Ще про історію і територію, але вже «канонічну»
Високоповажний Митрополите!
З історичними територіями України й Росії і часом їхнього хрещення ми розібралися в попередньому розділі. З допомогою свідчень літописців та істориків ми довели, що землі майбутньої Росії в Київську Русь не входили. Поняттям цим охоплювалися землі майбутньої України. Саме ці землі й охрестив у Х ст. Володимир Великий. Деякі з них були охрещені ще до Володимирового хрещення. У землях майбутньої Московщини ще кілька віків по тому залишалося безліч не християнізованих територій і племен. Про це нам розповіли історики Російської Церкви.
Єдине безсумнівно, що світло Христової віри просіяло на всі ті майбутні російські території саме з Києва, з нашої української столиці. Безсумнівним є й те, що єпархії, які створювалися в землях майбутньої Московщини, підлягали Київській митрополії, і в цьому сенсі Московська Церква, справді, була пов’язана з Київською, Володимировою. Тобто, Московські землі були… канонічною територією Київської митрополії, як усі — й Українські, й Московські землі — були канонічною територією Царгородського патріархату, якому юридично підлягала Київська митрополія.
І якби воно так було й досі, то я, Владико, не мала б підстав заперечувати Вам у тому, що Російська Церква, як і Українська, веде свої початки від Київської, заснованої св. Володимиром, незалежно від того, які землі були охрещені століттям чи кількома раніше, а які — пізніше.
Але ж Ви, Ваше Високопреосвященство, не згірше мене знаєте, що насправді було зовсім не так. Отож, далі я вже пишу не для Вас, а для тих людей, яких Ви, забувши Заповіді Божі, безсовісно дурите.
Вище було сказано, що в міру охрещення територій, на яких у майбутньому виникне Московське Царство, парафії та єпископії, що утворювалися на цих територіях, підпорядковувались Київській митрополії, і, у зв’язку з цим, ми могли б говорити про єдину Церкву на цих територіях, незалежно від часу їхньої християнізації.
Але так було лише до середини XV ст. У 1448 році єпископи Московського царства, очолюваного в той час Василем Васильовичем, названим Темним, розривають канонічну єдність із Київською митрополією, самочинно, без благословення патріарха Царгородського висвятивши собі окремого митрополіта Іону.
Саме ця дата — 5 грудня 1448 року і вважається офіційною датою утворення Московської (пізніше — Російської) Церкви. Існувала вона цілком автономно, мала свою ієрархію, виробила свої особливості в управлінні та обряді, отже, ні на яку тяглість від Володимирових часів, ні на яке правонаступництво щодо давньої Київської митрополії претендувати не могла та, зрештою, і не претендувала аж до ХVІІ ст., про що мова буде далі. Особливо голосно ці претензії прозвучали в наші часи, в 1988 році — під час відзначення 1000-ліття прийняття християнства у Київській Русі.
Не могла ж дозволити Москва, щоб усі врочистості, пов’язані з цією величною датою, відбулися в Києві! Ще світ почує, що, окрім «Велікой Россії», існує «якась там» Україна, яка, виявляється, ту «Велікую Россію» християнізувала… Отут і пішла тотальна пропагадна тисячолітньої історії «Русской Церкви — наследницы Владимирова крещения».
А щоб Ви, Владико, не звинувачували мене в «невежестве» чи у «фальсифицировании истории», то всіх, хто хоче перевірити мої слова, відсилаю до московських газет і журналів, особливо ж виданих Московською патріархією в грудні 1948 року, де кожен зможе прочитати повідомлення про помпезне святкування Московською (Російською) Церквою свого 500-річчя за участю Східних Патріархів та представників численних автономних Церков.
Не я ж на очах усього світу святкувала в 1948 році 500-літній ювілей Російської Церкви, а Московський патріархат!
То як же могло статися, Владико, щоб за якихось 40 років, що збігли від 1948 до 1988 року, Ваша Церква враз «постаріла» на півтисячоліття?!
Щось негаразд з арифметикою у Вашому Московському патріархаті, Владико… Чи у вас і арифметика політичній кон’юнктурі подпорядкована?
Зрештою, якщо вже так любити канони, як любить їх Російська Церква, то й 500-ліття їй слід було б святкувати не в 1948-ому, а аж у 2089 році, бо в 1948 святкувався «ювілей», за сьогоднішньою термінологією московських ієрархів, неканонічного, розкольницького діяння, яким був самочинний, не благословенний Царгородом відрив Московської Церкви від Київської митрополії. Адже ні новоствореної Московської митрополії, ні новопоставленого митрополита Іону Вселенський патріахат не визнав. Тобто Церква ця була «безблагодатною», «самосвятською», «неканонічною»… підкажіть, Владико, які там ще ярлики на самочинно відділені Церкви Ви вішаєте?..
Визнання Московської Церкви і дарування їй патріаршої гідності відбулося аж через 141 рік — у 1589 році, коли вщент пограбовані турками східні патріархи змушені були мало не щороку звертатися до багатих Московських царів по милостиню.
Так, у 1586 році до Москви прибуває по милостиню (так однозначно трактує мету цього приїзду російський історик Церкви М. В. Толстой) патріарх Антіохійський Іоаким, з яким Борис Годунов (правитель при царі Федорі Іоановичі) веде переговори про визнання Московської митрополії Собором східних патріархів та піднесення її до рівня патріархату. Отримавши щедру милостиню, Антіохійський патріарх обіцяє своє клопотання в цій справі.
У 1588 році до Москви прибуває вже сам первосвятитель — Царгородський патріарх Ієремія ІІ, який перед тим відбув 4 роки ув’язнення на о. Родос, був пограбований султаном до нитки й ледь не втратив патріаршого престолу, на який турки посадили були якогось Феоліпта. Втратив тоді Ієремія ІІ і свій патріарший храм — найпишнішу християнську святиню Константинополя було перетворено в мусульманську мечеть.
«Обливаючись слізьми, — розповідав у Москві Борису Годунову геть зубожілий патріарх, — вимолив я у Амурата дозволу їхати в християнські землі за милостинею…» (Див. М. Толстой «История Русской Церкви», 1991, с. 436–438).
Їхати по ту милостиню східним патріархам, власне, не дуже було куди: Схід був мусульманським, Захід — католицьким. Із багатих держав залишалася фактично лише Московська, в якій правили православні царі. Тому саме сюди і йшли східні патріархи просити грошей. А коли просиш милостиню, то й волю «дающого» маєш вдовольняти.
«Византия державная и гордая, — пише вже згадуваний М. Толстой, — не согласилась бы на равенство своей иерархии с Киевской или Московскою; Византия — раба Оттоманов — не отказала бы в этом» (М. Толстой. Opus cit, с. 435).
Як бачимо — «не отказала». В 1589 році Московська Церква вже мала свій патріархат. Музику, як мовиться, замовляє той, хто платить гроші.
Справедливості ради слід сказати, що з боку Царгороду це був цілком необхідний і розумний чин: адже Московія була на той час найсильнішою православною державою в Європі, й можна лише дивуватися, чому того не було зроблено раніше.
Але, попри сказане, фактом залишається те, що протягом 141 року — майже півтора століття — Московська Церква була «самосвятською» і «неканонічною».
Бачите, Владико, знову мені доводиться нагадувати Вам про ту «порошину», яку Ви так старанно шукаєте в «оці» Київського патріархату, не помічаючи в своєму цілого півторасталітнього бука. Та ж нам треба ще років зо 130 прожити, щоб зрівнятися з вашою Церквою в «безблагодатності» й «неканонічності»!..
Поставлення Іони Рязанського в чин митрополита Ваша Церква обґрунтовує 1-им апостольським та 4-им правилом Першого Вселенського Собору, посилаючись на те, що за цими правилами обиралися при Ярославі Мудрому — бл. Ілларіон, а при Ізяславі — Клим Смолятич. Але ж, Владико, ні Ярослав, ні Ізяслав, поставляючи митрополитів єпископським свяченням, не розколювали митрополію, не ставили існування материнської Церкви під загрозу. Відділення нашої Української Церкви також, здається, не загрожує загибеллю Церкві Російській. А тодішній розкол був здійснений Москвою саме тоді, коли Київська Церква знемагала під експансією католицтва, що сунуло із Заходу, та мусульманства — зі Сходу. То був ніж у спину Церкви–Матері. Це, по-перше. Як ілюстрація до Ваших розмов про наше «братскоє єдінство»…
По-друге, ні бл. Ілларіон, ні Клим Смолятич не були висвячені на вже посаджену кафедру. А Іона був наречений митрополитом Київським, коли на Київській кафедрі був живісінький, з благословення Царгородського патріарха поставлений митрополит. До речі, після Іони вже жодний Московський митрополит аж до другої половини XVII століття не носив титулу митрополита Київського.
Ваші «толковатєлі» історії Церкви стверджують, що Москва мала право не підкорятися Царгороду, бо «Константинопольские патриархи отступили от православия, приняв унию с Римом».
Але ж їх не було усунуто з патріаршого престолу! І рішення Восьмого (Фераро–Флорентійського) Вселенського Собору ще не були скасовані (це сталося лише в 1451 році…), і Собор цей тоді ще вважався Вселенським, незалежно, був він таким насправді чи ні. Отже, дії Московської Церкви юридично не вписувалися в жодні канони!
Та й не в канонах справа. Справа в тому, що Московщина в той час активно формувалася як Держава, а роль власної, самостійної, національної Церкви в цьому процесі надзвичайно велика. До того ж російські правителі завжди вміли поставити Церкву на службу своїм потребам, і Російська Церква від дня свого усамостійнення завжди вміла своє служіння державній ідеології, державним правителям прикривати «боротьбою за чистоту православія», що ми наочно бачимо й сьогодні.
Але вернімося до питання «канонічних територій» Російської Церкви.
Ми бачили, що до усамостійнення Московської Церкви всі її землі були канонічною територією Київської митрополії, а відтак — Царгородського патріархату, якому ця митрополія підлягала. Після утворення Московського патріархату Київська митрополія втратила ці канонічні території в Московських землях. Але й Московський патріархат ніяких «канонічних територій» поза межами Московського царства не набув. Київська митрополія, що охоплювала тепер українські та білоруські землі, залишалася під юрисдикцією Царгородського патріархату.
Такий стан зберігався впродовж двох з половиною століть.
Україна стікала кров’ю, боронячи свою волю й віру від поляків, татар і турків, а Московщина жила своїм життям, у зовнішніх та внутрішніх війнах утверджуючи самодержавство та розширюючи території, і їй навіть у голову ще не приходила думка про «єдіноє Отєчєтсво» чи «єдіний народ», якому слід би допомогти (»братья» ж бо!..) в його нерівній боротьбі на два фронти. Ситуація різко змінилася після того, як Богдан Хмельницький, ослабивши Польщу, сподівався з допомогою православної Московії здобути волю для православної ж України.
Про те, чим обернулася Переяславська угода для України (та й для Польщі!), написано багато. Мене зараз цікавлять виключно «канонічні території» та дотримання «канонічного права» на них.
Уже в 1654 році, коли під час війни з Польщею московські війська взяли Смоленськ, Могилів, Полоцьк, що підлягали Київській митрополії, а отже, були канонічною територією Царгородського патріархату, Московський патріарх Никон грубо порушує 8-ме правило ІІІ Вселенського Собору, беручи ці єпархії в своє підпорядкування та висвячуючи там єпископів, навіть не кивнувши в бік Царгороду.
До речі, нагадаю Вам, Ваше Високопреосвященство, що коли дуже пре-православному московському духовенству треба було «з’їсти» Никона, то воно не посоромилося вставити в пункти його звинувачень ще й це порушення канонів, хоч самі після 1654 року неодноразово робило те саме.
Може, я знову «фальсифицирую» історію? То згадайте, Владико, чи не на чужій канонічній території Московська Церква в 1659 році поставила місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри Лазаря Барановича? Це при живому митрополиті Київському, поставленому Царгородом!
Чи була Чернігівська єпископія «канонічною територією» Московського патріархату, коли він перевів її в ранг архиєпіскопії?
Чи мав «канонічне право» намісник Никона Пітирим у 1661 році на чужій «канонічній території» висвячувати ніжинського протопопа Максима Филимоновича на єпископа Мстиславо–Могилівського та призначати його (знову ж!) місцеблюстителем Київської кафедри?
Чи, може, не викляв того Филимоновича, що став після неканонічної висвяти «єпископом Мефодієм», за порушення канонів Царгородський патріарх?
Пітирима, як Ви, Владико, знаєте, за це діло викляв сам Никон, який хоч і самочинно покинув у 1658 році патріаршество, але юридично залишався-таки патріархом.
Це ж «кіно», Владико, яке найкраще ілюструє ставлення Московської Церкви до всіх і всяких канонів!
Дивіться, що виходить: у 1661 році Никон виголошує прокляття Пітириму за те, що сам робив у 1654-ому. А ще через 5 років, у 1666 році, коли на Соборі, який судитиме Никона, йому виставлять (у тім числі) й звинувачення в неканонічних діях 1654 року, — одним із його суддів буде Пітирим, який те саме робив, в 1661 році, й був за це проклятий тим же Никоном!
І це — о, Господи мій! — не якісь темні люди! Це ж найвищі ієрархи «найканонічнішої» Церкви, найбільші «захисники чистоти православія»!..
Та подивімося, Владико, це «кіно» далі. Воно нам ще дещо про московську «чистоту православія» розповість.
…Коли після проголошення аж двома патріархами «анафеми» на посвячення отого Мефодія в єпископи, українське духовенство та козацтво вимагає прибрати проклятого місцеблюстителя, Москва вживає заходів, щоб Царгородський патріарх зняв прокляття з її ставленика, який виконував функції шпигуна та донощика. У Царгород посилається царська грамота, у якій чорним по білому пишеться, що висвята оного Мефодія відбулася «по нашему царскому хотению» (тобто цар дав таку команду!), що зроблено це «не через неповагу до вашого святительства…, або для порушення святих канонів, які забороняють єпископам висвячувати будь-кого не в своїй області. Сущу правду кажемо, що ради важливої й невідкладної причини спонукали ми рукоположити цього єпископа, не встигши звернутися до вашого преблаженства по благословіння…»
А далі йде така нахабна брехня й такі безсовісні наклепи, що мимохіть думаєш: ні, не більшовики вигадали тезу, що для досягнення мети — всі засоби добрі, а «моральним» є все, що допомагає цієї мети досягнути. Мали! Мали в кого вчитися в Росії «непохитні ленінці»!..
«Ви чули, — пишеться далі в царській грамоті до Царгородського патріарха, — що наші піддані козаки…, які проживають по містах малої і білої Русі (тобто в Україні та Білорусії — Г. М.), люблять догоджувати та схилятися до чужоземного ярма. Нині ж особливо спізнали ми їхню прихильність до сусідніх з ними папистів. Бо ж пастви твоєї митрополит… приходив до козаків і переконав багатьох із них… з’єднатися з папістами. А що вони вже готові були відпасти, то ми, щоб не загинули вони душами своїми, болісно заопікувалися спасінням їх і, угледівши цього мужа Мефодія, що може наставити їх на істину, наказали рукоположити його, щоб не заплутались вони в сітях диявольських. Ми розсудили, що краще порушити правило, яке забороняє рукополагати в чужій області, але спасти многі душі1… Якби ми не поспішили, а послали наперед спитати вас, то дуже легко вони могли б відпасти».
Цей взірець пасквілянства й облуди цитується в «Истории русской церкви» Митрополита Макарія (т. ХІІ). Мабуть же, Ви, Владико, зможете перевірити, чи не «фальсифікую» я історію. Я Вам і сторіночку вкажу: 572–574.
А тепер подивімося, чи є в цій грамоті «найхристияннішого» царя хоч слово правди.
На жаль, є. Правдою є те, що ми, українці (як, зрештою, й білоруси), любимо догоджати всякому та легко схиляємось до чужоземного ярма. Якби ми були менш довірливі, більш горді, не догоджали, не вітали щиросердно кожного зайду, то…
То сьогодні, Владико, не було б у мене причин «дискутувати» з Вами, бо ми б давно вже мали і по-справжньому Українську незалежну державу, і власну Церкву — Українську не лише за вивіскою, а за суттю.
Усе решта в грамоті — брехня й облуда, звичні для Московії, яка завжди (і досі!) свої політичні інтереси прикриває як не «чистотою православія», то піклуванням про рятунок душ, то захистом народів від «антинародних» режимів.
Бо про те, як боролось українське козацтво проти католицької експансії, — відомо всьому світові.
Що тодішній митрополит Київський Діонісій Балабан ніколи не був навіть запідозрений у схильності до католицизму — це теж історичний факт. Але фактом є й те, що митрополит Діонісій підтримував гетьмана Дорошенка в його боротьбі проти Москви й був противником підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Саме тому московський цар руками свого патріарха й садить на Балабанову кафедру «місцеблюстителів», саме тому й оббріхує його перед Царгородським престолом. Ну як сказати патріарху: «Ми тут, ваше преблаженство, зібралися «відтяпати» від вас вашу митрополію, а пастви вашої митрополит нам заважає це зробити, тому ми змушені були висвячувати свого прислужника та садити на голову вашому митрополиту»!
А оскільки так сказати не можна, то треба брехати, ніби козаків терміново треба було «наставляти на істину».
Невже ж, Владико, в Україні не було кому «наставляти на істину», окрім ніженського протопопа? Адже вже в цей час добрий десяток українських богословів «наставляли на істину» тих же московитів! Єпифаній Славинецький, Феодосій Баєвський, Арсеній Сатановський, Дамаскін Птицький та інші ще від 1649 року на прохання царя працювали в Москві…
Та й «місцеблюстителем» був тоді Москвою ж неканонічно призначений Лазар Баранович. Скажіть, Владико, якби й виникла потреба «наставляти козаків на істину», то хто б це міг краще робити: уславлений Чернігівський святитель чи протопоп Филимонович, якого садять на місце Барановича?
Але ж святитель Лазар, незважаючи на його прихильність до Москви, не став би шпигувати за духовенством українським та козацькою старшиною й доносити на них Москві. До нього з такими пропозиціями й підступитися ніяк було. А Филимонович уже продав свою совість, допомігши Москві обдурити в 1659 році Юрка Хмельницького та підписати фальсифіковані, підложні т. зв. «Переяславські» статті, появилася, між іншим, і стаття про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, якої не було й близько в статтях Богданових.
К. В. Харлампович пише, що отримав за цю «послугу» ніженський протопоп 1000 червінців: 500 — грішми і 500 соболями. Після такого «бізнесу» Филимоновичу вже можна було давати будь-які доручення…
Але ж зараз нас, Владико, цікавлять не бізнесово-політичні оборудки Московського патріархату з ніженським протопопом, а питання «канонічних територій».
Ото ж процитована мною царська грамота 1663 року цікава для нас ще й тим, що в ній Москва сама чітко визнала: територія Київської митрополії — це чужа канонічна область, яка підлягає Царгородському, а не Московському патріархату, і будь-які дії московських ієрархів у ній — є грубим порушенням канонічних правил.
Запам’ятаймо: в 1663 році Москва царською грамотою засвідчує, що Київська митрополія — це канонічна територія Царгородського патріархату, «дуже щиро» вибачається за своє втручання в «чужу область» і пояснює його тим, що Митрополит Київський «відступив від православія» і без втручання Московської Церкви українці вдух католиками поставали б.
Точнісінько, як зараз: патріарх Київський «желает уничтожить истинное православие», а після створення Української Помісної Церкви «гонения на православную Церковь усилятся и следующим требованием будет подчинение ее Риму» — це я цитую сучасну маячню, викладену з Вашого, Владико, благословіння архимандритом Євлогієм у його брошурі «Служители грядущего антихриста в Украине».
Ви б уже, Владико, зі своїм Московським патріархатом щось новеньке вигадали, бо якось аж незручно бачити, як ви майже середньовічні сценарії розігруєте…
Зміст «покаянної» царської грамоти нам треба запам’ятати, Владико, тому, що через 22 роки, а саме в році 1685, вже після того як Москва офіційно зверталася до Царгородського патріарха Якова з проханням передати Київську митрополію Московському патріархату й отримала його відмову, московські «блюстителі канонів» самочинно, без відома Царгороду проводять на чужій канонічній території елекційний Собор, на якому неканонічно обирають неканонічного ж митрополита Київського, яким стає Гедеон Святополк-Четвертинський — родич тодішнього промосковського гетьмана Івана Самойловича.
Ви, Владико, та Ваш, даруйте, досить таки безграмотний2 архимандрит Євлогій постійно посилаєтеся на вже згадуваного Лазаря Барановича, Іова Борецького й навіть на Петра Могилу, що «тяготели к Москве».
Я Вам, Владико, можу до цього списку «тяготеющих» додати ще добрий десяток славних українських імен, очевидно, невідомих архимандриту.
Можу назвати ще більше тих, хто виступав проти такого «тяготения». Можу нагадати про багатотисячне військо гетьмана Івана Виговського, яке, розбивши чи не 100-тисячну російську армію під Конотопом у 1659 році, кров’ю (і своєю, й російською) підписалося проти російського панування в Україні; чи ті десятки тисяч українців, які виступили на захист своєї замлі від Московського поневолення під проводом гетьмана Дорошенка. Це вже не якийсь десяток-другий вчених мужів. Це — народ!
Не хотіло переходу під Московську юрисдикцію й українське духовенство. Позиція митрополитів Сільвестра Косова, Діонісія Балабана, Йосифа Нелюбовича-Тукальського, які домагалися збереження 700-літньої єдності Української Церкви з Царгородським патріархатом, — відома.
Та навіть учасники елекційного (як згадувалося, неканонічного) Собору в 1685 році, коли вже, здавалося б, доля Київської Церкви була вирішена за «правом сильнішого», все ще намагаються протестувати, боячись, аби життя в Українській Церкві не пішло «по обыклостям московським».
У листі, врученому духовенством гетьману Самойловичу, уривки з якого наводить історик Української Церкви І. Власовський, про ці «обиклості», запроваджені у новоствореній Білгородській єпархії під егідою московського архієрея, пишеться:
«…раніше священики й протопопи жили там по всьому київському праву і звичаю… тепер же збільшилися данини, розвинулось хабарництво; з духовенством поводяться по-грубіянському; духовних б’ють, підвішують. Коли б священик з причини вбогості данини не дав… то священика на правежі затинають по литках палицею… і вільно попа без жодного респекту пекти і обвісити, як стало недавно в Сумах. Книги наші нищать, а московські насилають, церковний спів наш і читання касують3 4, а московське заводять… Все це давнім нашим духовним вольностям противне…» (І. Власовський, Нарис історії Української Церкви, Н.Йорк, Бавнд-Брук, 1956. Т. ІІІ, стор. 333–334).
Так що голосів «проти» було значно більше, ніж голосів «за». Але ж ми, Владико, зараз не голоси рахуємо. Ми говоримо про канонічне право, на сторожі якого нібито непохитно і завжди стоїть Московський патріархат.
Так от, це право було Московським патріархатом ще раз потоптане проведенням вищезгаданого елекційного Собору 1685 року та неканонічним обранням на ньому на митрополита Київського Гедеона Святополк-Четвертинського.
Зауважмо цікаву метаморфозу: якщо в 1663 році Москва визначає, що Київська митрополія — це чужа канонічна територія та придумує брехливі виправдання своєму втручанню в її життя, то в 1685 році Московський патріарх Іоаким уже й не думає виправдовуватись, а ще раз настійно пропонує Царгородському патріарху Якову зректися Київської митрополії, мотивуючи свої права на неї тим (увага!!!), що «изначала принятия православной веры, была оная всероссийского нашего престола». Отак!!!
Так що, Ваше Високопреосвященство, патріарх Іоаким ще й Вас перескочив! Ви хоч стверджуєте лише, що «Киевская Русь всегда была вместе с Великой Россией» (якої не існувало — Г. М.), а патріарх Київську митрополію, створену в 988 році, «всеросійському престолу», заснованому через 600 років потому, одним махом «ізначала прінятія православной вери» підпорядковував!
То хто ж із нас, Владико, фальсифікатор історії? І як тут не згадати градоначальника невмирущого «города Глупова», який мріяв «возвращение древнего Византия под сень Отечества Российского уповательным учинить»!..
Та що б не вигадував російський патріарх, як би не господарювали російські ієрархи в Київському церковному «господарстві», а відповідь Царгородського патріарха Якова була «ні», і це ніяк не влаштовувало російських політиків, які розуміли, що доки церква в Україні не стане на службу імперським інтересам, про політичне підкорення України не може бути мови.
Тому в 1686 році, коли патріарха Якова на патріаршому престолі вже не було, а місце його зайняв щойно поставлений патріарх Діонісій IV, Москва відправляє в Царгород посольство, яке має спонукати нового патріарха до відречення від Київської митрополії та передачі її Московському патріархату. Очолює посольство думний дяк Никита Алєксєєв, який бував у Царгороді й добре знає входи-виходи не тільки до патріарха, а й до великого візира Туреччини, в якого Діонісій тіль-тіль отримав затвердження на патріаршій посаді.
Хитрий дяк іде спершу до вельможного турка з проханням, аби той дав патріарху наказ задовольнити потребу московського посольства, а тоді несе вже самому Діонісію «три сорока соболей и двести червонцев». Яку «мзду» носив Алєксєєв візиру — історія, як кажуть, «умалчивает». Але візир охоче задовольнив прохання Москви, бо в умовах тодішньої війни Туреччини з Австрією та ще кількома державами Москву, чий нейтралітет був потрібен туркам, сердити не випадало.
Діонісій же «мзду» взяв і наказ візира виконав, розіславши грамоти про передачу своєї дочірньої Київської Церкви під юрисдикцію Московського патріархату. І знову ж: якби на цьому справа скінчилася, то якою б я не була «націоналісткою», як Ви мене, Владико, називаєте, я повинна була б визнати, що з 1686 року Київська митрополія (тобто наша Українська Церква) стала канонічною часткою Російської Православної Церкви, а її територія — канонічною територією Московського патріархату.
Та справа ця (і Ви, Владико, не можете цього не знати!) мала вельми цікаве продовження.
То ж давайте удвох і розповімо усьому миру хрещеному цю сумну історію. Найсумнішою наразі вона виявилася для самого патріарха Діонісія. Уже наступного 1687 року Царгородський патріарший Собор засуджує оборудку з передачею Київської митрополії Москві як «акт симонії», тобто хабарництва, а самого патріарха позбавляє патріаршої гідності. Було таке, Владико, чи, може, я «фальсифікую історію»? Було!
На цьому зупинімося.
Отже, передача Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату в 1686 році вже через рік була визнана «актом симонії», тобто протиправним, неканонічним діянням.
А тепер, Ваше Високопреосвященство, питання, як-то кажуть, «на засипку»: Ви можете назвати документ, виданий після 1687 року, який би засвідчив канонічно-правну передачу Царгородом Київської митрополії Московському патріархату? Не можете?
Я також не можу, бо такого документа не існує в природі.
За інших часів Царгород тут же забрав би своє назад. Але ж патріархам, яких затверджує турецька влада, не вільно гнівити Росію.
Українці також мовчать, бо, завдяки «схильності догоджати та схилятись до чужоземного ярма», вже «відговорили» своє: немає вже ні Хмельницького, ні Дорошенка, ні Виговського… Та й сам Іван Самойлович, який у 1686 році отримав від Москви за допомогу в підпорядкуванні їй Київської митрополії жалувану грамоту із золотим ланцюгом та діамантові клейноди, був уже в Сибірському засланні…
«Впала гарна козацька Україна… — з сумом пише про цю добу, що ввійшла в українську історію як доба Руїни, Самійло Величко, — через тодішню незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали».
Москва ж мовчить — бо їй це загальне мовчання найбільш вигідне: навіщо нагадувати комусь, що володієш чимось незаконно? Головне — що володієш!
Та нас, Владико, цікавить не те, хто чим заволодів фактично. Нас цікавить канонічне право на це володіння, закріплене відповідними документами. Хіба не так?
А таких документів, окрім грамот патріарха-хабарника, — немає!
Отже, й ні про які «канонічні права» Московського патріархату, який Ви тут представляєте, на Українську Церкву чи на якісь його «канонічні території» в Україні мова йти не може!
Як бачите, не треба навіть звертатися до Томосу, виданого Царгородським Патріархом Григорієм VII у 1924 р. українським церквам у Польщі, які входили до складу Київської митрополії й, таким чином, також неканонічно були підпорядковані Московському патріархату в 1668 році.
Ваш архімандрит Євлогій у великошумній і маломудрій брошурці «Служители грядущего антихриста в Украине» стверджує, що патріарх Григорій VII «не имел законного права объявлять автокефальной какую-то часть другой поместной Церкви, которая входила в юрисдикцию Московского патриархата».
Якби «входила» на основі канонічного права, то точно б — «не имел», бо це було б порушенням правила ІІ Вселенського Собору та 8 правила ІІІ Вселенського Собору, які, на думку російського духовенства, порушувати можна лише Московській Церкві…
Але, оскільки акт передачі патріархом Діонісієм Київської митрополії під зверхність Московського патріархату в 1867 р. був визнаний неправочинним як «акт симонії», а інших документів, що узаконювали б цю передачу, ніколи не приймалося, то Київська митрополія канонічно залишалася дочірньою Церквою й канонічною територією Царгородської патріархії, хоч фактично, за «правом сильного» й була підпорядкована Москві.
Саме про це й ідеться в Патріаршому й синодально-канонічному Томосі Царгородської Патріархії від 13 листопада 1924 р., де чорним по білому написані слова, що обґрунтовують право Патріарха Григорія VII, і які архімандрит цитувати не зважується: «…відірвання від нашого престолу Київської митрополії відбулося не за приписом канонічних правил».
Тобто, через 238 років після оголошення акту підпорядкування Київської митрополії Москві неканонічним актом симонії Царгородський патріарх ще раз підтвердив, що жодних канонічних прав на Київську митрополію Московський патріархат не має. А що, як твердить архімандрит, українське духовенство Польщі зверталося в справі автокефалії й до Москви, то в цьому немає нічого дивного, адже ми вже на собі відчули, скільки бочок бруду може вилити московське духовенство на непокірних автокефалістів…
Тим більше, що й відмови з боку Москви, вщент розбитої під Варшавою в 1920 році та зайнятою «двірцевими» інтригами в ЦК у 1924-ому, бути не могло — з Польщею сваритися було не з руки…
Не можу не сказати й того, що ініціатором відділення українських церков у Польщі від Московського патріархату був мудрий польський патріот Пілсудський, який, як він сам казав, «їдучи в спільному потязі піл назвою «Соціалізм», зійшов на зупинці з назвою «Польща». Саме він, розуміючи, яку небезпеку для молодої незалежності Польщі становить Церква з центром у чужій державі, з «братніх обіймів» якої Польща щойно звільнилася, заопікувався ще в 1921 р. утворенням у своїй державі Української автокефальної церкви.
Якби у нас, у незалежній Україні став при владі отакий «Пілсудський», то ми давно б уже мали справді Українську, не залежну від сусідів Помісну Церкву. А оскільки керманичі наші ще й досі не позбулися «склонности угождать и склоняться в чужеземное ярмо», то Ви, Владико, маєте змогу пропагувати в нашій незалежній Україні ідеї «єдіной і нєдєлімой Русі» (тобто ідеї відновлення Російської імперії), можете вільно шельмувати українських патріотів та Українську Церкву, доводити, що «Кієв бєз Вєлікой Россії нєвозможен», а українська мова — це «площадью рожденная, уличная речь». А я, замість наукової роботи за фахом мушу займатися «сотрясанієм воздухов» у дискусіях з Вами.
Справедливості ради, слід сказати, що якби Московська Церква більше шанувала канони й менше покладалася на своє «право сильнішого», або якби знайшовся хоч хтось, хто зважився б тоді опротестувати її права на Київську митрополію, вона, очевидно, змогла б знайти канонічні підстави для юридичного визнання цього підпорядкування. Адже вже у XVIII ст. Україна правдами чи неправдами, а стала частиною Російської імперії.
Тоді — могла б. Але в самовпевненості своїй — не зробила цього.
Зараз — не може. Зараз Ви, Владико, взагалі волієте про ці правила не згадувати, бо…
Але про це «бо…» поговоримо в одному з наступних розділів.
- Ну точнісінько, як оце зараз «про наші душі» дбає московське духовенство! [↩]
- Див. його брошуру «Служители…», в якій він усі Українські церкви попереплутував за принципом «чув дзвін, та не знав де він». [↩]
- Український церковний спів вважався тоді найкращим у Європі. Та й сама Москва через кілька літ почне масово вивозити українських співаків у Росію для створення церковних хорів та придворних капел. [↩]
- Касування українського та заведення московського читання портребує окремого пояснення, бо воно зіграло величезну роль у російщенні нашого православного люду. Мова бо йде не про українські чи російські книги, а про тексти, написані старослов’янською мовою, яка, за твердженням підлеглих Москві ієреїв, є канонічною, на відміну від «улічної» української.
Але ж окремі літери в цій «канонічній» мові під впливом традиції усного мовлення в різних слов’янських народів читалися по-різному. Якими «канонами» визначалась «канонічність» читання, приміром, старослов’янських літер Е, И, Ѣ («ять»), Ь, Ъ і які вчені мовознавці були причетні до цієї «канонізації»??? У нашому (давньокиївському) читанні Е читається як Е; И — як И; О — як О; Ѣ — як І; Ь на кінці слів після Ц, наприклад, зберігається й пом’якшує цей приголосний, а після Ч та ще дванадцяти звуків — ігнорується, і звуки ці вимовляються твердо.
Тобто, у нас спільнослов’янські слова лѣто, рѣка, рѣчь, стрѣлець, отець, тѣло, хлѣеб, сѣча, нива, матѣрь, молитва, приодѣти тощо читається як ЛІТО, РІКА, РІЧ, СТРІЛЕЦЬ, ОТЕЦЬ, ТІЛО, СІЧ, НИВА, МАТІР, МОЛИТВА, ПРИОДІТИ.
У московському читанні (також відповідно до традиції усного мовлення!) літери ці позначають зовсім інші звуки і читаються інакше: Е — Є, И — І, Ѣ — Є; О в ненаголошених складах — як А; Ь після Ч та інших наших твердих звуків пом’якшує їх, а після Ц — ігнорується, залишаючи його твердим. А тепер прочитаймо запропоновані вище слова отої «канонічної» старослов’янської мови по-московському: ЛЄТО, РЄКА, РЄЧЬ, СТРЄЛЄЦ, АТЄЦ, ТЄЛО, ХЛЄБ, СЕЧЬ, НІВА, МАТЄРЬ, МАЛІТВА, ПРІАДЄТІ…
То що ж виходить? А те, що московське читання оту «канонічну» старослов’янську мову перетворює в …російську, яку наші православні українці, чуючи щоденно під час богослужби, засвоюють на підсвідомому рівні, все далі й далі віддаляючись від рідної.
Отож введення московського читання церковних текстів та заборона київського, яке базувалося на давньоруській усномовній традиції й мало значно глибше коріння, ніж московське, з жодними канонами нічого спільного не мало, а було ще одним, дуже дієвим засобом насильницького «обрусительства инородцев». [↩]
