«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїЗакон Божий

Частина четверта. Українська Православна церква

  1. СВЯТИЙ АПОСТОЛ АНДРІЙ НА КИЇВСЬКИХ ГОРАХ
  2. МІСІОНЕРСЬКІ ТРУДИ СВЯТИХ РІВНОАПОСТОЛЬНИХ КИРИЛА І МЕФОДІЯ
  3. ХРЕЩЕННЯ РУСИ ЗА КНЯЗЯ АСКОЛЬДА
  4. ХРИСТИЯНИ В РУСІ ЗА КНЯЗЯ ІГОРЯ
  5. ХРЕЩЕННЯ КНЯГИНІ ОЛЬГИ
  6. ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР РІВНОАПОСТОЛЬНИЙ. ХРЕЩЕННЯ РУСИ-УКРАЇНИ
  7. ПРОПОВІДЬ ХРИСТИЯНСТВА ПО ВСІЙ КИЇВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ І НА ПІВНІЧ ВІД НЕЇ
  8. БРАТОВБИВЧА БОРОТЬБА ПІСЛЯ СМЕРТІ ВОЛОДИМИРА
  9. ЦЕРКВА ЗА КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА І РОЗВИТОК ХРИСТИЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
  10. ЦЕРКОВНЕ УПРАВЛІННЯ В РУСІ-УКРАЇНІ. МОРАЛЬНИЙ ВПЛИВ ЦЕРКВИ НА ДЕРЖАВНЕ Й СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ
  11. ОСНОВОПОЛОЖНИКИ ЧЕРНЕЦТВА В РУСІ-УКРАЇНІ СВЯТІ АНТОНІЙ І ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКІ
  12. ОСВІТА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТОВОЇ ВІРИ. ВПЛИВ ЦЕРКВИ НА НАЦІОНАЛЬНУ КУЛЬТУРУ
  13. ОСТАННЄ СТОЛІТТЯ КИЇВСЬКОЇ РУСИ
  14. МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА. МУЧЕНИКИ ЗА ВІРУ ХРИСТОВУ. СВЯТИЙ КНЯЗЬ МИХАЇЛ ЧЕРНІГІВСЬКИЙ З БОЯРИНОМ ФЕДОРОМ
  15. ЦЕРКВА У ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ
  16. ПОЧАТОК НОВОЇ МИТРОПОЛІЇ НА ПІВНОЧІ
  17. ГАЛИЦЬКА МИТРОПОЛІЯ
  18. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У ЛИТОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ
  19. ПОЧАТОК ПОЛЬСЬКО-КАТОЛИЦЬКОГО НАСТУПУ
  20. СПРОБА НАБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВІД КОНСТАНТИНОПОЛЯ
  21. ФЛОРЕНТІЙСЬКА УНІЯ
  22. ВІДОКРЕМЛЕННЯ МОСКОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ І ПОДІЛ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ
  23. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА У КАТОЛИЦЬКІЙ ПОЛЬЩІ
  24. ЦЕРКОВНІ ПРАВОСЛАВНІ БРАТСТВА ТА ЇХ ДІЯЛЬНІСТЬ. КНЯЗЬ КОСТЯНТИН КОСТЯНТИНОВИЧ ОСТРОЗЬКИЙ
  25. БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 РОКУ
  26. БОРОТЬБА УКРАЇНЦІВ ЗА СВОБОДУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
  27. КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ ПЕТРО МОГИЛА
  28. ПРЕПОДОБНИЙ ІОВ, ІГУМЕН І ЧУДОТВОРЕЦЬ ПОЧАЇВСЬКИЙ. ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИК АФАНАСІЙ БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ
  29. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНСЬКІЙ КОЗАЦЬКІЙ ДЕРЖАВІ
  30. ПІДПОРЯДКУВАННЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТУ
  31. ВПЛИВ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ ОСВІТИ НА МОСКОВЩИНУ
  32. СВЯТИЙ ДИМИТРІЙ, МИТРОПОЛИТ РОСТОВСЬКИЙ
  33. СВЯТИЙ ІНОКЕНТІЙ, ЄПИСКОП ІРКУТСЬКИЙ
  34. СВЯТИЙ ФЕОДОСІЙ, ЄПИСКОП ЧЕРНІГІВСЬКИЙ
  35. СВЯТИЙ ІОАСАФ, ЄПИСКОП БІЛГОРОДСЬКИЙ
  36. СВЯТИЙ ІОАН, МИТРОПОЛИТ ТОБОЛЬСЬКИЙ
  37. ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ) У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
  38. ІНТЕЛІГЕНЦІЯ І РЕЛІГІЯ. ПЕРЕКЛАД СВЯТОГО ПИСЬМА
  39. УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІД ПОЛЬЩЕЮ (XVIII СТ.)
  40. ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО-ЦЕРКОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
  41. УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
  42. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПІД ПОЛЬЩЕЮ
  43. УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІСЛЯ ПРИЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ І ЗАХІДНОЇ БІЛОРУСІ ДО РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
  44. УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІД ЧАС НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ
  45. УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
  46. ТРЕТЄ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
  47. УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У СКЛАДІ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ (1990-1992 pp.)
  48. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

СВЯТИЙ АПОСТОЛ АНДРІЙ НА КИЇВСЬКИХ ГОРАХ

Першим благовісником Євангелія Христового на землях України був апостол Андрій Первозваний. Коли після зішестя Святого Духа апостоли кидали жереб, вирішуючи, куди кому йти проповідувати Христову віру, йому випала Скіфія. Скіфією в античному світі називали загалом Східну Європу і, зокрема, безмежні простори на північ від Чорного моря, тобто землі теперішньої України. Про благовістя апостола Андрія у Скіфії свідчать такі давні християнські письменники, як Іполит Римський (III ст.), церковний історик Євсевій Кесарійський (IV ст.) та інші.

У стародавньому літописі «Повість минулих літ» розповідається про подорож Андрія Первозваного углиб українських земель: «Дніпро впадає у Понтійське море; море це звуть Руським. Уздовж його берегів навчав, як кажуть, святий Андрій, брат Петра. Коли Андрій навчав у Синопі і прийшов до Корсуня, він довідався, що від Корсуня недалеко гирло Дніпрове. І прибув він до гирла Дніпрового, а звідти вирушив угору по Дніпру. І сталося, що він прибув і зупинився під горами на березі. А ранком, уставши, промовив він до учнів, що були з ним: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог». І піднявся він на гори ці, поблагословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ».

Ця літописна розповідь не має підтвердження в інших історичних пам’ятках, тому деякі вчені схильні вважати її легендою. Але український народ віками зберігав пам’ять про цю подію як віддзеркалення історичного факту. Це дало підставу прославляти апостола Андрія Первозваного як основоположника Церкви Христової в Україні. Київський Собор, який відбувався у 1621 р., у часи відродження Української Православної Церкви після болючого удару, завданого їй унією, своїм авторитетом ствердив апостольське походження християнства на українській землі. У соборній постанові сказано:
«Святий Апостол Андрій — перший архиєпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і Апостол Український. На київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував Апостол».

Пам’ять святого апостола Андрія Церква святкує 30 листопада (ст. ст.).

На одній із гір у Києві стоїть славетна Андріївська церква (собор Андрія Первозваного), збудована в середині XVIII століття (1747—1753 рр.).

МІСІОНЕРСЬКІ ТРУДИ СВЯТИХ РІВНОАПОСТОЛЬНИХ КИРИЛА І МЕФОДІЯ

В історії поширення віри Христової серед слов’янських народів, зокрема українського, велику роль відіграли святі брати Кирило (до чернецтва Костянтин) і Мефодій. Вони мали багатих і славних батьків у місті Солуні, в Македонії; їхній батько Лев був високим урядовим посадовцем. У Солуні проживало багато слов’ян — звідси їхнє знання слов’янської мови. Обидва здобули добру освіту. Молодший брат, Костянтин, навчався в Царгороді навіть у придворній школі разом із царським сином Михаїлом. Старший, Мефодій, служив у війську, але після смерті батька покинув службу і постригся у ченці в монастирі на горі Олімп. Костянтин, здобувши освіту під керуванням славетного Константинопольського Патріарха Фотія, прозваного філософом, був висвячений на священика і став бібліотекарем при церкві святої Софії в Царгороді.

Близько 858 року посли від хозарів просили імператора прислати їм учених проповідників. Імператор Михаїл ІІІ і Патріарх Фотій послали братів Костянтина і Мефодія. Це була їхня перша апостольсько-місіонерська подорож до хозарів (між гирлами річок Дону і Волги), що підготувала їх до апостольських трудів серед слов’ян.

Ще перед цією подорожжю солунські брати взялися за переклад Святого Письма і богослужбових книг на слов’янську мову з грецької, створили слов’янську азбуку, поклавши в основу її азбуку грецьку, а деякі літери взяли з азбук східних народів.

У 862 році моравський князь Ростислав і панонський (угорський) князь Коцель попросили імператора Михаїла прислати до них такого вчителя, який міг би навчити їхні народи істин віри християнської слов’янською мовою. Вибір знову зупинився на святих братах. З ревністю апостолів взялися вони за справу і проповідували Слово Боже протягом чотирьох років. Вони обходили одну країну за іншою, проповідуючи і відправляючи богослужіння слов’янською мовою. Морави цілими громадами приймали святе хрещення; князь Ростислав хрестився, а князь Коцель, крім цього, навіть вивчив слов’янську мову. Слов’яни раділи, слухаючи Слово Боже рідною мовою.

У Моравії та Панонії християнство запроваджували німецько-латинські проповідники, тому їм були дуже неприємні успіхи святих братів у справі просвіти слов’ян. Латинники звинуватили святих братів у єресі (за проповідь слов’янською мовою) і поскаржилися на них Папі Миколаю І.

Тоді ще не було поділу Церков на Східну Православну і Західну Католицьку, але фактично вже точилася гостра боротьба між Царгородським Патріархом Фотієм і Римським Папою Миколаєм І. Латиняни звинувачували святих братів у тому, що вони поширюють «єресь», відправляючи богослужіння мовою слов’янською, тоді як славити Бога нібито можна тільки трьома мовами — єврейською, грецькою та латинською, якими був зроблений напис на хресті Господньому. Насправді ж це твердження латинників було так званою «тримовною єрессю», бо ж Христос заповів апостолам навчати всі народи їх рідними мовами.

Святих братів викликали до Рима. Та коли вони були в дорозі, помер Папа Миколай І, противник слов’янського богослужіння. Наступник його, Папа Адріан II, дізнавшись, що святі брати несуть з собою мощі святого Климента, знайдені ними в Криму, зустрів їх урочисто за містом. Кирило передав йому Євангеліє та інші книги слов’янською мовою. Папа, на знак схвалення, поклав їх на престолі в храмі Святої Марії і дозволив відправляти службу Божу слов’янською мовою навіть у деяких церквах Рима. Святий Кирило невдовзі (14 лютого 869 р.) помер у Римі, заповівши Мефодієві продовжувати проповідницьку працю між слов’янами.

«Ми з тобою, — говорив братові святий Кирило, — ніби два воли тягнули одну борозну. День мій закінчився. Я падаю на своєму шляху. Ти ж не думай залишати розпочатого діла і не віддаляйся на свою улюблену гору…» (монастир на Олімпі).

Святий Мефодій ревно виконував заповіт брата. Висвячений на архиєпископа Моравії, він близько 15 років проповідував віру Христову народам слов’янським, одночасно перекладаючи книги Святого Письма, а також богослужбові книги з грецької на слов’янську мову. Під час своєї праці він був змушений терпіти багато кривди від католицьких священиків.

Святого Мефодія ув’язнили у Швабії, де він просидів у в’язниці близько трьох років. Папа, якому скаржився архиєпископ Мефодій, не захистив його. Тільки перемога моравів над німцями визволила Мефодія з в’язниці, але Папа Іоан III заборонив слов’янське богослужіння. Для захисту святої справи архиєпископ Мефодій удруге подорожував до Рима, і знову отримав дозвіл на відправу богослужіння слов’янською мовою.

Помер Мефодій 885 року і похований у Велегді. Пам’ять святих просвітителів слов’ян Кирила і Мефодія православна Церква святкує 11 травня (ст. ст.).

Учні святого Мефодія, яких переслідували після його смерті, не змогли втриматися в Моравії і мусили втікати до Болгарії, де їх радісно прийняв цар Борис; інші вирушили до Сербії та Хорватії. Справу святих братів Кирила і Мефодія учні рознесли по всьому слов’янському півдню. Святе Письмо читали і богослужіння відправляли для слов’ян слов’янською мовою. Це стало основою писемності у слов’ян, основою слов’янської культури. З слов’янського ж півдня, в основному з Болгарії, прийшли і в Русь-Україну, з прийняттям християнства, книги Святого Письма, богослужбові та інші книжки церковнослов’янською мовою, яка була тоді досить зрозумілою нашим прадідам. Ця велика справа була заслугою святих братів Кирила та Мефодія.

ХРЕЩЕННЯ РУСИ ЗА КНЯЗЯ АСКОЛЬДА

Коли з’явилася можливість проповіді Христової віри зрозумілою народові слов’янською мовою (давньоболгарська та давньоукраїнська мови були тоді значно більше подібними між собою, ніж нині болгарська та українська мови), християнство почало поширюватися швидкими темпами. Сприяло цьому також утворення на землях України Київської держави з центром у Києві, яка існувала вже в середині IX сторіччя, хоча початки її, очевидно, сягають у глибше минуле. До Києва прибували не тільки купці, а й посланці володарів інших країн, ремісники і, вірогідно, християнські місіонери-проповідники. Руські війська ходили в походи за межі своєї країни і там неминуче зустрічалися з Христовою вірою.

Перше хрещення Руси відбулося за князя Аскольда. Він був сильним князем, добре відомим: і в сусідніх, і у віддаленіших країнах, зокрема у Візантії, на яку ходив чотири рази походами. Один із цих походів закінчився трагічно для воїнів Аскольда: його кораблі, що брали участь в облозі Царгорода, знищила раптова буря. Літописець приписує перемогу християн-греків над язичниками-русичами чудесному втручанню Божої Матері. У це повірив, очевидно, і сам князь Аскольд і вирішив стати християнином, прийнявши ім’я Миколая. За грецькими джерелами, Аскольд охрестив також свій народ, хоча це хрещення не було всезагальним. Надто міцні були ще корені язичницької віри, надто велика відданість споконвічним віруванням, звичаям і традиціям. Але Христова віра мала з того часу в Русі міцний ґрунт і, можливо, власну церковну організацію.

ХРИСТИЯНИ В РУСІ ЗА КНЯЗЯ ІГОРЯ

Християнство було поширене у княжій Русі вже у першій половині X сторіччя, за князя Ігоря. Він теж ходив походами на Візантію, а після другого походу, 944 року, підписав з греками мирний договір. Ця угода важлива не тільки як доказ сили Київської держави, з якою мусила рахуватися могутня Візантійська імперія, але і як документальне підтвердження того, що серед найближчого оточення та воїнів Ігоря було чимало християн. У тексті договору християни ставляться нарівні з язичниками. Князь і язичники присягали на вірність договору на священному Перуновому пагорбі в Києві, склавши «зброю свою, і щити, і золото», — розповідає літописець. «А християн руських приводили до присяги у церкві святого Іллі, що над Ручаєм; це була соборна церква, бо багато з варягів були християнами».

Сам князь Ігор не став християнином. Літописець виразно зазначає, що він присягав договору за язичницьким звичаєм, але його зауваження про те, що «багато варягів були християнами», свідчить, що Христова віра мала в тодішній Київській державі статус релігії, рівноправної з традиційним язичництвом.

ХРЕЩЕННЯ КНЯГИНІ ОЛЬГИ

Дружина князя Ігоря, княгиня Ольга, правила Київською державою після смерті Ігоря в малолітство свого сина Святослава. Вона прийняла Христову віру і прославлена нашою православною Церквою як рівноапостольна. За стародавніми переказами, княгиня Ольга близько 957 року прибула до Царгорода і там прийняла святе хрещення від самого Константинопольського Патріарха, з ім’ям після охрещення Єлена; її хресним батьком був грецький імператор Костянтин Багрянородний.

Свята княгиня Ольга намовляла і сина свого, князя Святослава, охреститися. Але войовничому князеві, який усе своє життя провів у військових походах, у поході і загинув, не імпонувала християнська релігія миру, любові, всепрощення. Однак князь Святослав не переслідував християн і християнство. Як свідчить літопис, «хто хотів тоді хреститися, йому не забороняли, а тільки сміялися». І сам Святослав говорив матері: «Як я зміню віру? Дружина ж (тобто військо) буде сміятися з мене». Християнська віра стала державною вірою за часів сина Святослава, онука Ольги, великого князя Володимира.

Пам’ять великої княгині Ольги Церква святкує 11 липня (ст. ст.).

ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР РІВНОАПОСТОЛЬНИЙ. ХРЕЩЕННЯ РУСИ-УКРАЇНИ

Великий князь Володимир, за прикладом своєї бабусі княгині Ольги, вирішив змінити язичницьку віру. Дізнавшись про його намір, до нього приходили посли від надволзьких хозарів-магометан, від латинників, від кримських юдеїв і від греків: кожен з послів пропонував йому прийняти його віру. Віра хозарів-магометан не подобалася князеві, бо забороняла пити вино, їсти свинину і вимагала обрізання. Латинникам Володимир відмовив, бо і раніше Русь не приймала віри від Пап. Юдеїв запитав: «Де ваша батьківщина?» Вони відповіли: «В Єрусалимі, але Бог, розгнівавшись, розпорошив нас по чужих землях.» Володимир сказав їм: «Як же ви, засуджені Богом і розпорошені по чужих землях, смієте пропонувати прийняти ваш закон?» Прийшов, нарешті, грецький проповідник-філософ і почав доводити неправоту інших вір і вчити великого князя закону християнського. На закінчення своєї проповіді він показав Володимиру образ Страшного суду, на якому були намальовані праведники, які йдуть до раю, і грішники, що йдуть до пекла на вічні муки. Великий князь, зітхнувши, сказав: «Добре тим, що йдуть до раю, а горе тим, які йдуть до пекла». — «Хрестись, — сказав філософ, — і будеш у раю з праведниками». Відпустивши грецького проповідника, Володимир скликав бояр і міських старійшин і просив у них поради, яку віру прийняти. Бояри відповіли великому князеві: «Кожен свою віру хвалить, князю; а хочеш добре довідатися, пошли розумних людей дізнатися на місці, яка їхня віра, як вони служать Богу».

Володимир за порадою бояр послав десять мужів спочатку до надволзьких хозарів, потім до латинників і, нарешті, до греків у Константинополь. Побували вони скрізь. У Константинополі Патріарх, довідавшись про їх прибуття, повелів приготувати все потрібне для урочистої служби Божої: запалили у величному Софійському соборі панікадила, зібрали хори співаків, і сам Патріарх з усім духовенством відправив літургію. Ця урочистість справила на послів-велике враження. Коли вони повернулися до Києва, доповіли великому князю, що вони не задоволені іншими вірами, а про грецьку сказали: «Ми не знали, стоячи у храмі, на небесах ми знаходимося, чи на землі: на землі немає такої краси, там дійсно Бог перебуває з людьми. Всяка людина, скуштувавши солодкого, не захоче їсти гіркого; так і ми не можемо бажати іншої віри, крім віри греків». А бояри при цьому зауважили князеві: «Якби не добрий був закон греків, то бабуся твоя Ольга, наймудріша з людей, не прийняла б його».

Володимир твердо вирішив прийняти віру грецьку православну і почав думати про хрещення. Але, як язичник і войовничий князь, він не хотів принижуватися перед греками і покірно просити у них хрещення. Володимир хотів і віру православну здобути шляхом завоювання. Для цього він з військом пішов на Тавриду і взяв грецьке місто Херсонес, або Корсунь, це недалеко від нинішнього Севастополя. Звідси він відправив послів до грецьких імператорів Василія і Костянтина з попередженням, що він візьме і Константинополь, якщо вони не віддадуть за нього заміж свою сестру Анну. Імператори відповіли, що вона як християнка не може вийти за язичника, але вони згодні віддати її, якщо він прийме християнську віру. Великий князь оголосив через послів, що він любить грецький закон і готовий хреститися. Тоді царівна погодилася вийти заміж за страшного іноплеменника і вирушила до Корсуня з духовенством і своїм почтом, щоб урятувати свою батьківщину від згубної війни. А тим часом Володимир захворів на очі й осліп. Царівна радила йому якнайшвидше хреститися, щоб отримати зцілення. Князь погодився і, коли єпископ під час хрещення поклав на нього руку, він прозрів і сказав: «Тепер я пізнав істинного Бога!» Багато воїнів з дружини його під впливом цього чуда теж охрестилися. Після цього великий князь з царівною вирушив до Києва. Він узяв з собою священиків, церковне начиння і образи для благословення; коли ж прибув до Києва, то наказав, щоб охрестилися 12 його синів. Одночасно князь повелів знищити ідолів. Частину їх порубали, а частину спалили; головного бога Перуна прив’язали до кінського хвоста, протягли дорогою і скинули з гори в Дніпро. Потім князь оголосив у Києві, що коли хто з багатих і убогих, великих і малих не прийде в призначений день на річку, щоб прийняти хрещення, того він буде вважати за свого ворога. У призначений день усі жителі Києва з жінками і дітьми прийшли на Дніпро. Всі увійшли у воду і стояли: дехто по шию, інші по груди; малі діти біля берега, матері тримали на руках немовлят; священики стояли на березі річки й читали молитви хрещення. Володимир, бачачи це, радів, що він і його люди пізнали істинного Бога. Цього дня, як зауважує літописець, земля і небо раділи. Подія ця сталася в 988 році після Різдва Христового. Щоб утвердити народ у вірі й законі християнському, Володимир викликав з Болгарії священиків, які відправляли службу Божу слов’янською мовою. Крім цього, князь відкривав школи і будував церкви; так, у Києві він збудував чудовий храм в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. Храм цей звався Десятинним, бо великий князь виділив десяту частину своїх доходів на його утримання. Володимир помер 1015 року. Православна Церква прославила його як святого.

Пам’ять святого князя Володимира святкується 15 липня (ст. ст.), а днем хрещення киян вважається 1 серпня (ст. ст.).

ПРОПОВІДЬ ХРИСТИЯНСТВА ПО ВСІЙ КИЇВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ І НА ПІВНІЧ ВІД НЕЇ

Після хрещення киян Христова віра поступово ширилася серед слов’янських племен Київської держави, по «всіх містах і селах», як каже давній літопис. У цій великій справі сам князь Володимир, який на час прийняття християнства був у розквіті сил (30-ти років), брав безпосередню участь. Коли ж повиростали сини, Володимир посадив їх на князівства і доручив їм поширити Христову віру в своїх князівствах. Він посилав до них священиків, наказував учити людей нової віри, будувати церкви. Християнство ширилось і внаслідок проповіді, а ще більше — за прикладом вищих верств тодішнього суспільства. Літописець свідчить, що люди з радістю йшли хреститися, кажучи, що «якби ця віра була недоброю, то князь і бояри не прийняли б її». Без сумніву, знаходились і вперті язичники, які продовжували визнавати тільки язичницьких богів. Але треба сказати, що язичництво наших прадідів, яке було обожненням сил природи, а найперше — сонця, не було розвиненим і не мало сильної організації, яка противилась би новій вірі. Жерців як релігійного стану в нас не було, а «волхви» і «чарівники» були не в силі протистояти новій вірі, яку прийняли князь і бояри, тобто вірі державній.

Від українсько-слов’янських племен християнство поширилося далі на північ, серед племен, які були прадідами російського народу, пізнішої Московщини, для якої Київ був церковно-релігійним центром, звідкіля й для неї засяяло світло Христової віри.

БРАТОВБИВЧА БОРОТЬБА ПІСЛЯ СМЕРТІ ВОЛОДИМИРА

Після смерті князя Володимира між його синами почалася боротьба за Київський престіл. Його успадкував старший син Святополк, одружений з донькою польського короля Болеслава. Побоюючись суперництва, він наказав убити своїх молодших братів Бориса і Гліба, які княжили у північних містах Ростові та Муромі, а потім і третього брата — Святослава. Князі Борис і Гліб були дуже побожні, жили по-християнськи і не мали жодних намірів конкурувати зі своїм старшим братом. Їх поховали у церкві святого Василія у Вишгороді в 1026 р. Православна Церква приєднала їх до собору святих мучеників. У Вишгороді на їхню честь було споруджено храм (його зруйнували татари 1240 року).

Проти князя-братовбивці пішов походом князь Ярослав, що князював у Новгороді. Суперники покликали собі на допомогу у війні чужинців: Святополк — поляків, на чолі з королем Болеславом Хоробрим, а потім печенігів; Ярослав — варягів. У війні переміг князь Ярослав. Святополка за його злочини народ прозвав «окаянним» і вигнав з Руси разом із союзниками-поляками. Після цього ще три роки боролися за владу князі Ярослав і Мстислав, але потім помирилися і поділили між собою Русь. У 1036р. князь Мстислав помер, і Ярослав, як і його батько Володимир, знову став єдиним володарем усієї Київської держави.

ЦЕРКВА ЗА КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА І РОЗВИТОК ХРИСТИЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Князь Ярослав, прозваний у народі Мудрим, завершив християнізацію Київської Руси, хоч навернення деяких віддалених племен тривало ще довго після його смерті. Ярослав продовжував розпочату князем Володимиром розбудову держави на засадах Христової віри. «Володимир землю зорав і розпушив, хрещенням просвітив, Ярослав засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, учення приймаючи книжне», — пише літописець.

Церква у Київській княжій державі швидко розвивалася за Ярослава Мудрого. Було створено дві нові єпархії — Переяславську і Юр’ївську. 1039 року літописець вперше згадує про митрополита-грека Феопемпта, якого прислали з Візантії. Він не відповідав інтересам і потребам Церкви, яка була для нього чужою. Це посилювало позицію тих, хто вважав, що Церква у великій і могутній державі повинна бути незалежною. Такого погляду дотримувався і сам князь Ярослав.

1051 року князь скликав у Києві собор єпископів, на якому, без згоди Царгорода, було поставлено митрополитом Київським свого власного кандидата. Це був Іларіон, священик церкви Спаса в селі Берестові, де стоїть тепер Києво-Печерський монастир. Митрополит Іларіон був видатною особистістю. Він поєднував побожність з ерудицією та красномовністю, був щирим патріотом своєї країни («муж благ, і книжник, і посник», — пише про нього літописець). Відоме його слово на звеличення Володимира — «Слово про закон і благодать», виголошене ним у Десятинній церкві. У тогочасній гомілетичній літературі твору, рівного цьому, не було. Поставлення власного митрополита було рішучим кроком — це була перша спроба встановити автокефалію Церкви у Київській державі. Константинопольський Патріарх не дав благословення митрополитові Іларіонові і не визнав його як первосвятителя Київської митрополії. Можна з упевненістю припустити, що якби князь Ярослав жив довше, а після нього княжа держава залишилася б об’єднаною та могутньою під одним князем, то православна Церква в Русі-Україні вже тоді назавжди закріпила б свою незалежність. Але Ярослав Мудрий помер 1054 року, після його смерті знову почалися міжусобиці, і митрополит Іларіон безслідно зник зі сторінок історії: про його подальшу долю нічого не відомо.

Князь Ярослав Мудрий продовжував будувати церкви. Після хрещення Київської Руси вони швидко виростали в Києві та в інших містах. Коштовною перлиною української церковної архітектури став споруджений ним собор святої Софії у Києві (завершили будувати цей величний храм у 1051 р. Тоді ж кафедру Київських митрополитів було перенесено з Переяслава до Києва). На відміну від більшості церков у княжій державі, споруджених грецькими майстрами, ця велична святиня постала як творіння переважно місцевих будівничих і митців. Архітектурна велич святої Софії, збагачена монументальним розписом, не могла не справляти на сучасників глибокого враження. Вони сповнювалися гордістю, що не десь, «не в невідомій землі, а в Руській, яка відома і яку чують у всіх кінцях землі», вони мають храм «дивний і славний по всіх навколишніх країнах, що іншого такого немає по всій північній землі» (митрополит Іларіон, «Слово про закон і благодать»).

Велику увагу приділяв князь Ярослав поширенню освіти і писемності у державі. Він засновував школи при церквах, дбав про виховання власного духовенства. У літописному записі 1030 року розповідається, що князь наказав узяти від старост і священиків у Новгороді 300 дітей для навчання їх на священиків. Будучи книголюбом, Ярослав вживав заходів для поширення книжок («зібрав переписувачів багатьох, і перекладали вони з грецької на слов’янську мову. І написали вони книг безліч, за якими навчаються віруючі люди і насолоджуються навчанням Божественним, — засвідчує «Повість минулих літ»). При храмі Святої Софії він заснував велику бібліотеку — першу в Київській Русі.

Така всебічна культурна діяльність князя Ярослава дає підставу називати його просвітителем Руси-України.

ЦЕРКОВНЕ УПРАВЛІННЯ В РУСІ-УКРАЇНІ. МОРАЛЬНИЙ ВПЛИВ ЦЕРКВИ НА ДЕРЖАВНЕ Й СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ

З прийняттям християнства за часів князя Володимира Великого з’явилася в Київській Русі і постійна організація церковного управління, яка називалася митрополією. На чолі її стояв Київський митрополит. Вся Церква в Київській державі існувала як Київська митрополія, і перебувала у підпорядкуванні Константинопольського Патріарха, бо з Константинополя, або Царгорода, була прийнята віра християнська. Однак залежність Київської митрополії від Царгорода, яка тривала 700 років (до 1686 p.), обмежувалася тільки поставленням чи благословенням на Київську кафедру митрополитів. У внутрішнє життя нашої Церкви Константинопольська Патріархія майже не втручалася, хоча протягом 250 років митрополитами в Києві були греки, крім окремих випадків.

Київська митрополія ділилася на єпархії, яких було в Київській Русі перед татарською навалою до 18, а керували ними єпископи. Перші єпископи також були з греків, але скоро почали висвячувати єпископів з місцевих людей, особливо після заснування монастирів, які давали достойних кандидатів у єпископи, в достатній кількості.

Скликалися собори єпископів, які під проводом митрополита обирали кандидатів у єпископи. Але скоро у нас поширився звичай, що на вільну єпископську кафедру кандидата обирав місцевий князь з іншими представниками церковної громади, а потім посилав його до Київського митрополита на посвячення.

Від самого початку утворення в Україні Церкви, з ініціативи державної влади, існував тісний союз між Церквою і державою. Митрополит Іларіон (перший митрополит-русич), порівнюючи Володимира Великого з імператором Костянтином говорив: «Костянтин зі святими отцями Нікейського Собору (325 p., І Вселенський Собор) поклав закон людям; а Володимир, збираючись часто з новими отцями — нашими єпископами, з великим смиренням радився з ними, як впровадити цей закон між людьми, які нещодавно пізнали Господа». Держава надавала допомогу Христовій Церкві, а Церква, зі свого боку, дбала про авторитет державної влади серед народу та про моральний вплив на владу християнських ідеалів. Літопис зберіг слова одного з митрополитів до Київського князя: «Княже! Ми поставлені в руській землі від Бога стримувати вас від кровопролиття.».
У добу удільних князівств, коли боротьба князів між собою знесилювала Київську державу і вела її до загибелі, митрополит і єпископи були миротворцями. «Молимо тебе, княже, і братів твоїх, не погубіть руської землі; бо якщо будете воювати між собою, то язичники радітимуть і візьмуть землю нашу, яку придбали батьки і діди ваші трудами великими і мужністю», — так звертався до князя Володимира Мономаха митрополит Миколай.

При поділі держави на князівства, які ворогували між собою, Церква була єдиною, під одним митрополитом Київським; вона об’єднувала народ в одній вірі, в одному духовному проводі. Це мало величезне значення. І коли впала Київська держава, православна Церква залишилася для народу, що вже був під чужою державною владою, національно-релігійним об’єднавчим центром.

Моральний вплив Христової Церкви позначився і на суспільному житті. Під впливом Церкви змінювалося ставлення в Київській Русі до рабів. Церква вчила, що раб, «холоп» — теж людина, рівно-вартісна перед Богом; шлюб раба, як і вільного, є священним союзом, «гнів на рабів» матиме кару після смерті, бо хто мучить «челядь свою голодом і ранами», той є все одно, що «невірний, і єретик».

Змінилися погляди на сім’ю і сімейні стосунки. Викорінювалися поступово з побутового життя багатоженство та язичницькі звичаї викрадання («умикання») і купівлі жінок. Становище жінки в християнській сім’ї стає становищем дружини, а не рабині.

Доброчинність, що ґрунтувалася на заповіді християнського милосердя, стала поширюватися з прийняттям християнства. До складу «церковних людей» за тодішнім державним законом входили не тільки священнослужителі з їхніми родинами, а й люди, що жили в так званих «богадільнях». Церква дбала про тих, хто сам себе не міг прогодувати: про жебраків, бідних, хворих, старих, даючи цим приклад людяного ставлення до всіх немічних і беззахисних. Сам хреститель Руси-України князь Володимир залишив після себе пам’ять як про великого благодійника. Літопис пише, що князь Володимир «наказав усякому жебракові і вбогому приходити до княжого двору й одержувати всяку потребу». А тим, хто не міг прибути до княжого двору, розвозили возами їжу і питво по місту, виголошуючи: «Де тут хворий і жебрак, що не може ходити?» І роздавали таким за потребою.

Та найбільше виявився моральний вплив Церкви на суспільне життя, коли стали засновуватися монастирі, зокрема Києво-Печерський монастир.

ОСНОВОПОЛОЖНИКИ ЧЕРНЕЦТВА В РУСІ-УКРАЇНІ СВЯТІ АНТОНІЙ І ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКІ

Заснували Києво-Печерську лавру преподобні отці Антоній і Феодосій Печерські. Антоній, у миру Антип, був родом з Любеча (Чернігівщина). Від юних літ полюбивши Бога всім серцем, заради вдосконалення у духовному житті, він пішов на Афонську гору, що славилася подвижниками; там постригся в ченці, отримавши ім’я Антоній.

Ігумен, що постриг його, навчивши його правил чернечого життя, послав Антонія до його рідного краю. Прибувши до Києва, Антоній обрав безлюдну, вкриту лісом гору на високому березі Дніпра неподалік від Києва, де тепер Дальні печери, і тут оселився в маленькій печерці, яку (за часів князя Ярослава) викопав для самотньої молитви священик Іларіон, духівник великого князя, пізніше митрополит Київський. Скоро чутка про дивного подвижника дійшла до жителів Києва, які у великій кількості почали приходити до нього по благословення. Сам великий князь з дружиною часто приходив до Антонія по благословення. Інші, що бажали духовного подвигу, копали собі печери поряд і там жили. Коли кількість таких подвижників досягла 15, було збудовано церкву; Антоній не захотів «кермувати» ними і доручив новий монастир ігумену (Варлааму), а сам знову усамітнився, перейшов на сусідню гору, викопав собі нову печеру і там заснував Ближні печери. Але великий князь Ізяслав (син Ярослава) призначив Варлаама на ігуменство до іншого монастиря; тоді ігуменство в печерах перейшло до преподобного Феодосія. Преподобний же Антоній, проживши життя в суворому подвизі, мирно віддав Богові душу близько 1078 року. Пам’ять його святкується 10 липня (ст. ст.) Преподобний Феодосій народився в селі Василькові від шляхетних батьків, які невдовзі переїхали до Курська. З юних літ він прагнув догоджати Богу і намагався робити все для спасіння своєї душі. Кожного дня він ходив до церкви, з увагою читав або слухав читання священних книг, уникав дитячих забав, не любив носити світлого убрання, відзначався тихістю, смиренням і послухом. Втративши на 14-му році життя батька і залишившись жити з матір’ю, він багато терпів від неї неприємностей через свою глибокорелігійну настроєність. Одного разу довелося йому побачити прочан з Єрусалима, які оповідали про святі місця, і він так захотів побачити все це своїми очима, що пішов з ними до Палестини. Мати наздогнала його, повернула з дороги, а потім щиро просила його не залишати її, а жити як належить шляхетному юнакові. Феодосій залишив думку про подорож до святих місць, але не переставав жити життям побожним, старанно відвідуючи церковні богослужіння. Дізнавшись, що літургія іноді не відбувається через брак проскур, Феодосій вирішив сам їх випікати. Він купував пшеницю, молов її своїми руками, пік проскури і приносив їх до церкви. Матері все це не подобалось, і Феодосієві доводилось з приводу цього терпіти багато дорікань. Він побачив, що, перебуваючи на очах матері, не можна цілковито віддати себе на служіння Богу, тому вирішив залишити матір і пішов до Києва, щоб вступити до одного з монастирів.

Феодосій обійшов усі монастирі, але ніхто не хотів прийняти убогого юнака, і тільки в печері преподобного Антонія він знайшов собі притулок. Антоній прийняв його і благословив постригти в чернецтво. Феодосій ревно виконував чернечий послух, і скоро був висвячений на пресвітера. Коли преподобний Антоній відійшов на сусідню гору, Феодосій залишився на старому місці; через три роки подвижницького життя братія обрала його ігуменом. Преподобний Антоній благословив вибір братії.

Ставши ігуменом Печерського монастиря, Феодосій не змінив і не послабив свого смиренного, подвижницького життя: раніше за всіх він приходив до церкви, часто заходив до пекарні і допомагав пекти хліб, рубав дрова, носив воду, носив грубу волосяницю, спав мало, більше дрімав сидячи; за трапезою їв лише сухий хліб і варену страву без масла, пив тільки воду. Великий князь ставився з великою пошаною до побожного ігумена, часто розмовляв з ним на самоті, залишався у нього обідати і говорив, що його убога монастирська їжа набагато приємніша за князівську. Для братії своєї преподобний Феодосій був прикладом подвижницького життя. Для кращого устрою життя ченців він заснував чернече співжиття на зразок уставу Студійського монастиря, який він отримав з Царгорода. Преподобний Феодосій був засновником зразкового спільного братського монастиря не тільки для печерської братії, але й для всього чернецтва українського. Навчаючи братію подвижницького чернечого життя, преподобний виховував у ній і любов до ближнього, особливо бідного, що потребував допомоги. Він заснував у Києві перший гостинний дім, в якому годував жебраків, калік і розслаблених. Незадовго до своєї смерті він заснував велику муровану церкву в ім’я Успіння Божої Матері; але, збудувавши фундамент церкви, він помер 3 травня 1074 року. Церкву було закінчено й освячено за його наступників 1089 року. До цієї церкви з Царгорода було принесено чудотворний образ Успіння Божої Матері.

Істинна побожність ченців Печерського монастиря, які зберігали суворий дух чернечого життя Антонія і Феодосія, здобула загальну пошану, і він, як найстаріший український монастир, став називатися ще з XII ст. лаврою. Багато довелося лаврі перетерпіти різних негараздів, але, занепадаючи з зовнішнього боку, вона знову відновлювалась і процвітала духовно, будучи фортецею православ’я в тяжкі часи боротьби за православну віру.

ОСВІТА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПІСЛЯ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТОВОЇ ВІРИ. ВПЛИВ ЦЕРКВИ НА НАЦІОНАЛЬНУ КУЛЬТУРУ

Прийняття християнства й утворення Церкви мали величезне значення для розвитку освіти і всієї національної культури українського народу.

Християнство принесло з собою книгу, писемність, школу. Прийнявши Христову віру з Візантії, Русь-Україна отримала звідти і потрібні для богослужіння та християнської освіти книги; але отримала переважно не мовою грецькою, з якої треба було ще перекладати, а через південних слов’ян, які вже мали переклади церковно-релігійної літератури на мову слов’янську. Як вже було сказано, це була історична заслуга святих братів Кирила і Мефодія. Великим щастям для українського народу було те, що Христову віру він прийняв не з Рима. Бо латинські проповідники, пов’язані традиціями Рима, відправляли богослужіння для всіх народів латинською мовою, хоч би та мова для того чи іншого народу була зовсім чужою, незрозумілою. Крім того, Рим забороняв масам вірних читати Біблію — Святе Письмо.

Принесена в Русь-Україну церковна писемність слов’янською мовою стала основою, на якій виросла власна писемність. Річ у тім, що тодішня церковнослов’янська мова, так звана старослов’янська, хоч і не була живою мовою наших прадідів, але була значно зрозумілішою для них, ніж для нас тепер.

За зразками перекладених (з грецької мови) книг, що з’явилися після прийняття християнства, стали писати в Русі літописи, житія святих, проповіді, описи прочан подорожей до святих місць та інші твори.

Упродовж багатьох століть українська література складалася майже повністю з творів церковно-релігійних. Українська писемність стала світською тільки на початку XIX століття. До того ж часу вона була пов’язана з Церквою і з церковно-національним життям нашого народу. Монастирі, разом з княжими дворами, були осередками «книжного читання», переписування книг (коли не було ще друкування книжок), записів літописців, складання житій святих, проповідей. Перші письменники, як-от митрополит Іларіон, преподобний Феодосій Печерський, літописець Нестор, єпископ Туровський, Кирило ігумен, Даниїл Паломник та інші., були переважно з ченців або з церковної ієрархії.

У ті давні часи рукописна книга була досяжна тільки для вищих верств (князі, бояри, духовенство); простий народ пізнавав християнство через церковне богослужіння та проповідь у церкві. На становлення християнського світогляду народу, його моральних поглядів на правду і кривду надзвичайно великий вплив мала Церква з великим колом річних свят і пов’язаних з ними церковних обрядів. Під впливом старозавітних і євангельських оповідей, житій святих, псалмів, церковно-богослужбових співів утворюються в народі оповідання про початок і кінець світу, про побожне життя, муки пекельні. А народна поезія, яка існувала ще з язичницьких часів, проймається християнськими мотивами і характером; це, наприклад, спостерігається в українських колядках, де обожувані раніше сили природи замінюють тепер Бог Отець, Icyс Христос, Дух Святий, Богородиця, апостоли, святі.

Вплив Церкви на національну культуру українського народу, крім вироблення християнського світогляду, розвитку писемності, народної релігійної творчості і церковно-обрядового побуту в житті народу, позначився і на розвитку різних видів мистецтва, таких як церковний спів, малярство, церковна архітектура.

Церковне будівництво розвинулось у нас дуже широко. Літописи згадують про сотні церков, які були в переважній більшості дерев’яними. А князі будували величні муровані храми. Хреститель Руси-України князь Володимир збудував Десятинну церкву, яка була однією з найбагатших будов старокнязівської доби. Цей величний храм був зруйнований під час нападу на Київ татарського хана Батия в 1240 році.

Найбільшою ж будовою в старокнязівську добу і величною пам’яткою Української Православної Церкви залишається й досі Київський Софійський собор. Це була митрополича кафедра на честь святої Софії, або Премудрості Божої. Побудував її син Володимира Великого, князь Ярослав Мудрий у першій половині XI ст. Хоч зовнішній і внутрішній вигляд цієї святині далеко не той тепер, як за часів князя Ярослава, але вона зберегла за понад 900 років існування чимало від своєї первісної будови і зі своїх мистецьких прикрас. Свята Софія Київська пережила разом з народом усі його лиха в історії, і занепад її свідчив також про занепад українського народу. Свята Софія Київська і нині є найбільшою святинею Української Православної Церкви і свого роду символом тисячолітнього християнства в Русі-Україні.

ОСТАННЄ СТОЛІТТЯ КИЇВСЬКОЇ РУСИ

Незважаючи на нестабільне політичне становище в Київській княжій державі протягом ХІІ-ХІІ століть, православна Церква в ній розросталася і розвивалася, служила духовним потребам народу.

Одна за одною виникали нові єпархії — Полоцька, Смоленська, Галицька, Рязанська, Володимирська (з осідком у Володимирі-над-Клязьмою), Перемишльська та Угрівська. До монголо-татарської навали в Русі існувало 16 єпархій, вони охоплювали всю територію Київської держави, зокрема ту її частину, що не належить тепер до України.

Київ був серцем і душею Церкви у княжу добу. З нього в усі куточки величезної держави насаджувалося християнське благочестя, поширювалися богословська наука, релігійно-духовна література, мистецтво, освіта.

У 1169 р. на Київ напало військо суздальського князя Андрія, який володів північно-східними околицями Київської Руси, де тепер корінна Росія. Це було перше, але не останнє вторгнення північного сусіда в українські землі. Хоч суздальці і називали себе християнами, але вони, як варвари, сплюндрували місто, з якого засяяло колись і їм світло віри Христової. «Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середу другого тижня посту.

Грабували вони два дні все місто — Поділ, і Гору, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а інших в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучали з чоловіками їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали… Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди», — розповідає літописець. Тоді з України було викрадено одну з найшанованіших у народі святинь: ікону Вишгородської Божої Матері. Північні завойовники привласнили і перейменували її на Володимирську, під цією назвою вона і тепер перебуває в Росії.

Київ, зруйнований військом суздальського князя, після того нападу вже не зміг повернути собі попередню велич і значення. А невдовзі зі сходу прийшло нове лихо — монголо-татарські орди хана Батия.

МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА. МУЧЕНИКИ ЗА ВІРУ ХРИСТОВУ. СВЯТИЙ КНЯЗЬ МИХАЇЛ ЧЕРНІГІВСЬКИЙ З БОЯРИНОМ ФЕДОРОМ

Коли восени 1240 року Батий оточив Київ, «не було чути нічого од звуків скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, й од звуків іржання табунів коней його». День і ніч били ворожі тарани у стіни стольного града, ламалися списи, розколювалися щити, а стріли затьмарювали світло. «Многе множество було сили ворожої», — пише літописець. В ніч на 6 грудня татари вдерлися у Київ. Городяни на чолі з воєводою Дмитром, якого прислав князь Галицький Роман, згуртувалися навколо Десятинної церкви. Біля святині зав’язалася «битва велика». Маси людей, шукаючи порятунку, «вибігали і на церкву, і на склепіння церковне, і од тягаря повалилися з ними стіни церковні». Всі церкви стали фортецями, але падали одна за одною: Десятинна церква, Софійський собор, Печерський монастир..

Найвидатніший у той час проповідник єпископ Серапіон так зобразив нещастя свого народу: «Тоді навів на нас Господь Бог народ немилосердний, народ лютий, що не щадить ні молодої краси, ні немочі старих, ні малих дітей. Викликали ми на себе гнів Бога нашого. Зруйновані Божі церкви, зневажене священне начиння, потоптані святині, святителі стали поживою меча; тіла преподобних ченців віддані на споживу птахам. Кров наших батьків і братів, як велика вода, напоїла землю. Щезла сила наших князів і воєвод; наші хоробрі воїни, охоплені страхом, утекли, багато наших братів і дітей відведено в полон, наші села запустіли і поросли бур’яном… Наш труд одержали в спадщину невірні; наша земля стала добром чужинців, і самі ми стали знеславлені у всіх тих, що живуть по сусідству з нашою землею, посміховищем для наших ворогів, бо ми самі викликали на себе, як дощ з неба, гнів Божий…».
Особливо мучили татари князів. Від покірності князів залежала доля народу. Багато з них стали жертвами за ті сварки та міжусобну боротьбу між князівськими родами, які призвели до загибелі держави.

Одними з найбільш відомих мучеників за віру були князь Михаїл Чернігівський та його боярин Федір. У 1246 р. князь Михаїл одержав наказ прибути до хана, куди з’являлися й інші князі, куди і митрополит повинен був звертатися, щоб одержати «ярлик» (грамоту) на виконання свого церковного управління.

Перед від’їздом духівник благословив князя Михаїла: «Чимало князів побувало в орді, та мало хто з них зберіг чистою свою християнську совість, бо через вогонь ішли, і сонцю і кущу поклонялися, та й погубили душі свої за блага світу цього; ти ж, княже, не роби так».

«Я хотів би, — відповів князь, — за Христа пролити кров свою».

Князь прибув до Батия з товаришем своїм, боярином Федором. Батий дозволив допустити до себе князя Михаїла тільки в тому разі, якщо він виконає язичницький монгольський обряд. Князь заявив жерцям: «Християни не можуть іти через вогонь і поклонятися тому, чому тут поклоняються. Віра християнська забороняє кланятися творінню та ідолам». Тоді жерці доповіли Батиєві, що князь Михаїл не підкорюється волі хана. Розгнівавшись, Батий через свого вельможу переказав князеві: «Вибирай, що тобі любе: життя чи смерть; якщо не підеш через вогонь, не поклонишся кущу та сонцю й ідолам, загинеш лютою смертю, а виконаєш мою волю — дістанеш князівство». Михаїл відповів: «Цареві я можу поклонитися, бо йому Бог дав владу над земними царствами, але не можу поклонитися всьому тому, чому тут поклоняються». Даремно вельможа Батия умовляв князя послухати хана. «Готовий я пролити кров за Христа мого, — відповідав князь. — Не хочу бути християнином тільки за іменем, а поводитися як язичник». Товариш князя, боярин Федір, укріпляв його дух, тоді як інші спокушали його, нагадуючи про любу дружину та дітей. «Не слухаю вас, — говорив князь, — не погублю душі моєї!» Він зняв з себе князівське убрання, кинув його і сказав: «Геть славу цього світу тлінного, тимчасового! Вона не потрібна мені». Князь Михаїл з боярином Федором почали співати хвальні гімни святим мученикам. Тоді вбивці кинулися на князя, як звірі, били кулаками в серце, повалили на землю, товкли ногами, били і мучили, а один відступник, Доман, відрубав князю голову. Боярину Федору пообіцяли князівство вбитого князя Чернігівського, якщо виконає обряди язичницькі, але боярин мужньо відмовився і також прийняв мученицьку смерть.

Це сталося 23 вересня 1246 року. У цей день православна Церква згадує пам’ять святих мучеників Михаїла, князя Чернігівського, та боярина Федора.

ЦЕРКВА У ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Після зруйнування Київської держави упродовж ста років існувало Галицько-Волинське князівство — останній бастіон української державності у княжу добу. На захід на певний час перемістився також центр церковного життя.

Християнство з’явилося на західно-українських землях ще за Володимира Великого. У цій частині Київської Руси утворилася Галицька єпархія з осередком у княжому місті Галичі. Як і всі українсько-руські землі, Галичина упродовж століть була православною, незважаючи на послідовні і наполегливі намагання сусідньої Польщі силою накинути населенню римо-католицтво. Коли в 1240 р. був поневолений Київ, Галицький князь Данило Романович відчув відповідальність за долю не тільки заснованого його батьком Галицько-Волинського князівства, а й усієї Руси. Це за його рекомендацією 1243 року кандидатом на митрополита Київського було обрано вихідця з Галичини Кирила, якого поставив і рукоположив у Нікеї Царгородський Патріарх. Він посів вакантну кафедру після митрополита Йосифа, який зник безвісти під час зруйнування Києва татарами.

Князя Данила не оминула доля князів Київської Руси. Не маючи можливості боротися з переважною силою татаро-монголів, він змушений був визнати їхню владу над собою та отримати від Орди «ярлик» на князювання. Однак він продовжував мріяти про визволення від татарського ярма і шукав союзників на Заході. Найперспективнішим видався тоді хрестовий похід проти татар, що його організував Папа Інокентій IV. Володар Галицько-Волинського князівства почав переговори з ним. Папа спробував використати цю нагоду, щоб перетягнути Данила на бік Рима, — укласти унію, і виставив цю вимогу як передумову допомоги. Князю було запропоновано королівську корону, і він, з міркувань політичних, прийняв її — очевидно неохоче, без жодних урочистостей — 1253 року. Але запланований хрестовий похід не відбувся, тому князь Данило, не почуваючи себе зобов’язаним перед Римом, залишився вірним православній Церкві.

ПОЧАТОК НОВОЇ МИТРОПОЛІЇ НА ПІВНОЧІ

Коли татари спустошували українські землі, швидко зростало, міцніло і ставало впливовим Володимиро-Суздальське князівство, яке порівняно з іншими землями Київської Руси вціліло. Його центром згодом стала Москва, згадана вперше в літописі 1147 року як володіння Київського князя Юрія Довгорукого. Туди з поневоленого татаро-монгольською ордою Києва переселилися Київські митрополити. Першим із них був ставленик князя Данила Кирило III. Він прибув до Києва 1246р., а незабаром переїхав до Володимира-над-Клязьмою і лише зрідка навідувався до столиці своєї митрополії. З нього брали приклад його наступники. 1300 року митрополит Максим, родом грек, переніс до Володимира свою кафедру. Це підготувало ґрунт для створення на півночі окремої митрополії, з якої утворилася Московська (пізніше Російська) Церква.

ГАЛИЦЬКА МИТРОПОЛІЯ

Таке становище не влаштовувало галицьких князів. Вони не хотіли, щоб Церквою у їхній землі керував митрополит з осідком в іншій, до того ж ворожій, державі. Це стало причиною створення 1303 року окремої Галицької митрополії. Царгородський Патріарх Афанасій підвищив Галицьку єпископію до рівня митрополії і прислав свого ставленика, митрополита Нифонта. Проти цього виступили суздальські, а згодом московські князі, вимагаючи від Царгородського Патріарха зупинити роз’єднання. Царгороду це було на руку, бо північні князі ставали все міцнішими та багатшими, тому мали можливість підтримувати зубожілу патріархію щедрими дарунками. У 1347 році Патріарший Собор скасував Галицьку митрополію на вимогу Московського князя Симеона та Київського митрополита Феогноста, який жив у Москві. Потім її було знову відновлено, але ненадовго.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У ЛИТОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

У XIII-XIV століттях українські та білоруські землі поступово підпали під владу Литви, окремі племена якої об’єдналися у Велике Литовське князівство. Галичину та Холмщину у 1340 році, невдовзі після смерті останнього князя Галицько-Волинського князівства Юрія II, завоювала Польща і почала ополячувати народ та насаджувати римо-католицтво. Тоді Литва перебувала на значно нижчому ступені розвитку, ніж Україна, і не втручалася в життя, закони та звичаї українсько-білоруських земель, а навпаки, засвоювала їх. Руська мова була державною. Православне віросповідання — панівним. Литовсько-Руське князівство утворилося фактично як федерація литовського, українського та білоруського народів. Перемога литовсько-руських військ на річці Синюсі у 1363 р. поклала кінець татарському пануванню. Православна Церква відігравала й надалі важливу роль у житті країни, незважаючи на те, що Київські митрополити постійно перебували на півночі. В умовах фактичної незалежності церковне життя проходило усталеним чином. Церкву шанували великі князі та шляхта, в цьому середовищі були щедрі меценати. Діяли монастирі, поширювалася освіта. Але литовські князі, володарі могутньої держави, були незадоволені тим, що Церкву очолює митрополит, який живе у чужому Московському князівстві. Вони прагнули створити власну митрополію. Боротьба за це тривала десятиліттями. Найбільші перешкоди ставила Москва. Вона тиснула на Константинопольського Патріарха, щоб не допустити створення окремої митрополії у Литві. А після того, як вона була таки заснована, домагалася її ліквідації. Царгород займав двояку позицію: то погоджувався на окремого митрополита Литовського, то вимагав, щоб був лише один митрополит Київський і всієї Руси (фактично митрополит Московський). Але від цього сила і вплив православної Церкви у Литовсько-Руській державі не зменшувалися.

ПОЧАТОК ПОЛЬСЬКО-КАТОЛИЦЬКОГО НАСТУПУ

Сприятливі умови для православної Церкви зникли після 1385 року, коли великий князь Ягайло, щоб одружитися з донькою польського короля Ядвігою, уклав Кревську унію, згідно з якою погодився політично об’єднати литовські та українсько-білоруські землі з польськими і запровадити у Литовському князівстві католицтво. Він сам прийняв католицьку віру. У Галичині, яка перебувала під владою Польщі з середини XIV століття, посилювалося ополячення, а православна Церква зазнавала утисків та зневаги. Об’єднання Литви та Польщі в католицькій федерації означало наступ католицизму на всі українсько-білоруські землі. Але навіть втративши статус панівної, православна Церква ще довго відігравала важливу роль у житті держави і народу.

СПРОБА НАБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВІД КОНСТАНТИНОПОЛЯ

На початку XV століття сталася подія, яка сприяла новому утвердженню незалежності Київської митрополії. В 1407 р. Константинопольський Патріарх висвятив на митрополита Київського і всієї Руси грека Фотія, відкинувши кандидатуру, запропоновану великим князем Литовським Вітовтом. Митрополит Фотій обіцяв оселитися в Києві, але невдовзі переїхав до Москви, а до Києва приїжджав тільки для того, щоб вивозити з України коштовні речі. Це обурило великого князя і, коли виявилося, що Константинопольський Патріарх ігнорує його протести, він скликав у 1415 р. Собор у Новогрудку. Собор обрав кандидатом на нового митрополита ігумена Дечанського монастиря Григорія (Цамблака). Патріарх не тільки відмовився висвятити його, а й наклав на нього анафему та позбавив священства. Тоді нова сесія Собору, за участю українсько-білоруських єпископів, самостійно ухвалила поставити Григорія (Цамблака) митрополитом — без згоди Царгорода. У грамоті про цей акт Новогрудський Собор посилається на прецеденти з обранням митрополитів Іларіона та Климента (Смолятича), на практику Болгарської та Сербської Церков. У грамоті визнається канонічна юрисдикція Константинопольського Патріарха та висловлюється пошана до нього, але в той же час дається зрозумілий натяк, що коли Церква-мати відмовляється прислухатися до потреб Церкви-доньки, то остання має повне право взяти справу у власні руки.

ФЛОРЕНТІЙСЬКА УНІЯ

В 1439 р. звичайну течію церковного життя сколихнула Флорентійська унія Царгорода з Римом. Опинившись у смертельній небезпеці, під невблаганним тиском військ турків-османів, візантійський імператор Іоан VIII Палеолог наважився на церковну унію (союз) з Римом, сподіваючись одержати за це військову допомогу Заходу. На Фераро-Флорентійському Соборі представники Східної Церкви погодилися визнати першість Римського Папи і прийняти західне формулювання деяких догматів віри. Але унія тривала недовго. Як і в галицького князя Данила за два століття перед тим, сподівання на військову допомогу Заходу не виправдалися. Більшість православних єпископів та вірних відкинули прийняту угоду про єднання з Римом. Вже у 1451 p. Coбор у Царгороді осудив унію. На Сході знову міцно утвердилося православ’я. Однак у 1453 р. турки завоювали Цар город, і колись могутня Візантійська імперія припинила своє існування.

Флорентійська унія вплинула на життя православної Церкви в Україні та Московії. Коли унію форсував імператор Іоан VIII, Царгород поставив митрополитом Київським прихильника унії, грека Ісидора. Він прибув до Москви, де Київські митрополити вже мали своє постійне перебування, але зустрів там сильний опір через свої проримські переконання. Після повернення митрополита Ісидора з Флорентійського Собору, де він виявив себе палким прихильником підпорядкування Риму, його заарештували за зраду православ’я і віддали під суд. Врешті-решт він опинився на волі і виїхав до Литовсько-Руського князівства, де намагався насаджувати унію, але безуспішно. Нарешті він оселився в Римі, де і залишався до кінця життя.

ВІДОКРЕМЛЕННЯ МОСКОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ І ПОДІЛ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ

У XV столітті Московська Церква була фактично відокремленою від православної Церкви в Литві-Україні, хоч її первосвятитель титулувався митрополитом Київським і всієї Руси. Московські і литовсько-українські землі були у двох різних державах, які ворогували між собою. Здійснюючи свою традиційну політику експансії, Москва постійно розширювала свою територію і ставала дедалі могутнішою. В її керівних колах зростало цілком зрозуміле бажання мати свою Церкву повністю незалежною. Флорентійська унія дала Московській Церкві привід до відокремлення. 15 грудня 1448 року Собор єпископів у Москві обрав на свого першого власного митрополита єпископа Рязанського Іону без благословення Константинопольського Патріарха. Це було рівнозначно проголошенню автокефалії Московської Церкви. У 1458 році Московський Собор оформив цей самовільний акт відокремлення.

Не можна заперечувати, що Церква самостійної і сильної держави мала на це право і використала його у слушний час шляхом одностороннього акту. Царгород не визнавав незалежності Московської Церкви протягом 141 року. Не визнавали незалежною її також інші східні патріархи, хоч обставини змушували їх дедалі частіше звертатися до Москви, яка мала можливість надавати їм матеріальну допомогу.

З проголошенням незалежності Московської Церкви відбувся остаточний поділ єдиної православної митрополії на сході Європи на дві окремі митрополії. Київська митрополія, що включала Українсько-Білоруську Церкву, і надалі перебувала під юрисдикцією Константинопольського Патріарха. Церква-мати і Церква-донька розділили у той час спільну долю поневолення, і це призводило до більшого взаєморозуміння та тісніших взаємовідносин. Московська митрополія після 1448 року розвивалася як самостійна Церква. Вона дедалі більше відходила від того спільного, що єднало її з Київською митрополією, виробляючи свої власні особливості. В 1589 р. Московська Церква проголосила себе Патріархією, силою примусивши Константинопольського Патріарха Єремію II дати на це свою формальну згоду. Протягом майже двох з половиною століть, аж до насильницького підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархові у 1686р., дві сусідні митрополії жили цілком окремим життям. Тому Російська Православна Церква не має жодних підстав привласнювати собі цей період історії Київської митрополії, включно з золотою добою митрополита Петра Могили, як це вона робить.

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА У КАТОЛИЦЬКІЙ ПОЛЬЩІ

У 1569 р. Польське королівство і велике князівство Литовське уклали Люблінську унію і об’єдналися в єдину Річ Посполиту Польську. У католицькій Польській державі Українська Православна Церква зазнавала постійних утисків, влада намагалася керувати нею. З’явилося і швидко поширилося згубне для незалежності та авторитету ієрархії право патронату, що давало королю повноваження поставляти православних митрополитів, єпископів та ігуменів монастирів замість традиційного в Українській Православній Церкві їх соборного обрання. Цим правом часто зловживали. Єпископські кафедри надавали за гроші, за вислуги, за протекцією; нерідко їх посідали особи, не гідні цього високого становища. Залежні від державної влади єпископи перетворювалися на виконавців її волі, зраджували свій народ. Багатьох священиків призначали магнати, на землях яких були православні парафії. Це неминуче призводило до повної залежності духовенства. Церковні Собори осуджували зловживання, які суперечили канонам Церкви, але поширена практика тривала і далі.

Для православних у Польській державі створювалися такі умови, за яких вони змушені були переходити в католицтво. Українська шляхта, намагаючись утримати своє становище в суспільстві та зберегти маєтки, полонізувалася, зрікалася батьківської віри. Але народ віддано тримався православної віри та Церкви, яка була для нього не тільки духовною матір’ю, а й джерелом збереження національної самобутності.

ЦЕРКОВНІ ПРАВОСЛАВНІ БРАТСТВА ТА ЇХ ДІЯЛЬНІСТЬ. КНЯЗЬ КОСТЯНТИН КОСТЯНТИНОВИЧ ОСТРОЗЬКИЙ

Важливу роль у захисті православ’я відіграли церковні братства. У Литовсько-Польській державі братства почали утворюватися у православній Церкві ще в 30-40-і роки XVI сторіччя, найдавніші з яких — Львівське Успенське, Віденське Свято-Троїцьке. За походженням вони були пов’язані з ремісничими середньовічними цехами (братствами купецькими, кожум’яцькими, кушнірськими тощо), але в подальшому розвитку вони поставили на перший план завдання церковні, культурно-освітні, благодійні. Братства діяли при церквах, очолювали їх священики-настоятелі, в обранні яких брали участь братства. Вони опікувалися церковними будинками, дбали про утримання храмів Божих, турбувалися про матеріальне становище духовенства. В полі їх уваги перебували також мораль та поведінка братчиків, підтримка їх у горі та біді; покійників з бідних родин ховали на братські кошти. Братства закладали лікарні для хворих, притулки для старих, самітних і бідних. Великі і сильні братства засновували школи, які ставали осередками освіти не тільки для українців, а й для інших православних слов’ян. Такими були Київська Богоявленська та Львівська школи. Пізніше при уславлених братствах стали діяти друкарні, завдяки яким побачили світ богослужбові книги, твори церковної писемності, підручники для тодішніх шкіл.

Визначну роль відіграли братства у захисті прав православної Церкви в Польсько-Литовській державі за іновірних урядів. Особливо посилили боротьбу за свої релігійні права братства наприкінці XVI століття, коли польський уряд та латинсько-польське духовенство почали насаджувати серед православного українського населення унію з Римом.

Православні братства у Литовсько-Польській державі були не тільки церковними, а й національними українськими організаціями. Це визначилося тоді, коли представники української православної шляхти — вихідці з давніх боярських та князівських родів, — почали переходити в католицтво й ополячуватися. Зміна православної віри на католицьку штовхала їх до зради своєї нації. У другій половині XVI століття українство втратило багато своїх славних шляхетних родин, дітей з яких навчали отці єзуїти.

Серед інших на початку XVII століття український народ утратив і славний княжий рід Острозьких, заслуги якого перед Українською Православною Церквою були великими.

З побожного роду князів Острозьких треба згадати князя Федора Острозького, який пішов у Києво-Печерський монастир й прославився як святий. Князь Федір побудував багато церков, наділивши їх маєтками, виступав з князями литовськими проти поляків, коли вони починали утискувати українців за православну віру й обмежувати їх у правах.

Найбільшу пам’ять в історії Української Православної Церкви серед князів Острозьких і княжих родів загалом залишив князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький, воєвода Київський († 1608). Маючи величезні маєтки та використовуючи своє становище в державі, він очолив православних у Польщі в їхній боротьбі за віру та національне визволення проти окатоличення та ополячення українського народу. Князь Острозький найперше дбав про духовну освіту православних. У 1570 р. він заснував в Острозі, на Волині, школу, де православна молодь здобувала освіту в православному дусі. Це не була вища школа, бо не було власних вчених, а неправославних князь остерігався запрошувати. Однак знаменита Острозька академія, як іноді її називають, готувала відкриття вищої духовної школи в Українській Православній Церкві. Багато діячів, які відзначилися в національно-церковному житті України XVII сторіччя, здобули освіту в Острозькій академії.

В Острозі та при монастирі в Дермані було відкрито друкарні, де, між іншим, знайшов собі пристановище та роботу перший у Москві друкар, диякон Іван Федорів, який був змушений утікати звідти, бо темний натовп спалив його друкарню. У заснованих князем Острозьким друкарнях побачили світ багато церковних книг.

Найвидатнішою пам’яткою видавничої діяльності князя стала «Острозька Біблія» (1580-1581 pp.), уперше надрукована церковнослов’янською мовою (до того книги Святого Письма переписували від руки).

Коли з’явилися наміри утворити в Польщі унію православної Церкви з католицькою, князь Костянтин Острозький, який мав зв’язки з Царгородським Патріархом, очолив братства і тих окремих діячів православної Церкви, що почали боротьбу проти зазіхань Римського Папи.

БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 РОКУ

Після роз’єднання Східної і Західної Церков (1054 р.) у історії неодноразово були спроби повернути єдність Христової Церкви. Але спроби Римо-Католицької Церкви підпорядкувати Східну Православну Церкву Папі Римському не могли призвести до правдивого єднання Церков. Унія мала місце в 1439 році, на Фераро-Флорентійському Соборі, в якому брав участь Київський митрополит, грек Ісидор (тоді ще не було поділу митрополії на Київську та Московську). Він визнав унію з Римом, але його не підтримали ні в Московії, ні в Україні. В 1441 р. він був змушений утекти до Італії.

Існувало багато причин прийняття в 1596 році церковної унії, названої Берестейською від міста Берестов (українське Полісся), теперішній Брест, де відбувався Собор. Рим сподівався підпорядкувати православну Церкву в Польщі з наміром подальшого просування на схід Європи, тобто до Московії та Азії. Польський король Сигизмунд ІІІ бачив в унії шлях до злиття українського народу з польським.

Особливого значення набуло при цьому утворення в Москві у 1589 р. Патріархату замість митрополії. Польща побоювалася, що православні українці будуть шукати підтримки в єдиновірного Патріарха, а через нього і в Московській державі. Через унію Української Православної Церкви з Римом поляки сподівалися зменшити вплив Московського Патріарха.

Українські православні єпископи, які погодилися на унію (найдіяльнішими з них були Кирило Терлецький, єпископ Луцький, та Іпатій Потій, єпископ Володимиро-Волинський), сподівалися завдяки унії зрівнятися в правах з латинськими єпископами в Польщі, здобути незалежність від братств, які мали останнім часом сильну підтримку східних патріархів. Братствам надавали права «ставропігії», тобто підлеглості самому Патріарху, а не місцевому єпископу. Патріархи побачили в братствах міцні релігійні осередки, що боролися проти занепаду Церкви при не достойних владиках, яким давали кафедри польські королі та магнати. Патріарх Ієремія II за не достойне життя позбавив кафедри Київського митрополита Онисифора Дівочку. Патріарший суд загрожував також Кирилові Терлецькому, єпископу Луцькому.

Єпископи вели переговори з Римом та польським урядом щодо унії таємно від духовенства та вірних православної Церкви в Польщі. У грудні 1595 року єпископи Терлецький і Потій підписали в Римі грамоту про підпорядкування Української Православної Церкви папській владі. Папа Климент VIII урочисто прийняв 23 грудня 1595 року Українську Церкву під папську владу, причому Церкві він залишав її східний обряд, тобто богослужіння Східної Церкви, бо вони «не суперечили унії», а духовенство зберігало право одружуватися.

Папа повідомив польського короля про підписану унію Української Православної Церкви з Римо-Католицькою Церквою, дякував йому за його сприяння та просив Сигизмунда III взяти уніатську Церкву, особливо ж уніатських єпископів, під свою охорону; зокрема, він висловив бажання, щоб ці єпископи одержали місце в польському сенаті та були урівняні в правах з римо-католицькими єпископами.

У жовтні 1596 року в Берестові зібрався церковний Собор, щоб урочисто проголосити унію. Від українського єпископату, який очолював тоді Київський митрополит Михайло Рогоза, не визнали унії два єпископи — Гедеон Балабан, єпископ Львівський, і Михайло Копистенський, єпископ Перемиський.

Князь Костянтин Острозький у супроводі війська прибув до Берестова й очолив православних, які не бажали унії.

У Берестові тоді утворилося два Собори: один — це уповноважені короля, латинські представники Папи, шість православних єпископів на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою, сенатори тощо, а другий — це православні під охороною князя Острозького. Тут були, крім князя, єпископи Гедеон Балабан та Михайло Копистенський, екзархи Патріархів (Царгородського — Никифор та Олександрійського — Кирил Лукаріс), багато архимандритів, ігуменів, священиків.

На уніатському соборі було проголошено унію (союз) з Римом; її підписали митрополит і п’ять єпископів; було визнано Папу найвищою владою в Церкві, але збережено богослужбовий обряд Східної Церкви.

Православні на своєму Соборі ухвалили: 1) не слухатися ні в чому митрополита та інших єпископів як відступників від православ’я та вважати їх позбавленими влади; 2) не приймати нічого, що стосується віри, без благословення та згоди Константинопольського Патріарха.

Так утворилася в 1596 р. унія, яка знищила релігійну єдність українського народу, об’єднаного до того упродовж століть однією православною вірою, а тепер розділеного на православних та уніатів (греко-католиків).

БОРОТЬБА УКРАЇНЦІВ ЗА СВОБОДУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Після проголошення унії 1596 року польський уряд вважав, що православна Церква у Польщі припинила своє існування. Адже православні єпископи у більшості своїй перейшли в унію, а за ними, на думку польського уряду, те саме повинні були зробити священики і народ. У Польщі почалося переслідування православної Церкви. Уніати, маючи на своєму боці короля, латинське духовенство, польських магнатів, усю владу, почали вести боротьбу з православними. Іпатій Потій, який після смерті Михайла Рогози став уніатським митрополитом, протягом 15 років нищив православних. Історичні документи свідчать про страшну картину переслідувань.

За свою віру та Церкву православні не тільки терпіли, а й боролися всіма можливими для них засобами. Братства, духовенство, міщани, селяни та представники шляхти, які зберегли вірність православ’ю, виявили велику активність і волю до перемоги. Тоді писали твори проти унії, вносили протести і прохання, об’єднувалися на виборах, щоб послати до сейму захисників православ’я, укладали союзи з протестантами для політичної боротьби з католиками.

Коли король Сигизмунд III наказав воєводі Київському князю Костянтину Острозькому відібрати у православних велику святиню — Києво-Печерський монастир, князь не виконав цього наказу, а послане польське військо збройно відбив архимандрит Печерського монастиря Никифор Тур.

Духовна боротьба православних — словом, проханнями, літературними творами, шкільною освітою — не змогла ослабити натиску католицтва та унії. І тоді на захист православної Церкви і на захист прав і вольностей українського народу прийшла нова сила в українській історії — козацтво.

За прикладом інших українських міст у 1615 р. в Києві на Подолі було засновано братство на честь Богоявлення Господнього. До Богоявленського братства вступив прославлений гетьман Петро Сагайдачний з козацтвом. Київське братство стало осередком у боротьбі за відродження гнаної православної Церкви.

Під охороною гетьмана Сагайдачного та козацтва в 1620 р. було відновлено православну ієрархію, бо після смерті єпископів Гедеона Балабана (1607 р.) та Михайла Копистенського (1610 р.) православні залишилися без єпископів, а польський уряд не дозволив висвячувати нових православних ієрархів.

Скориставшись проїздом через Україну патріарха Єрусалимського Феофана, Сагайдачний із козаками ублагали його висвятити православних єпископів. Тоді було таємно поставлено на митрополита Київського Іова Борецького, а крім нього, єпископів на кафедри — Луцьку, Переяславську, Холмську, Пінську, Володимирську, Вітебську.

Польський уряд, звісно, не визнав цих ієрархів, а вони не ризикували їхати кожен до своєї кафедри, тому перебували в Києві та на Київщині, під охороною козацтва. Але вони висвячували священиків і підтримували православних, переслідуваних за віру.

Утиски православної Церкви послабилися лише після смерті короля Сигизмунда III, коли королем був обраний його син Владислав IV (1632 p.), який забезпечив свободу віри, — дотримуючись інших поглядів, ніж його батько-фанатик, бо потребував у своїх державних планах допомоги українського козацтва.

Тоді ж, 1633 року, православні посли у польському сеймі та інші представники православної шляхти і братств обрали Київським митрополитом архимандрита Печерського монастиря Петра Могилу. Бо польський уряд так і не визнав ієрархії 1620 року, висвяченої патріархом Феофаном.

КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ ПЕТРО МОГИЛА

Митрополит Петро Могила, син молдавського володаря Симеона Могили, був однією з найвизначніших постатей в історії православної Церкви в Україні. Він відмовився від блискучої політичної кар’єри в Польщі, яку йому забезпечували родові зв’язки, широка освіта та вроджена інтелігентність, і присвятив себе служінню Богу. В 1627 р. молодий Петро Могила прийняв чернецтво у Києво-Печерському монастирі і за свої виняткові здібності удостоївся того ж року бути обраним архимандритом цієї давньої святині Української Православної Церкви.

Очоливши 1633 року Київську митрополію, Петро Могила приділяв велику увагу впорядкуванню церковного життя, яке занепало за роки безправності та утисків. У часи перебування його на митрополичій кафедрі відбувся важливий Собор 1640 року, який підтвердив соборний устрій Української Православної Церкви. Відбувалися також єпархіальні Собори. З братствами митрополит підтримував тісні зв’язки. Прагнучи зміцнити силу церковної організації, він підніс владу митрополита і єпископів на дуже високий рівень.

Митрополит Петро Могила відновив тісні зв’язки з православними Церквами Сходу, зокрема з Константинопольським Патріархом. На патріаршому престолі у Царгороді перебував тоді Кирил Лукарис, який особисто знав і цінував Київського митрополита. Він надав Петрові Могилі звання патріаршого екзарха з широкими повноваженнями. Київська митрополія вийшла з ізоляції, в якій вона перебувала довгі роки під неприхильною чужою владою.

Значні здобутки тієї доби в галузі освіти, богословської науки; тоді ж було упорядковано богослужбовий чин. У 1631 році, будучи ще архимандритом Києво-Печерського монастиря, Петро Могила заснував при ньому богословсько-філософську школу і невдовзі після того об’єднав її з школою Богоявленського братства. Об’єднана школа згодом, дістала на честь її засновника назву Києво-Могилянської колегії (пізніше академії). Петро Могила вивів її на рівень найкращих вищих шкіл Заходу. Упродовж XVII-XVІІI століть Києво-Могилянська академія була осередком освіти не тільки для України, але і для всіх православних слов’ян.

За Петра Могили, завдяки праці професорів колегії та її учнів, розквітла православна богословська наука. До скарбниці православної богословської літератури увійшов твір «Православне сповідання віри» — ґрунтовний виклад православної віри, який став основою догматичного богослів’я в духовних школах православного Сходу. Затверджене Собором 1640 року в Києві і схвалене східними православними патріархами, «Православне сповідання віри» було зараховане православною Церквою до символічних книг, тобто таких, які містять найавторитетніший виклад її віровчення. Авторами цієї праці була група видатних богословів на чолі з Петром Могилою.

Митрополит Петро Могила дбав про упорядкування та видання богослужбових книг. Особливо цінні його «Требник» і «Служебник», де збережено особливості богослужбових чинів Української Православної Церкви та подано цілий ряд відправ, відомих лише в Україні. Дотепер ці книги носять ім’я упорядника: «Требник Петра Могили» та «Могилянський служебник». За активної підтримки митрополита Могили, до циклу служб Великого посту було введено чин Пасії на згадку і прославлення страждань Христових. Запозичена з Заходу, ця відправа прижилася в Україні і стала невід’ємною частиною нашого церковного уставу.

За митрополита Петра Могили видано численні богословські праці, зокрема полемічні, спрямовані проти латинства, унії, кальвіністів тощо, а також історичні твори. Видавнича діяльність зосереджувалася в Києво-Печерському монастирі, де діяла своя друкарня.

Зусиллями Петра Могили реставровано святу Софію в Києві, яка на той час була напівзруйнована і впродовж багатьох століть занедбана. Він реставрував церкву Трьох Святителів, і церкву Спаса на Берестові.

Митрополита Петра Могилу звинувачували у прихильності до унії. Він справді підтримував зв’язки з уніатами, намагався знайти з ними спільну мову, шукав можливості відновити церковну єдність. Але він мав на увазі не ту єдність, передумовою якої мало 6 бути підпорядкування православних Риму. Вірний православ’ю, Петро Могила мріяв про власний Український Патріархат, що згодом зв’язав би Схід і Захід, не потрапивши в залежність ні від першого, ні від другого. Золота доба митрополита Петра Могили закінчилася з його несподіваною смертю 1 січня 1647 року. У своєму заповіті, написаному незадовго до смерті, визначний український першоієрарх ствердив свою вірність православній вірі такими словами: «У святій вірі, в якій народився, виховався і з волі й ласки Божої достоїнство митрополиче, недостойний, на собі маю, в ній же хочу вік свій закінчити, стати перед величчю Господа мого».

Протягом 14 років свого митрополичого правління Петро Могила зробив так багато, що, за словами видатного історика М. Гру-шевського, «залишив нестерту печать свого духа на всю дальшу історію Української Православної Церкви».

ПРЕПОДОБНИЙ ІОВ, ІГУМЕН І ЧУДОТВОРЕЦЬ ПОЧАЇВСЬКИЙ. ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИК АФАНАСІЙ БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ

Крім Києво-Печерського монастиря, український православний народ підтримували у тяжкі для нього часи також інші православні монастирі, яких багато було в Литовсько-Польській державі. Серед них — Почаївський монастир, або Почаївська лавра. Він був заснований після перших татарських нападів на Київську державу, коли ченці почали шукати в лісах та горах, на захід від широких степів, спокійніші місця для подвигу та молитви.

Після Берестейської унії Почаївський монастир був твердинею православ’я 125 років. У 1720 р. він став уніатським і упродовж понад 100 років перебував у руках базиліан-уніатів. У 1831 Почаївську лавру було повернено православним.

У першій половині XVII ст., у добу митрополита Петра Могили, коли йшла боротьба православних з унією, Почаївський монастир прославив своїми подвигами його ігумен та чудотворець Іов Почаївський.

Преподобний Іов народився в Галичині, у православній родині. З дитинства він полюбив Христа, десятилітнім хлопцем покинув дім, родину і вступив спочатку до Угорницького монастиря, який тоді ще міцно тримався православної віри. Тут молодий послушник здивував настоятеля та братію своєю побожністю, подвигами посту і молитви так, що його в юні роки сподобили чернецького постригу, а згодом — священства і великої схими. Слава про молодого ієросхимомонаха дійшла до князя Костянтина Острозького, ревного захисника православної віри на Волині. Князь зрозумів, що преподобний Іов може стати тим пастирем, який не тільки словом, а й ділом подаватиме вірним приклад непохитності у православній вірі. Тому він просив преподобного перейти до нього ігуменом Лубенського монастиря, куди його кликала також і братія, що займалася переписуванням православних книг.

Хоч преподобний Іов вступив до монастиря не для того, щоб отримати владу, а для того, щоб молитися та постити, але він пам’ятав слова Господа: «Хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному» (Мф 5, 19). Він добре знав, що православний народ не відійде від істини, якщо її відстоюватиме подвижник, який покаже віру свою в ділах своїх, як навчає Святе Письмо (Див.: Як. 2, 18). Тому й вирішив преподобний Іов залишити монастир Угорницький і переселитися до Лубенського монастиря.

Упорядкувавши в Лубенському монастирі побожне життя братії, навчивши місцеве населення міцно триматися православної віри і переписавши багато побожних книг духовних, преподобний Іов відійшов на гору Почаївську, щоб знову повністю віддатися молитві та роздумам про Бога на самоті. Тоді тут ще не стояли чудові церкви, а слід стопи Цариці Небесної, яка за 400 років перед тим з’явилася на камені у стовпі вогняному, був просто неба, і братія жила в печерах та в будівлях під горою. Довідавшись, що до них прийшов великий захисник православ’я і вчитель, почаївські пустельники почали невідступно просити преподобного, щоб він став їхнім ігуменом. Марно угодник Божий пояснював їм, що він одійшов від влади і слави мирської: йому, однак, довелося зважити на благання та сльози братії і взяти владу над ними.

Преподобний збільшив свої подвиги: він весь час молився або працював — копав стави, вивозив сміття, садив дерева.

Від постійного посту і стояння в молитві він так схуд, що було видно одні кістки, і на ногах відпадало тіло. Щоб помолитися, він ішов геть від людей у печеру (вона тепер поруч з домовиною зі святими мощами його) і там по кілька діб не їв і не пив, а плакав перед Богом за гріхи людські і молився за спасіння своєї душі та всіх людей. Господь відвідував святого не тільки стражданнями, а й утіхами; одного разу, коли він молився, з темної печери засяяло світло і викликало побожне схвилювання всієї братії, яка зібралася, щоб подивитися на нього: тоді всі зрозуміли, що Господь скоро сподобить ігумена небесного невгасимого світла.

Визволившись від людських пристрастей, преподобний Іов не гордився цим. Він жалів і милував грішників. Одного разу вночі він стрів чоловіка, який мав намір украсти монастирську пшеницю. Жах охопив злодія, коли він побачив перед собою святого ігумена, але преподобний заспокоїв його, і сам, з милосердя свого, віддав злидарю пшеницю і навіть власноручно піддав йому мішок на плечі, одночасно застерігши його, щоб ніколи не брав чужого, бо Господь суворо карає злодіїв.

Невдовзі преподобний Іов сказав братії: «Рівно через тиждень після літургії я покину вас». Братія дуже сумувала, бо любила ігумена більше, ніж добрі діти люблять свого рідного батька; нарешті надійшов день праведної смерті великого угодника Божого. Він відправив Божественну літургію, причастився Святих Таїн і, зібравши ченців, востаннє наставив їх, а потім віддав Богові душу. Тіло його лишається нетлінним і дотепер; блаженна кончина угодника Божого сталася 29 жовтня 1651 року, а 28 серпня 1659 року Київський митрополит Діонисій Балабан відкрив його нетлінні мощі.

Сучасником приснопам’ятного Петра Могили та преподобного Іова Почаївського і великим захисником православної віри був також преподобномученик Афанасій Берестейський. Він мав шляхетних батьків, здобув добру освіту. В 1627 р. він прийняв постриг у Вільні і незабаром став намісником Дубойського монастиря, що біля Пінська, а потім ігуменом Берестейського Симеонового монастиря. Преподобний Афанасій часто і гаряче молився Божій Матері перед Куп’ятицьким її образом про спасіння віри православної, а також заступався перед владою за православний народ. Відданість преподобномученика Афанасія православній вірі стала причиною утисків, образ і навіть ув’язнення його.

Навесні 1648 року розпочалася війна Польщі з козаками. Православних людей у Литві та Польщі постійно підозрювали у зраді польській державі. 5 вересня святий Афанасій прийняв мученицьку смерть, бо на нього донесли, що він зрадник. Тіло його лежало непохованим від 5 вересня до 8 травня, протягом восьми місяців, і залишилося нетлінним. Похорон мученика Афанасія за церковним чином відбувся 8 травня 1649 р. в Берестейському Симеоновому монастирі.

Преподобномученик Афанасій був визнаний святим невдовзі після його смерті. 1666 року було укладено в Бересті його житіє. У 1816 році мощі святого Афанасія згоріли разом із дерев’яною церквою святого Симеона Стовпника, в якій вони спочивали. Для залишків мощей преподобномученика Афанасія, що не згоріли у вогні, була зроблена у 1823 р. гробниця (рака), в якій вони перебувають дотепер.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНСЬКІЙ КОЗАЦЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Заступником Петра Могили на Київському митрополичому престолі став Сильвестр Косів. Його служіння почалося в період польсько-католицького тиску на православну віру, що дедалі зростав, та одночасного посилення сваволі польських поміщиків щодо поневолених ними українських селян, які рішуче відмовлялися переходити в унію.

Український народ піднімався проти гнобителів. Найголовнішою метою народного повстання 1648 року на чолі з Богданом Хмельницьким був захист православної віри та ліквідація унії. Зважаючи на козацькі перемоги, польська сторона змушена була піти на деякі поступки, зокрема надати Київському митрополитові місце в сеймі (Зборівський трактат 1649 p., Білоцерківський договір 1651 p.). Але поляки не поспішали виконувати своїх зобов’язань і просто ігнорували їх. Українська православна ієрархія та духовенство підтримували боротьбу Богдана Хмельницького і брали в ній активну участь. Яскравим свідченням єдності козацтва, Церкви і народу був тріумфальний в’їзд Хмельницького з військом до Києва на святвечір 1648 року. Його зустрічали митрополит Сильвестр Косів, Єрусалимський Патріарх Паїсій, що перебував тоді в Києві, духовенство і тисячі киян. Гетьмана вітали як нового Мойсея, що визволив Україну «з неволі лядської».

Хмельницький ставився до православної Церкви з пошаною, але не втручався в її внутрішні справи. Між державою і Церквою були встановлені дружні відносини, як між незалежними партнерами. Церква була звільнена від податків. Гетьман був щедрим меценатом Церкви, наділяв монастирі землями та маєтностями.

Після повстання Богдана Хмельницького православна Церква в Україні зводилася після тяжкої травми, заподіяної їй Берестейською унією. Труднощі безперервної війни на кількох фронтах змусили гетьмана піти на союз з Москвою, в якій чимало переслідуваних поляками та уніатами православних українців сподівалися знайти надійного союзника в обороні православної віри. Згідно з Переяславською угодою 1654 року це мав бути союз рівноправних держав зі збереженням незалежності України, утриманням у руках гетьманського уряду адміністративної влади, правом мати своє власне військо. Але Москва почала відразу урізувати права суверенної Української козацької держави. Кінцевим наслідком цього процесу стало повне її поневолення.

Частина українського духовенства підтримувала ідею союзу з Москвою, сподіваючись, що сильний єдиновірний сусід допоможе Україні в надто тяжкому становищі. Та більшість, передбачаючи сумне майбутнє під московською рукою, рішуче виступала проти Переяславської угоди. Коли відбувалася скликана Хмельницьким рада щодо вибору сусіда-протектора, на ній виступив відомий богослов і проповідник, черкаський протопоп Федір Рурський, який відважно підніс голос проти підданства Московському царю. Скориставшись тим, що на раді були присутні польські, турецькі та московські посли з дарами, він сказав: «Дари польські килимом покриті, то й народ з поляками буде килими мати; дари турецькі шовком покриті, то й народ у шовк одягнеться; дари московські рогожею покриті, то й народ, що з москвитянами сполучиться, буде одягнений у рогожки та під рогожки».

Українська Православна Церква, очолювана митрополитом Сильвестром Косовим, не брала участі в переговорах про союз з Москвою. А коли було підписано Переяславську угоду, митрополит різними способами виявляв свою опозицію до союзників. Частина духовенства негативно поставилася до угоди з Москвою.

