Додатки
Проповідь у день пам’яті священномученика Макарія
Сьогодні ми, браття, святкуємо пам’ять священомученика Макарія, митрополита Київського, мощі якого спочивають серед нас у святім осередку нашої Української Церкви — у Святій Софії, і якби навіки з’єднали святе його ім’я з цим святим храмом, а разом з тим і з нашою святою Українською Церквою. Яка сумна доля на землі була цього святого — Макарія. Він в кінці XV віку був обраний на митрополита Київського і всієї України в місті Вільні в Литві, але ні Києва, ні України за свого земного життя і в очі не бачив, бо по всій Україні тоді ще ширяли загони татар; жити тут було небезпечно не тільки митрополитові, а й простому чоловікові.
Але св. Макарій не був подібний до тих митрополитів Київських XIII і XIV віку, що самі залишили Київ на поталу татарам і повтікали до Москви на спокійне життя, зоставивши зруйнований Київ і його безглаві храми і без духовної голови, і хоч називались Київськими, але спокійно жили в Москві, хоч і знали, що через їхню відсутність дощенту руйнують і Київські святині, і громади вірних, тому й самі українські Церкви вже від цих митрополитів відхитнулись, і для наддніпрянської України обрано було митрополита Київського у Вільні, а наддністрянська Україна — Галичина — обрала собі свого митрополита Галицького.
Св. Макарій, як тільки обраний був на митрополита Київського у Вільні, він не був спокійний на чужій стороні, він чув, що Київ і Свята Софія в руїнах, що людність у Києві бідує і блудить, як вівці в горах без пастуха, і от він зараз став збиратися до Києва, вирішив бідувати зі своєю Церквою в Києві, щоб не тільки по назві, а й у дійсності бути митрополитом Київським. Він не побоявся великої небезпеки, не побоявся ворожих татарських загонів, для нього доля Києва, його святощів, його людности була дорожча, ніж його власне життя.
І от він у 1497 році пустився в подорож з Вільна до Києва, але до нього не доїхав. Верстов за 200 до Києва, коли він у одному селі правив службу Божу, напав на те село татарський загін. Св. Макарій відпустив усіх, що з ним були, і сказав їм: «Спасайтесь, діти, а мені не можна, я повинен кінчати службу Божу». І під час відправи служби Божої татари вбігли в церкву, напали на св. Макарія і відрубали йому голову, і мабуть, забрали її по своєму звичаю із собою, як ознаку перемоги. І вже тільки мертве тіло св. священномученика Макарія без голови прибуло до Києва, прибуло, щоб зайняти одне з перших місць між святощами м. Києва, щоб бути найкращою оздобою Святої Софії, за відновлення якої він так турбувався, а разом з тим, щоб назавжди стати якби ознакою тяжкої долі Української Церкви.
Бо, як у XV віці татари у св. Макарія, митрополита Київського, відняли голову, так у XVII віці Московське царство, з назвою православною, але з татарським сумлінням, відтяло голову в усієї Української Церкви. Після смерти св. Макарія його молитвами Київські митрополити все-таки закріпились у Києві й очолювали вільну, автокефальну Українську Церкву. На чолі з Київськими митрополитами Українська Церква скоро досягла великого розвитку й поширення, до неї приєдналась і Галичина, своє вільне життя наша Церква збудувала собі великою боротьбою з навалою католицтва, на захист своєї волі церковної виступили братства церковні в Галичині і в Україні, усі вони високо тримали прапор своєї Церкви й шанували свого голову — митрополита Київського та Галицького.
Знаменитий Петро Могила одержав висвяту на Київського митрополита у Львові — головному місті Галичини, у його обранні брали участь представники всіх єпархій України й Галичини. Наші митрополити тоді були дійсними головами Української Церкви, об’єднували собою всю українську людність не по назві, а в дійсності були Київськими і Галицькими.
Але от у половині XVII віку на Українську Церкву насунула навала московська, і перш за все напосілася зняти голову з Української Церкви. Останній вільний митрополит Української Церкви — блаженної пам’яті Йосип Тукальський — був кинутий у каземат у Мгарському Лубенському монастирі на Полтавщині, де й скінчив своє життя, а на місце його був призначений від Московського патріарха зрадник української вільної Церкви Гедеон, князь Четвертинський, який за ласку та подарунки царські продав волю Української Церкви, підбив її під зверхність Московського патріарха.
Українці Галичини, щоб не попасти, як кажуть, з вогню та в полум’я, визнали за краще залишитись в унії з Римом і прийняли митрополита Галицького з Риму, а Київський митрополит скоро був зведений до стану звичайного єпископа Київської губернії і його титул «митрополит Київський і Галицький» залишився пустою назвою тих московських духовних урядовців, яких призначав на Київську кафедру Петербурзький Синод.
