«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїПраці Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФіларетаТом 7. Проповіді, промови, послання, доповіді, інтерв’ю

Інтерв’ю

↑Закон духовного буття

Країна наближається до визначного дня — Різдва Христового. Осмислюючи цю подію і її значення, Свя­тійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет висловлює свої міркування і стосовно свята, і стосовно нинішніх суспільних проблем.

— Що означає для світу Різдво Христове!

— Це є не тільки народження Ісуса Христа як люди­ни. Це прихід Сина Божого, однієї з трьох Іпостасей Пресвятої Трійці, тобто Самого Творця, Який створив всесвіт. Це з’єднання в одній особі Божества і людської природи.

Для кого це було потрібно? Не для Бога, а для нас, людей. Бо якщо характеризувати стан, в якому пе­ребувало людство більш як дві тисячі років тому, то його гріховна розбещеність була безпросвітною. Мо­ральний розлад, розпуста, багатоженство, нестримний егоїзм, заміна справжнього Богошанування ідолопо­клонством — царство зла охопило все людство і, як наслідок гріховності людської природи, повсюдно запа­нував закон смерті. Щоб визволити нас від рабства гріха й прийшов у світ Син Божий — з’єднавшись з на­шою людською природою, народився від Пресвятої Діви Марії у Віфлеємській печері.

У цьогорічному Різдвяному посланні преосвя­щенним архіпастирям, боголюбивим пастирям, чесно­му чернецтву та всім вірним Української православної Церкви Київського Патріархату ще раз нагадую піснеспів, який не раз чуємо у церкві під час різдвяного бо­гослужіння: «З нами Бог, розумійте, народи, і покоряй­теся, бо з нами Бог!». Що означають ці слова? Вони свідчать про те, що з безмежної любові до людей, щоб спасти нас від гріха і смерті, величний Бог принизив Себе і став смиренною людиною.

Церква святкує Різдво Христове, щоб нагадати християнам, які втрачають надію у цьому світі, що Бог не залишив людство на самоті зі злом. Для того, щоб бути впевненим у земному житті, мати міцну надію, тре­ба кожній людині духовно відродитися в особистому житті. Моральне оздоровлення суспільства через окре­му людину є місією Церкви. Соціальне служіння має важ­ливе значення, але набагато важливішим є духовне відродження. Недаремно Христос Спаситель сказав: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам», тобто турбуйтеся насамперед про духовні цінності, а матеріальні будуть наслідком вашого духовного життя. Церква закликає своїх послі­довників до активної участі у суспільному житті, але при цьому до такої участі, яка б ґрунтувалася на заса­дах християнської моралі. Це означає також, що христи­янство повинно давати відповідь на сучасні проблеми.

— Вертаючись у давню історію, Ви нагадали про ті сутінки гріха, які охопили суспільство більш як дві ти­сячі років тому. Деморалізацію спостерігаємо, на жаль, і у нинішньому суспільстві. Якою повинна бути ота відповідь християнства на сучасні проблеми?

— Злочинність зростає як в Україні, так і в усьому світі. Чому люди ображають ближнього, грабують, вби­вають? Чому безсоромні лаються, неправдомовці об­манюють, клятвопорушники порушують клятви, а крив­дники кривдять? Чому людина, сама перебуваючи у гріхах, осуджує інших? Чому неправедні судді непра­ведно судять, фальшиві свідки лжесвідчать, а ті, хто мають владу, зловживають нею? Чому п’яниці п’ють, наркомани вживають наркотики? Чому розвалюються благополучні, здавалося б, сім’ї? На всі ці питання мож­на відповісти однозначно — тому, що Бога немає перед ними, немає страху Божого, не бояться вони вічних мук і не думають про Царство Небесне. Якби Бог був перед очима грішника, якби він знав і пам’ятав про майбутній суд та про покарання Боже, тоді не посмів би грішити і гнівити Бога — свого праведного суддю.

Віруючі самі себе запитують: «Як жити, щоб не загинути? Як жити, щоб спастись?»

«Як жити?» — питання не пусте. З подібним запи­танням до Ісуса Христа звернувся законник, людина вчена, авторитетна у суспільстві. Він сказав: «Учите­лю, що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» Господь відповів запитанням: «У Законі що написано?» Значить, відповідь на питання «як жити?» може бути така: виконуй Закон Божий. І ми знаємо цей За­кон, тому що він написаний на скрижалях нашого серця. А для тих, у кого серце кам’яне, Господь напи­сав десять заповідей на скрижалях кам’яних.

Роз’яснюючи Закон, Ісус Христос дав заповідь: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі».

— І все ж людині під тягарем проблем світу важ­ко іноді виконувати цю заповідь?..

— Людина за своєю суттю є суспільною істотою. Від колиски до могили вона постійно знаходиться се­ред подібних до неї людей, входить з ними у безпе­рервне зіткнення. Сім’я, друзі, знайомі, товариші по роботі, службі, нарешті сторонні люди, з якими конче необхідно стикатися, створюють таку різноманітну і вельми заплутану мережу стосунків, що людині важко визначитись, як їй правильно поводитися.

До того ж, усі мають різні характери. У одного Хри­стос такий, у іншого — інший, одна людина інтелігентна, інша — маловихована, одна викликає повагу, інша — нав­паки, вселяє якщо не огиду, то байдужість. Один ставиться до нас прихильно, інший — утискає. Скільки потрібно тер­піння, тактовності, вправності, хитрувань, часто неправ­ди і лицемірства, щоб зберегти і підтримувати з кожним нормальні стосунки! Мимоволі людині доводиться раху­ватися з вимогами часу і обставин. Вона постійно змінює поведінку і настрій. Хіба це нормально? Чи є у таких діях людини щось євангельське, християнське? І невже не можна спростити і звести до єдності все, цю складну плутанину стосунків побудувати на твердому і загально­му принципі? Не лише можна, а й слід. І ще раз хочу наго­лосити на тому, до чого закликає всіх нас Господь: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм».

— У багатьох релігійних текстах знаходимо дум­ку про те, що любов до ближніх є основою не лише сімейного, а й суспільного життя.

— Один законник, спокушуючи Ісуса Христа, за­питав Його: «Учителю, яка заповідь найбільша в за­коні?» Ісус сказав йому: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подіб­на до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Проро­ки». Любов — це основа, на якій стоїть весь світ, створе­ний Господом. Якби ми могли пізнати тайни Божі, ми всі зрозуміли б, що Бог створив світ з любові до лю­дей, щоб люди насолоджувалися його красою, слави­ли свого Творця і, живучи серед собі подібних у лю­бові, блаженствували й раділи.

Кожна людина повинна любити Бога, любити не тільки із вдячності, але головним чином тому, що у лю­бові до Бога полягає сутність життя всіх розумних істот. Ось чому Ісус Христос сказав, що любов до Бога — це перша і найбільша, а значить, і найважливіша заповідь.

Друга заповідь Божа — любити ближнього, як са­мого себе — справді основою і сімейного, і суспільно­го життя. Чому ж у суспільному житті ми часто стражда­ємо? Тому, що у людей немає любові одного до іншого. Люди не виконують заповідь Божу про любов до ближніх і тим самим порушують встановлений Богом закон духовного життя. Більшість людей стали егоїста­ми, бо дбають тільки про себе і своє благополуччя.

Чому нині досить часто розпадаються шлюби? Тому, що молоді люди, вступаючи у шлюб, не мають міцної духовної основи, тобто не мають справжньої лю­бові. А якби вони мали любов, яка довготерпить, не залишає зла, їхній шлюб був би міцним. Недаремно ж під час вінчання нареченим дають пити із однієї чаші вино — цим обрядом Церква свідчить, що впродовж усього життя молоді люди будуть пити із однієї чаші і радість, і страждання, І треба бути готовими до цього.

— У нинішньому світі досить гострою стала бо­ротьба за владу. Як Церква розцінює владолюбство?

— Існує духовна і світська влада. Християнин, який одержав ту чи іншу владу, повинен мати здоровий глузд та добру совість. Без розуму начальник буде по­милятися, як сліпий, а без доброї совісті буде розоря­ти, а не творити суспільство.

Чимало бід у нашому суспільстві існує з тієї при­чини, що окремі начальники позбавлені поміркова­ності. Деякі правдами і неправдами домагаються дер­жавних посад, а державного глузду їм бракує. Від таких користі не буде — одні непорозуміння, інші начальники мають розум і знають, як управляти, але не мають доб­рої совісті. Відсутність її призводить до зловживання владою. Коли у того, хто наділений владою, немає стри­муючого принципу, тобто совісті, він легко може стати на шлях злочину.

Владолюбство є велике зло у людині і початок усі­лякого зла у суспільстві. Ми знаємо, що беззаконному Іроду не страшно було вбити тисячі немовлят, щоб по­збавитися новонародженого Ісуса, не втратити царсь­ку владу. Це було дві тисячі років тому, а скільки без­винних загинуло у XX столітті? А причина та ж сама — владолюбство. Намагання утримати свою владу над людьми і цілими народами.

О, велике зло владолюбства! Людина хоче мати владу над іншими, а собою володіти не може. Треба раніше навчитися керувати своїми діями. Для христия­нина будь-яка влада не благоденство та честь, а тяж­кий хрест, з’єднаний з великими і численними трудно­щами та клопотами. Хочеш мати владу над людьми, будь готовий до труднощів і наберися терпіння.

Святитель Тихон Задонський дає таку рекомен­дацію начальникам: «Коли відчуваєш гнів на підлеглого — бережися під час гніву карати словом і ділом, але заче­кай доки гнів ущухне. Оскільки під час гніву не змо­жеш покарати по-християнськи, а зробиш багато не­пристойного і того, що і не личить тобі. Про це ти будеш потім жалкувати, але вже не забереш назад того, що зроблено чи сказано».

— Церковне середовище при всьому своєму пра­ведному існуванні іноді потерпає і від усілякого роду порушень заповідей Божих та суспільних законів, які, звичайно ж, не можуть лишитися без покарання. Хто визначає цю міру покарання?

— Бог бажає не покарання, а хоче, щоб усі люди врятувалися. Це стосується грішних людей як поза Цер­квою, так і у самій Церкві. Бог хоче, щоб люди виправи­лися, змінили своє гріховне життя на життя праведне, щоб виконували заповіді духовні і закони громадянські. Коли мова йде про порушення моральних законів, то цими питаннями займається Церква, вона закликає грішників до виправлення, до покаяння, до зміни сво­го життя, або накладає єпітимію, яка носить характер спонукання до того, щоб людина виправилася. Це стосується будь-якого грішника, який носить ім’я христи­янина, а християнських обов’язків не виконує, не вико­нує законів Божих.

А коли порушуються закони громадянські, тво­риться злочин, то право суду і покарання належить державі. Це споконвіку так було і за законами, які при­йняли Ярослав Мудрий та Володимир Великий.

Поряд із закликом до виправлення і покаяння Церква застосовує і покарання до порушників моральних законів — за тяжкі моральні вчинки вона відлучає від Церкви і духовенство, і мирян. Таким прикладом є відлу­чення від Церкви апостолом Павлом кровозмішника, який вступив у незаконний шлюб. Якщо брати день теперішній і порушення моральних законів священи­ками, то за це церковна влада може заборонити їм про­ведення богослужінь, вони не мають права відправля­ти таїнства.

— І все ж коли приходять такі свята, як Новий рік та Різдво Христове, люди не стільки переймаються про­блемами, як складають плани на майбутнє.

— Коли приходить Новий рік, у втомленому серці народжуються надії і сподівання на краще майбутнє. Усі ми підсвідомо прагнемо бути щасливими, і тільки минулий досвід примушує нас повертатися до дійсно­сті і запитувати себе; де ж це краще життя, і у чому полягає справжнє щастя? Де те щастя, яким мають рівно володіти всі люди, незалежно від їх соціального стану, добробуту, здоров’я та інших зовнішніх ознак буття? На це вічне питання людині відповідає блаженний Августин — отець святої Церкви IV століття. Прийнявши Таїнство Хрещення і бачачи, як гірко, зі слізьми на очах, молилася за нього його мати, він сказав: «Я знайшов справжнє щастя — воно в Богові, Який створив мене, і тепер молюсь: «Господи, Ти створив людину, подару­вав їй душу, як образ Свого Духа, дав розум, щоб пізна­ти Тебе, серце — щоб любити. Я бажаю пізнати Тебе, я хочу любити і виконувати Твої закони, дотримуватися Твоїх заповідей і через це досягнути щастя».

Не передрішуючи майбутнього і не бентежачись сумним сьогоденням, нехай кожна людина мірою своїх сил працює над собою і покладе від себе хоч би один камінь у величну споруду священного храму любові. Заповідь Божа звернена не до якогось безособового, абстрактного людства, а до кожного з нас зокрема. І кожна людина має йти цим шляхом.

У цей святковий день сердечне вітаю всіх вас, дорогі браття і сестри, всіх християн України з Різдвом Христовим і Новим роком! Прославляючи Різдво Хри­стове, смиренно дякуймо Богові за всі Його благодіян­ня, за радість і скорботи, за Його безмежну любов до нас, грішних. Нехай милість Господня перебуває на нас і на Україні нашій і у новому році. Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде зі всіма нами.

Христос народився, славімо Його!

Розмову вела Галина МАКАРЕНКО,
газета «Юридичний вісник»,
5-11 січня 2002 року

↑Святкуючи Різдво Христове,
пам’ятаймо про його
духовну сутність

— Ваша Святість, Православна Церква Київського Патріархату є Помісною Церквою українського наро­ду. Як вона ставиться до народних звичаїв святкуван­ня Різдва?

— Звичайно, наша Церква підтримує всі право­славні традиції, які встановилися тут протягом тисячо­ліття. Серед них є і традиції, які пов’язані з Різдвом Хри­стовим; насамперед це колядки, які співають і в містах, і в селах протягом різдвяних свят; влаштовування вер­тепу; ходіння із зіркою по оселях. Особливо активну участь у цьому беруть діти, коли вони колядують, спі­вають про Різдво христове, прославляючи у цих на­родних релігійних піснях народження Сина Божого. З особливим задоволенням у ці дні люди співають «Ой радуйся, земле, Син Божий народився». Тому думаю, що дотримуватись українських народних звичаїв вша­нування Різдва Христового будуть і у цьому році.

— А як Ви розцінюєте звичаїв різдвяного ворожіння?

— Різдвяне ворожіння — це антиправославне, антихристиянське дійство, бо всяка ворожба пов’язана не з Богом, а з дияволом і злими духами.

— Зараз легалізовано діяльність різних ворожок, ясновидців, цілителів, які широко використовують у ній ікони, свічки, ладан тощо. Чи є використання церковної атрибутики однозначним свідченням того, що по­дібна діяльність є від Бога?

— Ворожба, знахарство, чаклунство є явищами язичницькими, які, на превеликий жаль, зберігаються і до цього часу. Церква завжди виступає проти цього, незважаючи на те, що зараз кажуть, нібито окрім злих чаклунів є й добрі. Насправді нічого спільного з Богом і з Церквою не має навіть сама назва «чаклун». На жаль, серед православних християн є такі, які звертаються до знахарів, чаклунів, але Церква це розцінює не іна­кше, як гріх, у якому слід покаятись.

— Скільки православних налічує Київський Патрі­архат?

— Як свідчать українські, російські, європейські со­ціологічні дослідження, в Україні Київський Патріархат підтримує приблизно 10 мільйонів православних, в той час як Московський — лише 5 мільйонів. А от по кількості парафій все навпаки: Київський Патріархат має 3,5 ти­сячі парафій, а Московський — більше 6 тисяч. Такі роз­біжності існують завдяки тому, що влада на місцях більшою мірою підтримує Російську Церкву, а не Ук­раїнську.

— Скільки віруючих Ви очікуєте в день Різдва Хри­стового у Володимирському кафедральному соборі?

— Володимирський кафедральний собор уміщає приблизно 5 тисяч, а якщо враховувати і другий по­верх-то близько 8 тисяч парафіян. Якщо ж казати про те, скільки всього проходить за час різдвяних свят че­рез собор (помолитися, поставити свічку, послухати піснеспіви, не залишаючись при цьому до завершення богослужіння), то ця кількість обчислюється десятка­ми тисяч віруючих.

— О котрій годині розпочнеться богослужіння, приурочене до свята?

— Різдвяна служба розпочнеться напередодні, 6 січня, о 17-й годині Всенічним бдінням. Безпосередньо у день Різдва, 7 січня, буде відслужено дві літургії: рання — розпочинається о 7-й годині, пізня — з 10-ї і вечірня — розпочинається о 17-й годині.

— Православна Церква причислила до лику свя­тих багатьох жінок, подвижниць християнства, особ­ливими почестями вона оточила Матір Божу — Діву Марію. Чому ж звичайну жінку релігія принижує: коли народжується хлопчик, при охрещенні його беруть до вівтаря, дівчаткам у цьому плані — зась; при обряді хре­щення матері маляти не дозволяється бути присутньою при дійстві, як гріховній особі тощо? Чи не переглядає Православна Церква Київського Патріархату ці старі положення, адже відомо, що у деяких конфесіях жінкам дозволяється навіть бути священнослужителями?

— Не переглядає і не буде переглядати, тому що усе це пов’язане не з традицією, а з православним хри­стиянським віровченням. Православна Церква вважає чоловіка і жінку рівними перед Богом, але все-таки Адам створений першим, а Єва створена як його по­мічниця, тому саме Адам (тобто чоловік) є главою сім’ї. І Христос — Син Божий — народився, щоб звершити спа­сіння, від Пресвятої Діви як чоловік, а не жінка.

Але спасіння людського роду від гріха і смерті без Пресвятої Діви не могло б бути, і від Неї у цьому плані залежало багато. В чому полягало її вирішальне сло­во? Коли під час Благовіщення до Неї явився архангел Гавриїл і сповістив про те, що Вона народить сина, спо­чатку Вона засмутилася, бо була дівою і ще не збира­лась виходити заміж. І вирішальне її слово було таким: «Я раба Господня, нехай буде по твоєму слову». Своїм пошануванням Пресвятої Діви Церква, яка піднесла її вище херувимів та серафимів, підкреслила її заслугу.

Нехай жінки не ображаються на Церкву, що вона нібито принижує їхнє достоїнство. Вона не принижує, а віддає кожному своє. Створивши чоловіка та жінку, Господь дав їм різні призначення. Церква прославляє як святих і чоловіків, і жінок, що є свідченням однако­вого ставлення до них.

— У Новому Завіті є розповідь про те, як зайшов­ши до храму, Ісус вигнав звідтіля торговців. Чи не є порушенням Христового заповіту продаж у храмі різної релігійної атрибутики?

— Це може бути як порушенням, так і ні. Якщо у храмі продаються іконки, свічки, література — все те, що потрібно людині для її духовного виховання, відрод­ження, то цей продаж не може бути гріховним. Якщо Церква не буде продавати літературу, то люди багато чого не будуть знати про свою віру. Якщо Церква не буде продавати свічок, люди не зможуть приносити жертву Богові, бо свічка є символом того, що людина приносить йому в жертву свою молитву, покаянний дух, своє розчулене серце. Свічка — це втілення внутрішнього стану людини. Але є помилковим думати, що, накупивши купу свічок, людина зможе відкупитися від Бога за свої гріхи, тому що свічку потрібно ставити із внутрішньою молитвою.

Однак, якщо продаж церковної атрибутики ро­биться не заради виховання людини, а для чийогось особистого збагачення, то це є гріхом. І таких торговців Христос би виганяв із храму і сьогодні.

— Чи ведеться зараз мова про повернення Ук­раїнській Церкві святощів, які зараз перебувають у роз­порядженні Росії — фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору, ікони Володимирської Богоматері?

— Питання повернення в Україну культурних цін­ностей, які знаходяться в Росії, ставить в цілому укра­їнська громадськість, інтелігенція і сама держава. Наша влада, громадські організації неодноразово звертали­ся до Росії з проханням повернути українські культурні пам’ятки і, насамперед, фрески і мозаїки Михайлівсь­кого монастиря. Невелику частку повернуто, але не краще: фрагменти орнаментів, у той час як самі зобра­ження святих залишилися за кордоном. Повернувши незначну часточку цінностей, Росія ніби вже й цим відкупилась і не думає повертати решту фресок і мо­заїки. Що стосується Володимирської ікони Божої Ма­тері, то правдива її назва не Володимирська, а Вишгородська, бо первинно вона знаходилась у храмі міста Вишгорода. Як свідчать мистецтвознавці, її цінність полягає у тому, що вона не була привезеною із Візантії, а була написаною у Києві і, можливо, преподобним Аліпієм — іконописцем. Коли ж її вкрав князь суздальсь­кий Андрій Боголюбський, вона була перейменована у Володимирську. Зараз ікона знаходиться у Третьяковській галереї у Москві. Ми й надалі ставимо питан­ня про повернення цієї ікони, але я думаю, що надія на це невелика, Росія і Російська Церква навряд чи повер­нуть Україні цю святиню.

— Ваша Святосте! Що би Ви побажали читачам нашої газети в ці святкові дні?

— Насамперед я хочу побажати всім читачам га­зети зустріти свято Різдва Христового з розумінням його духовної сутності. За словами одного з давньо-християнських письменників «Бог став людиною для того, щоб людина стала Богом», тобто, щоб ми всі мали можливість звільнитися від влади гріха і смерті, та че­рез благодать, яку нам подає Христос, уподібнитися Самому Творцю. Нехай Христос Спаситель, народжен­ня Якого ми святкуємо в ці дні, допоможе нам у своєму житті, в кожній нашій справі втілювати євангельський закон любові: «Возлюби Господа Бога твого всім сер­цем твоїм і полюби ближнього твого, як самого себе»!

Зі Святійшим Патріархом розмовляла
Наталія ДАНЮК,
газета «Магнат», січень 2003 року

↑«Переговори між Московським і Константинопольським Патріархатами
з українського питання
не будуть ефективними доти,
доки вони вестимуться за спиною
Української Церкви», —
вважає Патріарх Філарет

Як стало відомо із мережі Internet, 8-9 липня у Стам­булі відбулася чергова зустріч між делегаціями Константииолольського і Московського Патріархатів. На цій зустрічі обговорювалися питання взаємовідносин цих Церков у Естонії, створення Московським Патріархатом у Західній Європі Митрополичого округу, а також і питан­ня стану українського православ’я. Склад учасників зустрічі був практично тим самим, що і раніше, але замість одіозного Одеського митрополита Агафангела україн­ські єпархії Російської Православної Церкви представ­ляв митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій (Березовський) — один з найбільш непримиренних во­рогів автокефалії Української Православної Церкви.

Прес-служба Київської Патріархії звернулася до Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета з проханням прокоментувати цю чергову зустріч.

«Переговори між Московським і Константино­польським Патріархатами з українського питання не будуть ефективними доти, доки вони вестимуться за спиною Української Церкви, тієї її частини, яка най­більше прагне вирішення так званого українського питання, — сказав він. — Ми сподіваємося, що це питан­ня вирішиться у майбутньому, але незалежно від того, коли і яким шляхом це станеться, результатом його ви­рішення буде лише одне — визнання Української Пра­вославної Церкви як автокефальної. Іншого рішення не може бути».

— Яка позиція Київського Патріархату з приводу спроб отримання для УПЦ Московського Патріархату статусу Автономної Церкви?

— Автономія для УПЦ Московського Патріархату — це ідея державних чиновників, яка не сприймається не тільки в Київському Патріархаті, але і в самій УПЦ МП. Архієрейський Собор РПЦ 2000 р. відмовив цій частині Російської Церкви у наданні статусу Автоном­ної, про що однозначно заявив патріарх Алексій II у відповідь на прохання Президента України про такий статус. Статус автономії не влаштовує ні Московський Патріархат, ні його прихильників в Україні, що видно і з критичних зауважень з цього приводу митрополита Онуфрія.

Крім цього ще одним моментом, який не дозво­лить надати статус автономії для УПЦ МП, є те, що Авто­номна Церква повинна перебувати у складі Автокефальної Церкви. Але чи погодиться Константино­польський Патріархат на автономію УПЦ у складі Мос­ковського Патріархату, і навпаки? Таким чином, спро­би здобуття автономії для УПЦ МП є безперспективни­ми і лише гальмують вирішення питання єдності Православної Церкви в Україні.

— Митрополит Онуфрій зауважив, що під час зустрічі висловлювалася думка про те, що «необхідно ділити тих, що оступилися (маються на увазі ієрархи Київського Патріархату і УАПЦ. — Ред.), на таких, з яки­ми можна вести переговори, і на таких, моральний стан яких настільки негативний, що з ними неможливо мати ніяких відносин». Що, на Вашу думку, він мав на увазі?

— Насамперед необхідно відзначити, що Московський Патріархат з ієрархами Київського Патріар­хату і УАПЦ хоче вести переговори тільки на предмет їхнього «покаяння» та повернення в РПЦ. Про визнан­ня автокефалії Московська Патріархія вести перегово­ри не хоче, бо її мета — зберегти за собою владу над Українською Православною Церквою. Заява ж про те,
що, мовляв, з одними можна вести переговори, а з іншими — ні, це спроба вбити клин у єпископат Київсь­кого Патріархату і УАПЦ, поділити його на «чистих» і «нечистих». Таким чином хочуть спокусити кого-небудь з архієреїв: «Ти чистий, бо з тобою ведуть переговори,а інші — нечисті».

Той, хто погодився б піти на такі переговори, са­мим цим засвідчив сумнів у можливості визнання ав­токефалії Української Церкви. Тому даремно він опи­нився серед прихильників автокефалії.

Хочу підкреслити, що я не бачу серед єпископів Київського Патріархату таких, які б клюнули на цей га­чок. Разом з тим можна пригадати, що в нашій Церкві вже були такі архієреї, які «покаялись» перед Московським Патріархатом. Їхня доля є плачевною. А Київський Патріархат після того, як вони відійшли, не тільки не ослабнув, але й зміцнів, бо пішли ті, хто своїми сумні­вами сприяв Московському Патріархатові в боротьбі проти автокефалії Української Церкви. На їхнє місце прийшли більш свідомі і сильні, які приносять користь Київському Патріархату.

— Ваша Святосте! Всі архієреї Київського Патріар­хату прийняли свою архієрейську хіротонію від Вас, а тому, з точки зору канонів, неможливо, не визнаючи Вас, визнати когось архієреєм.

— Цілком вірно. Всі архієреї Київського Патріарха­ту отримали свої хіротонії за моєї безпосередньої участі. Вони всі однаково отримали апостольське преємство, а тому безглуздо було б розділяти їх на таких, з якими будуть вести переговори, і на всіх інших. Якщо ж хто відмовиться від свого єпископства, то представ­ляти він зможе тільки самого себе. Свого часу до Мос­ковського Патріархату пішли такі архієреї, як Спиридон (Бабський) або Софроній (Власов). Де вони тепер? Колишній митрополит Антоній (Масендич) отримав від РПЦ кафедру на Алтаї, але помер у віці 40 років. Відре­чення від свого сану — це гріх проти Святого Духа. Я думаю, що у Київському Патріархаті не залишилось таких архієреїв, які б зважились взяти на себе цей гріх.

Бажання автокефалії для Української Православ­ної Церкви — це бажання не самих архієреїв, а переважної більшості українських віруючих. У Московсь­кому Патріархаті звикли не рахуватися з думкою про­стих мирян, духовенства. Там вважають що найголов­ніше — отримати зовнішню політичну підтримку, спокусити до зради архієреїв — і Помісної Української Православної Церкви не буде. Але історія нашої Церкви переконливо свідчить, що в різних історичних умо­вах, під керівництвом різних ієрархів віруючі в Україні прагнули автокефалії своєї Церкви і боролись за неї.

Помісна Українська Православна Церква є, вона зростає і міцніє. Позиції ж Московського Патріархату в Україні будуть слабнути, бо його сила замішана на інтригах, зраді і неправді. А через те, що все це — не від Бога, я переконаний, що успіху боротьба Московсько­го Патріархату проти автокефалії Української Право­славної Церкви не матиме, на яких би рівнях і за допо­могою б чого вона не велася.

Прес-служба Київської Патріархії,
липень 2003 року

↑Патріарх Філарет про Церкву та про політику

Розмова у прямому ефірі «5 каналу» в програмі «Час»

Хоча Церква в Україні повинна нести духовність і мир, часто це слово асоціюється з менш приємними речами — конфлікт, ворожнеча, протистояння. Масла у вогонь часто доливають політики, які все частіше на­магаються використовувати Церкву як зброю проти своїх опонентів. Особливо перед виборами. Про все це ми говоримо зі Святійшим Патріархом Філаретом — Предстоятелем Української Православної Церкви Ки­ївського Патріархату, однієї з православних конфесій, які діють в Україні.

— Владико, на Вашу думку, чому в Україні така на­пруга навколо Церкви?

— Тому, що Церкву в Україні використовують у полі­тичних цілях. Це робить насамперед Росія, яка хоче збе­регти вплив на Україну. Для цього вона використовує Українську Православну Церкву Московського Патріар­хату. Саме тому позиції УПЦ Київського Патріархату і Московського Патріархату різні. У віровченні, у бо­гослужінні ми — одна Соборна і Апостольська Православна Церква. Але у нас різні позиції. Київський Патріархат стоїть за укріплення і зміцнення української державності, утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви, в той час як УПЦ Московського Патріархату вважає, що Українська і Російська Церкви повинні складати єдину Церкву — Московський Патріархат.

— Я так розумію, що Ви стоїте за державу. А з ким влада?

— Так, ми стоїмо за державу, і в Україні демократичні сили підтримують Київський Патріархат.

— Але чи підтримує Вас влада?

— Влада не завжди підтримує. Якби влада нас підтримувала, або якби вона ставилася рівно до Київського і Московського Патріархатів, то ми б мали більші успіхи за роки незалежності нашої держави.

— Чому так не відбувається?

— Тому, що політичні сили, як і Церкви, в Україні різні. Скажімо серед депутатів попереднього складу парламенту були такі, які виступали за відновлення Радянського Союзу.

— Зараз інший парламент.

— Так, парламент інший, але такі самі настрої є, хіба що приховані. Ми сподіваємося, що з часом політики будуть змінювати своє ставлення і до незалежної Української Церкви і більше будуть піклуватися про інтереси Української держави.

— Раніше в інтерв’ю Ви сказали про то, що стоїте на позиції підтримки тих чи інших партій, які відповідають завданню розбудови і зміцнення Української Церкви. Навіщо Вам політика?

— Нам політика не потрібна, а нам потрібна Укра­їнська держава, а цій Українській державі потрібна Помісна Українська Церква. Ось чому ми займаємося цими питаннями.

— Чи звертаються до Вас політики за підтримкою?

— Звичайно звертаються — всі, хто зацікавлений. Ми в політичній боротьбі не беремо безпосередньої участі, бо це заборонено законом. Разом з тим ми не можемо стояти осторонь суспільного життя. Наше втручання суто моральне, ми підтримуємо ті політичні сили і партії, які відстоюють інтереси Української держави і українського народу. Це демократичні сили, які я не буду всі перелічувати. Хто за єдину Помісну Українсь­ку Православну Церкву, хто відстоює інтереси Укра­їнської держави, того підтримує Київський Патріархат.

— З боку це виглядає як якісь негласні домовленості, про які Ви не хочете говорити.

— Домовленостей у нас ніяких немає. Ми діємо в рамках своїх моральних принципів. Якщо Київський Патріархат — Помісна Церква, то яких політиків вона повинна підтримувати — тих, які дбають про інтереси Росії? Звичайно, що їх Київський Патріархат підтриму­вати не буде. А політиків, які відстоюють інтереси Української держави і українського народу, до яких би партій вони не належали, віруючі Київського Патрі­архату будуть підтримувати.

— Чи будете Ви заявляти цю позицію перед пре­зидентськими виборами?

— Звичайно, будемо. Але я не хочу попереджувати події, бо передвиборна кампанія ще не почалася.

Тому це попередні принципові позиції нашої Церкви, які ми відстоювали і на попередніх парламентських і президентських виборах, будемо дотримуватися їх і на наступних виборах.

— Дякую. Наступна тема — це Єдина Помісна Цер­ква. Років три тому здавалося, що українські конфесії серйозно наблизилися до цього, були поїздки до Кон­стантинополя. Зараз враження таке, що Ви в цьому зупинилися. Чому?

— Це залежить не від нас, бо хто-хто, а Українська Церква найбільше зацікавлена в тому, щоб бути виз­наною іншими Помісними Православними Церквами і увійти з ними в спілкування.

— Чому цей рух зупинився?

 — Зупинився тому, що позиція Московського Пат­ріархату діаметрально протилежна позиції Константи­нополя. Якщо Вселенська Патріархія вважає, що оскіль­ки Україна стала державою, то Церква в цій державі повинна бути теж незалежною, тобто автокефальною, Помісною, то позиція Московського Патріархату поля­гає в тому, що Українська Церква повинна входити до складу Російської. Проголошена для УПЦ так звана «са­мостійність і незалежність в управлінні» — це тільки гас­ло, яке вводить в оману простий народ, бо насправді УПЦ Московського Патріархату дуже залежна від рішень, які ухвалюють у Москві.

— Позиція УПЦ, яка належить до Московського Патріархату, чітка. Зрозуміла і Ваша позиція. Чи є поле для компромісу?

— Поле для компромісу завжди є. Воно полягає в тому, щоб УПЦ МП вийшла зі складу Московського Патріархату. Коли вона вийде,тоді ми знайдемо компроміс для утворення єдиної Помісної православної Церкви. А до того, поки вона не відокремиться від Московсько­го Патріархату, у нас не може бути ніякого компромі­су, бо питання підпорядкування Української Церкви Російській — це якраз той пункт, який розділяє Київсь­кий і Московський Патріархати.

— Не знаю, наскільки у Вас є можливість стежити за політикою. Чи склали Ви думку про події, які відбу­валися навколо Коси Тузла, в Донецьку?

— Звичайно, ми цими питаннями цікавимося, бо нам болить, коли несправедливо ставляться до Укра­їнської держави. Нам гарантували територіальну цілі­сність, коли було потрібно віддати ядерну зброю, а те­пер ті, які гарантували, цю територіальну цілісність порушують. Це не морально.

— А що стосується Донецька та інших міст, то зви­чайно ми підходимо з моральних позицій — хіба так можна поступати з моральної точки зору? Не можна. Хіба таку демократичну Україну ми хочемо будувати? Не таку. І тому Україну в ЄС не приймають, бо потрібно показати демократію не на словах, а потрібно показа­ти її на ділі.

— Дякую за розмову. Патріарх Філарет про Церк­ву та про політику.

11 листопада 2003 року

↑Усе добро від людини починається з правди

Уже доброю традицією стали лекції Святійшого Патріарха Філарета на історичному факультеті. Немов рідкісна крапля, послана самим Богом, вона проливає світло на всю міжконфесійну ситуацію в Україні у цей нелегкий час. І в пошуках авторитетних коментарів та оцінок ми в чергове звернулися до Патріарха Філаре­та, який 10 листопада люб’язно погодився на післялекційне інтерв’ю з шеф-редактором газети «Кліо» Віталієм Черноіваненком.

— Ваша Святосте, ми раді знову Вас вітати на істо­ричному факультеті, і традиційне найперше запитан­ня до наших гостей — Ваше головне кредо?

— Основне завдання моє і нашої Церкви — готува­ти людину до життя вічного. Це наше провідне кредо.

— Дякую. Ваша Церква, як відомо, до цього часу перебуває в протиборстві за автокефалію. Яке наразі становище Ви займаєте?

 — Наразі маємо 33 єпархії порівняно з тим, що донедавна мали 19. Окрім того, свої навчальні духовні заклади — семінарії, академії. Врешті-решт, кількість па­рафій зросла з 2,000 до 3,600. Приємна статистика. Але водночас погляньмо на співвідношення наведених цифр і рівня підтримки Церкви з боку віруючих. Соціо­логічне дослідження засвідчує, що УПЦ КП підтримує 10 млн. віруючих, УПЦ МП — 5 млн. Цікава тенденція — Московська Патріархія володіє в Україні вдвічі більше парафіями, ніж наша Київська, але підтримкою корис­тується удвічі меншою. Висновки прості: регіональна влада підтримує промосковську Церкву. Ми ж ствер­джуємо незалежність від Москви, бо МП є справжні­сінькою «п’ятою колоною» Росії в Україні.

— Якщо стверджувати про об’єднання всього хри­стиянства, доречним був би новий союз українських церков з Апостольським Римом, тим більше на престолі Католицької Церкви перебуває зараз Іван Павло II, як його вже нарекли «Папа миру»?

— Річ у тім, що таку практику ми вже маємо. Як ви чудово знаєте, 1596 року мала місце унія між Римом і Українською Православною Церквою, точніше части­ною її духовенства, внаслідок чого було утворено Греко-Католицьку (уніатську) Церкву. Сам український на­род тоді не бажав підпорядковуватися Римові, відтак, на моє переконання, українці таке об’єднання ніколи не сприймуть.

Нині і Католицька, і Православна Церкви визна­ють, що унія не є шляхом злучення церков. Ми маємо гарні стосунки з УГКЦ, нас об’єднують спільні інтереси — боротьба за українську Україну. Теоретично ж об’єд­нання можливе з УГКЦ, але за обов’язкових умов збе­реження церковного становища до 1596 року.

 — А як протестантсво — третя християнська кон­фесія, — воно вписується в об’єднавчі процеси?

— Ви знаєте, це складна проблема, але я прокомен­тую коротко. Одним з найдорожчих дарів є свобода. Бог дарував її людині, і та може вільно обирати те, що вона хоче. Частина протестантів — найсправжнісінькі секти — обрали те, на що вони здатні. Біблія одна, а тлумачень багато. От і вся їхня сутність. У центрі тоталітарної секти — керівник, і він вимагає підпорядкування собі, а не Богові. Іван Богослов називав таких антихристами, тих, хто не сприймають Христа як Сина Божого. Навіщо тоді всі наші проповіді, якщо не вірити у воскресіння Ісуса Христа?!

— Пригадую, о. Олександр Мень свого часу, активно відстоюючи православ’я, водночас наполягав на зміцненні власної віри. Ваші думки?

— Так. Ви знаєте, коли у 1970-х роках Мень почав свою проповідницьку діяльність, радянська влада од­разу зненавиділа його. Він не боявся довести, що Бог існує, а атеїзм — це велика помилка. Унікально, це був єврей, котрий сповідував православ’я, приймав Госпо­дом Христа, не виключно, що за це його і було вбито.

 — Якою мовою мас проводитися літургія в Ук­раїнській Церкві?

 — Тільки українською — зрозумілою і рідною ук­раїнцям мовою. Треба полишити «старослов’янщину». В українській школі вчитель історії пояснює учням свій предмет українською мовою. Так і в Українській Церкві; священик читає проповідь, віруючий вимовляє молит­ву українською мовою, всі один одного розуміють. А якщо застосовувати російську мову, та навіть більше
церковнослов’янську, люди перебуватимуть, наче в темряві. Бо нащо тоді слухати Боже Слово, нічого не розуміючи при цьому.

— Чи варто проводити релігійні лекції та читати дітям Закон Божий у школах і ВНЗ?

— Зараз ми схиляємося до цієї практики як пріо­ритетної. Але поки не досягли вагомих успіхів. Надто багато протидій. Влада не хоче змінювати декотрі за­кони на користь духовності. А держава, що не має в собі міцних духовних цінностей, приречена і несе руй­націю собі та іншим. Безперечно, слід знайомити шко­лярів і студентів з християнськими цінностями.

— Наприкінці розмови не можу не спитати пора­ди для молодих педагогів-істориків: на що спиратися сьогодні, яких моральних настанов і орієнтирів дотримуватися у житті?

— Найгострішою наразі є проблема духовності. Як майбутні педагоги, ви маєте обрати своєю головною місією служіння народові, його виховання. Хто, як не ви, вказуєте людям шлях у житті. Педагоги, як і священослужителі, є служителями Слова. А у своїй практиці ніколи не завадить зазирати у Святе Писання і дотри­муватися тих, як ви кажете, настанов, що несуть люд­ству добро. Це насамперед людяність, виваженість, толерантність, розуміння одне одного. Адже все доб­ро від людини, мабуть, починається з правди, істини. Вона є єдиним дороговказом. Завжди. Якщо людина сходить з нього, вона втрачає життєвий компас, стаю­чи на помилковий та фатальний шлях.

— Дякую, Ваша Святосте, що не відмовили у роз­мові і сподіваємося бачити ще неодноразово Вас на нашому факультеті.

— Дякую вам.

Газета «Кліо»,
листопад-грудень 2003 року

↑Хочемо, щоб Церква
виховувала в дусі
патріотизму до України

Розмова з Патріархом Філаретом,
Главою Української Православної Церкви
Київського Патріархату

Сьогоднішня Україна — це в оцінці багатьох полі­тиків і журналістів, а відтак і в уяві громадської думки, плацдарм, на якому ведеться затяжна боротьба за зміцнення її державного суверенітету, за європейськість її політико-економічного курсу, врешті за відрод­ження її духовності, зокрема шляхом осмислення своєї національної тотожності. Баталії за утвердження Укра­їнської держави охоплюють і позначаються у церков­ному житті. Церква в нинішній Україні є своєрідним віддзеркаленням того, що відбувається в суспільному житті. її роль у становленні підвалин незалежності Ук­раїни стає щораз відчутнішою і вагомішою.

Користуючись нагодою зустрічі з Патріархом Філаретом — Главою Української Православної Церкви Київського Патріархату, ми попросили його дати інтер­в’ю нашій газеті.

— Ваше преосвященство, Україна вступила в чер­говий — тринадцятий рік своєї державної незалежності. Відкрилася вона і перед діаспорою, намагаючись зібра­ти світове українство під свій національно-державний омофор. Уперше в Україні відбувся VІІІ Світовий конг­рес українців, роботу якого і Ви благословили. Тож доз­вольте просити Вас висловити свою думку про церков­не життя сучасної України, особливо Церкви, яку Ви очолюєте?

— Україна неодмінно зобов’язана пригорнути до себе українців, і в цьому їй повинно сприяти світове українство, в тому числі й форум Світового конгресу українців. Українці особливо в Сполучених Штатах Аме­рики і в Канаді, а також в інших країнах світу зробили багато для України, для проголошення її незалежності. Коли б не така велика підтримка з боку світового укра­їнства, то може б і не відбулась Україна як самостійна держава. Оці сили, які були об’єднані і в Україні, і за кордоном, вони якраз сприяли проголошенню Укра­їнської держави. Україна повинна бути вдячна всім українцям, що знаходяться за межами України, які боро­лися за українську державність в той час, коли боротися в Україні було набагато важче, але боротьба була й тут. Творча інтелігенція, шестидесятники, як ми їх на­зиваємо, готові були віддати своє життя, йшли в Сибір за те, щоб Україна була незалежною державою. Тому завдяки спільним зусиллям, з Божого благословення, ми маємо сьогодні незалежну Українську державу. Але перед Україною стоїть багато проблем. Недостатньо проголосити державу, треба її зміцнити. І те, що Україна вже 12 років є незалежною державою, незважаючи на те, що різні сили тиснуть на неї і хочуть, щоб вона знову приєдналась до Росії і створила якусь нову імпе­рію, чи якийсь новий чисто слов’янський союз, чи щоб відродився Радянський Союз, створює небезпеку, якої не можна недобачати. Такі сили надалі діють в Україні. Однак Україна все-таки 12 років існує, і оце дванадцятиріччя свідчить про те, що Україна є і буде.

— Як ці дванадцять років позначилися на становленні Української Православної Церкви Київського Патріархату?

— На превеликий жаль, на початку української дер­жавності Українську Церкву розділили ті сили, які не хотіли бачити незалежної України і незалежної Укра­їнської Церкви. Оце розділення існує до цього часу, тому наші зусилля направлені на те, щоб поєднати укра­їнське православ’я в єдину Українську Православну Церкву, Помісну Церкву, яка була б незалежна від інших церков. Однак Москва протидіє цій ідеї досить сильно. Проте Київський Патріархат, як Помісна Церква, теж набирає свою силу, і я думаю, що прийде час, коли в Україні буде якщо не єдина Помісна Українська Право­славна Церква, то в усякому разі така буде Церква, яка тут в Україні стане пануючою. Україна сьогодні бага­токонфесійна держава. У нас нині є не тільки право­славні, а й греко-католики, римо-католики, протестанти, але ми сподіваємося, що буде потужна Помісна Укра­їнська Церква. Ми бачимо, що ця Церква в особі Ки­ївського Патріархату набирає силу.

— Яким шляхом повинні об’єднуватися три пра­вославні церкви, які нині існують в Україні? Чи можна надіятися на створення єдиної Української Церкви?

 — Єднання я бачу на платформі утворення Помісної Української Церкви. Тільки на такій основі можна гово­рити про утворення єдиної Церкви. Можна говорити про створення єдиної Церкви, але в складі Московського Патріархату, про що мріють передусім у Москві та й Ук­раїнська Православна Церква Московського Патріархату в Україні. Вона теж мріє про єдину Церкву, але як єдину Російську Православну Церкву. Ми ж, коли говоримо про єдину Церкву, то маємо на увазі Українську Церкву, правдиву Українську Церкву, а не тільки з назви укра­їнську. Московський Патріархат також називає себе Ук­раїнською Православною Церквою, але ж це не є Укра­їнська Церква. А ми ж хочемо створити справжню єдину Помісну Українську Церкву.

— Чи є реальні шанси на те, щоби створити?

— Я думаю, що така Церква буде.

— Якою є сьогодні географія Української Право­славної Церкви, яка її структура, де найбільше парафій, вірних?

— Київський Патріархат має сьогодні 29 єпархій, тобто є вони в усіх областях. У нас 3670 парафій, 6 ду­ховних семінарій, дві академії, один богословський факультет. Маємо більше тридцяти монастирів. Отже для існування Помісної Церкви в нас є все необхідне. Нас підтримує десять мільйонів православних українців, у той час як Московський — тільки п’ять мільйонів. Ці дані згідні з соціологічними опитуваннями як україн­ськими, так і західними і навіть російськими.

— Доводиться, однак, чути, що Московський Пат­ріархат має більше парафій. Звідки такі дані?

— У Московському Патріархаті справді удвічі більше парафій, ніж у нас, але ж вірних наполовину менше. Різниця у парафіях береться звідти, що влада більше підтримує Московський Патріархат, тому там і більше парафій. Тепер стосовно географії. У західних областях України, коли йдеться про Православну Цер­кву, переважає Київський Патріархат, у центральній частині, можна сказати — половина на половину, а в Південній та Східній Україні перевага Московського Патріархату. Це природно, бо там мешкає найбільше росіян за своїм етнічним походженням.

 — Наскільки Київський Патріархат присутній у Збройних силах України?

 — У Збройних силах України поки що нема капеланства і нема військового священства. Просто діючи­ми законами України не передбачено співробітництва Збройних сил і Церкви. Але все-таки ми, тобто і Київський, і Московський Патріархат, в меншій мірі Греко-Католицька Церква, є активні в Збройних силах України. У значно меншій мірі роблять це Протестантські Церк­ви, бо вони ж взагалі проти ношення зброї християнами. Вони там небажані, бо будуть вносити інший, ніж хотілося військовим, дух. Наша участь полягає в тому, що ми освячуємо військові кораблі, беремо участь у присягах, Церква благословляє на вірність державі, виступаємо з доповідями серед військових, будуємо каплиці у військових частинах. Ось така наша участь. Натомість присутність Московського Патріархату, який, як відомо, стоїть на позиціях єдиної Російської Православної Церкви, нас бентежить, тому що ми хочемо, щоб Церква виховувала в дусі патріотизму до України, а не до слов’янських держав у цілому, хоч ми прагне­мо жити в мирі з усіма своїми сусідами, утому числі і з Росією. Однак насамперед треба любити свій народ і боронити його.

— Чому в школах не ведеться навчання релігії, хри­стиянської етики?

— Ми маємо недільні школи, в яких навчаємо релігії, але це нас не задовольняє. Ми порушували питання пе­ред Президентом, перед Верховною Радою, взагалі перед українською владою, щоб нам дозволили виклада­ти християнську етику в школах як предмет, який повинні вивчати всі школярі. Ми вже майже домовилися з відом­ством освіти й науки, що такі уроки етики будуть, але темні сили втрутились і все призупинили. Зараз ми не маємо можливості охопити дітей та молодь вихован­ням у християнському дусі, дусі християнської моралі, тому ми шукаємо інші шляхи, якими можна оцей недолік, заперечення держави, подолати. У нас є плани охоп­лення більшої частини дітей і молоді вихованням і на­вчанням у дусі Закону Божого.

— У школах Західної України християнська етика викладається майже у всіх школах.

— Справді, в Західній Україні в усіх школах хрис­тиянська етика викладається без перебоїв. Викла­дається вона тому, що там батьки вимагають, щоб їх дітей навчали в школах Закону Божого і в дусі христи­янства та моралі. Керівництво шкіл не могло та й не хотіло відмовляти батькам, а в Центральній і Східній Україні такого ентузіазму з боку батьків нема, тому тут у деяких школах частково викладається Закон Божий на добровільних засадах. Ми, однак, хочемо, щоб усі діти в усіх школах вивчали християнську мораль.

— Може, священики батькам не пропонували, не роз’яснювали, що є змога навчати Закону Божого, хри­стиянської моралі?

— Їм пропоновано, але це є наслідки впливу дер­жавного атеїзму, який виховав сьогоднішних батьків у байдужому ставленні до релігії, до Бога, до віри і до Церкви. Тому ми пожинаємо ці негативні плоди.

— В Україні, особливо в Західній, активно діє Греко-Католицька Церква. Вона присутня й помітна і в сто­лиці України. Мовиться про те, що вона свій центр пе­реноситиме до Києва. Як ви ставитеся до цих планів, і які у вас взаємини з Греко-Католицькою Церквою, з ієрархією, зі священиками?

 — У нас з Греко-Католицькою Церквою, з ієрар­хією та з духовенством стосунки добрі. Про це свід­чить хоча б те, що ми цього року у Володимирському соборі приймали копію Туринської плащаниці і разом
з кардиналом Любомиром Гузаром служили перед нею молебень; минулого року ми приймали Папу Римсько­го Іоанна Павла II. Певні проблеми є ще в Західній Ук­раїні, де проявляються непорозуміння у взаємовідно­синах між православними і греко-католиками. Що стосується перенесення центру Греко-Католицької Цер­кви зі Львова до Києва, то я вважаю, що це справа самої
Греко-Католицької Церкви, хоч бачу, що великих підстав для того, щоб якраз тут був центр, немає, тому що в Києві греко-католиків дуже мало. Звичайно, ми проти, щоб стосунки використовувалися в прозелітичних цілях, бо це може допровадити до погіршення від­носин. Ми стоїмо на позиції добрих відносин з усіма конфесіями в Україні, особливо з Греко-Католицькою Церквою, бо це Церква, яка стоїть на патріотичних за­садах, вона відстоює українську державність, інтереси українського народу, і це нас єднає. Вірю, що в цьому дусі наші стосунки будуть зростати і зміцнюватися в майбутньому.

— Влада України на словах декларує невтручання в конфесійні справи, на ділі ж буває по-іншому. Із цінно­го заповідника виключено архітектурну перлину — Почаївську лавру, щоб, а ніхто в цьому не сумнівається, ще раз передати її в руки Московському Патріархату, бо ж фактично вона за ним рахується. Таким чином дві найстарші українські лаври знаходяться у володінні не­української Церкви, бо ж Києво-Печерська лавра також належить Московському Патріархату. Де ж тут інтере­си України, українського народу, Української Церкви? Коли врешті справжні правонаступники стануть влас­никами цих духовних обителей?

— Це дійсно так, що і Києво-Печерська лавра зна­ходиться у підпорядкуванні Московського Патріарха­ту, і Почаївська лавра. Те, що влада, вилучаючи Печерську лавру, готує основу для того, щоб її передати Московському Патріархату повністю, викликає обу­рення. З цього приводу я написав листа президенту Л. Кучмі і прем’єр-міністру В. Януковичу, в якому ствер­див, що це крок, який нікому не принесе користі і не допоможе в консолідації релігійного середовища, а навпаки — розбудить емоції, які не закінчаться добром. Це ще в більшій мірі стосується Києво-Печерської лав­ри. Монахи силою захоплюють приміщення, які нале­жать музею, хоч це, з одного боку, є порушенням зако­ну, а з другого завдає шкоди українській культурі, бо ж музей зберігає наші найцінніші культурні скарби. Без потреби викидають звідти працівників музею, а експо­нати залишаються без будь-якого нагляду. Якраз оці приклади засвідчують, що наша влада, яка нібито де­монструє рівне ставлення до всіх конфесій, більше підтримує Московський Патріархат. Тому він сьогодні в Україні багатший на кількість храмів і кількість па­рафій. Народ, навпаки, більше підтримує свою прав­диву Українську Церкву.

 — Владико, Вам випало служити Богу і народові у винятково складний час. Коли б Вам прийшлося виби­рати ще раз, чи ви обрали б цей самий шлях?

— Я пішов би цим же шляхом. Я ні в чому не розка­ююсь, що в житті робив не те, що треба. Я служив Церкві, а не тому чи іншому режиму. Завдяки тому, що я служив Церкві, Україна мала за радянських часів 60% храмів усього Московського Патріархату, тоді як усі інші республіки 40%. Україна поставляла багато духо­венства навіть для Росії, і це є докази того, що я служив Церкві, а не радянському режимові, і тому мав успіхи.

— Чи можна міркувати, продовжуючи цю думку, що духовенство, підготоване в Україні, яке сьогодні працює для Московського Патріархату також в Україні, повернеться в лоно Київського Патріархату?

— Безумовно перейде. Перейде тоді, коли духо­венство побачить, що влада однаково ставиться до Київського і Московського Патріархатів. А сьогодні духо­венство бачить, що влада більше підтримує Московсь­кий Патріархат, і тому вони вважають, що краще слу­жити в Московському Патріархаті, тому що там є підтримка влади. Вони не хочуть іти в церкву, якої вла­да не підтримує. Коли влада буде прихильно ставити­ся до Київського Патріархату, тоді, звичайно, дуже ба­гато духовенства, єпископів прийдуть до Київського Патріархату.

— Ми напередодні великого християнського свя­та. Що б Ви хотіли побажати українцям у Польщі — вірним Православної та Греко-Католицької Церков?

— Щоб усі українці, і не тільки українці, а всі хрис­тияни, насамперед служили Богові, виконували Його заповіді, не відступали від християнських принципів моралі. Зараз поширюється явище відходу від віри, від Бога якраз серед християн, і ці пороки, які ми зараз бачимо, є відходом від християнської моралі. Моє по­бажання таке, щоб кожен християнин — і українець, і поляк, і німець, і росіянин, і румун, і всі, щоб вони від­повідали своїй християнській приналежності — якщо я християнин і належу Христові, то треба жити так, як проповідував Ісус Христос. Інакше буде нам горе.

— Дякуємо за розмову.

Мирослав ВЕРБОВИЙ, Степан МІГУС,
газета «Наше слово», 7 грудня 2003 року

↑Проти «Закону Божого»
може виступати
ворог Господа Бога — сатана

У середині листопада вийшли з друку перші при­мірники унікальної книжки — «Закону Божого», виданого Українською Православною Церквою Київського Патрі­архату. Це переклад на українську мову з доповнення­ми «Закону Божого» протоієрея Серафима Слобідсько­го. Книжка дає елементарні знання тим, хто прагне зрозуміти суть християнського вчення. У ній є цікаві ко­ментарі до вибраних фрагментів із Святого Письма, молитви та тлумачення їх змісту, подана коротка історія Православної Церкви, прокоментоване Богослужіння.

На прохання редакції, про ідею видання такої книжки, про очікування, які пов’язує Церква з цим ви­данням, та про деякі аспекти сучасного християнсько­го життя розповідає Його Святість Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

— Ваша Святосте, нашу розмову хочу розпочати від неординарної події — виходу у світ «Закону Божо­го». Якими головними мотивами керувалася Українсь­ка Православна Церква Київського Патріархату щодо видання цієї книжки?

— У нашій державі багато говориться про необ­хідність відродження духовності. Тут потрібно послі­довно та самовіддано працювати. І видання «Закону Божого» — наш практичний вклад у загальнонаціональ­ну справу духовного відродження.

Сама ідея видання «Закону Божого» виникла у мене після того, як ми зрозуміли, що у найближчий час не зможемо домогтися викладання християнської ети­ки у середніх та вищих школах. Перед нами були по­ставлені різні перешкоди, інколи дуже смішні за своєю необґрунтованістю. Проте, я вірю, що прийде час, і ос­вітянське міністерство дасть згоду на факультативне викладання християнської етики, і Верховна Рада при­йме відповідну постанову, якою закріпить цю згоду.

— Ваша Святосте, чи зможе широкий загал україн­ського суспільства ознайомитися з україномовним «За­коном Божим»?

— Насамперед хочу сказати, що нині маємо щастя від Господа жити у час, коли активно будуються церк­ви. У храми йде молодь, діти. Однак розуміємо, що ці люди, які йдуть до храму, становлять невеличку част­ку від усього населення України. І не зможемо відро­дити нації, працюючи лише з незначною її часткою. Потрібно охопити якщо не все, хоча б більшість насе­лення. А оскільки нам не дозволено працювати через школу, то у мене виникла ідея видати масовим тира­жем і українською мовою «Закон Божий». Моя мрія — аби ця книжка стала настільною у кожній хаті. Вона активізувала б українців до використання української мови, показувала б простій людині, що українська мова для спілкування з Господом є так само придатною, які інші мови.

Простий підрахунок показав, що за гроші, які ми вклали у друк першої партії «Закону Божого», можна було б збудувати від сили два нові храми. До них хо­дило б максимум дві тисячі осіб. А з «Законом Божим» ми входимо до домівок більше як 100 тисяч українсь­ких сімей. Частина із 150-тисячного тиражу піде у шкільні та публічні бібліотеки, Я хотів би загальний тираж «Закону Божого» довести до мільйона. Для цьо­го шукаємо доброчинців.

— Від виходу перших примірників «Закону Божо­го « вже минуло трохи часу. Чи вже відома Вам суспіль­на реакція на появу цієї унікальної книжки?

— Ми вже розповсюдили «Закон Божий» у 15 об­ластях. Найактивніше цей процес відбувається у столи­ці України. «Закон Божий» вже розісланий до наших парафій. Багато людей зверталося до нас в індивіду­альному порядку.

— Нині, на жаль, частина українського суспільства, яка пов’язана з УПЦ МП, стоїть на позиції, що очолювана Вами Церква є неканонічною, відтак усе, що Ви робите — незаконним. Отже, на Вашу думку, чи ви­дання «Закону Божого « може бути піддане критиці, на зразок випадів проти Туринської плащаниці та проти Вас і кардинала Гузара з боку митрополита УПЦ МП Агафангела?

— Я не виключаю, що можуть знайтися люди, які виступатимуть проти «Закону Божого». Однак проти «Закону Божого» може виступати ворог Господа Бога — сатана, який послуговується людьми, що перебува­ють під його владою…

 — Що робить УПЦ КП, яку Ви очолюєтє, щоб у про­стого українця не виникло сумнівів, що українська мова для спілкування з Господом є так само придатною, як і інші мови?

— Ми вже закінчили переклад богослужбових кни­жок на українську мову. Це приблизно 20 томів. Сюди входять «Богослужбове Євангеліє», «Апостол», «Часос­лов», «Псалтир», «Октоїх», «Мінеї» та інші книги. Ці кни­ги вийшли тиражем у 3 тисячі примірників. Таким чи­ном, Православна Церква нині має можливість усі богослужіння вести українською мовою.

Крім цього, у перекладі на українську мову нами видано «Новий Завіт». Найближчим часом українською мовою має вийти Біблія.

— Очолювана Вами Церква через «Закон Божий» активно впроваджує українську мову і шукає відповіді, чому все ж таки в школах не викладають християнсь­кої етики. Чи могли б Ви назвати головні перешкоди на шляху до викладання християнської етики у школі?

— Мені важко пояснити, хто є головним генерато­ром тих перешкод. Назовні найчастіше виставляється те, що не всі батьки бажають, аби їхні діти вивчали хри­стиянську етику. Другим аргументом є те, що в Україні існують не тільки християни, але й представники інших релігій — юдеї, мусульмани тощо і відповідно ставиться запитання, чому в основі етики має бути покладена як­раз християнське віровчення, а не, скажімо, юдейське чи якесь інше? Третім аргументом проти викладання етики є те, що в Україні школа відокремлена від Церк­ви, а тому чинне законодавство не передбачає викла­дання християнської етики.

У мене ці аргументи викликають здивування, бо батьки, які бажають добра своїм дітям, і державна вла­да, яка хоче добра для своїх громадян, повинні бути зацікавлені у формуванні в суспільстві високої моралі. Тим паче, що як інформаційне поле, так і вулиця зде­більшого вчать хижацького виживання, а не як розріз­няти добро і зло.

У діалозі з владою ми наголошуємо, що нині сус­пільство знаходиться у стані такого глибокого падіння, що ніхто, окрім Церкви, не може його морально відро­дити. І там, де батьки по-справжньому жили за закона­ми високої моралі, там не виникають проблеми з ви­кладанням християнської етики. Я маю на увазі західні області. І коли б так само були активними батьки в інших областях України, то й там також християнська етика викладалася б.

 — Противники викладання у школах етики кажуть, що тут негативну роль відіграє поділ, що існує у лоні православ’я. Що Ви з цього приводу думаєте?

 — Це йде від лукавого. Західні області є так само багатоконфесійні, як і решта України. Однак там це не заважає викладати християнську етику. Між католика­ ми і православними є погоджена програма, яка не за­чіпає віросповідні інтереси тої чи іншої Церкви, а ви­кладається загальна християнська етика тому, що християнська мораль є спільною для всіх християн. Десять заповідей Божих є однаковими для всього християнського світу, Заповіді блаженства також однакові. Символ Віри також є загальноприйнятим.

І коли хтось когось лякає, що етику може викла­дати «неканонічна» особа, то, як я сказав, це йде від лукавого. Є домовленість, що етики будуть навчати не священики, а педагоги. Вони викладатимуть за програ­мою, затвердженою державним органом, яка не зачі­патиме інтересів жодної з конфесій. А розбіжності у вірі будуть викладатися у наших недільних школах, що діють при парафіях, чи то буде УГКЦ, чи УПЦ КП, чи УПЦ МП, чи протестантські деномінації.

— Ваша Святосте, у переліку Церков, між якими є розбіжності у вірі, Ви поставили Українську Пра­вославну Церкву Київського Патріархату і Українську Православну Церкву Московського Патріархату. Між ними є якісь розбіжності у вірі?

— Ні, немає. Є одна віра, одні канони, одна мораль. Однак між Церквами є ворожнеча, причиною якої є бо­ротьба за владу. Москва хоче володіти українським православ’ям. А цього не повинно бути.

Натомість принципова різниця віросповідницького характеру є між православ’ям і католицизмом. Вже понад 30 років обидві Церкви намагаються дійти згоди у питаннях віровчення, однак такої згоди не було знай­дено. Я особисто у найближчий час не бачу можливо­стей для об’єднання обох Церков у єдину. Тим паче, що нині перед нами стоїть більше завдання, ніж об’єд­нання Церков — відродження духовності у самому хри­стиянстві. Незважаючи на ті чи інші особливості у віро­вченні, ми повинні відроджувати християнську мораль

як спільну цінність усіх християн. Як не прикро про це говорити, але нині найбільше падіння бачимо у краї­нах, які належать до християнського світу. Візьміть усі збочення на кшталт гомосексуалізму, який набирає усе більшої сили. Одностатеві шлюби визнаються не тільки законом, але за їх легалізацію виступає Англіканська Церква. І це видима ознака морального падіння у лоні християнської Церкви.

 — Чи аналізували Ви, чому це явище найбільших масштабів досягнуло у середовищі християнської циві­лізації?

— Головна причина такого явища полягає у тому, що декілька століть тому Європа поставила у центр істо­ричного буття людину. Тепер ми постійно чуємо про права людини, і ніхто не згадує при цьому про Бога. Нині йде підготовка до прийняття Конституції Євро­пейського Союзу, і в проекті цього документа не хочуть згадати, що Європа має християнські традиції. У тому є головна причина, як сказано у Святому Письмі, відступлення, яке буде перед другим пришестям Ісуса Христа.

— Ваша Святосте, а коли ми у цьому процесі на дальший план відставимо права людини, то чи це не породить нових патологічних явищ?

— Коли ми говоримо, що не можна ставити люди­ну у центр історичного буття, а у центр історичного буття треба поставити Бога, то це не означає, що відкидаються права людини. Вони повинні бути. Однак окрім прав людини, є ще й обов’язки людини, про які ми не говоримо. Людина зобов’язана жити за заповідями Божими. Християнин повинен виконувати свої християнські обов’язки. Права людини мають гармонійно поєднуватися з її обов’язками. Ми цього тільки тоді до­сягнемо, коли у центрі стоятиме Бог.

— Нині у світі відбуваються складні процеси. Це, зокрема, так звана глобалізація, яка багатьма спри­ймається негативно. Святійший Отець застерігає про­ти згубних наслідків такого процесу, проте його голос не усі хочуть чути. Чи, на Вашу думку, в людських си­лах зупинити цей процес?

— Оскільки глобалізаційні процеси відбуваються всередині християнського світу, то їх розвиток зале­жатиме від нас — християн. Коли ми, як уся християн­ська спільнота, усвідомимо, що у центрі історичного процесу стоїть Бог, і почнемо жити по-християнськи, то усе зміниться.

Нині у лоні Церкви не йде боротьба за святість життя, а за владу. І, на жаль, Україна яскравий тому приклад, на чому я вже наголошував.

Спочатку поставимо собі запитання: чи це мож­ливо? Я відповідаю: можливо! Є у нас історичні при­клади: це розпад Оттоманської імперії, коли виникли помісні православні Церкви. Україна після розпаду імперії — СРСР також вимагає єдиної Православної Цер­кви. Визнання Церков — це тривалий процес. Жодна із помісних Церков не отримала швидко визнання. В од­них це займало 30 років, в інших — 70. Російська Церква чекала на визнання 140 років. І я не бачу нічого особ­ливого, що ми на 12-му році свого самостійного існу­вання ще не маємо визнання. Я впевнений, що наста­не той день, коли УПЦ КП буде визнана світовим православ’ям, і це призведе до утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.

З історії знаємо, що процес визнання Церкви зале­жить від позиції та активності державної влади. Наприк­лад, у Польщі міжвоєнного періоду Православна Цер­ква, вірними якої були переважно українці та білоруси, отримала від Вселенського Патріарха Григорія VII Томос про надання автокефалії після шести років дер­жавної незалежності Польщі. Створюється враження, що влада в Україні не допомагає в отриманні Томоса про автокефалію, незважаючи, що сильна та єдина Церква є в інтересах держави…

 — Є чимало українських політиків, таких, як хоча б Голова Верховної Ради Володимир Литвин, які твердо стоять на позиції розбудови Української держави, проте вони не менш твердо тримають орієнтацію на Церкву мос­ковського підпорядкування. Чим би Ви це пояснили?

 — Мені здається, що ці люди не розуміють держа­вотворчої ролі Церкви. Проте знають, що Церква впли­ває на вибори і слідкують, на чиєму боці вона буде. Коли б ці люди розуміли роль Церкви у державотво­ренні, то вони сприяли б утворенню Єдиної Православ­ної Помісної Церкви.

— Чи є у Вас іскорка надії, що такі політичні проце­си, як тузлівська криза, змінять позиції щодо Церкви.

— Тузлівська криза об’єднала людей навколо ідеї захисту територіальної цілісності держави. Я думаю, що ми ще будемо свідками «Ініціатив» з боку наших сусідів, які приведуть українську політичну еліту та суспільний загал до розуміння ролі Церкви у державотворенні.

— Ви сказали, що політична еліта дивиться нині на Церкву як на інструмент впливу на електорат. Але чи не є це ілюзія? Адже як показують соціологічні до­слідження, нині в Україні понад 30 відсотків тих, хто називає себе православними, декларує, що належить до Української Православної Церкви Київського Патрі­архату, а менше ніж 20 відсотків називають себе такими, що належать до Церкви московського підпоряд­кування. Інші не мають твердої думки з цього приводу. Отже, який є сенс робити ставку на меншість?

— Тут йде орієнтація на статистику, а не реальну церковну приналежність людей. За статистикою, біль­шість храмів належить Церкві московського підпоряд­кування.

— А який може бути вплив слова, сказаного свя­щеником, на політичну орієнтацію його пастви?

— Наша Церква не використовує і не буде викори­стовувати амвона для політичної агітації. Проте поза Церквою йде активне спілкування з віруючими з при­воду політичних питань. Нерідко вони питають думку священика з цього чи іншого приводу.

— На адресу Української Православної Церкви Ки­ївського Патріархату надалі лунають звинувачення, що вона не канонічна. Я шукаю відповіді, хто людині дав право судити, що Ботові угодне, а що ні, проголошую­чи одних законними, а інших незаконними. Що Ви з цього приводу думаєте?

— Я в одному із інтерв’ю сказав, що усі розмови про неканонічність це геббельсівська пропаганда, мов­ляв, коли часто повторювати неправду, то людина повірить у неї. І багато хто вірить, що ми є Церквою-розкольницею, що ми є неблагодатною Церквою. Однак це лише пропагандистські гасла, за якими немає ані крихти правди. Особливо християнської правди. В Євангелії сказано: не судіть, щоб і ви не були суджені. Ісус Христос не дозволяє людині судити іншу людину, чи вона має благодать Божу. Він сказав: «Я не прийшов судити, а спасти». І завдання Церкви є праця над спасін­ням людських душ. А коли церкви (у розумінні кон­фесій) не займаються спасительською місією, а питан­нями влади, то вони порушують Заповіді Божі.

— Як би Ви могли охарактеризувати ставлення інших православних Церков до УПЦ Київського Патріарху?

— У нас є євхаристичне єднання з Болгарською, з Чорногорською, з Македонською Церквами. З Кон­стантинополем у нас ведеться активний переговорний процес.

— Що словосполучення «євхаристичне єднання» означає у практичній площині?

— Це визнання нас як автокефальної Церкви. І ми працюємо над тим, щоб було євхаристичне єднання і з іншими православними Церквами.

— Російська церковна бюрократія, і не виключе­но, що й державна дипломатія, все робить, щоб не до­пустити до такого єднання. І це, звичайно, викликає занепокоєння. Однак нині очі християнського світу звернені у бік Росії з іншої причини. Світ очікує, чи дійде до зустрічі між Папою Римським та Московським Пат­ріархом. Чи відомо Вам, про ті передумови, які висуває Московський Патріарх Ватикану?

— Думаю, що мова може йти лише про Греко-Католицьку Церкву. Колись вона була головним «каме­нем спотикання» між Ватиканом та Російською Церк­вою. І нині в інформаційних повідомленнях РПЦ про УГКЦ я також не бачу християнської любові. Однак у стосунках між Москвою та Ватиканом УГКЦ вже не є головною. Нині на перший план виходять внутрішні проблеми у Росії — звинувачення Ватикану у прозе­літизмі. А нас це не стосується…

— Але це перешкода на шляху до єдності христи­янських Церков. Ви сказали, що не бачите на найближ­чий час механізму для такої єдності, проте у Святому Письмі говориться, що настане час, коли буде один пастир та одне стадо. Як Ви це тлумачите?

— Нині є один пастир та одне стадо. Тим пастирем є сам Ісус Христос. Отже, єдина Церква існує. Ми, хри­стияни усіх конфесій, у Символі Віри говоримо: «Вірю в єдину Святу Соборну Апостольську Церкву». Хто хо­дить до цієї єдиної Святої Соборної Апостольської Цер­кви, залежить відлюдний, від того, наскільки вона вірна тому вченню, яке проповідував Христос та апостоли. З іншого боку, це залежить від того, наскільки людина виконує Заповіді Божі і живе по-християнськи. Усякий людський гріх — це відхід людини від Церкви. Часто буває таке, що людина видимо знаходиться у Церкві, а невидимо через гріх відсічена від неї.

А що стосується зовнішньої єдності, то це зале­жить від самих християн, від Церков і від волі Бога. Коли і за яких обставин це може реально статися, важко про­гнозувати. Я можу лише сказати, що ми хочемо, щоб це сталося. У Святому Письмі сказано, що Бог хоче, щоб усі порятувалися і прийшли у пізнання істини. Але ми знаємо, що не всі порятуються, бо не всі люди того прагнуть.

 — Чи зовнішнім виявом прагнення до єдності мож­на вважати те, що Ви спільно молитеся з главою УГКЦ кардиналом Гузаром?

— Передусім це свідчення нашого прагнення, щоб між християнами була християнська любов. Адже відсутність християнської любові стала головною при­чиною розділення Церкви. Скільки б ми не говорили про єдність, ми до неї ніколи не прийдемо, якщо у нас не буде любові. Наша спільна молитва є ознакою, що між нами існує християнська любов.

 — Щоб Церква могла вільно проповідувати За­повіді Божі, нести атмосферу любові, вона повинна існувати у правовому полі. Як Ви оцінюєте це поле? І яким воно повинно бути завтра?

— Українська Православна Церква Київського Пат­ріархату, Українська Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька Церква в Україні та протестантські церкви стоять на позиції, що правове поле існування Церкви у державі повинно бути таким, яке сприяло б формуван­ню партнерських відносин між державою та Церквою. Ми усі категорично проти того, щоб Церква контролю­валася державою, а точніше кажучи, була державним «департаментом», як це було у Російській імперії. Зо­крема, така роль нам відводилася у проекті закону «Про свободу совісті і релігійні організації», що був запро­понований урядовцями на розгляд Верховної Ради. Усі вищеназвані Церкви виступили проти цього закону. Його не підтримали також депутати. Будемо сподівати­ся, що при повторному внесенні до парламенту проекту закону вже не буде в ньому норм, які перетворюють Церкву на «департамент» держави.

— Ми тут говорили про кризу у християнській ци­вілізації. У 1980 роках Ви були один з тих, хто бив на сполох, що руйнуючою силою християнства стають секти. Вас не хотіли слухати. І на початку 1990 років вони усією силою ринули на українську землю, пропо­нуючи свою філософію, нав’язуючи свою ментальність. Чи нині це явище вже згасає?

— На жаль, не згасає. Завдяки ліберальному зако­нодавству тоталітарні секти в Україні мають спри­ятливий ґрунт і набирають сили. «Закон Божий», який ми видали, має також протидіяти навалі тоталітарних сект. Це є «зброя» не лише у руках православного люду, а й представників усіх традиційних церков у протисто­янні цій навалі.

— Аз якою метою вони йдуть на українську землю?

— З метою контролю над людськими душами та помислами. І цю проблему повинна вирішувати як дер­жава, так і влада через закони.

Галина ЛЕВИЦЬКА,
газета «За вільну Україну»,
20 грудня 2003 року

↑Заборони — ознака слабкості

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет — ініціатор прийняття рішення про повну канонічну неза­лежність, тобто автокефалію Української Православної Церкви, став главою Української Православної Церкви Київського Патріархату на Всеукраїнському Помісному Соборі 1995 року. З того часу він залишається по­слідовним борцем за створення в Україні Помісної Пра­вославної Церкви Київського Патріархату. 1999 року Святійшого Філарета нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня, орденом Святого рівноапостоль­ного князя Володимира Великого І ступеня.

— Ваша Святосте, чи не найгостріше питання сьо­годні для багатьох православних віруючих України — внутрішні суперечності між Українською Православною Церквою Київського Патріархату і Московським Патрі­архатом. На превеликий жаль, 2003 рік відзначився особ­ливо активними проявами агресивності з боку Московсь­кого Патріархату в Україні. Що Ви, як Глава Київського Патріархату, можете сказати з цього приводу?

— Я маю сказати, що за останній рік агресивність Московського Патріархату в Україні дійсно посилилася. Раніше вони поводилися більш-менш коректно, хоча й тоді розповсюджували нісенітниці про нас, забороняли своїм вірним відвідувати церкви Київського Патріархату. Особливо в цьому відзначився Покровський монастир. Вони навіть заперечували дійсність хрещень, які відбува­ються у Свято-Володимирському соборі, перехрещува­ли людей, порушуючи принцип єдиного хрещення, згідно з Символом Віри. Тобто прямо порушували канони Пра­вославної Церкви. А нині вони вже дозволяють собі навіть застосовувати силу — це відомі ситуації із захоп­ленням приміщень Києво-Печерської лаври, Почаївської лаври, храму Святителя Миколая в Полтаві, спроби захоплення Іонівським монастирем Ботанічного саду. На жаль, вони відчувають потурання з боку влади, свою безкарність — адже, незважаючи на рішення суду, в Пол­таві храм нам так і не повернули. Жахлива ситуація скла­лася в Херсонській області, де парафія Московського Патріархату перейшла до складу Київського Патріарха­ту, віруючі оформили всі документи, обласна адмініст­рація зареєструвала зміни. Але єпископ Херсонський Іонафан зібрав духовенство, вони напали на цей храм, стали виганяти віруючих. На Волині взагалі під час освя­чення храму монахи стягли хрест — символ віри — мотуз­кою, поламали, кинули в річку, але віруючі його витягли з води й поставили на місце. Але сам факт знущання над хрестом, неприхованої агресії, якогось варварства, розпалення ворожнечі! Створили фільм «Анатомія роз­колу», в якому ображають і віруючих, і духовенство. В законодавстві існує стаття «за розпалювання релігійної ворожнечі», тож виникає питання — для чого Закон?

— Влада якимось чином реагує на такі явища? Були спроби притягти до відповідальності винних?

Так, я писав з приводу цього фільму до Проку­ратури листа Генеральному прокурору. Щоправда, в даному випадку влада відреагувала й було розписано доручення Держком релігії і телекомпанії із забороною на демонстрацію цього фільму. Звичайно, Церква у нас відокремлена від держави, але оскільки держава видає закони щодо Церкви, то повинна й контролювати їхнє дотримання.

— А яким чином поводиться в цій ситуації паства, віруючі?

— Зрушення останнім часом істотні. Сьогодні біль­шість віруючих уже розуміють, що в незалежній дер­жаві має бути незалежна Церква. Так, до Київського Пат­ріархату нині належить вдвічі більше віруючих. Назва УПЦ — це умовність, насправді це Московська Церква в Україні. А заборони — це середньовіччя, як колись старообрядські заборони щодо Патріарха Никона. Забо­рони — це завжди ознака слабкості. Як можна забороня­ти спілкування з парафіянами інших конфесій? Тоді треба заборонити спілкування з католиками, протестантами, зрештою, атеїстами. Нісенітниця! Ми — за мирне співіснування, співпрацю, в Україні й так не вистачає консолідації та толерантності. Православне віровчення — це терпіння, благодатність, любов.

— Які відносини у Вас з іншими Церквами?

— Нормальні, плідні. Ми співпрацюємо з Греко-Католицькою Церквою. Коли до Києва привозили копію Туринської плащаниці, ми разом з кардиналом Любомиром Гузаром служили молебень у Свято-Володимирському соборі, і це дуже сподобалося і православним, і греко-католикам. Ми ж усі християни! Також разом служили панахиду до 70-річчя Голодомору. З римо-католиками у нас нормальні відносини, як, зрештою, і з протестантами. Нещодавно ми всі збиралися в моїй резиденції, обговорювали спільні проблеми. Серед них дуже важлива — проект нового законодавства, яке спря­моване, власне кажучи, на підтримку однієї конфесії.

 — У чому це виражається?

— Утому, що передбачається надання прав юри­дичної особи Церкві як такій, як організації, а за цим йде майнове питання, тобто майно належатиме Церкві. Це означає, що церковне майно в Україні в багатьох випадках належатиме Московському Патріархату, тоб­то Церкві іншої держави. Тому ми проти цього проекту закону, зустрічалися з Головою Верховної Ради, вис­ловили своє занепокоєння.

— А крім цього, які проблеми Православна Церк­ва вирішує разом з іншими Церквами та конфесіями?

— На тому ж зібранні ми обговорювали питання моралі: ми весь час наполягаємо на необхідності ви­кладання християнської етики в школі — це сприятиме підвищенню морального рівня наших дітей, молоді. Ще одна проблема — ставлення до так званих сексуальних меншин. Ми протестували, наприклад, проти параду гомосексуалістів, який планувався на Хрещатику 21 ве­ресня 2003 року. Православна Церква, як, до речі, й Ка­толицька, не дозволяє одностатевих відносин ні в якому вигляді. Це більше вітається деякими протестантами. Ви ж знаєте, що в Нідерландах, Великій Британії такі шлюби навіть реєструються.

— Яке Ваше ставлення до нових церков?

— Переважно вони популярні серед молоді, і це є наслідком відсутності, перш за все, знань про релігію, християнство, православ’я. А ці всі сектантські віров­чення легші, привабливіші за істинно християнське віровчення, яке вимагає від людини більшої вимогли­вості до себе, боротьби зі своїми слабкостями, недо­ліками. Крім того, не секрет, що ці нові проповідники часто використовують психотронну зброю, впливаю­чи на психічний стан людини з метою її підкорення. Проти цих новітніх течій виступають і католики, і православні, і протестанти ортодоксального спрямування.

— Чим відзначився 2003 рік у церковному житті України?

— Якщо говорити про Київський Патріархат,то це, перш за все, побудова нових храмів — нещодавно ми освячували хрести на Козацькій церкві, побудованій на хуторі Відрадному, нову церкву апостолів Петра і Павла на Позняках, продовжується відродження Манявського скиту. Ми закінчили видання богослужбо­вих книг українською мовою, видали Новий Завіт українською мовою в більш досконалому перекладі, продовжується навчальний процес у шести духовних семінаріях і двох академіях в Україні, на богословському факультеті в Чернівцях. Та головним зали­шається збереження громадянського миру, сприяння створенню атмосфери взаєморозуміння і доброзичли­вості людей один до одного, незалежно від релігійних та національних ознак. Тому всяка віруюча людина повинна виходити з головного: Бог є любов.

Щорічний український журнал
«Обличчя України», грудень 2003 року

↑Церква завжди була душею
українського народу

— Ваша Святосте, нині, в святкові дні Різдва Хрис­тового, обличчя українців наче світяться спокійною радістю, умиротворенням. Яке місце в житті українського народу посідало християнство впродовж його тисячолітньої історії на нашій землі?

— Церква завжди була душею українського наро­ду, підтримувала духовність у нашому суспільстві. Зав­дяки тому, що існувала Церква, український народ здо­лав усі негаразди, які випали на його долю протягом майже 700-літньої бездержавності в історії України. Саме Церкві ми завдячуємо тим, що наша нація збе­регла свою культуру, мову й нарешті здобула незалеж­ну державу! Треба пам’ятати, що жодна держава не може існувати без міцної духовної основи, якою в нашій країні є Українська Православна Церква.

Якщо ми звернемося до історії інших народів, на­приклад, балканських, які також перебували понад 500 років у турецькій неволі, то коли розпалася Оттоманська імперія і постали незалежні держави, то разом із ними утворилися помісні Православні Церкви. Маю на увазі Грецію, Болгарію, Румунію, Сербію та Інші країни, які отримали незалежну Церкву. Коли постала не­залежна Україна, то вона захотіла мати автокефальну Церкву. Невипадково наш перший Президент Леонід Кравчук проголосив тезу: «Незалежній державі — неза­лежну Церкву». УПЦ Київського Патріархату і є цією незалежною Церквою, яка не залежить ні від Москви, ні від Константинополя, ні від Рима.

— Але теперішні можновладці її не підтримують…

 — Влада не сприяє розвитку і зміцненню Київсько­го Патріархату, вона підтримує Московський Патріархат, хоча той підпорядкований Російській Церкві, яка служить своїй державі. Тому УПЦ МП, хоче вона того чи не хоче, але побічно служить інтересам Росії. Незважаючи на те, що УПЦ КП не має державної підтримки, натомість на­штовхується на перешкоди, Київський Патріархат зрос­тає. Чому? Тому, що український народ дедалі більше й більше усвідомлює, що і йому, і Українській державі по­трібна своя Церква. Що це означає? Своя Церква є ду­ховною основою своєї держави, захищає її інтереси, відроджує традиції, звичаї народу, відправляє бого­служіння мовою українського народу.

Дійсно, Київський Патріархат надає богослужін­ням українською мовою дуже важливого значення — не тільки культурного, а й державного, загальнонаці­онального. Тому що без рідної мови не може бути нації. Якщо вона втрачає мову, то перестає існувати як на­ція. Ми не тільки декларуємо, що богослужіння мають відправлятися українською мовою. За останні роки ми переклали українською всі богослужбові книги — а це близько 20 томів, видали ці книжки, і тепер вони поширюються по всіх парафіях Київського Патріархату. Пропонуємо богослужбові книги іншим православним Церквам, навіть УГКЦ.

 — Нині, як не сумно, доводиться констатувати такі прикрі явища в суспільстві, як деградація моралі, зне­цінення одвічних духовних вартостей, низька культура взаємин. Яка, на Ваш погляд, місія Церкви у викоріненні
цих негативних тенденцій?

— На жаль, сьогодні не лише в Україні, а й багать­ох країнах Європи та Америки ми спостерігаємо зане­пад духовності, моралі, руйнацію християнської сім’ї, зменшення населення. Народжуваність скорочується, смертність зростає. Тому УПЦ КП та інші Церкви в Ук­раїні — Греко-Католицька, Католицька, деякі протес­тантські вирішили, що спільними зусиллями будемо сприяти відродженню духовності в суспільстві, боро­тися проти всяких аморальних явищ. Нещодавно ми ухвалили Звернення до українського народу, в якому засуджуємо аборти та інші негативні явища, які штов­хають суспільство на аморальну дорогу. Ми виступає­мо проти тих телевізійних програм, які розбещують молодь, навіть дітей, проти поширення такого ж штибу літератури.

 — Складається враження, що атеїзм радянського зразка нині трансформувався в окультизм і різноманітні секти. Всі ці чаклуни, замовляння, «чакри» мають «зе­лену вулицю» на телебаченні, в публічних закладах, навіть у вищих навчальних закладах. У той же час ви­кладання Закону Божого в школах, по суті, під заборо­ною. Чи не є така ситуація рецидивом безбожництва
приснопам’ятних часів?

— У нас нині з’явилося дуже багато тоталітарних сект. Вони начебто проповідують Євангеліє і ґрунту­ють свої проповіді на Святому Письмі, проте до Царства Божого не ведуть. Руйнують нашу українську куль­туру, звичаї, бо вони прийшли до нас із Заходу чи Сходу і є чужі для нашого народу. Навіть протестанти не сприймають новітні тоталітарні секти. Тому своє зав­дання наша Церква вбачає у відродженні української духовності. Найкращий шлях до цього — викладання в школах християнської етики. Та скільки ми цього не домагалися, навіть мали домовленість із Міністерством освіти, але якісь сили втрутилися і все поламали. Хоча треба сказати, що в західних областях України майже в усіх школах викладається християнська етика. Коли нам кажуть, що в нас такого права нема, бо школа відокремлена від Церкви, то ми посилаємося на Захід­ну Україну. Нам відповідають, що там християнську етику викладають на вимогу батьків. І це дуже добре. Навіть правоохоронні органи засвідчують, що зло­чинність у західному регіоні України менша, ніж у східному. Думаю, що така ситуація є в прямій залеж­ності від виховання дітей на засадах християнської моралі, яка утверджує віру, повагу до батьків, до ду­ховних цінностей. Віруюча людина, яка визнає Бога, молиться, звертається до Бога, ніколи не піде на зло­чин. А та молодь, яка не має в душі Бога і совість втра­чає, може піти і на вбивство, тим більше, що цьому сприяє телебачення.

Оскільки нам не дозволяють викладати христи­янську етику, ми пішли іншим шляхом. Наша Церква видала масовим тиражем «Закон Божий». Хочемо, щоб ця книга була в кожній оселі. Уже поширено понад 150 тисяч її примірників. Звертаємося до людей, які мають кошти, щоб вони посприяли виданню додаткового на­кладу «Закону Божого».

— Як відомо, Церква завжди дбала про людину, її потреби, соціальний захист. Знаю, що такими пробле­мами переймається УПЦ КП…

— Церква завжди допомагала сиротам, знедоле­ним, нужденним, але за радянських часів вона втрати­ла можливість повноцінного соціального служіння. Нині ми відроджуємо цю функцію: відкриваємо для убо­гих їдальні, яких лише у Києві дванадцять. Фінансово нам допомагає українська діаспора США. В Донецькій області УПЦ КП має будинок для людей похилого віку, де перебувають понад 50 душ. Церква забезпечує їх медициною, харчуванням, одягом, житлом. Це — доб­рий приклад для інших парафій та єпархій, як треба Церкві відновлювати соціальне служіння, яке було притаманне їй від самих початків. Перші християни влаштовували так званий вечір Агапи, де годували бідних людей.

— Відновлення традиційних функцій Церкви, во­чевидь, відбувається не без труднощів.

 — Великою перешкодою на шляху духовного відродження є роз’єднаність Православної Церкви на Київський і Московський Патріархати та УАПЦ, фактич­но — на три частини. Та головна перешкода — Москов­ський Патріархат. Коли виникає питання, яка ж різни­ця між Московським і Київським Патріархатами у віровченні чи канонах, ми кажемо, що розбіжностей нема. Різниця полягає в тому, що Київський Патріар­хат — Церква українська, а Московський Патріархат — Церква, українська лише за назвою, а насправді вона підтримує все російське. Тому треба було б сказати, що це Російська Православна Церква в Україні.

— Навіть РПЦ не така агресивна стосовно Укра­їнської Церкви, як УПЦ МП, яка наче й не помічає Ук­раїни, повністю зорієнтована на чужі цінності, вимагає від парафіян, щоб ті не молилися українською мовою, одне слово, займає відверто антиукраїнську позицію.

 — Росіяни — і духовенство, і віруючі ставляться до Київського Патріархату спокійно, вважають: якщо Ук­раїна стала державою, то мусить там бути своя Церк­ва. А от наше духовенство з-пІд Московського Патрі­архату таке агресивне стосовно Київського Патріарха­ту, що дивуєшся, як може українець виступати проти свого ж брата за національністю і за вірою так злобно.

— Ваша Святосте, поясніть, будь ласка, читачам такий, як на мій погляд, нонсенс, коли нашу Церкву, що бере початок від св. Володимира, називають «неканонічною», натомість «канонічною» поіменовують УПЦ МП.

— Річ у тім, що цей ярлик, який повісили на Укра­їнську Православну Церкву Київського Патріархату, мов­ляв, вона «неканонічна», розрахований на невігласів, які не розуміють, що таке канони і в чому полягає ка­нонічність Церкви, а в чому — неканонічність. Таким чи­ном вводять людей в оману. А насправді різниця тільки та, що нашу Церкву поки що не визнали інші православні Церкви як автокефальну. Та це не означає, що УПЦ КП не є Церква. Процес визнання — тривалий. Його пройш­ли всі православні помісні Церкви. Болгарську сімдесят років не визнавали як автокефальну, Грецьку — близько тридцяти. Російську Церкву не визнавали автокефаль­ною 141 рік. Виникає питання: а ви 140 років канонічні були? Якщо ви існували як Церква, то чому ми не може­мо, хоч поки що не визнані? Настане час — визнають. Вірні Київського Патріархату не реагують на звинува­чення в «неканонічності», «розкольництві» і т.д. Бо це є просто пропаганда.

— Але ж це не безневинна пропаганда. Вона має чітко виражений проросійський характер. Приміром, на Волині мені розповідали, як батюшка УПЦ МП, який править у Низкиничах, тлумачив парафіянам, що Чечня — це російська земля, виправдовуючи російську аг­ресію проти цієї країни. Кремль відверто підтримує діяльність Московського Патріархату в нашій країні. Так, Церква відділена від держави. Але держава вправі захищати себе від вороже налаштованої до себе Церк­ви та її чужинницької інвазії?

— У цьому сутність служіння УПЦ Московського Патріархату: вона є знаряддям не тільки Російської Цер­кви, але й російської політики. Приклад ви щойно на­вели: священик Московського Патріархату пропагує російську політику. Ми завжди підкреслюємо, що Московський Патріархат служить інтересам російської держави. Я сам був свідком того, як представник ро­сійського уряду дякував Патріархові Алексію за те, що він зберіг під впливом Російської Українську Церкву.

Він сказав, що хоча російські політики втрачають вплив на Україну, але «ви, ваша святість, зберегли єдність у духовному відношенні, в чому велика і ваша заслуга, і Російської Церкви». Ми дійсно бачимо, як Московсь­кий Патріархат сприяє впливу Росії на Україну. Це, зо­крема, проповіді. Серед них трапляються такі, що я не знаю, яка б ще держава могла таке терпіти. Наприк­лад, були такі висловлювання: «Мы видели вашу Укра­ину в гробу…» Ну як може духовна особа, живучи в Україні, говорити щось подібне. А одеський митропо­лит Агафангел узагалі каже, що України не було і не буде ще років триста. Ось тому Московський Патріар­хат є знаряддям і Російської Церкви, і російської полі­тики в Україні.

— Як журналістці мені доводилося стикатися з ви­падками, зокрема на Київщині, коли державних чинов­ників карали за прихильність до УПЦ КП, коли влада відмовляла священикові Київського Патріархату нада­ти допомогу в ремонті храму, який є пам’яткою архі­тектури, зі словами: «Якби тут був Московський Патрі­архат, ми зробили б лялечку із церкви.,.» Що, на Ваш погляд, є причиною такого самоприниження: рецидив епохи «масового атеїзму», брак у чиновників хри­стиянського світогляду чи просто холуйська звичка?

— Одна з причин та, що Україна три з половиною століття перебувала під російським впливом і зазнала великої шкоди в культурному відношенні, мовному, психологічному. Оту психологію раба українець ніяк не може подолати. Тому ви чуєте, як деякі наші політи­ки, культурні й громадські діячі говорять про українця, який протягом століть поневолення з волелюбного козака перетворився в раба. Крім того, під впливом радянської ідеології залишається ще чимало українців.

— Українська Православна Церква Київського Пат­ріархату опікується своїми вірними поза межами Ук­раїни. Які масштаби цієї діяльності?

— Ми маємо парафії в США, в багатьох країнах Європи, три єпархії — в Росії. Нині багато українців їдуть на заробітки в Португалію, Грецію, Іспанію, Італію. Вони звертаються до нас, щоб ми там відкривали храми, які стануть осередком спілкування українців, тобто вико­нуватимуть ту роль, яку завжди відігравала Церква в еміграції, де навколо храмів гуртувалося українство.

 — Яка перспектива створення в Україні Помісної Православної Церкви?

— Те, що в Україні буде єдина Православна Церк­ва, в мене нема жодного сумніву. Моє переконання ґрунтується на тому, що раз є незалежна держава, то мусить бути незалежна Церква. Московський Патріар­хат є тимчасовим явищем в Україні. Рано чи пізно ця Церква приєднається до Київського Патріархату, але це буде йти еволюційним шляхом. Ми не вимагаємо підтримки держави. Вона не повинна стояти на пере­шкоді зростанню впливу Київського Патріархату. Якби влада не чинила бар’єрів, то вже нині Київський Патр­іархат був би набагато більшим. Кожний рік утвер­дження Української держави служить утвердженню Української Церкви.

— Багато читачів газети «Шлях перемоги» вважа­ють, що Вашу роль у створенні незалежної Української Церкви важко переоцінити. Служіння Богові, Церкві, Україні Ви сприймаєте як своє покликання. Та чи маєте надійну опору, яка продовжить Вашу справу? Чи спокійні Ви за майбутнє нашої Церкви?

— Річ у тім, що сам історичний процес сприяє тому, щоб в Україні утверджувалася незалежна Церква, її опо­ра нині і в майбутньому — це духовенство, це єпископат. І хто б не був після мене на чолі Української Православ­ної Церкви, він буде мати опору в народі, духовенстві. У нас — дві Духовні академії, шість семінарій, Бого­словський інститут в Івано-Франківську, теологічний фа­культет у Чернівецькому університеті. Тобто є потужна просвітницька база. Ми готуємо священиків перекона­них, які служать за покликанням. Духовенство — свідо­мо українське, яке виросло в Київському Патріархаті, вже ніколи не піде в Московський. Тому Україна повинна бути спокійною за свою Церкву, бо вона завжди буде служити Богові й українському народові.

 — З якими словами Ви хотіли б, Ваша Святосте, звернутися до українців?

— Насамперед, хочу привітати українців усього світу із святами і побажати доброго здоров’я. Най­більше бажаю, щоб вони не забували Україну, моли­лися за неї, підтримували її морально. Де б не був ук­раїнець, він має думати про свою Батьківщину і всіляко допомагати утвердженню незалежної Української дер­жави та її народові.

 — Щиро Вам дякую.

Марія БАЗЕЛЮК,
газета «Шлях перемоги»,
21 січня 2004 року

↑Шлях служіння Богові і людям

Патріарх Філарет — доступний і непіддатливий, не­примиренний щодо відстоювання своїх принципів і щи­рий, енциклопедично освічений і простий.

А яким ще має бути духовний не тільки пастир, а й лідер нації? Людина, яка здатна надихнути всіх своєю мрією, підпорядкувати їй усе своє життя, запаливши на це й інших.

Згуртувавши всіх в ім’я спільної мети.

— Ваша Святість, з висоти 75-річного ювілею, з якими словами хотіли б звернутися до боголюбивих пастирів, чесного чернецтва, всіх віруючих УПЦ Київ­ського Патріархату?

— Радію з того, що переважна більшість право­славних українців підтримують якраз Київський Патрі­архат, тобто свою Помісну православну Церкву. Ми впевнені, що сьогодні в Україні уже є Помісна Право­славна Церква — Київський Патріархат. Поки що вона не визнана світовим православ’ям. Та переконані, що з часом усі помісні православні Церкви визнають і ав­токефалію Української Церкви. Перед нами нині стоїть велика проблема — об’єднання всього українського
православ’я в Єдину Церкву. Це залежить не тільки від нас, а й від Церкви Московського Патріархату в Україні. Його прихильники, не втрачаємо надію, все-таки усві­домлять: живучи в Україні, будучи українцями, мають служити своїй Церкві, своєму народові і державі. А не входити до складу Російської Церкви, яка служить ро­сійському народові. Звичайно, об’єднання було б швид­шим, якби сприяла цьому процесу наша влада. Але, на жаль, сьогодні влада підтримує Московський Патріар­хат. І тому питання про утворення єдиної Помісної Пра­вославної Церкви гальмується саме через її позицію.

— Складається враження, що влада створює ви­димість прихильності чи, точніше, уваги до Патріарха Філарета, а, отже, до Київського Патріархату!

— Ось у зв’язку з 75-літтям Президент України Л. Кучма нагородив мене орденом Ярослава Мудрого III ступеня. І цим самим засвідчив повагу не тільки до Патріарха Київського і всієї Руси-України, а й до Київ­ського Патріархату. Мене також нагородили Почесною Грамотою Верховної Ради — таке рішення прийняв Во­лодимир Литвин. Це свідчить, що Президент, уряд, пар­ламент прихильно ставляться до Київського Патріар­хату. Але хотілося б, щоб ця прихильність і повага підкріплювалися справами, підтримкою на місцях. На переконання влади, Київський Патріархат нібито є мен­шістю. Отож треба, щоб ця меншість перетворилася на більшість. Якщо це станеться, ми швидше створимо єдину Помісну Православну Церкву.

— Ваша Святість, як можна оцінити слова Володи­мира Путіна під час його візиту до Києва про те, що Українська Православна Церква незалежна; єдине, що єднає УПЦ і РПЦ — це канонічність і духовність.

— Я думаю, що це не зовсім так. Вона на папері самостійна, незалежна. А як у дійсності? Українська Православна Церква не може приймати самостійно рішень без згоди московського Патріарха, Московсь­кої Патріархії. Якби вона була справді незалежною, то ми, може, вже об’єдналися б у єдину Церкву. Але, як відомо, Московська Патріархія проти утворення авто­кефальної Церкви в Україні. Президент Росії під час візи­ту до Києва нагородив державними орденами укра­їнських архієреїв. Це свідчить, що вони мають заслуги не перед Російською Церквою, а перед російською дер­жавою. Звідси стає очевидним, кому більше служить так звана УПЦ Московського Патріархату.

— Л.Кучма (коли Путін перебував у нашій державі з офіційним візитом) на урочисту зустріч запросив тільки Сабодана. А ось про високоповажного Патріар­ха Філарета забули.

— Це знову ж таки свідчить, що у влади слова роз­ходяться з ділами.

— Вашій активності, працездатності можна по-доб­рому позаздрити: проводите богослужіння у Свято-Володимирському соборі, пишете богословські статті. Мабуть, ще й викладацькою діяльністю займаєтесь?

— Як Патріарх, викладацькою діяльністю не зай­маюся — стежу за діяльністю, здійснюю контроль за на­шими вищими учбовими духовними закладами і семі­наріями. Роблю все можливе, щоб вони готували достойних кандидатів на пастирське служіння. І я радий, що за роки існування Київського Патріархату рівень навчання постійно підвищується.

Ми переклали майже всі богослужбові книги і ви­дали їх; таким чином забезпечили нашу Церкву бого­службовими книгами українською мовою. Крім того, я зробив новий переклад Біблії українською мовою — Новий Завіт вже видрукували. Думаю, в цьому році видамо всю Біблію українською мовою в новому пере­кладі, який наближений до сучасної літературної мови. Крім того, видали великим тиражем «Закон Божий», щоб озброїти наших віруючих. Ця книга є дуже цінною для кожної сім’ї — дає можливість і дітям, і дорослим доторкнутися до історії Української Церкви. Нехай кожен побачить, де є Істина, де сенс земного життя.

— У Різдвяному посланні Ви, Ваша Святосте, гово­рите про те, що деякі керівники європейських держав соромляться внести в проект Європейської Конституції згадку, що Європа має християнські традиції Хотілося б почути про це детальніше.

— Як ви знаєте, готується Конституція для Євро­пейського Союзу. Але в її проекті керівники деяких дер­жав не хочуть згадувати, що Європа має давні христи­янські традиції, культуру. Це свідчить, що на старому континенті відбувається відступлення. Європа заселяєть­ся населенням іншої культури, втрачає християнську сім’ю, відбувається моральне падіння. Це призводить до скорочення населення. Спостерігаємо масове роз­повсюдження пияцтва, наркоманії, гомосексуалізму.

Якщо та чи інша держава не має міцних духов­них основ, то вона рано чи пізно припинить своє існу­вання. Як, скажімо, це трапилося з Римською імперією.

Моральний стан її був настільки низьким, що вона далі не могла існувати. Тому я у своєму Посланні загострив увагу саме на питанні духовному, на моральному відродженні всієї європейської цивілізації. Це сто­сується і України. У нас, і це не може не радувати, спос­терігається духовне відродження, зводиться багато храмів. За останні десять років тільки православних храмів побудували більше 2000! До церкви потягнулася молодь. Навертаються до неї і колишні атеїсти.

— Ваша дорога була встелена не тільки троянда­ми. Чи могли б Ви повторити, якби була така мож­ливість, свій подвижницький шлях!

— Я чесно хочу сказати: не вагаючись, вчинив би знову так. Незважаючи на важкі моменти, перешкоди. Маю на увазі 1991 рік, пов’язаний зі створенням Укра­їнської Православної Церкви. Мене піддали анафемі, відлучили від Церкви.

— Але і досі не зняли анафему?

— Я її не визнаю! Вона для мене не існуюча. Шлях, який я вибрав, це шлях служіння Богові і людям!

— Щиро вдячні, Ваша Святосте, нехай Вам у роз­будові Церкви і України допомагає Бог!

Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ,
газета «За вільну Україну»,
30 січня 2004 року

↑Щоб люди до храму
не їздили, а ходили

«Я неодноразово висловлював бажання, щоб люди до храму не їздили, а ходили. А це означає, що храм повинен бути в місці, де живуть люди. І добре, що в центрі Києва відбудовуються всі зруйновані храми, але ж Київ зараз розбудований. Порівняно з початком XIX століття місто збільшилось, мабуть, в декілька разів, побудовані нові масиви. Мої побажання, щоб будівель­ники нових масивів одразу закладали місце для будів­ництва храмів. Зараз, коли будується новий масив, од­разу проектуються магазини, клуби, лікарні, школи, а храм не проектують. Слід одразу закладати місце для будівництва храму, щоб храм дійсно був окрасою маси­ву. Ви бачите, набудували в свій час так званих «хрущовок», а тепер їх треба зносити, будувати щось пристой­не. Збудований храм — окраса всього масиву.

Київ може похвалитися своїм будівництвом. За ос­танні роки побудовано дуже багато житла. Що приємно, тепер будують не такі квартири, де підлога майже з’єднується зі стелею. Тепер будують пристойні кварти­ри, правда, вони коштують недешево, але ті, хто мають гроші, можуть мати якісне житло. Я дуже радий, що Київ будує пристойне житло для мешканців свого міста. Взагалі, в Україні іде велике будівництво. Звичайно, треба будувати для військових. Армія скорочується, військові не мають квартир. Держава повинна подбати, щоб для них створили достойні умови життя».

Святійший Патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет

За часів тоталітаризму численна кількість пам’я­ток храмобудування України була знищена, безцінні архітектурні шедеври, духовний та культурно-естетич­ний спадок православного світу лише за декілька років майже зник або перетворився в руїни.

З моменту становлення України незалежною дер­жавою почалось досить активне відбудовування цер­ковних споруд, встановлення прав нерухомості та при­належності архітектурних пам’яток Українській Право­славній Церкві. Печерська лавра, Почаївська лавра, Володимирський собор задихали новим життям.

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-Украї­ни Філарет люб’язно погодився надати інтерв’ю голов­ному редактору журналу Людмилі Аркадіївні Кияниці.

Л.К.: Ваша Святість, скажіть, будь ласка, яка кіль­кість храмів Київського Патріархату Української Пра­вославної Церкви на сьогоднішній день існує в Україні?

Патріарх Філарет: Зараз в Україні збудовано більше двох тисяч православних храмів — сюди вхо­дять храми і Київського, і Московського Патріархатів. Київський Патріархат має понад три з половиною ти­сячі парафій. Ці парафії мають усі храми, але тільки частина цих парафій має типові храми, цей недолік по­повнюється будуванням нових церковних споруд. Я не можу зараз розділити кількість храмів Київського Патріархату та Московського, але можу засвідчити, що нові храми в Київському Патріархаті активно будуються. Будівництво ведеться як за рахунок самих парафіян, так і за рахунок спонсорів. Дуже приємно, що багато депутатів беруть у цьому безпосередню участь, спри­яючи будівництву храмів у своїх рідних селах, навіть Президент України Леонід Данилович Кучма на своїй батьківщині, в селищі Чайки, мер Києва Олександр Омельченко в своєму рідному селі Карабичині Жито­мирської області, Володимир Литвин — голова Верхов­ної Ради та багато інших. Духовенство Київської Пат­ріархії дуже схвально ставиться до того, що державні діячі дають кошти на розбудову храмів у всіх регіонах України, але залишається ще значна частина храмів — національних архітектурних пам’яток, які до сьогодні не передали Українському Патріархату ні у власність, ні в користування. Особливо турбує, що в деяких обла­стях та обласних центрах немає жодного типового хра­му Київського Патріархату, хоча в цих містах є храми, які стоять як музеї або взагалі не використовуються за своїм призначенням. Насамперед — це Успенський со­бор у Харкові, Багато років ведеться суперечка за цей храм, але поки що безуспішно. Також Брянська церква Святителя Миколая в Дніпропетровську використо­вується під органний зал, а богослужіння там не відправляється: говорять, що нема куди орган перене­сти, але в Києві є органний костел св. Миколая, де відправляється католицьке богослужіння, отож мож­ливо якісь часи відправляти богослужіння, а решту ви­користовувати як зал органної музики. Досі не повер­нули Хрестовоздвиженську церкву в Житомирі. Всі вважають, що це музей — йому не місце в храмі право­славному! Але я розумію, що головна причина поля­гає втому, що Православна Церква розділена і на одну церковну споруду мають претензії як Київський Патрі­архат, так і Московський Патріархат.

Сьогодні в Україні передаються храми і в кори­стування, і у власність, проте, оскільки Українське Пра­вослав’я розділене, доцільним було б не передавати архітектурні пам’ятники Московському Патріархату. Влада намагається віддати Московському Патріархату Почаївську лавру з вилученням її із державної власності.

На Галичині були майнові непорозуміння між ук­раїнською Греко-Католицькою та Православною Ук­раїнською Церквою. (На приєднаних західних землях греко-католики відігравали важливу роль. Атеїстичні кроки політики радянської влади були спрямовані на скасування греко-католицьких церковних закладів, хоча нерухомість була збудована за кошти греко-ка­толиків. У роки незалежності почався процес повер­нення греко-католикам церковних установ та храмо­вих споруд. — Ред.). Але проблемні взаємовідносини вдалось владнати завдяки тому, що побудовано бага­то нових храмів. Звичайно, по деяких селах ще існу­ють протистояння, але загалом майнова проблематика налагоджена. Хоча мушу зазначити, що місцева влада чинить несправедливо — греко-католикам церкви повертаються у власність, а православним парафіянам у користування. Якщо у власність, то треба передавати і одним, і другим, те ж саме стосовно користування, щоб було рівне ставлення до всіх українських церков.

Л.К.: Ви сказали з приводу Почаївської лаври. Це взагалі диво! Настільки красивий, настільки дивовиж­ний, розкішний архітектурний пам’ятник. І напевно, по­трібно, щоб архітектори, громадськість України приєд­налися до питань збереження у власності держави архі­тектурних пам’яток. Справді, як можна такі речі передавати іншій державі?! Вони повинні бути в Україні.

Патріарх Філарет: Звичайно. Почаївську лавру до Росії не перенесуть. Вона залишиться на території Ук­раїни, але хто буде володіти цією архітектурною пам’ят­кою? Ми наполягаємо на тому, що це українська свя­тиня, яка повинна належати українському народу. Так само, як і Києво-Печерська лавра на сьогодні знахо­диться в користуванні, повинна належати українсько­му народу і не бути власністю Московського Патріар­хату. (Перлина українського Православного Світу Києво-Печерська лавра, якій понад 1000 років — свідоц­тво величі, духовного розквіту нації. Збудована пред­ками на нашій рідній землі не може бути власністю іншої держави. — Рад.).

Л.К.: Володимирський собор у Севастополі у ко­ристуванні чи вже перебуває у власності Київського Патріархату?

Патріарх Філарет: Володимирський собор ще не закінчений. Я маю Інформацію, що в цьому році відбу­деться освячення цього собору. Не думаю, що він буде передаватись у власність, ймовірніше, що в користуван­ня, але, на жаль, теж Московському Патріархату. Хоча Росія сюди не вкладала кошти. Та ми й не хочемо, щоб вона їх вкладала. Думаю, що Україна спроможна своїми силами та коштами і відбудовувати зруйновані храми, і будувати нові храми. Цього бажає український народ, Церква, та й держава теж зацікавлена в тому, щоб ду­ховність відроджувалась в Українській державі.

Л.К.: Чи сприяє влада на місцях улаштуванню май­данчиків для будівництва храмів?

Патріарх Філарет. Так, у цілому місцева влада сприяє тому, щоб відводити ділянки для будівництва храмів, але зустрічаються і труднощі в цьому відно­шенні. Церква повинна платити за цю землю. Верхов­на Рада прийняла закон, згідно з яким земельні ділян­ки під будівництво храмів виділяються безкоштовно. Українська Православна Церква виходить з таких мірку­вань: у свій час держава відібрала у Церкви землю й усе майно. Якщо держава повертає майно Церкві, зо­бов’язана повертати і землю. Духовенство звертаєть­ся до влади, щоб та повернула не всю землю, яку мала Церква на початку XX ст., а хоча б ділянки для будів­ництва храмів, і надавала ці ділянки безкоштовно. За­раз іде дискусія, чи дозволять Церкві безкоштовне ко­ристування землею? Закон, прийнятий Верховною Радою, вимагає від Церкви платити досить велику орен­ду, а Церква неспроможна виплачувати державі такі значні кошти за оренду землі.

Л.К.: Чи має Українська Православна Церква, Киї­вський Патріархат нерухомість за кордоном? Є власні будівельні управління, резиденції, бази відпочинку?

Патріарх Філарет: Приміщення, в якому знаходить­ся Патріархія, — власність Київської Патріархії, оскільки воно нами побудовано за церковні кошти в 1975 році. Але коли Україна стала незалежною державою, нам це приміщення переоформили у власність. Крім цього бу­динку, наша Церква має нерухомість, передану у кори­стування, але не у власність. Власністю Церкви є ті хра­ми, які побудовані за кошти віруючих чи спонсорів Київського Патріархату. При Київській Патріархії є не­велике архітектурне бюро, яке розробляє кошториси і архітектуру тих чи інших храмів для міст та сільської місцевості. Київська Патріархія користується послугами будівельних фірм, які існують в Україні, запрошує, скла­дає з ними договори, і вони будують храми.

Київський Патріархат має парафії за кордоном. Насамперед у Сполучених Штатах Америки. Є парафії також в Австралії, в Західній Європі, які мають у влас­ності церковні споруди. Парафії мають храми, будівлі при храмах, старечі будинки. Приміщення — власність парафій. У Польщі взагалі нема парафій, а в Росії Киї­вський Патріархат має три єпархії, єпархіальне управ­ління — власність релігійних громад Київського Патрі­архату. Досить довго стояла проблема під гострим кутом в Ногінську: у громади Київського Патріархату відібрали храм і передали Московському Патріархату, а нашій громаді дали напівзруйноване приміщення.

Л.К.: Є архітектори, які пропонують неординарні проекти, досить нетипові. За кордоном розповсюдже­но не притримуватись звичних канонів, а вводити більш сучасні проекти. Чи має Церква вплив на проектування та будівництво культових споруд у визначенні стилю, виборі будівельних матеріалів?

Патріарх Філарет: Звичайно, до нас звертаються такі архітектори, які пропонують сучасні церковні спо­руди нового стилю, але від громади залежить, при­ймати цей проект чи не приймати. Київський Патріар­хат завжди дотримується традиційної церковної архітектури і не погоджується на сучасні проекти, які далекі від церковних канонів. При Церкві є бюро, яке складає ці проекти. Парафії, які будують храми, запро­шують архітекторів, які працюють разом з духовенст­вом, тобто з Церквою, і вже узгоджують з Київським Патріархатом проектування, оскільки храм замовляє Церква. Тому архітектори узгоджують проекти з тією чи іншою релігійною громадою.

Л. К.: А відродження та реконструкція старовин­них храмів? Які бувають проблеми у зв’язку з відбудо­вою церковних споруд?

Патріарх Філарет: Якщо Церкві передають при­міщення зруйноване, звичайно, держава та архітектур­не управління вимагають, щоб цей храм був відбудо­ваний у первісному вигляді, в цьому відношенні у нас є повне порозуміння. Тому порушувати вимоги архі­тектурного управління Церква не бажає. Взяти, напри­клад, у Києві, відбудова ведеться завдяки великій енер­гії міського голови Олександра Олександровича. Відбу­дований і Михайлівський монастир за тими проектами, які були розроблені, але це відновлення достеменно тих храмів, які були — Успенський собор Києво-Печер­ської лаври, церква Успіння Пресвятої Богородиці Пирогощі на Подолі, завершується відбудова церкви Різдва Христового на Поштовій площі в Києві, віднов­люємо знесені куполи храму Покрови Божої Матері на Солом’янці. Всі проекти узгоджуються з архітектурним управлінням і управлінням реставрації, дотримуючись вимог.

Л. К.: Які будівельні організації Ви особисто хо­тіли б відзначити?

Патріарх Філарет: Корпорація «Укрпроектреставрація» будує і передає Церкві храми — це найпотужні­ша організація, яка відбудувала всі храми в Києві: Ми­хайлівський собор, Успенський собор, завершується будівництво на батьківщині Івана Семеновича Козловського, мера Києва О.О. Омельченка.

Л.К.: Журналісти редакції робили дуже змістов­ний матеріал, охопивши діяльність визначних митців з плеяди української інтелігенції які зробили величез­ний внесок у культурний розвій храмобудування в сільській місцевості Прикарпаття: Василь Нагірний — інженер, автор багатьох проектів для українських цер­ков, Євген Нагірний — його син продовжив справу бать­ка церковного будівництва в Галичині; родина Головацьких з покоління в покоління аж до сьогоднішніх днів поповнює ряди духовенства — імена, на яких фор­мувалась історія розвитку храмової архітектури При­карпаття, а скільки служителів народу українського й досі не відомі сучасному поколінню!

Патріарх Філарет: У православному світі нині дуже актуальним є будівництво храму на Чернечій горі в Каневі. Біля могили Тараса Шевченка нема жодного Храму. Всеукраїнське товариство «Просвіта» проводи­ло марафон, метою якого було зібрати кошти для бу­дівництва храму на Чернечій горі, на місці поховання Тараса Григоровича Шевченка. Я думаю, що це варто, оскільки туди приїздить дуже багато туристів, шану­вальників Тараса Шевченка. Прикро, що в історичній місцевості поховання народного митця нема храму.

Хочу побажати журналу «Імперія нерухо­мості…» освітлювати ідеї будівництв храмів, будів­ництва житла, але в достойному нашого народу стилі і нашої української культури. Щоб журнал був горді­стю нашої Української держави!

Журнал «Імперія нерухомості,
будівництва та архітектури»,
№2 (36) 2004 року

↑Святійший Патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет
про духовні проблеми
українського суспільства,
християнську мораль та етику,
їхню роль у сучасному
державотворенні та бізнесі

Жодне суспільство не може вважатися повно­цінним, якщо воно не опікується розвитком духовної сфери. Не оминатиме проблему духовного здоров’я нації і наше видання. Спеціально задля цього журнал запроваджує рубрику, де будуть представлені особис­тості, заклади та організації, діяльність яких спрямова­на на духовне відродження. Утвердження релігійної культури в нашому суспільстві — одна із складових цієї теми. Зважаючи на винятковий авторитет серед пра­вославних вірних України Святійшого Патріарха Ки­ївського і всієї Руси-України Філарета, інтерв’ю з ним часопис і започатковує цю добру справу.

— Ваша Святосте! Занепад духовності, який сьогодні спостерігається в нашому суспільстві, держава та Церква можуть виправити лише спільними зусиллями. Які кроки вже робляться задля цього, які ще треба здійснити?

— Відродженням духовності в суспільстві повинна займатись перш за все Церква. Бо саме вона володіє засобами впливу на людину та її внутрішній світ. Звичай­но, формують свідомість громадян і гуманітарні закла­ди держави — школа, театр, а також музика, література, художнє мистецтво. Однак головним засобом розвитку духовності є все ж таки Церква. Бо джерелом відро­дження духовності є тільки Бог. Релігії притаманні усім періодам розвитку людства. Хіба ми можемо назвати хоча б одну епоху, в якій би не було релігії в тій чи іншій формі? Як релігія нашим дороговказом є християнство.

У роки радянського періоду — періоду войовни­чого безбожництва, не те щоб духовності зовсім не було, вона існувала, але коріння її було підрізане. Атеїзм призводив до релігійного безпам’ятства, переривались традиції, які зміцнювали зв’язок поколінь, надавали життю освячення через вірність віковим звичаям, переданням, установленням. Втрачалося те, що наші пра­діди приймали з дитинства і вважали нормою поведін­ки. Сьогодні, коли в країнах колишнього Радянського Союзу основи комунізму поруйновано, а економіка держави ґрунтується на досі ще не зрозумілих нами принципах капіталістичного господарювання — матері­альний статус різних верств суспільства продовжує все більше і більше різнитися. Тепер ми маємо весь спектр забезпеченості: від жебраків (яких більше) до мільйо­нерів. У людські душі, не заповнені вірою в Бога, не­мов гірські потоки хлинули користолюбство, злість, легковажність. Порушити будь-яку із Заповідей Божих для більшості стало просто нормою, поняття гріха для людей без віри остаточно знівелювалось, що дуже хви­лює Церкву. Ми бачимо, що цим вже переймається і держава. Тепер про те, що ми робимо. Головне зав­дання « підняти і зміцнити віру українців через наші богослужіння та проповіді. Відкриваються недільні школи, в західних областях України християнська ети­ка вже викладається в загальноосвітніх школах. Але цього, звичайно, недостатньо. Ми не охоплюємо усьо­го суспільства. До церкви стало ходити більше людей, але вони ж складають не більше 20 відсотків українців. До того ж, багато хто з них ходить до храму лише на великі свята. Хоча, якщо провести опитування населен­ня, то переважна більшість, мало не всі, можуть заяви­ти, що вірять. Але при цьому вважають не обов’язко­вим ходити до церкви. Це докорінно неправильно. Ми звикли до спрощення речей і думаємо, що достатньо прийняти основу віри, а все, що понад те — зайве. Цер­ква не може з цим погодитись, за таких умов вона вже не буде Церквою Христа, Його Тілом, Люди, які зрозу­міли або серцем відчули, що Бог є, що без Нього не можна існувати, і усвідомлюють свою приналежність до віри, повинні бути причетними до джерела віри — Церкви, приєднатися до неї, що називається «воцерковитись». Святий Кипріан Карфагенський стверджував: «Кому Церква не Мати — тому Бог не Отець». Для того, щоб зрозуміти, наскільки правдивим є цей вислів, не­обхідно знати, а що ж насправді є Церква? У чому суть її існування? Для чого необхідне її посередництво у спілкуванні з Богом? З метою дати відповідь на ці за­питання ми і приступили в минулому році до нашого важливого проекту — видання «Закону Божого» для кожної української сім’ї. Тут зосереджені всі основи пра­вославної віри, християнської моралі, богослужіння, історія самої Церкви, тут можна знайти відповіді на усі запитання, що могли виникати при знайомстві з однією лише Біблією. Тут є навіть аргументи вчених щодо їх віри в Бога. Переконані: ця книга має стати джерелом відродження духовності українців. Поки що видали її накладом у 150 тис. примірників, розповсюджуємо без­коштовно. До речі, шукаємо спонсорів на продовжен­ня видання. Також друкуємо велику кількість релігій­ної літератури, в тому числі періодичної.

Від держави чекаємо єдиного — прийняття законів, які дали б нам можливість викладати християнську ети­ку та мораль у навчальних закладах України.

— Але ж у нас держава і Церква залишаються відок­ремленими одна від одної?

— Таке розмежування не означає відокремлення Церкви від суспільства. А суспільство, принаймні його віруюча частина, — це і є,за великим рахунком, Церква. І відокремити Церкву від самої Церкви неможливо. Це положення можна розуміти так: Церква не втручається в політичні справи держави, а держава — у внутрішнє життя Церкви. У всьому ж іншому держава і Церква пра­цюють разом, бо з громадян складаються вони обидві.

Представники Церкви зустрічались із керівництвом Міносвіти з приводу викладання християнської етики в школах, вже було дійшли згоди, домовилися про надан­ня нам такої можливості, але на правах факультативу, тобто за бажанням батьків та самих учнів. Хоча треба зазначити, що вся європейська культура так чи інакше пов’язана з християнством, і для того, щоб бути освіченою, людина має вивчати християнську культуру та ре­лігію. Усі музеї Європи заповнені переважно картинами за релігійними сюжетами. Не знаючи Біблії, хіба можна їх зрозуміти? А візьміть музику, літературу — хіба не хри­стиянська релігія була натхненницею кращих творів? Тому сучасній освіченій людині обов’язково треба зна­ти і християнську літературу, і християнську культуру, етику. Знати християнство як таке. В нинішніх шкільних підручниках, засобами масової інформації все це по­дається спрощено, поверхово, зі значними викривлен­нями, які несуть серйозні помилки.

Повторюю — ми майже досягли домовленості. Але потім якісь сили втрутилися і вирішення справи відклалось. Переконаний: за наявністю бажання в урядовців та законотворців цю справу можна і необхідно вирі шити якомога швидше.

— Так чи інакше, ми весь час торкаємося духовної кризи надії української нації — молоді. Наскільки глибо кою, на Ваш погляд, є ця криза і які шляхи Ви, як архіпастир, вбачаєте для виходу з неї?

— Загальна криза духовності не могла оминути найуразливіший прошарок суспільства — молодь, і це дуже гірко, бо йдеться про майбутнє нації. Той потік бездуховності, що заполонив телеекрани і пресу, допо­магає це моральне зубожіння поглиблювати. Маємо й негативні набутки від Заходу та Америки. В усякому разі, коли йдеться про далеко не найкращі вироби їхньої культури. Особливо в царині літератури, музики та кіно. У розум та душі підлітків вкладаються насилля, жага крові та вбивства, гонитва за матеріальним до­статком, відсутність будь-якої моралі. Змішались, а то й помінялися місцями поняття добра і зла. Зло тепер вважається просто природним явищем.

У гонитві за популярністю вдаються до зловісних матеріалів і українські газети, журнали, телебачення. У новинах основна увага приділяється вбивствам, смакуванню брудних подробиць. Головними героями сенсацій та телесеріалів є не патріоти, високодуховні особистості чи люди праці, а кримінальні «авторитети»… Від перегляду таких передач, фільмів виникає роз­дратування, невдоволеність. А що утверджують сучасна музика та пісні? Рекламуються горілка та цигарки як обов’язкові атрибути красивого життя. І молодь швид­ко подалася цим шляхом — пияцтво, наркотики, розпу­ста. Все-таки, ніде правди діти, за радянських часів телебачення несло більше добра. До того ж, у нашому суспільстві посилився негативний вплив східної місти­ни, активізувалася згубна діяльність тоталітарних сект, шкідливість яких недооцінюють.

Саме за допомогою християнського виховання Православна Церква застерігає людей від зла, гріхів, згубної моралі. Ось чому ми і ратуємо за викладання Закону Божого в школах.

— Україна рухається в Європу, тобто ще ближче до подібного негативу. Наскільки, по-вашому, там Церква протистоїть явищам, які суперечать християнським і загальнолюдським цінностям? І чого більше Україні принесе євроінтеграція — добра чи зла?

— Так, ми ще не увійшли до Євросоюзу, а шкідливий вплив західної моралі вже відчули. Але ж і позитив є великий. Хіба покращення умов роботи на підприємствах, сама культура виробництва, сучасні технології та техніка — не звідти? Отже, наше місце все-таки у сім’ї кращих — європейській спільноті. Інша справа, що нам з того суспільства слід брати тільки все добре, і в основ­ному в економічній площині та області демократизації суспільства. А духовність, моральні підвалини нести власні. Що ж до того, як бореться Церква в Європі з не­гативними явищами, то тут оцінка подвійна. Є успіхи в цьому протистоянні, але є й поразки. Частина Церкви сама опинилась під впливом деяких прикрих явищ. Ска­жімо, Православна Церква дає однозначну характе­ристику сексуальним збоченням: це гріх. А в деяких дер­жавах і церквах стали визнавати, реєструвати і вінчати шлюби осіб однієї статі, що зовсім не відповідає замис­лам Божим, нормам християнської сім’ї.

Немає родини — немає народжуваності, а це свідчить про занепад моралі. Знову ж таки повернусь до нашої преси, телебачення, та й навіть усієї культури — оспівуються більше інстинкти, аніж високі почуття, мо­раль не підноситься, а навпаки — принижується. Чому в Китаї, наприклад, та в Індії високі показники народона­селення — не задумувались? Бо мораль і китайського, І індійського суспільства в цілому стоїть на вищому щаблі. Так, там теж зустрічаються пороки, як і у Європі, однак не в таких масштабах. І героями індійських фільмів, правда ж, не стають гомосексуалісти чи лесбіянки? Натомість — шлюб та сім’я є основою моралі. І це варто наслідувати.

Що робить у цьому напрямку Київський Патріар­хат? Ми по можливості намагаємось бути присутніми на телебаченні. Досі це нам вдається ще не так успішно, як, скажімо, на радіо. Я та мої колеги по вірі спілкує­мось у прямому ефірі зі слухачами, відповідаємо на запитання щосереди на радіоканалі «Культура і духовність». Щодня читаємо на радіо 5-хвилинні про­повіді, молитви у програмі «Благовіст». Звичайно, цьо­го ще зовсім недостатньо.

— На наш погляд, в Україні ще не спостерігається належний рівень соціальної роботи Православної Цер­кви — мало знані благодійні установи під її патронатом (школи, лікарні, притулки для літніх людей та дітей-сиріт, благодійні їдальні). Що робиться Київським Пат­ріархатом аби задовольнити потреби суспільства у цьому напрямі?

— Ми ведемо цю роботу, однак наявні фінансові можливості не дозволяють зайнятись нею так, як цьо­го потребує суспільство. Більше 10 років наш Патріар­хат за допомогою діаспори підтримує регулярну діяльність 12 благодійних їдалень. В Тельманівському районі Донецької області виключно на церковні кошти Існує будинок для літніх осіб на 100 місць. В основно­му тут проживають покинуті рідними чи одинокі старі люди. Місцевий архієрей єпископ Сергій утримує гос­подарство задля буденних потреб цього закладу. В деякій мірі допомагаємо бідним благодійницькою роз­дачею речей з гуманітарної допомоги, яка надходить нам від закордонних товариств.

— Яку Церкви складаються стосунки з таким важ­ливим державним механізмом, як армій? В арміях військового блоку НАТО давно запроваджений інсти­тут військових капеланів, які несуть службу як офіцери і опікуються духовними потребами військовослуж­бовців. Чи не час відродити такі традиції і в нас, тим більше, що вони існували за Козаччини?

 — Українське законодавство ще не дозволяє вве­дення капеланів. Проте ми вже багато років успішно співпрацюємо зі Збройними силами України. Беремо участь у церемоніях прийняття військової присяги, дея­ких інших важливих подіях та відзначеннях.

Щодо формування інституту військових свяще­ників — то ми готові. Задля цього організували курси при Київській Духовній Академії, на які запрошуємо офі­церів, що займаються виховною роботою у війську. У нас є чимало осіб духовного сану, котрі військо знають не з лекцій, самі служили офіцерами у різні періоди. Вони мають значний і військовий, і життєвий досвід.

 — Чи є різниця між священнослужителями, які вихо­вувались традиційно в релігійному дусі змалечку і династійно призначені для Божої служби, і тими, хто прийшов до неї через великий шлях прозрінь, уже в зрілому віці?

— Поділяти так ні священиків, ні мирян не можна. За радянських часів лише невелика кількість майбутніх священнослужителів виховувалась в релігійному дусі. Значна ж їх частина потрапляла до нас, власним розу­мом дійшовши до релігійних переконань, після певних доленосних подій у житті. І сьогодні ті, хто родом із захід­них областей України, з дитинства призвичаєні до хрис­тиянської етики, церковних понять, а представники цен­тральних і східних регіонів, як правило, приходять до нас у зрілому віці. Часто трапляється, що саме такі свя­щеники, які прийшли у лоно Церкви за покликанням, а не за настановою батьків, демонструють напрочуд ви­сокі моральні засади, твердість та непохитність у вірі.

— Сьогодні українському суспільству не вистачає єдності — основної запоруки високого рівня колектив­ної духовності. Ви, Ваша Святосте, є активним побор­ником утворення Єдиної Помісної Української Право­славної Церкви, інституту, який міг би дати державі та народу підставу для духовного об’єднання. Чого бра­кує зараз для втілення цього задуму?

— Так, Єдина Помісна Українська Православна Церква була б дійсно великою консолідуючою силою українського суспільства. Це — аксіома. Для створення такої Церкви не вистачає рішучого кроку з боку держа­ви, її політичної волі.

Взагалі, проблема містить дві складові — об’єд­нання з Українською Православною Церквою Мос­ковського Патріархату та співпраця з іншими впливо­вими релігійними конфесіями. У нас склалися добрі стосунки з Греко-Католицькою, Римо-Католицькою, протестантськими Церквами. Створено такий орган, як нарада представників різних християнських Церков для вирішення різних питань, втому числі і співпраці з Вер­ховною Радою України та урядом. А от співробітницт­во з Московським Патріархатом наражається на певні складнощі. Однак я більше ніж переконаний — компро­місу можна досягти. Бажання з нашого боку є, прийняті необхідні декларації. Але без державної підтримки вони не втілюються в життя. Як, до речі, і окремі зако­ни, встановлені в Україні, чи не так?

— Наскільки Церква відчуває підтримку бізнес­менів України?

— Певні кола ділових людей допомагають нам зводити православні храми, утримувати їх. Зізнаюсь, та­ких меценатів не так вже і багато. Церква відзначає їх своїми нагородами. Звичайно, їхня допомога — не рівня Івана Мазепи, однак ми їм дуже вдячні. Ми також вдячні за підтримку державі. Завдяки позиції Президента Ук­раїни та Київського міського голови, відновлено такі перлини,як Свято-Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври, храм Бо­городиці (Пирогоща) на Подолі, Манявський скит на Івано-Франківщині і багато інших. Сподіваємося, що темпи відродження наших святинь не зменшаться, хоча більшість людей бізнесу, на жаль, байдужа до наших справ, «глуха» до наших потреб…

— Ваша Святосте, Ви сказали про обов’язковість воцерковлення, тобто, коли віриш — ходи до церкви. А чи не веде це до неправильного розуміння, мовляв сходжен­ня «більшої» благодаті Божої буде на тих, хто частіше буває у храмі, більше постить, ставить товщу свічку і т.п. ?

— Не радив би нікому вдаватися в чисту арифметику — стільки-то прочитав молитов, «вдарив» поклонів, поставив свічок… Це — вже назване мною спрощення справи. Важливо, аби все робилось з глибокою вірою, почуттям, Божим страхом. Ваші молитви повинні бути сердечними, і тоді навіть найтонша, розміром у сірник свічечка возвеличиться стократ і користі принесе не­зміряно більше, ніж «пудова», поставлена механічно, без молитви.

— Сьогодні на вулицях Києва, як і багатьох інших міст, зустрічаються сотні прихильників інших вірувань. Вони нагадують просто нав’язливих торговців — про­понують свої повчання, бесіди, літературу, а усім цим — і свого бога. Часто роблять це тоді, коли немає на те ніякого настрою, бажання. Хіба це правильно?

 — Наша Церква виступає проти тоталітарних сект, бо вони не ведуть до Царства Божого.

Є загальнолюдські цінності, що притаманні усьо­му людству. Вони закладені у нашу людську природу. Це совість, правда, любов, радість, віра. Людина без віри жити не може. Довіра людини до людини ґрун­тується на вірі? Так. Науку ми сприймаємо на віру?Так. Скажете, чому саме християнське вчення є істинним? Бо християнське вчення є богоодкровенним, таким, що йде від Бога. Добро, де б воно не було, в якому середо­вищі, завжди є добро, а добро є Бог.

— Ваша Святосте, нинішні покоління бізнесменів кажуть, що якби вони слідували принципу християнсь­кої покори, завжди «підставляли під удар іншу щоку»,не проявляли честолюбства, здорового кар’єризму — то ніколи б не бачили успіху. Вони стверджують, що християнська мораль не розвиває ініціативності, умін­ня відстоювати свої інтереси тощо.

— Відповідь моя, знову ж таки, буде короткою. Як хочеш, щоб з тобою добре поступали, так і ти вчиняй з іншими. Коли в бізнесі йдеш до успіху неправедним шляхом, неправедність торкнеться і тебе самого. Зроб­лене тобою повернеться. Якщо не хочеш, щоб тебе обдурили — не дури інших, якщо ж дуриш, чекай, що тебе обдурять хитріші за тебе. Якщо руйнуєш чиюсь справу, не нарікай на долю потім, коли твою справу зруйнують сильніші. Бізнес і управління повинні базуватись на моральних підвалинах. Коли ж ти досягаєш успіху, керуючись іншими, неправедними засадами, це ще не значить, що ти надовго втримаєшся на цьому ж місці і в тому ж статусі. І хто сказав, що твій нинішній стабільний стан — то вже успіх? Візьміть радянську вла­ду. Міцна вона була? Дуже міцна. Але трималася дале­ко не на моральних принципах. Корупція, владолюб­ство з’явились не на порожньому місці. На гріху довго втриматися не можна. Багато хто думав, що ті злочи­ни, які вчинила радянська влада, минуться безкарно. Минулись? Ні. Нічого в Бога не проходить безслідно. І коли у нас виникне нагода продовжити розмову, я б міг все це підтвердити прикладами з життя наших на­родів. Є історична зумовленість у тому, як Господь роз­порядився їхніми долями у тій же Другій світовій війні…

— Безумовно, Ваша Святосте, ми раді будемо про­довжити тему. Дуже Вам вдячні за сьогоднішню роз­мову і початок співпраці.

– І вашому виданню спасибі за увагу до такої важ­ливої справи, як відродження духовності українського суспільства.

Бажаю українським політикам, державотворцям, бізнесменам, усьому працьовитому українському люду завжди дотримуватися християнських принципів, якщо вони християни, а якщо невіруючі — загальнолюдських моральних цінностей.

І хай нам допоможе Господь.

Вів розмову Ігор САМОЙЛЕНКО,
журнал «Держава і суспільство»,
березень-квітень 2004 року

↑Чи може існувати держава
без міцної духовної основи?

Кожен народ має свою національну ідею. Немає народу без національної ідеї. Національна ідея Украї­ни — це любов до своєї Батьківщини. Якщо любиш свою землю, то знаєш українську культуру, правдиву істо­рію країни, прагнеш її захищати.

Від того, як ставиться держава до вирішення пи­тань духовності, залежить і вирішення всіх інших пи­тань. Навіть атеїсти, і ті вважали, що держава без ідео­логії існувати не може. Тому в Радянському Союзі і соціалістичних країнах була своя ідеологія — марксист­ська, яка була, так би мовити, духовною основою соці­алістичної держави.

Інша справа, що ця основа була фальшивою. Сьогодні такої ідеології не Існує, вона вже не може бути основою нашої молодої незалежної держави.

Іншої основи, ніж релігія, бути не може. Історія людства свідчить, що в основі Існування держав, цивілізацій завжди була релігія. Держави без релігії не існувало. Навіть радянська влада, відкинувши релігію, замінила її моральним кодексом будівника комунізму — теж своєрідною релігією.

Тому ми визнаємо, що духовною основою дер­жави може бути релігія.

В Україні — три основних релігії: християнська, іу­дейська, ісламська. У християнській релігії є три основні напрями: православ’я, католицизм, протестантизм. Усі ці релігії і конфесії повинні вносити свій вклад у відрод­ження духовності, створення духовної основи країни. Кожна із них повинна виховувати своїх послідовників у дусі своєї релігії, зважаючи, насамперед, на загаль­нолюдські цінності, — цінності, які є об’єднуючими для всіх релігій, для всього суспільства, у тому числі й лю­дей невіруючих, вони теж носять образ Божий. Загальнолюдські цінності — це духовні цінності, закла­дені Богом у людську природу. Це образ Божий, подо­ба Божа в людині.

Загальнолюдські цінності випливають із нашої людської природи, із нашого єства. Ми відносимо до загальнолюдських цінностей совість, добро, мир, прав­ду, любов. Усі народи цінують добро, мир, правду, лю­бов. Похідне від них — терпіння, толерантність, лагідність.

Ці духовні цінності притаманні всім релігіям і всім християнським конфесіям.

Кожна релігія, кожна конфесія повинна насаджу­вати, відроджувати духовність, виховувати своїх по­слідовників, зміцнювати свої духовні основи для утвер­дження єдиної духовної основи.

В Україні немає проблем між християнами й іуде­ями чи християнами й мусульманами. Чому немає? Тому що християни не бояться, що православні приймуть іу­действо чи мусульманство. Так, дехто із християн при­йняв іслам. Але це не тенденція, це окремі випадки.

Міжрелігійних проблем в Україні немає, є проблеми в християнському середовищі.

Україна, в основному, — християнська держава. За всіма соціологічними опитуваннями переважна більшість населення України називає себе християна­ми. Мусульмани та іудеї разом не перевищують одно­го відсотка. Тому проблеми вони не створюють. Про­блеми створюють самі християни.

У нас є три православних сповідання — православ­не, католицьке і протестантське. Вони нерівнозначні за кількістю віруючих. Православних в Україні приблиз­но 62 відсотки, греко- і римо-католиків — близько 8 відсотків, протестантів — усього 2,5 відсотка. Атеїстів приблизно 5 відсотків, 25 відсотків — у щось вірять, але не належать до тієї чи іншої Церкви. Серед християн найміцнішою, найпотужнішою є Православна Церква. Вона традиційна, Існує понад тисячоліття, і вся укра­їнська культура побудована на православній вірі. Пра­вославна Церква найбільше впливає на розвиток ду­ховності в Україні. З цим не можна не рахуватися.

При такому християнському різноманітті існує протистояння — між православ’ям і протестантизмом, православ’ям і католицизмом. Крім того, є багато то­талітарних сект.

Тоталітарна секта це таке зібрання молоді чи лю­дей, які хочуть бути віруючими і які авторитет свого керівника ставлять над усе. У цих церквах панує не Христос: що сказав керівник — те і свято. Тому такі церкви називаються тоталітарними.

Тоталітаризм нині розповсюджений не лише в ре­лігійному середовищі. Скажімо, в Росії існують тоталітарні секти у різних галузях, наприклад, серед про­мисловців, банкірів, політиків. Лідери, які їх очолюють, керують усіма, використовуючи психотронну зброю. Якщо людина потрапила туди — її важко вирвати. Вона втрачає критичне ставлення до себе, діє за наказом, як зомбі. Все це — чуже для українського народу.

Незважаючи на протиріччя, які є у християнсько­му середовищі, Православна Церква Київського Пат­ріархату, Римо-Католицька, Греко-Католицька і деякі протестантські Церкви створили спільний неофіційний комітет. Його головна мета — відродження духовності України. Ми готові разом працювати у цьому напрямі.

Так, уже підписано Звернення до українського народу проти абортів, оскільки ми вбачаємо у цьому велику небезпеку. Якщо так піде і далі, українському народу загрожує повне знищення. Це проблема не лише українська, а й усієї європейської цивілізації.

Ми виступаємо також проти програм телебачен­ня, які розбещують дітей і молодь. Кращі уми країни усвідомлюють катастрофічні наслідки від цього, а ті, хто працює на телебаченні, — заробляють гроші; вони бачать лише гроші і не бачать негативних наслідків.

Я не можу погодитися із тезою Міністерства осві­ти і науки, що Церква повинна займатися своїми проблемами, а школа — своїми. Так, ми можемо займа­тися своїми проблемами, а ви — своїми. Якщо ви їх вирі­шите. Якщо школа зможе виховати дітей, молодь у дусі загальнолюдських цінностей, — ми її благословляємо, як кажуть, обома руками. Але чи спроможна на це школа?

Ми бачимо, як із року в рік падає мораль серед школярів, серед молоді. І тоді виникає питання: чому школа не підвищує рівень духовності у своєму середо­вищі? Адже сьогодні — це діти, завтра — молоді люди, а післязавтра громадяни, керівники нашої держави. На чому вони виховані? Які у них цінності?

У них вони відсутні. Тож і виходить, що школа веде до бездуховності суспільства. Якщо ви не можете підтримувати духовність у суспільстві, давайте ці пи­тання вирішувати спільно. Тому наша пропозиція за­лишається тією ж, що й кілька років тому. Ми домагає­мося, щоб Церква і школа працювали разом на відродження духовності. Ми запропонували загальну програму з християнської етики, спільну і для право­славних, і для католиків, і для протестантів. Це загальна програма, з якої виключено протиріччя.

Півтора року тому таку програму «Етика» і посіб­ник, розроблені у Львові, передали міністру освіти і нау­ки Василю Кременю. Домовилися запровадити їх із 1 вересня. Але нам стали заперечувати: як можна вво­дити у школах християнську етику, коли крім християн є ще іудеї і мусульмани.

Хоча ми і зустріли з боку держави — конкретно, з боку Міністерства освіти — підтримку, але питання про­грами та посібника залишилося невирішеним. Наша Церква пішла іншим шляхом: ми вирішили видати «За­кон Божий» і розповсюдити його в Україні безкоштовно. Якщо у школі не дозволяють, то нехай у сім’ї читають і вчаться, що таке добро, а що — зло. Це — посібник для духовного відродження, і я дуже радий, що «Закон Бо­жий» користується сьогодні дуже великим попитом.

Ми видали його 150-тисячним накладом, потім ще раз — 50-тисячним. Церква готова забезпечити бібліотеки всіх шкіл «Законом Божим»; усі університети, інс­титути та багато шкіл Києва — вже забезпечені.

З метою виховання нації пропонуємо ввести християнську етику в школи. Можна факультативно: хто не хоче — хай не вивчає.

Але ми не хочемо, щоб у школу йшли священи­ки. Ми пропонуємо, аби школа сама знайшла серед своїх педагогів людей віруючих. Тому що невіруючі йти­муть не тією дорогою. Потрібні віруючі педагоги. А Церква може допомогти в їх підготовці.

Церква могла б підтримати підготовку кадрів і фінансово. Але в цьому повинна бути зацікавлена і дер­жава, бо це робиться, насамперед, на користь державі.

Спільно усіма християнськими конфесіями розроблені підручники. За ними у Західній Україні вже викладають християнську етику.

Стосовно відмінностей між конфесіями, то є недільні школи, де роз’яснятимуть різницю між право­слав’ям і католицизмом.

Я впевнений, що християнську етику треба вив­чати навіть невіруючим. Кожна культурна людина по­винна знати християнство. Ви не можете знати культу­ру, сучасну європейську культуру, яка є християнсь­кою, без знання Біблії і самого християнства. Я спостерігав, як радянські академіки, професори, по­літичні діячі, опиняючись на Заході, поводили себе як діти, які нічого не знають. Приходять, скажімо, у музей, і не розуміють змісту всесвітньовідомих кар­тин. Візьмемо, наприклад, картину Рембрандта «Блуд­ний син». Що за блудний син? Звідкіля він узявся? Що за цим стоїть? Якщо ти не читав Євангелія, ти цього не знатимеш. Якби ти був справді культурною люди­ною, ти б це знав.

Кожна культурна людина повинна знати христи­янство. І батьки, які хочуть, щоб їхні діти були культур­ними, повинні прилучити їх до християнської культури.

Християнська етика — поняття широке. Ми може­мо його поглибити і вивчати солідно — в університетах, інститутах. Можна поглиблено читати лекції, скажімо, з іконографії, історії — історії християнських церков у Європі, історії Візантії. Про це можна і в школі говорити на уроках християнської етики.

Законодавство треба змінювати. Нехай школа залишається світською, ми не заперечуємо. Але з обов’язковим введенням християнської етики, хоча б факультативно. Вона буде необхідною загальною ос­новою виховання. Це не значить, що всі стануть святи­ми. Але, по-перше, діти будуть культурними, по-друге, — знатимуть, що таке добро, а що — зло. Хтось може за­перечити: хіба ми не знаємо, що таке добро, а що — зло? Не знаєте! Тому що дуже часто зло називаєте добром!

Наведу приклад. Нині часто вважають природною нормою, коли діти втрачають у школі цноту. А якщо це норма — значить, це вже добро; раз це нормально — це добре. Тому сьогодні над цнотливою дівчиною вже сміються, сміються над добром.

Прикладів такого ґатунку у широких, загально­державних масштабах можна навести дуже багато. Тому слід навчати дітей, що таке добро, а що — зло. Це головне завдання духовного виховання.

Духовність — поняття ширше, ніж релігія. Це — за­гальнолюдські цінності, притаманні кожній людині, кожній нації, кожному народові.

Поняття добра у кожній релігії різне. Християнсь­ке вчення про добро — найвище і найглибше. На таку височінь моралі, як християнство, не піднімалася і ніко­ли не підніметься жодна релігія. Тому що вище заповіді «Любіть ворогів» — немає.

Можливо це чи неможливо? Можливо!

Ми всі говоримо про добро як загальнолюдську цін­ність. Але подивіться, як розкривається це поняття доб­ра у християнстві. Наведу приклад із Євангелія. Христос сказав іудеям: ви чули, що сказано древнім — не вбивай! А я вам кажу   хто гнівається на брата свого даремно — той підлягає суду. Тобто вже гнів є порушенням норм, порушенням заповіді. Чому? Тому що гнів призводить до вбивства. Сталося нещастя: мати викинула свою восьмирічну дитину з четвертого поверху. Посварилася з нею — і викинула. Ось він — гнів, який призводить до вбивства. Тому Христос говорить, що порушенням за­повіді є не лише вбивство, а й гнів, як його зародок.

Ще Христос каже: ви чули, що сказано древнім — не перелюбствуй! А я вам кажу: хто дивиться на жінку з похітливістю — вже чинить перелюб у своєму серці. Тобто вже грішить. Цьому вчить християнство. Іслам цьому не вчить.

Різні релігії мають різні уявлення про добро, у цьому — велика різниця між ними.

Позиція керівника школи

Позиція керівника шкільного закладу щодо духов­ного виховання, на мою думку, повинна бути такою: він має дбати про виховання дітей. Виховати їх-це не просто дати знання, а виховати морально. Щоб вони стали повноцінними громадянами України. Дитина, яка не має виховання, а має тільки знання — ще не гармо­нійно розвинена дитина.

Якщо у школи є інші заходи й методи, крім релігій­них, — виховуйте як знаєте і вмієте. Якщо немає, тоді Церква пропонує кожній школі християнську етику — факультативно, за згодою батьків. Оскільки батьки не­суть відповідальність за своїх дітей до 18-річного віку, вони мають подати прохання до дирекції школи, щоб їх діти вивчали християнську етику. Так робиться у Західній Україні — там християнську етику викладають на підставі заяви батьків, а не закону про відокремлен­ня школи від Церкви. І результати там є.

Виховання дитини лежить на батьках. Але в сім’ї головним вихователем є мати, а не батько. Жінка має своє божественне призначення. Мати за своєю при­родою — м’якша, саме вона здатна вкласти в серце дити­ни любов.

Батько — глава сім’ї. А її серце — мати. Те, що може вкласти мати, — батько не вкладе.

Згадаємо, хто виховував дітей у період держав­ного атеїзму? Мати! Бабуся. Не батько. Виховна роль у сім’ї належить матері. А в школі — вчительці.

У нас головне завдання, покладене Богом щодо виховання майбутнього покоління, лежить на жінках-на матері, на вчительці.

Якщо мати хоче, щоб її діти були добрими, вона повинна дбати про їх виховання.

Коли ми говоримо про відродження духовності, то маємо на увазі не лише виховання на релігійній ос­нові, а й загальну культуру народу; яким буде телеба­чення, радіо, музика, пісні, література, театр; якою буде мова в школі.

Якщо ми будуємо українську державу, то й мова має бути українською. Це не значить, що українці не повинні знати інші мови — ми повинні знати і російсь­ку, і англійську, й німецьку, французьку, арабську. Але, насамперед, слід знати свою, рідну мову, а потім уже інші, потрібні для життя.

Без духовної основи не може бути держави. Це слід вбивати в голову і серце її керівників. Може, тоді вони зрозуміють і підходитимуть до цього по-іншому. Проблеми духовності треба вирішувати загаль­ними зусиллями. Питання про відродження духовності мають ставити перед державою всі — Церква разом з інтелігенцією, науковцями, культурними діячами.

Яким би не був Радянський Союз і радянська вла­да, але СРСР став наддержавою завдяки тому, що в ос­нові розвитку стояла освіта. Освіті приділялася першо­чергова увага. Тому і перший супутник був радянським, і радянська людина першою полетіла в космос. Все це — завдяки освіті.

Тому, якщо хочемо мати свою незалежну держа­ву, освіті треба надати пріоритет разом із розвитком духовності. Тоді відбудеться держава.

Журнал «Директор школи, ліцею, гімназії»,
квітень 2004 року

↑Патріарх Філарет:
«Церкви посприяли початку світового роззброєння»

Ексклюзивна розмова
зі Святійшим Патріархом Київським
і всієї Руси-України Філаретом
стосувалася земного світу і його проблем:
стосунків і помилок Церков, політики,
нових богослужбових видань
і протистояння з Московським Патріархатом, але,
водночас, не виходила за межі
Божої благодаті, яка оточує
цього релігійного й суспільного пастиря

Нинішній Предстоятель УПЦ Київського Патріар­хату народився як Михайло Денисенко 23 січня 1929р. в с. Благодатне на Донбасі. У 29-річному віці — вже ар­хімандрит і ректор Київської духовної семінарії. Через два роки керує справами Київського екзархату, а в лю­тому 1962р. висвячується на єпископа. У 1966 р. єпис­коп Філарет очолює Київський екзархат, і в 39-річному віці одержує сан митрополита. Стає однією з ключо­вих фігур зовнішньоцерковної діяльності Московського Патріархату, стримуючи початок ядерної війни між СРСР і США… У жовтні 1990 року він добивається на­дання УПЦ статусу незалежної в управлінні. Саме з волі митрополита Помісний Собор УПЦ у листопаді 1991 р. проголошує автокефалію Української Церкви, і Москов­ський Патріархат оголошує його відступником, зрад­ником, єретиком, розкольником і агентом КДБ в одній особі… Певно, весь світ запам’ятав «чорний вівторок» — дикунське побиття похоронної процесії під час похован­ня Патріарха Володимира в липні 1995 р., але люди біля Софійського собору таки «викопали» в асфальті моги­лу Патріарху. А жовтневий Помісний Собор УПЦ КП вка­зує на нового Предстоятеля УПЦ КП — митрополита Філарета. 22 жовтня його інтронізують на Патріарха.

Зі Святійшим Патріархом Філаретом розмову ми почали про войовничий атеїзм і «пролетарський» Дон­бас, які в сукупності неочікувано витворили отця Ук­раїнської Православної Церкви.

— Нам, віруючим, треба завжди пам’ятати, що Бог існує не десь окремо від нас і світу. Він керує цим світом і життям кожної людини. Благодать Божа діє скрізь. Під її дією і я прийшов до Церкви, а приводом стала смерть мого батька на фронті. Тоді переді мною постало пи­тання: чи є вічне життя, чи нема, чи залишається бать­ко живим, чи ні.

— Де Ви вперше почули про Бога?

— Виховувався у релігійній сім’ї. Під час війни ду­ховність і віра вже набирали сили під впливом страж­дань та загибелі рідних. Я став ходити до церкви, чита­ти духовну літературу, навчав дітей Закону Божого, створивши своєрідний гурток. За це мене й виключили зі школи, хоча потім відновили.

 — У 1966р. Ви вже очолюєте Київський екзархат, а в 39-річному віці одержуєте сан митрополита… Що за­безпечило таке кар’єрне зростання?

 — Я за кар’єрою не гнався, а виконував свої обо­в’язки з душею. Коли ж у 60-ті роки зайшла мова про моє єпископство, влада закрила Київську духовну семіна­рію. Екзарх України митрополит Іоанн мав доволі похи­лий вік (близько 90 років) і хотів, щоб я став його по­мічником, вікарним єпископом. Однак спецслужби не допустили цього через мою активність, і мене відправи­ли в єгипетську Александрію. Після повернення ані Пат­ріарх Алексій, ані митрополит Іоанн довго не могли ви­святити мене на єпископа. І тільки завдяки старанням митрополита Никодима (Ротова), голови відділу зовнішніх зв’язків РПЦ, я став єпископом. Але відразу ж відіслали мене вікарієм за кордон, у Відень, де була тільки одна парафія. Навіть після мого призначення екзархом Ук­раїни боротьба зі спецслужбами не припинилась. За одну проповідь мене хотіли навіть зняти з посади ек­зарха і відправити у Білорусію, та не вдалося.

— Ваша Святосте, у 70-80-х роках Ви відвідали близько 100 країн світу. Наскільки Вас контролювало КДБ у закордонних поїздках, і чи співпрацювала ця спецслужба із РПЦ?

— Я брав активну участь в екуменічній і миро­творчій діяльності Російської Церкви. І не тільки тому, що це було вигідно Радянському Союзу. Адже Церква повинна сприяти миру на землі, а тоді холодна війна із США могла перетворитися на ядерну. З’явилася Ка­рибська криза, наростала гонка озброєнь і взаємних залякувань. Для пом’якшення конфлікту обидві держави залучили Церкви. Ми виходили із християнських позицій і досить швидко домовлялися. Поліпшилися стосунки між країнами і Церквами… Чи контролювали нас спецслужби? Звичайно, як одну Церкву, так і іншу, причому, безпосередньо діяли навіть керівники американської спецслужби. Проте Церкви посприяли початку світового роззброєння і навіть зникненню ко­муністичної системи.

Щодо зв’язку РПЦ із радянськими спецслужбами, то цей зв’язок у вигляді контролю над Церквою обу­мовлювався тоталітаризмом й ідеологічною ворожістю Церкви до цієї атеїстичної системи. Цей контроль був над усім суспільством.

— У травні 1990 р. Вас обирають Місцеблюстителем патріаршого престолу, а буквально через місяць на Помісному Соборі РПЦ Вас як кандидата на патріар­ший престол не підтримують і звинувачують у «влад­них амбіціях». Чому?

— Таким був промисел Божий, щоби я не став Пат­ріархом Московським, а став Патріархом Київським. Із точки зору земного, не вигідний я був як Предстоятель РПЦ через свою самостійність. Відчув, що не стану Пат­ріархом після святкування тисячоліття хрещення Руси. Після широкого відзначення цієї події у світі Москва боялася сильного і впливового Патріарха. З того часу, як у XVII столітті зіткнулися цар Олексій Михайлович та Патріарх Никон, і Патріарха засудили, московська влада не допускала рівноправних стосунків між дер­жавою і Церквою. Петро І взагалі скасував патріарше­ство, щоб позбутися конкурента. Радянська влада теж мала подібний досвід, адже проти неї виступив Патрі­арх Тихон, обраний на Помісному Соборі в 1917 р. Після смерті Тихона влада заборонила обирати Патріарха, і лише у 1943 р. Сталін дозволив скликати Собор через те, що Церква підтримувала дух народу під час війни. Тоді вже відкритої боротьби проти Церкви не вели, і Патріархом обрали Сергія (Страгородського), автори­тетну особистість. Але після його смерті у 1945 р. на патріаршество не допустили впливового митрополи­та Миколая (Ярушевича), обравши митрополита Алек­сія (Сіманського). Ця тенденція продовжується й досі. Можна згадати митрополита Никодима (Ротова), яко­му теж не дали стати Патріархом…

— Коли ж відбувся розкол в УПЦ і чому?

— Відокремлення Української Православної Церк­ви надзвичайно ослаблювало Московський Патріархат, адже УПЦ складала 60 % усіх його парафій і духовен­ства. З іншого боку, Кремль втрачав могутній засіб впливу на Україну. Тому проти нас виступили всі російські сили — І політичні, і церковні. Оскільки я, як Предстоятель УПЦ, очолював рух до автокефалії, мене прагнули відсторонити від першоієраршества всіма за­собами, порушуючи церковні канони. Розкол учинив так званий «харківський собор», і Московський Патрі­архат свідомо пішов на розділення УПЦ.

— Після створення УПЦ, КП у 1992 р. й обрання Патріархом митрополита Мстислава, Предстоятеля УАПЦ і УПЦ у США, наша Церква, певно, стала най­більш об’єднаною у новітній час. Однак після його смер­ті — знову розкол.

— Тут, передусім, треба бачити вплив Московсь­кого Патріархату. Недаремно один із ієрархів УПЦ МП після створення УАПЦ Димитрія (Яреми) назвав цю Церкву «дружньою». Після смерті Патріарха Мстисла­ва УПЦ у США очолили ієрархи хоч і українського по­ходження, але вони виросли там і не мали зв’язків з Україною. Тому свої інтереси вони поставили вище за українські й увійшли до складу Константинопольсько­го Патріархату, хоча це міг давно зробити Патріарх Мстислав, який мав чудові стосунки зі Вселенським Патріархом Афінагором. Натомість Патріарх Мстислав створював автокефальну Помісну Українську Церкву… У 2000 р. ми з ієрархами УАПЦ дійшли домовленостей про об’єднання наших Церков і підписали меморан­дум при ієрархах Константинопольського Патріархату, але політичні сили не допустили цього. Тут же переда­ли УАПЦ Андріївську церкву… Константинопольський Патріарх, хоч і підтримує УПЦ на шляху до автокефалії, не хоче сваритися із Москвою.

— Ваша Святосте, після інтронізації в 1995 р. Ви, вже як Патріарх, у першій промові говорили про діалог із греко-католикам. Чи відбувається цей діалог, і як Ви сприймаєте ініціативу УГКЦ створити свій Патріархат?

— Ми — православні, а вони — католики, тому об’єд­нання наших Церков не може відбутися без участі інших православних Церков та Римо-Католицької Церкви. Яке ж об’єднання можливе? Коли греко-католики приєднаються до УПЦ і стануть православними, тобто та­кими, якими вони були до Брестської унії у XVI столітті. І в цьому є сенс. Адже розділення тоді відбулося через те, що Україна не була незалежною державою і входи­ла до католицької Польщі. У Київській Русі не виника­ло питання про підпорядкування Римові, бо була своя держава, а постало воно тільки після татаро-монгольської навали… Думаю, що сьогодні серед греко-католицького духовенства і мирян є такі, котрі згодні приєд­натися до УПЦ. Натомість Православна Церква не може підпорядкуватися Риму. Хоча стосунки між усіма Цер­квами в Україні мають бути братерськими. Виходячи з цього, ми не протестували проти ідеї створення греко-католицького Патріархату і переміщення їхнього цен­тру до Києва. Я не відчуваю від цих кроків УГКЦ якоїсь небезпеки для православної Церкви.

— Як ми маємо розуміти екуменізм і чи повинні щось робити для об’єднання християнських Церков?

— Я давно беру участь в екуменічних процесах і бачу, що ми, вірні різних Церков, неспроможні сьогодні об’єднатися. Проте має відбуватися співпраця усіх хрис­тиянських Церков задля морального, духовного відро­дження самого християнства. Уже починають говорити проте, що тілесного Воскресіння Ісуса Христа не було, що це — духовне поняття. Це підрив самих основ хри­стиянства… Візьміть ті ж одностатеві шлюби, які узако­нюються християнськими державами і навіть благо­словляються деякими Церквами (Англіканська Церква}. Скрізь пропагується розпуста. Людям стає потрібна Церква лише для хрещення, шлюбу і поховання… Тому всі християнські Церкви мають об’єднати зусилля для відродження моралі й духовності. Треба плекати більше любові одне до одного, бо любов з’єднує, а гріх роз’єднує людей.

— Чи можливий перехід УПЦ КП на новий, Григо­ріанський календар?

— Більшість православних Церков давно пере­йшли на новий календар. Тільки Єрусалимська, Російсь­ка, Українська, Грузинська і Сербська Церкви дотриму­ються старого календаря. Простим розпорядженням, рішенням Собору чи Синоду такі речі не приймаються, аби запобігти можливим відходам духовенства і ми­рян. Так, астрономічному календареві наш календар не відповідає, але новий календар теж уже відстає від астрономічного.

— Католики визнали помилкою інквізицію, ще до кінця не знаємо, як оцінювати «хрестові походи « тощо. Як Ви оцінюєте твердження, що Православна Церква має теж визнати якісь помилки своїх представників? Прига­дуються анафеми Мазепі й особисто Вам у 1997 р.

— Анафеми застосовувались не проти людей, а проти єретичного, неправдивого вчення, яке йшло всу­переч Божественному одкровенню. Такі вчення на Со­борах засуджувалися, щоб люди не відходили від Істин­ного вчення. Коли ж застосовують анафему не заради збереження чистоти віровчення й моралі, а заради вла­ди, то це порушення канонів… Не можна стверджува­ти, що Православна Церква не мала чи не має поми­лок, адже вона живе в емпіричних, земних умовах. Той же «цезаропапізм», коли Церква повністю підпоряд­ковується владі. Але ми не знаємо таких великих помилок, які потребували б якогось каяття. Навіть за державного атеїзму в Радянському Союзі РПЦ ішла на компроміс із режимом вимушено й частково. Про це свідчить велика кількість православних мучеників у ті часи. Церква очистилася й показала свою силу.

— Популярні сьогодні протестанти практикують Індивідуальну роботу із людьми, постійні духовні спілкування із використанням сучасної атрибутики. Православним же закидають архаїку, відірваність від сучасного життя…

— Протестанти визнають Христа й Біблію, але в них переважає соціальне служіння. Православ’я, пере­дусім, дбає про духовне життя, про вічні цінності. Не можна нам кидатися у реформи, шукати привабливості й легкості, влаштовувати ігрища й забави, бо це пере­творить Церкву на світську структуру. Соціально до­помогти можуть і без любові, але любов не заміниш нічим. Не можна відкидати те, що Церква набула за два тисячоліття свого існування. Протестанти відкинули Церковне передання, і тепер вони розділені на сотні організацій.

— Чи передбачається адресна робота УПЦ КП із молоддю?

— Для цього ми видали «Закон Божий», основу християнської віри й моралі, що не змінюється ніколи. Його треба вивчати та обговорювати в сім’ях та цер­ковних громадах. Звичайно, що духовенство має іти до молоді, створювати гуртки і християнські студії, пра­цювати в навчально-виховних закладах, у військових частинах.

— Києво-Печерська і Почаївська лаври, на жаль, не належать УПЦ КП. Говорять, що у Вас на початку 90-х була можливість, так би мовити, «взяти» Києво-Печерську лавру. І прихильний до Вас Леонід Кравчук міг посприяти…

— Леонід Кравчук міг тоді зробити це, але не зро­бив. Упевнений, що ці святині повернуться до Укра­їнської Церкви.

— Ваша Святосте, з ініціативи ВУТ «Просвіта «імені Тараса Шевченка має постати Кобзарева церква в Каневі. Яким Ви бачите цей храм?

— Архітектура цього храму має бути, звичайно, в церковному стилі. Не бачу доцільності в модерній спо­руді. Адже Шевченко жив у XIX столітті й малював давні церкви…

Наостанок побажав би усім християнам серйоз­но ставитися до тієї події, яку святкуємо, — до Воскре­сіння Ісуса Христа, вповні усвідомлювати ті слова, яки­ми вітаємо один одного; «Христос воскрес! Воістину воскрес!» Живіть постійно цими словами.

Олександр СОЛОНЕЦЬ,
газета «Слово Просвіти»,
29 квітня — 5 травня 2004 року

↑Патріарх Філарет:
Ми повинні проповідувати все,
що зміцнює нашу державу»

— Чи може, Ваша Святосте, духовність існувати поза Богом?

— Господь наш Ісус Христос говорив: «Я з вами в усі дні до кінця віку». Це означає, що хоча Він і вознісся на небеса, але перебуває з усіма віруючими, з усією Своєю Церквою, яку Він заснував. Що стосується духов­ності, то без Бога справжньої духовності взагалі не може бути. Тому що джерелом духовності є Бог. З іншо­го боку, джерелом духовності є і сама людина. Тому що вона створена за образом і «подобою Божою». І тому кожна людина, якщо вона діє за голосом своєї совісті, може бути духовною. Якщо ж вона діє інакше, не може бути духовною.

— Чи може бути світська духовність, тобто — гуманізм, і духовність християнська, джерелом якої є Бог, у Трійці славлений, тобто — благодать Святого Духа?

— Звичайно, може. Але чи достатньо самої лише світської духовності з її загальнолюдськими цінностями, з її гуманізмом для того, щоб у світі загалом, і в нашому суспільстві зокре­ма існувала висока мораль? Цього недостатньо. Тому що правдива духовність пов’язана з вічністю. А світська обмежена лише земним життям. І тому вона не може задовольнити людину, яка прагне до вічного життя. Це особливо відчувається, коли люди, які жили за закона­ми світської духовності, підходять до кінця життя; оця їхня світська духовність не дає їм відповіді на запитання душі про сенс життя і не задовольняє їхніх потреб. Тому що смерть припиняє їхню духовність. А сама смерть є явищем неприродним. І тому людина, якою б вона не була — старою чи хворою, вона помирати не хоче. І тому людина зі світською духовністю не знаходить відповіді на запитання: «А що буде далі?» Правдива ж духовність, яка пов’язана з Богом, з вічністю, з християнськими ідеалами, переходить у вічне життя. І тому саме ду­ховність християнська, яка є найвищою, вона є найбіль­шою цінністю для людини. Правдива духовність пов’яза­на тільки з Богом, у Трійці славленим, пов’язана з Ісусом Христом, Церквою. Чому це є правдива духовність? Тому що для людини недостатньо знати те чи інше моральне вчення. Треба його виконувати. Багато є вчень мораль­них, з якими можна погодитися, але які для виконання цих моральних заповідей сил не мають. Таку силу дає тільки Ісус Христос. Духовність, висока духовність здійснюється лише завдяки благодаті Святого Духа. От, наприклад, є заповідь у християнстві «любіть ворогів ваших». Чимало людей дивуються цій заповіді і вважа­ють, що ворога взагалі любити неможливо. Але в дійсності можливо любити і ворога. І святі, яких шанує Церква, якраз досягали такого стану духовності, що вони і ворогів своїх любили.

Для того, щоб бути духовним, треба мати Боже­ственну благодать. Без благодаті Святого Духа висо­кого рівня духовності досягти неможливо. А світська духовність не має цієї Божественної благодаті. Саме тому гуманізм не можна порівняти з християнською духовністю.

— Нещодавно на Першій програмі Українського радіо з’явилася нова передача «Святительське слово». Ви берете участь у ній, і вже є чимало позитивних відгуків від слухачів. Наскільки, на Вашу думку, ця пе­редача корисна сьогодні і необхідна слухачам?

— Мені важко говорити про те, наскільки вона впливова. Про це повинні сказати радіослухачі. Але те, що необхідно проповідувати Істину, доносити до кож­ної людини християнські погляди, християнське віро­вчення і християнський спосіб життя, то це, безумов­но, треба. Адже не всі люди ходять до храму, то це можливість для них почути Слово Боже.

— А які, на Вашу думку, необхідно в цій передачі порушувати теми, щоб людина прийшла до Бога, ста­ла добрішою?

— По-перше, треба говорити про Бога, про віру в Бога, Церкву, християнські чесноти, мир, любов, надію, терпіння — про ті чесноти, які допомогають людині іти по життєвому шляху твердо і не спокушатися тими яви­щами, які оточують людину. Ми повинні проповідувати все те, що зміцнює нашу державу, надію, веде до доб­робуту у земному житті. Саме оці цінності ми повинні проповідувати засобами радіо — і не тільки радіо.

— Яким є Ваше найбільше бажання як Патріарха нації?

— Найбільше бажання — створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву. Якщо ми досягнемо цієї мети, позбавимося чимало негативних явищ.

Р.S. Передача «Святительське слово» виходить щовівторка о 22.40 на Першій програмі Українського радіо.

Лідія ГОНЧАР,
газета «Народне слово», травень 2004 року,
газета «Говорить і показує Україна»,
20 травня 2004 року

↑Патріарх Філарет:
«Пізнайте правду»

Як уже повідомлялось, у Луцьку з архіпастирсь­ким візитом перебував Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

— Ваша Святосте! Волиняни завжди радо вітають Пас на своїй землі. Нинішній Ваш візиту дні великого християнського свята Тройці, проповідь і новини, які Ви сповістили, додають віруючим впевненості у торжество правди і Божої справедливості. Хотілось би почути про те, що сталось у нашій Церкві за час, що минув від Вашого минулорічного відвідання Волині.

— На Волині чудові люди, гарна природа, міцні по­зиції нашої Церкви. А коли говорити в загальному, то попри бажання тих, хто хоче бачити її слабкою або й взагалі хоче, аби її не існувало, то скажу, що їхні надії даремні. Церква міцніє і шириться, що є закономірно. З кожним роком усе більше людей усвідомлюють, що Україна, як незалежна держава, повинна мати і свою незалежну Церкву, як й інші, у кілька разів менші євро­пейські держави. Це показують як соціологічні дослі­дження, так і власні спостереження. Перед приїздом сюди я відслужив у Володимирському кафедрально­му соборі у Києві. Здається, у ньому і навколо нього ще не було стільки людей, як цього разу. Так само і у Свято-Троїцькому кафедральному соборі в Луцьку, в інших храмах.

За цей час призначено нових архієреїв. Як бачи­те, і у вас новий владика — єпископ Михаїл, призначе­ний на Волинську єпархію замість спочилого в Бозі мит­рополита Луцького і Волинського Якова, який багато зробив для відродження Української Церкви. Зросла у нас кількість парафій, яких є 3512, храмів. В Івано-Фран­ківську відкрито богословський інститут, підготовлено, випущено і безкоштовно розповсюджено «Закон Бо­жий» великим тиражем — 250 тисяч примірників, що є значним внеском у вивчення Святого Письма, залучен­ня до православної віри навіть тих, хто не відвідує цер­кву, молоді. Разом з міжнародною місійною організа­цією відкрито будинок для дітей-сиріт і дітей з малозабезпечених сімей, де вони будуть оздоровлю­ватись і навчатись. Закінчили випуск богослужбових книг українською мовою. Незабаром вийде в оновле­ному україномовному варіанті Біблія. Будуються нові храми, працюють навчальні заклади, займаємось бла­годійною діяльністю.

— Мабуть, не все це так легко дається…

— Безперечно, хоч про це прикро говорити на тринадцятому році незалежності. Усім пам’ятний по­гром у Маріуполі, який учинили люди, підбурені Мос­ковською Церквою. Нещодавно таке, чи ще в більших масштабах, готувалось в Одесі, де було освячено два наших храми. По тому, як готувалась мене зустріти певна категорія підбурених і підкуплених людей, по по­грозах і порадах не їхати туди на освячення, можна судити про реальну небезпеку, яка існувала. Та з Бо­жою поміччю вдалось уникнути інциденту… І хоча такі випадки ще трапляються, вони не віддзеркалюють дум­ки суспільства, їх організовують промосковські сили, які хочуть, аби їх побачили чи почули з Білокам’яної, відповідно віддячили.

— Вірних нашої Церкви особливо цікавить те, як іде переговорний процес у трикутнику: Константинополь-Москва-Київ стосовно статусу автокефалії УПЦ Київського Патріархату.

— Вважайте, що такого трикутника вже нема. Хоч формальна видимість переговорного процесу збері­гається, але він іде за спиною Української Церкви. Саме тієї частини, яка найбільше прагне до об’єднання і не­залежності. Бажання автокефалії — це бажання не тільки архієреїв, ай переважної більшості українських вірую­чих, які завжди прагнули до незалежності своєї Церк­ви, боролись за неї в різні часи. По тому, які реальні кроки робить Москва, нам треба відкинути ілюзії, що вона з імперського плеча кине нам цей статус. Та, пам’я­таєте, навіть попри особисте звернення у 2000 році Пре­зидента України, архієрейський Собор РПЦ відмовив­ся надати своїй УПЦ хоча б статус автономії, який по суті не виводить її з підпорядкування РПЦ. Є короткий і вірний шлях: перейменувати УПЦ МП згідно з її при­належністю в Руську Православну Церкву в Україні. Далі нехай кожен українець визначається, з ким йому бути: з Українською чи Руською Церквою.

 — Чи не прискорило б цього процесу реальне здійснення віруючими слів із Святого Письма: «пізнай­те правду, і правда визволить вас»? Адже в церквах Московського Патріархату, у ЗМІ, які стоять за ним, правди про історію Української Церкви годі шукати.

 — Поняття правди є богословське і філософське. «Я є Істина», — сказав Христос. Отже, правда є те, що відпо­відає божественній правді. Про нас же показують таку правду, яку ви побачите про себе, коли станете навпроти кривого дзеркала. Якщо б, наприклад, відбулась наукова дискусія щодо історії Української і Російської Церкви, то швидко б стало зрозуміло, на чиєму боці правда. Як нас тільки не називають: то ми католики, то ми неблагодатні, то розкольники. І все те з метою посіяти до нас недовіру, схмурити паству, відвернути від Української Церкви. Та відомо, що істину, правду, як і сонце, не затулиш.

Щодо розкольництва, то саме Москва, організувавши антиканонічний так званий «харківський со­бор», розколола українське православ’я. Щодо благодаті, то навіть рядовому прихожанину відомо, що благодать дає не Московський Патріархат, а Дух Святий, і діє він, де хоче.

Московська Церква вперто не визнає тих треб і таїнств, які здійснює наша Церква, адже ми «розкольники і неблагодатні». Бачите, яка коротка пам’ять. Усім відомо, що самопроголошення, як шлях до автокефалії, обрала й Московська Церква, її не визнавали у світі 141 рік. За тією ж логікою була вона весь цей час теж неблагодатною, а її треби, таїнства, освячення теж не були дійсними. Як же бути з цим? У XVII от. митрополита Мацієвича ця ж Церква позбавила сану, піддала моральній зневазі. А у 2003 році канонізувала, проголосила святим. То коли була правда? Таких подвійних стандартів у РПЦ можна знайти чимало.

— Вочевидь, що це результат того, що РПЦ цілком стала заручницею імперської політики, що особливо небезпечно для України, яку вона вважає своєю «ка­нонічною територією». Недавно один мій знайомий розповів, що деякі представники УПЦ МП радять своїм прихожанам не голосувати за Ющенка, бо, мовляв, він переведе їхні церкви в українські. Інакше як антиукраїнською провокацією, грубою неправдою і обманом таке не назвеш.

— Щодо намови не голосувати, того я ще не чув, а от щодо міфічної «загрози» переведення, то така неправда гуляє. Політика в Московській Церкві, як і Цер­ква в політиці Росії, дуже тісно переплелись. Втративши економічну і військову могутність у світі, Росія прагне компенсувати це духовною і економічною екс­пансією. А засобами вона не гребує. Московська Патріархія і Росія хочуть реанімувати задуманий ще Ста­ліним план перетворення Москвиутретій Рим, ставши центром світового православ’я. Ну, а якщо вона випустить із своїх рук Україну, то цьому, звісно, не бувати. Отже, ставки тут високі.

— Зараз припинились спроби налагодження почергового богослужіння у селах, де є лиш один храм.

— Тут наша Церква ні при чому, нашої винитут нема.

— Нещодавно відзначався День працівників видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження. Через кілька днів — День журналіста. Як Ви оцінюєте роль тих, хто працює у цій сфері суспільного життя?

— Дуже високо. Користуючись нагодою, хочу щиро поздоровити журналістів з цим святом, побажати їм чесно служити Богу і Україні. Це нелегка і небезпечна професія, особливо, коли журналіст пише правду. Жур­налісти є служителями слова, його проповідники. А відомо, як високо оцінює слово Святе Письмо. Жур­наліст, який пише правду, робить богоугодне діло. Жур­наліст, який виховує в людях добро, справедливість, інші християнські цінності, робить богоугодне діло. На жаль, є приклади протилежного характеру. У тому, що людство втрачає моральні цінності, дух наживи, роз­пусти витісняє духовне, калічить людей, вводить їх у гріх, є й вина ЗМІ.

— Як на Ваш погляд сприйняли волиняни нового владику — єпископа Михаїла?

— Гожо і доброзичливо. Сподіваюсь, що з його при­ходом позиції нашої Церкви на Волині ще більш зміцніють.

— Наостанок традиційне: Ваші побажання волинянам у дуже важливому для України році…

— Коли маєте на увазі вибори, то кожному треба проявити громадянську відповідальність, обрати того, кому близькі інтереси народу, України, її Церкви. Ба­жаю віри у те, що Бог все бачить і оцінить нас. Здоро­в’я і Божої благодаті усім!

— Дякую, Ваша Святосте. Здоров’я й Вам у нелег­кому служінні на благо України і її Церкви!

Андрій БОНДАРЧУК,
газета «Волинь», 3 червня 2004 року

↑Наш принцип —
це захист і розбудова
Української державності

Святійший Патріарх Філарет в інтерв’ю
«Громадському радіо»
говорить про актуальні питання
церковного життя в Україні

Микола Вересень: Вітаю. Це Микола Вересень на «Громадському» радіо, як завжди по вівторках. Тиж­день тому ми говорили, що є багато політичних партій, є багато громадських організацій, є багато різних лю­дей, які об’єднують громадян України. Але так видаєть­ся, принаймні соціологи стверджують, що ніхто так не об’єднує громадян України в такій кількості, як Церква. і ми сьогодні запросили Патріарха Київського і всієї Руси-України, Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарета. Добрий вечір.

Патріарх Філарет: Добрий вечір.

Микола Вересень: Ми будемо говорити, як завж­ди, про різні теми. Впродовж останніх тринадцяти років церковна тема є дуже цікавою і часами гострою, а, може, загострою. Україна знаходиться перед вибора­ми, і всі ці моменти ми б обговорили з Владикою. Отже, я навіть не знаю, з чого починати: чи то з історії, чи то з сьогодення — будемо так, бігати з сьогодення в ретроспективу. Українська Православна Церква Київського Патріархату (у мене тут є така довідка, наскільки там правду пишуть, я сам журналіст, а тому журналістам не вірю) так чи інакше, на різних виборах підтримува­ла чи давала зрозуміти, що підтримує, тих чи інших політиків. Але от у мене написано, що в 94-му на пре­зидентських виборах Ви були прихильні більше до пана Кравчука, а в 99-му до пана Кучми. Більше того, напи­сано так, що Ваша неприхильність тих перших виборів 94-го року стосунки з обраним Президентом, тобто з Леонідом Даниловичем, зробила не дуже приязними, принаймні, в перші місяці чи роки, і моє питання, по-перше, чи правду це говорять, і які Ваші думки щодо виборів, які будуть через 150 днів?

Патріарх Філарет: По-перше, я повинен сказати, чим ми керуємось, коли підтримуємо того чи іншого кандидата в Президенти чи кандидата в народні депу­тати. Ми керуємося тим, чи підтримує цей кандидат ук­раїнську незалежність, українську державність? Якщо цей кандидат стоїть на позиціях державності, незалеж­ності України, відстоює інтереси українського народу, української економіки, то ми підтримуємо такого кан­дидата. Ну і звичайно підтримуємо такого кандидата, який підтримує саму Українську Православну Церкву Київського Патріархату, тому що Київський Патріархат створений якраз для того, щоб підтримувати незалеж­ну Українську державу, і цим ми керувались, коли під­тримували на виборах в 94-му році, і не тільки в 94-му, а і в 91-му році Леоніда Макаровича Кравчука, тому що він — перший Президент, він привів Україну до не­залежності. Ми знали, що він відстоює незалежність України, тому ми його і підтримали і на перших вибо­рах, і на других. А вже на третіх виборах ми підтриму­вали Леоніда Даниловича Кучму, тому що ми переко­нались, що він теж стоїть на державницьких позиціях, захищає інтереси Української держави. Це той прин­цип, яким керується наша Церква, і його ми дотримує­мось і до сьогодні.

Ми не втручаємось у саму політику, бо ми як Цер­ква не маємо права втручатись в політичні програми, в політику як таку. Це також означає, що ми не маємо пра­ва використовувати храми для того, щоб агітувати за того чи іншого кандидата. Але, звичайно, ми не може­мо стоять осторонь від підтримки того чи іншого канди­дата. Якщо у нас спитають, яку партію ми підтримуємо, то ми скажемо, що ми не можемо підтримати якусь одну партію. Наш принцип — це захист і розбудова українсь­кої державності. Будь-яка партія, якщо вона стоїть на цих позиціях, отримає нашу підтримку. Ми не обмежує­мо волю наших віруючих, вони можуть голосувати за ту чи іншу партію, але ми просимо, щоб вони дотриму­валися цього нашого принципу, який спрямований на захист інтересів Української держави і Української Пра­вославної Церкви Київського Патріархату.

Микола Вересень: Вважається, що найбільша Цер­ква — це все ж таки Московський Патріархат. Але друга по чисельності — це Ваша Церква. І мені цікаво, які тен­денції Чи ми можемо говорити зараз, що, наприклад, кількість прибічників Київського Патріархату зростає. Кількість прибічників Московського — зменшується, чи навпаки. Що ми можемо сказати про українське пра­вослав’я в тенденціях? Тобто, що ми можемо очікува­ти через 5-10 років?

Патріарх Філарет: Тенденція є. І тенденція є до зростання Київського Патріархату. Ось у нас скоро буде Помісний Собор і ми якраз там будемо давати звіт про діяльність Церкви за період від Помісного Собору 1995 року до 2004 року. Так ось, готуючись до цього Помісно­го Собору, я бачу, що Київський Патріархат за ці 9 років порівняно з 1995-м роком зріс удвічі. Це і за кількістю парафій, і за кількістю єпархій. Якщо у нас було 16 єпархій, то тепер їх у нас 29 тільки в Україні. У нас зрос­ла кількість навчальних закладів. У нас було їх 4, а за­раз — 10. Зросла кількість монастирів і зросла кількість духовенства. Тобто тенденція є до зростання Київсь­кого Патріархату.

Цікаво те, що не спостерігається перехід парафій Київського Патріархату до Московського. Може, там де і є окремі випадки, а тенденція така — перехід па­рафій (Московського Патріархату до Київського. Тоб­то, якщо можна так сказати, Московський Патріархат знаходиться у позиції оборони. На цьому ґрунті і спос­терігається загострення міжрелігійних питань, тому що парафія хоче перейти в Київський Патріархат, їй запе­речують, створюють умови, щоб утримати її у складі Московського Патріархату. Це свідчить про те, що Ки­ївський Патріархат зростає.

Крім того, треба сказати, що майже вся українська інтелігенція підтримує Київський Патріархат, а не Московський Патріархат. Звичайно, не тільки один Київсь­кий. Вона підтримує й інші національні Церкви, в тому числі, звичайно, і Київський Патріархат. Що стосується пропорційного співвідношення, то треба сказати, що Московський Патріархат є найбільшою Церквою в Ук­раїні за кількістю парафій, а не за кількістю віруючих. За кількістю віруючих найбільшим є все-таки Київсь­кий Патріархат. І це не наша думка, бо ми не займає­мось вивченням таких соціологічних питань, а це є вис­новки соціологічних досліджень, які проводять і українські інститути, і російські, і європейські. Вони всі сходяться, що Київський Патріархат підтримує біль­шість населення України.

Микола Вересень: Коли ж ця дорога закінчить­ся? Наскільки я Вас зрозумів, Ваша ідея була — ство­рення Помісної Церкви, єдиної А коли це може стати­ся, тобто ми вже переходимо на такі міждержавні, міжрелігійні моменти, тому що бажання порозумітися є. Ну, я просто читаю газети, дивлюсь телевізор. Але порозуміння нема. У нас, я пишаюся цим ефіром, десь півроку тому були тут два священики, Московського Патріархату і Київського Патріархату (ієромонах Лонгін та Ігумен Євстратій. — Рад.), я побачив по обличчях (вони були не високого сану), що на такому рівні діа­лог можливий. Вони тут дуже добре дискутували, роз­повідали один одному, мали свою аргументацію. Але нагорі, там, де мали б відбуватися переговори, ніяких переговорів не йде. То моє питання: чи є спроби? Хто, на Вашу думку, не йде на контакт?

Патріарх Філарет: Звичайно, що на низах відбу­ваються ці процеси, і вони на користь створення єдиної Помісної православної Церкви. Бо переважна біль­шість духовенства Московського Патріархату все-таки вважає, раз Церква живе на території Української дер­жави, то вона повинна жити всіма інтересами свого на­роду і своєї держави. І духовенство в цьому переко­нується все більше і більше. До речі, і деякі архієреї Московського Патріархату також. Спочатку вони гово­рили, що незалежність України протримається недо­вго, і тому не варто нам відриватися від Москви. А коли вони побачили, що вже йде 12-13-й рік незалежності Української держави, коли вони побачили, що це на­завжди, то тут їх думки, їх позиції міняються. Вони змінюються на користь створення єдиної Помісної Пра­вославної Церкви.

Ви питаєте, а хто ж перешкоджає? Насамперед перешкоджають дві сили: зовнішня і внутрішня. Зовні­шня сила — це Московська Патріархія, яка все-таки хоче, щоб Українська Церква, в тій чи іншій іпостасі, але вхо­дила до Московського Патріархату. Щоб Московська Патріархія мала вплив на Українську Церкву і тим са­мим сама зміцнювалася і зберігала статус найпотужні­шої Церкви в світовому православ’ї. Є інтереси і деяких політичних кіл Росії. Вони хочуть через Церкву мати вплив на українське населення. Тому вони не зацікав­лені в створенні єдиної Помісної Православної Церкви.

Є і внутрішні сили, які теж не хочуть, щоб Укра­їнська Церква відокремилась від Московського Патрі­архату. Які це сили? Це політичні сили, які мріють про об’єднання України і Росії. І тому ці внутрішні і зовнішні сили стоять на перешкоді швидкого створення єдиної Помісної Православної Церкви.

Треба сказати, що і держава, влада наша не сприяє перетворенню меншості, якою є по кількості парафій Київський Патріархат, на більшість, і ми відчуваємо, що все-таки симпатій більше на боці Московського Патрі­архату. Я не хочу сказати, що всі керівники дотриму­ються такої позиції. Є такі керівники, і у високих ешалонах влади, і на рівні областей, які підтримують Київський Патріархат. Тому він і зростає, бо якби зовсім не підтри­мували, то тоді і не було б ніякого зростання. Але я ду­маю, що якщо б наша вища влада поставила собі за мету створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву, то ми б цього досить швидко досягли.

На сьогодні Київський Патріархат поки що не виз­нають інші православні церкви. Але це не означає, що якщо сьогодні не визнають, то і завтра не будуть визна­вати. Завтра визнають. Коли утвориться єдина Помісна Православна Церква, то які будуть підстави не визнава­ти таку велику Церкву, як Українська? Українська Церк­ва має тривалу історію, бо порівняно не так давно ми святкували тисячоліття Хрещення Русі — це ж тисячоліття не Російської Церкви, а Української. На цій землі за­родилась Київська митрополія і православна культура, яка потім зросла та пішла і на північ, і на схід. Тому у нас є всі підстави, щоб Українську Православну Церкву виз­нали, і я впевнений в тому, що її визнають.

Микола Вересень: Я хочу вам сказати, шановні наші слухачі чи читачі, що коли ви приходите у Володимирський собор і дивитесь на Патріарха Філарета, то вам здається, що він — немолода людина. А от я за­раз переконався, що дуже молода, тому що як тільки я подумав про визнання, то написав собі тут маленьки­ми літерами «Варфоломій» і вирішив поговорити про стосунки, про визнання. І відразу почалася відповідь, ще я і не поставив запитання, але ж він побачив, що я написав, тому це тільки здається, що він літня людина. Коли ми говоримо: «визнають, не визнають», це як взагалі відбувається в церковній практиці? Якщо Вашу Церкву не визнають, то що, Ви не можете ні з ким ручка­тися, писати листи ? Тобто я ніколи не міг зрозуміти. Вас нема взагалі в природі? Але Ви же в природі.

Патріарх Філарет: Що означає — визнавати чи не визнавати? Нас, як Церкву, визнають. Бо куди нас дінеш, ми реально існуємо і відправляємо богослужіння, Церква несе свою місію. Не визнають, поки що, автокефалії, що наша Церква є незалежна Церква в Україні — визнан­ня цього поки що нема. І коли ми говоримо про визнан­ня, то мова йде не про визнання нас як Церкви, а про визнання нас як автокефальної Церкви, незалежної Церкви. І, до речі, подібний до нашого процес визнання ав­токефалії проходили всі Помісні Церкви, в тому числі і Російська Церква. Її довго не визнавали, її не визнавали як автокефальну Церкву 141 рік! Жодну Церкву так дов­го не тримали в невизнанні, як Російську Церкву.

Микола Вересень: Не лякайте. Треба швидше.

Патріарх Філарет: Я хотів сказати, що невизнан­ня не означає, що Церква як така не існує. Вона існує, і прийде час — визнають. А у нас час зараз іде дуже швид­ко, тому ми сподіваємось, що ми не будемо чекати де­сятки років, а тим більше сотні.

Микола Вересень: Але там все ж таки дипломатія якась церковна, так? Якщо Варфоломій, тобто Патріарх Константинопольський, візьме під свою руку, то все, визнання. Але він ніби не хоче сваритися з Москвою. І там ціла низка дуже складних, як на мене, дипломатич­но-церковних стосунків. Поясніть нам, що відбувається.

Патріарх Філарет: Одне з питань, через яке досі не відбулося визнання, полягає в тому, хто повинен давати Томос, тобто документ про визнання автокефалії Української Церкви — Константинополь чи Москва?

Вересень: Я не знаю.

Патріарх Філарет: Константинопопь говорить, що він повинен надавати Томос про визнання автокефалії Української Церкви. Так само, як він надав Томос Пра­вославній Церкві в Польщі 1924 року. На якій підставі? На тій підставі, що Вселенський Патріарх вважає, що Київська митрополія, яка була приєднана до Московсь­кого Патріархату в 1686 році, була приєднана незакон­но, неканонічно. І тому до цього часу він вважає, що це його канонічна територія. А Московська Патріархія вва­жає, що це її канонічна територія, тому що 300 років Українська Церква, Київська митрополія, знаходилась у складі Московського Патріархату. Тому ідуть супе­речки між Вселенським Патріархом і Московським Пат­ріархом.

Микола Вересень: Тобто там є листування, якісь там між ними є стосунки щодо Української Церкви?

