Післямова
Ікона в духовному житті християнина
З часів Реформації XVI — XVII ст. темі іконоборства присвячується багато наукових праць, у яких воно розглядається з різноманітних точок зору1. Соціально-економічні та політичні причини, що їх висувають історики, не можуть пояснити це явище. Як пише Г. Острогорський, «для сучасного споглядача проблеми іконоборства виявилися настільки непроникними, і вже сам той факт, що протягом цілого століття йшла боротьба не на життя, а на смерть через питання релігійного культу, виявився настільки незрозумілим, що, всупереч усім свідченням джерел, іконоборство було витлумачене як соціально-реформістський рух. Там, де матеріали джерел суперечили цьому тлумаченню, вони відкидалися з повним презирством. Там, де не виявлялося потрібних елементів для цієї конструкції, вони вигадувалися»2.
Усі факти свідчать про те, що іконоборство слід розглядати у суто віросповідальному плані. Воно є христологічною єрессю, спрямованою проти догмату Боговтілення. Іконоборство стало великою загрозою для Православної Церкви. Його подолання у 843 р. остаточно утвердило догмат іконошанування. Проте іконоборство ще раз відродилося у XVI ст. — на цей раз за межами Православної Церкви. Іконоборчі настрої у ранньому протестантизмі були дуже сильними. У деяких сектах вони зберігаються й донині. Але останнім часом протестанти починають все більше цікавитися іконою. Як не дивно, це представники найбільш «ортодоксальних» течій — лютерани, кальвіністи, реформати. У цьому середовищі зараз помітний новий поворот до літургічної естетики, апофатичного богослів’я, образного усвідомлення Слова Божого3.
Догматичне обґрунтування шанування святих ікон дало змогу провести чітку межу між ним та іконолатрією, яку слід визнати різновидом ідолопоклонства. Крім отців VII Вселенського собору, найбільший внесок у вирішення цього питання зробили прп. Іоанн Дамаскін та при. Феодор Студит4. Зусиллями цих та інших святих отців періоду іконоборства було доведено, що шанування святих ікон не суперечить Слову Божому, що воно походить від святих апостолів і Самого Господа нашого Ісуса Христа. Було з’ясовано принципову різницю між шанувальним поклонінням, яке воздається «Господа ради», та істинним богопоклонінням, яке належить воздавати тільки одному Богу.
Святі ікони — необхідний елемент як у літургії, так і в житті кожного християнина. Вони є засобом молитовного сходження від видимих речей до невидимих. Тому, без сумніву, помилковими є твердженя, які й донині трапляються у літературі, про те, що «ікони ніяк не є складовою частиною, і у будь-якому випадку не першорядно важливою частиною, православного культу»5. Насправді без ікони життя Церкви просто неможливе. Ікона як свідчення про реальність Боговтілення, обітування обожнення людини і через неї усього матеріального світу вимагає відповідального ставлення до себе з боку всіх свідомих християн. От чому Священне Передання Церкви про шанування святих ікон необхідно зберігати у всій його чистоті, не припускаючи викривлень та профанації.
І Україна в цьому відношенні може бути зразком православної країни, яка ретельно берегла в усіх деталях учення святих отців про правильне ставлення до ікон, їх пошанування і розвиток після Хрещення нашої Батьківщини — Київської Руси-України — 988 року за князя Володимира Великого. Що б хто не говорив про українську національну школу ікономалярства, але насправді наші предки зберегли у чистоті вчення про ікони — без викривлень і профанації. Рідко яка православна країна уникла крізь віки тієї чи іншої форми іконоборства. Було воно, крім греків, також і в болгар, і в сербів, і в македонців, православних сирійців, ливанців, росіян-московитів та інших. Україна щасливо оминула іконоборчі єресі: жодне джерело від X століття й до сьогодні не фіксує в Україні жодного випадку війни проти ікон. Навпаки, українці подали за десять століть унікальний приклад стильового розвитку іконотворення, зберегли в недоторканості давню традиційну іконографію, і головне — іконологію отців Трульського собору 691-692 років та VII Вселенського собору 787 року.
Більше того, численні єресі, що роздирали православ’я нашої північно-східної сусідки Московії, зовсім не торкнулися України; їхні єресі хлистів, стригольників, двоперсників, так званих «жидовствуючих», а в новіші часи — безпоповців, филипівців, обновленців не мали в українців жодної підтримки. Адже всі ці єресі, особливо серед послідовників Йосипа Волоцького, виступали проти ікон, ганьбили їх майже так само, як у часи візантійського іконоборства за Лева Ісавра, Костянтина Копронима, Лева Вірменина. Це добре досліджено самими російськими авторами, зокрема П. Казаковим і Я. Лур“є у монографії «Антифеодальные еретические движения на Руси в XIV-XVI веках», яка багато разів перевидавалася і широко цитувалася.
Нічого подібного не було в Україні. Справді, наші пращури прийняли разом із святим Хрещенням 988 року очищені від єресей з Візантії догмати Церкви в готовому вигляді. Після встановлення Торжества Православ’я 843 року — свята, яке поставило хрест на єресі іконоборства, візантійські богослови разом з ікономалярами та мозаїстами провели глибоку реформу із встановленням правил (канонів), кого, як, якими художніми засобами, навіть на яких матеріалах належить малювати або викладати мозаїчною смальтою святі ікони. Наш Києво-Печерський патерик у кількох новелах оповідає, як традиція візантійської ікони, зокрема найкращої там константинопільської школи, перейшла в Русь-Україну. Це було не просто запозичення, а справжній духовний акт, коли сама пресвята Богородиця доручила візантійцям занести традицію ікони в Київ.
І той же Києво-Печерський патерик дає нам дорогоцінну інформацію про нашого найдавнішого творця ікон — геніального Алімпія Іконописця, якому, коли він занедужав, допомагали самі ангели домальовувати розпочаті на замовлення святі образи. Українську школу ікони віками намагалися затерти як неважливу, як «репліку» російської ікони. Але вона ніяк не могла бути «реплікою» чорних, тьмяних, коричневих ікон Суздаля, Владіміра-на-Клязьмє, Твері, тому що українська ікона світла, ясна, стилістично прямо протилежна іконі російській, а головне — що наша ікона стала невід’ємною частиною духовного життя українця-християнина. Світлоносність і осяйну красу українських ікон, їх відмінність від російських, болгарських, грецьких, сербських, мелхітських та інших відзначали як наші автори, наприклад, знаменитий паломник і письменник Василь Григорович-Барський, так і численні іноземці: класичним прикладом є записи про українські храми й ікони сирійського архідиякона Павла Алепського з середини XVII століття, які часто й широко цитуються в науково-богословській літературі. Світ дивувався й дивується українській іконі не лише завдяки її високій художньо-естетичній якості, професійності, але насамперед тому, що вона точно відповідає вченню про святі образи таких авторитетів Ранньої Церкви Христової, як Діонисій Ареопагіт Новий, Іоанн Дамаскін, Феодор Студит, Григорій Палама та отці уже згаданих святих соборів.
Богослів’я й мистецька довершеність української ікони завжди перебували у суголоссі, в певній симфонії. Наша ікона ніколи не зближалася з розмаїтим малярством римсько-католицьких костелів, де панував і панує ілюстративний підхід у мистецтві до передачі осіб і подій Священного Писання і Священного Передання. Найкращі українські творці ікон — і анонімні, і ті, імена яких ми знаємо, точно дотримувались православної східно-християнської іконографії, композиції та стилістики. Єдине, що дав нам християнський Захід, — це мистецькі стилі, які чудово, просто геніально були пристосовані до іконопису такими знаменитими творцями святих образів, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, Іов Кондзелевич, Лука Долинський, Лука Боровик та його славні сини-майстри, які підписувалися прізвищем «Боровиковський».
Щоб забезпечити іконі розвиток, а не зупинитися в застої та консерватизмі, українські майстри, за благословінням ієрархів Української Церкви, при підтримці українських гетьманів та полковників, уміло й творчо використовували формотворчі засоби таких світових мистецьких стилів, як готика, ренесанс, бароко, рококо, класицизм. Ці стилі аніскільки не зашкодили православній суті ікон, бо торкнулися тільки мистецької форми, декоративності, чистоти й яскравості кольорів, різьби іконостасів. Хоч богослови та світські науковці добре знають, що твір без означеного стилю — це ніякий твір, і немає значення, чи він світський, чи релігійний, — та все ж нападки на українську ікону робилися й робляться саме за її стильову природу, мовляв, це зміщення в сторону католицького Заходу. Але стилі не визначають духовності на іконах. Її визначає євангельська правда, яка наскрізно проходить у вченні Церкви про святі зображення. Тому критика українських ікон за їх красу не має жодного значення.
Навіть у радянський період тотального атеїзму нашим науковцях вдалося показати неповторність українського сакрального мистецтва, в тому числі іконопису. Відкриймо перші три томи «Історії українського мистецтва», яка в семи книгах побачила світ ще в 60-х роках XX століття, і ми побачимо там розділи про українські ікони. Праці Іларіона Свенціцького, Віри Свенціцької, Павла Жолтовського, Володимира Овсійчука, Олега Сидора про ікони вийшли ще за радянських часів. З відновленням Незалежності України незрівнянно зросло у нас число професійних ікономалярів доброї академічної школи, а також молодших дослідників ікон — як на богословському, так і на мистецько-естетичному рівнях.
Про що все це говорить?
Що постанови VII Вселенського собору проти єресі іконоборства були і є доленосними для всієї Церкви Христової. Вони актуальні сьогодні так само, як були на часі і у VII столітті. Віра від бачення святих персон незмінно доповнює віру від слухання Святого Письма і творіння отців Церкви.
Пошанування ікон, молитви перед іконами жодною мірою не суперечать Другій Заповіді Божій «не роби собі кумира» (Вихід, 20:4), бо там попередження не вклонятися ідолам, неправдивим «богам»; а ікони — це образи справжнього Сина Божого, Його матері і Його численних святих, тобто реальних історичних осіб, що жили на землі й нічого спільного не мають з кумирами. Усі вони на небі є молільниками за нас, мешканців земної кулі, і ми зобов’язані перед їхніми образами дякувати їм за опіку нами й усердно молитися за наше спасіння і зустріч з ними у вічному житті.
Русь-Україна при Хрещенні у святу віру Христову одержала ікони досконалі, виправлені, очищені від іконоборської іржі, і тримає цю іконну чисту традицію усі десять століть життя українців у світлі Христової віри. Ікона дуже сприяла поширенню християнства зі святого Києва — цього другого Єрусалима — на широких просторах Східної Європи. Київ та інші духовні центри України з самого початку відкинули вигадки, деформації, спотворення щодо пласкості площинності, відсутності третього, глибокого виміру) ікони, зворотної перспективи, темноти палітри, умовного середовища типу макета — як людські фантазії, які нічого спільного не мають з ученням Церкви і святих отців щодо ікон. Усякі відходи у змісті й формі ікон від постанов VII Вселенського собору треба розглядати як рецидив єресі, рівного єресі іконоборства.
Бурхливе відродження ікономалярства в сучасній Україні свідчить про відданість українських православних християн своїй рідній Церкві, храми якої тепер наповнюються новими чудово виготовленими іконостасами та іконами в них. Ці ікони намальовані новими фарбами, на нових матеріалах, вони сяють красою й позолотою. Завдяки керівництву Церкви процесом оновленого ікономалярства ці ікони в недоторканості зберегли нашу національну традицію і чистоту джерел ікони, які сягають Нерукотворного Спаса та малярства євангеліста Луки — автора перших ікон пресвятої Богородиці.
Сучасні заперечення ікон, нападки на ікони, спроби довести на основі довільно інтерпретованих окремих «цитат» зі Святого Письма про непотрібність ікон у служінні Богу — це «нові пісні» на мотиви давнього засудженого Церквою іконоборства. Ікона незнищенна, й доки існуватиме Церква, доти вірні Богові люди будуть плекати й шанувати ікону як необхідний сакральний предмет у храмах і домівках.
- Сюзюмов М. Историография иконоборчества// Византийский временник. М., 1963. XXII. — С. 199-226. [↩]
- Ostrogorsky G. Uber die vermeintliche Reformtatigket der Isaurer // Byzantinische Zeitschrift 30, 1929-1930. — P. 394-395. [↩]
- Языкова И. К. Богословие иконы. — М., 1995. — С. 166. [↩]
- Гроссу Н. Св. Феодор Студит как представитель монашества и противоиконоборческий церковный деятель // ЦНБ АН України. Відділ рукоп. ДИС. 1293. — С. 204-205. [↩]
- Beck Н. G. Von der Fragwurdigket der Ikone. Bayerische Akademie der Wissenschaften, Sitzungsberichte, Jahrgang, 1975, Heft 7, Munchen, 1975. — S. 33. [↩]
