Захарію з багатьма іншими християнами взяв у полон, спалив храм Воскресіння, розграбував коштовності храму і забрав у Персію Хрест Христів. Через 14 років, у 628 р., грецький імператор Іраклій переміг персів, повернув усіх полонених християн на чолі з патріархом Захарією, і св. Хрест був з честю повернений у Єрусалим.

Радіючи і дякуючи Богу, імператор Іраклій зажадав сам внести Хрест у Єрусалим. Але біля Голгофи невидима сила зупинила Хрест, і цар не мав сили його нести. Тоді патріарх Захарія вказав цареві, що Син Божий — Цар Небесний — ніс Хрест на Голгофу у смиренні та покірливості. Імператор смиренно послухався патріарха, зняв із себе царський одяг і босим вніс св. Хрест у храм на Голгофу, де патріарх знову воздвиг св. Хрест над народом.

Невдовзі після цієї великої події з’явився в Аравії так званий пророк Магомет. Страждаючи з дитинства на епілепсію (нервові напади) і галюцинації (примарні видіння), він сам увірував у своє покликання створити нову релігію й у віці 40 років виступив зі своєю проповіддю. У 632 р. зі своїми послідовниками він завоював Мекку (в Аравії, місце народження Магомета) й утвердив свою віру. Потім його послідовники силою зброї підкорили Єгипет, Сирію, Палестину і сам Єрусалим. Поступово магометанство (вчення Магомета) поширювалося все більше і більше, а Грецька імперія дедалі слабшала. Нарешті у середині XV століття (1454 р.), за імператора Костянтина Палеолога, турки завоювали і сам Царгород (Константинополь).

ВСЕЛЕНСЬКІ СОБОРИ

Серед християн іноді з’являлися люди, які неправильно викладали вчення християнське і намагалися своє лжевчення (тобто помилкове, неправильне) нав’язувати всій Церкві. Такі лжевчення Церква називає єрессю, а лжевчителів — єретиками. Коли припинилися великі гоніння на християн, єресі стали особливо хвилювати життя Церкви.

Для боротьби з єресями і для настанов усім християнам, як правильно, православно, вірувати, збиралися, за прикладом, який подали св. апостоли, Собори (зібрання) єпископів — пастирів і вчителів Церкви, за можливістю з усього світу, тобто з усіх країн, де були християни (з усієї вселенної).

Як апостоли зібралися на Собор в Єрусалим (Апостольський Собор у 51-у році (Див.: Діян. 15, 1—35), коли потрібно було вирішити питання: чи слід християнам з язичників виконувати обрядовий закон Мойсеїв, так і отці Церкви, тобто єпископи, яким апостоли передали свою владу (через спадкоємне рукопокладення), збиралися на Собори, коли з’являлось якесь вчення, що суперечило вірі Христовій. Такі загальні Собори (з усього християнського світу), які утверджували істину Христову натхненням Духа Святого і приймались усією Церквою Христовою, називаються Вселенськими Соборами

Вселенських Соборів було сім.

На першому і другому Вселенських Соборах укладено Символ віри. Символ віри — короткий виклад усієї православної, християнської віри. Його повинен знати кожен православний християнин. Він співається у нас за Божественною літургією.

Сьомий Вселенський Собор захистив і утвердив шанування святих ікон.

ВІДОКРЕМЛЕННЯ РИМСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ПРОСВІЧЕННЯ СЛОВ’ЯН

Після періоду Вселенських Соборів відокремилася від Вселенської Православної Церкви західна її (римська) частина й утворила із себе окрему Римо-католицьку Церкву.

Відбулося це так. Після апостолів Церквою стали керувати їхні наступники, єпископи, які, маючи однаковий ступінь священства, мали різну владу. Єпископи менших міст підкорялись єпископам більших міст, які називалися митрополитами. Ті, у свою чергу, підкорялись єпископам столичних міст — патріархам. Найвища ж влада у Церкві належала Соборам, яким підкорялись і патріархи.

Патріархів на той час було п’ять: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський та Єрусалимський. (Олександрійський патріарх називався папою, потім став називатися папою і Римський патріарх). Довгий час так називалися й інші єпископи (слово «папа» означає отець, батько).

Усі п’ять патріархів мали однакові права і були незалежні один від одного. Не було між ними ні вищого, ні нижчого, а тільки за порядком переліку Римський Папа посідав перше місце. Але з часом Римські Папи, розширюючи свої володіння, стали зміцнюватись у владі і прагнути до того, щоб підкорити собі усіх інших патріархів, тобто щоб Папа став главою Христової Церкви.

Таке зазіхання Римських Пап Церква визнала незаконним.

Це і була головна причина відокремлення.

Згодом від Римо-католицької Церкви відділилися ще протестантські сповідування.

Приблизно у той час, коли відбулося відокремлення Римської Церкви, Вселенська Православна Церква розширилася за рахунок вступу в неї слов’янських народів, які прийняли християнство.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору