Бесіда 24
«Усі ці померли у вірі, не одержавши обітниць,
а тільки здалеку бачили їх і раділи та говорили
про себе, що вони подорожні й пришельці на
землі; бо ті, які говорять так, показують, що вони
шукають батьківщини. І коли б вони в думках
мали ту батьківщину, з якої вийшли, то мали б час
повернутися; але вони прагнули кращого, тобто
небесного; тому і Бог не соромиться їх, називаючи
Себе їхнім Богом; бо Він приготував їм місто» (Євр. 11, 13-16)
1. Перша чеснота і чеснота загальна полягає в тому, щоби бути мандрівником і прибульцем у цьому світі й не мати нічого спільного із земними речами, а ставитися до них так, як до чужих для нас, подібно до тих блаженних учнів, про яких (Апостол) каже: «Тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний» (Євр. 11, 37-38)· Вони називали себе мандрівниками, а Павло сказав про себе ще щось більше: він не тільки називав себе мандрівником, але говорив, що він мертвий для світу, а світ мертвий для нього: «Для мене, — каже він, — світ розп’ятий і я для світу» (Гал. 6, 14). А ми поводимося, як (тутешні) громадяни, і влаштовуємо всі свої справи в житті так, як живі громадяни. Ким праведники були для світу, тобто мандрівниками і мертвими, тим ми є для неба; а ким вони були для неба, тобто живими громадянами, тим ми є для світу. Тому ми й мертві, що відхилилися від істинного життя і вибрали тимчасове. Тим ми і прогнівляємо Бога, що не хочемо відстати від земних благ, коли для нас приготовлене небесне блаженство, але, подібно до черв’яків, плазуємо з однієї землі в іншу, а з цієї знову повертаємося в ту. І взагалі ніяк не хочемо схаменутися і відстати від людських справ, але, ніби занурившись у глибокий сон або очманівши від сп’яніння, захоплюємося мріями. Як люди, що віддаються солодкому сну не тільки вночі, але й із настанням ранку, і навіть у світлий день лежать у ліжку й не соромляться віддаватися такому задоволенню, перетворюючи час праці й діяльності на час сну та лінощів, так і ми після ночі, з наближенням дня або, краще сказати, коли вже й настав день, чинимо справи, властиві ночі, спимо, бачимо сни, втішаємося мріяннями, хоча сказано: робіть, «доки день є» (Ін. 9, 4).
Зажмуривши свої очі, і душевні, і тілесні, ми ведемо нікчемні розмови, говоримо дурницю. Ми не відчули б, якби хтось завдав нам глибокої рани, викрав все наше майно і навіть запалив дім або, краще сказати, ми навіть не чекаємо, щоб інші зробили це, але самі робимо. Ми щоденно уражаємо й ранимо самі себе, не соромимося, не відчуваємо ніякої гідності, ніякої честі, і свої ганебні справи ані самі не приховуємо, ані іншим не дозволяємо робити це, але з цілковитою безсоромністю виставляємо себе на посміховисько та на всяку наругу перед усіма, що проходять мимо й бачать. Хіба ви не знаєте, що й самі нечестиві люди сміються над подібними до себе й осуджують їх? Бог заклав у нас непідкупне судилище, яке ніколи не змінюється, хоч би ми впали в глибину зла. Тому навіть нечестиві люди осуджують самих себе і, коли хтось назве їх такими, якими є насправді, то вони соромляться, гніваються, ображаються. Так, якщо не насправді, то в совісті вони осуджують свої вчинки або, точніше, осуджують і насправді. Бо коли вони приховано й таємно чинять свої справи, то цим яскраво засвідчують ту думку, яку мають про ці справи. Зло настільки є очевидним, що всі осуджують його, навіть ті, які його чинять. А чеснота така, що нею захоплюються навіть ті, які не наслідують її. Розпусник хвалить цнотливість, користолюбний осуджує несправедливість, дратівливий дивується незлобливості й осуджує легкодухість, а розпусний — розпусту. А чому, скажеш, вони самі чинять це? Через неабияку байдужість, а не тому, що вони вважали це добром. Бо інакше вони не стали б соромитися своїх справ і відмовлятися від них, коли хтось інший викриває їх. Багато хто, будучи викритим, не виносив сорому й убивав сам себе. Таке всередині в нас свідчення того, що є добре й гідне. Тож добрі справи світліші за сонце, а протилежні їм огидніше за все!
2. Святі були мандрівниками і прибульцями. Як і яким чином? Де Авраам визнає себе мандрівником і прибульцем? Можливо, і він визнавав, а що визнавав себе таким Давид, це поза сумнівом. Послухай, що він сам говорить: «Я подорожній перед Тобою і захожий, як і всі батьки мої» (Пс. 38, 13). Ті, які жили в наметах і за гроші придбали місця для поховання, очевидно, були такими мандрівниками, що навіть не мали, де ховати своїх покійних. А що, чи не називали вони себе мандрівниками тільки щодо Палестинської землі? Ні, щодо цілого світу, і це справедливо, бо вони не бачили в ній нічого такого, чого бажали, а все було для них дивним і чужим. Вони хотіли вправлятись у благочесті, а тут було безліч нечестя, і тому все тутешнє було для них чужим, вони не мали жодного друга, жодної близької людини, крім небагатьох. А як вони були мандрівниками? Вони не піклувалися про тутешнє і доводили це не словами, а самими ділами. Як і яким способом? (Бог) сказав Авраамові: залиш уявну вітчизну і йди в землю чужу (Бут. 12, 1), і він не залишився там через любов до близьких, а без жалю покинув, наче чужу землю. (Бог) сказав йому: принеси (в жертву) свого сина (Бут. 22, 2), і він приніс його так, ніби зовсім не мав сина, приніс так, ніби не був у людській природі. Майно своє він вважав спільним зі всіма, хто приходив, і вважав це за ніщо. Перше місце віддавав іншим, наражався на небезпеки, терпів незліченні прикрощі, не будував прекрасних будинків, не розкошував, не піклувався про одяг чи про будь-що інше, що є в цьому світі. Навпаки, він жив життям небесного міста, був гостинним, братолюбним, милосердним, довготерпеливим, нехтував майном, цією славою та всім іншим.
Таким був і його син. Коли його гнали й нападали на нього, він не опирався і поступався як такий, що знаходиться на чужій землі, — адже мандрівники, чого б не зазнавали, все терплять, оскільки знаходяться не у вітчизні. І позбавлення дружини він переносив, як мандрівник. Він жив вищим життям, зберігаючи цнотливість і всяку стриманість. Народивши сина, він не мав спілкування з дружиною, та й одружувався з нею вже тоді, коли минув цвіт юності, чим засвідчив, що зробив це не через пристрасть, а щоби послужити виконанню Божої обітниці. А Яків? Хіба не шукав він тільки хліба й одягу, — тільки необхідного, що властиво істинним мандрівникам, які опинились у надзвичайній убогості? Будучи гнаним, хіба він не поступався як мандрівник? Хіба не працював, як найманець? Хіба не терпів незліченні прикрощі, подорожуючи скрізь як мандрівник? Терплячи все це, вони засвідчили, що шукають іншої вітчизни.
О, яка відмінність! Вони щодня тужили, бажаючи вийти звідси і повернутися до своєї вітчизни, а ми — навпаки. Коли трапиться якась гарячкова хвороба, то ми, покинувши все, наче малі діти, плачемо й боїмося смерть. І справедливо це терпимо, бо не живемо тут, як мандрівники, і не поспішаємо туди, як до вітчизни, а йдемо, наче на страту. Тому ми й тужимо, що не користуємося речами так, як належить, але спотворили порядок речей. Тому ми й мучимося, тоді як слід було би радіти. Тому й тремтимо, подібно до якихось убивць і розбійників, коли їм належить стати перед судом і вони пригадують всі свої справи, а тому жахаються і тремтять. Не такими були ті мужі, вони самі поспішали туди, а Павло навіть зітхав через це, про що він сам каже: «Бо ми, знаходячись у цій хатині, зітхаємо під тягарем» (2 Кор. 5, 4).
Таким був Авраам та подібні до нього. Вони були, каже (Апостол), мандрівниками для цілого світу й шукали вітчизни. Якої? Чи не тої, яку залишили? Ні, бо що перешкоджало їм, якби вони захотіли, повернутися туди й бути її громадянами? Вони шукали вітчизни небесної. Так поспішали вони віддалитися звідси і так догоджали Богові. Тому і сам Бог не соромиться називатися їхнім Богом. О яка честь! Він захотів називатися їхнім Богом. Але що, скажеш, важливого в тому, що Він не соромиться називатися їхнім Богом, коли Він називається Богом землі і Богом неба? Це важливо, справді важливо і є ознакою великого блаженства. Чому? Бо Він називається Богом неба і землі так само, як і Богом язичників. Він Бог неба і землі як Творець і Влаштовувач їх, а (Богом) тих святих Він називається не в цьому значенні, а як їхній близький Друг. Поясню вам це на прикладі. Наприклад, у великих домах, коли деякі з найголовніших слуг відрізняються від інших і то неабияк відрізняються, управляють усім і мають велику відвагу перед господарями, тоді господар називається за їхніми іменами, і багато хто так називається.
Але що я кажу? Як Він міг називатися Богом не язичників, а світу, так міг Він називатися і Богом Авраама. Ви не знаєте, яка честь у цьому, бо ми не маємо її. Нині Бог називається Господом усіх християн, хоч і це вище за нашу гідність, а коли Він називається Богом однієї людини, то подумай, скільки в цьому величі! Бог усього світу не соромиться називатися Богом трьох чоловік. І справедливо, бо святі рівні не тільки цьому світу, але й незліченній безлічі їх: «Краще один праведник, ніж тисяча грішників» (Сир. 16, 3). Тож є очевидним, що вони називали себе мандрівниками в цьому значенні. Допустимо навіть, що вони називали себе мандрівниками, оскільки перебували в чужій землі, то що тоді говорить Давид? Хіба він не був царем, не був пророком? Хіба він жив не в своїй вітчизні? То чому він говорить: «Я подорожній перед Тобою і захожий»? Як «захожий»? «Як, — каже, — і всі батьки мої». Чи бачиш, що й вони були захожими? У нас, каже, нині є вітчизна, але не істинна вітчизна. Як «захожий»? На землі. Отже, й вони були захожими на землі. Як вони, так і він, і як він, так і вони.
3. Тож будьмо мандрівниками і ми, хоча би нині, щоби Бог не соромився називатися нашим Богом. А для Нього було б соромно, якби Він називався Богом людей грішних. Таких Він сам соромиться і, навпаки, вважає честю для Себе бути Богом людей добрих, чесних, які живуть побожно. І ми відмовляємося називатися господарями наших негідних рабів і відкидаємо їх. Коли хтось, прийшовши, скаже нам: такий учинив багато поганого, чи він не твій слуга? Тоді ми відразу говоримо: ні, — щоб відхилити від себе ганьбу, оскільки через взаємини між рабом і господарем безславність переходить з першого до другого. Отож тим більше (соромиться) Бог. Але ті мужі були такими славними, мали таку велику відвагу (перед Богом), що Він не тільки не соромився називатися їхнім (Богом), але й Сам говорив: «Я Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова» (Вих. 3, 6).
Будемо, улюблені, і ми мандрівниками, щоб не соромився нас Бог, щоб не соромився і не віддав до геєни. Такими були ті, які говорили: «Господи! Господи! Чи не Твоїм ім’ям ми пророкували, і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли, і чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили?» (Мф. 7, 22). Але погляньте, що Христос говорить їм: «Я ніколи не знав вас» (Мф. 7, 23). Так учинили б і господарі негідних слуг, які звернулися б до них, щоби відхилити від себе ганьбу. Не знаю вас, говорить Він. А як же Ти караєш тих, яких не знаєш? Не знаю, говорить Він, в іншому значенні, тобто відкидаю вас, відмовляюся від вас. Щоб і нам не почути цього грізного і страшного вироку! Якщо ті, які виганяли бісів, пророкували, були знехтувані через те, що вели життя, не відповідне словам, то чи не тим більше ми? Але як, скажеш, можуть бути знехтуваними ті, які пророкували, звершували чудеса й виганяли бісів? Вони могли згодом змінитися і стати грішниками, тому й попередні чесноти не принесли їм ніякої користі. Потрібно мати не тільки славний початок, а ще більше славний кінець.
Справді, скажи мені, хіба оратор не намагається зробити завершення своєї промови блискучим, щоб вийти з оплесками? Хіба управитель міста не є більш блискучим при завершенні свого правління? Борець, якщо не покаже блискучого завершення і не буде переможцем до кінця, але, перемігши всіх, сам буде переможений останнім, хіба не втратить користь від усіх своїх трудів? Керманич, який переплив через ціле море, але розбив корабель біля пристані, хіба не втрачає всі свої попередні труди? А лікар? Якщо він, урятувавши хворого від хвороби, розладнає його тоді, коли міг відновити остаточно, хіба не зіпсує всю справу? Так буває і з благочестям: хто до початку не долучить і належного завершення, той губить усе і гине. Такими є ті, які спочатку весело і гордо виступили, а потім занепали духом й ослабли. Тому вони і втратили нагороди, і не визнані Владикою.
Нехай чують це ті з нас, які віддані сріблолюбству. Воно — найбільше беззаконня: «Бо корінь усього лихого, — каже (Апостол), — є сріблолюбство» (1 Тим. 6, 10). Нехай чують ті з нас, які хочуть примножувати своє майно, нехай чують і відкинуть користолюбство, щоб не почути того, що почули ті (відкинуті Господом). Будемо тепер слухати і дотримуватись цього, щоб не почути тоді, будемо слухати тепер зі страхом, щоб тоді не почути вироку: «Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня», — навіть і тоді (не знав вас), коли ви пророкували і виганяли бісів. Можливо, що в цих словах висловлюється і ще щось інше, а саме те, що вони й тоді вели негідне життя, бо спочатку благодать діяла і через людей негідних. Якщо вона діяла навіть через Валаама, то тим більше могла діяти через негідних заради тих, які мали отримати від того користь. А коли чудеса і знамення не могли звільнити від покарання, то тим більше, хоч би хто отримав священний сан, хоч би досяг вищої честі, хоч би благодать діяла під час висвячення його й у всьому іншому зради користі тих, яким потрібні настоятелі, — то й такий почує: «Я ніколи не знав» тебе і навіть тоді, коли діяла в тобі благодать.
О яка чистота життя там необхідна! Тільки вона має силу для того, щоби ввести нас до Царства Небесного. Без неї людина гине, хоч би могла звершувати незліченні знамення та чудеса! Ніщо настільки не приємне Богові, як побожне життя. «Якщо любите Мене, — говорить (Господь) і не сказав: творіть чудеса, але що? — то дотримуйтесь Моїх заповідей» (Ін. 14, 15); і ще: «Ви — друзі Мої», але не тоді, коли виганяєте бісів, а «якщо заповідей Моїх дотримаєтесь» (Ін. 15, 14.10). Перше — дар Божий, а друге, — і дар Божий, і водночас справа нашої старанності. Тож постараймося бути друзями Божими, а не залишитися ворогами Його. Ми невпинно говоримо це, невпинно переконуємо в цьому і себе, і вас, однак успіху немає ніякого. Тому я і боюся, і хотів би мовчати, щоб не збільшити для вас небезпеку, оскільки часто чути й не виконувати — це означає ображати Владику. Але боюся й іншої небезпеки для мене самого через мовчання, — коли б я, будучи поставленим служити словом, став мовчати. Що ж, скажете, робити нам, щоби спастися?
Поки є час почнемо вправлятися в чеснотах. Розділимо для себе чесноти, як землероби розділяють землеробство: одного місяць подолаємо в собі схильність до лихослів’я, зухвалості, несправедливого гніву, поставимо для себе законом і скажемо: нині виправимо це; другого місяця навчимося терпінню; третього — ще іншої чесноти й, осягнувши в ній навик, перейдемо до нової, подібно як у навчанні ми, зберігаючи попереднє, долучаємо нове. Після того перейдемо до нехтування багатством, а насамперед будемо утримувати руки від користолюбства. А далі творити милостиню і не будемо змішувати все разом: одними і тими ж руками і красти, і подавати милостиню. Далі приступимо до іншої чесноти, а від неї ще до іншої. «Також лихослів’я, — каже (Апостол), — і марнослів’я, і кощунство не пристойні вам» (Еф. 5, 4). Здійснимим є і це. Тут не вимагається ані витрат, ані праці, ані зусиль. Досить тільки захотіти — і все звершиться. Не потрібно для цього звершувати далекі подорожі або перепливати безмежне море, а тільки постаратися, виявити наполегливість і накласти вузду на вуста проти недоречних образ. Викиньмо зі своєї душі гнів, нечестиву похіть, схильність до плотських задоволень та розкоші, сріблолюбства, звичку до клятв і клятвопорушень.
Коли ми будемо так доглядати за самими собою, спочатку викидаючи терня, а потім насаджуючи небесне насіння, то зможемо отримати обіцяні блага. Прийде Господар, збере нас у житницю, і тоді ми отримаємо всі блага, яких щоби сподобитися всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві і Святому Духові слава, держава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Бесіда 23 | Зміст | Бесіда 25