У липні 1654 року митрополит Сильвестр вислав до царя своє посольство на чолі з ігуменом Інокентієм Гізелем, передавши через нього грамоту з проханням підтвердити права та привілеї Церкви, які вона мала протягом століть, перебуваючи під юрисдикцією Царгорода. Найголовнішою у цій грамоті була стаття 2, в якій значилося: «Не відділяти духовенство від послушенства Святійшому Константинопольському Патріархові, якому вона підлягає за правом Божим, за хрещенням і за правилами святих Отців». А в окремій чолобитній від Київського митрополита говорилося, що канонічний зв’язок з Царгородом — це «корінь усіх наших вольностей і прав; на цьому фундаменті всі наші вольності збудовані». Інші прохання, передані цареві, стосувалися підтвердження прав української ієрархії, вільного вибору єпископів духовенством і мирянами, Україні — власні церковні суди тощо. Але Москва мала зовсім інші наміри. Цар проігнорував більшість прохань митрополита Сильвестра, лише пообіцявши, що московські воєводи не втручатимуться у справи українського духовенства.

Спочатку Українська Православна Церква все-таки зберігала свою незалежність і виявляла її рішуче. У грудні 1657 року, вже після смерті Богдана Хмельницького, на місце померлого митрополита Сильвестра Косова на елексійному Соборі було обрано Діонисія Балабана. Скликання цього собору і вибори нового першоієрарха відбулися без повідомлення та згоди Москви. На запит московсько-царського представника, чи він «бив чолом після обрання государеві і патріархові Никону», новий митрополит відповів: «Від початку святого Хрещення Київські митрополити один за одним благословення приймали від святих Константинопольських Патріархів, і без їх повеління та благословення посвятитися на Київську митрополію (від патріарха Никона) не смію…».

У 1659 році Москва пішла на далекосяжний крок у напрямку підпорядкування України та її Церкви, нав’язавши новообраному гетьманові Юрію Хмельницькому підроблені статті Переяславської угоди як нібито прийняті Богданом Хмельницьким. У нову версію угоди підступно було вставлено статтю, якої не було у первісній версії 1654 року і якої нізащо не підписав би Богдан Хмельницький: «А митрополитові Київському, також і всім іншим духовним Малої Росії бути під благословенням святійшого Патріарха Московського і всієї Великої, Малої і Білої Росії».

Це стало формальним підтвердженням того, що Московська Церква мала Київську митрополію за своє володіння. Незважаючи на протести українського духовенства і козацької старшини, ця стаття залишилася у псевдопереяславській угоді; на її підставі Московська Церква почала робити все для повного підпорядкування Київської митрополії.

Відразу після укладення Переяславської угоди Московський Патріарх почав вважати Церкву в Україні своєю власністю, називаючи себе від 1654 року Патріархом Великої, Малої і Білої Росії. Того ж року Московська Церква взяла під своє управління литовсько-білоруські землі, захоплені Москвою під час війни з Польщею, незважаючи на те, що вони належали до Київської митрополії. 1659 року, коли Київський митрополит Діонисій Балабан покинув Київ з гетьманом Виговським, який порвав з Москвою, Московський Патріарх негайно призначив місцеблюстителя Київського митрополичого престолу, незважаючи на те, що митрополит Діонисій і далі залишався повноправним Київським митрополитом.

Царгород практично не помічав цих порушень або, якщо й помічав, то не протестував проти них, бо не мав ані сили, ані засобів ефективно захищати свої права. Сваволя Московської Церкви заходила все далі. В 1661 р. Константинопольський Патріарх Діонисій піддав анафемі єпископа Мефодія Филимоновича, ревного москвофіла, якого Московська Патріархія рукоположила і поставила місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри. Це поставлення єпископа в чужій церковній окрузі було явно неканонічним актом. Та навіть ця анафема була нетривалою. Невдовзі цар звернувся до Діонисія з покаянним листом, і Патріарх, знайшовши виправдання, що нібито «заради ікономії спасіння душ допускається і переступ закону», анафему зняв. Це був перший випадок, коли Константинопольський Патріарх санкціонував урізання своїх прав православним центром на півночі, який дедалі сильнішав.

Процесу втягнення Української Православної Церкви в орбіту Москви сприяла трагічна доба Руїни під час гетьманства безхарактерних ставлеників Москви Брюховецького, Многогрішного та Самойловича у другій половині XVII століття, коли Україну розривали міжусобиці, і не було ані сильного державного керівника, ані сильної особистості на чолі Церкви, на яких можна було б орієнтуватися. Такі обставини призвели до неухильної ерозії вірності Константинопольському Патріархові. Найсумнішим проявом цієї тенденції стала ідея гетьмана Брюховецького (після його приходу до влади в 1663 р.), що «для наведення порядку не тільки мусить бути підпорядкована Церква Москві, але й митрополитом слід бути великоросові з Москви». Українське духовенство, і навіть місцеблюститель Київського митрополичого престолу русофіл Мефодій Филимонович, відреагували на це рішучим протестом. Вони заявили московському воєводі Шереметьєву, що до митрополита, надісланого з Москви, вони не вийдуть, замкнуться в монастирях, і нехай їх виволочуть за ноги — «краще смерть прийняти, ніж мати у Києві митрополита москаля».

Але процес підпорядкування Київської митрополії Москві йшов невпинно. Приміром, 1667 року Московський Патріарх підвищив Чернігівську єпископію до архиєпископії. Цього неканонічного кроку не визнав Царгород, але він залишився незміненим. Москва не приховувала вже своїх планів щодо майбутнього Церкви в Україні, реалізація їх була тільки питанням часу.

Митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський був останнім першоієрархом православної Церкви в Україні, що одержав благословенну грамоту від Патріарха Константинопольського (1668 p.). Після його смерті 1675 року митрополича кафедра була вакантною упродовж десяти років, її справами керував місцеблюститель. Це робилося з наміром ослабити митрополичий престіл і тим підготувати ґрунт для підпорядкування Київської митрополії Москві. Нарешті 1684 року московський уряд відчув, що відповідний час настав.

У грудні того року до Константинопольського Патріарха Якова було вислано посольство з проханням погодитися, щоб новообраний митрополит Київський та його наступники поставлялися у Москві. Іншими словами, це була пропозиція зректися юрисдикції над Київською митрополією. Патріарх Яків згоди на це не дав, але ще до того, як прийшла його негативна відповідь, московський уряд наказав провести вибори і послати кандидата для поставлення до Москви. У липні 1685 року на елексійному Соборі в Києві митрополитом було обрано єпископа Луцького Гедеона Святополк-Четвертинського, прихильника переходу під юрисдикцію Москви. Учасники Собору висловили протест проти підпорядкування православної Церкви в Україні Москві і заявили у листі до Патріарха Московського, що не можуть добровільно піддатися під його владу.

Але справа була вже вирішена. 8 листопада 1685 року єпископа Гедеона було поставлено у Москві на митрополита Київського. Це стало актом фактичного підпорядкування Української Православної Церкви Москві, здійсненим усупереч канонічній забороні втручатися у справи іншої церковної області (Другий Вселенський собор, правило 2; Третій Вселенський Собор, правило 8). Поставлення єпископа Гедеона на митрополита Київського у Москві було вчинено без відома і без згоди Патріарха Константинопольського, якому Київська митрополія формально підлягала.

ПІДПОРЯДКУВАННЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТУ

Московські царі та Патріарх намагалися надати своєму підступному акту законного вигляду. 1686 року до Царгорода вирядили послів з Москви і від гетьмана Самойловича. На шляху вони зустрілися з Олександрійським Патріархом Досифеєм, відомим і впливовим каноністом, який спочатку рішуче відмовився визнати незаконне приєднання Київської митрополії до Москви й осудив цей акт як канонічно та морально неправильний, безпідставний, свавільний. Він також осудив царську обіцянку дати щедру винагороду Константинопольському Патріархові після одержання грамот про відречення від Київської митрополії, назвавши це «явною симонією» (продажем духовних дарів за гроші).

Константинопольський Патріарх Діонисій, який змінив тоді на патріаршому престолі Патріарха Якова, погодився поступитися Київською митрополією Москві, отримавши наказ турецького великого візира, зацікавленого з політичних міркувань у збереженні миру з Москвою. На рішення Патріарха вплинули також і щедрі подарунки, передані послами: збереглася його розписка про те, що він одержав «три сорока соболів і двісті червоних». За ці «срібняки» первосвятитель Церкви-матері продав її Церкву-доньку, Київську митрополію, яка була вірна їй протягом семи століть.

Акт переходу Київської митрополії під юрисдикцію Москви був стверджений офіційними грамотами: митрополит Київський має і далі обиратися за звичаєм митрополії (тобто її помісним Собором); поставлення Київського митрополита у Москві не повинно вважатися обов’язковим; відправляючи богослужіння, митрополит Київський має насамперед поминати Константинопольського Патріарха, а вже після нього — Московського. Цією останньою умовою Константинопольський Патріарх намагався хоч би символічно зберегти традиційний зв’язок із Церквою в Україні.

Неканонічність передачі (а фактично продажу) Київської митрополії Москві було визнано вже протягом першого року. У 1687 році Собор Константинопольської Церкви позбавив Патріарха Діонисія патріаршого престолу. Одним із головних звинувачень проти нього було те, що він відпустив Київську митрополію неканонічно. Але скасувати цей трагічний для Української Православної Церкви акт Царгород уже не мав можливості. Після семи століть фактичної автокефалії під юрисдикцією Константинопольського Патріарха для Української Церкви настала темна доба московської неволі.

ВПЛИВ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ ОСВІТИ НА МОСКОВЩИНУ

Задовго до підпорядкування Київської митрополії Московський Патріархат спільно з державною владою широко використовував українське духовенство, українських учених, щоб подолати неуцтво, яке панувало на Московщині, зокрема в церковному житті. Московський Патріарх Філарет, батько царя Михайла Федоровича, у смутну добу побував у польському полоні, побачив боротьбу православних братств проти Берестейської унії і зрозумів велике значення освіти у справах віри. Повернувшись до Москви, він заснував патріаршу греко-латинську школу.

У 1649 р. цар викликав до Москви з Київського братського монастиря українських учених Єпифанія Славинецького, Арсенія Сатановського, Дамаскина-Птицького та інших навчати та перекладати з грецької мови церковні книги і богословські твори.

Боярин Федір Ртищев, товариш знаменитого Московського Патріарха Никона, заснував біля Москви Андріївський монастир і поселив у ньому переважно київських ченців, які утворили вчене братство, що стало осередком церковно-освітнього життя. До послуг учених Київської академії широко вдавався Патріарх Никон при виправленні богослужбових книг за давньогрецькими оригіналами. Цій богослужбовій реформі та культурному і духовному впливу Києва на Московщину чинили великий опір прибічники патріархальщини та неуцтва, через що в Московській Церкві виник розкол. Розкольники XVII століття у Московщині відомі під назвою старовірів або старообрядців.

Однак вплив освіти з Києва на Московщину не послабився. Вченому ченцеві Києво-Печерського монастиря Симеону Полоцькому цар Олексій доручив виховувати сина, царевича Федора. Симеон Полоцький відновив живу проповідь у церквах, яка не практикувалася тут майже 200 років, бо її вважали єрессю. Він видав власні проповіді («Духовна вечеря»), подавши приклад іншим, завдяки чому у Москві перестали боятися проповідей та вважати їх «дивацтвом».

З працею київських учених пов’язано також заснування у Москві, за зразком Києво-Могилянської академії, Слов’яно-грецько-латинської академії — вищої школи, реорганізованої пізніше в Московську духовну академію. Духовні школи в інших містах.
Московщини відкривали також переважно українські архипастирі, наприклад у 1703 р. таку школу в Ростові заснував святитель Дмитрій Ростовський (Туптало).

Російський цар Петро І проводив свої реформи з допомогою не тільки іноземців — вихідців із Західної Європи, а й українців — переважно з вихованців Києво-Могилянської академії. Так, у церковній реформі, яка полягала у скасуванні патріаршества та створенні Св. Синоду, найбільшу роль відіграв архиєпископ Феофан Прокопович, колишній ректор Київської академії. За написаним ним «Духовним регламентом» (1721 р.) був установлений новий порядок управління в Російській Православній Церкві — синодальний, а також створилася система духовної освіти в Росії.

Видатними архипастирями Російської Церкви у той період стали митрополит Степан Яворський (місцеблюститель патріаршого престолу після смерті Патріарха Адріана до часу утворення Св. Синоду) та Феофілакт Лопатинський (архиєпископ Тверський, член Св. Синоду) — обоє українці, вихованці Київської академії.

У другій половині XVII та першій половині XVIII століття чимало архипастирів-українців прославилися святим життям і великою духовною та культурною працею не тільки серед свого народу, а й у Росії, зокрема в Сибіру. У різні часи, особливо на зламі ХІХ-ХХ століть, прославлені нетлінням святих мощей та побожною пам’яттю у народі, ці архипастирі були визнані святими угодниками Божими, поряд з іншими новопрославленими святими в Російській Православній Церкві — такими як Митрофан, єпископ Воронезький, Тихон Задонський, Серафим Саровський, Питирим, єпископ Тамбовський. До угодників Божих з українців належать: святий Димитрій, митрополит Ростовський, святий Інокентій, єпископ Іркутський, святий Феодосій, єпископ Чернігівський, святий Іоасаф, єпископ Білгородський, і святий Іоан, митрополит Тобольський.

СВЯТИЙ ДИМИТРІЙ, МИТРОПОЛИТ РОСТОВСЬКИЙ

Святий Димитрій (у миру Данило Туптало) народився у 1651 р. в містечку Макарові на Київщині. Він був сином козака, який дослужився до звання полкового сотника. З дитинства св. Димитрій виявив особливу любов до науки, юнаком постригся в ченці Кирилівського монастиря в Києві. Незабаром він прославився як добрий проповідник. Архиєпископ Чернігівський Лазар (Баранович) прикликав його проповідувати Слово Боже в кафедральному соборі. В 1684 р. в сані ігумена він повернувся до Києва і почав писати відомі «Четьї мінеї» (житія святих).

На початку XVIII століття Петро І призначив св. Димитрія на посаду митрополита Сибірського і Тобольського, але хворий святитель не поїхав до Сибіру, а посів 1702 року кафедру митрополита Ростовського. Тут протягом семи років він піклувався про благо своєї пастви, не припиняючи наукової праці. За дванадцять років св. Димитрій уклав «Четьї мінеї», написав твір проти розколу «Розиск про брянську віру», побудував у Ростові за власний кошт духовну школу. Він був близький до своїх учнів, як батько. В 1709 р. святитель спокійно віддав Богу душу під час молитви в келії. Через 43 роки його нетлінні святі мощі було відкрито. Вони спочивають у Ростові, у Спасо-Яковлівському монастирі.

Пам’ять св. Димитрія 21 вересня (ст. ст.).

СВЯТИЙ ІНОКЕНТІЙ, ЄПИСКОП ІРКУТСЬКИЙ

Широкі простори Сибіру, заселені численними інородцями, були полем місіонерської діяльності. У XVIII столітті тут добре попрацював св. Інокентій.

Св. Інокентій народився наприкінці XVII століття в Україні у шляхетній родині. Освіту він здобув у Київській духовній академії, а в Києво-Печерській лаврі прийняв чернецтво. Деякий час св. Інокентій був префектом та вчителем філософії в Московській Слов’яно-греко-латинській академії. За царювання Петра І, в 1721 році, був призначений начальником Пекінської (китайської) місії. Але йому не довелося працювати в Пекіні, він залишився в Іркутську, де став першим Іркутським єпископом. Святитель проповідував серед сибірських інородців, навернув до Христа багато бурятів. В іркутському Вознесенському монастирі він заклав місіонерську школу, в якій майбутні місіонери вивчали китайську та монгольську мови. Тяжка подорож по непрохідному Сибіру, суворий клімат, труднощі, пов’язані з облаштуванням Пекінської місії, рано підірвали здоров’я святителя, він спочив від трудів своїх у 1731 р.

На початку XIX століття були відкриті мощі св. Інокентія. Вони спочивають в іркутському Вознесенському монастирі.

Пам’ять св. Інокентія відзначається 26 листопада (ст. ст.).

СВЯТИЙ ФЕОДОСІЙ, ЄПИСКОП ЧЕРНІГІВСЬКИЙ

Св. Феодосій був вихідцем із шляхетної родини Полонських, які згодом отримали прізвище Углицьких (звідси св. Феодосій Углицький). Батько Феодосія був священиком. Після навчання в Київській духовній академії св. Феодосій пішов на військову службу. Однак невдовзі він відмовився від усього мирського і почав провадити подвижницьке життя в одному з київських монастирів, будучи архидияконом, ігуменом, а потім — архимандритом. В 1692 р. св. Феодосій був висвячений на єпископа Чернігівського. У святительському сані він виявив батьківське піклування про свою паству, намагався зміцнювати в ній любов до побожного життя, подаючи усім своїм життям високий приклад. Святістю, увагою до людей і поблажливістю до недоліків кожного святитель здобув загальну любов і пошану.

Недовго, усього три з половиною роки, Господь судив бути йому на Чернігівській кафедрі. Він помер у 1696 р. і похований у Борисоглібському чернігівському монастирі. Через 200 років були відкриті нетлінні мощі святителя для загального поклоніння.

Пам’ять святителя — 5 лютого, відкриття святих мощей — 9 вересня (ст. ст.).

СВЯТИЙ ІОАСАФ, ЄПИСКОП БІЛГОРОДСЬКИЙ

Св. Іоасаф, у миру Іоаким, народився 8 вересня 1705 року у знаній українській родині Горленків. На восьмому році життя, як і вся багата українська шляхта, батьки послали хлопця до Києво-Могилянської академії. Розлучившись із сином, вони дуже сумували за ним. Одного разу батькові приснився сон, який пророчив долю його сина. У глибокій задумі сидів старий Горленко перед вечором на ґанку. Сонце заходило. Глянувши на захід, він побачив Божу Матір, що стояла на повітрі, і сина свого Іоакима, який молився, припавши до ніг її. Божа Матір сказала хлопцеві: «Почуті Мною молитви твої». І тоді злетів ангел і накинув на хлопця святительську мантію. Старий Горленко пішов розповісти про своє видіння дружині, але по дорозі усе забув і пригадав сон з усіма подробицями аж через багато років, після смерті сина.

Життя та навчання в Києві, серед великої кількості святинь, зміцнило релігійний настрій молодого Горленка. На вісімнадцятому році свого життя, таємно від батьків, він оселився у Київському монастирі, а після річного послуху прийняв постриг у рясофор з ім’ям Іларіон. Зі сльозами на очах засмучені батьки прийняли звістку про постриг сина, але вибачили йому самовільний вчинок і послали своє благословення. Ще два роки прожив чернець Іларіон у Межигірському монастирі, потім його викликали до київського Братського монастиря, де була академія, і тут 21 листопада 1727 року, на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці, він був пострижений у мантію з ім’ям Іоасафа.

Деякий час Іоасаф обіймав посаду професора академії, потім став ігуменом Лубенського (Мгарського) монастиря. Він доклав багато зусиль, щоб відбудувати монастир, який дуже потерпів від пожежі. Потім він отримав призначення на посаду архимандрита Троїце-Сергієвої лаври, а в 1748 р. — єпископа Білгородського. Білгородська єпархія була велика, налічувала понад 1000 церков, пізніше включала Курську та Харківську єпархії. Слабкий здоров’ям, але сильний духом святитель енергійно взявся упорядковувати її, часто оглядав церкви своєї єпархії, дбав про освіту та моральність духовенства, викорінював у народі забобони та інші пороки. Водночас він боронив духовенство від кривд та утисків. Милосердя було найхарактернішою рисою святителя Іоасафа. Доходи своєї багатої кафедри він роздавав бідним. Перед великими святами святитель посилав до бідних свого довіреного келійника з грошима та одягом. Келійник мав покласти принесене біля дверей чи вікон, а потім, постукавши, аби привернути увагу господарів, поспіхом відійти, щоб його не побачили. Коли келійник хворів, святитель сам виходив таємно із дому і розносив милостиню по місту. Постійно пам’ятаючи про смерть, святитель у сльозах готувався до неї. Заходячи вранці, увечері, келійник завжди заставав його за молитвою. Коли бив годинник, святитель виголошував особисту молитву, яку сам склав.

За півроку до смерті святитель відбув на батьківщину. Не раз він повторював, що не повернеться вже до Білгорода, і зворушено попрощався зі своєю паствою, попросив у всіх пробачення і простив тих, хто образив його. На зворотній дорозі, у селі Грайворони, святитель справді занедужав і через два місяці, 10 грудня 1754 року, у 49-річному віці віддав Богу душу. Через два роки після смерті тіло його було знайдено цілим, без ознак тління. Чутка про це швидко розійшлася серед вірних; до могили святителя почали прибувати хворі, багато з них одержували зцілення. Чимало чудес та зцілень сталося біля його могили і пізніше, особливо при відкритті та прославленні святих мощей його — 1 вересня 1911 року (ст. ст.).

СВЯТИЙ ІОАН, МИТРОПОЛИТ ТОБОЛЬСЬКИЙ

У Тобольську 10 червня 1916 року відбулося урочисте прославлення (прилучення до лику святих православної Церкви) святителя Іоана, митрополита Тобольського.

Святитель Іоан (Максимович) народився 1651 року в місті Ніжині на Чернігівщині, в шляхетній родині. Його виховували побожні та віддані православній Церкві батьки, Максим та Єфросинія. Коли Іоан підріс, вони послали його до Києва, здобувати освіту в Київській духовній академії. Після закінчення академії Іоан Максимович як найкращий учень був залишений при ній учителем. Та не шкільної праці шукала душа молодого Іоана, вона прагнула до тяжких і благоплідних подвигів чернечих. Невдовзі він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі, його висвятили на ієродиякона, потім — на ієромонаха, а братія обрала його на посаду лаврського проповідника, що дало йому можливість впливати на богомольців, які звідусюди прибували до лаври.

Високе чернече життя архимандрита Іоана та мудрість, виявлена у керуванні монастирем, привернули увагу святителя Феодосія Углицького, архиєпископа Чернігівського, який викликав його до себе і призначив настоятелем Чернігівського Єлецького монастиря. Архимандрит Іоан ревно виконував волю та розпорядження святителя Феодосія до самої його смерті. 5 лютого 1696 року святитель Феодосій помер. Зібрана після його смерті рада, яка складалася з уповноважених Київського митрополита, гетьмана, війська та міщанства, одностайно обрала архимандрита Іоана на кафедру архиєпископа Чернігівського.

10 січня 1697 року в Москві Патріарх Адріан висвятив архимандрита Іоана на єпископа. З побожним настроєм і смиренням вступив він на Чернігівську кафедру після святителя Феодосія, якого вже тоді вважав істинним угодником Божим. Перейнятий свідомістю великої відповідальності, святитель Іоан повністю віддався новим своїм обов’язкам. Він відправляв у церквах служби Божі, ревно виголошував проповіді, завжди турбувався про релігійно-моральні потреби пастви, навчав її віри та побожності, оздоблював монастирі та церкви. Будучи сам видатним богословом і письменником, святитель Іоан клопотався про розповсюдження духовної освіти в єпархії і з цією метою заснував у Чернігові колегіум, який згодом став зразком для духовних семінарій. У Чернігові він написав багато духовно-моральних творів, які стали джерелом істинної мудрості та вченості. Але найбільше любила святителя Іоана чернігівська паства за його смиренність і турботу про бідних та знедолених.

Чотирнадцять років саможертовно служив святитель Іоан у Чернігові. Чернігівська паства перейнялася до нього почуттями глибокої любові та синівської прихильності. Тому з великим смутком виряджала вона свого святителя на місце його нової служби до Сибіру, до міста Тобольська, куди його призначили у 1712 р. і підвищили до сану митрополита Тобольського і Сибірського. На новому місці святитель Іоан з любов’ю продовжив своє служіння, але воно було недовгим. Прибувши до Тобольська шістдесятирічним, він святительствував там менше чотирьох років. Постійні труди в умовах несприятливого для нього клімату підірвали здоров’я праведника. Відчуваючи близьку смерть, святитель Божий 10 червня 1715 року відслужив останню Божественну літургію, влаштував у своїх покоях трапезу для духовенства і бідних мирян, сам прислуговував їм за столом, потім попрощався з усіма, усамітнився у внутрішніх покоях свого дому і, коли дзвонили до вечірні, тихо і спокійно відійшов до Господа, стоячи на колінах перед образом Божої Матері, який він привіз із Чернігова; нині це одна з найбільших святинь Тобольської єпархії.

Так закінчив своє служіння на землі, на 64-му році життя, великий просвітитель, заступник за своїх вірних, святитель Іоан.

Церква святкує пам’ять святителя Іоана 10 червня (ст. ст.).

ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ) У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Згідно з умовами переходу Київської митрополії під владу Москви, на які погодилися царі (їх було двоє у той час) та Московський Патріарх, православна Церква в Україні мала право на широку автономію. Вона зберігала право обирати митрополита і єпископів на власних Соборах. Під владою митрополита Київського залишалися всі монастирі в Україні. Йому належало право церковного суду. Він мав право на власну друкарню, в справи якої не повинна була втручатися Москва. Зважаючи на давність та історичне значення Київського митрополичого престолу, митрополит Київський вважався другим після Московського Патріарха.

Якби Москва дотримувалася тих умов, то православна Церква в Україні могла б і далі жити своїм самобутнім життям, її статус був би таким самим, як під юрисдикцією Константинопольського Патріарха. Але нове священноначалля дуже швидко почало відмовляти українцям в обіцяних правах. Цей процес прискорився, зокрема, після того, як у 1721 р. указом Петра І патріаршество було скасовано, а для управління Церквою було призначено Святійший Синод, повністю підпорядкований царській владі в особі представника царя («ока государевого») обер-прокурора. Без затвердження обер-прокурора не набувала чинності жодна ухвала Синоду. Московський цезарепапізм завершився проголошенням царя головою Церкви, з вирішальним голосом при призначенні єпископів та при вирішенні інших важливих церковних справ.

Митрополит Київський недовго був другим найпочеснішим ієрархом у царській державі. Більше того, у 1722 р. він позбувся митрополичого титулу і став «архиєпископом Київським». У 1743 р. титул митрополита йому повернули, але без жодних прав, які мав Київський митрополит упродовж понад семи століть. Київська митрополія перетворилася на одну з багатьох єпархій Російської Православної Церкви.

Традиційний для Української Православної Церкви соборний устрій Москва скасувала. Вже в 1722 році Святійший Синод подав імена кандидатів на вакантну кафедру Київського митрополита безпосередньо цареві. Відтоді це стало традицією, як і призначення єпархіальних єпископів. Протягом XVIII-XIX століть в Україні не відбувся жоден церковний Собор. Парафії втратили давнє право обирати собі священика. У митрополита Київського було відібрано юрисдикцію над українськими монастирями; в 1687 р. він втратив керівництво над Межигірським монастирем, а через рік після того — над Києво-Печерською лаврою. Архимандритів та ігуменів призначали вже у Москві або Петербурзі. Мирян повністю усунули від церковного управління. Славні і сильні українські братства ліквідували, а їх майно конфіскувала влада.

У Київського митрополита було відібрано право мати власну друкарню, запроваджено цензуру церковних видань. Книги, які були видані раніше в Україні, заборонили. У 1720-1721 роках указами царя та Святійшого Синоду було дозволено видавати лише книги, повністю тотожні з такими самими книгами російськими, «щоб не було ніякої різниці та окремого наріччя». На практиці це означало заборону видавати будь-які книги з україномовними особливостями, не кажучи вже про оригінальний зміст.

За Катерини II було розпочато заходи щодо зросійщення богослужіння; було видано накази, щоб відправи звершувалися «голосом, властивим російському наріччю». Було заборонено виголошувати проповіді українською мовою, хоч це вочевидь суперечило не тільки здоровому глузду, а й ясним вказівкам Христа й апостолів (Див.: Мф 28, 19; Діян. 2, 4-11; 1 Кор. 14, 2-19). Все це було спрямовано на русифікацію України.

Короткою світлою добою в історії Української Православної Церкви під владою Москви було гетьманування Івана Мазепи. Його стараннями та коштом зведено низку церков у стилі величного українського козацького бароко: Свято-Миколаївський собор на Печерську в Києві, Богоявленську церкву Братського монастиря, церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, собор Вознесіння Господнього у Переяславі. Крім того, він відбудував багато стародавніх українських церков, зокрема Святу Софію Київську, щедро обдаровував храми. Гетьман-просвітник дбав про розвиток української освіти і науки. За його гетьманування Києво-Могилянська колегія стала академією; у Чернігові він заснував колегіум. Завдяки його меценатству процвітала українська релігійна література.

В 1708 р. Іван Мазепа уклав союз зі шведським королем Кар-лом XII, намагаючись відновити незалежність Української козацької держави, але союзники зазнали поразки у Полтавській битві в 1709 році. Після того Україна опинилася у справжній неволі, яку поділяла й Українська Православна Церква. За наказом царя Петра І гетьмана Мазепу відлучили від Церкви, і з того часу щороку в неділю Православ’я цього великого мецената Української Церкви та культури проклинали з церковних амвонів навіть у тих численних храмах, які гетьман Мазепа спорудив або реставрував власним коштом.

Протягом XVIII-XIX століть нівеляція православної Церкви в Україні відбувалася швидкими темпами. Укази царів та Святійшого Синоду крок за кроком руйнували залишки української національно-церковної самобутності, забороняли будь-які прояви самостійності. В 1768 р. було проведено секуляризацію церковних і монастирських маєтків, тобто переведення їх у власність держави. Одночасно було запроваджено «штати» духовенства, що означало перетворення священиків на платних державних службовців. Проти секуляризації мужньо виступив тільки один ієрарх-українець, митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич. За це, за наказом Катерини II, його покарали позбавленням сану і чернецтва, а згодом ув’язнили навіки в казематі Ревельської фортеці, де він і помер у 1772 році. У 2002 р. Російська Православна Церква, яка позбавила Арсенія Мацієвича сану і чернецтва, канонізувала і приєднала його до лику святих.

В 1799 р. після смерті митрополита Київського Єрофея Малицького його наступником уперше призначили неукраїнця — молдованина Гавриїла Банулеско-Бодоні. Після нього всі Київські митрополити були росіянами. Чужинець митрополит Гавриїл вважав своїм головним завданням домогтися, щоб очолена ним Церква якнайшвидше досягла повного уподібнення Російській Православній Церкві й нічим від неї не відрізнялася. Всі його наступники не цікавилися ні країною, до якої їх призначали, ні її народом. Єдиним винятком був митрополит Євгеній Болховітінов, який досліджував минуле Київської митрополії та фінансував обстеження пам’яток стародавньої української архітектури.

Єпархіальні єпископи теж були переважно росіянами, покірними виконавцями волі влади. Коли іноді на єпископські кафедри потрапляли українці, то це були люди або позбавлені національної свідомості, або вони старанно приховували її.

Священики, яких в Україні наприкінці XIX століття налічувалося близько 12000, мали служити справі русифікації. Єпархіальні єпископи укомплектовували свою адміністрацію з росіян або зі зросійщених українців, близьких їм за духом. Священиками до більш значних та важливіших церков також призначали росіян. У багатьох українських парафіях опинилися зайди з Росії, які ні за мовою, ні за культурою, ні за духом не мали нічого спільного з народом, якому вони мали служити. У той самий час талановитих священиків з України висилали до завойованих царськими військами неросійських народів для співучасті в їх «обрусєнії». І все ж священики в Україні були в більшості українського роду. Цьому, зокрема, сприяла та обставина, що в багатьох парафіях настоятельство передавалося від батька до сина, онука, наступним поколінням (український духовний стан). Хоч усі священики проходили через систему духовної освіти, де панував російський дух і де учнів виховували у вірності «єдінонєдєлімой» імперії, чимало священиків-українців — вихідців із народу — не втрачали повністю своєї національної свідомості. В родинному колі, спілкуючись з парафіянами, вони говорили українською, дотримувалися народних звичаїв, знали народні пісні. Траплялися священики-патріоти, які видавали українською мовою проповіді, оповіді зі Святого Письма, житія святих; їх, напевно, було б більше, якби не Валуєвський указ 1863 року, що припинив цю діяльність.

З родин українських священиків, з духовних шкіл вийшли численні діячі української культури, науки та Церкви: Василь Біднов, Осип Бодянський, Іван Власовський, Сергій Єфремов, Іван Котляревський, Олександр Кошиць, Іван Нечуй-Левицький, Микола Леонтович, митрополит Василь Липківський, Олександр Лотоцький, Амвросій Метлинський, Петро Ніщинський, Степан Руданський, Анатолій Свидницький, протоієрей Кирило Стеценко, Володимир Чехівський та багато інших.

На зламі ХІХ-ХХ століть духовні семінарії в Україні стали розсадниками українства. Всупереч заборонам та переслідуванням при семінаріях виникали таємні українські гуртки та громади, які плекали ідеї українського національного відродження.

Києво-Могилянську академію, яка була тривалий час осередком української науки та культури, поступово зрусифікували і позбавили самобутності. В цій справі особливо відзначився митрополит Самуїл Миславський, який пильно дбав про введення в академії російської мови. 1819 року Києво-Могилянську академію — універсальну вищу школу університетського типу — перетворили на духовну академію і невдовзі уподібнили трьом іншим духовним академіям Російської імперії — Московській, Петербурзькій та Казанській. Але в її стінах провадилася інтенсивна наукова праця, зокрема, велися дослідження історії православної Церкви в Україні та національно-культурного минулого українського народу. Результати цих досліджень публікувалися в щомісячному виданні «Труды Кіевской Духовной Академіи», яке виходило в 1860-1917-х роках. Незважаючи на загальноросійський характер цієї академії, вона діяла в Україні, живилася багатими українськими темами та матеріалами, і тому, з відстані часу, можна з упевненістю віднести її до елементів науково-богословського минулого України.

Самобутня українська церковна творчість зазнала в XIX сторіччі тяжких нівеляційних ударів з боку царської влади. Якщо XVIII століття, коли ще існувала в якійсь формі Гетьманщина, стало добою інтенсивного будівництва храмів, до того ж у виразно українському стилі, то XIX сторіччя не дало Україні жодної церкви, вартої згадки в історії української архітектури. Адже указом Павла І від 1800 року заборонено в Україні будувати нові церкви українського типу, а дозволялися лише церкви «московсько-синодального» зразка. Прикладами такої нівеляційної політики в церковному будівництві можуть бути нова Десятинна церква, поставлена у 1828-1842 роках на підмурку Володимирової Десятинної церкви, в якій хаотично змішалися різні стилі, і характерний для російської архітектури Володимирський собор у Києві, споруджений у 1867-1882 роках.

Занепав також український іконопис: малярам було наказано дотримуватися російського стилю, тому XIX століття не дало нічого вартісного українського. Зникли такі особливості українського релігійного малярства, як зображення Христа, Богородиці і святих на тлі, в обставинах нашої країни, з людьми тієї доби (наприклад, під образом Покрови Божої Матері були намальовані запорозькі козаки).

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ І РЕЛІГІЯ. ПЕРЕКЛАД СВЯТОГО ПИСЬМА

Відраза до офіційної Церкви у колах інтелігенції нерідко призводила до релігійної байдужості, а то й до зневір’я. Молодь захоплювалася соціалістичними та революційними ідеями, відкидала Церкву й релігію як гальмо в розвитку людства. Однак частина інтелігенції зберігала віру та відданість християнському вченню, і в той же час гостро картала церковне керівництво.

Такий підхід започаткував у XVIII столітті український філософ-поет Григорій Сковорода, який поєднував глибоку релігійність з гострокритичним ставленням до поширення в офіційній Церкві лицемірства. У творах Тараса Шевченка віддзеркалилася його щира, безпосередня віра, молитовне єднання з Богом; він дуже тепло оспівує побожність козаків-запорожців, простих селян. Це заперечує намагання атеїстів зобразити Кобзаря України безбожником.

Шевченкові поневіряння почалися після викриття Кирило-Мефодіївського братства, з яким він був тісно пов’язаний. Ідеологічні засади цього братства — рівність, братерство, єдність слов’янських народів — будувалися на християнському вченні про любов до ближнього, а діяльність його членів — на «апостольстві любові» (за означенням Пантелеймона Куліша) та на українських національно-церковних традиціях. Згідно з програмою Кирило-Мефодіївського братства, управління, законодавство та освіта в майбутній федерації вільних слов’янських народів мали бути обґрунтовані християнською релігією. Сам Куліш — один із провідних діячів братства — дуже неприхильно ставився до офіційної Церкви, але був глибоко релігійною людиною.

Безперечно, були серед української інтелігенції люди байдужі, а то й вороже наставлені до релігії — від Михайла Драгоманова до Володимира Винниченка. Але наявність серед передових діячів української науки та культури людей з глибокими релігійними переконаннями свідчить про те, що релігійна байдужість та зневір’я не стали характерним для інтелігенції явищем.

У другій половині XIX сторіччя, коли пробудилася українська національна свідомість, відчулася потреба дати народові Святе Письмо його рідною мовою. Було зроблено кілька спроб, серед них повний переклад Біблії Куліша, Пулюя і Нечуя-Левицького, опублікований у 1903 р. Британським біблійним товаристом. Однак царський уряд, керуючись указом 1876 року про заборону імпортувати з-за кордону будь-які українські книги, не дозволив ввозити в Україну Святе Письмо Куліша та його співперекладачів. Воно стало росповсюджуватися після революції 1905 року.

1860 року на високому рівні був здійснений переклад Нового Завіту Пилипом Морачевським. Його високо оцінила комісія Петербурзької Академії наук, але Святійший Синод не дозволив друкувати, назвавши його «загрозливою і шкідливою вигадкою», бо, мовляв, «існування окремої малоросійської літератури призведе до ослаблення зв’язку Малоросії з Росією». Чотири Євангелія в перекладі Морачевського було видано аж у 1906 р. — через 17 років після його смерті. І навіть тоді двері Церкви для української мови залишилися зачиненими. Читати Святе Письмо українською мовою під час богослужбових відправ було заборонено. А коли єпископ Кам’янець-Подільський Парфеній Левицький наважився проповідувати рідною мовою і заохочував до цього своїх священиків, московський Синод швидко зреагував на це і перевів його на кафедру в Тулу — вглиб Росії.

Пригноблення національної Церкви мало численні негативні наслідки. Позбавлений можливості брати активну і зацікавлену участь у житті рідної Церкви, не маючи власної ієрархії, яка розуміла б його духовні та культурні потреби, не маючи духовенства, яке проповідувало б рідною мовою, не маючи своєї духовної літератури та українських шкіл, український народ не міг відчувати такого тісного єднання з Церквою, як у часи церковної незалежності. Але в народі збереглася глибока віра. Зневажаючи офіційне православ’я та ігноруючи його, народ продовжував горнутися до Церкви, до богослужіння. У Божому храмі православний українець знаходив пристановище, духовне піднесення й радість. Церкви були переповнені, гучно і масово відзначалися храмові свята, тисячі прочан з усієї України щороку йшли до Києво-Печерської і Почаївської лавр та до інших стародавніх осередків духовного подвигу.

Поневолений, позбавлений національних, духовних, культурних, економічних прав, український народ все ж не втратив своєї життєздатності, не денаціоналізувався, як цього прагнула Москва. 1917 року він прокинувся до нового життя.

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІД ПОЛЬЩЕЮ (XVIII СТ.)

Від 1686 року Московська Патріархія підпорядкувала собі всю Київську митрополію, тобто не тільки терени Східної України та Київ, а й невід’ємні її частини в Західній Україні (Волинь, Поділля, Галичину, Холмщину), що потрапили під владу Польщі за угодою з Москвою в 1667 р. Але й під юрисдикцією Московського Патріарха переслідування православної Церкви в Польщі не припинилося. Навпаки, політичний поділ України полегшив Польщі запровадження унії, бо втратився міцний зв’язок між паствою, духовенством та вищою православною ієрархією.

Ще до підпорядкування Української Православної Церкви Московському Патріархові, в 1676 p., польський сейм заборонив спілкування православних у Польщі зі східними патріархами. Єпископські православні кафедри уряд віддавав кандидатам, які згодом погоджувалися перейти в унію. Так, Львівський єпископ Йосиф Шумлянський з молодих літ був уніатом, потім — православним, а одержавши Львівську кафедру, знову таємно прийняв унію. Називаючи себе православним єпископом, він 23 роки підбирав прихильників, готував унію і почав упроваджувати її в Галичині та на Поділлі в 1700 р.

Так само вчинив Інокентій Вінницький, єпископ Перемишльський, який проголосив унію в Перемишльській єпархії 1691 року.

Луцька православна єпархія дісталася уніатам у 1711 р.

Різними обмеженнями в правах польський уряд продовжував спольщувати залишки української православної шляхти в Галичині, на Поділлі, Волині, Київському Поліссі.

На польських сеймах в останній чверті XVII століття вже не лунали голоси на захист переслідуваних православних українців, навпаки, деякі закони утверджували придушення православ’я. Так, у 1699 р. було прийнято закон, згідно з яким тільки уніати могли бути урядовцями в містах, а в Кам’янці-Подільському заборонено було жити православним і євреям.

У 1717 р. вийшла заборона будувати нові православні церкви та ремонтувати старі. В 1733 р. сейм ухвалив усунути православних з усіх громадських посад.

У 1736 році польський король видав універсал, щоб православні священики поставлялися тільки з дозволу самого короля, а патрони у маєтках, населених православними, допускали на парафії лише тих священиків, які погоджувалися прийняти унію.

Братства, які боролися колись за православну віру та українську самосвідомість, під тягарем обмежень та переслідувань все більше занепадали, не витримуючи боротьби, яка тривала сто років. Так, у 1708 році, прийняло унію Львівське братство, а в 1731-у — Луцьке братство.

Православні монастирі в Польщі грабували, їх маєтки відбирали, з православних селян та міщан знущалися, чинячи фізичне насильство; це яскраво засвідчили історичні документи, зокрема промови Юрія Кониського, архиєпископа Могилевського.

Брутальним насильством Польща домоглася зрештою того, що в першій половині XVIII століття майже вся Західна Україна прийняла унію. Уніатська ієрархія почала поширювати унію також на Київщині, але це призвело тут до великих повстань, відомих під назвою Гайдамаччини.

Переслідування православної Церкви та її вірних, взагалі всіх некатоликів (так званих дисидентів), стало причиною втручання у справи Польщі у XVIII столітті сусідніх держав, найперше Росії; а це призвело врешті-решт до поділів Польщі між Росією, Австрією та Прусією у 1772 р. (перший поділ), у 1793р. (другий поділ) й у 1795 р. (третій поділ).

У ту добу польські патріоти докладали зусиль, щоб зберегти незалежність, врятувати державу, реформувати її устрій. Це особливо виявилося у виробленні нової, побудованої на демократичних засадах, Конституції Речі Посполитої, прийнятої 3 травня 1791 року. Тоді ж ставлення до православної Церкви у польській державі мало істотно змінитися. В 1791 р. був скликаний Пінський Собор з представників духовенства, монастирів та вірних (так звана «Пінська Конгрегація»). Згідно з виробленим статутом православна Церква повинна була одержати правове становище в Польщі та, з благословення Константинопольського Патріарха, керуватися незалежним Національним Синодом на чолі з власним архиєпископом — тобто стати автокефальною. Але всі ці ухвали запізнилися і стали, як і сама конституція, лише надбанням історії, свідченням про те, як тяжко позначаються релігійні переслідування на історичній долі держав і народів.

З приєднанням до Росії (1793 р.) Волині, Поділля, Північної Київщини, українці, навернені на цих землях в унію, безболісно повернулися до своєї православної віри та Церкви.

ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНО-ЦЕРКОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Лютнева революція 1917 року, поваливши царську самодержавну владу, одночасно розбудила сили національного відродження в Україні. Разом з прагненням до державної самостійності прокинулося і прагнення до церковної незалежності. В єпархіях України відбувалися Собори, в яких вперше брали участь численні миряни. Там лунала українська мова, ставилися вимоги духовного відродження православної Церкви в Україні та відокремлення її від Російської Православної Церкви, Церкви-поневолювача. На Подільському та Полтавському єпархіальних з’їздах у квітні і травні 1917 року було висловлено бажання мати Українську Автокефальну Православну Церкву. Полтавський з’їзд висловився за відновлення в православній Церкві в Україні традиційного соборного устрою, призначення українців на єпископські кафедри, за українізацію богослужінь, повернення в богослужбову практику скасованих Москвою давніх українських чинів, обрядів та звичаїв, за українізацію духовних шкіл. На III Всеукраїнському військовому з’їзді у Києві, у листопаді 1917 року було поставлено питання про незалежність Української Православної Церкви.

Особливо активну діяльність у русі за усамостійнення Української Православної Церкви провадив протоієрей Василь Липківський, ще задовго до революції відомий як ревний українофіл. З його ініціативи навесні 1917 року було засновано «Братство воскресіння», яке згодом перетворилося на Всеукраїнську Православну Церковну Раду. Рада ухвалила скликати Всеукраїнський Православний Собор і вирішити на ньому питання незалежності Української Православної Церкви.

