Бесіда тридцять друга
нащадкам твоїм віддам Я землю цю.
І зробив там Аврам жертовник Господу,
Який явився йому (Бут. 12, 7)
1. Великий і невимовний скарб, улюблені, в нинішньому читанні, і потрібний пильний розум, твереза й бадьора думка, щоб із того, що поміщено в цих коротких словах, ніщо не вислизнуло від вас. Адже для того людинолюбний Бог і не благоволив, щоби все, що поміщено в Писанні, нами відразу легко й зрозуміло сприймалося при простому читанні, — Він хоче розбудити нас від сонливості, щоб ми, виявивши неабияку пильність, отримали з нього (Писання) користь. Зазвичай те, що отримуємо через докладання трудів та пошуків, глибше закарбовується в нашій пам’яті, а що — легко, те скоріше й вилітає з нашого серця. Тож прошу, не будьмо байдужими, а, розбудивши свої думки, зі всією уважністю проникнемо в саму глибину Писання, щоб взяти з нього бодай якусь користь і з нею повернутися додому.
Церква Божа — це духовне торговище водночас із лікарнею душ. Отже, ми повинні, подібно до тих, які приходять на торговище, зібрати в ній багато добра і з ним повернутися додому. Повинні подібно до тих, які приходять до лікарні, взяти тут відповідні до наших хвороб ліки і вже з ними вийти звідси. Не для того ми збираємося щодня тут, щоб тільки побачитися один з одним і потім розійтися, а для того, щоби кожний з нас довідався тут про дещо корисне, отримав ліки від своєї пристрасті, яка його мучить, і вже потім ішов звідси додому. Хіба не буде вкрай дивним, коли ми, посилаючи своїх дітей до школи, щодня жадаємо від них деяких успіхів у навчанні і ніколи не дозволимо їм ходити туди даремно, якщо побачимо, що вони вже не здобувають там нічого корисного; а самі, які вже досягли повноліття, приходячи до цього духовного училища, не будемо виявляти такої ж, як і вони, ретельності, і причому в такій справі, від якої залежить спасіння душі?
Отже, прошу, нехай кожний з нас випробує сам себе щодня: яку користь він отримає від сьогоднішнього читання, яку — від наступного, щоб не виявилося, що і ми збираємося сюди без потреби й даремно. Ми, зі свого боку, ніскільки не будемо винні в цьому (бо робимо все, залежне від нас, і не опускаємо нічого із того, що тільки можемо зробити). А більшого осуду зазнають ті, котрі обурюються на нас, не слухають уважно й не хочуть скористатися наставленнями. Послухай, що говорить Христос тому, який закопав свій талант: «Лукавий рабе і лінивий!… Треба було тобі віддати срібло моє купцям, і я, прийшовши, одержав би моє з прибутком» (Мф. 25, 26-27); і про юдеїв: «Якби Я не прийшов і говорив їм, то не мали б гріха; а тепер не мають виправдання за гріх свій» (Ін. 15, 22).
Однак ми тепер піклуємося не про те, чи вільні ми самі від провин, а бажаємо успіху для вас і думаємо, що, при всій нашій безвинності, наша радість зменшиться, якщо ви не виявите ретельності, відповідної до наших трудів. Адже ми радіємо саме тоді, коли бачимо ваші успіхи в справах духовних. Правда, я знаю, що ви, маючи завдяки благодаті Божій знання, можете наставляти й інших, однак, подібно до блаженного Павла (Рим. 15, 15), і я, нагадуючи вам і збуджуючи вашу ревність і ретельність, постійно закликаю вас до цього, щоб ви стали досконалими в усьому. Справді, чималим доказом ваших успіхів у служінні Богові я вважаю й те, що ви щодня з такою ретельністю приходите сюди і виявляєте невтомне бажання духовного наставляння. І справді, як бажання тілесної їжі є ознакою прекрасного здоров’я (тілесного), так і бажання духовного на-ставлення є найбільш яскравим свідченням здоров’я душевного. Саме тому і я, знаючи вашу ревність, через яку, скільки б я не подавав повчань, однак не можу задовольнити ваші бажання і наситити вас цією духовною їжею, — не перестану все, що тільки зможу і що подасть благодать Божа, пропонувати вам щодня задля вашої користі й подавати вашому розуму вчення Божественного Писання.
2. Отож і тепер, помолившись до людинолюбного Господа, щоби Він направив наші уста так, щоби знайти те, що шукаємо, запропонуємо вам звичайне повчання, попередньо пояснивши вашій любові саме читання. «І явився, — сказано, — Господь Авраму і сказав йому» (Бут. 12, 7). Хіба не правду я сказав на початку, що великий скарб міститься в цих коротких словах? Ось зараз (виявляється) дивним і новим сам початок цих слів: «І явився Господь Авраму».
Ми вперше бачимо, що Писання використало це слово «явився». Такого вислову Божественне Писання не використовувало ані в історії Авеля, Ноя чи кого б то не було іншого. Що ж означає це слово «явився»? Хіба саме Писання в іншому місці не говорить: «Людина не може побачити Мене (Бога) і залишитися живою» (Вих. 33, 20)? Що ж скажемо тепер, коли воно говорить, що Бог явився? Як Він явився праведникові? Невже він бачив саму сутність Божу? Ні, це не можливо! А як? Бог явився так, як тільки Він знає, і як той (праведник) міг тільки Його бачити. Будучи всемогутнім, премудрим, людинолюбним і поблажливим до людської природи, Господь наш являє Себе тим, які гідно приготовлені до цього. І на це Він указує через пророка, кажучи: «Я говорив до пророків і примножував видіння» (Ос. 12, 10). Так, наприклад, Ісая бачив Його сидячим, а таке положення не притаманне для Бога, оскільки Бог не сидить; та й як це можливо для Істоти безтілесної, Яка не підвладна втомі? У свою чергу, Даниїл бачив Його, як «Ветхого днями» (Дан. 7, 21); інакше бачив Його Захарія (Зах. 1); ще інакше — Єзекіїль (Єз. 1-2 розд.).
Ось тому Бог і сказав: «Я говорив до пророків і примножував видіння» , тобто являвся так чи інакше, судячи з достоїнства кожного. Так і тепер благий Господь, оскільки Сам викликав праведника із його дому і повелів іти в чужу землю, а той, прийшовши, ходив там з місця на місце, як приблуда й мандрівник (бо там ще жили хананеї), і шукав, де б йому оселитися, тому благий Господь, бажаючи втішити його й укріпити його ревність, щоб він не знеміг і не засумнівався в обітниці, яка була йому дана: «Я спороджу від тебе великий народ» (Бут. 12, 2) (адже праведник бачив, що з ним відбувається протилежне обітниці, і він блукав, мов якийсь знедолений і безпорадний бідняк, не знаючи, де знайти для себе притулок); отже, щоби підбадьорити його душу, «явився, — сказано, — Господь Авраму і сказав йому: нащадкам твоїм віддам Я землю цю» (Бут. 12, 7). Великою є і ця обіцянка і відповідає тій обітниці, якою (Бог) покликав його із рідної землі. Тоді сказав: «Звеличу ім’я твоє»; і тепер говорить подібно: «Нащадкам твоїм віддам Я землю цю». Оскільки, будучи вже в похилому віці, праведник залишався ще бездітним через неплідність Сари, тому (Бог) обіцяє віддати землю синові, який ще мав від нього народитися.
І зверни увагу на людинолюбство Боже: як Він, передбачаючи побожність праведника, хоче зробити його відомим і знаним для всіх, наче якусь таємничу перлину. Приєднавши обітниці до обітниць, причому давши обітниці великі, Бог, однак, не поспішає (із їхнім виконанням), щоби завдяки цьому особливо відкрилося благочестя праведника. Адже цей блаженний хоч і бачив, як поки що збувається протилежне обітницям, однак цим не тривожився, а був непохитним у дусі, віруючи, що раз обіцяне йому Богом — не похитне й не заперечне. Але розглянемо все за порядком, щоби таким чином побачити і благу дію премудрості благого Бога, і піклування, яке Він виявив до праведника, і любов патріарха до Господа. «І явився, — сказано, — Господь Авраму». Як явився? Так, як знає тільки Бог, і як міг бачити той (праведник). Не перестану повторювати це, хоч і не знаю самої суті (явлення), а тільки чую, що говорить Писання: «І явився Господь Авраму, і сказав йому: нащадкам твоїм віддам Я землю цю».
Добре пам’ятайте про обіцянки, які дає Бог, щоб, коли побачите, як праведник опинився серед всіляких прикрощів, ви змогли побачити його велику мудрість, сильну мужність, тверду й непохитну любов до Бога і на прикладі долі цього праведника навчилися ніколи не вважати за Боже знехтування те, якщо хто-небудь із доброчесних впадає в спокусу чи в деякі інші життєві печалі, але, пам’ятаючи про розмаїтість Божих розпоряджень, усе віддавати Його незбагненному Провидінню. Справді, якщо Він попустив, щоб і цей праведник, настільки благочестивий, який виявив таку слухняність, зазнав тих випробовувань, про які ви незабаром довідаєтеся, якщо Бог попустив це, однак не тому, що знехтував Своїм рабом, а щоби перед усіма відкрити його чесноти (так Він зазвичай чинить із кожним праведником, і ті серед вас, які люблять читати Божественне Писання, як тільки почнуть читати, то можуть відразу ж побачити, що Він саме так улаштовує життя Своїх рабів), то чи не вкрай нерозумно буде вважати таке потурання знехтуванням, а не визнавати особливо яскравим свідченням великого піклування й невимовного людинолюбства Божого?
Отже, Бог, виявляючи Свою надзвичайну силу, цим улаштовує дві речі: відкриває перед усіма як терпіння і мужність Своїх рабів, так і всемогутність Свого Провидіння, яким навіть серед найбільших нещасть і майже в безвихідному становищі направляє все туди, куди Йому потрібно, ніскільки не зважаючи на перешкоди, які зустрічаються. «І явився, — сказано, — Господь Авраму, і сказав йому: нащадкам твоїм віддам Я землю цю» (Бут. 12, 7). Обітниця велика й особливо жадана для праведника! Ви знаєте, як бажають мати дітей ті, котрі досягли старості, а особливо ті, які все життя були бездітними. Отже, Господь, бажаючи нагородити праведника за слухняність, — за те, що він, почувши: «Вийди із землі твоєї», — не зволікав, не став відкладати, а підкорився велінню і виконав заповідь, — говорить: «Нащадкам твоїм віддам Я землю цю».
3. Поглянь, як цим словом (Бог) підбадьорив душу праведника і дав йому достатню нагороду за подвиги. Тому і праведник, щоби засвідчити свою вдячність, тут же виявляє подяку. «І зробив, — сказано, — там Аврам жертовник Господу, Який явився йому» (Бут. 12, 7). Ось тобі свідчення побожної душі! Навіть саме місце, де він сподобився спілкування з Богом, (праведник) присвятив (Богу) і цим виявив, наскільки міг, свою вдячність. Вислів «зробив жертовник» означає те, що він дякував (Богові) за Його обітниці. Подібно як люди, спонукувані любов’ю, часто там, де зустрічаються зі своїми щирими друзями, будують будинки, а багато хто побудував навіть міста і дав їм назви, що ознаменовують зустріч із друзями, так і цей праведник, — де сподобився побачити Бога, «зробив там Аврам жертовник Господу, Який явився йому. Звідти, — сказано, — рушив він до гори» (Бут. 12, 7-8). Що означає «Звідти рушив»? Означає те, що коли місце вже було освячене й посвячено Богу, (Аврам) пішов звідти й перейшов в інше місце, «до гори, — сказано, — на схід від Вефіля; і поставив намет свій», тобто нашвидкуруч влаштував собі житло. Ось наскільки він був далеким від усього зайвого, наскільки був готовим на все, щоби тільки зміг швидко переселитися із дружиною та рабами!
Нехай слухають це чоловіки, нехай слухають і жінки. Ми часто, маючи потребу відправитися в село, вигадуємо тисячі розпоряджень, турбуємося про безліч різних речей, щоби, набравши багато не тільки непотрібного, але й зайвого, даремного, приготовленого нами тільки для блиску, все це нести й возити із собою. А цей праведник робив не так. А як же? Сподобившись спілкування з Богом, він освятив місце, спорудив жертовник і потім досить швидко переселився в інше місце. «І поставив намет свій так, що від нього Вефіль був на захід, а Гай на схід; і зробив там жертовник Господу, і закликав ім’я Господа» (Бут. 12, 8). Зверни увагу, як він у всьому виявляє свою побожну відданість. Там в ознаменування даної йому Богом обітниці він зробив жертовник і, освятивши місце, відійшов; а тут, оскільки поставив намет, то знову «зробив там, — сказано, — жертовник Господу, і закликав ім’я Господа».
Бачиш мудру душу? Бачиш, як те, про що (згодом) писав і повчав дивний учитель світу, блаженний Павло, кажучи: «Щоб на всякому місці мужі підносили молитви, піднімаючи чисті руки» (1 Тим. 2, 8), — це вже наперед вповні виконав патріарх, «на всякому місці» споруджуючи жертовники й підносячи подяки Господу? Знав він, добре знав, що Бог нічого так не жадає від людини за Свої незліченні й невимовні благодіяння, як вдячної душі за отримані благодіяння.
Але ще погляньмо, як праведник переселяється і звідси. «І піднявся, — сказано, — Аврам, пішов й отаборився в пустелі» 1 (Бут. 12, 9). Поглянь знову на його боголюбиву душу і велику мудрість. Знову, сказано, він відійшов звідси, «й оселився в пустелі». Чому ж він пішов звідти? Можливо, він бачив, що деякі із жителів незадоволені його присутністю. Тому, щоби показати свою надзвичайну лагідність і те, як дорого він цінує мир і ні з ким нічого не має, пішов у пустелю: «Пішов, — сказано, — й отаборився в пустелі». Дивний вислів використало тут Божественне Писання. Як зазвичай говорять про воюючих, так воно й тепер сказало про праведника, що він «отаборився». Це для того, щоби показати готовність праведника до всього. Як воїни легко переносять свій табір сьогодні сюди, а завтра туди, так і цей праведник, хоч вів із собою дружину і племінника, і безліч рабів, однак переселявся досить легко. Бачиш, як він легко міняв місце і спосіб життя в старості, маючи біля себе дружину і стільки рабів?
Але для мене особливо дивною є мужність його дружини. Коли подумаю про немічність жіночої статі і тут же погляну, як легко (Сара) переселялася разом із праведником й ані сама не тяготилася, ані праведникові не спричиняла перешкоди, то дивуюся й приходжу до висновку, що й вона, подібно до праведника, мала душу піднесену й мужню. Про це ми краще довідаємося, коли будемо розглядати наступні слова нинішнього читання. Бачиш, як праведник, почувши слова: «Нащадкам твоїм віддам Я землю цю», не заспокоївся (на одному місці), а перейшов звідси туди, а звідти знову в інше місце?
Та ось він знову виганяється і з пустелі, однак не людьми, а нуждою й голодом. «І був голод у тій землі» (Бут. 12, 10). Нехай почують це ті, котрі нерозважливо й необачно говорять і висловлюються, що, оскільки такий-то прийшов, тому й настав голод, як тільки такий-то появився, тут же це й сталося. Ось і за праведника (стався) голод, і голод великий, однак праведник не бентежиться, не піддається людській немічності і не приписує голод своїй присутності. Та коли він побачив, що природа знемагає 2 і голод збільшується, то «прийшов, — сказано, — Аврам у Єгипет, щоби пожити там, тому що посилився голод у землі тій» (Бут. 12, 10).
4. Зверни увагу, як розширювалося поприще праведника. Господь влаштував так, щоби він зробився наставником не тільки для тих, котрі проживали в Палестині, але й для єгиптян, — щоби для всіх явив світло своєї побожності. Наче якесь таємниче світило, яке було приховане в землі халдейській, (Бог) підніс його звідти, щоби тих, які сиділи в темряві омани, наставити на шлях істини. Але, можливо, хтось скаже: чому (Бог) не зробив праведника провідником благочестя для жителів землі халдейської? Беззаперечно, що і про їхнє спасіння (Бог) виявив Своє піклування через інших. Однак послухай, що говорить Христос: «Не буває пророка без честі, хіба що тільки на батьківщині своїй» (Мф. 13, 57). Отже, Бог, щоб виконати Свою обітницю, яку Він дав праведникові, сказавши: «Звеличу ім’я твоє», — допускає, щоби був голод, і через цю прикрість він пішов до Єгипту, щоб і тамтешні жителі побачили, наскільки великою є чеснота цього мужа. Голод, наче якийсь кат, скував його путами й насильно потягнув із пустелі до Єгипту.
Але подивимося, нарешті, що тут відбулося і в якому горі опинився праведник, щоби побачити і його мужність, і покірність його дружини. Коли вони пройшли багато шляху і були вже неподалік від Єгипту, то праведник відчув страх і, боячись та тремтячи за саме, так би мовити, життя, починає розмову з дружиною. «Коли ж він, — сказано, — наближався до Єгипту, то сказав Сарі, дружині своїй: ось я знаю, що ти жінка прекрасна на вигляд; і коли єгиптяни побачать тебе, то скажуть: це дружина його; і вб’ють мене, а тебе залишать живою; скажи ж, що ти моя сестра, щоб мені добре було заради тебе, і щоб жива була душа моя заради тебе» (Бут. 12, 11-13). Із цих слів бачиш, який неспокій і страх охопили праведника? І однак він не впав духом, не завагався у своїй рішучості, не думав про себе й не говорив: що це? Невже ми покинуті? Невже обмануті? Невже Господь залишив нас без Свого піклування? Невже Той, Хто сказав: «Звеличу ім’я твоє… Нащадкам твоїм віддам Я землю цю» допускає, щоб ми опинилися в крайній небезпеці й потрапили в явне лихо?
Нічого такого праведник не дозволяв собі навіть подумати, а піклувався тепер тільки про одне: як би знайти засіб і для спасіння від голоду, і для уникнення рук єгиптян. «Ось я знаю, — каже він, — що ти жінка прекрасна на вигляд». Зверни увагу, якою красивою була його дружина; досягши вже старості і проживши стільки років, — вона ще була квітучою і зберегла вроду свого обличчя, незважаючи на те, що перенесла стільки труднощів і страждань під час подорожей, переселяючись із місця на місце, переходячи з Халдеї в Харран, звідти в Ханаан, а потім у Ханаані звідси туди і звідти сюди, а тепер ось ще й до Єгипту. Кого із сильних мужів не виснажили б такі часті переходи? А ця дивовижна жінка навіть після стількох прикрощів ще сяяла вродою і цим навіювала на праведника велике і сильне побоювання. Тому і говорив він: «Ось я знаю, що ти жінка прекрасна на вигляд; і коли єгиптяни побачать тебе, то скажуть: це дружина його; і вб’ють мене, а тебе залишать живою».
Поглянь, як він непохитно покладався на вдачу своєї дружини і не побоявся, що вона звабиться похвалами, але ще дає ось яку пораду: щоб мене не убили, а тебе залишили живою, то «скажи ж, що ти моя сестра, щоб мені добре було заради тебе, і щоб жива була душа моя заради тебе». Оскільки ця його вимога було важливою, тому він захотів наступними словами прихилити її (на свій бік), щоб і викликати в неї співчуття, і переконати старанно допомогти йому в його задумі. «Коли, — каже, — єгиптяни побачать тебе, то скажуть: це дружина його; і вб’ють мене, а тебе залишать живою». Не сказав: тебе обезчестять — він поки що не хотів налякати її такими словами, а водночас боявся і щодо обітниці Божої. Тому говорить: «Тебе залишать живою; скажи ж, що ти моя сестра».
Подумай, у якому стані мала знаходитися душа праведника, коли він радив це своїй дружині? Ви, звичайно, знаєте, що для чоловіків немає нічого важчого за те, коли на дружину падає бодай тільки підозра, а праведник тут намагається зробити все, щоб любодійство вчинилося насправді. Ось, улюблений, не засуди нерозважливо праведника, але якраз у цьому побач і його велику розсудливість, і мужність. Мужність у тому, що він так доблесно приборкав і переборов хвилювання помислів, що зміг навіть запропонувати своїй дружині таку пораду. Адже немає нічого важчого за такий стан. Послухай, що говорить про це Соломон: «Ревнощі — лють чоловіка, і не пощадить він у день помсти, не прийме ніякого викупу» (Притч. 6, 34-35). І ще: «Люті, як пекло, ревнощі» (Пісн. 8, 6).
5. Ми бачимо, як чимало (у такому стані) доходили до такої нестями, що не тільки не щадили своїх дружин, але часто вбивали разом зі звабником і самих себе. Таким шаленством є ця пристрасть, і такими неприборканими є ревнощі, що доводить навіть до нехтування власним життям того, хто раз захопився цією пристрастю. Отже, в цьому можна побачити мужність праведника. Його велику розсудливість видно в тому, що, перебуваючи в такому важкому становищі, ніби будучи обплутаний сітями, він зумів знайти засіб, принаймні, для того, щоби зло було меншим. Справді, якби він сказав, що вона його дружина, якби не назвав її сестрою, то й її відняли б у праведника через красу, яка приманила б нестриманих єгиптян, і праведника убили б, щоб не було викривача їхнього беззаконня. Отже, оскільки треба було очікувати, що ці два лиха неодмінно стануться через нестриманість єгиптян і жорстокість їхнього правителя, то для того, щоб вони 3 змогли знайти бодай якесь полегшення в такому скрутному становищі, він і говорить: «Скажи ж, що ти моя сестра», — це, можливо, врятує мене від небезпеки. Що стосується тебе, то, чи ти назвеш себе сестрою, чи жінкою, не можна сумніватися в тому, що тебе негайно віднімуть у мене через тілесну вроду. А щодо мене, то можна думати, що я уникну небезпеки, коли ти назвеш себе моєю сестрою.
Бачиш розсудливість праведника, як він, опинившись у небезпеці, зумів знайти засіб, яким і зважився подолати підступність єгиптян? Знову ж таки, подумай тут і про терпіння праведника, і про розсудливість його дружини. Щодо терпіння праведника: він не нарікав і не сказав: навіщо я воджу її із собою, коли вона спричиняє для мене стільки турбот? Яка користь для мене жити з нею, коли через неї я повинен зазнавати крайньої небезпеки? Що я маю з того, коли вона не тільки не подає мені жодної втіхи, а ще й спричиняє смерть своєю вродою? Нічого такого він і не сказав, і не подумав, але, відкинувши всякі подібні думки і ніскільки не засумнівавшись в обітниці Божій, піклувався тільки про єдине: як би уникнути небезпеки, яка загрожувала.
Подумай тут, улюблений, і про невимовне Боже довготерпіння: як Він досі не приходить на допомогу праведникові й не втішає його, а вичікує, поки лихо збільшиться і зросте до найвищої міри, і вже тоді Він виявить Своє піклування (про праведника). «Скажи ж, — говорить, — що ти моя сестра, щоб мені добре було заради тебе, і щоб жива була душа моя заради тебе». Це говорить праведник не тому, що ніби ж то душа його могла померти [«не бійся, — сказано, — тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити» (Мф. 10, 28)]. Ні, він сказав це дружині просто за звичаєм. «Щоб мені, — каже, — добре було заради тебе, і щоб жива була душа моя заради тебе». Він ніби говорив до неї: скажи, що я сестра йому, для того, щоб мені, втікши від голоду в Ханаані, не померти від рук єгиптян. Будь же для мене винуватницею спасіння — «щоб мені добре було заради тебе». Жалісливі слова! У великому страху був він і через нестриманість єгиптян, і через те, що ще не було зруйноване панування смерті. Ось тому праведник погоджується на перелюб дружини і ніби сприяє перелюбникові обезчестити її, щоб уникнути смерті. Так, обличчя смерті було ще страшним, ще не були розбиті мідні ворота, ще не було притуплене її жало. Бачиш союз любові між чоловіком і жінкою? Бачиш, що насмілився чоловік запропонувати дружині і яку пораду приймає дружина? Вона не суперечить і не нарікає, а робить усе за задумом чоловіка.
Нехай чують це чоловіки та жінки і нехай наслідують однодумність, сильну любов і велике благочестя цих людей. Наслідуймо цнотливість Сари, яка і в старості розквітала такою красою і продовжувала змагатися в чеснотах із праведником, за що й сподобилася такого піклування Божого і небесної нагороди. Отже, нехай ніхто не обвинувачує красу обличчя й не говорить цих безпідставних слів: таку-то погубила краса; і для такої-то краса стала причиною загибелі. Не краса винна в цьому, ні, бо і вона є справою Божою, а розбещена воля — ось причина всіх лих! Бачиш, як ця дивовижна жінка сяяла і красою душі, і красою обличчя, і водночас ішла слідами праведника. Її-то нехай наслідують жінки. Ось тут і краса обличчя, і неплідність, і такі літа, і велике багатство, і стільки переселень та подорожей, і часті й безперервні спокуси, однак ніщо не похитнуло її серце — вона залишилася незмінно твердою. Тому й отримала гідну нагороду за своє терпіння, і в глибокій старості народила (сина) із безплідної, омертвілої утроби. «Щоб мені, — каже, — добре було заради тебе, і щоб жива була душа моя заради тебе». Тобто нічого іншого не залишилося мені для спасіння, як те, щоб ти погодилася сказати, «що ти моя сестра». Можливо, я уникну очікуваної небезпеки, заради тебе залишуся живим і тобі буду зобов’язаний збереженням свого життя. Цих слів було достатньо для того, щоби прихилити дружину й викликати в ній співчуття.
6. Ось істинне подружжя, коли (чоловік і дружина) розділяють одне з одним не тільки щастя, але й небезпеку. Це — ознака щирої любові, це — доказ надзвичайно вірної дружби. Не так прославляє царя діадема, яка лежить на його голові, як цю блаженну (Сару) прославила й звеличила та слухняність, з якою сприйняла вона пораду чоловіка. Хто не здивується, роздумуючи про таку її покірність? Хто в змозі належно звеличити її, коли вона, будучи настільки цнотливою й у такому віці, готова була зі свого боку допустити перелюб, перетерпіти співжиття з варварами, щоби врятувати праведника?
Але почекай трохи і побачиш премудрість Божого Провидіння. Він для того і терпів так довго, щоб і праведника більш прославити, і через події, що сталися в Єгипті, показати не тільки єгиптянам, але й жителям Палестини, яким благоволінням користається патріарх у Господа всіх. «І було, — сказано, — коли прийшов Аврам у Єгипет, єгиптяни побачили, що вона жінка дуже красива; побачили її і вельможі фараонові і похвалили її перед фараоном; і взята вона була до дому фараонового. І Авраму добре було заради неї; і була в нього дрібна і велика худоба, й осли, і раби, і рабині, і мули, і верблюди» (Бут. 12, 14-16). Поглянь, як насправді збулося те, чого колись боявся праведник. Як тільки він увійшов у Єгипет, «єгиптяни побачили, що вона жінка дуже красива», — не просто «красива», а надзвичайно приваблива для усіх, хто тільки бачив її. «Побачили її і вельможі фараонові і похвалили її перед фараоном».
Не пройди, улюблений, повз цих слів без уваги, а подивуйся тому, як це єгиптяни не напали на жінку як на мандрівницю, що прийшла з чужої землі, не вчинили образливо і з чоловіком, а пішли до царя й оголосили. Це було для того, щоби вся ця справа стала більш відомою і рознеслася всюди, коли помста (Божа) звершиться не над простою особою, а над самим царем. «І взята вона була до дому фараонового». Негайно розлучили праведника з дружиною, і вона вводиться до фараона. Зверни увагу, Яким довготерпеливим є Бог, — як Він не відразу, не на самому початку виявляє Своє піклування, а допускає, щоби вчинилося все, і жінка опинилася майже в самій пащі звіра, і вже потім відкриває перед усіма Свою силу.
«І взята вона була до дому фараонового». У якому стані була в той час душа жінки?! Як обурювався її розум?! Які піднімалися хвилі?! Як вона не зазнала аварії корабля, але перебула незворушною, мов якась скеля, покладаючись на поміч звище?! Але що я говорю про жінку? Що було на душі в праведника, коли його дружину повели до дому фараона! «І Авраму добре було заради неї (тобто, як брату), і була в нього дрібна і велика худоба, й осли, і раби, і рабині, і мули, і верблюди». Але якраз ці речі, які були віддані йому для доброго й приємного життя, розпалювали в ньому надзвичайне полум’я! Як думка про причину цих дарів могла не обпалити його душу й не спалити його розум? Бачиш, як горе дійшло майже до крайності? Бачиш, як уже не залишалося, за людськими розрахунками, будь-якої надії на краще? Бачиш, як, за людським сприйняттям, справи були в безвихідному становищі? Бачиш, як дружина опинилася в самій пащі звіра?
А тепер поглянь на невимовне Боже людинолюбство й дивуйся безмірній величі Його сили. «Але Господь, — сказано, — уразив тяжкими ударами фараона і дім його за Сару, дружину Аврамову» (Бут. 12, 17). Що означає «уразив»? Означає — покарав за зухвалість та злий намір. «Тяжкими ударами», — не просто «уразив» царя, але «тяжкими ударами», оскільки злочин був не простий, а навпаки, навіть дуже великий, тому й кара була великою. «І дім його», — сказано. Не тільки його (покарав), але й дім його. Але чому, коли згрішив тільки цар, кару розділяли з ним усі його домашні? Це робиться не без мети, а для того, щоби цим сильніше вразити царя: потрібний був дуже тяжкий удар, щоб уражений ним відійшов від беззаконня.
Але чи справедливо, скажеш, через нього карати й їх? Не тільки за нього вони терпіли кару, але, ймовірно, за те, що й самі сприяли й допомагали злочинному задуму. Ти чув, як вище Писання сказало, що «побачили її і вельможі фараонові і похвалили її перед фараоном; і взята вона була до дому фараонового». Бачиш, що вони зробили з дружиною праведника задля того, щоби догодити цареві? Тому не тільки він (фараон, карається), але й усі близькі до нього беруть з ним участь у покаранні, щоби усвідомили, що заподіяли образу не простому мандрівникові, не звичайній людині, а мужу, якого полюбив Бог, і який має особливе заступництво від Нього. Отже, саме тому (Бог) такою тяжкою карою уразив душу царя, відвернув його від мерзенного гріха, утримав його нерозумний порив, зупинив нестриману волю, зв’язав неприборкану похіть, приборкав шалену пристрасть!
7. Поглянь, з яким смиренням після цього цар розмовляє з мандрівником, володар — із тим безпритульним прибульцем, у якого він насмілився відняти навіть дружину. І правильно сказано, що «уразив тяжкими ударами фараона і дім його за Сару, дружину Аврамову» (Бут. 12, 17). Покарання напоумляє (фараона), що це була дружина праведника, і справді, вона, хоч і була введена в дім фараона, однак залишалася дружиною праведника. «І покликав, — сказано, — фараон Аврама, і сказав: що це ти зробив зі мною?» (Бут. 12, 18). Зверни увагу, які слова вимовляє цар: «Що це ти зробив зі мною?» — говорить він.
— Я тобі зробив? Я, мандрівник, нікому не відомий, приведений сюди голодом, тобі, цареві, володарю, правителю Єгипту? Що я зробив тобі? Ти відняв у мене дружину, як у мандрівника, знехтував мною, зневажив, мав за ніщо. Ти вповні віддався потягові пристрасті й хотів задовольнити своє бажання. Що ж я зробив тобі?
— Велике, — каже (цар), — і жахливе зло зробив ти мені.
Поглянь, яка переміна: цар говорить простій людині: «Що це ти зробив зі мною?» Ти, каже, озброїв проти мене Бога, наразив мене на Його гнів, зробив гідним покарання, змусив мене зі всім моїм домом постраждати через заподіяну тобі образу. «Що це ти зробив зі мною? Чому не сказав мені, що вона дружина твоя? Чому ти сказав: вона сестра моя? І я взяв було її собі за дружину» (Бут. 12, 19)?
— Я, — каже, — хотів узяти її як сестру твою.
Але звідки ти довідався, що вона дружина праведника?
— Месник за це беззаконня, Він сповістив мені це. «Що це ти зробив зі мною? Чому не сказав мені, що вона дружина твоя?… І я взяв було її собі за дружину», наміряючись учинити гріх. Вважаючи її твоєю сестрою, я зважився зробити це.
Поглянь, як важка кара потрясла його душу: він навіть перепрошує праведника і виявляє повагу до нього. Звичайно, якби сила Божа не зм’якшила його душу і не навіяла на нього страх, то треба було б очікувати, що він запалиться ще більшим гнівом, покарає праведника, як ошуканця, жорстоко помститься йому за себе і віддасть його на жорстокі тортури. Однак нічого такого він не зробив. Страх покарання загасив його лють, і він піклувався тільки про єдине: як би догодити праведникові. Він нарешті усвідомив, що той, хто користується таким небесним благоволінням, не може бути простою людиною. «І тепер ось дружина твоя, візьми її і йди» (Бут. 12, 19).
— Тепер, — каже, — оскільки я довідався, що вона не сестра твоя, а дружина, то ось візьми її. Я ніскільки не зашкодив вашій подружній честі і не позбавив тебе твоєї дружини, «і тепер ось дружина твоя, візьми її і йди».
Який розум зможе гідно подивуватися цій події? Або які уста зможуть висловити це чудо? Жінка, яка сяяла красою і була віддана в жертву єгиптянину, цареві, володарю, людині пристрасній і неприборканій, виходить недоторканою, зберігає свою чистоту. Отак завжди, як я вже говорив, Божі розпорядження — вони дивні й надзвичайні! Коли люди вже починають впадати у відчай щодо своїх справ, якраз тоді Бог і виявляє Свою нездоланну силу. Справді, дивно й незвичайно було бачити «мужа бажань», як він, будучи оточений звірами, ніскільки не терпить від них, начебто був серед овець, і виходить із рову неушкодженим (Дан. 14, 31-42); бачити і трьох юнаків, як вони ходять у печі, мов по лугу й саду, й не зазнають жодної шкоди від вогню, але виходять з нього цілими й незайманими (Дан. 3 розд.).
Саме такого подиву гідна нинішня подія, тобто те, що дружина праведника не зазнала будь-якого безчестя і врятувалася від єгипетського царя, неприборканого володаря. Усе це зробив Бог, Який і в непрохідних місцях відкриває дорогу, і серед найбільш безвихідного становища завжди може подати благу надію. «І тепер ось дружина твоя, візьми її і йди». Тобто не подумай, що ти нами скривджений; хоч через незнання і вчинено нами цей замах, але ось тепер ми довідалися, Який у тебе Захисник. Гнів (Божий), який спіткав нас, відкрив нам, яке благовоління ти маєш у Бога всіх. Тож «візьми» дружину твою «і йди». Страшний, нарешті, став для них праведник, тому вони й намагаються скоріше проводити його зі всіма ознаками поваги, бажаючи своєю повагою до праведника умилостивити його Господа.
8. Бачиш, улюблений, яким благом є терпіння? Згадай же тут ті слова, які сказав патріарх, наближаючи до Єгипту: «Ось я знаю, що ти жінка прекрасна на вигляд; і коли єгиптяни побачать тебе…, вб’ють мене, а тебе залишать живою». Отже, згадавши ці слова, подивися, що відбувається тепер, і подивуйся терпінню праведника і силі людинолюбного Бога, — з якою славою Він переводить (з Єгипту) праведника, який прийшов туди з таким страхом і трепетом. «І дав, — сказано, — фараон повеління про нього людям, і провели його, і дружину його, і все, що в нього було, і Лота з ним» (Бут. 12, 20). Праведник виходить зі всякими почестями і з великим багатством і стає після тих подій, які з ним трапилися, вчителем не тільки для єгиптян, а й для всіх, що проживали уздовж шляху і в Палестині.
Справді, хто бачив, як він перед цим, спонукуваний голодом, ішов у Єгипет зі страхом і трепетом, а тепер повертався звідти з такою славою, достатком і багатством, — побачив у цьому силу Божого піклування про нього. Хто колись бачив, хто чув (дещо подібне)? Пішов він (у Єгипет), щоби врятуватися від голоду, а повертається звідти з багатством і невимовною славою! Не вражайся, улюблений, і не дивуйся цьому, а краще і подивуйся, і звеличуй, і прослав могутність нашого Господа. Дивуйся ще й тому, як і нащадки цього патріарха так само прийшли до Єгипту, спонукувані голодом, а повернулися звідти після довгого рабства і страждань з великим багатством. Таким премудрим є наш Владика: спочатку Він попустив, щоби нещастя збільшилися до крайності, а потім уже розганяє бурю, наводить тишу і велику переміну у всьому, бажаючи цим показати нам велич Своєї сили.
«І піднявся Аврам з Єгипту сам, і дружина його, й усе, що в нього було, і Лот з ним (у пустелю) на південь» (Бут. 13, 1). Тут доречно буде використати для цього праведника ті слова, які блаженний Давид сказав про тих, які повернулися із вавилонського полону: «Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю. Хто з плачем ніс сіяти зерно своє, той повернеться веселий, несучи снопи свої» (Пс. 125, 5-6.). Бачите, як вхід був переповнений тривогою й страхом і доходило аж до страху смерті? Погляньте ж тепер, як повернення сповнене великою честю й славою, як праведник зробився, нарешті, поважним для всіх — і для єгиптян, і для жителів Палестини. Та й хто не вшанував би чоловіка, якого так охороняє Бог, який користується таким Його піклуванням? Ні від кого, ймовірно, не заховалося те, що сталося з царем та його домом. Так, усе це було допущено, і випробовування праведника дійшло до такої міри для того, щоб і його терпіння відкрилося більш яскраво, і його справи рознеслися по всьому світу, і не було б нікого, хто не знав би про чесноти праведника.
9. Бачите, улюблені, скільки користі буває від спокус! Бачите, яка велика нагорода за терпіння! Бачите чоловіка і дружину, старця і старицю, — яку мудрість виявили вони, яку мужність, яку відданість одне одному, який союз любові! їх же будемо наслідувати всі і ніколи не станемо нарікати і думати, начебто Бог залишає нас і байдужий до нас, коли посилає на випробовування. Навпаки, будемо вважати це за найбільшу ознаку Божого піклування про нас. Справді, якщо на нас лежить тягар гріхів, то, виявивши (під час спокус) велике терпіння і вдячність, ми можемо цей тягар зробити легким. А коли гріхи наші не численні, то й тоді, коли перенесемо все із вдячністю, заслужимо більше благовоління звище. Щедрий Владика, Який піклується про наше спасіння, посилаючи спокуси, пропонує нам у них мовби деяке училище і поприще боротьби для того, щоб і ми зробили все, що тільки можемо, і за це сподобилися Його милостивого Провидіння.
Знаючи це, не будемо знемагати під час спокус і нарікати в скорботах, а навпаки, будемо ще радіти, подібно до блаженного Павла, який говорить: «Нині я радію в стражданнях моїх» (Кол. 1, 24). Бачиш вдячну душу? Якщо він радів у скорботах, то коли ж міг бути в печалі? Якщо те, що інших засмучує, у ньому викликало радість, то подумай, яким був стан душі його? І щоб тобі переконатися, що ми не зможемо отримати обіцяних нам благ і сподобитися Царства Небесного, якщо не пройдемо через це життя шляхом скорбот, послухай, що апостоли говорять новонаверненим до віри. «Навчивши багатьох, — сказано, — вони повернулися до Лістри, Іконії та Антіохії, зміцнюючи душі учнів і благаючи перебувати у вірі, і навчаючи, що багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14, 21-22). Чим же ми зможемо виправдатися, коли не хочемо великодушно, мужньо і з вдячністю переносити всі прикрощі, які нам трапляються, знаючи те, що неможливо інакше отримати спасіння, як тільки пройшовши цим шляхом?
Та й що в цьому дивного й нового, коли всі праведники пройшли через це життя шляхом скорботи? Послухай Христа, Який говорить: «У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь». А щоби ті, які чують це, не падали духом, Він тут же підбадьорив їх, обіцяючи їм Свою допомогу: «Але мужайтесь, — каже, — Я переміг світ» (Ін. 16, 33). Є, каже, у тебе Той, Хто полегшить твою печаль, Хто не дасть тобі загинути під тягарем спокус, Хто під час спокус подасть полегшення і не наведе горя більшого, ніж ти зможеш винести (1 Кор. 10, 12). То чому ж ти засмучуєшся? Чому печалишся? Чому нарікаєш? Чому виявляєш малодушність? Невже Він залишить нас, якщо ми зробимо все, що тільки можемо, — якщо виявимо терпіння, непохитність і вдячність? Невже обставини, хоч би якими безвихідними вони не виявилися, є сильнішими за премудрість нашого Господа? Тож будемо виконувати те, що повинні виконувати, будемо мати щиру віру і надію на премудрість Того, Хто піклується про наші душі. А Він, Який краще за нас знає, що для нас є корисним, неодмінно влаштує все так, як Він хоче, нам же на користь, щоб ми отримали нагороду за терпіння і сподобилися Його людинолюбства через благодать і щедроти Господа Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда тридцять перша | Зміст | Бесіда тридцять третя
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
- Тобто не земля не давала врожаю. [↩]
- Тобто Аврам і Лот. [↩]
