Бесіда чотирнадцята

БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том ІV. Книга 1

І взяв Господь Бог людину, яку створив,
й оселив її в саду Едемському, щоб обробляла його
й оберігала його (Бут. 2, 15)

1. І сьогодні, якщо хочете, звернувшись до того, що йде далі за сказаним учора, знову постараємося взяти звідси для вас духовне повчання. І в нинішньому читанні (із книги Буття) прихована велика сила, тому ми повинні заглибитися і, все ретельно розглянувши, витягти з цього користь. Якщо ті, котрі хочуть шукати в морі (дорогоцінне) каміння, переносять стільки трудів і неприємностей, віддаючи себе стрімкості води, аби тільки знайти бажане, то тим більше нам варто напружити увагу і розшукати те, що ховається в глибині слів (Писання), щоби таким чином знайти це дорогоцінне каміння. Але не лякайся, улюблений, слухаючи про глибину. Тут не безладна течія води, а благодать Духа. Вона просвітлює наш розум, допомагає скоріше знайти бажане і полегшує всі ці труди. Придбання тих каменів небагато користі приносить власникові, а часто навіть шкодить і буває для нього причиною незліченних лих: знайшовши, він не стільки відчуває радість, скільки терпить неприємність від того, що спрямував проти себе погляди заздрісних та озброїв жадібних користолюбців.

Отже, знахідка цього каміння не тільки не приносить жодної користі в житті, а ще й буває причиною великої ворожнечі. Це — жадібна корисливість, яка розпалює піч сріблолюбства і мучить душу відданих (цій пристрасті). Нічого такого не потрібно боятися від духовного дорогоцінного каміння, ні. І багатство, яке отримуємо через них, незліченне, і радість нев’януча та незрівнянно вища за те задоволення, яке отримують люди від того (видимого) каміння. Послухай, що говорить Давид: «Суди Господні — істина, всі справедливі, дорожчі за золото й безліч дорогоцінного каміння» 1 (Пс. 18, 11). Бачиш, як він, виставивши напоказ земне, яке вважається найбільш цінним, не тільки не задовольнився таким порівнянням, а ще додав: «Безліч», і цим показав нам перевагу слова Божого. «Дорожчі за золото, — каже, — й безліч дорогоцінного каміння». Однак це не означає, що слова Божі є дорогими тільки до такої міри. Але, оскільки він бачив, що люди найвище цінують саме ці речі, тому і виставив їх, щоби показати перевагу і найвищу цінність слів Духа. А щоб побачити, що Божественне Писання завжди має звичай порівнювати користь, яку подає воно, із земними предметами і цим показати свою перевагу, то послухай, що сказано далі: «Солодші за мед зі стільників». І тут не йдеться про те, що (слова Божі) солодкі тільки в тій чи іншій мірі або могли подавати тільки таке задоволення. Та оскільки Давид серед матеріальних речей не знаходив нічого іншого для порівняння із насолодою від слів Божих, тому й згадав саме про ці речі (мед і стільник) і цим показав перевагу духовних настановлень і найвищу насолоду від них.

Цим же правилом (τώ άυτώ κανόνι) користувався і Христос у Євангелії. Коли Він розмовляв з учнями і вони захотіли зрозуміти зміст притчі про сівача, який посіяв на полі добре насіння, і про ворога, який посіяв між пшеницею кукіль, то, докладно пояснивши всю притчу, сказавши, і Хто є сівачем, Який сіє добре насіння, що таке поле, що таке кукіль, хто його посіяв, хто такі женці, що таке жнива, — розкривши їм усе це достеменно, сказав: «Тоді праведники засяють, як сонце, у Царстві Отця їхнього» (Мф. 13, 37-43). Це не означає, що праведники будуть мати тільки таке сяйво (як сонце), ні, — вони будуть мати набагато більше. Але Христос сказав так тому, що серед видимих речей неможливо знайти краще порівняння. Отже, коли ми почуємо дещо подібне, то не будемо зупинятися на словах, а через матеріальні і видимі речі будемо робити висновок про особливу перевагу духовних речей. А коли таким чином тут можна знайти і велику приємність і вищу насолоду, бо це слова Божественні й духовні і можуть приносити для душі велику духовну радість, то будемо слухати запропоноване з великою увагою і гарячою прихильністю, щоб, отримавши тут істинне багатство і зібравши багато насіння для побожної мудрості, з цим повернутися додому.

2. Послухаймо ж, що сьогодні читалося. Тільки напружте свій розум, відкиньте неуважність і життєві турботи і так слухайте слова (Писання). Це Божественні закони, послані з неба для нашого спасіння. Якщо під час читання царської грамоти буває велика тиша і припиняється всякий шум і безпорядок, бо всі стоять зосереджено і бажають почути те, що сповіщає царська грамота, а той, хто бодай трохи зашумить і перерве послідовність читання, наражається на велику небезпеку, то тим більше тут треба стояти зі страхом і трепетом, зберігати глибоке мовчання й уникати плутання думок, щоб і розуміти запропоноване, і сподобитися за слухняність ще більших дарів від Царя Небесного. Подивимося ж, чого тепер учить нас блаженний Мойсей, який говорить це не від себе, а завдяки благодаті Духа.

«І взяв, — каже він, — Господь Бог людину, яку створив» (Бут. 2, 15). Прекрасно він поставив на самому початку ці два найменування, — сказавши: «Господь, — він не змовчав, а додав: — Бог», навчаючи нас цим чогось таємничого і глибинного, щоб ми знали: чи почуємо найменування Господь, чи Бог — у цих найменуваннях немає ніякої різниці. Про це я згадав тепер не безпідставно, а для того, щоб, коли почуєш слова. Павла: «Один Бог Отець, від Якого все, і ми для Нього, і один Господь Ісус Христос, через Якого все» (1 Кор. 8, 6), то не подумав, начебто є різниця в цих найменуваннях і начебто одне важить більше, а друге менше. Писання для того й використовує ці найменування не розрізняючи, щоби ті, котрі люблять сперечатися, не могли додавати до правильних догматів свої вигадки. А для підтвердження того, що Божественне Писання жодному із цих найменувань не надає навмисне окремого значення, зверни увагу на те, як воно говорить тепер. «І взяв, — каже, — Господь Бог». Про кого, думає єретик, це сказано? Тільки про Отця? Добре. Послухай же, що говорить Павло: «Один Бог Отець, від Якого все, і ми для Нього, і один Господь Ісус Христос, через Якого все». Чи бачиш, як найменування «Господь» він надає Синові? Та й чому можна говорити, начебто найменування «Господь» важливіше за найменування «Бог»? Бачите, яке безглуздя, яке страшне богохульство! Хто не хоче наслідувати правила (τώ κανόνι) Божественного Писання, а дає місце власним домислам, той спотворює свій розум і в здорове вчення про православні догмати вносить безкінечні суперечки і сперечання.

«І взяв, — каже, — Господь Бог людину, яку створив, і оселив її в раю насолоди, щоб обробляти його й оберігати його» 2 (Бут. 2, 15). Ось як Він піклується про створену людину! Вчора блаженний Мойсей показав нам, що «насадив Господь Бог рай і примістив там людину» (Бут. 2, 8), тобто благоволив, щоби людина мала там житло і насолоджувалася раєм. Сьогодні він знову показує нам невимовну Божу любов до людини і повторює ту ж розповідь: «І взяв, — каже, — Господь Бог людину, яку створив, і оселив її в раю насолоди». Не сказав: «У раю, — а додав: — насолоди», щоб показати нам ту високу насолоду, яку людина відчувала, живучи там. Але сказавши: «Оселив її в раю насолоди, — Мойсей говорить: — щоб обробляти його й оберігати його». І цим виявляє велике піклування. Оскільки райське життя давало людині цілковиту насолоду, даруючи і задоволення від споглядання, і приємність від їжі, отож, щоб людина через надмірний спокій не розбестилася («тому що бездіяльність, — сказано, — навчила багато чого злого» (Сир. 33, 28), (Бог) велів їй «обробляти й оберігати» рай.

Невже, скажуть, рай потребував обробітку з боку людини? Я цього не кажу, але Бог хотів, щоби людина мала бодай мале і помірне піклування про збереження й догляд за ним. Якби вона була зовсім вільною від праці, то, користуючись цілковитим спокоєм, відразу віддалась би безтурботності, а тепер, займаючись неважкою працею, далекою від страждань, могла бути більш чистою. Причому слово «оберігати» використане не без причини, а відповідно до слова, тобто, щоб вона конкретно знала, що є підвладною Владиці, Який дав їй таку насолоду, а разом з насолодою доручив і збереження раю. Бог усе починає і робить для нашої користі, а водночас дає нам і насолоду, і спокій. Якщо Він через Своє безмірне людинолюбство приготував ті невимовні блага ще до створення нас, про що Сам говорить: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу» (Мф. 25, 34), то тим більше подасть у достатку всі теперішні блага.

3. Отже, надавши створеній (людині) стільки благодіянь, а насамперед, привівши її з небуття до буття і благоволивши створити її тіло з пороху, далі через подих дарував їй і найважливіше — безтілесну душу, потім, повелівши бути раю, оселив її там. Після цього Господь Бог, подібно до ніжно люблячого батька, який для свого юного сина, що має повний достаток і спокій, придумує який-небудь легкий і помірний обов’язок, щоби той не зіпсувався, повеліває Адамові обробляти й оберігати рай, щоби через ці два заняття, при такому великому достатку, безпеці і спокої, він мав деяку перешкоду, яка стримувала б занадто великі його пориви. Такі блага, що були дані первозданному, а згодом додані до них й інші, вкотре показують велику і надзвичайну любов і поблажливість, що їх (Бог) виявив до людини зі Своєї доброти. Що говорить Писання? «І заповів Господь Бог Адамові» (Бут. 2, 16).

Ось і тут знову (Писання) пішло за своїм звичаєм, щоби через часте повторення слів ми отримали більш конкретне усвідомлення і не погоджувалися з тими, котрі насмілюються вигадувати відмінність між цими найменуваннями (Господь і Бог), і одне приписувати Отцеві, а друге — Синові. Оскільки в обох (в Отця і Сина) одне єство, тому Божественне Писання надає одне нероздільне найменування — іноді Отцеві, іноді Синові. «І заповів, — сказано, — Господь Бог Адамові, сказавши». Тут потрібно дивуватися надзвичайному Божому людинолюбству, яке відкривається перед нами у цьому короткому вислові «і заповів». Поглянь, яку честь Бог виявив людині на самому початку. Не сказано: наказав чи повелів, а що? «Заповів». Як товариш розмовляє з товаришем, заповідаючи про дещо необхідне, так і Бог поводиться з Адамом, мовби бажаючи такою честю прихилити його сповнити заповідане.

«І заповів Господь Бог Адамові, сказавши: від усякого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їж від нього, бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш» (Бут. 2, 16-17). Заповідь дуже легка, зате безпечність — ось, улюблений, де тяжке зло! Як вона робить для нас легке важким, так старання й уважність робить для нас легким навіть важке. Що, скажи мені, легше за цю заповідь? Що вище за цю честь? (Бог) дозволив Адамові жити в раю, насолоджуватися красою видимого, звеселяти цим зір і від споживання (плодів) отримувати велике задоволення. Подумай, якою насолодою було бачити дерева, обтяжені плодами, різноманітні квіти, трави, листя та все інше, що тільки може бути в раю, і причому в раю, насадженому Богом. Тому попередньо Божественне Писання вказало: «І виростив Господь Бог із землі всяке дерево, приємне на вигляд і добре для їжі» (Бут. 2, 9), щоб ми знали, як людина, володіючи таким достатком, зухвало поставилася до даної їй заповіді через свою велику нестриманість і безпечність.

Уяви собі, улюблений, якої високої честі Бог сподобив її: дарував їй у раю особливу, для неї призначену трапезу, щоб вона не думала, начебто в неї їжа однакова з безсловесними, але, живучи в раю, як цар, насолоджувалася його задоволеннями, і, як владика, відрізнялася від підвладних їй, і проводила особливе життя. «І заповів, — сказано, — Господь Бог Адамові, сказавши: від усякого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їжте від нього, бо в той день, коли ви з’їсте від нього, смертю помрете». Бог наче говорив Адамові:

— Я не жадаю від тебе чогось неможливого і важкого: дозволяю користуватися всіма деревами, тільки заповім не торкатися цього одного. Однак і покарання визначаю велике, щоб ти, бодай напоумляючись страхом, дотримав дану Мною заповідь.

Як щедрий господар, довіряючи кому-небудь свій великий будинок, щоб володіння цим будинком залишити цілком за собою, призначає для тієї людини малу суму грошей, так і людинолюбний Господь наш, дозволивши Адамові користуватися всім у раю, велів утримуватися тільки від одного, щоби він знав, що знаходиться під Господом, Якому має коритися і виконувати Його веління.

4. Хто може належно надивуватися щедрості нашого Владики? Ще людина нічого не зробила, а Він уже яких благодіянь сподобив її! Не половиною (райських дерев) дозволив насолоджуватися, не повелів утримуватися від більшості з них і користуватися тільки деякими. А дозволив користуватися всіма деревами, які є в раю, повелів утримуватися від одного, показуючи, що зробив це не просто так, а тільки для того, щоб людина знала Винуватця таких великих благодіянь. Водночас убачай тут доброту Божу і в тому, яку честь Він виявив жінці, що мала бути створена з Адама. Коли вона ще не була створена, Бог дає заповідь мовби двом: «Не їжте від нього, бо в той день, коли ви з’їсте від нього, смертю помрете». Отже, вже від початку заздалегідь показує, що чоловік і жінка є єдиним, як і Павло говорить: «Чоловік є голова жінки» (Еф. 5, 23). Тому звертається ніби до двох, щоби, створивши потім з нього жінку, спонукати його передати їй дану Ним заповідь.

Знаю при цьому, що питання про (заборонене) дерево захоплює дуже багатьох. Багато хто із нерозсудливих балакунів насмілюються перекладати провину з людини на Бога і говорять: для чого (Бог) дав йому таку заповідь, коли знав, що він її порушить? Або: для чого повелів цьому дереву бути в раю? І так багато чого іншого. Але, щоб не розпочинати пояснювати це тепер, раніше злочину (щодо заповіді про дерево), необхідно почекати розповіді про це блаженного Мойсея. Дійшовши до цього місця, ми тоді скажемо про це так, як подасть благодать Божа, і пояснимо вашій любові істинний зміст Писання, щоб ви, правильно зрозумівши написане, і Господу віддали належне славослів’я, і, залишивши грішну (людину), не складали провину на невинного Бога. Тепер же поки що розглянемо, якщо бажаєте, наступні слова сьогоднішнього читання. «І сказав Господь Бог: не добре бути чоловікові одному» (Бут. 2, 18). Ось знову Мойсей, як і перед цим, сказав: «Господь Бог», щоб ми, закарбувавши ці слова у своїй свідомості, не ставили людські мудрування вище за Божественне Писання. «І сказав, — говорить, — Господь Бог: не добре бути чоловікові одному». Поглянь, як благий Бог не зупиняється, а додає благодіяння до благодіянь, і багатий благістю хоче наділити цю розумну істоту всякою честю, а разом з честю дарувати і зручність життя. «І сказав, — говорить, — Господь Бог: не добре бути чоловікові одному; створімо йому помічника за його подобою».

Ось знову і тут слово «створімо». Як на початку, під час створення людини, Бог говорив: «Створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою» (Бут. 1, 26), гак і тепер, маючи намір створити жінку, використовує те ж слово і говорить: «Створімо». Кому говорить? Не якійсь створеній силі, а народженому від Нього, дивному Раднику, Володарю, Начальнику світу — Своєму Єдинородному Синові. Для того, щоб Адам знав, що істота, яка твориться, буде рівна йому за достоїнством, то Бог, як під час створення його сказав: «Створімо», так і тепер говорить: «Створімо йому помічника за його подобою». Ці два вирази, «помічника» і «за його подобою», є багатозначними. Не хочу, каже, щоб він був один, але, щоб мав деяку втіху від співтовариства, і не тільки це, але потрібно створити йому помічника, подібного до нього, тобто дружину. Ось тому Бог, сказавши: «Створімо йому помічника, — додав: — за його подобою», щоб ти, коли побачиш зараз, як приводяться (до Адама) всі звірі і птахи небесні, не подумав, що ці слова сказані про них. Хоч чимало із безсловесних допомагають людині в її трудах, однак жодне з них не може рівнятися з розумною жінкою. Тому після слів «помічника за його подобою, — додав: — Господь Бог створив із землі всіх тварин польових і всіх птахів небесних, і привів їх до Адама, щоб бачити, як він назве їх; і щоб, як назве Адам всяку душу живу, таке й ім’я їй» 3 (Бут. 2, 19). Це робиться не просто так і не даремно, а задля майбутніх подій, передбачаючи які, Бог показує нам, якою великою мудрістю Він обдарував створеного Ним, щоб, коли вчиниться порушення даної від Бога заповіді, ти не подумав, начебто людина порушила її через незнання, але щоб знав, що падіння є (наслідок) байдужості.

5. У тому, що він був обдарований великою мудрістю, можеш переконатися з того, що було тепер. «І привів їх, — сказано, — до Адама, щоб бачити, як він назве їх». Це робить Бог, щоб показати нам велику мудрість Адама. І знову: «Як назве Адам, таке й ім’я їй».

Однак це робиться не тільки для того, щоб ми бачили його мудрість, але й для того, щоб у наданні найменувань було видно ознаку (символ) панування. І в людей є звичай вважати ознакою своєї влади переіменування куплених ними рабів. Так і Бог змушує Адама, як владику, дати імена всім безсловесним. Не пропускай же, улюблений, цих слів без уваги, а подумай про те, яка мудрість була необхідна для того, щоб дати найменування стільком видам птахів, плазунів, звірів, худоби та інших безсловесних: ручних, диких, котрі живуть у водах, які вийшли із землі, — усім їм дати найменування, причому найменування особисті і відповідні кожному виду. «Як, — сказано, — назве Адам, таке й ім’я їй». Бачиш повноту влади? Бачиш силу панування? Подумай, між іншим, і про те, що і леви, і леопарди, єхидни і скорпіони, і змії, та всі інші, ще більш люті тварини, прийшли до Адама зі всією покірністю, як до господаря, щоб одержати від нього найменування, й Адам жодного з цих звірів не злякався.

Отже, нехай ніхто не зневажає того, що створене Господом, не гострить язика проти Творця, або краще сказати — на свою голову, і не говорить цих божевільних слів: для чого створені звірі? Надання найменувань конкретно показує вам, що і звірі, подібно до домашніх тварин, визнавали і своє рабство, і панування людини. Ті найменування, які дав їм Адам, залишаються досі: Бог так утвердив їх для того, щоб ми пам’ятали постійно про честь, яку людина отримала від Господа, отримавши під свою владу тварин, і причину позбавлення (цієї честі) приписували самій людині, яка через гріх утратила свою владу.

«І назвав Адам імена всій худобі, і всім птахам небесним, і всім звірам польовим» (Бут. 2, 20). У цьому вбачай, улюблений, його вільну волю та перевагу розуму і не кажи, начебто він не знав, що добре і що зле. Хто міг дати належні найменування тваринам, і птахам, і звірам, не порушивши при цьому порядку: не дав диким тваринам найменувань, які властиві лагідним, і лагідним не призначив властивих диким, а всім дав відповідні назви, — той хіба не був сповнений мудрістю й розумом? Із цього пізнай, якою великою є сила того подиху і якою великою є мудрість, що нею Господь обдарував безтілесну душу, склавши з двох сутностей настільки дивовижне і розумне створіння, — поєднавши безтілесну сутність душі, мов прекрасного художника, з тілом, як зі знаряддям. Тому, коли подумаєш про настільки велику мудрість цього створіння, то дивуйся могутності Творця. Якщо погляд на красу неба спонукає побожного спостерігача прославляти Творця, то тим більше це розумне творіння, людина, роздумуючи над своєю сутністю, над високою честю, даною їй, над великими дарами і невимовними благодіяннями, може постійно вихваляти Винуватця і підносити посильне славослів’я Господу.

Хотів я розглянути і наступне, але, щоб безліччю викладеного не обтяжувати вашу пам’ять, потрібно на цьому припинити слово. У нас не та мета, щоб тільки сказати багато. Ми говоримо для того, щоб ви, постійно зберігаючи це у своїй свідомості, не тільки самі знали те, що міститься в Божественному Писанні, але й для інших були вчителями, маючи змогу напоумлювати їх. Тому кожний із вас, вийшовши звідси, разом із ближнім відновляй у пам’яті те, що тут було сказано, і, розповідаючи іншому своє, приймай від нього те, що той пригадає. І так, збираючи все і зберігаючи у свіжій пам’яті, йдіть додому і там знову кожен сам роздумуй над цими божественними уроками, щоби, присвячуючи їм всі турботи і ними займаючи свій розум, ви могли легко перемогти пристрасті, які тривожать вас, й уникати підступів диявола. Адже, коли той злий демон бачить, що душа піклується про божественні речі і тільки про них постійно роздумує, ними займається, то він не сміє навіть наблизитися, а гнаний силою Духа, начебто якимсь вогнем, негайно віддаляється.

Отже, щоб ми і для себе придбали якомога більше користі: і перемогти цього ворога, й отримати велику милість від Бога, — будемо займати свій розум цими речами. Тоді успішними будуть усі ваші справи: важке стане легким, а те, що здається печальним, буде мати щасливий кінець, і ніщо земне не в змозі буде засмучувати нас. Коли ми будемо піклуватися про Божественне, тоді Сам (Бог) подбає про нас і ми перепливемо море цього життя із цілковитою безпекою, і, супроводжувані великим Керманичем — Богом, увійдемо до пристані Його людинолюбства. Йому слава і держава нині і повсякчас, і в безконечні віки-віків. Амінь.

Бесіда тринадцята | Зміст | Бесіда п’ятнадцята