Святий Євагрій про молитву
Cвятий Євагрій розуміє під молитвою скерованість усіх душевних сил до Бога, свою цілковиту присутність у Його присутності. Це є найбільший дарунок, який лише може зробити Бог людині. Це підносить людину над її власною природою та робить її рівною з ангелами: «Людина, яка по-справжньому молиться, подібна до ангелів. Бо вона безперестанку прагне бачити Отця, що перебуває на небі» (Про молитву, 113-114).
Щоб людина справді могла молитися, вона мусить позбутися усякого розсіяння та спрямувати свою увагу на Бога: «Блаженний дух, що, молячись без розсіяння, відчуває все глибше прагнення Бога» (Про молитву, 118). «Коли ти з внутрішнім зосередженням шукаєш молитви, тобі нічого не перешкоджатиме, тому що зосередженість є засобом, який найкраще прокладає шлях до молитви. Зосередженість мусиш плекати» (Про молитву, 149).
Щойно у молитві людині відкривається повнота власної гідності, що покликана перебувати перед Богом та єднатися з Ним в одне. Найвищим досягненням людини є вміння молитися без розсіяння, цілковите зосередження на Бога, умиротворення в Бозі, єднання з Богом у безпристрасній частині душі. І задля такої високої цілі усе інше людина повинна покинути. В цьому сенсі Євагрій переосмислює слова Ісуса про наслідування: «Іди, продай, що маєш, роздай гроші убогим, візьми хрест свій на себе, щоб, не відволікаючись, міг молитися» (Про молитву, 17).
Та все ж ми єднаємося не лише з Богом, який дивиться на нас та перебуває поруч як Ти, але й з Богом, який є у нас. Так розуміє це містика і так вважає давнє монашество.
Євагрій вбачає ціль молитви у спогляданні, у поєднанні з Богом на найглибшому рівні душі. Євагрій уявляє собі, що Бог живе у безпристрасній її частині. Тому ціллю молитви і є звільнення від будь-яких пристрастей як передумова молитви без розсіяння: «Коли навіть Мойсей не приступав до палаючого куща, поки не скинув сандалі, то чому не повинен і ти спочатку звільнитися від усякої спричиненої пристрастю думки, щоб наблизитися до Того, хто перебуває поза усякими думками та поняттями?» (Про молитву, 4).
Першою передумовою чистої молитви, у якій я поєднуюсь з Богом, є звільнення від пристрастей. Врешті-решт йдеться про звільнення від себе. Я повинен сам себе віддати Богові. Лише тоді я зможу відчути Його у своєму найглибшому єстві. «Виникає потреба молитви, — тоді кидай усе, і тобі все повернеться» (Про молитву, 36).
Справжня молитва, як вважає Євагрій, це непохитний спокій. Він приводить людину «до найвищих вершин дійсності» (Про молитву, 52) і поєднує її з Богом. Однак цей Бог не існує лише поза нами, але Він точнісінько так само перебуває і в нас. Споглядання — це дорога, яка веде до безпристрасної частини душі, де жодна думка і жодне почуття, жодний образ і жодне уявлення більш не відокремлюють її від Бога.
Молитва за інших. У молитві ми зустрічаємося не лише з Богом, а й наново з нашими братами та сестрами. Коли ми молимося за іншу людину, то вже дивимося на неї інакшими очима, Божими, відкидаючи всі наші попередні судження. І це спонукає до нових стосунків з нею. У молитві я почуваю себе глибше поєднаним з іншою людиною, на рівні, який не тільки передбачає почуття, але й перевищує їх. Я знову відчуваю і часто у молитві мені спадає на думку, що маю промовити до цієї людини. Молитва пожвавлює мої стосунки, розворушує фантазію до нової активнішої зустрічі.
Молитися за інших — це не просто сформулювати та промовити коротеньку молитву. Найперше, ми не повинні вказувати Богові, що Він має робити з цією людиною. Часто наша молитва за когось є радше молитвою проти нього. Ми просимо Бога, щоб ця людина, врешті, прийшла до розуму, чинила так, як нам до вподоби. Ми намагаємось маніпулювати Богом, вимагаючи, щоб Він виконав наші забаганки щодо іншої особи. Але тоді зустріч не може відбутися. Молитися за іншого означає уявити собі конкретну людину, намагаючись увійти в неї своїми відчуттями: чого вона прагне, за чим тужить, від чого страждає, які думки та почуття тривожать її, коли залишається на самоті, коли молиться? Від чого насправді вона почувається добре? Коли я на певний час заглиблюся відчуттями в цю людину, то зможу просити Бога, щоб Він подарував їй те, що для неї необхідно, щоб поблагословив її. Я спробую побажати їй того, від чого їй стає добре. Проте у якийсь момент я відчую, що своїми словами не зараджу справі.
Жодні нові слова уже не приходять на поміч. Тоді залишається лише повторювати: «Господи, благослови його, благослови її». Не треба чинити насильства над власними почуттями. Але коли повторюю: «Господи, благослови!», тоді й почуття мої зміняться. Я відчуватиму блаженний стан щодо іншої особи. Насамперед мої попередні судження зникнуть, і я побачу її іншими очима. Я більшою мірою віддаватиму їй належне. Я відчуватиму внутрішнє поєднання з нею. Між нами зродиться новий зв’язок.
У молитві за іншого допоможе мені таке порівняння: уявимо собі, що ми з’єднані з іншою людиною, як дві сполучені труби. При вдиханні Божа любов струмує у мене, а при видиханні вона йде через комунікуючі труби до іншого. Божа любов, яка вливається у мене, знаходиться поза моїми відчуттями. Я не мушу її відчувати. Я повинен лише вірити, що вона є у мені. Але вона стане життєдайною лише тоді, коли я не утримуватиму її егоїстично в собі, а відпущу цей струмінь, щоб він розтікався далі. Інколи в нас здіймається протест: «Чи варто настільки відкриватися іншому, чи я зобов’язаний стати співучасником його внутрішнього хаосу? Не хочу єднатися з цією метушливою, втраченою людиною, наповнитися її гіркими отруйними почуттями, її агресією. Мушу захищати себе, відмежувавшись від неї». Цього захисту ми потребуємо лише тоді, коли мова йде про чисто людське відкриття свого серця іншій людині. Уявивши собі, що через наші сполучені труби струмує Божа любов, ми вже не боятимемось, що почуття іншої людини переповнять нас, повіримо, що твориться зціляюче поєднання, що Божа любов протікає крізь нас і спроможна нас вилікувати.
У молитві за іншу людину ми зустрічаємо її на новому, глибшому рівні. Ми почуваємося поєднаними з нею в самій основі внутрішнього єства і бачимо її іншими очима. Молитва за іншого спершу змінює нас самих. Ми дивимося на нього новим поглядом, уже не зраненим злістю чи нашим розчаруванням, а з висот Бога. Так у нас народжується нова надія та віра в цю людину. Тоді й наша реальна зустріч теж буде іншою. Якщо у мене була суперечка з братом, то я почуваюся певним чином блокованим при черговій зустрічі з ним. Проте, якщо я молився за нього, тоді розкутим та вільним вийду йому назустріч. Молитва змінила мене та знову зробила можливим наше спілкування. Молитва зродила випромінювання добра. Нам тільки здається, що можемо приховати від ближнього негативні думки про нього й важливо лиш гідно та чемно повестися з ним при зустрічі. Насправді наш ближній добре відчуває, які почуття ми випромінюємо. Але молитва це змінює. Трансперсональна психологія з цього приводу запропонує нам науку про позитивні емоції. Та як би ми не пояснювали, але тільки молитва творить передумови для мирної зустрічі з братом чи сестрою.
Молитва змінює не тільки мене, але й цю іншу людину. Вона теж зустріне мене по-іншому, коли я випромінюватиму позитивну енергію. Властиво, коли ми молимося за людей, вони відчувають в душі прийняття та поєднання з нами. Відколи молодь, яка навчалася у нас, збагнула, що ми кожного ранку та вечора молимося за неї, відтоді вона більш не почувалася самотньою, а поєднаною з нами. Один юнак написав мені, яке приємне відчуття було у нього зранку при гадці, що він перебуває не у порожньому чужому будинку, а в будинку, стіни якого просякнуті молитвою монахів. Так через далекі просторові відстані молитва творить глибоке внутрішнє поєднання. Для багатьох людей важливо знати, що завжди в один і той самий час за них моляться. І тоді вони почуваються окриленими, прийнятими, любленими і через нашу молитву поєднаними з Богом, а також і з нами.
Однак молитва впливає на іншу людину навіть тоді, коли вона не знає про те, що за неї моляться. Старець Силуан вважає, що світ існує лише тому, бо щохвилини на цій землі твориться молитва. Нам невідомо, хто спричиняє зміни в людському дусі, валить мури між народами та людьми при глобальних кризах у мирній політиці: чи численні маніфестації, чи молитва. Принаймні нам залишається вірити, що наша молитва за інших до чогось призводить. У Діянні Апостолів читаємо про силу молитви. Коли Павло та Сила, маючи забиті у колоди ноги, молилися у в’язниці опівночі і співали славу Богові, «зчинився землетрус великий, так що підвалини в’язниці затряслися: зненацька відчинилися всі двері, і кайдани на всіх розв’язалися» (Дії 16, 26). Це гарні приклади про дію молитви, що приноситься з вірою. Тоді настає землетрус, у нас та навколо нас щось зрушується, в мурах наших темниць з’являються тріщини, відчиняються двері назустріч іншим, і зустріч з ними стає реальною. Водночас народжується нове спілкування, як це зображає Лука у нічній в’язничній камері: «Як же запровадив (тюремник) їх до себе в господу, то накрив стіл і веселився з усім домом, який увірував у Бога» (Дії 16, 34). Молитва руйнує мури між людьми, відкриває замкнуті двері та звільняє нас від кайданів, які перешкоджають зустрітися з іншими.
Молитва за іншу людину приводить не лише до нової зустрічі з тим, за кого ми молимося, а й поглиблює нашу зустріч з Богом. Якраз тоді, коли молимося за людину, яку ми любимо, молитва здатна ще більше наблизити нас до Бога, як про це вже згадував Силуан.
Невпинна молитва. Зустріч з Богом у молитві не є лише чимось миттєвим, і відбувається не тільки тоді, коли ми свідомо стаємо перед Богом, вона має стати постійною потребою людини. Традиція монашества говорить про безперервну молитву або ж про неустанну внутрішню молитву. Мета монашества — завжди жити у присутності Бога, без перерви молитися і так увесь час жити зустріччю з Богом. Ми живемо постійно з Ним, перед Його очима, а Він, повний любові і благодаті, дивиться на нас. Усе життя людини має стати відображенням зустрічі з Богом, наша праця та відпочинок, мислення та відчуття, розмова та мовчання. Ми завжди перебуваємо у безпосередній єдності з Богом. Однак не обов’язково весь час думати лише про Бога, зустріч є радше фундаментом нашого життя, атмосферою, у якій ми рухаємося. Тому й Павло у своїй промові каже: «У ньому бо живемо, рухаємося й існуємо» (Дії 17, 28).
Монахи випрацювали методи, що допоможуть нам завжди та всюди жити зустріччю з Богом. Це так звана внутрішня молитва, що неустанно триває в нас, і її ніколи ніхто не спроможний відібрати.
Та щоб прийти до цієї внутрішньої молитви, треба пройти довгий шлях удосконалення. Для монахів цей шлях вправляння полягає у молитві, що складається з одного слова, чи у ruminatio — постійному повторюванні одного й того ж стиха псалма або Ісусової молитви. Ісусова молитва, насамперед у Східній Церкві, відома як шлях медитації. Але й у Західній Церкві у наш час її дуже люблять, і вона стала для багатьох конкретною формою безперервної молитви. Ця молитва полягає у постійному повторюванні формули «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене грішного!» Це формулювання можна також скорочувати залежно від ритму дихання людини. Отож, Ісусова молитва може обмежуватись лише іменем Ісуса, яке поєднують з видихом.
В Ісусовій молитві монахи бачать відображення цілого Євангелія. Вона поєднує у собі молитву Вартимея (Мк. 10, 47), коли Вартимей просить Ісуса про зцілення від сліпоти: «Ісусе, змилуйся наді мною!», та молитву митаря (Лк. 18, 13), де митар у глибокій покорі з’являється перед Господом і лише молиться: «Боже, милостивий будь мені грішному!» Отож, у цій молитві відтворено дві головні складові. Перша це прохання про зцілення. Усі ми носимо в собі рани. В молитві ми просимо Бога, Щоб Він вигоїв їх. Часто ми є сліпі. Ми не бажаємо бачити дійсності такою, якою вона є. Ми закриваємо очі на правду нашого життя, на реалії наших співгромадян та цілого світу. В Ісусовій молитві ми просимо Бога, щоб відкрив нам очі і щоб ми знайшли відвагу подивитись у вічі собі та власному життю. Ісусова молитва дарує новий спосіб бачення. Ми все бачимо у Божому світлі і на все дивимось Його очима. Часто нам не під силу заглянути у вічі дійсності. Лише тоді, коли Христос візьме нас за руку, як Вартимея, ми маємо відвагу відверто поглянути на дійсність. Ми не лякаємось побаченого, бо знаємо, що Христос, який відкриває нам правду світу, є поруч. Ми можемо спокійно дивитись на оголений неприкрашений світ, тому що водночас скрізь зустрічаємо Бога.
Друга важлива складова — це покора митаря, який не довіряє собі та своїм досягненням, а уповає лише на Боже милосердя. Це вияв великого довір“я до Бога, що Він приймає нас такими, якими ми є насправді. Якщо ми неустанно будемо молитися: «Ісусе Христе, помилуй мене!», то це не означатиме постійного благання про милосердя, але радше вдячне усвідомленням цього милосердя, подяку милосердному Богові. Тож із часом ця молитва зродить глибокий внутрішній мир та невимовну радість від Бога, перед яким ми можемо бути такими, якими ми є — і немічними, і грішними. Так ми ставатимемо милосерднішими до себе. Ми не розпікатимемо себе самозвинуваченнями, якщо допустилися помилок, а вручимо їх Божому милосердю. Так ми зможемо примиритися з собою. А ще ми ставатимемо милосерднішими до наших співгромадян. Коли я, сповідаючи, відчуваю, як негативне осудження здіймається у моїй душі, тоді Ісусова молитва допомагає мені прийняти милосерднішу до інших позицію. Тоді я віддаю належне їхній таїні, і це важить більше, ніж необдумані судження, у яких я дивлюся на інших лише крізь окуляри власних проекцій.
Головним пафосом Ісусової молитви є не благоговійне прохання, щоб Христос змилосердився над нами, тому що ми надто погані, але тут радше звучить оптимістичний тон, сповнений довір“я. В імені Ісуса ми визнаємо таїнство. Ісус Христос є Сином Божим, у Ньому живе повнота Божества посеред нас (Кол. 2, 9). А з іншого боку, взиванням «Помилуй мене!» ми висловлюємо наше особисте ставлення до Ісуса Христа. Грецьке слово «елейсон» має такий самий корінь як і «елайон», олія, і тому тут йдеться про прохання до Бога, щоб Він вилив на нас повноту своєї ласки. Для слов’янина Ісусова молитва пов’язується з ніжністю та любов’ю. «Слов’янські слова милість та помилуй мають той самий корінь, що й виявлення ніжності та замилування». Отож, в Ісусовій молитві ми просимо Бога про Його любов та водночас висловлюємо свою любов і тугу за Ним. Через це вона є дуже інтимною молитвою, ніжним окликом того, хто мене любить, та висловленням певності, що Божа любов в Ісусі Христі сама плине в моє серце.
Ісусова молитва подає надію, що Ісус Христос перебуває у нас. Він жив не лише колись у далекому минулому, а живе й тепер. Монахи радять при вдиханні пропустити повітря у серце і в повітрі, що йде до серця, відчути самого Христа. Христос перебуває у мені. У теплоті, яку дихання творить у серці, ми відчуваємо Його люблячу та милосердну присутність. Відчуття дихання у серці звільняє розум, що, як завжди, виявляє себе у молитві, створюючи та викликаючи нав’язливими думками сум’яття і неспокій. У серці, яке від дихання наповнюється теплом, ми знову знаходимо спокій в Ісусі Христі. Ми зустрічаємо Його не лише на певну коротку мить, а продовжуємо перебувати у зустрічі. Так Ісусова молитва допомагає постійно жити у зустрічі з Ісусом та живитися з цього зв’язку. Наше серце зворушене Христом. Ми відчуваємо у ньому тепло. Як закоханий відчуває у своєму серці кохану людину й по-іншому сприймає повсякденне життя, так Ісусова молитва породжує у нас атмосферу любови, милосердя, благих намірів, і загалом чудового життя.
Безперестанна Ісусова молитва веде до постійного життя в Ісусі Христі. Коли взиваємо в молитві ім’я Ісуса, Христос сам приходить в наше серце і робить його своїм притулком. Так Ісихій з Бату, автор візантійського середньовіччя, пише: «Невмовкаюче призивання Ісуса, поєднане з палаючою тугою за Ним та неземною радістю, наповнює атмосферу нашого серця блаженністю і щастям… Нагадування про Ісуса та неустанне призивання Його імені заповнюють наш дух немовби божественним ароматом» (Люф 152). Ісусова молитва пробуджує в нас сили, які дотепер були пригнічені важким тягарем праці, наших клопотів. Вона пов’язує все в мені з Ісусом Христом, з Тим, хто любить і дарує своє серце, хто не осуджує, а милує. Метою духовного шляху і є постійне перебування у цьому зв’язку любові з Ісусом Христом, досягнення досконалості та спасіння. Цей зв’язок нічого не відкидає, ані не виключає, а все уважно розглядає і передає Богові.
[…] Святий Євагрій про молитву […]