«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаНаші виданняТополi ще тримають оборону. Поезія, живопис

Розділ І. Село початку XXI століття

Загубилась у сливах↑

Загубилась у сливах, у заквітчаних вишнях,
З-під горіхових крон виглядає у світ
Стародавнє Опішне і сучасна Опішня,
Все збира по ярах давній свій родовід.
Перекинуте сонце, перетовчені глеки,
Край доріг у кущах здичавілі горшки…
Ой, святая Опішня, ой, дорога далека,
Що від тебе до тебе пролягла крізь віки.
Квітень 2000

Все починається від землі↑

Все починається від землі.
З неї всі Божі творіння.
Все починається від землі:
Основа, фундамент, коріння.
Можна тікати у дальні краї,
Можна піднятися в небо.
Все повертає на круги свої,
І сперечатись не треба.
Все, що живе на земному тлі,
Все, що тяжіє до неї,
Все завершається на землі,
Лиш душі летять над землею.
Лютий 2006

Люди садять грядки↑

Люди садять грядки, кожну грудку в руках розітруть.
Вправні руки бур“ян поскидають на топтану стежку.
Як в колиску дитя, так насіння у лунку кладуть.
І рядок до рядка викладають, неначе мережку.
Люди садять грядки. Споконвіку й на віки віків.
Тих пошерхлих долонь невелика і шана й оплата.
Тиха пісня життя з тих, як струни, співучих рядків,
Кілометрам яких поклонялася зморена мати.
Їх не міряв ніхто, довжелезних стежинок-рядків,
Шкутильгала сапа, обгортаючи кожну рослинку.
Дивна проза життя — ці малесенькі латки-грядки,
Та чи є той поет, що без них проживе хоч хвилинку.
Травень 2003

Із клуночком через плече↑

Із клуночком через плече
По пагорбках і по низинках,
Чи дощик, чи сонце пече,
Іде з Яреміївки жінка,
Над Ворсклою світиться день,
А під Городищем ще тіні, —
По хліб у Опішню іде,
Бо як же без хліба людині,
Спливають з дощами роки,
Збігають по зморшках сльозами,
Свої протоптала стежки
Тоді ще, услід за возами.
То травами ноги бредуть,
То ще молодими снігами,
Роки за роками ідуть,
А стежка все ніби та сама.
При зустрічі я поклонюсь
І доброго дня побажаю,
І подумки повинюсь,
Що чим помогти, я не знаю.
Чи клуночок гне до землі,
Чи хліб там у ньому, чи горе…
Що винесли плечі малі,
Що очі старечі говорять?
Вже скільки б разів обійшла
Отак вона навколо світу,
Якби не вертала з села
У хутір, вітрами підбитий,
Де вже не в ціні і хати…
Та жінка з другими жінками
Щороку фарбують хрести
І пам’ятник із зірками.
8 серпня 2004

Дивне цвітіння старих дерев↑

Дивне цвітіння старих дерев.
Тих, що хотіли уже всихати.
Тих, що їх мали давно спиляти.
Тих, що ніяка зима не бере.
Стовбури чорні, як чорна земля.
Зморшками-жилами гнуте коріння,
Кручене, як старі руки, гілля —
В жменях пошерхлих  — весняне цвітіння.
Поки ще памолодь та підросте,
Треба ж комусь і цвісти, і родити.
Хтось же живе, і для них треба жити.
Стовбур не той, а цвітіння ще те.
Те, що помітиш іще і здаля.
Те, що духмяним дощем обгортає.
Довше цвіте, повільніш облітає.
Те, чим жива і чим вічна земля.
Червень 2003

Сонце лізе з нічної мряки↑

Сонце лізе з нічної мряки,
Десь на сході вже день молодіє,
Перегавкуються собаки
Про якісь там нічні події.
Півень заспаний на жердині
Сумнівається, чи кричати,
Не вгадає, о котрій годині
Буде сонце нині вставати.
У якому такому місті
Так природа свій день починає.
Де ще вранішні роси чисті
Босі ноги так огортають.
Де ще так відкриває душі
Прохолодний і чистий світанок.
Тут і роси і сльози сушить
Літній ранок.
Серпень 2004

Вірші мої прості↑

Вірші мої прості, як ця сільська дорога
І край дороги ряд старих тополь.
Вірші мої прості, як ця пересторога —
Старий дорожний знак на перехресті доль.
Думки мої прості. Претензій править світом,
Вершить неправий суд й на думці не було.
Думки мої прості, а також хочуть жити,
Як і оце просте, затуркане село.
Його ще у піснях надривно прославляють.
Щось пишуть у статтях, римованих рядках.
І руку допомоги простягають,
Та все вона чомусь порожня, та рука.
Зате назад, з села, йдуть руки не порожні,
А повні жмені йдуть, валізи і торби.
Рахують від села покажчики дорожні —
Вантажні й легкові все тягнуть на собі.
Дається ще взнаки багатолітня звичка:
Гребти усе з села, не рахуватись з ним.
І їздити в село у білих рукавичках,
І працювати пальцем вказівним.
Живуть, як омела, висмоктують всі соки.
Живуть одним лиш днем… невже невтямки їм:
Дерева не стоять з корінням неглибоким,
Їх валить вітер з будь-яких країв.
15 лютого 2003

По низинах ще зачаїлися↑

По низинах ще зачаїлися
Терпкі пахощі чебрецю.
Літо знехотя закінчилося,
Та й не осінь ще в пору цю.
Материнкою запізнілою
Глід милується з висоти,
Деревій пробігає схилами,
Ой, ще довго йому цвісти.
У такі вересневі раночки
Босоніж по холодній росі
Пізнє зілля збирають циганочки —
Зараз трави цілющі всі.
Чи то зілля збирають поволеньки,
Чи шукають, росами вмиті,
Ту загублену долю-доленьку,
Що згубили в минулім літі.
Вересень 2003

Село початку ХХІ століття↑

Село початку ХХІ століття…
Така вже осінь розлилась повсюди!
Ворона мерзне на холоднім вітті,
Собаки в будках, а по хатах люди.
Виходьте, люди, сонечко ще світить,
Збирайте по промінчику тепло.
Таке вже твориться у білім світі —
Спасайте, люди, хоч своє село.
Село живе, бо так вже бути мусить,
Гуркочуть на городах тракторці,
Стурбовано на них ґелґочуть гуси.
Стоїть дівчатко з лялькою в руці…
Жовтень 2002

В центрі селища↑

В центрі селища церковка і базарчик —
Дивний фарс, сліди тієї слави,
Коли храм стояв тут величавий,
Ярмарок тут клекотав козачий.
Вороння не підлітало й близько,
Омели гілки дерев не знали,
Над землею вільно пролітали
Хмари високо, а зорі низько.
За якесь лише одне століття —
І на місці церкви — лиш церковка,
А навколо, примостившись ловко,
Висить секонд-хендовське лахміття.
І сільський вільнолюбний вітер
Етикетки імпортні ганяє,
Оминувши спориші і квіти,
Десь попід тинами загрібає.
Ранки пахнуть хлібом, як годиться —
Виглядають у вузькі віконця,
Ніби відобразилось в них сонце,
Круглі повновиді паляниці.
Люди йдуть і — хрест в повітрі тричі:
Перший погляд — на церковні бані,
Другий — на ласкаве сонце раннє,
Третій погляд — хліб до себе кличе.
Березень 2003

Зійшлися дві дороги головні↑

Зійшлися дві дороги головні,
Принаймні, так самі вони вважали.
Їх назви ні веселі, ні сумні —
Їм видатних імен понадавали.
Їх зустріч — площа посеред села,
На перехресті чорні п’єдестали,
Та кожна просто далі вже пішла
І одна одну начебто й не знали.
Чотири вулички зійшлися край села,
Петляли, кривуляли і зійшлися,
Свої новини кожна принесла,
А принесла — то вже ж і поділися.
І діляться. Старі і молоді
Годинами тут можуть простояти,
Погомонять, розрадять у біді,
Розділять радість, відсвяткують свято.
З-за огорож дерева простягли
Одне до одного через дорогу руки,
Вони, як люди, тут разом росли,
Разом цвіли, разом родили фрукти.
Тут вже як проводжають, то усі,
А вже як зустрічають, то й подавно.
Пишайтеся в достатку і красі,
Маленькі вулички, легенда наша славна.
Березень 2004

Пахне осінь небесами невисокими↑

Пахне осінь небесами невисокими,
Чорним відблиском вологої ріллі.
Пахне осінь ще плодами одинокими,
Що принишкло заховались у гіллі.
Пахне осінь спорожнілими городами,
Де на межах дозріває бузина.
І змілілими за літо бродами…
Береги вже не лякає глибина.
Вересень 2003

Лиш в селі буває осінь золота↑

Лиш в селі буває осінь золота.
Наділивши щедрим урожаєм,
Заспокоєна, знеможена, свята
Вільно дихає земля, відпочиває.
Незрівнянна золота її краса.
Осінь тиха, неймовірно тиха.
Надивляються жоржини в небеса.
Вороння в садах дотрушує горіхи.
Вересень 2003

Яблука останні не зривають↑

Яблука останні не зривають,
Хай висять вони, як ордени.
Пізнє листя в купи не згрібають —
Хай лежить під снігом до весни.
Овочі ховають по коморах,
Починають рахувати час:
Ще не скоро, ой як ще не скоро
Знов весна повернеться до нас.
Жовтень 2003

Хто вигадав, що осінь золота?↑

Хто вигадав, що осінь золота?
Руда й брудна, а головне, безсила.
Холодна сіра мжичка і сльота.
Опущені від безнадії крила.
Нудьга і втома душу обгорта.
Притишена хода, погаслі очі.
Якщо така вже осінь золота,
Чому ж вона ридає так щоночі?
Жовтень 2003

Ні, таки ж не берези тендітні↑

Ні, таки ж не берези тендітні
Найостанніше листя скидають,
А тополі, стрункі й непохитні,
Та ще верби законів не знають.
До морозів стоять, мов не бачать,
Що вже й сніг до землі прихиляє.
Тільки ранками крапельки плачу
Мерзлу землю дрібненько скропляють.
На льоту замерзають краплинки
І, блискучі в холоднім промінні,
Розсипаються, ніби перлинки,
Вишиваючи килим осінній.
Жовтень 2003

Заторохтіла стиглою квасолею↑

Заторохтіла стиглою квасолею,
Захрумкала холодною капусткою,
Заплакала над бабиною долею
Надірваною блискавками пусткою.
В калюжі гордовито задивилася,
Як в дзеркала з багатою оправою.
У золотисті шати нарядилася,
Немов хазяйка, впоравшись із справою.
Йде по селу, не в змозі зупинитися,
В садах і на грядках усе дозбирує,
Та знає, що не можна їй баритися, —
Прихід зими потроху репетирує.
Жовтень 2005

Серпневі роси — згадка про морози↑

Серпневі роси — згадка про морози.
Як перша сивина на голові.
Серпневі роси, як вдовині сльози,
Не сохнуть довго-довго у траві.
Серпень 2003

Стоїть, зігнулася, вся чорна. А проте↑

Стоїть, зігнулася, вся чорна. А проте,
Хоч квіточок чи ягід не колише,
Тріпоче листя, ніжне, золоте,
В повітрі, що уже зимою дише.
Колись була вродлива, чарівна…
Відколихала квіточки і вишні.
І лиш тріпоче пам’ять весняна
В повітрі, що уже зимою дише.
Жовтень 2002

Вже й літо бабине пройшло↑

Вже й літо бабине пройшло,
Розтануло в осіннім небі.
А що було, що не було,
Напевне, думати не треба.
Вже жовте листя опада,
Вже гуси жиру нагуляли.
Застигла у ставку вода
В очікуванні покривала.
Гуляє вітер на ріллі.
Та, для воронячої втіхи,
На задубілому гіллі
Ще де-не-де висять горіхи.
Жовтень 2002

Тривожить душу дивне почуття↑

Тривожить душу дивне почуття
При вигляді старенької хатини,
Куща калини за дощатим тином,
І стежки — в один бік, без вороття.
Старий горіх подвір“я покрива
І сливничок по пагорбу збігає.
Самотність попід вікнами кульгає,
Віконниці навіки забива.
До цих воріт дорога заросла,
Немає колій від возів колишніх.
Серед дороги — молоденькі вишні…
Забиті навхрест вікна у села.
Лютий 2003

Спочатку заросло подвір“я лопухами↑

Спочатку заросло подвір“я лопухами,
А потім — на грядках полин і кропива.
Іще ж не так давно чиюсь ховали маму,
А хата пада вже, а була ж як нова.
Сусіди вже козу щоранку припинають,
А гусячий вожак сюди водить вже звик.
Свої чи не свої потроху розбирають
Ворота і паркан, сарай і погрібник…
Сиріткою стоїть стара обдерта хата —
Горіхи хтось збере, а хтось трави нарве.
Вже ходять навпростець, щоб ближче завертати.
А може ж тут іще чиясь душа живе?!
Серпень 2002

Це та пора, коли чомусь сльоза↑

Це та пора, коли чомусь сльоза
На віях зранку холодно звисає.
І безнадійно дивиться коза,
Куди її хазяйка припинає.
А сонечко старається, проте
Слабке проміння вже не розтинає
Повітря, що від осені густе,
Від запахів, які лиш осінь знає.
Від пізніх яблук гнуться ще сади,
Жоржини хороводять біля хати.
Горіх поспішно струшує плоди,
Поки гілки не почали ламати.
Десь на верхів’ї серед гілочок
Довбає дятел текст з тире і точок.
І пролітає тихо павучок,
У сивім небі залишивши прочерк.
Вересень 2003

Каштани й клени хутко одягли↑

Каштани й клени хутко одягли
Від голови до п’ят жовтогаряче,
Берізки жовті коси розплели:
Це жовтень всіх своїм клеймом позначив.
Ще ніби й сонце світить угорі,
Ще небо не зайшлось осіннім плачем.
Чому ж так холодно душі о тій порі,
Коли усе навкруг жовтогаряче.
Всі називають листя золотим,
Щоб не сказати, що вже стало брудом,
Те золото згрібають, а затим
Згниє у купах, чи попалять люди.
Жовтень 2003

На опавшому листі↑

На опавшому листі, на брудному і мокрому листі,
Дуже диким контрастом до такого невдалого тла,
Пізні яблука стиглі, то червоні, а то золотисті
Вигрівають боки у останніх граминках тепла.
Ніби в теплій колисці, і дарма, що на мокрому листі,
Пізні яблука стиглі до весни залишатись могли,
Але вирішать люди, що у ящику краще їм буде,
Заберуть до комори в темну плісняву вічної мли.
Крізь маленьке віконце не дістанеться променів сонця,
Не дістанеться більше ні повітря, ні світла й тепла.
Може й краще у домі у духм’яній лежати соломі.
Може й краще, не знаю. Адже я їх гнилими знайшла.
Листопад 2004

Шурхотить листопад↑

Шурхотить листопад, ніби тче золоті килими.
Поспішає, згрібає, зриває, бо встигнути хоче
Кольори ті гарячі зібрати разом до зими,
Щоб прикрити всю землю до холоду зимньої ночі.
Шурхотить листопад, мов зашіптує рани землі.
І прощальні плачі в передзим’ї вітри завивають.
Голі крони дерев, голі скиби тугої ріллі…
Що прикриється листям, то вітер брутально зриває.
Шурхотить листопад. Він не знає, що буде весна,
Що ще буде тепло. Тільки звідки про те йому знати.
Шурхотить листопад, бо така йому доля дана —
Серед мороку й холоду тепле до купи збирати.
Листопад 2004

Квітнуть хризантеми у садку↑

Квітнуть хризантеми у садку,
Ну і час же вибрали для себе.
Відцвіли всі квіти у рядку,
Навіть попіл вже здійнявся в небо.
Серед снігу зірочки горять,
Чарівні утворюючи кола.
Ніби босі у снігу стоять —
Не витримує і тане сніг навколо.
Такий вже характер: їм сонця і літа замало,
Їм дощ подавай і мороз, і осінню імлу.
Цвітуть хризантеми. Терпляче все літо чекали,
Зате їм суперниць нема на осіннім балу!
Жовтень 2002

Морозний ранок, чистий, листопадовий↑

Морозний ранок, чистий, листопадовий,
Ні осінь вже, ні зиму не нагадує.
В долонях холоду тополя присмиріла,
І ловить сонце, що вже не зігріло.
Їй про життя нагадує лиш стук —
Сигналить дятел їй: «Я тут, я тут, я тут».
Схилились хризантеми під сніжком,
Калюжі затягло тонким льодком,
Трава примерзла хруска під ногами.
І лиш струмок воює з берегами,
Не хоче примерзати і не мусить,
Бо ще купаються у ньому гуси.
Холодне обливання їм до діла,
Ач як виблискують на сонці крила!
Щось біле тихо падає до ніг…
Та то лиш пух, то пух, то ще не сніг.
Листопад 2002

Початок грудня, холод↑

Початок грудня, холод. Ледь сніжить.
З-під ніг грудки стріляють, як з рогатки.
Назустріч пес дорогою біжить.
Чи муза то з личиною собаки?
Не виявляє ні добра ні зла,
Лиш думає він, що з мене узяти.
А я з собою щось таки взяла,
І пес чекає, що я зможу дати.
Ну що ж, давай знайомитись, рудий,
Подивимось, що є у мене в сумці.
Не сторожися, підійди сюди —
Я ж теж не знаю, що в тебе на думці.
Пробач, що є. Візьми ось хліба шмат.
В очах собаки сум. Це, мабуть, значить,
Що думає цей мій «молодший брат»:
«Виходить, і в людей життя собаче…»
Грудень 2002

Моя ти маленька↑

Моя ти маленька, пухнастенький теплий клубочок,
Із раннього ранку з’явилася на годівничці.
Так жваво, активно обшукує кожний куточок,
Що просто не можна не дати поїсти синичці.
Повчитися треба в цієї маленької пташки
Любити життя, всіх зусиль докладати для цього.
Терпіти, як важко. В житті не буває не важко.
І ждать допомогу. Бо хтось та надасть допомогу.
Лютий 2003

Сніг лапатий↑

Сніг лапатий, лапатий,
Глушить звуки і навіть думки.
Сніг лягає на хати.
Нагинає покірні гілки.
Як і всі колискові,
Ця омана уже до весни.
Відпочинь від любові,
Ритми серця ти призупини.
Сніг на думку лягає,
Заколисує тугу і біль.
Сніг до крони сягає,
Сплять дерева у тихій журбі.
Тихо біла хустина
Покриває згорьований ліс.
І останні сльозини
Витирає на віях беріз.
Січень 2004

Погода зранку сердиться, лютує↑

Погода зранку сердиться, лютує,
Жбурляє вітром у обличчя сніг.
Здається, ніби грається, жартує,
Та не на жарт жартує, валить з ніг.
Викручує слухняним вербам руки,
Дотрушує покірні ясени.
Сховалися подалі навіть круки,
Мовчать, чекають подиху весни.
В провулках дме, замети намітає,
Не встиг пройти, а вже слідів нема.
Хоч нам не до вподоби це буває,
Але, погодьтеся, на те вона й зима.
Лютий 2004

Зимовий світанок↑

Зимовий світанок. Ніжнісінький шовк на півнеба.
Ці найтонші відтінки не снились ні веснам, ні літам.
Про таке лише мріють усі найошатніші квіти.
У таких поставала на Олімпі божественна Геба.
Щось рожево-трояндове, ніжно-прозоро-бузкове
За деревами світиться, м’яко здіймається вгору.
І за кілька хвилин все розтане у небі прозоро.
Не знайти таких фарб, не дібрати потрібного слова.
Не дано оспівати ніяким земним менестрелям,
Не під силу художникам фарбами це змалювати.
Це під силу лиш сонцю — своє сходження в літо почати
В найкоротшому дні у небесних таких акварелях.
Грудень 2002

Лютневий вітер весело шматує↑

Лютневий вітер весело шматує
Зимові простирадла в небесах.
Зима, як дівка, з березнем жартує,
Тим часом пропада її краса.
Спливають брудом снігові замети,
Давно не стало снігу на дахах,
І скоро сонні зимові тенета
Полопаються дзвінко на бруньках.
Готуйтеся, готуйтеся, дерева,
Кущі і трави, скоро вже на старт.
Дратує березень зимову королеву,
Та скоро вже пригріє не на жарт.
Повірила зима йому на слово,
Та березнева правда не проста:
Неначе з нею ведучи розмову,
Все погляд свій на літо поверта.
Лютий 2004

Він не лютий, він просто останній↑

Він не лютий, він просто останній.
Крайнім з трьох його доля зробила.
Його старші брати, не старанні,
Все проспали. А лютий узявся до діла.
Тільки днів йому дали найменше,
Та звалили найбільше роботи.
Бо у скрині зими щонайменше
На два місяці є ще роботи.
Але Лютий не звик ображатись:
І за Грудень старанно морозить,
І за Січень він радий старатись —
З тої скрині він жменями носить.
Сипле снігом, вітрами нуртує,
І хурделиця не затихає.
Завиває, сміється, жартує.
І бурульки з піддашків спускає.
Він не лютий, він просто старанний,
Викида всі зимові запаси.
А Весні на заваді не стане,
Коли прийде вона своєчасно.
Є у всього свій час, і не треба
Ображатись на Лютий даремно.
Це він зиму скидає із неба.
І він робить це старанно й ревно.
Щоб чекали весняного сонця,
Неба ясного, пролісків ніжних,
Лютий іноді робить віконця
Серед хмар, серед пагорбів сніжних.
Раптом блисне розтале озерце,
Клаптик неба у хмарах засяє —
Це Зима вже виходить із серця,
Це Весна нам привіт посилає.
Лютий 2003

Ох, і вчепилася зима↑

Ох, і вчепилася зима
У дні свої останні!
Гостріших пазурів нема,
Як ці морози зрання.
Поки ще сонечко лежить
За горизонтом дальнім,
Мороз, як пес, селом біжить,
У вікна заглядає.
Як стане день на повний зріст
І зникнуть тіні темні,
Тікає, підібгавши хвіст,
У закутки таємні.
І у безсиллі, крадькома,
З дахів, що на осонні,
Сльозами капотить зима
На теплі підвіконня.
Та знає зимонька-зима:
Збиратися вже мусить,
І як удень вже сил нема,
То хоч вночі ще вкусить.
Не злися дико по ночам,
Не плач удень безсило.
Була ти так потрібна нам,
І ми тебе любили.
Весна і літо промайнуть —
Тебе ще будем ждати,
І за осінню каламуть
Знов будем заглядати.
2003

Стукають віконниці об раму↑

Стукають віконниці об раму,
Вітер в хату проситься погрітися.
Горобці заклякли між гілками
В безнадії чимось поживитися.
Сивим снігом замело подвір“я,
Сіре небо низько нахилилося.
Безнадія, холод і зневір“я —
Все, що у душі ще залишилося.
Всім відомо, це не довго буде.
Всім відомо — лютий вже кінчається.
Та такі вже нетерплячі люди —
Підганяють все, що відбувається.
От якби вже завтра тепла днина,
Сонце, квіти, зелень — дуже хочеться.
Та в природи лік не на години,
Ще вона з весною наморочиться.
Січень 2005

Вже сірість в небі світить голубінню↑

Вже сірість в небі світить голубінню,
Вербовим духом вітер вже пропах.
Передчуттям травневого цвітіння
Цей березневий іній на гілках.
В проталинках земля тепло вбирає,
Зсередини розтоплює сніги.
Живильним соком стовбур розпирає
І до бруньок нуртує крізь гілки.

Ще трохи і бруньки відчують спрагу
До крапель перших весняних дощів.
На літо, на життя своє наснаги
Все поспіша набратися мерщій.
Щити заметів і бурульок списи
Уже склада до ніг весни зима.
Ти тільки зупинись і придивися —
Зими нема.
Лютий 2005

Зима свою шубу витрушує↑

Зима свою шубу витрушує,
Складає в глибоку скриню.
Та зранку ще мерзнуть примушує,
Ховає мороз попідтинню.
Сніжинки стурбовано носяться,
Ні сядуть, ні ляжуть, ні стануть…
Немовби на небо знов просяться,
Бо тут, на землі, вже розтануть.
Березень 2003

Сірішають сніги, білішають берези↑

Сірішають сніги, білішають берези,
Відверто нахабніють горобці.
А гуси все навкруг оцінюють тверезо:
Струмки, ставочки, берег, острівці.

Тополі в далечінь вдивляються тривожно,
Чекають перших ластів’ячих зграй.
Та в тихі вечори заснути вже не можна,
Почавсь котячий березневий рай.
Березень 2005

Чорні круки в чорних гніздах мостяться↑

Чорні круки в чорних гніздах мостяться,
Білий кіт п’є біле молоко.
Голуби у голубіні носяться.
Жовте сонце розповзлось жовтком.

На палітрі зелень ще не змішано,
Цвіт рожевий ще у баночках.
Ще панує скромно і притишено
Чорно-буро-сіре на гілках.
Але пензлі гарно повідмивано,
На палітрі чисті кольори.
Грім весняний радісно-розгнівано
Витягне веселку догори.

От тоді весняними потоками
Фарби всі по світу рознесе.
І мазками щедрими, широкими
Майстер-квітень розмалює все.
2005

Ще снігів надгризені коржі↑

Ще снігів надгризені коржі
Попід огорожами сховались.
Велетенські льодяні моржі
Борсаються у брудних завалах.
Пагорби, як ті облізлі пси,
Переживши зиму, сплять ще й досі,
Їх ще для весняної краси
Не збудило птаство стоголосе.
По низинках ще холодна тінь.
Та фіалочки в своїх клубочках
У напівдрімотнім забутті
Вже розмріялися про віночки.
Знають, що уже із вишини
Сонечко шукає їх по світу,
Розгріба торішні бур“яни —
Поспіша знайти і відігріти.
Півники уже відчули це,
Їх торкнулося проміння косе.
Пес забув про холод і про цеп —
Ловить сонечко спітнілим носом.
Березень 2003

Ще весна далеко, ще у дорозі↑

Ще весна далеко, ще у дорозі.
Ще зима надворі і в нас,
Та стоїть вже Березень на порозі,
Стукає у двері ВЕСНА.
Сняться уже протопти і травичка.
Скоро-скоро збудуться сни:
Приміряє БЕРЕЗЕНЬ черевички
Перед дзеркалами ВЕСНИ.
Лютий розкидає ще завірюшки,
Та слабкі й короткі вони.
Приміряє БЕРЕЗЕНЬ капелюшки
Перед дзеркалами ВЕСНИ.
Краплі жваво витанцьовують польку,
Із дахів стрибаючи вниз:
Вибирає БЕРЕЗЕНЬ парасольки
Перед дзеркалами ВЕСНИ.
То приходь же, БЕРЕЗНЮ, не барися,
Бо ЗИМІ не буде кінця,
Вже що маєш, в те й уберися —
Буде все тобі до лиця.
Лютий 2003

Дерева, немов витинанки↑

Дерева, немов витинанки,
На тлі непрозорого неба.
І, видно, на ранні веснянки
Цей рік сподіватись не треба.
І так вже в природі буває,
Як тільки непевна погода,
Над краєм моїм нависають
Крикливих ворон хороводи.
Чи зиму вони проганяють —
Так якось кричать вони злісно,
Чи весну вони зустрічають —
Так якось занадто вже грізно.
Кричать якось глухо й не радо,
Але так поважно і гучно —
Щоденник Верховної Ради
Нагадують точно і влучно.
Як добре — воронячі зграї
Не вирішать врешті нічого.
Настане Весна, я це знаю,
Бо все в цьому світі від Бога.
Березень 2003

Сонечко руде піднімається↑

Сонечко руде піднімається,
Кіт рудий на ґанку вмивається.
На щоках руде ластовиннячко
Дівчинці малює весна.
Дівчинка весні усміхається,
І від сонечка не ховається,
Під його ласкаве проміннячко
Носик підставляє вона.
Хай подруженька насміхається,
Тільки хлопчаки придивляються.
Бо таку весняну паняночку
Вперше зустрічають вони.
Сонечко малює, старається,
Донечці матуся всміхається,
Бо її веселі весняночки
Також дочекались весни.
Квітень 2004

Що, гуси, з вами зимонька зробила↑

Що, гуси, з вами зимонька зробила,
Де ваша гусяча нестримна свита?
Ті ж самі шиї, і ті ж самі крила,
А де ж хода та сама гордовита?
Бувало, що закриють півдороги,
Не обминеш їх і попід тинами.
Гортанний голос, сповнений тривоги,
І крила роблять схожими з орлами.
А поки тихо скубають травичку,
Щось воркотять самі поміж собою,
Чи згадують минулорічну звичку,
Як гуртувались грізною юрбою.
Та, мабуть, ще згадають, час настане,
Тоді вже не зупинить їх лозина.
От тільки молодняк на ноги стане —
І знов ховайтесь, люди, попід тином.
Квітень 2004

Хвилюється струмок — то сходить сніг останній↑

Хвилюється струмок — то сходить сніг останній,
Підмило береги, не видно навіть дна.
Та все ж оце брудне недовге хвилювання
І є його життя нескорена весна.
Бо далі його жде липучий спокій літа,
Лінивий плюскіт вод від крил гусей, качок.
Де й дінеться потік, що здатен все розмити,
Залишиться мілкий лінивий потічок.
В пуху і пір“ї весь, застиглий, обмілілий,
Оброслий бур“яном, засипаний сміттям,
Байдужий до всього, засліплений, безсилий,
Згада лиш уві сні бурхливе те життя.
Коротка щастя мить — а потім дивний спокій.
Застиглість — не життя, хоча ще і не смерть.
Хай краще весняні розбурхані потоки
Несуть через весну у вічну круговерть.
Квітень 2003

У валянках на босу ногу↑

У валянках на босу ногу
Спинилась жінка край городу.
Кіт не стрибне уже з порога,
Щоб не шелеснути у воду.
А гуси, за зиму вцілілі,
Вдивляються в струмок застиглий,
Ще тихі, ще якісь безкрилі,
І не кричать, а тихо скиглять.
Слідами списана рівнина
Змокрілого брудного снігу.
В руці — торішня насінина,
Як естафета серед бігу.
Березень 2003

Струни в небо простяглися, як дроти↑

Струни в небо простяглися, як дроти,
Їх птахи обсіли нотами, ті струни.
І навіщо ті слова, як є мотив,
Вічно вічний і одвічно юний,
Бо добутий не струною по струні,
Не по клавішах і не по барабану —
Утворили в небі промені ясні
Найміцніші в цьому світі нотні стани.
Зайчик сонячний, як вправний диригент,
Розписав на них гнучкий скрипковий ключик.
Вся природа мов принишкла на момент,
Вже готова ту мелодію озвучить.
Грудень 2004

Раніше всіх дерев цвітуть жерделі↑

Раніше всіх дерев цвітуть жерделі.
Ще сплять усі дерева безпробудно,
Але село не виглядає нудно,
Бо над провулками цвітуть жерделі.
Ще навіть трави зиркають лякливо
З-під теплих ковдр торішнього завалу,
Ще ледь бузки бруньки порозкривали,
Черешні й вишні мружаться примхливо,
Але гудуть в повітрі перші бджілки,
Бо над селом біліють острівцями,
Хоч біля хвіртки, хоч біля причілку —
Цвітуть жерделі. Тож весна вже з нами.
Травень 2003

Не хочу на Кавказ, не хочу в Гімалаї↑

Не хочу на Кавказ, не хочу в Гімалаї,
Я хочу у Карпати хоч на день —
Душа там українською співає
Своїх пісень.
Я знаю — є краї далекі, екзотичні,
І хтось у ті закоханий дива,
Та тільки тут душа настроєна лірично —
Вона жива.
Десь дивні є дерева, квіти пишні,
Десь хмарочоси підпирають небеса…
Та тільки на землі славетної ОПІШНІ
Своя краса.
Березень 2003

Якщо вже жити в цьому світі, то в Опішні↑

Якщо вже жити в цьому світі, то в Опішні,
Вона у Вічності на самому краю.
Бо може й підемо у пекло звідси, грішні,
Та за життя тут наживемося в раю.
Хоч не буває на землі людей безгрішних,
Коли життя когось в Опішню привело,
Гріхи тут глина відмиває значно швидше,
А в спраглі душі сіє світло і тепло.
Любов і ненависть оточують людину,
За її душу бій ведуть добро і зло.
Та тільки з’явиться в руках шматочок глини,
То ніби серце первоцвітом розцвіло.
Бо сам Господь відзначив місце в цьому світі,
Де поселити треба майстра-гончара.
І його руки, вічно глиною омиті,
Сам освятив для вічнотворення добра.
Тут нас оточує сучасне і колишнє,
І є надія, що Опішня назавжди.
Якщо комусь не пощастило жить в Опішні,
То конче треба їздити сюди.
До глини йти, як люди ходять до причастя,
До гончарів іти, як до людей святих.
Тут через глину проростає квітка щастя
Надійнішого із усіх земних.
Червень 2004

Летить дівча↑

Летить дівча,— волосся, наче крила,—
Довірилось колесам і рулю.
Пошерхлі губи тихо шепотіли
Всього три слова: «Я тебе люблю».
Летить дівча, не треба їй Пегаса,—
Старий велосипед їй до душі,
І нестаріючі із плином часу
Старі три слова і старі вірші.
І комп’ютеризована епоха,
І все урбанізоване життя
Не заважають дівчині нітрохи
Летіти в поле, як у забуття.
Їй мило усміхаються ромашки,
Схиляються до ніг її жита.
Вона в одній — розпусниця й монашка,
Вона водночас грішна і свята.
Вона отим наповнена по вінця,
Що вже в собі не втримати ніяк.
Вона ще не була з ним наодинці,
І ще не цілував її юнак.
Але вона уже не половинка —
У нім однім вона знайшла себе.
Приймай, Життя,— прийшла до тебе Жінка,
Готова возвеличити тебе.
2004

Гарні слова↑

Гарні слова. Дружних оплесків хвиля.
Квітів багато. Занадто багато.
Стомлені руки, в роботі умілі,
Місця собі не знаходять у свято.
Діти стоять, як квітуча алея,
Звісно, бажають здоров’я і сили.
Щось почастішали ці ювілеї,
Ніби роки під кінець заспішили.
Вибачте, майстре, за гамір дитячий.
За суєту, за надмірну величнісь.
В ваших очах, уже майже незрячих,
Ніби у дзеркалі видиться вічність.
Нам би затихнути в мить урочисту,
Нам би в ці очі вдивитись уважно…
Нiколи, нiколи! Все урочисто —
Гамірно, шумно, надмірно, поважно.
Витерпіть, майстре. Мине ця година.
Знову буденні накотяться справи.
Та мить, коли квітку вручила дитина,
Залишить у пам’яті відблиск яскравий.
Мов душу свою піднесла для освяти;
Прийміть її, майстре, з долоньок дитячих.
Загляньте у чисті, як світ, оченята,
Можливо, майбутнє в них можна побачить.
Травень 2005

В той час, як змовкли дзвони і гудки↑

В той час, як змовкли дзвони і гудки,
Опішня не зведе кінці з кінцями,
Сучасні опішнянські малюки
Сучасні ритми видувають свистунцями.
Стоїть звичайна школа на горі,
Де церква Покрови колись стояла.
Учителюють сиві гончарі,
Чиї долоні зроду глину м’яли.
І в дуже звичних порухах руки
Народжується диво голосисте.
Принишкли опішнянські малюки,
Щоб перейняти всі секрети свисту.
Зате пізніше, як урок мине,
Як кілька раз вже форму поламає,
До теплоти вже глину перемне —
І раптом півник тихо заспіває.
Дзвінок з уроку слабо пропаде
В дзвінкім «ура» на вперемішку з свистом.
І вся гончарська сила перейде
В дитячі руки і у душі чисті.
Червень 2003

Учителю, дітей благослови↑

Учителю, дітей благослови
На долю, на життя, на творчі злети.
Лише тому, що є на світі Ви,
На світі є художники й поети.
Лише тому є світло і тепло,
Що Ваше серце так на них багате.
І не для себе все це берегло,
А звикло дітям щедро роздавати.
Лише у Вас приходить новий рік
На перше вересня, на щедру, теплу осінь.
І лише Ви, проживши довгий вік,
З дитинством не прощаєтеся досі.
Бадьорий голос і легка хода
Хоча дедалі важче Вам дається —
Душа у Вас, довіку молода,
Добром в дитячих душах відгукнеться.
Учителю, дітей благослови,
Кого в останній раз, кого лиш вперше.
І знов чекає клас, в якому Ви —
Творець народу і майбутніх звершень.
Листопад 2003

Малюй, дитино, горизонти сині↑

Малюй, дитино, горизонти сині,
Червоні квіти, жовті промінці.
Творіння світу — ти творцем є нині,
Мала дитина з пензликом в руці.
Малюй, дитино, ті світи далекі,
Які ніхто не бачив, як і ти.
Малюй того прекрасного лелеку,
Який побачить, може, ті світи.
І, повернувшись, принесе дитину,
В її очах змалює ті світи…
Малюй, дитино, ми твою картину
Вже якось спробуємо осягти.
Січень 2003

Сонечко ще дивиться через синє скло↑

Сонечко ще дивиться через синє скло,
В жменьках ще притримує весняне тепло.
Ще змітає березень стоптані сніги.
Сіре та безколірне усе навкруги.
Як дістане сонечко своє жовте скло,
Щоб крізь нього сіяти весняне тепло,
Проростуть на пагорбах з теплої землі,
Як маленькі сонечка, квіточки малі.
Ще вони несміливо із трави стирчать,
Мов у ластовиннячку пагорби лежать.
Сонечко подивиться лагідно згори
І по черзі витягне інші кольори.
Крізь червоне глянуло — вже й тюльпанів ряд.
Голубий — для пролісків, а барвінок рад:
Добере червоного, розміша в землі,
Ще й роздасть фіалочкам в жменечки малі.
Сонечко подивиться крізь весняний дощик:
А уже веселочка кісники полоще.
Березень 2003

Краплі з берези постукують, як метроном↑

Краплі з берези постукують, як метроном.
Хтось розітнув її тіло із самого ранку.
Падають, падають, падають прямо на дно
Безцеремонної і ненажерної банки.
Кажуть, що плачуть берези, та це не сльоза.
Вранішнє сонце горить в ній скривавленим болем.
Хоч би розкидала банки квітнева гроза,
Рану замило дощем, затягнуло мозолем.
Скільки на стовбурі білому чорних рубців —
Кажуть, що це дуже гарно і оригінально.
Це ж бо, мовляв, слід уваги юнців-молодців.
І просто білою бути сьогодні банально.
Людям, мовляв, треба пити березовий сік.
Людям корисно, а як же тут бути природі,
Адже в природи все теж не на рік, а на вік.
Треба людині з природою жити у згоді.
Біла береза стоїть і не стримує сліз,
Точиться сік з огрубілої свіжої рани.
Скільки довірливих і безвідмовних беріз
Мітить безжалісний ніж щовесни невблаганно.
Піде людина з життя, а на вічній землі
Лишиться слід її — будь то пеньки чи деревця.
І мерехтітимуть листям берізки малі
З листячком у формі серця.
Квітень 2005

Біжить по вулиці щеня↑

Біжить по вулиці щеня,
Все тулиться під огорожу.
Чи десь шурує навмання,
Чи зна, що хоче і що може.
Все, як годиться, ділове,
У реп’яхах, як в нагородах.
І у очах його живе
Собача віддана порода.
Сторониться навіть малих,
Нікого зовсім не займає.
Подалі обминає всіх…
Та вже хтось грудку піднімає.
І з впевненістю правоти
Старанно цілиться в малого.
Щеняті можна ще втекти,
Не розуміє ж той нічого.
Убивці в очі загляда
Довірливо, як та дитина.
Малий не знає, що біда
Буває з іменем «людина».
Травень 2004

Ой, тягла черешенька руки до вікна↑

Ой, тягла черешенька руки до вікна,
Мов проміння сонячне сипала вона.
Дві маленькі гілочки, наче дві руки,
Щовесни тихесенько стукали в шибки.
Саме ті дві гілочки в люті холоди,
Що не врятувала я взимку від біди.
У відлигу крапельки намерзали враз —
Сковували льодом їх. Не прийшов їх час.
Я сама й спиляла їх, як прийшла весна.
І стоїть черешенька, наче й не вона.
Цвітом покриваються всі її гілки,
Та у шибку дивляться два сухих сучки.
2002

Тюльпани і півники вмиті весняним дощем↑

Тюльпани і півники вмиті весняним дощем,
Ще тільки збираються світу явити красу.
Фіалки на пагорбах сірих дрімають іще,
А вічний спориш уже п’є світанкову росу.
Проталинки світяться з ранку, як очі сови,
Хрустять під ногами льодинки, як скельця малі.
У запахи прілого сіна й сухої трави
Вриваються пахощі знов молодої землі.
Повітря таке, що, мов крила, тебе підійма.
Лечу над землею, не чуючи серця і ніг.
Чарівний той час, коли в світі уже не зима,
Та з сонцем у схованки вперто ще грається сніг.
2006

Природа теж по-своєму жартує↑

Природа теж по-своєму жартує,
І, видно, їй законів теж нема:
В календарі вже квітень хазяйнує,
А за вікном ще не на жарт зима.
Від неба до землі зима ще з нами,
Сподобалась їй ця жорстока гра.
І лиш земля вже тане під ногами,
Бо не до жартів їй, бо вже пора.
Хай казиться за березнем ще й квітень,
Хай сипле сніг, як пір“я з подушок,
Та час іде — землі пора родити
І підіймати зілля з пелюшок.
Пора, пора, не розслабляйтесь, люди,
Це лиш омана — березневий сніг.
Не зчуєтесь, а й квітня вже не буде,
Земля пригорнеться до босих ніг.
1 квітня 2003

Розносять з вітром парашутики квіток↑

Розносять з вітром парашутики квіток
Останні пахощі вже сивого бузку.
Весна, зносивши майже свій вінок,
Стоїть сумна на веселковому містку.
Останні сонечка вже скошених кульбаб
Ще де-не-де таки вціліли у траві.
Немає таємничостей і зваб,
Один лиш сивий пух на голові.
Витає пух кульбаб і пух тополь,
Комусь лягає перша сивина.
Заносить білим пухом стежки доль
Ще тільки вчора молода весна.
Травень 2005

Сто років для Землі — це мить, відомо кожному↑

Сто років для Землі — це мить, відомо кожному.
Та ось село через століття на межі —
За кам’яними і литими огорожами
Стоять будинки один одному чужі.
Та як зависнуть хмари над старими липами,
Геть зникне навіть і надія на тепло,
На темне небо кругловидий місяць випливе,
То й затихає за день стомлене село.
На темних вуличках, ще вужчих, ніж ввижається,
Зітхне земля у вічно юних споришах,
В калюжки-дзеркальця калина заглядається,
І все тоді стає, як сотню літ назад.
Вузенькі вулички, як ви в цей час ночуєте,
Коли пливе над вами двадцять перший вік?
%Чи по ночах старі пісні ще досі чуєте,
Чи ще старі пісні ночами досі чуєте,
Чи вічність бачите з-під стомлених повік?
Заярська, славна Гончарівка і Заливчого,
Хто тут не був, той у Опішні не бував.
Ви ж пам’ятаєте Сергія Васильківського,
Що ваші вічні краєвиди малював.
Красою вашою Мишко Ткаченко марив.
І вечорами ваша юність ожива,
Вдяга калюжок ледь засклені окуляри
І скриню пам’яті тихенько відкрива.
В Опішні глина проростає крізь асфальти,
Ковтає щебню і піску грузовики.
Що б про прогрес нам не плели газетні шпальти,
А глина є — і глина буде крізь віки.
2004

Вечір виткав зоряні хустинки↑

Вечір виткав зоряні хустинки,
Упіймати ніч хотів він ними.
Ніч тікала травами густими,
Розгубила срібні намистинки.
Чорні тіні скрізь позалишала,
Думала відбутися обманом.
Ранок витче з них густі тумани.
Ніч була коротка, поспішала,
Бо несла з секретами торбинку,
Щоб кудись від світла їх сховати.
Вже й сороки почали кричати,
Заглядати під стару ялинку.
За сороками проснуться й люди.
І підуть новини ті збирати.
От вже будуть язики чесати,
Вже тоді робота й людям буде.
А в усьому винна нічка шала,
З чарами, з дурною ворожбою.
Бо якби не дуже поспішала,
То усе б забрала із собою.
2005

Винна яблуня і винен хитрий змій↑

Винна яблуня і винен хитрий змій.
Винен хлопець, що безтямно спокусився.
І навіщо було думати самій —
Хай відповідає, допросився.
Винні подруги — залишили саму.
Винне літо і ромашки в спілім житі.
Винна ніч, що огорнула все в пітьму.
Винна мати, що не вчила в світі жити.
Винен перший, другий, третій чоловік.
Винен той, хто уночі приходить…
А дочка вже підросла. Не перший рік
Теж шукає винних. Не знаходить.
2008

Дощ почався, як дитячий плач↑

Дощ почався, як дитячий плач,
Безпричинно, різко, відчайдушно.
Перед цим було спекотно й душно —
Дід на ґанок виставив рогач.
А бабуся стала у куток
На коліна перед Ликом ясним
І слова, душевні і прекрасні,
Промовляла у старий платок.
Невблаганний і нестримний грім
Докотився до старої груші,
Озирнувся і подалі рушив,
Оминувши і подвір“я, й дім.
Дід старого рогача прибрав,
Усміхнувся радо в сиві вуса…
Та не встала ще з кутка бабуся,
Довго напівспів її звучав.
Бо словам прохання є ще лік,
А слова подяки нескінченні.
Слухаючи ті слова натхненні,
Із кутка світився Божий Лик.
2008

Ніби хтось отам стоїть біля воріт↑

Ніби хтось отам стоїть біля воріт, та ні, то берізка.
Ніби плаче хтось то тихо, то навзрид, та ні, то лиш бризки.
Ніби хтось там тихо, жалібно співа, та ні, то лиш вітер —
То спліта, то розпліта, перевива берізоньці віти.
Кличе, кличе за собою у гаї, берізка не може —
Не підніме білі крилонька свої, трима огорожа.
А до стану сперті вила та граблі, ще й свині підрили.
І хрестом прибиті рейки, як щаблі, мотузки обвили.
Поспівай берізці, вітре, поспівай, поки надвечір“я.
Хай погляне, як засяяв небокрай, хай скине ганчір“я.
Може ж вистачить їй сили, поможи за хвіртку ступити.
Головне — лиш відірватись від межі, вдихнути… і жити.
2003

Гончарівна↑

Майстру народної іграшки
Олександрі Селюченко
присвячується
1
Я не хочу брати участь у дійствах відкритих.
Я вже хочу зустрічатися з нею тихенько,
Біля хати, де вже груша росте молоденька,
Що без неї, але їй принесла перші квіти.
Біля ґанку ще лежить потемніла колода,
Що на ній своїх «діточок» в ряд виставляла,
То всміхалась, то лагідно тихо зітхала,
І очима пробігала легка прохолода.
В’ється стежка, край якої цвітуть чорнобривці.
Це на ній розставляла вози з чумаками,
Між квіток тут ховала дівчат з козаками.
Її руки вони знали, маленькі щасливці.
Всіх екскурсій слід не стопче слідів гончарівни,
І на дверях її пальців відбитки не зітруть.
На столі є вода у маленькій макітрі,
І чекає її дотику грудочка глини.
Тихий голос, мов записаний десь, по куточках,
Ні касети і ні диски його не відтворять.
Вечорами тут всі іграшки з нею говорять,
І тепліють на портреті задумливі очі.
Квітень 2004
2
Як плакало небо. О, Боже, як болісно плакало небо,
І краплі, як сльози, стікали дощем по плечах,
А може не треба, виносити з рідної хати, не треба.
Он глини шматочок і той без хазяйки зачах.
Як плакали вікна. На стежці вузенькій тих сліз не вмістити.
Трава захлинулась в сльозах і на стежку лягла,
Навіщо ворота розчахнуто ніби, так настіж розкрито,
Вона й через хвіртку б так звично тихенько пройшла.
Як плакали квіти. Зігнувшись, здригаючись, плакали квіти.
Чому вже не можуть схилитися їй до колін,
Чому вже не буде вона їх так трепетно й ніжно любити,
Вони ж — виглядати її із нелегких життєвих стежин.
Як плакали стіни, їм горя цього аж ніяк не вмістити.
Уже не почують вони її голос гортанний і сміх.
З полиць виглядають здивовані глиняні діти,
Чому це сьогодні вона не погладила їх…
Як плакали люди. Безсило й безпомічно плакали люди,
Неначе ніколи вони ще не плакали так.
Не буде вже більше такої майстрині, не буде.
То як же без неї. Без рук чарівних її як?
Та голос проплив над похиленими головами.
Він вище від горя, мов з неба спустився сюди:
«Тепер вже навічно я тут залишаюсь, із вами.
У рідній Опішні лишаюся я назавжди».
Квітень 2006
3
Квітнуть мальви, як при ній, за тином,
Ніби постають із небуття.
Пам’ятають не лише кончину,
Пам’ятають все її життя.
Квітнуть мальви, як при ній, за тином…
Як повз них провулочком іду,
Все надіюсь, що її хустину
Я крізь них очима віднайду.
Квітнуть мальви, як при ній, за тином.
І крізь них, як крізь її роки,
Бачиться ще дівчинка-дитина,
Що ліпила з глини забавки.
Потім вже доросла, горда, гарна
Козаків ліпила і дівчат.
Тільки щастя виглядала марно,
Бо своїх не мала козачат.
А дітьми своїми називала
Тих, яких ліпила день за днем,
Тих, яким вона життя давала,
Гартувала у горні вогнем.
Вже вони — музейні експонати,
Ніби всі осиротіли враз.
Досі її рук тепло тримати
Їм, маленьким, важко весь цей час.
По ночах до кроків дослухатись,
І переглядатися тихцем.
Вранці серп очей її шукати
З першим таємничим промінцем.
Промінець ковзнув по мальвам синьо,
І сліди поглинула трава.
Барельєфну усмішку Майстрині
Літній ранок тихо омива.
Квітень 2004

Щось неземне в земній звичайній глині↑

Щось неземне в земній звичайній глині
Знаходять руки майстра-гончаря.
В ній сонця жар і місячні півтіні,
Нічні зірки і вранішня зоря.
Бо є у ніг його своя орбіта,
Свій, хоч земний, але космічний шлях.
Народжується справжнє диво світу
З землі в таких земних його руках.
І недосяжно розуму людському,
Що тисячі і тисячі років
Величний реквієм співатимуть по ньому
Співучі дзвони сонячних горшків.
Їх осягнути до кінця не можна,
Формує їх космічна круговерть.
Круг крутиться. Спинити неспроможна
Його така земна звичайна смерть.
Квітень 2004

Початок літа — сонце і роса↑

Початок літа — сонце і роса.
Початок літа — сапка і коса.
Як рушники гаптовані — луги
Духмяний спокій стелять навкруги.
Калина цвіт схиляє до вікна,
На межах закипає бузина,
А на грядках стурбовані жінки
У бур“янах відшукують рядки.
Від спеки не сховаєшся ніде —
Хто в поле їде, хто на пляж іде.
Та вітерець шукає всім назло
Лише спітніле у трудах чоло.
Червень 2004

Тут був бузок, добрячий кущ бузку↑

Тут був бузок, добрячий кущ бузку.
Його зрубали майже в час цвітіння.
Стареньку лавку покривав він тінню.
Тепер висить ганчірка на кілку.
Іду селом. Не довго й не була,
А так село змінилося, нівроку.
Тепер тут скрізь «європа» лізе в око,
Так що село вже вимели з села.
Тут був спориш, тепер чужа трава.
Її щотижня під щетинку косять.
Кульбабкам тут голівки швидко зносять,
Бо мода не на них, вона нова.
З яким азартом мостять тротуар —
Тепер своя при кожній хаті плитка.
А квіти десь попід грядками видко,
Бо у дворі — ні, не гараж — ангар.
Ні пси, ні огорожі кам’яні
У душах не поселять мир і спокій,
Коли у хаті, гарній і високій,
Лиш килими багаті на стіні.
А для іконки місця вже нема,
І рушників тут вже нема в помині.
В сервантах все блищить, як на вітрині.
Зайдеш, як в хату. А у ній — тюрма.
Я не художник, я пишу вірші.
Я не поет. Малюю я картини.
Та не змалюю я і половини
Того, що болем кублиться в душі.
Жовтень 2005

Кінець селу↑

Кінець селу. Вже й не роки до скону —
Лиш зібрання розвалин і могил.
Тополі ще тримають оборону,
Але й вони вже вибилися з сил.
Піввлади, півнауки, півдержави
Свою колиску мали саме тут.
Пішли всі, хто по гроші, хто по славу.
І вже в село відмінено маршрут.

Лиш раз на рік у поминальну днину
У мерседесах дорогий вінок
Підкинуть на забуту батьківщину
В прапрадівський і батьківський куток.
На камери й брехливі мікрофони
Прокажуть слово, хусточку помнуть…
І доживай село рік-два до скону —
Бульдозери вже край дороги ждуть.
Квітень 2003

Опубліковано: 08.12.2016; востаннє змінено: 18.05.2019.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS

Памʼяті
Ганни Куземської

фото Ганни Куземської


Українська Церковна Архітектура


Наші видання:


Прот. Андрій Власенко, «На кораблі спасіння»


Якою мовою молилася давня Україна…


Херувимська пісня України та її діаспори. Антологія


Дитячий молитовник


Дорога додому -- обкладинка

Дорога додому. Православна читанка


Похвала любові.
Пасхальна симфонія


Максим Березовський. Артем Ведель

Максим Березовський.
Артем Ведель


Молитви за Україну та її захисників


Акафіст до Годувальниці

Акафіст до Годувальниці


Як готуватися до Причастя


Інші наші видання


Нагору