«Наша Парафія»

ПРИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ

Бог створив нас, людей, за образом і подобою Своєю, дав нам розум, волю і безсмертну душу для того, щоб, пізнаючи Бога й уподібнюючись Йому, ми ставали усе кращими і добрішими, все більше удосконалювалися й успадкували вічне блаженне життя з Богом.

Тому існування людини на землі має глибокий сенс, велике призначення і високу мету.

У Божій світобудові немає і не може бути чогось безглуздого. І якщо людина живе без віри у Бога, не за заповідями Божими, не для майбутнього вічного життя, то й існування такої людини на землі втрачає сенс. Людям, які живуть без Бога, життя здається незрозумілим і випадковим, а самі такі люди часто бувають гірші за звірів.

Кожній людині, щоб виконати своє призначення на землі й здобути вічне спасіння, необхідно: по-перше, пізнати істинного Бога і правильно вірувати у Нього, тобто мати істинну віру, і, по-друге, жити за цією вірою, тобто любити Бога і людей і чинити добрі справи.

Апостол Павло каже, що «без віри догодити Богові неможливо» (Євр. 11, 6), а апостол Яків додає: «віра, коли не має діл, сама по собі мертва» (Як. 2, 17).

Отже, для нашого спасіння необхідні правильна віра і життя за цією вірою (добрі діла).

Істинне вчення про те, як слід правильно вірувати у Бога і як жити людям, міститься у православній християнській вірі, бо вона ґрунтується на Божественному одкровенні.

Божественним одкровенням називається усе те, що Сам Бог відкрив людям про Себе і про правильну істинну віру в Нього.

Своє одкровення Бог сповіщає людям двома способами: природним і надприродним.

ПРО ПРИРОДНЕ ОДКРОВЕННЯ

Природним одкровенням називається таке одкровення Боже, коли Бог відкриває Себе звичайним природним способом кожній людині через видимий нам світ (природу) і через совість нашу, яка є наче голос Божий у нас, підказуючи нам, що добре і що погано, а також і через життя — історію усього людства. Якщо народ втрачає віру в Бога, то його переслідують лихоліття і нещастя, і якщо не кається, то гине і зникає з землі; згадаймо: потоп, загибель Содома і Гоморри, розсіяння єврейського народу по всій землі тощо.

Увесь навколишній світ є велика книга одкровення Божого, яка свідчить про всемогутність та премудрість Бога Творця.

Вчені, які вивчають цей світ, усі, за дуже незначними винятками, — віруючі люди. «Бо для того, щоб досліджувати (вивчати) щось, потрібно бути впевненим, вірити у те, що все, що досліджується, зроблено свідомо, за визначеним планом… Навіть найпростіша машина випадково, сама по собі виникнути ніяк не може. Якщо навіть ми зустрінемо правильно розташовану групу каменів — ми вже з правильного їх розташування зробимо висновок, що їх так поклала якась людина. Випадкова група завжди буде безформною, неправильною. Ще Цицерон (стародавній учений і письменник, який жив до Р. X.) казав, що скільки б мільйонів разів не кидати кубики з літерами, рядки віршів з них ніяк не вийдуть. А всесвіт, який оточує нас, значно складніший, ніж найскладніша машина, і сповнений значно більшого сенсу, ніж найзмістовніший вірш» (з бесіди арх. Нафанаїла).

Апостол Павло був одним із найосвіченіших людей свого часу, і він казав, що «всякий дім споруджується ким-небудь; а Той, Хто збудував усе, є Бог» (Євр. З, 4).

Великий учений Ньютон, який відкрив закони руху небесних тіл, розкрив найбільшу таємницю світобудови, був віруючою людиною і займався богослів’ям. Коли він вимовляв ім’я Боже, то кожного разу побожно вставав і скидав капелюха.

Великий Паскаль, геній математики, один з творців нової фізики, був не просто віруючим, але й одним з найбільших релігійних мислителів Європи. Паскаль сказав: «Усі суперечності, які понад усе, вочевидь, хочуть віддалити мене від позиції релігії, найбільшою мірою і привели до неї».

Великий засновник усієї сучасної бактеріології (науки, яка вивчає життя бактерій і їх вплив на людський організм), мислитель, який глибше за інших проник у таємницю органічного життя, Пастер каже: «Чим більше я вивчаю природу, тим більше я зупиняюсь у благоговійному подиві перед ділами Творця».

Знаменитий вчений Лінней закінчує свою книгу про рослини такими словами: «Воістину є Бог, великий, вічний, без Якого нічого не може існувати».

Астроном, який вивчав рух небесних тіл — планет і зірок, Кеплер виголосив: «О, великий Господь наш і велика Його могутність, і мудрості Його немає меж. І ти, душе моя, співай славу Господу Твоєму усе твоє життя».

Навіть Дарвін, вчення якого було згодом використане напівученими для спростування віри у Бога, усе своє життя був побожною людиною і багато років був церковним старостою в своїй парафії. Він ніколи не думав, що його вчення може суперечити вірі в Бога.

Після того, коли Дарвін виклав своє вчення про еволюційний розвиток живого світу, його запитали, — де початок ланцюга розвитку тваринного світу, де перша ланка його? Дарвін відповів: «Вона прикута до Престолу Всевишнього».

Видатний геолог Лайєль писав: «При будь-якому дослідженні ми відкриваємо найяскравіші докази передбачливості, сили і мудрості творчого розуму Бога».

Учений історик Мюллер заявляв: «Тільки з пізнанням Господа і після ґрунтовного вивчення Нового Завіту я став розуміти зміст історії».

Можна було б навести безліч свідчень учених про віру в Бога, однак, думаємо, достатньо і цього. Втім, вкажемо ще на один красномовний доказ. Вчений Деннерт опитав про віру в Бога, через листи (анкети), 423 вчених-природознавців. 56 з них відповідей не надіслали, 349 вчених виявилися віруючими в Бога і тільки 18 заявили, що вони або невіруючі, або байдужі до віри. Результати цього опитування учених збігаються з результатами інших подібних досліджень.

«Тільки напівзнання приводить людей до безбожництва. Ніхто не заперечує буття Божого, крім тих, кому це вигідно», — казав англійський учений Бекон.

Молода дівчина, свята великомучениця Варвара, бачачи велич і красу Божого світу, прийшла до пізнання істинного Бога.

Так відкриває Себе Бог через видимий світ кожній людині, яка має розум і добру волю.

Віра в Бога є основною властивістю душі людини. Душа дана людині від Бога: вона є наче іскра і відображення в людині самого Божества. Походячи від Бога, маючи в Ньому споріднену собі сутність, душа сама по собі, зі своєї волі звертається до Бога, шукає Його: «Прагне душа моя до Бога сильного й живого» (Пс. 41, 3). Подібно до того, як очі звертаються до світла і створені для того, щоб бачити світло, так і душа людини прагне Бога, має потребу у спілкуванні з Ним і тільки в Богові знаходить спокій та радість (щастя). Квітка тягнеться до сонця тому, що від сонця вона одержує світло і тепло, без чого вона не може жити і рости. Так само постійне, незбориме тяжіння людини до Бога має місце тому, що тільки в Богові наша душа може знайти усе необхідне для правильного і здорового життя.

Тому усі народи в усі часи вірували у Бога і підносили Йому молитви, хоч і часто помилялися, неправильно вірували у Бога, але ніколи не втрачали віри у Божество, тобто завжди мали релігію (релігією називається духовний союз людини з Божеством).

Всезагальність віри у Бога була відома ще з часів Арістотеля, найбільшого грецького вченого (філософа і природознавця, який народився у 384 році до Різдва Христового). І тепер, коли вченим відомі усі без винятку народи, які населяли і населяють нашу землю, підтвердилося, що всі народи мають свої релігійні вірування, молитви, храми і жертвоприношення. «Етнографія (наука, яка вивчає побут усіх народів, що населяють землю) не знає безрелігійних народів», — каже німецький географ і мандрівник Ратцель.

Якщо ж і є окремі переконані безбожники, то вони, як правило, рідкісний виняток, хворобливий відступ від норми. І як існування сліпих, глухих, німих не говорить проти того, що людство володіє даром зору, слуху і мови, як існування ідіотів не заперечує того, що людина — істота розумна, так і існування безбожників не спростовує факту (очевидної істини) всезагальності релігії.

Однак одного природного одкровення недостатньо, бо гріх затьмарює в людині розум, волю і совість. Доказом цього є усілякі язичницькі релігії, в яких істина змішана з хибними людськими вигадками.

Тому Господь і доповнює природне одкровення надприродним.

(Складено за кн.: С. Франк. «Религия и наука»; прот. Г. Шорец. «Есть ли Бог?» та ін.).

ПРО НАДПРИРОДНЕ БОЖЕСТВЕННЕ ОДКРОВЕННЯ. ПРО СВЯЩЕННЕ ПЕРЕДАННЯ І СВЯТЕ ПИСАННЯ

Головне Своє одкровення Бог повідомляє людям в особливий, незвичний спосіб, чи, як ми кажемо, надприродним чином — це коли Бог відкриває про Себе безпосередньо Сам або через ангелів. Таке одкровення називається надприродним Божественним одкровенням.

Оскільки не всі люди можуть приймати одкровення від Самого Бога через свою нечистоту гріховну і немочі духу й тіла, то Господь обирає особливих, праведних людей, які можуть прийняти це одкровення. Першими провісниками одкровення Божого були: Адам, Ной, Мойсей та інші пророки і праведні люди. Всі вони прийняли від Бога і проповідали початки одкровення Божого.

У повноті і досконалості Боже одкровення приніс на землю Сам втілений Син Божий, Господь наш Ісус Христос і поширив його по всій землі через Своїх апостолів та учеників.

Це Божественне одкровення і тепер поширюється між людьми і зберігається в істинній святій православній Церкві двома способами: через Священне Передання і Святе Писання.

Початковим способом поширення одкровення Божого є Священне Передання. Від початку світу до Мойсея не було священних книг, а вчення про віру Божу передавалось усно, переданням, тобто словом і прикладом, від одного до іншого і від предків нащадкам.

Сам Ісус Христос Своє божественне вчення і настанови передав ученикам Своїм словом (проповіддю) і прикладом Свого життя, а не книгою (писанням).

У такий же спосіб на початку і апостоли поширювали віру й утверджували Церкву Христову.

Священне Передання завжди передувало Святому Писанню. Це цілком зрозуміло, бо книгами могли користуватися не всі люди, а передання доступне всім без винятку.

Згодом, щоб Божественне одкровення збереглося з точністю, з натхнення Господа деякі святі люди записали найголовніше у книги. Сам Бог Дух Святий невидимо допомагав їм, щоб усе написане у цих книгах було правильним та істинним. Усі ці книги, написані Духом Божим, через освячених на те від Бога людей (пророків, апостолів та ін.) називаються Святим Писанням, або Біблією. Слово «Біблія» — грецьке й означає — «Книги». Цією назвою вказується, що священні книги як такі, що походять від Самого Бога, перевершують інші книги.

Книги Святого Писання написані різними людьми в різний час, але всі вони поділяються на дві частини: на книги Старого Завіту і книги Нового Завіту.

Книги Старого Завіту написані до Різдва Христового. Книги Нового Завіту написані після Різдва Христового. Всі ці священні книги називаються біблійним словом «завіт», тобто заповідання, заповіт, бо в них міститься Божественне вчення, заповідане людям Богом. Слово «завіт» ще означає союз або угоду (Бога з людьми). Головний зміст Старого Завіту полягає в тому, що Бог обіцяв людям Спасителя світу і підготував їх до прийняття Його — через поступові одкровення, через святі заповіді, пророцтва, прообрази, молитви і священнослужіння.

Головний зміст Нового Завіту полягає у тому, що Бог дійсно дарував людям обіцяного Спасителя, Єдинородного Сина Свого, Господа нашого Ісуса Христа, Який і дав Новий Завіт (новий союз або угоду) людям.

Старозавітних книг, якщо рахувати кожну окремо, — 38; але, як правило, об’єднують по кілька книг в одну і нараховують двадцять дві книги (за кількістю літер у єврейському алфавіті).

За змістом старозавітні книги діляться на чотири розділи: законодавчі, історичні, повчальні та пророчі.

І. Книги законодавчі, які складають основу Старого Завіту:
1. Буття.
2. Вихід.
3. Левит.
4. Числа.
5. Второзаконня (повторення Закону).

Ці п’ять книг написані через пророка Мойсея (п’ятикнижжя Мойсеєве). В них говориться про створення світу і людини, про гріхопадіння, про обітування (обіцяння) Богом Спасителя світу, про життя людей у першопочаткові часи. Вони містять у собі переважно виклад закону, що був даний Богом через Мойсея. Сам Ісус Христос називає це законом Мойсеєвим (Див.: Ін 7, 19).

II. Книги історичні, які містять у собі переважно історію релігії та життя єврейського народу, який зберіг віру в істинного Бога:
6. Книга Ісуса Навина.
7. Книга Суддів, і разом з нею, як додаток, книга Руфі.
8. Перша і друга книги Царств, як дві частини однієї книги.
9. Третя і четверта книги Царств.
10. Перша і друга книги Параліпоменон (доповнення).
11. Перша і друга книги Ездри і книга Неємії.
12. Книга Есфірі.
11. Книги повчальні, що містять переважно вчення про віру:
13. Книга Іова.
14. Псалтир, містить у собі 150 псалмів, або священних пісень, написаних з натхнення Духа Святого. Більша частина псалмів написана царем Давидом. Псалтир використовується майже при кожному православному Богослужінні.
15. Притчі Соломона.
16. Екклезіаст (тобто церковний проповідник).
17. Пісня пісень (тобто пісня над піснями).

VI. Книги пророчі, які містять у собі пророцтва або віщування про майбутнє, і головним чином, про Спасителя Ісуса Христа:
18. Книга пророка Ісаї.
19. Книга пророка Єремії.
20. Книга пророка Єзекиїля.
21. Книга пророка Даниїла.
22. Книги дванадцяти пророків, названих малими: Осії, Іоїля, Амоса, Авдія, Іони, Михея, Наума, Софонії, Аггея (Огія), Авакума, Захарії і Малахії.

Всі перелічені священні книги Старого Завіту називаються канонічними, тобто безсумнівно істинними як за походженням, так і за змістом. Слово «канонічний» — грецьке і означає «зразковий, істинний, правильний».

Крім канонічних книг, до складу Старозавітних книг входять ще неканонічні. Це ті книги, які юдеї втратили і яких немає в сучасному єврейському тексті Старого Завіту. Їх взято з грецького перекладу Старозавітних книг, зробленого 70-а тлумачами (вченими людьми) майже за три століття до Різдва Христового (у 271 році до P. X.), і які з давнини подаються в Біблії. Цей переклад користується особливою пошаною в православній Церкві. З нього зроблено церковнослов’янський переклад Біблії. До неканонічних книг Старого Завіту належать:
1. Книга Товита.
2. Книга Юдифі.
3. Книга Премудрості Соломона.
4. Книга Ісуса, сина Сирахового.
5. Послання Єремії.
6. Три книги Маккавейські.
7. Третя книга Ездри.

Священних книг Нового Завіту двадцять сім, і всі вони канонічні. За змістом вони так само, як і старозавітні, можуть бути розділеними на законодавчі, історичні, повчальні і пророчі.

I. Книги законодавчі, тобто ті, які являють собою основу Нового Завіту:
1. Євангеліє від Матфея.
2. Євангеліє від Марка.
3. Євангеліє від Луки.
4. Євангеліє від Іоана.

«Євангеліє» — слово грецьке, що означає «благовістування», тобто блага або добра вість про прихід у світ обіцяного Богом Спасителя світу, Господа нашого Ісуса Христа. Ці книги розповідають про Його земне життя, хресну смерть, воскресіння з мертвих і вознесіння на небо, а також викладають Його Божественне вчення і розповідають про вчинені Ним чудеса. Євангелія написані святими апостолами, учениками Ісуса Христа.

II. Книги історичні:
5. Книга Діянь святих апостолів, написана євангелістом Лукою. В ній розповідається про зішестя Святого Духа на апостолів і про поширення через них Церкви Христової.

ІІІ. Книги повчальні:
6—12. Сім соборних послань (листи до всіх християн): одне — апостола Якова, два — апостола Петра, три — апостола євангеліста Іоана і одне — апостола Іуди (Яковового).
13—26. Чотирнадцять послань апостола Павла: до римлян, два до коринф’ян, до галатів, до ефесян, до филип’ян, до колосян, два до солунян, два до Тимофія, єпископа Ефеського, до Тита, єпископа Критського, до Филимона і до євреїв.

IV. Книга пророча:
27. Апокаліпсис, або Одкровення Іоана Богослова, написане апостолом євангелістом Іоаном Богословом. У цій книзі міститься таємниче передбачення життя і майбутньої долі Церкви Христової та всього світу.

Священні книги Нового Завіту були написані спочатку грецькою мовою, яка на той час була найбільш уживаною. Тільки Євангеліє від Матфея і Послання ап. Павла до євреїв спочатку були написані єврейською мовою. Але Євангеліє від Матфея в першому столітті було перекладено на грецьку мову, як вважають, самим же апостолом Матфеєм.

Книги Священного Писання, як Нового Завіту, так і Старого Завіту, що є Божественним одкровенням, написані з натхнення Духа Святого, називаються богонатхненними. Апостол Павло каже: «Усе Писання богодухновенне і корисне для навчання, для викривання, для виправляння, для наставляння у праведності» (2 Тим. 3, 16).

В істинності Божественного походження священних книг переконують висота і чистота християнського вчення в цих книгах, пророцтва і чудеса. Особливою ознакою богонатхненності священних книг є могутня дія слова Божого на людину. Скрізь, де тільки лунала проповідь апостолів, вона підкоряла Христовому вченню серця людей. Проти християн озброювались юдейський і язичницький світи з усією силою людської злоби, християни тисячами приймали страдницьку смерть, а сповіщене слово Боже росло й утверджувалося. Траплялося так, що люди бралися за Біблію з бажанням спростувати вчення, яке міститься в ній, а закінчували тим, що ставали її щирими шанувальниками і віруючими людьми. Кожен з нас, уважно читаючи Святе Писання, може побачити на собі його могутню силу і переконатися при цьому, що воно є одкровенням Самого Бога.

Усе Божественне одкровення: книги Святого Писання, тобто Біблія, і Святе Передання, тобто те, що не було спочатку записано у ці книги, а передано усно і вже потім записано святими людьми в ранні віки християнства (IV-V ст.) і, отже, має глибоку давнину і достовірність, — все це зберігається у Церкві Святій. Церкву заснував Сам Спаситель, Господь наш Ісус Христос, і поставив її охоронителькою Свого Божественного одкровення. Бог Дух Святий невидимо оберігає її.

Свята Православна Церква після кончини апостолів керується Святим Писанням і Святим Переданням. Ми читаємо там слова пророків і апостолів так, ніби ми з ними жили і самі їх чули.

В особливих же випадках, для викриття лжевчителів або для вирішення усіляких непорозумінь, на основі заповіді Самого Спасителя (Див.: Мф. 18, 17) і за прикладом св. апостолів (Апостольський Собор в 51 році — (Див.: Діян. 15, 1-35), збираються Собори. Вони бувають Вселенські, на які збираються пастирі і вчителі Церкви за можливістю з усього світу, і Помісні, коли збираються пастирі і вчителі однієї якоїсь помісної Церкви.

Вселенський Собор є вища на землі влада Св. Церкви Христової, здійснювана керуванням Святого Духа, як і сказано було уперше в постанові Апостольського Собору: «Бо вгодно Святому Духові і нам» (Діян. 15, 28).

Вселенських Соборів було сім. На цих Соборах, на першому і другому з них, складено наш православний Символ віри.

КОРОТКІ ВІДОМОСТІ ПРО ВСЕЛЕНСЬКІ СОБОРИ

Вселенських Соборів у істинній православній Церкві Христовій було сім:

1. Нікейський.
2. Константинопольський (Царгородський).
3. Ефеський.
4. Халкідонський.
5. Константинопольський 2-й.
6. Константинопольський 3-й.
7. Нікейський 2-й.

ПЕРШИЙ ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР

Перший Вселенський Собор відбувся у 325 р. у місті Нікеї за імператора Костянтина Великого. Цей Собор було скликано проти лжевчення олександрійського священика Арія, який відкидав Божество і предвічне народження другого Лиця Св. Тройці, Сина Божого, від Бога Отця, і вчив, що Син Божий є тільки вище творіння. У Соборі брало участь 318 єпископів, серед яких були: св. Миколай Чудотворець, Яків, єпископ Низибійський, Спиридон Тримифунтський, св. Афанасій Великий, який був у той час ще в сані диякона, та ін.

Собор осудив і відкинув єресь Арія й утвердив неспростовну істину — догмат: Син Божий є істинний Бог, народжений від Бога Отця перше всіх віків і так само вічний, як Бог Отець; Він народжений, а не сотворений, і єдиносущний з Богом Отцем.

Щоб усі православні християни могли точно знати істинне вчення . віри, воно було ясно і коротко викладено у перших семи членах Символу віри.

На цьому ж Соборі було постановлено святкувати Пасху (Великдень) у перший недільний день після першого весняного повного місяця, визначено було також священикам бути одруженими, було встановлено багато інших правил.

ДРУГИЙ ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР

Другий Вселенський Собор відбувся в 381 р. у місті Константинополі (Царгороді) за імператора Феодосія Великого. Цей Собор було скликано проти лжевчення колишнього аріанського єпископа константинопольського Македонія, який відкидав Божество третього Лиця Св. Тройці, Духа Святого; він учив, що Дух Святий не є Бог, і називав Його творінням або створеною силою, що служить Богу Отцю і Богу Сину так, як ангели.

На Соборі були присутні 150 єпископів, серед яких були: Григорій Богослов (він був головою Собору), Григорій Ниський, Мелетій Антиохійський, Амфілохій Іконійський, Кирило Єрусалимський та ін.

На Соборі єресь Македонія була осуджена і відкинута. Собор утвердив догмат про рівність та єдиносущність Бога Духа Святого з Богом Отцем і Богом Сином.

Собор також доповнив Нікейський Символ віри ще п’ятьма членами, в яких викладається вчення: про Святого Духа, про Церкву, про Таїнства, про воскресіння мертвих і про життя грядущого віку. Таким чином склався Нікеоцаргородський Символ віри, який і служить керівництвом для Церкви на всі часи.

ТРЕТІЙ ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР

Третій Вселенський Собор відбувся в 431 р. у місті Ефесі за імператора Феодосія II Молодшого. Собор було скликано проти лжевчення константинопольського архиєпископа Несторія, який нечестиво вчив, неначе Пресвята Діва Марія народила просту людину Христа, з Яким потім Бог з’єднався морально, перебував у Ньому, наче в храмі, подібно до того, як раніше перебував у Мойсеї та інших пророках. Тому і Самого Господа Ісуса Христа Несторій називав богоносцем, а не Боголюдиною, а Пресвяту Діву називав Христородицею, а не Богородицею.

На Соборі були присутні 200 єпископів.

Собор осудив і відкинув єресь Несторія і постановив визнавати з’єднання в Ісусі Христі, з моменту втілення, двох природ: Божої і людської; і визначив: визнавати Ісуса Христа досконалим Богом і досконалою Людиною, а Пресвяту Діву Марію — Богородицею.

Собор також затвердив Нікеоцаргородський Символ віри і суворо заборонив робити в ньому які б то не було зміни і доповнення.

ЧЕТВЕРТИЙ ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР

Четвертий Вселенський Собор відбувся в 451 році в місті Халкідоні за імператора Маркіана. Собор було скликано проти лжевчення архимандрита одного константинопольського монастиря Євтихія, який заперечував людську природу в Господі Ісусі Христі. Спростовуючи єресь і захищаючи Божественне достоїнство Ісуса Христа, він сам припустився крайності і вчив, що в Господі Ісусі Христі людське єство було цілком поглинуте Божеством, тому в Ньому слід визнавати тільки одне Божественне єство. Це лжевчення називається монофізитством, а послідовники його називаються монофізитами (єдиноприродниками).

На Соборі були присутні 650 єпископів.

Собор осудив і відкинув лжевчення Євтихія і визначив істинне вчення Церкви, а саме, що Господь наш Ісус Христос є істинний Бог і істинна людина: за Божеством Він вічно народжується від Отця, за людським єством Він народився від Пресвятої Діви й у всьому подібний до нас, крім гріха. При втіленні (народженні від Діви Марії) Божество і людське єство з’єднались у Ньому — як єдиному Лиці — незлитно і незмінно (всупереч Євтихію), нероздільно і нерозлучно (всупереч Несторію).

П’ЯТИЙ ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР

П’ятий Вселенський Собор відбувся в 553 році в місті Константинополі при імператорі Юстиніані І. Собор було скликано з приводу суперечок між послідовниками Несторія та Євтихія. Головним предметом суперечок були твори трьох учителів сирійської Церкви, відомими в свій час, а саме: Феодора Мопсуетського, Феодорита Кирського та Іви Едеського, в яких чітко висловлювалися несторіанські хибні думки, а на Четвертому Вселенському Соборі нічого не було згадано про ці три твори.

Несторіанці у суперечці з євтихіанцями (монофізитами) посилалися на ці твори, а євтихіанці знаходили в цьому привід відкидати сам IV Вселенський Собор і зводити наклеп на Вселенську Православну Церкву, що вона начебто ухилилася в несторіанство.

На Соборі були присутні 165 єпископів.

Собор осудив усі три твори, а також Феодора Мопсуетського як такого, що не розкаявся; стосовно інших двох осудження обмежилося тільки їхніми несторіанськими творами, самі ж вони були помилувані, бо своєчасно відмовилися від своїх хибних думок і спочили у мирі з Церквою.

Собор знову повторив осуд єресей Несторія і Євтихія.

ШОСТИЙ ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР

Шостий Вселенський Собор відбувся в 680 році в місті Константинополі за імператора Костянтина Погоната, і в ньому брали участь 170 єпископів.

Собор було скликано проти лжевчення єретиків — монофелітів, які хоча й визнавали в Ісусі Христі дві природи, Божу і людську, але одну Божественну волю.

Після V Вселенського Собору заворушення, вчинені монофелітами, тривали і загрожували Грецькій імперії великими небезпеками. Імператор Іраклій, жадаючи примирення, вирішив схилити православних до поступок монофелітам і силою своєї влади повелів визнавати в Ісусі Христі одну волю при двох єствах.

Захисниками і роз’яснювачами істинного вчення Церкви стали Софроній, патріарх Єрусалимський, і константинопольський чернець Максим Сповідник, якому за твердість віри відрізали язик і відсікли руку.

Шостий Вселенський Собор осудив і відкинув єресь монофелітів і ухвалив визнавати в Ісусі Христі два єства — Боже і людське, і — за цими двома єствами — дві волі, але так, що людська воля у Христі не противна, а покірна Його волі Божественній.

Гідне уваги, що на цьому Соборі було відлучено, серед інших єретиків, і Римського Папу Гонорія, який визнав учення про єдину волю правильним. Постанови Собору підписали і римські легати: пресвітери Феодор, Георгій і диякон Іоан. Це ясно вказує, що вища влада в Церкві належить Вселенському Собору, а не Папі Римському.

Через 11 років Собор знову відкрив засідання в царських палатах, названих Трульськими, для вирішення питань, які, переважно, стосувалися церковного благочиння. В цьому відношенні він ніби доповнив П’ятий і Шостий Вселенські Собори, тому і називається П’ято-шостим.

Собор затвердив правила, якими Церква мала керуватися, а саме: 85 правил св. апостолів, правила 6-й Вселенських і 7-й Помісних Соборів і правила 13-й отців Церкви. Ці правила згодом були доповнені правилами Сьомого Вселенського Собору і ще двох Помісних Соборів і склали так званий «Номоканон», тобто «Кормчу (Керманичеву) Книгу», яка і є основою для церковного управління православної Церкви.

На цьому Соборі були осуджені деякі нововведення Римської Церкви, які не узгоджувалися з духом постанов Церкви Вселенської, а саме: примушування до безшлюбності священиків і дияконів, суворі пости в суботи Великого посту, зображення Ісуса Христа у вигляді агнця (ягняти).

СЬОМИЙ ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР

Сьомий Вселенський Собор відбувся в 787 році в місті Нікеї за імператриці Ірини (вдови імператора Лева Хозара), і в ньому брали участь 367 отців.

Собор було скликано проти іконоборчої єресі, яка виникла за 60 років до Собору, за грецького імператора Лева Ісавра, який, бажаючи навернути магометан у християнство, вважав за необхідне знищити вшанування ікон. Ця єресь тривала за його сина Костянтина Копроніма й онука Лева Хозара.

Собор осудив і відкинув іконоборчу єресь і визначив — ставити і покладати у св. храмах, разом із зображенням Чесного і Животворчого Хреста Господнього, і святі ікони, шанувати і віддавати їм поклоніння, підносячись розумом і серцем до Господа Бога, Божої Матері і святих, на них зображених.

Після VII Вселенського Собору гоніння на святі ікони знову були відновлені наступними трьома імператорами: Левом Вірменином, Михайлом Бальбою та Феофілом і майже 25 років хвилювали Церкву.

Шанування св. ікон було остаточно відновлено і затверджено на Помісному Константинопольському Соборі в 842 році, за імператриці Феодори.

На цьому Соборі, з вдячності Господу Богу, який дарував Церкві перемогу над іконоборцями та всіма єретиками, встановлено свято Торжества Православ’я, яке належить святкувати в першу неділю Великого посту і яке відзначається й дотепер у всій Вселенській Православній Церкві.

ПРИМІТКА. Римо-Католицька Церква замість семи визнає понад 20 Вселенських Соборів, неправильно включаючи в цей перелік Собори, які відбулися у Західній Церкві після розділення Церков, а лютерани, незважаючи на приклад апостолів і визнання всієї Християнської Церкви, не визнають жодного Вселенського Собору.

ПРО ВІРУ ХРИСТИЯНСЬКУ

СИМВОЛ ВІРИ

Символом віри називається короткий і точний виклад усіх істин християнської віри, складений і затверджений на 1-му та на 2-му Вселенських Соборах. І хто ці істини не приймає, той не може бути православним християнином.

Весь Символ віри складається з дванадцяти членів, і в кожному з них міститься особлива істина, або, як ще називають, догмат нашої православної віри.

Символ віри читається так:
1-й член. Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.
2-й. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.
3-й. Він для нас, людей, і ради нашого спасіння зійшов з небес, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком.
4-й. І розп’ятий був за нас при Понтії Пилаті, і страждав, і був похований.
5-й. І воскрес на третій день, як було написано.
6-й. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.
7-й. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.
8-й. І в Духа Святого, Господа Животворчого, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків.
9-й. В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.
10-й. Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів.
11-й. Чекаю воскресіння мертвих.
12-й. І життя будучого віку.
Амінь.

Вірую — вірю, я переконаний; Єдинородного — єдиного; перше всіх віків — раніше усякого часу, від вічності; єдиносущного з Отцем — що має однакове єство (природу) з Богом Отцем; воплотився — що прийняв на Себе тіло людське; став чоловіком — що став людиною, подібною до нас, не перестаючи бути Богом; воскрес — що ожив; як було написано — згідно зі священним писанням, де пророки провістили, що Він воскресне з мертвих на третій день; мертвих — що померли, які тоді воскреснуть; Царству Його не буде кінця — після суду настане безкінечне царство Його; Животворчого — що дає життя; однакове поклоніння і однакова слава — Духу Святому слід поклонятися і прославляти Його нарівні з Отцем і Сином, тобто Дух Святий рівний Богу Отцю і Богу Сину; говорив через пророків — Дух Святий говорив з людьми через пророків; Соборну — однодушну, яка охоплює людей усього світу; життя будучого віку — після всезагального суду настане вічне життя.

ПРО ПЕРШИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

1. Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.

Вірувати в Бога значить бути твердо переконаним у тому, що Бог є (існує), промишляє (турбується) про нас, і всім серцем приймати Його Божественне Одкровення, тобто усе, що Він відкрив про Себе і про спасіння людей втіленим Сином Божим, Господом нашим Ісусом Христом.

Але щоб віра наша була живою і дійсною, необхідно сповідувати (визнавати) її.

Сповідувати віру означає відкрито виявляти внутрішню віру в Бога словами і добрими ділами так, щоб ніякі небезпеки, гоніння, страждання і сама смерть не могли примусити нас зректися віри в істинного Бога. Тільки при такому твердому віровизнанні ми можемо спасти свою душу. «Серцем вірують для праведності, а устами сповідують для спасіння» (Рим. 10, 10), — каже апостол Павло.

Прикладом твердого і мужнього сповідування віри служать святі мученики. Вони мали таку віру в Бога і були натхненні такою любов’ю до Господа Ісуса Христа, що заради Його імені відмовилися від усіх вигод земного життя, піддавалися гонінням і найстрашнішим тортурам, які тільки могла вигадати зла винахідливість людини.

Слова Символу віри: «в єдиного Бога» вказують на єдиність істинного Бога. Бог є один і немає іншого, крім Нього (Див.: Вих. 44, 6; Вих. 20, 2-3; Втор. 6, 4; Ін 17, 3; 1 Кор. 8, 4-6). Про це згадано для того, щоб відкинути язичницьке вчення про багатобожжя.

Бог є Істота вища, надсвітова, надприродна. Знати істоту Божу неможливо. Вона вища від усякого пізнання не тільки людей, але й навіть ангелів. Та з одкровення Божого, з ясних свідоцтв Святого Писання ми можемо мати поняття про істоту та основні властивості Божі: Бог є Дух (Див.: Ін 4, 24), живий (Див.: Єр. 10, 10; 1 Фес. 1, 9), самобутній, тобто ні від кого не залежний, а який має життя в Самому Собі — Сущий (Див.: Вих. 3, 14: 1 Ін 2, 13), вічний (Див.: Пс. 89, 3; Вих. 40, 28; Рим. 14, 25), незмінюваний (Див.: Як. 1, 17; Мал. 3, 6; Пс. 101, 28),всюдисущий (Див.: Пс. 138, 7-12; Діян. 17, 27), усевідаючий (Див.: 1 Ін 3, 29; Євр. 4, 13), всемогутній (Див.: Буш. 17, 1; Лк 1, 37; Пс. 32, 9),всеблагий (Див.: Мф 19, 17; Пс. 24, 8), премудрий (Див.: Пс. 103, 24; Рим. 14, 26; 1 Тим. 1, 17), всеправедний (Див.: Пс. 7, 12; Пс. 10, 7; 2 Рим. 6, 11), усевдоволений (Див.: Діян. 17, 25), всеблаженний (Див.: 1 Тим. 6, 25).

Духовності істоти Божої не суперечать ті місця Святого Письма, в яких приписуються Богу тілесні члени. Цими висловами духовні письменники символічно, більш зрозуміло говорили про властивості Божі: так очі й вуха означають всевідання Боже тощо.

Бог єдиний, але не одинокий, тому що Бог єдиний за своєю природою, але троїчний у Лицях: Отець, Син і Дух Святий — Тройця Єдиносущна і нероздільна. Єдність Трьох, безмежно люблячих один одного лиць: Бог є любов (Див.: 1 Ін 4, 16).

Взаємовідносини між Лицями Пресвятої Тройці полягають у тому, що Бог Отець не народжується і не походить від іншого Лиця; Син Божий предвічно народжується від Бога Отця; а Дух Святий предвічно походить від Бога Отця. Усі три лиця Пресвятої Тройці, за природою і властивостями, цілком рівні між Собою. Як Бог Отець є істинний Бог, так і Бог Син є істинний Бог, так і Бог Дух Святий є істинний Бог, але всі три Лиця є єдине Божество — єдиний Бог.

Єдиносущність Бога в трьох Лицях — таємниця, якої наш розум не може осягнути, але ми віруємо за свідченням Божественного Одкровення. Таємницю Святої Тройці відкрив нам Сам Господь Ісус Христос, посилаючи апостолів на проповідь; Він сказав: «Ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф 28, 19). Апостол і євангеліст Іоан також ясно свідчить не тільки про троїчність Божественних Лиць, але й про їх єдиносущність. «Троє свідчать на небі (про Божественність Сина Божого): Отець, Слово і Святий Дух; і ці троє — єдине» (1 Ін. 5, 7). Апостол Павло, звертаючись до коринфських християн, каже: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами» (2 Кор. 13, 13).

Для пояснення цієї великої таємниці ми вкажемо на світ, який, будучи творінням Божим, свідчить нам і про незбагненну таємницю троїчної єдності Творця. Печать цієї таємниці лежить глибоко у природі усіх створених речей. Троїчна єдність, як основна думка, проведена в усіх творіннях премудрості Творця в Тройці славимого. Наприклад: мова у всіх народів землі має три особи: Я (ми), ти (ви), він (вона, воно); час має минуле, теперішнє і майбутнє; стани матерії: твердий, рідкий і газоподібний; уся різноманітність барв у світі складається з трьох основних кольорів: червоного, синього і жовтого; людина виявляє себе через: думку, слово та дію; дія, у свою чергу, має: початок, середину і кінець; сама людина є триєдиність — тіла, душі і духу; у спасінні нашої душі виявляються три християнські чесноти: віра, надія й любов.

Ми можемо частково зрозуміти таємницю Святої Тройці тільки серцем — любов’ю, перебуваючи в св. соборній Церкві Христовій, тобто живучи у любові.

Ми називаємо Бога Вседержителем, тому що Він, як Цар Небесний, всім управляє і все тримає в Своїй силі та владі.

Ще ми називаємо Бога Творцем неба і землі, тому що все, що існує (як у видимому, фізичному, світі, так і в невидимому, духовному), тобто весь неозорий всесвіт створений Богом у Святій Тройці, і все сотворив Бог Отець Словом, тобто Єдинородним Сином Своїм, при діянні Духа Святого.

До невидимого, або духовного, світу належать ангели — духи, істоти безтілесні (тому невидимі) і безсмертні, обдаровані розумом, волею і могутністю, а також душа кожної людини.

Слово «ангел» — грецьке і означає українською мовою «вісник», тому що Бог посилає ангелів сповіщати людям Свою волю. Кожен християнин має свого ангела-охоронителя, який невидимо допомагає йому в ділі спасіння й охороняє його від злих дій духа лукавого, злого, названого дияволом (наклепником) і сатаною, тобто противником Божим. Злі духи теж були створені добрими і вільними, однак вони загордували, відпали від Бога і стали неправдивими та злими. З тих пір вони ненавидять усе добре і наводять людину на гріх, щоб згубити її. Від гріха усі люди вмирають своїм тілом, і вмерли б і більш страшною — другою смертю, смертю духовною, коли душа, віддавшись гріху, гине у відчуженні від Бога, якби людей не спас від цієї вічної загибелі втілений Син Божий.

У наступних шести членах Символу віри, починаючи з 2-го члена і закінчуючи 7-м, викладається вчення про Друге Лице Святої Тройці — про Сина Божого, Господа Ісуса Христа, Спасителя нашого.

ПРО ДРУГИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

2. (Вірую) І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

У другому члені Символу віри ми говоримо про Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, і сповідуємо те, що знаємо про Нього як про Друге Лице Святої Тройці, про Божественну Істоту до Його народження на землі.

Господь Ісус Христос є Єдинородний Син Божий, тобто Він є єдиний Син Бога Отця, народжений із природи Отця, як світло від світла. Від істинного Бога Отця народжується такий само істинний Бог Син, і народжується перше всіх віків, тобто раніше всякого часу — від вічності, так що з Отцем вічно, завжди є Син (а також і Святий Дух), однакової природи з Отцем («єдиносущний з Отцем»). Сам Ісус Христос сказав: «Я і Отець — єдине» (Ін 10, 30). Слова ж Ісуса Христа: «Отець Мій більший за Мене» (Ін 14, 28) стосуються до Його людської природи.

Якщо ж ангели і святі іноді називаються синами Божими, то ця назва говорить, що вони — сини Божі тільки з благодаті, тобто з ласки Божої, через віру у Господа Ісуса Христа.

До слова «рожденний» (народжений) у Символі віри додане слово «несотворенний». Це зроблено для спростування неправдивого вчення Арія, який твердив, що Син Божий не народжений, а сотворений.

Слова «що через Нього все сталося» означають: через Нього, Сина Божого, все сталося, тобто все, що існує, видимий світ і невидимий, створено Сином і через Сина. «Все через Нього сталось, і без Нього ніщо не сталося, що сталося» (Ін 1, 3) — читаємо ми в Євангелії.

Син Божий при втіленні — народженні на землі — одержав ім’я Ісус Христос. Ім’я це вказує на людську Його природу.

Ім’я Ісус — грецький переклад єврейського імені Ієшуа (Ієгошуа) й означає Спаситель. Це ім’я було двічі вказано Богом через ангела перед Різдвом Христовим, тому що предвічний Син Божий сходив на землю (народжувався, втілювався) для спасіння людей.

Ім’я Христос — слово грецьке і означає Помазаник. (У єврейській мові йому відповідало також слово «Месія».) У Старому Завіті помазаниками називалися пророки, первосвященики і царі, які при вступі на посаду помазувались єлеєм і через це отримували дари Святого Духа, необхідні для гідного виконання їхніх обов’язків.

Син Божий названий Помазаником (Христом) за людською Його природою, тому що Він мав усі дари Святого Духа: знання пророка, святість первосвященика і могутність царя.

ПРИМІТКА. Коли члени Символу віри, починаючи з 2-го і закінчуючи 7-м, читаються окремо, то до кожного з них потрібно на початку додавати: «Вірую в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого…»

БЕСІДА ПРО ПРЕДВІЧНЕ НАРОДЖЕННЯ СИНА БОЖОГО

Ми живемо у часі, а часове все змінюване — «все тече, все змінюється». Коли ж світ закінчить своє тимчасове існування (при другому пришесті Спасителя), то зміниться і стане вічним. Буде «нове небо (твердь) і нова земля» (Див.: Іс. 65, 17; 66, 22. 2 Пет. 3, 13. Апок. 21, 1).

Живучи в умовах часу, нам важко уявити вічність. Але все ж якоюсь мірою ми можемо собі її уявити (наука — філософія).

Отже, вічність незмінювана, вона поза часом. Бог — Пресвята Трой-ця — вічний і незмінюваний, тому ніколи Отець не був без Сина і без Духа Святого.

Святі отці і вчителі Церкви роз’яснюють, що Отець завжди був разом із Сином, від Нього народженим, бо без Сина не міг би називатися Отцем. Якби Бог Отець існував коли-небудь, не маючи Сина, а потім зробився б Отцем, не бувши раніше Отцем, це означало б, що Бог піддався зміні, із ненародженого став би народженим, але така думка гірша за будь-яке богохульство, бо Бог вічний і незмінюваний. У Символі віри так і сказано: «Що від Отця народився перше всіх віків», це означає: до існування нашого часу, тобто вічно.

Св. Іоан Дамаскин тлумачить: «Коли ми кажемо, що Він (Син Божий) народжений перше всіх віків, то цим показуємо, що Його народження не в часі і безначальне, бо не з небуття приведений в буття Син Божий, сяйво слави й образ іпостасі Отчої, жива премудрість і сила; іпостасне Слово, істотний, досконалий і живий образ невидимого Бога, але завжди був з Отцем і в Отцеві, і народжений від Нього вічно і безпочатково».

Поняття ж «народження», як цілком незалежне відокремлення від народженого, буває тільки у матеріальному світі, бо матерія тимчасова й обмежена. Дух же нічим не обмежений і не підлягає матеріальним законам. Таким чином, поняття фізичного, природного, матеріального народження зовсім не може застосовуватися до духовного народження. Тому Вселенські Собори сутністю Божественного народження Сина від Отця утвердили слова Символу віри: «Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного з Отцем…», тобто Син Божий за Своєю сутністю цілком однаковий з Богом Отцем, Він завжди — вічно народжується, як «Світло від Світла», безпристрасно, не за законами матеріального світу. Цю найбільшу Божественну істину, поки ми живемо в поняттях матеріального світу, повністю збагнути не можемо, тому Троїчність Бога й іменується «Таємницею Пресвятої Тройці».

Але все ж певне поняття чи, вірніше сказати, певну подобу поняття для роз’яснення Таємниці Пресвятої Тройці дають святі отці. Св. Іоан Дамаскин каже: «Як вогонь і світло, що походить від нього, існують разом, — не перше буває вогонь, а потім уже світло, але вогонь і світло разом, — і як світло завжди народжується від вогню і завжди в ньому перебуває і зовсім від нього не відокремлюється, так народжується і Син від Отця, ніяк не відокремлюючись від Нього».

Таку ж подобу ми можемо бачити і в сонячному промені, який, знаходячись на землі і здійснюючи свою живлющу дію, ніколи не відокремлюється чи, як ми кажемо, не відривається від Сонця. При такому поясненні зрозумілими стають слова Євангелія: «Бога ніхто не бачив ніколи; Єдинородний Син, Який у лоні Отця (знаходиться в істоті Бога Отця), Він явив (Себе на землі людям)» (Ін 1, 18).

Святий євангеліст Іоан називає Єдинородного Сина Божого Ісуса Христа — Словом: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін 1, 1). Найменування Другого Лиця Пресвятої Тройці — Сина Божого — відкрито з небес ап. Іоану (Див.: Апок. 19, 11, 13) і частково було відомо в Старому Завіті (Див.: Пс. 32, 6; Прем. 18, 15).
Святі отці пояснюють: «Як розум, що народжує слово, народжує без недуги, не розділяється, не виснажується і не піддається чомусь, що буває у тілах, так і божественне народження безстрасне, невимовне, незбагненне і не підлягає діленню».

«Як слово, — каже архиєпископ Інокентій, — є точне висловлення думки, не відокремлюючись від неї і не зливаючись з нею, так і Слово було у Бога як істинний і точний Образ Його Істоти, нероздільно і незлитно завжди існує з Ним. Слово Боже не було явищем або властивістю — силою Бога, але Сам Бог, Друге Лице Святої Тройці».

ПРО ТРЕТІЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

3. Він для нас, людей, і ради нашого спасіння зійшов з небес, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком.

У третьому члені Символу віри говориться про втілення Сина Божого, тобто про те, як Син Божий зійшов з небес на землю, прийняв на Себе тіло людське (плоть), крім гріха, і став людиною, тобто прийняв не тільки тіло, але й душу людську і зробився досконалою людиною, не перестаючи в той же час бути Богом — став Боголюдиною.

Син Божий зійшов з небес і став людиною (Боголюдиною) для того, щоб спасти нас — людей — від влади диявола, гріха і вічної смерті.

«Гріх є беззаконня» (1 Ін 3, 4), тобто переступ Закону Божого. Гріх з’явився в людей від диявола, який спокусив у раю Єву, а через неї — Адама, й умовив їх порушити заповідь Божу, тобто згрішити.

Гріхопадіння перших людей — Адама і Єви — розладнало природу людську. Гріх у людей затьмарив розум, волю і в тіло вніс хвороби і смерть. Люди стали страждати і вмирати, і самі, своїми силами вже не могли перемогти в собі гріх і його наслідки: виправити розум, волю, серце і знищити смерть.

Це міг зробити тільки Сам Бог — Творець усього.

Милосердний Господь дав обіцянку (обітницю) людям, що на землю прийде Спаситель світу, Який визволить людей від влади диявола і вічної смерті.

Коли настав час спасіння, Син Божий вселився в пренепорочну Діву Марію і, після зішестя Святого Духа, прийняв від Неї людську природу — народився у надприродний спосіб «від Духа Святого і Марії Діви».

Пресвята Діва Марія походила з роду Авраама і царя Давида. Була Вона дочкою Іоакима та Анни. Пресвята Марія називається Дівою, тому що Вона, з любові до Бога, дала обітницю не виходити заміж. Приснодівою Вона називається тому, що завжди перебуває Дівою — до народження Спасителя, під час Його народження і після народження.

Св. православна Церква називає Діву Марію Богородицею і шанує її вище за всіх створених істот, не тільки людей, але й ангелів, — як «чеснішу від херувимів, і незрівнянно славнішу від серафимів», — оскільки вона Матір Самого Господа. Так, з натхнення Святого Духа, назвала її праведна Єлизавета: «І звідки це мені, що Мати Господа мого прийшла до мене» (Див.: Лк 1, 43).

Господь Бог указує людям через Своїх пророків багато ознак пришестя у світ Спасителя.

Так, наприклад:
Пророк Ісая провістив, що Спаситель народиться від Діви (Див.: Іс. 7, 14) і з дивовижною ясністю провістив страждання Його (Див.: 1с. 53).
Пророк Михей провістив, що Спаситель народиться у Вифлеємі (Див.: Мих. 5, 2; Мф 2, 4-6).
Пророк Малахія провістив, що Спаситель прийде у створений заново єрусалимський храм і що перед Ним буде посланий Предтеча, подібний до пророка Іллі (Див.: Мал. 3, 1-15).
Пророк Захарія провістив урочистий вхід Спасителя в Єрусалим на осляті (Див.: Зах. 9, 9).
Цар Давид у псалмі 21-у зобразив хресні страждання Спасителя з такою точністю, наче сам бачив їх біля хреста.

Пророк Даниїл за 490 років провістив термін явлення Спасителя, провістив Його хресну смерть, зруйнування храму, яке станеться після цього в Єрусалимі, і припинення старозавітних жертв (Див.: Дан. 9).

Коли Син Божий, Ісус Христос, прийшов на землю, то багато праведних людей пізнали Його як Спасителя світу. Східні мудреці (волхви) упізнали Його по зірці, яка перед народженням Спасителя з’явилася на сході. Вифлеємські пастухи дізналися про Нього від ангелів. Симеон і Анна узнали Його за одкровенням Святого Духа, коли Він був принесений у храм. Іоан Хреститель узнав Його на річці Йордан, під час хрещення, коли зійшов на Нього Святий Дух у вигляді голуба і голос Бога Отця засвідчив: «Це є Син Мій улюблений, у Ньому Моє благовоління» (Див.: Мф 3, 17). Багато людей взнали Його за неперевершеністю Його вчення і особливо через чудеса, які Він чинив.

Наше спасіння Ісус Христос здійснив ученням Своїм, життям Своїм, смертю Своєю і Воскресінням Своїм.

Вчення Його буває для нас спасительним, коли ми приймаємо його всією душею, чинимо згідно з ним і життям своїм наслідуємо життя Спасителя. Як облудне слово диявола, прийняте першими людьми, зробилось в людях зерням гріха і смерті, так істинне слово Христове, щиро прийняте християнами, стає в них зерням святого і безсмертного життя.

БЕСІДА ПРО ВТІЛЕННЯ СИНА БОЖОГО

Святитель Сильвестр (IV ст.) у бесіді з юдеями про віру каже: «Бог, привівши усе в буття, коли створив людину і побачив її схильність до всякого зла, не зневажив гинучої справи рук Своїх, а благозволив, щоб Син Його, перебуваючи нероздільно з Ним (адже Бог знаходиться скрізь), зійшов до нас на землю. Отже, Він зійшов і, народившись від Діви, став підзаконних, щоб викупити підзаконних (Див.: Гал. 4, 4-5).

А про те, що Він мав народитися від Діви, провістив божественний пророк Ісая такими словами : «Ось Діва в утробі зачне і Сина народить, і наречуть ім’я Йому Еммануїл» (Іс. 7, 14). Це саме ім’я, як ви знаєте, вказує на пришестя Боже до людей і в перекладі з грецької мови означає: з нами Бог. Отже, пророк заздалегідь провістив, що Бог народиться від Діви.

Для Бога нема нічого неможливого, але диявола повинен перемогти той, хто був ним перше переможений. Ним переможена була людина — людина, народжена не за звичайним законом природи, не від сімені чоловіка, але створена із землі, і притім із землі чистої, непорочної, як діва, — бо вона ще не була тоді проклята Богом і її ще не осквернила ні кров убитого брата, ні умертвіння тварин, бо вона ще не була заражена тліючими тілами, не була осквернена якимись нечистими і негідними ділами.

З такої землі була створена для нашого праотця плоть, яку оживило Божественне дихання.

Але якщо всезлобний диявол переміг таку людину, то потрібно було, щоб і сам (диявол) був переможений такою ж людиною. А такою і є Господь наш Ісус Христос, народжений не за законами природи, а з чистої і святої дівочої утроби, подібно до того, як Адам вийшов із незараженої гріхом землі. І, як Адам був оживлений диханням Божественним, так і Цей (Ісус Христос) втілився дією Духа Святого, Який зійшов на Пресвяту Діву, і став досконалим Богом і досконалою людиною — в усьому, крім гріха, що має дві природи — Божу і людську, але в одному Лиці; і тому людська природа страждала за нас, а Божество залишалося безстрасним.

Для пояснення сказаного св. Сильвестр навів такий приклад: коли дерево, осяяне промінням сонця, зрубується сокирою, то із зрубаним деревом сонячне проміння не зрубується. Так і людська природа Христова, з’єднана з Божеством, якщо і зазнала страждань, то ці страждання не торкнулися Божества.

Впродовж перших століть християнства юдейські книжники, яких називали масоретами, тобто охоронцями традицій, вилучили з усіх синагог у всьому світі списки священних книг і замінили їх власними, переписаними дуже точно, багаторазово перевіреними — літера в літеру — самими масоретами.

Але ті помилки, які вже були до моменту реформи масоретів, не тільки не були ними виправлені, а, навпаки, виявилися закарбованими їхньою реформою, деякі ж перекручення були навмисно внесені масоретами, щоб погіршити ясність пророчих віщувань про Христа Спасителя.

З цих останніх вкажемо насамперед на відому зміну масоретами 14 стиха 7-ї глави пророцтва Ісаї: «Ось Діва прийме в утробі і породить Сина». Знаючи, що це місце найбільше полюбилося християнам і найкраще свідчить про пренепорочне Різдво нашого Господа, масорети, впроваджуючи свою реформу, в усі єврейські тексти по всьому світу поставили замість слова «Ветула» — Діва слово «Альма» — молода жінка. На це у свій час давні християнські апологети резонно заперечили єврейським тлумачам: «Яке ж знамення, про яке тут каже пророк Ісая, було б у народженні сина від молодої жінки, якщо це — повсякденне явище».

У знайденому порівняно недавно рукописі пророцтва Ісаї, написаному до Різдва Христового, як повідомляє часопис «Time» (№ 18, 1952 p., с. 5), у стиху 14-у 7-ї глави стоїть «Діва», а не молода жінка. Із сказаного зрозуміло, чому Церква як найавторитетнішим текстом Святого Писання надає перевагу перекладам Септуагінти і Пешіто, з яких перший цінний ще й тим, що був створений з натхнення Духа Святого соборним подвигом Старозавітної Церкви.

Септуагінта. Першим і найточнішим перекладом Святого Писання був переклад усіх книг Старого Завіту з єврейської на грецьку, здійснений сімдесятьма (точніше 72) перекладачами, чи, як їх називають, — тлумачами, в 111 ст. (за 270 років) до Р. X

Єгипетський цар Птолемей Філадельф, жадаючи мати в бібліотеці священні книги єврейського закону, повелів своєму бібліотекареві, Димитрію Фаларею, придбати ці книги і зробити з них переклад на найпоширенішу в той час грецьку мову.

За вказівкою царя було відправлено в Єрусалим до первосвященика Єлеазара посольство з багатими дарами для храму з проханням доставити в Олександрію точний список єврейських книг і прислати людей, здатних перекласти їх.

Зраділий священик Єлеазар охоче виконав побажання царя. Щоб у такому великому ділі взяла участь вся Старозавітна Церква, увесь Богообраний народ, було встановлено піст і посилену молитву в усьому народі. Було скликано всі 12 колін Ізраїлевих, наказано їм обрати по 6 чоловік перекладачів від кожного коліна, щоб вони спільною працею переклали Святе Писання грецькою мовою. Обрані перекладачі, прибувши у Єгипет до царя, з любов’ю взялися за святу справу й успішно закінчили ЇЇ в стислий термін. Так під дією Духа Святого цей переклад став плодом соборного подвигу всієї Старозавітної Церкви. Цей переклад був у користуванні під час земного життя Самого Господа Ісуса Христа. Цим перекладом користувались св. апостоли Христові, св. отці й уся первісна Церква.

Пешіто. У І-ІІст. з’явився переклад священних книг сирійською мовою під назвою «пешіто», тобто простий, правильний. Для православної Церкви ці два переклади («Септуагінта» і «Пешіто»), а для римо-католиків ще переклад, зроблений св. Ієронімом, так звана «Вульгата» (загальновжиткова), є безумовно більш авторитетними, ніж єврейський оригінал.

(Складено за кн. єп. Нафанаїла «Беседы о св. Библии»; архиєп. Віталія «Конспект к изучению Библии Ветхого Завета» та ін. джерелами).

Дуже повчально, що найдетальніше вивчення тих фактів Євангельської історії, які, на перший погляд, здаються чомусь малоймовірними і невірогідними, завжди обертається на користь євангелістів, зайвий раз підтверджує точність подій, які вони повідомляють.

Кілька десятків років тому «вільна» критика вважала цілком неправдоподібною розповідь св. євангеліста Луки про те, як св. Йосиф із зарученою з ним Пречистою Дівою вирушив «з Галилеї, з міста Назарета, до Юдеї, до міста Давидового, що зветься Вифлеєм, бо він був з дому і роду Давидового» (Лк 2, 4), щоб виконати наказ про перепис, що проводився в Сирії за часів правління Квиринія (Див.: Лк 2, 2). Справді, за словами св. Луки виходить, що записуватися треба було не за місцем проживання, а за місцем походження. Та це, вказували критики, по-перше, неможливо. Уявіть, який переполох і безладдя можуть скоїтися у країні, якщо всі люди в один і той же час покидатимуть місця постійного проживання для того, щоб їхати у місто, звідки походили їхні предки! А по-друге, це суперечить даним, які у нас є щодо римського перепису: відомо, що римляни вимагали запису за місцем проживання.

На перший, більш поверховий погляд, уявляється, що ці заперечення в корені підривають вірогідність розповіді св. Луки, настільки вони здаються вагомими! Однак… Усяке заперечення втрачає свою вагу при зустрічі з безперечно встановленими фактами. І ось, було знайдено документ, який відноситься до 103-104 років після Р. X., правителя Єгипту Гая Вібія Максима. В цьому наказі приписується з’явитися на перепис, дотримуючись саме того порядку, який вказано у Євангелії св. Луки: в зв’язку з переписом кожен мусить прибути туди, звідки походить його рід. А якщо так, то відпадають і міркування про протиріччя розповіді св. Луки з римськими порядками: з указу Вібія Максима ми дізнаємося, що римляни пристосовувалися до звичаїв та порядків підкорених країн. І в розповіді про порядок перепису св. Лука виявився бездоганним і точним свідком. (З передмови до кн. «Четвероевангелие», вид. «Истина», Париж, 1943).

БЕСІДА ПРО ЧУДЕСА БОЖІ

Матеріалісти категорично відкидають можливість чудес Божих у світі. Вони твердять, що чудо суперечить законам природи. «Чудо, — кажуть вони, — несумісне з науковою істиною про сувору закономірність усіх явищ природи».

Чи так це? Спробуємо відповісти.

Проф. С. Л. Франк каже: «Механіка Галілея вчить, що всі тіла незалежно від їх питомої ваги, падають на землю з однаковою швидкістю та прискоренням; чи суперечить цьому закону загальновідомий факт, що пір’їнка падає на землю значно повільніше, ніж залізна гиря, або що у воді дерево зовсім не падає? Чи порушується цей закон тим, що аероплан узагалі не падає, а здатен підніматися угору і летіти над землею? Очевидно, ні.

Бо закон Галілея, подібно до всіх законів природи, містить мовчазне застереження: «за інших рівних умов» або «якщо відволіктися від усяких побічних впливів».

Абстраговано установлене співвідношення між землею і тілом, яке нею притягується, зовсім не порушується, і лише конкретний підсумок явищ видозмінюється або ускладнюється від втручання нової, ще не врахованої у законі побічної сили: в першому випадку — сили опору повітря або води, у другому — сили мотора, яка примушує пропелер обертатися і прорізати повітря.

Методологічно абсолютно так само справа виглядає і з тією видозміною ходу явищ, яка має місце при чуді, з тією лише різницею, що там додатковою, такою, що змінює загальний ефект, силою є вже не інша сила природи, а надприродна сила.

Якщо Христос, як передає Євангеліє, ходив по воді, як по землі, то цей факт так само мало «порушує» закон тяжіння, як і факт польоту аероплана над землею або плавання у воді тіла більш легкого, ніж вода. Тільки в останніх випадках дія закону тяжіння, не будучи «порушеною», долається силою мотора або опором води, а в першому випадку вона цілком так само перемагається силою Божественної Особистості Христа.

Якщо людина видужує після смертельної хвороби через палку молитву до Бога (свою або чужу), то це чудо так само мало «порушує» установлений медициною перебіг хвороби, як мало її порушує вдале оперативне втручання лікаря; тільки в останньому випадку хвороба припиняється через механічну зміну її умов, а в першому — через дію на ці умови вищої Божественної сили. «Якщо людина, — каже прот. о. Герасим Шорець, — завдяки своїй вільній волі має можливість впливати на природу, то невже ж Бог цієї можливості не має, Він, Який створив закони природи? Можна, — продовжує він, — робити цікаві спостереження над людьми, які заперечують чудеса. Багато з тих, які глузують з біблійних чудес і на кожного, хто вірує в їх істинність, дивляться, як на відсталу людину, самі вірять будь-яким дурницям: вірять у нещасливі зустрічі, в цифру 13, в зайця, який перебіг дорогу тощо.

Багато з тих, які з гордістю вказують на науку, щоб довести неможливість чудес, самі вірять у чудеса, які у 20 разів менше заслуговують на довір’я, ніж біблійні чудеса, підтверджені багатьма найповажнішими людьми, більша частина яких з радістю прийняла б смерть за істинність свого твердження.

Ті, хто заперечує чудеса, самі вірять у ті чудеса, які сталися (за їхніми ж твердженнями) мільйони років тому і ніким не були спостережені.

Вони не вірять у створення Богом світу, але вірять у довільне зародження або падіння на землю зародків органічного життя з невідомих світів.

Вони не вірять, що Христос міг воскресити людину, тобто знову оживити організм, який раніше був живим, а вірять, що колись з мертвої матерії виникли живі організми.

Вони не вірять, що Бог, створивши вогонь і людей, зробив на кілька миттєвостей неопалимими отроків, але вірять тому, що зародки організмів витримували мільйони років, перебуваючи серед розжареного світового туману і розплавленого граніту…».

Ні, не серйозна істинна наука, на яку посилаються матеріалісти, заперечує чудеса, а тільки припущення — гіпотези і натурфілософські теорії, тобто, іншими словами, своя матеріалістична віра.

Таким чином, ті, хто відкидає чудеса Божі на основі нібито науки, є або невігласами у питаннях науки, або напівосвіченими, або недостатньо по-філософськи освіченими, або свідомими противниками віри у Бога.

(Складено за брошурами: Проф. С. Франк. «Религия и наука»; прот. Г. Шорец. «Жил ли Иисус Христос?» та ін.).

ПРО ЧЕТВЕРТИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

4. І розп’ятий був за нас при Понтії Пилаті, і страждав, і був похований.

У четвертому члені Символу віри говориться про те, що Господь Ісус Христос у часи римського правителя в Юдеї Понтія Пилата був розп’ятий на хресті за нас — людей, тобто за наші гріхи і для нашого спасіння, тому що Сам Він був безгрішним. Притому Він дійсно страждав, помер і був похований.

Страждав Спаситель, звичайно, не Божеством, Яке не страждає, а людською природою; страждав не за Свої гріхи, яких у Нього не було, а за гріхи всього людського роду. Тілом після Своєї смерті Він був похований у гробі Йосифа Аримафейського, а душею в цей час, до Свого Воскресіння, Він зійшов у пекло, і звідти вивів усіх, хто вірував у Нього, починаючи з Адама та Єви.

Пеклом називається місце, віддалене від Бога, позбавлене світла і блаженства. Там царює Сатана. Стосовно душ, слово «пекло» означає стан великої скорботи і мук.

Господь Ісус Христос, як досконала людина і Син Божий, добровільно (бо Він одним словом міг знищити усіх ворогів) приніс Себе у жертву за гріхи людей через розп’яття на хресті. Хресна страта була найганебнішою, найстрашнішою і найжорстокішою. Вона була символом усієї злоби людської і найяскравішим виявом влади диявола. Ця страшна страта, вигадана людиною за нашіптуваннями диявола, вела людей до ненависті, злоби, жорстокості та смерті.

Спаситель, зазнавши ганебної страти на хресті, номер, але воскрес. Через хрест засяяло життя! Христос знищив головну опору диявола і перетворив хрест на вічну перемогу над злом і смертю. Господь освятив хрест Своєю пречистою кров’ю і спасительним подвигом любові. Найбільший злочинець, який кається, не відкинутий Спасителем. З цього моменту ні страждання, ні смерть не можуть позбавити нас блаженства, якщо ми будемо з Христом Спасителем, а навпаки, це — шлях до вічної слави в Царстві Божому.

Слова у Символі віри «що страждав і був похований» сказані проти деяких єретиків, які неправдиво учили, що Господь не мучився на хресті, а страждання Його були тільки видимістю страждань і смерті.

Слова «при Понтії Пилаті» вказують на істинність історичної події страждань Христових, які відбулися саме в цей час. У години хресних страждань Спасителя «настала темрява по всій землі» (Лк 23, 44), — каже євангеліст. Про цю темряну свідчать і язичницькі письменники-історнки: римський астроном Флегонт, Фалес, Юній Африкан. Один з них вигукнув: «Помер хтось з богів!» Знаменитий філософ з Афін Діонисій Ареопагіт був у той час у Єгипті, в місті Геліополі; спостерігаючи рантову пітьму, він сказав: «Чи Творець страждає, або світ руйнується«. Згодом, після проповіді апостола Павла, Діонисій прийняв християнство і був першим афінським єпископом.

Слава довготерпінню Твоєму, Господи!

Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо.

Про Воскресіння Ісуса Христа говориться у наступному, п’ятому члені Символу віри.

БЕСІДА ПРО ХРЕСТ ХРИСТІВ

Христос розкрив ім’я Бога. Ім’я це — Любов.

Світ створений любов’ю Божою.

З першого ж свого подиху людина стала відчувати безмежну любов до неї Бога.

В цьому, слід вважати, полягала Божественна трагедія між Богом і створеною Ним уперше розумною істотою. Не могла ця істота зрозуміти усієї довершеності пропонованої любові. Потрібен був мученицький досвід — розрив з Богом, пізнавши жах якого, людина вже по-новому відчула б любов.

Страху не було в Адама. Щоправда, найдосконаліша любов виганяє страх. Але, як запевняють святі отці, страх усе ж передує любові.

Страх цей не полягає у боязні перед насильством, а народжується внаслідок відчуття висоти Бога, страхом людина ніби вимірює відстань між собою та Ним.

Навіть читаючи житія святих, ми проймаємося страхом, дихаючи повітрям гірських вершин, на яких самі жити не в змозі.

Бог, приходячи, потопляє Собою страх і дає нам блаженство, але, маючи в основі страх, ми з благоговінням ставимося до любові Божої.

Потрібно було людині випробувати на прикладі свого життя, яка вона у порівнянні зі своїм Творцем. Відірвавшись від Бога і відійшовши від Нього, оглянутися і здалеку подивитися і відчути Всемогутнього Творця свого.

Як Адам відірвався від Бога.

Все, що робив Адам, відповідало любові Бога до нього. Його життя було горінням любові. Але тут не було його заслуги. Весь він був створений своїм Творцем ніби з любові.

Ми, народжені у гріхах, не маючи, а самі здобуваючи любов, в чому і є наше життєве завдання, не можемо зрозуміти стану Адама. Все, що ми робимо зі своєї волі, є гріх (праця заради себе), і тільки силою долаючи свою волю заради любові до іншого (жертвуючи собою), ми сполучаємось із світлом, починаємо влаштовувати себе по-Божому.

Адам був весь Божий. Увесь він був світлом. Тільки в одному не вистачало йому досконалості: у нього була можливість з’їсти плід пізнання добра і зла (в цьому він повинен був долати свою волю: послух — любов), і через це відпасти від Бога і зануритись у пітьму.

Без жертви немає любові. І вся любов Адама до Бога трималася, так би мовити, тільки на одній відмові від плоду. Адам не відчував ані найменшого примусу, бо істинна любов не терпить примусу.

Скуштувавши плід, Адам миттєво знищив у собі світло і наповнився пітьмою, йому нічим стало любити. Це в ньому виявилось у відчутті наготи. Він сховався від Отця. Він втратив Бога і Бог втратив Свого друга, бо для того, щоб, як і раніше, любити Адама, який відмовився від любові, потрібно було знову його створити. Людина була полишена на саму себе. І на гіркому досвіді своєї від’єднаності від Люблячого повинна була пізнати усю глибину свого нещастя, щоб потім, коли знову їй відкриється Світло, вона добровільно віддала перевагу цьому Світлу перед тим світлом, яке вона придбала завдяки пізнанню добра і зла. Знову добровільно повернулася б у світ Любові з того власного світу, який вона створювала протягом тисячоліть відірваності від Істини — із світу, зі своєю, створеною нею самою, красою, зі своїм порядком, зі своїми ідеалами.

Наповнившись пітьмою і здатністю розуміти добро і зло, людина одержала можливість убивати собі подібного. Розвиваючи в собі ці набуті якості, людина вже перестала задовольнятися тільки убивством. Цього було їй мало — вона стала убивати свого брата з муками. Але й цього виявилося мало. Вона стала, знущаючись, убивати брата.

І ось вигадується дещо таке, щоб, не вбиваючи, поставити брата у безпомічний стан (щоб своєю безпомічністю він викликав сміх у тих, хто проходить мимо), щоб брат сам умирав від приступів страшного болю.

Ось коли з цілковитою ясністю відкрилося людям, хто такий Бог, Творець усього видимого і невидимого. Якби Він був громовержцем, Він мусив би знищити увесь людський рід за те, що творіння так злобливо насміялося над задумом свого Творця. Але Люблячий учинив зовсім навпаки.

Наш небесний Отець віддав Сина Свого Єдинородного, щоб Він був розіп’ятий на цьому винайденому злобою людей дереві ненависті і крайньої жорстокості. І Син, провисівши, скільки потрібно, наситивши злобу своїх ворогів, помер. Через три дні Отець воскресив Сина і закарбував у серцях людей Свою нову справу.

З цього часу у світі людських уявлень настає цілковитий переворот. Хрест, який був раніше знаряддям страшних мук, жорстокого людиновбивства, робиться єдиною вірною опорою людини. Путь, істина і життя починаються з хреста, без якого не можна спастися.

Настає нова історія людини, в якій нікому не можна відговорюватися незнанням і нерозумінням. Бог був розіп’ятий на хресті. Сліпих бути не повинно.

І якщо світ до Христа був світом дикунів, які жили в хащах свого невігластва, то світ після Христа без хреста стає світом боговідступників і проклятих, яким буде сказано у свій час: ідіть від Мене у вогонь, приготований для диявола і його товаришів. Ті ж, що відкрито підуть за Христом, відкрито будуть названі друзями Господа.

«Ви — друзі мої, якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам. Не називаю вас більше рабами, — каже Спаситель, — бо раб не знає, що робить господар його; а Я назвав вас друзями, тому що сказав вам (і виконав) усе, що чув від Отця Мого» (Див.: Ін 15, 14-15).

Безмірна любов Божа до нас, яка засяяла від Хреста Христового.

Великий і неосяжний Хрест Христів! Неможливо збагнути ширину і довжину його, висоту і глибину.

Та постараймося, наскільки це можливо, хоча б уявити.

«Який же широкий Хрест Христів?» — запитує один єпископ і відповідає: «Він широкий, як світ, бо оскільки Христос помер за весь світ, як написано: «Він є умилостивлення за гріхи наші, і не тільки наші, але і за гріхи усього світу» (1 Ін 2, 2).

Така ширина Хреста.

Який довгий Хрест Христів? Такий, що продовжиться на всі віки, поки залишиться на землі хоча б один грішник, якого можна спасти, поки не зникнуть скорбота, страждання і все те, що противно Господу в Божому світі.

Така довжина (довгота) Хреста.

Який високий Хрест Христів? Такий само, як небо, як Престіл Господній. Так, він високий, як найвище небо, бо коли Христос був розіп’ятий на Хресті, небо зійшло на землю, земля ж піднялася до небес.

Така висота Хреста.

Який глибокий Хрест Христів? Це велика таємниця, якої нам не дано осягнути і про яку ми можемо благоговійно роздумувати. Якщо Хрест висотою сягає небес, то глибиною своєю він сягає пекла, до найглибшого грішника в найглибшому вирі, куди б він не потрапив, — бо Христос зійшов у пекло і проповідував там духам у темниці (Див.: 1 Пет. 3, 19).

Така, дерзаємо ми сподіватися, глибина Хреста Господнього.

Хрест Христів є початок і кінець нашого спасіння (Див.: Ін 3, 16-17; 36).

Без Хреста ми не християни, ми не члени Церкви Христової, ми не сини Божі. Для Хреста ми народжуємося, з Хрестом ми живемо і з Хрестом помираємо (Див.: Мф 10, 18; 16, 24; 28, 19; Лк 14, 27; Мк 10, 21; 16, 16).

Хрест Христів є броня або одяг, в який ми повинні одягатися (Див.: Мф 20, 22-23; Мк 10, 38-39; Лк 12, 50) під час нашого земного існування, щоб цим одразу відрізнятися від усякого іновірця або невіруючого (Див.: Апок. 7, 3; Єз. 9, 4).

Хрест Христів є похвала для християнина і грізне покарання для тих, хто відвертається або гребує Хрестом Христовим, хто відступається через нього від Церкви Христової і для ворогів Божих (Див.: Гал. 6, 14, 24; 1 Кор. 1, 18; Євр. 13, 13; 6, 6; Фил. 3, 18).

Хрест Христів є меч духовний, яким перемагаються вороги видимі і невидимі.

Хрест Христів є Божа зброя для вигнання всякого ворога і супостата (Див.: 1 Кор. 1, 18; Лк 1, 71-74; Мф 22, 44).

І нарешті, Хрест Христів є страшне знамення в день Страшного і остаточного Суду Божого для всіх противників імені Христового (антихристів) (Див.: Мф 24, 30).

(Складено за книгами: П. Иванов. Смирение во Христе; Дьяченко Г., прот. Вечное. Уроки и примеры Христианской веры).

БЕСІДА ПРО ТРИ ПРОМИСЛИТЕЛЬНІ ДІЇ БОЖІ, ЯВЛЕНІ НАМ НА НАШІЙ ГРІШНІЙ ЗЕМЛІ

У наш час раціональний світ сповнений байдужості до віри Христової. Скрізь утверджується зневір’я, безбожництво, атеїзм.

Але в нагадування нам — віруючим, для утвердження тих, хто вагається, і для викриття атеїстів ми вкажемо на три історичні події, які вражають матеріалістичний світ своїми фактами.

Перша з них була у дні страждань Спасителя на хресті, а дві інші ми можемо спостерігати і в наші дні.

Коли Спаситель страждав на хресті, тремтіла вся природа, сховалося світло сонячне і «темрява огорнула всю землю», розповідає Святе Євангеліє. Ця незвичайна подія за багато століть була передбачена пророком Амосом: «Прийшов кінець народу Моєму Ізраїлю: не буду більше прощати йому…» (Ам. 8, 2). «І буде в той день, говорить Господь Бог: я сонцю заповім зайти опівдні, пошлю серед ясного дня темряву на землю… оберну ваші свята на смуток, усі ваші пісні на плач…» (Ам. 8, 9-Ю).

Затемнення сонця під час розп’яття Ісуса Христа, незважаючи на його невідповідність усім законам природи, оскільки був повний місяць — і він не стояв між землею і сонцем, — є історичний факт, записаний язичницькими вченими у хроніках:

1. Римський історик і астроном Флегонт повідомляє, що затемнення було таке, що навіть було видно зірки на небі.
2. Про затемнення повідомляють вчений Юній Африкан і грецький історик Фалес.
3. Знаменитий філософ з Афін Діонисій Ареопагіт, який був у той час у Єгипті, в місті Геліополі, спостерігаючи за раптовою темрявою, сказав: «Чи Творець страждає, або світ руйнується».

Згодом Діонисій Ареопагіт, після проповіді Павла, прийняв християнство і став першим афінським єпископом.

Друга подія, яка вражає матеріалістичний світ і в наші дні, — це чудесне з’явлення благодатного вогню у Велику Суботу на Гробі Господньому у Єрусалимі, тобто на місці поховання і славного Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа. Поява благодатного вогню відбувається з року у рік, довгі віки, до нинішніх днів. Коли відбулася перша поява святого вогню, встановити з певністю важко. Церковні історики посилаються на писання святих отців Григорія Ниського та Іоана Дамаскина, які згадують про це і які, як відомо, самі були у Єрусалимі. Про благодатний вогонь кажуть хрестоносці і всі без винятку прочани впродовж усіх цих віків до теперішніх днів, які самі особисто переконуються у цьому.

З огляду на те, що отримання благодатного вогню належить винятково тільки православному патріархові, оскільки інославні намагалися самі отримувати, але безуспішно, то католики демонстративно відійшли від участі у цьому благодатному торжестві. Хоча сам Папа Римський Урбан II на хрестовому Соборі в Клермоні свідчив про благодатний вогонь на Гробі Господньому, закінчивши словами: «Чиє серце, скільки б не було окам’янілим, не пом’якшиться таким явищем?».

До всього слід додати, що поява благодатного вогню на Гробі Господньому знаходиться під суворим і пильним наглядом цивільних властей. Усі вогні у храмі гасяться ще напередодні, у Велику п’ятницю, під контролем поліції. Саме приміщення Гробу Господнього ретельно оглядається цивільними властями і потім вхід у нього ними ж опечатується. З самого патріарха знімають облачення, і він залишається в одному підряснику: його з ніг до голови оглядають і обмацують — чи немає у нього чогось, що запалюється. Тільки після цього знімають печатку з входу в Гріб Господній і патріарха впускають туди для отримання благодатного вогню. Через деякий час, після ревної молитви, отримавши благодатний вогонь, патріарх запалює пучки свічок (по 33 свічки в кожному, за числом років земного життя Спасителя) і передає присутнім у храмі, і весь храм освітлюється морем вогню. Цей благодатний вогонь перші 10-15 хвилин зовсім не обпалює.

Скупчення народу на це торжество буває величезним: греки, слов’яни, араби, англійці, американці, французи, турки, євреї та інші.

Такий найбільший вияв благодаті Божої на нашій грішній землі для врозумлення і спасіння нас, грішних.

І, нарешті, третя промислительна дія Божа — це Плащаниця Господа нашого Ісуса Христа, яка збереглася до наших днів і в яку Він був обгорнутий при похованні.

Перший час, поки тривали гоніння на християнство, св. Плащаниця Христова зберігалася віруючими таємно. Коли ж гоніння на християн припинилися, св. Плащаниця зберігалась у візантійських імператорів, які, ревно пильнуючи її, довгий час не показували народові.

Але вже у VIII ст. св. Іоан Дамаскин у своєму «Третьому захисному слові проти іконоборців» каже: «Другий різновид (поклоніння) — коли ми поклоняємося створеним речам, через які і в яких Бог здійснив наше спасіння або до пришестя Господа, або після Його домобудівництва у плоті, як наприклад, гора Синай, Назарет, Вифлеємські ясла, печера, св. Голгофа, дерево хреста, цвяхи, губка, тростина, священний і спасительний спис, одяг, хітон, плащаниця, пелени, св. гріб — джерело нашого воскресіння, камінь гробний, св. гора Сион, потім гора Елеонська, Овеча купіль, блаженний Гефсиманський сад, — це і подібне шаную і поклоняюся: шаную і всякий св. храм Божий і всяке місце, в якому вимовляється ім’я Боже, — не заради їх єства, звичайно, але тому, що вони вмістилище Божественного діяння, і через них і в них благозволив Бог здійснити наше спасіння, бо я шаную і поклоняюсь і ангелам, і людям, і всякій матерії, яка бере участь у Божественному діянні і яка служить моєму спасінню заради Божественного діяння. Я не поклоняюся юдеям, бо вони не учасники Божественного діяння і не з метою мого спасіння розіп’яли Господа слави, Бога мого — скоріше ж спонукані ненавистю і заздрощами до Бога і Благодійника». (І. Дамаскин. Повн. зібр. творів. СПб, 1913. — Т. І. с 407.)

З наведених слів св. Іоана Дамаскина видно, що в його час св. Плащаниця Христова вже була предметом поклоніння.

Літописець 4-го хрестового походу (близько 1202 р.) Роберт де Кларі розповідає, що у Влахернському храмі Божої Матері Плащаницю виносили по п’ятницях і що на ній можна було добре бачити Лик Господній. А коли у 1204 р. хрестоносці розгромили Візантію, то Плащаниця «зникла так, що ніхто не знав, що з нею сталося», — пише той самий літописець.

Тепер стає очевидним, що св. Плащаниця була привезена хрестоносцями в Європу. Довгий час вона зберігалась у Франції як приватна власність. З XV ст. св. Плащаниця стала власністю герцогів Савойських, а в кінці XVII ст. вона була перевезена ними в Італію, в місто Турин, де вона перебуває і донині у каплиці, в скляному ящику.

Плащаниця являє собою тонке лляне полотно завдовжки 4 метри 36 сантиметрів і шириною 1 метр 10 сантиметрів. На її пожовклій від часу поверхні є коричневі і червонувато-багряні плями, які своїм розташуванням утворюють форму людського тіла спереду і ззаду.

У XVIII ст., коли люди ще не знали фотографії, історики Боле і Флері засумнівались у справжності св. Плащаниці Спасителя. На основі їхніх свідчень Римський Папа наважився оголосити Плащаницю репродукцією оригіналу. Це був останній результат дослідження примітившім шляхом.

У 1898 p., 1 травня, з дозволу італійського короля Гумберта, під час виставки релігійного мистецтва в м. Турині, св. Плащаниця була сфотографована спеціалістом М. Піа. Фотографія виявила абсолютно незвичайні властивості Плащаниці. Темні плями на Плащаниці виявились світлими на фотографічній пластині, тобто Плащаниця виявилася негативом, а фотографічна пластина — позитивом прекрасного обличчя, незважаючи на ушкодження. Зображення його винятково реальне, подібної досконалості не знає мистецтво середніх віків.

Після фотографування св. Плащаниці нею зацікавився учений світ; в подальшому вона стала предметом ретельного наукового дослідження Сорбонни і запрошуваних нею видатних спеціалістів.

З властивим дев’ятнадцятому століттю європейським скептицизмом до предметів «нереальних», Плащаницю досліджували видатні фізики, хіміки, археологи, анатоми, скульптори, живописці, історики, спеціалісти-фотографи, рисувальники і юристи. Після напруженої дослідницької роботи впродовж кількох років лауреатом французької Академії наук Артуром Лоттом у 1900 році була видана брошура про Плащаницю. Знаменитий фізик Шевальє за своє дослідження Плащаниці нагороджений золотою медаллю. В промові своїй 15 листопада 1901 року глава французької Академії наук визнав Плащаницю оригіналом, тобто справжнім полотном, яке прикривало святе тіло Господа нашого Ісуса Христа.

Але вже у квітні 1902 року учений Делаж знову поставив перед Академією питання про Плащаницю, в площині чисто науковій. Академією було дано йому відповідь, яка знову підтверджувала думку Академії, тобто справжність Плащаниці Христа.

Після цього, в тому ж 1902 році, в Парижі вийшла книга доктора природничих наук Поля Віньона під назвою «Плащаниця Христа».

Останній раз св. Плащаницю фотографував 1931 року спеціаліст-фо-тограф Г. Енрі. Потім знімок було сильно збільшено і досліджено. Метою дослідження було встановлення в остаточному вигляді, чи є на полотні Плащаниці сліди фарб або інших штучних барвників, які могли б підтвердити штучність негативу Плащаниці, бо це питання неодноразово порушувалось і тепер противниками визнання «туринського полотна» оригіналом святої Плащаниці.

На підтвердження висновків попередніх досліджень і цього разу була встановлена відсутність будь-яких фарб на полотні і в його тканині. Мертва техніка фотографії і тепер відіграла вирішальну роль.

Ось дані дослідницьких робіт ученого світу.

Вчений дослідник єгипетських гробниць п. Гайє і директор музею матерій М. Терме — обидва визнали полотно, за його тонкістю і виробкою, належним до епохи Христа Спасителя, з типу полотен, які використовувались у той час євреями для поховання померлих.

Ретельне і детальне дослідження Плащаниці запротокольовано таким чином:

«Волосся у безпорядку, невелика борода і вуса. Праве око заплющене, ліве ледь розплющене. Над лівою бровою краплина крові. Ніс орієнтальної (східної) раси. Очі близько одне до одного. Носова кістка перебита від удару з лівого боку. Ліва щока сильно опухла — вона торкалась плащаниці, і її відбиток виявився значно кращим, ніж правої. З лівого боку тіло над вилицею розбито, і цей бік набряклий. Обриси рота винятково красиві й шляхетні. Нижня губа цілком реально відбилася. Рот дивовижно виразний: дуже гіркий і піднесений. Рот надає всьому обличчю виразу глибокого суму, але суму без гніву. Підборіддя яскраво окреслене, особливо зліва. Праворуч на ньому пляма від крові або глибокої рани. Зображення обличчя асиметричне. Ця людина дуже багато страждала, і риси обличчя, після смерті, не однаково скоротились. Окрім сказаного — багато слідів від ударів та ушкоджень.

Плечі трохи підняті. Груди мають таку форму, як у померлих від задухи (недавно медицина встановила, що люди, розіп’яті на хресті, вмирають від задухи). Руки згори мало видно, а від ліктів — добре. Ліва рука дуже натурально лежить на правій. На руці нижче зап’ястка — велика пляма від рани. Добре видно чотири пальці цієї руки. Стегна видно виразно, й окреслення м’язів чисте і сильне. Так само видно і ноги. Рани на ногах у тих самих місцях, що й на руках, і того ж типу. Чітко відбилися ззаду голова і спина. Стегна теж добре відбилися, особливо область тазу. Ноги видно майже до колін, затим — перерва; видно литки і знову перерва над ахіллесовим сухожиллям. Стопи опущені і яскраво окреслені п’яти. Все тіло відбилось у пропорціях абсолютно правильних, у ньому виражено благородство, воно ідеально красиве».

Дослідники поставили питання: чи Плащаниця є природним відбитком тіла, чи вона — витвір геніального фальсифікатора.

Установлено таке: фальсифікатор міг:

1. намалювати тіло чи.
2. відбити з моделі або з малюнка.

Намалювати не міг, оскільки:

1. всі пропорції ідуть урозріз з правилами середньовічного мистецтва: такої досконалості воно зовсім не знало;
2. тіло на відбитку надто реальне, — за своїм відбитком Плащаниця є унікумом;
3. Плащаниця є негативом; це пояснюється дуже детально спеціалістами-фотографами, які ретельно її досліджували, причому Плащаниця — негатив ідеально правильний за тонами залежно від відстані тощо, і це перевірено численними дослідженнями. Негатива ж намалювати не можна було, особливо до того, коли ще не знали нічого про фотографію і не припускали існування негативів. Тоді учений Шопен припустив, що зображення було зроблено позитивно, але з часом, під впливом хімічних трансформацій, перетворилося на негатив. Але досвід з фотографуванням «Калмарійської групи» фресок у соборі Асизькому, написаних місцями такими фарбами, які з часом темнішають, а також ряд інших наукових даних встановили, що намалювати фарбами на такому дуже тонкому полотні, як Плащаниця, немислимо фізично;
4. як спина, так і передня частина тіла не могли бути намальованими, бо вони настільки симетричні і так точно збігаються, що не залишають сумнівів: це відбиток одного предмета, отриманий одночасно.

Тоді виникло припущення, що геніальний фальсифікатор відбив Плащаницю. Відбиток може бути з малюнка або з предмета. Предметом могла бути або модель, або тіло людини. Цим питанням зайнявся д-р Рішер, скульптор, медаліст, відомий роботами з артистичної анатомії. Відтиск з малюнка вже відкинуто, бо такого малюнка ніхто не міг зробити. Залишається модель або тіло. Д-р Рішер зробив багато різних дослідів над моделлю і над тілом. Після найретельніших зусиль було зроблено відбиток тіла людини, але вийшов він не таким досконалим, як на Плащаниці, хоча і подібний до нього. Звідси логічний висновок: фальсифікатор давніх і середніх віків не міг би зробити відбитка кращого, ніж Сорбонна XIX ст. з її пристроями і науковими можливостями.

Зображення на Плащаниці є результат хімічних реакцій від випарів тіла й ароматів, якими була насичена Плащаниця. Ці випари діяли на полотно згідно з законами відстані. Це поза сумнівами. Знаменитий фізик Кольсон проробив ряд досліджень (детально описано в книзі Поля Віньона), довівши, що завдяки присутності в полотні Плащаниці ароматів: алое і мира, якими у часи Христа помазували і тіло, і пелени перед похованням, а також з уваги на те, що тіло під Плащаницею не було не тільки помазано, але, як доводять рясні сліди крові, навіть не було обмито (Йосиф Аримафейський не мав на те часу з уваги на наближення Пасхи) і давало сильні випари, — саме хімічний склад цих випарів, діючи на хімічний же склад алое, оксидує полотно, подібно до хімічного негатива, що і є на Плащаниці.

Залишилось одне питання: чиє тіло лежало на даній Плащаниці і нею було покрито.

Вчені, вирішуючи це питання, ретельно застосовували закони, на основі яких установлюються історичні особистості (ідентифікація). Рани, хімічні проекції яких залишились на Плащаниці, носять такий специфічний характер, що вказують у даному випадку тільки на тіло Христа.

«Рани разюче реальні в усіх своїх деталях: на скронях і на лобі коричневі плями — згустки закипілої крові. Вони створюють форму вінця (терновий вінець Спасителя). Крапля над лівою бровою трохи видовжена: кров текла з рани, потім запеклася на шкірі. Така крапля завжди набуває форми мисочки: червоні тільця закріплюються з боків, а всередині краплі залишається «серум», рідина, яка сильніше випаровується, і внаслідок цього процесу поверхня краплі вгинається. Це місце і відбилося на Плащаниці з ідеальною точністю як більш світле. Тут слід зауважити, що ніколи ніде жоден художник не додумався саме так природно зобразити краплю крові. Крапля на Плащаниці була сухою задовго до смерті, годин за дванадцять, судячи з кольору і форми її відбитка (бичування було за добу до смерті).

На грудях (на Плащаниці — зліва, отже, на тілі — справа) пляма від рани між ребрами, діаметром 4,5 см. До неї знизу прилягає інша пляма, яка має вигляд крові, що потекла. Потекла вона, коли людина, яка зазнала рани, була у стоячому положенні (вертикальному). Струмінь крові, дуже сильний, має ідеально натуральне окреслення і дав ясний відбиток на Плащаниці.

На лівій руці рана і великий згусток крові (правої руки не видно, на ній лежала ліва). Обидва зап’ястки темні, тобто рясно зрошені кров’ю від наскрізних ран. Кров стікала по руках в напрямку до ліктів. Цвях було вбито не посередині долоні, як прийнято зображати, а вище, в центр зап’ястка, між кістками.

Рани на ногах видно обидві. Окреслення їх дуже чіткі, бо кров там запеклася задовго до доторку полотна. В одному місці краї кров’яної плями зубчасті, тобто рідина розійшлася нитками полотна рясніше; на цьому місці пляма світліша. Це пляма від сукровиці («серум»), яка витекла з рани при знятті тіла: обсохла рана була потривожена звільненням від цвяха.

Вздовж усієї спини і тазу розташовані специфічні рани від бичування. Вони одна біля одної, завдовжки кожна у 3 см. В центрі удару рани чорніші, бо там були рани глибші і крові більше. По краях плями світліші, — там була сукровиця, яка текла довго, бо рани подразнювались одягом і повільно сохли. Цими ранами усіяна вся спина, поперек і нижче. Усього їх 18. Вони завдані особливим бичем, який використовувався римлянами: «флягрум», який був зроблений з кількох кінців мотузок з великими і важкими металевими ґудзиками на кінцях.

На правому плечі — широка смуга: слід від важкого хреста, який Спаситель ніс на Голгофу.

Обличчя скалічене: перебита носова кістка, опухла ліва щока і розсічена вилиця. І в той же час на обличчі царствені ясність і спокій, — лице неповторне у світі. Важко собі уявити, бо це було б надто неправдоподібно, щоб це не було тіло Ісуса Христа. Хто ж інший в історії, за всіх описаних обставин та ознак, міг мати такі самі рани, так само померти розіп’ятим на хресті, в ту саму епоху, серед того самого народу, щоб його не встигли обмити й помазати, щоб Плащаниця усе ж була приготована, щоб хтось інший мав таке дивовижно-прекрасне, єдине у світі обличчя, хто так само, як Христос, залишався б не більше 2-3 днів на Плащаниці, бо в протилежному випадку не було б узагалі зображення на полотні, бо тління (вже не випари) знищило б ясні плями і окреслення на ньому».

З наведеного вище матеріалу досліджень скептиків-учених витікає, наскільки точні дані про Ісуса Христа в Євангелії.

Після досліджень Сорбонни Римський Папа визнав справжність Плащаниці Христової. Залишається нам тільки жалкувати безмірно, що ця найбільша святиня до цих пір є приватною власністю, а не надбанням усього християнського світу.

Знаменно, що ця велика святиня досліджується у наш час — час масового зневір’я, хитання умів, заперечення усього святого і духовного. Дивовижно також, що справжність її взялися захищати і доводити люди мало схильні до вшанування, а тим більше до захисту святинь християнства; що ці люди не тільки не православно віруючі, але навіть не віруючі. В цій обставині урок нашому часу: «Бо, хоч Він був і розп’ятий у немочі, але живий силою Божою… Щоб віра ваша утверджувалася не на мудрості людській, а на силі Божій!» (2 Кор. 13, 4; 1 Кор. 2, 5).
Плащаниця Христова — це не тільки найбільша із святинь усього просвіченого християнством світу, але й особливої сили і значення документ. Тепер він перед нами для того, щоб ми дійсно відчули усю міру страждань за нас Самого Сина Божого і зрозуміли весь жах свого падіння у вірі й вірності і дійсно наблизилися до духовного відродження.

У цьому знаменні Господь ніби знову являє всім нам сказане невіруючому апостолу Фомі: «Прийди, і подивись, і доторкнись; і не будь невіруючим, але віруючим» (Див.: Ін 20, 27).
(Короткі відомості про Плащаницю Христову взяті з великої і змістовної статті В. Гриненка «Св. Плащаниця Христова», а також зроблені невеликі додатки з інших джерел).

ПРО БЛАГОДАТНИЙ ВОГОНЬ НА ГРОБІ ГОСПОДНЬОМУ

У наш час духовного здичавіння життя людей обмежується лише земними інтересами. До всього земного, тимчасового докладається багато праці, виявляється великий інтерес і допитливість до всіляких «новин», але зовсім не видно інтересу у сучасних людей до духовного життя, до прояву Божої благодаті (милості) на грішній землі.

Так ось, дуже мало кому відомо, а краще сказати, майже нікому невідомо про чудесне з’явлення благодатного вогню, який виникає уже довгі століття з року у рік у Велику суботу на Гробі Господньому в Єрусалимі, тобто на місці поховання і славного Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа.

У нагадування про це незвичайне, чудесне з’явлення наводимо істинне свідчення — витяг з листа російської паломниці, очевидиці появи благодатного вогню два роки підряд — Марії Павлівни Хрещатицької.

Цей лист написаний о. Миколаю (Самоукову), ієромонаху Св. Троїцького монастиря в Джорданвілі, у відповідь на поставлені ним запитання.

Лісненський монастир, 30 квітня 1958 року, Фурке. «Високоповажний і дорогий у Господі отче Миколаю, Христос Воскрес.

…Якщо Господь сподобить, поїду в Новодєєво, і тоді не забарюся поїхати у Джорданвіль й особисто розповісти Вам усе, що Вас цікавить, поки ж постараюсь відповісти на всі поставлені Вами запитання.

Супутниця моя була черниця Марія Торська.

Шлях від Елеону до Гробу Господнього проїхали на автобусі. Погода була гарною. Народу не злічити — тисячі. Настрій урочистий. Нації: греки, росіяни, вірмени, араби, англійці, американці, французи, турки і навіть євреї, які нелегально потрапляють на арабську сторону. Переважають, я гадаю, греки й араби.

У храмі народ поводиться, з нашої точки зору, жахливо, бо кричать, скачуть і взагалі дуже шумлять. Але з їхньої точки зору, якщо вони так не будуть поводитися (це вони так моляться), то не зійде благодатний вогонь.

Я вже сказала, що народу не злічити ні у храмі, ні навколо храму. Коли з’являється Патріарх, весь народ абсолютно затихає і до появи Благодатного Вогню — цілковита тиша.

Спочатку йде хресний хід й обходить храм з великою кількістю хоругов тричі і зупиняється (Патріарх — у повному облаченні перед (каплицею) Кувуклією. Тут з нього, Патріарха, знімають усі ризи і митру; залишається в підряснику, і турки-каваси з голови до ніг усього його обмацують, — чи нема, бува, при ньому чогось займистого. Це відбувається близько 1-ї години дня.

Я думаю, що Патріарх чекає вогню не більше 5-7 хвилин.

Торік я і ще одна паломниця, яка приїхала з Америки, ми добре бачили (ми знаходились у дуже зручному місці), як тоненьким зигзагом, мов блискавка, блиснуло світло згори униз, і вмить з’явився вогонь на Гробі Господньому, де розкладена вата, яка і займається від цього вогню.

Патріарх запалює пучки свічок (по 33у руці) і передає одразу ж далі в особливі віконечка-отвори, пророблені у стінах, і вмить, від одного до іншого, вогонь поширюється по всій величезній церкві — внизу і нагорі. І вже в цей момент вся церква дрижить від захоплених вигуків і тріумфування народу.

Цей вогонь, упродовж 10-15 хвилин, зовсім не обпалює. Я особисто водила ним (усім жмутом запалених свічок) по хворих місцях свого тіла і не відчувала його зовсім. А Елеонський монах, отець Сава вмивався (як він висловився), водив по всьому своєму обличчю, оброслому бородою і вусами, — і жодна волосина не загорілася, не спалахнула.

При такій масі народу і при такім морі вогню, якби був звичайний вогонь, неминуче виникла 6 пожежа, а тут з року в рік відбувається одне і те саме, і ніколи не буває ані найменшого натяку на пожежу.

Жінки не тільки входять у вівтар, а їх ще й проводять Царськими вратами, але в цей час настільки велика благодать, що вона все очищає і покриває.

Після отримання благодатного вогню Патріарха, знеможеного, беруть і несуть, бо він не в силах іти: очевидно, від великого напруження у нього з’являються краплини йоту, і він геть знесилюється, до того ж кажуть, що народ, у екстазі, може порвати на ньому одяг. Як я сказала вище, торік у мене була дуже зручна позиція, нагорі, навпроти самої (каплиці) Кувуклії, і я могла бачити дуже добре те, що було недоступно іншим, а в цьому році мене, з черницею Торською, ввели у вівтар, і тут я тільки дуже добре бачила, як пронесли Патріарха прямо у ризницю, це було зовсім поруч зі мною.

Що цей вогонь незвичайний — у цьому нема ніяких сумнівів.

Напевно, Ви чули про це чудо, це було у восьмисотих роках, коли інославні не хотіли допустити православних у храм і в Кувуклію — Патріарха, з метою самим заволодіти благодатним вогнем, і закрили храм і поставили варту, щоб православні не могли ввійти у храм; і Патріарх з народом стояв надворі, молився і плакав.

І в ту мить, коли інославні чекали вогню на Гробі Господньому, знадвору, де стояли православні, розсікся із сильним пострілом кам’яний стовп-колона, і звідти вийшов благодатний вогонь, який миттєво всі підхопили.

А один турок, з великих правителів, закричав: «Могутній Бог християнський, і я християнин», — і тут же турки убили його.

З тих пір ніхто з інославних не наважувався більше зазіхати на благодатний погонь.

Так ця колона і стоїть розсічена і закопчена від вогню в науку усім, і всі, що проходять, до неї прикладаються.

Може, поспіхом написала Вам не зовсім зрозуміло, але коли приїду, то все розповім Вам особисто, а поки на цьому закінчу.

Прошу Ваших святих молитов за мене, грішну.

З любов’ю у Христі М. Хрещатицька».

БЛАГОДАТНИЙ ВОГОНЬ ВЕЛИКОЇ СУБОТИ

Схимник о. Никодим зі св. гори Афон, який відвідав Єрусалим у 1958 році, чудово описує у своєму листі ту незвичайну урочистість, яку він споглядав під час отримання благодатного вогню.

«У Велику суботу, приблизно о 12-й годині дня, я, грішний схимник Никодим, мав щастя йти з вівтаря храму Воскресіння Христового за Патріархом у хресному шесті при обходженні тричі святої каплиці Кувуклії, і побачити те, що рідко кому вдається бачити біля Живоносного Гробу.

Після третього обходження Патріарх (православний грецький Єрусалимський) зупинився перед зачиненими і запечатаними дверима у Гріб Господній (я тут стояв праворуч біля підсвічника перед Кувуклією, неподалік, за два кроки від Патріарха).

Патріарха тут роздягли до підризника: зняли з нього митру, сакос і омофор.

Поліція і власті оглянули Патріарха, потім зірвали стрічки з дверей каплиці (Кувуклії), впустили Патріарха всередину каплиці. Разом з православним грецьким Патріархом впустили й вірменського Патріарха (вірменський Патріарх не брав участі в хресному шесті, а стояв зі своїм народом ліворуч Кувуклії).

І ще кількох впустили усередину каплиці: це ті священнослужителі, які за знаком Патріарха погасять Благодатний Вогонь на ложі Живоносного Гробу і заберуть усе з Гробу, що було приготовано для прийняття Благодатного Вогню.

Коли араби з поліції, призначені для винесення обох Патріархів з Благодатним Вогнем, увійшли всередину каплиці, за ними зачинили двері.

Як усім відомо, у каплиці два відділення: Притвор Ангела і сам Живоносний Гріб Господній — печера.

Всередину печери Гробу входить один лише православний грецький Патріарх, інші ж, з поліцією і вірменським Патріархом, залишаються у притворі ангела і чекають мовчки.

Двері каплиці зачинили, всі замовкли, і запанувала в усьому храмі Воскресіння Христового могильна тиша: всі богомольці мовчки чекають від Господа Благодатного Вогню.

Слід сказати і про приготування Гробу Господнього в Кувуклії: у Велику п’ятницю увечері вогні у всьому храмі й у каплиці гасяться під контролем поліції.

На середину ложа Живоносного Гробу ставиться лампада в підставці, наповнена оливою і з світильнею в поплавку, заправленою, але без вогню.

По краях ложа навколо прокладається стрічка і по всьому ложу розкладаються шматочки вати. Так приготована, після огляду поліції, Кувуклія замикається і запечатується. Запечатаний Гріб Господній покоїться до Великої суботи, коли Патріарх впускається в печеру ложа Спасителя для отримання Благодатного Вогню.

Ось Велика субота, Патріарха впустили у печеру Живоносного Гробу, і двері за ним зачинені. Тиша цілковита. В самій печері темно, і Патріарх один там у тиші молиться Спасителю… іноді хвилин десять, а іноді й довше. В моєму випадку довелося чекати хвилин 15… І раптом у темряві на ложі Живоносного Гробу розсипаються мов перлинки блакитно-яскраві, множачись, перетворюючись на синій вогонь, від якого займаються приготована вата, стрічка і лампада: все перетворюється на полум’я Благодатного Вогню.

Патріарх одразу ж запалює свої два пучки свічок і, вийшовши в притвор ангела, дає вірменському Патріархові запалити свої свічки, після чого обидва Патріархи подають в овальні віконечка Благодатний Вогонь богомольцям.

При появі Небесного Вогню, мов вибух грому, лунають вигуки радості і захвату по всьому великому простору храму Воскресіння Христового.

Потім гасять на ложі Гробу Господнього вогонь (він там не обпікає), забирають запалену лампаду і вату зі стрічкою.

Два араби-поліцейські на плечах виносять з Кувуклії блаженнійшого Патріарха, підтримуваного священнослужителями, і швидко несуть його у вівтар храму Воскресіння Христового.

А попереду Патріарха іде один священнослужитель з запаленою лампадою. Все це так швидко, що тільки дехто біля Кувуклії (каплиці) зміг запалити свої свічки. Я теж не встиг, але постарався приєднатися до натовпу народу і вслід за Патріархом пройшов у вівтар, де й запалив свій пучок свічок від Благодатного Вогню з рук самого Патріарха.

Схимник Никодим, зі святої гори Афон».

Витяг з листа грецького архимандрита о. Кіріакоса, охоронця Гробу Господнього у святому Єрусалимі, про з’явлення Благодатного Вогню:

«…а що стосується Благодатного Вогню, то ні я, ні хто інший не має права бути у цей час з блаженнійшим Патріархом усередині печери Гробу Господнього, крім єпископа вірменського, і той допускається лише у притвор ангела.

Тільки один Патріарх Єрусалимський входить у внутрішню печеру, в якій знаходиться Живоносний Гріб Господній. Кілька століть тому вірменам вдалося одного разу оспорити право отримати Священний Вогонь у печері Гробу. Тоді православним зовсім не було доступу в храм Воскресіння Христового, і вони були змушені стояти у дворі. Минув якийсь час, — Патріарх і народ молились у дворі храму, — і Вогонь зійшов з колони, яка біля вхідних дверей. Вірмени ж нічого не дочекалися.

З тих нір нас уже більше не відтісняли від Живоносного Гробу. Ця колона і до цих нір стоїть надтріснута і почорніла.

(Архимандрит о. Кіріакос (підпис), охоронець Живоносного Гробу Господнього, Святий Єрусалим, 10.02.1960″.

ПРО П’ЯТИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

5. I воскрес на третій день, як було написано.

У п’ятому члені Символу віри говориться про Воскресіння Ісуса Христа на третій день після Його смерті.

У писаннях пророків Старого Завіту було ясно передбачено страждання, смерть, погребіння Спасителя і Воскресіння Його, тому й сказано: «Як було написано». Слова «як було написано» стосуються не тільки п’ятого, а й четвертого Символу віри.

Ісус Христос помер у Велику п’ятницю близько третьої години дня, а воскрес після опівночі з суботи на перший день тижня. Але в ті часи і частина дня приймалася за цілий день, чому й говориться, що Він був у гробі три дні.

Стан Ісуса Христа після смерті до Воскресіння св. православна Церква зображає такими словами: «У гробі плоттю (або тілом), у пеклі — з душею, як Бог, у раю — з розбійником, і на престолі Ти був, Христе, з Отцем і Духом, усе наповняючи, Неописанний» (Незобразимий).

Ми знаємо, що у Старому і в Новому Завіті з мертвих воскрешалися деякі люди, але цих мертвих воскрешав хтось інший, і воскреслі вставали у попередньому земному і смертному тілі, і тому мусили знову померти. Ісус же Христос постав з мертвих, Сам, силою Свого Божества, воскрес у преображеному Своєму тілі: небесному і безсмертному. Він вийшов з гробу, не торкаючись синедріонової печатки, не відвалюючи каменя і невидимим для сторожі.

Господь відкрив людям про Своє Воскресіння спочатку через ангела, який відвалив камінь від дверей гробниці, свідками тому чули вартові, які охороняли гріб і розбіглися від страху. Потім ангели сповістили про Воскресіння Ісуса Христа жонам-мироносицям. І, нарешті, Сам Ісус Христос упродовж сорока днів неодноразово являвся ученикам Своїм, з багатьма справжніми доказами свого Воскресіння (давав ученикам доторкатися до ран Своїх від цвяхів і списа, їв перед ними тощо), і розмовляв з ними про таємниці Царства Божого.

У день Воскресіння Христового ми співаємо: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що у гробах, життя дарував».

Своєю смертю Господь переміг смерть, а всім, хто знаходився у гробах, тобто мертвим, — життя дарував. Тепер Господь навіки перебуває в цьому новому воскреслому тілі. Також у новому воскреслому тілі перебуває і Божа Мати, Яку воскресив Господь після її успіння. Люди ж усі отримають таке нове воскресле тіло вже при другому пришесті Спасителя, коли буде загальне Воскресіння (про яке говориться в 11-у члені Символу віри).

Сповнилося, таким чином, пророцтво, сказане через пророка Осію: «Від влади пекла Я визволю їх, від смерті спасу їх. Смерте! Де твоє жало? Пекло! Де твоя перемога?» (Ос. 13, 14).

БЕСІДА ПРО ВОСКРЕСІННЯ ХРИСТОВЕ

Воскресіння Христове є найбільша світова подія, тому християни і замінили ним святкування старозавітної суботи. Свято Воскресіння Христового є «свято з усіх свят, торжество з торжеств, єдиний суботи Цар і Господь». Воскресіння — торжество, сенс і основа нашої християнської віри. «Якщо і Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна і віра ваша» (1 Кор. 15, 14), — говорить апостол Христів.

Якби не було Воскресіння Христового, то не тільки не було 6 і християнства, але й сама віра у Бога, в силу добра і зла була 6 підірвана, був би втрачений сенс життя. Якби умертвлений Христос не воскрес, то не тільки не було б нікому спасіння через Нього, — бо смерть і безсилля кому ж можуть надати допомогу? — але не було б в історії гіршого торжества і більш злої насмішки зла над добром і диявола над усім світом світлого й ідеального, як у дні Голгофи і взагалі усього земного життя Господа Ісуса Христа. І не було б сильнішого і невідворотнішого мотиву до безпросвітного відчаю, бо якщо і цей Праведник виявився безсилим, якщо така Найвеличніша Особистість зникла в безодні небуття, то нам, кожному, чого сподіватися, до чого готуватись? І чи не було б тоді й справді життя людське лише «безглуздим і дурним жартом» (Лєрмонтов), або, за влучним висловом великого письменника-християнина Достоєвського — «дияволовим водевілем», грою.

Та воскрес Христос — і залишився зганьбленим і безсилим отець неправди, споконвічний людиновбивця — диявол (Див.: Ін 8, 44). Життя перемогло, смерть і зло зведені до пустоти й нікчемності. Христос Воскрес — і в повній яскравості засяяла Його Божественно-Царствена Велич…

«Дивно, як можуть серйозно люди вірити в такі дурниці. І це у нинішньому віці, віці науки і дослідів. Розум не допускає віри у воскресіння Ісуса Христа», — говорять безбожники.

Історичний факт Воскресіння Христового, як і все Його вчення, піддавалися критиці багатьма вченими людьми (раціоналістами). Деякі цьому присвятили усе своє життя, намагаючись довести, що євангельська оповідь про Воскресіння є обман, помилка або омана. Першою ж за злобою і за часом є та байка, яку поширювали підкуплені юдейськими первосвящениками вартові після того, як вони, перелякані, розповіли про землетрус, що стався біля гробу, про камінь, який відвалився, і про появу, наче блискавки, ангела. Байка ця полягала в тому, що «ученики Його, прийшовши вночі, украли Його, коли ми спали» (Мф 28, 13).

Безглуздість цієї вигадки впадає в око кожному, хто не втратив здорового глузду. Зовсім неприпустимо, щоб сторожа, яка складалася л кількох осіб, могла заснути. Де ж військова дисципліна? Це ж бо «сторожа римська», а римська армія за своєю залізною дисципліною і хоробрістю була однією з найкращих армій світу. Якщо воїни спали, то не могли бачити, а якщо бачили, отже, не спали. В такому випадку вони не дали б можливості вчинити «викрадення» апостолам, навпаки, затримали б крадіїв і разом з доказом — мертвим тілом — передали б начальству. Але якби викрадення і вдалося, хіба убивці Христа залишили б на свободі «викрадачів» проповідувати Воскресіння Його? Силою своєї влади вони примусили б апостолів видати їм викрадене тіло, щоб викрити їх у неправді та обмані і тим у корені припинити їхню проповідь про Христа. Дійсно, якби ученики украли тіло Спасителя, то треба було б одразу притягти їх до суду, викрити їх свідченнями воїнів і тим перешкодити їхній проповіді. Але вбивці Христа цього не роблять, бо не впевнені, що воїни підтримають на суді їхній наклеп.

Не може бути, щоб вороги Христові не перевірили слів воїнів. Вони, звичайно, потай переконалися у справедливості слів воїнів — перших свідків чуда воскресіння. Безумовно, вони особисто, хоча і не повним . складом синедріону, ходили до гробу Христа і бачили його порожнім. Ретельно оглянувши, вони не могли не визнати, що Христос справді воскрес. Чому ж тоді вони ганебно мовчали про те? Чому привселюдно не визнали свого тяжкого гріха і не убезпечили народ свій від неминучих бід.

Та тому, що цим розбещеним людям земні блага були ближчими, ніж блага небесні. Вони не сподівалися покаянням отримати прощення, але, разом з тим, чудово розуміли, що покаяння їхнє в убивстві Месії потягло б за собою негайне побиття їх камінням тим самим народом, який був ними ж втягнутий у співучасть у цьому злодіянні. Від страху за своє життя вони мовчали. Так, вони виявилися безсилими перед істиною. Вони були змушені обмежитися лише наказом апостолам взагалі не говорити, і не навчати про ім’я Ісуса (Див.: Діян. 4, 18). Забороняючи проповідувати про Ісуса Христа, вони ніколи не запитували і не вказували, де знаходиться тіло Ісусове. «Ми не можемо не говорити про те, що бачили й чули» (Діян. 4, 20), — казали апостоли і продовжували перемагати світ своєю проповіддю про Воскресіння Христове.

Крім того, чи могли апостоли, люди мирні і боязкі, які навіть вдома сиділи, зачинившись, з остраху перед юдеями (Див.: Ін 20, 19), і беззбройні, наважитися на таку сміливу і відважну, а до того ж і безцільну справу, як викрадення тіла з-під носа сторожі? Де ж їм було боротися з такою грізною римською вартою? Та й подробиці не схожі на викрадення.

Думка про викрадення передусім виникла у самих апостолів, коли вони, покликані Марією Магдалиною, поділяли її тривогу і думали про викрадення тіла ворогами для нового глуму над Ним. Але, увійшовши в печеру, апостоли побачили, що гріб, хоча й порожній, але не як після викрадення. Бо якби викрадачі взяли тіло Ісуса Христа, то неодмінно із пеленами, або порвали б і порозкидали б усе, що покривало Його. Але пелени лежали згорнутими, і довга вузька хустина, яка обвивала голову, лежала не з пеленами, а по-особливому складена в іншому місці (Див.: Ін 20, 7).

Ось тому ця безглузда вигадка юдеїв була цілком відкинута. Натомість раціоналісти висунули гіпотезу про летаргічний сон і про ексудативний плеврит (для пояснення води, яка витекла з боку): Ісус Христос перебував у стані сильної непритомності, а може, й у летаргії, тому легко було прийняти його за померлого, зняти з хреста і поховати; оскільки наближалося свято Пасхи, з похороном довелось поспішити, і через брак часу і поспішність ні друзі, ні вороги не могли дослідити, чи в дійсності Він помер. Дія ароматів, вплив холодного печерного повітря привели Його до тями, Він підвівся, і хоча й ще слабкий, намагався вийти з печери. Його крик і стук налякали сторожу, вона розбіглась. Скориставшись втечею сторожі, садівник або хтось з учеників відвалив камінь і дав Йому можливість вийти з гробу. Поява Його в білому савані була витлумачена як явлення ангела — вісника воскресіння. 40 днів Ісус Христос провів у спілкуванні з учениками, а потім помер, найвірогідніше, від плевриту.

Ця історія повністю неправдоподібна і не витримує ніякої критики. Євангелія кажуть, що із пробитого списом ребра витекла кров і вода. З медичної точки зору явище це вказує на безперечну смерть. Але навіть якби Ісус Христос залишився живим, то від того, що повітря не могло проходити крізь щільно зав’язану, просочену ароматами плащаницю, Він помер би. Ослаблений і змучений, навряд чи Він був у змозі ворухнути камінь і спромогтися на крик і стук, щоб налякати сторожу.

Євангелія доволі детально говорять про бесіди Ісуса Христа, про радість, якою Він наповнив серця Своїх учеників ще більше, ніж за життя, про подорожування з учениками далекою дорогою тощо. Чи ж схоже це на якогось хворого летаргіка, який прийшов до тями після непритомності? Адже це був жалюгідний і виснажений хворий, за відгуками фахівців, що не міг зробити ні двох кроків пробитими ногами, ні взяти щось такими руками. Навіть такий противник Христа, як Штраус, справедливо зауважив, що розчарувати в собі такий напівмрець міг, але надихнути таку могутню віру, яка облетіла весь світ і підкорила Йому найсильніші царства, пробудити ентузіазм до поголовного мучеництва всіх тих, хто бачив Його, — неймовірно і неможливо психологічно. Переконаність у Воскресінні Ісуса Христа апостоли зберігали усе життя. Якби Воскресіння це було несправжнє, то рано або пізно настала б дійсна смерть Ісуса Христа, яка припинила б усяку діяльність апостолів. Навпаки, вони виступили на проповідь з такими впевненістю і силою, яких не було у них за життя Христа.

Найстійкішою і найпоширенішою в наші дні є так звана візіонерна теорія (від візіо — бачення). Христос не воскрес, але ученикам дійсно здалося, що вони бачили Господа, який нібито ожив і розмовляв з ними. Ученики до того були захоплені особистістю Ісуса Христа, до того зріднилися з думкою про прийдешнє Царство Його, що не могли змиритися з фактом смерті Його, і ось напружені хворобливі очікування і вибухнули такою масовою галюцинацією, яку вони, піддавшись самоомані, і виклали у Євангеліях.

Щоправда, і в історії, і в дійсності, яка оточує нас, трапляються галюцинації, як у окремих осіб, так і масові, хоча останні доволі рідко. Але галюцинації зустрічаються у людей, які хочуть щось бачити і чути, які так налаштовані і всіма своїми мозковими центрами готові сприйняти те, чого так напружено очікують. Та звернімося до Євангелій. Для того, щоб обманутися, побачити те, чого немає, потрібно саме чекати воскреслого, вірити, що Воскресіння Його близьке і буде. У кого з апостолів була ця віра? Коли Марія Магдалина та інші жінки ідуть до гробу, то вони говорять між собою: «Хто відвалить нам камінь?» (Мк 16, 3). Коли Марія Магдалина побачила, що гріб порожній, у неї й думки не було про воскресіння. Навіть коли вона бачить Господа, вона не впізнає Його. Чому? Вона впевнена, що мертві не воскресають. Точно так і апостоли: коли їм приносять звістку: «Він живий, Він воскрес», ці слова здалися їм безглуздими, і не повірили їм (Див.: Лк 24, 11). Фома не тільки не вірує, коли бачить, але йому ще й потрібно взяти на дотик, «помацати руками» (Див.: Ін 20, 27). Найтверезіша, найпереконливіша перевірка факту.

Ісус являється мироносицям, Петрові, Луці і Клеопі, десятьом ученикам, одинадцятьом, навіть 500 віруючим, нарешті, ап. Павлу… Як вони всі могли обманутися? Невже серед них не знайшлося жодної людини з тверезим, ясним розумом, здоровими почуттями і міцними нервами? Як твердять фахівці, галюцинації бувають частіше зоровими або слуховими, рідше сполучення тих та інших і зовсім рідкі галюцинації, пов’язані з перевіркою на дотик. Щоб усі ці три почуття разом галціонували й одночасно в десятьох, одинадцятьох чоловік, і навіть 500, і щоб печена риба і мед поглиналися кимось і зникали, як перед Євангеліє(Див.: Лк 24, 42) — таких галюцинацій історія не знала і не знає.

Отже, апостоли бачили дійсно Воскреслого: історичний факт Воскресіння безсумнівний. Раціоналісти не можуть похитнути євангельські розповіді, вони тільки спростовують один одного, а іноді і самі відкрито визнають своє безсилля боротися проти Христа. Німецький учений Де Ветте, який упродовж десятиліть очолював раціоналістів, на смертному одрі зізнався, що «подія Воскресіння, хоча спосіб його здійснення оповитий непроникним мороком, уявляється, однак, таким само без сумнівним, як і смерть Цезаря». Коли напівраціоналіст Неандр прочитав зізнання Де-Ветте, сльози полилися у нього з очей. Після цього Неандр піддав новому ґрунтовному дослідженню історичні докази Воскресіння Христового і також прийняв його.

Обговорюючи достовірність чудес Воскресіння і Вознесіння, фізик Бальфур Стюарт каже: «Чи збереглася незмінною дія сил природи в цих випадках, чи вона була подолана вищою силою? Безсумнівно, перемагалась, як при Воскресінні, так і при Вознесінні. Ми зобов’язані дослідити очевидність цих великих подій, що і виконано найдостовірнішим чином: історія, яка розповідає про ці події, витримала випробування настільки добре, що всяке припущення про нереальність їх приведе нас до найбільшої моральної і духовної плутанини».

Чому Ісус Христос після воскресіння не з’явився між юдеями привселюдно? Св. Іоан Золотоустий пояснює це тим, що поява Воскреслого Господа була б марною для юдеїв і що якби у цей спосіб можна було навернути їх, то, без сумніву, Господь не відмовив би в цьому юдеям. Але наслідки воскрешення Ним Лазаря показують зовсім протилежне: юдеї стали шукати способу вбити не тільки Ісуса Христа, але й Лазаря. Якби Христос після Воскресіння з’явився юдеям, вони в той або інший спосіб наважилися б на нове Боговбивство.

Отже, Христос воскрес з мертвих. Найбільшим доказом факту Воскресіння Христового є той грандіозний переворот, який він учинив в апостолах, а через них і в усьому світі. На ньому тримається культура останніх двох тисяч років. Чи могла її підтримувати мрія кількох фантазерів? Він змінив усю історію. Без Воскресіння Христового ми не мали б ніякого християнства і ніякої християнської культури. Історія світу пішла б у зовсім іншому напрямку. Без живих сил християнської віри стародавній світ занепав би і загинув. Неможливо припустити, щоб гола уява могла принести із собою таке велике і добре.

Таким чином, зникають усі заперечення проти чуда Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа. Навіть стислий розбір цих заперечень показує їх цілковиту безпідставність.

Але зла критика не здається. «Диявол бореться з Богом, а поле битви — серця людей», — каже Достоєвський.

В наш час висунуто нове, вже цілком безпомічне заперечення, але для злої, гріховної волі дуже вигідне: «Бога нема. Христа як історичної особи не було, а значить, не було і воскресіння. Євангеліє — міф (тобто вигадка, яка не спирається ні на які дійсні події), воно є викладом давніх язичницьких міфологій про богів».

Перш за все, «критикам» слід було б знати, що в язичницьких міфологіях «вмирають» і «воскресають» тільки боги (Озіріс, Діоніс), але зовсім не Боголюдина. А про те, що Христос Боголюдина, ми маємо неспростовне свідчення св. Євангелія. Але і крім Євангелія ми маємо свідчення і від язичників — противників християнства. Так, наприклад, Пліній, римський проконсул областей Вифинії і Понту в Малій Азії, у своєму листі до імператора Траяна (близько 112 р.) пише: «збираються вони (християни) і співають гімни Христові, як Богу; клянуться не обманювати, не красти, не чинити перелюбу». Пліній не написав: «Богу своєму, Христові, співають», а саме написав: «Христові, як Богу», бо він знав, що Христос для християн не тільки Бог, але й людина.

Сучасник Плінія, Тацит, один з найточніших істориків, повідомляє (близько 115 р.): «Христос у правління Тиберія прокуратором Понтієм Пилатом був страчений».

Багато свідчень про Ісуса Христа як історичну особистість міститься у єврейській книзі Талмуд. Щоправда, ці свідчення сичать злобою і ненавистю, називаючи Спасителя «відступником», «назореєм» тощо. Чимало говориться у Талмуді і про чудеса «Назорея».

Особливо яскраві свідчення колишнього гонителя християн Савла, згодом первоверховного апостола Павла. Справжність його свідчень абсолютно неможливо заперечувати. Це розуміють найзатятіші вороги християнства. А «сила Павлових свідчень така, — каже один наш письменник і мислитель, — що якби навіть не було інших, ми все таки знали б з більшою точністю, ніж про багатьох інших історичних осіб, не тільки, що Христос був, але і як Він жив, що говорив, робив, за що помер і як воскрес».

Істина Воскресіння Христа Спасителя полягає у тому, що воскресла Боголюдина. Він воскресив прийняту на себе плоть людську і таким чином преобразив людську природу у духовну, божественну, для вічного життя з Богом. В цьому і полягає перемога Спасителя над смертю для всього роду людського.

«Тілесне Воскресіння з мертвих Спасителя є історичний, реальний факт», — каже наш один православний місіонер і вказує такі пункти за порядком.

1. Христос передрікав про Воскресіння Своє (Див.: Мф 16, 21; 20, 19; Мк 9, 9)
2. Воскреслий Сам свідчить про цю подію (Див.: Лк 24, 46).
3. Він з’являється видимим чином:
   • вранці у неділю Марії Магдалині (Див.: Мк 16, 9);
   • потім жінкам, які йшли від гробу (Див.: Мф 28, 9);
   • Петрові поблизу Єрусалима (Див.: Лк 24, 34; 1 Кор. 15, 5);
   • двом ученикам, які йшли в Еммаус (Див.: Лк 24, 13),
   • увечері після Воскресіння апостолам, крім Фоми (Див.: Ін 20, 19);
   • через тиждень увечері всім апостолам (Див.: Ін 20, 26);
   • через декілька днів при морі Тиверіадському семи ученикам (Див.: Ін 21, 1-3);
   • трохи згодом — на горі поблизу Галилеї одинадцяти апостолам (Див.: Мф 28, 11);
   • п’ятистам віруючим (Див.: 1 Кор. 15, 6);
   • брату Своєму «за плоттю» — Якову і всім апостолам (Див.: 1 Кор. 15, 7);
   • під час Вознесіння на горі Елеонській усім апостолам (Див.: Лк 24, 50);
   • апостолу Павлу (Див.: 1 Кор. 9, 1; 15, 8);
   • первомученику архидиякону Стефану (Див.: Діян. 7, 55);
   • до Вознесіння впродовж 40 днів, з роз’ясненнями Царства Божого (Див.: Діян. 1, 3).
4. Їсть і п’є з учениками (Див.: Лк 24, 42).
5. Показує руки і ноги з ранами від прицвяхування до хреста (Див.: Лк 24, 40)
6. Дає настанови (Див.: Мф 28, 18; Мк 16, 15; Лк 24, 17; Ін 20, 21; 21, 15; Діян. 1, 7)
7. Подорожує з апостолами (Див.: Лк 24, 15).
8. Йому поклоняються мироносиці і 11 учеників (Див.: Мф 28, 9, 17).
9. Про Воскресіння Христа говорять ангели (Див.: Мф 28, 6; Мк 16, 6; Лк 24, 6)
10. Цю подію підтверджують римські воїни, які охороняли гріб (Див.: Мф 28, 11)
11. Апостоли називають себе свідками Воскресіння Христа (Див.: і цей дійсний історичний факт вони кладуть в ос Діян. 2, 32; 10, 39), нову всієї своєї проповіді (Див.: Діян. 2, 22; 3, 26; 4, 10; 10, 39). І в той же час особливо показово, що апостоли не викладають самого моменту Воскресіння Христа. Тому, що самі кажуть: «що ми чули, що бачили своїми очима… і до чого торкалися руки наші… звіщаємо вам…» (Див.: 1 Ін 1, 1-3). Самого моменту Воскресіння Христа ніхто не міг бачити. Навіть воїни, які охороняли гріб, не бачили моменту воскресіння, бо воскреслий Христос був невидимим для них. Тим більше апостоли не могли бачити, вони ховались і замикались у домах своїх зі страху перед юдеями. Ось чому в жодному з чотирьох Євангелій немає опису самого моменту Воскресіння, хоча при цьому детально викладені всі події, які передували Воскресінню, і з подробицями викладені всі події — після Воскресіння.

Але ми знаємо, якби Воскресіння Христове було вигадкою, то яким би не був геніальним письменник, він ніяк не міг би пропустити центр і сенс свого твору. Він так або інакше, а обов’язково торкнувся б у своєму викладі самого моменту Воскресіння, бо цього вимагає сутність нашої людської природи.

Та апостоли цього не зробили. І це є найвищим доказом істинності їхніх свідчень. Бо вони не письменники-вигадники, а нехитрі, прості, під дією Святого Духа, дійсні свідки істинної події Воскресіння Христового і всієї Євангельської історії.

Самі апостоли кажуть: «Якщо і Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна і віра ваша… Але Христос воскрес із мертвих, первісток серед померлих (тобто Він є початок нашого майбутнього воскресіння) (1 Кор. 15, 14, 20).

Тільки тоді апостоли і перші християни пішли на смерть, коли переконались у дійсному Воскресінні Спасителя — в Його перемозі над пеклом і смертю.

Тільки у цьому випадку вони могли іти на страшні, нелюдські муки, співаючи хвалу Господу.

Отже, чудо Воскресіння справді звершилося. Христос воістину воскрес.

(Склад, гол. чин. за стат. прот. Герасима Шореця «Христос воскресе», його брош. «Жил ли Христос?», кн. Д. М. Мережковського «Иисус Неизвестный» та ст. прот. І. Чернавіна «Воскрес ли Христос?» та з ін. дж.).

ПРО ШОСТИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

6. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

У шостому члені Символу віри говориться про те, що Ісус Христос з пречистою Своєю плоттю вознісся на небо і сів праворуч Бога Отця.

Вознесіння Господнє звершилось через сорок днів після Воскресіння Його.

Господь Ісус Христос вознісся на небеса людською природою Своєю (плоттю і душею), а Божеством Своїм Він завжди перебував з Отцем.

«Сидить праворуч Отця» означає: з правого боку, на першому місці, у славі. Цими словами сказано, що людська душа і тіло Ісуса Христа прийняли таку славу, яку має Христос по Своєму Божеству.

Своїм Вознесінням Господь наш Ісус Христос з’єднав земне з небесним і прославив нашу людську природу, піднісши її на престіл Божий; і показав нам, що й наша вітчизна на небі, у Царств Божому, яке відкрите тепер для всіх істинно віруючих у Нього.

«Переможцеві дам сісти зі Мною на престолі Моїм, як і Я переміг і сів з Отцем Моїм на престолі Його», — каже Господь (Апок. 3, 21).

ПРО СЬОМИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

7. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.

У сьомому члені Символу віри говориться, що Ісус Христос знову прийде на землю, щоб судити усіх людей, як живих, так і мертвих, які тоді воскреснуть; і що після цього Страшного Суду настане Царство Христове, якому ніколи не буде кінця.

Про друге пришестя Спасителя ясно говориться у Святому Писанні. Так, наприклад, коли Ісус Христос возносився на небо і явились ангели і сказали апостолам; «Цей Ісус, який вознісся від вас на небо, знову прийде (на землю) таким же чином (тобто в плоті людській), як ви бачили Його, коли сходив на небеса», а друге пришестя Христове буде зовсім не таке, як перше. В перше Він приходив у смиренному вигляді людини, щоб постраждати за нас і цим спасти нас від гріха. Народився Він у печері для худоби, жив, не маючи де голову схилити, помер посеред розбійників на хресті. Вдруге ж Він прийде як Цар, у всій Своїй величі і раптово: «Як блискавиця виходить зі сходу і з’являється аж до заходу, так буде пришестя Сина Людського» (Мф 24, 27). Друге пришестя Христа Спасителя буде незвичайним: «сонце померкне, і місяць не дасть світла свого, і зірки спадуть з неба, і сили небесні захитаються. І тоді з’явиться знамення Сина Людського (Хрест) на небі; і заплачуть всі племена земні і побачать Сина Людського, Який гряде на хмарах небесних з силою і славою великою» (Мф 24, 29-30). І всі святі ангели будуть з Ним. Тоді Він сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи (що живуть на землі від створення світу)», і буде Він судити всіх людей — всіх нас, і праведних, і грішних (Див.: Мф 25, 31-46).

Суд цей називатиметься «Страшним», тому що сумління кожної людини відкриється перед усіма, і розкриються не тільки діла добрі і злі, які хто вчинив за все життя своє на землі, але й усі сказані слова, таємні бажання і думки.

Після цього суду праведні підуть у життя вічне, а грішники — в муки вічні за те, що творили злі діла, в яких не розкаялись і яких не загладили добрими ділами і виправленим життям.

«Настає час, — каже Сам Господь, — коли всі, хто в гробах, почують голос Сина Божого; і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, — у воскресіння суду» (Iн. 5, 28-29).

Коли саме прийде Господь вдруге на землю, нікому не відкрито, — це таємниця, якої, за словом Самого Господа, ніхто не знає, не знають навіть ангели Божі, а тільки один Отець Небесний, — тому ми повинні бути завжди готові стати на Божий суд.

Хоч цей час нам і невідомий, однак у Слові Божому (тобто у Святому Писанні) відкриті деякі ознаки наближення пришестя Господа. До цього часу Євангеліє буде проповідано усім народам. Євреї у великій кількості навернуться до Христа. Та разом з тим серед людей настане крайнє розбещення: послаблення віри і любові до ближнього, примноження пороків і бід. Потім з’являться лжепророки; між народами посиляться незгоди і війни; будуть голодування, моровиці (хвороби) і землетруси. Нарешті, коли зло досягне свого вищого прояву на землі, з’явиться Антихрист.

Антихрист — противник Христа, який з’явиться перед кончиною світу і намагатиметься усіма способами знищити віру Христову на землі. Але, з пришестям Христа, влада Антихриста закінчиться жахливою загибеллю як його самого, так і його послідовників і самого диявола.

Після цього настане вічне Царство Христове.

ПРО ВОСЬМИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

8. (Вірую). І в Духа Святого, Господа Животворчого, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків.

У восьмому члені Символу віри говориться про третє Лице Святої Тройці — про Духа Святого.

Дух Святий є такий самий істинний Бог, як і Отець і Син. Це ми сповідуємо, називаючи Його Господом.

Дух Святий також називається Животворчим, бо Він разом з Богом Отцем і Богом Сином дає всьому життя, особливо духовним людям; отже, Він є такий самий Творець світу, нарівні з Отцем і Сином. Сказано, при творенні світу: «Дух Божий носився над поверхнею води» (Бут. 1, 2). Сам Ісус Христос сказав про благодатне відродження Духом: «Якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже» (Ін 3, 5).

Оскільки Дух Святий є істинний Бог — третє Лице Єдиносущної Тройці, то Йому ми повинні віддавати поклоніння і прославлення однакове і рівне з Отцем і Сином.

Слова «що від Отця походить» вказують на особисту властивість Духа Святого, якою Він відрізняється від Бога Отця і від Сина, що народжується від Отця. Властивість ця полягає в тому, що Дух Святий завжди походить (виходить) від Отця. Про це сказав Сам Господь Ісус Христос Своїм ученикам: «Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене» (Ін 15, 26).

Слова «що говорив через пророків». Пророки провіщували майбутнє і писали священні книги з натхнення Духа Святого, тому писання їхні називаються богонатхненними. Тому сказано: «що говорив через пророків», щоб ніхто не сумнівався, що Святе Писання, — як те, що записали апостоли, так і те, що писали пророки, — написані ними не від себе, як пишуться звичайні людські книги, а за натхненням Духа Святого, а тому містять у собі вищу Божественну істину — Слово Боже, тобто Божественне одкровення.

Про те, що Дух Святий говорив через апостолів, у Символі віри не говориться лише тому, що в час його складення ніхто у цьому не сумнівався.

Дух Святий і тепер подає Свої Дари істинним християнам через Церкву Христову: у молитвах і святих таїнствах. У святих таїнствах Дух Святий просвічує віруючих світлом Христового вчення, зігріває серця любов’ю до Бога і до ближнього й очищає їх від усякої духовної скверни.

Ісус Христос назвав Духа Святого — «Духом істини» (Див.: Ін 14, 17; 15, 26, 16, 13) і попередив нас: «Усякий гріх і хула простяться людям; але на Духа хула не проститься людям» (Мф 12, 31).

«Хулою на Духа Святого» називається свідомий і злісний спротив істині, тому що Дух є істина (Див.: Ін 15, 26). Свідомий і злісний спротив істині відводить людину від смирення і покаяння, а без покаяння не може бути прощення. Ось чому гріх «хули на Духа» не прощається.

Дух Святий відкрився людям видимим чином: при хрещенні Господа у вигляді голуба, а в день П’ятдесятниці Він зійшов на апостолів у вигляді вогняних язиків.

ПРО ДЕВ’ЯТИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

9. (Вірую) В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.

У дев’ятому члені Символу віри говориться про Церкву Христову, яку Ісус Христос заснував на землі для просвічення грішних людей і єднання їх з Богом.

Церквою називається сукупність усіх православних християн, які живуть і померли, «бо у Нього (Бога) всі живі» (Лк 20, 38), з’єднаних між собою вірою і любов’ю Христовою, священноначаллям і святими таїнствами.

Кожен же окремо православний християнин називається членом, або частиною Церкви. Отже, коли ми кажемо, що віруємо в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву, то тут під Церквою маються на увазі всі в сукупності люди, які сповідують одну і ту саму православну віру, а не ту будівлю, куди ми ходимо молитися Богу і яка називається храмом Божим (церквою).

Ісус Христос доручив видиме утворення та управління Церквою святим апостолам, а потім їхнім спадкоємцям — єпископам, і через них невидимо управляє Церквою. Господь Icyс Христос є єдино істинний Глава Церкви і ніякого іншого глави в істинній Церкві Христовій немає і не може бути. Ісус Христос — Глава, а Церква є духовне тіло Христове (Див.: Еф. 1, 22-23; 5, 23).

Св. апостол Павло каже: «Як тіло одне, але має багато членів, так усі члени одного тіла, хоч їх багато, утворюють одне тіло, — так і Христос. Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло, юдеї чи елліни, раби чи вільні, й всі єдиним Духом напоєні» (1 Кор. 12 12-13). Отже: «Ви (тобто істинні християни) є тіло Христове (тобто Церква), а нарізно — члени (Церкви)» (1 Кор. 12, 27). «Він (Ісус Христос) настановив одних апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для створення Тіла Христового (Церкви)» (Еф. 4, 11-12).

Ісус Христос сказав, що Церква Його ніким не може бути переможна, вона існуватиме вічно: «Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф 16, 18). «Я з вами по всі дні, до кінця віку. Амінь». (Мф 28, 20).

Істина Божа — Божественне вчення — зберігається в єдиній Церкві Христовій: «Церква Бога Живого, стовп і утвердження істини» (Тим. 3, 15). Ісус Христос сказав: «Утішитель же, Дух Святий (Дух істини), Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усього і нагадає вам усе, що Я говорив вам» (Ін. 14, 26). Дух Святий «з вами перебуває і у вас буде» (Ін 14, 16).

Хто підкорюється Церкві, той підкорюється Самому Христу, хто ж не підкорюється і відкидає її, той відкидає Самого Господа. Якщо хто не послухає Церкви, «нехай він буде тобі як язичник і митар», — сказав Сам Господь (Мф 18, 17).

Церква Христова є Єдина, бо вона є одне духовне тіло, має одного главу, Христа, й одуховлюється одним Духом Божим (Див.: Еф. 4, 4-6). Вона має й одну мету — освячувати людей, одне і те саме Божественне вчення, одні і ті самі таїнства. Тому Церква розпадатися або роз’єднуватися не може. Від неї можуть відпадати або відокремлюватися єретики чи грішники, вони перестають бути членами Церкви, а Церква від цього не перестає бути єдиною. Єдність Церкви зобов’язує усіх нас зберігати істинну віру й любов, «зберігати єдність духу в союзі миру» (Еф. 4, 3).

Існування окремих помісних православних Церков, як-от Єрусалимської, Константинопольської, Антиохійської, Олександрійської, Російської, Української та інших, зовсім не порушує єдності Церкви Христової. Тому що всі вони є членами одного тіла — єдиної Церкви Христової (вселенської) — всі однаково сповідують, мають єднання у вірі, молитвах і св. таїнствах.

Церква Христова є Свята, бо вона освячена Самим Господом Ісусом Христом: Його стражданнями, Його Божественним вченням і встановленими Ним святими таїнствами, в яких подається віруючим благодать Святого Духа. «Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї, щоб освятити її» (Еф. 5, 25-26).

Святість Церкви християни не порушують своєю гріховністю, бо вони завжди можуть себе очищати через таїнство покаяння. Якщо ж хто залишається нерозкаяним грішником, то він видимо або невидимо відпадає від Церкви.

Церква Христова є Соборна. Соборність є однодушність усіх істинно віруючих православних християн, скріплена любов’ю Христовою і Благодаттю Духа Святого. Соборна Церква не обмежена ні простором, ні часом, ні народом, ні живими, ні померлими, і до неї входять усі істинно віруючі всього світу. Тому-то вона ще називається вселенською.

Єдина, свята, соборна Церква Христова називається ще Апостольською, бо Господь поширив і утвердив її через святих апостолів, а головне тому, що Церква безперервно і незмінно зберігає від апостолів своє вчення і преємство дарів Святого Духа через священне рукопокладання.

Св. апостоли, отримавши дари Святого Духа в день П’ятдесятниці, передавали їх потім через священне рукопокладання пастирям Церкви. І тепер Церква видимо управляється наступниками апостолів — єпископами.

Видима верховна влада у Церкві належить Вселенським Соборам. Найбільші частини Вселенської Церкви підпорядковані патріархам, а менші області і міста — митрополитам, архиєпископам і єпископам.

Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква називається ще православною, бо вона, під керуванням Духа Святого, незмінно правильно і славно, зберігає вчення Ісуса Христа — правильно славити Бога.

ПРО ДЕСЯТИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

10. Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів.

У десятому члені Символу віри говориться про Таїнство хрещення і маються на увазі й інші таїнства.

Ісус Христос, посилаючи учеників Своїх на проповідь, сказав: «Йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», і додав: «навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам» (Мф 28, 19-20), цим Господь ясно вказав на те, що Ним установлені й інші таїнства.

Таїнством називається таке священнодійство, через яке таємно, невидимим чином подається людині благодать Святого Духа або сила Божа, що спасає.

Св. православна Церква має сім таїнств: хрещення, миропомазання, покаяння, причастя, шлюб, священство та єлеєосвячення.

У Символі віри згадано тільки про хрещення, тому що воно є наче двері у Церкву Христову. Тільки прийнявши хрещення, можна користуватися іншими таїнствами.

Крім того, в момент складення Символу віри були суперечки і сумніви: чи не слід деяких людей, як, наприклад, єретиків, при поверненні їх у Церкву хрестити вдруге. Вселенський Собор указав, що хрещення може здійснюватися над людиною лише один раз. Тому і говориться — «визнаю одне хрещення».

ТАЇНСТВО ХРЕЩЕННЯ

Таїнство хрещення є таке священнодійство, в якому віруючий у Христа, через триразове занурення тіла у воду, закликаючи ім’я Пресвятої Тройці — Отця, і Сина, і Святого Духа, омивається від первородного гріха, а також від усіх гріхів, вчинених ним до хрещення, відроджується благодаттю Духа Святого в нове духовне життя (духовно народжується) і робиться членом Церкви, тобто благодатного Царства Христового.

Таїнство хрещення встановив Сам Господь наш Ісус Христос. Він освятив хрещення Своїм власним прикладом, охрестившись від Іоана. Потім, після Воскресіння Свого, Він дав апостолам повеління: «Йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф 28, 19).

Хрещення необхідне кожному, хто бажає бути членом Церкви Христової. «Якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти у Царство Боже», — сказав Сам Господь (Ін 3, 5).

Для прийняття хрещення необхідні віра і покаяння. Православна Церква хрестить немовлят за вірою їхніх батьків і хрещених батьків. Для цього і бувають при охрещенні хрещені батьки, щоб поручитися перед Церквою за віру охрещуваного. Коли він підросте, вони зобов’язані навчити його віри і потурбуватися про те, щоб їхній хрещеник став істинним християнином. Це священний обов’язок хрещених батьків, і вони тяжко грішать, якщо нехтують цим обов’язком. А на те, що благодатні дарування даються за вірою інших, нам дана вказівка у Євангелії, при зціленні розслабленого: «Ісус, побачивши віру їхню (тих, хто приніс хворого), говорить розслабленому: чадо, відпускаються тобі гріхи твої» (Мк 2, 5).

Деякі протестантські віровчення вважають, що не можна хрестити немовлят, і осуджують православних за здійснення таїнства над немовлятами. Але основою для хрещення немовлят послужило те, що хрещення замінило старозавітне обрізання, яке чинилося над восьмиденними немовлятами (християнське хрещення названо обрізанням «нерукотворним») (Див.: Кол. 2, 11-12); і апостоли хрестили цілі родини, де, безсумнівно, були і діти. Немовлята, як і дорослі, причетні до первородного гріха і мають потребу в очищенні від нього. Сам Господь сказав: «Пустіть дітей приходити до Мене і не забороняйте їм; бо таких є Царство Боже» (Лк 18, 16).

Оскільки хрещення є духовне народження, а народжується людина один раз, то й Таїнство хрещення над людиною здійснюється один раз. «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4, 5).

ТАЇНСТВО МИРОПОМАЗАННЯ

Миропомазання є Таїнство, в якому віруючому даються дари Святого Духа, які укріпляють його в духовному християнському житті.

Про благодатні дари Духа Святого сказав Сам Ісус Христос: «Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби його (тобто з внутрішнього центру, серця) потечуть ріки води живої. Це сказав Він про Духа, Якого мали прийняти віруючі в ім’я Його, бо ще не було на них Духа Святого, оскільки Ісус ще не був прославлений» (Ін 7, 38-39).

Апостол Павло каже: «А Той, Хто утверджує нас з вами у Христі і Який помазав нас, є Бог, Він і поклав печать на нас, і дав запоруку Духа в серця наші» (2 Кор. 1, 21-22).

Благодатні дари Святого Духа необхідні кожному віруючому у Христа. (Є ще незвичайні дари Святого Духа, які подаються тільки деяким людям, як-то: пророкам, апостолам).

Спочатку св. апостоли Таїнство миропомазання здійснювали через покладення рук (Див.: Діян. 8, 14-17; 19, 2-6). А потім, у кінці першого століття, Таїнство миропомазання стало здійснюватися через помазання святим миром, за прикладом старозавітної Церкви, бо апостоли не встигали самі здійснювати це таїнство через покладання рук.

Святим миром називається приготована особливим способом і освячена суміш із пахучих речовин і єлею.

Миро освячували неодмінно самі апостоли та їхні наступники — єпископи (архиєреї). І тепер освячувати св. миро можуть тільки єпископи. Через помазання освяченим єпископами св. миром, за дорученням єпископів, можуть чинити Таїнство миропомазання і пресвітери (священики).

При здійсненні Таїнства святим миром хрестоподібно помазуються віруючому такі частини тіла: лоб, очі, вуха, уста, груди, руки і ноги — з промовлянням слів: «печать дару Духа Святого. Амінь».

Дехто називає Таїнство миропомазання — п’ятдесятницею (зішестям Св. Духа) кожного християнина.

ТАЇНСТВО ПОКАЯННЯ

Покаяння є Таїнство, в якому віруючий сповідує (розкриває усно) свої гріхи Богу в присутності священика і отримує через священика прощення гріхів від Самого Господа Ісуса Христа.

Ісус Христос дав святим апостолам, а через них і всім священикам владу відпускати (прощати) гріхи: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тим відпустяться; на кому залишите, залишаться» (Ін 20, 22-23).

Ще Іоан Хреститель, готуючи людей до прийняття Спасителя, проповідував «хрещення на покаяння для відпущення гріхів… І всі хрестилися в річці Йордані від нього, сповідаючи гріхи свої» (Мк 1, 4-5).

Св. апостоли, отримавши на це владу від Господа, звершували Таїнство покаяння: «Багато хто з тих, що увірували, приходили, сповідаючи і відкриваючи діла свої». (Діян. 19, 18).

Для отримання прощення (відпущення) гріхів від того, хто сповідується (кається) вимагається: примирення з усіма ближніми, щирий жаль через свої гріхи і усне сповідання їх, твердий намір виправити своє життя, віра в Господа Ісуса Христа і надія на Його милосердя.

В особливих випадках на того, хто кається, накладається «єпітимія» (слово грецьке — заборона), або покута, яка вимагає благочестивих вчинків і деяких обмежень, спрямованих на подолання гріховних звичок.

ТАЇНСТВО ПРИЧАСТЯ

Причастя є Таїнство, в якому віруючий (православний християнин), у вигляді хліба і вина, приймає (споживає) істинне тіло і кров Господа Ісуса Христа і через це таємниче з’єднується з Христом і стає причетником вічного життя.

Таїнство святого причастя установив Сам Господь наш Ісус Христос під час останньої Тайної вечері, напередодні Своїх страждань і смерті. Він Сам звершив це Таїнство: «Взявши хліб і подякувавши (Богу Отцю за всі Його ласки до роду людського), розламав і подав ученикам, промовивши: «Прийміть, споживайте: це є тіло Моє, що за вас ламається; це чиніть на спомин про Мене. Також, узявши чашу і подякувавши, подав їм, кажучи: пийте з неї всі; це є кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів. Це чиніть на спомин про Мене» (Див.: Мф 26, 26-28; Мк 14, 22-24; Лк 22, 19-24; 1 Kop. 11, 23-25).

Так Ісус Христос, встановивши Таїнство причастя, заповідав ученикам звершувати його завжди: «Це чиніть на спомин про Мене».

У розмові з народом Ісус Христос сказав: «Якщо не будете споживати плоті Сина Людського і не будете пити Його крові, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою плоть і п’є Мою кров, має життя вічне, — і Я воскрешу його в останній день. Бо плоть Моя є істинною їжею, і кров Моя є істинним питтям. Хто їсть Мою плоть і п’є Мою кров, в Мені перебуває, і Я в ньому» (Ін 6, 53-56).

Згідно з заповіддю Христовою, Таїнство причастя постійно звершується у Церкві Христовій і звершуватиметься до кінця віку за богослужінням, яке називається літургією, під час якої хліб і вино, силою та дією Духа Святого, перетворюються, або переосутнюються на істинне тіло й істинну кров Христову.

Хліб для причастя вживається один, бо всі віруючі у Христа складають одне тіло Його, главою якого є Сам Христос. «Один хліб, і нас багато — одне тіло; бо всі причащаємось від одного хліба», — каже апостол Павло (1 Кор. 10, 17).

Перші християни причащалися кожної неділі, але тепер не всі мають таку чистоту життя, щоб так часто причащатись. Однак св. Церква заповідає причащатися у кожен піст і не рідше одного разу на рік.

До Таїнства св. причастя християни повинні підготувати себе говінням, яке полягає у молитві, постуванні, примиренні з усіма, а потім — сповіддю, тобто очищенням своєї совісті в Таїнстві покаяння.

Таїнство св. причастя по-грецьки називається євхаристією, тобто «подякою».

ТАЇНСТВО ШЛЮБУ

Шлюб є Таїнство, в якому за добровільною (перед священиком і Церквою) згодою нареченого і нареченої жити спільно благословляється їхній шлюбний зв’язок в образі духовного союзу Христа з Церквою, випрошується і подається благодать Божа для взаємної допомоги й однодушності, і для благословенного народження та християнського виховання дітей.

Шлюб установлений Самим Богом ще в раю. Після сотворення Адама і Єви «благословив їх Бог і сказав їм Бог: плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю і володійте нею» (Бут. 1, 28).

Ісус Христос освятив шлюб Своєю присутністю на весіллі в Кані Галилейській. Він також говорив: «Бог сотворив за образом Своїм людину, чоловіком і жінкою створив їх (Див.: Бут. 1, 27). І сказав: заради цього залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї, і будуть двоє одним тілом (Див.: Бут. 2, 24). Тож вони вже не двоє, а одна плоть. Отже, що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає» (Мф 19, 4-6).

Св. апостол Павло каже: «Тайна ця велика; я говорю щодо Христа і Церкви» (Еф. 5, 31-32).

Союз Ісуса Христа з Церквою ґрунтується на любові Христа до Церкви і на повній відданості Церкви волі Христовій. Тому чоловік зобов’язаний самовіддано любити дружину, а дружина зобов’язана добровільно, тобто з любов’ю, коритися чоловікові.

«Чоловіки, — каже апостол Павло, — любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї… Бо хто любить свою жінку, любить самого Себе (Еф. 5, 25, 28). Жінки, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік є голова жінки, як і Христос Глава Церкви, і Він же Спаситель тіла» (Еф. 5, 22—23).

Тому подружжя (чоловік і жінка) зобов’язані на все життя берегти взаємну любов і повагу, взаємну відданість і вірність.

Добре християнське шлюбне життя є джерелом особистого і суспільного блага.

Сім’я є основою Церкви Христової.

Таїнство шлюбу не обов’язкове для всіх, але особи, які добровільно залишаються неодруженими, зобов’язані проводити чисте, непорочне і дівствене життя, яке, за вченням Слова Божого, вище за шлюбне життя і є одним з найбільших подвигів (Див.: Мф 19, 11-12; 1 Кор. 7, 8, 9, 26, 32, 34, 37, 40 та ін.).

ТАЇНСТВО СВЯЩЕНСТВА

Священство є Таїнство, в якому правильно обрана людина (у єпископа, або пресвітера, або диякона) через архиєрейське рукопокладання отримує благодать Святого Духа для священного служіння Церкві Христовій.

Це таїнство здійснюється тільки над особами, яких обирають і посвячують у священнослужителі. Ступенів священства три: диякон, пресвітер (священик) і єпископ (архиєрей).

Той, хто посвячується на диякона, отримує благодать служити при здійсненні таїнств.

Той, хто посвячується на священика (пресвітера), отримує благодать здійснювати таїнства.

Той, хто посвячується на єпископа (архиєрея), отримує благодать не тільки здійснювати таїнства, але й посвячувати інших для здійснення таїнств.

Таїнство священства є установлення божественне. Св. апостол Павло свідчить, що Сам Господь Ісус Христос «настановив одних апостолами, інших пророками… інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для створення Тіла Христового» (Еф. 4, 11-12).

Апостоли, здійснюючи це таїнство, з натхнення Духа Святого, через покладання рук висвячували на дияконів, пресвітерів і єпископів.

Про обрання і рукопокладання самими св. апостолами перших дияконів говориться у книзі Діянь апостольських: «Їх поставили перед апостолів, і ці (апостоли), помолившись, поклали на них руки» (Діян. 6, 6).

Про рукопокладання пресвітерів говориться: «Рукоположивши ж (апостоли Павло і Варнава) їм пресвітерів, вони помолилися з постом та й передали їх Господеві, в Якого (ті) увірували» (Діян. 14, 23).

У посланнях до Тимофія і Тита, яких апостол Павло поставив єпископами, говориться: «Нагадую тобі (єпископу Тимофію), зігрівати дар Божий, який у тобі, через покладання рук моїх» (2 Тим. 1, 6). «Для того я залишив тебе (єпископа Тита) на Криті, щоб ти довершив недокінчене і поставив у всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував» (Тит. 1, 5). Звертаючись до Тимофія, апостол Павло каже: «Рук ні на кого не покладай поспішно і не ставай учасником чужих гріхів. Бережи себе чистим» (1 Тим. 5, 22). «Звинувачення на пресвітера приймай не інакше, як при двох чи трьох свідках» (1 Тим. 5, 19).

З цих послань ми бачимо, що апостоли довірили єпископам владу посвячувати пресвітерів через рукопокладання і чинити суд над пресвітерами, дияконами та церковнослужителями.

Про священнослужителів апостол Павло в Посланні до єпископа Тимофія пише: «Але єпископ повинен бути непорочним… Диякони також повинні бути чесними…» (1 Тим. 3, 2, 8).

ТАЇНСТВО ЄЛЕЄОСВЯЧЕННЯ

Єлеєосвячення є Таїнство, в якому, при помазанні хворого освяченим єлеєм (оливою), прикликається на хворого благодать Божа для зцілення його від тілесних і душевних недуг.

Таїнство єлеєосвячення ще називається соборуванням, бо для здійснення його збирається кілька священиків, хоча в разі потреби може звершувати його і один священик. Це таїнство бере свій початок від апостолів, які, отримавши від Господа Ісуса Христа владу під час проповіді зцілювати усяку хворобу і неміч, багатьох хворих помазували оливою і зціляли (Див.: Мк 6, 13).

Особливо детально говорить про це таїнство апостол Яків: «Чи хто з вас занедужає, нехай покличе пресвітерів Церкви, і нехай помоляться над ним, помазавши його оливою в ім’я Господнє. І молитва віри зцілить недужого, і підведе його Господь; і якщо він гріхи вчинив, простяться йому» (Як. 5, 14-15).

Святі апостоли нічого не проповідували від себе, але вчили тільки того, що заповідав їм Господь і надихав їм Дух Святий. Апостол Павло каже: «Сповіщаю ж вам, браття, що Євангеліє, яке я благовістив, не є людське; бо я прийняв його і навчився не від людини, а через одкровення Ісуса Христа» (Гал. 1, 11-12).

ПРО ОДИНАДЦЯТИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

11. Чекаю воскресіння мертвих.

В одинадцятому члені Символу віри говориться про всезагальне воскресіння мертвих, яке настане при закінченні існування нашого світу.

Воскресіння мертвих, на яке ми чекаємо, станеться одночасно з другим і славним пришестям Господа нашого Ісуса Христа і полягатиме у тому, що тіла усіх померлих з’єднаються зі своїми душами й оживуть.

Віра у воскресіння мертвих була виражена Авраамом при жертвоприношенні сина його Ісаака (Див.: Євр. 11, 17); Іовом у тяжких його стражданнях: «Та я знаю, що мій Відкупитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, й у плоті своїй я Бога побачу» (Іов. 19, 25-26); пророком Ісаєю: «Померлі твої оживуть, воскреснуть мертві тіла. Пробудіться і торжествуйте, ви, повергнуті в порох, бо роса Твоя — це роса рослин, і земля викине мертвих» (1с. 26, 19).

Пророк Єзекиїль споглядав саме воскресіння померлих у видінні поля, засіяного сухими кістками, які з волі Духа Святого з’єднались одна з одною, покрилися тілом і одухотворилися духом (Див.: Єз. 37).

Сам Ісус Христос не раз говорив про воскресіння мертвих: «Істинно, істинно кажу вам, що настане час, і нині вже є, коли мертві почують голос Божого Сина, і, почувши, оживуть» (Ін 5, 25).«Не дивуйтесь цьому, бо настає час, коли всі, хто в гробах, почують голос Сина Божого; і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а хто чинив зло, — у воскресіння Суду» (Ін 5, 28-29).

«Хто їсть мою плоть і п’є Мою кров, той має життя вічне, і я воскрешу його в останній день» (Ін 6, 54).

Відповідаючи невіруючим саддукеям на їхнє запитання про воскресіння мертвих, Ісус Христос сказав: «Помиляєтесь, не знаючи ні Писання, ні сили Божої. А про воскресіння мертвих, невже не читали ви сказаного вам Богом: «Я Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова. Бог не є Бог мертвих, а живих» (Мф 22, 29, 31, 32).

Апостол Павло говорить, що Христос воскрес із мертвих, первісток серед померлих. Бо як смерть через людину, так через людину і воскресіння мертвих. Як в Адамі усі вмирають, так у Христі всі оживуть (Див.: 1 Кор. 15, 20, 21, 22).

У момент всезагального воскресіння тіла померлих людей зміняться, за єством своїм тіла будуть ті самі, які ми тепер маємо, але за якістю відрізнятимуться від нинішніх: вони будуть духовні — нетлінні і безсмертні. Зміняться тіла також і тих людей, які будуть ще живими у час другого пришестя Спасителя. Апостол Павло каже: «Сіється тіло душевне, встає тіло духовне… не всі ми помремо, але всі змінимось; раптом, в одну мить, при останній сурмі; бо засурмить, і мертві воскреснуть нетлінними, а ми (залишившись живими) перемінимось» (1 Кор. 15, 44, 51, 52).

Відповідно до переміни самої людини зміниться й увесь видимий світ, а саме: з тлінного перетвориться на нетлінний.

Стан душ людей, померлих до всезагального воскресіння, не однаковий. Так, душі праведних знаходяться на початку вічного блаженства, а душі грішників — на початку вічних мук. Такий стан душ померлих визначається на особистому суді, який відбувається після смерті кожної людини. Це ясно видно з притчі Господа Ісуса Христа про багатого і Лазаря (Див.: Лк 16, 19-31). На це ж указує й апостол Павло, який каже: «…маю бажання визволитися (померти) і бути з Христом, бо це незрівнянно краще» (Фил. 1, 23).

Смерть має важливе значення в житті кожної людини, вона є межею, якою закінчується час подвигів і починається час відплати. Але оскільки особистий суд є не остаточний, то і душі грішних людей, які померли з вірою в Христа і розкаянням, можуть отримати полегшення в стражданнях загробних і навіть цілком звільнитися від них за молитвами Церкви, а також через благодіяння, здійснювані за них живими, а особливо через принесення за них безкровної жертви тіла і крові Христової. З цією метою і встановлено у православній Церкві поминання спочилих, яке завжди здійснювалося від самих часів апостольських. Це видно і з першої християнської літургії св. ап. Якова: в ній поминання спочилих складає одну з головних частин її.

Св. апостол Іоан каже: «Коли хто бачить свого брата, який грішить гріхом не на смерть, то нехай молиться, і Бог дасть йому життя» (1 Ін 5, 16).

Св. апостол Павло в Посланні до єпископа Тимофія пише: «Отже, передусім благаю чинити молитви, моління, прохання, подяки за всіх людей, за царів і за всіх, які начальствують, щоб провадити нам життя тихе й безтурботне, у всякому благочесті і чистоті, бо це добре і угодне Спасителеві нашому Богу, Який хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2, 1-4).

Св. апостол Яків говорить: «Признавайтесь один одному в провинах і моліться один за одного, щоб вам зцілитися, бо багато може щира молитва праведного» (Як. 5, 16).

Якщо слід молитися за живих, то необхідно молитися і за померлих, бо у Бога немає мертвих: у Бога всі живі. Сам Господь Ісус Христос сказав: «Бог же не є Бог мертвих, а живих. Бо в Нього всі живі» (Лк 20, 38).

Св. апостол Павло писав християнам: «А чи живемо — для Господа живемо; і чи вмираємо — для Господа вмираємо; і тому чи живемо, чи вмираємо — завжди ми Господні» (Рим. 14, 8).

Ще у Старому Завіті молилися за померлих. Так, наприклад, пророк Варух молився за померлих, кажучи: «Господи Вседержителю, Боже Ізраїля! Вислухай молитву за тих в Ізраїлі, що померли, і синів їхніх, які згрішили проти Тебе… Не згадуй неправди батьків наших» (Див.: Вар. 3, 4-5).

Іуда Маккавей молився і приносив жертву за полеглих воїнів (Див.: 2Мак. 12, 39-45).

Вчення про поминання померлих ґрунтується як на Святому Писанні, так і, особливо, на Священному Переданні.

БЕСІДА ПРО ВСЕЗАГАЛЬНЕ ВОСКРЕСІННЯ МЕРТВИХ

Істина всезагального воскресіння мертвих ясно і чітко розкрита у Святому Писанні. Вона виходить також з основних сил нашого безсмертного духу та з понять про Бога вічного, всемогутнього і всеправедного.

Ще у Старому Завіті, на основі Божественного Одкровення, праведники мали віру у загальне воскресіння мертвих (Див.: Іов. 19, 25, 26; Іс. 26, 19; Єз. 37; Дан. 12, 2; 2 Мак. 7, 9 та ін.).

І взагалі всі старозавітні праведники вважали себе прибульцями на землі і шукали Вітчизни Небесної (Див.: Євр. 11, 13-20).
Через пророка Осію Господь сказав: «Від влади пекла Я визволю їх, від смерті спасу їх. Смерте, де твоє жало? Пекло, де твоя перемога? Покаяння в тому не буде у Мене» (Ос. 13, 14).

У Новому Завіті Господь Ісус Христос проповідує про воскресіння мертвих ясно і певно: «Істинно, істинно кажу вам, що настане час, і нині вже є, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть… і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, — у воскресіння суду» (Ін 5, 25, 29).

Спаситель підтверджує проповідь про воскресіння Таїнством причастя: «Хто їсть Мою плоть і п’є Мою кров, має життя вічне і Я воскрешу його в останній день» (Ін 6, 54).

Коли Спаситель говорить про мету Свого пришестя на землю, то вказує саме на життя вічне: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін 3, 16).

Під час перебування Свого на землі Спаситель воскрешає мертвих і Сам воскресає із гробу, стає, за словом ап. Павла, первістком із мертвих (Див.: 1Кор. 15, 20).

Апостоли ставили істину воскресіння мертвих понад усякі сумніви і доводили її, тісно пов’язуючи з воскресінням Христовим і з усією проповіддю євангельською, вказуючи: якщо про Христа проповідується, що Він воскрес із мертвих, то як же дехто з вас каже, ніби немає воскресіння мертвих? Якщо немає воскресіння мертвих, то і Христос не воскрес; а якщо і Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна і віра ваша… І коли ми в цьому лише житті покладаємось на Христа, то ми найнещасніші з усіх людей. Але Христос воскрес із мертвих, первісток з померлих (Див.: 1 Кор. 15, 12-20).

Крім того, ап. Павло вказує на явища у видимій природі, які переконують нас в істинності Воскресіння. Дехто скаже: як мертві воскреснуть? І в якому тілі прийдуть? Нерозумний! Те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре. І коли ти сієш, то сієш не тіло майбутнє, а голе зерно, яке трапиться: пшеничне або ще якесь; але Бог дає йому тіло, як хоче, і кожному зерняті своє тіло… Так і при воскресінні із мертвих: сіється в тлінні, встає в нетлінні; сіється у неславі, встає у славі; сіється у немочі — встає у силі; сіється тіло душевне, встає тіло духовне (Див.: 1 Кор. 15, 35-44).

Сам Господь каже: «Якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то одне залишиться, а якщо помре, то принесе багато плодів» (Iн 12, 24).

Так, дивне явище показує нам сама природа.

Зерно, кинуте у землю, гниє, руйнується, тліє. І що ж? Усе, кінець? Ні, аж ніяк! Звідти з’являється, проростає колос з новими зернами, в усьому подібними зотлілому. Чи ж не чудо це, гідне нашої уваги? Чи ж не очевидне це свідчення того, що Премудрий Творець в самій смерті закладає початок життя і на руйнуванні творить нове буття?

Так, таємниця воскресіння мертвих завжди перед очима нашими. Вона видимо являє нам себе у природі й утверджує нашу віру, і викриває наше маловір’я.

Однак, незважаючи на це, у нашому розумі може виникнути питання: «Як можуть воскреснути мертві, якщо тіла померлих обертаються на прах і знищуються?».

Припустимо і це, хоча в сутності самій цього не буває. Як воскреснуть мертві? Так само, як почали жити нині.

Якщо Всемогутній Бог дав нам одного разу буття, прах узявши від землі, то, очевидно, може взяти його від землі і вдруге й оживити. Якщо Бог цілий світ утворив з невпорядкованої, Ним же створеної з нічого матерії, то хіба не зможе утворити знову тіла наші з пороху земного і представити їх тими самими тілами і в тому ж, тільки оновленому вигляді.

Господь вже образно показав пророку таємницю воскресіння нашого із мертвих. Йому уявилося поле, усіяне сухими кістками людськими. З цих кісток, за словом Божим, промовленим Сином Людським, утворились істоти людські і, можливо, в той же спосіб, як було і при первісному створенні людини, потім оживив їх Дух. За словом Господнім, сказаним пророком, спочатку зарухалися кістки, стали з’єднуватися кістка з кісткою, кожна на своє місце; потім зв’язалися жилами, обтяглися тілом і вкрилися шкірою; нарешті, за другим таким голосом Божим, сказаним Сином Людським, ввійшов у них дух життя, — і всі ожили, стали на ногах своїх і склали велику кількість людей (Див.: Єз. 37, 1-10). Чи ж не таким буде і майбутнє воскресіння мертвих? Дивні воістину діла Божі! Дивна сповідувана нами свята віра!

Так, за праведним визначенням Божим, і нашому тлінному тілу, як зернятку, суджено спочатку померти і зотліти, а потім знову воскреснути. Місця, де ховають спочилих, є поле, на якому рукою смерті сіються наші тіла, мов зерна. Земля — матір наша — є храмина, де серед тління зберігається наше нетлінне. «Сіється тіло душевне, встає тіло духовне».

Не для того Бог осудив нас на смерть, щоб знищити Своє творіння, а щоб створити оновленим, зробити його здатним для майбутнього нетлінного життя.

Залишається нам, людям, побожно коритися премудрим визначенням Божим, з вірою приймати Божественне одкровення про останній присуд нам і з християнською надією чекати воскресіння мертвих і життя майбутнього віку.

(Складено за книгою: «Уроки и примеры Христианской Веры» та ін. кн. прот. Г. Дяченка).

ПРО ДВАНАДЦЯТИЙ ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

12. (Чекаю) І життя будучого віку. Амінь.

У дванадцятому члені Символу віри говориться про життя майбутнього віку, тобто про вічне життя, яке настане після всезагального воскресіння мертвих, оновлення усього світу і всезагального суду Христового. Для праведних людей вічне життя буде настільки радісним і блаженним, що в нинішньому стані ми не можемо навіть уявити його або зобразити. Апостол Павло каже: «Не бачило око і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2, 9).

Таке блаженство праведників буде від споглядання Бога у світлі і славі і від з’єднання з Ним. В блаженстві душі кожного праведника братиме участь і тіло, яке буде прославлено світлом Божим подібно до тіла Господа Ісуса Христа під час Преображення Його на горі Фавор.

Св. апостол Павло каже: «…сіється в безчесті, встає у славі» (1 Кор. 15, 43).
Сам Господь Icyс Христос сказав: «…тоді праведники засяють, як сонце, в Царстві Отця їхнього» (Мф 13, 43).

Стан праведників матиме різні ступені блаженства, відповідно до морального достоїнства кожного.

Апостол Павло казав, що «інша слава сонця, інша слава місяця, інша зірок; і зірка від зірки різниться у славі. Так і при воскресінні мертвих» (1 Кор. 15, 41-42).

Для людей же невіруючих і для нерозкаяних грішників життя майбутнього віку буде станом вічних мук. Господь скаже їм: «…ідіть від мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його… І підуть ці на вічні муки» (Мф 25, 41-46).

Ці муки грішників відбуватимуться через віддалення їх від Бога, нерозумінням і неусвідомленням своїх гріхів від сильних докорів сумління, перебуванням разом зі злими духами, де буде вогонь вічний, невгасимий.

Що ж таке вогонь невгасимий? Слово Боже не визначає, але дає образи неймовірних пекельних мук. Так, покарані грішники будуть не тому, що Бог хоче їхньої загибелі, а вони самі гинуть за те, що не прийняли любові істини для свого спасіння (Див.: 2 Сол. 2, 10).

Символ віри закінчується словом «амінь», тобто: «істинно», або «хай буде так». Вимовляючи це слово після Символу віри, ми цим засвідчуємо, що все викладене в ньому є безсумнівна і незмінна істина.

ПРО ЖИТТЯ ХРИСТИЯНСЬКЕ

Справжнє, добре християнське життя може бути тільки у того, хто має у собі віру Христову і намагається жити за цією вірою, тобто добрими ділами виконувати волю Божу. Добрі діла є виявленням нашої любові, а любов є основою всього християнського життя. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває у Богові, і Бог у ньому (Див.: 1 Ін 4, 16). «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін 3, 16). Так Бог на ділі виявив Свою любов до людей.

А та любов, яка не супроводжується добрими вчинками, не є істинна любов, а є тільки любов на словах.

Ось чому Слово Боже каже: «…віра без діл мертва» (Як. 2, 20).

Сам Господь Ісус Христос сказав: «Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного» (Мф 7, 21).

Бо ми Його творіння, створені у Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми виконували (Еф. 2, 10). Ми отримали від Бога також і особливі засоби, для того щоб розрізняти добрі справи і погані (злі). Засоби ці: закон Божий внутрішній, або совість, і закон Божий зовнішній, або заповіді Божі.

Совістю (або сумлінням) називається внутрішня духовна сила людини, або виявлення духу в людині. Совість, як внутрішній закон Божий («голос Божий»), властива всім людям.

Совість — це внутрішній голос, який каже нам, що є добро і що є зло, що чесне і що нечесне, що справедливе і що несправедливе.

Голос совісті зобов’язує нас чинити добро й уникати зла. За все добре сумління нагороджує нас внутрішнім миром і спокоєм, а за все недобре і зле осуджує і карає, і людина, вчинивши проти совісті, почуває в собі моральний розлад — докори або муки сумління.

Але совість, як духовна сила людини, вимагає розвитку й удосконалення у зв’язку з іншими душевними силами людини, а саме: з її розумом, серцем і волею. Розум, серце і воля людини затьмарилися з часу гріхопадіння перших людей, тому й голос совісті виявився слабким і недостатнім як вияв духовної сили. І якщо людина не розвиває в собі духовної сили, то внутрішній голос совісті в людині може поступово заснути і померти («безсовісна» людина).

Звідси ясно, що одного внутрішнього закону совісті недостатньо для людини. Навіть у раю Бог відкривав першим людям Свою волю. Отже, і в невинному (праведному) стані необхідним був для людини зовнішній Божественний закон. Тим більше потрібен він після гріхопадіння.

Для того, щоб людина завжди була на «сторожі своєї совісті», Господь Бог і дав нам зовнішній закон, тобто заповіді Божі.

Закон цей був даний у найпростішому вигляді ще у Старому Завіті — у Синайському законодавстві, через пророка Мойсея. Головні 10 заповідей цього закону написані були на двох скрижалях, або кам’яних дошках. Поглиблені і підняті на висоту, ці заповіді були у Нагірній проповіді Спасителя, в Його дев’яти закликах, або заповідях блаженства. Але про старозавітні десять заповідей Господь підтвердив, що їх необхідно знати і виконувати.

Спаситель сказав: «Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків; не порушити прийшов Я, а виконати» (Мф 5, 17).

На запитання одного юнака, що йому зробити доброго, щоб мати життя вічне, Господь просто каже: «Якщо хочеш увійти в життя вічне, дотримуйся заповідей» (Див.: Мф 19, 16-19).

Однак Господь учив виконувати ці заповіді значно досконаліше, ніж їх розуміли до Нього. Так, Господь Ісус Христос повчає віруючих уникати порушень заповідей не тільки ділом, а й навіть у думках і бажаннях, вимагаючи від них чистоти серця.

ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ЗАКОНУ БОЖОГО

1. Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене.
2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, або на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.
3. Не згадуй імені Господа Бога твого даремно.
4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його: шість днів працюй і виконуй у них всю роботу свою, а день сьомий — субота — для Господа Бога твого.
5. Шануй батька твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі.
6. Не вбивай.
7. Не чини перелюбу.
8. Не кради.
9. Не свідчи неправдиво проти ближнього твого.
10. Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані осла його, ані всякої худоби його, ані всього, що у ближнього твого.

Десять заповідей Закону розміщені були на двох скрижалях, бо в них містяться два види любові: любов до Бога і любов до ближнього.

Вказуючи на ці два види любові, Господь Ісус Христос на запитання, яка заповідь найважливіша в Законі, сказав: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки» (Мф 22, 37-40).

Любити Бога ми повинні насамперед і понад усе, тому що Він наш Творець, Промислитель і Спаситель — «Бо ми Ним живемо, і рухаємось, і існуємо» (Діян. 17, 28).

Потім повинна йти любов до ближнього, яка служить виявленням нашої любові до Бога. Хто ближнього свого не любить, той і Бога не любить. Св. апостол Іоан Богослов пояснює: «Хто каже: Я Бога люблю, а брата (тобто ближнього) свого ненавидить, той говорить неправду, бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін 4, 20).

Люблячи Бога і ближніх, ми цим виявляємо й істинну любов до самих себе, бо істинна любов до самого себе і полягає у виконанні наших обов’язків перед Богом і ближнім. Вона виявляється в турботі про свою душу, в очищенні себе від гріхів, у підкоренні тіла духу, в обмеженні особистих потреб. Ми повинні берегти своє здоров’я і турбуватися про розвиток своїх душевних сил та здібностей, щоб краще виявляти свою любов до Бога і ближніх.

Таким чином, любов до себе не повинна проявлятися на шкоду любові до ближніх. Навпаки. Ми повинні любов до себе приносити в жертву любові до ближніх. «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе (тобто пожертвує життям своїм) за друзів своїх (ближніх своїх) (Ін 15, 13). А любов до себе і любов до ближніх повинна приноситись у жертву любові до Бога. Господь Ісус Христос про це каже так: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, не достойний Мене; і хто не бере хрест свій (хто відмовляється від усіх життєвих бід, страждань і випробувань, які посилає Господь, а йде легким, беззаконним шляхом) і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф 10, 37-38).

Якщо людина передусім любить Бога, то, природно, вона не може не любити і батька, і матір, і дітей, і всіх ближніх своїх; і любов ця буде освячена Божественною благодаттю. Якщо людина любитиме когось з них, без любові до Бога, то така любов її може бути навіть злочинною: наприклад, така людина для добробуту своїх рідних або друзів може позбавити добробуту інших, бути до них несправедливою, жорстокою тощо.

Отже, хоча увесь Закон і полягає у двох заповідях любові, але для того, щоб нам ясніше уявити наші обов’язки перед Богом і ближніми, вони поділені на 10 заповідей. Обов’язки наші перед Богом визначаються у перших чотирьох заповідях, а обов’язки перед ближніми — в останніх шести заповідях.

ПРО ПЕРШУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене.

Першою заповіддю Господь Бог указує людині на Самого Себе і спонукає нас шанувати Його — єдиного істинного Бога. Крім Нього, нікому не повинні ми віддавати Божої пошани.

Ім’я «Господь» — від слова «владарювати»; ім’я «Бог» — від слова «багатий у милості», благий. Як всемогутній Бог повеліває; як милосердний Він відкриває Самого Себе і Свою святу волю. Для того, щоб шанувати Господа Бога, ми повинні пізнавати Його, тобто учитися богопізнання.

Богопізнання є найважливіше з усіх пізнань. Воно являє собою перший і найважливіший наш обов’язок. Усі наукові людські знання, якщо вони не осяяні світлом богопізнання, втрачають своє істинне значення, свій сенс і свою мету. Замість добра такі знання приносять у життя багато зла.

Для набуття богопізнання, тобто для того, щоб навчитися пізнавати істинного Бога, ми повинні:

1. Читати і вивчати Святе Писання (Слово Боже), яке сповіщає нам істинне і найдосконаліше пізнання про Бога.
2. Читати творіння святих отців і вчителів Церкви, що не обхідно для правильного розуміння Св. Писання і для збереження себе від перекрученого, неправильного розуміння.
3. Якомога частіше відвідувати храм Божий, бо всі служби церковні, що в ньому здійснюються, являють собою наочне повчання про Бога і діла Його.
4. Слухати проповіді пастирів і читати книги релігійно-морального змісту.
5. Вивчати творіння Боже — природу, а так само й історію роду людського, які являють нам дивні дії промислу Божого.

Ця заповідь покладає на нас і певні обов’язки богошанування. Ми повинні:

1. Вірувати у Бога, тобто мати щире і тверде переконання в Його існуванні.
2. Ходити перед Богом, тобто завжди пам’ятати про Бога і все робити так, ніби перед очима Божими (поводитися з обачністю), а разом з тим не забувати, що Бог бачить не тільки наші справи, а й наші помисли.
3. Надіятися на Бога, любити Бога і коритися Богу, завжди бути готовими робити те, що Він повеліває, і не ремствувати, коли Він не те робить з нами, що ми хотіли б самі. Бо тільки один Бог знає, що і коли нам дати, — що нам корисне і що шкідливе.
   Вища форма любові до Бога є благоговіння, або страх Божий, тобто боязнь віддалитися від Бога через наші гріхи.
4. Поклонятися Богу, прославляти Його і дякувати Господу Богу як Творцю, Промислителю і Спасителю нашому, пам’ятаючи про всі Його дари і ласки до нас.
5. Безбоязно сповідувати Бога, тобто перед усіма визнавати, що Він наш Бог, і не відмовлятися від своєї віри, хай навіть за це віровизнання доведеться постраждати і померти.

Гріхи проти першої заповіді:

1. Безбожництво — коли люди зовсім заперечують буття Боже. Таких людей пророк Давид називає безумними: «Сказав безумний у серці своїм: Бога нема» (Пс. 13, 1).
2. Багатобожжя — коли замість єдиного істинного Бога визнають багато вигаданих богів.
3. Безвір’я — коли люди, визнаючи буття Боже, не вірять у Його Божественне Провидіння й Одкровення. Це безвір’я часто ви никає внаслідок неправильної освіти і виховання, від гордощів і зарозумілості, від захопленості поганими прикладами, від зневажливого ставлення до Церкви і від гріховного життя.
4. Єресь — коли люди видумують або винаходять вчення, противні Божественній істині, або вперто і навмисне перекручують Божественну істину.
5. Розкол, тобто свавільне ухилення (відокремлення) від єдності богошанування, — від небажання мати єдність з право славною Церквою.
6. Боговідступництво — коли люди зрікаються істинної віри, боячись переслідувань, глузувань, або заради якихось земних роз рахунків, або від захоплення псевдонауками.
7. Відчай — коли люди, забуваючи про безмежне милосердя Бо же, не сподіваються отримати від Бога допомогу і спасіння. Найжахливіші приклади відчаю являють собою самогубці.
8. Чаклунство — коли люди, залишивши віру в силу Божу, звертаються до різних таємних і злих сил.
9. Марновірство — коли вірять у якусь звичайнісіньку річ, приписуючи їй надприродну силу.
10. Лінощі у молитві і у всякій богоугодній справі.
11. Любов до творіння більша, ніж до Бога.
12. Людино догідливість — коли турбуються більше про те, як догодити людям, ніж Богу.
13. Самовпевненість — коли сподіваються більше на себе або на інших людей, ніж на ласку і поміч Божу.

Заповідь Божа не суперечить нашому обов’язку шанувати святих ангелів і святих угодників Божих і молитися їм, бо ми шануємо їх не так, як Самого Бога, а як вірних служителів Божих, які догодили своїм життям Богу. Св. ангели й угодники Божі близькі до Бога і можуть бути нашими помічниками в молитві перед Господом Богом. Ми повинні просити їхньої допомоги і заступництва, твердо сподіваючись, що Господь заради них скоріше почує і наші грішні молитви. Слово Боже каже: «Моліться один за одного, щоб вам зцілитися; забагато може щира молитва праведного» (Як. 5, 16), «Бог не є Бог мертвих, а живих. Бо в Нього всі живі» (Лк 20, 38).

ПРО ДРУГУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, або на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.

Другою заповіддю Господь Бог забороняє ідолопоклонство, тобто забороняє робити собі для шанування кумирів або ідолів, або шанувати подобу чи зображення того, що ми бачимо на небі (Сонця, Місяця, зірок), і що знаходиться на землі (рослин, тварин, людей), або знаходиться у водах (риб). Господь забороняє поклонятися і служити цим кумирам, замість істинного Бога, як це роблять язичники.

Із забороною поклонятися кумирам та ідолам ніяк не можна плутати православного поклоніння святим іконам та мощам, за що нам часто дорікають протестанти та різні сектанти. Шануючи святі ікони, ми не вважаємо їх богами або кумирами, вони для нас тільки зображення, образ Бога, або ангелів, або святих. Слово «ікона» грецьке і означає «образ». Поклоняючись іконам і молячись перед іконою, ми молимося не матеріальній іконі (тобто фарбі, дереву або металу), а тому, хто на ній зображений. Всякий знає, наскільки легше звертатися думкою до Спасителя, коли бачиш пречистий Його лик, чи хрест Його.

Святі ікони дані нам для побожного спомину про справи Божі і святих Його, для побожного піднесення думок наших до Бога і Його святих. Через це розпалюється наше серце любов’ю до нашого Творця і Спасителя. Святі ікони є для нас тими ж священними книгами, тільки написаними, замість літер, лицями і речами.

Ще у Старому Завіті Мойсей, через якого Богом дана заповідь, яка забороняє ідолів, у той же час отримав від Бога повеління поставити у скинії (тобто пересувному єврейському храмі) золоті священні зображення херувимів на кришці ковчега завіту. Господь сказав Мойсеєві: «зроби їх на обох краях кришки… Там Я буду відкриватися тобі і говорити з тобою над кришкою, між двома херувимами, які над ковчегом одкровення, про все, що Я буду заповідати через тебе синам Ізраїлевим» (Вих. 25, 18, 22). Господь повелів Мойсеєві також виткати зображення херувимів на запоні, яка відокремлює святилище від Святого Святих, і на внутрішньому боці висонних покривал (з дорогої вовняної тканини), якими накривали не тільки верх, а й боки скинії (Див.: Вих. 26, 1-37).

У храмі Соломона були також скульптурні і вишиті зображення херувимів на всіх стінах і на церковній запоні (Див.: З Цар. 6, 27-29; 2 Пар. 3, 7-14). І оновлені були херувими на кришці ковчега завіту (Див.: 2 Пар. 3, 10). Коли храм був готовий, «слава Господня (у вигляді хмари) наповнила храм» (3 Цар. 8, 11). Зображення херувимів були благоугодні Богу, і народ, дивлячись на них, молився і поклонявся.

Зображень Господа Бога у скинії і в храмі Соломона не було тому, що впродовж більшої частини старозавітного життя люди не удостоєні були бачити Господа. «Не було зображень старозавітних праведників, бо тоді люди не були ще визволені й виправдані (Див.: Рим. 3, 9, 25; Мф 11, 11).

Сам Господь Ісус Христос послав чудесне зображення Свого Лика Едеському князеві Авгару: так званий нерукотворний образ. Помолившись перед нерукотворним образом Христовим, Авгар зцілився від невиліковної хвороби.

Св. євангеліст Лука, лікар і живописець, писав і залишив, за переданнями, після себе ікони Божої Матері.

Багато святих ікон Господь прославив чудотворіннями.

Зображувані на іконах тварини, навіть зображення диявола, не оскверняють святих ікон, якщо це потрібно для наочного зображення історичних подій. Бо ж не оскверняють згадки про них Святе Писання.

Не суперечить другій заповіді і шанування святих мощей. У святих мощах ми шануємо благодатну силу Божу, яка діє через мощі святих.

Для нас, християн, ідолопоклонство, у тому вигляді, як це роблять усі язичники, неможливе. Натомість, замість грубого ідолопоклонства, серед нас буває більш тонке ідолопоклонство. До такого ідолопоклонства відносять служіння гріховним пристрастям, а саме: користолюбство, черевоугодництво, гордість, марнославність та інше.

Користолюбство — це прагнення до багатства. Апостол Павло говорить, що «користолюбство (корисливість) є ідолослужіння» (Кол. 3, 5). Для користолюбної людини багатство стає наче ідолом, якому вона служить і поклоняється більше, ніж Богу.

Черевоугодництво — це ласощі, обжерливість, пияцтво. Про таких людей, які понад усе ставлять чуттєві задоволення від їжі та пиття, апостол Павло говорить, що «бог їхній — черево» (Фил. 3, 19).

Гордість і марнославність. Горда і марнославна людина надзвичайно високої думки про свої чесноти — розум, красу, багатство. Горда людина шанує тільки саму себе. Свої поняття і бажання вона вважає вищими від верховної волі Самого Бога. Презирливо і з насмішкою вона ставиться до чужих думок і порад і не відмовляється від своїх поглядів, якими б смішними і неправильними вони не були. Горда і марнославна людина із самої себе (як для себе, так і для інших) робить ідола.

Забороняючи ці тонкі пороки ідолопоклонства, друга заповідь тим самим спонукає до таких чеснот: безкорисливість та милосердя, стриманість, піст і смирення.

ПРО ТРЕТЮ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

Не згадуй імені Господа Бога твого даремно.

Третьою заповіддю забороняється вимовляти ім’я Боже даремно, без відповідного благоговіння. Вживається ім’я Боже даремно, коли вимовляється в пустопорожніх розмовах, жартах та іграх.

Забороняючи взагалі легковажне і непобожне ставлення до імені Божого, ця заповідь забороняє гріхи, які походять від легковажного і непобожного ставлення до Бога. Такими гріхами є:

Божіння (божба), тобто легковажне вживання клятви у звичайних розмовах.

Богохульство — зухвалі слова проти Бога.

Блюзнірство, коли про священні предмети говорять жартома або насміхаючись.

Порушення обіцянок, даних Богу, клятвопорушення і неправдива клятва ім’ям Божим.

Ім’я Боже слід вимовляти зі страхом і побожністю, в молитві, у вченні про Бога і в законній клятві або присязі.

Побожну, законну клятву заповідь ця не забороняє. Сам Бог уживав клятву, про що згадує апостол Павло у посланні до євреїв, кажучи: «Люди клянуться вищим, і клятва на запевнення закінчує всяку суперечку їхню. Тому і Бог, бажаючи істотніше показати спадкоємцям обітниці незмінність волі Своєї, вжив клятву» (Євр. 6, 16-17).

ПРО ЧЕТВЕРТУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

Пам’ятай день суботній, щоб святити його: шість днів працюй і виконуй у них всю роботу свою, а день сьомий — субота для Господа Бога твого.

Четвертою заповіддю Господь Бог повеліває шість днів працювати і робити свої діла, хто до яких покликаний; а сьомий день присвячувати служінню Богу, на святі й угодні Йому діла.

Святими й угодними Богу ділами є: турбота про спасіння своєї душі, молитва у храмі Божому і вдома, вивчення Закону Божого, просвічення розуму і серця корисними пізнаннями, читання Святого Письма та інших корисних для душі книг, благочестиві розмови, допомога бідним, відвідання хворих і ув’язнених, втішення засмучених та інші добрі діла.

У Старому Завіті святкувався сьомий день тижня — субота (тобто давньоєврейською мовою «спокій») — на згадку про створення Господом Богом світу («на сьомий день Бог почив від діл творіння»). В Новому Завіті, з часу св. апостолів, став святкуватися перший день тижня, воскресний (тобто неділя) — на згадку про Воскресіння Христове.

Під сьомим днем слід розуміти не тільки воскресний день, але й інші свята, встановлені Церквою, як і в Старому Завіті під назвою суботи малися на увазі й інші свята (свято Пасхи, П’ятдесятниці, Кущів та ін.).

Найголовніше християнське свято — «свято із свят і торжество із торжеств » — Світле Воскресіння Христове, Свята Пасха (в українській традиції — Великдень), що святкується в першу неділю після весняного повного місяця в період від 22 березня (4 квітня н. ст.) до 25 квітня (8 травня н. ст.).

Потім ідуть великі, так звані дванадесяті свята, встановлені на честь і славу Бога і Господа нашого Ісуса Христа і Пречистої Його Матері Діви Марії:

1. Різдво Пресвятої Богородиці — 8 вересня (21 вересня н. ст.).
2. Введення у храм Пресвятої Богородиці — 21 листопада (4 груд. н. ст.).
3. Благовіщення, тобто ангельське сповіщення Пресвятій Діві Марії про втілення від Неї Сина Божого — 25 березня (7 квітня н. ст.).
4. Різдво Христове — 25 грудня (7 січня н. ст.).
5. Стрітення Господнє — 2 лютого (15 лютого н. ст.).
6. Хрещення Господнє (Богоявлення, Йорданські свята) — 6 січня (19 січня н. ст.).
7. Преображення Господнє — б серпня (19 серпня н. ст.).
8. Вхід Господній у Єрусалим (Вербна неділя) — за тиждень до Пасхи.
9. Вознесіння Господнє — на сороковий день після Пасхи.
10. П’ятдесятниця, або день Святої Тройці (зішестя Святого Духа на апостолів) — на п’ятдесятий день після Пасхи.
11. Воздвиження чесного Хреста Господнього — 14 вересня (27 вересня н. ст.).
12. Успіння Божої Матері — 15 серпня (28 серпня н. ст.).

З інших свят особливо шануються:

• Обрізання Господнє — 1 січня (14 січня н. ст.).
• Покрова Божої Матері — 1 жовтня (14 жовтня н. ст.).
• Різдво Іоана Хрестителя — 24 червня (7 липня н. ст.).
• Усікновення голови Іоана Хрестителя — 29 серпня (11 вересня н. ст.).
• Св. первоверховних апостолів Петра і Павла — 29 червня (12 липня н. ст.).
• Св. апостола Іоана Богослова — 8 травня (21 травня н. ст. і 26 вересня (9 жовтня н. ст.).
• Св. Чудотворця Миколая — 9 травня (22 травня н. ст.), і 6 грудня (19 грудня н. ст.).
• Св. рівноап. князя Володимира — 15 липня (28 липня н. ст.).
• Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього, хрещення Руси-України — 1 серпня (14 серпня н. ст.).
• Собор Архистратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних — 8 листопада (21 листопада н. ст.).

  Пости, встановлені Церквою:

  1. Великий піст, або Св. Чотиридесятниця.
     Починається за сім тижнів перед Пасхою: 6 тижнів — сам піст і Страсний тиждень — на спомин про страждання Христа Спасителя.
  2. Різдвяний піст перед святом Різдва Христового. Починається з 14 листопада (28 листопада н. ст.), з дня св. апостола Филипа, тому його ще називають Филиповим постом, Пилипівкою (Піст 40-денний).
  3. Успенський піст, або Спасівка, перед святом Успіння Божої Матері. Триває два тижні, з 1 серпня (14 серпня н. ст.) по 14 серпня (27 серпня н.с.) включно.
  4. Апостольський, або Петрів піст (Петрівка) перед святом св. апостолів Петра і Павла.

  Починається через тиждень після дня Святої Тройці і триває до 29 червня (12 липня н. ст.). Тривалість посту залежить від того, коли (раніше або пізніше) святкується Пасха. Найбільша тривалість його — шість тижнів, а найменша — тиждень з одним днем.

  Одноденні пости:

  1. У Святвечір, навечір’я Різдва Христового — день перед Різдвом Христовим, 24 грудня (6 січня н. ст.). Особливо суворий піст серед днів Різдвяного посту (звичай — не їсти до появи першої зірки).
  2. У навечір’я Богоявлення (Йорданський святий вечір) — день перед Хрещенням Христовим, 5 січня (18 січня н. ст.).
  3. У день Усікновення глави св. Іоана Предтечі, 29 серпня (11 вересня н. ст.).
  4. У день Воздвиження Хреста Господнього, на згадку про хресні страждання Ісуса Христа — 14 вересня (27 вересня н. ст.).
  5. Середа і п’ятниця кожного тижня.

  Середа — на згадку про зраду Іуди, який видав Спасителя, п’ятниця — на спомин про хресні страждання і смерть Спасителя за нас.

  Посту у середу і п’ятницю не буває тільки у такі тижні: у Світлий (Пасхальний), у святки (від дня Різдва Христового до Хрещення), в Троїцький тиждень (від свята Св. Тройці до початку Петрового посту), в тиждень митаря і фарисея (перед Великим постом) і в Сиропусний (масляний) тиждень перед самим Великим постом, коли дозволяється їсти тільки молоко і яйця.

  Під час посту треба і духовно постувати, тобто особливо рішуче полишити всі погані звички і пристрасті: гнів, ненависть, ворожнечу; треба відійти від веселого життя, від ігор, видовищ, танців; не слід читати книг, які викликають у душі нечисті помисли і бажання; не можна їсти м’яса, молока, яєць, а слід обмежуватися пісними стравами (тобто рослинною їжею і, коли дозволено, рибою), вживаючи і цю їжу помірно. При багатоденному пості належить сповідатися й причаститися св. Таїн.

  Порушують четверту заповідь ж ті, хто лінується і в буденні шість днів не працює, так само і ті, хто працює у свято. Не менш порушують її і ті, хто хоч і припиняє світські заняття і роботи, але проводить ці дні лише в одних веселощах, іграх і віддається розгулу і пияцтву, не думаючи про те, щоб послужити Богу. Особливий гріх віддаватися розвагам підсвято, коли ми повинні бути на всенічній, а вранці — на літургії. У нас, православних християн, свято починається з вечора, коли служиться всенічна, і віддавати цей час танцям або іншим розвагам означає знущатися зі свята.

  ПРО П’ЯТУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

  Шануй батька твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі.

  П’ятою заповіддю Господь Бог наказує нам шанувати батьків своїх і за це обіцяє довге життя у добробуті.

  Шанувати батьків означає: любити їх, шанобливо ставитися до них, не ображати їх ні словами, ні вчинками, слухатися їх, допомагати їм у праці, турбуватися про них, коли вони в біді, а особливо в час хвороби та їхньої старості, а також молитися за них Богу, як за життя їхнього, так і після смерті.

  Гріх непошани до батьків — великий гріх. У Старому Завіті, хто лихословив батька або матір, карався смертю (Мк 7, 10; Вих. 21, 16).

  Поряд з батьками ми повинні шанувати і тих, хто так або інакше заміняє нам батьків. До таких осіб належать: пастирі й отці духовні, які турбуються про наше спасіння, навчають нас віри і моляться за нас; начальники цивільні, які турбуються про наше мирне життя і захищають нас від утисків; вихователі, вчителі і благодійники, які дбають про те, щоб навчити нас і дати нам все добре і корисне; і взагалі, старші за віком, які мають досвід життя і тому можуть дати нам добру пораду. Тому грішать ті, які не поважають старших, особливо старих; хто з недовір’ям ставиться до їхньої досвідченості, байдуже, а інколи з насмішкою сприймає їхні зауваження і настанови, вважаючи їх людьми «відсталими», а їхні поняття і погляди «віджилими». Ще у Старому Завіті Господь сказав через Мойсея: «Перед лицем сивого встань і вшануй лице старого, і бійся Господа Бога твого» (Лев. 19, 32).

  Але якби сталося так, що батьки або начальники зажадали від нас чогось такого, що суперечить вірі і Закону Божому, то тоді слід сказати їм, як сказали апостоли начальникам юдейським: «Судіть, чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога?» (Діян. 4, 19). І слід перетерпіти за віру і Закон Божий все, що б за це не було.

  ПРО ШОСТУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

  Не вбивай.

  Шостою заповіддю Господь Бог забороняє вбивство, тобто позбавлення життя іншої людини і самого себе (самогубство) в будь-який спосіб.

  Життя — найбільший дар Божий; тому позбавляти життя себе або відбирати його в когось іншого — найжахливіший, найтяжчий і найбільший гріх.

  Самогубство — найстрашніший з усіх гріхів, вчинених проти шостої заповіді, бо у самогубстві, крім гріха убивства, є ще тяжкий гріх — відчай, ремствування на Бога і зухвалий бунт проти Провидіння Божого. Крім того, самогубство виключає можливість покаяння.

  Людина буває винною в убивстві, якщо навіть убила іншу людину ненавмисно; і таке вбивство є теж тяжким гріхом, бо в цьому випадку той, хто вбив, винен у своїй необережності.

  Людина буває винною в убивстві й тоді, коли сама особисто не вбиває, але сприяє вбивству або хоча б допускає інших до цього.

  Наприклад:

  1. Суддя, який засуджує підсудного, невинність якого йому відома.
  2. Всякий, хто допомагає іншим чинити вбивство своїм наказом, порадою, посібництвом, згодою, або хто переховує і виправдовує вбивцю і тим дає йому можливість нову вбивати.
  3. Всякий, хто не визволяє ближнього від смерті, коли може зробити це.
  4. Всякий, хто виснажує своїх підлеглих важкою працею і жорстокими покараннями і тим прискорює їхню смерть.
  5. Всякий, хто нестриманістю і різними вадами вкорочує свій вік.

  Грішить проти шостої заповіді і той, хто бажає смерті іншій людині, хто не подає допомоги бідним і хворим, хто не живе з іншими у злагоді і в мирі, а, навпаки, ставиться до інших з ненавистю, заздрощами і злобою, затіває з іншими сварки і бійки, кривдить інших. Грішать проти шостої заповіді всі злі і сильні, які кривдять слабких, що трапляється і серед дітей. Євангельський закон Христів каже: «Кожен, хто ненавидить брата (ближнього) свого, є людиновбивця» (1 Ін 3, 15).

  Крім тілесного вбивства, є ще страшніше і відповідальніше вбивство: це вбивство духовне. Рід духовного вбивства — спокуса, тобто коли хто зводить (спокушує) ближнього у невір’я або на шлях порочного життя і тим самим піддає його душу духовній смерті.

  Спаситель сказав: «Хто спокусить одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще 6, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині… горе такій людині, через яку спокуса приходить» (Мф 18, 6-7).

  Щоб уникнути гріха проти шостої заповіді, християнинові необхідно: допомагати бідним, служити хворим, утішати засмучених, полегшувати стан нещасних, з усіма поводитися лагідно і з любов’ю, миритися із розгніваними, прощати кривди, робити добро ворогам і ні словом, ні ділом не подавати згубного прикладу іншим, особливо дітям.

  Не можна прирівнювати до злочинного вбивства битву на війні. Війна є велике суспільне зло, але, в той же час, війна є і велике лихо, яке попустив Господь для виправлення і напоумлення народу, як Він допускає і епідемії, голод, пожежі та інші нещастя. Тому вбивство на війні Церква не розглядає як особистий гріх людини, тим більше, що кожен воїн повинен, за заповіддю Христовою, «покласти душу (віддати життя) свою за друзів своїх», для захисту віри й батьківщини.

  Серед воїнів було багато святих, прославлених чудесами.

  Однак на війні можуть бути і злочинні вбивства, це коли, наприклад, воїн вбиває противника, який здається в полон, піднявши руки, або допускає якісь звірства тощо.

  Страта злочинця відноситься також до суспільного виду зла і є великим злом, але допустима у виняткових випадках, коли вона, по суті, є єдиним засобом, здатним зупинити численні вбивства і злочини. Але за правосуддя вчиненої страти відповідають з усією суворістю перед Богом представники влади, судді, які ухвалили смертний вирок. Страта для закоренілого злочинця часто буває єдиним засобом для покаяння. А без волі Божої і волосина з голови людини не впаде.

  ПРО СЬОМУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

  Не чини перелюбу.
  Сьомою заповіддю Господь Бог забороняє перелюб, тобто порушення подружньої вірності і будь-яку незаконну і нечисту любов.

  Чоловікові і дружині Бог забороняє порушувати шлюбну вірність і любов. Неодруженим же Бог велить дотримуватися чистоти думок і бажань — бути цнотливими у ділах і в словах, у помислах і бажаннях.

  Для цього слід уникати всього, що може збудити у серці нечисті почуття: лайливості, безсоромних пісень і танців, спокусливих видовищ і картин, читання аморальних книг, пияцтва тощо.

  Слово Боже наказує нам зберігати наші тіла у чистоті, бо наші тіла «суть члени Христові і храми Духа Святого». Блудники грішать проти власного тіла, послаблюють здоров’я свого тіла, піддають його хворобам і ушкоджують навіть душевні здібності, особливо уяву і пам’ять.

  ПРО ВОСЬМУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

  Не кради.
  Восьмою заповіддю Господь Бог забороняє крадіжку, тобто привласнення в будь-який спосіб того, що належить іншим. Види крадіжки дуже різноманітні:

  1. Крадіжка, тобто викрадення чужих речей.
  2. Грабунок, тобто насильне відбирання чужих речей.
  3. Святотатство, тобто привласнення того, що освячено як власність Церкви.
  4. Хабарництво, тобто коли посадові особи беруть незаконно дари з людей, чиї прохання за своєю посадою зобов’язані виконати безоплатно.
  5. Дармоїдство, тобто коли отримують платню за посаду або за роботу, але, по суті, нічого не виконують.
  6. Здирництво, тобто коли беруть за щось великі гроші, користуючись чужою бідою.
  7. Обман, тобто привласнення чужої речі хитрощами. Наприклад: коли ухиляються від сплати боргу; приховують знайдене, не розшукуючи власника речі або грошей; обмірюють або обважують під час продажу; затримують платню робітникові тощо; а також коли діти лінуються у навчанні, між тим як їхні батьки та суспільство витрачають на них кошти, а вчителі — свої зусилля.

  Забороняючи всі види відбирання власності у ближнього, ця заповідь велить нам бути безкорисливими (не жадібними), чесними, працелюбними, милосердними і правдивими. Щоб не грішити проти цієї заповіді, потрібно любити іншого, як самого себе, і не робити іншим того, чого сам собі не бажаєш.

  Найвища ж чеснота, навіювана восьмою заповіддю, — це цілковита безкорисливість, тобто відмова від усякої власності. Але до цієї чесноти Господь не зобов’язує усіх, а пропонує її тільки тим, хто жадає досягти вищої моральної досконалості: «коли хочеш бути досконалим, піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах» (Мф 19, 21).

  Цю Євангельську пораду виконували багато подвижників, наприклад, св. Антоній Великий, преподобний Павло Фіванський, святитель Миколай-Чудотворець та інші.

  ПРО ДЕВ’ЯТУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

  Не свідчи неправдиво проти ближнього твого.
  Дев’ятою заповіддю Господь Бог забороняє говорити неправду про іншу людину і забороняє взагалі усяку неправду, як, приміром:

  1. Свідчити неправду на суді.
  2. Робити неправдивий донос.
  3. Обмовляти, зводити наклепи, лихословити, розпускати плітки. Наклепництво є річ просто диявольська, бо ім’я «диявол» означає обмовлювач, наклепник.

  Неприпустима для християнина навіть така неправда, коли немає наміру вчинити зло ближньому, адже будь-яка неправда не гідна звання християнина і не узгоджується з любов’ю та повагою до ближніх. Апостол Павло каже: «Відкинувши неправду, говоріть правду кожен ближньому своєму, бо ми члени один одному» (Еф. 4, 25).

  Ніколи не слід докоряти й осуджувати інших, якщо ми не покликані до цього за своїм становищем і посадою. «Не судіть, щоб і вас не судили», — говорить Спаситель.

  При цьому слід мати на увазі, що не осудом, не докором, не глузуванням виправляється ближній, а любов’ю, поблажливістю і доброю порадою. Треба також завжди пам’ятати, що кожен з нас має дуже багато вагомих слабкостей і недоліків.

  Необхідно також завжди приборкувати свій язик, тобто завжди говорити тільки правду і стримувати себе від лукавих слів і марнослів’я. Слово є дар Божий. Ісус Христос сказав: «Кажу ж вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь у день судний: бо за словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений» (Мф 12, 36-37).

  ПРО ДЕСЯТУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

  Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані осла його, ані всякої худоби його, ані всього, що у ближнього твого.

  Десятою заповіддю Господь Бог забороняє не тільки робити щось погане іншим, ближнім, які оточують нас, але й забороняє погані бажання і помисли щодо інших.

  Гріх проти цієї заповіді називається заздрощами.

  Той, хто заздрить, хто в думках жадає чужого, той від поганих думок і жадань легко може перейти і до поганих справ.

  Але й сама по собі заздрість оскверняє душу, роблячи її нечистою перед Богом, як каже слово Боже: «Думки злі — мерзотність для Бога» (Притч. 15, 26). «А через заздрість диявола гріх увійшов у світ» (Прем. 2, 24).

  Одне з головних завдань істинного християнина — очищати свою душу від усякої внутрішньої нечистоти, згідно з настановою апостола: «очистьмо себе від усякої скверни плоті і духу, творячи святиню в страхові Божому» (2 Кор. 7, 1).

  Щоб уникнути гріха проти десятої заповіді, необхідно берегти чистоту серця від усяких пристрастей до земного, від усяких поганих жадань і думок і бути задоволеними тим, що маємо: дякувати за це Богу, а чужого ніколи не жадати, але радіти за інших, якщо вони мають усього багато.

  ДЕВ’ЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ БЛАЖЕНСТВА

  Заповіді блаженства, які дав нам Спаситель, зовсім не порушують заповідей Закону. Навпаки, ці заповіді взаємно доповнюються.

  Десять заповідей Закону обмежуються тим, що забороняють робити те, що гріховне. Заповіді блаженства вчать нас того, як ми можемо досягти християнської досконалості або святості.

  Десять заповідей дані були у старозавітні часи, щоб диких і грубих людей утримувати від зла. Заповіді блаженства дані християнам, щоб показати їм, які душевні настрої повинні мати вони, щоб все більше і більше наближатися до Бога і набувати святості, а разом з тим і блаженства, тобто вищого ступеня щастя.

  Святість, яка народжується від близькості до Бога, — є вище блаженство, найвище щастя, якого тільки може жадати людина.

  Старозавітний закон є закон суворої правди, а Новозавітний закон Христів є закон Божественної любові і благодаті, чим тільки і дається людям сила в повноті пильнувати закон Божий і наближатися до досконалості.

  Icyс Христос, закликаючи нас у вічне Царство Боже, вказує путі до нього через виконання Його заповідей, за виконання яких Він обіцяє, як Цар неба і землі, вічне блаженство у майбутньому вічному житті.

  Ісус Христос каже:

  ¹Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне.
  ²Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться.
  ³Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю.
  ⁴Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться.
  ⁵Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть.
  ⁶Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.
  ⁷Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.
  ⁸Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне.
  ⁹Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас, і гнатимуть, і зводити муть на вас усяке лихослів’я та наклепи — Мене ради. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах.
  У кожному з цих висловлювань, або настанов, Господа слід розрізняти, з одного боку, повчання, або заповідь, а з іншого — ублажання (ощасливлення), або обіцянку винагороди.

  Для виконання заповідей блаженства необхідні: спілкування з Богом — молитва, внутрішня і зовнішня; боротьба з гріховними нахилами — піст, стриманість тощо.

  ПРО ПЕРШУ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВА

  1. Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне.
  Убогість духовна є духовне переконання в тому, що життя наше і всі наші духовні і тілесні блага (як-то життя, здоров’я, сили, душевні здібності, знання, багатство і всілякі життєві блага) — все це є дар Творця Бога; без небесної допомоги неможливе придбання ні матеріального добробуту, ні духовного багатства — все це дар Божий.

  Убогість духовна називається смиренням, а чеснота її — смиренномудрістю. Смиренномудрість або смирення є основна християнська чеснота, тому що вона протилежна гордості, а від гордості сталося все зло у світі. Перший з ангелів став дияволом, перші люди згрішили, а нащадки їхні сваряться і ворогують між собою через гордість. «Початок гріха — гординя» (Сир. 10, 15).
  Без смирення неможливе звертання до Бога, неможлива ніяка християнська чеснота.

  Смирення дає нам можливість пізнавати самих себе, правильно оцінювати свої достоїнства і недоліки; воно благодійно впливає на виконання наших обов’язків щодо ближніх, збуджує і зміцнює у нас віру в Бога, надію і любов до Нього, залучає до нас милосердя Боже, а також і прихильність до нас людей.

  Слово Боже говорить: «Жертва Богові — це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» (Пс. 50, 19).«З насмішників Він насміхається, а смиренним дає благодать» (Притч. 3, 34). «Навчіться від Мене, — навчає Спаситель, — бо я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мф 11, 29).
  Убогість тілесна, або бідність, може багато сприяти набуттю духовної убогості, якщо ця убогість, або бідність, сприймається доброхітно і без ремствувань. Але не завжди «убогі тілесно» можуть бути «убогими і духовно».

  І багаті можуть бути «убогими духом», якщо розуміють, що видиме, матеріальне багатство є тлінне і скороминуще, і що воно не може замінити багатства духовного; якщо пам’ятають слова Господа: «Яка бо користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мф 16, 26).
  Але християнське смирення слід відрізняти від корисливого самоприниження, від якого губиться людська гідність, як-от, приміром, підлабузництво, запобігливість тощо.

  Разом з тим слід суворо відвертатися від так званого «благородного самолюбства» або «захисту ображеної честі», що відображають упередження, згубні забобони, що залишились у європейських народів, як спадщина ворожого християнству римського язичництва. Істинний християнин повинен рішуче відмежуватися від цих забобонів, які створили антихристиянський і ганебний звичай поєдинків, що були названі дуелями.

  В нагороду убогим духом, тобто смиренним, Господь Ісус Христос обіцяє Царство Небесне, тобто вічне блаженне життя. Цю участь у Царстві Божому убогі духом починають відчувати ще тут, через віру і надію на Бога, а остаточно і в усій повноті вони отримають її у майбутньому житті.

  ПРО ДРУГУ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВА

  2. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться.

  Плач, про який говориться у другій заповіді блаженства, є, насамперед, істинна скорбота серця і сльози покаяння за вчинені нами гріхи, за наші провини перед милосердним Богом (наприклад, плач апостола Петра після відступництва).

  «Бо печаль заради Бога породжує незмінне покаяння на спасіння, а печаль мирська викликає смерть», — говорить апостол Павло (2 Кор. 7, 10).

  Можуть бути духовно благодійними і скорбота, і сльози, викликані нещастями, які спіткали нас, наприклад, смертю дорогих нам людей (Сам Христос просльозився при смерті Лазаря), якщо тільки ці скорбота і сльози пройняті вірою й упованням, терпінням і відданістю волі Божій. Тим більше до блаженства можуть вести скорбота і сльози, викликані співчуттям до нещастя ближнього, якщо ці сльози щирі й супроводжуються ділами християнського милосердя та любові.

  Печаллю ж світу цього називається печаль без надії на Бога, яка виникає не від усвідомлення своєї гріховності перед Господом, а від нездійсненності честолюбних, владолюбних і корисливих прагнень. Така печаль через зневір’я і відчай веде до смерті духовної, іноді й до тілесної (самовбивство). Приклад такої печалі — Іуда Іскаріотський, який зрадив Христа Спасителя.

  У нагороду тим, що плачуть, Господь обіцяє, що вони втішаться, — отримають прощення гріхів, а через це — внутрішнє заспокоєння, отримають і вічну радість, тобто вічне блаженство.

  ПРО ТРЕТЮ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВА

  3. Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю.

  Лагідність є спокійний, сповнений християнської любові стан духу людини, при якому людина ніколи не дратується і ніколи не дозволяє собі ремствувати, не тільки на Бога, але й на людей.

  Лагідні люди і самі не дратуються, й інших не дратують.

  Християнська лагідність виявляється, головним чином, у терплячому перенесенні образ, завданих іншими, і є властивістю, рисою, протилежною гніву, злобі, самохизуванню і мстивості.

  Лагідна людина завжди шкодує жорстоку людину, яка образила її; бажає їй виправлення, молиться за неї і віддає її дії на суд Божий, слухаючись настанови апостола: «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте у мирі з усіма людьми. Не метіться за себе, улюблені… Мені відомщення, Я віддам», — говорить Господь (Рим. 12, 18-19).

  Найвищий приклад лагідності для нас — Сам Господь наш, Ісус Христос, який молився на хресті за Своїх ворогів. Він і нас учив не мститися ворогам, а робити їм добро: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мф 11, 29).

  Лагідність підкорює найжорстокіші серця людей, як у цьому нас переконує спостереження за життям людини, а підтверджує це вся історія гоніння на християн. Християнин може гніватися тільки на самого себе, на свої гріхопадіння і на спокусника — диявола.

  Господь обіцяє лагідним, що вони успадкують землю. Обіцянка ця означає, що лагідні люди в нинішньому житті силою Божою зберігаються на землі, незважаючи на усякі підступи людські і на найжорстокіші гоніння, а в майбутньому житті вони будуть спадкоємцями небесної батьківщини, нової землі (Див.: 2 Пет. 3, 13) з її вічними благами.

  ПРО ЧЕТВЕРТУ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВА

  4. Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться.
  Вислів «голодні і спраглі» показує, що прагнення наше до правди повинне бути настільки сильним, наскільки сильне бажання голодного і спраглого втамувати голод і спрагу. Прекрасно таке прагнення виражає цар Давид: «Як прагне олень до потоку води, так прагне душа моя до Тебе, Господи! Прагне душа моя до Бога сильного й живого» (Пс. 41, 2-3).
  Голодним і спраглим правди Господь обіцяє, що вони наситяться. Тут мається на увазі насичення духовне, яке полягає у внутрішньому, душевному мирі, у спокої сумління, в оправданні і помилуванні. Це насичення у тутешньому житті, на землі, буває тільки частковим. Але голодним і спраглим правди більше за всіх Господь відкриває таємниці Царства Свого, і серце їхнє і в цьому світі насолоджується пізнанням відкритих у Євангелії Божих істин, тобто нашого православно-християнського вчення.

  Повне ж насичення, тобто повне задоволення святих прагнень людського духу (а звідси і вищу радість, блаженство) вони отримають у майбутньому, вічному, блаженному житті з Богом; як і говорить Псалмоспівець, цар Давид: «Щоранку буду насичуватися славою Твоєю» (Пс. 16, 15).

  ПРО П’ЯТУ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВА

  5. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть.

  Милостиві або милосердні — це ті люди, які співчувають іншим, усім серцем жаліють людей, які потрапили у біду або нещастя, і намагаються їм допомогти добрими ділами.

  Діла милості бувають матеріальними (тілесними) і духовними.

  Діла милості матеріальні (тілесні):

  1. Голодного нагодувати.
  2. Спраглого напоїти.
  3. Голого, або того, хто має потребу в одязі, — одягти.
  4. Ув’язненого — відвідати.
  5. Хворого відвідати і посприяти його одужанню або християнському приготуванню до смерті.
  6. Мандрівника прийняти у дім і надати йому спочинок.
  7. Ховати померлих бідняків.

  Діла милості духовні:

  1. Словом, і ділом, і прикладом навернути грішника на правильну путь (Див.: Як. 5, 20).
  2. Невідаючого (того, хто не знає) навчити істини й добра.
  3. Подати ближньому добру і своєчасну пораду у скруті й небезпеці.
  4. Утішити сумного.
  5. Не відповідати злом на зло.
  6. Від усього серця прощати образи.
  7. Молитися за всіх Богу.

  Милостивим Господь обіцяє в нагороду, що вони самі будуть помилувані; тобто на майбутньому суді Христовому до них буде виявлена особлива ласка праведного Судді; вони будуть визволені від вічного осудження за свої гріхи, подібно до того, як вони виявляли милосердя до інших на землі (Див.: Мф 25, 31-46).

  ПРО ШОСТУ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВА

  6. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.
  Чисті серцем — це ті люди, які не тільки явно не грішать, але й не приховують порочних і нечистих думок, бажань і почуттів у собі, в серці своєму. Серце таких людей вільне від прихильностей і пристрастей до тлінних земних речей і взагалі вільне від гріховних пристрастей, що породжуються самолюбством та гордістю. Люди, чисті серцем, завжди безперестанно думають про Бога.

  Щоб придбати чистоту серця, треба дотримуватися постів, заповіданих Церквою, і всіляко берегтися від обжерства, пияцтва, непристойних видовищ та веселощів, від читання непристойних, нескромних книг.

  Чистота серця значно вища від звичайної чистосердечності. Чистосердечність полягає тільки у щирості та відвертості людини у ставленні до ближніх, а чистота серця вимагає повного придушення порочних думок і жадань і постійної пам’яті про Бога та Його святий закон.

  Людям з чистим серцем Господь обіцяє в нагороду, що вони побачать Бога. Тут, на землі, вони побачать Його благодатно-потаємно, духовними очима серця. Вони можуть бачити Бога у Його явленнях, образах і подобах. У майбутньому ж вічному житті вони бачитимуть Бога так, «як Він є» (1 Ін 3, 2). А оскільки споглядання Бога є джерелом найвищого блаженства, то обіцянка бачити, споглядати Бога є обіцянка вищого ступеня блаженства.

  ПРО СЬОМУ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВА

  7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

  Миротворцями називаються ті люди, які й самі намагаються жити з усіма у мирі та злагоді, й інших людей, які ворогують між собою, намагаються примирити або принаймні молять Бога про примирення.

  Миротворці пам’ятають слова Спасителя: «Мир вам залишаю, мир Мій даю вам» (Ін 14, 27).

  «Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте у мирі з усіма людьми», — говорить апостол Павло (Рим. 12, 18).

  Миротворцям Господь обіцяє, що вони назвуться синами Божими, тобто будуть найближчими до Бога, спадкоємцями Божими, співспадкоємцями Христовими. Миротворці своїм подвигом уподібнюються Єдинородному Сину Божому Icyсу Христу, який прийшов на землю, щоб примирити грішних людей з правосуддям Божим і вселити мир між людьми, замість ворожнечі, яка панувала між ними. Тому миротворцям і обіцяється благодатне найменування синів Божих, тобто дітей Божих, а з цим і невимовне блаженство.

  Апостол Павло говорить: «А якщо діти, то і спадкоємці, спадкоємці Божі, співспадкоємці ж Христу, коли тільки з Ним страждаємо, щоб з Ним і прославитися. Бо гадаю, що нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас» (Рим. 8, 17-18).

  ПРО ВОСЬМУ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВА

  8. Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне.

  Гнані за правду — це ті істинно віруючі люди, які так люблять жити за правдою, тобто за законом Божим, що за тверде виконання своїх християнських обов’язків, за своє праведне і благочестиве життя терплять від нечестивих людей, від ворогів правди і добра, гоніння, переслідування, злигодні і біди, але нічим не зраджують правді.

  Гоніння неминучі для християн, які живуть за правдою Євангельською, тому що злі люди ненавидять правду (бо правда розкриває їхні злі справи) і завжди гонять і всіляко переслідують тих людей, які відстоюють правду. Сам Єдинородний Син Божий Icyс Христос був розіп’ятий на хресті ненависниками правди Божої і всім Своїм послідовникам провістив: «Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас» (Ін 15, 20).«Усі, хто бажає жити побожно в Христі Ісусі, будуть гнані», — каже апостол Павло (2 Тим. 3, 12).

  Щоб терпеливо переносити гоніння за правду, людині необхідно мати: любов до істини, постійність і твердість у чеснотах, мужність і терпіння, віру й уповання на допомогу і заступництво Боже.

  Гнаним за правду, за їхній сповідницький подвиг Господь обіцяє Царство Небесне, тобто повне торжество духу, радість і блаженство в оселях небесних майбутнього вічного життя (Див.: Лк 22, 28-30).

  ПРО ДЕВ’ЯТУ ЗАПОВІДЬ БЛАЖЕНСТВА

  9. Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас, і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи — Мене ради. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах.

  В останній, дев’ятій, заповіді блаженства Господь наш Ісус Христос називає особливо блаженними тих, які за ім’я Христове і за істинну православну віру у Нього терпеливо зносять ганьбу, злослів’я, наклепи, знущання, злигодні і саму смерть.

  Такий подвиг називається мученицьким. Вище за подвиг мученицький нічого не може бути.

  Мужність християнських мучеників слід чітко відрізняти від фанатизму, який є ревність не з розумом, а нерозумна. Християнську мужність слід також відрізняти від нечутливості, викликаної відчаєм, і від удаваної байдужості, з якою деякі злочинці, через свою крайню жорстокість і гордість, вислуховують вирок і йдуть на страту.

  Християнська мужність ґрунтується на високих християнських чеснотах: на вірі у Бога, на надії й упованні на Бога, на любові до Бога і ближніх, на цілковитому послухові і непохитній вірності Господу Богу.

  Яскравим взірцем мученицького подвигу служить Сам Христос Спаситель, а також апостоли і незліченна кількість християн, які з радістю йшли на муки заради Христа.

  «Тому і ми, маючи довкола себе таку хмару свідків, скиньмо з себе всякий тягар і гріх, який нас обплутує, і з терпінням підемо на подвиг, який чекає на нас, дивлячись на Начальника і Виконавця віри Ісуса, Який замість радості, яка Йому належала, витерпів хрест, зневаживши посоромлення, і сів праворуч престолу Божого. Подумайте про Того, Хто перетерпів таку над Собою наругу від грішників, щоб вам не знемогтися і не ослабнути душами вашими», — говорить апостол (Євр. 12, 1-3).
  За подвиг мучеництва Господь обіцяє велику нагороду на небесах, тобто найвищий ступінь блаженства у майбутньому вічному житті. Але й тут, на землі, Господь прославляє багатьох мучеників за їхнє тверде сповідування віри нетлінням тіла і чудесами.

  «Якщо лихословлять вас за ім’я Христове, то ви блаженні, бо Дух слави і Дух Божий спочиває на вас. Тими Він ганьбиться, а вами прославляється.

  Тільки б не постраждав хто з вас як убивця, чи злодій, чи злочинець, або як той, хто зазіхає на чуже; а коли як християнин, то не соромся, а прославляй Бога за таку долю» (1 Пет. 4, 14-16).

  Безліч мучеників християнських раділи в найстрахітливіших стражданнях, як про це оповідають вірогідні описи їхнього життя, що збереглися до наших днів.

  ПРИМІТКА: В римських судах особливі писарі обов’язково мусили складати протоколи (офіційні записи) судочинства і прийнятих рішень. Такі протоколи допитів, які проводились у римських судах під час процесів над християнськими мучениками, після періоду гонінь були дбайливо зібрані св. Церквою. Ці протоколи й увійшли до складу достовірного опису мученицьких подвигів християн.

  БЕСІДА ПРО СЕНС ЗЛА

  Думка про світове зло важким тягарем сумнівів лежить на серцях багатьох віруючих людей. Здається незрозумілим, чому Бог допускає зло. Адже Бог у Своїй Всемогутності легко міг би усунути зло… Як може безмежно милостивий Бог терпіти, щоб злі вчинки одного негідника прирікали б тисячі, іноді мільйони людей на злидні, горе та біди?.

  У чому ж полягає «сенс зла»? Адже у Бога нічого немає безглуздого.

  Щоб відповісти на ці питання, необхідно нагадати, що таке зло.

  Під злом ми повинні розуміти не страждання, нестатки і біди, а гріхи й моральні провини. Бог не хоче зла. Всемогутній Бог не може схвалювати зло. Більше того, Бог забороняє зло. Бог карає зло. Зло, або гріх, є суперечність, заперечення Божої волі.

  Початок зла, як відомо, поклав вищий ангел, створений Богом, який зухвало не послухався всеблагої волі Бога і став дияволом.

  Диявол — причина зла, він і надихає, або впливає на виникнення гріха в людині.

  Не тіло людини, як багато хто думає, є джерелом зла, ні; а воно робиться знаряддям гріха або добра не саме по собі, а з волі людини.

  Істинна віра Христова вказує на такі дві причини існування зла у світі:

  Перша причина лежить у вільній волі людини. Наша свобода волі — це відбиток Божественної подоби. Цей Божий дар підіймає людину вище від усіх істот світу..

  У вільному виборі добра і відхиленні від зла людина звеличує Бога, прославляє Бога й удосконалюється сама.

  У книзі Ісуса Сираха (15, 14) говориться: «Він (Бог) на початку створив людину і залишив її в руці зволення її»; тобто Бог створив людину на початку і дав їй вільний вибір.

  Тим самим Бог дає людям з доброю волею можливість заслужити собі Небо, а людям зі злою волею — пекло.

  Але як те, так і інше досягається лише шляхом свободи людської волі..

  Св. Кирило Єрусалимський говорить: «Якби за природою, а не за свободою робив ти добро, то для чого приготував Бог вінці незбагненні? Лагідна вівця, але вона ніколи за лагідність свою не увінчається: тому що лагідність її походить не від свободи, а від природи».

  Св. Василій Великий каже: «Чому в самому нашому устрої не дано нам безгрішності, так що не можна було б згрішити, навіть якби й хотіли? Тому ж чому і ти не тоді визнаєш служителів справними, коли тримаєш їх зв’язаними, а коли бачиш, що добровільно виконують перед тобою обов’язки. Тому і Богу вгодним є не примусове, а добровільно здійснюване, — доброчесність же походить від зволення (доброї волі), а не від необхідності, а зволення залежить від того, що — в нас; і що — в нас, з власної волі. Тому той, хто докоряє Творцеві, що нас не створив безгрішними, робить не що інше, як віддає перевагу природі нерозумній, нерухомій і яка не має ніяких прагнень, а не природі, обдарованій свободою і самодіяльністю». Інакше кажучи: віддає перевагу машині («роботу»), а не розумній істоті.

  Таким чином, внутрішня причина походження зла, або гріха, полягає у самостійній волі людини.

  Друга причина або сенс існування зла полягає в тому, що Бог також і зло спрямовує на добро. Але Бог допускає не заради добра зло. Богові така дорога плата не потрібна.

  Зла Бог не хоче ні за яких обставин. Але оскільки зло ввійшло у світ з вини творіння, то Бог у Своєму світовому плані примушує також і зло служити добру.

  Ось приклад: сини Якова продали свого брата Йосифа у рабство. Вони вчинили злу справу. Але Бог перетворив зло на добро.

  Йосиф звеличився в Єгипті і отримав можливість врятувати від голоду свою сім’ю, з якої повинен був вийти Месія.

  Коли через декілька років Йосиф побачив своїх братів, він їм сказав: «Ви задумали зло проти мене, але Бог обернув його на добро!!!».

  У дні апостолів юдеї переслідували християн у Палестині. І християни мусили тікати з Юдеї, освяченої життям і кров’ю Спасителя. Але скрізь, куди вони йшли, вони сіяли Євангельське слово. Гріхи гонителів Божественною рукою були спрямовані на поширення християнства.

  Язичницькі імператори Риму переслідували молоду християнську Церкву. Десятки тисяч мучеників пролили тоді кров за Христа. І кров мучеників стала сіменем для мільйонів нових християн.

  Лють гонителів, гріх ненависті і вбивства і тут були спрямовані Богом на розбудову Церкви. Вони думали і чинили зле, а Бог усі їхні вчинки обертав на добро..

  Вся історія людства, аж до сьогоденних подій, показує істину цих слів.

  Найбільші катастрофи народів були в той же час найбільшими тріумфами релігії, наверненням людей до Бога…

  …Ми мусимо тільки мати терпіння і чекати. «Бо у Бога один день — як тисяча літ, і тисяча літ — як один день» (2 Пет. 3, 8).

  Але і це вплетіння зла у план управління світом не було якоюсь запізні лою надбудовою, поправкою до створеного. Це вплетіння зла відбулося в акті вічної волі Бога, в якому було вирішено створення світу.

  Адже Бог є вічне сьогодні!

  І Його передбачення йде від вічності. Воно діє завжди і безперервно (Витяг з брошури Л. Люсина «Кто же прав?» з додатками).

  ВИСНОВКИ

  Набутими нами пізнаннями істинної віри і християнського життя (благочестя) ми повинні завжди керуватися в нашому житті.

  Але, щоб правильно і на спасіння користуватися знаннями віри і благочестя, необхідно кожному християнинові мати чесноту розсудливості, тобто християнську розважливість.

  Апостол Петро, звертаючись до християн, каже: «Покажіть у вашій вірі чесноту, в чесності розсудливість» (2 Пет. 1, 5).

  Те, що робиться без розсудливості, може виявитися нерозумним, і навіть добре може принести шкоду замість користі.

  Відоме нам вчення православної Церкви про віру і благочестя треба показувати на ділі, при тому не лицемірно, а щиро, щиросердо виконуючи усе, що ми знаємо з цього вчення. «Якщо це знаєте, блаженні ви, коли виконуєте» (Ін. 13, 17).
  Якщо ж ми бачимо, що грішимо, тобто не виконуємо цього вчення так, як потрібно, то ми повинні негайно примусити себе скласти щире покаяння і твердо покласти собі надалі уникати гріха, згладжуючи його протилежними йому добрими вчинками. Коли ж нам здасться, що ми добре виконуємо ту або іншу заповідь, то ніколи не слід гордитися або пишатися цим, а з глибоким смиренням і вдячністю Богу визнати, що ми виконуємо лише те, що зобов’язані виконувати, як сказав Христос Спаситель: «Коли зробите все, вам наказане, то кажіть: «Ми раби нікчемні; бо зробили тільки те, що повинні були зробити» (Лк 17, 10).

  ВЧЕНІ І ВІРА У БОГА

  Істинна наука давно вже визнала, що сфера дослідженого є ніщо в порівнянні зі сферою недослідженого. Понад те, чим більше наука охоплює ділянку недослідженого, тим більше, відповідно, збільшується царина, яку належить дослідити. «Всяке нове відкриття сприяє розширенню в арифметичній пропорції царства невідомого» (А. К, Морісон). Наука ніколи не закінчить своєї справи, поки стоїть світ.

  Представники істинної науки визнають, що їхні відомості про світ мусять доповнюватись з іншого джерела. Це джерело — релігія.

  Видатний учений Макс Планк, який у 1918 році отримав Нобелівську премію з фізики, каже: «Релігія і наука зовсім не виключають одна одну, як це вважали раніше і чого бояться наші сучасники; навпаки, вони узгоджуються і доповнюють одна одну».

  Проф. М. М. Новиков (кол. ректор Московського університету), нагороджений у 1954 р. від Гейдельберзького університету золотим докторським дипломом і з 1957 р. — дійсний член Нью-Йоркської академії наук, у своїй статті «Шлях природознавця до релігії» пише: «Одним з найдивовижніших в історії наук виявився той факт, що фізика — ця найміцніша основа попереднього матеріалістичного природознавства — стала на шлях ідеалістичний. Вона дійшла висновку, що фізичні явища визначаються духовною Божественною силою». Це було висловлено трьома видатними вченими.

  У широких громадських колах добре відома (хоча б за назвою) теорія відносності А. Ейнштейна. Але не всі знають, що вона привела вченого до формулювання «космічної релігії». Ця релігія, як і всяка інша, визнає існування вищого Духа, який творить світову гармонію.

  Важливе значення для розвитку природознавства набула розроблена М. Планком теорія квантів. З приводу проблеми, яка цікавить нас, цей автор пише таке: «Єдине, первиннодане для природознавця є зміст його чуттєвих сприйнять, які виводяться з цього сприйняття. Звідси, шляхом індуктивного дослідження, він намагається за можливістю наблизитися до Бога і Його світобудови як до вищої, але навіки недосяжної мети. Отже, якщо обидві (релігія і природнича наука) вимагають для свого обґрунтування віри у Бога, то для першої (релігії) Бог стоїть на початку, для другої (науки) — в кінці усього мислення. Для релігії Він являє фундамент, для науки — вінець розробки світоспоглядання.

  Людині потрібні природничі науки для пізнання, а релігія — для дій (поведінки). Для пізнання єдиним надійним вихідним пунктом служить сприйняття наших почуттів.

  Припущення про існування певного і закономірного світового порядку є при цьому передумовою для формулювання плідних питань. Але для дій цей шлях не годиться, бо з проявами нашої волі ми не можемо чекати до тих пір, поки наше пізнання стане досконалим і ми набудемо всевідання. Адже життя вимагає від нас негайних рішень».

  Далі Планк указує на те, що коли ми приписуємо Богу, крім усемогутності і всевідання, ще атрибути добра і любові, то наближення до Нього дає людині, яка шукає утіхи, відчуття щастя високою мірою. «Проти такого уявлення не можна висунути, з точки зору природознавства, ані найменшого заперечення».

  Велику сенсацію викликала робота В. Гейзенберга — лауреата Нобелівської премії 1932 року. Він сформулював принцип індетермінізму (невизначеності), за яким можна тільки з певними обмеженнями визначати елементарні частки як останні і нерозщеплювані одиниці матерії. А крім того, неможливо знати одночасно і точно положення частки і швидкість її руху. Ми стверджуємо, що електрони існують, але ми неспроможні відрізнити їх один від одного. Що ж до матерії, то саме це поняття в колишньому розумінні стає зайвим. Світ, за словами Гейзенберга, складається з чогось, сутність чого нам невідома. Це «щось» виявляється то у вигляді ніби часток, то у вигляді хвиль, і, якщо вже шукати назви, то це «щось» треба визначити словом енергія, та й то у лапках. Так звані природничо-наукові закони — суть закономірності не точного, але статичного характеру (тобто без урахування діючих сил).

  До цих міркувань слід додати, що поняття невизначеного «чогось» застосовується також і до життєвих явищ. Але тут воно набуває зовсім іншого характеру. Математичні рівняння, якими характеризуємо елементарні фізичні процеси, тут не застосовні, бо життя, як твердив Дріш, являє автономну (незалежну, самостійну) ділянку.

  Відомий професор І. Ільїн каже: «Справжній учений прекрасно розуміє, що «наукова» картина світобудови увесь час змінюється, все ускладнюючись, відходячи у деталі і ніколи не даючи ані повної ясності, ані єдності… Справжній учений знає, що наука ніколи не буде спроможна пояснити свої останні передумови або визначити свої основні поняття, наприклад, точно встановити, що таке «атом», «електрон», «вітамін», «енергія» або «психологічна функція»; він знає, що всі його «визначення», «тлумачення» і «теорії» — тільки недосконалі спроби наблизитися до живої таємниці матеріального і духовного світу. Щодо продуктивності науки, то тут не варто сперечатися: про це свідчать уся сучасна техніка і медицина. Але що стосується її теоретичних істин та їх доказовості, то наука плаває по морях проблематичного (припущень) і таємничого».

  Один з найвідоміших американських учених, колишній голова Нью-Йоркської академії наук, А. Кресм Морісон доводить буття Бога у своїй блискучій статті «Сім причин, які з’ясовують, чому я вірую у Бога».

  «Ми все ще знаходимося лише на зорі наукового знання, — каже К. Морісон. — Чим ближче до світанку, чим світліший наш ранок, тим ясніше перед нами вимальовується творіння розумного Творця. Тепер у дусі наукового смирення, в дусі віри, яка ґрунтується на знанні, ми ще більше наближаємося до непохитної упевненості у бутті Божому.

  Особисто я нараховую сім обставин, які визначають мою віру у Бога. Ось вони.

  Перше. Абсолютно чіткий математичний закон доводить, що всесвіт створений Найвеличнішим Розумом.

  Уявіть собі, що ви кидаєте у мішок десять монет. Монети, за порядком їх вартості, від одного цента до десяти. Потім потрусимо мішок. Тепер спробуйте витягти монетки одна за одною, за порядком їх вартості з тим, що кожну монетку кластимемо знову назад і знову труситимемо мішок. Математика каже, що в нашому розпорядженні є один шанс з десяти для того, щоб з першого ж разу витягти монетку в один цент. Щоб витягти одноцентову, а зразу ж після неї двоцентову монетку, наші шанси будуть один із ста. Щоб витягти підряд таким чином три монетки — маємо один шанс з тисячі тощо. На те, що ми витягнемо всі десять монеток по заданому порядку, ми маємо один шанс з десяти мільярдів.

  Ті самі математичні докази говорять про те, що для виникнення і розвитку життя на Землі необхідна така неймовірна кількість взаємовідносин і взаємозв’язків, що без розумного спрямування, просто випадково, вони виникнути не змогли б ніяким чином. Швидкість обертання поверхні Землі визначається у тисячу миль на годину. Якби Земля оберталася з швидкістю сто миль на годину, то наші дні і ночі подовшали б у десять разів. Упродовж такого довгого дня Сонце випалювало б усе живе, а протягом такої довгої ночі усе живе вимерзало б.

  Далі — температура Сонця дорівнює 12 000 градусів за Фаренгейтом. Земля віддалена від Сонця рівно настільки, наскільки необхідно, щоб цей «вічний вогонь» належним чином обігрівав нас, ні більше, ні менше! Якби Сонце давало тепла вдвічі менше, то ми замерзли б. Якби воно давало вдвічі більше — ми загинули б від спеки.

  Нахил Землі дорівнює 23°. Внаслідок цього виникають пори року. Якби нахил Землі був іншим, випари з океану рухалися б уперед і назад, на південь і на північ, нагромаджуючи цілі континенти криги. Якби Місяць, замість його нинішньої дистанції, був віддалений від нас на 50 000 миль, наші припливи і відпливи набули б таких грандіозних масштабів, що всі континенти опинялися б під водою двічі на день. В результаті невдовзі були б змиті і самі гори. Якби земна кора була порівняно товща, аніж зараз, на поверхні не було б достатньо кисню, і все живе було б приречене на загибель. Якби океан був порівняно глибшим, вуглекислота поглинула б увесь кисень, і все живе, знову ж таки, загинуло б. Якби атмосфера, що окутує земну кулю, була трохи тонша, то метеори, мільйони яких згорають у ній щоденно, падаючи на Землю, падали б на неї цілими і викликали б скрізь незліченні пожежі.

  Ці і безліч інших прикладів свідчать, що для випадкового виникнення життя на Землі немає бодай одного шансу з безлічі мільйонів.

  Друге. Багатство джерел, з яких життя черпає сили для виконання свого завдання, само по собі є доказом наявності самодостатнього і всесильного Розуму.

  Жодна людина не була до цих пір спроможною осягнути, що таке життя. Воно не має ні ваги, ні розмірів, але воно справді володіє силою. Корінь, що проростає, може зруйнувати скелю. Життя перемогло воду, сушу і повітря, оволоділо їх елементами, примусивши їх розчинити і перебудувати комбінації, які є їх складовими.

  Життя — скульптор, що надає форму усьому живому, художник, що відточує форму кожного листка на дереві і визначає колір кожної квітки. Життя — музикант, що навчив птахів співати пісні кохання, що навчив комах видавати безліч звуків і прикликати ними одне одного. Життя — найтонший хімік, що надає смак плодам, запах квітам; хімік, що перетворює воду й вуглекислоту на цукор і деревину й отримує при цьому кисень, необхідний для всього живого.

  Ось перед нами краплина протоплазми, майже невидима краплина, прозора, подібна до желе, здатна рухатися і видобувати енергію із сонця. Ця клітина, ця прозора частинка порошинки є зародок життя і має у собі силу надавати життя великому і малому. Сила цієї краплинки, цієї порошинки більша, ніж сила нашого існування, сильніша за тварин і людей, бо вона — основа всього живого. Не природа створила життя. Скелі, розщеплені вогнем, і прісноводні моря не в змозі були б відповідати тим вимогам, які висуває життя для свого виникнення.

  Хто ж вклав життя у цю порошинку протоплазми.

  Третє. Поведінка тварин, безперечно, свідчить про мудрого Творця, який надихнув інстинкт істотам, які без нього були б цілком безпомічними.

  Молодий лосось свій молодий вік проводить у морі, потім повертається у свою рідну річку і йде по ній саме там, де йшла ікра, з якої він вивівся. Що ж веде його з такою точністю? Якщо його помістити в інше середовище, він одразу ж відчує, що збився з курсу, він пробиватиметься до головної течії, потім піде проти течії і виконає свою долю з належною точністю.

  Ще більшу таємницю ховає в собі поведінка вугра. Ці дивовижні істоти у зрілому віці подорожують з усіх ставків, річок та озер, і, дарма що вони знаходились у Європі, проходять тисячі миль по океану і йдуть до морських глибин біля Бермудських островів. Тут вони звершують акт свого розмноження і вмирають. Маленькі вугрі, які, здавалося б, не мають ані найменшого поняття про щось, які могли б загубитися в глибинах океану, йдуть по шляху своїх батьків до тих самих річок, ставків та озер, з яких ті почали свій шлях до Бермудських островів. В Європі жодного разу не було впіймано вугра, що належить до американських вод, те ж саме і в Америці: жодного разу там не було впіймано європейського вугра. Європейський вугор досягає зрілості на рік пізніше, завдяки чому він може здійснити свою подорож. Де ж народжується цей спрямовуючий імпульс.

  Оса-наїзник, поборовши коника-стрибунця, вражає його в точно визначене місце. Від цього удару коник «помирає». Він втрачає свідомість, але продовжує жити, являючи собою рід консервованого м’яса. Після цього оса відкладає свої личинки з тим розрахунком, щоб малі, що виведуться, могли смоктати коника, не вбиваючи його. Мертве м’ясо було б для них смертельною їжею. Виконавши цю роботу, мати-оса відлітає і вмирає. Вона ніколи не бачить своїх дитинчат. Немає ніяких сумнівів, що кожна оса виконує цю роботу вперше у житті, без усякого навчання і робить це саме так, як потрібно, інакше звідки були б оси? Ця містична техніка не може пояснюватися тим, що оси вчаться одна в одної. Вона закладена в їхню істоту.

  Четверте. Людина має більше, ніж тваринний інстинкт. У неї є розум.

  Не було і немає такої тварини, яка була б здатною порахувати до десяти. Не може вона зрозуміти і суті цифри десять. Якщо інстинкт можна порівняти з однією нотою флейти, з прекрасним звуком, але обмеженим, то слід прийняти, що людський розум здатен сприйняти усі ноти не тільки однієї флейти, але й усіх інструментів оркестру. Чи варто говорити ще про один пункт: завдяки нашому розуму ми маємо змогу розмірковувати про те, що ми таке, і здатність ця визначається тільки тим, що в нас закладена іскра Розуму Всесвіту.

  П’яте. Чудо генів — явище, яке ми знаємо, але яке не було відоме Дарвіну, свідчить про те, що про все живе була виявлена турбота.

  Величина генів така неймовірно незначна, що якби всі вони, гени, завдяки яким живуть люди усієї земної кулі, були зібрані докупи, їх можна було б умістити в наперсток. І ще наперсток не був би повним! І все ж ці ультрамікроскопічні гени і супутні їм хромосоми є у всіх клітинках усього живого і являють собою абсолютний ключ для пояснення всіх ознак людини, тварин і рослин. Наперсток! В ньому можуть уміститись усі індивідуальні ознаки двох мільярдів людських істот. І сумнівів у цьому не може бути. Якщо це так, то як же виходить, що ген включає у себе навіть ключ до психології, поведінки кожної окремої істоти, вміщуючи усе це в такому крихітному об’ємі.

  Ось де починається еволюція! Вона починається в одиниці, яка є охоронцем і носієм генів. І ось той факт, що кілька мільйонів атомів, включених в ультрамікроскопічний ген, можуть виявитись абсолютним ключем, який спрямовує життя на землі, є свідченням, яке доводить, що про все живе виявлено турботу, що про все хтось заздалегідь подбав; і що турбота походить від Творчого Розуму. Ніяка інша гіпотеза тут не може допомогти розгадати цю загадку буття.

  Шосте. Спостерігаючи за економікою природи, мусимо визнати, що тільки вкрай досконалий Розум може передбачити усі співвідношення, що виникають у такому складному господарстві.

  Багато років тому в Австралії для живої огорожі було посаджено завезені сюди деякі види кактуса. За відсутності тут ворожих йому комах, кактус розмножився в такій неймовірній кількості, що люди стали шукати засобів боротьби з ним. А кактус поширювався й далі. Дійшло до того, що площа, яку він зайняв, перевищила площу Англії. Він став витісняти людей з міст та сіл, став руйнувати ферми. Ентомологи обшукали весь світ, щоб знайти якийсь засіб проти нього. Нарешті їм вдалося знайти комаху, яка живилася винятково кактусом. Вона легко розмножувалася, і в неї не було ворогів у Австралії. Незабаром ця комаха перемогла кактус. Кактус відступив. Кількість цієї рослини різко зменшилася. Зменшилась і кількість комах. Їх залишилося стільки, скільки потрібно, щоб тримати кактус під постійним контролем.

  І такого роду контролюючі взаємозв’язки спостерігаються скрізь. Чому, і дійсно, комахи, які так неймовірно швидко розмножуються, не придушили усе живе? Тому що вони дихають не легенями, а трахеями. Якщо комаха виростає, трахеї її не виростають у пропорції. Ось тому-то ніколи не було і не може бути надто великих комах. Ця невідповідність стримує їх ріст. Якби не було цього фізичного контролю, людина не могла б існувати на землі. Уявіть собі джмеля завбільшки як лев.

  Сьоме. Той факт, що людина у змозі сприйняти ідею про буття Бога, сам по собі є достатнім свідченням.

  Концепція про Бога виникає в результаті тієї таємничої здатності людини, яку ми називаємо уявою. Тільки з допомогою цієї сили людина (і більше ніяка істота на землі) здатна знаходити підтвердження речам абстрактним. Широчінь, яку відкриває ця здатність, неосяжна. Справді, завдяки досконалій уяві людини виникає можливість духовної реальності, і людина може з усією очевидністю мети і завдання визначити велику істину, що Небо знаходиться скрізь і в усьому, істину, що Бог живе всюди і в усьому, що Він живе в наших серцях.

  І ось, як з боку науки, так і з боку уяви ми знаходимо підтвердження словам псалмоспівця:

  «Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь».

  Знаменитий хірург, кол. проф. Кельнського, Боннського і Берлінського університетів Августин Бір каже: «Навіть якби трапилося науці і релігії впасти у суперечність, гармонія в їх взаємовідносинах невдовзі відновилася б завдяки взаємопроникненню на основі точніших даних».

  Закінчимо свою бесіду знову словами вченого А. К. Морісона: «Людина визнає необхідність моральних принципів, у яких живе почуття обов’язку; з цього випливає її віра у Бога.

  Розквіт релігійного почуття збагачує людську душу і підносить її настільки, що дозволяє їй сприймати Божественну присутність. Інстинктивний вигук людини: «Боже мій!» цілком природний, і навіть ця найпростіша форма молитви наближає людину до Творця.

  Повага, жертовність, сила характеру, моральні засади, уява не народжуються від заперечення й атеїзму, цього дивного самообману, що замінює Бога на людину. Без віри культура щезає, порядок руйнується і панує зло. Віруймо ж неухильно у Духа-Творця, в Божественну любов і в людське братство. Вознесімо наші душі до Бога, виконуючи волю Його, наскільки вона нам відкривається; зберігаймо впевненість, невід’ємну від віри, що ми гідні турбот, якими оточує Господь створені ним істоти».

  До цих слів А. Морісона додамо слова лікаря-психіатра проф. Андреєва: «Справжнє знання — несумісне з гордістю. Смирення є неодмінна умова можливості пізнання Істини. Тільки смиренний учений, як і смиренний релігійний мислитель, пам’ятаючи слова Спасителя «Я є путь, і істина, і життя» (Ін 14, 6), — здатні іти правильним шляхом (методом) до пізнання Істини. Адже Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать».

  « Частина четверта. Українська Православна церква | Зміст | Частина шоста. Про богослужіння Православної церкви »

Опубліковано: 21.05.2013; востаннє змінено: 10.03.2016.