Досягнути цієї мети було нелегко. Російська Церква не хотіла втратити свою найбільшу, найбагатшу частину. Проти українського національно-церковного руху від самого початку виступили російські єпископи в Україні. Собор відкрився 19 січня 1918 року. Українські делегати мали значну силу. Якби склалися сприятливі умови, то українське церковне відродження, можливо, розвивалося б бажаним шляхом, тим більше, що саме тоді у Києві було проголошено IV Універсал про незалежність Української Народної Республіки. Але Собор працював усього два тижні, бо коли 1 лютого Червона армія взяла Київ, робота його припинилася.

Собор відновив свою роботу в червні 1918 р. за гетьманської влади і вже за зовсім інших обставин. Митрополита Київського Володимира убили червоні. Його наступником став архиєпископ Антоній Храповицький, запеклий українофоб. Він подбав, щоб на Соборі більшість делегатів була промосковської орієнтації, і це дало можливість усунути з Собору багатьох українських делегатів. Форум, який був скликаний для проголошення незалежності Української Православної Церкви, перетворився на знаряддя закріплення її подальшої підлеглості Москві. Він ухвалив, що Церква в Україні залишається і надалі під юрисдикцією Московського Патріарха з правами обмеженої автономії.

На останній — третій сесії Собору, яка почалася в жовтні, повною мірою виявилася непримиренність російських шовіністичних сил. Але на цій сесії пролунав також перший авторитетний заклик до автокефалії Української Православної Церкви. Його виголосив новопризначений міністр гетьманського уряду Олександр Лотоцький, відомий український історик, письменник і знавець церковного права. «Основна засада… полягає в тому, — говорив він, — що в самостійній державі має бути і самостійна Церква… Українська Церква має бути автокефальною під головуванням Київського митрополита та в канонічному зв’язку з іншими самостійними Церквами».

Промосковськи настроєні делегати Собору зустріли його заклик неприховано вороже. А через кілька днів після цього гетьманський уряд упав, і до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки. На тому й закінчилася робота Собору, який мав би проголосити незалежність Української Церкви, але перетворився на засіб подальшого її поневолення Москвою.

Уряд Директорії, до якого увійшли такі борці за автокефалію як Володимир Чехівський та Олександр Лотоцький, поставив незалежність Української Православної Церкви на чільне місце у своїй програмі. 1 січня 1919 року, всього через два тижні після приходу до влади, він ухвалив «Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд». Найважливішою в ньому була стаття шоста: «Українська Автокефальна Православна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від всеросійського патріарха не знаходиться».

Малася на увазі повна незалежність Української Православної церкви, на яку український народ, як і всі інші народи, має законне право. Однак автори акту 1 січня 1919 року усвідомлювали, що хоч уряд держави має право встановлювати незалежність Церкви на своїй території, ця Церква стане членом сім’ї Вселенського Православ’я лише тоді, коли її визнають Церкви-сестри. Тому наприкінці січня 1919 року уряд УHP доручив новопризначеному послові до Туреччини Олександрові Лотоцькому просити Царгородську Патріархію визнати автокефалію Української Православної Церкви. На жаль, очолена Лотоцьким дипломатична місія прибула до Царгорода саме тоді, коли Патріарх Герман помер, а обрати його наступника не дозволяла турецька влада. Беручи до уваги цей факт, місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Дорофей заявив, що за таких обставин неможливо виконати прохання посла України, але висловив прихильність до українського народу та надію, що «він стоятиме далі міцно в батьківській православній вірі, чекаючи з цілковитою певністю здійснення свого бажання згідно зі священними канонами та правилами».

Так чи інакше, справа автокефалії, напевне, у той час все одно не була б вирішена з огляду на зміни політичного становища в Україні. 5 лютого 1919 року Київ знову зайняли червоні війська, і від того часу, за винятком кількох місяців, коли столиця України перебувала в руках денікінців, радянська влада закріпилася там. Боротьба за автокефалію відновилася як церковно-громадський рух уже за радянської влади.

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Національний церковний рух в Україні викликав у Церкві велику боротьбу, бо проти нього виступили єпископи, що майже всі були або росіянами за походженням, або зросійщеними. В Москві ж, у 1917 p., був скликаний Всеросійський Церковний Собор, на якому було відновлено патріаршество в Російській Церкві. Хто був за старий порядок, сподівався на стримання революції і збереження Росії від розвалу під впливом Церкви на чолі з Патріархом.

Російська ієрархія в Україні теж дотримувалася такої самої думки, і в незалежній Українській Церкві вбачала шкоду для інтересів єдиної і неподільної Росії.

Спротив російської ієрархії визвольним змаганням національного українського духовенства і вірних змусив українську державну владу втрутитися в справи Церкви. На Церковному Соборі в Києві в 1918 р. Міністр Ісповідань (в Україні була тоді державна влада гетьмана) від імені українського уряду оголосив тверду і непохитну думку, що «Українська Православна Церква має бути автокефальною».

За часів державної влади в Україні Директорії, уряд Української Народної Республіки видав 1 січня 1919 р. «Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд», в якому стверджувалось: «Українська Автокефальна Православна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не знаходиться».

В умовах зміни влади і громадянської війни в Україні російська ієрархія не хотіла визнати цього державного закону та продовжувала переслідування українського духовенства, яке брало участь у національно-церковному русі і перейшло на українську богослужбову мову. Тоді проти ієрархії, що мала на меті свої політичні цілі, виступили миряни, як це вже було в українській історії під час Берестейської унії 1596 р.

5 травня 1920 р. в Києві Всеукраїнська Православна Церковна Рада, яка складалася з представників духовенства і мирян, проголосила автокефалію Української Православної Церкви. Але ця Церква не мала своєї ієрархії. Найбільшою турботою було поставити для Української Православної Церкви єпископів. Зносини в цій справі з різними ієрархами, звернення до патріаршого екзарха в Україні митрополита Михаїла Єрмакова, щоб він висвятив для Української Церкви українських єпископів, не дали результатів. У цих обставинах Собор духовенства й мирян, що відбувся в Києві 14-27 жовтня 1921 p., вирішив поставити єпископів Собором пресвітерів (священиків), посилаючись на такий звичай у давній Олександрійській Церкві в перші віки християнства. Цей спосіб висвяти, не прийнятий діючими правилами православної Церкви, вирішили застосувати тільки один раз, з тим, щоб надалі висвята єпископів в Українській Церкві відбувалася за канонічно-традиційним порядком, тобто за участю не менше як двох єпископів. Так рукопокладанням священиків у Київському Софійському соборі 23 жовтня 1921 р. було висвячено на єпископа протоієрея Василя Липківського, а потім, за його участю, і протоієрея Нестора Шараєцького.

З цього часу Українська Автокефальна Православна Церква почала зростати в Україні. Одночасно проти неї почали велику боротьбу Московська патріарша Церква та інші церковні течії, що в революційну добу з’являлися в Україні. Але головним ворогом Української Церкви як національної Церкви українського народу була більшовицька влада в Україні. Зростання Української Автокефальної Православної Церкви, яка в перші роки мала понад 2000 парафій і до 30 ієрархів, було припинено. В 1927 р. на другому Соборі Української Автокефальної Православної Церкви усунули з кафедри митрополита Липківського, а протягом подальших десяти років було ліквідовано різними способами (найбільше — тюрмами , засланнями на далеку холодну північ ієрархів, духовенства і тисяч вірних) — усю Українську Автокефальну Православну Церкву; приблизно в 1937 р. з 2000 парафій в Україні не залишалось жодної парафії Української Автокефальної Православної Церкви.

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПІД ПОЛЬЩЕЮ

У часи змагань за утворення і розвиток незалежної Української Православної Церкви в Україні під радянською владою український церковний рух почав розвиватися і на українських землях, які опинилися з 1919-20 pp. під Польщею. Маючи в минулій історії Польщі досвід, як небезпечно мати своїх громадян церковно узалежненими від Москви, польський уряд подбав про автокефалію православної Церкви в Польщі; Польська автокефалія була визнана, незважаючи на спротив Москви, східними православними патріархами та іншими автокефальними Церквами після Томосу (закону) Константинопольського Патріарха від 13 листопада 1924 р.

Таким чином православні українці в Польщі, які складали понад 70 % Автокефальної Православної Церкви, стали незалежними від Російської Церкви в Польщі. Український церковний рух у Польщі, що мав свій початок на Волинському єпархіальному з’їзді в Почаєві у жовтні 1921 p., набрав силу після Луцького церковного з’їзду 5-6 червня 1927 р. Під його впливом була видана грамота Президента Польської Республіки від 30 травня 1930 р. на ім’я митрополита Варшавського Діонисія про скликання Помісного Собору Православної Церкви в Польщі. Для його підготовки було утворено передсоборне зібрання. Було висвячено (10 квітня 1932 р.) українського єпископа Полікарпа, пізніше митрополита Української Православної Церкви; на Волинь було призначено окремого правлячого архиєпископа (до того ця кафедра. була у складі Варшавської, в управлінні митрополита Діонисія), яким став архиєпископ Гродненський Олексій. Він працював на Волині з українськими церковними діячами в напрямку українізації православної Церкви. Скликались єпархіальні собори, видавались українські церковні преса і література, відпускалися кошти на друк богослужбових чинів українською мовою. Переклади богослужбових чинів і книг Святого Письма (Псалтир, Новий Завіт) українською робили в Луцьку і Крем’янці, де діяли перекладацькі підкомісії, а Комісія з перекладів була при Українському Науковому Інституті у Варшаві. В Луцьку працювало Українське товариство ім. митрополита Петра Могили, богословська секція якого, під керуванням єпископа Полікарпа, видала ряд богослужбових чинів українською мовою. Цьому українському церковному руху в православній Церкві в Західній Україні під Польщею потім судилося відіграти значну роль у церковному житті всієї України в часи Другої світової війни.

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІСЛЯ ПРИЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ І ЗАХІДНОЇ БІЛОРУСІ ДО РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

На православних землях Західної України прихід радянської влади 17 вересня 1939 року швидко усунув численні здобутки Української Церкви 20-30-х років. У церквах одразу зникла українська мова, припинилася перекладацька та видавнича діяльність. Парафіяльні школи влада закрила. Із загальноосвітніх шкіл було усунуто вивчення релігії, а замість цього введено інтенсивну антирелігійну пропаганду. На парафії та священиків накладали непосильні податки, закривали церкви та монастирі. Почалися арешти духовенства та церковно-громадських діячів, зокрема тих, що за часів польської влади відзначилися патріотичною діяльністю, працею на ниві освіти рідного народу. Багатьох було вивезено до в’язниць і концтаборів углиб СРСР.

У Московській патріаршій Церкві в Україні подібні процеси з ліквідації Церкви пройшли у 20-30-і роки. Справами Патріархії керував місцеблюститель митрополит Сергій (Страгородський). В усьому Радянському Союзі було тільки чотири діючі православні єпископи, в Україні ж не було жодного. Приєднавши до СРСР Західну Україну, Білорусію, а згодом і Бессарабію, Буковину та Прибалтійські країни, Москва вирішила використати Російську Церкву з політичною метою. Почалася кампанія за переведення під її юрисдикцію православних єпископів у Західній Україні та в Західній Білорусії. З цією метою на ці землі було прислано митрополита Миколая (Ярушевича).

Митрополит Миколай застав на православних землях Західної України та Західної Білорусії п’ятьох ієрархів довоєнної Православної Автокефальної Церкви в Польщі на чолі з архиєпископом Пінським Олександром (Іноземцевим) та архиєпископом Волинським Олексієм (Громадським). Вони продовжили свою архипастирську діяльність під канонічною юрисдикцією митрополита Діонисія, якого вважали й надалі своїм першоієрархом. Посланець Московської Церкви переконував їх перейти під юрисдикцію Москви, недвозначно натякаючи на те, що на них чекатиме в разі відмови.

Архиєпископ Олексій (Громадський) перший погодився підпорядкуватися місцеблюстителю митрополиту Сергію (Страгородському). У червні 1940 року він поїхав до Москви і подав там заяву про розрив з Православною Автокефальною Церквою в Польщі та про підпорядкування «Матері-Церкві Московській». Згодом подібні заяви змушені були підписати й інші православні ієрархи Західної України та Білорусії, а також Буковини, Литви, Латвії та Естонії. Відмовилися підпорядкуватися Московській Патріархії лише архиєпископ Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський). Влітку 1940 року Московська Патріархія надала митрополиту Миколаю (Ярушевичу) титул патріаршого екзарха в західних областях України та Білорусії. Новопризначений екзарх почав швидко встановлювати свою владу, керуючись вказівками з Москви. Було рукоположено нових єпископів: Дамаскина Малюту, якого призначили до Чернівців для підпорядкування Московській Церкві православних парафій на Буковині, і Пантелеймона Рудика, поставленого на єпископа Львівського з метою працювати для «з’єднання уніатів у Галичині з православною Церквою».

Діяльність Московської Патріархії на західноукраїнських та західнобілоруських землях припинив початок війни гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом 22 червня 1941 року. Фашистські війська швидко окупували Україну.

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІД ЧАС НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ

В умовах відносної свободи, яка існувала на початку, православні українці в Західній Україні почали відновлювати своє церковне життя. Вони сподівалися, що Церкву знову очолить архиєпископ Олексій (Громадський) — цей ієрарх мав найбільший на українських землях церковний стаж. Та надії не справдилися. 18 серпня 1941 року владика Олексій, спільно з трьома іншими єпископами-однодумцями, скликав у Почаєві таємний Собор, на якому ухвалив залишитися в канонічній підлеглості Московській Патріархії на правах автономії. Так виникла в Україні Автономна Церква, а разом з цим почався новий церковний розбрат.

Після національної зради архиєпископа Олексія (Громадського) українські церковно-громадські кола звернулися до митрополита Діонисія з проханням благословити відродження незалежної Української Православної Церкви під керівництвом архиєпископа Полікарпа. Митрополит Діонисій дав згоду своїм декретом від 24 грудня 1941 року. Так відродилася Українська Автокефальна Православна Церква. Якщо Автономна Церква не тільки формально підпорядковувалася Москві, а й дотримувалась у богослужіннях церковнослов’янської мови з російською вимовою, то УАПЦ твердо стояла на українських національних позиціях.

У лютому 1942 року архиєпископи Олександр (Іноземцев) і Полікарп (Сікорський) висвятили на соборі в Пінську двох нових єпископів: Никанора Абрамовича та Ігоря Губу. Їх послали до Києва організовувати церковне життя на східноукраїнських землях. 29 вересня 1941 р. у Києві священики та діячі УАПЦ, які вціліли під час терору у 30-і роки, заснували Всеукраїнську Православну Церковну Раду, сподіваючись відновити за нових обставин розгромлену сталінським режимом Українську Церкву. Але в грудні 1941 р. до Києва прибув єпископ Автономної Церкви Пантелеймон (Рудик) і взяв під свою юрисдикцію більшість заснованих за німецької окупації парафій. Здобувши довір’я окупаційної влади, він повів активну боротьбу з прихильниками УАПЦ. За його намовою німці розпустили в лютому 1942 року Всеукраїнську Православну Церковну Раду і закрили її канцелярію.

У березні 1942 р. до Києва прибули українські єпископи на чолі з архиєпископом Полікарпом. 15 березня в Андріївському соборі відбулася архиєрейська літургія українською мовою. Православні українці Києва визнали ієрархію УАПЦ на чолі з архиєпископом Полікарпом. Керівництво парафіями було передано єпископові Никанорові.

Німецька влада в Києві ставилася до українських єпископів неприхильно і навіть вороже. Українцям дали в користування лише Андріївський собор і церкви на Солом’янці та Деміївці, тоді як автономісти мали 14 церков і 8 монастирів. Причиною ворожого ставлення окупантів до УАПЦ була таємна директива відомого нацистського офіцера, підполковника СС, доктора Томаса від 11 лютого 1941 року в справі Церкви в Україні: «Утворенню загальноукраїнської Автокефальної Церкви під проводом митрополита належить усілякими способами перешкоджати». Далі йде пояснення: «У православному церковному розумінні автокефалія в самій суті завжди пов’язується з самостійним державництвом».

Отже, німців лякала перспектива єдиної національної Церкви як чинника українського державотворення. У цьому відношенні окупаційна влада діяла так само, як і Московська Патріархія по той бік фронту. 5 лютого 1942 року вона затаврувала архиєпископа Полікарпа як зрадника, який разом «з партією петлюрівців» проголосив автокефалію. А 28 березня Собор російських архиєреїв незаконно позбавив архиєпископа Полікарпа духовного сану і чернецтва, не маючи для того ніякої канонічної підстави, оскільки архиєпископ Полікарп ніколи не належав до Московського Патріархату.

Незважаючи на утиски та обмеження з боку німецької влади, а також на тяжкі умови життя в окупації, єпископ Никанор та єпископ Ігор почали інтенсивно розбудовувати церковне життя. За перші три місяці було висвячено 103 священики, а згодом — набагато більше. Нові громади виростали по всій Україні і посилали делегації до Києва з проханням взяти їх у канонічне підпорядкування.

У травні 1942 року в Києві було висвячено шістьох нових єпископів: Фотія Тимошука, Мануїла Тарнавського, Михаїла Хорошого, Мстислава Скрипника (пізніше Патріарха Київського і всієї України), Сильвестра Гаєвського та Григорія Огійчука. Хіротонії відбувалися поспішно, практично таємно, у нижній церкві Андріївського собору, бо поширилася чутка, що німецька влада хоче заборонити висвяту єпископів. Поспіх був виправданим: вже 26 травня 1942 р. рейхскомісар України заборонив висвячувати єпископів без погодження з владою, а у вересні 1942 р. заборонив будь-які єпископські висвячення. І все ж протягом літа 1942 року було висвячено ще чотирьох єпископів УАПЦ: Геннадія Шиприкевича, Володимира Мальця, Платона Артем’юка і В’ячеслава Лисицького. До УАПЦ приєднався також 77-річний митрополит Харківський Феофіл Булдовський, висвячений ще в 1923 р. Отже, до кінця літа ієрархія УАПЦ складалася з 14 єпископів, а Автономна Церква мала 16 єпископів.

Під керівництвом новопоставлених єпископів в Україні швидко розширювалося церковне життя. Жорстокі гоніння впродовж десятиліть не вбили у народі віри в Бога.

До 1 вересня 1942 року на Київщині та в областях, де не було ще українських єпископів і церковним життям керував єпископ Никанор, уповноважений архиєпископа Полікарпа на всю Східну Україну, було утворено 513 парафій УАПЦ, у Полтавській єпархії — до 150 парафій, у Дніпропетровській — понад 150, на півдні України — понад 100

Єпископам та священикам УАПЦ було нелегко діяти. Траплялося, що німецька влада, віддаючи перевагу Автономній Церкві, не допускала автокефальних єпископів до їхніх кафедр. Влітку 1942 року німецька влада почала втручатися у відправи богослужінь. Вона заборонила служити у свята (навіть великі), які припадали на будній день. Бувало, що німці наказували закінчувати літургію рано-вранці і гнали людей на роботу, а в разі непослуху розганяли віруючих і замикали церкви. Траплялися випадки побиття священиків.

Окупаційна влада вельми неохоче дозволяла готувати священиків на пастирських курсах, а коли й дозволяла, то з великими обмеженнями. Майже повністю було заборонено друкувати вкрай потрібні для відродженої Церкви богослужбові книги та іншу церковну літературу. Довідавшись, що в Києві підпільно видруковано «Служебник», німці конфіскували та спалили увесь тираж.

На початку жовтня 1942 року рейхскомісар не дозволив провести скликаний архиєпископом Полікарпом Собор єпископів у Луцьку. Єпископи, які з’їхалися туди, під виглядом зустрічі влаштували тоді неофіційний Собор. Ухвалили кілька важливих рішень; найголовнішою була спроба об’єднати Автокефальну та Автономну Церкви. Заходи щодо цього мали успіх, бо інтерес до об’єднання виявив також першоієрарх Автономної Церкви. 8 жовтня 1942 року митрополит Олексій від Автономної Церкви та архиєпископ Никанор і єпископ Мстислав від УАПЦ підписали Акт про об’єднання двох Церков у єдину Українську Автокефальну Церкву, яка перебуває в молитовному єднанні з митрополитом Діонисієм. Але проти «Акту про об’єднання» негайно виступили деякі єпископи-москвофіли Автономної Церкви. Під їхнім тиском, а також під тиском німецької влади, якій об’єднання було політично невигідним, митрополит Олексій відкликав свою згоду. Отже, Церква залишалася роз’єднаною і надалі.

На початку 1943 року рейхскомісар наказав реорганізувати УАПЦ та Автономну Церкву, позбавивши їх центральної влади (предстоятеля Церкви і Собору єпископів) та підпорядкувавши єпископів німецькій адміністрації генерал-комісарів. Це стало брутальним порушенням церковних канонів, безпрецедентним втручанням влади у життя Церкви.

Влітку та восени 1943 року життя Української Автокефальної Православної Церкви на західноукраїнських теренах проходило в умовах наростання партизанської війни проти німецьких окупантів. Вона розгорілася з особливою силою на Волині та Поліссі. Понад 100 українських православних священиків стали жертвами німецького терору, чимало інших опинилися у в’язницях та концтаборах. Окупанти палили села, розстрілювали невинне населення. Траплялися жахливі випадки спалення людей у храмах. Те саме, більшою чи меншою мірою, діялося й на інших землях України.

З наближенням фронту єпископат УАПЦ вирушив на Захід Ієрархи УАПЦ покидали Україну з тяжким серцем і неминучимі докорами сумління. Але евакуюватися вони мусили неодмінно, бо німці не залишили їм вибору. Крім того, було зрозуміло, що з поверненням радянської влади на всіх єпископів відродженої Церкву чекала смерть, а це означало і смерть усієї Церкви.

Усі єпископи УАПЦ виїхали на Захід, крім митрополита Xaрківського Феофіла Булдовського, який невдовзі помер. Митрополит Полікарп покинув Луцьк у січні 1944 року, а в липні виїхав з Холма митрополит Іларіон. Після того на українських землях не залишилося українських православних єпископів, а всі православні священики та вірні опинилися під владою Московської Патріархії.

Рушили на Захід і єпископи Автономної Церкви, підлеглі Московській Патріархії, не будучи впевненими, що в ній вони знайдуть надійного охоронця.

В еміграції в Західній Європі, в американській, англійський і французькій окупаційних зонах ієрархія і духовенство Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з митрополитом Полікарпом створили в таборах і поза ними понад 60 українських православних парафій.

Єпископи ж Автономної Церкви в еміграції влились у Російську Зарубіжну Церкву, приєднавшись до її ієрархії.

Крім Європи, Українська Автокефальна Православна Церква має своїх прихильників скрізь по світу, куди доля занесла православних українців. Найбільше, після Європи, вона має вірних у Сполучених Штатах Америки та в Канаді, де церковне життя УАПЦ набуло з часом організованого характеру.

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Після визволення України від німецької окупації і повернення радянської влади Московська Патріархія підпорядкувала Російській Православній Церкві усі православні парафії. Був створений Український екзархат. Ще під час війни на окуповану територію Московська Патріархія призначила екзархом України митрополита Миколая (Ярушевича). Після визволення Києва екзархом став митрополит Іоан (Соколов) (лютий 1944 р. — березень 1964 p.).

В березні 1946 р. радянська влада ліквідувала унію. На Львівському Соборі відбулося приєднання Української Греко-Католицької Церкви до Російської Православної Церкви. Греко-католицький єпископат відмовився від об’єднання з православною Церквою, але переважна більшість католицького духовенства змушена була погодитися на возз’єднання з православ’ям. Натхненником цього процесу був протопресвітер Гавриїл Костельник. Його було вбито у вересні 1948 р. після того, як він відправив Божественну літургію в Преображенському храмі м. Львова.

Православна Церква в Україні була повністю підпорядкована Московському Патріарху і Священному Синоду. Московська Патріархія поставила в Україну нових єпископів. Усе духовенство УАПЦ було заново перевисвячено. В цьому виявилося вороже ставлення до автокефального українського духовенства. Греко-католицьке духовенство Московська Патріархія приймала у «сущому сані», тобто без перерукопокладення, незважаючи на те, що з 1596р. (рік утворення унії з Римом) вона знаходилася під анафемою РПЦ.

В Україні після Другої світової війни аж до 1959 р. храми не закривалися. Для Церкви це був період відлиги. Радянська влада оцінила заслуги Церкви під час Великої Вітчизняної війни, тому майже всі храми і монастирі, відкриті під час німецької окупації, залишалися діючими. В Україні були відкриті три духовні семінарії: в Києві, Одесі і Луцьку. Але всі здобутки минулого щодо українізації Церкви було викорінено. У храмах знову запанувала церковнослов’янська мова з російською вимовою. Виняток становила лише Галичина, де дозволялася українська вимова і проповідь українською мовою. Видавався журнал «Православний вісник», який спочатку призначався для західних областей, а згодом став розповсюджуватися по всій Україні. Тираж українського видання був обмежений. Публічна атеїстична пропаганда була припинена ще з часів Великої Вітчизняної війни, але атеїстичне виховання дітей і молоді в школах і вищих навчальних закладах тривало. Церква в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, була поставлена під контроль держави. Був створений спеціальний державний орган — Рада у справах Російської Православної Церкви, пізніше — Рада у справах релігій. Без дозволу цього органу не відбувалося жодного призначення священиків на парафії, а єпископів — на єпархії. В 40-50-і роки діяльність Церкви в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, була суворо обмежена законом, але відкритої публічної антирелігійної пропаганди тоді не було.

З 60-х років, за часів правління М. С. Хрущова, який проголосив, що до 80-х років у Радянському Союзі буде побудований комунізм, з яким релігія несумісна, почалася жорстока хвиля антирелігійної пропаганди. Тисячі храмів були закриті. З 40 монастирів в Україні залишилося вісім. Києво-Печерську лавру закрили. Закрили Київську і Волинську духовні семінарії, залишилася тільки Одеська з невеликою кількістю студентів. Припинилося видання журналу «Православний вісник» українською мовою. Духовенство було обкладено непомірними податками. Багатьох священиків змусили піти на пенсію. Але головний удар державного атеїзму був спрямований проти кожної віруючої людини, почалось індивідуальне виховання в дусі атеїзму кожного громадянина, особливо тих, хто обіймав посади різного рівня, особливу увагу звертали на виховання дітей і молоді в дусі атеїзму. Було введено реєстрацію хрещення, шлюбу, похорону та інших треб. Діяльність духовенства була обмежена лише храмом, а в деяких містах і в храмах богослужіння дозволялося відправляти в суворо обмежені години.

У 1964 р. екзарха України митрополита Іоана (Соколова) під тиском влади Священний Синод відправив на спокій. Той самий Священний Синод за рекомендацією державних органів призначив екзархом України безвольного митрополита Іоасафа (Лелюхіна), який через два роки помер, не витримавши психологічного навантаження. В 1966 р. Патріарх Московський Алексій І і Священний Синод призначили екзархом України молодого архиєрея, ректора Московської духовної академії єпископа Філарета (Денисенка) у віці 37 років. Це був перший українець на Київській кафедрі за останні 150 років у складі Московського Патріархату. Його широка екуменічна і миротворча діяльність сприяла тому, що в Україні припинилося закриття храмів, до пастирського служіння повернулася частина позаштатного духовенства, збільшилася підготовка духовенства в Одеській духовній семінарії, відновилося видання журналу «Православний вісник» українською мовою. Був виданий Новий Завіт українською мовою, підготований богословською комісією, яку очолював тоді вже митрополит Філарет (Денисенко), а також церковнослов’янський Молитовник з українською вимовою. В кінці 80-х років Український екзархат мав 60 % парафій усього Московського Патріархату. Україна забезпечувала кадрами духовенства не тільки Українську Православну Церкву, а й частково Росію.

ТРЕТЄ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

У 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України, в Україні почався рух за третє відродження Української Автокефальної Православної Церкви. В західних областях України церковне життя проходило в умовах міжконфесійних конфліктів. Українська Греко-Католицька Церква, яка спочатку вітала відродження незалежної Української Православної Церкви, різко змінила свою позицію, коли стало зрозуміло, що сотні колишніх греко-католицьких парафій у Галичині не бажають повернутися під владу Рима. Войовничі католицькі кола висунули гасла: «Галичина для католиків! Православні за Збруч!» УГКЦ домагалася повернення їй усіх храмів, які належали їй до 1946 року, коли цю Церкву було насильно ліквідовано та приєднано до Російської Православної Церкви. При цьому повністю ігнорувалася воля парафіян багатьох громад, які повернулися до предківської православної віри і хотіли в ній залишатися. Логічний і справедливий тимчасовий вихід з цього складного становища — почергові відправи богослужінь двома конфесіями в одному й тому самому храмі до того часу, коли для меншості спільними зусиллями буде побудовано власний храм, — не мав успіху з огляду на конфесійний фанатизм. З різних місцевостей Західної України раз по раз надходили повідомлення про насильство, сутички, непримиренну ворожнечу. Деякі відверто упереджені органи влади на Львівщині та Івано-Франківщині, а також деякі засоби масової інформації активно підтримували католиків, зневаживши православних.

Митрополит Філарет робив усе можливе для виправлення ситуації, яка загрожувала перерости в «український Ольстер». Щоб стабілізувати становище та врегулювати конфлікти мирним шляхом, він не раз вів переговори з греко-католицькими єпископами і навіть їздив з делегацією (28 січня 1989 року) до Ватикану, де мав розмову з Папою Іоаном Павлом II. Та, на жаль, усі його зусилля не дали бажаного наслідку.

5-6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор за участю понад 700 делегатів з усієї України, серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків. Собор затвердив факт утворення УАПЦ і обрав Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника). Митрополит Мстислав не був присутній на цьому Соборі, але з обранням його Патріархом погодився.

2 жовтня 1990 року органи влади Української Радянської Соціалістичної Республіки офіційно зареєстрували УАПЦ.

18 листопада 1990 року в соборі Святої Софії в Києві відбулася інтронізація митрополита Мстислава на Патріарха Київського і всієї України.

3 того часу Патріарх Мстислав (Скрипник) не тільки став першим українським Патріархом, але він об’єднав УАПЦ в Україні з УПЦ в США і діаспорі. З того часу ієрархи і духовенство УПЦ в США стали приїздити до України, служити в українських храмах, брати участь у висвяченнях священиків. Так, Патріарх Мстислав разом з єпископом Вашингтонським Антонієм (Щербою) хіротонізували на єпископа Хмельницького Антонія (Фіалку) і на єпископа Дніпропетровського Пантелеймона (Романовського). У храмах УПЦ в США і діаспорі на богослужіннях духовенство та архиєреї поминали Мстислава як свого Патріарха, а не як митрополита.

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У СКЛАДІ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ (1990-1992 pp.)

Паралельно з цим в УРСР, яка тоді входила в Радянський Союз, ішов інший церковний процес. У 1990 році (7-10 червня) на Помісному Соборі Російської Православної Церкви, який обрав після смерті Патріарха Пимена Патріархом Московським і всієї Руси митрополита Алексія (Рідігера), митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), який був тоді місцеблюстителем патріаршого Московського престолу і головуючим на Помісному Соборі, добився для Української Православної Церкви (Український екзархат у лютому 1990 року був перейменований на УПЦ) права «незалежності і самостійності в управлінні». Це був крок уперед до автокефалії Української Церкви.

В 1990 році, 26 жовтня, Архиєрейський Собор Московського Патріархату на підставі рішень Помісного Собору УПЦ прийняв рішення про «самостійність і незалежність в управлінні» Української Православної Церкви Московського Патріархату. Митрополит Філарет (Денисенко) був пожиттєво обраний Предстоятелем УПЦ. 27 жовтня 1990 р. в Софійському соборі м. Києва за Божественною літургією Патріарх Алексій II вручив митрополиту Філарету Грамоту, якою підтверджувалися нові права УПЦ. Але, як пізніше виявилося, Московська Патріархія порушила своє рішення раніше, ніж висохло чорнило.

У 1990 році ще існував Радянський Союз, і Україна перебувала в його складі. УАПЦ, хоча й існувала в цих політичних умовах, але практично була замкнена в межах Галичини. За межами Галичини УАПЦ мала невелику кількість парафій. Такою була тоді церковна політика радянської влади.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, Україна стала державою. Політичні умови в Україні змінилися. Становище УПЦ, хоч і незалежної та самостійної в управлінні, але все ж таки у складі Московського Патріархату, протирічило політичному стану України як суверенної держави. 1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі митрополит Філарет скликав Помісний Собор (він мав на це канонічне право — за Статутом і згідно з Патріаршою Грамотою) за участю всього українського єпископату, духовенства, мирян, представників монастирів і духовних навчальних закладів. Помісний Собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію Української Православної Церкви. Це означало відокремлення Української Православної Церкви від Московського Патріархату.

8 листопаді 1991 року Радянський Союз формально ще існував, незважаючи на те, що Україна прийняла декларацію про не залежність. В Україні готувався референдум. Результати референдуму вражали: 92 % населення проголосували за незалежність Української держави. Першим Президентом України всенародно був обраний Леонід Макарович Кравчук.

9 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі в Білорусі було підписано акт, за яким офіційно розпався Радянський Союз і утворилася Співдружність Незалежних Держав (СНД).

31 березня — 4 квітня 1992 року в Москві в Даниловому монастирі відбувся Архиєрейський Собор Московського Патріархату, на якому УПЦ було фактично відмовлено в автокефалії. Була зроблена спроба усунути митрополита Філарета від керівництва Українською Православною Церквою, замінивши його своїм ставлеником, який відмовився б від автокефалії Української Церкви і міцно тримався б Московського Патріархату. Митрополит Філарет залишився Предстоятелем Української Православної Церкви.

27 травня 1992 р. у Харкові відбувся неканонічний, так званий Архиєрейський Собор, інспірований Москвою і спецслужбами, для усунення митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ і обрання його «наступником» митрополита Володимира (Сабодана), керуючого справами Московської Патріархії. Харківський «Собор» розколов українське православ’я на дві конфесії — УПЦ Московського й Київського Патріархатів.

Президія Верховної Ради України і український уряд не визнали законними рішення Харківського «Собору», як такі, що суперечать Статуту УПЦ, зареєстрованому органами державної влади України.

УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

У Києві 22 травня 1992 року в відбувся Всеукраїнський форум на захист українського православ’я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року вже почалися переговори про об’єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.

25-26 червня 1992 року в Києві у резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об’єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної Церкви (Московського Патріархату) в єдину помісну православну Церкву — Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава Патріархом Київським і всієї України. Так було створено Київський Патріархат. Статутом УПЦ Київського Патріархату став Статут УАПЦ з відповідними доповненнями.

10 липня 1992 р. Статут УПЦ Київського Патріархату був зареєстрований органами державної влади України.

1-6 липня 1992 року делегація Української Православної Церкви Київського Патріархату, очолювана блаженнійшим митрополитом Філаретом (Денисенком), на запрошення Вселенського Патріарха Варфоломія відвідала Константинополь.

Переговори між Патріархом Варфоломієм і митрополитом Філаретом ішли з приводу автокефалії Української Православної Церкви. Делегація представила Патріарху лист Президента України Леоніда Кравчука, в якому він заявляв про необхідність для Української держави мати автокефальну Церкву, яка не залежала б від Московського Патріархату. Митрополит Філарет навів аргументи на користь автокефалії Церкви в Україні. Патріарх Варфоломій, вислухавши його й ознайомившись з листом Президента України, сказав: 1) Україна, оскільки вона стала незалежною державою, згідно з церковними канонами, має право на свою автокефальну Церкву; 2) для того, щоб визнати автокефалію Української Православної Церкви, треба, щоб вона спочатку об’єдналася; сьогодні вона, на жаль, роз’єднана на дві частини; 3) він хотів би зберегти добрі відносини з Московським Патріархатом. Отже, справа автокефалії Української Православної Церкви повністю залежить від її об’єднання. Таким був підсумок переговорів митрополита Філарета з Патріархом Варфоломієм.

11 червня 1993 року помер Патріарх Київський і всієї України Мстислав. Місцеблюстителем патріаршого престолу був обраний архиєпископ Володимир (Романюк).

На 20 жовтня 1993 року Священний Синод призначив скликання Помісного Собору УПЦ Київського Патріархату для обрання Предстоятеля Церкви. Помісний Собор обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України Володимира (Романюка), який на той час був митрополитом Чернігівським. Заступником Патріарха був обраний, майже одноголосно, митрополит Філарет. 21 жовтня відбулася патріарша інтронізація Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) у соборі святої Софії, де проходив Помісний Собор. Слід відзначити, що разом з іншими ієрархами УПЦ Київського Патріархату в інтронізації брав участь єпископ Вашингтонський Антоній.

У 1993 році від УПЦ Київського Патріархату відокремився Петро (Петрусь), архиєпископ Львівський, який брав участь у Всеукраїнському Помісному Соборі 25-26 червня 1992 року; він був обраний членом Священного Синоду, від якого згодом і отримав сан архиєпископа. Серед духовенства, що відійшло від Київського Патріархату, був також Володимир (Ярема). Після смерті Патріарха Мстислава вони вирішили обрати Патріарха для свого церковного угруповання. Але у них не було кандидата. Тоді протоієрей Володимир (Ярема) розлучився зі своєю дружиною. Обоє вони прийняли чернечий постриг. Отець Володимир прийняв ім’я Димитрій і через короткий час був висвячений на єпископа. В його хіротонії брали участь архиєпископ Львівський Петро (Петрусь) і єпископ Мисаїл (Дудкевич), які самі були висвячені не за приписами церковних канонів. 6 вересня 1993 року вони скликали Собор у Київському будинку вчителя й обрали своїм Патріархом Димитрія (Ярему). Так від УПЦ Київського Патріархату відокремилася її частина і створила нову УАПЦ.

14 липня 1995 року помер від четвертого інфаркту Патріарх Володимир (Романюк). За рік і дев’ять місяців патріаршества Святійший Патріарх Володимир майже 7 місяців провів у лікарні. На його здоров’ї відбилися 17 років ув’язнення в мордовських та сибірських таборах. Він не дожив 5 місяців до свого 70-річчя.

Похорон Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) був трагічним. Історія, мабуть, не знає такого знущання з похоронної процесії.

20-21 жовтня 1995 року у Володимирському соборі відбувся Помісний Собор УПЦ Київського Патріархату, який обрав патріаршого місцеблюстителя митрополита Філарета (Денисенка) Патріархом Київським і всієї Руси-України.

На цей Собор зібралися 173 делегати з усіх єпархій та понад 150 гостей, у тому числі близько 50-з діаспори. На Архиєрейському Соборі, який відбувся перед цим, було запропоновано три кандидатури, в тому числі і митрополита Івано-Франківського Андрія (Абрамчука). Два кандидати відмовилися. На Всеукраїнському Соборі була зроблена нова спроба. Ніхто із тих, кому було запропоновано, не погоджувався бути кандидатом, тому Собор вийшов на таємне голосування лише з одним кандидатом — митрополитом Філаретом. За нього проголосувало 160 делегатів, 4 — проти, 9 — утрималося.

Після інтронізації, яка відбулася 22 жовтня 1995 року у Володимирському соборі, новообраний Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у своїй першій промові серед іншого закликав українських греко-католиків до діалогу любові.

Після того Собору УПЦ Київського Патріархату зменшилася на чотирьох архиєреїв, з якими відійшло більш як чотириста парафій на Івано-Франківщині та Тернопільщині. Через два роки майже всі ці парафії повернулися до Київського Патріархату, а разом з ними — митрополит Василій (Бондарчук) та єпископ Іоан (Бойчук).

У березні 1998 року Патріарх Димитрій і Патріарх Філарет підписали «Меморандум про наміри об’єднання», але цей меморандум не мав свого продовження. Патріарх Димитрій змушений був публічно від нього відмовитися.

На 1 травня 2003 р. Українська Православна Церква Київського Патріархату мала 29 єпархій в Україні та 3 єпархії в Росії, всього — 32 єпархії, якими керують 35 архиєреїв, з них п’ятеро — вікарні.

Для порівняння: Українська Православна Церква Московського Патріархату має 33 єпархії та 40 архиєреїв, з них шестеро — вікарні.

УПЦ Київського Патріархату об’єднує 3672 парафії, на яких відправляють богослужіння 2815 священиків. Державний комітет у справах релігій подає неправильну статистику про кількість парафій Київського Патріархату (3196 парафій). Він навмисно зменшує кількість парафій УПЦ Київського Патріархату, зараховуючи до Української Автокефальної Православної Церкви парафії УПЦ Київського Патріархату (понад 600 парафій) тільки на тій підставі, що в статутах цих парафій вживається слово «автокефальна» (що дозволено Помісним Собором УПЦ Київського Патріархату). Сама ж УАПЦ свідчить, що в її складі 547 парафій, а не 1168, як подає Державний комітет у справах релігій.

Для порівняння: Українська Православна Церква Московського Патріархату, за офіційною статистикою, нараховує понад 10 000 парафій; насправді ж їх на третину менше. 1994 року вийшла таємна інструкція — зареєструвати по всіх селах і містах України парафії Московського Патріархату. Так з’явилися зареєстровані статути неіснуючих парафій УПЦ Московського Патріархату. Є й інші способи фальсифікації статистики на користь московських парафій.

Згідно з соціологічними дослідженнями українських, російських і західноєвропейських установ, зокрема Українського центру політичних і соціальних досліджень імені Олександра Разумкова, вірними Української Православної Церкви Київського Патріархату вважають себе 10 мільйонів православних християн, про приналежність до УПЦ Московського Патріархату заявило близько 5 мільйонів православних. Значна частина православних не визначилася стосовно своєї конфесійної приналежності.

Українська Православна Церква Київського Патріархату має дві духовні академії (Київську і Львівську), богословський факультет при Чернівецькому університеті та 6 духовних семінарій, в яких навчається понад 1500 студентів.

Для порівняння: УПЦ Московського Патріархату має одну духовну академію (в м. Києві) та 4 духовні семінарії.

Українська Православна Церква Київського Патріархату має 42 чоловічих та жіночих монастирі.

Для порівняння: УПЦ Московського Патріархату має понад 100 монастирів.

Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, крім періодичних видань, видав українською мовою всі богослужбові книги, які потрібні для звершення православного богослужіння українською мовою.

Для порівняння: УПЦ Московського Патріархату не займається перекладом і виданням богослужбових книг. Вона видає духовну літературу тільки російською і церковнослов’янською мовами.

Минуло понад десять років, однак українське православ’я залишається роз’єднаним. Це шкодить як Українській Православній Церкві, так і світовому православ’ю взагалі.

Державний комітет у справах релігій виношує ідею врегулювання розділеного українського православ’я шляхом утворення автономної Церкви. Президент України Леонід Кучма навіть написав листа Патріарху Московському Алексію з цього питання.

У зв’язку з цим виникає питання: у складі якої (Московської чи Константинопольської) автокефальної православної Церкви буде автономна Українська Православна Церква.

Проте у чийому підпорядкуванні не була б українська церковна автономія, це не може задовольнити ні Українську Церкву, ні Українську державу. Тому шлях української церковної автономії заганяє проблему в глухий кут.

У деяких державних колах України виникла нова ідея, навіяна Москвою: перевисвята всього українського єпископату, який не знаходиться під юрисдикцією Московського Патріарха.

Навіть якби і погодився (всупереч православному віровченню) єпископат УПЦ Київського Патріархату на перевисвяту, то як бути з тисячами священиків УПЦ Київського Патріархату? Їх також перевисвячувати? А як бути з сотнями тисяч православних, які прийняли таїнство хрещення і миропомазання в УПЦ Київського Патріархату? Чи погодяться вони на переохрещення? І як бути з Символом віри: «визнаю одне хрещення на відпущення гріхів».

Творці цієї ідеї вважають, що в умовах свободи і незалежності Української держави можна вчинити те, що сталося в умовах тоталітарної радянської системи у 1944-1946 pp., коли Московська Патріархія перевисвятила тисячі українських священиків, які належали до Української Автокефальної Православної Церкви, що вийшла з Православної Церкви у Польщі. Водночас Московська Патріархія прийняла до свого складу священнослужителів греко-католицької Церкви у сущому сані, хоча над ними тяжіла анафема Брестського Собору. Все це робилося в умовах тоталітарного режиму, коли радянська влада відстоювала політичні інтереси Радянського Союзу. Невже носії цієї ідеї сподіваються на допомогу спецслужб, як це було колись.

У зв’язку з цим виникає питання: чиї інтереси — України чи Москви — переслідуються в даному випадку.

Українське церковне питання може бути вирішене тільки за збереження інтересів Української Церкви і Української держави. Від цього виграє і світове православ’я.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору