«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаНаші виданняТополi ще тримають оборону. Поезія, живопис

Розділ II. Наче то не про нас…

І кого ж нам лаяти у світі

І кого ж нам лаяти у світі,
І кого б іще ми прокляли,
Що із секонд-хендівським лахміттям
Ми чуже життя перейняли.
Що не живемо у своїй хаті
За звичаєм прадідів святим,
Що на злидні і гріхи багаті,
Та ще й звикли вже гордитись тим.
То на Захід кинемось юрбою,
То на Схід хтось розвертає нас…
І коли ми вже самі собою
Станемо в благословенний час?
Березень 2005

Не зняв і не кинув на землю простесенький хрест

Не зняв і не кинув на землю простесенький хрест,
А кинув зневажливо знаки князівської влади.
Проходять століття, а рухи рукою навхрест
Знімають і з плеч, і з душі всі прокляття і вади.
Коли вже на тілі нічого з одежі нема,
Що, ніби мирська суєта, опоясує кожну людину, —
Малесенький хрестик із себе ніхто не зніма.
І тіло, і душу лиш він зігріває єдиний.
2007

Щось розповідають нам струмочки

Щось розповідають нам струмочки,
А про що, ніхто із нас не знає.
Їх журливо-ніжні голосочки
«Homo sapiens» ще й досі не сприймає.
Щось розповідають нам хмаринки,
Навіть ще й показують міражно.
Тільки їх загадки і хитринки
Не сприймає «homo sapiens» поважний.
Що ж вони говорять знову й знову?
А вони дивуються, як діти:
«Та вони ж свою не знають мову,
Де вже їм ще й нашу розуміти?!»
2003

Ми мову футболимо, як драний м’яч

Ми мову футболимо, як драний м’яч,
А мова — то стрижень життя.
А мова — то радість, а мова — то плач.
А мова — то для каяття.
Забули, що мова в людини одна,
Як врешті одна і життєва дорога.
Забули, що мова людині дана,
Щоб скласти молитву до Бога!
Жовтень 2002

Щастя синій птах не зник безслідно

Щастя синій птах не зник безслідно,
Десь над нами він кричить тужливо.
Він би прилетів до нас, можливо,
Та гнізда вже на землі не видно.
Що ж ми мріємо про того птаха,
Що ж ми кличемо його щосили —
Те гніздо самі ж ми розвалили,
Він же бачив, синій птах-невдаха.
Може, він давно уже жалкує,
Що обрав не той об’єкт для себе.
Може, він стомився вже у небі.
І йому давно вже нас бракує.
Тож давайте гнізда відновляти,
І шукати в небі птаха щастя.
Може, повернути його вдасться.
Якщо є у нас батьківська хата…
2007

Сівачки

Сіють, віють, повівають
Два маленьких сівачка.
З Новим Роком всіх вітають —
Нині роль у них така.
Золоте зерно під ноги
Щедро кидає рука.
Засівають всю підлогу,
Ще й краєчок килимка.
На шапинках сніг іскриться,
Золотий лунає сміх,
Ніби два маленьких принца
Прилетіли на поріг.
В кожнім зернятку — століття
Закріпачених картин
І закутих заповітів,
Заґратованих хатин.
Золоті слова кидають,
Сотню нових побажань.
І на думку вже спадають
Сотні мрій і сподівань.
Замордованих прочанів,
Що й не встали вже з колін,
Заборонених звичаїв
І пропащих поколінь.
В кожнім зернятку — Вкраїна,
Як в маленькім кулачку.
Засіва добром дитина,
Будем вдячні сівачку.
На поріг тисячоліття
Тихо падає зерно.
Ще побачити б хоч дітям,
Чим же проросте воно.
Січень 2003

Я не криком — за Україну

Я не криком — за Україну,
Я за неї ласкавою піснею.
Я не гаслом — за Україну,
Я для неї мереживо висную.
Ліві й праві сиплять агітки,
Краще б дітям зробили підручники.
Ми — не просто історії свідки,
Ми — держави своєї заручники.
Нас запевнити хочуть всіляко,
Що держава — це ми, це люди.
А самі вибирають гілляку,
Де нам зашморг вготований буде.
Ми ж бо досі лише обираєм,
Хто той зашморг затягне нам туго.
І, обравши, натхненно вітаєм
Ми однаково: ворога й друга.
Ми — держава. Гордімося, браття.
Чули? Треба гордитися, треба.
Та чи вистачить сили й завзяття
Збудувати державу для себе?
2005

Яблучко від яблуньки недалеко падає

Яблучко від яблуньки недалеко падає,
Недалеко падає — котиться в траву.
Щічками рум’яними людям очі радує,
Святиться й шанується в снах і наяву.
Яблучко від яблуньки недалеко падає,
Недалеко падає — котиться в світи.
Яблунька для яблучка долю не загадує,
Їх багато в яблуньки, як же всіх знайти.
Яблучко від яблуньки недалеко падає,
Та бува закотиться у чужі світи.
Розлетяться яблучка, хто куди — не згадує,
Якщо тую яблуньку добре потрясти.
Потрусили яблуньку, де вже її яблучка,
В щічки ще цілує їх, та лише у снах.
Вже не берегиня їм, уже й не порадничка,
Тільки згадка лишиться, як прийде весна.
Білим цвітом яблунька знову покривається,
Розправляє листячко, бачить нові сни.
А на гілці яблучко з осені тримається
За рідненьку гілочку — міцно до весни.
Україно-матінко, яблунька уквітчана,
Хай з новими веснами знов лунає сміх.
Та по світу яблучок лічено–нелічено,
Ти, хоча б у пам’яті, позбирай усіх.
2003

Ми всі говоримо із словником

Ми всі говоримо із словником,
Слова збираючи дошкульні і навмисні
На узбережжі океану мислі,
Де справжні хвилі ходять лиш крайком.
А там така буває каламуть,
Що важко смисл знаходити у слові.
Ми між рядків прочитувать готові
Лиш те, що нам диктує наша лють.
І навіть перед ликами ікон
Так важко нам знайти слова хороші.
Три слова: заздрість, ненависть і гроші —
Заволоділи нашим словником.
З трибун, з естради, просто між людьми
Лунають лише звуки беззмістовні.
Буває часто — люди іншомовні
Говорять краще нашою, ніж ми.
А час уже прибрати смітники,
Ретельно прополоти наші ниви.
І промовляти серцем, та дбайливо
Тримати у запасі словники.
2004

Лиш бізнес та шоу керують розбещеним світом

Лиш бізнес та шоу керують розбещеним світом.
Збитковим є все, що прибутку не дасть хоч гроша.
Збитковою є і наука, й культура, й освіта,
Збитковою є вже сама українська душа.
Вона потребує збиткової рідної мови,
Книжок українських, шукає історії суть.
Її надихає Тарасове й Лесине слово,
Що через століття нам творче натхнення несуть.
Вона ще щемить при звучанні старої бандури,
І плаче й співає в багатоголоссі вона.
Вона незалежна від влади і від кон’юнктури,
Душа українська, водночас космічна й земна.
І дихає вільно одягнена у вишиванку,
І широко йде по дорогах, як по рушниках.
Не любить вона копійки рахувати до ранку,
Рахує лиш зорі по вічних чумацьких шляхах.
Ні так, ні за гроші нікому вона не покірна,
Це ясно і впевненим в тім, що всьому є ціна,
Лише Україні та Богу і віддана, й вірна.
Тому бережи її, Боже. Безцінна вона.
2004

Гей, народе України, оглянися

Гей, народе України, оглянися,
Чи ж таку ти здобував «хиренну волю».
Яничари, видно, не перевелися.
І чужі вітри гуляють в чистім полі.
Гей, народе України, схаменися.
Є своя у тебе віра і предтечі.
До землі своєї міцно пригорнися
І відкинь від себе розбрат, ворожнечу.
Гей, народе України, підведися.
Мабуть, досить вже коліна протирати,
Досить плакати про сни, що не збулися,
Ще не вмерлу Україну прославляти.
Гей, народе України, розпрямися.
Досить горбити свої могутні плечі.
Ти майбутньому у вічі подивися —
Є своя у тебе віра і предтечі.
Листопад 2004

Є речі

Є речі, які повинна
Сказати кожна людина.
Так, кожна повинна мати
«Шануйтеся, діти» сказати.
Так батько повинен сказати:
«Любіть Батьківщину і матір».
Ще кожен повинен буде
Сказати: «Пробачте, люди!»
Та кожен почути повинен:
«Прощен будь, бо ти — людина.
Шануйся, бо ти — людина.
Бо ти частинка родини
І часточка Батьківщини».
Та, мабуть, найголовніше
Іще одне слово: «Спасибі».
Звучало б воно частіше,
Бо значить воно «спаси Біг».
Спасибі батькам і дітям,
Спасибі ЗЕМЛІ І НЕБУ,
Що є Батьківщина на світі,
Яку шанувати треба.
Спасибі вам, добрі люди,
Що поруч ми з вами йдемо.
Що є Україна і буде,
Все інше переживемо.
2002

Відкритий лист

О, ти! Моя далека сестро,
За землями і за морями.
Страждаєш там від ностальгії,
Мої пісні чужим співаєш
І плачеш гірко над собою.
Приїдь чи прилети, ти ж можеш.
Бо я і на таксі не маю.
Поплачемо удвох з тобою.
Щоправда, кожен за собою.
Поділимося, хто чим може…
Я — радістю, що я без хліба,
Ти — горем, що без батьківщини.
Моя біда — тобі дрібниця,
Твоя — мені не зрозуміла.
Багатий бідному не втіха.
То повернися ж ти додому
І цим життям насолодися.
Люби не здалека цю землю,
Її поля, ліси і ріки,
А тут живи, і будь що буде.
Ти руку поклади на серце,
Зізнайся, що не тільки доля,
А й ти сама зробила вибір,
Де, з ким і як надалі жити.
І наперед про все ти знала.
Пробач, розрадити не можу,
Та ніколи й поспівчувати.
Якщо воно тобі потрібне,
Те співчуття моє злиденне.
Воно тобі не допоможе.
То що ж, тепер зрони сльозинку,
Доспівуй пісню про Вкраїну,
І допивай вино прозоре,
Іди вечерять в ресторани,
Та одяг вибирай недовго —
Тобі все до лиця, сестричко.
А я піду собі у кухню,
Там ще картопля є проросла,
Я ВДОМА, інше все — дрібниця.
Тут мої діти і онуки.
А за вікном — МОЯ ВКРАЇНА.
2002

Пустили в світ дітей своїх

Пустили в світ дітей своїх —
Це все, на що ми здатні.
Системи виховання їх
Все більше інтернатні.
Вже не завжди і одягти,
Тим більш нагодувати,
Не хоче мати спромогтись —
Тоді яка ж це мати?
Які там казочки на ніч,
Які там колискові?!
Важкі часи? Не в тому річ,
Пусті оці розмови.
Чекає доня чи синок
На ніжну колисанку,
А мати-батько між пляшок
Догулюють до ранку.
Бо це ж не колобок спекти —
Нашкріб муки й готово.
В порожніх душах нашкребти
Нелегко добре слово.
Ой, діти, діти, цвіт життя…
В безслав’ї чи у славі
Без них не буде майбуття
Ні в сім’ях, ні в державі.
2003

Чи є ще у людства прекрасна його половина

Чи є ще у людства прекрасна його половина,
Чи досі вона незбагненна, свята, неповторна, єдина.
Журнали, афіші, реклами, кіно, серіали сучасні
Заповнюють пані і дами, синьйори і леді прекрасні,
І кожна з них варта уваги, і прикладом може служити,
Де взяти і сили, й наснаги у світі сучасному жити.
Співає, малює картини, танцює, стріляє, полює,
Упевнено водить машини і вуличний рух регулює,
Дітей і дорослих лікує, свої ресторани тримає,
Вірші і романи друкує, високі посади займає,
Коня на скаку зупиняє, в палаючу хату заходить.
А світ безнадійно чекає, коли ж вона сина народить.
2004

Лелека без роботи зажурився

Лелека без роботи зажурився.
Чомусь все менше раді немовлятам,
Чи справжні козаки перевелися,
Чи стали гіршими у нас дівчата?
Та ні, чому ж. Сучасні Роксолани
Чимало вже країн завоювали,
Все служать чи ісламу, чи корану.
По всій землі дітей порозкидали.
Ще звуться «українки» для годиться.
А їхні діти — хто? А хто їх знає,
Та у інакше прибраних світлицях
Не українська мова вже лунає.
І замість дорогого слова «тато»,
Такого непотрібного віднині,
Лунає або padre або vater,
Відлунює лиш болем в Україні.
Так, це життя. Не дітися нікуди
І від міграції і еміграції.
Та й світ малий. Влаштовуються люди,
І не важливо, хто якої нації.
Та що ж робити матері рідненькій,
Як усіх діток позбирать докупи?
Стоїть в задумі Україна-ненька,
Верба й калина ронять сльози скупо.
А жінка українська, як ведеться,
Шукати щастя десь не перестане.
І, як вербичка, всюди приживеться,
І, як калина, на могилі стане.
2004

На страдницькій чорнобильській землі

На страдницькій чорнобильській землі
Дроти колючі не зняли і досі.
І пісня соловейка на гіллі
Звучить як арія Каварадоссі.
Забутий світ, вже проклятий людьми,
Як в резервації блукають лосі.
На дріт колючий падають грудьми
Птахи, яким злетіть не довелося.
Цивілізацію тримають пси,
Та ще коти не покидають села.
Чи ж ти тут, Господи, іще єси,
Чи й Ти покинув край цей невеселий.
А тут же чийсь до болю рідний край,
Чиясь оспівана батьківська хата.
І навіть, не пішла — хоч помирай,
З цієї хати одинока Мати.
Живе лише ікона у кутку
Та рушники висять навколо неї.
Трима каганчик свічку в кулачку —
Тепло і світло Матері тієї.
Квітень 2005

Чи чули ви хорошу новину

Чи чули ви хорошу новину?
Ми будемо веселі і щасливі.
Всі зими будуть схожі на весну,
Не буде бур“яну на нашій ниві.
Чи чули ви хорошу новину?
Ми будемо заможні і багаті.
Відчуємо родинну таїну,
Зберемося усі на нашім святі.
Чи чули ви?.. Та чули, чули вже.
Не вперше і, напевно, не востаннє.
Мечем, вогнем, обрізом і ножем
Вкарбовували в нас такі повчання.
Нас переконували в тому, як могли,
Всі влади, всі століття, всі держави.
Проте на себе ковдру з нас тягли,
Лишаючи нам марнослів’я слави.
Щоб вдячні ми були за те, що є.
І лиш в майбутньому бажали краще жити.
А ветеран медалі продає,
Щоб завтра було за що хліб купити.
2003