Патріарх Філарет: Є, продовжуються ці перего­вори, і ці переговори були і з участю нашої Церкви, Київського Патріархату, і з участю автокефальної Цер­кви. Але потім, коли Московська Патріархія побачила, що справа іде до визнання Української Церкви, то вони стали вимагати, щоб автокефальна Церква і Київський Патріархат не брали участі в цих переговорах. Тому нас виключили із переговорів, але виключили дарем­но, бо не можна вирішувати питання нашої долі поза нашою спиною. Атам, коли нас виключили із тих пере­говорів, зіткнулися дві протилежні позиції: позиція Кон­стантинопольського Патріарха визнати автокефалію Української Церкви, і позиція Московського Патріарха — не відпускати Українську Церкву з лона Московського Патріархату. Тому такі протилежні позиції поки що завели ці переговори в глухий кут. Але я думаю, що рано чи пізно із цього кута треба виходити, не завжди ж сидіти в куту.

Микола Вересень: Фактично це просто з поваги до Москви. Але теоретично завтра Варфоломій, Пат­ріарх Константинопольський, скаже: «Я визнаю цю Церкву» і все, це кінець. Тобто далі нічого не буде.

Патріарх Філарет: Далі, якщо Вселенський Патрі­арх дає нам Томос і заявляє, що він визнає Українську Церкву автокефальною, Помісною Церквою, то навіть якщо Москва скаже, що вона нас не визнає, це вже не матиме принципового значення. Вона може деякий час ще продовжувати невизнання. Але ж Вселенський Пат­ріарх визнав, і за ним визнають помісний статус нашої Церкви й інші Церкви. В церковних справах процес виз­нання відбувається подібно до державних стосунків. Так і Україну проголосили незалежною державою, а потім її стали визнавати одна держава за іншою.

Микола Вересень: А ще, щодо словосполучення. Ви кажете «Помісна Православна Церква». Погоджуюсь. У недалекому минулому на Вашому місті сидів кардинал Гузар, і ми теж говорили з ним про різні такі пробле­ми. У нього теж є проблеми. Теж, як це не дивно, про­блеми з тією ж країною і її столицею під назвою Москва.

Коли ми кажемо «Помісна Церква» чи «Помісна Православна», чи це означає, що домінуючою Церк­вою буде саме православна? Чи у Вас є розмови з кар­диналом Гузаром щодо того, що от, припустимо, по­думаємо, що буде через 50 чи 100 років. Як це буде Земля виглядати з церковної точки зору. Це будуть греко-католики і православні, чи це буде щось єдине, трохи змішане, я не знаю. Але що буде, так би мовити, головним тілом церковним, як це буде виглядати?

Патріарх Філарет: Коли ми говоримо Помісна Пра­вославна Церква, то ми маємо на увазі, що на даній території існує адміністративно незалежна Церква. Це не означає, що ця Помісна Церква є пануючою. Наприк­лад, в Польщі є Помісна Православна Церква. Але ж вона там у меншості. Так, візьмемо Чехію і Словакію. Там теж Помісна Церква, але ж вона в меншості. В більшості там католики і протестанти. Візьмемо, на­приклад, болгарську Церкву — там Помісна Церква є пануючою. Так само в Румунії або в Греції. А ось взяти, наприклад. Вселенського Патріарха — він не тільки не пануючий у Туреччині, а взагалі якийсь тільки уламок. Його основна паства все-таки на території Греції. Якщо, наприклад, буде Помісна Православна Українська Цер­ква і Помісна Греко-Католицька Церква,то їх важко по­рівняти. Це дві різні Церкви. Наша православна, то — католицька Церква. І тут ми не маємо претензій один до одного, бо ми православні, а вони католики.

Бажано, щоб ці дві Церкви, які мають спільний обряд, колись утворили єдину Церкву. Але яку? Като­лицьку чи православну?

Микола Вересень: Так, це дійсно складне питання.

Патріарх Філарет: Ми кажемо, що ми готові до об’єднання, але щоб об’єднана Церква була православ­ною, такою, якою вона була до розколу. Греко-католи­ки говорять, що ми готові з вами об’єднатись, але ми також хочемо зберігати єдність з Римом. А це означає, що через наше об’єднання станеться нова унія. Ми не можемо піти на такі умови. І тому, на сьогодні, я вва­жаю, що нехай існує і Православна Церква, нехай існує і Греко-Католицька Церква. Хоч ми і дві різні Церкви, але ми разом повинні виконувати свої християнські обов’язки, свою місію, яка покладена на Церкву як таку. І, звичайно, підтримувати нашу державу, наш народ, разом відроджувати духовність у нашій державі. Це ми готові робити не тільки разом з греко-католиками, але й з іншими християнськими Церквами.

Микола Вересень: От Ви перераховували Патрі­архів і країни, я подумав, що Папа Римський взагалі то майже весь світ об’їхав. Його приймали всюди, і всюди його вітали, окрім Москви. В Москву якось не виходить ніяк. Я б сказав, що, на мою думку, це ознака слабкості. Тому що приходить людина в гості — дай Боже їй здо­ров’я. То чим серед іншого відрізняється, на мою дум­ку, католицтво від православ’я? Московський приклад дає мені таку думку, що ніби там Церква відокремлена від держави, а ніби і не відокремлена. Тобто коли мені сказали, що у Алексія ІІ телефон з гербом на столі і він завжди може подзвонити Президенту, у Президента такий самий телефон, то мені здається, що це не зовсім відокремлено. А цивілізація каже, що треба відокрем­люватися. Українська Православна Церква Київського Патріархату часто, принаймні її підозрюють, принаймні так друкується в засобах масової інформації, що Ви все ж таки сподіваєтесь на підтримку держави. І Ви навіть тут казали, що якби держава хотіла, то воно б швидко було. Як це співміряти, як це співставити з цією голов­ною ідеєю, що Церква відокремлена?

Патріарх Філарет: Так, Церква повинна бути відок­ремлена від держави. Але в чому полягає ця відокрем­леність? Відокремленість полягає в тому, що Церква не втручається в державну політику, а держава не втру­чається у внутрішнє життя Церкви. Але і одна і друга, і держава і Церква, потребують взаємодопомоги.

Візьмемо, наприклад, Церкву. Чи потребує Церк­ва допомоги держави? Потребує. Якої допомоги? На­приклад, ми хочемо, щоб у школах викладалась хрис­тиянська етика. Для того, щоб Церква займалась цією справою, треба, щоб закони були. А закони приймає держава. Значить, потребує Церква допомоги держа­ви? Потребує. Тепер візьмемо будівництво храмів: зем­ля, саме будівництво — все ж здійснюється за допомо­гою держави. Треба, щоб держава землю надала, допомогла фінансово побудувати храм, створити фінансову базу. І те, щоб Церква могла займатись гу­манітарною допомогою, благодійництвом, доглядом за сиротами, за хворими, за Інвалідами — це все також залежить від держави.

З іншого боку і держава потребує допомоги Церкви. Для того, щоб держава була міцною, треба, щоб її мораль, духовність були і підтримувалися на високому рівні. А це може створити тільки Церква. Тому і Церква, і держава потребують допомоги одна одної. Тому Леонід Данилович Кучма, виступаючи одного разу в палаці «Ук­раїна», говорив про те, що Церква потребує допомоги держави, і держава потребує допомоги Церкви.

Ідеал таких взаємовідносин Церкви і держави но­сить назву симфонії. Але, на жаль, симфонія ця в історії була не завжди. Якщо ми візьмемо Київську Русь, то тоді була симфонія. Тоді Церква, Київська митрополія, митрополити не були пов’язані з державою, і вони вільно могли висловлювати свою думку. А ось почина­ючи вже з того часу, коли Київську митрополію при­єднали до Московського Патріархату, то Київська мит­рополія оцю симфонію втратила. З часів Патріарха Никона Церква була підпорядкована державі. І дійшло до того, що Петро І взагалі скасував патріаршество. Потім воно відновилося, але навіть в радянські часи, відновивши патріаршество, держава підпорядкувала Церкву, обмежила її діяльність відповідними нормами. В Католицькій Церкві нема цього, тому що Католицька Церква розповсюджена по всьому світу, і держава ка­толицька — це Ватикан.

Микола Вересень: Так, маленька.

Патріарх Філарет: Маленька, але все-таки це дер­жава. І тому там зовсім інший принцип, ніж у Право­славній Церкві. В Православній Церкві в кожній країні є свій Глава Церкви, і його влада розповсюджується тільки на Церкву в цій державі. А влада Папи розпов­сюджується на весь світ.

Микола Вересень: Тепер ми йдемо назад, в кінець 80-х — початок 90-х, я думаю, що тема Вам відома, і Ви відповідали мільйон разів на ці всі закиди. Перепрошую, якщо ще раз будете відповідати. Якби, бо такий шанс був, Ви очолили Російську Православну Церкву? Ви були Місцеблюстителем, і ніби Вас дуже гарно об­рали, а потім ніби перелякалися, що щось неправиль­но обрали. А якби це далі пішло, то Ви були б Патріар­хом Московським і всієї Русі, а тут би знайшовся хтось і сказав би: «Україна — держава незалежна, то треба нам щось зробити з Церквою». То що Ви робили б, сидячи там, в Москві, і маючи якісь собори навколо себе, купу людей, які б Вам радили, і вони б Вам зрозуміло що радили, «Ви ж, Боже борони, не давайте там автоке­фалії!» А Ви Патріарх, ще крім того, що Ви Патріарх, у вас тут Кремль і тут телефон, і Вам дзвонять.

Патріарх Філарет: Питання чисто теоретичне, тому що, що було б, якби? Я думаю, що Провидінням Божим я не став там Патріархом, і тому став Патріархом Київ­ським. Але «якби». Я українець, і національні почуття — це все-таки сильні почуття. І я думаю, що все-таки ці на­ціональні почуття діяли б. В якій би формі вони були, як би вони втілювались в життя, я зараз сказати не можу. Але це природно, що коли українець бачить свою Бать­ківщину в такому стані, то хіба він не буде їй співчувати? Буде співчувати, а значить, він буде шукати такі шляхи, які б не завдали шкоди тій Церкві, яку він очолює, і щоб вони були корисні і його народові.

Вересень 2004 року

↑Прямий ефір
Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
зі слухачами Всесвітньої служби
Радіо України

 — Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у нашій студії. Щиро Вас вітаю, Ваша Святосте. Ваша Святосте, що змусило Вас звернутися до Президента держави з відкритим листом, громадянська позиція?

 — Звичайно, що Церква не втручається в політич­ну боротьбу, вона не займається агітацією під час пре­зидентських виборів, виборів у парламент, але сьогодні мова йде не тільки про вибори Президента, а й про долю і майбутнє України, і Церква в цей час не може стояти осторонь, тому що вона завжди була і є з народом. Зга­даємо роки Другої світової війни, коли Церква також не стояла осторонь і своєю активною участю сприяла перемозі над фашизмом. Так і сьогодні, коли мова йде, бути Україні демократичною державою, правовою дер­жавою, чи вона буде поступово сповзати до авторита­ризму, Церква не може стояти осторонь. І тому я повинен сказати, що цей відкритий лист підписав не тільки я. Цей лист підписали Верховний архієпископ Української Греко-Католицької Церкви кардинал Любомир Гузар, єпископ Римо-Католицької Церкви Маркіян Трофім’як, а також представники деяких протестантських Церков: Михайло Паночко, єпископ Церкви християн віри єван­гельської України; Леонід Падун, старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви; Григорій Комендант, голова всеукраїнського Союзу євангельсь­ких християн баптистів. Тобто це думка переважної більшості християнських церков України і тому саме це звернення свідчить про те, що Церква відчула, що в цей період, декларуючи, що вона з народом, повинна за­свідчити, які ж її дії з підтримки народу. І однією з акцій, які проводить сьогодні Церква, це відкритий лист до Пре­зидента. Але Церква не тільки звернулась до Президен­та, вона в цей час підсилила свої молитви за справед­ливі вибори Президента України, щоб Господь просвітив розум людей, щоб надихнув їх більше любити свою Бать­ківщину Україну, і ми віримо, що ці молитви доходять до Бога. Тільки уявіть собі, півтора мільйона людей з’їхалося до Києва на захист чого? На захист своїх прав, на захист свободи, на захист демократії. І хіба може в цей час Церква стояти осторонь? Вона не може стояти осто­ронь, бо прийшла сюди наша паства, це ж віруючі люди там знаходяться. І тому наше духовенство постійно при­ходить на Майдан і звершує молитви. Молитви відбу­ваються в кожному храмі за кожним богослужінням. Крім того Церква бере участь у тому, що надає продук­ти харчування тим, хто приїхав з різних міст України, влаштовує їх на ночівлю.

Але я хотів би звернути увагу на те, що на Май­дані знаходяться сотні тисяч, більше мільйона людей. Але яка тут атмосфера! Той, хто побував на майдані Незалежності, ніби потрапив в інше середовище — тут немає ніякої агресивності, тут панує братолюбство, любов, ввічливість один до одного, терпіння. І на що особливо я хотів звернути увагу, це на те, що коли при­їжджають зі Сходу, з Донбасу, у яких інші настрої, то після перебування тут, вони від’їжджають із Києва з зовсім іншими думками та почуттями. І дійсно, відбу­вається на Майдані єднання всієї України. Ми багато і довго говорили про те, що українцям треба єднатися, але якраз зараз і відбувається це єднання українського народу, коли він бореться за свої права, за свободу.

—Як сказав відомий український поет, народний депутат України Борис Олійник: «Ми з населення пе­ретворилися в народ, в націю». Це правильно.

— Це дійсно так. Я слухав дискусію наших політич­них діячів, науковців про українську національну ідею, це були такі теоретичні міркування, але ось на Майда­ні відбувається реалізація цієї української національ­ної ідеї. Тому що якраз на відродженні української свідомості, яка не суперечить тому, що в Україні на її території живуть інші нації — єднаються всі! І оце дійсно є втілення цієї національної української ідеї, коли бра­толюбство, любов один до одного, незалежно від нації, відбуваються якраз тут на Майдані.

Я в своєму слові, яке виголосив з цього приводу у минулу неділю, сказав, що відчуваю цю дію Святого Духа. Тут дійсно є ті паростки Царства Божого, про яке говорив нам Господь наш Ісус Христос, що «Царство Боже знаходиться всередині вас», тобто в серці; і ось тут, якщо хто хоче пізнати, що це таке, нехай прихо­дить на Майдан, і він не тільки побачить, він відчує всім серцем, що таке відродження української нації.

— Я бачив представників різних конфесій на Май­дані, на Хрещатику і зокрема представників Вашої Церкви, зокрема я бачив ігумена Євстратія (Зорю), інших священиків. Так що Ваша Церква приймає безпосеред­ню участь у тому, щоб людей об’єднати, збратати, щоб людям допомогти на Майдані і на Хрещатику.

 — Це дійсно так, і наша Церква Київського Патріар­хату, і не тільки наша Церква, тут ми бачимо і духовен­ство Української Греко-Католицької Церкви, і Римо-Католицької Церкви, і тут протестанти є. Наших можна побачити по їх одягу, а протестантів не можна побачи­ти по одягу, але я впевнений, вони теж знаходяться се­ред цієї маси людей. Ще я хотів звернути увагу взагалі на те, що відбувається в Україні з точки зору христи­янської моралі. В Україні відбувається жорстока бороть­ба між добром і злом. І Господь на прикладі України показав обличчя зла — це фальсифікація, це неправда, дезінформація, це зловживання владою, це підкупи, це нагнітання страху — це є обличчя зла. Нібито Господь говорить; подивись, людино, на це зло, чи ти хочеш жити в атмосфері зла? І з другого боку Господь показав добро на цих майданах і вулицях — любов, терпіння, ввічливість, допомогу одне одному, тобто це виявлення християнсь­кої любові, про яку ми завжди проповідуємо.

І коли зіткнулись ці дві сили: добро і зло, то хто повинен перемогти? Бог завжди стоїть на боці добра і правди, то хіба може зло перемогти? Зло ніколи не переможе, і ми з історії знаємо, і я знову згадував Другу світову війну, коли фашизм зіткнувся в боротьбі з євро­пейськими народами, то перемогло добро, перемогла правда, перемогла любов до людей, а фашизм був пе­реможений.

Так і тут неправда, зловживання владою, фаль­сифікація обов’язково будуть переможені добром. Тому що з добром є Бог. І це надихає сотні, мільйони людей, які знаходяться на Майдані і не тільки в Києві, а й по всій Україні відбуваються такі мітинги, такі вимоги свободи, демократії, правди, і тому цей люд впевне­ний у своїй перемозі.

— Я сьогодні, проходячи майданом Незалежності і Хрещатиком, бачив, що представники різних конфесій проводять молитви, а біля мерії з’явилася дуже файна капличка. Ця капличка нібито служителів Московсько­го Патріархату, нібито московські служителі перейшли на сторону українського народу.

— Справа в тому, що Українська Православна Церква Московського Патріархату зайняла чітку позицію, і в порушення закону про невтручання у політичну бо­ротьбу вони вели агітацію за одного з кандидатів.

Але саме духовенство, багато віруючих виступи­ли проти свого керівництва, яке не повинно займати таку позицію, не повинно втручатися в цю передвиборчу кам­панію. А вони робили ж. Єпископи збирали духовенство, роздавали їм листівки за одного з кандидатів, а також листівки, які паплюжать іншого кандидата, і люди це ба­чать, тому вони проти того. Треба сказати, що потім мит­рополит Володимир (Сабодан) своїм посланням трохи пом’якшив це. Але все-таки це було. А те, що на Май­дані з’явилась каплиця Московського Патріархату свідчить, що не всі віруючи і духовенство підтримують таку позицію свого керівництва.

Я хотів наголосити на тому, що ми не повинні в цей момент розпалювати ворожнечу. Навпаки, ми по­винні радіти, що і в тій Церкві є люди, які відчувають любов до своєї Батьківщини України, які теж борються за правду і моляться, тому події, які відбуваються в ці дні в Україні, можуть привести до єднання і самих цер­ков Московського Патріархату та Київського Патріар­хату. Тому що коли віруючі Київського Патріархату і віруючі Московського Патріархату відчують любов один до одного, а любов завжди єднає, то вона при­зведе до єдності православ’я в Україні.

— Ваша Святосте, скажіть відверто, Ваша Церква, Церква Київського Патріархату однаково, рівно стави­лася до обох кандидатів: і до Віктора Януковича, і до Віктора Ющенка?

— Я повинен сказати, що ми не вели агітацію ні за одного ні за другого, ні за інших кандидатів. Але пози­ція, яку зайняв Віктор Андрійович Ющенко, збігалася з позицією нашої пастви. Тому що наші віруючі також хочуть, щоб Україна була демократичною країною, щоб вона була країною незалежною і щоб ця незалежність була правдивою незалежністю. Ми хочемо, щоб люди жили добре, а не так, щоб одні багатіли, а інші бідніли. Хочемо, щоб ми чули правду і від засобів масової інформації, і взагалі, щоб правда панувала в Україні. Церква це і проповідує. А В.Ющенко виступає якраз з цією програмою, тому наші погляди збігаються. А про те, що ми підтримуємо того чи іншого кандидата, Цер­ква ніколи не заявляла.

Ми не агітували, але наші віруючі, як громадяни України, мають свою громадську свідомість і вислови­ли своє волевиявлення, підтримавши на виборах Вікто­ра Андрійовича Ющенка. Але я не хочу сказати, що не було таких, які підтримали Віктора Федоровича Януковича, тому що людина має право вільно робити свій вибір.

— Можна я Вам поставлю нецерковне запитання, як до людини, як до громадянина нашої держави. Жор­стка реакція Заходу на вибори в Україні, дехто гово­рить, що це втручання у внутрішні справі України. Як Ви оцінюєте цю міжнародну реакцію тим подіям, що відбуваються в Україні?

 — Справа в тому, що те, що роблять Європейський Союз, держави Європи і Сполучені Штати Америки, не можна назвати втручанням. Якщо говорити про втру­чання, то скоріше втручається у внутрішні справи Росія, а не західні держави. Тому що західні держави ніколи не виступали за підтримку, наприклад, одного кандида­та, вони вимагали від України демократії, вільних ви­борів, і вони мали на це право: вимагати від України демократичних виборів, тому що Україна підписала міжнародні документи і треба їх дотримуватись, і тому західні країни і Сполучені Штати Америки вимагають дотримуватись того, що ми підписали. Я ніколи не чув від тих діячів, які приїжджали в Україну, щоб вони пропонували голосувати за Віктора Андрійовича Ющенка, а якщо говорити про Росію, то там, навпаки, йшла агітація за відповідного кандидата, і це вже є втручання.

Я зараз буду говорити не як Патріарх, а як грома­дянин, як я сприймаю ці всі події. Ми сподіваємось, що ці події, які відбуваються в Україні, мають велике зна­чення і для світового суспільства. Чому? Атому що мова йде — бути чи не бути демократії в такій великій країні, як Україна, яка хоче увійти в європейську спільноту. Бо якщо Україна не буде демократичною країною, то як вона може увійти в європейське співтовариство? І тому це турбує і світову громадськість. І я думаю, що це справедливо, що вони турбуються, тому що авто­ритаризм призводить до конфліктів, а демократія — це волевиявлення народу.

— Ваша Святосте, Ви завжди говорите про єдність, про єднання, про злагоду у суспільстві, як ви оцінюєте те, що представники Президента повинні все робити для об’єднання держави, а тим часом порушують Кон­ституцію, закликають до утворення нових об’єднань в державі. Як це зв’язується з Конституцією України, здо­ровим глуздом, врешті-решт із вченням Божим?

— Так у тому-то й справа, ми ж у своєму зверненні до Президента і підкреслюємо, що Президент, як гарант Конституції, насамперед повинен турбуватися про те­риторіальну цілісність держави, яку він очолює, а тут ми бачимо не просто заклики,а конкретні дії — з’їзди, які відбулися в Сіверодонецьку, тепер в Донецьку плану­ють провести референдум про утворення якоїсь авто­номії. Президент повинен реагувати на це негайно, а ми не бачимо жорсткої реакції на такі події, як розшматування України на частини. Бо це ж є перший обов’я­зок Президента — зберігати територіальну цілісність своєї держави. І ніяких покарань за такі дії ми не бачимо, і прокуратура теж мовчить, не приймає ніяких дій. А коли люди відчувають свою безкарність, то починають пору­шувати закон ще більше. Причиною створення в Україні такої атмосфери є бездійність законів, а також без­карність порушників законів. Коли з’являються заяви про автономії від державних мужів, яких призначив на по­сади Президент, то в цьому випадку Президент може їх і зняти за такі вчинки. Але ж ми не бачимо цього. Тому керівництво християнських Церков стурбоване, і це ви­кликало у нас бажання звернутися до Президента і на­гадати йому про відповідальність його перед Богом.

Скажіть, для чого Президенти приносять прися­гу на Біблії, на Євангелії? Що це є формальність якась? Ні, той, хто кладе руку на Біблію, Святе Письмо — при­сягає Богу, і тому ми нагадали, що з Богом не треба жартувати, оскільки Президент приніс таку присягу, то треба виконувати її.

— Ваша Святість, кажуть, що Донецьк нині не ро­зуміє Київ та й усієї України — Центральної, Східної, За­хідної, Північної, Південної. Ви, я знаю, родом з Донеч­чини — то в чому справа?

— Справа не в тому, що в Києві одні люди, а в До­нецьку інші, українці і росіяни в Україні живуть скрізь. Чому виникло таке протистояння? Причиною цього є дезінформація. Тому що, наскільки я знаю, населення Донбасу дезінформоване. Воно слухає тільки упере­джені радіопрограми і телепрограми, і тому ця упереджена інформація поставила їх у таке становище, що вони не знають, що відбувається в Україні, в світі, в Києві, які тут думки, які тут настрої. Але коли вони сюди приїжджають, то стають зовсім іншими людьми. І це свідчить про те, що ніякого протиріччя між Києвом і Донецьком немає. Тому що в Києві працюють люди з Донецька і в Донецьку хіба немає прихильників Ющен­ка? Є. Але конфлікт виник через неправдиву інформацію, цю неправду, яку сприймають там як правду. І коли вони отримують правдиву інформацію, то зовсім по-іншому реагують. Тому засоби масової інформації по­винні говорити правду і бути об’єктивними. Ми раді, що останнім часом чуємо правду зі ЗМІ, і люди схваль­но ставляться до журналістів, які заявили про свою професійність, про свою громадянську позицію, стали говорити об’єктивні речі, які відбуваються в Україні — і народ їх підтримує за те, що вони несуть правду. І я хотів підкресли, що якраз зараз, коли засоби масової інформації стали нести народові правду, там хочуть обмежити трансляції і цим самим знову загнати гро­мадян в Донбасі в таку атмосферу дезінформації.

— Ваша Святосте, Ви закликаєте до виваженості, єдності, мудрості, діяти в християнському дусі — в цьо­му Ви вбачаєте вихід із кризової ситуації в Україні.

—Так. Церква не може закликати до насилля, вона завжди закликає до миру, але це не значить, що коли вона закликає до миру, то треба бездіяти. Правду тре­ба захищати, але мирним шляхом. Коли Церква закли­кає до миру, то в той же час вона закликає до відстою­вання правди, до відстоювання свободи, демократії.

Я не один раз говорив про те, що компромісу між злом і добром бути не може. Чому не може бути? Тому що Христос сказав, що спільного між світлом і темря­вою? Між Христом і Веліаром, сатаною, що може бути спільного? Тобто між добром і злом спільного нічого не може бути. І компромісу не може бути. Але комп­роміс може бути між людьми, тому що люди є носіями добра, бо людина є творіння, про яке Господь сказав що це є добре. Тобто людина по своїй природі є доб­ро, і тому люди можуть йти на якісь компроміси, але компромісу між добром і злом, між правдою і неправ­дою не може бути.

— Який Ви бачите вихід, розумний, мудрий вихід?

— Я не політик, і тому не можу пропонувати рецепт виходу. Про це повинні дбати політики, ті, які взяли на себе обов’язок. У мене інші обов’язки: підтримувати ду­ховність, вчення про вічні цінності, закликати людей до віри, до Бога. Це моє покликання. А рецепти виходу з кризи — це не моя справа, але я слухаю уважно радіо, телебачення, і відчуваю думку народу, тобто громадян України, вони бачать вихід з ситуації — це повторне го­лосування за кандидата Ющенка і кандидата Януковича. Зробити повторне голосування, але вже без усякої фальсифікації, без порушень законів, і тоді виявити, хто переможе, той і є нашим Президентом. Така думка в народі і така думка і на цих майданах і вулицях. І я ду­маю, що це було б більш справедливе рішення. Але я говорю не як Патріарх, а як громадянин України.

Але ж мені здається у російського Президента Во­лодимира Путіна зовсім інша думка, а наш Президент вчора літав до нього радитись.

Думка інша — взагалі скасувати ці вибори і призна­чити нові вибори, тобто усунути як кандидата в Прези­денти і Януковича і Ющенка. Для чого? А для того, щоб усунути самого Віктора Андрійовича, який очолює цю народну волю, волю до демократії, до свободи, позба­вити їх лідера. І тоді посварити ці політичні сили і, таким чином, залишитись при владі. І тому на цю неправду народ не повинен йти. А повинна панувати правда, раз ми хочемо правди, то давайте правди і дотримуватись.

Я думаю, що в кінцевому рахунку все буде нор­мально, Бог нам допоможе.

Справа в тому, що я переконаний, що переможе правда, переможе Бог. Як я вже не один раз говорив. Бог завжди на боці добра і правди. І тому правда обо­в’язково переможе! Питання тільки часу, чи сьогодні, чи завтра, чи післязавтра. Але перемога обов’язково буде за Богом і за тими, хто з Богом.

— Дякую Вам, Ваша Святосте, за цікаве інтерв’ю, це був Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-Украї­ни Філарет. Він виступив з відкритим листом до чинного Президента Леоніда Кучми. Висока особа заклика­ла Президента держави подбати про законність передачі влади легітимно обраному наступнику. Пат­ріарх відмітив, що усі прихильники Київського Патрі­архату моляться саме про це, прочани і їхні духовні пастори саме в цьому вбачають шлях примирення, спокою і законності у нашій державі.

Олександр ДИКИЙ,
Всесвітня служба радіо України,
грудень 2004 року

↑Священний Синод

21-22 лютого 2005 року відбувалося засідання Священного Синоду і Вищої Церковної Ради. За резуль­татами їх роботи Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет дав прес-конференцію, на якій, зокрема, сказав:

Українська Православна Церква Київського Пат­ріархату підтримує програму діяльності Уряду Украї­ни на чолі з Ю.В.Тимошенко, в якій одним з головних завдань держави визначене духовне відродження ук­раїнського суспільства. Ми вважаємо, що в цьому пи­танні Уряд зайняв вірну позицію, бо без духовного відродження, без пріоритету духовних цінностей над матеріальними, не можна побудувати міцну державу. У зв’язку з цим до нас було звернення, в якому Уряд закликав Церкву допомогти державі відроджувати ду­ховність українського суспільства. Відповідаючи на це звернення, ми провели засідання Священного Синоду і Вищої Церковної Ради, на якому підтримали таку по­зицію Українського уряду і готові з ним співпрацювати в цьому.

Ми вважаємо, що наша співпраця з Урядом та державою може йти у двох напрямках. Через телебачення, радіо, пресу ми можемо духовно впливати на наше суспільство і цим самим духовно відроджувати його. Тому ми просимо державу створити теле- і радіо­канал духовного відродження, в його програмах повин­ні брати участь не тільки церковні діячі, але й представ­ники культури, інтелігенція — письменники, компози­тори, поети тощо. Такий канал повинен стати духовною альтернативою сучасному напрямку розвитку засобів масової інформації, які сприяють розповсюдженню без­духовності та аморальності.

Другий напрям співпраці з державою — це викла­дання християнської етики в школі, протягом багать­ох років ми намагаємося досягти того, щоб такий пред­мет викладався, але досі його немає. Існує позитивний досвід його викладання в Західній Україні, і буде доб­ре, коли він матиме продовження на рівні цілої держа­ви. До того часу, поки діти і молодь не будуть охоплені викладанням християнської етики, великого зрушен­ня в духовному відродженні ми не побачимо, духовні основи потрібно закладати з дитинства. Якщо держа­ва піде на ті кроки, які ми пропонуємо, то ми будемо мати добрі результати, а якщо буде гальмування, то тоді ми будемо у духовному відродженні українського народу просуватися значно повільніше.

Священний Синод і Вища Церковна Рада також займалися проблемою релігійної ситуації в Україні. Згідно з законом держава повинна виявляти рівне став­лення до всіх конфесій, але за попередньої влади це положення було простою декларацією. Ми знаємо, що в дійсності ставлення було не рівним, бо одна конфесія мала пріоритет над іншими. Прийшов той час, коли повинно бути рівне ставлення, на основі закону. Ми просимо державу, щоб до Київського Патріархату було таке ж ставлення, як і до УПЦ Московського Патріарха­ту. Це, зокрема, повинно виявитися і в тому, щоб у тих областях, де Київський Патріархат не має типових храмів, йому були передані ті культові об’єкти, які не використовуються. Також ми ставимо питання про пе­редачу так званої «Теплої Софії» і Митрополичих па­лат, бо ще у 1993 році про це була досягнута домо­вленість, але вона залишилася не виконаною.

Ми обговорювали також питання про державний орган у справах релігій. Як ви знаєте, було заявлено, що Держкомрелігій буде ліквідований. Ми висловлює­мо думку, що ліквідація такого органу несвоєчасна, бо релігійна ситуація в Україні така, яка не дозволяє на даному етапі ліквідувати державний орган у справах релігій. Ми будемо просити, щоб до цього питання держава підходила обережно, зважено, щоб не нашко­дити релігійній ситуації в Україні.

Священний Синод і ВЦР прийняли звернення до УПЦ Московського Патріархату і до УАПЦ. До УПЦ Мос­ковського Патріархату ми звертаємося із закликом при­пинити релігійне протистояння, не ділити православ­них віруючих на канонічних — неканонічних, благодатних — безблагодатних, православних — роз­кольників. Ця ворожнеча приносить велику шкоду ук­раїнському суспільству і його духовному відроджен­ню. Тому ми звертаємося до єпископату, духовенства і віруючих із закликом припинити релігійну ворожнечу, спільно працювати у справі духовного відродження України. Цією справою можуть і повинні займатися і представники Київського Патріархату, і Московського Патріархату, і всі церкви разом — і УГКЦ, і Римо-Католицька Церква, і протестантські церкви. У зверненні до УАПЦ ми знову пропонуємо почати переговори щодо об’єднання і утворення Помісної Української Право­славної Церкви.

Ми ставимо також питання про визнання Помісної УПЦ, бо її визнання з боку Вселенського Патріарха до­поможе стабілізувати релігійну ситуацію в Україні. Все­ленський Патріарх двічі привітав В.А.Ющенка з обран­ням Президентом України. В цих привітаннях було зазначено, що Константинопольська Церква, як Церква-Мати, готова активно взяти участь у вирішенні пи­тання Української Церкви. Така позиція Константино­польського Патріархату дає надію на те, що ми зможемо, нарешті, розв’язати це болюче питання.

Головною причиною того, що об’єднання Право­славної Церкви в Україні досі не відбулося, є те, що УПЦ МП хоче бути у єдності з Московським Патріархатом, не хоче розривати свого адміністративного зв’язку. Гли­бинною ж причиною є те, що Росія використовує РПЦ для впливу на Україну і тому гальмуються об’єднавчі процеси. Сьогодні ситуація змінюється, бо Україна хоче йти самостійним шляхом, не ігноруючи, звичайно, сусід­ства з Росією. У зв’язку з цим змінюються взаємовідно­сини України і Росії, що вплине також і на церковне ста­новище та полегшить вирішення питання об’єднання. Ми не наполягаємо, щоб усі, хто зараз в Україні належить до Московського Патріархату, увійшли до складу Помісної УПЦ. Російська Церква може існувати в Україні, але як Російська Православна Церква в Україні, бо саме так назвав її Президент Росії В.В.Путін, коли у 2004 році приймав єпископат РПЦ, і таке визначення УПЦ Мос­ковського Патріархату відповідає дійсності.

Наша Церква готова вести переговори і про об’єд­нання, і про визнання з боку Константинопольського Патріархату. Про те, що ця Церква також готова до та­ких переговорів, свідчать листи Патріарха Варфоломія Президенту України. Раніше гальмом у цьому процесі була позиція Президента Л.Д.Кучми. Він зайняв таку по­зицію, що він «за» Помісну УПЦ, про що ми не раз чули в його виступах, але коли він зустрічався з Патріархом Варфоломієм, то говорив, що це питання потрібно уз­годити з Московським Патріархатом. А Московський Патріархат проти, тому це питання не зрушилось з місця. Ми сподіваємося, що новий Президент України, який зацікавлений у тому, щоб Україна стала дійсно укра­їнською, щоб Уряд працював на користь українського народу і держави, так само буде діяти і по відношенню до Церкви. В цьому питанні будуть збігатися і наша по­зиція, і Константинополя, і держави.

Слід зазначити, що церковне об’єднання зале­жить не від держави, а від Церкви, але Церква без дер­жави це питання самостійно вирішити не може. На прикладі визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі в 1924 році, в чому значну роль відіграв польський уряд, ми бачимо, що ці питання вирішують­ся Церквою з участю держави. Тому в нових умовах ми сподіваємося, що процес церковного об’єднання і визнання помісного статусу Української Церкви завер­шиться позитивно.

Відповідаючи на питання про відродження Десятинної церкви в Києві, Святійший Патріарх Філарет сказав:

Незважаючи на те, що зараз є протести, ми напо­лягаємо на тому, щоб Десятинна церква була відбудо­вана. Я пам’ятаю, яка була реакція деяких сил на відбу­дову Михайлівського Золотоверхого монастиря і Успенського собору лаври. Тоді теж говорили, що кра­ще дивитися на оригінали зруйнованого монастиря і собору, ніж на новозбудовані храми, бо це будуть хра­ми не XI ст., а ХХ ст. Зараз ви бачите, яке духовне, куль­турне та історичне значення мають і Михайлівський монастир, і Успенський собор, і інші відбудовані хра­ми, який великий вклад вони роблять у відродження духовності українського народу. На мою думку, резуль­татом будівництва цих храмів можна назвати і Пома­ранчеву революцію, бо те, що відбувалося на майдані Незалежності, яка там панувала атмосфера і яку роль відіграв у цих подіях Київ — це є результат духовного відродження, яке було б неможливим без будівництва храмів. Духовному відродженню будуть сприяти не залишки зруйнованого Десятинного храму, а сам храм, тому ми виступаємо за його відбудову.

Слід зазначити, що деякі сили хочуть бачити зруй­новане християнство і на прикладі руїн храмів показа­ти, яким стало християнство в світі, що воно не варте нічого, що ви можете дивитися тільки на руїни християнства. А в дійсності християнство не в руїнах. Ми хо­чемо, щоб Церква діяла, відроджувала духовність і підтримувала моральний стан суспільства. Виходячи саме з цих позицій, а не з позицій археології, ми хоче­мо, щоб була відроджена Десятинна церква. А щодо її належності, то вона буде належати Помісній Ук­раїнській Православній Церкві. Вона не буде належати Московському Патріархату.

Прес-конференцію Патріарха Філарета широко висвітлили засоби масової інформації в тому числі те­лебачення та інформаційні агентства.

↑Не ворогувати,
а разом відроджувати
духовність суспільства

Як сьогодні здається, політичні події в Україні ос­танніх місяців якщо й не змінили ситуацію в українському православ’ї, то й не покращили. Адже у вирі політичних пристрастей Українські Православні Церкви Київського і Московського Патріархатів опинилися по різні боки невидимої барикади, а Українська Автокефальна Пра­вославна Церква вже довший час фактично не існує як єдина духовна спільнота. Зміна влади в країні надала одній частині православних надію на утворення неза­лежної Помісної Церкви України (чи збудеться ця надія?), а деяких інших перетворила на запеклих політичних «опозиціонерів», готових переступити не тільки закони України, а й власні соціальні доктрини заради інтересів Московського Патріархату.

Про ці та інші церковні справи сьогодні розпо­відає Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

— Ваша Святість! Нещодавно Київський Патріар­хат звернувся до двох інших Православних Церков України із закликом об’єднатися. Це об’єднання — сьо­годні тільки бажане чи й можливе? На що тут можна розраховувати? Адже більша частина єпископату Ук­раїнської Православної Церкви Московського Патріар­хату — проти, православний Схід і Південь — проти, Москва — проти. Здається, що тут можна надіятися тільки на чудо. За вашою інформацією — яка частина єпископату УПЦ МП схильна до об’єднання і на яких реальних умовах? і в чому буде полягати сам процес об’єднання? Бо, як відомо, священноначаліє УПЦ МП фактично відмовилося вести переговори.

— Вважаю, що об’єднання неможливо очікувати без припинення ворожнечі між православними. Саме тому Синод УПЦ Київського Патріархату і звернувся до інших Православних Церков із християнським закликом — припинити ворожнечу і разом відроджувати духовність ук­раїнського суспільства. В процесі цієї, такої необхідної, спільної роботи могло б відбуватися зближення Цер­ков. Коли в самій Церкві не буде здійснюватися вчення Христа, до чого тоді ми закликаємо людей? До цієї ду­ховної роботи треба залучати також представників інших християнських конфесій — греко-католиків, като­ликів, протестантів. Наслідком цієї роботи може бути істинно християнське ставлення один до одного — неза­лежно від церковної приналежності.

Чи можливість об’єднання православ’я є реаль­ною? Думаю, що так. Але для цього необхідне вико­нання вельми важливої умови, а саме — визнання УПЦ Київського Патріархату як Помісної канонічної Церкви Константинопольським Патріархом Варфоломієм І. Для урегулювання української православної проблеми це є кардинальне питання. Від цього залежить все — об’єднання трьох Православних Церков, стабілізація релі­гійної ситуації в Україні, характер відносин між Церк­вою і урядом, між Церквою і народом.

Тому ми й звернулися до Президента України — щоби він сприяв визнанню Київського Патріархату як Помісної Церкви. А без держави це питання взагалі не може бути вирішене. Як про це свідчить історія. На­приклад, Польська Православна Церква 1924 року отри­мала від Константинопольського Патріарха визнання автокефалії при сильній підтримці і зацікавленості польського уряду. Те саме стосується Руської Право­славної Церкви — вона стала незалежною наприкінці XVI століття (1589), головним чином завдяки старан­ням тодішнього московського уряду Бориса Годунова. Інші історичні прецеденти також свідчать про те, що православна автокефалія завжди визнається за наполяганням і сприянням держави. Більше того, в ка­нонах записано, що церковні утворення залежать від адміністративного поділу.

— Але чи піде Вселенський Патріарх на визнання, зважаючи на ту позицію неприйняття, яку зайняла Мос­ковська Патріархія? Чи наважиться Константинополь­ська архієпископія «переступити» заяви і протести Мос­ковського Патріарха? Чи за церковними правилами Вселенський Патріарх має право визнати Помісною ту чи іншу Церкву світового православ’я? У процесі ви­борчої кампанії Вселенський Патріарху своїх звернен­нях проявив увагу до Віктора Ющенка, до нашої краї­ни. Він, зокрема, привітав новообраного Президента «від лиця Матері-Церкви», засвідчив «занепокоєння сучасною кризою Православ’я в Україні» та, головне, вис­ловив «готовність взяти участь у врегулюванні цієї бо­лісної ситуації». Але чи має він повноваження визнати нашу Помісну Церкву та загалом ту чи іншу Церкву — без згоди інших Православних Церков? Цікаво також почути, які Церкви світового православ’я підтримають Вселенського Патріарха у його ставленні до проблеми Української Церкви, а які виступлять на боці РПЦ? А якщо за таких обставин Вселенський Патріарх таки визнає Помісною УПЦ, то яку реакцію він може очіку­вати від незгодних Православних Церков, найперше, від РПЦ?

— Найперше, тут дуже важливо відповісти на за­питання: «Чому ми зараз звертаємося і покладаємо наші надії саме на Вселенського Патріарха?» Тому, що Константинопольська Церква є фактично Церквою-Матір’ю Київської митрополії — Української Православ­ної Церкви. Адже саме з Константинополя, з Візантії, отримала у X столітті Київська Русь хрещення, звідти прийшло на нашу землю світло християнства. І тому фактично Україна є канонічною територією Констан­тинопольського Патріархату, а не Московського, як про це сьогодні постійно твердять московські ієрархи, пе­рекручуючи історію. Константинополь, безумовно, може піти на цей крок — дасть відпускну грамоту і Томос (патріарший документ) про дарування автокефалії українському духовенству.

Між іншим, коли 1924 року Вселенський Патріарх Григорій VII визнав автокефалію Польської Православ­ної Церкви — на прохання цієї Церкви, підтриманого польським урядом, Російський Патріарх Тихон тоді стверджував, що надати автокефалію польським пра­вославним має право тільки Помісний собор РПЦ (те саме чуємо ми сьогодні). У зв’язку з цією справою, Спе­ціальна комісія Константинопольського Патріархату на підставі історичних документів тоді встановила, що приєднання 1686 року Київської митрополії до Мос­ковського Патріархату відбулося внаслідок симонії (підкупу) і анулюється. А канонічна територія Московсь­кої Церкви обмежується її «кордонами» до 1686 року. РПЦ, однак, звикла вважати Україну своєю кано­нічною територією. Та ми все ж сподіваємося, що Все­ленський Патріарх піде на цей крок — надасть Київській Церкві статусу Помісної. Як це сталося 1924 року з Польською Церквою.

— Якою може бути реакція Московського Патрі­архату на це?

— Скоріше за все Московська ієрархія відмовить Вселенському Патріархату у молитовному єднанні — за­боронить молитися разом із ним у храмі, разом прави­ти службу, причащатися. Як це було під час Константинопольсько-Московського конфлікту, пов’язаного з розділом Естонської православної Церкви на дві юрис­дикції (в наш час). Але це може бути тільки тимчасо­вим явищем — рано чи пізно Московський Патріарх змушений буде піти на примирення із Вселенським.

— Як поставляться до цієї події — появи нової По­місної Церкви у Вселенському православ’ї — інші Пра­вославні Церкви світу (їх, як відомо, сьогодні 14 — ра­зом із Вселенською і Московською Церквами)?

— Як ми вже згадували, надати статус Помісної Церкви Київському Патріархату Константинополь може одноособово — як Церква — Матір. Другий крок — визнан­ня Томоса Константинопольського Патріарха Іншими Церквами. Неможливо, звичайно, стопроцентно спрогнозувати реакцію кожної Церкви. Але судячи з деяких історичних прецедентів (наприклад, невизнання більшістю Церков світу проголошеної 1970 року Мос­ковським Патріархатом автокефалії «Православної Церкви в Америці»), можна передбачати, що в укра­їнському питанні на стороні Вселенського Патріарха будуть усі грецькі Церкви (Константинопольська, Александрійська, Єрусалимська, Елладська, Кіпрська та ін.). Те саме, вірогідно, зроблять також Грузинська, Ру­мунська, Албанська, Чехословацька Православні Цер­кви, а, можливо — і Болгарська (Болгарія збирається до ЄС). Абсолютно точно можна сказати, що не підтри­має нас Сербська Церква.

— У випадку подібних колізій, чи має якесь зна­чення чисельність Церкви?

— Ні, не має значення. Хочу сказати, що є ще один доказ, який дозволяє сподіватися на те, що Вселенсь­кий Патріарх може піти на проголошення Української Помісної Церкви. Минулого року, виступаючи на Все­світньому російському соборі, Московський Патріарх повернувся до старої (початок XVI ст.) концепції під на­звою «Москва — третий Рим». Ідея її автора — псковсь­кого старця Філофея — полягає у тому, що після падін­ня першого (Рим) і другого Рима (Константинополь) перше місце в православному світі по праву належить

Москві — «третьому Риму». Хоча, згідно із законним і загальновизнаним древнім диптихом (списком), «пер­шим по честі» у Православ’ї є Константинопольський Патріарх, Російська Церква ж знаходиться там на п’я­тому місці.

Виступ Патріарха Алексія II на Соборі вельми обу­рив Вселенського Патріарха Варфоломія І. Він назвав теорію «третього Рима» «…глупой, высокомерной и нечестивой, возвещающей дух цезаропапизма и ватиканизма. Того, что является абсолютно неприемлемым для Православной Церкви… Те, кто говорит о третьем Риме, являются абсолютно непригодными для поддержания лидирующих позиций Православной Церкви — они будут выполнять роль преобразования Церкви из Христоцентрического вероисповедания в феодальную организацию, основанную на применении грубой силы».

Як бачимо, позиція сили Московського Патріар­хату, його претензії на керівну роль у Світовому пра­вослав’ї, здаються Вселенському Патріарху вельми небезпечними. У цьому світлі вельми бажаним і ефек­тивним — для звуження цих цезаропапістських тенден­цій РПЦ — є визнання Української Церкви автокефаль­ною. Адже це, безумовно, зменшить тиск Московського Патріархату на Світове православ’я, сприятиме «балан­су сил».

Якщо буде визнано статус Київського Патріарха­ту як Помісної Церкви, навколо нього почне збиратися українське православ’я — УАПЦ, а також частина УПЦ МП — усі бажаючі належати до Української, а не Росій­ської Церкви. Про них знаємо не тільки ми, Константинополь, але й Москва. Сьогодні ці люди бояться, не знають, до кого приєднатися. Але коли Київський Пат­ріархат буде визнано, він стане точкою притягання всіх дійсно українських православних.

— Як би Ви оцінили, хоча б приблизно, настрої єпископату УПЦ МП — яка частина владик могла б і хо­тіла за певних обставин приєднатися до Київського Пат­ріархату?

— Думаю, таких людей — половина. Після визнан­ня нашої Помісної Церкви, протягом одного року вони перейдуть до Київського Патріархату. Впевнений та­кож, що з усіх парафій, які має сьогодні в Україні Московський Патріархат (понад 10 тисяч), після утворення Помісної Церкви через 1-2 роки залишиться не більше ніж дві тисячі парафій. Ще раз підкреслюю — це здійсниться тільки у випадку визнання нашої Церкви Вселенським Патріархом. Ми аж ніяк не проти того, щоб усі бажаючі громадяни України мали можливість залишитися у єдності з Російською Православною Цер­квою в Україні. Про це, до речі, сказав і Путін у Кремлі, коли приймав минулого року російський і український єпископат (він говорив про «Руську Церкву в Україні»). І не було б тоді ніякого насилля, ніякого порушення закону України, який дозволяє кожному обирати собі віру і Церкву. Те саме сказав недавно наш Президент. Думаю, що це буде корисним і для самої Росії,

— Чи є сьогодні випадки переходу окремих пра­вославних парафій від УПЦ МП до УАПЦ та Київського Патріархату?

— Такі випадки були й продовжуються на рівні па­рафій, на рівні духовенства. Але вони нечисленні один-два десятки парафій на всю Україну. Люди бо­яться і чекають розвитку подій.

— Чи змінилася в країні релігійна ситуація, міжре­лігійні відносини та відносини між урядом і Церквами після завершення виборів?

— Змінилась. Головна зміна ось у чому. Нова вла­да дійсно вважає, що для України необхідна незалеж­на Православна Церква. Без цього суттєвих змін бути не може. Але, з іншого богу, в країні відбуваються дивні, здавалося б, речі. Ті єпископи УПЦ МП, які під час ви­борів Президента зайняли незаконну — як за держав­ними законами, такі за церковними правилами, всупе­реч Соціальній доктрині Московського Патріархату — позицію, аж ніяк не відмовилися від активної політич­ної діяльності. Вони не тільки мріють, а й готуються до реваншу на виборах 2006 року. Ми добре знаємо про те, що робиться серед духовенства кількох східних та південних областей — у Донецькій, Одеській та інших єпархіях. Там архієреї відкрито виступають проти за­конів Української держави. Не каються, не міняються.

— Ваше ставлення до скасування Держкомрелігій?

— Я вважаю, що той чи інший орган для співпраці з Церквами в державі має бути. Так само думають ке­рівники більшості наших Церков. у якій формі — треба добре думати, вивчити досвід інших країн. У Франції, наприклад, сьогодні виникла необхідність у подібно­му органі для регулювання відносин між християнами та мусульманами.

Клара ҐУДЗИК,
газета «День», 26 березня 2005 року

↑На запитання читачів бюлетеня
«Наша Церква —
Київський Патріархат»
відповідає Патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет

10-12 липня поточного року відбувся душпастирський візит предстоятеля УПЦ КП Філарета на Січеславщину, під час якого Святійший взяв участь у прямо­му ефірі на обласній студії телебачення в програмі «Дивосил», котру провадить редактор бюлетеня «Наша Церква — Київський Патріархат» письменник Фідель Сухоніс. Святійший люб’язно також згодився дати інтерв’ю для вірних та симпатиків УПЦ КП на чужині, котре було сформовано із запитань читачів бюлетеня «Наша Церква — Київський Патріархат». Перед почат­ком розмови Фідель Сухоніс подарував Святійшому нову книгу «Помаранчеві оповідання», котра присвя­чена подіям вірної революції українського народу про­ти режиму Кучми — Януковича.

Святійший подякував письменнику і видавцю за активну громадянську позицію під час подій на Майдані, за творення бюлетеня «Наша Церква — Київський Патріархат», котрий так конче потрібен на зрусифікованому Сході, де войовничу та антиукраїнську політи­ку провадить так звана УПЦ Московського Патріарха­ту. А насправді ворожий загін по духовному закріпа­ченню нашого народу з Півночі.

Віктор Бабанський (США): Коли вікаріат УПЦ КП в Америці буде активно розширювати діяльність і при­ймати під свою юрисдикцію парафії котрі хочуть на­лежати до Матері-Церкви в Україні?

Патріарх Філарет: У першу чергу тоді, коли буде активний вікарний єпископ. Сьогодні ним є владика Сте­пан. Він мешкає на Флориді, це вже літня людина. Але його обирали вірні нашої Церкви в Америці. З огляду на це ані Патріарх, ані синод УПЦ КП не мав проти цієї кандидатури ніяких заперечень.

Хоч як показують події з розбудовою УПЦ у США, ми там потребуємо справді більш активного та напо­легливого єпископа. Та знову хочу підкреслити: це був вибір самих вірних. Взагалі щодо діяльності та роз­ширення нашої Церкви в діаспорі, зокрема в США, то наша позиція незмінна.

Ми не маємо ніяких заперечень проти переходу під нашу юрисдикцію тих православних парафій, котрі цього бажають. Однак ми не хочемо штучно приско­рювати цей процес. Все повинно відбуватися природ­но, без зайвого загострення ситуації. А тому хочу підкреслити, що все залежить в першу чергу від самих парафій, від активності їх членів.

Анатолій Єрантон: Коли Українська Православна Церква Київського Патріархату буде співпрацювати з єврейськими синагогами, щоб краще зрозуміти Ісуса Христа? Адже він був рабином, вчителем іудейського народу і друге запитання. Чи не варто УПЦ КП встано­вити більш тісну співпрацю з протестантами? Адже вони нині досить активно провадять свою роботу в Україні…

Патріарх Філарет: Як відомо, євреї, котрі сповіду­ють іудаїзм, не визнають Ісуса Христа Сином Божим. З огляду на це ми як православні християни не можемо на теологічній ниві, у релігійних справах співпрацюва­ти з іудеями. Адже ми зовсім по-різному сприймаємо Бога. Інша ділянка — гуманітарна сфера, громадсько-політична робота. Тут можливий консенсус, можлива співпраця. Адже сьогодні будь-яка Церква є важливим чинником політичного, економічного, соціального жит­тя в державі. Ми повинні разом формувати в суспільстві взаємоповагу, терпимість, не забувати Бога, незалеж­но від того, хто і як його сприймає.

У цій сфері ми завжди відкриті для взаємодопо­моги і співпраці з іудеями. Що стосується протестантів, то, звичайно, тут наші позиції набагато ближчі. Вони так само християни, вони сповідують християнську мо­раль і відмінності поміж нами у віровченні не заважа­ють провадити спільно роботу по утвердженню Гос­поднього вчення у суспільстві. Окрім того, ми завжди виступали і будемо виступати разом з тими релігійними конфесіями, котрі працюють на зміцнення Української держави, розбудову добробуту її народу. І протестан­ти тут не виняток. Таким чином, ми співпрацювали і будемо співпрацювати з протестантами.

Іларіон Хейлик: Аби князь Костянтин Острозький підтримав Берестейську унію в 1596 році, чи не оминула б така гірка доля Україну, котру вона мала впродовж багатьох століть, в першу чергу через своїх сусідів, особливо з боку Москви.

Патріарх Філарет: Тодішні події не залежали лише від однієї особи. Адже проти унії виступив народ. За збереження православ’я боролися братства, мирські люди. Адже у ті часи Православна Церква була без ієрархії. І лише завдяки народному опору унія не відбу­лася у повній мірі.

Щодо того, чи легше б жилося Україні, коли б унія відбулася. Я не думаю, що так. Зрештою, в ті часи по­літичну ситуацію визначала не лише унія.

Володимир Могучий: (Почувши, від кого наступ­не запитання, Патріарх посміхнувся: «Добре знаю цьо­го чоловіка. Передавайте йому вітання».) Яка позиція Патріарха Філарета щодо месійної роботи УПЦ КП в діаспорі. Наприклад, лише в Португалії та Іспанії сьо­годні перебуває близько 300 тисяч емігрантів з України. Константинополь навіть висвятив єпископа українця для духовної опіки над тамтешніми нашими людьми. Чи готує УПЦ КП кадри для месійної праці за кордоном України?

Патріарх Філарет: Так, ми не залишаємо без ду­ховної опіки православних українців в Іспанії, Італії, Пор­тугалії, деяких інших країнах Європи, скрізь у світі, де потребують своєї Матері-Церкви православні українці. В останні часи ми стараємося направляти в ці країни для месійної роботи наше священство. Паралельно з цим подібну роботу провадить і Вселенський Патріарх Варфоломій, пан Володимир Могучий вірно згадує, що нещодавно ним було висвячено єпископа Іларіона Рудика. Він українець за походженням, закінчив Київсь­ку духовну семінарію.

Взагалі щодо цього запитання, то я можу повто­рити те, що казав стосовно запитання пана Віктора Бабанського щодо діяльності Вікаріату УПЦ КП у США.

Активність нашої Церкви за кордоном залежить у першу чергу не від Києва, а від самих українців у тих чи інших країнах. Вони мають линути до Матері-Церкви, творити свої парафії, бути правдивими і побожни­ми християнами. Ми ж у свою чергу завжди радо буде­мо приймати у своє лоно тих, хто шукає духовної опори під духовним омофором священного Києва.

Окрім того, приналежність Церкві у материковій Україні це ще й збереження своєї ідентичності на чу­жині, затримання рідних традицій, мови, культури в діаспорі. Це, власне, добре відомо усім тим, хто адре­сує мені ці запитання.

Йосип Лесів і Бельгія): Ставлення Патріарха Філарета до Помісної Київської Церкви (остаточну її назву можна було б узгодити) шляхом об’єднання українсь­ких греко-католиків та православних. Блаженнійший Любомир, предстоятель УГКЦ, уже висловився не­двозначно на користь такого об’єднання — базованого, за його висловом, на принципі сопричастя. Чи подібний екуменізм має шанси стати в українському суспільстві реальністю, чи радше залишиться мрією надто ідеа­лістично наставленої частини нашого народу?

Патріарх Філарет: Ідея Кардинала Любомира, як на мене, поєднати українських греко-католиків і православних в одну Церкву шляхом сопричастя з Римсь­кою Церквою і Вселенським Патріархом не реальна. Адже це фактично нова унія. А православні українці, котрі більше 400 років мали через це проблеми після Берестейської унії, не захочуть її повторення.

Однак створення єдиної Христової Церкви для ук­раїнців можливе. Лише на принципово інших засадах. Це станеться тоді, коли і православні, і католики в Ук­раїні будуть прагнути єдності не на словах, а на ділі.

Ярослав Стек (Торонто, Канада): Які уподобання у Патріарха Філарета? Чим він любить займатися у вільний від справ час?

Патріарх Філарет: Якщо хтось думає, що у Патріарха є якесь хобі, якісь захоплення,то він помиляєть­ся. У мене немає ніякого захоплення, тому що я про­сто не маю на це часу. А коли випадає вільна хвилина, то я займаюся перекладами церковних книг українською мовою. Мабуть, чимало людей знає про випущену нашою Церквою українською мовою Біблію. Це най­більш повний переклад материнською мовою свя­щенної книги. Здійснив його я. Нині, коли випадає вільна хвилька, працюю над перекладами іншої бого­словської літератури.

Релігійний бюлетень
часопису «Борисфен»,
№ 7 (37), липень 2005 року

↑От вассала Москвы
до всеукраинского Патриарха:
сможет ли Филарет объединить
все украинские Церкви?
Священная война с Москвой.
Его Святость хочет больше

Глава УПЦ КП Патриарх Филарет о своих отно­шениях с властью, борьбе Церквей за души верующих, причинах заинтересованности русского православия в Украине и собственном здоровье. Ровно десять лет назад этот белобородый старец возглавил Церковь, которую сегодня называют одной из самых влиятель­ных и могущественных в Украине. Филарет создал Ук­раинскую Православную Церковь Киевского Патри­архата (УПЦ КП), поставив во главу ее угла не только слово Божье и православные каноны, но и наци­ональную независимость.

Пожалуй, теперь он мог бы себе позволить по­чивать на лаврах — молиться, заниматься переводами Священного Писания, в церковные праздники ездить в храмы на богослужения. А в дни своего трудового десятилетнего юбилея принимать поздравления от коллег, политиков и крупных бизнесменов. Но 77-летнему Патриарху этого мало, и амбиции Патриарха Фи­ларета велики.

Цели его сегодня — признание УПЦ КП мировым православием и создание единой Православной Цер­кви в Украине. Причем, Патриарх Филарет не прочь ее возглавить.

Главные конкуренты Патриарха в борьбе за души верующих и беспощадные оппоненты его планов — представители Украинской Православной Церкви Мос­ковского Патриархата (УПЦ МП). Они видят реальную силу, но считают самозванцем, раскольником и об­виняют во множестве смертных грехов.

Хотя подобные обвинения оттягивают от УПЦ КП часть паствы, глава Церкви ведет себя достойно и на нападки не отвечает. Из особняка Киевской Патри­архии в центре столицы, в котором находится рабо­чий кабинет Патриарха Филарета, он видит не только рекламный щит с собственным изображением, но и большую цель — он сам во главе всех церквей страны. О преградах в ее достижении Патриарх рассказал в ин­тервью «Корреспонденту».

— Вы удовлетворены тем, что сделали за десять лет, в течение которых возглавляете УПЦ КП?

— Я не считаю, что достиг той цели, которая стоит не только передо мной, а которая стоит перед Укра­инской Церковью. Цель — создать в Украине единую Поместную Православную Церковь. Пока Украинская Церковь разделена на части.

— Насколько упрочены за эти годы позиции УПЦ КП?

— За эти десять лет церковь увеличилась в три раза. Если в 1995 году у нас было приблизительно 1.200 приходов, то сегодня их около 4.000. Мы имели 12 епар­хий, теперь в Украине их 29. А с зарубежными епархи­ями — 32.

— Вы можете назвать приблизительное количе­ство верующих, которые отдают предпочтение Киевс­кому Патриархату?

— В соответствии с социологическими исследова­ниями, это 10 млн. взрослого населения. С детьми это будет миллионов 15. В то же время УПЦ МП имеет взрослого населения 6 млн.

— Статистика представителей Московского Пат­риархата существенно отличается от Вашей. Соперни­чество Киевского Патриархата с Московским, которое существует все эти годы, не способствует процессу создания единой Украинской Православной Церкви.

— Московская Патриархия до сих пор не поняла, что будущее — за УПЦ КП. Причем Московская Пат­риархия ставит преграды в переговорном процессе (о признании за УПЦ КП статуса поместной Церкви) со Вселенским Патриархом (Константинопольский Патри­арх Варфоломей). Переговоры между Московским и Константинопольским Патриархатами ведутся. Но эти переговоры сейчас зашли в тупик.

— Насколько я понимаю, Вселенский Патриарх заинтересован в том, чтобы Киевский Патриархат на­конец получил статус поместной Церкви?

— Он хочет, чтобы Украина имела свою помест­ную Православную Церковь и соответствующие шаги уже сделал. Если Украинская Церковь будет помест­ной, укрепится и его положение. Тогда Русская Православная Церковь (РПЦ) будет наполовину ослабленной, и она не будет претендовать на первое место в миро­вом православии. А сегодня она претендует на пер­вое место, которое принадлежит Вселенскому Патриарху. Это провоцирует напряженность в отно­шениях между Церквами, а Вселенский Патриарх за­интересован в мире между ними.

— Есть ли экономические основания в заинте­ресованности Константинопольского Патриарха? Бу­дете ли Вы делать ему определенные материальные перечисления в случае признания за УПЦ КП статуса поместной Церкви?

— Никаких. Поскольку Украинская Церковь явля­ется автокефальной, она никаких перечислений ни Все­ленскому Патриарху, как и РПЦ, не передает. Проблема взаимоотношений между Церквами лежит в основном не в экономической, а в политической плоскости. Но при современном положении дел РПЦ имеет и материальную заинтересованность в Украинской Цер­кви, которая приносит ей прибыль. Причем не за счет перечислений, а за счет того, что здесь продается про­дукция Московской Патриархии, и прибыль от нее идет в Москву. И большая прибыль.

— Вы можете приблизительно оценить эти суммы?

— Речь идет о десятках, а может и сотнях милли­онов за счет продажи литературы, церковной утвари и свечей, правда, свечей в меньшей степени. Так как Украина в целом имеет большее количество приходов, чем Россия, то сюда товаров из России идет очень мно­го. Украина является рынком сбыта продукции Мос­ковской Патриархии.

— Киевская Патриархия не может вытеснить рос­сийского производителя, продавая собственные све­чи и литературу?

— Сегодня Киевский Патриархат при помощи ук­раинских частных мастерских частично себя обеспе­чивает. Мы пользуемся услугами поставщиков, с кото­рыми у нас многолетние контакты. Но значительная, большая часть товаров сегодня идет из Москвы.

К тому же Россия выпускает религиозную лите­ратуру на русском языке, а Киевский Патриархат — на украинском. И пока мы не можем конкурировать с из­дательством Московской Патриархии и издаем лите­ратуру меньшими объемами.

— У УПЦ КП есть собственное производство?

— Нет, бюджет Церкви складывается из добро­вольных взносов — за продажу свечей, духовной лите­ратуры и так далее. И кроме того, есть еще спонсорс­кие взносы. Они могут быть большими. К примеру — на строительство храма.

— Вам известна цифра годового бюджета УПЦ КП?

— Нет, я ее назвать не могу.

— Московский Патриархат- единственная пробле­ма Вашей Церкви?

— Существенная преграда — отношение власти к УПЦ КП и УПЦ МП. Последняя при прежнем президен­те имела стопроцентную поддержку. Об этом Леонид Кучма писал даже в своей книге «Украина — не Рос­сия». Поэтому УПЦ МП имела преимущество до этого времени и имеет его и сейчас. Нынешняя власть ста­рается равно относиться и к УПЦ КП, и к УПЦ МП. Но существенных изменений, в первую очередь на мес­тах, за последнее время мы не почувствовали.

— В чем это проявляется?

— Мы видим неравноправие в том, что УПЦ МП передают храмы, а УПЦ КП — нет. Я обращался к Пре­зиденту (Виктору Ющенко) с письмами по поводу объектов во многих областях. Наши просьбы касались передачи храмов, которые сегодня используются не по назначению или пустуют. И ответ был бюро­кратическим.

— Сам Президент Украины посещает храмы УПЦ КП, в частности, Свято-Михайловский собор в Киеве. Таким образом, он демонстрирует свою привержен­ность к Вашей Церкви. Скажите, Вам легко попасть на прием к Президенту?

— Очень тяжело. До последнего времени его бли­жайшее окружение не способствовало этому.

— Последний год Президента был полон драма­тических событий. Обращался ли он к Вам за духов­ной помощью?

— Лично ко мне — нет.

— А его супруга?

 — Тоже. То, что Президент человек верующий и посещает и Свято-Михайловский монастырь, и Влади­мирский собор, и мать его отпевали во Владимирском соборе — это правда. Но в то же время Президент бы­вает и в Киево-Печерской лавре. А его окружение — мно­гие из них благоволят к УПЦ МП. К примеру, Петр Порошенко в свое время немало сделал для УПЦ МП. И это не на пользу Украинскому государству.

— Есть ли в украинской власти политики, которые близко стоят к Вам и обращаются к Вам за духовной помощью?

— Есть. Но называть их я не буду, потому что всех назвать просто не смогу. Но пример приведу: мои сто­ронники — депутаты — члены Высшего церковного со­вета Киевского Патриархата. Например, (народные депутаты) Игорь Юхновский, Иван Драч, Павло Мовчан, (губернатор Ривненской области) Василий Червоний и еще несколько. Конечно, они обращаются ко мне. И таких сторонников у нас очень много. В целом, вся ук­раинская интеллигенция идет в УПЦ КП.

— Или к греко-католикам. Вы так не считаете?

— Пожалуй, да. УПЦ КП стоит на позициях укра­инской государственности. А украинская интеллиген­ция — сторонница именно этого. Вы обратите внима­ние: когда происходят какие-то культурные события государственного значения в Украине, Московский Патриархат туда не приглашают. А приглашают толь­ко Киевский Патриархат, греко-католиков, Украинскую Автокефальную Православную Церковь (УАПЦ).

— В конце весны процесс создания единой Укра­инской Православной Церкви выразился в подписании Акта о начале объединительного процесса. И под­писали его представители Вашей Церкви и УАПЦ Сей­час первые лица этой Церкви находятся между собой в конфликтной ситуации. Хороши ли Ваши союзники?

— Да. УАПЦ сегодня не в лучшем состоянии, внутри Церкви есть конфликт. И часть УАПЦ хочет объединяться, а часть — нет. Их раздвоенность мешает процессу.

— Теоретически существует возможность подпи­сания подобного акта между Вами и греко-католиками?

 — Возможность нашего объединения зависит от Православной Церкви и от Ватикана. Такие переговоры ведутся, но они далеки от завершения. В принципе, может быть объединение на уровне Украины только в таком плане; или греко-католики присоединяются к Православной Церкви, отходят от Рима и Ватикана, на что иерархия Греко-Католической Церкви не согласит­ся. Или Православная Церковь идет под юрисдикцию Ватикана, но православные на это не согласятся.

— Любомир Гузар, глава Украинской Греко-Католи­ческий Церкви (УГКЦ), перенес свою резиденцию в Киев. Стратегия его Церкви на ближайшее время — как можно больше верующих в центре и на востоке Украины. То есть часть Ваших верующих может перейти к нему?

 — Я в этом плане спокоен. Мы не мешали в пере­носе резиденции. Мы считаем, что это внутреннее дело УГКЦ. А их намерение увеличить свою паству в Цент­ральной Украине, в особенности в Киеве,- только же­лание. Реальных возможностей нет. За годы незави­симости, годы свободного существования УГКЦ количество ее паствы не увеличилось.

— Но ее представители утверждают, что увеличилось.

— Да, потому что увеличивается количество и пра­вославных, и протестантов, и греко-католиков. Потому что идет процесс возвращения к Церкви той части на­селения, которая жила без религии. Но перехода от православных к греко-католикам нет. Наоборот, если взять Западную Украину, то там больше католики переходят к православным, а не наоборот. В этом отно­шении мы не видим никакой опасности.

— Можете ли Вы сделать прогноз, сколько лет может пойти на создание в Украине единой Право­славной Церкви?

— Если Вселенский Патриарх сделает усилие и признает Киевский Патриархат, то объединение Укра­инских Православных Церквей может произойти в те­чение года-двух.

— Если Церкви все же объединятся, самый силь­ный претендент на то, чтобы возглавить такую цер­ковь — это Вы. Чувствуете ли Вы, уже немолодой чело­век, в себе силы для этого?

— Если судить по состоянию здоровья сегодня, то чувствую, что у меня такие возможности есть. Сейчас я продолжаю много работать: перевел за последние годы на украинский язык основные богослужебные книги, «Закон Божий», полную Библию. При этом зани­маюсь административной работой, совершаю богослу­жения, посещаю епархии в Украине и за рубежом.

— Что Вы делаете, чтобы поддержать здоровье?

— Веду здоровый образ жизни. Зарядку, правда, не делаю — возраст уже серьезный. Но вообще каждо­му человеку надо заниматься физической работой. А главное — надо вести здоровый образ жизни. Не пить много — немного можно. Все, что создано Богом, это разрешено, но все должно быть в меру.

Анна МОРОЗ,
журнал «Корреспондент»,
октябрь 2005 года

↑Через терни — до об’єдання

До цієї людини не можна бути байдужим. Одні ним захоплюються, йому поклоняються, інші його не­навидять, прагнуть знищити. Це людина, яка власно­руч переклала на українську мову Святе Писання. Лю­дина, яка вже 10 років поспіль очолює найбільшу Українську Церкву. Людина, в житті якої завжди, по­ряд із служінням Богу, стоїть служіння Україні. Мова йде про Святійшого владику, Патріарха Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарета. Ми побували в гостях у Патріарха.

— 21 жовтня відбулося святкування десятиліття Вашої патріаршої діяльності. Що було, а чого не було досягнуто впродовж десяти років?

— Так, 10 років тому мене обрали Патріархом Київ­ським і всієї Руси-України.

За цей час Українська Православна Церква Київ­ського Патріархату (УПЦ КП) збільшилась втричі. Якщо в 1995 році УПЦ КП мала 1200 парафій, то сьогодні — біля 4 тисяч. Якщо в 1995 році було 12 єпархій, то сьо­годні — 32, з яких-29 в Україні і 3 — за кордоном. Кількість архієреїв УПЦ КП збільшилась від 15 до 40.

Збільшилася кількість духовних навчальних закладів. Церква має чотири вищі духовні навчальні заклади: академії в Києві та Львові, богословський фа­культет при Чернівецькому університеті і Богословсь­кий інститут в Івано-Франківську. За кількістю віруючих Українська Православна Церква Київського Патріарха­ту — найбільша Церква в Україні. Соціологічні дослід­ження свідчать, що за кількістю віруючих УПЦ КП має 10 мільйонів віруючих дорослого населення. Для порів­няння, УПЦ Московського Патріархату — лише 6 міль­йонів. На сьогоднішній день це дві найпотужніші Цер­кви в Україні. Всі 10 років ми змушені були працювати при повному несприянні влади. Колишній президент завжди підтримував УПЦ МП і про це відкрито напи­сав у книзі «Україна — не Росія». Якщо навіть в умовах відсутності державної політики щодо УПЦ КП наша Цер­ква зростала, то сьогодні, маючи в Україні народного Президента, тенденція до подальшого зміцніння чітко прослідковується.

Чого ми не досягли? Ми не змогли об’єднати пра­вославних віруючих в одну Церкву і до сьогодні не є визнаними у світовому православ’ї. Але визнання, як свідчить історія, приходить із часом.

Російську Православну Церкву, приміром, визна­ли лише через 140 років після її створення.

— Які умови повинна виконати УПЦ КП для її ви­знання?

— Нами було проведено ряд переговорів із Все­ленським Патріархом про визнання нашої Церкви. Го­ловною умовою Вселенського Патріарха є об’єднання українського православ’я. Тоді процес визнання буде швидким, а до того часу, поки православ’я не об’єдна­лось, питання визнання гальмується. Зараз ми нама­гаємося об’єднатися із Українською Автокефальною Православною Церквою — це може стати головною передумовою для визнання. Інших можливостей для об’єднання ми не маємо, оскільки УПЦ МП ніколи на це не піде. Саме тому Президент України Віктор Ющен­ко звертався до Вселенського Патріарха Варфоломія з листом, в якому просив визнати УПЦ КП. До Констан­тинополя їздила делегація від Президента. Представ­ники делегації мали зустріч із Вселенським Патріархом і обговорювали ці питання. Після того Патріарх Вар­фоломій направив делегацію до Києва для ознайом­лення із ситуацією в Україні. Під час зустрічі в Києві представники делегації заявили, що Вселенський Пат­ріарх не визнає Україну канонічною територією Мос­ковського Патріархату. Він підтвердив, що Україна — це канонічна територія Константинополя, і лише Все­ленському Патріарху Варфоломію належить виключ­не право на надання Українській Православній Церкві Київського Патріархату Томосу — документа про авто­кефалію. Отже, Московський Патріархат не має закон­них прав на Україну.

Сьогодні процес переговорів продовжується.

— «Чи йде Вам назустріч Українська Автокефальна Православна Церква у питанні об’єднання?

— Українська Автокефальна Православна Церква хоче об’єднатись. В основному цього прагнуть миряни і духовенство, а от архієреї не поспішають з об’єднанням.

Ми постійно ведемо переговори із представни­ками УАПЦ про об’єднання, із яких видно, що пере­важна більшість священиків виступають за об’єднан­ня. На жаль, архієреї УАПЦ ставлять умови, які не дають можливості провести Об’єднавчий Собор.

Ми сподіваємось, що єпископи зрозуміють не­обхідність об’єднання. Якщо ж цього не станеться, то ми будемо закликати парафії і духовенство переходи­ти в УПЦ КП і, таким чином, створювати одну Українську Помісну Православну Церкву.

— Чи є на сьогоднішній день перешкоди до об’єд­нання з боку УПЦ Московського Патріархату?

— Перешкоди є і великі. УПЦ МП виступає катего­рично проти визнання УПЦ КП як Автокефальної Цер­кви. Московська Патріархія хоче, щоб УАПЦ та УПЦ КП покаялись, визнали над собою московську юрисдик­цію і повернулись до Москви, підпорядкувавшись Мос­ковському Патріарху.

Вони постійно ведуть агресивну агітацію, звину­вачуючи УПЦ КП в неблагодатності, розкольництві, неканонічності, тобто говорять про речі, яких самі не розуміють. На жаль, віруючі також не знають, що таке канонічна і що таке неканонічна Церква. З точки зору православного віровчення, неканонічних церков не буває. Є Церква визнана і невизнана, але, у будь-яко­му випадку — це Церква.

Ми знаємо, що ніяких перешкода церковної точ­ки зору для утворення Української Помісної Церкви нема, а от політичні мотиви — є.

Росія активно використовує УПЦ МП для політич­ного впливу на Україну і на український народ. Ви, напевне, добре пам’ятаєте, як під час президентських виборів 2004 року УПЦ МП займала відкрито агресив­ну позицію по відношенню до Ющенка як кандидата в Президенти, порушивши при цьому як українське за­конодавство, так і церковні канони.

Таким чином, Москва робить все можливе і не­можливе для того, щоб не допустити визнання Укра­їнської Православної Церкви Київського Патріархату як автокефальної.

— Припустимо, що об’єднання відбулося. Які процеси будуть відбуватися в Україні після об’єднання? Що це дасть українцю і Україні?

—Якщо ми об’єднаємося з УАПЦ, це прискорить визнання і надання Томосу.

Звісно, в процедурах церковного служіння нічо­го не зміниться. Ми служитимемо так, як і служили, проте лише після визнання ми увійдемо в молитовне єднання з іншими церквами. Для спасіння, для вірую­чих немає ніякого значення: визнані ми чи не визнані, ввійшли ми в молитовне єднання чи не ввійшли.

Головне, що ми маємо віру в Бога, Святу Трійцю, Христа Спасителя, виконуємо всі церковні таїнства, звершуємо літургію, причащаємо. Тобто робимо все для спасіння віруючої людини.

— Які перспективи має УПЦ Московського Патрі­архату після об’єднання церков?

— Якщо буде визнана Українська Церква як авто­кефальна, то досить швидко, за рік, за два Московсь­кий Патріархат буде змушений приєднається до Ук­раїнської Церкви.

Тому Москва дуже боїться цього визнання. Після визнання вони втрачають фактичний вплив на Укра­їну. Звісно, певна частина єпархій і парафій МП в Ук­раїні залишиться у підпорядкуванні Москви, але це буде невелика частина, яка не матиме суттєвого впли­ву ні на політику, ні на економіку, ні на духовність Ук­раїни.

— Ваш прогноз: як скоро може відбутися об’єд­нання і визнання УПЦ?

— По-перше, ми відкидаємо Московський Патрі­архат як можливий суб’єкт переговорів щодо об’єд­нання і як суб’єкт, від якого залежить визнання. Відпо­відно об’єднання православ’я на українських теренах можливе лише із УАПЦ — це перший крок.

Другий крок — звернення до Вселенського Пат­ріарха з проханням визнання УПЦ. Щодо прогнозів — лише Господь знає, коли це буде. Все залежить від Все­ленського Патріарха.

Що ж до самого Вселенського Патріарха Варфо­ломія, він сьогодні теж знаходиться в складному ста­новищі Справа в тім, що Московська Церква на чолі із Алєксієм І і, в разі визнання Української Православної Церкви, погрожує розділити все православ’я на дві ча­стині — тих, хто буде підтримувати Москву, тих, хто буде підтримувати Вселенського Патріарха.

На жаль, Москва, це така сила, яка заради своїх інтересів, може піти на будь-які кроки, розумні чи не­розумні.

— Але ж це злочин?

— А хіба Чечня не злочин?

Робочий графік Патріарха дуже напружений — в приймальні його поради чи благословення чекали і свя­щеники, і миряни. Тому наостанку, отримавши патрі­арше благословення, ми запевнили, що Конгрес Укра­їнських Націоналістів усіма силами буде підтримувати Святійшого владику у боротьбі за єдність України.

Із Патріархом розмовляли
Сергій САХАЦЬКИЙ, Світлана АРІДОВА.
газета «Час Київський» № 3,
1 листопада 2005 року

↑Святійший Патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет:
«Виховуйте дитину
у світлі християнської етики»

Любі читачі! Редакція журналу постійно знайо­мить вас з духовними цінностями, якими живе наш народ і які передаються з покоління в покоління. Вихо­вання на засадах добра, любові, правди — цих та Інших ідеалів християнської моралі — тема нашої розмови зі Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом.

— Ваша Святосте, сьогодні 24 травня — День сло­в’янської писемності, і ми шанобливо згадуємо великих просвітників, духовних наставників слов’ян Кири­ла і Мефодія. Ми вітаємо Вас із цим святом. Як Ви провели цей день?

— Сьогодні я відслужив урочисту літургію на честь святих Кирила і Мефодія. А взагалі цього дня відвідую університетські аудиторії, зустрічаюся зі студентами, роблю доповіді. Торік, наприклад, у Драгоманівському університеті ми оголосили 24 травня Днем укра­їнського студенства. Сьогодні я зустрічався з молоддю Київського педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова, інших вузів. Говорили про великих на­ших предтеч, я нагородив орденами Кирила і Мефо­дія ректора, професорів, студентів. Отже, у нас тепер це не тільки день слов’янської писемності, а й день ук­раїнського студентства.

— Чи підтримуєте Ви зв’язок із школами, де Ви буваєте?

— Здебільшого я зустрічаюся зі студентською мо­лоддю. На Троєщині при одній з гімназій є Троєщанська Січ, де я буваю на запрошення керівництва.

— Ми вдячні Вам, що Ви знайшли час для розмо­ви. Ми хочемо розповісти у «Веселочці» про Українсь­ку Православну Церкву Київського Патріархату і хрис­тиянську науку виховання дітей. Нашим юним читачам цікаво було б дізнатися і про Ваше дитинство.

— Я вчився в школі, в радянській школі, вихову­вався в тому дусі, в якому виховували всіх. Церкви в нас не було, але мати була релігійною, завжди відзна­чала всі християнські свята, і це, звичайно, відкладало­ся в моїй дитячій душі.

— Як звали Вашу маму?

— Меланією. Вона зберігала ікони, духовні книги, які я дитиною не читав. Але настав час, коли саме завдя­ки цим книгам я відкрив для себе християнське віро­вчення. Нещодавно Київський Патріархат видав «За­кон Божий». Я переконаний, що для дітей, які зараз ще не читають, прийде пора, коли вони поцікавляться цим «Законом Божим», як свого часу трапилося зі мною.

— Книжка не мовчить, вона вічно розмовляє…

— Так, книжка вічно розмовляє. Вона до часу ле­жить, але заговорить у свій час…

— Вона не старіє…

— Духовна книга, духовні цінності вічні, вони не міняються. Любов, правда, милосердя — це категорії вічні, про них розповідається в книзі. У свій час дитина чи навіть людина похилого віку розгорне її, і вона дасть відповідь на питання, які хвилюють. А в «Законі Божо­му» є відповіді на всі важливі запитання. Тому я вдяч­ний матері, що вона намагалась вселити в моє серце віру, а навернув мене до Бога сам Бог через смерть батька. Коли батько загинув на фронті, переді мною виникла проблема — існує батько чи ні? Він загинув, а чи продовжує існувати, як людина, чи нема його? У школі вчили, що зі смертю все закінчується, але любов до батька, яка була в моєму серці, не погоджувалася з тим, що його немає. Я не міг збагнути, чи можна люби­ти того, кого нема. Так я прийшов до церкви не стільки через логічні міркування, скільки через серце. Вічне життя мусить бути. Батько повинен існувати, бо я його люблю, а любові вчаться у церкві. Саме тут і допомог­ли книги матері, я став їх чигати. Я вирішив: якщо є Бог, а в школі твердили, що Його немає, то я відкидаю всі чужі мені постулати і йду їм наперекір.

— Батько і матір завжди живуть у нашій пам’яті…

— Вони живуть не тільки в пам’яті моїй, і не тільки в серці моєму. Вони живуть своїми душами. Людина безсмертна душею. Смерть — це є розлучення душі з тілом. Але якщо тіло перетворюється на порох, то душа йде у вічність, і тому вона існує. Ми святкуємо Воскре­сіння… Що таке воскресіння? Це не тільки воскресіння Ісуса Христа, а це й наше воскресіння. Якщо Христос воскрес, то й воскреснемо ми у свій час. Воскресінням буде з’єднання душі із своїм тілом. Як це відбудеться? Бог, який цей світ сотворив з нічого, може воскресити людину із пороху, як створив із землі. Бог створив люди­ну як поєднання духовного і матеріального. І це творін­ня Боже повинне відновитись. Спасіння людське полягає у відновленні людської природи. Людина призначена для вічного життя не тільки душею, а й тілом. Душею всі продовжують існувати, хочуть вони того чи ні. Якщо ти народився, увійшов у буття, з буття не вийдеш. Матерія, хоч би яких форм вона не набирала, лишається не­знищенною. Так і душа, переходячи в іншу форму, існує. Воскресіння Ісуса Христа переконує нас, що воскреснуть усі люди, незалежно від їхньої в те віри. А людський ро­зум каже, що цього не може бути. Кому ж вірити: лю­дині, обмеженій своїми можливостями пізнання, чи Бо­гові, який створив цей світ? Отже, переді мною два суб’єкти і обидва вимагають віри. Кому ж я повинен більше вірити? Богові, Творцеві всього видимого і не­видимого. Він показує силу Свою, воскрешає людину. Людина ж руйнує, але вимагає, щоб я вірив. Тому мій розум кличе мене обирати Бога.

— Великий матеріаліст Кант вірив у Бога…

— Він сказав, що коли б навіть Бога не було, то Його слід було б вигадати. Вчені, які знали дуже бага­то, приходили до висновку, що Бог є, що світ без Бога існувати не може.

— Поділіться, будь ласка, своїми міркуваннями щодо викладання у школах християнської етики.

— Так, зараз тривають суперечки щодо доцільності навчання дітей християнської етики. Що нас, Церкву, я маю на увазі не тільки Православну, а й Греко-Католицьку, Католицьку, протестантські Церкви, примушує домагатися введення до шкільної програми предмета християнської етики?

На жаль, сьогодні спостерігаємо, як у суспільстві поступово стирається грань між добром і злом. Ми ро­зуміємо, що не будемо мати міцної духовної основи, якщо дитину не виховати в християнському дусі, в дусі пізнання, що таке добро, а що таке зло. Це можна зро­бити на уроках християнської етики. Хотів би послатися на статистику Міністерства внутрішніх справ України. В західних областях України, де викладається християнсь­ка етика, злочинність серед дітей шкільного віку та мо­лоді набагато нижча, ніж злочинність у такому середо­вищі у східних регіонах, де цей предмет не викладається. Наприклад, у Рівненській області, де кілька років тому стали викладати християнську етику, злочинність серед підростаючого покоління різко впала.

Нам кажуть: викладання християнської етики як обов’язкового предмета — це порушення прав люди­ни, закону про відокремлення школи від Церкви. А ми кажемо: ні, ми не хочемо порушувати закон. Треба ви­кладати християнську етику і етику. І батьки повинні мати право вибору: діти вивчають або безрелігійну етику, або християнську етику.

— Вони мають право на це…

— Звичайно, якщо йдеться про права людини, то чому мають право ті, хто відкидає Бога, і не мають пра­ва на вивчення християнської моралі ті, хто визнає Бога. Всі ж бо повинні мати рівні права. Етика має бути обов’язковим предметом у школі, бо ж як жити в світі без моралі!

— Як же бути?

— Нещодавно в Секретаріаті Президента відбула­ся нарада за участю представників Церков і Міністерства науки і освіти України. Дійшли спільного виснов­ку щодо необхідності вироблення концепції з цього питання. І вже з 1 вересня цього року у школах викла­датиметься християнська етика не як факультативний предмет, а як обов’язковий. Противники кажуть, що різні конфесії між собою посваряться. Ми ж кажемо, що християнська мораль є спільною для всіх: католиків, православних, протестантів. Адже Біблія одна, Єван­геліє одне, Бог один, Христос один. І тому християнсь­ке моральне вчення є загальним для всіх християн. І всі визнають Заповіді Божі.

— Хто викладатиме християнську етику? Свяще­ники? Вчителі?

— Повинні викладати педагоги. Серед них можуть бути і священики, які мають педагогічну освіту. І, та­ким чином, ми не порушуємо свободу совісті, але вносимо значний вклад у відродження духовності і моралі нашого суспільства. Така наша позиція.

— Ваша Святосте, література, зокрема українська, є великим чинником у формуванні дитячої душі. Як Ви оцінюєте вплив на дитину цілої серії книжок англійсь­кої письменниці Роулінг про Гаррі Поттера?

— Я знаю, що Гаррі Поттер є популярним літера­турним героєм серед дітей. Але Церква не може бла­гословити цю літературу. Чому? Тому, що в основі її — чаклунство і магія, які заборонені Богом. Адже вони пов’язані зі злою силою, злими духами і дияволом. Ще в Старому Завіті Бог заборонив богообраному наро­дові займатися чаклунством, магією, викликати душі і тому подібне. А оскільки Гаррі Поттер вдається до чаклунства і магії, то Церква не може це благословити так само, як і нинішні насильницькі фільми, серіали, які заполонили телеефір. Так, вони захоплюють, але чому вони вчать? Вчать дітей насильству, вчать красти, сіють ненависть, зневагу до батьків, жорстокість.

 — Отже, виховують бездушність і бездуховність, утверджують у суспільстві зло. Можна досягти успіху і нечесним шляхом.

— Так, я говорив, що межа між добром і злом сти­рається, і Церква не тільки проти таких фільмів, а й про­ти такої літератури, яка сприяє цьому. Треба вчити доб­ру, за добро іти на жертву, бути героями, захищати добро навіть ціною свого житія. Але якщо дитина не вихована на засадах добра, то вона виросте недоброю людиною. Якщо людина не буде захищати добро, то вона не буде захищати своїх батьків. Добро є любов. Любов породила дитину, дитина як плід любові повин­на любити тих, хто народив, хто дав їй життя. А якщо дитина не любить своїх батьків, то вона не буде люби­ти своєї Батьківщини. Вона не буде мати друзів, бо друзі з’являються на ґрунті любові. Ось чому треба вихову­вати дітей на засадах добра і любові. Тоді з них будуть добрі і громадяни, і батьки, і захисники Вітчизни.

 — Святійший отче, ми йдемо до 75-річчя дитячого видавництва «Веселка», створеного 1934 року. Назва веселка» — божественне ім’я, з неба, з Біблії взяте. Ми прагнемо дотримуватись тих духовних позицій, про які Ви сьогодні говорите. Наша література прекрасна, і ми бачимо, хто є тут у вашій світлиці, поруч з портретами святих творців Української (Церкви. Це генії нашого на­роду: Сковорода, Шевченко, Франко. Портрети світочів нації створив видатний український художник, христия­нин од роду Василь Касіян, автор «Карпатської Мадон­ни» і величного офорта «Голгофа», веселчанських кни­жок «Воскреснемо!», «Автопортрет», «Пророк». Це все той високий світ, у який ми намагаємося ввести україн­ських дітей. Що б ви побажали « Веселці» і « Веселочці»?

 — Ми підтримуємо подвижницьку національну ро­боту «Веселки», журналу «Веселочка», тому що ви не­сете добро, пропагуєте християнські ідеї, християнські ідеали, виховуєте дітей в дусі патріотизму, в дусі нашої національної ідеї, в дусі християнства. Шануємо ваш журнал як взірець християнського мистецтва. Ми раді, що в Україні працює для дітей «Веселка», виходить та­кий журнал, які несуть світло українцям. Щиро бажаю вам, щоб ваш веселчанський колектив і надалі наби­рав сили і давав дітям, як сказано в молитві «Отче наш», хліб насущний і хліб духовний.

— Ваша Святосте, ми хотіли б почути Вашу думку щодо створення Помісної Української Церкви?

— Помісна Церква в Україні вже є. Це — Київський Патріархат. Але ми хочемо, щоб в Україні була єдина Помісна Українська Православна Церква. Те, що вона буде, єдина і визнана, я в цьому не маю жодного сумніву. Якщо є держава українська, мусить бути і своя Церква, незалежна від інших Церков. Тому наше пере­конання стосовно єдиної Помісної Православної Церк­ви ґрунтується на існуванні незалежної України. Але шлях до цього має пролягати через добро, через лю­бов християнську, бо ворожнеча між Церквами буде настільки розділяти, протиставляти один одному. Тому наш шлях — набратись терпіння. Ми віримо, що Бог створить для цього умови. Скільки віків боролися за незалежну Українську державу, і вона стала незалеж­ною, коли прийшов слушний час, коли з неба її благо­словив Бог. Такий час, коли в нас буде єдина помісна Церква, обов’язково настане.

 — Ваша Святосте, скажіть, будь ласка, якою Ви бачите Шевченкову церкву у Каневі?

— Я там освятив хрест. Я згодний з тим, що вона має стояти внизу, біля підніжжя Чернечої Гори, Тарасо­вої Гори, щоб люди, піднімаючись до Тарасової могили, проходили крізь церкву як святиню української нації.

— У Києві Греко-Католицька митрополія будує со­бор. Що Ви можете побажати греко-католикам, якою бачите перспективу нашого єднання?

— Я відчуваю, що Греко-Католицька Церква в Ук­раїні хоче бути єдиною з православною. Я думаю, цей час настане, коли Православна Церква Київського Пат­ріархату буде визнана як помісна Церква. Це буде підґрунтям для створення в Україні єдиної Церкви, як це було до кінця ХVІ століття. Ми були єдиною Церк­вою, була одна митрополія. Ми були розділені через те, що не мали державності. І відсутність держави при­вела до розділення Української Церкви. Тепер ми маємо свою державу, і усвідомлення цього повинне нас об’єднати.

— Дякуємо Вам, Святійший отче, за щиру і відвер­ту розмову, за добрі побажання. Зичимо Вам міцного здоров’я та успіхів у Вашій богоугодній праці.

Ярема ГОЯН і Володимир ВАСИЛЮК,
«Веселочка» — Київ.:
Вид-во «Веселка», № 2, 2006 рік

↑Звуки життя: дійова особа

Наша програма виходить у переддень Великого посту, у переддень парламентських виборів, тому ми просто змушені будемо з Вами говорити про владу та Церкву, про релігію і політику, про втручання чи не­втручання цих двох сфер, двох інституцій одна в одну. Але для початку я пропоную послухати наш невелич­кий репортаж і думки простих мирян і людей, причет­них до політики.

Наталка Коваленко:

— 9 вересня цього року на засіданні ВРУ Прези­дент України В.Ющенко сказав: «Не можу оминути найбільш чутливу для суспільства проблему релігійної сфери — неприродне роз’єднання Православних Церков України.

Незаперечною є необхідність подолання існую­чих між найбільшими православними юрисдикціями протиріч та утвердження єдиної Помісної соборної первоапостольної Православної Церкви. Зважаючи на стратегічне значення цього питання, держава вправі його активно порушувати та, не втручаючись у внут­рішні церковні справи, сприяти його розв’язанню».

Продовжує прес-секретар Президента Ірина Ге­ращенко.

Ірина Геращенко:

 — Президент України і політик В. Ющенко абсолют­но послідовний у своїй позиції відносно того, що в Ук­раїні рано чи пізно, але має бути створена єдина Помісна Православна Церква. Це його позиція.

А насправді питання об’єднання Церков — це пи­тання церковні. Держава не повинна втручатися, безу­мовно, в церковні справи, але сьогодні українське су­спільство, як свідчать і соціологічні опитування, підтри­мує ідею і необхідність створення єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Наталка Коваленко:

 — Ми вирішили запитати у прихожан Української Автокефальної Церкви, Української Православної Цер­кви Московського Патріархату та Української Право­славної Церкви Київського Патріархату і простих ми­рян, як вони ставляться до позиції В.Ющенка, який з парламентської трибуни офіційно оголосив про бажан­ня влади бачити Православну Церкву в Україні єдиною ?

Респондент (переклад):

 — На мою думку, влада не повинна втручатися у церковні справи. Церква є Церква, у неї свої закони,свої правила, свої устави.

Респондент:

 — Я вважаю, що завжди була відокремлена релі­гія від держави, і воно має так і зберегтися.

Це, власне, кожного справа, а саме: хочеш віру­вати, а чи не хочеш вірувати. Але держава у Церкву не має права втручатися, так само як і Церква у державу.

Респондент:

 — Якщо священики погодилися вибиратися кан­дидатами в депутати ВРУ, то якесь відношення повин­на мати держава. Але окремою одиницею, якимось заскорублим організмом Церква не може існувати.

Респондент (переклад):

 — Те, що у нас на території колишнього СРСР Цер­ква відділена від держави, то це зовсім не так. Вона завжди була під державою. Тому доки вона не відді­литься, доти держава повинна вирішувати ці питання.

Повинна бути одна Церква. Якщо вона Церква, то вона повинна бути одна. Респондент:

 — В Україні має існувати Українська Церква. Тут без сумніву, в Росії собі має бути Російська Церква, а в Україні має бути своя Українська Православна Церква.

Наталка Коваленко:

 — Згідно з 34-м апостольським правилом, в кожній країні кожен народ повинен мати свою незалежну Цер­кву, як це було в давнину.

Сергій Рахманін:

— Отже, судячи з опитування, люди за об’єднання Православних Церков, вони проти втручання влади у релігійні, церковні справи, і вони не дуже поділяють ту точку зору, що у нас насправді Церква реально від­окремлена від держави. Владико, як Вам здається, у нас насправді Церква відділена від держави, з одного боку, а з іншого боку, як Ви самі розумієте точку зору Прези­дента України, який, з одного боку, декларує небажан­ня втручатися в релігійні справи, а з іншого боку — наголошує на тому, що держава має право активно порушу­вати це питання? Як це, не втручаючись, порушувати?

Патріарх Філарет:

— Справа в тому, що треба ці питання розділити. Одне питання — це внутрішнє життя Церкви. У внут­рішнє життя Церкви входить: призначення архієреїв, призначення священиків на парафії, богослужіння, мораль церковна, церковні канони — все це є внутрішнє життя Церкви. У внутрішнє життя Церкви держава не повинна втручатися.

Втручається сьогодні держава у вирішення цих питань? Не втручається, тому що єпископи поставля­ються без узгодження з державними органами, свяще­ники призначаються архієреєм без погодження із вла­дою, у богослужіння влада не втручається. Тому сьогодні дійсно держава не втручається у внутрішнє життя Церкви.

За радянських часів, коли теж була відокремлена Церква від держави, втручалася держава у внутрішнє життя Церкви? Втручалася. Яким чином? Єпископи при­значалися тільки за погодженням із владою.

Сергій Рахманін:

«Але в який спосіб держава може примусити чи стимулювати об’єднання Церков?Як?

Патріарх Філарет:

— Але Церква знаходиться в державі, і держава змушена рахуватися з існуванням у державі такої по­важної сили, як церковна сила, яка має вплив.

Упродовж усієї історії Церкви держава ухвалю­вала закони стосовно Церкви. Так ось, ці закони, які ухвалює держава стосовно Церкви не тільки тепер, не тільки в радянські часи, а взагалі в усі часи існування Церкви — і у Візантійській імперії, і в Російській імперії існували закони держави стосовно Церкви. Є це втру­чання чи ні?

Сергій Рахманін:

 — Це називається регулюванням.

Але я маю сумніви, що законом можна простимулювати об’єднання, скажімо, УПЦ КП та УПЦ МП.

Патріарх Філарет:

 — Законами не можна.

Примусити об’єднатися Церкву Московського Патріархату і Церкву Київського Патріархату в одну за­коном не можна. Тому це справа чисто церковна, цер­кви повинні об’єднатися.

Зацікавлена держава у тому, щоб в Україні була одна Церква чи ні? Я думаю, що тепер не тільки влада розуміє, що потрібно мати одну Православну Церкву, але і суспільство розуміє. Тому ми й чули, що майже всі виступають за об’єднання в одну Православну Церкву.

А ось питання в тому — як? Це вирішують самі Церкви.

Коли ми говоримо про державу, то держава по­винна тільки сприяти цьому, а не втручатися.

Сергій Рахманін:

— Добре. А як Ви бачите собі сприяння з боку дер­жави для об’єднання Церков? Що має відбутися? Якийсь заклик з боку політиків до патріархів, ухвален­ня якогось закону, влаштування круглого столу (хоча це суто світський захід)? Що саме конкретно?

Патріарх Філарет:

— Я пошлюся на історичні приклади.

Коли утворювалася помісна Церква у Польщі, то влада Польщі зверталася до Вселенського Патріарха, щоби Патріарх визнав автокефалію Польської Церкви.

Коли Україна приєдналася до Російської імперії, то російські царі зверталися до Вселенського Патріар­ха, щоб він відпустив Київську митрополію до складу Московського…

Сергій Рахманін:

— Тобто Ви чекаєте на звернення української вла­ди до Вселенського Патріарха щодо надання автоке­фалії?

Патріарх Філарет:

 — Не тільки звернення до Вселенського Патріар­ха, а й звернення до Московського Патріарха.

Сергій Рахманін:

 — Ви вірите, що він дасть згоду на це?
Патріарх Філарет:

 — Я не вірю, що він дасть. Але чому Московський Патріарх не хоче дати згоду на автокефалію?

Сергій Рахманін:

 — Тому, що він має канонічну Церкву всередині України.

Патріарх Філарет:

 — Тому, що російська влада має Українську Православну Церкву Московського Патріархату як засіб впливу на українську політику.

Сергій Рахманін:

 — Це ми знову повернулися до політики.

Владико, я Вас хотів запитати про ставлення до політиків, до деяких їхніх вчинків. Святе Письмо вчить, що хизування вірою є гординею, що є таїнство віри і молитву треба творити за зачиненими дверима, щоб цього ніхто не бачив. Наші політики хрестяться, молять­ся під софітами, під телекамерами з дружинами, з дітьми, з помічниками та охоронцями. Все це транс­люється у прямому ефірі. Чи є це свідченням гордині, чи не є це наругою над Святим Письмом, чи не є це, власне, зневагою Господа нашого?

Патріарх Філарет:

 — Розцінювати ці вчинки треба з позиції, чи це від чистої душі, від внутрішніх переконань, від віри у Бога, чи це для показу людям?

Ми знаємо багато випадків, коли високопосадові особи приходили в храм для того, щоб засвідчити, що вони із церквою, а віра їх на другому плані.

Є державні діячі високого рангу, які до церкви хо­дять за покликанням своєї душі, тому що вони люди віруючі в душі, а не напоказ.

Так ось, ми вітаємо тих високопосадових держав­них осіб, взагалі державних діячів, які до церкви хо­дять за своїм внутрішнім покликанням.

Сергії Рахманін:

 — Якби ще знати, коли це робиться справді від щирого серця, а коли задля реклами.

Патріарх Філарет:

— А це знає Бог, який знає кожну душу і знає почут­тя, і знає та людина, яка приходить до храму, бо коли вона приходить до храму, вона приходить помолитися.

Сергій Рахманін:

— Під час опитування була одна згадка, я хотів би Вам це питання поставити.

Зараз величезною проблемою для України стала не тільки розпорошеність, роз’єднання православних (Церков, але і засилля різних християнських, псевдо-християнських, дуже сумнівних релігійних і псевдорелігійних організацій, так званих церков харизматичних. Вони є дуже агресивними, вони стукають у кожні двері, вони хапають перехожих на вулицях, і ця агресія даєть­ся взнаки, бо їхня паства зростає, зростає на очах.

Як ставиться Українська Православна Церква до цих організацій, з одного боку, і чому вона не бореться з ними, чому пропаганда православного християнства не є, я не кажу, що такою ж агресивною, але настільки ж активною, як це робиться цими людьми, які здебільшо­го (нехай мені Бог простить) є дуже далеким від Бога? Чому Церква дуже спокійно спостерігає за цим?

Патріарх Філарет:

— Я не хотів би поділяти ту думку, що Церква спо­кійно спостерігає. Церква не веде себе так агресивно по відношенню до цих сект, новітніх сект, як ведуть вони себе до традиційних Церков. У цьому різниця. Але те, що ці секти, новітні секти, ведуть себе агресивно, ми бачимо, коли вони стукають у кожні двері…

Сергій Рахманін:

— Чому це не робить Православна Церква? Що поганого у тому, щоб стукати у кожні двері?

Патріарх Філарет:

— Це не традиційний спосіб просвітницької діяль­ності Церкви. Церква вважає, що вона повинна нести слово Боже, але світлим шляхом, не агресивним. Тому для цього існує, по-перше, сам храм, де проповідується сло­во Боже; по-друге, недільні школи; по-третє, ми дома­гаємося, щоб християнська етика викладалася у шко­лах, ми хочемо, щоб до просвітницької діяльності залучалися ЗМІ, в тому числі і радіо, телебачення, літе­ратура, газети. Це є нормальний і цивілізований спосіб поширення і утвердження віри.

А насильницьким способом християнство і взагалі віра не поширюється. Навіть Христос не нав’язував своє вчення, а він вимагав: «Віриш? Приходь за мною. Я сту­каю у двері твого серця. Відчиниш — прийду».

Сергій Рахманін:

— Владико, я мушу з Вами не погодитися, бо історія знає чимало вчинків, коли і православна, і католицька віра нав’язувалися майбутнім парафіянам. Це було в історії і нашій, і не нашій. І Церква спокутувала свої гріхи за це.

Патріарх Філарет:

 — Не можемо заперечувати, що в історії і такі були випадки. Але це не той шлях. Ми маємо і негативні ре­зультати насильницької проповіді, коли зовні людина була віруючою, а в душі вона залишалася язичником.

Сергій Рахманін:

 — У Вашій відповіді кілька разів пролунали слова «традиційна», «нетрадиційна». Я Вам скажу так, що побутує точка зору, що владика Філарет є в принципі людиною, яка є противником так званої секуляризації.

Для наших слухачів я поясню, що це намагання зробити церковне життя, церковні обряди більш світськими, тобто те, що зараз робиться Католицькою Церквою.

Наша програма передбачає питання, які ставлять наші слухачі за допомогою електронної пошти або смс-повідомлень.

Один із читачів запитав наступне: «Чи правда, що владика Філарет є категоричним противником секуля­ризації, і, зокрема, через це він є противником євро­пейської інтеграції України?» Це так чи ні?

Патріарх Філарет:

 — Це не так. Я не противник європейської інтег­рації України. Я не противник світського життя, але я противник того, щоб це світське життя руйнувало мо­раль людини.

Сергій Рахманін:

— А де знайти межу? Ви знаєте, де вона є?

Патріарх Філарет:

 — Межа між цим — це мораль. Є загальнолюдські цінності, які притаманні кожній людині, бо вона ство­рена за образом і подобою Божою. Ці загальнолюдські цінності притаманні всім релігіям, і їх треба дотримуватися. А є цінності християнські, які притаманні тільки християнству.

Я прихильник того, щоб, звичайно, християнські цінності мали пріоритет у тому середовищі, в якому християнство існує.

Але я не закликаю до того, щоб в інших релігіях сповідувалася їх віра, а дотримувалися вони загально­людських цінностей. Тому ми цінуємо ці цінності і в буддизмі, і в ісламі, і в іудаїзмі, і в інших, якщо це є цінності загальнолюдські.

Сергій Рахманін:

— На початку нашої програми один наш респон­дент згадав священиків, які балотуються до ВРУ. Ми знаємо випадки прямого втручання служителів Церкви у світське, навіть політичне життя, що в принципі не зовсім є сумісним із нормами християнської моралі.

Як Ви особисто ставитеся до того, що служителі Церкви намагаються зробити політичну кар’єру (назве­мо це так) і намагаються стати політиками? Це нормаль­но? Це ознака сучасності, а чи це все-таки певна вада?

Патріарх Філарет:

— Треба ці питання розділити на дві частини. Пер­ше питання — чи може Церква втручатися в політичні процеси, зокрема у президентські чи парламентські ви­бори, чи ні? Всі Церкви і релігійні організації сьогодні підписали декларацію у присутності Президента Украї­ни. Церкви беруть на себе зобов’язання не втручатися в політику, зокрема у вибори.

Інша справа, а чи може священик балотуватися як кандидат в ті чи інші ради, чи ні? Як представник Церкви — то не може, тому що Церква відокремлена, а як громадянин — то може. Ми про це в декларації і ска­зали.

Якщо комусь із священиків пропонують бути в раді районній чи міській — то він може бути, але не як представник Церкви, а як громадянин. Він повинен це чітко розділяти.

Сергій Рахманін:

— Тобто на цей час він не має права бути служите­лем Церкви. Я Вас вірно зрозумів?

Патріарх Філарет:

 — Він може бути служителем Церкви, але насам­перед він священик. Це не повинно шкодити йому як священику. Тому наша Церква неприхильно ставиться до тих священиків, які погоджуються бути кандидата­ми до рад.

Сергій Рахманін:

— Але й не забороняє цього, наскільки я розумію.

Патріарх Філарет:

 — Не забороняємо, тому що закон не забороняє, тому що священик є громадянином України. Як грома­дянин він користується усіма правами, і він може бути депутатом. Але Церква вважає, що краще йому бути священиком, аніж депутатом.

Сергій Рахманін:

 — Зараз відбувається фактично зворотний процес, бо переважна більшість Ваших опонентів якраз заки­дають Вам те, що не відбувається об’єднання двох кон­фесій, а відбувається приєднання УАПЦ до УПЦ КП.
Дехто вважає, що це шлях в нікуди, це глухий кут.

Ви погоджуєтеся з тим, що УАПЦ мала кращі шан­си отримати автокефалію і що об’єднання Церков про­ходить не на дуже рівних умовах, не на рівних засадах?

Патріарх Філарет:

— Я не погоджуюся.

Справа втому, що автокефальна Церква і Київсь­кий Патріархат нерівнозначні. УАПЦ нараховує трош­ки більше 500 парафій, а УПЦ КП нараховує більше 4 тисяч парафій. УПЦ КП має 29 єпархій по всій Україні, УАПЦ має єпархії повноцінні в Галичині. Тому Церкви нерівноцінні.

Питання поєднання чи приєднання не має ніяко­го значення. Чи об’єднались, чи приєднались, а ство­рили одну Церкву. Тому багато хто спекулює на цьому понятті: «поєднання» чи «приєднання».

Ми хочемо створити в Україні одну Помісну Пра­вославну Церкву чи шляхом приєднання, чи шляхом об’єднання, але створити треба одну Церкву. Шлях до створення єдиної Церкви повинен бути на добро­вільних засадах.

Сергій Рахманін:

– Коли вже буде остаточне об’єднання Церков? Якщо Ви не можете говорити (і я Вас розумію) про ство­рення єдиної Помісної первоапостольної Церкви, то остаточний процес об’єднання УПЦ КП і УАПЦ за скільки часу відбудеться?

Патріарх Філарет:

 — Не можу сказати, тому що є досить сильні про­тидії, і протидії в основному йдуть від Московського Патріархату, від Москви. Бо коли Вселенський Патрі­арх майже погодився на визнання УПЦ КП як Помісної Української Церкви, то Москва заявила, що якщо це відбудеться, то відбудеться розкол усього правосла­в’я. Тому це стало великим гальмом на шляху визнан­ня УПЦ КП як Помісної Церкви, тому що перед Вселенсь­ким Патріархом постало питання, а що краще: почекати часу благоприємного для визнання Української Церк­ви як помісної чи розколоти все православ’я.

Сергій Рахманін:

 — Владико, є ще одне проблемне питання, яке сто­сується якраз участі політиків у церковному житті. Ми сьогодні з Вами неодноразово обговорювали питання втручання, невтручання, співіснування Церкви та дер­жави, релігії та політики. А ратують за створення єдиної Помісної Церкви якраз на ґрунті УПЦ КП дуже багато відомих політиків. Причому, вони якраз на відміну від представників Церкви роблять це доволі агресивно, практично вони перебирають на себе функції церков­них патріархів.

Хоча, скажімо, особисто я як журналіст, як вибо­рець, як громадянин до багатьох з них ставлюся з суто людською симпатією, мене це трошки нервує, тому що все ж таки, мабуть, треба з повагою ставитися до віри тих людей, які відвідують інші церкви, і коли церкву починають ділити на нашу і не нашу, то, мабуть, це все ж таки не Божий промисел.

Чи намагаєтеся Ви силою власного авторитету, а Ви, безумовно, маєте на них вплив, трохи якось вгаму­вати цих політиків у їхньому бажанні, можливо, спра­ведливому, але не дуже Божому, як на мене?

Патріарх Філарет:

— Треба Божим шляхом йти.

Але те, що і політики розуміють, що в Україні по­винна бути одна Православна Церква, то це добре. Але політики, як і сама Церква, не повинні застосовувати про­тизаконні дії. Якщо якийсь політик діє проти закону, то тоді це підлягає засудженню, а якщо політик активно сприяє утворенню єдиної Помісної Православної Церк­ви законним шляхом, то його засуджувати не можна.

Бути віруючою людиною і займатися політикою, і бути християнином, то це значить сприяти досягненню тих християнських цінностей і тієї мети, яка постав­лена перед Церквою у цих умовах.

Сергій Рахманін:

 — Ви неодноразово сьогодні згадували Московсь­кий Патріархат і самі визнали, що зовсім недавно Все­ленський Патріарх був готовий сприяти створенню єдиної Помісної Української Православної Церкви, але фактично ускладнила цей процес позиція УПЦ МП.

Ви розумієте, що Московський Патріархат — це чинник, який існуватиме дуже довго, і скільки б не на­магалися, скажімо, дві конфесії (я маю на увазі УПЦ КП і УАПЦ) відшукати шлях до об’єднання, завжди проти цього буде Московський Патріархат

Чи означає, що створення єдиної Помісної Пра­вославної Церкви, яка буде визнана канонічною, не відбудеться ніколи?

Патріарх Філарет:

— Такого не буде.

Сергій Рахманін:

 — Чому? У 1991 році була можливість створити справді єдину Помісну Православну Церкву. Ця спро­ба була зроблена.

Я нагадаю нашим слухачам, що насправді екзар­хат Російської православної Церкви в Україні мав більше приходів, аніж в Росії, незважаючи на різницю у населенні. Тобто українські православні — це була сила силенна людей, це було більше, аніж в Росії людей, які відвідували церкви, і кількість приходів в Україні пере­вищувала кількість приходів у Росії.

Але цього не сталося. РПЦ розкололася фактич­но на дві конфесії. Був харківський собор, який проголосив створення УПЦ МП. Паралельно була створена УПЦ КП.

Тоді був набагато ліпший час. Тоді була розгуб­лена Москва. Тоді було національне піднесення.

А зараз, коли вже кілька років ворожнеча (буде­мо відвертими), подекуди ворожнеча. Що має відбу­тися, щоб Московський Патріархат змінив своє став­лення, і українські Церкви об’єдналися в одну?

Патріарх Філарет:

 — Ви невірно сказали про те, що Московський Пат­ріархат деякий час був розгублений. Він не був розгуб­лений, а він обмірковував те, як припинити утворення Помісної Української Церкви, і штучно створив «харків­ський собор», бо цей собор був скликаний не законною церковною українською владою, а був скликаний за вка­зівкою Московської Патріархії. Тому фактично Українсь­ку Церкву розколола Московська Патріархія. Якби не відбулося цього «харківського собору», ми мали б на сьогодні одну Українську Православну Церкву.

Була б вона визнана на цей час чи не була б, то інше питання, але це була б одна Церква. А Московська Патріархія через «харківський собор» розколола ук­раїнське православ’я на дві частини, так само, як вона зараз готова розколоти все православ’я, аби тільки Українську Церкву залишити під своєю владою.

Сергій Рахманін:

 — Вважається, що РПЦ і Московський Патріархат як його екзархат фактичний мають певне упередження, застереження проти Філарета. Наш слухач запитує: «Чи погоджуєтеся Ви з тією думкою, що реальне об’єднан­ня Церков можливе лише тоді, коли з посади Патріарха Київського піде Патріарх Філарет (тобто людина, яка викликає відверте роздратування Москви)?» Чи готові Ви зробити таку жертву заради об’єднання?

Патріарх Філарет:

— Готовий, але за умови, що Московська Патріар­хія відпускає Українську Православну Церкву МП з ме­тою створення Помісної Православної Церкви і визнає цю Помісну Українську Православну Церкву.

Якщо вона це зробить, то я буду дуже радий та­кому. Але на це Москва ніколи не піде.

Тому справа не в мені яку Патріархові, а справа в тому, чи хоче Москва, щоб в Україні була Помісна Пра­вославна Церква, чи не хоче? Я стверджую, що не хоче. Прийде час, коли вона захоче? Прийде.

Але будуть відповідні умови, так само, як Мос­ковська Патріархія не визнавала Польську Церкву до 1948 року, так само, як Константинопольська Церква не визнавала 70 років Болгарський Патріархат. Але прийшов час — і визнали.

Тому я впевнений і дію в цьому напрямі, що при­йде час, коли і Москва, і Константинополь, і інші церк­ви визнають Українську Церкву як Помісну Православ­ну Церкву.

Сергій Рахманін:

— Я Вам дякую за цю розмову. Наша програма, на жаль, добігає кінця.

Отже, нашим слухачам слід запасатися терпінням, і, можливо, вони або їхні діти чи онуки дочекаються ство­рення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні.

Сергій РАХМАНІН, радіо «Свобода»,
4 березня 2006 року (подано в скороченні)

↑Щоб людина стала Богом

Із бесід письменника
Валентина ЧЕМЕРИСА
зі Святійшим Патріархом Київським
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ

— Ваша Святосте! В серпні минулого року всеук­раїнський тижневик «Корреспондент» опублікував чер­говий «Топ-100» — рейтинг ста найвпливовіших діячів України. Укладачами рейтингу Вас визнано найвпливовішим релігійним діячем України — 14 місце (митропо­лит УПЦ Московського Патріархату Володимир Сабодан — 17 місце, глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар — 32 місце, а головний рабин України Яків Дов Бланк — 65 місце рейтингу). І жоден з інших релігійних діячів не потрапив до рейтингу не тільки у 2005 році, а й у попе­редні роки, а Ви були переможцем і роком раніше. Варто зазначити, що вже стало традицією рейтингу «Топ-100» подавати матеріал про ту чи іншу особу, яка увійшла до нього, під рубрикою, що відображає сутність діяльності переможця або образ у суспільстві. У цьогорічному рейтингу матеріал про Вас вміщено під рубрикою «Церковний об’єднувач» (у той час, як, наприклад, матеріал про митрополита Володимира під рубрикою «Рука Москви»).

За час Вашого предстоятельства Українська Пра­вославна Церква Київського Патріархату відкрила вже 31 єпархію (а починали Ви практично з нуля) і тепер має 4200 громад, таким чином, займаючи друге місце серед УПЦ, але за впливом і відомістю перше. Всі схо­дяться в одному: Ви як Предстоятель УПЦ Київського Патріархату маєте реальні шанси стати лідером об’єд­наної Церкви, яка за численністю єпархій буде най­більшою в Україні. Слід відзначити, що «Топ-100» «Корреспондента» є авторитетним, суспільновизнаним і впливовим рейтингом, який за три роки свого існуван­ня набув значного розголосу в Україні. Його оцінки визнаються об’єктивними і такими, що віддзеркалюють справжню картину в суспільному житті нашої країни. Тому приємно, що, незважаючи на постійні спроби очорнити ім’я та діяльність Святійшого Патріарха з боку ворожих Київському Патріархату сил, фахівці та суспіль­ство дають гідну оцінку його здобуткам. Отже, успіхи Ваші незаперечні — вітаємо Вас, Владико.

— Дякую.

— Ви належите до обраних Господом для праці. Але запитую не про роботу. Вітаючи з високими відзна­ками (до них додам орден В’ячеслава Чорновола, три ордени Ярослава Мудрого за Вашу подвижницьку пра­цю), хочу запитати: Ваша Святосте, коли Ви встигаєте? У Вас є вільний час? і чим Ви займаєтесь після церков­них служб та громадської діяльності, керівництва Пат­ріархатом.

Якщо хтось думає, що у Патріарха є якесь за­хоплення, то він помиляється. У мене немає ніякого захоплення тому, що я просто не маю на це часу. А коли випадає вільна хвилина, то я перекладаю церковні книги українською мовою.

— Богословську літературу і раніше перекладали, але — уривки, окремі частини чи місця, повних перекла­дів службових книг українською, як я знаю, не було. Як і високопрофесійних. Ви заповнюєте цю прогалину.

— За останні десять років я переклав українською чимало церковної літератури, назву лише деякі з них: «Євангеліє», «Загальну Мінею», «Святкову Мінею», «Апостол», «Тріодь» у двох частинах, «Октоїх», першу частину вже здав до друку, зараз працюю над другою.

 — Ваша Святосте, Ви переклали українською мо­вою Біблію — до Вас були переклади?

— Так, Біблію перекладали Пантелеймон Куліш — перший переклад, митрополит Огієнко. Загалом відо­мо три переклади, мій — четвертий. Але — найповніший, такий, що відповідає вимогам нашого часу. Це найбільш повний переклад материнською мовою Священної Книги.

— Про випущений переклад Біблії Українською Православною (Церквою Київського Патріархату знає весь православний світ — це явище видатне, подвиг великий Вашого життя і трудів Ваших праведних. Як і вихід «Закону Божого « у Вашому перекладі.

— До речі, «Закон Божий» у моєму перекладі ви­йшов накладом в 500000 примірників! І всі вони роз­повсюджуються безкоштовно.

 — Яка сьогодні ситуація з мовою служби в тих чи тих конфесіях?

— Тільки в церквах Київського Патріархату та ще в автокефальних і греко-католицьких в Україні служба ведеться українською мовою. (За винятком хіба що де-не-де на сході країни). А ось в тих церквах, що лише назву носять українську, а належать до Московської патріархії, служба ведеться виключно церковнослов’ян­ською. І це при тому, що переважна більшість парафі­ян сьогодні практично цієї мови не розуміє. Навіть інте­лігенція, не кажучи вже про простий люд. А ось у наших церквах, де служба ведеться українською, люди на­решті розуміють зміст богослужбових книг, він дохо­дить до їхніх сердець, вони задоволені, що служба ве­деться рідною мовою. Скажу впевнено: майбутнє за українською мовою в церквах України. Інакше й бути не може. Хвалімо Господа рідною мовою — це велика і свята справа, що вивищує, зміцнює нашу духовність. Ось в ім’я цього я й перекладаю богословську літера­туру рідною мовою і весь свій вільний час віддаю цій воістину великій справі. Під склепінням наших храмів, як і в душах наших, у серцях, як і на вустах, має бути тільки наша рідна, наша материнська мова. Лише тоді ми будемо і сильними, і благородними, і упевненими в собі — все це дає рідна мова, тож хвалімо Господа лише своєю мовою! Адже тільки з рідною мовою на вустах, і в серці, і в помислах своїх людина стає рівна Богові.

— До речі, святитель Афанасій Александрійський сказав колись знаменні, віщі слова: «Бог став людиною для того, щоб людина стала Богом».

— Це означає, що Син Божий, прийнявши на себе людську подобу, ту подобу, яка внаслідок гріхопадін­ня перших людей стала смертною і гріховною, очис­тивши від гріха і смерті, підняв на височінь, освятив її і обожнив. Тому треба всім жити, дотримуючись наста­нов Господа, Його заповідей і високо нести звання людини з великої літери, громадянина нашої, єдиної у світі України. Голос Божий ми чуємо через совість. Вона закликає нас жити за правдою Божою, любити ближніх своїх, співстраждати знедоленим і не чинити нічого злого. Через Євангеліє ми чуємо голос Самого Сина Божого Господа нашого Ісуса Христа. Він закликає всіх людей до Святого Царства. А це є Царство любові, миру і радості. В церкві людина завжди почує голос Божий. Його заклик до добра, до миру, до вічності, до світла та покаяння:

— Господь закликає нас до Свого Царства протя­гом усього нашого життя аж до самої смерті.

— Так, Спаситель звертається до нас і говорить: «Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Одкр. 3, 20). Хто відчиняє двері для Бога, двері серця свого, той блаженний. Він відчує вже тут, на землі, Царство Боже. Такі люди можуть бути впевнені, що вони належать до обраних. Їх кликав Гос­подь, стукав у їхні серця, і вони відгукнулися. Їхнє є Царство Небесне. Не будьмо глухими до стукання Гос­поднього в наші серця і не закриваймо вуха, щоб не чути голос Божий. Хоч Господь сказав, що мало обра­них, але кожен із нас плекає в душі своїй надію, що він — серед тих, кого Господь обрав у своє Небесне Цар­ство, і нехай ця надія на милість Божу не посоромить нас ні в цьому житті, ні в грядущому. Богу нашому сла­ва навіки-віків, слава рідною мовою у рідних храмах. Амінь!

Газета «Літературна Україна»,
30 березня 2006 року

↑Українство, українознавство
і віра православна

Розмова з Патріархом Київським
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ
в Інституті українознавства
Міністерства освіти і науки України

Теплої листопадової осені 2006 року — а листопад цього року виявився напрочуд теплим — до Інституту українознавства на тиху вулицю Ісаакяна в Києві при­їхали визначні церковні гості: Його Святість Патріарх Філарет, ректор Київської Православної Богословської Академії архієпископ Димитрій Рудюк, доктор бого­словських наук, професор названої Академії Дмитро Степовик. Українська Православна Церква Київського Патріархату, існуючи в досить стиснених обставинах постійних нападок фанатиків з Патріархату Московсь­кого, росте і розвивається. Це саме собою — дивовиж­ний феномен. Він неможливий без дії Святого Духа, без допомоги Бога. Бо жодна влада за ці роки не допо­магала, як слід, Київському Патріархатові стати міцно на ноги і розвиватися. Швидше-навпаки…

Велику повагу УПЦ Київського Патріархату і її предстоятель Патріарх Філарет (Денисенко) здобули в української інтелігенції — наукової, творчої, освітянсь­кої. Чому? Тому що ця Церква показала сама свою інте­лігентність, свій нерозривний і глибокий зв’язок з укра­їнським народом, реагуючи адекватно на його радощі, турботи і скорботи. Не лише єпископат Церкви Київ­ського Патріархату, а й священики і миряни (а це 10 мільйонів населення України) — громадсько-активні люди, які Словом Божим, євангельською правдою по­зитивно впливають на мораль і всі сторони життя ук­раїнського народу. В лоні УПЦ Київського Патріархату багато громадських діячів, і перший з них — сам предстоятель Церкви Патріарх Філарет. Із запитання до ньо­го почнемо нашу розмову.

— Ваша Святосте, Ви — один з церковних ієрархів у сучасній Україні, який активно вдається до жанрів духовного красномовства в ділянці церковної про­повіді. Переконливе свідчення тому — видання шести томів Ваших праць. Жанри ораторського мистецтва ма­ють багатостолітню українську традицію — від «Слова про Закон і Благодать « Іларіона Київського, через Пет­ра Могилу і Лазара Барановича — до відновленої 1921 року Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з митрополитом Василем Липківським. Але то все були часи, сказати б, з іншою якістю суспільної ко­мунікації. Наскільки може бути актуальною церковна проповідь за доби телебачення та інтернету? Чи про­повідь має змінюватися, трансформуватися?

Патріарх Філарет: Звичайно, треба починати з того, що Істина одна. В яких би умовах вона не пропо­відувалась, вона залишається тією ж Істиною. Так само.

Як і вічні цінності залишаються незмінними. Наприк­лад, любов — вона змінюється з часом чи не змінюєть­ся? Чи сутність любові залишається незмінною? Або візьмемо правду. Змінюється вона чи ні? НІ любов, ні правда не змінюються, тому що вони відносяться до вічних категорій, до вічних цінностей. І тому, коли ми говоримо про проповідь, то вона може провадитись у різних умовах і різними засобами. Можна проповіду­вати через книгу, через слово; усно або через мистец­тво, іконографію; доносити слово Боже через засоби масової інформації, телебачення, радіо, навіть через інтернет. Що ефективніше? Найбільш ефективне — живе слово. Бо і Христос, коли проповідував, не писав, а ко­ристувався словом, і воно доходило до розуму, до сер­ця людини, бо воно — живе! І слово більш діє, коли іде не тільки від розуму, а від серця. Тоді воно впливає.

Якщо говорити про книгу, то книга теж впливає. Але потрібно читати її, зосереджуючись на тому, що там написано. Іконографія, малярство, музика — вони теж впливають, але менше. Тому, коли ми говоримо про сьо­годнішні засоби масової інформації: інтернет, комп’ю­тер, телебачення, радіо, то це — теж засоби впливу, але менш ефективні, ніж живе слово або слово написане. Проповідь слова Божого, яке є живим і постійним, не­змінним, виголошується в різних умовах, але сутність його не змінюється. Треба використовувати різні умо­ви, наводити приклади для розуміння вічних істин. Візьмемо проповідь Ісуса Христа. Він часто говорив притчами і приклади брав із сучасного Йому життя. Якби Він проповідував у наших умовах, умовах технічного прогресу, Він би брав приклади із сучасного життя. Він би не говорив про овець, про двір овечий, про дерево і таке Інше, а брав би наочні приклади із сьогодення. А ми повинні діяти так само, бо чим проповідь сучасніша, тим краще вона доходить до розуму і серця людини.

— Я думаю, що кожну проповідь можна визнача­ти так: «Слово про Закон і Благодать «. Усі люди бажа­ють і мають право на Благодать. Але до неї можна при­йти тільки через покаяння і пошук Божої істини. Про це і йде мова у шести томах Ваших проповідей і по­слань. Як виникло бажання усі очевидно усні проповіді перенести на письмо?

Патріарх Філарет: Нічого не виникає на порожнь­ому місці. Як священик, а потім як єпископ я повинен був проповідувати. Я завжди проповідував і в умовах Радянського Союзу. Хоч тоді не дуже це дозволялось, але я намагався проповідувати і в ті часи. (Де були усні звернення до парафіян. Я їх не записував. Та й тепер не завжди записую проповіді, які виголошую, відвідуючи парафії. Потім я подумав, що все-таки треба ці проповіді записати, щоб їх не тільки слухали віруючі, які стоять у храмі, а й прочитали ті, хто до храму не ходить. Щоб вони мали можливість це зробити, коли в них буде таке бажання, прочитати і подумати про вічні істини, про своє майбутнє. Тому й виникла така потреба — записати. І я записав різні проповіді на цілий рік: на кожну неділю, на різні потреби — про гріхи, про чесноти, тобто про все, що проповідується в храмі. Я намагався викладати бо­жественні істини мовою, яка була б зрозумілою для кож­ної людини — для освіченої і неосвіченої, для академіка і домогосподині, щоб усі могли осягнути ці істини своїм розумом. Це ж саме стосується послань до Різдва Хрис­тового і до Пасхи Господньої. Я був митрополитом Ки­ївським, екзархом України. ЦІ послання я записував, щоб у радянські часи їх могли прочитати в усіх храмах Украї­ни на Різдво і на Пасху, коли збирається найбільше лю­дей. Щоб вони почули про вічні істини, про народжен­ня Сина Божого, про перемогу над смертю. Щоб у ті атеїстичні часи люди задумалися над своєю суттю. Крім того, як екзарх я ставив у області України не багато, але скільки необхідно було єпископів. На жаль, ті, кого я поставив у ті часи, зрадили не тільки мене, а й Україну. Вони не пішли за мною, не стали архієреями Українсь­кої правдивої Церкви — Церкви помісної, Київської тра­диції, а Московської.

Доповіді я виголошував з різних приводів. Голов­на доповідь, яка мені запам’яталась, — на день 1000-ліття хрещення України (ми тоді говорили Русі, бо Ук­раїна в Х-ХІІІ ст. називалась Руссю). Це був огляд усієї історії Церкви не тільки на території Київської Русі, а взагалі всього східного слов’янства. Коли Україна ста­ла незалежною, мені треба було давати орієнтири ду­ховенству, роз’яснювати, куди йти і чому ми повинні йти шляхом до автокефалії і помісності (тобто неза­лежності), а не іншим. З цього приводу я теж писав проповіді, виголошував їх у Володимирському соборі або в якомусь іншому місці. Отже, поступово ці про­повіді, послання, промови, доповіді зібрались у цілі томи. Крім того, доводилось часто давати інтерв’ю. Якщо в радянські часи інтерв’ю не можна було давати, бо ніхто б їх тоді не надрукував,- адже навіть згадува­ти про Церкву не можна було, — то нині тягнуться до мене журналісти, просять дати інтерв’ю з різних пи­тань. Цих матеріалів також назбиралось чимало.

 — Дмитре Власовичу! Ви не раз писали про цер­ковні справи, про діяльність Патріарха, рецензували шість томів його творів. Цікаво знати Вашу думку про все, що міститься в цьому виданні.

Дмитро Степовик: Ваша Святосте, владико архіє­пископе Димитрію, шановні професоре Кононенко й пані Ренке! Проаналізувати всі усні виступи, проповіді, промови, доповіді, науково-богословські писання, пе­реклади Патріарха Філарета з формальної точки зору, тобто з точки зору літературного жанру, непросто. Якщо вдатися до аналогій, то серед визначних майстрів гомілії проповіді Патріарха Філарета можна порівня­ти, з певними застереженнями, із промовами дохрис­тиянських часів Цицерона, а в післяхристиянські часи — Івана Золотоустого. Чому я так думаю? Це знакові постаті і в загальній історії, і в історії проповіді, і в історії ораторського мистецтва. Перше: це мінімум емоцій і максимум логічного доведення. Друге: стислість, пси­хологічний розрахунок на те, що слухач сприймає мов­лене упродовж перших 15-20 хвилин. Потім увага роз­сіюється. Всі проповіді, за винятком деяких доповідей, де сам жанр вимагає більшого обсягу, — короткі. Третє: кожна проповідь або промова Святійшого Патріарха (і коли він ще був єпископом, потім митрополитом) при­свячена одній якійсь темі. Тому на певному етапі свого служіння Патріарх прийшов до висновку, що треба записати проповіді на всі свята року. Розрахунок був на психологічний вплив на віруючих.

Наступна особливість — простота викладу. Для мене це дивовижно. Виходець із простої робітничо-се­лянської родини, який не проходив вишколу ні в Окс­форді, ні в Кембриджі, ні навіть у наших університе­тах, Патріарх Філарет має надзвичайну культуру мови, ніби зважує на аптечних терезах кожне своє слово. Він говорить повагом, і тому кожне слово доходить до сер­ця й до розуму. Хочу звернути увагу й на те, що люди­на, яка працювала з юності, навіть з підліткового віку, в російськомовному середовищі, чудово знає українсь­ку мову. Очевидно, це вплив матері, яка передала сину і спосіб логічного думання, і красу української мови.

Треба сказати ще й про той факт, який ми, світські вчені, інколи недооцінюємо. Працюючи вже 16-й рік у церковних справах, я прийшов до висновку про вели­чезне значення дії на людину Святого Духа. Ми не влов­люємо цього. Але це той тонкий вплив — тонший за вплив радіохвиль, електромагнітних коливань, — які діють на людину. Я не раз спостерігав за Патріархом — за кордоном і тут. Він завжди рівний, ніде не «грає ролі». Він — не актор. Це його природа така. Звідки ця приро­да? Я знаю багатьох людей. Усі впадають у загальний потік буденщини. Але Патріарх — людина внутрішньої культури. Я пригадую, яку Нью-Йорку тиждень ми жили в одному готелі, навіть в одному номері. Мене врази­ла культура його побуту, його поведінка. Вона прони­зує всю його діяльність. Я 15 років при ньому як викла­дач в Академії і як член Вищої церковної ради. Буваю інколи на засіданнях єпископату, де часом виявляють­ся пристрасті. Але Патріарх ніколи не підвищив голос. Він спокійно ставить все на свої місця. Навіть найгарячішу натуру охолоджує. Це унікальний щодо розсуд­ливості і внутрішньої гармонії церковно-громадський діяч, предстоятель десятимільйонної Церкви — Церкви Київського Патріархату. Немає жодного визначного національно-патріотичного спрямування, визначної події в культурному, науковому, громадському житті, які б Патріарха не цікавили. Це надзвичайно працьо­вита людина, відповідальна за свої вчинки. Все це віддзеркалюється в його богословській, літературно-науковій творчості. Сам Господь у цей відповідальний період історії України послав нам таку людину.

— Владико Димитрію, з погляду історичних пара­лелей, що собою являють ці шість томів історії як хри­стиянської так і суспільної думки?

Архієпископ Димитрій: Я хотів би сказати, що у Христа, Господа нашого, не було ні часу, ні місця, а був тільки метод самої проповіді. У святого євангеліста Матвія є такі слова: «Господь зійшов на гору і, побачивши людей, став проповідувати». Тобто для нього місце не мало ніякого значення. У такій поведінці Господа на­шого Ісуса Христа ми повинні відзначити головне і дру­горядне. Христос носив сандалії, ходив пішки. Коли бачив народ, який ішов за Ним, Він повертався до ньо­го і починав його навчати. Він хотів володіти серцями тих людей, які прагнули свободи, які намагалися поз­бутися тих гріхів, носіями яких вони були. Сьогодні пастир або архіпастир пересувається на автомобілі, з’являється на екранах, виступає по радіо, буває при­сутнім на різних інтернет-сторінках. Це все засоби, щоб звернутися з проповіддю. Звичайно, і Патріарх їх ви­користовує. Аудиторія слухачів буває різна. У храмі ця проповідь звучить як звернення до сердець вірних, а по радіо її слухають різні люди, вірні і невірні.

Говорячи про шість томів праць Патріарха, я хотів би згадати «Слово про Закон і Благодать» митрополи­та Іларіона Київського. Ми можемо знайти в цих тво­рах дуже багато спорідненого. Книжники Ярослава Мудрого підняли на такий високий рівень духовний інтелект Русі, що їй не було рівних у Європі. Хоча ми знаємо, що після XIII ст. Західна Європа багато в чому випередила Україну, яка зазнала страшної монголо-татарської навали, але енергії книжників Ярослава ви­стачило на всі часи, в тому числі через три століття на сплеск полемічної літератури XVI — XVII ст., що збага­тила наше українське богослов’я, яке підсилене було митрополитом Київським Петром Могилою. Саме від нього ніби тягнеться нитка ораторського мистецтва до нашого Патріарха Філарета.

Гомілетичний принцип проповідей Патріарха Філа­рета — це форма діалогу. Чому діалогу? Коли візьмемо перші два томи і почнемо читати, перше, на що зверне­мо увагу, це на те, що владика Філарет розмовляє не з собою, а з віруючими людьми. Всі проповіді написані власноруч. Я це можу засвідчити, бо бачив, як ці руко­писи час від часу набиралися у канцелярії патріархії на комп’ютері з написаного від руки тексту. Вони пройшли через серце цього архіпастиря. Важливо й те, що вони були спочатку або згодом виголошені, а не спеціально написані для видання в томах. Вони мають певну струк­туру. Є проповіді на дванадцять великих свят року. Є проповіді, які стосуються менш значних свят. Є про­повіді, які стосуються різних філософських категорій: там — «Слово про добро», тут — «Слово про любов»… Мене найбільш захоплюють морально-повчальні проповіді, які були виголошені Патріархом у періоди постів. Вони стосуються великопісного і пасхального циклів. В усіх проповідях я б хотів відзначити форму діалогу. Тобто владика спілкується з віруючою людиною, хоче розкри­ти її серце для сприйняття, запитує — і сам відповідає.

Головна теза його проповідей — підпорядкувати матеріальні цінності духовним. Сьогодні багато хто вва­жає себе християнами, але не ходить до храму. Тому проповіді повинні звучати не тільки з церковних ам­вонів. Тож його проповіді звучать повсюди: на конфе­ренціях, симпозіумах, соборах, по радіо і телебачен­ню. Часу і місця для них нема. Вони звучать скрізь, де тільки можливо. Патріарх є ще автором перекладів богослужбової літератури з церковнослов’янської мови українською. Богослужбова література відіграє велику роль у Церкві. Поширення її дає можливість Церкві, нашим парафіям провадити богослужіння українською мовою. Це надзвичайно важлива справа. Найбільшою перекладацькою працею Патріарха був переклад Біблії із синодального російського перекладу українською мовою. Це четвертий переклад і, на думку фахівців, най­кращий з точки зору української літературної мови. Я чомусь упевнений, що майбутні богослови напишуть: «Третє відродження українського православного бо­гослов’я сталося завдяки зусиллям Патріарха Київсь­кого і всієї Руси-України Філарета».

— Ідея створення Української Помісної Православ­ної Церкви — наскрізна у Вашій, Патріарше, діяльності впродовж усіх років існування незалежної держави Ук­раїни. Але якою має бути ця Помісна Церква? Чи має це бути об’єднанням уже існуючих (Церков (Московського та Київського Патріархатів, Автокефальної Православ­ної Церкви), чи, на Вашу думку, Помісна Церква вже ство­рена (мається на увазі Київський Патріарх), і мова має йти тільки про визнання її Вселенським Патріархом?

Патріарх Філарет: У митрополита Володимира Сабодана питали, чому він не об’єднується з Київським Патріархатом в одну Церкву? Він сказав: «Боюсь, що зі мною станеться те саме, що з митрополитом Філаретом». Тобто він боїться покарань з боку Москви, а тому утримується. Та й інші не хочуть ризикувати через страх перед підступністю Москви, атому не йдуть на об’єднан­ня. А що стосується Автокефальної Церкви, то це за своїм духом — Українська Церква. Але там, на жаль, ієрархія не віддана Україні, а ще залишається на гачку у Москви. Коли тільки виникає питання про об’єднання, вони їдуть до Москви на консультацію, і там їм радять, як потрібно чинити. Проте Галичина не вся охоплена Автокефаль­ною Церквою, як це дехто думає. Там Київський Патрі­архат набагато її переважає. Я не думаю, щоб право­славні священики в Галичині, а особливо віруючі, пішли б за Москвою. Хоча зараз імітуються «переговори» між Автокефальною Церквою і українською філією Російської православної Церкви, яку для окозамилюван­ня недалекоглядних називали «Украинскою». Але нія­кого об’єднання там не буде і не може бути, бо віруючі люблять Україну і ніколи до Москви, до Росії не підуть. Москва багато чинить перешкод на шляху об’єднання. Там кажуть: «Поки живий Філарет, ніякого об’єднання не буде». Я спочатку думав: «Хіба я справді є перешко­дою на шляху об’єднання України в одну Православну Церкву?» Отож, я не раз говорив, що готовий піти на спокій, але при умові, що всі Українські Православні Церкви, об’єднавшись в одну, відокремляться від Моск­ви і будуть визнані Вселенським Православ’ям. Якщо це відбудеться, я не триматимусь за посаду Патріарха. Але я зрозумів, що мова не йде про об’єднання в Помісну Православну Церкву, а про об’єднання у складі Московського Патріархату, тобто утворення в Україні філії РПЦ в розширеному вигляді. Але Філарет, допоки живий, не допустить ніякого об’єднання з Москвою! Не допустять цього і майбутні українські Патріархи. Ось так можна розшифрувати тезу «Поки живий Філарет, нія­кого об’єднання не буде». Так, не буде ніякого об’єднан­ня з Московським Патріархатом! Але це не означає, що не буде об’єднання тих патріотичних православних ук­раїнських сил, які сьогодні є в Україні. Що б не планува­ла Москва, які б не робила перешкоди, історичний про­цес зупинити неможливо! Розпалися усі колишні імперії. І ось розпалась остання імперія, якою був Радянський Союз. Треба зрозуміти, що змінився період історії, І вже ніколи не буде імперій у тому вигляді, в якому вони існу­вали. Але Російська Церква тримається за імперію досі. І не тільки в державному відношенні, але й у церковно­му. Вона мріє про створення такої церковної імперії, в яку б увійшли всі православні церкви не тільки колиш­нього Радянського Союзу, а й православні церкви всьо­го світу. Та ця мрія — нездійсненна. Це вчорашній день, який не відбувся.! чим більше вони будуть триматися цієї імперської ідеї, тим більше будуть завдавати шкоди Російській Церкві, своїй державі. Якби Московський Пат­ріархат підійшов до цього питання з християнських по­зицій, з далекоглядних, то мав би на сьогодні дружню незалежну Українську Церкву. А в державному відно­шенні ми мали б рівні добросусідські стосунки двох рівноправних держав — України і Росії, а не те, що маємо сьогодні… Це було б на користь як Україні, так і Росії. Тоді не стояло б питання, чи входити Україні в Світову Організацію Торгівлі, в НАТО, в Європейський Союз. Бо і Росія, і Україна, увійшовши в європейське товариство, займали б там достойне місце, допомагали б Європі, а Європа — їм. Але Москва поставила на конфронтацію — і конфронтацію одержує, і буде одержувати.

Наша позиція полягає в тому, щоб не тільки ство­рити єдину Помісну Церкву, а й за допомогою Церкви зміцнити позицію Української держави, допомогти Ук­раїні зайняти гідне місце у світі. Я хотів би ще до цього додати, чому Московський Патріарх і вся Російська Цер­ква так міцно тримаються за Українську Церкву. Де та рушійна сила, яка спонукає їх, зціпивши зуби, боротися до останнього за Українську Церкву? Причина полягає в тому, що після Другої світової війни згадали стару те­орію про «третій Рим». Сталін хотів скликати Вселенський собор у Москві, щоб вирішити питання про першість Московського Патріархату у світовому православ’ї. Тоб­то, щоб не Константинопольський Патріарх стояв на чолі православ’я, а Московський. Бо Москва — нібито «третій Рим». Але таким вона не була насправді, і ніколи не буде! Після того, як це «римство» їй не вдалося, бо на сталін­ський собор не приїхало багато патріархів, Кремль на­звав це дійство «нарадою». Відтоді весь цей час триває боротьба між Москвою і Константинополем. Це і стало причиною всіх проблем, які існують у світовому православ’ї. Але останнім часом, коли Російська Церква відчула підтримку держави, то вже відкрито Московський Пат­ріарх заявив, що немає ніяких підстав не бути Москві першою у світовому православ’ї. Це схвилювало Вселенського Патріарха. Він відчув, що є реальна загроза йому як першому архієреєві Православних Церков. Можна припустити, що віртуальна мрія Москви про першість могла б здійснитися тільки при одній умові: якщо з Російською Церквою поряд була б Помісна неза­лежна Українська. Тоді це були б дійсно дві найпотужніші Православні Церкви, які дорівнювали б більшості у всьо­му православ’ї. А без України Московський Патріархат не має сили, не має можливості ставити питання про першість у світовому православ’ї. Ось чому іде така жор­стка боротьба за Українську Церкву. Згадаймо, що ще Горбачов й інші російські політики говорили і говорять про те, що не може бути великої Росії без України. Отак збіглися інтереси держави Російської і Церкви Російсь­кої. Вони разом наступають на Українську Церкву Ки­ївського Патріархату, як і на Українську державу. Це є причиною, чому в Універсалі, який підписали, викину­то, під тиском деструктивних сил, пункт про створення єдиної Української Помісної Православної Церкви. Бо вона для Москви страшніша, ніж вступ України до НАТО! Це крах нової Російської імперії. Адже після цього росі­яни вже ніколи не будуть мріяти про імперію — ні про церковну, ні про державну.

— У добу Київської Русі-України Іларіон зміг стати митрополитом-русичем завдяки підтримці князя Ярос­лава Мудрого. Пам’ятаємо й те, що відновлення пра­вославної ієрархії відбулося так само завдяки підтримці гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. А якими мають бути стосунки державної влади та Церкви на нинішньому етапі розвитку України?

Патріарх Філарет: Якщо ми звернемось до історії Православних Церков, то побачимо, що не було жод­ної, яка б не підтримувалась державою. І навпаки, немає православної держави, яка б не підтримувалася Церк­вою, тому інтереси є взаємними. Це стосується і Греції, Болгарії, Румунії, Сербії, і тієї ж Росії. Тому що Російсь­ка Церква стала автокефальною завдяки підтримці мос­ковського князя, тобто завдяки владі. Тому дивно, що зараз, коли став Президентом України Віктор Ющенко і коли постало питання про створення єдиної Помісної Православної Церкви, Москва твердить, що влада не повинна втручатися у справи Церкви. А хіба російська не втручається у справи Церкви? Чому російський пре­зидент, перебуваючи в Америці, зустрічався з керів­ництвом Закордонної Російської Церкви, щоб виріши­ти питання об’єднання її з Московським Патріархатом? Чи це не є втручанням? Отже, російському президенту можна на території іншої держави говорити про при­єднання до Московського Патріархату, а українському Президенту не дозволено турбуватися про єдність Ук­раїнського православ’я в його державі. Я хотів би ще раз нагадати: все, про що ми зараз говоримо, — це людська діяльність. Але не забуваймо, що над усіма нами — Бог, який не тільки створив цей світ, а цим світом керує. І керує кожною людиною, кожним народом. Тому й Україна стала незалежною державою по волі Божій.

Згадаймо, як усе відбувалось у Біловезькій пущі. Уявіть собі, що не було б цього історичного моменту. Як би розгорталися події, якщо б президенти трьох рес­публік не підписали всім відому угоду? Чи мали б ми сьогодні незалежну Українську державу? Не мали б. Боролись українці за свою незалежність, проливали кров, сиділи у в’язницях в Сибіру, на Соловках, вбивали їх, мордували, знищували голодом, але незалежності Україна не отримала. А коли прийшов час і Бог благо­словив, то незалежність упала як з неба. Так що Україна стала незалежною з благословення Божого, з Його волі. Через те в цій державі мусить бути своя незалежна Цер­ква, як і в усіх інших православних державах. Тому ми повинні бути впевнені, незважаючи на всі труднощі в нашому економічному, політичному, церковному житті, Господь виведе нас на пряму дорогу.

— Вважається, що нинішній етап розвитку су­спільства зорієнтований на те, щоб Церква і держава діяли незалежно одна від одної. А чи справді це так? Чи може Церква залишитись без зв’язків з такими царинами життя суспільства, як освіта, культура, наука? У цьому зв’язку, яке Ваше ставлення до київського ек­сперименту впровадження до шкільної програми пред­мета «християнська етика»?

Патріарх Філарет: Церква потребує допомоги дер­жави, а держава потребує допомоги Церкви. Але Цер­ква може існувати в будь-яких політичних умовах, тому що вона — божественний організм, який не залежить від влади, а залежить тільки від Бога. А держава не може існувати без духовності. Духовність же іде від Церкви. Тому держава потребує допомоги від Церкви у відродженні духовності.

Коли ми говоримо про взаємовідносини між Цер­квою і державою, то маємо на увазі, що вони повинні бути партнерськими. Церква не втручається в політику держави, а держава не втручається у внутрішнє життя Церкви. Але вони знаходять взаєморозуміння, допома­гають одна одній. Це нормальні стосунки. Коли ж Церк­ва втручається у вибори, як це постійно робить в Ук­раїні філія Московського Патріархату, то в такому разі вона береться не за свою справу. Але коли Церква за­ймається вихованням громадян, а особливо дітей, мо­лоді, то це та допомога з боку Церкви, яка потрібна су­спільству. Тому ми так боремось за викладання христи­янської етики в школі, бо це — утвердження моральних принципів духовності в майбутньому поколінні. Якщо воно не буде виховане в умовах добра, а буде вихову­ватися в умовах зла, то держава довго існувати не змо­же. Незважаючи на всі дії, направлені проти викладан­ня християнської етики, з допомогою Президента Віктора Ющенка, все-таки ми спромоглися з цього року запо­чаткувати її в школах. Це не порушує права ні людини, ні інших конфесій, тому що дається вибір: вивчати ети­ку або світську, або християнську: той, хто не хоче вив­чати християнську етику, має право вивчати етику світську, але в будь-якому випадку діти навчатимуться добру.! це буде духовна основа, на якій будуватиметь­ся Україна. Тому що без християнства, без духовних основ ніяка держава існувати не може.

— Яким є православ’я в нашій західній українській діаспорі?

Патріарх Філарет: Українська діаспора дуже ве­лика. Українці мешкають по всьому світу: в Європі, США, Канаді, Росії, Австралії, Латинській Америці. Їх об’єднувала чи Православна Церква, чи Греко-Католицька. Об’єднувала навколо України. Але якісь сили втрутились, і православне українство розділили та підпорядкували частину — в Америці, Канаді й інших країнах — Константинопольському Патріарху. Виникло протистояння навіть у Сполучених Штатах Америки. Коли жив Патріарх Мстислав, він об’єднав Православ­ну Українську Церкву у США з Українською Церквою в Україні. Після його смерті Ієрархи цієї Церкви досить швидко відірвались від України, від Київського Патрі­архату і вирішили підпорядкуватись Константино­польському Патріархату. Через це виникло розділен­ня Церкви у США. Але серед українства у США є велике тяжіння до Києва. Навіть ті українці, які не зі своєї волі підпорядкувалися Вселенському Патріарху, говорять, що вони дуже хочуть об’єднання з Україною, і що прийняття УПЦ у США юрисдикції іншої Церкви — це не їх вибір, а келійне рішення трьох єпископів. Зараз у США існує Українська Церква, підпорядкована Константино­польському Патріарху, але є і Українська Православна Церква, підпорядкована Київському Патріарху. Між ними іде боротьба. Останній мій візит до Америки у жовтні й листопаді 2006 р. показав, що в перспективі є можливість збільшення парафій Київського Патріарха­ту за рахунок нової еміграції українців, які не говорять англійською мовою, а моляться українською. Звичай­но, ці українці підуть до Української Церкви, а відтак буде зростати Київський Патріархату США.

— Дмитре Власовичу, владико Димитрію! Підсу­мовуючи сказане, які міркування ви хотіли б доповни­ти до нашої розмови?

Дмитро Степовик: Ми маємо всі необхідні для Помісної Церкви риси; Церква свято береже традиції, має розвинену структуру. Всі області України охоплені єпархіями і парафіями УПЦ КП. У нас є понад 40 єпис­копів, єпархії є у всіх 25 областях. А в Донецькій, Івано-Франківській, Чернівецькій областях маємо аж по дві єпархії. Є глава Церкви, священний орган з єпископів — Синод; є дорадники із світської частини Церкви — Вища Церковна Рада. Найголовніше те, що наша Православ­на Церква Київського Патріархату ні на п’ядь не відсту­пила від принципів православ’я. Ми визнаємо Символ Віри у православному трактуванні. Божественна Літур­гія служиться скрізь — від сільської маленької парафії до патріаршого собору в Києві. Хоча наші супротивни­ки звинувачують нас у тому, що ми робимо якісь поступки в бік католицизму, це не відповідає дійсності. Вони стежать за нашими писаннями, за нашими сло­вами, а не тільки за Патріархом, щоб нас у чомусь зви­нуватити, за щось причепитися. Але все у нас відбу­вається за чіткими правилами: і поставлення єпископів, і висвячення священиків, і навчання у вищих і середніх закладах, семінаріях, академіях.

Я думаю, що Помісна Церква Київського Патріар­хату і є єдина в Україні — саме як Помісна. Церква Мос­ковського Патріархату претендує на те, що вона кано­нічна і єдина благодатна. Але насправді це обласна Церква Московського Патріархату, це діаспорна, закор­донна філія РПЦ. Це розкольницьке угруповання з необґрунтованими претензіями. Велика ж вона за раху­нок того, що люди не знають справжньої православної традиції богослов’я. Щодо державно-церковних сто­сунків, то потрібні кілька актів. Перше: змусити Міні­стерство юстиції перереєструвати так звану «УПЦ МП» на Російську Православну Церкву в Україні. Друге: не­обхідно, щоб держава вустами Президента сказала, що визнає Київський Патріархат єдиною Помісною Укра­їнською Церквою. Наше завдання — спокійно впливати на будь-який уряд. Ми чекаємо від влади справжньої допомоги, а не порожніх декларацій.

Архиєпископ Димитрій: Є капітальна праця про­фесора Олександра Лотоцького, випускника Київської Духовної Академії «Автокефалія», у двох томах. Вона видана у Варшаві в 1938 р. У ній говориться, що питан­ня автокефалії повинно бути віддане в компетенцію держави і влади. Саме держава має вирішити, щоб на її території, яка є незалежною і чиї кордони визнані, була незалежна територіально й адміністративно Ук­раїнська Церква. Отже, ми маємо знати, що питання автокефалії не повинно бути віддане на самоплив. Ми втратили потенціал Помаранчевої революції. Я пам’я­таю настрої на Майдані. Виступали не тільки за свобо­ду України й українців, але також — і за незалежну Цер­кву. Здобувши свободу через Майдан, треба було відразу добиватися і незалежності Української Помісної Церкви. До речі, я був членом делегації (її очолював Олександр Зінченко) до Вселенського Патріарха Варфоломія і знаю, як велась розмова з ним. Вселенський Патріархат на той момент був налаштований діяти, коли Зінченко говорив йому про те, що 10 мільйонів людей хочуть Української Помісної Церкви, і Україна, крокуючи після Помаранчевої революції до Європейсь­кого Союзу, хоче, щоб православні люди прийшли до Європейського Союзу і не були залежними духовно. Але цей шанс поступово втрачався, бо розмови швид­ко забулися, церковні питання сховали під сукно, а Все­ленська Патріархія не виявила якогось бажання діяти. Та наша Церква ніколи не відмовиться від тих прин­ципів, тої моралі, що були проголошені на Майдані. В 22-му числі газети «Голос Православ’я» за 2006 рік над­руковане інтерв’ю з одним речником, Євгеном Кома­ровим, який працював прес-секретарем при Патріар­хові Алексії Рідігері з 1987 по 1995 рік. На запитання: «Какую оценку Вы можете дать митрополиту, а теперь Патриарху Филарету?», — він відповів; «Он смог создать работоспособную структуру — Церковь; выжить в условиях тяжелейшего на него человеческого давления, сохранить при этом и здоровье, и трезвость ума, — это у меня, безусловно, вызывает уважение. Я считаю, что человек, который смог противостоять системе, — это личность, заслуживающая уважения в любом случае. Для меня, если сказать в двух словах, он — видный дея­тель украинского национально-освободительного дви­жения. Как государственный деятель он наиболее адек­ватный, способный и талантливый. Не без недостатков, конечно, но кто же из людей без недостатков? Хотя в результате того расклада политических интриг, которые были в 1990 году, у него не было ни одного шанса стать Московским Патриархом, жизнь потом показала, что он был бы наилучшим кандидатом на Московский Пат­риарший престол. Это не только мое мнение, я его слышал от многих, в том числе от архиереев. Году к 2000-му, не сразу, стало ясно, что если бы его избрали Патриархом Московским, то, во-первых, не было бы ук­раинского раскола, во-вторых, многих бы болезней в Московском Патриархате тоже не было бы. Многое по­шло бы по-другому. Он более сильный руководитель, чем Алексий, тем более — чем Владимир Сабодан».

Пана Комарова важко запідозрити в надмірній прихильності до України і українців. Але коли про це зізнається росіянин, колись права рука (в ділянці мас-медії) Патріарха Алексія Рідігера, — значить ми на вірній дорозі. І ми переможемо!

Петро КОНОНЕНКО, Тетяна РЕНКЕ,
науковий громадсько-політичний
культурно-мистецький релігійно-філософський
педагогічний журнал «Українознавство», № 4-2006

↑Якщо віра слабка —
не спокушайтесь

Хоча прес-конференція Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета й була присвячена 40-річчю його перебування на Київській кафедрі, він одразу ж зазначив, що урочисте богослужіння у кафедрально­му Володимирському соборі напередодні було на честь пам’яті митрополита Київського до 1496 року, священномученика Макарія.

Із 90 митрополитів і Патріархів Київських жоден не служив так довго,як Філарет. «Російська Церква теж не має архієрея, котрий служив би так довго. В цьому я вбачаю промисел Божий, який дає мені життя й сили для очолення Київської кафедри спершу на посаді ек­зарха, нині — Патріарха Київського, — сказав владика. —Я вважаю нашу Церкву канонічною і помісною — за кількістю парафій вона посідає в Україні друге місце, за кількістю віруючих — перше. Визнання парафіян для мене — найголовніше. Хоча невизнання нашої Церкви іншими помісними православними церквами світу — велика проблема».

Дискусія журналістів із Патріархом Філаретом була цікавою й змістовною.

— Які причини невизнання православним світом Церкви, яку Ви очолюєте?

— Протидія Московської Патріархії і Росії — як дер­жави. Саме тому переговори з цього питання 2000 року зайшли у глухий кут. Позиція Московської Церкви — по­кайтеся й повертайтеся, — нам не підходить. Ми маємо незалежну державу і всі передумови для створення Помісної Православної Української Церкви. Всі помісні і пра­вославні церкви виникали після здобуття незалежності — у Греції, Румунії, Болгарії, Албанії, Сербії та Словач­чині. Нинішнє протистояння між Київською та Московсь­кою церквами в Україні негативно позначається не лише на духовності, а й на суспільному та політичному житті — згадайте президентські та парламентські вибори.

— Коли можливе створення в Україні єдиної Пра­вославної Церкви?

— Для цього потрібні добрі зовнішньополітичні умови і сприяння української влади. Приміром, визнан­ня Вселенським православним Патріархом Болгарсь­кої і Польської православних церков відбулося після Другої світової війни і входження цих країн до соціалі­стичного табору. З ними Москва налагоджувала добрі стосунки, і на прохання Московського Патріархату ці церкви було визнано. Українська держава повинна не лише декларувати, а й виконувати закон про свободу совісті, де чітко сказано: «Кожна релігійна громада має право вибору релігійного центру».

Інші парафії після цього не наважуються перехо­дити під крило нашої, правдивої Української Церкви, бо не вірять в успіх. А таких зараз чимало. Тому ми й вимагаємо від влади дотримання закону і сприяння во­левиявленню віруючих. Окрім цього, на сході та півдні України парафіянам Київського Патріархату не виді­ляють земельних ділянок для спорудження храмів та перешкоджають меценатам у цьому допомагати. Я зу­стрічався зі Вселенським Патріархом Варфоломієм 1992 року, й він мені сказав: «Ви матимете право на Помісну Українську Церкву, лише коли об’єднаєтеся з усіма пра­вославними». А у Московського Патріарха на це одна відповідь: «У випадку визнання Української Православ­ної Церкви Київського Патріархату канонічною відбу­деться розкол світового православ’я».

 — Чи не збираєтеся Ви відмовитися від Київського престолу?

— Я визнаю себе законним Патріархом Київським і всієї Руси-України, канонічно обраним на Помісному Соборі. І хоча мене, як Патріарха, поки що не визна­ють, але визнають як архієрея всі помісні православні церкви. Бог один, Євангеліє одне, і Церква в Україні буде єдина, треба для цього докладати зусиль і моли­тися, із 1992 року Москва намагається усунути мене від керівництва Церквою і розправитися з єпископа­том, священиками і храмами. Та на спочинок я гото­вий піти за єдиної умови — утворення в Україні Помісної канонічної Православної Церкви і визнання її світовим православ’ям.

— Як Ви ставитеся до відбудови Десятинної церк­ви, адже ніхто не знає, якою вона була?

 — Ми прагнемо відродження Десятинної церкви передовсім як першої християнської святині, спорудженої грецькими та київськими зодчими 989-996 років за часів хрестителя Русі Великого князя Володимира Святославовича. Мені відомо, що частина учених та інтелігенції проти відродження храму задля збережен­ня його фундаментів як історичної пам’ятки. Нема про­блеми і у відродженні храму таким, як він був — у Х-ХІ століттях вони будувалися за одним стилем. Зразки такої архітектури збереглися — у Києві, Чернігові. Розмі­ри неважко зберегти завдяки фундаментам. Пригадай­те, який спротив був відродженню Михайлівського Зо­лотоверхого храму і Успенського собору Києво-Пе­черської лаври. А тепер мільйони віруючих і шанувальників краси з України та світу ходять туди мо­литися, долучаються до духовності.

— Поясніть, будь ласка, як розуміти висловлюван­ня, що президент України Віктор Ющенко «підпав під анафему»? Що це взагалі таке?

— Ви маєте на увазі висловлювання сумнозвісного Анісімова? У його вустах це не що інше, як злісний ви­пад. Взагалі ж, до цього вдаються, коли Інших аргументів звинувачення нема, а звинуватити в чомусь дуже хо­четься. Так піддали анафемі й мене, бо жодного аргу­мента щодо позиції нашої Церкви не було. Побачили, що Віктор Ющенко сповідався й причащався у Володимирському соборі — і вже «анафема». А він просто вико­нав обов’язок православного християнина. До речі, соборуватися Віктор Андрійович ходив до храму в печерах Києво-Печерської лаври — то й що? Ніхто розумний не перестане його за це поважати, бо він має на це людсь­ке право. Ні про яку «анафему» щодо нього не йдеться, і я порадив би не розкидатися термінами, у яких люди­на не розуміється. У Московській Церкві є ще один діяч, дуже нестриманий на язик, який казав журналістам: «Ми молимося, щоб літак із Папою Римським у Києві не сів» і «У Верховній Раді засилля сіоністів». Все це — лише не­коректність і невихованість цих людей.

— Як Ви ставитеся до надання патріаршого стату­су очільникові Української Греко-Католицької Церкви Любомиру Гузару?

— Піднесення статусу верховного архієпископа кардинала Любомира Гузара — справа суто Римо-Католицької Церкви. Ми хочемо мати добрі стосунки з Ук­раїнською Греко-Католицькою Церквою, разом відрод­жувати духовність, віру в Бога, моральність та інтереси українського народу, служити інтересам спасіння лю­дей.

— У зв’язку з обранням Київським міським голо­вою Леоніда Черновецького в Україні частіше загово­рили про церкву «Посольство Боже». Що Ви про це думаєте?

— Ми вважаємо цю релігійну організацію новітньою тоталітарною сектою й не підтримуємо її. Я навіть листа писав із побоюваннями, що при мері Черновецькому ця секта набиратиме сили. Та Леонід Михайлович, коли приходив до Михайлівського Золотоверхого собору і ставив свічки, запевнив мене, що сам він — хрещений православний і підтримує Православну Церкву.

— Що Ви скажете про фільм «Код Да Вінчі», який засудили вже чимало релігійних громад світу? І чи мож­на його переглядати?

— Ми теж засуджуємо все, що піддає критиці чи сумніву християнство. На жаль, різних акцій, спрямо­ваних на дискредитацію християнства, останнім часом проводиться чимало. Якщо ви духовно стійкі й можете протистояти єресі цього фільму, то дивіться. Якщо віра слабка — краще не спокушайтеся.

Газета «Вечірній Київ»,
18 травня 2006 року

↑Патриарх Киевский и всея Руси-Украины Филарет:
«Борьба за Украинскую Церковь
идет не только между Москвой
и Киевом, но и между Москвой
и Константинополем»

Политики всё чаще обращаются за благослове­нием к духовным отцам, правда, при этом чётко пози­ционируя, какому патриархату они отдают предпочтение. Что сегодня управляет Церковью — политика или религия, мы попытались выяснить у главы Украинс­кой Православной Церкви Киевского Патриархата Свя­тейшего Патриарха Филарета.

— Ваше Святейшество, вы возтлавляете Украинс­кую Церковь уже 40 лет, с какими трудностями при­шлось столкнуться за это время?

— За сорок лет я ничем не поступился в вере, в христианской нравственности. Я отстаивал интересы Церкви в условиях атеистического государства. Это были нелегкие времена, атеистическая пропаганда кос­нулась всех. Каждый советский человек, который хо­тел посещать церковь или молиться, находился под контролем. В 30-е годы начали закрывать храмы, арестовывать священников, монахов. Одних сажали в тюрьмы, других отправляли работать на Соловки, третьих расстреливали. В 60-е годы ситуация усугубилась, храмы продолжали закрывать, а преследование за веру распространилось также на молодежь и детей. Крестить разрешали, но только с согласия родителей. При этом записывались номера паспортов родствен­ников с тем, чтобы потом проверять тех, кто занимал ответственные должности или входил в партию. Это время было тяжелое для Церкви, поэтому дух духо­венства очень упал.

— Оказавшись в таких узких рамках, какую пози­цию заняли лично Вы? Какую роль выполняли в тех условиях?

— На то время я был молодым экзархом (мне было 37 лет). Я стал ездить по Украине, общаться с духовен­ством и поднимать его дух. В таких сложных условиях мне удалось вдохнуть в души духовенства и еписко­пов надежду на то, что мы выстоим. Когда я стал экзар­хом, многие священники вернулись в служение, оста­вив светские должности, на которые перешли из-за страха. В результате закрытие храмов прекратилось. Мне удалось расширить духовную семинарию в Одессе, таким образом мы решили вопрос подготовки духовных кадров. В одной только Украине было со­средоточено 60 процентов приходов всего Московс­кого Патриархата, в который входили Россия, Белорус­сия, прибалтийские и среднеазиатские республики. В духовных учебных заведениях Москвы и Ленинграда обучались 60 процентов украинцев. Таким образом, Украина поставляла духовные кадры и в Россию. Не хочу приписывать эту заслугу себе — это было бы не­справедливо. Однако духовенство и епископы окры­лились надеждой на то, что мы сможем выстоять в ус­ловиях антицерковной пропаганды.

— Расскажите о расколе УПЦ на Московский и Ки­евский Патриархат. Почему Вашу фигуру считают кам­нем преткновения на пути примирения этих церквей?

— Я отвергаю само понятие «раскольники» по от­ношению к Киевскому Патриархату. Не мы были при­чиной разделения украинского православия. Виновни­ки — Московская Патриархия и спецслужбы — как российские, так и украинские. Они провели так назы­ваемый «харьковский собор», который был созван под давлением Московской Патриархии, и, в частности, Патриарха Алексия, с участием спецслужб. Сточки зре­ния церковных канонов и устава Православной Церк­ви, данное собрание было незаконным: нельзя было собирать собор без благословения предстоятеля Цер­кви, которым на тот момент был я. Кроме того, участ­ники того собрания обманули не только нас, но и пре­зидента страны, которым на то время был Леонид Кравчук, заявив, что это было всего лишь совещание. О том, что на самом деле был проведен собор, узнали уже после его окончания. Если бы его не было, УПЦ была бы единой. Хотя мы бы все равно продолжали борьбу с Московской Патриархией за автокефалию Ук­раинской Церкви. Образование поместной Церкви не было желанием одного человека, скажем, митрополи­та. Это было желание всей Церкви. За автокефалию высказался Поместный собор, на который собрались представители духовенства всех епархий, монастырей, духовенства и мирян. Однако Москва умалчивает об этом соборе, признавшем своим постановлением ук­раинскую автокефалию. Пока Украина не имела соб­ственной государственности, наша Церковь находи­лась в составе Московского Патриархата, а после провозглашения независимости мы стали требовать автокефалии УПЦ. Этого требуют церковные каноны. К примеру, 34-е правило святых апостолов гласит, что каждый народ должен знать своего первого епископа, то есть иметь своего предстоятеля или патриарха. Мы действовали согласно этому правилу.

— Кто должен сказать последнее слово в вопросе признания УПЦ КП Украинской Поместной Церковью?

На это должен дать благословение Вселенский Патриарх. Он заявил, что территория Украины являет­ся его канонической территорией, и считает незакон­ным присоединение Киевской митрополии к Московс­кому Патриархату, которое произошло в 1686 году. Вселенский Патриарх называет это присоединение не­каноническим и считает, что право дать документ об автокефалии Украинской Церкви принадлежит ему, а не Московскому Патриарху. Но Московский Патриарх имеет противоположное мнение. Поэтому сейчас борь­ба за Украинскую Церковь идет не только между Мос­квой и Киевом, но и между Москвой и Константинопо­лем. Однако я убежден, что в Украине будет единая поместная Церковь. Раз есть независимое государство, то, согласно церковным канонам, должна быть и неза­висимая Церковь.

— По Вашим словам, вопрос получения благосло­вения стал чисто политическим. Однако по Консти­туции Церковь и государство должны существовать независимо друг от друга. Почему государство вме­шивается в дела Церкви?

 — Для России Церковь является очень важным средством влияния на Украину. Да, теоретически и Рос­сия, и Украина считают, что Церковь от государства от­делена. Однако она никогда не была отделена от обще­ства. Верующие являются гражданами того или иного государства, и власть это использует. Ярким примером являются президентские выборы в Украине в 2004 году.

Вы помните, какую позицию заняла Православ­ная церковь Московского Патриархата? Она наруши­ла все законы, церковные и гражданские, вмешиваясь в эту политическую борьбу.

— А разве УПЦ КП не поддерживала Ющенко? Оранжевые ленточки были развешены на главных со­борах Киевского Патриархата…

 — Ленточек мы не развешивали. Поддерживать мы-то поддерживали, но мы не вели агитацию. Верую­щие и духовенство Киевского Патриархата заявили, что Церковь не вмешивается в политическую борьбу, но нам, конечно же, было небезразлично, что происхо­дит в стране. Мы не призывали голосовать за того или иного кандидата, а только молились за справедливые выборы и за то, чтобы был избран тот, за кого проголосует большинство, чтобы не было фальсификации. Представители УПЦ МП имели право поддерживать того кандидата, которого они хотели, но только как граждане. Использовать же для пропаганды храмы категорически запрещено. Церковные здания предназ­начены для проповеди Евангелия Христова, а не для агитации за кандидата, чем занималась УПЦ Московс­кого Патриархата, где проводили неприкрытую агитацию, раздавали листовки. Вот это и есть использова­ние Россией церковного фактора для оказания влияния на Украину.

 — Имеет ли Вселенский Патриарх полномочия по­влиять на Московский Патриархат и сыграть свою роль в примирении УПЦ Московского и Киевского Патри­архата?

— Вселенский Патриарх не может этого сделать. Он считает, что Украина должна иметь свою независимую автокефальную Церковь и готов ее признать. А Москва в свою очередь заявляет, что если Вселенский Патриарх пойдет на такой шаг, то разделит все все­ленское православие. Вселенский Патриарх, не желая этого, удерживается от признания УПЦ КП. Это еще раз подтверждает, что главная причина напряженнос­ти в православии Украины — это Москва.

— Как православие сосуществует с другими кон­фессиями, представленными в нашем государстве?

— Православная Церковь считает, что каждый че­ловек имеет свободу, данную Богом. Каждый человек может верить в Бога, а может не верить. Но если человек не верит — это не значит, что он не несет ответ­ственности перед Богом за свое неверие. Каждый че­ловек может избрать добро или зло. Но если человек избирает зло — он будет нести ответственность за то, что избрал зло. Если эти принципы перенести на рели­гиозную жизнь в Украине, можно сказать, что у нас есть свобода выбора. Человек может выбрать православ­ную, католическую, протестантскую или любую дру­гую веру. Однако мы считаем, что в Украине должны сохраниться традиционные веры. Это в первую оче­редь православие. Мы ничего не имеем против иуде­ев. Мы верим, что Иисус Христос из иудейского наро­да. Эти и другие религиозные объединения имеют право на существование. У нас у всех общие цели — возрождение духовности в украинском обществе. У нас есть общий орган — Всеукраинский совет церквей и религиозных организаций. Мы находим общий язык со всеми, за исключением тоталитарных сект, которые являются враждебными к вышеперечисленным. Мы не можем силой прекратить их деятельность, но мы их не поддерживаем.

— Как вы расцениваете введение религии в армии?

— Мы убеждены, что Церковь должна заниматься духовно-патриотическим воспитанием в армии. Пото­му что сейчас фактически нет силы, которая занялась бы вопросом воспитания морали среди ребят, прохо­дящих военную службу. А без этого армия не армия.

— А если церковный долг не позволяет будущим военным, скажем, убивать, для чего тогда им служить в армии?

— Солдаты должны защищать свое Отечество с оружием в руках. Если же представителям других ре­лигиозных конфессий вера не позволяет брать в руки оружие — есть закон об альтернативной службе, по ко­торому можно служить в армии, но без оружия.

— Кто помогает возрождать церкви сегодня: го­сударство или меценаты?

— Государство по закону не финансирует Церковь, но в то же время оно берет на себя расходы по восста­новлению разрушенных памятников архитектуры, к ко­торым относятся Михайловский монастырь, Успенский собор и другие. Существенную помощь оказывают и бизнесмены, в том числе известный медиамагнат и ме­ценат Вадим Рабинович помогал делать ремонт во Вла­димирском соборе. И другие помогают, кто больше, кто меньше. Но в основном ремонт проводится за те средства, которые жертвуют люди.

— Имеет ли право церковь устанавливать опре­деленные тарифы на церковные услуги?

— В церкви есть приблизительные тарифы, но это не значит, что если у человека нет денег, ему откажут в выполнении его религиозных потребностей. К при­меру, если у человека нет необходимой суммы на кре­щение — его покрестят бесплатно или он даст столько денег, сколько у него есть.

Газета «Столичные новости»,
23-29 мая 2006 года

↑Патриарх Филарет:
«Если меня удалят,
Москва расправится со всеми»

Предстоятель УПЦ Киевского Патриархата гово­рит, что без единой Церкви у украинской независимо­сти век короткий.

В секретном докладе советского функционера он попал в число своевольных священнослужителей. Тем не менее, «партия и правительство» отметило его ор­деном Трудового Красного Знамени и посылало за ру­беж в самые ответственные командировки. В 1966-м — ровно сорок лет тому назад — он стал экзархом Украи­ны, в 95-м — Патриархом Киевским и всей Руси-Украины. В 97-м ему в Москве объявили анафему. По его словам, чем бы он ни занимался, он делал всегда все возможное, «а что невозможно — Господь с меня спра­шивать не будет».

— Ваше Святейшество, в 1946-м, буквально после школы вы поступили в 3-й класс семинарии. Странное решение для советского юноши…

— Мама даже в 30-е годы соблюдала все церков­ные обряды. Отец, когда уходил на фронт, вдруг по­просил меня молиться за него. Он погиб под Запорожьем. Мне было 14 лет, и все во мне говорило, что не может быть, чтобы он исчез. Ведь я любил его, а если его нет, то кого я люблю — пустое место? И я решил, что не может быть, чтобы отец исчез, а если он есть, значит, есть вечная жизнь, а если есть вечная жизнь, то должен быть Бог. Вот такая простая логика. А раз существует Бог, то я теперь должен сделать для отца все, что от меня зависит, помня его завещание — мо­литься — вот мой путь,

 — Вы были одним из первых, кто в перестройку признал, что наставление епископов было невозмож­но без согласия КГБ…

— Система была такая. Не только епископов нельзя было поставлять без согласия спецслужб, но и священ­ника нельзя было назначить. Я как епископ подбирал кандидатов и с уполномоченным согласовывал, могу я рукоположить такого-то. Если он нелояльно относил­ся к советской власти, на такого не давали согласия.

— Был такой знаменитый закрытый доклад, кото­рый в 70-е годы попал на Запад, и в нем были характе­ристики советских иерархов. Там было сказано, что Филарет себе на уме и пользуется любыми возможно­стями, чтобы укрепить влияние Церкви…

— Спецслужбы каждый год готовили такие до­клады. Весь епископат был разделен на три категории. Первая — это епископы, лояльные к советской власти и неактивные, они Церковь не продвигают. Вторая — ло­яльные, но активные. Вот я и попал в эту категорию. А третья категория была — подозрительные, вроде и ло­яльные, но к ним доверия нет.

— Как, несмотря на такую характеристику. Вам уда­валось делать карьеру?

— Я никому из прессы не говорил, но вам скажу. Когда меня в первый раз позвали на беседу в КГБ, мне предложили, чтобы я давал сведения об исповеди, то есть стать их информатором. Я сказал, что этого де­лать не буду, потому что исповедь — это тайна, и я не мог об этом говорить никому. Они меня убеждали: «Как так, враги у нас есть, шпионы». Я говорю: «Это ваше дело смотреть за шпионами». Работник КГБ тогда вы­нул пистолет — а это ведь был 52-й год и еще был жив Сталин — и говорит: «Мы вас можем расстрелять». Я говорю: «Можете, но я не боюсь этого и монахом стал, чтобы быть свободным, я верю в вечную жизнь, рань­ше или позже я попаду туда». Закончили мы эту бесе­ду тем, что если я все же встречу врага, то скажу им. Так вот эта характеристика за мной тянулась, и поэто­му в епископы меня не пропускали.

Пробить эту глухую стену смог митрополит Никодим (Ротов) — выдающийся архиерей, очень много сделавший для Церкви в те трудные годы. С ним мы были одногодки, а главное — единомышленники, оба переживали за Церковь. Никодиму удалось завоевать доверие и у правительства, и в ЦК, и в КГБ. В то время он был председателем отдела внешних церковных свя­зей и фактически управлял Церковью — Патриарх был уже стар и немощен. И Никодим доказал, что пора меня поставить в епископы. Это был 1962 год. Я в Ленинграде служил, и в Риге, а через полгода отправили в Авст­рию (там один приход всего был), а потом назначили ректором Московской академии.

— А в Киев как попали?

— Я в Вене был, когда Никодим предполагал, что я мог бы стать Киевским митрополитом — мне тогда было 35 лет. Он рассудил, что это пока рановато, но поставил сюда старого митрополита, больного. И че­рез два года, когда его не стало, убедил и КГБ, и Совет по делам религии, что лучшего, чем я, кандидата на Киев из всего епископата нет. Но сопротивление мое­му назначению было большое — всего через несколь­ко месяцев пошли разговоры о моем переводе в Минск.

— Но вот уже 40 лет Вы в Украине…

— Назначили меня в мае 66-го. В проповеди к ве­рующим я привел слова из послания Апостола Павла: «Нас гонят, а мы существуем, нас убивают, а мы живы». Потом я еще сказал: «Пойдите на кладбище. Там на каждой могиле стоит крест, и хотя говорят, что рели­гия отмирает, кладбища свидетельствуют, что вера жива, потому что живые ставят кресты на могилах сво­их покойников». На это обратили внимание… Посмот­рите, сколько на том же Байковом кладбище бетонных стел: в 60-е годы начальству кладбищ велели запре­щать ставить кресты. Кроме того, меня пригласили в Совет по делам религии и спрашивают: «Что вы там говорили?» Я говорю: «Проповедь на основе Еванге­лия, это не мои слова, вы же разрешили печатать Биб­лию?,.» Так меня оставили в покое.

— «Говорите правду, только правду, одну только правду, но не всю правду», как сказал, по-моему, Бис­марк… Вам таки удавалось лавировать. Вот, орден Тру­дового Красного Знамени за что получили?

— За празднование тысячелетия крещения Руси. Мы, члены Синода, подняли этот вопрос еще при жиз­ни Брежнева. В ЦК наши предложения встретили нео­добрительно, потому что предвидели большой резо­нанс на Западе. Так и произошло, и поэтому ничего остановить было уже нельзя. Я был руководителем и организатором всего празднования, потому что патри­арх был уже больной, старый. Вот за это и дали орден.

— Вы говорите о необходимости объединиться и создать единую поместную Православную Церковь, Почему не получается?

— Не получается, но получится. Зависит это не столько от Церкви, сколько от тех исторических усло­вий, в которых оказалась Украина. Без поместной Цер­кви она как самостоятельное государство существовать не может. Грузии, скажем, проще у них уже была своя поместная Церковь и до развала Союза. Без отделения Церкви от Московского Патриархата Украине долго не быть независимым государством и независимой наци­ей. Москва это понимает лучше, чем Киев, она привык­ла использовать Церковь в политических целях, и она не хочет отпустить Украину, ведь Россия без Украины утратит навсегда великодержавность. Почему до сих пор не признан независимый Киевский Патриархат? Это Москва не признает, а под ее влиянием — другие церк­ви. Вселенский Патриарх, который имеет право при­знать нашу автокефалию, боится, потому что Московс­кий Патриарх заявил, что если он это сделает, то Москва разделит все православие на две части.

— А что тогда мешает объединиться тем Церквам, которые объявили себя независимыми от Москвы — Украинской Православной Церкви Киевского Патри­архата и Украинской Автокефальной Православной Церкви?

— Некоторые епископы автокефальной Церкви на­ходятся в зависимости от Москвы. И когда мы начали процесс объединения, они поставили условие, чтобы я отказался от патриаршества. А что это значит? Раз­валить все дело, потому что сейчас нет такого архи­ерея, который был бы способен всех объединить и со­противляться Москве. Если меня удастся удалить, Москва быстро расправится со всеми.

— У Украинской Православной Церкви Московс­кого Патриархата — 10 тысяч приходов, у Киевского — 4 тысячи слишним, а у автокефальной — всего 500-800. Это соотношение как-то меняется?

— А по количеству верующих Киевский Патриар­хат стоит на первом месте. Приблизительно так: 10 млн. взрослого населения — Киевский Патриархат, пример­но 6-7 млн. — Московский. Соотношение приходов мед­ленно, но меняется, сейчас многие приходы Московс­кого Патриархата хотели бы перейти в Киевский, но духовенство московское не дает.

 — Тогда как же «получится»?

— Господь создаст условия. Пример — Болгарская Церковь. Семьдесят лет Константинопольский Патри­арх не признавал автокефалию Болгарской Церкви, а всех ее архиереев предал анафеме. Но закончилась Вторая мировая война. Болгария оказалась в социа­листическом лагере, Советский Союз с Америкой пока еще в союзнических отношениях, Московский Патриарх поставил вопрос перед Вселенским Патриархом о признании Болгарской Церкви. И Вселенский Патри­арх не мог не пойти на уступки, потому что Америка была союзницей Москвы. Кто создал эти условия? Мос­ковский Патриарх или Вселенский? Нет. Господь.

— С тех пор, как в 1997 году Архиерейский Собор РПЦ объявил Вам анафему, что для Вас изменилось?

— Я не могу свободно общаться с главами помест­ных Церквей, не могу напрямую общаться с Ватиканом… Зато я могу укреплять Киевский Патриархат, и у меня есть цель — создание единой Украинской Поместной Церкви. Ведь и в условиях Советского Союза я тоже не все мог делать, но я всегда делал то, что возможно. И достигал успеха! Так и тут делаю то, что возможно, а что невозможно — Господь с меня не будет спрашивать.

 — На Ваш взгляд, как изменилась религиозность в Украине?

— Сейчас открытых верующих стало намного боль­ше. По статистике, атеистов — 5%, верующих, которые принадлежат к той или иной церкви — 55-60%. Осталь­ные верят, но в церковь приходят, скажем, один раз в год. В целом Украина стоит по религиозности выше, чем другие постсоветские республики и даже некоторые ев­ропейские страны бывшего соцлагеря. Особенно, если взять Западную и Центральную Украину. Намного боль­ше стало верующей молодежи, хотя в Московском Пат­риархате, наоборот, много пенсионеров.

 — Владыка, людей интересует не только пища ду­ховная. Можно Вас спросить о Ваших вкусах, предпоч­тениях. Что Вы любите, например, из кухни?

 — Вообще мне врачи определили диету: молоч­ные продукты, овощи, исключить все сладкое, мучное, соленое, острое. К пище я вообще не имею пристрас­тий: дают — ем, не дают — не ем.

— А кто занимается обустройством дома, не Вы же ходите по магазинам за покупками?

 — Я. Вот когда в 75-м году строили этот дом для митрополита Киевского, я сам выбирал место — это, кстати, первый дом в Советском Союзе, который по­строила Церковь, тогда ведь ничего не разрешали. Об­лицован он житомирским лабрадоритом, обложен бе­лым туфом — это очень удобно, его не надо красить, и мы за 30 лет ни одного ремонта не делали. Вот эти «стенки» в моем кабинете я покупал тогда же сам — одна, кажется, румынская, другая — советская. Люстры в кабинете и в зале для заседаний — хрустальные, чеш­ские. А зеленый кожаный уголок, за которым мы сей­ час сидим, нам лет десять тому назад пожертвовали.

— Не хотите ничего обновить?

— Мне не нравятся современные ремонты, эти подвесные потолки, да и меня вполне устраивает то, что есть. Также обставлено все здание — тем, что поку­палось еще в 70-х. В нем теперь — патриархия, канце­лярия, редакция, домовая церковь, комнаты для архи­ереев, членов Священного Синода: когда они приезжают на заседание Синода, мы не снимаем для них номера в гостинице, они останавливаются здесь. И мои апартаменты: кабинет, спальня и ванная. Кухня и трапезная — на первом этаже.

— У Вас там а зале для заседаний — удивительный и огромный белый стол и белые антикварные стулья…

— Стол — это подарок президента Кучмы. Он как-то пришел к нам и сказал: «Что это у вас везде мебель советская?..» И дал распоряжение сделать этот стол и заплатил за него. А стулья, действительно, старинные — мы их отремонтировали и покрасили в белый цвет — чтоб как стол были.

— И когда Вы были а последний раз в магазине?

— Несколько месяцев назад, в ЦУМе — ковровые дорожки для наших помещений покупал. Но в после­днее время я по магазинам не хожу… Необходимую, кроме церковной, одежду — пальто, обувь, белье — мне покупают.

— А за дорожками все же сами пошли…

 — Могли не то купить…

Лариса БИНЬКО,
газета «По-киевски»,
3 июня 2006 года

↑Влада нарешті
має підняти меч
і покарати зло

Без Помісної Української Православної Церкви із центром у власній, а не будь-якій чужій державі, не буде й незалежної України. Цю тезу Патріарх Філарет прого­лошує давно, послідовно й щиро. У 1997-му, через два роки після сходження на патріарший престол, у Москві йому оголосили анафему, й тепер саме ім’я «розстри­ги» Михайла Денисенка (як уперто називають його по-мирському «там»), викликає у російських церковників лють. Його Святість Філарета ненависть не лякає. І не тільки тому, що він, як каже сам, не з лякливих, а й через те, що добре розуміє справжні причини цієї ненависті: Російська держава, із якою Російська Церква віддавна пов’язана надто тісними узами залежності, понад усе боїться втратити свій вплив на Україну. 1 Патріарх Філа­рет, який виступає за створення незалежної Церкви в незалежній державі, їй як більмо в оці.

Нині УПЦ КП має всі шанси опинитися під пере­хресним вогнем: проти нього воює, по-перше, УПЦ Московського Патріархату, а по-друге, Патріарх Філа­рет може стати об’єктом гоніння ще й для нового урядового керівництва України (не забуваймо про кон­ституційну реформу). Адже Партія регіонів і комуністи — одні з найзатятіших ворогів Київської Патріархії, та й Соцпартію навряд чи назвеш добрим другом «філаретівців». Тож хоча Церква й повинна перебувати ок­ремо від держави, прихід у владу «антикризової» ко­аліції, безперечно, не може не непокоїти Патріарха, котрий стояв разом із людьми на помаранчевому Май­дані й молився за створення коаліції демократичних сил. Тож природно, що наша розмова починається саме з цього — обговорення нинішньої політичної ситуації. Глава Української Православної Церкви Київсько­го Патріархату — про політику, втручання проросійських сил у церковне життя і вплив сусідньої держави на об’єднавчі процеси в українському православ’ї.

«Прийшли єпископи до князя Володимира і сказали: ти — влада, і твій обов’язок — карати зло, а не любити злочинців! І люди на Русі зітхнули з полегшенням…»

— Ваша Святосте, місяць тому, ще під час творен­ня «помаранчевої» коаліції, ви казали, що Церква мо­литься за те, аби сили Майдану взялися за розум і об’єд­налися, бо тільки демократична більшість піде на користь Україні. Не склалося. У чому ж річ? Недостат­ньо молилися?..

— Я не політик, і мені як Патріарху недоречно втру­чатися в політичну боротьбу. Але водночас як настоя­тель Церкви, яка стоїть на державницьких позиціях, можу сказати: нам не байдуже, як розгортаються події у Верховній Раді. І найбільше нас турбує, чи збереже Україна демократію й чи залишиться вона незалежною державою. Тому що у Верховній Раді йде боротьба не за інтереси України, а за власні інтереси. Держава і на­род — це те, що цікавить значну кількість народних де­путатів найменше. У цьому й полягає причина тієї на­пруженості, яка зараз панує в суспільстві й політикумі. Адже якби всі знали, що незалежно від того, яка полі­тична сила, з якими поглядами переможе на виборах, вона в будь-якому разі стоятиме на державницьких по­зиціях й відстоюватиме інтереси України, не мало б зна­чення, хто прийде до влади і який формат матиме ство­рена у парламенті коаліція. Але зараз ми бачимо, що одні відстоюють інтереси України, державність, демо­кратію, а інші — лише свої власні інтереси. І цим, дру­гим, байдуже, буде Україна незалежною державою чи перебуватиме під впливом, а то й увійде у склад Росії.

— І до влади, схоже, знову приходять не ті, хто дбає насамперед про державні інтереси. Бог посилає Україні чергове випробування?

 — Може бути, що це справді чергове випробуван­ня українського народу. Бо сказати, що народ не вин­ний утому, що сталося, я не можу. Бачили ж, кого обирали. І обрали на свою біду.

Але, попри все, я твердо переконаний: Україну як суверенну державу вже ніяка сила не підпорядкує російському сусіду. Боротьба, безумовно, триватиме, але перемога буде на боці незалежної України. Адже свідомих українців у нашій державі на сьогодні більше, ніж несвідомих. І ця сила народу, яка відстоює демо­кратію, свободу і незалежність України, перемогла — і в Помаранчевій революції, і на парламентських виборах. Але, як це завжди у нас буває, знайшлися зрадники, яким заради власних інтересів нічого не варто прода­ти інтереси свого народу.

— Ви згадали про вплив Росії. Не секрет, що у впливі на людей неабияку роль відіграє Церква…

— Так, на жаль, у цій боротьбі неабияка роль нале­жить Українській Православній Церкві Московського Пат­ріархату. УПЦ МП не стоїть осторонь політичної бороть­би, а навпаки, брала в ній дуже активну участь — насамперед на президентських виборах. Причому цією своєю участю порушувала і церковні, і державні канони, аби тільки до влади прийшов проросійський кандидат.

Цю практику УПЦ Московського Патріархату по­вторила й під час парламентських виборів, єдине, що вже далеко не так активно, як це було у 2004 році. Та все одно їхня підтримка проросійських сил в Україні була і є дуже потужною. Не випадково ж ці сили втру­чаються в церковне життя, незважаючи на те, що Цер­ква має бути відокремлена від держави й політики. Наприклад, Наталя Вітренко — політичний діяч, і повин­на б займатися політикою, але її Прогресивна соціалі­стична партія натомість розпалює релігійну ворожне­чу. Досить згадати події в Острозі, Чернігові, інших містах. І особливо це помітно після перемоги на пре­зидентських виборах Віктора Ющенка. У Чернігові, ска­жімо, досі триває конфлікт навколо Катерининської церкви, яку влада передала Київському Патріархату. Громада домагалася цього протягом десяти років, але попередня влада не передавала, а нинішня Чернігівська адміністрація на законних підставах це зробила. Та вкотре втрутилися Наталя Вітренко й Валерій Кауров зі своїм «Союзом православних громадян», і знову спа­лахнули релігійні пристрасті. Ці політичні діячі діють із відверто антиукраїнських, проросійських позицій, ігно­руючи Кримінальний кодекс України, де чітко сказано, що винні несуть покарання.

— Але ж і правоохоронці це, виходить, теж ігнору­ють, якщо їх досі не покарано?

— Біда в тому, що в Україні закон існує тільки на папері. І не карає тих, кого має карати, а тому вони ста­ють іще нахабнішими й починають керувати су­спільством так, як їм заманеться. У зв’язку з цим хочу навести слова апостола Павла, який говорить: «Всяка влада — від Бога. Хочеш не боятися влади — чини доб­ро. А якщо чиниш зло — бійся. Бо влада недаремно но­сить меч». Але наша українська влада цей меч зі своїх рук випустила. Тому й зло в Україні розповсюджується, злочинці набирають сили, і ситуація загострюється. А це призводить до незадоволення народу. Адже на Майдані виступали за те, щоб злочинців покарали. Перемогти — перемогли, а обіцяного не виконали. Тому непокарані злочинці набирають сили.

Тут не можна не згадати епізод із української історії, зафіксований Нестором-літописцем. Він гово­рить про те, що, коли князь Володимир прийняв хрис­тиянство і внутрішньо перемінився, то став дуже доб­рим, усіх, згідно з християнським віровченням, прощав. У результаті цього розбійників у Київській Русі розве­лося стільки, що людям від них просто життя не стало. Тоді руські єпископи, порадившись, звернулися до князя. І сказали йому: ти, князю, не виконуєш своїх обо­в’язків, не караєш зло. Він каже; як це так, я ж христия­нин і повинен усіх прощати! На це святі отці відповіли йому: князь — це є влада, а владі на те й даний меч, щоб захищати добро й боротися зі злом. Тож саме тому, що він покинув меч і не бореться зі злом, князь Воло­димир нехтує свої християнські обов’язки. І лише після того як владики напоумили князя й він знову став ка­рати злочинців, знову почали боятися справедливої кари, а тому притихли. 1 народу стало дихати легше.

Так і в нас зараз: владі треба пам’ятати, що меч від Бога їй даний не для того, щоб бути тираном і по­рушувати демократію, а навпаки — щоб цю демократію і добро захищати.

— То, можливо, час уже й українським єпископам зібратися та нагадати про це нашому «князю»?

— Так, пора. От через вашу газету ми й скажемо. А народ буде тільки підтримувати таку владу, яка бореть­ся зі злом!

«Коли Янукович був «губернатором» Донеччини, мене в Маріуполі побили»

— Але поки що зло і добро залишаються на попе­редніх позиціях: перше міцніє, друге слабшає. І якщо все буде так, як до того йде, незабаром країною, з ог­ляду на конституційну реформу, може, по суті, керува­ти той колишній кандидат у президенти, якого ви на­звали проросійським. Не секрет, що Віктор Янукович, а йдеться саме про нього, як і його політична сила, сим­патизує Московському Патріархату. Тож УПЦ КП, оче­видно, важко прийдеться…

— Думаю, що Київському Патріархату буде нелег­ко. Звісно, якщо той, про кого ви кажете, дійсно отри­має цю владу. Саме так: якщо.

Але навіть якщо й отримає, це не означатиме, що вже не існує Президента. І коли будуть якісь ущемлен­ня, ми будемо звертатися до Президента як гаранта Конституції з проханням гарантувати захист прав віру­ючих Української Православної Церкви Київського Пат­ріархату.

Та хоч як там буде, а вже ніякий проросійський кандидат перемогти Київський Патріархат не зможе. Бо, як свідчать дані останнього соціологічного опиту­вання, проведеного фондом «Демократичні ініціати­ви», до УПЦ КП належить 27,8 відсотка дорослого на­селення України, а до УПЦ МП — 18,3 відсотка.

— І очевидно, серед парафіян церков Київського Патріархату значно більше молоді? Адже УПЦ, КП ви­глядає прогресивнішою в усьому-взяти хоча б питання про запровадження ідентифікаційних кодів, які є од­ним із необхідних атрибутів нашого комп’ютеризова­ного тисячоліття і навколо яких «московські» церкви розгорнули справжню істерію…

— Справді, серед вірних УПЦ КП дуже багато мо­лоді, людей середнього віку. УПЦ Московського Пат­ріархату підтримують переважно пенсіонери, які жили в радянські часи й добре себе тоді почували. Тож пе­ремогти Церкву, яку, за голою статистикою, підтримує близько 10 мільйонів населення, не можна. Але ство­рити вельми неприємні умови цей кандидат (знову йдеться про Віктора Януковича. — Авт.) справді може. Він, виступаючи по телебаченню, заявив, що ліквідує два розколи в Україні: політичний і церковний.

— То, може, він виступає за створення Української Помісної Церкви, про що вже давно мріють державницьки налаштовані віруючі й УПЦ КП, й інших право­славних церков в Україні?

— Ні. Якби він виступав за створення Помісної Ук­раїнської Церкви, незалежної від Московського Патрі­архату, він би дбав про Українську державу й українсь­кий народ. А оскільки він дбає про інтереси чужої держави й, зокрема, Російської Церкви, я не думаю, що для України це (його прихід до влади. — Авт.) буде ко­рисно. І навіть навпаки — ще більше загострить ситуа­цію. Але ніколи й нікому не варто забувати, що легше досягти влади, ніж її втримати. Й обіцяти щось зроби­ти також набагато легше, ніж дійсно виконати обіцяне.

— Цікаво, а Ви особисто коли-небудь спілкували­ся з Віктором Януковичем?

— Коли він був «губернатором» Донецької області, мене у 1999 році в Маріуполі побили (усміхається) . І не пускали не тільки у храм, а взагалі в область — зробили такий-собі кордон із релігійних фанатиків… Тож якщо він (Янукович. — Авт.) керуватиме Україною таким чи­ном, як він керував Донецькою областю — я маю на увазі не економічні показники, а ставлення до Церкви, — то аплодувати ми, звісно, не будемо.

А щодо особистих зустрічей, то коли він був Прем’єр-міністром і йшов як кандидат на посаду Пре­зидента, тоді зібрав нас усіх у Кабінеті Міністрів. І, зок­рема, вибачався за те, що трапилося 1999 року. А більше ми з ним не спілкувалися.

«Попередня влада забороняла бізнесменам допомагати Київському Патріархату»

— Ваша Святосте, а Ви взагалі давно на Донеч­чині були? Це ж усе-таки Ваша мала батьківщина.

— Ну я й тоді все-таки рідні місця відвідав. А вос­таннє був минулого року — я там у своєму рідному селі побудував храм, на могилу матері приїжджаю. Слава Богу, все було нормально (усміхається). Але я не з тих, кого можна залякати, тому мене провокації не зупинять.

— А скільки взагалі на Донеччині парафій УПЦ КП?

— Близько 90. А Московський Патріархат, думаю, має більше трьохсот.

— Співвідношення фактично таке ж, як і по всій Україні. І хай на Донбасі це ще можна зрозуміти, але чому складається так, що Київський Патріархат, маю­чи фактично вдвічі більше парафіян (10 млн. проти не­повних 6 млн.), водночас має утричі менше приходів по всій Україні?

— Це тому, що ще у 1993 році тодішня влада дала вказівку зареєструвати громади Московського Патріар­хату по всіх містах і селах. Тому й почалася кампанія, з одного боку, реєстрації, а з іншого — активної передачі МП культових споруд, земельних ділянок для будівниц­тва тощо. Сприяв цьому й попередній президент, Ле­онід Данилович. Бізнесменам, банкам, іншим потенцій­ним меценатам давали негласні вказівки не допомагати Київському Патріархату. І коли віруючі зверталися до того чи іншого підприємця з проханням допомогти бу­дувати храм, він першим ділом запитував, до якого пат­ріархату належатиме ця церква. І якщо УПЦ КП, то до­помагати наважувався мало хто, бо ж влада не дала на це «благословення». А щодо існуючих храмів, то Мос­ковському Патріархату було передано майже шість ти­сяч культових споруд, а Київському — менш ніж півтори.

— Однак тепер ситуація, мабуть, змінилася?

— На жаль, не дуже. Місцева влада і нині нам не сприяє, хоч нібито й хоче, у Харкові, наприклад, Ки­ївському Патріархату не передали жодного храму, і вже при цій владі Патріарха не хотіли пустити до міста, хоча я маю повне право відвідувати свою паству, де б і скільки її не було. Міський голова (Михайло Добкін. — Авт.) заявив, що не прийматиме навіть єпископа Киї­вського Патріархату, а протести проти мого приїзду тривали протягом двох чи трьох тижнів. Але я Харків таки відвідав, тож даремно вони навколо міста хрес­ним ходом ікону носили, аби Божа Матір не допустила мого візиту (усміхається).

«Поняття «канонічність» у канонах не існує»

— Але ж у Ваших противників є «залізний» аргу­мент: «неканонічність» УПЦ КП…

— Знаєте, Геббельс свого часу казав: якщо неправ­ду повторювати постійно, люди в неї повірять. Так і тут: постійно твердять, що Київський Патріархат — «неканонічна» Церква, а Московський — «канонічна», тому, мовляв, туди не ходіть і таїнства не приймайте, бо в цій церкві благодаті нема, а туди — ходіть. Але насправді ніхто з тих, кому це розказують, та й більшість самих «пропагандистів», канонів не знає. У православному віровченні взагалі немає такого поняття — «канонічна» Церква. Є Церква Свята, Апостольська, Соборна. Але це їх не зупиняє. Мене здивувало звернення, яке нещодавно написали до Президента єпископат УПЦ московського Патріархату та представники деяких інших помісних церков, які брали участь у святкуванні 40-річчя єпископської хіротонії митрополита Володимира (Сабодана, глави УПЦ МП. — Авт.). Вони викинули із Сим­волу Віри слово «соборна» й замінили його на «канонічна»! Виходить замість «вірую в єдину святу соборну апостольську церкву»,як у Символі Віри, «вірую в єдину святу канонічну апостольську церкву». Ну якщо вони вже Символ Віри змінюють, то нескладно собі уявити, як маніпулюють церковними канонами і віровченням, задурманюючи голови віруючим. А робиться це тільки заради однієї мети: підпорядкування УПЦ КП Московсь­кому Патріарху. Через Церкву Росія намагається впли­вати на українське суспільство і державу.

— Ваша Святосте, а ви з кимось із російських «колег» спілкуєтеся? У вас же після стількох років спільного слу­жіння одній Церкві там мали залишитися друзі, знайомі…

— Ні, не спілкуюся. Мене там бояться і нікому не дозволяють зі мною спілкуватися.

— До речі, цікаво, чи має УПЦ Київського Патріар­хату в Росії хоч один приход?

 — Має. У нас є там Білгородська єпархія, де 12 парафій, є єпископи у Ногінську і в Сибіру.

«На заваді об’єднанню українських Церков стоїть Росія»

— Російська Церква завжди була дуже тісно пов’я­зана з владою, а в радянські часи — іще й з такою її струк­турою, як КДБ. Можливо, така ситуація збереглася й донині, і «розкольницька» діяльність УПЦ МП — це добре виконуваний план Федеральної служби безпеки РФ?

— Російська Церква перебувала під впливом світ­ської влади, починаючи ще з патріарха Никона і царя Олексія Михайловича, тобто з середини XVII століття. Згодом Петро і узагалі ліквідував патріаршество, і Цер­ква стала департаментом імперії. І так у стані департа­менту віросповідання й проіснувала аж до приходу ра­дянської влади, яка спершу відокремила Церкву від держави, а потім розпочала відомі гоніння. Але коли почалася війна, Сталін зрозумів, що без допомоги Церк­ви перемоги не буде, бо саме Церква здатна піднімати й підтримувати дух народу. Тому Церкву поставили під контроль, і вона почала служити інтересам радянської влади. І після розпаду СРСР ця тенденція — підпорядку­вання Церкви інтересам держави — триває досі. А які в Росії інтереси щодо України? Тримати її під своїм впли­вом і контролем. От ми й бачимо, як Російська Церква в іпостасі УПЦ МП старанно виконує бажання російсь­кої влади.

— Себто доки в Україні не буде незалежної помісної Церкви, доти й Українську державу не можна вважати реально незалежною?

— Я цю тезу проголошую вже більше десяти років. Бо дійсно, поки Українська Церква залежатиме від Мос­кви, справжньої незалежності Україна не матиме. Забезпечити її спроможна тільки Помісна Українська Пра­вославна Церква.

— Судячи з того розбрату, який панує серед на­ших Церков, принаймні протягом кількох найближчих поколінь це нереально.

— Ні, чому ж, цілком реально. У нас іще надто ко­ротка історія. Болгарія, скажімо, чекала визнання незалежності своєї Церкви 70 років, Греція — 28, Румунія -30 із лишком років, а найбільше чекала Росія: аж 141 рік. То чого ж дивуватися, що Українська Церква не от­римала визнання, існуючи тільки 14 років. Отримаємо! А коли — це залежить від Бога і від нас, українців, які повинні зрозуміти, що треба служити своєму наро­дові і своїй Церкві, а не іншій державі. При цьому, звісно, ми Росію дуже поважаємо, адже це могутня держава, з якою Україна пов’язана і сімейними, і сусідськими, й економічними стосунками. Але поважати — не означає підпорядковуватися.

 — Що потрібно зробити для того, аби Українську Автокефальну Православну Церкву визнав Вселенсь­кий Патріарх?

— Для цього насамперед українському правосла­в’ю необхідно об’єднатися. Але Росія робить усе для того, щоб цього не сталося, і не допускає діалогу УПЦ КП із УПЦ МП. Бо якби ми цей діалог розпочали, то обов’язково б аргументовано довели, що нам треба об’єднуватися в єдину Помісну Українську Церкву. Мос­ква не може цього допустити.

— Але якщо з УПЦ Московського Патріархату все зрозуміло, то що вам заважає домовитися з Українсь­кою Автокефальною Православною Церквою? Уже ж було мало не об’єднались, і знову щось сталося…

 — Проблема в тому, що деякі ієрархи і УАПЦ за­лежать від Москви, таємно перебувають під її впливом. Тому коли минулого року на 19 листопада вже був при­значений Об’єднавчий собор, за два тижні до його проведення УАПЦ відмовилась, поставивши такі нереальні умови, на які УПЦ КП завідомо піти не могла. Тож наразі процес об’єднання з УАПЦ перерваний, але, я ду­маю, не зупинений. Бо це бажання — об’єднатися в єдину Церкву — є в народі, є серед духовенства, тому рано чи пізно це таки станеться.

40 років на Київській кафедрі

— Ваша Святосте, нещодавно ви відзначили 40-річчя своєї архіпастирської діяльності в Україні, на Київській кафедрі. З якими почуттями зустріли ювілей?

— За всю тисячолітню історію християнства на Русі ще не було жодного випадку, щоб один архієрей провів 40 років на одній кафедрі. Я за 40 років свого служіння пережив дев’ять вождів (за Радянського Союзу) і пре­зидентів (уже в незалежній Україні), починаючи зі Ста­ліна! протягом усіх цих років Церква перебувала в тяж­кому стані. Більш тяжкому чи менш, але завжди вона мусила боротися за своє виживання. Мене часто пита­ють, коли було важче — в радянські часи чи тепер, за незалежності. Важко було й тоді, і тепер, тільки по-різному. За СРСР Церква була дуже обмежена, гнана. Тепер вона здобула велику свободу: ми маємо мож­ливість вільно проповідувати, виступати по радіо й телебаченню, відкривати недільні школи тощо. Але те­пер основна наша біда — розкол.

Я вам так скажу: служити в Церкві в усі часи хри­стиянської історії було нелегко. Христос сказав; «У світі скорботними будете». Тому нетреба зважати на труд­нощі. Бо ж Христос додав: «Але мужайтеся, бо Я пе­реміг світ». І Церква завжди перемагала. А ті, хто хотів її знищити, завжди зазнавали поразки…

Леся ШОВКУН,
газета «Україна молода»,
21 липня 2006 року

↑Патріарх Філарет:
«Більше за визнання
автокефалії
нам потрібне єднання українства»

Патріарх Філарет не є керівником однієї право­славної конфесії. Він духовний лідер усіх українців! Він уже давно став людиною — символом. Це визнають і пра­вославні, й греко-католики. Моральний авторитет Пат­ріарха сприймають навіть далекі від проблем христи­янства і кримські татари. Проти Святійшого виступають тільки ті, хто заперечує право Української Православної Церкви на незалежність, чи то пак автокефалію, хто до цього часу вважає гетьмана Івана Мазепу зрадни­ком, а Кочубея — героєм і при цьому зазомбовано то­рочить, що українській мові не місце у храмі. Отож, по­добається це комусь чи ні, фігура Патріарха Філарета є своєрідним «лакмусовим» папірцем на патріотизм.

Ми зустрілися зі Святійшим, щоб дізнатися його думку з приводу різних проблем: єднання українства, його завдання, утворення помісної Української Право­славної Церкви, ставлення до кроків Президента Ук­раїни та нового уряду. Отож пропонуємо розмову з людиною, яка перейшла дорогу Москві у її імперіалістичних зазіханнях, не зламалася, у своєму патріаршо­му віці має чимало енергії та твердо вірить у те, що український народ буде вічно.

— Ваша Святосте, ми розмовляємо з вами напе­редодні проведення у Києві IV Всесвітнього форуму українців. З якими словами ви могли б звернутися до делегатів найбільшого українського зібрання?

— Я вважаю, що форум у цій ситуації, в якій зараз знаходиться Україна, має велике значення. Він покли­каний об’єднати не тільки українців в Україні, але й в усьому світі. Об’єднані українці будуть мати більший вплив на зміцнення Української держави, ніж роз’єд­нані. Одна з проблем, які має Україна сьогодні, поля­гає у тому, що українство роз’єднане. Серед наших зем­ляків значна частина є прихильниками Росії. Вони вважають, що краще Україні знаходитися в союзі з Ро­сією, а це завдає шкоди Українській державі. Форум повинен продемонструвати потребу єднання, насам­перед в Україні. По-друге, світове українство повинно допомогти українцям в Україні бути українцями. Наші співвітчизники за межами держави часто більше відчу­вають українство. Серед українців в Україні багато не­свідомих. Вони за плоттю українці, а душею, як мені один українець сказав: «…а душею росіяни». Форум якраз має сприяти тому, щоб українська свідомість відроджувалася в нашому суспільстві.

— Чи достатньо уваги приділяє держава для нала­годження співпраці з українцями в світі?

— Думаю, що недостатньо. Держава також мало приділяє уваги відродженню національної свідомості. Вважають, що співпраця зі світовим українством це якась гра, а не серйозна справа. До того часу, поки ук­раїнці не об’єднаються, наша держава не буде відчу­вати свою силу та міць.

— Нещодавно українськими політичними силами підписаний Універсал, де у 14 пункті згадується і про­блема церковної єдності. Яке ваше ставлення до цього документа та яка роль світового українства у згаданих процесах?

— Помісна Українська Церква насамперед повин­на об’єднати українців в Україні. Українці за межами України — це питання друге. Президент України у про­екті Універсалу не випадково поставив питання утво­рення єдиної помісної Української Православної Церк­ви. Цим він дав усім зрозуміти, що це питання не менш важливе, ніж НАТО і українська мова. Чому проросійські сили пішли на поступки та погодилися на НАТО, а не погодилися на утворення єдиної помісної Української Православної Церкви? Якраз їх протидія свідчить, що саме це є найважливішим питанням. Без утворення єдиної помісної УПЦ ми не зможемо ні відродити ук­раїнську свідомість, ні консолідувати українське су­спільство. Одним із важливих моментів в Універсалі є сприяння об’єднанню України — її Заходу та Сходу. Це головний постулат. Але засобів для створення цього єднання немає. Саме на єдину помісну Церкву не пого­дилися ні Партія регіонів, ні соціалісти. Це означає, що такий Універсал не буде мати практичного значення. Немає механізму об’єднання України в одну націю, сус­пільство, народ. Як я говорив, це можна зробити через Церкву.

— Чи варто було взагалі виносити в декларатив­ний документ це питання?

— Звичайно, Універсал — декларація. Але він свідчить про те, що питання єдиної помісної Українсь­кої Православної Церкви має для Української держави дуже важливе значення. Втілення цієї декларації, на жаль, немає, і я сумніваюся, що воно буде. Ще й попе­редній Президент України Леонід Кучма говорив про необхідність створення єдиної Церкви, але не сприяв цьому процесові. Віктор Ющенко хоче сприяти, але йому не дають. Перешкоджають сили, що завжди були противниками нашої Церкви. Вони кажуть банальну фразу, що держава не повинна втручатися у церковні справи. Я б заперечив їм. Держава не повинна втруча­тися у внутрішньоцерковні справи. Але коли йде мова про Церкву, як інститут стабілізації, як інститут консо­лідації, то тут держава повинна (і це її прямий обов’я­зок) сприяти утворенню єдиної Церкви. Є обов’язок держави консолідувати суспільство чи немає? Переко­наний — є! Прикладів в історії дуже багато. Можемо зга­дати Грецію, Болгарію, Румунію, Грузію й інші країни. Навіть ту ж саму Росію, бо вона і в історії, і тепер вико­ристовує Церкву як консолідуючий чинник. Виходить, що той, хто говорить, що «не повинна держава втру­чатися», виступає проти консолідації українського су­спільства. Висловлюючись проте, що нетреба втруча­тися, ці сили якраз і втручаються. Хотів би нагадати слова митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила (Гундяєва), голови відділу зовнішніх зв’язків Московської Патріархії. Він не так давно висловив думку: розкол в Українському православ’ї можна виріши­ти тільки політичною волею. Навів приклади того, як була ліквідована унія в Західній України, Обновленсь­кий розкол. Тобто Кирил виступає за те, щоб держава політичною волею, тобто втручанням, ліквідувала роз­кол. Він розуміє ліквідацію розколу як корисну справу для Московського Патріархату. Хоче, щоб Церква в Україні стала єдиною — під омофором Московського Патріарха! Про це каже російський церковний діяч.

Те, що мене не пустили у Харків, до своєї пастви, за сприяння місцевої влади, бо харківський міський го­лова підтримав і дав згоду на демонстрації та пікети проти мого приїзду, хіба не приклад чергового втручан­ня? Я ж їхав не до московських, а до київських парафій. Ось вам і втручання! Черговий приклад Чернігів, де влада передала Катерининську церкву, яка була музеєм, Київському Патріархату, керуючись відповідним указом Президента України. Проти цього виступили політичні сили — партія Наталії Вітренко та громадські організації, якими керує Валерій Кауров. Вони фактично втрутили­ся в церковні справи. Чи мають право політичні партії та громадські організації втручатися в наші справи? За­уважте, ніхто цього незасудив! Тому, коли говорять про невтручання держави у церковні справи, то це треба розуміти як те, що держава не повинна допомагати Ки­ївському Патріархату зміцнюватися та зростати. Коли йде мова про підтримку Московського Патріархату, про цей принцип забувають. Тому я цю фразу сприймаю як лицемірну, особливо з уст комуністів і регіоналів. Вони одне кажуть, а інше роблять.

— Як так сталося, що Київський Патріархат під час Помаранчевої революції підтримав демократичного лідера — Віктора Ющенка. Він прийшов до влади, а те­пер ваша Церква стикається з утисками, які трапляли­ся в гірші моменти правління Леоніда Кучми?

— Під час Помаранчевої революції ні Київський Патріархат, ні Українська Греко-Католицька Церква, ні протестантські церкви (крім, звісно, Московського Пат­ріархату), не втручалися у політичну боротьбу. На­томість своїми молитвами ми морально підтримали де­мократичні сили. Чому? У Помаранчевій революції ми бачили устремління народу до правди, до справедли­вості, демократії та свободи. Але після перемоги рево­люції Київський Патріархат не отримав нічого. На сході України як не передавали нам храми, так за ці півтора роки не передали жодного: ні в Дніпропетровську, ні в Харкові, ні в Чернігові, ні в Житомирі… Навіть не да­ють ділянок для того, щоб ми самі побудували храми. Ми вже декілька років боремося за те, щоб у Лугансь­ку нам дали ділянку для побудови храму. Там усім да­ють. Навіть тоталітарним сектам, а Київському Патрі­архатові — ні. Виникає питання: чому? Тоталітарній громаді ділянку — будь ласка, а Київському Патріарха­ту — зась! Влада на Луганщині настільки зросійщена, що боїться навіть присутності нашої Церкви. Як бачи­мо, ми навіть не маємо рівного ставлення до всіх кон­фесій. «Рівне ставлення» — банальна фраза, яку всі по­вторюють протягом усієї незалежності України, але на практиці цього не було і немає до цього часу. Як спри­яла влада Московському Патріархатові, так і сприяє.

Нам часом закидають, що у нас менше парафій, ніж у Московського Патріархату. Чому так? Хіба віру­ючих у КП менше? Всі соціологічні дослідження підтвер­джують, що переважна більшість православних підтри­мує УПЦ КП. Останні результати дослідження, які ми отримали, свідчать: 28 відсотків за УПЦ КП, а лише 18-УПЦ МП. Чому 28 відсотків віруючих мають меншу кількість храмів? Ми ж маємо в чотири рази менше переданих храмів, ніж Московський Патріархат! Нам кажуть: ви і будуєте менше. Чому ми менше будуємо? Як вони можуть бути побудовані, якщо за часів Кучми банкірам, бізнесменам, підприємцям було забороне­но допомагати Київському Патріархату? Це хіба не втручання в справи Церкви?

— В історії Православ’я патріархи часто підтриму­вали керівників у їх благих починаннях. Бували випад­ки, коли, навіть ризикуючи життям, говорили правду у вічі царям, імператорам. Ви нещодавно радили Вікто­ру Ющенку бути твердішим. Що б порадили зараз, коли після призначення Віктора Януковича ситуація докорінно змінилася?

— Я під час круглого столу побачив, що Президент вів себе як глава держави. Він відстоював свої позиції. Президент не все може. Він вибирає з двох зол менше. Підписання Універсалу було обранням меншого зла. Порівняно з можливим розділенням України на шмат­ки. Пригадайте, опоненти глави держави виступали за федералізацію, російську мову тощо. Президенту тре­ба допомагати. Відповідальність несуть перед Богом і ті, хто оточує Президента. Хоча часто вони цього не визнають. Вони теж стануть на Суд Божий. Слова, за­писані в Конституції України про відповідальність пе­ред Богом і народом, не пусті фрази. Вони повинні па­м’ятати про це, а не валити все на Президента.

 — Як віруючому українцеві, який підтримував Майдан, ідеали Помаранчевої революції, тепер сприймати прихід до влади сил, проти яких народ і вийшов на ву­лиці Києва ? Багато людей зараз розчаровується…

— Це випробування кожної людини. Випробуван­ня того, наскільки вона стійка у вірі. Навіть якщо щось не вдається, це не означає, що треба розчаровуватися та падати духом. Варто продовжувати боротьбу за де­мократію, свободу, єдину помісну Українську Право­славну Церкву. Ми, представники Київського Патріар­хату, маємо утиски з усіх боків, але руки не опускаємо. Віримо, що в кінці правда. Тому й народ повинен ще більше об’єднуватися та боротися за правду, вимага­ти від нового уряду виконувати закони та постулати Універсалу. Правда, один із політичних діячів уже ска­зав, що це не закон, а звичайний папірець. То навіщо вони за нього так боролися та багато вихолостили?

— Чимало людей задаються питаннями, чому наші сусіди: поляки, болгари, чехи, словаки й інші народи живуть нормальним економічним життям, а українці вже п’ятнадцять років товчуться на одному місці або ходять по колу? Як це пояснює Церква ? Це нам за гріхи?

— Давайте візьмемо поляків. Вони всі люблять свій народ, державу. Вони в цьому єдині. У них немає роз­ділення — щоб одні любили Польщу, а інші Росію. Тако­го немає у болгар, чехів та інших. Розділення усередині самої нації є однією з важливих причин того, що Україна не досягла потрібних результатів за останні п’ятнадцять років. Повторюся: Всесвітній форум якраз і покликаний заявити суспільству про потребу того, щоб українці любили свою країну.

— Чи може прислужитися українська діаспора (і, зокрема, східна) побудові єдиної помісної Української Православної Церкви?

— Східна діаспора — це насамперед Росія. Там ба­гато українців. Але є питання, чи всі українців думають про Україну? Гадаю, що не всі. Лише невелика части­на. У цьому й проблема. Звичайно, що діаспора може зробити для своєї Церкви в Україні дуже багато, але треба прагнути цього.

— Зараз відбувається четверта хвиля еміграції Як Церква пояснює той факт, що українці, маючи власну державу, знову роз’їжджаються по світах?

«Тікають тому, що шукають кращого життя. Якби в України було жити добре і люди мали б тут заробіт­ки, не шукали б долі поза рідною домівкою. Не їхали ні в Італію, ні в Німеччину, ні в Грецію. В Україні вони не можуть заробити, бо олігархи, які незаконно привлас­нили собі великі кошти, створили такі умови, що ук­раїнці змушені покидати зі сльозами свою Батьківщи­ну. Винні олігархи, які думають лише про власне збагачення, а не про народ. Я завжди говорив і буду повторювати: нехай вони не забувають, що Суд Божий буде й для них, що вони на землі не вічні! Після смерті з собою не заберуть статки.

 — Київський Патріархат якось опікується новими емігрантами з України?

— Ми намагаємося це робити. Є священики і в Італії, і в Португалії, і в Німеччині. Але їх недостатньо, а по-друге, ця нова еміграція знову ж таки — не орга­нізована. Через це і Церква має невеликий вплив.

— Переговори Вселенського Патріархату з Мос­ковським про визнання помісної Української Право­славної Церкви призупинилися. Яка перспектива роз­витку УПЦ Київського Патріархату за таких умов?

— Визнання автокефалії це не панацея від біди, яка є в Україні. Нам не так потрібне визнання, як єднан­ня Українського православ’я. Багато хто помилково думає, що буде визнання, і все стане на свої місця. Ні! Щоб розв’язати проблеми, треба працювати на розбу­дову Церкви, а визнання прийде. Рано чи пізно воно буде. Українська Церква — велика Церква у світовому Православ’ї. Багато хто з дослідників вважає, що наша Церква не більша, але й не набагато менша за Росій­ську. Якщо Вселенський Патріарх та інші помісні церк­ви не помічатимуть нас, то втрачатимуть вони більше, ніж ми. Церква, створена для спасіння людини, діє не­залежно від того, чи визнають Київський Патріархат, чи ні. Мільйони людей, які сповідують віру, живуть за нею, відправляють таїнства, і ви думаєте Бог відкинув цей народ? Ні! Хтось може заперечити, що наша віра та ми не потрібні Богові. То для чого Він прийшов на землю та страждав? Заради спасіння кого? Тих, хто в Московському Патріархаті, а люди з Київського відки­нуті Богом? Отож визнання важливе, але ми і без виз­нання будемо жити та вірити.

— Останнім часом у середовищі УПЦ Московсько­го Патріархату з’явилися якщо не тенденції до українізації, то ознаки лояльності до українського — митропо­лія організовує виставки, присвячені Трасові Шевчен­ку, випустила кілька дисків із українськими піснями, по­новлені переговори з УАПЦ (уламка митрополита Мефодія). Наскільки цей процес є щирим?

 — Це пуста справа. Це акції для того, щоб пустити порох в очі народові, щоб люди не бачили справжньої мети Московського Патріархату. Ну і що, що вони шану­ють Шевченка? Його шанує весь світ! Було б дивно, якби вони ще б і його не шанували… Що ж тут надзвичайного?

Навіть у Росії люблять і поважають Тараса Григо­ровича.

Запитання в іншому — чому УПЦ МП, шануючи Шевченка, читаючи його «Кобзаря», в богослужіння не вводить українську мову? Чому ігнорує рідну мову навіть у проповіді? Чого вони не наслідують у цьому нашого геніального поета, який у відомій передмові до «Кобзаря» закликав: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово»? Це все лукав­ство Московського Патріархату!

— Чи плануєте ви співпрацю з урядом на чолі з Прем’єр-міністром Віктором Януковичем? Відомо, що він свого часу був причетним до вашого побиття у Маріуполі. Зараз з’явилася потужна опозиція на чолі з Юлією Тимошенко. Як ви до цієї сили ставитеся?

— Ми будемо дивитися — хто за правду, хто щиро виступає за демократію та свободу, права людини, а хто любить тільки владу та працює для себе. Від цього залежатиме ставлення. На сьогодні ми бачимо, що опозиція, попри все, стоїть на захисті інтересів укра­їнського народу, а побачимо що робитиме новий уряд. Якщо буде працювати на Україну, як незалежну дер­жаву, український народ, то чому нам не підтримувати цей уряд?

 — Тепер хотів би запитати про більш філософсь­ку проблему. Дехто стверджує, що українці, як недосформована нація, можуть розчинитися в умовах глобалізації, і станеться це вже за якихось п’ятдесят років. Ваша думка з приводу цього.

— Триста років Росія русифікувала український на­род. Наш народ залишився. Переконаний, що за п’ят­десят років не зникне. Навіть в умовах глобалізації. Не думаю, що глобалізація так вплине, що нації переста­нуть існувати. Навряд чи німці перестануть бути німця­ми, французи — французами, росіяни — росіянами. Вони залишаться у глобалізованому світі як представники окремих націй. То й українці не зникнуть. Українська нація існуватиме до Другого пришестя.

— Ви у своєму поважному віці багато працюєте: пишете, відвідуєте єпархії, служите. У чому секрет вашої енергійності, як вдається зберігати працездатність?

— Від людини справді багато залежить — якщо вона не береже своє здоров’я, то це буде її провиною. Але не треба забувати, що наше життя та здоров’я зале­жать від Бога. Отож я вірю (щиро, а не теоретично), що Господь дає мені сил для того, щоб я працював на бла­го Церкви.

— Ви вже більше десяти років перебуваєте на пат­ріаршій кафедрі. Що найтяжче в патріаршому служінні?

— Найтяжче дивитися на те, що собратія (духовен­ство, єпископат) не виконують своїх обов’язків. Це най­тяжче. Коли ж я бачу, що архієреї ревно виконують свої обов’язки, коли священики працюють, то це мені, по­хилому в віках, надає сил. Я радію, коли бачу, що мо­лоде духовенство віддано працює. Коли ж я спостері­гаю зворотні факти, то це для мене було та залишається найтяжчим.

— Дякуючи за розмову, хотілося б поцікавитися: що було на вашій життєвій ниві найбільшим розчару­ванням та найбільшою радістю?

— Розчарування у мене не було. Зрада близьких людей на мене не подіяла (маю на увазі зраду архіє­реїв, які 1992 року перейшли до Московського Патрі­архату, провівши так званий «харківський собор», який і поклав початок розколу Українського православ’я). Вона не змінила мого шляху та мети. Хоч це було, справді, тяжко пережити. Це зрада не стільки мене, а Української Церкви. Звичайно, це був тяжкий удар, який із Божою допомогою я переніс. Вона залишилася в минулому, відійшла за більше ніж десять років. Що ж до розчарування в обраному шляху, то його теж ніко­ли не було. З самого початку я знав, що це моє покли­кання. Розумів, що обраний шлях тернистий, але Гос­подь нікому не обіцяв рай на землі. Він сказав: у світі будете скорботними, мужайтеся, Я переміг світ! Зараз я переклав увесь корпус богослужбової літератури, а тепер перекладаю «Житія святих» і бачу, що жодний святий не пройшов земний шлях без скорбот. Немає такого святого на нашій грішній землі. Апостоли, мученики, преподобні — всі несли свій скорботний хрест. Тому скорботи — ознаки того, що людина стоїть на вірному шляху. Якщо вона не переносить їх, а нарікає на Бога, то це погано.

Що ж до радісного моменту… Скорбота постійно чергується з радістю — скорбота та радість йдуть у житті кожної людини поруч!

Юрій ДОРОШЕНКО,
Громадсько-політичний
тижневик «Український форум»,
17 серпня 2006 року

↑Київ — Москва:
розмови про престол

— Ваша Святосте, відомо, що Українська Право­славна Церква Київського Патріархату, незважаючи на своє не зовсім легітимне положення, — одна з найбіль­ших у нашій країні. Що вона являє собою сьогодні? Яка динаміка її розвитку? Якщо можна, назвіть цифри, які відбивають нинішню ситуацію в розколотому Українсь­кому православ’ї?

— За кількістю віруючих Православна Церква Київ­ського Патріархату на першому місці — вона більша за Українську Православну Церкву Московського Патрі­архату, причому набагато. До Київського Патріархату, за соціологічними дослідженнями, відносять себе при­близно 10 мли. дорослого населення. До Московсько­го — 6-7 млн. А якщо говорити про приходи, то тут — навпаки: у Московському їх близько 10 тис, у Київсь­кому — 4200. Ці приходи розподілені у 29 єпархіях в Україні й у трьох єпархіях за її межами. У нас близько сорока архієреїв, шість духовних семінарій, дві академії, богословський факультет при Чернівецькому універ­ситеті й до п’ятдесяти монастирів. От така статистика. Здебільшого, храми й приходи Київського Патріархату знаходяться в Західній і Центральній Україні. У Східній і Південній Україні їх менше.

Проте Київський Патріархат повільно, але впев­нено розвивається. У 1992 році в нас було приблизно 1800-1900 приходів. Сьогодні — більше 4тисяч. Було 15 архієреїв, зараз — близько 40, було 12 єпархій, зараз — 32. Від нас у Московський Патріархат ніхто не перехо­дить. А от із Московського до Київського переходять досить часто. Все це свідчить про те, що майбутнє — за Київським Патріархатом.

— Як Ви гадаєте, якби ми розмовляли з кимось із ієрархів УПЦ МП, він назвав би інші цифри?

— Не знаю, але ці цифри не надумані. Що стосуєть­ся кількості віруючих, це дані соціологічних опитувань, які проводяться не нами, а спеціальними організація­ми. Причому, не тільки українськими, але й російськи­ми та європейськими. Всі вони сходяться на тому, що Київський Патріархат підтримує більшість православ­них віруючих України.

Але сьогодні головна наша проблема — не кількісні характеристики, а те, що наша Церква дотепер не має статусу автокефальної. Церква існує, але інші право­славні Церкви не визнають її автокефалію. Від кого це залежить? Від Константинопольського Патріарха. За церковними канонами він повинен дати нашій Церкві Томос, тобто документ, який підтвердив би її автоке­фалію. Але цьому протидіє Москва, бо автокефалія УПЦ — це зменшення Московського Патріархату наполови­ну. Якщо МП в Росії й Білорусі сьогодні має дванад­цять тисяч парафій, то в Україні в цілому — понад п’ятнадцять тисяч. Якщо наша Церква покається й повер­неться до Москви, можна буде ставити хрест на Україні як незалежній державі.

— Київський Патріархат засновано у 1992 році. Рішення про його створення вимагало рішучості й упев­неності в правильності свого вибору. Які мотиви Вами керували?

— На той час я був місцеблюстителем Московсь­кого Престолу. За хворого Патріарха Пімена я фактич­но керував усією Церквою. Справді, чому ієрарх, який займає таке високе становище, взяв і пішов? Причина в тому, що до 91-го року Україна була у складі Радянсь­кого Союзу. Союз розпався, утворилася Українська держава. Відповідно до церковних канонів незалежна православна держава повинна мати свою Церкву. Ви­ходячи Із цього, я й вирішив іти шляхом відділення від Московського Патріархату. Це було рішенням усього духовенства, усієї Церкви. Я зібрав вищий орган управ­ління Церквою — Помісний Собор, на якому були всі архієреї Українського православ’я, представники духо­венства всіх єпархій, монастирів, духовних навчальних закладів. Він проходив з 1 по З листопада 1991 року. Собор ухвалив, що Українська Церква повинна стати автокефальною.

Хоча Москва й була проти, я розумів, що інтере­си Української держави вимагають незалежної Церк­ви, через яку інша держава не зможе впливати на її політику.

Зовсім недавно, до речі, один з єпископів УПЦ МП на Всесвітньому російському соборі заявив, що їхня Церква є бойовим загоном Росії й чекає її вказівок. Чи можна Україні терпіти на своїй території Церкву, що служить Інтересам іншої держави?

— Ваша Святосте, але і серед єпископату щодо ідеї відокремитися не було єдності, більша частина єпис­копів залишилася-таки в лоні Московської Церкви. Ми пам’ятаємо про те, що відбувся ще один собор — хар­ківський, який проголосив зовсім іншу доктрину. Як складаються з тих пір Ваші стосунки з єпископами УПЦ МП та її предстоятелем митрополитом Володимиром? Чи спілкуєтеся Ви з ними?

— Річ у тому, що не я розірвав стосунки з ними, це — вони зі мною. Ініціатива проведення «харківського собору» йшла з Москви. І не тільки з Московської Пат­ріархії. Отут були задіяні спецслужби: і російські, і ук­раїнські. Підтиском цих сил українські архієреї й поки­нули свого предстоятеля та й поїхали до Харкова.

— І все-таки: із тих пір Ви не спілкувалися з митро­политом Володимиром, єпископами УПЦ МП от гак, приміром, як ми оце зараз із Вами?

— Ми спілкуємося під час офіційних заходів, уро­чистостей, коли Президент запрошує. А так, їм заборо­нено зі мною спілкуватися, а заборона йде з Москви.

Ми хочемо цього спілкування, під час якого мож­на було б обговорити ситуацію, аргументуючи пози­цію один одного. Адже поки йде боротьба між нами, цим користуються інші церкви, ті ж харизматичні сек­ти. Якби православ’я об’єдналося, у нас, напевно, були б секти, але не в такій кількості.

— А чи не на часі не лише говорити, але й щось робити для об’єднання?

— Ми хотіли об’єднатися з Автокефальною Церк­вою, її приходи здебільшого в Галичині. Але з Москви надійшла вказівка: об’єднуватися можна тільки за умо­ви, якщо Патріарх Філарет відмовиться від предстоятельства. А відмовитися — отже, приректи Церкву на руйнацію.

— Скажіть, а держава якось сприяє об’єднанню?

— Сприяє. Кучма, коли був Президентом, теж ро­зумів, що в Україні повинна бути незалежна Православ­на Церква. Він багато разів говорив про це. Нинішній Президент більше діє в цьому напрямку. Але що може зробити Президент? Є більші й потужніші політичні сили, з якими й Президент упоратися не може. Від нас вимагають покаятися. Але треба розуміти, що якщо наша Церква покається й повернеться до Москви, мож­на буде поставити хрест на Україні як незалежній дер­жаві.

 — Ваша Святосте, Ви й Церква перебуваєте у фак­тичній ізоляції. Крім того, з усіх боків Вас звинувачу­ють у багатьох гріхах. Як Ви почуваєтеся в режимі по­стійних нападок?

— Нормально почуваюся, впевнено, і вважаю, що згодом, коли визнають Українську Церкву автокефаль­ною, усе це відпаде. Мої сьогоднішні супротивники не тільки забудуть усе, але ще й соромитимуться своїх вчинків стосовно мене й Церкви Київського Патріархату.

Візьміть передвиборчу кампанію. Що писали один проти одного — вигадували, що на думку спаде, щоб домогтися перемоги. Так і тут. Головна мета — дис­кредитувати Патріарха. Але я, що далі йде час, то більше переконуюся: об­раний мною шлях — правильний. І як людина віруюча, переконаний: Господь допомагає мені на цьому шляху.

— Ваша Святосте, звичайно, на все воля Божа, але, як Ви гадаєте, коли ж буде переборений розкол, від якого всі так страждають.

— Все залежить від Бога. Бог створить такі умови, про які ми не знаємо зараз і не довідаємося доти, доки вони не будуть Ним створені. Коли, хочуть цього чи ні, але всі змушені будуть визнати Київський Патріархат. Я можу навести історичні приклади. Болгарська Церк­ва. Сімдесят років Вселенський Патріарх боровся з Бол­гарською Церквою. Друга світова війна. Перемога. Бол­гарія опинилася в соціалістичному таборі. Америка була союзником Радянського Союзу. Вселенський Пат­ріарх залежав від Америки. І коли Москва звернулася до нього із проханням визнати Болгарську Церкву, він нічого не зміг удіяти. Інший приклад — Польська Пра­вославна Церква. Вона була визнана Вселенським Пат­ріархом автокефальною в 1924 році. Але Московський Патріарх її не визнавав. Закінчилася війна. Польща в соціалістичному таборі. Вказівка Сталіна — визнали.

— Ваша Святосте, не секрет, що моральний стан нашого суспільства залишає бажати кращого. Чи дос­татньо у Церкви можливостей, аби впливати, зокрема, на молодь? По телебаченню, наприклад, частіше мож­на побачити заїжджого протестанта, аніж православ­ного священика.

 — Це не дивина. Заокеанські проповідники мають у своєму розпорядженні достатню кількість коштів, у нас таких немає. Але якби на радіо й телебаченні вва­жали, що духовне виховання має стратегічне значен­ня для держави, тоді б не скупилися на час.

Сьогодні раз на тиждень, щосереди, я маю мож­ливість протягом години виступати на радіо. По десять хвилин у нас на двох каналах телебачення. Це небага­то, звичайно…

У радянський час прищеплювався атеїзм, але мо­раль, погодьтеся, була значно вищою, тому що вихо­ванню приділялося більше уваги. Тоді була присутня висока християнська мораль, адже багато чого в ра­дянській ідеології було взято із християнських джерел. Виховувався патріотизм, любов до Батьківщини й ближнього, жертовність. Згадую, як через наше село німці гнали радянських полонених. Наші селяни вихо­дили на дорогу й кидали їм хліб, буряки, качани куку­рудзи. За це можна було поплатитися життям, але люди ризикували, намагалися допомогти.

— Мораль була вищою. Але, з іншого боку, у ра­дянський час ставлення до Церкви було досить жорст­ке. Як Ви, будучи високопоставленою у Церкві особою, будували стосунки з режимом?

— Найскладнішим періодом для Церкви були, на мій погляд, шістдесяті роки. Більш складним, ніж двадцяті-тридцяті, коли розвалювали храми й розстрілюва­ли священиків. У шістдесяті роки почалося виховання в атеїстичному дусі кожної людини. Була створена така система, з якої ніхто не повинен був випадати. Але навіть у той час Церква існувала й свою місію виконувала.

Коли на той час мене призначили до Києва, тут активно йшов процес закриття храмів. Храми закривалися навіть не десятками, а сотнями. Коли я став ек­зархом, цей процес вдалося призупинити. Я перекону­вав, що не потрібно цього робити.

— Вдавалося?

— Так. Але вдавалося чому? Я за кордон їздив, по всьому світу. І зумів їм довести, що якщо храми в нас будуть закриватися, ніякого миру на землі не буде. На­веду такий приклад. 1975 рік. Ішла холодна війна, але Америка й Радянський Союз шукали шляхів пом’якшен­ня відносин, утому числі й на рівні церковному. Якось делегацію представників усіх церков Радянського Со­юзу, яку мені було доручено очолити, відправили до США. Було там між іншим і спілкування зі світовою пресою. Уявіть, перед вами двісті-триста журналістів, запитання дуже гострі. Стосувалися вони найчастіше стану Церкви в Радянському Союзі. Я повинен був го­ворити правду, але так, щоб і не завдати шкоди своїй державі. Інакше після повернення мені б, звичайно, перепало. І я відповідав. Газети потім написали, що митрополит Філарет як по канату ходив. Ніхто там не міг спіймати мене на неправді, але й радянська сторо­на — звинуватити, буцім я завдав якогось збитку країні. Тому, коли я повернувся до Києва, звітував у відділі у справах релігій, мені подякували за успішну місію й запитали: чого я хочу? Я попросив дозволу відкрити Київську духовну семінарію. Пообіцяли, але потім сказали, що це неможливо, втім удвічі дозволи­ли збільшити кількість класів в Одеській семінарії. Я подумав: яка різниця — в Одесі чи в Києві? І от з 1976 року в Одесі стали діяти паралельні класи.

— Ваша Святосте, зараз Ви досить часто зустрі­чаєтеся з першими особами держави. А як було за ра­дянських часів?

— Тоді був інший принцип, з духовенством мали право зустрічатися тільки чиновники, які займалися пи­таннями Церкви: уповноважені у справах релігій, пред­ставники спецслужб. І ніхто більше. Якби встановили, що хтось із посадових осіб зустрічався з архієреєм або священиком за своєю ініціативою, його б по голові не погладили.

— Навіть Шелеста або Щербицького?

— Звичайно. Щоправда, вони зустрічалися зі мною, але у… вагонах поїздів. Коли я їздив із Києва до Москви, а їздив я в окремому купе, траплялося так, що той або той їхали у цьому ж поїзді і приходили до мене в гості. От у такий спосіб ми спілкувалися. Але ані я, ані, думаю, вони нікому про це не розповідали. Єдина моя офіційна зустріч із Щербицьким відбулася на прийомі на честь візиту президента Кіпру архієписко­па Макаріоса у 1971 році. Запросили, напевно, тому, що високий гість також був православним архієреєм. Пізніше, коли генеральним секретарем КПРС був уже Горбачов, у мене було кілька зустрічей з ним, з Громико, з Лук’яновим.

— До Горбачова по-різному ставляться. Багато хто звинувачує його в розвалі великої країни. Але він фак­тично, так чи інакше, допоміг створити УПІЦ КП.

 — Як би там не ставилися до Горбачова, що б про нього не говорили, завдяки його діям комунізм розва­лився як ідеологія. Тоталітарна система рано чи пізно
повинна була бути зруйнованою. Фашизм розпався, розпався й комунізм. Людина створена Богом вільною. Але волю потрібно використати для добра. Вільно оби­рати добро. У Біблії сказано: Я тобі запропонував во­гонь і воду, поклади свою руку на вогонь або на воду, пропоную тобі життя або смерть — вільно вибирай.

— Ви говорите, складно було за радянських часів. А у Вас не було коли-небудь бажання піти із Церкви, змінити професію?

— Ніколи. Жодних сумнівів із приводу правиль­ності обраного мною шляху в мене не було. Потрібно боротися зі злом, що сидить усередині тебе.

— Ваша Святосте, Україна переживає сьогодні не­прості часи. Що в цій ситуації Ви хотіли б побажати на­шим читачам і всьому богоспасаємому народу України?

— По-перше, я повинен сказати, що Україна — не­залежна держава. Потрібно, щоб народ пам’ятав про те, що живе в незалежній державі, й цю державу ніякі сили не знищать. У цьому потрібно бути переконаним. Що стосується неконсолідованого суспільства, то зго­дом воно консолідується.

Але нам потрібно пам’ятати завжди — раю на землі ніколи не буде, його не можна побудувати. Завжди буде добро й зло. Тому потрібно боротися за справед­ливість. Але не з людьми, а із собою, із злом, що си­дить усередині тебе.

Мої побажання — покладати надії на Бога, диви­тися в майбутнє впевнено, молитися й творити добро.

— Дякуємо, Ваша Святосте.

Валерій ПОЛІЩУК та Інна ЧАЙЧЕНКО
Громадсько-політичний журнал
«Інформ-століття», серпень 2006 року

↑Об украинском православии,
о политике, о своем прошлом
и настоящем

«Портал-Сredo.Ru»: Каковы основные причины разделений в Украинском православии? Я имею в виду не только главное разделение — между Московским и Киевским Патриархатами, но и множество расколов внутри украинского национального православия — раз­ные «ветви» автокефальной Церкви и т.п.

Патриарх Филарет. Основные причины разделе­ния Украинского православия не церковные, а поли­тические. Все украинские православные церкви испо­ведуют одну и ту же веру. Между ними нет никакой разницы ни в богослужении, ни в том, как они следуют церковным канонам. Политическая же причина разде­лений заключается главным образом в том, что, когда Украина стала независимым государством, определен­ная часть иерархии, духовенства и верующих Украин­ской Церкви пришла к выводу, что наступило время автокефалии, полной независимости Украинской Цер­кви от другой Церкви. Другая политическая причина — утверждение, что хоть Украина и Россия — разные госу­дарства, но Церковь у них должна быть одна — Московский Патриархат. Сторонники этого утверждения оста­лись в юрисдикции Московского Патриархата. Отсюда и пошли действия — и с одной стороны, и с другой, — направленные на утверждение своих принципов.

Что касается второй части вопроса, то могу ска­зать: проблемой создания поместной Украинской Цер­кви сейчас занимаются не только церковные деятели, но и политики. Те политики, которые наиболее изощ­рены в разных методах борьбы, действуют по прин­ципу «разделяй и властвуй». Действуя таким образом, они сознательно разделяют ту часть Церкви, которая выступает за автокефалию, за поместную Церковь в Украине. После объединительного Собора, который был в 1992 году, когда часть Украинской Церкви Мос­ковского Патриархата отделилась от Московского Пат­риархата, соединившись с автокефальной Церковью, которая отделилась от того же Московского Патриар­хата, но немного раньше, в 1989 году, — наша Церковь была какое-то время едина. Когда еще существовал Советский Союз, спецслужбы сочли целесообразным, ради противодействия возрождающейся Греко-Като­лической Церкви, не препятствовать и созданию авто­кефальной Православной Церкви, но только в западноукраинском регионе. Поскольку это происходило по воле спецслужб, то эту часть автокефальной Церкви поддерживала Москва. А когда эта часть соединилась с Церковью, которая вышла из Московского Патриар­хата, и вместе мы образовали Киевский Патриархат, тогда спецслужбы стали беспокоиться о том, как бы это объединенное Украинское православие, выступающее за автокефалию, разделить, чтобы его последо­ватели между собой воевали. Поэтому вскоре после создания Киевского Патриархата началось маленькое движение в самом Киевском Патриархате за создание отдельной, еще одной, автокефальной Церкви. Но Ки­евский Патриархат это и есть автокефальная Церковь, а вот отделившиеся от нас начали создавать новую, свою автокефалию. Ее долго не регистрировали, а за­регистрировали только в 1995 году как противовес Ки­евскому Патриархату.

В прошлом году у нас велись переговоры с Авто­кефальной Церковью об объединении. Мы уже подо­шли к самому моменту объединения, но они в этот момент вдруг отказались объединяться, поставив ус­ловие: вот если Патриарх Филарет откажется от пат­риаршества, то мы объединимся, а если нет — то объе­динения не будет.

— Ваши оппоненты из Автокефальной Церкви — в частности, архиепископ Игорь (Исиченко) — указывают на то, что их Церковь имеет более близкие контакты с Константинопольским Патриархатом. Например, тот же архиепископ Игорь поминает митрополита Констан­тина Американского как своего первоиерарха (митро­полит Константин — глава Украинской Православной Церкви в диаспоре, входящей на правах автономии в Константинопольский Патриархат. — Ред.). А как обсто­ят дела у Вас, продвинулся ли как-то процесс перего­воров УПЦ КП с Константинопольским Патриархатом?

— Я хочу сказать, что никакой близости у архи­епископа Игоря (Исиченко) с Константинопольским Патриархом нет. И то, что он поминает митрополита Константина или даже Вселенского Патриарха, это не означает, что он имеет контакты со Вселенским Пат­риархом. Это их личное мнение, и просто они вводят людей в заблуждение. Архиепископ Игорь (Исиченко) имеет связь с митрополитом Константином, но митро­политу Константину Вселенский Патриарх запретил вмешиваться в украинские дела. Поэтому все это оста­ется частной инициативой самого архиепископа Игоря.

В нашей Церкви есть контакты с Константино­польским Патриархом. Был и определенный прогресс в переговорах с ним о признании нашей Церкви. Но сейчас этот процесс в некоторой степени приостанов­лен. Почему? Потому что, когда дело уже подходило к признанию Константинопольским Патриархом авто­кефалии Украинской Церкви, тогда Московский Патри­арх заявил, что если это случится, то произойдет раз­деление всего православия. Поэтому, как я полагаю. Константинопольский Патриарх решил не спешить с Украинской Церковью и выждать определенное вре­мя, но не отказаться в принципе от ее признания. Это просто отсрочка.

Многие и другие греческие иерархи нам говорят: «Потерпите, автокефалия от вас не уйдет. Но еще не пришло время». То есть греческое православие, в лице основной массы своих иерархов, считает, что у Украин­ской Церкви есть все основания быть автокефальной. Надо подождать еще условно лет пять, чтобы не нанес­ти ущерб всему православию. А мы, как поместная Цер­ковь, существуем нормально и уверены, что рано или поздно признание нашей автокефалии будет.

 — Насколько я знаю, раньше у вас были контакты и каноническое общение с некоторыми поместными Церквами — например, Черногорской. Сохранились ли они сейчас?

— Общение с Болгарской и Черногорской Церква­ми у нас сохраняется и сейчас. Мы служили с той час­тью Болгарской Церкви, которая отошла от Патриарха Максима. Это означает, что некоторая часть мировой православной Полноты уже признает наш Киевский Патриархат как автокефальную Церковь, имеете нами молитвенное общение, но большая часть пока не при­знает. Хотя мы надеемся, что это все будет.

— В Москве говорят о слишком тесных контактах Вас лично и вообще Вашей Церкви с «помаранчевой» властью. Даже «церковный» параграф Универсала на­ционального единства, подписанного в Киеве пару ме­сяцев назад, толковали в смысле поддержки властью именно Вашей Церкви. Действительно ли Вы чувству­ете особую близость с той властью, которая установи­лась в Украине после выборов 2004 года?

– Сказать, что у нас нет никаких общих взглядов, было бы неправдой. Они есть. Потому что Киевский Патриархат стоит на позиции государственной независимости Украины. И поэтому этот тезис, это жела­ние иметь в Украине независимое государство и неза­висимую Церковь, это нас роднит, чтобы не сказать «объединяет».

— Правда ли, что сам президент и его брат явля­ются прихожанами Киевского Патриархата?

— Президент посещает чаще Владимирский собор и Михайловский монастырь. Недавно я освящал новопостроенный храм на Сумщине — президент там был. Но президент не отрицает и Московского Патриарха­та, иногда заходит в Киево-Печерскую лавру. Поэтому сказать, что президент отрицает Московский Патриар­хат, — это неверно.

— Но говорят, что он даже причастился недавно у вас?

— Причащался.

— А в Московском Патриархата он не прича­щается?

— Нет, потому что после того, как он причастился во Владимирском соборе, там его чуть ли не анафеме предали за это. Поэтому он туда не хочет теперь хо­дить. Но почему президент больше склоняется к Киев­скому Патриархату? Потому, что знает, что эта Цер­ковь есть украинская, настоящая по своему духу. И так как он украинский президент, то, естественно, его боль­ше тянет к Киевскому Патриархату.

— В день 1700-летия мученической кончины св. Варвары по Киеву прошел грандиозный крестный ход с ее мощами. Я тоже прошел всю эту огромную дистан­цию, но мне показалось странным, что ни одного официального лица на этом торжестве не присутствовало.

— Да ведь это чисто церковная акция. Это не церковно-государственная акция. Я думаю, может быть, никого не было для того, чтобы наши оппоненты не говорили потом, будто все это организовали «помаранчевые силы». А, с другой стороны, мы провели тор­жественный акт в связи с юбилеем мученической кон­чины св. Варвары, и приветствие от президента там прозвучало. А крестный ход был действительно грандиозный, это первое такое шествие за всю историю пребывания мощей св. Варвары в Киеве, почти за 900 лет. И кто в этом крестном ходе принял участие? В основном, это было духовенство Киева и Киевской области, немного из Тернопольской, Черниговской, Сумской, Черкасской областей. Верующих, я думаю, было приблизительно 15 тысяч. Шествие было действительно достойное мученической кончины св. Варвары. Для чего мы это все сделали? Для того, чтобы, с одной стороны, пока­зать, что Киевский Патриархат — это большая Церковь в Украине. По уровню поддержки со стороны верую­щих. Потому что все социологические исследования, которые проводились на протяжении существования Киевского Патриархата, говорили о том, что верующих Киевского Патриархата больше, чем Московского. Это социологические исследования не только украинские, но и российские, зарубежные. Так вот, мы хотим пока­зать, что это действительно так, что это не фантазия социологов, а реальность.

Но не это главное. Главное — это показать на при­мере жизни св. великомученицы Варвары, что вечное важнее и ценнее временного. Она, будучи дочерью бо­гатого римлянина, отказалась и от отца, и от богатства, и от жизни — во имя Истинного Бога, во имя вечной жизни. А поскольку современное человечество, совре­менная европейская цивилизация поставила в центр истории, в центр жизни и деятельности человека, а не Бога, то мы хотели показать на примере св. Варвары, что надо ставить в центр не человека, не его права, а поставить в центр Бога, И это правильный путь чело­вечества, правильный путь развития любой человечес­кой цивилизации. А когда ставится в центр бытия че­ловек, то это ведет к самоуничтожению.

 — Вы, наверное, не хотели бы в связи с этим, чтобы Украина слишком поспешно «бросалась в омут» запад­ной культуры, западного секулярного менталитета?

— Украина стремится туда, в Европу, но не для того, чтобы от Европы взять все негативное, недуховное, а — наоборот — чтобы нести духовность. Потому что духов­ность в Украине стоит намного выше, чем в Европе. Иностранцы, которые приезжают в Украину, об этом го­ворят. Возьмите такой факт. За пятнадцать лет в Украи­не построено только православных храмов больше трех тысяч. Греко-католических еще больше. В наших труд­ных экономических условиях это о чем говорит? Это го­ворит о том, что даже люди бедные, испытывающие разные лишения, хотят строить храмы.

— Кстати, Вы сказали о таком статистическом па­радоксе, когда большинство граждан Украины заяв­ляют о своей приверженности Киевскому Патриарха­ту, себя отождествляют с национальной Церковью, но официальное количество храмов Киевского Патриар­хата в разы уступает количеству храмов Московского Патриархата. Чем объясняется этот парадокс?

— Объяснение очень простое. Власть при Кучме поддерживала Московский Патриархат, поэтому реги­стрировались общины беспрепятственно, было дано указание свыше поддерживать строительство храмов Московского Патриархата, а не Киевского. Киевский же Патриархат, наоборот, находился в состоянии дис­криминации. Было дано указание банкам — не помо­гать. И если мы обращались к бизнесменам, на пред­приятия с просьбой помочь со строительством, то нас, прежде всего, спрашивали, к какому патриархату мы принадлежим. Если к Московскому — да, а если к Киев­скому — нет. В этом основная причина, почему по коли­честву приходов Московский Патриархат больше, чем Киевский.

У нас реально 4200 приходов. Я это знаю как Пат­риарх. 29 епархий насчитывается в Киевском Патри­архате. А Московский Патриархат имеет больше деся­ти тысяч приходов, но из них много «бумажных». Они регистрировались в противовес Киевскому Патри­архату. Это так называемые «параллельные приходы».

— Позвольте вернуться к политическим темам. Что Вам известно о религиозных воззрениях Юлии Влади­мировны Тимошенко? Мы видим часто президента Ющенко на каких-то праздниках церковных, знаем, что он причащается, а о Тимошенко нет никакой инфор­мации…

— Я не могу говорить о религиозных взглядах того или иного политического деятеля, это надо их спра­шивать. Но то, что Тимошенко не против Киевского Патриархата, это точно. Может быть, на нее влияние оказывает ее «правая рука» Александр Турчинов, ко­торый является пастором баптистской общины. Но, ес­тественно, что она человек верующий.

— Во всяком случае, Вы ее не считаете своей при­хожанкой?

— Исповедоваться к нам она не приходит. Но Ки­евский Патриархат поддерживает.

— Чем объяснить тот факт, что во время послед­них парламентских выборов Вы открыто поддержали блок Костенко и Плюща (так и не прошедший в парла­мент) В то время как все думали, что Вы после 2004 г. будете верны «Нашей Украине…

— Дело в том, что мы вообще не вели агитации ни за какой блок, ни за какую партию. Мы придерживаем­ся того принципа, что Церковь не должна становиться открыто на позицию того или иного блока, той или иной партии. Потому что мы считаем, что Церковь стоит над всеми партиями и в нашу Церковь входят члены мно­гих партий. И поэтому давать преимущество какой-то одной мы не можем. Если партии и блоки поддержи­вают независимость Украины, развитие Украины, ее интересы, — эти партии и блоки мы поддерживаем мо­рально. Но с амвона у нас запрещено выступать в под­держку той или иной партии. Мы считаем, что надо закон о невмешательстве Церкви в политическую жизнь соблюдать, но поскольку мы — верующие Киев­ского Патриархата и граждане Украины, то мы поддер­живаем в политической жизни то, что полезнее укра­инскому народу и украинскому государству.

Что касается Украинской народной партии, то мы действительно поддерживали эту партию. Но это не значит, что мы не поддерживали другие. Ее мы под­держивали для того, чтобы она прошла в парламент.

— То есть Вы считали, что другие пройдут и так, а эта партия слабовата, нужно своим авторитетом ее под­держать?

— Да, но это не значит, что наши верующие голо совали за эту партию. Потому что если бы голосовали все в УПЦ КП за эту партию, то она бы прошла. А так поддерживали разные партии.

— «Наша Украина» с пониманием отнеслась к этой Вашей позиции? Обид не было никаких?

— Никаких. Голосование ведь было тайное. Часто люди говорят о том, что они поддерживают одну партию, а голосуют совсем за другую.

— А Вы никому из журналистов не раскрывали тай­ну Вашего голосования?

— На эту тему с журналистами я никогда не гово­рил. Когда меня об этом спрашивают, я говорю, что мы поддерживаем все политические партии мораль­но, которые отстаивают интересы Украинского госу­дарства, демократии.

— Скажите, пожалуйста, каково положение Вашей Церкви в России? Известно, что там тоже есть епархии и приходы УПЦ КП.

— Там у нас есть три епархии; Белгородская, под Москвой, Ногинская и Сибирская. Но это небольшая Церковь, особенно если говорить о Ногинске — там фак­тически один или несколько приходов. Больше Белго­родская — там 12 приходов, ну и приблизительно такое же количество в Сибири. Я считаю, что это только сим­волическое присутствие. Особенно там мы не разви­ваем деятельность, это нам не надо. Если кто-то хочет быть в Киевском Патриархате из граждан России, мы их не отвергаем, но никакой активности там не проявляем.

— А в Украине существует проблема русскоязыч­ных прихожан, русскоязычных общин? В Вашей Церкви службы совершаются, в основном, на украинском языке?

— Языковая проблема — это надуманная пробле­ма. Потому что в отношении к русскому языку в Церк­ви, точнее — к церковнославянскому языку, у нас нет никакого предубеждения. Но богослужение, в основ­ном, совершается на украинском языке. Однако есть приходы, где служба совершается на церковнославян­ском, особенно в восточной части Украины: там при­выкли к этому.

— А здесь, в Киеве, есть такие приходы?

 — Нет, в Киеве нет. Хотя взять, например, Владимирский собор. Мы служим на украинском языке, но акафисты мы совершаем на церковнославянском языке. То есть мы не считаем, что язык является препятствием в развитии церковной жизни. И когда начинают говорить о русском языке как языке, который притесняется в Украине, то это просто чистая неправда.

 — В Киеве, скорее, притесняется украинский?

 — Да, возьмите даже министров. В кабинете они говорят на украинском языке, а выходят в коридор — на русском. Также и на улице, и в высших учебных за­ведениях, потому что русский язык еще по традиции является господствующим языком. Но украинский язык постепенно набирает свою силу — через Церковь и че­рез школу, через высшие учебные заведения. Кстати, и русский язык вошел когда-то в Украину через эти ка­налы: через школу, через высшие учебные заведения и через Церковь.

— А Вам самому не трудно было переходить с церковнославянского языка богослужения — Вы ведь лет сорок служили на этом языке — на украинский? Не кажется ли Вам, что церковнославянский был более сакральным, поэтичным?

— Нет, Вы знаете, я большую часть своей жизни совершал богослужения на церковнославянском язы­ке, но когда перешел на украинский язык, то понял, что этот язык более доступный для понимания самих богослужебных текстов. И переход от церковнославян­ского к украинскому языку — легкий, потому что между церковнославянским языком и украинским больше близости, чем между русским и церковнославянским. Когда вы переходите на украинский, разницы особой нет. Поэтому этот переход легкий.

— Скажите, пожалуйста, пришлось ли Вам в чем-то каяться, уходя из Московского Патриархата, от чего-то отрекаться?

— Ни в чем я не каялся. Почему? Потому что я и в тех условиях служил, главным образом, Церкви. Для меня Церковь Христова одна.

— То есть Вы этот переход не рассматриваете как выход из какого-то отступнического сообщества, из «советской Церкви», в истинную, национальную?

— Нет, я служил Церкви в советских условиях, в условиях единой Церкви Русской — Московского Пат­риархата. Но я был экзархом Украины и служил, в ос­новном, Церкви Украины. Я заботился о приходах, о духовенстве Украинской Церкви. И когда эта часть СССР стала независимым государством, я не увидел никаких перемен в своем служении: я служил той же Церкви, только тогда в условиях единой Русской Церк­ви, а теперь в условиях независимой Украинской Цер­кви. И вся моя деятельность — миротворческая, экуме­ническая — была направлена на укрепление Церкви, потому что через то служение я служил Украинскому экзархату этой же Церкви. Церковь-то — одна, Христо­ва Церковь.

Я рассуждаю так: от Господа зависит, быть госу­дарству такому или иному. Если Господь поставил нас в те условия, значит, я должен служить Церкви в тех условиях. Когда Господь изменил эти условия, то я про­должаю служить Ему же, Его Церкви, но в иных условиях.

— Но, как известно, в тех, советских, условиях при­ходилось идти на многие компромиссы, было много «издержек». Поэтому после падения советской власти некоторые иерархи, типа Хризостома Виленского, на­чали активно каяться…

— Речь идет, конечно, о сотрудничестве со спец­службами? Сказать, что у нас не было контактов со спец­службами, — это было бы неправдой. Все до единого архиереи имели контакты со спецслужбами. Но разные контакты. Одни использовали эти контакты для служе­ния Церкви, потому что без спецслужб нельзя было на­значить ни одного священника. Это не все знают.

— А Совет по делам религий и спецслужбы — это было одно целое? Совет был фактически отделом КГБ?

— Это было одно целое. Если мы возьмем исто­рию, то НКВД занималась церковными делами и при Патриархе Тихоне, и при Патриархе Сергии. Совет был создан уже в 1943 году. А до этого занимались спец­службы Церковью напрямую. Одно время это «руко­водство» было тайное, а потом оно стало явным в виде Совета по делам религий или — как сначала он назы­вался — Совета по делам Русской Православной Церк­ви. Так было. Поэтому я считаю, что Господь нас по­ставил в такие условия за грехи наши, и надо было служить Церкви в таких условиях. Сам контакт не яв­ляется чем-то греховным. Как ты относишься к своим церковным делам, к своему церковному служению, если ты продаешь свою совесть, — то вот это грех. Если ты приносишь вред своему собрату, «капаешь» на него — вот это грех. А когда ты ничего такого греховного не делаешь, то сам контакт… Мы ведь имеем контакты с другими религиями…

— Но другие религии не называют Вас своим «аген­том», например? Ведь в документах КГБ, которые от­части вышли наружу после падения советской власти, они упоминают о Вас как об агенте. Там даже кличка есть, «Антонов». Откуда, кстати, берутся эти клички? Вы знали о том, что она у Вас есть?

— Это совсем другое дело, как они там меня назы­вают. Я знаю, как я относился к этому. Я никогда не шел против своей совести. С другой стороны, я был патриотом своего народа, своего государства. Я в этой деятельности никогда не шел против интересов свое­го государства. И меня ценили и ценят сейчас, в том числе на Западе. В Америке меня награждали грамо­тами «За миротворческую деятельность». А действительно, тогда Церковь сыграла важную роль в этом примирений, потому что шла тогда «холодная война» между Советским Союзом и Западом. И я честно служил интересам мира, но с позиции своего государства, потому что я гражданин зтого государства. Нельзя ска­зать, что я кривил душой. Я честно отстаивал интересы своего народа, своего государства.

— А Вы знали об этом псевдониме — «Антонов»?

— Мне говорили. Не надо отрицать того, что действительно есть. Рано или поздно, оно всегда открывается.

 — А какие отношения сейчас у церковного руководства с СБУ — Службой безпеки Украины? Она какой-то проявляет интерес, подобный тому, что было со стороны КГБ?

— Характер изменился коренными образом. СБУ не вмешивается во внутренние дела Церкви абсолют­но. Если раньше для того, чтобы поставить єпископа, мне обязательно надо было согласовать кандидатуру, сейчас никто не интересуется, кого мы там в епископы будем ставить. Сейчас изменились коренным образом отношения.

Спецслужбы еще дальше стоят от Церкви, чем президент или местная власть. Решаются теперь все вопросы церковно-государственных отношений не со спецслужбами Украины, а с местной властью.

 — Не могли бы Вы российскому читатєлю, наконец, рассказать подробно, что же произошло на известном Архиерейском Соборе РПЦ МП в апреле 1992 года? У нас до сих пор считается, что Вы там на кресте и Евангелии принесли некую присягу, дали обещание, вернувшись в Киев, созвать Архиерейский Собор и подать в отставку. Вот на самом деле, были ли крест. Евангелие, присяга?

— Никакой клятвы я на том Соборе не давал. Го­ворил, что вопрос о моем предстоятельстве должен решать не Архиерейский Собор в Москве, а Собор в Украине. Я говорил, что я могу подать прошение об освобождении. Когда я приехал в Киев и встретился со своим духовенством и верующими, то они были ка­тегорически против того, чтобы я уходил. Я встретился с президентом Кравчуком и тоже поставил ему вопрос, надо ли мне уходить, когда Украинское государство только образовалось, или нет. Он посоветовал мне не уходить. И вот это была причина, почему я не подал прошения об отставке.

С точки зрения канонов, я и не должен был пода­вать, потому что мое обещание стало результатом на­силия, давления со стороны архиереев. Каноны, на­оборот, стоят на том, чтобы архиерей оставался и не отказывался от своих обязанностей. Поэтому я не счи­таю, что я какую-то клятву нарушил. Просто надо мной насилие совершали в Москве, требовали: «Откажись». Но зачем же тогда меня избрали?

— А требовали не те же самые, кто избрал?

— Нете. Потом на украинских архиереев тоже ока­зали давление, провели харьковский собор. А так, в основном, это российский епископат требовал, чтобы я отказался. Почему? Потому что предстоятель высту­пает за автокефалию. Они хотели поставить такого, ко­торый отказался бы от автокефалии.

— Там не только предстоятель был за автокефа­лию. По-моему, в ноябре 1991 года прошел Помест­ный Собор Украинской Православной Церкви…

— Дело в том, что я поступил согласно всем пред­писаниям — и законов, и гражданских уставов, и соглас­но церковным канонам. Когда Украина была в составе Советского Союза и получала большие права как рес­публика, то в соответствии с этими правами Украины как республики я поставил перед Синодом вопрос о расширении прав Украинского экзархата, чтобы они соответствовали правам Украинской республики. Ког­да же Украина стала независимым государством, то я понял, что здесь должна быть и автокефальная Цер­ковь, раз независимое государство. Потому что кано­ны этого требуют. Поэтому наше желание иметь авто­кефалию соответствовало церковным канонам, 34-му Апостольскому правилу, где сказано, что каждый на­род должен знать своего первого епископа, или мит­рополита, или Патриарха. И вот, в соответствии с цер­ковными канонами и теми полномочиями, которые дал нам Архиерейский Собор Московского Патриархата — что мы имеем право созывать соборы, назначать сами епископов и Священный Синод иметь, — мы и стали действовать. И грамота есть соответствующая и от Пат­риарха, и от Архиерейского Собора московского.

И, действуя согласно тем правам, которые мы имели,созвали Поместный Собор 1-3 ноября 1991 года. Никто не говорил, что мы незаконно собрали Собор. Потому что это был законный Собор. Что этот Собор решил? Решил, что Украине необходима автокефаль­ная Церковь. Это решение приняли единогласно, все подписали: и епископы, и представители духовенства, мирян, монастырей, учебных заведений, то есть вся Церковь на этом Соборе решила, что Украине нужна автокефальная Церковь. И дальше, мы объявили о же­лании иметь автокефалию, но мы не откололись от Московского Патриархата. Мы просили созвать Собор для решения этого вопроса. Но в результате созвали Собор не для рассмотрения этого вопроса, а для того, чтобы меня удалить как инициатора. И поэтому весь Собор был посвящен моей персоне, а не рассмотре­нию автокефалии Украинской Церкви. И не говорили на Московском Архиерейском Соборе, что «вы не име­ете условий для существования автокефальной Церк­ви». Никто эти вопросы даже не поднимал. А все гово­рили, какой плохой митрополит Филарет, и что его надо осудить, и какая это аморальная личность и т.д. То есть весь Архиерейский Собор был посвящен мне, а в по­вестке дня стояла не моя персона, а стояла все-таки автокефалия Украинской Церкви.

— Я не могу понять, почему те же епископы Укра­инской Православной Церкви, которые в ноябре голо­суют за автокефалию, а менее чем через полгода вы­ступают резко против Вас (Вас поддержал только один епископ Почаевский Иаков) — созывают свой Собор, осуждают, причем вся та же команда, которая прого­лосовала за автокефалию?

— Все очень просто. Архиерейский Собор в Харь­кове был созван по инициативе Московской Патриар­хии и с активным участием спецслужб, российских и украинских. И поэтому неудивительно, что архиереи по старой привычке слушались больше спецслужб, чем своего предстоятеля. Поэтому некоторые архиереи, ко торые не были на харьковском соборе, посылали туда телеграммы: «Что бы ни принял Собор, я поддержи­ваю». И архиереи, которые были тут и клялись мне в верности, вынуждены были ехать туда. Один архиерей заехал ко мне. Я говорю: «Владыко, не надо Вам в Харь­ков ехать». Он отвечает: «Да Вы знаете, я же буду за­щищать Вас всегда». И все-таки поехал. Хотя я был против того, чтобы он ехал. Кого же он слушал?

— Для Вас лично большим разочарованием было такое поведение архиереев? Считаете ли Вы, что Вы какие-то ошибки допустили в кадровой политике?

— Нет, дело в том, что просто эти архиереи дей­ствовали по привычной логике: что власть нам скажет, то мы и сделаем. Скажет идти в Киевский Патриархат, мы пойдем в Киевский Патриархат. Но пока нам гово­рят идти в Московский.

— То есть для Вас это не было неожиданностью. Вы знали, что все они Вас предадут по сути дела?

— Я представлял, да. То есть они послушают, что скажут власть имущие. И сейчас они в таком же состо­янии находятся. После того, как Ющенко избрали пре­зидентом, они все дрожали и не знали, что с ними бу­дет. Потому что они привыкли к тому, что власть все решает. Кучма был их сторонником, поэтому они и чувствовали себя соответственно. Пришел Ющенко, они думали, что Ющенко будет вести себя так, как дру­гие. А Ющенко не повел себя так, как другие.

Для меня это не является чем-то новым или нео­жиданным. Если власть скажет этим старым архиереям — идите в Киевский Патриархат, пришло время, они придут! Молодые — те идейные. Но среди молодых ар­хиереев Московского Патриархата в Украине очень много сторонников того, что Украина — независимое государство и должна иметь свою Церковь. Только они не хотят внутри Московского Патриархата форсиро­вать события до времени.

— Насколько много беспокойства Вам доставляет деятельность таких организаций, как «Союз православ­ных граждан Украины» или блок Натальи Витренко? Они ведь одной из важнейших своих задач считают ликвидацию Вашей Церкви?

— Дело в том, что они созданы для этого.

— Кем?

— Спецслужбами Советского Союза. Еще когда су­ществовал Советский Союз, в Украине был создан «Союз православных братств». У меня как предстоя­теля Украинской Церкви никто не спрашивал благо­словения на его создание. Я подумал: для чего этот союз? Их нет еще, этих братств. А уже создан союз. Кто же его создал? Церковь к этому «Союзу православ­ных братств» никакого отношения не имеет. Я понял, что это создали спецслужбы. Для чего? Тогда была проблема в Галиции — возрождалась Греко-Католичес­кая Церковь. И эта организация была направлена про­тив того, чтобы Греко-Католическая Церковь распрос­транялась на остальную Украину: вот ей отведено — Галиция — а дальше нельзя. И как противодействие — вот этот отряд. А когда образовался Киевский Патри­архат, то тогда эти силы направили уже против Киевского Патриархата. А теперь подключили к этому и Витренко. Она играет роль тоже боевого отряда. Им по­кровительствуют антиукраинские силы, которые есть во власти и в правоохранительных органах.

Ну, например, если взять Витренко. Политичес­кая партия. Какое вам дело до Церкви? Церковь отде­лена от государства. Явное нарушение закона. Терпит кто? Власть, Должна она это терпеть? Не должна. Она терпит.

Я всегда был сторонником того, что все-таки всем Бог управляет, и правда, добро, всегда побеждают. Я помню одну встречу в советские времена, в 60-е годы, когда гонения на Церковь были. Меня пригласил упол­номоченный киевский, он был полковником КГБ, чекис­том еще тех старых времен, 30-х годов. Он говорит: «Вот, пришел вам конец. В 80-м году мы вступаем в комму­низм. В коммунизме места нет религии и Церкви. По­этому вам уже не будет места». Я ему на это ответил: «Виктор Павлович, мы при социализме живем, будем при коммунизме жить». Он говорит: «При социализме еще мы терпим вас, а при коммунизме уже не будем». Я говорю: «Если это так, то Церковь будет, а коммунизма не будет. Потому что Христос сказал: «Создам Церковь и врата ада не одолеют ее». Я больше верю в эти слова Христа, Который это сказал». Так и в данной ситуации. Какие бы силы ни боролись против Украины, против Поместной Украинской Церкви, они не победят. Пото­му что правда на стороне Украины, правда на стороне Киевского Патриархата. Поэтому эта правда и победит. А все остальное, рано или поздно, отпадет.

И Москва, и Московская Патриархия должны со­гласиться с реальностью, которая от Бога зависит. Со­ветского Союза нет. Есть Российская Федерация и есть Украина как государство. Есть Российская Церковь и есть Украинская Церковь. И они должны жить — госу­дарства, как соседи, а Церкви — как братские Церкви. В этом будет их сила. А если между Украиной и Россий­ской Федерацией, между Украинской Церковью и Цер­ковью в России будут враждебные отношения, то это будет ослаблять и одну сторону, и другую. Если бы в 1992 году московский Патриарх согласился на автоке­фалию Украинской Церкви, то Украинская Церковь была бы в самых близких отношениях с Российской Церковью. Она была бы благодарна за то, что она от этой Церкви получила автокефалию. И хотя бы эти Церкви были бы независимы друг от друга, но духов­но, идейно они были бы вместе. И во вселенском пра­вославии это была бы одна сила. Если говорить с по­зиции государственной: если бы российское руководство не делало поползновения подчинить Ук­раину своему влиянию, а смотрело бы на Украину как на суверенное государство, близкое по крови, по духу, то это были бы два государства могучих, сильных, и, вступая в Европейское сообщество, они оказывали бы влияние на Европейское сообщество большее, чем одно и другое по отдельности.

Я не думаю, что распадется Россия, если Украи­на будет дружественной по отношению к России стра­ной. Вот я слышал высказывание Бжезинского, что если Российская Федерация вступит в НАТО, то границы ее будут по Курильские острова, а если не вступит, то будут до Урала. И в этом есть рациональное зерно. Поэтому я, возвращаясь к взаимоотношениям России и Украины, Московской Патриархии и Украинской Цер­кви, хочу сказать, что дружественное отношение к со­зданию в Украине независимой Церкви выгоднее Мос­ковскому Патриархату, нежели противодействие, потому что все равно Украинская Церковь будет авто­кефальной, но она может стоять на стороне Констан­тинопольского Патриарха…

— Что приведет к изоляции Московского Патри­архата и к новому расколу всего православного мира?

— Да. Украинская Церковь сама по себе такая же мощная, как и Российская. И если эта Церковь будет со Вселенским Патриархом, то Российская Церковь уже не будет иметь такого преимущества, какое она сей­час имеет. В Москве это понимают. Поэтому думают, что, удержав в своем подчинении Украинскую Церковь, они долго смогут господствовать во вселенском пра­вославии. Надо избавиться, наконец, от этих имперс­ких замашек. Во-первых, они все нехристианские. Им­периализм — явление не христианское. А в основу, все-таки, если говорить о Церкви, надо положить хри­стианскую любовь, а не власть. Потому что Церковь сильна не властью, а любовью. И победила Церковь языческий мир не силой, а любовью и своей благочес­тивой жизнью, верой. А когда в основу церковной жиз­ни полагается не христианская любовь, а власть, тог­да возникают расколы, тогда Церковь ослабляется.

— Я не могу не затронуть и униатского вопроса. Считаете ли Вы верной свою борьбу против греко-католиков, которую Вы вели как экзарх Московского Пат­риархата в 60-е, 70-е, 80-е годы? И каковы сейчас отно­шения с греко-католиками?

— Я был и останусь православным. Но католичес­кое вероучение я не воспринимаю.

— Вы считаете его ересью?

— Я считаю его отступлением от чистоты апостоль­ского и святоотеческого учения. Католики — Церковь, я признавал и признаю, что это Церковь. Но она отступи­ла от чистоты апостольского и святоотеческого учения. Поэтому независимо от того, были ли это времена советской власти или сейчас, мое отношение остается та­ким же. Но сейчас у нас отношения не противостоящие, а нормальные. И если, например, Греко-Католическая Церковь боролась бы против Православной Церкви, я бы выступил против нее. А поскольку у нас отношения наладились — там еще есть очаги напряженности, но, в основном, каждый занимает свое положение, — то я даже чувствую, что эта Церковь может свободно войти в Ук­раинскую Православную Церковь как поместную Цер­ковь. Там создаются такие настроения и среди духовен­ства, и среди иерархии. Поэтому не исключено объединение — не принудительное, а добровольное…

— Львовский Собор, но без политического насилия.

— Может быть. Но когда? Когда будет признана автокефалия Украинской Церкви.

— Кстати, свое отношение к Львовскому Собору Вы пересмотрели? Вы теперь не считаете его закон­ным, каноничным?

— Ну, Вы знаете, если взять историю, сколько та­ких соборов было неканонических. Один исключал другой. Поэтому, как Вам сказать? Ну, каким был Москов­ский Архиерейский Собор по отношению ко мне? Та­ким же, как и Львовский Собор по отношению к униа­там. Придет время, и будет критиковаться не только Львовский, но и Московский Архиерейский Собор. Так же, как будут отказываться от анафемы, которую на меня наложили. Придет время. Я не доживу до этого, но придет время.

Возьмите Арсения Мациевича. Сгноили в Ревельской тюрьме. Лишили всех достоинств. Кто? Святей­ший Синод Русской Церкви. И теперь этот же Святей­ший Синод объявляет его святым. Поэтому есть Божия правда, есть человеческая. Человеческое все несовер­шенно. А часто и греховно.

— Много есть недоумений по поводу историчес­кого преемства Вашей Церкви. Кто-то говорит о том, что Вы считаете себя преемниками Липковской иерар­хии, возникшей в 1921 году, кто-то возводит это пре­емство к митрополиту Поликарпу (Сикорскому), кото­рый в 1942 году провозгласил автокефалию. Как на самом деле?

— На самом деле мы отделились от Московского Патриархата и соединились с теми, кого в живых нет. Как мы с ними соединились? Мы являемся их идейны­ми последователями. И Сикорского, который боролся за автокефалию. Но вся наша иерархия, все наше ду­ховенство — от Московского Патриархата. Назовите кого-нибудь, кто тут не из Московского Патриархата. Все из Московского Патриархата. От кого мы отдели­лись? От Московского Патриархата, от этой плоти, а не от той.

— Известно, что существует Томас Константино­польского Патриархата 1924 года о даровании автоке­фалии Церкви в Польше, которая, по сути, была укра­инской по своему национальному составу. В этом Томосе говорится о неканоничности присоединения Киевской митрополии к Москве в XVII веке. Не считае­те ли Вы, что этот Томос есть уже состоявшийся акт признания Константинополем автокефалии Украинс­кой Церкви?

— Формально это не так. А по существу это есть основание для признания Украинской Церкви автоке­фальной Церковью. А то, что Польскую Церковь не при­знавала Москва с 1924 года до 1948 года, то по полити­ческим причинам. Вот скажите, что произошло нового в 1948 году?

 — Оккупация Польши советскими войсками.
 — Так, Сталин приказал признать — признали. Что произошло с Грузинской Церковью? Сталин приказал признать — Сергий пишет письмо, извините, мол, про­изошло недоразумение, наша сестра Грузинская Цер­ковь… А до этого? Почитайте ответ Патриарха Тихо­на. Там совсем противоположное.

Я уверен в том, что наша Церковь на правильном пути, как бы настам ни называли «раскольниками» та­кими и сякими, мы есть Церковь. И служим интересам Церкви, и вчерашний крестный ход показал, что это без всякой политики. Политиков не было, а масса на­рода шла за мощами, потому что они верят в Бога и хотят жить по-христиански.

Портал-СREDO. RU,
16 ноября 2006 года

↑Час для єдиної
незалежної Церкви вже настав…

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет погодився розповісти читачам газети «День» про свій візит до українських православних США, який щойно завершився. У розмові йшлося про церковні справи в Україні, зокрема, про нещодавнє рішення Кабінету Міністрів України щодо чергового «перевтілення» Дер­жавного департаменту у справах релігій. Віднині (чи на довгий час?) це має бути Державний комітет Украї­ни у справах національностей та релігії. Ця реоргані­зація є гарним доказ того, що історія розвивається-таки по колу — подібний симбіоз релігій і національностей вже функціонував за часів Леоніда Кучми. Хоча, на мою думку, поєднання релігійних та національних проблем аж ніяк не є логічним з огляду на те, що в Україні ті чи інші релігії та конфесії зовсім не завжди жорстко по­в’язані між собою. Далеко ходити не треба — українці, як відомо, представлені чи не в усіх традиційних і новітніх конфесіях країни. Хоча є й виключення, наприк­лад, нечисленна Німецька лютеранська церква або іудейство.

 — Ваша Святість, якою була головна мета остан­ньої поїздки до Штатів?

— Це був пастирський візит до вірних УПЦ Київсь­кого Патріархату в США. Спочатку я прибув до Чикаго — до кафедри Святої Софії. Зокрема з того приводу, що одна з парафій відзначала 55-річчя свого заснування. Зібралося багато українців, які належать до вікаріату Київського Патріархату; відбулася також конференція духовенства і представників православних громад. Об­говорювалися питання поточного церковного життя, а особливо — можливі кандидатури на призначення но­вого єпископа (після смерті єпископа Стефана Біляка). У Бронсвіку в парафії Святого мученика Стефана провів богослужіння за упокій протопресвітера Степана Посаківського, який нещодавно упокоївся. Це та сама ша­нована особа, яка кілька років тому активно збирала кошти в Америці на будівництво Михайлівського Зо­лотоверхого монастиря. Окрім цього, він дуже допо­магав Україні в гуманітарних справах — підтримував си­ротинці, будинки для старших людей тощо.

— Чи спілкувалися ви з українськими православ­ними владиками США, які підпорядковані Константи­нопольському Патріархату?

 — Так було. Я зустрівся з предстоятелем УПЦ у США митрополитом Костянтином, що знаходиться під омофором Вселенського Патріарха Варфоломія І. Між мною і митрополитом відбулася тепла толерантна конструктивна розмова. Клірики цієї Церкви — з дозволу митрополита Костянтина — допомагали мені під час богослужінь.

— Я перепрошую, але ж загальновідомо, що час­тина парафій, які раніше були у підпорядкуванні мит­рополита Костянтина, перейшли до Київського Патрі­архату — у ваше підпорядкування. Як до цього факту ставиться американська православна ієрархія? Адже відомо, як ревниво кожна Церква оберігає своїх вір­них, свої парафії і як це псує стосунки між церквами.

— Бачите, тут, перш за все, треба згадати недалеке минуле. Справа у тому, що на початку 90-х нашою Цер­квою керував Патріарх Мстислав, який до цього був мит­рополитом і предстоятелем православних українців США. То ж з обранням Мстислава Патріархом Українсь­кої Православної Церкви, до юрисдикції Київського Пат­ріархату автоматично ввійшли православні Америки, які раніше були підпорядковані митрополиту Мстиславу. Як бачимо, йому були підпорядковані православні па­рафії як України, так і США — всі вони перейшли до скла­ду Київського Патріархату. Коли Патріарх Мстислав по­мер, частина американських парафій залишилася у підпорядкуванні Києва, а друга частина перейшла під омофор Константинопольського Патріархату (1995).

Через кілька років частина з цих останніх амери­канських православних звернулася до Київського Пат­ріархату з проханням приєднати їх до себе. Таким чи­ном, до складу КП перейшло 14 американських громад. Американські ієрархи навіть апелювали до мене, аби я «агітував» за те, щоби ті християни залишилися під омо­фором Константинопольського Патріархату. Звичайно ж, я відмовився це зробити, адже то було б неповагою до волі віруючих людей — відірвати їх від Української Церкви, власне, від України. І я сказав: «Нехай вирішу­ють самі американські парафії!».

Ситуація, однак, не є конфліктною. Більше того, я передбачаю, що все більше українських парафій США будуть приєднуватися до Київського Патріархату; за рахунок, зокрема, нової хвилі імміграції до США.

Тому й не дивно, що ми мирно зустрілися з митро­политом Костянтином Баганом та архієпископами і мали важливі розмови; на мою честь було дано святковий обід тощо. Я дуже задоволений. (Згідно з повідомленнями московських ЗМІ, американські кореспонденти яких при­скіпливо слідкували за перебігом візиту Патріарха Філарета до США, один із ієрархів УПЦ в США — глава Конси­сторії Антоній Щерба публічно висловив відверте незадоволення переходом кількох американських па­рафій під омофор Патріарха Філарета. — К.Г.)

— Скільки українських православних парафій США сьогодні підпорядковано Вселенському Патріарху?

 — Усього це 40 парафій, об’єднаних у три єпархії. Ними керують три єпископи: предстоятель УПЦ США митрополит Костянтин Баган, архієпископ Всеволод Майданський і архієпископ Антоній Щерба.

— Чи не перешкоджають ці американські справи — перехід парафій до складу Київського Патріархату — нормальним стосункам із Патріархом Варфоломієм І?

— Наші стосунки з Патріархом Варфоломієм про­довжуються, хоча останнім часом вони дійсно загаль­мувалися. Але зовсім з іншої причини. Йдеться про погрози Москви, Московського Патріархату зробити повний розкол світового православ’я (грубо кажучи,- на греків та слов’ян. — К.Г.) у тому випадку, коли Пат­ріарх Варфоломій дійсно підтримає автокефалію Укра­їнського православ’я й тим самим повністю відірве його від Московської Патріархії. Із цим Вселенський Патрі­арх має рахуватися.

— Будь ласка, назвіть головні параметри Українсь­кої Православної (Церкви Київського Патріархату — такі, які вони є сьогодні.

— До складу Київського Патріархату входять 32 єпархії — 29 в Україні, З-за кордоном. Церкву склада­ють 4200 парафій, понад три тисячі священиків і 38 ар­хієреїв. Маємо 4 вищі духовні заклади, 4 семінарії і кілька духовних шкіл.

Згідно з останніми соціологічними опитування­ми, 28% дорослого населення України підтримує Ки­ївський Патріархат, а Українську Православну Церкву Московського Патріархату — 18% (хоча в цій Церкві за­реєстровано понад 10 тисяч парафій).

— Чи не змінилося ваше ставлення до викладан­ня в школах основ християнської етики? Чи не є обо­в’язком суспільства і школи надавати дітям знання про всі релігії світу? Багато хто думає, що тільки так можна виховувати толерантність та екуменізм.

 — Я впевнений, що є альтернатива, яка задоволь­нить усіх. Йдеться про викладання — обов’язково за ви­бором батьків — альтернативних курсів «Християнська етика» і «Етика» безрелігійна. При цьому предмет «Християнська етика» має бути дійсно загальнохристиянським, не пов’язаним з тією чи іншою конфесією, і пови­нен спиратися на Святе Письмо, на віровчення Христа. Окрім цих двох предметів, недільні школи всіх конфесій повинні виховувати дітей в дусі тієї чи іншої релігії або конфесії. Адже зараз виховання дітей як такого взагалі немає — дітей «виховують» вулиця та телебачення.

— Прошу Святійшого Патріарха розповісти, як він оцінює ситуацію в Україні після виборів — з церковної точки зору? Гірше стало чи краще? Чи нічого не зміни­лося?

— Важно оцінювати категорично і однозначно. З одного боку, великим позитивом є те, що сьогодні Пре­зидент країни дійсно бажає зробити все, аби створити Єдину Помісну Українську Православну Церкву. Ще од­ним позитивним фактором можна вважати те, що в ук­раїнському суспільстві помітно виросла національна свідомість, а також свобода слова. З іншого ж боку, УПЦ Московського Патріархату стала більш агресив­ною, а до того, постійно залучає до своїх акцій нецерковні сили — братства, всілякі «Единые Отечества», полі­тичні партії (комуністів, прогресивних соціалістів} та ін. Всі ці «заангажовані» блокують храми, громади яких перейшли до Київського Патріархату (Чернігів, Острог та ін.). У деяких регіонах так само діє місцева адмініст­рація — не виділяють нашій Церкві ділянки для будів­ництва храмів, блокують розпочате будівництво. Якщо десь у селі чи місті ми реєструємо парафію, поряд зра­зу ж виникає парафія УПЦ Московського Патріархату. І тоді нас, іноді, знімають з реєстрації.

Та сьогодні ті люди, які знаходяться в юрисдикції УПЦ МП, починають роздумувати, порівнювати й відчу­вати потребу в Єдиній незалежній Православній Церкві України. Багато хто вважає, що час для цього вже на­став. На жаль, чимало політиків — на всіх рівнях — дума­ють і діють інакше.

— Як Ви ставитеся до чергової реформи, яку за­початкував уряд, тієї державної структури, яка не так давно називалась Державним комітетом у справах релігій?

— Більшість керівників церков України виступає за відновлення саме Держкомрелігій. А останній варі­ант нас не те що не задовольняє, а є для нас незрозум­ілим і нелогічним. Тим більш, що для його серйозної оцінки бракує інформації. (Чому наш Уряд зазвичай поспішає оприлюднити абсолютно не розроблені й через те мало кому зрозумілі постанови?Люди з охо­тою почекали б, доки кістяк постанови обросте необхід­ними поясненнями, подробицями і рекомендаціями. « К.Г.) Найбільше тривожать чутки, що головою нової державної інституції буде представник Комуністичної партії України. Чому тривожать? По-перше, він атеїст. А до того, наші комуністи давно заявили себе стійкими прихильниками Московської Патріархії. Тому розрахо­вувати на об’єктивне ставлення до всіх релігій та кон­фесій України не приходиться — пріоритетною завжди буде УПЦ МП.

Хочу також нагадати, що запропонований новий варіант системи взаємозв’язку Церкви і держави є зовсім не новим — він вже був апробований і відкину­тий за часів президента Леоніда Кучми.

— Чи зміниться загальноправославна ситуація у світі у тому випадку, коли на Московський Патріарший престол зійде якась інша особа? Адже останнім часом деякі московські ЗМІ постійно натякають на слабке здо­ров’я Московського Патріарха.

— Коли дійде до вибору наступного Московсько­го Патріарха, вирішувати буде не Московська Патріар­хія, а Кремль. Адже російська влада, не соромлячись, активно й послідовно використовує Православну Церкву; відомо, наприклад, що саме через Церкву сьогодні робиться могутній ідеологічний вплив на Україну. Якщо політичні стосунки між Києвом та Москвою покраща­ють, нового патріарха обере Церква, а не Кремль; він не буде заангажований у політику. Але це не дуже віро­гідний варіант, скоріше за все, Московського Патріар­ха буде обирати Кремль.

Клара ҐУДЗИК, газета «День»,
№ 203, 22 листопада 2006 року

↑Патріарх Філарет:
«Усе, що хвилює суспільство,
хвилює й Церкву»

…Коли перед українським народом, віками поне­воленим іноземними ярмами, заясніло визволення, Патріарх Філарет поступово, але рішуче став на бік його законних прав, своїм пастирським словом, своїми дія­ми чинив як вірний слуга свого народу і на весь голос заявив про необхідність автокефального Православ’я в незалежній Україні. Цій благородній і богоугодній справі присвятив усе подальше життя.

Святійший Патріарх Філарет може відкрито й чес­но поглянути в очі вірним. Він не зрадив їх і не покинув у скрутні хвилини буття. Завжди був і є поряд з ними як відданий їм пастир і духовний проводир.

Сьогодні Його Святість — гість «Сільських вістей».

Єдина Помісна Православна Церква страшніша за НАТО

— Ваша Святосте, тема Єдиної Помісної Православ­ної Української Церкви востаннє широко обговорюва­лася під час політичних переговорів щодо підписання Універсалу національної єдності. Однак з остаточного тексту ця теза взагалі зникла, поступившись консти­туційній вимозі свободи віросповідання. Чому так ста­лося?

— Із суто політичних міркувань. Росія боїться Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні більше, ніж нашого вступу до НАТО. Це й знайшло своє відоб­раження в Універсалі. Підписавши його, різні політичні сили в той чи інший спосіб погодилися на Україну в НАТО, однак висловилися категорично проти своєї Церкви. Хоча кожній розумній людині ясно, що раз є своя незалежна держава, то має бути й своя незалеж­на Церква. Це — аксіома, підтверджена православ’ям Болгарії, Румунії, Греції, Сербії, Грузії.

Усі ми були свідками, як під час останніх прези­дентських та парламентських виборів поводилася УПЦ Московського Патріархату. Там відкрито велась агіта­ція, організовувалися хресні походи з портретами пев­них кандидатів… Росія розуміє, що Церква Московського Патріархату в Україні — це велика Ідеологічна сила, яка може впливати на українське суспільство й утри­мувати нашу державу під російським протекторатом. Тому, на догоду зобов’язаним Москві політикам, цей пункт в Універсалі знівелювали.

Скажу більше, у Москві прекрасно розуміють, який вплив має Церква на душі й уми людей. Він, цей вплив, далеко важливіший для Росії, ніж газ. Бо газ рано чи пізно закінчиться, а віра нікуди не дінеться.

Хочу навести приклад з історії часів Богдана Хмельницького. Він Україну до Росії не приєднував, ішлося про укладення союзницького договору. Оскільки московські царі чудово розуміли всю нетривкість по­літичних договорів, передбачали можливість їх швид­кої зміни, то усвідомили, що справжню міцність тим стосункам може забезпечити лише підпорядкування Української Церкви. Саме тому цим питанням на­прикінці ХVII століття переймався особисто російський цар через своїх послів.

Аж звідси можна побачити причину, чому й у наш час існують такі парадокси — Україна незалежна, а Церк­ва — залежна. Хоча б Церквою, але Україну хочуть міцно прив’язати до Росії. Саме тому до вирішення цього пи­тання сьогодні й підключилися політичні сили. Бо сама Церква Московського Патріархату не може ідейно про­тистояти Православній Церкві Київського Патріархату.

— А ми дивуємося, що раптом такою набожною стала українська компартія. Та є, мабуть, й інші причи­ни непоступливості?

— Уся історія християнства пов’язана з Києвом, а не Москвою. Саме з нашої столиці, а не з Москви хрис­тиянство поширювалось у сучасній Східній Європі. Те ж з культурними пам’ятками — «Словом о полку Іго­ревім», «Словом про Закон і Благодать» — це ж укра­їнські пам’ятки. Виходить, що як Україна відходить від Московського Патріархату, то вся ця культура закріп­люється за нами. Водночас з’ясовується, що Російська Церква починає свою історію не з хрещення Київсь­кої Русі, а з утворення автокефальної Церкви — лише з XV століття.

Треба розуміти, що Московський Патріарх не лише духовна особа. Зараз державна влада Російської Федерації прагне поставити свою країну на перше місце у Православ’ї (сьогодні вона займає п’яте). Бо вона найбільша у православ’ї і за територією, і за кількістю вірних, парафій. Тому Московський Патріарх і заявляє, що нині немає жодних богословських підстав не бути Російській Церкві першою. І що Москва — це третій Рим. Але цей статус можна здобути, лише утри­муючи Україну в своєму складі.

А ви уявіть, що Українська Церква відокремила­ся. Тоді патріархат скорочується наполовину. У Росії сьогодні 12 тисяч парафій, а в Україні — всіх православ­них течій — 15 тисяч. Ідеться вже про боротьбу самої Церкви, її інтересів.

До того ж ідея поставити Російську Церкву на пер­ше місце — не сьогоднішнє бажання. Це бажання ще Сталіна, який у 1948 році скликав у Москві єпископсь­кий Вселенський собор. Тоді він не відбувся, бо не при­їхала значна частина єпископів. А сьогодні Російська Церква відчула, що йде в одній запряжці з сильною державою. Тому, користуючись її підтримкою, понови­ла зусилля. А Українська Церква стоїть їй на заваді. Тому й відбувається така запекла боротьба проти утворен­ня Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні.

— Щоб з’ясувати питання остаточно: Московський чи Київський Патріархат — це питання віри?

— Ні, до віри це не має жодного стосунку. Віра в усіх православних християн одна. Православні кано­ни і богослужіння — однакові. Хіба що ми різними мо­вами читаємо «Отче наш». Причина розбіжностей лише політична.

— А як люди ходять до церкви? Вони свідомо оби­рають патріархат чи йдуть до тієї церкви, яка є поблизу?

— Люди, переважна більшість, ідуть до храму мо­литися Богові. Усі ці політичні питання їх мало стосу­ються. Водночас є частина парафіян, котрі усвідомле­но перебувають під впливом іншої держави.

— Після всього сказаного Вами не видно якогось просвітку, бо не віриться, що Московський синод відсту­питься від своїх намірів і відпустить нас із миром. Як тоді можна створити свою Церкву? Чи обов’язкова в цьому процесі участь держави?

— Ясна річ, указом Президента, постановою Вер­ховної Ради чи рішенням уряду Єдину Помісну Право­славну Церкву створити не можна. Я пропонував та­кий шлях. Щонайперше, реально вивчив би сучасний стан Церкви Московського Патріархату. Як на мене, там дуже багато духовенства стоїть на позиції утворення єдиної Православної Церкви. Варто було б знати й ура­ховувати такі устремління. По-друге, треба вивчити ставлення до єдиної Церкви самих віруючих, провести об’єктивні соціологічні опитування. Тоді й постануть реальна картина та подальший план дій. Далі. Варто створити ініціативні групи з боку всіх українських пра­вославних церков і працювати над скликанням об’єд­навчого собору. І вирішити лише одне питання — про об’єднання всіх православних церков в одну.

Коли це відбудеться, треба в Мін’юсті зареєстру­вати Єдину Помісну Православну Українську Церкву й провести перереєстрацію всіх парафій. Водночас пра­ва називатися Українськими Православними мають бути позбавлені інші церкви.

Ті, хто залишиться поза процесом, називатимуть­ся, приміром, Російською Православною Церквою в Ук­раїні. Люди тоді чітко знатимуть, своя то Церква чи Церква чужої держави.

— Хто ж у такому разі має займатись організацією таких суспільних соціологічних замірів? Це має бути Мін’юст, Президент, уряд? І чи не вважатиметься це державним втручанням у церковні справи?

— На мою думку, цим мають займатися державні органи на місцях і, водночас, центральні державні орга­ни: щоб мати об’єктивні дані про стан Православ’я в Україні. Це в жодному разі не буде втручанням у спра­ви Церкви. Пошлюся на приклад Росії, її президента Во­лодимира Путіна. Він, під час офіційного візиту до США, зустрічався з керівником Російської зарубіжної право­славної церкви, схиляв патріарха до об’єднання з Московським Патріархатом. І ніхто не побачив у цьому втручання держави в церковні справи. Навпаки, це спрацювало на авторитет і держави, і Церкви. Особли­во наголошу — йдеться про візит до чужої держави і Церкву іншої країни. То хіба наш Президент не може ініціювати об’єднавчі процеси всередині своєї держави?

Ви зверталися зі своїми пропозиціями до ни­нішнього керівництва держави. Якою була реакція?

— Президент підтримує такі підходи.

— Словом чи ділом?

 — Поки — словом. Але в нього є чіткі наміри переходити до діла. Початок буде з утворення спеціальної робочої групи. А вже робоча група стане тим локомо­тивом, який просуватиме всі ідеї та плани. Інакше — все закінчиться пустою балаканиною.

Однак цей локомотив може впертись у те, що нинішній чільник виконавчої влади є симпатиком іншої, не Вашої Церкви.

— Ми це передбачаємо. Але не треба думати, що вся влада така. Мова навіть не про склад Кабміну. Бо такі питання передусім вирішує місцева влада, яка має достатньо повноважень.

Про перспективи світового визнання

 — Ледь не повсякчас точиться дискусія навколо церковних споруд. Зокрема, вже поширюються чутки про намагання позбавити Українську Православну Церкву патріаршої кафедри — Володимирського собору.

— Така інформація перекручена. Скоріше йдеться про намагання Церкви Московського Патріархату не­далеко від Володимирського собору збудувати нову церкву на честь князя Володимира. Але протестує місцева громада, бо в неї забирають дитячий майдан­чик. Наш собор не наважиться забрати ніхто.

Підстави для чуток в іншій площині. Зараз, кори­стуючись прихильністю нової виконавчої влади Украї­ни, УПЦ Московського Патріархату хоче всю лавру, так би мовити, отримати в користування. Для цього, серед іншого, хоче виселити звідти музей. Ми вже маємо низку фактів, коли туди не допускають під тим чи іншим приводом наших вірних.

Існує й велика небезпека. Церква Московського Патріархату лобіює у Верховній Раді України зміни до закону про свободу совісті. Йдеться про положення, яким би церкві, як установі, надавалися права юридичної осо­би. Ми виступаємо категорично проти цього. Чому? Бо в разі отримання права юридичної особи все майно буде переведено на церкву. Тоді, коли віруючі того чи іншого села, міської парафії, захочуть перейти в помісну Церкву, вони зможуть це зробити тільки без майна.

Уявіть село, де один храм. Стане він, скажімо, московським. Це викличе розбрат.

— А яка Ваша позиція щодо власності Церкви на землю?

— Ми — за закріплення земельної ділянки за гро­мадою. Власність за церквою жорстко закріпить і саму ділянку, і наділ на ній за конкретною патріархією. Це питання ми — представники усіх релігійних конфесій — відстоювали на зустрічі з Головою Верховної Ради Олександром Морозом. Усі ми просили, щоб земля пе­редавалася безоплатно саме громадам. В іншому ви­падку й віруючі будуть не потрібні. Бо ходіть, куди за­хочете, а земля й храми — когось одного.

— Ваша Святосте, часто можна чути від, скажемо так, ворогів України, що Українська Православна Церква Ки­ївського Патріархату не має авторитету у світі. Скажіть кілька слів про міжнародні зв’язки Вашої церкви.

— Справа втому, що Київський Патріархат не виз­наний у світі як автокефальна Церква. Це правда. Але всі православні церкви знають про наше існування. І ми маємо розгалужені контакти, в тім числі і з Вселен­ським Патріархом. Передусім — на предмет визнання нашої автокефалії. Ця розмова розпочалася ще в 1992 році. Вселенський Патріарх сказав тоді, що, оскільки Україна стала незалежною державою, то Церква має всі канонічні підстави для визнання свого автокефального статусу. Але Церква у вас розділена. Коли ви об’єд­наєтеся, тоді визнання прийде автоматично. Дізнав­шись про це, у Москві роблять все для того, щоб тако­го об’єднання не сталося. З цього й почалися балачки про невизнаність, заклики не ходити в наші храми.

Дійсно, нас не визнають автокефальною Церквою, але Церквою нас визнають. Тому ми маємо зв’язки з усіма архієреями. У питанні визнання нашої автокефалії вони просять нас трохи потерпіти. Конкретно питання про визнання Української Православної Церкви Київсь­кого Патріархату постало два роки тому. Тоді ж Мос­ковський Патріарх заявив, що в разі визнання Укра­їнської Церкви відбудеться розкол усього Православ’я. Загроза розколу реальна, тому на неї продовжують зважати.

—Чому, на Вашу думку, торік не вдалося об’єдна­ти Українську Православну Церкву Київського Патрі­архату із сучасною Українською Православною Авто­кефальною Церквою і які зараз поміж вами взаємини?

— Шанс на об’єднання був реальний. Ми вже підійшли до скликання об’єднавчого собору. Та коли в Москві дізналися, що об’єднання може стати реальні­стю, туди покликали деяких архієреїв з автокефальної Церкви. І запропонували до останнього вести перего­вори, але на умовах, які б призвели до того, що Київсь­кий Патріархат сам відмовиться від об’єднання. Об’єд­навчий собор вже було призначено на 11 листопада 2005 року. В останній момент ці представники заяви­ли, що об’єднання відбудеться лише тоді, коли Патрі­арх Філарет відмовиться від патріаршества. Я зрозумів, що за цим стоїть. У виборах нового Патріарха Церква б розсипалася сама,

Я погоджувався на цю умову лише в тому разі, коли б Українська Православна Церква Московського Патріархату так само б виявила бажання до об’єднання з усіма православними церквами в Україні. Це було б і передумовою до визнання Української Православної Церкви світом. На таких умовах я погоджувався відійти від справ, бо вважав би свою місію виконаною. А в умо­вах боротьби я від патріаршества не відмовлюся.

Про ставлення до сектантів

— Поки Церква бореться, на нас насувається нава­ла сектантства. Яскравий доказ цьому — вибори ки­ївського міського голови і роль у цьому так званої «цер­кви посольства Божого». Чи має в таких умовах бути точка дотику держави й Церкви, щоб реально й пред­метно протистояти цій навалі?

— По-перше, треба, щоб християнська етика вив­чалася в школі, вузах. Щоб діти й молодь знали хрис­тиянське віровчення. Коли знатимуть, ніколи в секти не підуть. Чому йдуть зараз? Бо в людей немає критич­ного підходу до вчення тих чи інших церков і релігій­них течій. Люди думають, що раз говорять про Христа, то все це добре. І там же легше, аніж у Православній Церкві. У нас більші вимоги до богослужіння, до мо­рального боку життя. У нас не потанцюєш і не поб’єш у бубни. А там — свобода. От і йдуть люди, особливо — молодь, туди, де легше.

Тому держава має сприяти викладанню христи­янської етики в школі. Більше уваги приділяти християнському віровченню в засобах масової інформації. Тоді легше було б протистояти навалі тоталітарних сект.

Адже в чому їхня небезпека? У тому, що вони хо­чуть встановити новий світовий порядок, де б забез­печувався пріоритет релігії над державою. Вибори в Києві були своєрідним експериментом і прикладом того, як церква може захопити владу. Адже в тоталі­тарних сектах їх члени мають неухильно і бездумно виконувати волю свого керівника. Саме з цієї причини такі секти гонять з Європи. А в нас таке демократичне середовище і такі закони, що вони себе тут дуже ком­фортно відчувають.

Про гріх марнославства

— Життя селян у сучасному селі, мабуть, Ви про це знаєте, дуже й дуже непросте і злиденне. Тому Інко­ли дуже вражає, коли на тлі розваленого клубу і май­же закритої школи виблискує куполами нова церква. Чи не відбувається своєрідне протиставлення двох спо­собів життя?

— Вважаю, що побудова храмів є однією з можли­востей збереження села. Бо як у людей відібрати ще й цінності духовні, то село тоді розпадеться швидко й безповоротно. Тоді зникне останнє, що б об’єднувало громаду. Дійсно, раніше були клуби й кінотеатри, там збиралися всі люди, молодь. Тепер цього не стало. Церква залишилася тим єдиним місцем, де люди мо­жуть зібратися, відкрити свою душу не лише Богові, а й одне одному. У наших селян храм Божий сидить гли­боко в генах. Вони звикли єднатися навколо храму. Для прикладу — візьміть нашу еміграцію. Серед діаспори також було багато політичних суперечок, але вкупі їх тримала саме церква. Я зараз часто освячую нові хра­ми в селах, бачу, як громада підтримує їх будівництво. Часто такі церкви будують небідні вихідці з цих сіл. Скажу лише, що такі благодійні речі треба поєднувати з відновленням шкіл, лікарень, дитячих притулків.

— Є й інша тенденція. Церкви починають будува­ти не для громади, а власного уславлення. Зокрема, є такий народний депутат Тетяна Засуха. В одному Із збу­дованих її коштом храмів з неї ж написано ікони. Мож­ливо, вона сподівається у такий спосіб спокутувати свої гріхи, але такими будовами вона прославляє не Бога, а себе. Є й інші приклади, коли ікони пишуться з Вікто­ра Януковича чи Рината Ахметова. «Відзначився» у такий спосіб і колишній голова Держкомзему Анатолій Даниленко. І це лише ті приклади, що вже відомі. Як Ви ставитеся до такого власного возвеличення?

 — Будівництво храму справді буває різним. Люди можуть єднати себе з батьківщиною через побудову храму. Таких ми підтримуємо. А є будівничі, що буду­ють собі на славу. Богові таке будівництво не угодне. Бо не в Його славу те робиться.

Знаю я Тетяну Засуху і те, що вона збудувала цер­кви в Ковалівці, Калинівці і Гребінках. Але в нову Гребінківську вже люди не ходять, а йдуть до старенької малої церкви. Чому не ходять? Бо Засуха говорить вже так: це моя церква і всі гроші мої.

— То чому ж Церква не засуджує такі дії новітніх нуворишів?

— Скажу, щоб почули всі — такі речі відбуваються всупереч усім церковним правилам. У соборі не можна вішати портрети. Там мають бути ікони Ісуса Христа, Божої Матері, святих, зображення євангельських подій, які б надихали людину на молитву. Портрети ж підкреслюють, хто господар церкви, ставлять його на рівні святого та прославляють особу, яка є грішною.

 — Чи підтримує Ваша Церква якісь стосунки з Ук­раїнською Православною Церквою Московського Пат­ріархату?

— Ми не маємо ніяких контактів. І не тому, що ми не хочемо спілкуватися, вести дискусії, а тому, що не хочуть вони. Бо бояться самого факту спілкування. Як і визнання того, що вони служать інтересам не нашої, а іншої держави. Вони навіть руки не подають.

Про мирське

 — Церква у нас відділена від держави. Однак вона не може обходити увагою різні суспільні процеси, які в ній відбуваються. Одне з актуальних сьогодні питань — визнання Голодомору актом геноциду проти української нації Ваша Церква має свою позицію щодо нього?

— Церква має чітку позицію в цьому питанні. Ми визнаємо Голодомор реальним фактом і вважаємо ге­ноцидом. Ми не так робимо заяви, як повсякденно мо­литвою за упокій і згадуємо загиблих під час Голодо­мору в Україні. Саме ця молитва яскраво свідчить про ставлення нашої Церкви до тієї жахливої трагедії.

Більше того, ми беремо участь у всіх жалобних заходах, що стосуються пам’яті про винищення ук­раїнців терором, голодом, активно підтримуємо ідею Президента про побудову у Парку Слави меморіалу на честь полеглих.

Справді, це не чисто церковна справа, але мова йде про знищених наших вірних. Ми небайдужі до того, чи існуватиме ця держава, завжди будемо підтриму­вати розбудову і зміцнення української державності. Ми справді не вели ніяких агітацій під час останніх двох виборчих кампаній в Україні. Але ми морально підтри­мували близьких нам політиків. Будучи відділеними від держави, ми залишаємося частиною суспільства. Всі ті питання, що хвилюють наше суспільство, вони хвилю­ють і Церкву.

— А яке Ваше ставлення до ідеї визнання Укра­їнської повстанської армії воюючою стороною у Другій світовій війні?

— Вважаємо, що воїни і Радянської Армії, і воїни УПА мають подати один одному руку, примиритися. Ми ж примирилися з нашими прямими ворогами, які топтали нашу землю й знущалися над нашими людь­ми, не згадуємо сьогодні німцям про вчинені злодіян­ня. Чому ж тоді ми не можемо примиритися із своїми українськими братами? Тим паче, що ці брати бороли­ся за незалежну Українську державу.

Наша позиція — закликати до примирення. Я це зробив і звертаючись до народу під час молебню за Україну на День Незалежності. Не думайте, що раз ми відокремлені, то нам нічого не болить. Церква також хоче, щоб у нашій владі була єдність на благо України.

Сергій СКОРОБАГАТЬКО,
Олександр ЧЕРЕВКО,
«СІЛЬСЬКІ вісті»,
листопад 2006 року

↑Все зависит от Бога

Одиннадцать лет в сане Патриарха Киевского и всея Руси-Украины пребывает Филарет, по версии Мос­ковского Патриархата — «раскольник» и «еретик», что, впрочем, не мешает Его Святейшеству быть духовным отцом миллионов прихожан УПЦ КП.

— Ваше Святейшество, какие проблемы пережи­вает УПЦ КП сегодня и как их можно решить?

— Главная беда Киевского Патриархата, наша про­блема и проблема всей Украины: нет консолидирован­ного общества. Нынешний Президент предложил епис­копату обоих патриархатов начать переговоры об объединении. Мы откликнулись, но епископат Москов­ского Патриархата уклонился от диалога. Сейчас у них началась внутренняя борьба, так как часть духовен­ства и епископата выступают за единую Поместную Православную Церковь.

— На какие уступки должны пойти обе церкви, что­бы достичь согласия?

 — Нужно осознать, какую мы ставим перед собой цель. Если это создание единой Поместной Православ­ной Церкви, — тогда Московский Патриархат должен стать полностью независимым.

— Почему по статистике у Московского Патриар­хата в Украине больше храмов, церквей и монасты­рей, чем у Киевского?

— В часы президентства Кучмы регистрировались приходы Московского Патриархата, им передавалось больше имущества. Бизнесменам, предпринимателям, банкам давали указание помогать Московскому Пат­риархату и не помогать Киевскому. У нас и сейчас есть проблемы. К примеру, в Чернигове и Полтаве нам передают храмы, а боевые отряды православных братств, организованные такими людьми, как Витренко, даже не дают православным войти в храм.

— Отличаются ли священники УПЦ КП от священ­ников УПЦ МП, и есть ли разница между прихожана­ми этих церквей?

— Все мы — православные, и ничем не отличаем­ся. Вера, богослужение, каноны — всё одинаковое. Се­годня у нас 30% из общего числа верующих в Украине, а в Московском Патриархате — 20%. Посмотрите на тех, кто приходит во Владимирский собор, и на тех, кто при­ходит в лавру. Там — старики и старухи, у нас же боль­ше молодёжи. Уверен, что будущее — за Киевским Пат­риархатом.

— Почему люди сегодня активно идут в лоно про­тестантских церквей?

— Протестантство сводит христианство к обычному социальному служению. Человеку ближе земное, а не божественное и невидимое. Протестанты не отвергают вечную жизнь, но её как будто нет. Все их интересы сосредоточены на земле. Фарисеи тоже молились Богу, исполняли заповеди, подавали милостыню. Но это было фальшиво, потому что они стремились к славе среди людей. Так и протестанты. Не хочу говорить обо всех. То, что они делают — это добро. Но они не борются с грехом внутри. А православие требует борьбы со злом внутренним. Почему идут к протестантам? Потому что дорога во дворцы приятнее, чем в пещеры. Православные требует подвига в самом себе. А протестантизм го­ворит — помогай ближним, давай милостыню…

— А разве это плохо?

— Не плохо. Но для спасения этого недостаточно. Главное — искренность. Мы можем материально и не помогать, но можем сочувствовать. И это важнее, чем самая большая сумма, которую кто-то даёт.

— Почему не слышно об участии Церкви в дей­ственных социальных проектах?

— Если об этом не пишет пресса, это не означает, что проектов нет. У нас в Донецкой области есть Дом милосердия, где проживает от 50 до 100 брошенных стариков. Епископ Сергий сам присматривает за ними, потому что никто не хочет там работать. Там же мы строим реабилитационный центр для детей-сирот с це­ребральным параличом. Есть столовые, например, в Киеве. В Буче есть интернат, где живёт 200 детей. В Киеве есть дом, который мы открыли с греко-католиками, там тоже живут и учатся дети. Церковь могла бы делать и больше. Но на всё это не хватает средств, ведь много денег идёт на строительство храмов.

— Почему Церковь инвестирует в строительство храмов, вместо того, чтобы направлять средства на социальные проекты?

— Когда отстраивали Михайловский собор, то мно­гие говорили — зачем эти огромные суммы, лучше бы раздали бедным! Ну, раздали бы… Но в Михайловс­кий собор приходят миллионы людей со всей Украи­ны, там они черпают духовность. Без храма возрож­дать духовность невозможно. Безбожники не случайно уничтожали храмы: так они убивали людские души. Чтобы их возродить — и нужно строить храмы.

— Если будет восстановлена Десятинная церковь, кому она будет принадлежать ?

— Десятинная церковь — это сердце Украины, по­этому она должна принадлежать Украинской Церкви, а не московской. Но нынешняя киевская власть не от­строит Десятинную. Если бы был Омельченко (экс-мэр Киева. — Фокус), он бы это сделал.

— В своё время РПЦ отметила Вас наивысшими церковными наградами. Но провозглашения идеи ав­токефалии оказалось достаточно, чтобы на Вас нало­жили анафему. Почему после признания всех заслуг было принято такое жёсткое решение?

— Я сделал для РПЦ больше, чем все архиереи Московского Патриархата. И они это признают. Но я ра­ботал не для славы, а для Церкви. И когда появилось государство Украина, — а я украинец, — то кому я должен был служить? Правда требует, чтобы я служил своему народу. И я это исповедую. Анафемы меня не беспоко­ят. Все думают, что можно на кого угодно наложить ана­фему. На самом деле под неё попадают те, кто пропо­ведует лжеучение. И верующие это знают. Иначе у нас во Владимирском соборе никого бы не было.

— У Вас были все шансы возглавить РПЦ, но Патриархом был избран владыка Алексий (Ридигер). Имен­но после этого Вы стали носителем идеи автокефалии УПЦ. Не было ли это реакцией на то, что Вам помеша­ли стать Московским Патриархом?

— Нет. Но меня в этом обвиняли. Не стал Москов­ским, захотел стать Киевским. Когда создали Киевс­кий Патриархат, его возглавил Мстислав. А после него — Владимир. Я уже третий. Поэтому обвинять меня в том, что я ради патриаршества отделился от Москвы — неправильно. Я это сделал ради Украинской Церкви.

— Церковь подвергалась гонениям в советские времена. И Вы не раз испытывали это на себе. Напад­ки на Вас не прекратились и в 90-х. Появились обвине­ния в том, что Вы — агент КГБ, что у Вас — двое детей, в то время как монах должен жить в безбрачии. Теперь Ваши отношения с властью значительно улучшились. Вы чувствуете себя счастливым человеком?

— Я всегда чувствовал себя счастливым челове­ком. И в советское время, и сейчас. Всё, что говорили, — это неправда. Но это было испытанием, которое я
пережил. Я работал во имя Церкви и Бога. Однажды меня вызвали в КГБ, и полковник Сухонин Виктор Пав­лович сказал: пока мы вас терпим, но при коммунизме терпеть не будем, потому что религия и коммунизм несовместимы. Я ответил, что если они несовместимы, то Церковь будет, а коммунизм — нет. Так и случилось.

— Патриарха Филарета, главу УПЦ КП когда-ни­будь канонизируют?

— Об этом не надо думать ни мне, ни вам. Это за­висит от Бога. Надо просить Бога простить грехи и принять в Царство Небесное. Об этом должен думать и патриарх, и каждый христианин. А не о том, будут его прославлять или нет. Человечество должно стремиться в Царство Небесное, а оно и есть царство славы. Но туда идут смиренные, а не гордые.

Яна СЕДОВА,
журнал «Фокус»,
апрель 2007 года


Доповіді | Зміст |

Опубліковано: 30.03.2015.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS

Памʼяті
Ганни Куземської

фото Ганни Куземської


Українська Церковна Архітектура


Наші видання:


Прот. Андрій Власенко, «На кораблі спасіння»


Якою мовою молилася давня Україна…


Херувимська пісня України та її діаспори. Антологія


Дитячий молитовник


Дорога додому -- обкладинка

Дорога додому. Православна читанка


Похвала любові.
Пасхальна симфонія


Максим Березовський. Артем Ведель

Максим Березовський.
Артем Ведель


Молитви за Україну та її захисників


Акафіст до Годувальниці

Акафіст до Годувальниці


Як готуватися до Причастя


Інші наші видання


Нагору