Так татари зняли голову з Київського митрополита Макарія, а московські царі зняли голову з усієї Української Церкви й цим присудили її до смерті. Але Христос сказав: «Не бійтесь тих, що тіло вбивають, а душі не можуть вбити» (Мф. 10: 28). Татари вбили тіло св. Макарія, але душа його полинула до Бога, вимолила нетління своєму тілу, а Українська Церква в особі його має теплого заступника перед Богом, а його нетлінні останки в нашому храмі св. Софії свідчать, що благодать Божа не відійшла від нас, і ми віримо, що і його святі молитви, разом з молитвами Пречистої Діви Марії, цього храму Покровительки, вимолили в Господа оце відродження Української Церкви і цей святий храм, як її осередок, — московські царі намагались вбити тіло й душу Української Церкви відняттям від неї голови, але душі вони не вбили.
Коли я був у Лубнах, у Мгарському манастирі, і хотів піти в усипальницю останнього дійсного голови Української Церкви — митрополита Йосипа Тукальського, мені сказали, що це ніяк не можна, і розказали таку історію: колись цар Петро І, літ 200 тому назад, заїжджав у Мгарський манастир і коли довідався, що тут спочиває останній вільний український митрополит, він звелів над його гробом вимурувати страшенну стіну в сажень грубости, щоб, як він казав, цей митрополит повіки звідси не виліз, щоб замурувати й саму думку українського народу, що в них коли знов може бути вільний митрополит і вільна Церква, але от, хоч наша Церква, як ці мощі св. Макарія, лежала майже 300 літ без голови, але думка нашого народу відродити свою вільну Церкву, на чолі з вільним митрополитом, не вмерла. Народ наш довго був, як ті кості, що бачив їх пророк Божий розкиданими по полю, забитими в гроби.
І ось тепер у наші дні залунав голос Божий до цих костей: «Кості сухі, вислухайте слово Господа, ось Я вдихнув у вас дух і ви знову оживете. Ось Я відчиняю гроби ваші і виведу вас, мій народе, з гробів ваших і дам вам Духа Мого і ви знов прийдете до життя і розселю вас по землі вашій.» (Єзек. 37) І невже ж це чудо тепер робиться з нашим народом? Так, робиться!.. Уже ожили ці сухі кості, вже завмерлі, розкидані по всьому світі частини нашого народу єднаються єдиним духом нашої святої Автокефальної Церкви. Вже тіло нашої Церкви ожило. А коли так, то повинна ожити на тілі і голова. І вона вже ожила. Той вільний митрополит вільної Української Церкви, якого замурував цар Петро, здавалось йому, вічним склепом, з цього склепу звільнився, бо думка, бо життя, бо воля не замуровується.
І от на Всеукраїнському Церковному Соборі в 1921 році ласка Божа й воля народу приставила голову до тіла ожившої української вільної Церкви, обравши і благодаттю, і життям церковного тіла ожививши свого вільного митрополита Київського і всієї України. Ще одна рука цього тіла — Галичина — під тяжкою навалою Риму мертвою лежить, але й вона вже починає ворушитись і простягається до нас із далекої Америки й Канади в особі американських і канадійських галичан, і ми віримо, що й вона вся нарешті об’єднається із загальним життям Української Церкви і митрополитові Київському дасть назву «і Галицький».
Святий священомученику Макарію, нехай же буде для Тебе ще більшою втіхою твого невмирущого блаженного життя те, що замість голови тілесної, яку ти положив за життя святої Української Церкви, Ти вимолив у Господа духовного голову для всієї єдиної Церкви, яка, віримо, вже не буде відтята ніякою жорстокістю людською. І от українська вільна Церква, святкуючи сьогодні день твоєї мученицької смерти усім своїм ожившим тілом, від щирого серця виголошує Тобі: «Радуйся, Макарію, священномученику і молитвенику за нас!» Амінь!
Слово з нагоди 40-ліття служіння на Київській кафедрі, сказане 14 травня 2006 року
Ваші високопреосвященства і преосвященства!
Всечесні отці! Дорогі браття і сестри!
Я дякую всім вам за те, що сьогодні ми разом молилися за Божественною літургією в день пам’яті священномученика Макарія, митрополита Київського. Дякую також за привітання з нагоди 40-ліття від часу мого призначення на Київську кафедру, і особливо Вам, владико Андрію, за Ваше вітальне слово.
Священномученик Макарій, пам’ять якого ми сьогодні вшановуємо, жив і служив у час не менш складний, ніж той, у який живемо ми. Тоді Церква була теж розділена — на Київську і Московську митрополії. І саме Московська митрополія, якщо висловлюватися так, як це роблять щодо нас наші співбрати з Російської Церкви, була в той час «неканонічна». А Київська митрополія була «канонічною», тому що вона знаходилась тоді в молитовному спілкуванні зі всіма східними патріархатами, бо була частиною Константинопольської Церкви.
Сьогодні ми ніби помінялись місцями. Раніше Московську Церкву не визнавали, причому понад 140 років, тепер нас поки не визнають. Московська митрополія тоді самочинно проголосила себе автокефальною Церквою, але служіння церковне було одне й те ж, що там, що в Київській митрополії, бо це було і є Христове служіння. Відправлялася одна й та сама Божественна літургія, і одна й та сама благодать Божа діяла, але адміністративно були розірвані Київська митрополія і Московська. Зараз, навпаки, Російська Церква визнана світовим православ’ям, а Київський патріархат поки що не визнається. Поки що! Але ви повинні знати і бути переконаними в тому, що благодать Божа діє і там, і тут, бо Євангеліє Христове проповідується одне і те ж, і Божественна літургія відправляється одна й та сама, і Дух Святий сходить один і той самий — і на наших віруючих, і на віруючих Московського патріархату, як і на всю Церкву. Ми лише зовнішньо, через обставини земного життя, розділені. Тому ми не повинні боятися долати труднощі церковного служіння, як не боявся нічого, навіть смерті, священномученик митрополит Київський Макарій.
Сьогодні виповнилося 40 років від того дня, як мене було призначено на Київську кафедру. Коли 14 травня 1966 року Священний Синод призначив мене на Київську кафедру, мені було 37 років. Церковне життя 40 років тому було теж складне, не менш складне, ніж у наш час. І це призначення я сприйняв як Боже призначення, тому що засідання Синоду відбулося в день пам’яті священномученика Макарія. Я пам’ятаю, що тоді подумав: «Якщо в цей день, день пам’яті Київського митрополита, священномученика, мене призначають на Київську кафедру, то це не випадково.» А раз це не випадково, раз це з волі Божої, то я йшов сміливо, нічого не боявся, бо знав: якщо це з волі Божої, то Господь допоможе мені. Перша Божественна літургія, яку я відправив у кафедральному соборі, була теж у день вшанування святителя, але іншого — святителя Миколая. Тому я пов’язував ці дві події — призначення в день пам’яті священномученика Макарія і першу літургію в якості екзарха в день святителя Миколая — та вбачав у цьому благословення Боже.
І дійсно, якщо осмислити пройдений шлях, то без допомоги Божої я нічого б не міг зробити. Я у всьому бачив допомогу Божу. І в тому, що я по всьому світу їздив за дуже складних умов, коли треба було і захищати мир, і вести переговори про об’єднання церков. За дуже складних умов! Але я не пам’ятаю, щоб наша делегація на якихось переговорах чи зустрічах зазнала поразки. Такого не було. А складнощі були дуже великі. Ви пригадуєте тоді «холодну війну» — протистояння Радянського Союзу та Америки? І за цих умов доводилося вести цю роботу.
Але, хоч я і займався цією миротворчою і екуменічною діяльністю, я завжди пам’ятав, що головне моє служіння не там: не мир, не екуменізм, а церковне життя в Україні, яка потерпала в той час досить сильно! Тому я їздив, як владика Андрій сказав, по всій Україні, піднімав дух і серед єпископату, і серед духовенства, бо через утиски з боку держави їхній дух занепадав і вони не бачили жодного просвітлення. У цих умовах треба було їх підтримувати, наставляти, з ними спілкуватися, разом з ними боротися і переборювати труднощі. Я пам’ятаю зустрічі з можновладцями, коли мені говорили, що вам прийшов кінець, наступає комунізм, а в комунізмі жодної релігії не буде. А я їм відповідав: «Якщо ми живемо при соціалізмі, то будемо жити й при комунізмі.» На це мені зауважували: «Це неможливо, бо релігія і комунізм несумісні.» А я говорив: «Якщо це неможливо, то комунізму не буде, а Церква буде», — бо Христос сказав: «Побудую Церкву, і ворота пекельні не подолають її.»
Коли я прибув на Київську кафедру, то Володимирський собор вже був призначений для закриття, а кафедральним храмом мав стати храм на Солом’янці. Флорівський монастир теж готували до закриття. Але з допомогою Божою вдалося відстояти і Володимирський собор, і Флорівський монастир. Тому ви, дорогі браття і сестри, повинні бачити в цьому не мої заслуги, а вияв благодаті Божої, яка діє, як сказав Господь апостолу Павлу: «Сила Моя в немочі виявляється.»
Ми тоді були дійсно немічними, але ми перемогли. Скажіть, де тепер той комунізм? Де ті атеїсти, які нахвалялись, що панують уже над усіма народами? Їх нема! А Церква існує. І не тільки існує — вона відроджується, і зруйновані храми постають, ніби воскресають з мертвих. Це є дія благодаті Святого Духа.
Сьогодні, дорогі браття і сестри, у нас інші проблеми. Це — розділення українського православ’я, яке сталося внаслідок немудрої політики Московської патріархії. Немудрою вона є тому, що робити такі розколи в наш час — це великий гріх. А вони вчинили розкол, хоч і звинувачують нас у цьому. Не ми розкольники, це вони розкололи Українську Церкву.
І не треба думати, що я, з волі Божої очоливши Київський патріархат, забув своїх братів з Російської Церкви. Не забув я! І не просто їх не забув, а я їх люблю. Люблю тому, що разом ми відстоювали Церкву. Я не можу, наприклад, не любити покійного митрополита Ленінградського Никодима, який працював у тих складних умовах, — він перетерпів багато. Завдяки йому я став архієреєм. Влада не хотіла, щоб я був єпископом, — не хотіла через мою активність. Але завдяки цьому митрополитові я став архієреєм. То хіба я не пам’ятаю про це або повинен забути? Ні! І не тільки його. Багато є російських архієреїв, яких я любив і люблю, тому що ми разом працювали на одній і тій самій ниві Божій. Нас диявол зараз розділив, гріх, а з’єднати нас може тільки любов.
Я пам’ятаю, коли вперше переступив поріг Володимирського собору як екзарх, мене зустріли не з радістю, м’яко кажучи. Чому не з радістю? Тому, що мені було 37 років, а тут були маститі митрополити. Митрополит Іоан Соколов, який 20 років був екзархом України, витерпів усі гоніння 20-х та 30-х років. У ньому бачили приклад сучасного архієрея. А мені було 37 років. І коли порівнювали його зі мною, я був у програші. Але потім, коли я почав діяти, то і сивоволосі українські архієреї стали ставитися до мене з повагою, тому що я намагався не принижувати їхню гідність: я — екзарх, а ви — підлеглі. Я бачив у них архієреїв, які в тяжких умовах відстоюють інтереси Української Церкви. І тому з Божого благословення все пішло добре — і ми перемогли.
Тепер перед нами — таке саме питання, як і тоді: чи переможемо ми в боротьбі за помісну Українську Церкву, чи ні? Багато хто думає, що нічого в Київського патріархату не вийде, бо його ж не визнають, він ізольований і сила в нього не така велика. Але як і тоді я був переконаний, що перемога буде за нами, тобто за Церквою, так і зараз я переконаний, що буде визнана помісна Українська Церква. Чому? А тому, що Бог хоче цього. Недаремно Він і поставив мене сюди, і тому я часто запитую: «Господи, якщо Ти мене поставив, то хіба Церква, яку Ти благословив очолювати, повинна бути такою — невизнаною, підрізаною?» Не може цього бути! У Бога так не буває, бо, якщо Господь накреслив свій Божественний план, то він здійсниться. Тільки ми не знаємо шляхи, якими буде діяти Бог. Але в тому, що Він приведе нас до перемоги, — у мене жодного сумніву немає!
Ви бачите, що Київський патріархат набирає сили. Не один раз його хотіли знищити, а він не тільки не впав, а навпаки, — зміцнився. Згадаймо той «чорний вівторок» 18 липня 1995 року. Хіба то було не знищення Київського патріархату? Але ж не знищили! А ті, хто хотів знищити, сьогодні вже ніхто. А ми є, бо з нами Бог. Тому в житті, дорогі браття і сестри, не тільки в церковному, а й в особистому житті, кожен повинен покладати всю надію на Бога. У Святому Письмі сказано: «За те, що він покладав свою надію не на зброю, а на Мене, на Бога, то дам Я йому силу і перемогу.» Тому і ми, дорогі браття і сестри, будемо покладати всю надію на Бога. Але будемо й самі працювати — і Бог приведе нас до перемоги.
Він був розп’ятий, але переміг смерть і воскрес. І ми знаходимось у стані розп’яття. Але, як Він воскрес, так і ми воскреснемо. Я маю на увазі не загальне воскресіння, а перемогу над злом, перемогу над ненавистю і неправдою, тому що Христос воскрес.
Христос воскрес!