Краплі дощу, як сльози

Краплі дощу, як сльози,
Стікають по сірих плитах.
Уже відшуміли грози,
Можна у мирі жити,
Тільки і досі у свято
Жінка у чорному ходить,
Правнучка вчиться читати —
Пальцем по прізвищах водить,
Сірі холодні плити
Стоять, як солдати, стіною,
Ті, юні, хотіли жити,
Що встали перед Війною,
Собою загородили
Її на майбутнє право.
Собі лиш хрести лишили,
Не думаючи про славу…
Гримлять в синє небо марші,
Лягають на камінь квіти,
Онуки за діда старші,
Не можуть у мирі жити,
І Вічний вогонь, незборний,
Висвітлює нові рани —
Чорнобильські дзвони чорні
І камінь бійцям Афгану.
Коли схаменуться люди
І чи взагалі схаменуться? —
Поклала камінь на груди
Комусь чергова революція.
В Іраку, Ірані, Лівані:
«Ой мамочко», — скрикне хлопчина.
І ще один камінь стане
На серці твоїм, Україно.
2004

Як надгорілі свічі, три тополі

Як надгорілі свічі, три тополі.
Під ними те, що хатою було.
Таким мені зустрілося у полі
Обабіч траси страчене село.
Це не Чорнобиль, зовсім це не зона,
Це Полтавщини золоті поля.
Чому ж лунають поминальні дзвони?
По цілих селах плаче ця земля.
2008

Наситились

Наситились. Уже не треба
Здіймати голос аж до неба,
Шукати долю по світах,
Довірились. Обрали владу —
Нехай доводить все до ладу,
А нам сидіти по хатах,
Де не ікони, а екрани,
Яким ми молимось старанно
У себе вдома і в гостях.
Обклались зайвими речами,
Скарби ховаємо ночами,
Щоб друг чи ворог не потяг.
Нема поняття про громаду,
Що доведе усе до ладу
У наших селах і містах.
Тепер не голови, а мери.
Не символи — якісь химери.
Закони — як у клітці птах.
В пошані ненависть і зрада.
У ненаситності відрада.
Багато й зразу — суть реклам.
Хто вже моторний і багатий,
Той лізе нами керувати.
До влади рветься бидло й хам.
Йому на руку безлад й криза,
А ми тримаємо їх знизу,
І — знають — впасти не дамо.
Ми ж тупо ходим обирати
Кого попало в депутати…
Кого ж ми ще оберемо?!
2008

Нам знов вказали новий поворот

Нам знов вказали новий поворот
(Свій шлях самі не оберем ніколи),
Ті, що роками водять свій народ
В пустелі чи по замкненому колу.
Та впевнено показуючи путь,
Вони з країною таке можуть утнути,
Що часом вже й самі не розберуть,
Чи ще вперед іти, чи повернути.
А потім без сумління й каяття
Нові програми з гучномовців глушать,
Вони нам «віддають своє життя»,
Взамін лиш забирають наші душі.
І з тих часів, як стали ми людьми,
Нас за своїх овечок вони мають.
Не ми їх обираємо, не ми —
Вони собі отару вибирають.
І гонять то в один, то в інший бік,
Погоничі, без нашої вже згоди.
І буде, як було, із року в рік,
Допоки ми не станемо народом.
В «панаса» з нами граються вони,
Обіцянками, як лахміттям очі,
Затулять і введуть в облудні сни —
І вдень блукаємо, як серед ночі.
Не бачити нам правди на шляху,
Бо їхній шлях той, що веде в нікуди,
Дороговказ, як флюгер на даху,
Допоки не спаде з очей облуда.
Самі не вірять у свої розмови,
А ми повинні вірити чомусь,
І знову йти на вибори готові,
І знову прислужитися комусь.
Так ми міняєм голову свою,
Як шляпку, приміряючи щороку.
Як діти валять пасочки з піску,
Ми владу валимо у строк чи ще й до строку.
Вона ж диктує нам все нові «ізми»,
Не вистачає місця в голові.
Говорить про колишні катаклізми,
Заводять нас тим часом у нові.
І мелють, перемелюють колеса,
В грузьку дорогу давлячи людей,
В той шлях історії, що нам накреслять,
Заради необдуманих ідей.
Чи ж Ти, Вершителю, усе це бачиш зразу,
Чи Ти хоч дивишся на нас із співчуттям,
Що знов обрали ми не ті дороговкази,
І знов назвемо це своїм життям.
2004

Так хочеться побути вже собою

Так хочеться побути вже собою,
Відкинувши всі форми й п’єдестали.
Ми зовнішньому вигляду і строю
По півжиття увагу приділяли.
Все до якогось рівня ми тяглися,
Якісь моральні кодекси зубрили.
Фізично ми прожити спромоглися,
А душі наші так і не розкрили.
І живемо, як воскові фігури.
На перший погляд — двійники та й годі —
Такі лощені лиця і статури,
Що просто конкуренція природі.
Куди там допотопним фараонам —
Їх мумії — лиш кокони з людей.
У наших навіть жилка б’є на скронях
І очі світять мудрістю ідей.
А душі на замок, як сейф, закриті,
Між ними й світом неприступний мур.
Музей людини нашого століття —
Музей бездушних воскових фігур.
2003

Немає влади без рабів безмовних

Немає влади без рабів безмовних,
Немає слави без тупих підлеглих.
Серед живих їх повно, безумовно.
Ще більше їх серед уже полеглих.
Зростає влада на кістках трухлявих.
Квітує слава на гнилих болотах.
Не має влади і не має слави
Той, хто не пригнічує голоти.
Нам сам Господь і землі дав, і води —
Яке ще право в кого нам просити?!
Випрошувати волю і свободу…
Це право треба у душі носити.
Не будемо безмовними рабами.
Нехай не буде з нас тупих підлеглих.
Нащадки наші дивляться за нами
І чисті душі вже давно полеглих.
Не можна з відповіддю нам баритись,
Історія чекає дій рішучих.
Та нам, на щастя, є де освятитись:
В Дніпрових Водах, на Дніпрових Кручах.
2006

Хто фарбами малює, хто словами

Хто фарбами малює, хто словами.
Хто палкою руйнує, хто вогнем.
Вождів самі ми вивели з вігвамів,
І їм вручили захисний тотем.
То вождь є вождь — лиш скине руку клично,
І впевнений, що всі за ним підуть.
Життя своє йому присвятять звично
І — треба чи не треба — віддадуть.
Чому, вже знаючи історію криваву,
Своєї ще не маєм голови —
Новим вождям ми здобуваєм славу
І сліпо віримо вождям новим.
Чому, лише зіп’явшися на ноги,
Вчимо закони більше молитов?
Вождям ми вірим більше, аніж Богу,
Хоч кожен з них продать Його готов.
Вони лиш прапори й герби міняють.
І застить очі нам нова брехня.
І ми це знаєм, і вони це знають,
Та знов повторюємо все щодня.
Ніяк не перейдемо смугу чорну.
А може б перейшли, якби без них.
За їх наказом крутимо ми жорна,
В які вони кидають нас самих.
2003

Не треба тягти на налигачі

Не треба тягти на налигачі,
Хоч навіть «во ім’я нації»,
В Європу, в Росію, в Америку,
Чи десь у Далекий Світ.
Бо стали впоперек горла вже
Всі блага цивілізації,
І вже довели до істерики
Ті вікна на Захід і Схід.
Ми бачимо трави в пакетиках,
Джерела у пляшках маркованих,
Пластмасові квіти оточують
В квартирах, у офісах, скрізь.
Загрузли в болотах косметики,
Рецептах уніфікованих.
Реклами весь час заохочують,
Кайфуючи, падати вниз.
Замінники та імітації,
Нейлонові та силіконові,
Вставне, накладне чи вмонтоване
Усе вже, від нігтів до вій.
У моді жінки-інсталяції,
І, в пику природи законові,
Обміряне, сфотографоване
На вищому рівні повій.
Земля, що нам стала колискою,
Вже стогне від зради дітей своїх,
Їм все ще легенди розказує
В потоках кислотних сліз,
І сумно на небі виблискує
Чумацького шляху холодний сніг.
Одвічну дорогу показує,
На ній лиш порожній Віз.
2003

Бути чи не бути

Бути чи не бути. Звісно, бути.
Та якими бути — мовчимо.
Чути чи не чути. Звісно, чути.
Тільки те, на чому стоїмо.
Знати чи не знати. Звісно, знати:
Хто, і що, і за яку ціну.
Брати чи не брати. Звісно, брати:
Хабаря, подачку, данину.
Мати чи не мати. Звісно, мати.
Мати все, що інші мають вже.
Стати чи не стати. Звісно, стати:
Хто і ким — мораль не встереже.
Вчити чи не вчити. Звісно, вчити:
Де і як закони обійти.
Жити чи не жити. Звісно, жити.
Але час життя вже встиг спливти…
2008

Відпала потреба у валянках і кожухах

Відпала потреба у валянках і кожухах,
У лижах і санках теж, мабуть, відпала потреба.
Гряде потепління — вода на обох полюсах,
І буде потоп. Рукотворний потоп, а не з неба.
Не ті тепер зими. На сніг і морози скупі.
Не ті тепер весни. Шпаки й солов’ї у вигнанні.
Кружляють лелеки, шукаючи гнізда свої.
Бетонні стовпи зустрічають лелек на світанні.
2008

Пластмаса, пластмаса, пластмаса

Пластмаса, пластмаса, пластмаса,
Дешева, легка і яскрава.
Дитя НТРу і часу,
Хрещениця хімії славна,
Пластмаса, пластмаса, пластмаса,
Штампується легко і швидко,
Володарка нашого часу —
Від танка до штучної квітки,
Вже можна пластмасу назвати
Замінницею металу.
Цвяхи із людей виробляти
Напевне потреба відпала.
А може, й металів не треба —
Пластмаса корозій не знає,
Така вже в пластмасі потреба,
Що хто і не хоче, а має,
Чи не замахнулося часом
Творіння людей і часів
Гроби і хрести із пластмаси
Клепати усіх кольорів,
У бронзовий вік чи залізний
І люди були, як метал.
А зараз в історію лізе
Суцільний пластмасовий вал.
2004

Килимами лагідно стеляться під ноги

Килимами лагідно стеляться під ноги
Поруч з автобанами вічні спориші,
Незнищимі півники квітнуть край дороги,
В рівчаках нескорені встали комиші.
Під колеса стелеться траса супернова,
Кілометри пачками повз вікно летять.
Крізь стекло броньоване не почути мови —
Клени із березами тихо шелестять.
Від прогресу й сервісу відмовлятись важко,
Круто і престижно нас манить автобан —
Тільки на узбіччі десь лишиться ромашка,
Та, що нагадала б вам, чи пропав, чи пан.
Тільки на узбіччі десь лишаться дзвіночки,
Ті, що наспівали б вам Лесиних пісень.
Ті, що нагадали б вам, чиї сини й дочки,
І якими землями ви пройшли цей день.
Та спинитись трішечки не дає дорога,
Пре на стильній швидкості ряд крутих авто.
Музика із вікон їх лине ні для кого,
Ритми і слова її не сприйма ніхто.
Міряють спідометри життєві дороги,
Децибели міряють настрій наш і дух —
І дарма, що лишиться з нами після всього
Тополиний пух, тополиний пух…
2003

Тобі і не снилось, дитя

Тобі і не снилось, дитя
Сучасного ритму життя,
Якою буває весна.
Немає цього в твоїх снах,
Якою буває весна.
Як тихо шепочуть бруньки,
Розкривши свої кожушки.
Ти спробуй хоча б уявить,
Як теплий промінчик бринить.
Ти спробуй хоча б уявить.
Тобі і не снилось, дитя
Сучасного ритму життя,
Як дихає рівно земля
На вільних від снігу полях…
Як дихає рівно земля.
Як зернятко тихо співа,
Дорогу в життя пробива.
Слабеньким співа голоском,
Як стане тугим колоском.
Слабеньким співа голоском.
Тобі і не снилось, дитя
Сучасного ритму життя,
Як тиша співає пісні,
Цього ти не чуєш у сні,
Як тиша співає пісні.
Як тихо колише трава,
Яку колискову співа
Для теплих малих пташенят,
Не звідавших силу крилят.
Для теплих малих пташенят.
Залиш усе вдома, залиш.
Босоніж зайди у спориш,
Вдихни незбагненну красу,
Збий легку ранкову росу,
Вдихни незбагненну красу.
2003

Невже так і не змахнуть вони крильми

Невже так і не змахнуть вони крильми,
Мільйони душ, глухих, незрячих, бідних.
І не збагнуть, для чого в світі ми.
І звичок не позбудуться огидних.
Нехай не здатне тіло на таке,
Хоч причепи йому могутні крила,
Не зрине в небо, бо воно важке —
Земне тяжіння позбавляє сили.
Листопад 2004

Тобі і не снилось, дитя

Зчісує листя старе, молодіє містечко,
Валять дерева старі, й не старі заодно,
Діла нікому нема до проблемок старечих,
Все молодіє, то, може, й на краще воно.
Зчісує листя старе, молодіє держава,
Палить старе чи на зламі, чи то на краю.
Діла нікому нема до колишньої слави,
Думає кожен, що встигне нажити свою.
Зчісує листя старе, молодіє планета,
Скільки сміття назбиралось на нашій Землі.
Тільки от нікуди діти сміттєві замети.
Палить планета сміття на своєму чолі.
2004

Це не гора, хоч кажуть, що гора

Це не гора, хоч кажуть, що гора.
Це не життя, хоч кажуть — жити треба.
Це ще не пекло, це у пекло гра,
І від землі далеко ще до неба.
В трьох соснах — не дорога до мети.
Без старту фінішу не досягнути.
Це не закон, раз можна обійти,
Або, як дишло, круто розвернути.
Це не молитва і не каяття,
Це ще не віра, хоч і не безвір“я.
Це не кургани слави, це — сміття,
Смітник посеред нашого подвір“я.
Це не прогрес, хоч як тут не кричи,
Це лише самознищення тотальне,
Якщо замість лісів стирчать корчі,
Замість повітря — дим індустріальний.
Це не вода, хоч кажуть, що вода,—
Ми чорну свою совість в ній скупали.
Це не біда ще, ось гряде біда…
І ми тоді не скажем, що не знали.
2004

Мічені, всі ми мічені

Мічені, всі ми мічені,
Наче дерева підрублені.
Мічені душі скалічені,
Знівечені, зашкарублені.
Жорнами часу закручені,
Урядами та радами,
Змучені, всі ми змучені
Сумнівами та зрадами.
Втрачені, всі ми втрачені,
Так і живем, не пробуджені,
Ті, що фізично не страчені —
Ті на довічне засуджені.
Мабуть, уже передбачено —
Будемо чи не будемо.
Може, не все іще втрачено —
Люди ми, чи не люди ми?!
2004

Кажуть, стрілка вертає на Zero

Кажуть, стрілка вертає на Zero,
На початок кінця.
Кажуть, дуже зміліли озера
І зміліли серця.
Кажуть, навіть на Кіліманджаро
Вже розтали сніги.
Кажуть, джунглі з’їдають пожари
І магічні круги.
Кажуть, ми вже ніяк без прогресу,
І спасе нас прогрес.
Кажуть, вже не спинити колеса
Наукових чудес.
Кажуть, кажуть. Та все нам байдуже.
Наче то не про нас.
Ще не зовсім ми сіли в калюжу,
Є ще час.
2005

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору