Слово 32
Про дотримання доброго порядку в розмові й про те, що не кожна людина й не повсякчас може міркувати про Бога
1. Оскільки ви прийшли старанно і зібрання багатолюдні, а тому тепер найкращий час для праці, то запропоную вам щось для купівлі, якщо вона й не варта загального старання, принаймні достатня для моїх сил. Ваше старання вимагає більшого, а мої сили пропонують середнє, і краще запропонувати, що можливе, ніж відмовити у всьому. Тому що й у Божественних, і у людських справах однаково не підлягає осуду той, хто чого-небудь не міг, але вимагає відповідальності того, хто не хотів. Я — пастир малий і бідний, навіть іншими пастирями (висловлюся ще скромніше) не бажаний, чи через благу думку й праве вчення, чи з слабодухості і спору, не знаю цього, Бог відає, говорить божественний апостол (див.: 2 Кор. 12, 2), ясно ж покаже день одкровення й останній вогонь, яким будуть випробувані або очищені всі наші діла; втім, спробую, в міру сил, не приховувати дарування, не ставити свічника під спудом, не закопувати таланту в землю (що всі, як часто чую, ставлять мені в провину, засуджуючи мою бездіяльність, гніваючись на моє мовчання), але наставити вас словом істини й зробити відповідними Духові.
2. Із чого ж почати мені повчання для вас, браття? Яким словом вшанувати подвижників, для яких установлено нинішнє торжество? Про що сказати як про перше або як про найважливіше? Що найбільш корисне для ваших душ? Або що найбільш благопристойніше сьогоднішньому часу? Це дізнаємося в такий спосіб: що в нашому вченні найкраще, додам, і найкорисніше? Мир. А що наймерзенніше й найшкідливіше? Розбіжність. Але запропонувавши таке питання і давши на нього відповідь, запитаю ще раз: що найбільше порушило мир і що привело до розбіжності? Запитаю для того, щоб, як вчиняють із хворобами, знищивши причини, загородивши або висушивши джерела страждань, припинити їхні потоки й наслідки, бо неможливо добре дізнатися про закінчення, не дослідивши правильно початку. Отже, чи хочете самі відкрити й пояснити причину хвороби, чи надасте мені, лікареві, і виявити, і вилікувати хвороби? Тому що я готовий говорити бажаючим, а ще більш готовий слухати промовців. Але добре знаю, що надасте це мені, тому що, можливо, вважаєте мене непоганим лікарем і не невмілим у зціленні душ. Отже, чи помилкова, чи правильна ця ваша думка про мене, не подивуєтеся, якщо скажу слово дивне. Хоча воно дивне, однак справедливе, як і я стверджую, як і самі погодитеся, якщо вислухаєте до кінця і не трапиться з вами того самого, чого не схвалюю, тобто через гарячність не встанете раніше закінчення слова.
3. Причина цього безладдя — природна гарячність і велич духу; втім, не проста гарячність і велич (я нітрохи не засуджую тієї гарячності, без якої неможливо зростати ні в благочесті, ні в іншій чесноті), але впертість, поєднана з нерозсудливістю, неуцтвом і злим породженням останнього — зухвалістю, тому що зухвалість є плід неуцтва. Душі слабкі до чесноти й до пороку однаково повільні й нерухливі, вони не схиляються особливо ні на той, ні на той бік, у них такі ж рухи, як і в людей, які страждають заціпенінням. А душі тверді, якщо керує й управляє ними розум, — велике надбання для чесноти; при нестачі ж знання і розуму вони такі ж самі й для пороку. Так і коневі потрібно бути сильним і мужнім, щоб він міг згодом здобувати перемогу на війні або на арені, але з нього не вийде нічого доброго, якщо не буде втихомирений вуздою і привчений до покірності тяжкою вправою. 4. І ця нерозумна гарячність здебільшого розривала члени, розділяла братів, бунтувала міста, приводила чернь в лють, озброювала народи, налаштувала царів, священиків проти народу й один проти одного, народ проти себе самого й проти священиків, батьків проти дітей, дітей проти батьків, чоловіків проти дружин, дружин проти чоловіків і всіх, з’єднаних хоч якими б узами приязні, один проти одного, також рабів і господарів, учнів і учителів, старців і юних, і вона, знехтувавши закон сорому — цю найбільшу допомогу для чесноти, ввела закон зарозумілості. І ми не тільки стали «іншими племенами — кожне плем’я окремо» (Зах. 12, 14), за що докорявся прадавній Ізраїль, або Ізраїль і Іуда — дві частини одного народу й того нечисленного, але розділилися в домах і малих суспільствах, і ніби кожний сам із собою; розділилися, кажу, ми — цілий всесвіт, весь рід людський — усі, до кого дійшло Боже слово. І багатоначальність стала безвладдям, і «розсипалися кості їхні над пеклом» (Пс. 140, 7). Потрібно було, після того як одержали ми перемогу над зовнішніми ворогами, терпіти винищення один від одного, подібно до біснуватих терзати власну плоть і не відчувати, але радіти злу більше, ніж інші миру, саме нещастя вважати надбанням і думати цим винищенням «служити Богові» (Ін. 16, 2); потрібно було розділитися і запалитися розділенням не похвальним, а ганебним, полум’ям, що не очищає, а занапащає. Бо не гостре слово — меч Христовий (див.: Євр. 4, 12) відокремлює вірних від невірних, вкидається і розпалює не вогонь — знищуючий і поїдаючий речі, віра і горіння духу, але ми поїдаємося і розділяємося супротивним попередньому чином. 5. Це зробило, що єдина Церква почала мати багато частин, і відбулося розділення не між одним Павлом, або Кифом, або Аполлосом, або таким-то насаджуючим і таким-то напоюючим (див.: 1 Кор. 3, 6), але відкрилося багато Павлів, і Аполлосів, і Кифів, і замість того, щоб іменуватися від Христа — імені великого й нового, ми іменуємося їхнім іменем і вважаємося їхніми учнями. І о, якби одне це належало сказати! Навпаки (що страшно й вимовити), замість одного Христа з’явилося багато: народжений, створений; той, що почався від Марії; той, що перетворюється в те ж, із чого отримав в буття; людина, яка не має розуму, дійсно існуючий, видимий; також і багато Духів: нестворений і рівночесний, творіння, діяння й голе ім’я. Треба знати єдиного Бога Отця, безначального й ненародженого, і єдиного Сина, і єдиного Духа, що має буття від Отця, Який уступає ненародженість Отцеві й народженість Синові, у всьому ж іншому співприроднього і співпрестольного, єдинославного й рівночесного. Це треба знати, це сповідувати, на цьому зупинятися, а зайве марнослів’я, а «безрозсудні і шкідливі похоті» (1 Тим. 6, 8) віддати людям порожнім. Але що ж спонукало до цього? Гарячність без розуму й пізнання, нічим не утримувана, і плавання віри без керманича.
6. Знаючи це, браття, не будемо ліниві на добро, але станемо горіти духом, щоб не заснути поволі на смерть або щоб під час нашого сну ворог не посіяв поганого насіння (тому що лінощі поєднані зі сном); не будемо й запалюватися з нерозсудливістю і самолюбством, щоб не захопитися і не відхилитися із царського шляху. Інакше неодмінно впадемо в одну із крайнощів: або матимемо нестаток у спонуках, через лінощі, або згрішимо, через гарячність. Позичимо в обох, що є в них корисного: у першої лагідність, у другої — ревність, а уникнемо того, що є в них шкідливого: у першої — повільності, у другої — зухвалості, щоб не залишитися безплідними від нестачі й не піддатися небезпеці від надмірності. Оскільки однаково некорисні і бездіяльні лінощі, і недосвідчена ревність; перша не наближається до добра, а друга переступає межі й робить щось правіше правого. Добре знаючи це, божественний Соломон каже: «Не ухиляйся ні праворуч, ні ліворуч» (Притч. 4, 27), щоб через протилежність не впасти в однакове зло — у гріх, хоча він же на похвалу того, що по природі є праве, каже: «тому що шляхи праві спостерігає Господь, а ліві — зіпсовані» (Притч. 4, 28). Яким же чином він хвалить праве і сам знову відводить від правого? Очевидно, що відводить від правого, яке здасться таким, і не є праве. Це маючи на увазі, і в іншому місці він каже: «не будь правдивим не в міру, і мудрим зайво» (Еккл. 7, 16). Бо й для праведності, і для мудрості одне небезпечне — гарячність у справах і слові від надмірності, що переступає межі досконалості й чесноти. Рівно шкодять і нестача, і надлишок, як правилу — додавання і віднімання. 7. Тому ніхто нехай не буде ні мудрий більше належного, ні законніше закону, ні блискучішим за світло, ні прямішим за правило, ні вищим за заповіді. А цього досягнемо трохи, якщо пізнаємо світ, похвалимо закон природи, матимемо здоровий глузд і не знехтуємо благочинним.
«Гляньте угору, і подивіться на землю» (Іс. 8, 22), і подумайте, як і з чого склався всесвіт, чим був до свого влаштування, і як називається він тепер. Усе влаштовувалося одне за одним, і влаштовувалося словом, хоча все могло бути створене раптом, як щось єдине. Бо хто неіснуючому дав буття, а створеному — форми й окреслення, той не був неспроможний разом усе й створити, і влаштувати. Але для того вважається одне першим, друге другим, інше третім, і так далі, щоб серед створінь був негайно введений порядок.8. Отже, порядок влаштував всесвіт, порядок тримає й земне, і небесне; порядок в істотах мислених, порядок у речах чуттєвих, порядок і в ангелів, порядок у зірках, у їхньому русі, величині, взаємному відношенні й світлості. «Інша слава сонця, інша слава місяця, інша зірок; і зірка від зірки різниться у славі» (1 Кор. 15, 41). Порядок у порах року й годинах, які чинно настають і минають, і своїми проміжками пом’якшують свою крутість. Порядок у продовженнях і проміжках дня і ночі. Порядок у стихіях, з яких тіла. Порядок обмежив небо, розлив повітря, підклав або наклав землю, розлив і зібрав воєдино вологе єство, пустив вітри, але не дав їм повної свободи, зв’язав у хмарах воду й не утримав її, але своєчасно рівномірно розсіює по обличчю всієї землі. І все це не протягом короткої миті, не в одному випадку й не в один час, але від початку до кінця спрямоване та йде одним шляхом, хоча одне незмінне, а інше змінюється, у першому випадку згідно із законом, у другому — згідно з плином. «Поставив їх на віки вічні; дав їм закон, що не змінюється» (Пс.148, 6), — ось незмінність; а що відбувалося або відбудеться, то наслідок плину. І як під пануванням порядку у всьому влаштування і незмінна краса, так невлаштованість і безладдя дали початок у повітрі бурям, на землі землетрусам, на морі аваріям корабля, у містах і домах розбратам, у тілах хворобам, у душі гріхам. Усе це — найменування не порядку або миру, але сум’яття або безладдя. Та й те, усякому відоме й усіма очікуване руйнування вважаю не чим іншим, браття, як збільшенням безладу, тому що порядок зв’язує, а безлад руйнує, якщо завгодно буває руйнувати або перетворювати всесвіт Тому, Хто зв’язав його в єдине. 9. Порядок узаконив і всім тваринам спосіб народження, їжу й властиве кожному місце перебування; ніхто не бачив, щоб дельфін розсікав борони, щоб віл поринав у воду й плавав, щоб сонце зменшувалося або зростало вночі, а місяць світив вдень «гори високі для оленів; скелі — захисток для зайців. Ти створив місяць, щоб визначати час, і сонце знає захід свій» (Пс. 103, 18-19). Ніч — і людина зв’язана сном, а звірі одержали волю, і кожний шукає їжу, яку дав йому Творець; день — і звірі збираються, і людина поспішає на справу свою, — так поступаємося місцем один одному в порядку, за законом і статутом природи!
Додам, що ще важливіше й ближче до нас: порядок зі змішання нерозумного з розумним склав людину — тварину розумну, таємниче й невимовно зв’язав порох із розумом і розум з духом. І щоб показати ще більше чудес у Своєму творінні, одне і те ж і зберігає, і руйнує, одне вводить, інше викрадає, як у річковому потоці, і смертному надає безсмертя за допомогою руйнування. Порядок відрізнив нас від безсловесних, збудував міста, дав закони, вшанував чесноту, покарав порок, винайшов мистецтва, поєднав шлюбом, любов’ю до дітей благовлаштував життя і насадив у людині щось більше низької і плотської любові — любов до Бога. І чи потрібно говорити докладно? 10. Порядок є матір і огородження існуючого, і він один прекрасно б міг сказати, що віщувало Слово, Яке все створило, якби промовив так: коли всесвіт створювався і влаштовувався Богом. «Я був, коли проводив кругову рису по обличчю безодні, коли затверджував угорі хмари», коли заснував землю, «коли зміцнював джерела безодні» (Притч. 8, 27-28), «і духом уст Своїх дарував всю силу» (Пс. 32, 6).
Але до чого говорив я про все це і до чого давно поспішає моє слово? Порядок і в Церквах розподілив, щоб одні були пасомі, а інші пастирі, одні начальствували, а інші були підлеглими; хто становив ніби голову, хто — ноги, хто — руки, хто — око, хто — інший із членів тіла — для влаштування і користі цілого, як нижчих, так і вищих. І в тілах члени не відділені один від одного, але ціле тіло є одне з різних частин складене; не у всіх членів один спосіб дії, хоча й усі однаково мають нестаток один в одному для дружної й взаємної дії. Так, око не ходить, але вказує шлях; нога не дивиться, але переступає й переносить із одного місця на інше; язик не приймає звуків, тому що це справа слуху; вухо не говорить, тому що це справа язика; ніс відчуває запахи; «гортань розрізняє смак їжі» (Іов. 34, 3) каже Іов; рука є знаряддям для того, щоб давати й приймати; а розум — вождь усього: від нього здатність відчувати, і до нього повертається всяке відчуття. Те ж і в нас — у загальному тілі Христовому. 11. Тому що всі складаємо одне тіло у Христі, а через єдиного Христа й «один одному є члени» (Рим. 12, 5). Один начальствує і головує, а інший водиться й управляється; обоє діють неоднаково, якщо тільки начальствувати і бути підлеглим, не одне й теж, але обоє робляться одним у єдиному Христі, які складаються і з’єднуються тим же Духом. І знову, яка відстань між підлеглими, які різняться освітою, вправами, віком! Яка різниця між начальниками «і духи пророчі покірні пророкам» (1 Кор. 14, 32). Не сумнівайся в цьому, тому що це каже Павло. «І одних Бог настановив у Церкві, по-перше, апостолами, по-друге, пророками, по-третє, вчителями» (1 Кор. 12, 28); перших для істини, других для тіні, третіх для дотримання міри в користуванні й просвітленні. І хоча Дух один, однак дарування не рівні, тому що не рівні приймаючі Духа. Одному дається Духом слово мудрості й споглядання; іншому ж слово розуму або одкровення, іншому тверда й безсумнівна віра, іншому дари чудотворіння, іншому пророцтво, іншому дари зцілень, заступництва, тобто покрову, керування, тобто навчання плоті, різні мови, іншому тлумачення мов (див.: 1 Кор. 12, 8-28), вищі й другорядні дарування в міру віри. 12. Будемо, браття, поважати й дотримувати цього порядку. Нехай один буде слух, інший — мова, інший — рука або що інше; нехай один вчить, інший вчиться, а інший робить добро власними руками, щоб подати тому, хто потребує, й нужденному. Нехай один начальникує і одержує почесті, а інший виправдовується своїм служінням. Той, хто вчить, нехай вчить благочинності, бо «пророки нехай говорять двоє чи троє, а інші нехай розмірковують» (1 Кор. 14, 27-29). Коли ж інший отримає одкровення, тоді перший нехай поступиться йому місцем. Учень нехай вчиться у покорі, той, хто подає, нехай подає з добрим наміром, службовець нехай служить старанно. Не всі будемо язиком, завжди готовим, не всі пророками, не всі апостолами, не всі тлумачами.
Говорити про Бога — велика справа, але набагато більша — очищати себе для Бога, тому що в лукаву душу не ввійде премудрість (Премо. 1, 4). Нам велено сіяти правду й збирати плід життя, щоб просвітитися світлом відання (див.: Ос. 10, 12). І Павло хоче, щоб ми завдяки нашій любові до Господа були пізнані Господом (див.: 1 Кор. 8, 3), а через це пізнання і самі навчалися (див.: 1 Кор. 13, 13); і цей шлях знання він вважає кращим, ніж гордовита думка, яка хизується. 13. Учити — справа велика, але вчитися — справа безпечна. Для чого вдаєш із себе пастиря, коли ти вівця? Для чого робишся головою, коли ти нога? Для чого берешся управляти військом, коли ти поставлений у ряді воїнів? Для чого ганяєшся на морі за великими, але сумнівними вигодами, коли можеш безпечно обробляти землю, хоча й з меншим прибутком? І якщо ти у Христі муж (див.: Еф. 4, 13): почуття в тебе навчені (див.: Євр. 5, 14), і маєш ясне світло відання, то віщай Божу «премудрість, яка проповідується між довершеними, таємну, приховану» (1 Кор. 2, 6-7), і до того ж, коли випаде нагода, і на це матимеш доручення. Бо, що маєш сам від себе, хоч що б тобі було дано або хоч що б ти одержував (див.: 1 Кор. 4, 7)? Якщо ж ти ще дитина, якщо долу тягнешся розумом і не маєш сил зійти до пізнань вищих, то будь коринф“янином, годуйся молоком. Для чого вимагаєш твердої їжі, яку твої члени через неміч ще не взмозі вжити й зробити поживною? Говори, коли маєш щось краще за мовчання, полюби безмовність, де мовчання краще за слова; ти знаєш, що похвально «вуста свої відкривати з мудрістю» (Притч. 31, 26); про інше говорити, інше тільки слухати, інше схвалювати, а інше відкидати, але без незадоволення.
14. Не знаєте, браття, нашої скорботи! Коли головуємо тут з величчю і даємо ці закони вам, багатьом, тоді, можливо, більша частина нас самих (що гідно сліз) не знає, як зважується в Бога кожна думка, кожне слово й діло, навіть не тільки в Бога, але й у дуже багатьох людей. Люди — повільні судді своїх справ, але швидкі мучителі чужих справ. Їм легше вибачити інших у найважливішому, ніж нас у маловажному; і якщо в них буде ще неуцтво, то скоріше звинуватять нас у нечестії, ніж себе в абиякому незнанні. Не знаєте, який дар Божий — мовчання! Як добре не мати необхідності в слові, але користуватися свободою одне обирати, а іншого уникати, і бути для себе скарбоохоронцем і слова, і мовчання! Бо всяке слово за своєю природою гниле і схильне до вагання, і через супротивне йому слово не має свободи; а слово про Бога — тим більше, чим вище предмет, чим сильніша ревність і тяжча небезпека. На що ж ми, боязливі, на що можемо покластися, чи на розум, чи на слово, чи на слух, коли від усіх трьох може бути небезпека? Бо збагнути розумом важко, передати словами неможливо, а знайти очищений слух найтяжче.
15. Бог є світло, й світло найвище, тож всяке інше світло, хоч як би здалося сяючим, є тільки малим Його променем або відблиском, що розсіюється. Але Він, як бачиш, зневажає морок наш. «Він прихилив небеса й зійшов, і морок — під ногами Його» (Пс. 17, 10-12), поставив його між Собою й нами, як і Мойсей у давнину поклав покров між собою й засліпленим Ізраїлем, щоб затьмарена природа не без труда бачила таємну красу, яку небагато хто гідний бачити, щоб те, що легко одержується, скоро не відкидалося через легкість придбання. Але щоб тільки світло входило в спілкування зі Світлом, яке постійно тягне вгору через прагнення до єднання, і тільки очищений розум наближається до Розуму найчистішого, і щоб одне відкривалося нині, а інше згодом, як нагорода за чесноту й за виявлене ще тут прагнення до цього Світла, тобто за уподібнення Йому. Бо сказано: «Тепер ми бачимо ніби у тьмяному дзеркалі, тоді ж віч-на-віч; тепер я знаю частинно, а тоді пізнаю, подібно як і я пізнаний» (1 Кор. 13, 12). Яке наше приниження! І яке обітовання — пізнати Бога настільки, наскільки самі ми пізнані! Так сказав Павло, великий проповідник істини, учитель язичників у вірі, який наповнив всесвіт благовістуванням, жив не для когось іншого, як тільки для Христа, був піднесений до третього неба, був глядачем раю, і для досконалості бажав визволитися від тіла (Флп. 1, 25). І Мойсей ледь бачив Бога ззаду через камінь (хай що означали заднє Боже й камінь); бачив після багатьох молитов і даної йому обіцянки; втім, не в такій мірі, в якій бажав бачити; але те, що сховалося від його погляду, було більше небаченого, — Мойсей, кажу, бог фараона, вождь великого народу, який показав велику силу знамень! А ти кого наситив їжею з неба? Яку воду виточив з каменю? Яке море розділив жезлом? Який народ провів по водах, як по суші? Яких ворогів потопив? Кому вказував шлях стовпом вогненним і хмарним? Якого Амалика переміг молитвою, підняттям рук — здалеку таємниче прообразованим хрестом, щоб ти вважав для себе великим збитком, якщо не зовсім пізнаєш Бога, і заради цього все приводити в замішання й ставити вверх дном?
16. Оскільки згадав я про Мойсея, то із цього чи не буде зрозумілим для тебе чин благодаті й закон порядку? Якщо ти Мойсей, то ввійди усередину хмари, розмовляй з Богом, слухай голос, прийми закон, будь законодавцем. А якщо ти Аарон, то зійди з Мойсеєм, але стань поблизу, поза хмарою. Але якщо ти який-небудь Іфамар або Елеазар — третій після Мойсея, або один із старійшин і сімдесяти, то стань здалеку і задовольняйся третім місцем. Коли ти один з народу і з простих людей, то тебе не допустить до себе гора; навіть і звір, коли до неї доторкнеться, буде побитий камінням. Тоді залишайся внизу й слухай тільки голос, і то остерігайся осквернення і очистившись, як наказано. 17. І щоб тобі багатьма шляхами дійти до пізнання, запитаю: хто з ієреїв «наповнив руки» (Вих. 29, 9)? Мойсей. Хто перший був із посвячених? Аарон. І ще раніше цього: хто був «йому замість Бога» (Вих. 4, 16)? І хто служив замість голосу народу? Хто входив у Святая Святих, крім одного? Та й він чи завжди? Ні, але раз на рік і в певний час. Чи носив хто скинію, крім левітів? І чи вони носили не так, як було встановлено: одні — найважливіші її частини, інші — менш важливі, дивлячись на сан тих, що носять? І оскільки потрібно було охороняти її, хто саме охороняв і як? Одні ту сторону, інші — другу, і ніщо не залишалося невизначеним і не приведеним в порядок, навіть стосовно найменших частин. А в нас, якщо придбали хоча малу славу, часто ж і тієї не маючи, якщо, як попало, завчили два або три вислови з Писання, і то не у зв’язку й без належного розуміння (така наша скоростигла мудрість, цей халанський стовп, що своєчасно розділив мови!), потрібно вже мудрувати проти Мойсея й робитися Дафаном і Авіроном — хулителями й безбожниками! Краще будемо уникати їхньої нахабності й не будемо наслідувати їх зарозумілості, щоб не мати одного з ними кінця!
18. Чи хочеш, наведу тобі інший порядок, порядок похвальний, порядок гідний, щоб нагадати про нього й порадити його в теперішній час? Чи помічаєш, що із Христових учеників, які всі були високі й гідні обрання, один іменується каменем і йому довіряють основи Церкви, інший більше за інших був улюбленим і возлежить на грудях Ісуса, решта ж не ображаються через таку перевагу? Коли Ісусу належало зійти на гору, щоб у просвітленому лиці відкрити Божество й виявити таємне в плоті, хто з Ним сходить? Бо не всі були глядачами цього чуда, але Петро, Яков і Іоан, які і вважалися, й були вище за інших. Хто був з Ісусом, коли Він перебував у борінні, усамітнювався незадовго перед стражданням і молився? Знову вони ж. Але в цьому помітна перевага Христова, у всьому ж іншому помітні благочиння і порядок, і заради чого? Про одне запитує Петро, про інше Филип, про інше Іуда, про інше Фома, про інше хтось інший, і не всі про те ж, і не один про все, але кожний про що-небудь і у свою чергу. Можливо, скажеш: кожний про те, що йому було потрібно. Але як здасться тобі таке? Филип хоче сказати щось, і один не сміє, але запрошує Андрія. Петру потрібно поставити одне питання, він знаком пропонує це й Іоану. Де тут нетовариськість, де властолюбство? Та й у чому іншому показали б вони себе істинними учениками Христа, покірного й смиренного серцем, Який зробився рабом за нас — рабів Його, Який у всьому віддає всяку славу Отцеві, щоб дати нам зразок порядку й скромності, яку ми настільки не поважаємо, що я бажав би, принаймні, не зробитися сміливішим за всіх людей, після того, як ми стільки виявляємо скромності в предметах і обставинах найважливіших? Хіба не знаєш, що смирення пізнається не стільки в дріб’язках (тому що тоді воно може бути тільки показним і мати неправильний вигляд чесноти), скільки випробовується в справах важливих? 19. Щодо мене, смиренний не той, хто про себе говорить мало, при небагатьох і рідко, і не той, хто принижено поводиться з нижчим за себе, але той, хто скромно говорить про Бога, хто знає, що сказати, про що помовчати, у чому визнати своє незнання; хто поступається словом тому, хто має владу говорити, і погоджується, що є люди, які духовніші за нього й більше досягли в умоспогляданні. Соромний одяг і їжу вибирати недорогу, а дешеву, доводити смирення і усвідомлення власної немочі мозолями на колінах, потоками сліз, також постом, бдінням, лежанням на голій землі, трудом і всякими знаками приниження, але стосовно вчення про Бога бути самовладним і самоуправним, ні в чому нікому не поступатися, зводити брови перед всяким законодавцем, тоді як тут смирення не тільки похвальне, але й безпечне.
20. «Отже, невже мовчати про Бога? — заперечить хто-небудь із людей запальних. — І ти нам це наказуєш? Про що ж і говорити, якщо не про це? Навіщо сказано: «Благословлю Господа на всякий час, завжди хвала Йому в устах моїх» (Пс. 33, 2); «істину промовить язик мій» (Притч. 8, 7);«істина Твоя нехай завжди охороняє мене» (Пс. 39, 12)?» Він наведе й інші подібні відповідні вислови. Такій людині потрібно відповідати з лагідністю і без жорстких слів, щоб і тим самим навчити благочинню. Не мовчати наказую тобі, мудрійший, а стояти завзято за своє; не істину приховувати, а вчити понад закон. Я перший із тих, хто хвалить мудрість, перший з тих, хто вправляється або, принаймні, бажає вправлятися в Божому слові. Я ніколи не віддам перевагу цьому заняттю перед чим-небудь іншим, щоб сама Мудрість не назвала мене жалюгідним, як принижувача мудрості й освіти. Втім, я уникаю надмірності, не даю місця непомірності; погоджуюся краще бути менше належного діяльним, ніж допитливим; якщо не можна уникнути того й іншого і зберегти помірність, згодний краще бути надмірно боязким, ніж зухвалим. А твій вчинок майже такий же, якби хто почав звинувачувати мене, що я зовсім забороняю тобі вживати їжу, коли не дозволяю бути непомірним у їжі, або хвалю сліпоту, коли раджу дивитися цнотливо. 21. «Якщо маєш знання, то відповідай ближньому, а якщо ні, то рука твоя нехай буде на вустах твоїх» (Сир. 5, 14), ніхто не перешкодить, якщо ні, навісь замок на вуста твої. Тим більше пристойно це готовим учити. Якщо час тобі вчити, учи, а якщо ні, то, зв’язавши язик, слухай. Повчайся в Божественному, але не виходи за межі, говори про духовне і, якщо можна, про це одне говори частіше, ніж переводиш подих (добре й богоугодне нагадуванням Божественного збуджувати себе до Бога), але думаючи про те, що тобі заповідано, не цікався про єство Отця, про походження Єдинородного Сина, про славу й силу Духа, про Єдине в Трьох Божестві, про єдину світлість, про нероздільне єство й сповідування, про нероздільну славу й надії віруючих. Тримайся висловів, які прийняті тобою з вихованням, а слово віддай мудрішим. Достатньо, щоб в тобі була основа, а художник нехай надбудовує. Досить з тебе підкріпити серце хлібом, а іншою їжею поступися багатим. Ніхто з розсудливих не засудить тебе, який харчується недорогими стравами, але засудить, якщо, поки можеш, не запропонуєш хліба й не напоїш водою ученика Христового або кого іншого. Не будь «необачним у словах своїх» (Притч. 29, 20), велить тобі мудрість. «Не піклуйся про те, щоб нажити багатство; залиш такі думки твої» (Притч. 23, 4), не намагайся бути мудрішим за мудрого. І те мудрість, щоб знати самого себе, але не звеличуватися і не піддаватися тому ж, що буває з голосом, який зовсім втрачається, якщо надмірно напружений. Краще, будучи мудрим, поступатися скромності, ніж, будучи невігласом, надиматися через зухвалість. Швидкість твоя нехай спрямовується тільки до сповідування віри, якщо це буде потрібно від тебе; а в тому, що далі цього, будь повільний, бо там повільність, а тут поспішність поєднані з небезпекою. 22. Яке лихо тобі, якщо ти не у кожній розмові утримуєш за собою верх і не при всякій пропозиції або питанні матимеш першість, навпаки, інші виявляться за тебе мудрішими або сміливішими? Подяка Богові, що дає й чудові дари, і вміє спасати загальними засобами!
Таке чудо вбачається не в роздумі про одне навчання, але й в роздумі про саме творіння, якщо ти роздумував про це. І в ряді тварин перші належать не деяким, але всім; дар однієї тварини є дар загальний. І у вірі засоби спасіння належать не найсильнішим, а бажаючим. Що дивніше за повітря, вогонь, воду, землю, дощі, садові і лісові плоди, дах, одяг? Але ними всі користуються, одними повністю, а іншими певною мірою, і немає такого гнобителя, який би один захотів насолоджуватися загальним даром. Бог для всіх рівно сіяє сонцем, дощить для багатих і бідних, для всіх перемінюються ніч і день, загальний дар — здоров’я, у всіх загальні — межа життя, міра і краса тіла, здатність почуттів. Навіть бідний має, можливо, більше, тому що більше дякує за ці дари і з більшим задоволенням насолоджується загальним добром, ніж сильні землі — благами надлишковими. Отже, перераховані дари спільні й рівночесні і є доказом Божої правди. А золото, самоцвіти, м’який вишуканий одяг, їжа, яка збуджує і роздратовує, надмірність маєтку — здобуваються із труднощами й становлять перевагу деяких. 23. Те ж убачаю й щодо віри. Для усіх загальні: Закон, Пророки, Завіти, слова Завітів, благодать, дітоводження, досконалість, страждання Христові, нове творіння, апостоли, Євангелія, роздавання Духа, віра, надія, любов як до Бога, так і Божа. І ці дари, не як у давнину дар манни невдячному Ізраїлеві, даються не мірою, але кожному, скільки хоче. Такі ж: піднесення, осяяння, мале ще тут, а ясніше в майбутньому; таке й те, що найважливіше пізнання Отця, і Сина, і Святого Духа, і сповідування першої нашої надії. Що вище за це і що загальніше? За цим же наступне, хоча вище цінується через рідкість, але щодо необхідності посідає друге місце. Бо без чого не можна бути християнином, те корисніше за доступне небагатьом.
24. Інший багатий даром споглядання, стоїть вище від багатьох, «написане тричі» (1 Кор. 2, 13), «щоб навчити тебе точних слів істини, щоб ти міг передавати слова істини тим, хто посилає тебе» (Притч. 22, 21) на широті серця свого, слово, що напоумлює всіх, і слово, повчальне для багатьох, і слово, повчальне для деяких замість багатьох або всіх; він не терпить злиденності й проникає в глибину. Такий нехай сходить і керується, і підноситься розумом, навіть, якщо хоче, до третього неба, як Павло, але тільки з розумом і знанням, щоб не впасти від звеличування і не розтопити крил від висоти польоту. Хто позаздрить похвальному сходженню? Але і яке падіння зрівняється з падінням людини, яка уражена звеличуванням і не знає низькості людського звеличення, не знає того, як далекий від істинної висоти навіть і той, хто багато піднявся над усіма?
25. Інший убогий розумом і бідний у мові, не знає зворотів мови, висловів і загадок мудреців, Пірронових способів наполягти, затримати, протиставити, Хризиппових прийомів вирішувати силогізми, злохудожності Аристотелевих хитрощів, вишуканості Платонового красномовства, що все, подібно до єгипетських виразок, на шкоду закралося в нашу Церкву, але й такий має засоби спасіння. За допомогою яких же висловів? Справді, нічого немає багатшого за благодать, Тобі не потрібно, говорить Писання, сходити на небо, щоб звести звідти Христа, ні сходити в безодню, щоб вивести Його звідти з мертвих, цікавлячись або про перше єство, або про останнє домобудівництво. Близько до тебе, сказано, слово (Рим. 10, 6-8). Цей скарб мають розум і язик, перший, якщо вірує, останній, якщо сповідує. Що приємніше за це багатство? Який дарунок легше придбати? Сповідуй Ісуса Христа і віруй, що Він воскрес із мертвих — і ти спасешся. Тому що виправдання — тільки повне ж спасіння — сповідувати й до пізнання додати сміливість. Чого ж більшого ти шукаєш, крім спасіння? Майбутньої слави й святості. Для мене дуже важливо спастися й позбутися тамтешніх мук. Ти йдеш шляхом непробитим і недоступним, а я — шляхом протоптаним і який спас багатьох. 26. Не було б, браття, нічого найсправедливішого за нашу віру, якби вона була таланом тільки мудрих і красномовців у слові й у розумових доказах, а простому народу належало б також залишатися без придбання віри, як без золота, без срібла й без усього іншого, що дорого цінується на землі й чого багато хто дуже домагається. Якби тільки це високе і не багатьох досягаюче було любе Богові і Ним приймалося, а близьке й доступне багатьом — зневажалося і відкидалося Богом. І помірковані люди не потерпіли б не шукати шани, яка їм під силу, захоплювалися ж тільки вищими почестями; тим більше не потерпить цього Бог, в Якому, якщо багато що дивне, то дивніше за інше те, що Йому найвластивіше благотворити всім. Не нехтуй звичайним, не ганяйся за новим, щоб вирізнитися перед більшим числом людей. Краще мала частка, але надійна, ніж багато чого, але ненадійне. Нехай навчить тебе своєю порадою Соломон (див.: Притч. 15, 76). «Краще бідний, який ходить у своїй непорочності» (Притч. 19, 1) — ось ще одна з мудрих притчей! Убогий словом і знанням, який опирається на прості вислови і спасається ними, як на малому човні, вище гострого на язик дурня, який як неук довіряє доводу розуму, а хрест Христовий, який вище за всяке слово, скасовує силою слова, де слабість доказу служить приниженням істини.
27. Для чого летиш до неба, коли тобі призначено ходити по землі? Для чого починаєш будувати стовп, не маючи чим його довершити? Для чого міряєш жменею «воду, п’яддю небо і всю землю жменею? » (Іс. 40, 12), — міряєш великі стихії, які виміряються одним тільки Творцем? Насамперед пізнай сам себе, роздивись, що в руках. Хто ти? Як ти створений і складений так, що разом ти і образ Божий, і з’єднаний з гіршим? Що привело тебе в рух? Яка відкривається на тобі мудрість? Яка таємниця єства? Як ти описаний місцем, а розум не відділяється, але, перебуваючи в тому ж місці, все обходить? Як мале око, бачить на далекі відстані? Або краще сказати: чи зір приймає видиме, чи належить до видимого? Як одне й теж і рухає, й рухається, будучи кероване волею? І де припинення руху? Яке розділення почуттів і як через них розум розмовляє із зовнішнім і приймає в себе зовнішнє? Як сприйме він образи речей? Що таке збереження сприйнятого — пам’ять, що таке поновлення того, що втратилося — пригадування? Як слово є породження розуму і народжується слово в розумі іншого? Як словом передається думка? Як за допомогою душі оживляється тіло і як душа через тіло бере участь у страстях? Як сковує її страх, розкриває відважність, пригнічує сум, розширює задоволення, сушить заздрість, надимає гордість, полегшує надію? Як гнів приводить у лють, і сором — у червоніння, перший, змушуючи кров кипіти, а другий — відливатися? Як ознаки пристрастей відбиваються в тілі? Яка перевага розуму? Як він управляє пристрастями й приборкує їхні рухи? Як безтілесне втримується кров’ю і диханням? Чому при ослабленні останніх відходить душа?
Це або що-небудь із цього намагайся пізнати, людино (не кажу ще про природу, про рух неба, про чин зірок, про змішання стихій, про відмінність тварин, про вищі й нижчі ступені небесних сил, про все те, чим наділене творче слово, про закони промислу й керування). Але й тоді не скажу: будь сміливий; навпаки, бійся торкатися до предметів вищих, що перевершують твої сили. 28. Особливо ж усяке спірне й честолюбне слово обертається в навичку до змагань про найважливіші предмети. І, як у дітях накреслюєш перші правила моральності для того, щоб вони згодом уникали пороків, так і щодо слова не треба виявляти зухвалості й неприборканості навіть у судженнях про незначні речі, щоб не привчитися до такого зловживання в судженнях про найважливіше. Тому що легше не піддатися пороку спочатку й уникнути його, коли він тільки до нас наближається, ніж припинити й стати вище від нього, коли він уже має у нас успіхи; як і камінь легше підперти й утримати спочатку, ніж підняти вгору, під час його падіння. Але якщо ти ненаситний і не можеш зупинити хвороби, то не втрачай із пам’яті і пам’ятай таке правило: нехай виснажується твоє марнославство на дослідженні предметів безпечних.
29. Якщо ж і на те не згодний, і язик твій не терпить вузди, ти не можеш подолати прагнення, але тобі неодмінно потрібно високомудрувати, не уступати першим силам (якщо тільки й для них немає міри пізнання) і стати вище, ніж скільки корисно, то не засуджуй брата й боязні не називай нечестям. Ти, який дав обітницю покірності, не йди від неї стрімко, або засудивши її, або зневірившись у ній, але тут покажи себе, поки можна, смиренним. Тут — віддай перевагу брату без шкоди для себе, тут — де засудити і принизити значить відлучити від Христа і від єдиної надії, значить пшеницю, що не зійшла, яка, можливо, стане чеснішою за тебе, вирвати разом з кукілем. Навпаки, частково виправ його й притім лагідно й людинолюбно, не як ворог або немилосердний лікар, який тільки й знає один засіб — припікати й різати; частково ж пізнай самого себе й власну неміч. Що ж, якщо, маючи в очах загноєння або іншу яку хворобу, не ясно бачиш сонце? Що ж, якщо тобі здасться, що все кружляє, бо в тебе нудота або, можливо, ти п’яний, тим часом своє незнання ти приписуєш іншим? Набагато потрібніше подумати й багато чого випробувати, раніше ніж засудиш іншого у злочесті. 30. Не те саме — зрізати рослину або якусь короткочасну квітку і людину. Ти — образ Божий і розмовляєш із Божим образом. Ти, який судиш іншого, сам будеш судимим; ти судиш чужого раба, яким керує інший. Дивишся на свого брата, начебто ти сам був засуджений разом з ним. Тому не швидко відсікай і кидай член, поки невідомо, чи не принесе це шкоди й здоровим членам. Давай пораду, забороняй, перестерігай (2 Тим. 4, 2). У тебе є правило лікування, ти учень Христа, лагідного, людинолюбного, Який поніс наші немочі. Якщо брат перший раз став противитися, потерпи великодушно, якщо вдруге, не втрачай надії, — ще є час для лікування, якщо й втретє, то будь людинолюбним хліборобом, що просить господаря не висікати й не піддавати своєму гніву безплідну і некорисну смоківницю, але подбати про неї і обкласти її гноєм (Лк. 13, 8), тобто надати їй лікування сповіді, виявлення ганебних діл і зганьбленого життя. Хто знає, може переміниться воно, принесе плоди і наситить Ісуса, Який повертається з Вифанії? 31. Потерпи дійсний або гаданий тобі сморід брата свого — ти, який помазаний духовним миром, складеним за правилами мироварного мистецтва, щоб передати братові свої пахощі. Гріх не така отрута єхидна, від якої негайно після укусу допікає настерпний біль або сама смерть, так що тобі було б пробачливо втікати від звіра або вбити його. Навпаки, якщо можеш, вилікуй брата, а якщо ні, принаймні, сам не піддавайся небезпеці брати як-небудь участь разом з ним у його пороку. Хвороба брата є якийсь неприємний сморід, і його, можливо, проженуть твої пахощі. І тобі можна б охочіше зважитися за свого співраба й родича на щось подібне тому, що ревнитель Павло насмілився подумати і сказати, співстраждаючи ізраїльтянам, тобто щоб замість нього, якщо можливо, був приведений до Христа Ізраїль, — і тобі кажу, який часто тільки через підозру відсторонюєш від себе брата; і кого, можливо, придбав би прихильністю, того занапащаєш своєю зухвалістю, занапащаєш свого члена, за якого помер Христос. Отже, хоча ти й сильний, каже Павло, думаючи про їжу, і благонадійний у слові й мужності віри, однак повчай брата й «не губи твоєю їжею» (Рим. 14, 15) того, хто вшанований Христом загальним стражданням. Тому що хоча тут мова й про іншу справу, однак однаково корисне слово напоумлення.
32. Як у давнину в мудрих євреїв не дозволялося молодим людям читати деякі Священні книги, бо вони не принесли б користі душам, які ще нетверді і ніжні, так і в нас належало б прийняти законом, щоб не кожному й не завжди, а тільки у відповідний час і відповідним особам дозволялося учити про віру, саме тим, які не зовсім недбайливі й повільні розумом, і не занадто ненаситні, марнославні й більше належного запальні в справі благочестя. Таким людям варто було б давати доручення, виконуючи які, вони не могли б шкодити ні собі, ні іншим, а право вчити надати помірним у слові, які істинно добре налаштовані і цнотливі; простолюдинів же відводити від цього шляху і від недуги, яка нині посилилася, — балакучості; направляти ж їх до іншого найбезпечнішого роду чесноти, де й недбальство менш шкідливе, і непомірність не противна благочестю. 33. Бо якби, як «один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, Який над усіма, і через усіх, і в усіх нас» (Еф. 4, 5-6), так був один шлях до спасіння — шлях слова й умоспоглядання, і хто звернув би з нього, той з необхідності став би у всьому грішити й зовсім відпав би від Бога й майбутньої надії. Це було б найнебезпечніше давати такі поради і слухатися їх. Але якщо як у людському побуті велика різниця між родами й правилами життя, з яких одні вищі, інші нижчі, одні знатніші, інші менш славні, так і в житті Божественному не один засіб спасіння і не один шлях до чесноти, але багато; та й тому, що в Бога багато обителей — вислів, повторюваний всіма й на язиці всіх живих, не інша яка причина, а безліч шляхів, що ведуть у ці обителі, і шляхів то більш небезпечних і світлих, то смиренних і безпечних. Чому ж ми, залишивши шляхи найбезпечніші, звертаємо на цей один шлях, настільки небезпечний і слизький, що до того ж веде невідомо куди? Або хоча й не всім корисна одна їжа, але кожному потрібна своя, через різницю віку й звичок, однак життя одне і одне й те ж слово всім корисне. Я й сам не стверджував би цього й не погодився б з тими, які це стверджують.
Отже, якщо хочете прийняти мою пораду, мої юнаки і старці, начальники народні і підлеглі, ченці, які спасаються у спільному житті, відмовтеся від надмірного й некорисного марнославства, наближаючись же до Бога життям, ділами і вченням безпечнішим, готуйтеся до тамтешньої істини й споглядання у Христі Ісусі Господеві нашому, Якому слава навіки-віків. Амінь.
