«Наша Парафія»

• Підкорення помісних Церков — порушення канонів
• Про авторитет Церковних Соборів

У священних канонах немає чітких і виразних визначень щодо способів утворення автокефальних Церков. Відомий грецький каноніст Вальсамон називає автокефальними всіх митрополитів провінцій Римської імперії в епоху ІІ Вселенського Собору (381 р.). Суперечки стосовно автокефалії — не нове явище. Вони псували нормальні відносини між Церквами, спокушали простих віруючих і принижували авторитет Церкви, починаючи з епохи Константина Великого, коли християнство стало дозволеною релігією.

У ІV ст. св. Василій Великий заперечував автокефа­лію Вірменської Церкви. У VІ ст. Римський Папа не визнавав автокефалію заснованої Юстиніаном 15 квітня 535 року Церкви Першої Юстиніани. На початку ХІІІ століття Охридський архиєпископ Димитрій Хоматіан заперечував автокефалію Сербської Церкви. З 1185 по 1234 ро­ки Константинопольські Патріархи не визнавали автокефалію Болгарської Церкви. З 1346 по 1375 роки вони заперечували право на повну автокефалію Сербської Церкви. А 1355 року право Болгарської Церкви на автокефалію заперечував Патріарх Калліст.

Суперечки між Церквами з питань автокефалії виникали, головним чином, з двох причин: перша полягала в тому, що в священних канонах немає чітких і виразних правил проголошення автокефалії; друга — пов’язана із проникненням у Церкву «пихатості мирської влади». Влада у Церкві не може засновуватися на праві, тому що право ґрунтується не на любові. А головним законом благодатного життя Церкви є любов (Тому канони застерігають від «пихатості мирської влади». Восьме правило ІІІ Вселенського Собору проголошує: «Хай не порушують правил Отців, хай не вкрадається під виглядом священнодійства гордовитість влади мирської, щоб не втрачали ми помалу і непомітно ту свободу, яку дарував нам кров’ю Своєю Господь наш Ісус Христос, Спаситель усіх людей»).

Намагання Константинопольської Церкви утримати під своєю юрисдикцією Церкви балканських народів, які звільнилися з-під османського іга, було головною причиною автокефальних суперечок із Елладською, Румунською, Сербською, Болгарською, Македонською Церк­вами в ХІХ і першій половині ХХ століть.

У який же спосіб утворювалися помісні Церкви? У священних канонах, як зазначалося раніше, немає виразних визначень з цього приводу. Однак слід звернути увагу на те, що в основі утворення митрополій, які фактично володіли правами автокефальних Церков, лежав адміністративний поділ Римської імперії на провінції і діоцези. Таким чином, не церковні принципи, а цивільний адміністративний поділ сприяв утворенню митрополій, тобто автокефальних Церков. Поява великих культурних і богословських центрів (Олександрія, Антиохія, Рим, Константинополь) сприяла об’єднанню митрополій у Патріархати. І все ж в основі утворення помісних Церков лежали державні й національні начала. З появою незалежних держав поставало питання утворення нових помісних Церков. Здебільшого цей процес завжди проходив хворобливо і майже завжди проти волі тих чи інших патріархів і Соборів єпископів.

Згадаємо історію проголошення автокефалії Російської Церкви. У 1448 році Москва самостійно, без згоди Конс­тантинопольського Патріарха, поставила митрополита.

До цього часу Київські митрополити майже завжди поставлялися з Константинополя або ж благословлялися Константинопольським Патріархом. Москва обґрунтовувала свої самочинні дії тим, що в цей час на Конс­тантинопольській кафедрі патріарх був уніатом, тобто єретиком. Церковні правила не тільки дозволяють, але й вимагають припинення спілкування з патріархом-єретиком. Начебто цей факт виправдовує Москву. Одначе вона не звернулася до Константинополя по благословення, коли патріарха-уніата замінив православний патріарх. Щоправда, збереглися листи великих Московських князів до Константинопольського Патріарха, однак російські церковні історики висловлюють сумніви в тому, що вони були відправлені до Константинополя. В усякому разі, в російських архівах немає відповіді від Константинопольського Патріарха. Тож порушення церковних правил з боку Москви — очевидне. Ось чому деякі росій­ські архиєреї не визнавали святителя Іону Московським митрополитом. Константинопольські Патріархи до 1589 р., тобто упровдож 141 року, не спілкувалися з Московськими митрополитами. Виникає питання: чи була тоді канонічною Російська Церква? У той період Московська митрополія не мала церковних зносин із Константинополем, а Київська митрополія, від якої відокремилася Московська, перебувала в юрисдикції Константинопольського Патріарха.

Російська Церква — не єдиний приклад самостійного проголошення автокефалії. Так, у 1185 році Болгарська Церква самостійно проголосила автокефалію. Це викликало протест з боку Константинопольського Патріарха. У 1234 році сербський цар Душан розширив автономію Сербської Церкви до повної автокефалії. Патріархія наклала на Сербську церкву відлучення, одначе 1375 року змушена була визнати автокефалію Сербської Церкви.

Звільнена у 1821 році від турецького ярма, Елладська Церква у 1833 році проголосила свою незалежність від Константинопольської Церкви. Однак Константинопольська Церква не визнала автокефалію Елладської Церкви. До 1850 року вона перебувала в розколі з Ма­тір’ю-Церквою. І лише через 17 років Константинопольський Патріарх дав Томос Афінському Синоду.

Розкол з Константинопольською Церквою викликав у 1865 році самостійне проголошення автокефалії Румунською Церквою. 15 травня 1883 року Константинопольська Патріархія визнала автокефалію Румунської Церкви.

У 1872 році Болгарський Екзарх митрополит Анфим самостійно, без благословення Константинополь­ського Патріарха, поставив для Болгарської Церкви кілька митрополитів та єпископів.

Єпархії не були вдовими. Це означає, що їх обіймали грецькі архиєреї. Митрополит Анфим отримав від ­турецького уряду для болгарських архиєреїв берести (документи на право управління єпархіями). Константинопольський Патріарх скликав Собор, який оголосив про «схизму» Болгарської Церкви. Проголошення «схизми» змусило Екзарха звернутися до всіх болгарських єпархій з окружним посланням, яке переконувало болгарський народ не хвилюватися з приводу «схизми» і чітко дотримуватися православної віри. Екзархія також звернулася до автокефальних Церков з посланням, у якому висвітлювалася історія греко-болгарських протиріч і запевнялося, що болгарський народ не бажає відокремлюватися від православної Церкви. Константинопольський Патріарх, бачачи фактичне нехтування болгарами «схизми», з метою зробити дійсним рішення Константинопольського Собору, який осудив болгар, звернувся до турецького уряду з вимогою назвати болгар «схизматиками» і у зв’язку з цим змінити фірман, щоб болгарське духовенство замінило одяг, який відрізнявся б від православного.

Греко-болгарські суперечки завершилися у 1946 ро­ці визнанням автокефалії Болгарської Церкви і запровад­женням патріаршества.

Албанська Церква також самостійно проголосила свою автокефалію, але спочатку не була визнана Конс­тантинопольською Церквою. І лише 1938 року Албанська Церква отримала від Константинопольської Томос на право автокефалії.

Таким чином, усі вищезгадані помісні православні Церкви, що раніше входили до Константинопольської Патріархії, самостійно проголосили себе автокефальними Церквами, і лише через десятиріччя були визнані такими з боку Константинопольського Патріархату.

Головними причинами проголошення автокефалії були зростання національної самосвідомості, крах Оттоманської імперії й утворення незалежних держав.

Історія знає випадки проголошення автокефалії також за згодою Матері-Церкви. Утворення автокефальної Церкви у такому разі відбувалося так: певна митрополія зверталася до Матері-Церкви з проханням про дарування їй автокефалії, і Матір-Церква соборним рішенням надавала їй це право.

Так, 1924 року в Польщі Православна Церква, до складу якої тоді входили й деякі українські та білоруські єпархії, отримала автокефалію від Константинополь­сь­кого Патріарха. Московська Патріархія тривалий час не виз­навала автокефалії Польської Церкви і лише в 1948 ро­­­ці направила Варшавському митрополиту Томос про дарування автокефалії від себе.

Чехословацька Церква отримала автокефалію від Московської Патріархії у 1956 році, але Константинополь і досі не визнає цю Церкву автокефальною, а вважає її автономною у своїй юрисдикції.

Православна автокефальна Церква в Америці отримала автокефалію від Московського Патріарха в 1970 році, але і Вселенський Патріархат, і інші грецькі Церкви й досі не визнають цю автокефалію.

Українська Православна Церква пішла шляхом самостійного проголошення автокефалії — тим самим шляхом, яким ішли Елладська, Сербська, Румунська, Болгарська й Албанська Церкви. Рухові за автокефалію православної Церкви в Україні уже понад 70 років, він завжди супроводжував національно-визвольні рухи. Зараз, коли Україна стала незалежною державою, рух за автокефалію вже не зупинити.

Волю єпископату, духовенства, чернецтва і всього українського православного народу було проголошено на кількох Соборах: 5 червня 1990 року — на Соборі Української Автокефальної Православної Церкви; 1-3 лис­топада 1991 року — на Помісному Соборі Української Православної Церкви та 25-26 червня 1992 року — на об’єднаному Соборі Української Православної Церкви й Української Автокефальної Православної Церкви.

Здавалося б, є всі підстави для визнання Україн­ської Православної Церкви Київського Патріархату, але Московський Патріархат, керуючись бажанням будь-що зберегти свою владу над православною Церквою в Україні, вперто не визнає автокефалії УПЦ Київського Патріархату, називаючи її розкольницькою.

Під тиском Москви окремі помісні православні Церк­ви не поспішають визнати автокефалію Української Православної Церкви. Причиною є те, що ці Церкви не бажають конфліктувати з нещодавно могутнім Московським Патріархатом. Формальною ж причиною вважається розкол у православ’ї України.

Москва свідомо пішла на розкол. Для його поглиблення Московський Патріархат висуває несправедливі канонічні звинувачення на адресу Київського Патріархату і через це намагається зберегти духовну владу в Україні у будь-якій формі. Якщо ж поставитися неупереджено до проблеми дотримання церковних канонів Московською Патріархією, то виявиться, що вона сама не дотримується їх. Про порушення канонів Російською Православною Церквою в минулому було зазначено ви­ще. У даний час Москву можна також звинуватити у по­рушенні таких канонічних правил: 1) 6-7 травня 1992 ро­ку Патріарх і Священний Синод Російської Право­славної Церкви прийняли антиканонічну постанову, що забо­роняє Предстоятелю Української Православної Церк­ви ­митрополиту Філарету виконувати свої обов’язки. Це пряме втручання у справи Церкви, яка на Московському Архиєрейському Соборі 27 жовтня 1991 року отримала права незалежності і самостійності в управлінні. Це також знехтування Патріаршої Грамоти, виданої Патрі­архом Алексієм митрополиту Філарету; 2) Так званий Хар­ків­ський Собор 27 травня 1992 року був організований Московським Патріархатом, і також порушив церковні канони і Статут Української Православної Церкви;­ 3) Го­ловне ж порушення церковних канонів з боку УПЦ МП полягає в тому, що, охоплена «гордовитістю мирської влади», всупереч 34-му Апостольському правилу, яке надає право кожному народові мати свого першого єпископа, вона всіляко перешкоджає становленню автокефальної Церкви в Україні. Проповідуючи на словах церковну єдність, Московський Патріархат насправді сіє в Україні смуту й поглиблює розкол (Див.: ІІІ Всел. Соб. 8 прав. порівн. 35-е Апост. прав).

Українська Православна Церква має канонічні основи для невизнання над собою влади Московського Патріарха. Патріарх Алексій ІІ звинувачується в єресі багатьма братствами та духовенством РПЦ. Виступа­ючи у Нью-Йорку перед рабинами, Патріарх Алексій у своїй промові закликав християн «бути заодно з юдеями». Він говорив, що «повнота християнства охоплює собою юдейство». Він закликав до «єднання юдейства з християнством… на реальному ґрунті духовної і природної спорідненості й позитивних духовних інтересів». У відкритому листі до Патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ, автори, посилаючись на св. Іоана Золотоустого, говорять: «Якщо ти поважаєш усе юдейське, то що ти маєш спільного з нами? Цей великий святий, учитель Церкви, благовійно шанований нині всім православним світом, недвозначно попереджав: «Коли дізнаєшся, що хтось юдействує, — зупини, повідо́м про нього, аби тобі самому не підпасти з ним під осуд». Як-то кажуть, додати нічого» (Див.: Газ. «Советская Россия», 18 лютого 1993 р.).

Всередині Російської Церкви утворилася ціла течія тих, хто «не розуміє священиків, які формально залишилися під юрисдикцією Московського Патріархату, але перестали під час богослужіння проголошувати ім’я Патріарха Алексія. Єресь тих, що юдействують, у якій звинувачується Московський Патріарх, була осуджена Російською Церквою на Соборі 1504 року. 15-те правило Двократного Собору 861 року вимагає від єпископів, аби вони перебували у єдності зі своїм Предстоятелем і згадували його ім’я під час богослужіння, однак якщо він звинувачений у єресі, яка осуджена Собором, то вони не тільки можуть, але й повинні припинити з ним будь-які стосунки.

«Усі, хто відмежовується від спілкування з Предстоятелем, — проголошує правило, — через якусь єресь, осуджену святими Соборами або ж отцями, тобто якщо він проповідує єресь всенародно і відкрито навчає її Церкву, такі, що ухиляються від спілкування із цим єпископом раніше соборного розгляду, не тільки не підлягають встановленій правилами єпитимії, але й гідні честі, належної православним. Бо вони осудили не єпископів, а лжеєпископів і лжеучителів, і не розколом підірвали єдність Церкви, а доклали зусиль, щоб охоронити Церкву від розколу і поділу».

Сам собою напрошується висновок, що звинувачувати в порушенні церковних канонів треба не Україн­ську Православну Церкву Київського Патріархату, а Московську Патріархію й Українську Православну Церкву Московського Патріархату.

Підкорення помісних Церков — порушення канонів

В історії Церкви порушення церковних канонів виявлялося у підкоренні більш могутніми помісними Церквами слабших Церков. Коли деякі великі Церкви намагалися підкорити інші — малі помісні Церкви, Вселенський єпископат вжив заходів, які мали запобігати таким спробам. Вірні Апостольському вченню й освячені Духом Бо­жим, святі отці протиставляли зовнішній єдності (тобто єдності під владою одного Патріарха) справжнє вчення про єдність Церкви. Коли Антиохійська Церква хотіла підкорити собі Кіпрську Церкву, ІІІ Вселенський Собор охарактеризував цю спробу як нововведення, що посягає на свободу всіх, як порушення правил святих апостолів (очевидно, йдеться про 35-е Апостольське правило), як суспільну хворобу, що потребує відповідного лікування. Собор постановив: «Керуючі у святих Кіпрських церквах нехай мають свободу без зазіхань з боку будь-кого і без перешкод, за правилами святих отців і за давнім звичаєм, самі собою здійснювати забезпечення благоговійнішими єпископами» (8-е правило).

ІІІ Вселенський Собор не обмежився вирішенням питання про Кіпрську Церкву, а виніс загальне категоричне визначення стосовно недоторканності автокефалії всіх Церков. «Того ж нехай дотримуються і в інших облас­тях, і повсюди в єпархіях (тобто в митрополіях), аби ніхто із боголюб’язнійших єпископів не поширював владу свою на іншу єпархію, яка раніше і від початку не була під його рукою чи його попередників; але якщо хтось поширив і силою підкорив собі іншу єпархію, то нехай її поверне»… «А якщо ж хтось запропонує постанову, яка суперечить тій, що нині визначена, угодно є святому і Вселенському Собору: нехай буде вона недійсною».

Таким чином, ІІІ Вселенський Собор з усією силою і визначеністю проголосив принцип недоторканності автокефалії.

В історії Церкви не лише Антиохійська Церква намагалася підкорити іншу помісну Церкву. Мала пог­рішність проти згаданого канону і Римська Церква. Вона намагалася підкорити під свою юрисдикцію Карфаген­ську Церкву. Тоді Собор єпископів написав папі Целіс­тину Послання, в якому переконував його не втручатися­ у справу автокефальної Церкви. В Посланні говорилося: «Нехай не будемо ми тими, що вносять зарозумілість світу в Церкву Христову…» На завершення карфагенські отці заявили, що Африка не потерпить посягань на її права.

Російська Церква неодноразово порушувала принцип недоторканності автокефалії помісних православних Церков, нехтуючи святими канонами. Так, у 1685 році вона втрутилась у справи Константинопольської Церкви і примусово приєднала до себе Київську митрополію. А в 1686 році Константинопольський Патріарх Діонисій під тиском російських царів і турецького візира видав Відпускну грамоту. Однак у 1687 році Константинополь­ський Собор скасував рішення Патріарха Діонисія і позбавив його Патріаршого престолу. Та Російська Церк­ва не підкорилася визначенню Константинопольського Собору і донині, всупереч святим канонам, утримує у своїй юрисдикції Київську митрополію, тобто Українську Православну Церкву.

Вселенський Патріарх Димитрій у своєму листі до Патріарха Московського Алексія ІІ від 10 січня 1991 року писав: «Вселенська Патріархія визнає одну канонічну Православну Церкву в установлених Патріаршим і Синодальним способом 1593 року межах Вашої Святійшої Церкви, тобто Святійшу Російську Церкву». Нічого більше про визначені за Московською Патріархією межі 1593 року не сказано, але згадка про цей момент у посланні Вселенського Патріарха не випадкова. З часом вона виявить своє призначення. У згадані межі 1593 року Україна не входила.

Після приєднання Грузії до Російської імперії на початку ХІХ століття Російська Церква, знов-таки в порушення церковних канонів, підпорядковувала своїй канонічній владі Грузинську Церкву, яка одержала автокефалію від Антиохійської Церкви ще в VІ столітті. У 1939 році Московський Патріархат приєднав до себе українські та білоруські єпархії, що знаходилися під юрисдикцією Помісної Православної Церкви в Польщі, без Відпускної грамоти Варшавського митрополита Діонисія. Польська Церква отримала автокефалію від Константинопольського Патріарха Григорія в 1924 році на підставі того, що Вселенський Патріарх вважав, що Київська митрополія підлягає його канонічній владі. У 1940 році, також без Відпускної грамоти Константинопольського Патріарха, Російська Церква підпорядкувала своїй юрисдикції єпархії Прибалтійських держав. У тому ж 1940 році без згоди Румунського Патріарха до Московського Патріархату була приєднана єпархія в Бессарабії, а після Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років до складу Московського Патріархату увійшли єпархії Молдови та Буковини.

Усі ці приклади свідчать про порушення церковних канонів з боку як Російської Церкви, так і інших помісних Церков.

Перед Першою світовою війною в російських урядових колах виношувався план військових дій із Туреччиною, які не схвалив імператор Микола ІІ. У зв’язку з цим і постало питання: що буде з Константинопольським Патріархатом? Відповідь була така: Константинопольська Церква повинна стати єпархією Російської Церкви. Як бачимо, не йшлося про дотримання церковних канонів, коли до Російської Церкви насильно приєднували помісні Церкви або їх окремі частини.

Про авторитет Церковних Соборів

Згідно з православним вченням, як єпископ, так і помісна Церква не мають церковної непогрішимості. Питання щодо авторитету Соборів є одним із найскладніших. І як би не вирішувалося це питання, безперечним є одне: рішення Соборів є обов’язковим тоді, коли вони виражають вчення Церкви. Такі рішення не можуть бути прийнятими без Церкви, тобто без народу Божого. Рішення Соборів можуть бути визнані голосом Церкви лише після їх рецепції Церквою. Саме собою це положення настільки беззаперечне, що навіть не вимагає доказів. Якщо ми відмовимося від цього положення, то втратимо єдиний критерій, за яким церковна свідомість відрізняє справжні рішення Соборів від хибних. Історія Церкви має чимало прикладів, коли формально правильні рішення Соборів не визнавалися Церквою.

З цих позицій ми повинні підійти і до рішень Помісного Собору Української Православної Церкви від 1-2 листопада 1991 року, який одноголосно висловив­ся за автокефалію Української Православної Церкви, і до визначень Московських Архиєрейських Соборів від 31 бе­резня — 3 квітня та від 11 червня 1992 року, які фактично виступили проти автокефалії УПЦ. Щодо Харків­ського зібрання єпископів, то його не можна наз­вати Собором тому, що його організатори не дотримувалися навіть формальних вимог (вони діяли всупереч канонам і Статуту УПЦ), які регламентують скликання Собору. Рішення згаданих Соборів не приймаються православним народом України, про що свідчить зростаючий рух за незалежну Православну Церкву в Україні, тобто за автокефалію. А щодо Всеукраїнського Православного Собору 25-26 червня 1992 року, то хоча проти його рішення через півроку виступили окремі архиєреї, в тому числі й Патріарх Мстислав (безперечно, під впливом певних сил), однак їхні заперечення не можна класифікувати як заперечення проти утворення в Україні Київ­ського Патріархату.

Суперечливе питання — бути чи не бути в Україні Помісній Православній Церкві — поки що остаточно не вирішене. Московські й Українські Собори прийняли діаметрально протилежні рішення. Які Собори рецептує народ Божий України, покаже майбутнє.

Опубліковано: 04.12.2014.