«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСлова

Слово 33

Проти аріан і про самого себе

Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський

1. Де ж ті, які дорікають нам бідністю і пишаються багатством, ознакою Церкви вважають багатолюдність і нехтують малим стадом; вимірюють Божество й зважують людей, високо цінують піщини й принижують світила, збирають у скарбницю просте каміння і гордують перлинами? Вони не знають, що не стільки пісок і просте каміння цінніші за зірки і самоцвіти, наскільки останні чистіші й дорогоцінніші за перші. Знову обурюєшся, знову озброюєшся, знову ображаєш, ти, нова віро1. Стримай ненадовго твої погрози, дай мені виголосити слово. Ми не ображатимемо, але викриватимемо, не погрожуватимемо, але докорятимемо, не уражатимемо, але лікуватимемо. Тобі й це здасться образою? Яка зарозумілість! І тут рівночесне робиш рабом?2 А якщо ні, то дай місце моїй сміливості, тому що й брат обманутий викриває брата. 2. Чи хочеш, скажу тобі те ж, що говорив Бог завзятому й запеклому Ізраїлеві: «Народе Мій! що зробив Я тобі і чим обтяжував тебе? відповідай Мені» (Мих. 6, 3)? Особливо ж до тебе, образника, у мене слово.

Правда, що ми погано спостерігаємо один у одного обставини кожного і, розірвавши єдність різновір“ям, чи не більше стали нелюдські й жорстокі один до одного, ніж самі варвари, які нині воюють з нами3 і яких з’єднала поділювана нині Тройця, не кажу вже, що вражаємо не чужі чужих, не іншомовні іншомовних (що було б хоча малою втіхою в нещасті), але ті, які належать майже до одного дому, розкрадаємо, і (якщо хочеш) члени одного тіла, знищуємо один одного, і самі знищуємося. І не в цьому ще все нещастя (хоча й це велике), але в тому, що зменшення вважаємо збільшенням. Втім, оскільки ми поставлені в таке становище й віруємо, дивлячись на час, то зрівняємо між собою наші обставини. Ти назви мені свого царя, а я назву тобі своїх: ти — Ахаава4, я — Іосію5. Ти зобрази мені свою покірність, а я зображу тобі свою зухвалість. Краще сказати, твоя зухвалість повторюється вже вустами багатьох і в багатьох книгах, які й майбутній час, думаю, прийме як безсмертний пам’ятник діянь; а я скажу тобі про свою.

3. Який народ, що зухвало спрямовується, навів я на тебе? Яких озброїв воїнів? Якого поставив воєначальника, що кипить гнівом і перевершує зухвалістю самих повелителів, притім не християнина, але такого, який би свої нечестиві щодо нас вчинки вважав належним для нього служінням шанованим ним демонам? Чи тримав я в облозі кого, хто молиться і здіймає руки до Бога? Чи зупинив звуком труб які-небудь псалмоспіви? Чи змішав у кого таємничу кров із кров’ю, що проливається вбивцями? Чи змусив кого духовні волання замінити плачем загибельним і сльози скрушення — слізьми страждання? Чи перетворив який дім молитви на місце поховання? Чи віддав які священні й недоторканні для народу сосуди в руки беззаконних або Навузардану архимагиру6 (див.: 4 Цар. 25, 15), або Валтасару, який нечестиво упивався із священних чаш і зазнав покарання, яке гідне його безумства? «Жертовники улюблені», як говорить Божественне Писання (Ос. 8, 11), а нині зганьблені! Чи знущався над вами за нашою намовою який-небудь безсоромний юнак, який і співає, і представляє із себе соромне? Особливо, чи насміявся я через кого подібного над великим і Божественним таїнством? Досточесна кафедра, престіл і заспокоєння мужів вельмишанованих, що перемінила багатьох побожних ієреїв, які з неба навчали Божественним таємницям! Чи сходив і на тебе який язичницький вітія — язик лукавий, що віддає ганьбі християнство? Соромливість і чесність дів, що не терплять погляду чоловіків, навіть і цнотливих! Чи осоромив тебе хто з нас, чи віддав на наругу навіть приховуване від очей і чи віддав поглядам нечестивих видовище жалюгідне й гідне вогню содомського? Промовчую про вбивства, які страшніші за сором. 4. Чи пускали ми яких звірів на тіла святих (що робили деякі), виставляючи на ганьбу людське єство і звинувачуючи лише за те, що не приєдналися до їхнього нечестя, не осквернилися з ними спілкуванням, від якого тікаємо, як від зміїної отрути, що завдає шкоди, не тілу, але очорняє глибини душі? Кому ставилося в злочин навіть ховати мертвих, яких поважали самі звірі, — притім у злочин, гідний іншого видовища й інших звірів? Яких єпископів старечі тіла були покарбовані залізними пазурами в присутності учнів, котрі нічим, крім сліз, не могли допомогти, — тіла, розп’яті з Христом, які перемогли своїм стражданням, зросили народ дорогоцінною кров’ю і нарешті були віддані смерті, щоб із Христом бути похованими і прославитися, — із Христом, Який переміг світ за допомогою таких заколень і жертв? Яких пресвітерів ділили між собою протиборчі стихії — вогонь і вода, що на морі здійнявся надзвичайний світильник, коли вони згорали разом з кораблем, на якому плили? Кого (закрию більшу частину наших нещасть) звинувачували в нелюдськості самі начальники, які виконували такі доручення? Хоча вони служили бажанням тих, що доручили, однак ненавиділи жорстокість волевиявлення: одне змушували робити обставини часу, інше вимагав розум; одне було беззаконням царя, а інше походило від усвідомлення законів, за якими належало судити. 5. Чи згадати нам і про старе, тому що й ця справа того ж братства? Чи відтинав я руки у живого або мертвого і чи говорив неправду на святих, щоб наклепом озброїтися проти віри? Чиї вигнання я перераховував як благодіяння і чи виявляв неповагу до священних соборів, священних любомудреців, шукаючи між ними покірних? Навпаки, і їх я зробив мучениками, які зазнали небезпеки за добру справу. До кого із чоловіків, майже безтілесних і безкровних, приводив блудниць — я, звинувачуваний за нескромність промов? Кого із благочестивих, вигнавши з батьківщини, я віддав в руки людей беззаконних, щоб вкинуті, подібно звірам, у темні житла і розлучені один з одним (що найгірше в цій сумній події) вони страждали від голоду і спраги, одержуючи убогу їжу, і то через вузькі шпари, і не маючи можливості бачити страждаючих разом з ними? І це терпіли, «ті, яких увесь світ не був достойний» (Євр. 11, 38). Так шануєте ви віру! Так приймаєте подорожніх! І більшість таких справ ви не знаєте? Тому й бути належало, бо й справ така безліч, і у виконанні їх стільки насолоди! Але стражденний пам’ятливіший. Для чого говорити мені про що-небудь віддалене? Деякі своїми насильствами перевершили вимоги часу, як вепри, що кидаються на огорожу. Вимагаю вчорашньої вашої жертви, цього старця й подібного до Авраама отця, якого після його повернення з вигнання ви зустріли серед міста камінням серед дня; а ми (якщо необразливо для вас говорити про це) подбали про самих убивць, які зазнали небезпеки. «Як же Мені простити тобі за це», говорить Бог в одному місці Писання (Єр. 5, 7), за що похвалити? Або краще сказати, за яке із цих діл увінчати вас?

6. Оскільки ж такі й такої властивості твої справи, то скажи мені й мої неправди, щоб я або засоромився, або перестав бути злим. Справді, найбільше бажаю зовсім не грішити. А якщо це неможливо, вчинивши неправду, бажаю повернутися на істинну путь, що становить другий відділ благомислячих людей. Бо хоча я не наговорщик, подібно праведникові, який у позові своєму правий (Притч. 18, 17), принаймні, радію, коли інший лікує мене.

Кажуть, у тебе місто мале і не місто, а порожнє, нудне й малолюдне селище. Але якщо це погано, найкращий, то тут я більше постраждав, ніж сам діяв. І коли терплю не зі своєї волі, то я нещасний (нехай це буде сказано), а коли терплю добровільно, то я філософ. Що ж це за звинувачення, коли ніхто не засуджує дельфіна за те, що він живе не на суші, і вола за те, що живе не в морі, і вугра за те, що він тварина земноводна? А у нас, кажеш, є стіни, і видовища, і кінські арени, й царські палаци, краса й велич портиків, цей неймовірний труд — підземна й повітряна ріка7, настільки блискучий і знаменитий стовп8, багатолюдне торговище, народ, який хвилюється, шановане зібрання шляхетних мужів. 7. Але чому не кажеш про вигоди місця розташування, про те, що суша й море ніби сперечаються одне з одним, кому з них більше належить місто, і своїми дарами збагачують цього царя міст? Отже, в тому наша неправда, що ви великі й славні, а ми низькі й прийшли від низьких? У цьому й багато хто не правий перед вами або, краще сказати, усі, яких ви перевершуєте. І потрібно віддати нас на смерть за те, що не побудували міста, не обнесли стінами, не хвалимося ні кінськими аренами, ні боротьбою, ні полюванням з псами, ні шаленою пристрастю до всього цього, ні примхливістю і величчю бань, ні коштовністю мармурів, ні картинами, ні золотоблискучими й різновидними насічками, що ледь не уподібнюються самій природі? Ми не розсікали в себе моря9, не змішували пір року, щоб зробити своє життя приємнішим і найбезпечнішим, а ти, новий творець, мабуть, сам це зробив! Додай, якщо завгодно, й інші звинувачення, — ти, який говориш словами Божими: «Моє срібло і Моє золото» (Агг. 2, 8). Ми невисоко думаємо про багатство, якому, «якщо множиться», закон наш не велить «віддавати йому серця» (Пс. 61, 11), не вираховуємо в себе річних і щоденних прибутків, не марнославимся багатством стола й приправами для нечуттєвого черева, тому що не хвалимо всього того, що, будучи прийняте гортанню, робиться рівно-чесним або, краще сказати, рівно нечесним, і викидається, але живемо просто, не запасаючись на завтрашній день, мало чим відрізняючись від звірів, у яких немає ні посудин, ні запасів. 8. Або будеш ставити мені в провину стертий мій одяг і некрасивий вигляд обличчя? Бо бачу, що такими речами звеличуються люди дуже низькі. Але ти не торкнешся голови і не звернеш уваги на те, що діти помітили в Єлисея (промовчу про наступне). Не звинувачуватимеш мене за неосвіченість або за те, що вимова моя видасться тобі жорсткою і грубою. А чим вважатимеш, що я не балакучий, не потішний, не можу сподобатися тим, з якими буваю разом, не відвідую народних зборів, не вмію повести розмову й перекинутися словом, з ким трапиться і як трапиться, так що й промови мої нестерпні, не буваю в новому Єрусалимі, у Зевксиппі10, не ходжу з будинку в будинок пестити і насичувати черево, але більше сиджу у себе дома похмурий і сумний, у безмовності займаюся самим собою — щирим суддею справ і, можливо, гідний кайданів за те, що некорисний? Як би тобі вибачити мені все це й не звинувачувати? О, ти ще прихильний і людинолюбний!

9. А я поводжуся за давнім звичаєм й по-філософськи, тож у мене одне небо і воно для всіх; а також вважаю спільними для усіх рух сонця і місяця і порядок, і розташування зірок, рівність і благопотребність дня і ночі, і ще: черговість пір року, дощі, плоди, життєдайну силу повітря, думаю, що для усіх однаково течуть ріки — це спільне й незаздрісне багатство; що земля та сама, що вона наша мати й наш гріб, що з неї ми вийшли і в неї повернемося, не маючи в тому жодної переваги один перед одним. А що ще важливіше, визнаю загальними розум, Закон, пророків і самі страждання Христові, через які ми оновлені. Не кажу, що один оновлений, інший ні; але всі ми, які беремо участь в тому ж Адамі, і змієм спокушені, і гріхом умертвлені, і спасені Адамом небесним, і до дерева життя, від якого відпали, приведені деревом безчестя.

10. А мене вводив в оману Самуїлів Армафем (див.: 1 Цар. 1, 1) — ця мала батьківщина великого, вводив тим, що не зганьбив собою пророка й став відомим не стільки сам по собі, скільки через нього, не послужив йому перешкодою і був посвячений Богові до народження, і пророкувати, передбачуючи «наперед» (Іс. 41, 26), навіть не це одне, а помазувати царів і священиків і судити тих, які походили зі знатних міст. Про Саула ж я чув (див.: 1 Цар. 9), що він, шукаючи ослів свого батька, знайшов царство. І сам Давид береться від стад овець і пасе Ізраїля (див.: 1 Цар. 16). А що Амос? Чи не тоді довіряється йому пророче служіння, коли «був пастухом і збирав сикомори» (Ам. 7, 14)? Як же я не згадав про Йосифа, який був рабом і роздавачем хліба в Єгипті й батьком багатьох тисяч, обітованих Аврааму? Та й Авраам (скажу найважливіше) чи не був переселенцем? Мойсей чи не був раніше кинутий, а потім чи не зробився законодавцем і вождем тих, що поспішали в землю обітовану, і сказання його чи не великі і чи не дивовижні? Вводили мене в оману й Кармил Іллін, що передував вогненній колісниці, і милоть Єлисеєва, що мала більше сили, ніж шовкові нитки й золото, насильно обвернене в одяг. Вводили мене в оману й пустеля Іоанова, що вміщала в собі великого з народжених жінками, а разом і його їжу, пояс і одяг. Я насмілився на щось більше, самого Бога вважав захисником моєї убогості. Мене поставлять поряд з Віфлеємом, зганьблять поряд з яслами; що ж дивного, якщо ти, що ганьбиш Бога за ясла, через ту ж причину зневажаєш і проповідника? Наведу як приклад і рибалок, і убогих благовісників, що перевершують багатьох багатих. Невже не перестанеш коли-небудь пишатися містами, не вшануєш коли-небудь знехтувану тобою і зганьблену пустелю? Не кажу про те, що й золото народжується в піску, і що самоцвіти є здобутком і даром простого каміння. А якби я протиставив їм те, що у містах є безчесного, то, можливо, не на добро скористався б свободою слова.

11. Але в нас проповідник іноземний і сторонній, скаже, можливо, хто-небудь із людей занадто обмежених і плотолюбців. Що ж апостоли? Хіба не іноземцями були для багатьох народів і міст, по яких вони розділилися, щоб всюди пронеслося Євангеліє, щоб все було осяяне Троїчним Світлом, просвітлене істиною, так щоб і для сидячих у темряві і тіні смертній розсіявся морок невідання? Сказано: «щоб нам іти до язичників, а їм до обрізаних» (Гал. 2, 9). Чуєш, це говорить Павло! Нехай Петру Юдея; що ж спільного у Павла з язичниками, у Луки з Ахаїєю, у Андрія з Епиром, у Іоана з Ефесом, у Фоми з Індією, у Марка з Італією, — що у всіх (не кажучи про кожного окремо) спільного з тими, до яких вони ходили проповідувати? Тому або і їм докоряй, або й мені не став за провину, або доведи, що ти, стоячи за істинне вчення, обмовлений несправедливо. Але оскільки дотепер я розмірковував з тобою про це просто, то полюбомудрую й піднесеніше.

12. У всіх високих, о людино, одна батьківщина — небесний Єрусалим, в якому приховане наше житіє. У всіх один рід, і якщо завгодно дивитися на земне, — це порох, а якщо на вище, — це подих, до якого ми стали співпричетні, який заповідано нам зберігати й з яким маємо стати на суд і відзвітувати в дотриманні горньої нашої шляхетності й образа. Тому кожний шляхетний, хто дотримав цей подих чеснотою і прагненням до Першообразу, і кожний не шляхетний, хто осквернив його пороком і прийняв на себе чужий образ — образ змія. Земні ж ці батьківщини й породи є тільки забава в нашому тимчасовому житті й лицедійство. Тому що й батьківщиною називається те, що кожний придбав наперед або силою, або власним горем, і де всі однаково мандрівники й прибульці, хоч скільки б ми грали назвами; і шляхетним родом називається або здавна багатий, або той, хто недавно розбагатів, навпаки, неблагородним — який бере початок від батьків, або через нещастя, або через любов до бідних. Бо чи можна назвати здавна шляхетним те, що частково починається нині, а частково руйнується і одним не дається, а іншим приписується? Так я думаю про це. І тому дам тобі високо думати про гроби й вигадки, а сам спробую, наскільки зможу, звільнитися від зваби, щоб або повернути, або зберегти шляхетність.

13. З такими-то думками і через такі-то причини я прийшов до вас — людина мала, яка має незнатну батьківщину, і прийшов не зі своєї волі, не через власний поклик, як багато хто нині рветься в предстоятелі, але покликаний, примушений, який скорився страху й Духові. І якщо слово моє неправдиве, то нехай ще довше борюся тут марно й нікого не виведу з омани, а навпаки — нехай здійсниться бажання тих, які моляться за безчадіє душі моєї! Але після того, як я прийшов сюди і, можливо, не з владою, що нічого не значить (похвалюся трохи й ділами нерозумності), чи наслідував я когось з ненаситних. Чи виказував ревність про щось тимчасове, хоча й мав перед собою такі приклади, хоча й без прикладів не бути поганим діло важке і рідкісне? Чи входили ми з вами в суперечку про якісь церкви, про якісь скарби, хоча ви багаті тим і іншим понад міру, а ми тим і іншим убогі? Чи стояли ми з ревністю за який-небудь порушений царський указ? Чи догоджали яким начальникам, щоб обернути їх проти вас? Чи виявили чию зухвалість?

А що зроблено проти мене? «Господи, не вважай їм це за гріх» (Діян. 7, 60), і тоді11 казав я, до речі згадавши слова Стефана, і нині молюся. «Лихословлять нас, ми благословляємо;гонять нас, ми терпимо» (1 Кор. 4, 12).14. А якщо несправедливий я перед вами в тому, що, бачачи над собою насильства, терплю, то вибачте мені цю несправедливість, я і від інших терпів, коли наді мною чинили насильство. Дякую, що покірність зарахована мені в божевілля! Тому що набагато піднесеніше, ніж як належало б думати, наслідуючи вас, я роздумую так: чи можна це порівняти з тими плювками й ляпасами, які перетерпів Христос, за Якого і для Якого зазнаємо небезпеки? Усього цього не порівняю з одним — з терновим вінцем, яким увінчали нашого Переможця, у Якого і я вчуся вінчатися скорботами життя; не порівняю з однією тростиною, якою припинено застаріле панування; не порівняю з однією жовчю, з одним оцтом, якими зцілено гірку споживу; не порівняю з одним довготерпінням у стражданні. Чи віддається Він поцілунком — викриває, але не уражає. Чи затримується раптово — докоряє, але йде. Якщо з ревності відсічеш вухо Малху — обуриться і зцілить. Якщо хто втече, «загорнувшись покривалом на голе тіло» (Мк. 14, 51), — покриє. Якщо попросиш звести содомський вогонь на тих, що не прийняли Ісуса, — не зведе. Якщо Він прийме розбійника, розіп’ятого за злочини, то введе його в рай через благість. У Людинолюбця нехай буде все людинолюбне! А те ж і в стражданнях Христових! Чим же ще вшануємо за ці страждання, коли й тоді, як Бог за нас помер, самі не простимо подібному до нас і незначного?

15. Крім цього, я міркував і міркую ще про те (дивіться, хіба це справедливо?), про що неодноразово вже з вами любомудру-вав. Вони мають у себе доми, а ми — Живучого в домах; у них є храми, а в нас Бог, і ми самі через поклоняєму Тройцю можемо зробитися живими храмами живого Бога, одушевленими жертвами, розумними всеспаленнями, звершеними приношеннями й богами. У них народи, у нас ангели; у них зухвалість, а у нас віра; вони загрожують, ми молимося; вони нищать, ми терпимо; у них золото й срібло, у нас очищене вчення. Ти побудував собі будинок на два й на три поверхи (пригадай слова Писання: «дім великий і світлиці просторі», (Єр. 22, 14), але він не вищий за мою віру й ті небеса, до яких прагну. Мале в мене стадо? Але не носиться по стромовинах! Тісна в мене огорожа? Втім, неприступна для вовків, не впустить всередину себе розбійника, через неї не перейдуть ні злодії, ні чужі. Добре знаю, що побачу її колись і більшою, що й з тих, які нині вовки, мені потрібно буде багатьох зарахувати до овець, а можливо, і до пастирів. Це благовістить мені Пастир добрий, для Якого я покладаю душу свою за овець. Не боюся я нечисельності стада, тому що його зручніше оглядати; я знаю своїх, і свої знають мене. Вони знають Бога і знані Богом. Вівці мої слухаються мого голосу, який я сам почув у Божому слові, якого навчився у святих отців, якому вчив повсякчас, попри обставини, і не перестану вчити, з яким я народився і відійду. 16. Цих овець я називаю на ім’я (бо вони не безіменні, як і зірки, які, якщо мають своє число, то мають і свої імена), і вони ідуть за мною, тому що я виховую їх «біля води спокійної» (Пс. 22, 2), вони йдуть і за всяким подібним пастирем (бачите, з якою приємністю слухали голос його), але не підуть за пастирем чужим і втечуть від нього, бо вже мають навичку — відрізняти знайомий голос від чужого. Вони втечуть від Валентинового розділення Єдиного на два, віруючи, що Творець і Благий не дві Істоти; також від Глибини й Мовчання і від вигаданих еонів, дійсно гідних глибини й мовчання; втечуть від Маркіонового Бога із стихій і чисел, від Монтанового злого й жіночого духу, від матерії і темряви Манеса; від зарозумілості й Наватової чистоти, що полягає тільки в словах, від Савеллієвого розкладання і злиття, або, так би мовити, від поглинання, у якому Три збираються в Єдине, але Єдине не визначається в трьох іпостасних; від Арія й Арієвих послідовників відчуження природ і від нового юдейства, що обмежує Божество одним ненародженим; від Фотінового дольного Христа, Який почався від Марії. Але вони будуть поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові — єдиному Божеству, Богові Отцеві, Богові Синові, Богові (якщо не засмутишся) Духові Святому, єдиному Єству в трьох Особах: розумних, досконалих, самостійних і роздільних за числом, але не за Божеством. 17. Цими висловами нехай поступиться мені всякий, що нині погрожує, а інші нехай привласнюють собі, хто хоче. Отець не потерпить, щоб Його позбавили Сина, ні Син, щоб Його позбавили Святого Духа; але втрачають, якщо Син або Дух є в часі й творіння, тому що створене не Бог.

І я не терплю, щоб позбавляли мене здійснення12: «один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4, 5). Якщо заберуть у мене це хрещення, від кого отримаю друге? Що кажете ви, потопляючі або ті, що перехрещують? Чи можна бути духовним без духу? Чи причетний до Духа той, хто не шанує Духа? І чи шанує Духа той, хто хреститься у творіння і раба? Ні, і ти не скажеш так багато. Не скажу неправди Тобі, Отче Безначальний! Не скажу неправди Тобі, Сину Єдинородний! Не скажу неправди Тобі, Душе Святий! Знаю, Кого я сповідую, від кого відрікся, з Ким з’єднався; і не згодний, після того як дізнався про вислів вірних, вчитися в невірних, і після того як сповідав істину, приєднуватися до неправди, сходити в купіль для оновлення і виходити не оновленим, приступати до хрещення водою для оживотворіння і стати подібним до дитини, яка вмирає у хвилину материнського розродження, так що її народження супроводжує смерть. Для чого ти робиш мене через одне і те ж блаженним і нещасним, новопросвітленим і непросвітленим, божественним і заразом безбожним? Чи не для того, щоб зазнала катастрофи моя надія оновлення? Стисло кажучи: згадай сповідування! У кого ти хрестився? В Отця? Добре! Однак це юдейське. У Сина? Добре! Це вже не юдейське, але ще не зовсім. У Духа Святого? — Прекрасно! Це досконале. Але чи просто в Них ти хрестився, чи в спільне їхнє ім’я? Так, і в спільне ім’я! Яке ж це ім’я? — Без сумніву, ім’я Бога.

У це спільне ім’я віруй, «встигай і царюй» (Пс. 44, 5), і перейдеш звідси в тамтешнє блаженство, яке, на мою думку, є досконале пізнання Отця, і Сина, і Святого Духа і яке нехай досягнемо і ми, у самому Христі, Богові нашому. Йому слава й держава з безначальним Отцем і животворчим Духом, нині й завжди навіки-віків. Амінь.

  1. Тобто вчення аріанське. []
  2. Св. Григорій має на увазі тих, які бога Сина й Бога Духа Святого вважали створеними. []
  3. Розуміється війна імператора Феодосія з готами. []
  4. Валента. []
  5. Феодосія. []
  6. Начальникові кухарів. []
  7. Тут розуміється, згідно із зауваженням Іллі, водопровід, облаштований Велентом, що де-де проходить під землею, де-де підтримують у повітрі арки. Ducang. Соnstantionop. Сhr. L. 1, р. 18. []
  8. Згідно із зауваженням Іллі, тут мається на увазі той стовп, на якому містилася кінна статуя Костянтина Великого, яку називають άνδήλιον. []
  9. Тут натяк на те, що Константинопольським мисом море ніби розсікається на дві частини. []
  10. Єлена, за Никифором (Lib. 8, р. 30), у Константинополі побудувала прекрасний храм і назвала його новим Єрусалимом. А Зевксиппом називалися публічні, знамениті й великі бані. Ducang. Соnstantionop. Сhr. L. 1, р. 88. Зевксипп із великою старанністю відвідували жителі Константинополя. А Ілля зауважує, що, за деяким переказами, у Зевксиппі було місце зборів єретиків, а тому здогадується, що св. Григорій Богослов Зевксипп іронічно називає новим Єрусалимом. []
  11. Св. Григорій натякає на замахи єретиків проти його життя, про які дивися Додаток до ТСО, Ч. 1. С. 50. []
  12. Хрещення. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору