«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїAXIOS: Таїнство людської природи

AXIOS: Таїнство людської природи

Передмова

Життя кожної людини — це шлях. З одного боку, це шлях досвіду, постійного індивідуального переосмислення подій та вчинків, а з іншого — це шлях вільного вибору кожної особистості, постійних власних рішень та їх наслідків. Але це завжди шлях віри та розуміння, який веде до Церкви і до Бога. Деякі зустрічі на життєвому шляху можуть докорінно змінити особистість людини, її вчинки, її рішення і відповідно — її майбутнє, вивести на правильний шлях до світла та спасіння. Для однієї людини це може бути власне переживання (іноді — трагічне) чи, навпаки, неочікуване вирішення особистих чи ділових проблем. Для іншої — це розмова з духівником чи ченцем або персональна мандрівка до святого місця, яка може розпочатися як звичайна туристична поїздка, а завершитися глибоким переосмисленням з боку людини основ власного буття, або прочитання Священного Писання чи трудів святих отців Церкви — іноді достатньо однієї цитати, однієї фрази, щоб змінити долю людини і вивести її на світлу дорогу віри та любові, — або просто відвідування церковної служби. Бог завжди обирає для людини найзручніший та найбільш зрозумілий саме для неї спосіб, щоб навернути її до істини.

Текст, який містить це видання, дуже важко зарахувати до якоїсь конкретної категорії. Це не авторські філософські роздуми, хоча, безумовно, вони в ньому присутні. Це не компіляція висловів та мудрості, яку впродовж багатьох століть залишали нам у спадок святі люди, але всі цитати ретельно дібрані, перевірені та доречні. Це не теологічний трактат, проте увесь текст пройшов теологічну перевірку та редагування викладачами Київської православної богословської академії. Це не спогади про власний досвід, зустрічі чи розмови з духовними наставниками та ченцями, хоча, безумовно, без такого спілкування цю книгу не можна було б укласти.

Сьогодні, коли шалений темп світського життя не дозволяє мирянину, професіоналу своєї справи, бізнесмену чи політику вділити багато часу та уваги для ретельного вивчення основного корпусу богословських трудів, це видання має особливу цінність. У ньому дуже стисло і водночас глибоко викладено вкрай важливі думки та висновки так, як вони можуть бути почутими та усвідомленими сучасними людьми, які повсякчас відчувають на собі тиск щоденних проблем, брак часу для роздумів, шалене інформаційне навантаження, необхідність вирішувати тисячі дрібних питань, які постійно відволікають від усвідомлення істини і водночас заважають зберігати віру в серці. Найважливіші питання людського життя, розглянуті коротко, стисло, але по самій суті й у формі, яка зрозуміла та близька сучасній людині, — у цьому і полягає особлива цінність цієї книги.

Патріарший намісник
митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський,
ректор Київської православної богословської академії

Пролог

Саме зараз надзвичайно важливо в цьому неспокійному світі, в умовах інформаційного перенавантаження, коли прості істини стають непомітними в загальній метушні, відновити відчуття таїнства нашої особистості. Особливо важливе слово «таїнство».

Хто я? Що я? Чого я хочу? Яка моя мета?

Про людину багато що говорять, але ми знаємо про себе надзвичайно мало, багато що залишається поза нашою увагою.

Для людини дуже важливо мати пізнання в таких чотирьох речах:

1. Про таїнство людської особистості.

2. Про бажання та діяння людини.

З. Про те, як ми керуємо цими бажаннями і діяннями?

4. Про наслідки при неправильному керуванні.

Таким чином, головною цінністю увесь час була і залишається людина, а всі її починання — це атрибути, які забезпечують збереження цієї цінності — не втратити людського обличчя.

Ми віруємо, що людина створена за образом живого Бога. В людській особистості присутні три дуже важливих і виняткових начала — здатність до:

1) свободи;

2) взаємовідносин між нами, тобто до глибинного спілкування;

3) розвитку.

У світі, який із кожним днем стає все складнішим, християни повинні зберегти абсолютну цінність людської свободи, адже немає нічого більш рішучого, ніж дії, усвідомлено вчинені особистостями, не тільки святими, а й громадянами, філософами, лідерами на благо світу, дії, що змінили історію світу. Відмова від свободи через нерішучість або відсутність натхнення означає, що ми свідомо викидаємо в сміття цей цінний дар. При цьому свобода означає наявність можливості вибору і здатності розрізняти. Кожен може проявляти образ Божий своїм неповторним способом. Сучасна культура підштовхує нас до того, щоб ми мислили стереотипами, в рамках того, що можна вимірювати статистично, або в рамках того, що можна отримати з комп’ютера, у нас, християн, є всі підстави протистояти такому стану речей і, більше того, заохочувати і любити місцеві особливості кожної громади, її складові та ідентичність. Святі, які розкривають нам справжні риси людини, завжди відрізнялися один від одного. Хтось сказав, що поганою є одноманітність, а не духовне життя. Уявіть собі, що б сталося з людиною, якби вона перестала бути вірною своїй ідентичності та своїй традиційній формі. Що ж вирізняє людину з царства тварин? Головним чином — самосвідомість, голос совісті, можливість приймати рішення, приймати моральні рішення. Коли ми приймаємо наші важливі та менш важливі рішення, перед нами завжди постає дилема між судженням, оцінкою і можливістю. І, тільки подумавши, іноді дуже ретельно обдумавши, ми робимо наш вибір. Істинна людина керується можливістю зробити вибір серцем. Такий вибір — це дар, який Бог дав людині.

Сенс людського життя, становлення особистості та доля людини

Головне, про що треба знати та пам’ятати кожній людині, — це те, що вона обов’язково помре; все інше — не більше, ніж мрії та фантазії. Попущення смерті — прояв піклування Божого про людину, бо гріх має властивість нагромаджуватися, і якби смерть не провела межу земного існування людини, то вона внаслідок утвердження у злі уподібнилась би демонам. Смерть, не будучи створеною Богом, не є властивістю людської природи, тому для людини вона — неприродна. Потурання ж смерті необхідне для того, щоб не увіковічнити людину в стані духовно-моральної нікчемності. Саме невідворотність смерті відкриває для людини шлях до покаяння. При цьому, християнство стверджує — немає мертвих, є смерть тіла, але не особистості. Від Адама сталася двояка смерть: тілесна — коли тіло позбавляється душі, яка його оживляла, і духовна — коли душа позбавляється благодаті Божої, яка оживляла її вищим духовним життям. Тіло, коли помирає, втрачає відчуття і руйнується, а душа, коли вмирає, гріхом позбавляється духовного світла, радості і блаженства, але не руйнується і не знищується, а залишається в стані мороку, скорботи і страждання. Найважливіше, що людина повинна не пропустити в цьому житті, — це один раз почути заклик Божий, відгукнутися на нього і встигнути зробити найважливішу інвестицію у своєму житті — інвестицію в життя. Всі люди перебувають в абсолютно рівних умовах для можливості свого спасіння (блудниця, сектант, розбійник, монах, священик, бізнесмен…), і тільки Промисл Божий визначає найбільш зручні обставини для справи спасіння людини. Господь створює найкращі умови життя Своїм Промислом для людини, при якому людина пізнає себе і здатна здійснити свій вибір між добром та злом, і це називається становленням особистості, самовизначенням, пізнанням своєї природи і визначенням у вічному житті. Відсутність бажання провести аналіз свого життя не дає можливості порівняти його сенс і наповнення із заповідями ідеалу, і тільки Промисл Божий внаслідок певних обставин зовнішнього життя людини може привести до здійснення такого бажання. Треба звернути увагу на самого себе, заглянути і здійснити глибокий аналіз своєї душі, з’ясувати, що не так, де проблема, що треба змінити, який образ думок мене знищує? Загальне визначення людської душі дає преподобний Іоан Дамаскин: «Душа — сутність жива, проста і безтілесна; невидима за своєю природою тілесними очима; безсмертна, обдарована чутливістю і розумом, вона не має певної фігури та діє за допомогою органічного тіла, подає йому життя, зростання, відчуття і силу народження. Розум належить душі не як щось інше, відмінне від неї, але як найчистіша частина її самої […]. Душа — істота вільна, що володіє здатністю бажання та дії. Вона доступна змінам […] з боку її волі […]». Життя людини — це процес становлення особистості: ким ти став, хто ти, які властивості ти здобув у цьому житті — добрі чи злі; чи є у тебе любов, співчуття, милість і т. д., або в тебе ненависть, жадібність, гординя, грошолюбство, гнів, егоїзм, владолюбство і т. д., тобто людина виявляє себе як особистість і показує напрямок своєї волі. Бог визначив людині ціль її життя — досконалість, тобто піднесення зі стану можливості не померти до стану неможливості померти, і запропонував засіб для її досягнення. Людині була запропонована праця — фізична (обробляти й оберігати рай (Бут. 2: 15)), інтелектуальна (вивчити природу тварин і дати їм імена), а також праця аскетична (заборона їсти від дерева пізнання добра і зла). Ця заповідь послуху також може бути умовно названа першим завітом, союзом, договором між Богом і людиною, де Бог і людина приймають на себе деякі взаємні зобов’язання. Бог попереджає перших людей про смерть, яка спіткає їх у випадку порушення ними заповіді посту і послуху. Ця заповідь була також необхідна для зміцнення волі і морального розвитку людини. Треба було утвердити людину у свідомій покірності волі Божій, без чого й саме її вдосконалення було неможливим. Ця заповідь мала на меті випробування моральної свободи з метою рішучого утвердження в добрі. «Дерево пізнання мало служити деяким випробуванням і спокусою для людини і вправою її послуху та непослуху» (прп. Іоан Дамаскин). Але людина добровільно відкинула запропонований їй Богом шлях і вибрала більш легкий шлях, запропонований змієм: «З’їсте […], і ви будете, як боги» (Бут. 3: 5), — шлях, який надалі отримав найменування магії. Сутність цього шляху полягає в прагненні здобути знання, владу, сили і здібності не законним чином, не докладаючи для цього ніяких зусиль, насамперед моральних. Адам пізнав свою власну природу раніше, ніж був до цього готовий. Праведний Микола Кавасила сказав: «Якби навіть ті люди, які під час земного життя не набули тих властивостей, які необхідні для перебування у співтоваристві Царства Небесного, якимось чином потрапили б туди, то й там вони були б мертві та нещасні, і ніякої користі це перебування їм би не принесло». Наша доля визначається станом нашого внутрішнього світу. Думками ми можемо змінити все своє життя, свою долю, проте не можна давати свободу думкам без контролю розуму, за думками треба дуже уважно стежити. Пускаючи в себе різного роду брудні думки, не треба думати, що ми залишаємося без змін. Кожним цим актом ми наносимо душі певну рану. Якщо ми здатні керувати нашими думками, то вони роблять нас кращими, якщо ж ми не здатні ними керувати, то вони роблять нас гіршими.

Смирення і покаяння

Віру в Христа має той, хто бачить свою гріховність, хто бачить, що він хворий і що йому потрібна допомо­га, потрібний лікар. Невіруючі люди за своїм станом слабохарактерні, оскільки вони бояться вступати в бій із самими собою, своїми пристрастями й егоїзмом, своїми різними шкідливими і гріховними звичками. Вони пога­ні стратеги й управлінці, їм байдуже, яка участь чекає в майбутньому їх найголовнішу інвестицію — життя Вони не лідери, тому що бояться брати на себе від­повідальність за певні події у своєму земному жит­ті. Намагаючись якимось чином виправдати свої дії, вони прикриваються страшним самообманом, що в майбутньому не буде нічого, тобто разом з тілом зник­не і душа. У такий спосіб вони бажають втекти від від­повідальності, насправді ж відчувають, що вона буде. Це не більше, ніж страусовий ефект ховання голови в пісок. У міру викриття їх беззаконня совістю вони замість ви­знання своїх помилок і зміни свого життя намагаються за­глушити голос своєї совісті, розраховують сховатися від суду своїм невір’ям. Але життя вічне, загальне воскресін­ня мертвих і суд будуть не залежно від того, вірять вони в це чи ні.

Людині дуже важливо удостоїтися смирення, бо марні всі чесноти і труди заради нього, якщо немає народження смирення. Смирення — це стан, коли людина бачить, що їй потрібний Спаситель, інакше вона загине від пристрастей, які роздирають її. Смирення — це не принижена поведінка в самобичуванні, це не раболіпство або зарахування себе до наймерзенніших та найогидніших створінь, також це не якась нікчемність. Смирення означає бачити справжню реальність такою, якою вона є, бачити себе та інших, а та­кож все, що навколо тебе, таким, як це бачить Бог. Коли ж хтось удостоюється здобути цю чесноту, тоді усвідомлює, що він не більше, ніж прах, порох і попіл, гріховний та мер­твий, а якщо чимось і стає, то досягає цього тільки по бла­годаті Божій. Сам Бог у всій Своїй величі смиренний, бо Він піклується про найменших птахів небесних, про тра­ву польову і про найгірших грішників. «Від правильного погляду на себе, від правильної дії в самій собі люди­на отримує правильний погляд на людство, починає правильно діяти щодо людства. Пряма дія смирення або смиренномудрості полягає в тому, що правильне розуміння людини про людство і про саму себе при­миряє людину з людським суспільством і з самою со­бою, з її пристрастями, вадами, зловживаннями, пороками, з певними обставинами приватного чи суспільного життя, примиряє з небом і землею» (свт. Ігнатій (Брянчанінов)).

Внаслідок смирення настає покаяння. Людина не бачить проблем до тих пір, поки подумки і по суті живе в атмосфері гріха. Покаяння — це і є свобода. Це — коли душа, перебу­ваючи в стисненому стані, отримує простір. Покаяння — це дія нашої совісті, зміна образу наших думок, бачення своєї гріховності, своїх вад та недоліків; і тут — ключ до всього, що шукає людство весь цей час, до щастя і любові.

Хто спасеться? Спасеться той, хто бачить свою гріхов­ність і вміє каятися; спасеться митар, розбійник, блудни­ця. .. Спасуться не за заслуги, а за покаяння. Що відбувається з тим, хто точно виконує всі церковні, суто зовнішні, приписи? фарисеї, інші «праведники», які нібито отри­мують «заслуги» перед Богом, будують храми, дають ми­лостиню на показ, «моляться старанно», ставлять свічки, подають записки, вистоюють всі служби, не пропускаючи жодну, але не приносять покаяння? Христос сказав про та­ких: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що уподіб­нюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарни­ми, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти» (Мф. 23: 27). Ось різниця між православ’ям та іншими ре­лігіями: вони очікують і впевнені отримати спасіння і про­щення за заслуги, а в православ’ї — за покаяння. Святи­тель Іоан Золотоустий сказав: «Краще тобі засудити себе самому в цьому світі і отримати за це ще й винагороду від Бога, інакше в майбутньому віці судитимуть тебе інші і беззаконня твої виставлять на показ перед усім всесвітом, совість кожної людини відкриється перед усіма, і виявляться не тільки всі справи […], але і всі сказані слова, таємні бажання і помисли, і вкинуть тебе в геєну вогненну».

Спасіння не заробляється, спасіння — це зцілення, ба­чення своєї гріховності внаслідок цього приношення — щи­рого покаяння. Покаяння — це дія нашої совісті. «Тільки ретельне виконання заповідей відкриває людині її немочі» (прп. Симеон Новий Богослов). Якщо в одному залі поса­дити представників усіх релігійних конфесій і запитати «Хто спасеться?», то очевидно, що кожен із цих представ­ників відповість, що спасеться той, хто точно виконує всі вимоги його окремо взятої релігії. А що ж буде з тими, які не виконують? Тих, звичайно, — в пекло. Представник же православної релігії скаже: ні, не той спасеться, хто вико­нує заповіді, а спасеться той, хто побачить, що самостійно жодної заповіді виконати не може, визнає себе винним і принесе щире покаяння у всіх своїх гріхах, прийме тверде рішення жити за заповідями і зрозуміє, що для свого спа­сіння йому потрібен Спаситель. Святий Пімен каже: «Хочу краще бачити людину, що грішить і кається, а ніж ту, яка не грішить і не кається». Адже праведник — це не той, хто не грішить, а той, хто прагне не грішити. Хто першим увій­шов у рай? Розбійник! Які він виконав заповіді? Ніяких, жодної. Але що він сказав, перебуваючи на хресті в страш­них муках, при яких кожен подих його супроводжувався необхідністю опертися проколеною плоттю своєю на цвя­хи? «Достойно за ділами нашими», — визнав себе винним, гідним покарання і приніс щире покаяння. Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє; я знаю, що там не буду, але Ти хоча пом’яни мене там. Спасіння при­йшло відразу: «Істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23: 43), обминаючи весь необхід­ний час на митарства і випробування. Також в єван­гельському писанні згадується про деякого багача і Ла­заря; ім’я багатія навіть не вказується, оскільки, мабуть, він уже був мертвий для Бога, ім’я ж Лазаря названо. «Єванге­ліє не згадує про жодні чесноти жебрака Лазаря; свідчить тільки про його страдницьке життя і про те, що ангели без митарства віднесли душу його у відділення раю, іменоване лоном Авраамовим. Святі отці вказують, що Лазар мав грі­хи, за які попущені були йому Богом хвороба і злидні. До такого висновку наводять слова, сказані про нього, що він «сприйняв зло». Подібний вираз вжито і щодо багача для позначення, що майно, яке було надано багатієві Богом, аж ніяк не було його власністю, як помилково думають багато про свої маєтки. У чому треба шукати причину спасіння і блаженства у вічності, дарованих Лазареві? Яка чеснота була його чеснотою? Причиною його спасіння, його чес­нотою було покаяння. Очевидно, що він, подібно до роз­бійника, розіп’ятого праворуч від Господа, усвідомлював себе гідним покарання, дякував і славословив Бога за пока­рання в часі, благав про помилування у вічності. Патріарх, розмовляючи з пекельним в’язнем, нічого не сказав ні про гріховність цього в’язня, ні про праведність Лазаря, тільки виставив становище у вічності того й іншого як наслідок їх становища земного» (свт. Ігнатій (Брянчанінов)). Тому чисто зовнішнє виконання заповідей робить з грішної лю­дини сатану. Люди майстерно навчилися прикривати свої вади точним виконанням чисто зовнішніх приписів, при цьому насолоджуватися різним мисленим плотським задо­воленням.

Страждання та хвороби людини

Бог є любов, і якщо з нами відбувається щось по несправедливості, то, отже, це єдиний і найкращий засіб, при якому ми, можливо, схаменемось. Преподобний Ісаак Сирін сказав: «Бог і ангели Його радіють, коли людина пе­ребуває в потребах, а диявол, коли ми перебуваємо в спо­кої. Не Дух Божий перебуває в тих, хто перебуває в спокої, а дух диявола». «Скорботи терпіти не будеш, бісу жертвою будеш» (прп. Тимофій Есфігменський, Афонський). «Благодушне терпіння скорбот — дієве і живе усві­домлення своєї гріховності. Послані Богом скорбо­ти — правдива ознака для людини, що вона обрана і що її любить Бог» (свт. Ігнатій (Брянчанінов)). Все скорботне, що відбувається з нами, відбувається через наше возвеличення. Сатана більше за всіх нападає на того, хто заражений гордістю. Гордість — початок усякого гріха. Міра гордості і є мірою спокуси від диявола. Чим більше ми звеличуємо себе, тим більше будемо страждати, а по­пущення Боже залежить від нашого духовного стану. Без попущення Божого жодне творіння не може доторкнутися до людини. Люди, християни, які отримали певні склад­нощі в житті, звертаються до монахів (не за духовними порадами), священиків (не за таїнствами, а за суто зовніш­німи обрядами), чаклунів, екстрасенсів… До кого тільки не звертаються, тільки не до самих себе. Такі люди з хри­стиян перетворються на язичників. Що таке язичництво? Язичництво — це віра в силу ритуалу, віра не в Бога, а в цю безлику силу. Щоб допомогти такій людині, треба до­помогти їй звернутися до самої себе. Гріх — самогубство людини, самозараження, самокаліцтво. І неправильно ро­зуміти, що гріх — це образа Бога або порушення волі Божої щодо несправедливого спротиву Богові, а також прямого протистояння Йому. Бог ніколи з нами не ворогує, не обра­жається, не воює. Він не потребує ніякого задоволення чи плати за гріх. Що б ми не зробили, Він залишається абсо­лютно незмінним, абсолютно трансцендентним щодо нас, а гріхом ми руйнуємо свою і тільки свою природу. Страж­дання — наслідок порушення законів нашого існування. Гріх у православному розумінні — це не злочин чи образа Бога в юридичному сенсі і не просто якийсь аморальний вчинок; гріх — це насамперед хвороба людської приро­ди, і покаяння мислиться як звільнення від хвороби, як зцілення, перетворення і як результат — обоження людського єства. Тому для того, щоб зцілити хво­робу, спочатку треба зняти гріх. Зцілення тілесних хвороб Христом було лише доказом зцілення душі від гріха. Одного разу увійшов Господь у суботу в юдейську синагогу і став проповідувати там слово Боже. І побачив жінку, яка вісімнадцять років страждала тяжкою недугою немочі, — вона була скорчена і не могла випрямитися. Го­сподь зглянувся над нею і, покликавши її до Себе, сказав: «Жінко, ти звільнена від твоєї недуги» (Лк. 13: 12). Вказано і винуватця її страждань: «Цю дочку Авраамову, яку зв’я­зав сатана ось уже вісімнадцятий рік, чи не належало визво­лити від цих пут у день суботній?» (Лк. 13: 16). І ще: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5: 14); «Що легше — сказати: відпускаються тобі гріхи твої, чи сказати встань і ходи?» (Лк. 5: 23). «Зці­лення душі не можна бачити, а зцілення тіла — очевидне; то я приєдную до першого і останнє, яке хоча нижче, але очевидніше, щоб за допомогою іншого повірити у вишнє, невидиме» (свт. Іоан Золотоустий).

Для того, щоб глибше зрозуміти цю премудрість, треба звернути свій погляд до витоків створення людини Богом. Людина належить до двох природ, до двох світів — духов­ного та матеріального — і служить певним комунікатором, з’єднувачем між цими двома природами, які створив Бог. Бог Своїм подихом дав людині дихання життя, так щоб вона мала ті ж властивості і здібності по благодаті, які Бог має по природі. «Коли Бог творив людину, то утворив перше тіло з пороху. Яким було це тіло? Глиняна тетерка чи живе тіло? Воно було живим тілом — була тварина в образі людини, з душею тварини. Потім Бог вдихнув у це тіло Свій дух — і з тварини вона стала людиною» (свт. Феофан Затвор­ник). Згідно з визначенням догматичного богослів’я, благодать — це особлива нетварна Божественна сила, нетварна Божественна енергія, завдяки якій і за до­помогою якої за викупительні заслуги Ісуса Христа лю­дина має можливість з’єднання з Богом і засвоєння певних Божественних дарів. Благодать — це невід’ємний атрибут Божественної природи, що належить в однаковій мірі всім Особам Пресвятої Тройці. Благодать діє спільно з природ­ними людськими силами і здібностями людської природи і не може розглядатися як магічний додаток до здібностей і талантів людини. Благодать не змінює самої природи люди­ни, але перетворює спосіб її існування.

Якщо людина веде неправильний спосіб життя, благо­дать Божа відходить від неї: «Пильнуйте, щоб хто не поз­бувся благодаті Божої» (Євр. 12:15).. Таким чином, благо­дать дається людині не безумовно, а залежно від способу її життя.

Святі отці Церкви вказують на три джерела гріха, при яких людина втрачає божественний подих, властивості, здібності, втрачає божественну благодать і таким чином відпадає від джерела життя:

1) первородний;

2) прабатьківський;

3) особистий;

Первородний гріх. Людина була володарем усього, по­чинаючи від неба і до землі, уміла розрізняти пристрасті, була чужа для демонів, чиста від гріха та від пороків, була Божою подобою. Святі отці Церкви не вважали, що люди­на до гріхопадіння не знала, що таке зло. Вона мала теоре­тичне й інтелектуальне пізнання зла, але не мала досвідно­го долучення, не мала особистого досвіду входження у зло. Людина мала здатність розрізняти те, що набли­жає до Бога, і те, що віддаляє від Нього, розрізняти те, що угодно Богові, і те, що не угодно. «Перша за­повідь у стислому вигляді містила в собі всі запові­ді, відкриті згодом через Мойсея. Гріхопадіння — це не тільки непослух, а цілий комплекс гріховних дій, серед яких перебуває наруга над святинею […], духовний пере­люб […], злодійство […], жадібність […], ненаситність […], вбивство […]» (блж. Августин). Треба зазначити, що Бог надає першим людям можливість покаятися і отримати прощення, але гордість вже цілком охопила їх і штовхає їх на шлях самовиправдання. Слова Господа, звернені до Адама: «Де ти?» (Бут 3: 9), «Хто сказав тобі, що ти нагий? Чи не їв ти від дерева, з якого Я заборонив тобі їсти?» (Бут 3: 11); і до Єви: «Що це ти зробила?» (Бут 3: 13), створю­вали сприятливу передумову для покаяння. Однак перші люди не скористалися цією можливістю, чим ще більше ускладнили своє становище. Єва покладає відповідальність на змія (Бут 3: 13), а Адам — на Єву, «[…] жінка, яку Ти мені дав […]» (Бут 3: 12), тим самим побічно звинува­чуючи у вчиненому Самого Бога. Відповідь Господа Бога на порушення заповіді першими людьми звучить як вирок, який визначає покарання за вчинений гріх (Бут 3:14 — 24). Однак таким він не є, оскільки його зміст лише відобра­жає ті наслідки, які неминуче виникають при порушенні норм створеного буття. Здійснюючи будь-який гріх, лю­дина тим самим, на думку святого Іоана Золотоустого, ка­рає сама себе. Відкинувши можливість покаяння, людина зробила неможливим для себе подальше спілкування з Бо­гом. У гріхопадінні людина як вільна особистість вчинила протиприродний вибір. Адам, порушивши заповідь і від­далившись від Бога, втратив Божественну благодать, премудрість і побачив, що він нагий, почав вихваля­ти свої немочі, свою філософію, свою «премудрість». Первородний гріх — злочин Адама — був його осо­бистим діянням, і ніхто з нащадків не може в ньому брати участь. Ми успадковуємо схильність до гріха, до зла, хвороби, скорботи, смерті тощо. Неправильно вважати, що первородний гріх — це успадкування нами від Адама його особисто вчиненого гріха. Ми успадковуємо від Ада­ма зруйновану природу, здатну до різних пристрастей, які зі свого боку є різновидами нашої смертності, а також, крім спадкової гріховності, успадковуємо і особливий духовний стан, згубний для людини синергізм диявольської і люд­ської волі, в результаті чого людина потрапляє в рабство до лукавого. Таким чином, від Адама ми успадковуємо не його особистий гріх, як стверджують католики, а чужий для нас неприродний духовний стан, зруйновану приро­ду, можливість згрішити, рабство дияволу і смертність. У молитві при хрещенні людей ніде не сказано, що змива­ється гріх, але сказано про звільнення від смерті і рабства дияволу. «Хоча через божественне хрещення Господь нас і відродив […], однак залишив ще мати смертне і пристрасне тіло. Хоча Він вигнав начальника зла з душ людських, од­нак допускає йому нападати звище, щоб людина […], пере­носячи […] страждання і загартовуючись у нападах ворога, приготувала себе в цьому віці до вміщення нетління і […] майбутніх благ […]» (свт. Григорій Палама).

Прабатьківський гріх. «І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив її; чоловіка і жінку ство­рив їх» (Бут. 1: 27). «І благословив їх Бог, і сказав їм Бог: плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, і володій­те нею, і владарюйте над рибами морськими і над птахами небесними, і над усякою твариною, що плазує по землі» (Бут. 1:28). У цих словах виражена воля Бога щодо Свого творіння. Ці ж слова Бог повторив після потопу. Він посилює значення цього повеління в первісній формі, вимовляючи його двічі (Бут. 9: 1, 7). У книзі Буття сказано, що Адам народив Сифа за подобою своєю та за образом своїм (Бут. 5: 3). Слова «подоба» і «образ» вка­зують на повноту людського складу, тобто на душу і на тіло. Святі отці та церковні письменники — Тертуліан, свтятитель Григорій Ниський, преподобний Анастасій Синаїт та інші — навчають про деяке душевне насіння: «Як існує сім’я тілесне, так і в душі існує особливе насіння, яке відокрем­люється від душі і дає початок новій духовній субстанції. Це — народження людських душ від душ батьків, від них народжується нерозумна тваринна душа, душа ж розумна дається від Бога, Який преображає і прикрашає її». Людина тільки одного разу створена Богом в повноті людської при­роди — «І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і нехай володарює вона над рибами морськими, і над птахами небесними, і над худобою, і над усією землею, і над усіма плазунами, що повзають по землі» (Бут. 1: 26), — а далі розмножується вона від чоловіка і дружини, і разом з цим розмноженням через сім’я прабатьки і батьки (якщо ті не покаялися у своїх гріхах) також передають своїм майбутнім нащадкам і свої власні пристрасті і їх гріховні на­слідки, які вони вчинили під час перебування свого в цьому земному житті. «Хто народився чистим від нечистого? — Запитує праведний Іов і сам відповідає: — Ніхто, жодний» (Іов. 14: 4). «Як від зараженого джерела природно тече зара­жений потік, так і від родоначальника, зараженого гріхом і тому смертного, природно походить заражене гріхом і тому смертне потомство» (Православний катехізис). Також ап. Павло говорить: «Якщо святий початок, то й ціле святе; якщо святий корінь, то й віття» (Рим. 11:16), Бог сказав з граничною ясністю:«[…] Якщо у кого народився син, який побачив усі гріхи свого батька, які він робить, бачить і не робить, як він […], але виконує Мої заповіді і живе уставами Моїми, — такий не помре за провину свого батька; він буде живий. […] Ви говорите: «Чому ж син не несе провини батька свого?» Тому що син чинив правду та справедливість, дотримувався усіх уставів Моїх і викону­вав їх; він буде живий. Душа, що грішить, вона помре; Син не понесе провини батька, і батько не понесе провини сина, правда праведного при ньому і залишається, і беззаконня беззаконного при ньому і залишається» (Єз. 18: 14, 17 — 20). Текст Писання згадує про рід, з якого народжуються нече­стиві діти, що дає підставу вбачати в ньому свідчення не про покарання дітей за гріхи батьків, а про наслідки родово­го гріха, якщо не було принесено щирого покаяння батьків.

Особистий гріх. Особистість — це унікальна самосвідо­мість людини, єдине самосвідоме «Я», яке проявляє себе в сукупності відношень до всього. Що є особистим гріхом лю­дини? Все, що не по совісті, є гріх. Всі ті речі, які служать для мене не чим іншим, як ударом по моїй душі, по моїй природі, все те зло, яке я собі завдаю, зневага єдності природи, мука власної душі і є особистий гріх. Все те, чим я користуюсь не на користь своєї душі, є для мене злом, а вказує мені все це, підказує мені, моя совість. Зло — це стан, в якому перебуває природа особистих істот, які відвернулися від Бога. Бог не створив зла; людина сама є творцем всього злого. Як абсолют­но вільна вона самостійно приймає рішення про вибір між до­бром та злом на своєму життєвому шляху і в подальшому сама є визначником свого життя або смерті. В євангельській притчі про блудного сина видно, що людина самостійно, зі своєї волі віддалилась від Бога і, розтративши все багатство, отри­мане від Нього, змушена була жити зі свиньми, та, оду­мавшись, розкаялась і з власної свобідної волі прийняла рішення повернутись до Отця, отримавши, при цьому, назад усю втрачену нею славу. Зло — спотворення того, що вже існує. Зло — спотворення норми буття, й існує воно тільки тоді і в той час, коли існує те, що створене (ци­роз печінки існує тільки до того часу і тільки в той час, поки існує печінка). Зло присутнє не по природі, воно не має своєї природи, а в особистому свавіллі людини. Зловживання сво­єю свободою — зло для людини. Заповіді, порушенім яких і приводить людину до хвороб і страждань, — це зображення нормальних людських властивостей, це еталон, попереджен­ня Любові, це пояснення, що для тебе добре, а що — погано, де для нас благо, а де — страждання і нещастя, це підказка, як нам діяти у складних ситуаціях. Заповіді — це не наказ; лю­дина самостійно вибирає собі свій життєвий шлях, вона абсо­лютно свобідна у своєму виборі. Порушення заповідей — це як вино з отрутою: спочатку воно смачне, солодке, хмільне, добре розслабляє і задовольняє, а потім болі в животі, блю­вота, жар і смерть. Для Бога немає таких гріхів, яких би Він не простив, окрім як хули проти Святого Духа — це невірування у всепрощення Бога і свідоме заперечення Його існу­вання. Смертні і непрощені гріхи, за тлумаченням отців Цер­кви, означають не якісь певні гріхи, а взагалі гріхи нерозкаяні: «Гріх до смерті — коли люди, грішачи, не у виправленні пере­бувають […]. У таких немає Господа Бога, якщо не смиряться і не протверезяться від свого гріхопадіння. Треба їм спочатку приступити до Бога й зі смиренним серцем просити прощен­ня гріха цього, а не марнославствувати діяннями неправед­ними» (5-те правило Сьомого Вселенського Собору). Треба побачити і визнати, що ти хворий і самостійно вже не можеш вилікуватися, визнати, що тобі потрібен лікар, і покликати його на допомогу, а Спаситель і Лікар один — Христос, всі інші — не більше ніж помічники, співучасники спа­сіння, і ліки від хвороб і страждань також одні — віра, смирення, покаяння і причастя.

Корисне правителям і керівникам

«Бог не дивиться на особу, але в усякому народі той, хто боїться Його і робить по правді, угодний Йому» (Діян. 10: 34 — 35), — це слова апостола Петра. Недоля та утиск для кожної душі людини, що чи­нить зле. «Людина, що вчиняє несправедливо щодо інших людей, гірша за дикого звіра та подібна до бісів, і навіть гірша за них, бо біси мають непримиренну ворожнечу тіль­ки проти нас, а не роблять підступів проти подібних собі за єством» (свт. Іоан Золотоустий). Безрозсуд­не використання достатку земних благ приводить людину до розбещення — спочатку розбещується верхівка, правлячий клас, потім розбещується і клас нижній. «Пристрасті — причина всіх хвилювань. Люди­на створена благою; святий мир серця і постійна благість були її природними властивостями. Вони уражені, вони зруйновані падінням і впустили в душу різноманітні люті пристрасті. Порушення благості гнівом та миру серця різ­ними пристрасними відчуттями завжди вводить душу в неправильний стан, завжди пов’язане із втратою розуму в її владі, завжди буває порушенням розсудливості, відсту­пом від духовного розуму. Тільки при світлі духовного розуму вона зможе викривати у своїх ближніх лукавство, обман, зраду, зловмисність, наклеп, корисливість. Отри­мавши владу над собою, правитель повинен отримати владу і над пристрастями другорядних, підпорядкованих йому розпорядників, щоб не захоплюватися їх пристрастя­ми, їх хибним розумом, їх лестощами, їх наговорами, щоб з правителя не стати рабом, щоб сили не перетворились у знаряддя. Під час захоплення правителя пристрастю ближнього він відразу втрачає у значній мірі свою владу, приймає неправильні погляди, судить односторонньо і по­милково, поставляється в помилковий напрямок, який по­роджує властиві йому дії. Багато правителів найдобрішого серця, втративши розсудливість, підкорившись злохитрому і насильницькому впливу, вчинили злочини, стали при­чиною тяжких і великих бід» (свт. Ігнатій (Брянчанінов)).

Шлюб

Сім’я — це наша любов, це наша улюблена бухта, але водночас і наш хрест. Життя в сім’ї не завжди рай­ське. у ній трапляються конфлікти, суб’єктивні та об’єктивні. Але в сім’ї людина проходить випробування на різні речі, любов, повагу, вірність подружжя, наскіль­ки вони вірні один одному, чи не зраджують вони один одного, поступливість, взаєморозуміння, взаємодопомогу, радість, мотиви до роботи та інше. Людина піддаєть­ся випробуванням і воднораз доводить, наскільки вона вихована, як вона сприймає духовно іншого, наскільки правильно вибудовує спілкування з іншою людиною. Церква навчає зберігати свою тверду й не­похитну позицію щодо форм суспільства, сім’ї, парафії, які забезпечують збереження особистих і наповнених любов’ю відносин між людьми на тлі боротьби з нашими надмірни­ми бажаннями й егоїзмом. Навіть пустельнику треба спер­шу навчитися жити з іншими в кіновії, відмовлятися від своїх бажань, побороти власний егоїзм, навчитися жити смиренно, і тільки після цього він може піти в пустелю. А там, якщо він не буде молитися за всіх людей, він не буде пустельником, а тільки відокремленим усамітненим жи­телем. Бог навчав перших людей відмінності між добром і злом. Зокрема, перед створенням жінки Господь сказав: «Не добре бути чоловікові одному» (Бут. 2: 18). Ці слова показують собою глибоке визначення того, що є зло — самотність, самоізоляція, замкнутість на самому собі, відсут­ність спілкування. У християнському розумінні шлюб не є тільки засобом для досягнення деяких цілей, наприклад, продовження людського роду, але має мету в самому собі. Шлюб у християнстві має особливий релігійний вимір. З волі Творця людська природа розділена на дві статі, дві половини, жодна з яких окремо не володіє повнотою до­сконалості. І тільки в шлюбі подружися взаємно збагачує один одного властивостями і якостями, властивими лише своїй статі. Таким чином обидві сторони шлюбного союзу стають єдиною плоттю (Бут. 2: 24; Мф. 19: 5 — 6), одним цілим, єдиним духовно-тілесним організмом. Досягаючи необхідної повноти досконалості, вони цілком віддають себе один одному. Те ж Він зробив і з кожною людиною. Він не дав усім знати все, але одному дав здатність У до лікарської науки, іншому — до будівельної, іншо­му — до іншої, щоб, маючи потребу один в одному, ми любили один одного.

Молитва

Якщо ті, що розмовляють з мужами мудрими, від частої співбесіди швидко самі стають, подібно до них, мудрими, то що казати про тих, які в молитві своїй розмовляють з Богом? Що може бути святішим від того, хто розмовляє з Богом? Що більш праведне, що гідне хвали, що мудріше?» (свт. Іоан Золотоустий).

«Молитва — це перша заповідь Божа: розумна, сердечна, душевна молитва заповідана людині Богом і в Старому, і в Новому Завіті: «Люби Господа Бога твого, — велить Бог, — усім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією думкою твоєю, всією силою твоєю. Це є перша заповідь» (свт. Ігнатій (Брянчанінов)).

Як може людина з її пошкодженою природою самостійно протистояти впалим духам, які утвердилися у злі і майстерно навчені всяким винахідництвом та досвідом воювати з нами тисячоліттями? Жебракам властиво просити, а зубожілим гріхопадінням властиво молитися. Підстава для молитви полягає в тому, що людина — істота впала. Вона прагне до отримання того блаженства, яке мала, але втратила, — і тому молиться. Хто пізнав, що має потребу в допомозі Божій, той робить безліч молитов і, в якій мірі примножує їх, в такій і смиряється його серце. Як тільки смириться людина, відразу оточує її милість. З цього вона розуміє, що молитва — притулок та багатим допомога і що вся безліч духовних благ стає для неї доступною завдяки молитві. З яким бажанням наближається людина до Бога наміром своїм, з таким і Бог наближається до неї даруваннями Своїми і не відніме у неї благодаті за велике її смирення. Викорінення душевних пристрастей не пов’язане з фізичними силами людини, а тому залишається завжди в силі, наприклад, і для хворого. Адже при молитовному шуканні Бога саме ці пристрасті набувають особливо шкідливої сили, оскільки не гордість або марнославство, ні ненависть або роздратування, ні осудження або заздрість зовсім не сумісні з молитвою. Розум через молитву, з найпершої її сходини, повинен починати збирати свої розсіяні сили, щоб увійти в нове життя. «Тому, хто занурює думку свою в тутешні турботи, неможливо вдихати в себе відчуття іншого, нового світу» (прп. Ісаак Сирін). Зібраність розуму, за вченням отців, вимагає великого примусу і терплячої наполегливості, а тому молитва — насамперед праця. Всяка щира молитва, навіть недосконала, — вже прагнення до пам’яті Божої. Оскільки подолати протилежний пам’яті Божій стан — забуття, лінощі та незнання — ці три великі хвороби душі — найважче, то зрозуміло, чому отці молитовний подвиг вважають найбільш важким. У будь-якому іншому подвигу, — говорили вони, — людина здобуває деяке заспокоєння, але молитва до останнього подиху пов’язана з працею тяжкої боротьби. Безперервна молитва — шукання безперестанної любові з одночасним невпинним визнанням себе грішником, тобто її негідним, а тому посягання на цю молитву поза цим смиренним устремлінням до любові не тільки безнадійна справа, але і велике божевілля. Нестерпно для молитви — це підміна її устремління — дитячої любові до Бога. Всяка фальш у цьому, всяке шукання стати якимось «доктором молитовних наук» духовне каліцтво, згубне для людини. Під час молитви ми розмовляємо з Богом, вона — спільне заняття для людей та ангелів. Всі ми маємо потребу в молитві, як дерева у воді. Молитва — нерви нашої душі. Хто не молиться Богу і не має старанності розмовляти з Богом, той мертвий, бездушний, безглуздий. Молитва — причина всіх чеснот. Молитва має велику силу: вона вливає в нас нове духовне життя, втішає у скорботах, підтримує і підкріплює у зневірі і відчаї. Коли віруюча людина розкриває своє серце в молитві перед Богом і виллє перед Ним усе, що її турбує і непокоїть, і в цю молитву вкладе всю свою віру в те, що Бог чує кожен подих нашої душі, що Він всемогутній і велелюбний, тоді мир і тиша гніздяться в такій душі, і з глибини її хочеться сказати: «Нехай буде у всьому, Господи, воля Твоя». Як утішна така молитва! Вона, за словом преподобного Іоана Ліствичника, — утвердження миру, примирення з Богом.

Проте варто мати на увазі, що кожному, хто приступає до молитви, треба приготувати себе до боротьби з невидимим ворогом, бо ніяка інша чеснота так не турбує ворога, як молитва до Бога. «Де люди піклуються переважно про молитовний подвиг, — пише старець Амвросій, — там ворог і намагається зводити з усіх боків гнівливість, яка робить людину нездатною не тільки до молитви, а й до всякого доброго діла». Невидимий ворог, помітивши старанну молитву людини, часто намагається навести на неї сильний страх. Якщо ж цим не зможе здолати християнина, то іншими шляхами намагається відвернути увагу віруючого під час молитви, вселяючи в нього різні помисли, наводячи лінощі або хвороби, а іноді і збентеження, яке, за словами преподобного Ісаака Сиріна, «пристойно назвати колісницею диявола, бо сатана має звичай, подібно до вершника, сидіти на розумі, брати з собою купу пристрастей, з ними входити в нещасну душу і занурювати її у збентеження». «Тіло, яке залишається в неробстві і бездіяльності, буває болісним і бридким, а рухоме, в трудах і переносячи тяжкості, буває благовидним і здоровим; те ж саме буває і з душею. Залізо, коли лежить, іржавіє, а коли знаходиться у справі — то буває блискучим; так і душа блищить, коли вона діє, а до дії збуджують її нещастя. І здібності гинуть, якщо душа залишається без дії, а діє вона тоді, коли не все готове до її послуг, бо вона збуджується до дії, супротивної їй. Якби не було диких звірів і непостійності вітрів, ні хвороб, ні печалей, ні скорбот і нічого подібного, то чим би стала людина? Мені видається, не піддаючись нічому такому, що вона уподібнилась би більше свині, ніж людині, стала б віддаватися об’їданню та пияцтву. А тепер турботи і занепокоєння служать для неї вправою і повчанням любомудрості, служать засобом доброго виховання» (свт. Іоан Золотоустий).

Жінка, хвора на кровотечу дванадцять років, яка витратила на лікарів увесь свій маєток і жодним не могла бути вилікувана, підійшовши ззаду, доторкнулась до краю одежі Його; і тієї ж миті спинилася кровотеча її (Лк. 8: 41 — 56). «На шляху до Яіра була зцілена кровоточива жінка, звичайно ж, не без молитви з її боку, хоч вона і не взивала словом, і не падала обличчям до ніг Господа: у неї була сердечна молитва віри. Господь почув її і подав зцілення. Тут все відбувалося потаємно. Кровоточива серцем звернулася до Господа; Господь почув цей крик серця і задовольнив прохання» (свт. Феофан Затворник).

Святитель Іоан Золотоустий, пояснюючи слова Євангелія про цю таємницю — безгучно, з глибини серця проголошену молитву — наводить у приклад святих Мойсея, Анну і праведного Авеля. «Мойсей, будучи хворим, так само молився, і молитва його була почута. Тому й сказав йому Бог: що взиваєш до Мене (Вих. 14: 15). І також Анна тоді, як голосу її не було чути, здійснила все, що хотіла, бо вона взивала до Бога. Авель же не мовчав, але, і коли помер, молився, і кров його видала голос, що перевершує голос труби. Отці й подвижники називали уявну працю молитви духовним мистецтвом. «Трезвіння, що проходить довготривало і старанно, — духовне мистецтво, — говорить преподобний Ісихій, — з допомогою Божою повністю спасає від пристрасних помислів, слів і справ лукавих». Трезвіння називається мистецтвом, без сумніву, тому, що і всяке мистецтво не може творитися з успіхом без попереднього навчання.

Що ж навчають святі отці про молитву? Святі отці навчають, що людина, будучи поневолена якоюсь пристрастю, не може з успіхом навчатися священній праці розумової молитви: «Не може зв’язаний бігти, і розум, поневолений пристрастями, не може бачити місце духовної молитви, бо спокушений пристрасними помислами не зможе досягти непорушного стояння». І в іншому місці: «Як хворому очима немає користі дивитися на сонце, так і пристрасному і нечистому розуму молитва ніяк не може бути корисною, але, навпаки, такий збуджує Божество до обурення проти себе». «Душа володіє, — зауважує святий Іриней Ліонський, — і керує тілом […]. Тіло подібне до знаряддя, а душа займає місце художника. Як художник сам по собі швидко створює задум твору, але повільніше виконує його з допомогою інструмента через непорушність матеріалу, і швидкість його розуму, зв’язана повільністю знаряддя, виробляє помірну дію, так і душа, перебуваючи у з’єднанні з тілом, в деякій мірі затримується внаслідок того, що швидкість її зв’язується повільністю тіла, але не втрачає повністю сил своїх і, даючи життя тілу, сама не перестає жити».

«Тільки словесна молитва зовсім не є молитвою. Не словом тільки треба молитися, але і розумом, і не розумом тільки, а й серцем — нехай ясно бачить і розуміє розум, що вимовляється словом, і серце нехай відчуває, що думає при цьому розум. А все це разом і є справжня молитва. І якщо немає в молитві твоїй чогось із цього, то вона або недосконала молитва, або зовсім не молитва» (прп. Никодим Святогорець).

«Коли тверезо молишся, незабаром будеш спокушеним на гнів, бо вороги наші, звичайно, так чинять» (прп. Іоан Ліствичник).

«І немає іншого гріха, який би так багато гнівив Бога, як той, коли хтось устами молитву Йому творить, а розумом думає про недоречне та гидоту. Хто не має страху і благоговіння, нехай просить насамперед страху Божого та відає, наскільки перед страшним Богом він стоїть та молиться, щоб удостоїтися за те отримати те, що просить. Бо хто пізнає, наскільки страшний Бог, той сповниться і страху Божого, і страх Божий навчить його правильній молитві. Якщо радієш про молитву, то готуйся до нападів демонів і терпляче терпи від них удари. Демони всіма способами намагаються викликати в людини, що молиться, лінощі до постійного і терплячого перебування в молитві» (прп. Ніл Синайський).

«Сльози під час молитви — ознака Божої милості, якої сподобилася душа у своєму покаянні, ознака того, що молитва прийнята і сльозами почала входити на поле чистоти» (прп. Ісаак Сирін).

«Якщо молишся Богу про щось, а Він зволікає почути Тебе, не журися про це. Ти не розумніший за Бога» (прп. Ісаак Сирін).

«Якщо ж нині ти добре помолишся і потримаєш себе в молитовному настрої, а завтра даси собі волю і проведеш день в розпусті, то, так діючи, ніколи не вдосконалишся в молитві. Це буде те саме, що будувати і руйнувати. […] І можна дійти до того, що молитва зовсім затихне і душа стане непридатна для неї. Почавши, треба терпляче перебувати у молитві, не послаблюючи і собі не потураючи пільгами і вольностями» (прп. Никодим Святогорець).

«Хто молиться тверезо, той палить демонів, а хто молиться розсіяно, над тим насміхаються вони» (прп. Єфрем Сирін).

«Послухай Бога в заповідях, щоб Він тебе послухав у молитвах» (свт. Іоан Золотоустий).

Святий Пімен каже: «Хочу краще бачити людину, яка грішить та кається, ніж ту, що не грішить і не кається» .

«Нічого немає рівного молитві: вона неможливе робить можливим, важке — легким, незручне — зручним (свт. Іоан Золотоустий).

«Іноді одне тільки зітхання, вознесене від душі і чистого серця, приємніше Господу на відміну від тривалого читання молитов, де тільки один язик говорить, а серце холодне й німе» (прп. Варнава Гефсиманський).

«Молитва убезпечує та відбиває страшні навіювання темної сили. І особливо сильна молитва матері, молитва друга — вона має велику силу» (прп. Серафим Вирицький).

«Коли душа, що відсторонилася від усього зовнішнього, з’єднається з молитвою, тоді молитва, як полум’я якесь, оточивши її, як вогонь залізо, робить її всю вогняною. Блаженний, хто ще в житті цьому сподобився такого відчуття і сам свій тлінний за єством образ бачить вогненним по благодаті» (прп. Ілля, пресвітер).

«Хочеш, я покажу тобі й інший шлях до спасіння? Докучай Творцеві своєму, скільки сил є, молитвами, щоб не ухилитися від належної мети твоєї. […] І безпристрасності не шукай як недостойний такого дару, але проси, що маєш сил, спасіння, і з ним отримаєш і безпристрасність» (прп. Феогност).

«Якщо не переносимо скорбот, треба плакати про нестачу терпіння. […] Бог, побачивши нас плачучими та смиренними, як Сам Він відає, всесильною Своєю благодаттю простить наші гріхи» (прп. Марк Подвижник).

«Бог судить про покаяння не за мірою трудів, а за мірою смирення» (прп. Марк Подвижник).

«Сила і спроможність молитви залежать від виконання заповідей; внаслідок цього праведний має сильну і вельми потужну молитву» (прп. Максим Сповідник).

«Пізнається християнин не від взивання «Господи, Господи», але від подвигу проти усякого гріха» (свт. Тихон Задонський).

Бажаючи захистити своїх духовних дітей від усіляких помислів і спокус, схиієромонах Амвросій радить здобути смирення, яке може захистити душу від усіх хитрощів диявольських. «Якщо всяка чеснота без смирення не може відбутися, — говорить він, — наскільки ж більше молитва насамперед вимагає смирення, оскільки ті, що моляться, мають справу з гордими бісами, які самі бідні і нічого не мають, але іншим обіцяють багатство, показуючи чужі асигнації. […] Також знай, що молитва вимагає негнівливості».

«Коли молишся, — говорить преподобний Ніл Синайський, — всіма силами бережи пам’ять свою, щоб вона не пропонувала тобі свого. […] Пам’ять приводить тобі на розум під час молитви або зображення давніх справ, або нові турботи, або особу, яка образила тебе».

«Дуже заздрять демони людині, що молиться, — говорить той же отець, — всілякі вживають хитрощі, щоб розвивати такий намір її; тому не перестає збуджувати за допомогою пам’яті помисли про різні речі і за допомогою плоті приводить в рух всі пристрасті».

Лукавий, знаючи, напевно, що та людина, яка постійно молиться Богу, дуже багато чого може зробити, поспішає всілякими способами, і можливими, і неможливими, розважити її розум. «Помолившись, як належить, — пише преподобний Ніл Синайський, — очікуй того, чого не треба».

«Коли вселукавий демон, багато вживши хитрощів, не встигне перешкодити молитві, тоді потім, коли закінчить людина молитву, мстить їй».

«Привчайтеся, — пише єпископ Феофан, — молитися своєю молитвою. […] І вранці, і ввечері виявляйте Господу свої кровні потреби, особливо душевні, а то й зовнішні, кажучи Йому по дитячому: бачиш, Господи, хворобу і неміч! Допоможи і вилікуй!».

Варсонофія Великого запитав учень: «Коли молюся і не відчуваю сили вимовлених слів унаслідок серцевої закам’янілості, то яка мені користь від цього моління?». Старець відповів: «Хоча ти і не відчуваєш сили того, що вимовляєш, але біси відчувають її, чують і тремтять.

Отож, не переставай вправлятися в молитві, і поступово, з допомогою Божою, закам’янілість твоя перетвориться у м’якість».

Також і святий Никифор Самітник, закликаючи до навчання цієї священної справи, наставляє: «Прийдіть, і повідаю вам науку вічного, навіть небесного, життя або мистецтво, що вводить діяча свого на притулок безпристрасності».

Кожний, що без опору перебуває в рабстві у пристрастей, знаходиться, як кажуть отці, під пеклом. Пристрасть, безсумнівно, підлягає або зціленню рівноцінним покаянням, або покаранню майбутньою мукою, тому що той, хто не чинить опір пристрасті і любить запропоноване нею, не має рішучості і твердого рішення виконувати волю Божу. Навпаки, той, хто чинить опір пристрастям, хоча і впадає в гріх, але всі його падіння відбуваються з немочі людської природи, і може бути очищений благодаттю Христовою. Все, — кажуть отці, — чого не хоче душа, — недовговічне. І тому святий Дорофей кожного, що приймає пристрасть, уподібнює людині, «в яку стріляє ворог, а вона бере стріли своїми руками і вкладає їх у своє серце»; того ж, хто опирається пристрасті, уподібнює до того, в кого стріляє ворог і хто не приймає рани.

«Ти не можеш, — говорить преподобний Петро Дамаскин, — замість душі дати іншої душі. Якщо ти втратиш гроші, можеш дати інші; те саме можна сказати про будинок, про рабів і про всяке інше майно; а втративши душу (для Царства Небесного), не зможеш дати іншої. Хоча б ти і володів цілим світом, хоча б був царем вселенної, однак і всю вселенну віддай, і на всю вселенну не купиш жодної душі. Та й що дивного, якщо так трапляється з душею? Так само, як кожний може бачити, буває і з тілом. Хоча б ти одягнув на себе тисячі вінців, але якщо у тебе тіло за природою хворе і невиліковно страждає, то не можеш пособити того, хоча б ти віддав ціле царство і додав тисячі тіл, міста й усе своє майно. Так само суди і про душу, та про душу ще більше, і, залишивши все інше, застосуй про неї всю пильність». «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити; але бійтеся більше Того, Хто може й душу, і тіло погубити в геєні» (Мф. 10: 28). Якщо душа не може бути вбитою, то очевидно, що вона за своєю природою не те, що тіло, бо «дух бадьорий, плоть же немічна» (Мк. 14: 38).

Насамперед помолися за ворогів твоїх і благослови їх. Вони — як знаряддя Божественного промислу, якими віддано тобі за твої гріхи під час короткочасного земного життя, щоб позбавити тебе від заслуженої тобою відплати у вічності пекельними муками. Коли ти будеш чинити так, коли полюбиш ворогів своїх і будеш молитися за них, щоб їм даровані були всі блага, тимчасові і вічні, тільки тоді зійде до тебе Бог на допомогу, і ти знищиш молитвою твоєю всіх супостатів твоїх, вступиш розумом у храм серця для поклоніння Отцю Духом та Істиною. Старець Паїсій сказав: «Для того, щоб молитва була справжньою, треба відчувати біль за людей».

«Той, хто молиться за людей, що кривдять, уражає бісів, а той, що чинить опір першим, уражається другими» (прп. Марк Подвижник). Молитва за ближніх приносить велику користь: вона привертає до них допомогу і милість Божу, а той, хто молиться, стає ніби другом Божим. Будеш милостивий до ближніх, і до тебе буде милостивий Бог, так само і всі ангели і святі: будеш молитися за інших, а за тебе все небо заступатиметься.

Тому однаково треба старанно молитися і за тих, які нас ображали, гнали, паплюжили і так чи інакше шкодили нам. Як говорив про те Сезоновський самітник Іоан, подібні люди «не вороги, а благодійники наші, бо волею Божою вони сприяють нам досягати успіху в терпінні й отримувати небесні нагороди».

Авва Зенон сказав: «Хто хоче, щоб Бог швидко почув молитву його, той, коли стане для здійснення її та простягне руки догори, перед усякою іншою молитвою, навіть перед молитвою за свою душу, нехай принесе молитву за ворогів своїх, і заради цього Бог почує кожну молитву його». Таким чином, вороги з попущення Божого приносять нам велику користь, за їхньою допомогою Бог картає нас, вказуючи і виліковуючи наші душевні хвороби. Треба розуміти, що не людина воює проти тебе. Думки, навіяні їй дияволом, знаходяться в синергії з нею, а ти молися за ворогів своїх, щоб Господь напоумив їх, і тоді вони відійдуть від тебе і залишать тебе в спокої. Таким чином ти принесеш собі користь, і прославить тебе Бог, і зробить тебе над ними переможцем. Якщо ж самостійно вирішиш діяти, мстити у гніві, то принесеш шкоду і собі, і їм. І якщо попустиш серцю твоєму озлобитися злопам’ятністю і виправдаєш гнів твій гордістю твоєю, то відвернеться від тебе Господь Бог твій, і відданий будеш в потоптання під ноги сатані. Всіма поганими помислами і відчуттями він буде топтати тебе, а ти не зможеш чинити опір йому. Якщо ж Господь сподобив покласти тобі в основу молитовного подвигу незлобивість, любов, неосудження ближніх, милостиве прощення їх, тоді з особливою легкістю і швидкістю переможеш супротивників твоїх, досягнеш чистої молитви. Знай, що всі пристрасті і всі впалі духи знаходяться в найближчій спорідненості й союзі між собою. Ця спорідненість, цей союз — гріх. Якщо ти підкорився одній пристрасті, то через підпорядкування цій одній пристрасті ти підкорився і всім іншим пристрастям. Якщо ти попустив полонити тебе одному духу злоби, співбесідою із вкладенням їх помислами і захопленням цими помислами або мареннями, то ти потрапив у рабство до всіх духів. Після перемоги над тобою вони будуть передавати тебе один одному, як бранця.

Не менш важливо дотримуватися посту у встановлений період. «Змій плазує постійно на землі відповідно до вище виголошеного проти нього вироку. Якщо хочеш бути в безпеці від його отрути — будь розумом і серцем постійно вище від землі. Тоді ти зможеш противитись йому, і він — гордий,_- не стерпівши спротиву, втече від тебе» (свт. Іоан Золотоустий).

«Вони (біси) загордилися над Самим Богом; покірність Богу, властиву творінням, вони перетворили в безперервну протидію, непримиренну ворожнечу. Тому падіння їх глибоке, рана вічної смерті, якою вони уражені, невиліковна. Істотна пристрасть їх — гордість; вони переважають жахливим і дурним марнославством; знаходять насолоду в усіх видах гріха, перебувають постійно в них, переходячи від одного гріха до іншого. Вони перебувають і в грошолюбстві, і в черевоугодництві, і в перелюбі. Не маючи можливості здійснювати плотські гріхи тілесно, вони здійснюють їх у мріяннях і відчуттях; вони засвоїли безтілесному єству пороки, властиві плоті; вони розвинули в собі ці неприродні їм пороки більше, ніж скільки вони можуть бути розвиненими між людьми» (свт. Ігнатій (Брянчанінов)).

Боротьба з гріхом — це боротьба зі своїми думками. Тому дотримання посту дає можливість людям піднятися вище всього матеріального, залишити мертвим для пристрастей і бісівського нападу ті земні інтереси, за допомогою яких ворог роду людського має можливість приступити до нас і наносити смертельні удари по нашій людській природі.

Про християнство та православ’я

Бог — Творену усього існуючого. Наша природа — відо­браження Його властивостей, Його енергії: Бог добрий — і ми створені добрими, Бог милосердний — і нам властиве та корисне милосердя, Бог творить — і ми можемо творити, Бог є любов — і ми можемо любити, Бог все здійснює зі свобідної волі та з бажання Свого — і нас створив свобідними у своєму виборі і т. д. Ми створені та є відображенням Його об­разу (свобідні та можемо творити) та подоби (милосердя, співчуття, любов, самовіддача, доброта).

«Вона (людина) створена за природою ні абсолют­но смертною, ані абсолютно безсмертною. Якби Бог створив людину безсмертною, то людина, не будучи ще до того готового, відразу стала б тварним богом, богом по благодаті; якщо б створив її смертною, то Сам був би ви­нуватцем в її смерті. Тому Бог створив людину здатною як до одного, так і до іншого, щоб за мірою своєї свобідної волі вона сама обирала шлях добра чи зла і внаслідок покірності отримала життя або внаслідок супротиву сама засудила себе на загибель» (св. Феофіл Антіохійський).

Бог зла не творив, людина сама є творцем всього злого. Внас­лідок гріхопадіння людини в ній відбулася дисгармонія її при­роди, і якщо образ дарований усім людям, ним тільки можна користуватися правильно або неправильно, зловживати своєю свободою та творити не добро, а зло, то подобу кожна людина повинна набути шляхом правильного, праведного провадження цього земного життя. Вона повинна набути тих властивос­тей, які необхідні для перебування в Царстві Небесному, ту по­добу, завдяки якій можливо з’єднатися з Богом. Істина є Бог, а Бог є любов. Основним законом життя людини є закон любові, не тієї любові, яка виникає, тому що це не любов, а романтика в крайньому її вияві — похіть, а та любов, яка отримується внас­лідок боротьби зі своїми пристрастями та егоїзмом. Для отри­мання такої любові треба виконання того, що іменується запо­відями. Справжня любов виборюється, а не виникає. її можна отримати тільки внаслідок зцілення від пристрастей і внаслі­док внутрішньої зміни людини, і тоді в ній, в міру її внутріш­нього Преображення, відбувається зцілення, яке іменується станом любові. Любов — це скарб, який завойовується трудом та подвигом, боротьбою зі своїми пристрастями та егоїзмом (якщо ти справді маєш цю любов, то ти ніколи не при­ймеш рішення звабити дружину свого ближнього, тому що знаєш, як буде чоловіку тієї жінки, в якому стані буде перебувати його душа, які страждання та біль ти нанесеш своїй дружині..). І коли людина отримує цю любов, тоді її вчинки стають істинними та відповідають тій істині, яку ми називаємо Богом. До пізнання цієї істини людину приводить правильне життя. Без боротьби зі злом та очищенням душі неможливо завоювати цю істину, а образ цієї істини — це об­раз Бога, наданий християнству у Христі. Власне соціальним злом, несправедливістю називається те, коли порушуються норми відносин між людьми, те, що стосується несправедли­вого устрою життя не людини, а людства і окремих народів. Ці норми протісуються по-різному в різних народах, і весь час говорять про справедливість, весь час говорять про законність, і, тим не менш, воно продовжує існувати — це соціальне зло. Концепцій для позбавлення від нього вигадували вже, мабуть, незліченну кількість; створюються цілі складні філософські системи, але нічого не допомагає. В чому причина? Християнство прямо говорить: можливість зміни суспільства лежить у мож­ливості зміни людини, її духовного стану, а не в зміні самих форм існування людини. Основна помилка полягає в тому, що головна увага приділяється зміні зовнішніх форм життя люди­ни і суспільства, а не внутрішнього духовного стану людини. Соціальне зло — вже наслідок того зла, яке присутнє в людях. Що є злом не з християнського, а з суспільно-морального по­гляду? Це — бідність, образи, зневага, хвороби, скорботи та інше. А з християнського? Все те, що віддаляє мене від Бога (надмірне багатство, безмірні тілесні насолоди, марнославство, розкіш, владолюбство, надмірність в чому б то не було), є для мене злом, все те, що наближає мене до Бога, є для мене добром. «Забувається людиною Бог, забувається Його благоді­яння, закривається велика справа спасіння, як густою завісою, плотським мудруванням та плотським життям; відкривається все це тому, хто розіп’яв плоть із пристра­стями та похотями. З хреста ми спроможні визнавати та славословити Бога; в благополуччі земному ми здатні від­ректися від Нього» (свт. Ігнатій (Брянчанінов)).

У чому суть пришестя Христа на землю? Для чого Він при­йшов? Для духовного виправлення людини, для того, щоб від­будувати зруйновану людську природу. «Бог став людиною для того, щоб людина стала богом» (Сщмч. Іриней Ліонський).

Православ’я закликає людей побачити самих себе, пізнати свою природу, співставити себе із заповідями ідеалу, відчути всю огидність свого життя та внаслідок цього принести щире покаяння. Це — основа православ’я, центральний пункт, ко­роткий зміст.

Відмінність католицизму від православ’я

Яка різниця між католицизмом та православ’ям? На перший погляд — ніякої. Католики кажуть: «Бог на небі, Він далеко». Православні ж кажуть: «Ні, Він поряд, близько, Він усередині нас». Святитель Григорій Палама сказав: «Католицизм остаточно розібрався з Богом, назавж­ди помістивши Його на небесах задля того, щоб самостій­но вирішувати всі свої земні справи». Весь католицизм по­будований на заслугах перед Богом. Рівноапостольний князь Володимир ще до розділення Церков на Като­лицьку та Православну в кінці першого тисячоліття сказав своїм нащадкам: «Бережіться та цурайтеся віри латинської, бо вона зіпсована, тому що гріхи вони відпускають за подарунки». Не зовнішньою діяль­ністю спасається людина, і безумний той, хто думає, що цим він отримає заслуги перед Богом. Христос прийшов на землю як Спаситель, а не як винагороджувач, тому і за­слуг людини перед Богом не може бути ніяких. У всіх до­брих справах людина повинна думати про те, як спастися, а не як прославитися та отримати якусь похвалу. Хто ро­бить добро заради винагороди, той швидко перестає бути добрим. Які великі діла робив фарисей, а вони не принесли йому ніякої користі. Митар, покаявшись, вийшов із храму оправданий, а фарисей — засуджений. Не маючи нічого доброго, митар не міг похвалитися ніякими добрими спра­вами, а тільки сказав: «Боже, будь милостивим до мене, грішного» (Лк. 18: 13) і вийшов праведнішим від фарисея.

Щоб ясніше зрозуміти різницю, треба розглянути, як по суті трактуються звершення Таїнств у католицизмі та православ’ї. В католиків Таїнства вважаються звершеними, якщо законно висвяченим священнослужителем прочитані всі необхідні молитви та виголошені всі необхідні формули. У такому випадку Таїнство не може не звершитись, благодать Святого Духа не може не зійти. Оскільки всі зовнішні формальні вимоги проголошуються та прочитуються священнослужителем, то відповідно і дійсність Таїнств залежить тільки від нього. Іншими словами, при дотриманні низки зовнішніх формальних умов Таїнство звершується «саме через себе» (ex opera operato, буквально «з проведеного дійства»). Таким чином, в католицькій сакраментології тайнозвершувальній формулі присвоюється заклинально-магічний характер.

Далі, якщо Таїнства звершені, то вони не можуть не діяти, і будь-яка людина, яка отримує Таїнства не залежно від її внутрішнього духовного стану — принесла вона щире покаяння чи ні, не може не отримати всю повноту благодаті та всю повноту дії цього Таїнства. Навіть якщо людина взагалі не вірить у Христа, Таїнство, тим не менше, буде для неї діючим, якщо тільки людина не проти його прийняття. Спасіння чи загибель людини, звершитися чи не звершитися Таїнствам у Католицькій Церкві залежить тільки від священнослужителів, від їхньої уважності у «вичитуваннях». Вони, а не Бог спасають людей. Вони бачать себе не як співслужителі Спасителя, через яких Він тільки звершує справу спасіння людей, а вважають спасителями самих себе. Для справи у звершенні Таїнств, для спасіння людей їм Бог зовсім не потрібний. Таким чином, спасіння людей в Католицькій Церкві подається папою Римським, єпископами та священиками. Папа Григорій Великий був обурений тим, що Царгородський патріарх Іоан Постник почав вживати титул «вселенський» (в кінці VI століття). «Великий жаль, — писав папа Григорій, — що брат мій, гордуючись над всіма єпископами іншими, тільки самого себе силкується величати єпископом. Він наслідує того, хто, гордуючись хорами ангельськими, пробував себе виділити з них, кажучи: зійду на небо і поставлю престіл мій вище над зорі Божі, стану над хмарами і буду рівний Найвищому». Папа Григорій Великий противився титулові «вселенський» з тих причин, що цей титул: 1) віднімає достоїнство від інших єпископів; 2) свідчить про диявольську гордість його носія; 3) викликає в Церкві непорядки й смути; 4) насмілюється посягати на главенство Христа в Церкві, Який є єдиний вселенський Голова Церкви, коли всі єпископи є тільки її членами; 5) ні апостол Петро, ні будь-хто інший з апостолів, ніхто зі святих отців не засвоював собі цього титулу; 6) таке бажання стати вище від усіх може бути тільки у предтечі антихриста; 7) воно є дуже небезпечним для Церкви, бо з моральним падінням вселенського єпископа повинна впасти тоді вся Вселенська Церква. Це було написано до схизми — розділення Церкви на Східну та Західну у 1054 році. Схизма, за визначенням святителя Іоана Золотоустого, — це «слабість любовладства в Церкві Христовій, слабість бажання першості за владою, а не за вшануванням». У своїх діях Західна Церква пішла значно далі. Довший час вона трактувала першість за Римським єпископом як наслідником та послідовником апостола Петра, пізніше вони скинули і його, проголосивши папу «намісником Самого Бога на землі». Це сталося у 1198 році за папи Інокентія III, який заявив про своє розуміння папської влади. У своїй першій енцикліці він писав: «Римський первосвященик є намісником не простої людини, а істинного Бога, бо хоча ми є наступниками глави апостолів, проте ми не його і не якогось апостола чи людини, але Самого Бога намісник». Папи стали вищими від усіх Церков і Соборів та присвоїли собі «непогрішимість». Остаточно як догмат РКЦ вони затвердили це у 1870 році за папи Пія IX на Першому Ватиканському Соборі, де і було проголошено «догмат папської непогрішимості».

У Православній Церкві Таїнства звершуються священ­нослужителем, а подаються віруючій людині особисто Богом. Згідно з православним ученням, здійснює усі Та­їнства Сам Христос, священнослужителі ж тільки співслужать Христу як Його одухотворені ікони, які діють від імені Церкви і в єдності з Церквою. Священнослужитель у Православній Церкві не більше, ніж медбрат, вико­навець, а лікар та цілитель — Христос. «Я насадив, Аполлос поливав, а зростив Бог; а тому і хто насад­жує, і хто поливає є ніщо, а все Бог, Який вирощує» (1 Кор. 3:6 — 7). Благодать Божа не діє на людину непе­реборним чином. Ми не можемо заставити Бога дати нам цей дар, Він і тільки Він вирішує, здійснити Таїнство чи ні. Ми можемо чітко бачити, що Таїнства можуть і не дія­ти. Мало того, вони навіть можуть завдати великої шкоди, якщо невіруюча людина або людина, що не принесла щи­рого покаяння, прийняла такі Таїнства. Разом з причастям в Іуду ввійшов сатана. «Нехай не в суд і не в осудження буде мені причастя святих Твоїх Таїнств, Господи…», — промовляємо в молитві перед причастям. Апостол Павло сказав: «Хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, винний буде супроти Тіла і Крові Господ­ньої. Нехай же випробовує себе людина, і так нехай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї. Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі, не думаючи про Тіло Господнє. Через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає» (1 Кор. 11: 27 — 30).

Наступне — це розуміння, що відбувається з людиною після тілесної смерті та подальшого посмертного перебування людини. В католицизмі присутнє розуміння «чистилища», де грішник повинен принести розплату за всі свої зовнішні діяння і після певного проміжку часу зможе прийти до Бога. На підставі того і православне вчення про митарства вони трактують як «блокпости», які грішній людині треба пройти за суто зовнішніми діями, тому різницю між одним та іншим вони не вбачають. Насправді православне вчення відрізняється від розуміння «чистилища» чи якихось інших «митних пунктів». За вченням Православної Церкви, душа після смерті складає екзамен на приємне чи огидне, боролася вона з пристрастями чи ні; спочатку на добро — перших 6 днів — чи прилипає вона до любові, милосердя, співчуття, співстраждання і т. д., чи ні, а з 9 до 40 дня — екзамен на зло, в митарствах, — чи здатна вона до ненависті, обмовляння, осудження, гніву, лихварства, владолюбства, прелюбу і т. д., чи ні. На митарствах відбувається спокуса (випробування) для визначення з’єднання подібного з подібним — душа прилипає до показаної спокуси, і, якщо має в собі таку пристрасть, кидається на приманку, та вже не може противитись, оскільки разом зі смертю тілесною вона втрачає і волю для супротиву. Пристрасті після смерті відкриваються в тисячократному розмірі; тіло є буфером. «На митарствах будуть не страшні сцени показувати біси, а прекрасні, щоб якщо душа має здатність до якихось пристрастей і кинеться на них, то далі вони вже знають, що з нею робити. Таким чином душа сама кидається в пекло, оскільки подібне з’єднується з подібним» (свт. Феофан Затворник).

Після смерті губиться воля людини, тому що їй вже все відкрито, вона бачить наслідки тієї чи іншої дії, і вибір між добром та злом вже не актуальний, наприклад: зробити щось з милосердя та мати користь для душі чи з користолюбства. Бачачи наслідки, душа не робить рішучого вибору, не вдосконалюється, тому і покаяння після смерті вже неможливе, а зберігаються тільки ті властивості душі, які набуті під час земного життя. В чому полягає розуміння з’єднання душі з демонами-мучителями? Страждання полягають у тому, що там немає ніякої можливості задовольнити свої пристрасті, без тіла неможливо задовольнити пристрасті. Душа, яка тягнулась до добра, каялась під час свого життя у своїх гріхах, яка відреклася від усього злого, зробленого в земному житті, не проходить митарств і не з’єднується з тим злом, яке вона творила на землі, до якого вона була причетна, але від якого зреклася. І це — важливий момент в необхідності покаяння, не формального покаяння, не матеріальний викуп за гріх, не юридичні відносини з Богом, а ненависть до всього злого, що вона зробила в цьому житті. Що сказав Христос розбійнику? — Сьогодні ж будеш зі Мною в раю (Лк. 23: 43). Ось яку можливість мають християни, знаючи, що таке покаяння, та здійснюючи його. В жодній з інших релігій немає справжнього покаяння, немає навіть вчення про покаяння як про одне з Таїнств. «Тільки земне життя, — говорить Господь, — є часом явлення Мого довготерпіння; настане час, коли закриються двері Моєї благості; прийде час, коли сльози, які проливають грішники, не принесуть їм ніякої користі; прийде час, коли дзвінкі труби повсюди об’являть про Моє друге пришестя, коли ангели облетять всю землю та представлять на суд міріади мертвих, коли буде поставлено престол і Я прийду на горніх силах, коли начала і влади будуть супроводжувати Мене, коли світила Царства мого освітять весь світ, коли книги житейських справ відкриються перед кожним, коли буде нагороджено за точне виконання закону і виголоше­ний суворий суд над бісами, коли підсудний буде стояти та бачити перед собою одні тільки справи свої, коли думки будуть звинувачувати, а совість засуджувати кожного, коли злі духи будуть тремтіти перед словами Судді, коли піч буде очікувати присуду цього Судді, коли слово «помилуй» вже не поможе тому, хто взиває. Отже, прийдіть, перш ніж Я закрию двері Мого милосердя, перш ніж закінчиться тор­жище життя, перш ніж закінчиться видовище житейське, бо назначений строк кінця вже при дверях. Прийдіть, перш ніж Я почну судити, бо якщо Я випереджу вас та почну суд, то вже не буду милувати. Для того Я навів явний приклад юродивих дів, у яких світильники життя, не маючи єлею правди, погасли, для яких закриті були двері шлюбного чертогу і на стук яких відповіли з середи­ни: «Не знаю вас», щоб передбачити слова, які будуть сказані на тому суді грішникам» (свт. Іоан Золотоустий).

Протестантизм

Протестанти стверджують, що для спасіння люди­ни достатньо тільки віри в Христа і ніяких більше справ не треба, що віруючому прощені всі гріхи: теперішні, минулі та майбутні. Протестантизм вирі­шив найважчу, найнеприємнішу «проблему», яка існує в бутті людини: як визволитися від духовної християн­ської боротьби і, при тому, отримати всі обіцяні блага (Царство Боже). Христос сказав: «Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто виконає волю Отця Мого Небесного» (Мф. 7: 21). А яка Його воля? Це спасіння кожної людини. «Той, хто вірує в Мене, — сказав Христос, — той справи буде робити ті, що Я роблю» (див. Ін. 14: 12). А які справи робив Христос? Мертвих воскрешав, калік, глухих, кривих, німих, слі­пих, немічних зціляв… Апостол Яків говорить: «Віра, якщо не має справ, мертва сама в собі» (див. Як. 2: 17). Іншими словами, добрі справи і віра зв’язані між собою за принципом зворотного зв’язку: віра надихає людину на добрі справи, а справи укріплюють та поглиблюють віру. В Євангелії чітко описано, як буде проводитись Страшний Суд, і там видно, що спасіння людини не тільки по вірі, а суд буде відбуватися за вчинками та справами людини. «Передбачаючи падіння людини, дві властивості, дві здатності закладені милосердним Бо­гом в людську природу, за допомогою яких вона піс­ля свого падіння і після відчуження від Бога могла б повернутися з падіння та відновити спілкування з Бо­гом. Ці дві властивості — це покаяння та віра. І саме до цих властивостей звертається Господь під час Свого пришестя у світ для спасіння людей, знаючи, що вони в них є» (свт. Ігнатій (Брянчанінов)). Яку праву віру мав розбійник? Його знання про Бога були нульовими, а діяльність його носила негативний характер в його житті. Тому для справи нашого спасіння треба застосу­вати дві властивості: покаяння та віру. Христос сказав: «Покайтесь та увіруйте в Євангеліє» (Мк. 1:15).

Предвічне визначення в Кальвіна помилкове, тому що з нього випливає, що Бог є винуватцем загибелі людини: одного спасе, а іншого — на загибель, одного любить, а іншого — ні. За вченням Лютера, душа ніяк не бере участі в «сладострастних» ділах тіла і зовсім ними не оскверняється. Віруючій людині прощаються всі грі­хи. Людина — це соляний стовп, і вона нічого не може, а, отже, якщо вона немічна, тоді їй все дозволено. Це все не більше, ніж бажання отримати «офіційний мандат на гріх», ілюзія виправдання свідомої гріховності для «законного» задоволення гріхом. Христос сказав: «Хто не знає та робить беззаконня, буде слабо битий, а хто знає та робить гріх, буде сильно битий». Ціль протестантизму одна — позба­вити себе від боротьби та отримати всі блага. Таїнства в протестантів — не більше, ніж нагадування про спасіння. У протестантів існує термін «пронунціація» — об’явлення грішника праведником; не зміна грішного стану людини, не очищення, а об’явлення. Головне — що зробити, а не як змінитися. Нічого не треба від себе, — каже протестан­тизм, — достатньо одних тільки зовнішніх дій. Привабливість такої релігії для людей очевидна, вони, будучи християнами, отримують можливість жити за власними законами та виправдовувати свої гріховні справи. Вони ба­жають свідомо обманути Самого Бога, думають, що таким чином знайшли спосіб, як звільнитися від християнської боротьби та обійти християнське протистояння.

Істинність християнства та його відмінність від інших релігій світу

Чому християнство — істинна релігія? Чим відрізня­ється воно від інших світових релігій, кожна з яких стверджує свою правильність?

У жодній з релігій світу Бог не прийняв упалої природи людини, не принизив Себе до образу раба задля того, щоб зцілити, відбудувати зруйновану людську природу. І тільки Той, Хто створив і любить Своє творіння, може піти на такі дії. «У втіленні Христос свобідно приймає усю повноту наслідків людського падіння. Син приймає ганьбу, без­честя, прокляття. Він бере на Себе об’єктивний стан гріховності, підпорядковує Себе умовам нашої смерт­ності, відмовляється від Своїх царських переваг. Він усе глибше та глибше ховає Свою славу у стражданнях та смерті, тому що Йому належить пізнати у Своїй власній пло­ті, наскільки людина, яку Він створив за образом Своєї доско­налої краси, спотворила себе гріхопадінням» (В. М. Лоський). У деяких давньогрецьких релігіях були ніби втілення богів, але ціллю їх слугувало не спасіння людини, а задоволення похітливими людськими пристрастями, висміюванням і зну­щанням з людини. Жертва Христа принесена людям, не Богу, а тим більше не бісам, бо як принизливо давати розбійникам викуп (мати, яка рятує з вогню свою дитину, не приносить себе в жертву вогню чи чомусь іншому, а приносить себе в жертву дитині). Таким чином відбулося обоження зруйнова­ної людської природи, її зцілення, внаслідок чого дарувалось спасіння людському роду.

Жодна з релігій світу не проповідує вчення про загальне воскресіння мертвих та необхідність в Таїнстві Покаяння, яке і дає справжню свободу, і є тим примиренням за вчи­нені гріхи між Творцем та творінням. Всі релігії відобра­жають тільки праведність, але ніхто не дає відповіді, що робити, коли згрішив, коли впав? Адам, Каїн також вірили та розмовляли з Богом, ті ж самі біси не тільки вірять, але й знають, що є Бог, бояться та тремтять перед Ним, але смерть їхня, їхній гріх полягає саме в тому, що вони не по­каялися в гордині, яка є початком всякого гріха та не дає можливості примирення із Творцем.

Істинність християнства доводять чудеса, які здійсню­ються Богом у Церкві з початку приходу Христа на землю і до сьогодні — мертві воскресають, глухі чують, німі розмовляють, каліки ходять, сліпі бачать, невиліковні хвороби без будь-якого зовнішнього втручання зни­кають і т. д. Це і є відображення особливої благодаті та підтвердження істинності християнського віро­сповідання.

Про антихриста та друге пришестя Христа

Закінчення історії цього світу, згідно зі Священним Писанням, відбудеться тоді, коли Жінка, зодягнута в облачения із золота (Церква), віддалиться в пустелю (Одкр. 12). Це зовсім не означає зникнення Церкви з на­селених людьми міст. Коли настане «гидота спустошення, що стоїть на святому місці», коли Церква стане світською та перейде на економічне, політичне і соціальне служіння, перестане виконувати свою функцію — змінювати духовний стан людей, коли священнослужителі пере­творяться на бізнесменів, прорабів, колекціонерів мощей та ікон, коли монастирі стануть туристични­ми центрами, а не духовною лікарнею для зцілення та спасіння людських душ, коли духовне служіння Бо­гові переросте в красиві постановочні вистави, тоді поста­нуть лжехристи і лжепророки та дадуть великі знамення та чудеса, щоб звести зі шляху спасіння навіть вибраних. Ціль та основна мета обману — це побудова «вічного цар­ства на землі», намагання за допомогою генної інженерії, науково-технічного прогресу зупинити на певний період часу процес старіння людини; за цей період обманом пере­конати в досягненні безсмертя, вічного матеріального пе­ребування людей в цьому світі, надати повне вдоволення в соціальному, економічному, політичному житті і нада­ти всі земні матеріальні блага, внаслідок чого відбудеться повна відсутність та втрата духовності, настане віра в «рай на землі» та поклоніння антихристу, який дасть це все своїм підданим. «Засурмить він, назве себе обітованим месі­єю; викрикнуть при зустрічі з ним улюбленці плотського мудрування; побачивши славу його, могутність, геніальні здібності, широкий розвиток по стихіях світу, проголосять його богом, стануть йому співробітниками. Антихрист явить себе лагідним, милосердним, сповненим любові та всіляких добрих справ. Він буде логічним, справедливим, природним наслідком загального морального і духовного напрямку людей: визнають його таким і покоряться йому через найвищі його чесноти ті, що визнають за правду впалу людську правду і не зреклись її задля правди Євангелія. Запропонує антихрист людству устрій найвищого земно­го блаженства та благого стану, запропонує почесті, багат­ство і пишність, плотські зручності та насолоду; поціновувачі земного приймуть антихриста та назвуть його своїм владикою. Відкриє антихрист перед людством подібну до хитрування виставу театральну, позори­ще разючих чудес, не зрозумілих сучасній науці; він наведе страх грозою та дивом чудес своїх, задовольнить ними нерозважливу цікавість, задовольнить марнослав­ство і гордість людську, задовольнить плотське мудруван­ня, задовольнить всілякі забобони, приведе в здивування людську вченість; всі люди, керуючись світлом своєї впалої сутності, віддалившись від керування світла Божого, захо­пляться та покоряться спокусникові. Знамення антихриста доповняться діями його хитрувань, піде за ним більшість людей. Противники антихриста будуть вважатися бунта­рями, ворогами суспільного блага та порядку, піддадуться прихованому та відкритому переслідуванню, будуть від­дані на тортури та страти. Лукаві духи, розіслані по всій вселенній, будуть збуджувати в людях загальне піднесене враження про антихриста, загальне захоплення, непереборну тягу до нього. Настане страшне випробовування для святих людей Божих: лукавство, лицемірство, чудеса гонителя будуть посилюватися, обмануть та спокусять їх; витончені, вигадані і приховані лукавою винахідливістю переслідування та утиски, необмежена влада мучителя по­ставить їх у найскладніше становище; мала кількість їх буде здаватись нікчемною перед усім людством, і думки їхні будуть вважати безсилими; загальна зневага, ненависть, наклепи, утиски, насильницька смерть стане їх жеребом. Тільки завдяки особливому сприянню та дії Божественної благодаті вибрані Божі зможуть протистояти ворогу Бога, визнати перед ним і перед всім людством Господа Ісуса Христа» (свт. Ігнатій (Брянчанінов)). Поклоніння йому відбудеться не примусово, а добровільно. Чому? Тому, що сподобається. Він дасть людям те, чого вони ба­жають — дасть повне матеріальне та соціальне за­безпечення, внаслідок чого відбудеться добровільне зречення та затьмарення духовності, і тим самим світ втратить свою цінність та сенс для подальшого існуван­ня у Бога.

Епілог

Абсолютно зрозуміло, що життя людей обертається навколо подій і досвіду, якими є сім’я, робота, матері­альний стан, здоров’я, спілкування, соціальне визнан­ня, бажання щастя, можливі мрії в плані соціальному, полі­тичному, економічному. Кожна з цих категорій має для кожного з нас своє значення, і, звичайно, вони взаємно до­повнюють одна одну. Робота і економічне життя запов­нюють весь наш час і часто всі наші думки, не тільки вдень, але і вночі. Вони залишають на всьому свій відбиток, терзають нас, закривають нам двері в більш високе життя, у більш різноманітне життя, і сприяє цьому не тільки недбальство людини, а й ідеологічні тенденції, потреби світу, всесвітній вплив. Ще ніколи досі страх перед потребами, перед непевністю в житті не мали таких масштабів. Ніколи досі людина не відчувала себе стиснутою з усіх боків, роздавленою, кинутою напризво­ляще. Як можливо вирішити ці питання, які хвилюють весь світ? Нам як людям і як християнам хочеться вірити, що економічне і матеріальне життя не суперечить духовному, що його не можна повністю відокремити від нього або відволіктися від нього. Теорія, яка роз’єднує дух і матерію в суспільному житті, помилкова, вона не має відношення до реальності і не відповідає вченню Євангелія. Все матеріаль­не життя — ніщо інше, як прояв духовного життя, з якого воно виростає. Робота — це прояв духу, а не матерії, у неї духовний фундамент. Сам Бог працює. Христос каже: «Мій Отець досі працює, і Я працюю» (Ін. 5: 17). І рекомендує людям працювати, навіть з раю. Працюючи, людина стає помічником і співтворцем Бога, одночасно вона працює ра­зом зі своїми ближніми, вступає в спілкування з ними, ро­бить їм добро і думає про них.

Хто живе в сьогоденні і хоче бути правильною і твор­чою людиною? Як нам розділити наші діяння і наші цілі?

Треба навчитися жити усвідомлено, а не механічно. На жаль, ми змушені констатувати той факт, що бага­то людей живуть «на автоматі», не усвідомлено. Треба намагатися визначити свою ідентичність і свої таланти (у чому ми обдаровані).

Це наша свідомість. Вона веде нас до пізнан­ня себе і до змін. Усвідомлення (повне розуміння себе) — це коли ми точно знаємо наші рамки, в яких ми живемо і безперервно виправляємо наші невеликі помилки. Все, що ми робимо, має велике значення. Кожен з наших вчинків фіксується всереди­ні нас самих та в інших.

Умови не змінюються, але правильне усвідомлення змінює умови. Людина, яка внутрішньо непослідовна, створює навколо себе хаос. Все завжди відбувається відповідно з тим, якими ми є. Треба навчитися бажати (хотіти). Це можна виховати в собі.

Багато хто вважає, що діє за бажанням і вільно. Але бажання — це сувора гармонія, а не розкол чи затис­кання. Якщо ми культивуємо в собі мир, тоді наш стан буде хорошим. Якщо наш стан хороший, то і наші вчинки будуть мужніми, добрими та сприятимуть пе­ретворенню інших.

Треба пізнати структуру свого життя, у житті своя логіка. Воно повільно обертається подібно до колеса, що приводиться в рух водою. Людина повинна навчи­тися відпускати неприємні події, щоб вони не вкинули її у відчай. А хороші новини повинні сприяти покра­щенню нашого внутрішнього настрою.

Життя тече, як спокійна річка, підштовхуючи чов­ни людей. Найважливіше — навчитися тому, щоб вода не потрапляла в наш човен. Життя — просте, і воно закликає нас, обраних, йти по ньому. Йти до Бога, бо Він — життя, дорога й істина. Життя — це серйозна, важлива річ, але — як всі серйозні речі — воно про­сте. Хіба ми можемо уявити Бога складним? Ні, зви­чайно. А прості речі доступні кожному, інакше вони не будуть серйозними. Просте означає світло, а складне — темряву. Внутрішня простота стано­вить велич людини, робить її особливою істотою, божественним творінням.

Життя в земному світі — це наш хрест, який ми повинні терпляче нести, бо «вашим терпінням ви спасе­те душі ваші». Це означає, що в терпінні ми знайдемо, здобудемо наше життя. І нашими інструментами для того, щоб жити, є наше повсякденне життя. Це і є наш хрест, наше терпіння. Бог говорить нам, що вашим по­всякденним життям ви досягнете вашої мети, подіями вашого повсякденного життя ви успадкуєте його. Се­крет не в тому, щоб багато знати. Секрет у тому, щоб наші думки про наше життя не завдавали нам муки або не були насильством над нами самими. Християнський шлях життя — це не шлях ескапізму, не спосіб уникну­ти і закритися від реальності, а навпаки — це шлях до кращого, глибшого пізнання світу, спосіб бачити його таким, яким він є, без мрій та фантазій, таким, як його бачить Бог. Надалі — це шлях до правильного, звичай­ного життя. На цьому шляху людина покликана не тіль­ки існувати в цьому світі, але і радіти життю, вивчати, удосконалювати світ, преображати його, побачити, що кожна маленька деталь має своє особливе значення.

Бібліографія

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

Августин Аврелий, блж. Исповедь / блаженный Августин Аврелий. — М.: Издательство «Даръ», 2005. — 541, [3] с.

Анастасий Синаит, прп. Избранные творения / преподобный Анастасий Синаит. — М.: Паломник; Сибирская благозвонница, 2003. — 477, [3] с.

Апологети: збірка писань древніх християнських апологетів у перекладі українською мовою / під. ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. — К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2010. — 590, [2] с.

Григорій Ниський, свт. Творіння: [в 4 т.] / святитель Григорій Ниський; під. ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. — К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2011. — Т. 1 — 4.

Григорій Палама, свт. Творіння: [в 4 т.] / святитель Григорій Палама; під ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. — К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2012 — 2013. — Т. 1-4.

Добротолюбіе. [в 5 т.]. — К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2008 — 2009. — Т. 1-5.

Дорофей Авва, прп. Преподобного отца нашего Аввы Дорофея Душеполезные поучения и послания с присовокуплением вопросов его и ответов на оные Варсонофия Великого и Иоанна Пророка. — М.: «Светлый берег», 2007. — 287, [1] с.

Єфрем Сирін, прп. Творіння: [в 4 т.] / преподобний Єфрем Сирін; під ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. — К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2014 — 2015. — Т. 1 — 4.

Игнатий (Брянганинов), свт. Отечник / єпископ Игнатий (Брянчанинов). — Минск: Харвест, 2000. — 635, [5] с.

Игнатий (Брянганинов), свт. Собрание сочинений: [в 7 т.] / святитель Игнатий (Брянчанинов), епископ Кавказский и Черноморский. — Украинская Православная Церковь. Полтавская епархия. Спасо-Преображенский Мгарский монастырь, 2001. — Т. 1-7.

Исаак Сирин, прп. Святого отца нашего Исаака Сирина слова духовно-подвижнические. — [Б. м.]: Свято-Введенская Оптина Пустынь, 2004. — XX, 480, 68, [16] с.

Іриней Ліонський, сщмч. Творіння / священномученик Іриней, епископ Ліонський; під ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. — К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2013. — 620, [4] с.

Іоан Дамаскин, прп. Точний виклад Православної віри / пер. на укр. мову аспірантів Київської православної богословської академії; під ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. — К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2010. — 292, [2] с.

Іоан Золотоустий, свт. Творіння: [в 12 т., 25 кн.] / святитель Іоан Золотоустий; під ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України філарета. — К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2009 — 2013.

Каноны, или Книга правил, святых апостолов, святых соборов, Вселенских и Поместных, и святых отцов на русском языке. — СПб.: Общество святителя Василия Великого, 2000. — 431, [1] с.

Никодим Святогорец, прп. Невидимая брань / преподобный Никодим Святогорец; пер. с греч. свт. феофана (Говорова) Затворника Вышенского. — М.: Издательство «Даръ», 2005. — 462, [2] с.

Николай Кавасила, прав. О жизни во Христе / святой праведный Николай Кавасила. — Украинская Православная Церковь. Полтавская епархия. Спасо-Преображенский Мгарский монастырь, 2006. — 223, [1] с.

Нил Синайский, прп. Слово подвижническое. Письма / преподобный Нил Синайский. — М.: Издательство имени святителя Игнатия Ставропольского, 2000. — 478, [2] с.

Петр Дамаскин, прп. Творения / преподобный Петр Дамаскин. — М.: Правило веры, 2001. — 320 с.

Симеон Новий Богослов, прп. Творіння: [в 2 т.] / преподобний Симеон Новий Богослов; під ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. — К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2013 — 2014. — Т. 1 — 2.

Тихон Задонский, свт. Собрание творений: [в 5 т.] / святитель Тихон, єпископ Воронежский, Задонский чудотворец. — Μ.: Приход храма Святаго Духа сошествия, Издательство сестричества во имя Святителя Игнатия Ставропольского, 2009. — Т. 1-5.

Феофан Затворник, свт. Путь ко спасению: краткий очерк аскетики, начертание христианского нравоучения / святитель феофан Затворник. — Украинская Православная Церковь. Полтавская епархия. Спасо-Преображенский Мгарский монастырь, 2003. — 606, [2] с.

Филарет [(Дроздов)], митр. Московский, свт. Православный катехизис / святитель филарет, митрополит Московский. — М.: Издательство Стретенского монастыря, 2002. — 220, [2] с.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Власовський І. Ф. Нарис історії Української Православної Церкви : [в 4 т., 5 кн.] / Іван Власовський. — К.: УПЦ КП, 1998. — Т. 1-4.

Давиденков О., прот. Догматическое богословие: [учеб. пособ.] / протоиерей Олег Давыденков. — [изд. 3-е, испр. и доп.]. — М.: Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2013. — 622, [2] с.

Єлисей, архімандрит монастиря Симонос Петрас Святої Гори Афон. Виступ у Києві 14 лютого 2014 року. — з особистого архіву упорядника.

Лосский В. Н. Очерк мистического богословия Восточной Церкви. Догматическое богословие / Лосский В. Н. — К. : Общество любителей православной литературы; Издательство имени святителя Льва, папы Римского, 2007. — 504 с.

Мейендорф И., прот. Введение в святоотеческое богословие : конспекты лекций / протоиерей Иоанн Мейендорф. — Минск : Лучи Софии, 2007. — 380, [4] с.

Осипов А. И. Путь разума в поисках истины: основное богословие / А. И. Осипов. — М.: [б. и.], 1999. — 383, [1] с.

Порівняльне богослів’я / Київська православна богословська академія Української Православної Церкви Київського Патріархату; упоряд. прот. Костянтин Лозінський. — К.: [Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату], 2013. — 272 с.

Энциклопедия православной жизни / сост.: Г. Калинина, Г. Строминский. — М.: Лепта, 2011. — 400 с.

1 відгук
to «AXIOS: Таїнство людської природи»
  1. Олександр сказав:

    Дякую за чудову книгу!


Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору