«Наша Парафія»

3. Дидактичні поеми 1

Із внутрішнього боку — за родом і характером предметів змісту — всі дидактичні поеми Григорія Богослова можна підвести під два загальні підрозділи: 1) вірші богословські і 2) вірші моральні. Перший із цих підрозділів поділяється, у свою чергу, на дві частини: а) на вірші догматичні і б) вірші церковно-історичні.

Догматичну частину становлять, власне, дев’ять віршів: «Про Отця», «Про Сина», «Про Святого Духа», «Про мир»; два вірші «Про Провидіння» 2 [у цьому, виданні: № 5. «Про Промисл»], «Про розумні субстанції» [№ 7. «Про розумних істот»] і «Про душу». До цієї ж групи догматичних поем належить віднести ще два вірші «Про втілення» ( проти Аполлінарія) і апологетичний вірш «До Немесія».

У своїх догматичних віршах святий отець стисло, сильно і з великим натхненням викладає чисте християнське вчення про Отця, Сина, Святого Духа, вчення про мир, про Провидіння, про добрих і злих ангелів і нарешті — про людську душу. Перший із цих віршів складає враження величного вступу щодо наступного ряду догматичних поем. Приступаючи до «таємничих і недоступних навіть для небесних сил» предметів «таємничих пісень», поет порівнює себе з людиною, на неміцному човні, яка відправляється у далеке плавання, або із птахом, що на малих крилах летить у зоряне небо. Але він знаходить для себе достатньо підбадьорення і втіхи в думці, що «Божеству часто буває приємний дар не стільки повний, скільки угодний Йому, хоча й убогої руки». Загалом, як і у своїх деталях, своїм змістом і тоном, як і своїм обсягом і розташуванням частин до цілого, цей перший вірш наводить на думку, що в оригінальному тексті «таємничі пісні» поета не були розрізненими між собою, окремими п’єсами, кожна зі своїм особливим числом і самостійним значенням, а складали одне загальне зв’язне ціле, одну складну поетичну композицію, до якої цей перший вірш слугував вступом (інтродукцією), а заголовки окремих віршів могли бути тільки назвами окремих глав однієї поеми. До цієї думки дає привід схилятися і та обставина, що сам заголовок першого вірша як у різних кодексах, так і в різних видавців, неоднаковий. В одному кодексі і в зробленому за ним виданні вірш надписується «Περὶ τοῦ Πατρός» [«Про Отця»]; за іншими і дуже багатьма — «Τοῦ αὐτοῦ». У ватиканському ж, наприклад, рукописі цей вірш називається «Περὶ ἀρχῶν, ἤτοι περὶ Τριάδος» [«Про начала, тобто про Святу Тройцю»]. Біллій, за яким, як вже сказано, зроблено і російське видання, бере з останньої назви тільки першу половину. Надписання «Περὶ τοῦ Πατρός», розділене, між іншим, і цитується нами за бенедиктинським виданням, дійсно, мало відповідає змісту вірша. Про Отця у вірші мовиться не більше, ніж про Сина, як і про Святого Духа; а про всі три особи разом (тобто за заголовком «Περὶ ἀρχῶν, ἤτοι περὶ Τριάδος») — менше, ніж на половину всього вірша. Нерозмірність, що досить різко кидається в очі, якщо не пояснювати її тим міркуванням, що всі догматичні вірші в оригіналі становили одне поетичне ціле, до якого перший був як ніби загальним вступом. З погляду цього міркування одержують своє повне висвітлення і такі піднесені слова з першого вірша: «А я покладу на сторінки передмовою ніби те ж, що прадавні богомудрі мужі — Мойсей та Ісая, коли перший давав новонаписаний закон, а другий нагадував про закон порушений. «Слухай, небо… і нехай чує земля слова вуст моїх (Втор. 32, 1; див. також: Іс. 1, 2)! Дух Божий! Ти пробуди в мені розум і язик, зроби їх гучною трубою істини, щоб насолодилися усі, хто приліпилися серцем до всецілого Божества!» 3

Поетичну цінність і значення з усієї групи догматичних віршів, в основному, мають тільки наступні п’ять віршів: перші три — «Про Отця», «Сина» і «Святого Духа», сьомий — «Про розумних істот» і восьмий — «Про душу». Вірші ці служать достойним імені автора пам’ятником його живої участі в ділах віри, які він складав не тільки як глибоко вчений єпископ, але і як покликаний звище поет-пророк, не тільки за обов’язком пастиря Церкви, але і через внутрішній потяг свого полум’яного поетичного серця, яке гаряче вірувало у Святу Тройцю. Вірші ці є цілком природним плодом глибокого співчуття й інтересу поета до догматичних питань, що хвилювали сучасне йому суспільство від верху до низу, і тому, звісна річ, вони одержали під пером християнського поета істинно поетичне вираження. Сила почуття, що переважає над спокійним міркуванням, звернення до самого себе, до свого серця, жвавість і місцями драматизм зображень яскраво вирізняють ці богословські вірші серед богословських проповідей того ж автора, хоча предметом тих і інших є ті ж абстрактно-догматичні питання. При порівнянні «Таємничих пісень» Григорія з його п’ятьома «Словами про богослів’я» виявляється різниця настільки у самих творах, наскільки і у психічних засобах, що були в розпорядженні автора в тому й іншому випадку. У догматичних проповідях читача вражає гнучкий і проникливий розум; у догматичних віршах нас зворушує своєю безпосередністю й теплотою глибока душа; там царство богословської думки розділене між невблаганною логікою і її незмінною супутницею — діалектикою; тут у сфері таємниць віри проста істина йде під руку зі своєю рідною сестрою — красою. Проповіді є типовим твором чисто грецького, національного розуму, покликанням якого завжди було розкласти ідеї на їхні складові частини, визначити їхній взаємний зв’язок, поставити як можна ефектніше тези в паралель із антитезами, утворювати з тих і інших ланцюг таким чином, щоб у ньому не пропустити жодної ланки і щоб він весь був дотичний до якоїсь безперечної аксіоми або групи окремих положень, знаходити насолоду у виковуванні, зв’язуванні, з’єднанні і таким митецьким застосуванням, у суперечці або апології, кожного з цих ланцюгів, щоб з їх допомогою довести [аргументи] свого супротивника, якщо можливо, ad absurdum [до абсурду] і відразу посміятися над ним. Вірші догматичні є плодом усвідомлення, що пройшло через горнило велелюбного, зігрітого почуттям серця, — є, отже, із джерела, родинного й зрозумілого всім людям узагалі, а благочестивим християнам особливо. Перейнятий побожним почуттям, поет намагається тут не доводити, а показувати Божество («ἀναφαινειν Θεότητα»), як він висловлюється на початку першого вірша; розумові докази і логічні форми мислення тут заміняються конкретними образами й формами метафоричними; і завдяки цим, наскільки живим і виразним, настільки ж загальнодоступним і загальноцікавим аналогійним поясненням і формами викладу, найвищі догматичні істини легко сприймаються уявою, швидко переходять у сердечне переконання і тут перетворюються у життєдайну силу. Утім відмінність у тоні, характері і стилі догматичних проповідей від догматичних віршів святого Григорія Богослова обумовлювалася значною мірою відмінністю самих завдань і цілей тих і інших. Догматичні проповіді святого отця спрямовані прямо проти єретиків; оратор з першого ж слова зауважує там, що «слово його — до хитрих у слові, до людей, у яких сверблячка і слуху, і язика, і, як бачить він, навіть рук», і тому там він прямо, зі зброєю діалектики в руках, починає грізними словами пророка «це я на тебе, гордий» (Єр. 50, 31). Тут же, у своїх «Таємничих піснях», він у самій передмові вже повідомляє, що «слово його до очищених (καϑαροῖσιν), або до тих, що трудяться над очищенням. А хто злочестивий — тікай геть!» Там проповідник ставить собі за мету, якщо не переконати своїх ворогів, то, принаймні, довести їм, що не кожний і не завжди може і повинен богословствувати, розмірковувати про високі догмати віри. Тут же християнський поет визначається з метою своїх пісень просто: «щоб насолодилися усі, хто приліпився серцем до всецілого Божества». Самі ці вірші належать до догматичних проповідей як стислі висновки до складних логічних прийомів доказів, не зовсім позбавлені характеру софістичного красномовства, — як позитивні, ясні й плідні істини до окремих проблематичних положень, заперечень і протилежностей, як синтез до аналізу. Так що своїми догматичними віршами поет цілком виправдовує свої слова, сказані ним у вірші «До Немесія»: «У мене звичай говорити коротко, у небагатьох рядках містячи велике слово» 4. У цих рядках, яким невластиві абстрагованість і науково логічний або систематичний порядок у викладі думок, — розуміємо найкращі п’ять вищеназваних нами віршів — святий отець тим більше є поетом, чим менше прагне до цієї мети. Вірші ці сповнені внутрішнього життя уже завдяки повноті щирості власного переконання і одухотворення поета; вони дихають тією сердечною простотою, яка мимоволі діє на наше серце, і так само багато містить у собі поезії, як повчальні бесіди полум’яної отцівської любові або задушевні поради вірного й улюбленого друга.

Що стосується власне художності зображень, то цим вирізняється особливо вірш «Про розумних істот» — твір, не позбавлений «аттичного смаку», тобто розуміння відтінків, легкої грації, невловимої іронії, простоти стилю, добірності порівнянь. І близькість ангелів, за своєю природою, до найвищого Світла, і їхнє ставлення до людей, світу і людини, і падіння «найпершого світлоносця», який «хоча й легкий за природою, однак упав до самого пекла і, захотівши бути Богом, весь став темрявою», і, нарешті, зло, привнесене у світ впалими ангелами, при поетичному погляді знайшли для себе досить відповідні картини у видимій природі. Поетична образність пояснення взаємин розумних істот заснована у вірші на порівняннях Бога із сонцем, ангелів з ефіром, людей з повітрям. «Як сонячний промінь із безхмарного неба, зустрівшись із хмарами, які відбивають його, з яких іде дощ, простягає багатобарвну веселку і весь довколишній ефір блищить безперервними і поступово слабіючими колами; так і природа світил підтримується у бутті тим, що найвище Світло своїми променями безперестанно осяює нижчі розуми… А світила вторинні після Тройці, що мають царствену славу, є світозоряні ангели, настільки ж близькі до Джерела світил, наскільки ефір до сонця. За ними ідемо ми — повітря» 5. Варто зазначити з поетичного погляду і наступне місце із цієї поеми, у якому поет не без драматизму зображує свою внутрішню зніяковілість при погляді на ангельську природу щодо доступності її до гріха. «На що зважишся, духу мій? У тремтіння приходить розум, приступаючи до небесних красот; стала переді мною темна хмара, і вагаюся — чи йти вперед, чи зупинити мені слово. Ось подорожній прийшов до стрімкої ріки і хоче перейти її, але раптом… похитнулася думка; він затримується зі своєю переправою; він довго бореться в серці, стоячи на березі; то необхідність вселяє йому сміливість, то страх зв’язує рішучість. Не раз він заносив свою ногу у воду і не раз відступав назад; потреба, однак, бере, нарешті, верх: страх переможено. Так і я, наближаючись до тих, які предстоять чистому Всецареві й сповнені світлом, з одного боку, боюся сказати, що і вони доступні гріху, щоб через це і багатьом не прокласти шляхи до пороку, а з іншого боку, побоююся зобразити в моїй пісні незмінну доброту, бо бачу князя, що спокусився, у злі 6».

З інших дидактичних поем догматичного змісту заслуговує на увагу вірш «До Немесія», одного «із прекрасних друзів» 7 поета. Дидактичний тон цього вірша пояснюється його апологетичним характером; мета його — переконати свого друга перейти з язичництва в християнство. Чудовий цей вірш, по-перше, тим, що в ньому поет, зізнаючись у своїй любові до еллінських наук і до еллінської освіти, «над якими він трудився багато й довго» 8, насправді виявляє таке велике і ґрунтовне знайомство з давньогрецькою літературою, а заразом і з єгипетською міфологією і релігійно-міфічною обрядовістю, яке склало б шану, гідну заздрості, навіть і будь-якому язичницькому поетові класичної Греції. По-друге, цікаве в цьому вірші одне місце, з якого видно, що святий Григорій Богослов, начебто під впливом орігенівського методу пояснення Священного Писання, допускає двоякий сенс у ньому: «Один внутрішній — величного духу, а інший — зовнішній. І один зрозумілий небагатьом, а інший — багатьом, на той, — вважає він, — кінець, щоб перевагу мали мудрі, або щоб те, що здобувається з труднощами, твердіше дотримується, бо те, що легко здобувається, неміцне. Утім у наших Писаннях, — продовжує святий отець, — тіло і саме світле і наділяє собою боговидну душу; це подвійний одяг — багряниця, що просвічує ніжною срібловидністю» 9.

Нарешті, було б несправедливо відмовити цьому віршу і в поетичних достойностях. Незважаючи на своє апологетичне завдання, він далекий від абстрагованості, систематичного порядку і логічної сухості. Торкаючись різних обрядових форм і вірувань язичництва, занадто живих ще у свідомості й пам’яті навіть своїх християнських сучасників, не кажучи вже про самих язичників, поет викриває їхню внутрішню порожнечу мовою образною, рясними влучними епітетами, точними і близькими подобами, живими картинами й зображеннями; у тонкій, ледь уловимій своїй іронії над язичницькими недоречностями він користується народними прислів’ями і приказками і протиставляє античним міфам живі уособлення біблійних сказань. Місцями ці уособлення, що супроводжуються несподіваними переходами тону і форм мови, досягають високого поетичного пафосу. Ось, для прикладу, строфи, в яких поет вкладає слова у вуста Самого Спасителя. «Тепер мовить мій Христос… «Настала весна, а зима минула, і настала ясна погода. Приступіть же і наситьтеся від Мене безмірним світлом. Чи довго бути вам зв’язаними в темних печерах? Настав уже час, про який здавна дав нам обітування світлий Дух. Приступіть, споживайте життя, але прийміть і нове очищення» 10. Можна вказати також у цьому вірші на приклади улюбленого поетом звороту — фігури заперечення, що дуже нагадує стиль російської народної поезії. Як, у наступних рядках: «Це не пісня солодкоголосого лебедя… це не жалібний спів солов’я… але солодкоспів христоносних вуст» 11; «Він (Немесій) пішов від нас не з оманним сріблом і золотом, не зі шляхетними крилатими кіньми… але він придбав замість цього велику і світлу перлину — Христа» 12.

Із групи церковно-історичних дидактичних віршів, до яких потрібно віднести, наприклад, «Про оригінальні книги Богонатхненного Писання», «Дванадцять патріархів», «Мойсеєве десятислів’я», «Єгипетські виразки», «Чудеса пророка Іллі і Єлисея», «Родовід Христів», «Втілення», «Чудеса Христові в Євангеліях: від Матфея, від Марка, від Луки, від Іоана», «Втихомирення бурі», «Притчі Христові у чотирьох євангелістів», «Дванадцять апостолів», — немає, в основному, жодного, який можна б було назвати істинно поетичним твором. Вони ж не представляють чогось особливого і внутрішнім своїм змістом, крім вірша «Про оригінальні книги Богонатхненного Писання». Цей вірш можна виокремити тому, що він, не обмежуючись простим перерахуванням книг Нового Завіту, визначає мету написання Євангелій, крім Євангелія від Іоана, відповідним для кожного Євангелія, особливою громадою або колом читачів: «Матфій описував чуда Христові, — говорить святий Григорій, — для євреїв, Марк — для Італії, Лука — для Ахайї, а великий і небесний проповідник Іоан — для всіх» 13.

Набагато змістовніші, різноманітніші й цікавіші вірші моральні, що становлять більше двох третин дидактичного розділу. Ми розуміємо під ними саме вірші, що містяться у томі II, книзі 1, частині І, розділі II під № 1-7, 9-11, 20-24, 35-40, і в частині II, розділі II під № 1-6.

Цей великий розділ віршів багатий, нам здається, прикладами, що представляють за своїми літературними прийомами, формами, стилем, тоном і, нарешті, за своїми якостями дуже близьку паралель із кращими зразками давньогрецької ліро-епічної поезії. Найбільш характерні риси аналогічного зближення ми спробуємо виокремити при самому аналізі творів дидактичної музи поета. Щоб легше орієнтуватися в морально-дидактичних поемах і надати викладу найбільш типовим з них деякий порядок і системність, ми поділимо і цей розділ, з погляду точнішого внутрішнього змісту складових його віршів, на дві категорії. До першої віднесемо вірші, у яких поет, надихаючись чистими ідеалами вищого християнського життя і чесноти, дає поради, які стосуються, власне, аскетично християнського життя, і тому звертається з ними до дівственників. До другої категорії — вірші, що містять правила практичного життя і діяльності в дусі безвідносно християнської чесноти і тому стосуються кожного християнина взагалі.

Серія моральних дидактичних поем першої категорії відкривається великим, що складається із 732-х гекзаметрів, віршем під заголовком «Похвала дівству» [№ 1]. У цьому надписанні «Παρϑενίης ἔπαινος» [«Похвала дівству»] бенедиктинське видання додержувалося кращих списків. В інших, менш авторитетних, кодексах замість «ἔπαινος» [«похвала»], воно надписується «ἐγκώμιον» [«похвальна промова» «енкомій»], або «ἔπος» [«промова»], або «λόγος» [«слово, промова»]. У деяких же рукописах формула заголовка: «Παρϑενίης ἔπαινος» доповнена додатком «καὶ γάμου» [«і шлюбу»]. Можна, однак, не без підстав вважати, що в самому оригіналі цього вірша додатка не було. Він не гармоніює ні із завданням вірша, ні з чітко виявленими в ньому симпатіями поета, ні із самим його наміром, точно сформульованим у початкових, вступних словах до вірша. Якщо у вірші, у паралель із дівством, і похваляє шлюб, то від уваги читача заледве чи може вислизнути, що похвала шлюбу випливає тут не з сутності самого завдання вірша, а тільки з прийому, зі способу виконання його, з того улюбленого поетом порівняльного методу, за допомогою якого він так майстерно вміє як у прозовому, так і в поетичному зображенні розпоряджатися світлом і тінню двох протиставлюваних предметів. Але перейдемо до самого аналізу вірша.

Його можна розділити за змістом на три частини, з яких перші дві обіймають приблизно першу половину всього вірша (в обсязі саме 341-ну строфу, з віднесенням 214 ст. до першої і 127-ми — до другої частини), третя ж частина, вдвічі більша за дві попередні, становить другу половину всього вірша, обіймаючи решта 391-ну строфу. Кожна із трьох частин супроводжується невеликим вступом, що міститься у метафоричному зверненні і відозві поета, в ім’я вищих релігійно-моральних спонукань, у першій і третій частині — до дівства, у другій — до шлюбу. У зверненні, що супроводжує першу частину вірша, поет висловлюється і про свій намір «оспівати дівство від чистого серця в чистих піснях». А в патетичному зверненні до нього, що є переходом до третьої частини, він оголошує, що «сам він буде захисником дівства».

Чудові гімнологічні строфи, якими починається поема і в яких, насамперед, виливає захоплено-поетичні почуття любові християнського автора до високого предмета своєї пісні, потрібно віднести до кращих ліричних місць його віршів.

«Увінчаємо дівство нашими вінцями, від чистого серця оспівавши його в чистих піснях!

Це — прекрасний дар нашого життя, дар блискучіший за золото, ілектр і слонову кістку.

Дар тим, у кому вогонь любові до дівства скинув додолу світське життя, звідси піднімаючи крила їх розуму до найвеличнішого Бога.

Охоронителі чистоти нехай слухають із радістю мою пісню; бо вона є загальною нагородою всім цнотливим; а заздрісники нехай закриють двері слуху! Якщо ж хто хоче відкрити, то очисти серце вченням!

Вітаю тебе, велике, богодароване дівство — подателько благ, матір безбідного життя, Христів жеребе, співмешканко небесних красот, якій невідомі подружні узи!» (ст. 1-10).

Слідом за вітанням дівства у вступі до першої частини поеми, автор, описуючи «Джерело Світла» — Бога, повторює з буквальною точністю шість строф (14-19), що складають 12-й гекзаметр вірша «Про розумних істот». Перша частина вірша, що йде безпосередньо за вступом, щодо головного предмета змісту, який міститься власне у третій частині, є чимось на зразок загального вступу, який своїм планом, композицією і мовою, досить жваво нагадує пролог до дидактичної поеми Гесіода «Труди і дні». Поет починає прославляння дівства словами богошанування: «Перша Діва є чиста Тройця». Потім він переходить до світосяйних представників дівства — ангелів, які «не шукають веселощів ні в подружжі, ні в дітях, ні в солодких трудах і турботах про тих і тих». Тут знову поет буквально повторює сім строф (31-34, 48-50) з того ж вірша «Про розумних істот» (13-16, 17-19). Далі, пов’язуючи явище дівства з таємницями Божественного домобудівництва, поет стислими, загальними рисами відтворює історію останнього, починаючи з первісного хаосу, коли «все покривала чорна безпросвітна ніч, коли сонце не прокладало зі сходу вогнистого шляху, не було рогоносного місяця — цієї окраси ночі, але все, змішане одне з одним і зв’язане похмурими узами первісного хаосу, блукало без мети», і закінчуючи втіленням Христа від «чистої, дівственної Матері» і явленням із Христом Його благодаті, коли «засяяло для людей досконаліше дівство, що зреклося світу, і відтіснило від себе світ, настільки вище від шлюбу і життєвих уз, наскільки душа вище від плоті, широке небо — землі, незмінне життя блаженних краще за життя швидкоплинне, Бог досконаліший за людину».

У другій частині вірша (з 221-ї ст.) поет, алегоризируючи думку, надає шлюбу виголошувати промову самому від себе і за себе. Мета автора — через таке живе зіставлення шлюбу з дівством виставити в яскравішому і привабливішому світлі гідності і переваги останнього. Шлюб починає з положення, що він з’явився на землі завдяки закону, установленому Самим Богом. «Бог — отець усього, — говорить він. — І прости мені, Христе! Насамперед — місце Твоїм чистим законам, а потім — узи любові» 14. Ці «узи любові» Шлюб знаходить у багатьох різних явищах навіть зовнішньої природи, і на підставі цих явищ він встановлює факт загальності закону любові, вираженням якого є шлюб зі своїми плодами — дітонародженням. «І земля, і ефір, і море цвітуть дітонародженням — дарами шлюбу. Якщо ж правда, що і для високорослих пальм є закон любові, чоловіча й жіноча гілка, з’єднані руками вертоградаря у весняний час, приносять рясні плоди; якщо, як кажуть, ті що випробовували природу каміння, з пари двох каменів, що зійшлися разом, народжується новий камінь, то і в неживих тварин є шлюб і узи любові» 15. Далі Шлюб виставляє на вид свою важливість у культурно-історичному і соціальному планах. «Хто відкрив глибини, які замикали в собі й земля, і море, і небо? — запитує він. — Хто дав закони містам, і ще раніше до цього, хто спорудив самі міста і винайшов мистецтва? Хто наповнив торговища, будинки й арени? Хто на війнах шукає воїнство і на бенкетах накриває столи? Хто в запашному храмі зібрав піснословлячий лик? Хто знищив звіроподібне життя, навчив обробляти землю і насаджувати дерева? Хто пустив по морях гнаний вітрами чорний корабель? Хто однією стезею зв’язав і сушу, і вологий понт? Хто, як не шлюб?» 16 Потім Шлюб продовжує свою думку про переваги шлюбного життя з погляду практичних зручностей життя, що виникають завдяки взаємодопомозі подружжя: «З’єднані узами шлюбу, ми заміняємо один одному і руки, і слух, і ноги. Шлюб і малосилого робить удвічі сильнішим… Спільні турботи подружжя полегшують для них скорботи; і спільні радощі для обох неперевершені» 17. Потім переходить від зовнішнього життя до внутрішнього, від повсякденного, домашнього — до вищого, морально-релігійного, причому висловлює надзвичайно світлу думку, що «шлюб не тільки не віддаляє від Бога, а, навпаки, — більше прив’язує, бо більше має спонукань» 18, — і ілюструє цю думку чудовим порівнянням: «Як малий корабель і при слабкому вітрі рухається уперед, який швидко носиться по водах розгорнутими вітрилами, навіть і руки без зусиль примушують його до бігу ударами весел; більшого ж корабля не зрушить легкий подих, навпаки, коли він з вантажем виходить у море, тільки сильний і попутний вітер може додати йому ходу; так і ті, які не вступили в шлюб, як необтяжені життєвими турботами, потребують меншої допомоги великого Бога, а хто зобов’язаний бути піклувальником любої дружини, маєтка і дітей, хто розсікає широке море життя, тому потрібна більша допомога Божа, той взаємно і сам більше любить Бога» 19. Далі, залишаючи ненадовго свою позитивну точку зору, кидає оком на життя із протилежного, негативного боку. «Життя без любові неповне, суворе, непомітне, бездомовне… воно не рятує від страждань. Не лікує старезної старості, не приносить найвищих насолод, які відчувають батьки, знову оживаючи у своїх дітях; воно не скріплює життя приємними зв’язками. Ті, що не зобов’язалися шлюбом, не знаходять собі втіхи ні в народних зібраннях, ні на бенкетах, але похмурі, далекі для світу; народившись для життя, не люблять самого кореня життя, і в серці в них немає єдності з людьми» 20. Зауважуючи потім про ставлення подружньої любові власне до чесноти, Шлюб висловлює спочатку загальне положення, що «чеснота не цурається цієї любові» 21. Потім це загальне положення підтверджує і виправдовує вагомими аргументами відомих історичних прикладів: «Плодом ніжної подружньої любові були тайновидці Христових страждань — пророки, патріархи, ієреї, переможні царі, прикрашені всякими чеснотами; бо добрих не земля із себе породила, як це говорять про дивовижні племена велетнів, але всі вони — і продовження, і слава шлюбу» 22. І слідом за цим перераховує, зокрема, «дивних мужів» чесноти і благочестя через усю старозавітну історію, починаючи з Єноха і закінчуючи апостолом Павлом. Найсильнішим же доказом на користь подружньої любові є те, що «Христос втілився хоча в чистій, однак в людській утробі, і народився від Жони зарученої, половину людського шлюбу прийнявши в єднання з Богом» 23. Закінчує свою промову Шлюб порадою дівственникам припинити суперечки, «тому що і ви, — говорить він їм, — мій рід: якщо ви не батьки, то від батьків одержали життя» 24.

Третя, і за наміром автора головна, частина вірша починається промовою його головної героїні, Дівства — особи, що стоїть до Шлюбу в найближчому родинному стосунки як дочка до матері, але із протилежним світоглядом, із протилежним характером, симпатіями і своїм поглядом на предмет розмірковування. Дівство виступає зі смиренним виглядом, з потупленими в землю очима, з соромливістю на обличчі і починає свою промову з визнання, що неохоче спускається воно з висоти своїх «горніх» понадчуттєвих інтересів і прагнень у суєтне середовище, проти волі і свого характеру вирішує зайняти крісло самозахисту. Але його спонукає до цього побоювання, «щоб хтось з тих, хто злетів і носиться в ефірному просторі на новоопірених крилах дівства, почувши міркування Шлюбу, не кинувся зразу ж на землю 25.

Погоджуючись із тим, що «шлюб є корінь дівственників», Дівство заперечує, що «людина буває батьком не всієї людини, а тільки плоті і крові — того, що в людині гірше»; воно посилається при цьому на любов самої своєї матері — Шлюбу, до своїх дітей, вважаючи цю любов неповною. «Ти любиш у дітях не душу, — говорить воно матері, — а тільки тіло; сумуєш, коли тіло знемагає, і радієш, коли воно цвіте. Батько і високоповажна мати більше уболіває серцем про неважливі тілесні недоліки в дітях, ніж про важливі пороки і великі недоліки душевні, бо вони батьки тіла, а не душі. Якщо я і називаю тебе матір’ю, то тільки щодо гіршої частини» 26. Про мистецтво, ремесло і «марнолюбну мудрість, яка полягає у вправності рук або в павутинних словах і тканинах, сплетених з дуже тонких ниток, що розпадаються у повітрі», Дівство каже, що «всьому цьому не шлюб навчив, але ця мала частина первісного покарання, яке спіткало Адама; у цьому прокрадається злісний змій, що стереже мою п’яту» 27. На противагу знаменитим історичним прикладам великих мужів чесноти, Дівство виставляє напоказ негативні приклади порочних і негідних людей, «для яких, — зауважує воно Шлюбу, — ти також становиш корінь» 28. Воно нагадує йому, зокрема, про Каїна, Фараона, Ахава, Ірода, Юліана, взагалі ж «про всіх неправдомовців, людиновбивць, підступних клятвопорушників, викрадачів власності ближніх, осквернителів чужого ложа, яких породжував або ще породжує на світ шлюб» 29. Усвідомлюючи, однак, що такі негативні приклади — явища, у всякому разі, виняткові, від подібних до яких не зовсім може вважати себе свобідним і саме Дівство, воно намагається далі в самому принципі спростувати аргумент на користь шлюбу, що спирається на значення і важливість дітонародження. Воно вважає, що мистецтво зачати і народити сина нижче від будь-якого іншого мистецтва — живопису, наприклад, ліплення та ін., і гідне порівняння хіба з грою в кості. «Хто з людей, — запитує воно, — докладав своє старання до того, щоб зачати найкращого сина? І що за мистецтво — дати початок негідному синові? Живописець на картині пише не гірше за оригінал; скульптор вирізає статуї, подібні до зразка; золотих справ майстер виробляє із золота те, що йому завгодно; хлібороб від доброго насіння пожинає добре колосся, і його праця досягає своєї бажаної мети. А батько, ні поганий, ні добрий, не знає властивостей свого породження, що з нього вийде. І добрий не поручиться у тому, що народить кращого. Інший, будучи Павлом, породить на світ сина-христовбивцю — Анну або Каїафу, або навіть якого-небудь Іуду. А інший, сам весь у гріху, як Іуда, стає батьком божественного Павла або Петра. Батько навіть і того не знає, чи народить він сина чи дочку» 30 та ін. Далі йдуть загальні міркування про переваги дівства над шлюбним життям щодо, наприклад, чистої, всецілої, безроздільної любові до Бога, якої не знає і не може знати шлюб, що переслідує низькі інтереси і потреби. «Людина або, володіючи цілком Христом, байдужа до дружини, або, давши в собі місце любові земній, забуває про Христа. Траплялося бачити, — пояснює Дівство, — як каменяр або той, хто робить що-небудь із дерева, якщо він людина розумна і розважлива, коли потрібно обсікти по прямій лінії, заплющує одне око, а другим напружує весь зір, зосереджений в одному напрямку, і вірно визначає, де згрішив інструмент. Так і любов, безроздільно зосереджена, набагато ближче ставить нас до Христа, Який любить люблячого, бачить того, хто звертає до Нього погляди, бачить і виходить назустріч тому, хто наближається. Чим більше хто любить, тим частіше дивиться на улюбленого, і чим частіше дивиться, тим міцніше любить» 31. Далі про переваги стосовно незалежності від почуттєвих пристрастей і простоти способу життя: «У тебе, — говорить Дівство, — стіл закладений стравами, а мене насичує невеликий шматок хліба, яким великий Христос наситив і тисячі в пустелі. У тебе майстерно приготовлене питво, а мій напій завжди рясно виливають джерела, ріки і глибокі колодязі. У тебе обличчя повновиде й одяг світлий, а моя окраса — нечесане волосся і темна риза. Зате маю одяг, у якому бряжчать золоті рясна, — це Христос, краща внутрішня окраса моєї душі. У тебе м’яке ложе, а мені постіллю є веретище, віття дерев і земля, змочена слізьми. Ти неприборканіший за тельця, я потуплюю в землю соромливий погляд. Ти надриваєшся від сміху, у мене й посмішка ніколи не була на вустах» 32. Нарешті, Дівство говорить про свої переваги щодо свободи від різних домашніх неприємностей і прикростей, труднощів і обмежень, неминучих у подружньому житті. Але, відстоюючи свої переваги і захищаючи свої вищі інтереси в дусі чисто християнського погляду на невинність, Дівство доходить висновку, що не можна, безумовно, ні дівство виправдовувати, ні шлюб звинувачувати. «Сніг, — говорить воно, — доречний взимку, а квіти властиві весняній порі, сивина — зморшкам, а сила — юнацьким літам. Однак і квіти бувають взимку, і сніг випадає у весняні дні, і юність породжує сивину, а траплялося бачити і бадьору старість, і старого набагато з більшими силами, ніж ледь розквітаючого юнака. Так, хоча шлюб має земний початок, а безшлюбне життя уневіщує Всецарю Христу, однак буває, що і дівство скидає на важку землю, і подружнє життя приводить до неба. А тому, якби почали звинувачувати один — шлюб, а інший — дівство, то обоє сказали б неправду» (ст. 700-710).

Закінчує свою промову Дівство зверненням до батьків, до безшлюбних юнаків і дів, «відкинувши красу, славу, багатство, рід, щастя і всі звабливі породження згубного гріха, налаштуємося звідси зійти в легке життя, очиститися, стати одностайними з чистими небесними силами, щоб, вступивши в сонм тих, які предстоять великому Богові, з веселістю оспівати святковий гімн Богові!» 33

«Судді, — говорить поет, — хоча і були прив’язані більше до подружнього життя, однак вінчають главу Дівства» 34.

Ми виклали зміст цієї поеми, можливо, з більшою послідовністю і детальніше, ніж заслуговує вона своїми літературними якостями. Але ми керувалися при цьому не новітніми поглядами на цінність поетичного твору, а літературними смаками сучасників поета. Пристрасть до риторики, яка панувала у час поета, знайшла собі досить типове вираження у цьому творі, написаному, до того ж, на живу, украй сучасну в IV християнському столітті, перейнятим аскетичними ідеалами, і захоплюючу тему про перевагу дівства над шлюбом. За словами Греньє, «ця поема складала в очах сучасників головне ім’я святого Григорія» 35. Хоча клермонський професор риторики і не супроводжує цього зауваження у своїй монографії якими-небудь документальними історичними даними, крім своїх похвальних реплік: «C´est une belle oeuvre… la plus importante et la plus cèlebre» 36, проте у вигценаведених його словах, нам здається, мало правдивого. Варто тільки пригадати, як греки завжди були охочі до всяких диспутів і суперечок, якою популярною і улюбленою формою в грецькій літературі була цікава форма параболічного діалогу взагалі і яке співчуття, похвали і широке наслідування як у язичницьких, так і християнських письменників викликала, зокрема, відома алегорія «Вибору Геракла» між «Чеснотою» і «Порочністю», складена софістом Продиком і збережена в «Достопам’ятностях» («Ἀπομνημονεύματα») Ксенофонта. Приваблива і загальнодоступна форма алегоричного зображення, подібна до цієї розповіді Продика про Геракла на роздоріжжі, вельми підходила для морально-дидактичних цілей християнської літератури перших століть, що мала справу з життям «на роздоріжжі» між язичництвом і християнством. У цій обставині, нам здається, і потрібно шукати пояснення співчуття християнських письменників названому твору Продика про порок і чесноти і тим більше — успіху в середовищі християнських читачів IV століття розглянутої поеми святого отця про перевагу дівства над шлюбом. Ця поема у своєму викладі має доволі помітний вплив алегоричної розповіді Продика, як і різних його варіацій щось на зразок, наприклад, відомої суперечки між «Річчю Правою» і «Річчю Неправою» в «Хмарах» Арістофана, де поет захоплено описує давнє виховання і велич прадавнього аттичного життя, що проходило серед моральної чистоти й краси.

Не можна сказати, щоб аналізована поема зовсім не мала цінності поетичного погляду. У місцях найбільшого підйому одухотворення із душі поета виливаються звуки чистої, справжньої поезії.

«Зніми з твоїх очей цей гній, що покриває їх непрониклим туманом, дай їм свободу доступу до світла, підніми, відкритий свій погляд до радіусів нашого сонця, споглядай усе чистою душею, і ти побачиш його — це дівство, це наше принесення Богові, яке яскравіше за золото, блискучіше за ілектр, чистіше і світліше за слонову кістку» 37.

У цих строфах не можна не бачити щирості поетичного натхнення, що піднімається над холодною винахідливістю вченого ритора. У характеристиці звичок, схильностей і прихильностей кожного з героїв вірша, в описі їх способу життя є чимало зворушливих і сильно зображених картин. Наприклад, змалювання прикрощів долі і мінливості щастя у подружньому житті, несподіваних, але тим більше вбивчих для взаємного благополуччя подружжя втрат і пов’язаних з ними скорбот і страждань. «Тяжка доля не щадить іноді і найщасливіших моментів у шлюбі — моментів молодих. Нині наречений, а завтра мрець; нині шлюбне ложе, а завтра гріб: скорботи перемішані з радощами; весела пісня зненацька виявляється… лебединою піснею. Одним запалений шлюбний світильник, а для інших уже погас. Одного дитя стало називати батьком, а інше — осиротіло раптово, як віття, оббите вітром. Спочатку дівиця, потім дружина, а потім удова; і все це іноді за одну ніч і за один день. Зриває із себе локони (πλοκάμους), відкидає далеко убрання нареченої, ніжними руками терзає свої щоки, у гірких стражданнях забуває дівочий сором, кличе нещасного чоловіка, оплакує спустілий дім і жереб удівства і передчасне горе» 38.

Вірші під заголовком «Поради дівственникам» («Ὑποϑήκαι παρϑένοίς») і «До дів» («Πρὸς παρϑένους παραινετικὸς»), що складаються — перший зі 689-ти, а другий із 100 рядків і наступні безпосередньо за поемою «Похвала дівству», можна розглядати як продовження цієї останньої. Вони становлять до цієї поеми докладний, обґрунтований довголітнім життєвим досвідом християнсько-етичний коментар до загальних теоретичних міркувань з питань християнської аскетики й моралі. Зв’язком між названими віршами і вищевикладеною поемою слугують перші п’ять рядків вірша «Поради дівственникам». У цих рядках поет, оголошуючи результатом дебатів, що є предметом поеми, перемогу Дівства над Шлюбом і висловлюючи своє цілковите співчуття поглядам першого, проте знаходить не зайвим запропонувати Дівству і зі свого боку кілька життєвих порад. «Найкраща порада, — говорить він, — та, яку дає сивина» 39. Ці поради «сивини» зі своєї загальної морально-дидактичної мети спрямовані до тверезого і досконалого практичного роз’яснення умов, при яких насправді можуть виправдовуватися ті міркування про високу важливість і переваги дівственного життя перед подружнім, які вустами уособлення того й іншого висловлені в поемі «Похвала дівству» далеко не неупереджено з кожного боку. Насправді, «наскільки дівство важливіше за шлюб, настільки непорочний шлюб важливіший за сумнівне дівство» 40. Звідси висновується особисте завдання: «Тримаючи рівно ваги, виголосити рівний суд над дівственниками і над тими, хто живе у шлюбі» 41. За самою сутністю цього завдання поет змушений знову звернутися до того ж прийому викладу думки шляхом паралелі між дівством і шлюбом, який в алегоричній формі має місце у вищевикладеній поемі. Таким чином, і в цьому вірші поет дає у своїх порадах більше, ніж скільки обіцяє заголовок вірша.

Не обмежуючи своїх впливів і «добрих» порад тільки дівственниками і подружжям, поет звертається з ними і «до батьків, родичів і цнотливих піклувальників, у руках яких життя, ганьба і добра слава дівиць» 42. Він намагається вкласти у свідомість цих осіб ідею святості і недоторканності права людського серця, права дівственної чистоти і рівно особистої, вільної любові як підстави і застави сімейного благополуччя і щастя. Він переконує батьків намагатися добре довідатися про прагнення, похильність і волю дочки, раніше ніж вирішувати і передвирішувати її долю. «Коли дівиця досягла повноліття, щоб одружитися або дотримати непорочний намір, — нагадує поет батькам, — не віддаляйте від заміжжя вашу дочку, яка бажає мати чоловіка, і не вводьте насильно в дім до чоловіка ту, яка прагне до Бога» 43. «Ніхто не повинен проти волі вести дівицю до шлюбного ложа, коли вона віддала своє серце Небесному Нареченому, як не потрібно поліпа знімати з його кам’яного ложа або співочого птаха виганяти із влаштованого ним гнізда» 44. Поради дівственникам даються у тоні теплих, щирих і велелюбних батьківських настанов.

«Я заповідую дівству, — говорить поет, — як лагідно радячий (ἠταόμητίς) і сердечно люблячий (ἐκ ϑυμοῦ φιλέων) батько; а ви, діти — і дочки і сини, послухайте улюбленого батька. І якщо я що-небудь значу в Бога, то не знехтуйте (ἀτισητε) порадами батька, подібно до дітей Ілієвих. Не робіть цього, діти, щоб і вас не спіткало однакове з ними покарання» 45. Джерелами цих порад, що стосується найдокладніших правил християнсько-аскетичної поведінки дівственників як щодо себе самих, так і до інших людей, служать поетові: а) особистий життєвий досвід (приблизно — для двох третин усіх порад вірша); б) старозавітна історія (ст. 152-207); в) природа (ст. 534-618) і г) мистецтво людини (ст. 619-541). У досвіді свого життя, на якому ґрунтується більшість «Порад дівственникам», святий наставник виявляє таку глибоку, багатобічну спостережливість, що завдяки їй можна судити, наприклад, про легкодумство і нестатечність людини навіть за характером руху її ніг і «у самій ході вбачати щось блудне (πόρνον)» 46. Деякі з порад святого отця стосуються сучасної йому практики в колі дівственників, проти якої він з усією силою свого природного викривального дарування озброюється у своїх епіграмах. Він переконує дівственницю «не брати в співробітники домашнього життя чоловіка, хоча б він був чистіший за золото і твердіший за адамант, але все-таки він — гірка вода з Мерри» 47.

За композицією і формою викладу «Поради дівственникам» досить близькі до порад Гесіода своєму Персію. Поради Григорія мають у загальному гномічний характер і в зображальності своєї промови і стилю вони відображають переваги і недоліки гномічних віршів. Є багато окремих висловів і образів, які своєю природністю і жвавістю піднімаються до сили і простоти приказок. Є дуже вдалі метафори, порівняння і антитези. «Очі твої, — звертається, наприклад, поет до діви, — зберігай цнотливими у шлюбних чертогах, тобто у повіках твоїх»; «Вуста тримай закритими, подібно до чашечок квітки, що не розкрилася, щоб слово твоє залишалось предметом бажань» 48; «Чеснота завжди оточена бідами, як троянда ненависним і колючим терням» 49. Прищеплюючи дівственнику уникати зловмисного порадника, поет каже: «Нині він світло, а згодом виявиться темрявою. Зовні мідь, а всередині смерть. Приваблює насолодою і губить прихованою отрутою» 50. Місцями, однак, захоплюючись своїм улюбленим зворотом — порівнянням, поет забуває, очевидно, свої ж слова 51, в яких він зізнається у своїй звичці — розмірювати обсяг рядків з потребою думки, що виражається у них, і так підкоряти форму вислову внутрішньому її змісту. Даючи, наприклад, просту пораду — зберігати серце чистим від чуттєвих бажань, обставляє одну цю думку цілою колекцією порівнянь. «А не зберігає його той, хто дав у собі місце хоч тонкому кореню пороку; від цього кореня розкинеться туди й сюди безліч гіллястих стебел. Від декількох крапель кривавої вологи псується молоко у великій посудині. Один камінь, упавши на поверхню тихої води, каламутить раптом прекрасне джерело; безліч кіл, безперестанно утворюючись в одній точці, розходяться по воді і зникають на поверхні. Від удару в одному місці все тіло навколо пухне і відчуває біль. Небагато спожито, і став я мертвий, бо за споживанням пішли гріхи, як за одним хоробрим через ворожу стіну йде все військо. Невелика рана, завдана гаспидом, але вона миттєво занурює в передсмертний сон, і сама загибель буває приємна для вмираючих» 52. Набагато більше життя, щирості натхнення і поезії в заключних порадах і благопобажаннях святого Григорія Богослова дівству, де поет наставляє його, щоб воно, «звідусіль відгородившись і добре утвердившись у Бозі, стало довершеною перлиною між камінням, блискавицею між зірками, голубкою між пернатими, маслиною між деревами, лілією в полях, благою тишею в морі. Піднявшись над чуттєвим світом, ти стань, діво, — з наростаючим одухотворенням звертається до неї поет, — поруч зі світосяйним Христом і, взявшись рука за руку, введи Його у свій шлюбний чертог, сповнений утіх, що віє насолодами й пахощами; до небесного мира домішай твоє миро, з невимовною любов’ю злий свою любов, до світосяйної краси приєднай свою красу, щоб Христос звернувся зі своєю ніжною любов’ю до твого славного образу, щоб Христос став твоїм нареченим, щоб Христос, відкривши покривало, з радістю побачив гідну красою наречену, яка прикрашена найкоштовнішими перлинами, сидить на багато прибраному троні, з величною, шляхетною осанкою, — щоб настільки прекрасну і величну Він зробив ще більш привабливою, щоб Христос увів тебе у Свої обителі сповненою радості, запропонував тобі шлюбний бенкет серед величних хорів, при небесних піснеспівах, увінчав твою голову живими, вічно нев’янучими квітами радості, поставив перед тобою чашу запашного напою, показав тобі таємниці премудрості, що відбиваються тільки тут як у дзеркалі, і відкрив істинне світло твоєму чистому розуму» 53.

До поеми «Похвала дівству» дуже подібна і за сюжетом, і за основним мотивом, і за планом, і частково за формою викладу поема під назвою «Суперечка життя духовного з життям мирським» [№ 8. «Порівняння життя духовного і життя мирського»] (Σύγκρισις Βίων). І тут, як і там, у викладі предмета поет використовує ті ж прийоми і той же вид драматизації, виводячи на сцену трьох дійових осіб: дві сторони, що сперечаються, і посередника, який вирішує їхню суперечку. Весь зміст п’єси можна поділити на три частини: а) вступ (ст. 1-5), у якому особи, які сперечаються, звертаються до сторонньої людини з проханням «розсудити» (κρίνειv) їх; б) сам диспут (ст. 6-244) і в) оголошення вироку суддею (ст. 245-255). Починає промову тут, як і в поемі «Похвала дівству», особа, що уособлює ідею, протилежну симпатіям та ідеалу поета, а закінчує з торжеством перемоги так само, як і там, просопопея власних почуттів і його прагнень. При подібності ідей названих п’єс однакові і прийоми для їх висловлення. Кожна з героїнь поеми, намагаючись схилити думку судді на свою користь, виставляє як аргументи переваги й свої вигоди на противагу подібним же доказам супротивної сторони. Характерно при цьому стосовно часу поета та обставина, що він виводить у поемі Мирське життя під виглядом особи знатної, аристократичного походження (ст. 41), наділяє її величезним багатством (ст. 46-48), що дозволяє їй розкішні ласощі (ст. 96), дорогі парфуми, вокально-інструментальні насолоди, танці й рукоплескання (ст. 99-101). Не можна допустити в цьому випадку фальші мистецької кисті поета, яка зобразила уособлення мирського життя в рисах, очевидно, над міру рельєфно згрупованих і над міру яскраво засвічених. Слова немає, що тут — не без перебільшення, але — перебільшення не тільки доречного, але й цілком, можна сказати, природного, що допускається і виправдовується законами художньо-поетичної творчості. «Poetis omnia licet» — дозволено і брати частину замість цілого, коли ця частина, щодо ідеї поета, є найбільш характерною, типовою. Поет не видумує тут чого-небудь і не суперечить тут ні собі самому, ні сучасній йому дійсності. І в гномічних своїх віршах, як уже ми бачили, і в сатиричних поемах, про які мова буде нижче, і в проповідях він зображує мирське життя у дивному розладі із християнськими началами і чеснотою. Та ж пристрасть до багатства, до аристократизму, ті ж вишукані форми розкоші, ті ж витончені види насолод. Ці рельєфні риси поеми, отже, напрошувалися самі собою на увагу поета з довколишньої обстановки, як найбільш виразні прикмети її фізіономії; ці густі фарби бралися з живої, довколишньої дійсності, відображали головні її елементи, характеризували дух і напрямок часу.

Розкіш — завжди і скрізь звичайна сфера багатих; але її елементи, прояви і форми, у зв’язку із соціально-історичними умовами життя і ступенем інтелектуальної культури, неоднакові не тільки в різних народів, але і в різні періоди історичного життя того самого народу. У розглянутій поемі поет і сконцентрував саме ці елементи багатства й розкоші в одну картину, що представляє мирське життя у такому вигляді. «Золото, дороге каміння, усілякі прикраси, різнобарвний одяг, що блищить пурпуром, мальовничі зображення на стінах, на стелях і на камені, яким вистелені підлоги; срібло, частково сховане під землею — справедливо укладене в тих же гробах, звідки воно взяте, а частково виставлене напоказ і блищить на бенкетах; коні, килими, колісниці, колісничі, пси, ловчі, шукачі звіриних слідів; усі насолоди для злого пана — черева, усе бажане для гортані, з усього, що збирає данина; постельники, придверники, доповідачі, усипателі, квітконосці, які окроплюють ароматами тарілки, слуги, які витирають, куштують страву і роблять тінь помахами, спостерігачі (νευμάτων ἐπίσκοποι); банники, що пробують гарячу воду кінцями пальців, обстрижені як жінки, — ця насолода очей — ось приналежності, ось обстановка і сфера багатія» 54.

Тож, хоча на сцену виводяться у поемі типи двох життів — «мирське» і «духовне», але, по суті, справа зводиться знову, власне, до суперечки між «Пороком» і «Чеснотою». Принаймні, у тому враженні, яке виносиш із читання поеми, якось невільно змішуються одне з одним або, правильніше, одне замість другого, як синоніми, поняття «життя порочне» замість «життя мирське» і «життя доброчесне» замість «життя духовне». Сам поет позитивно дає привід для такого змішання, вкладаючи у вуста «Духовного життя», наприклад, такі слова, звернені до Мирського життя: «Ніщо не здасться тобі страшним; ти не боїшся і найбільших пороків, бо розкішне життя перешкоджає тобі судити мудро» 55. З літературного, власне, погляду ця поема безсумнівно належить до досить колоритних творів. Щире одухотворення поета ідеєю п’єси вельми помітне і вигідно відобразилося і в самому її стилі. Інтерес і її цікавість підтримуються ще сатиричним елементом, тонким, чисто національним грецьким гумором, що проникає місцями в мову Духовного життя; розкриваючи, наприклад, чудову думку, що бідність важливіша за багатство з гігієнічного погляду, Духовне життя іронізує: «І Бог, порівнюючи Свої дари, бідним дав міцність сил, а багатим — ліки… Багаті не знаходять задоволення і в тому, чим володіють; часто шукають, кому б передати в спадщину свій тягар, заздрять здоровим, які бідніші за них. Чим же, власне, багаті ці нещасливі щасливці? Пухлини, застуди, подагра, ревматизм, обважніння, блідість, розслаблення — ось надбання багатих, ось вигідна нажива їх!» 56.

Мова поеми стиснута, сильна, точна, рівна і близька до простоти й краси невишуканої народної поезії; замість мистецьки підібраних риторичних орнаментів, чим часом грішить поет у дидактичних віршах, він вживає тут прості, але влучні і характерні народні прислів’я і приказки, що виражають практичні істини життєвого досвіду. До таких виразів і оборотів, сильних, особливо, у мові оригіналу, належать, наприклад: «Волос і зблизька перетнути стрілою нелегко» (ст. 87); «Ніч покладає кінець дню, а день — ночі: радість змінюється скорботою, а нещастя закінчується чим-небудь приємним» (ст. 178-179); «Одна ластівка не приносить прекрасної весни, а один сивий волос — старості» (ст. 242-243) та ін. Нарешті, сама форма викладу поеми — поетичний діалог, що показує незвичайну гнучкість таланту поета, вельми нагадує композицію одного з найдосконаліших творів класичної грецької поезії — драматичної п’єси Есхіла «Закований Прометей». «Κόσμος» [«Світ»] «Πνεύμα» [«Дух»] абстрактні персоніфіковані поняття і є дійовими особами на сцені в «Σύγκρισις Βίων» Григорія, представляють близьку аналогію з «Βία» і «Κράτος» Есхіла «Прометея».

До однієї ж категорії з розглянутими зразками, але тільки швидше за предметом змісту, ніж за художньо-літературними якостями слід віднести і такі дрібні вірші: «До діви» (№ 4); «До ченців» (№5); два вірші «На цнотливість» [і «Про чистоту»] (№ 6 і 7) і «Умовляльне послання до Гелленія про ченців» (№ 1; кн. II, розд. II).

Переходячи потім до морально-дидактичних віршів другої категорії, зустрічаємося тут із чудовим поетичним твором під назвою «Περὶ Ἀρετῆς» [№ 10. «Про чесноту»]. За своїм змістом він поділяється на дві нерівні частини; в першій (ст. 1-107), що обіймає дві третини вірша, поет намагається з’ясувати поняття чесноти, визначити або радше зобразити її природу, показати її сутність, уловити, так би мовити, її життєвий нерв, указати її найглибші мотиви і її сферу. Поет досягає цієї мети шляхом безстороннього і відвертого психологічного аналізу свого серця у його найглибших і далеко не всякому самоспостереженню доступних рухах і спонуканнях. У другій половині (ст. 108-156) він, згідно зі своїми висновками про істоту й умови чесноти, дає християнинові гномічні поради і настанови. Зокрема, з перших віршів поеми автор намагається визначити «ἀρετή» [«чеснота»]; спонукання до цього в нього так само сильні, як сильні муки незадоволеного бажання: гаряче люблячи чесноту, він не знає, що воно таке? Він порівняв би її з «чистим потоком», але в такому разі залишається питання без відповіді — «Хто ж коли бачив і знаходив її на землі?» Адже ніхто не може похвалитися сердечною чистотою. Якщо ж вона «не зовсім сріблястий потік», а допускає в себе й мутні елементи, нагадуючи собою сумнівну суміш, — то що ж вона за чеснота?» «Сніг за природою холодний і білий, а вогонь — червонуватий і теплий. І вони непоєднувані між собою, а з’єднані насильно, швидше руйнуються, ніж входять у з’єднання». Як же з чеснотою в’яжеться ганьба, із чистотою — бруд, із кращим — гірше? Поетові відомо про прекрасну ріку Алфею, яка протікає через гірке море, а її солодкі води тим часом анітрохи не зазнають від цього шкоди. «Але як для повітря псування — туман, для організму — хвороба, так для чесноти — наш гріховний морок» (ст. 1-25). Однак, хоч як важко сприйняти розумом чесноту в поєднанні з гріхом, дійсність, проте, не представляє чесноти в чистому вигляді, без домішки «мутних елементів». Особистий досвід життя поета — найкращий і найпереконливіший доказ, що на землі фатально нерозлучні добро зі злом, чеснота з перешкодами до чесноти. «Часто заносив я ногу, — зізнається поет, — щоб йти до неба, але якийсь гніт, що стискує серце, тяг мене донизу. Нерідко опромінювало мене пречисте світло Божества, але раптом з’являлася переді мною темна хмара, закривала велике сяйво і знову затьмарювала мій дух, що втратив блиски променів відрадної надії… Дарма я нудився у мороці й тужливо поривався до світла: якою мірою я прагнув до нього, в такій же воно тікало від мене… Що значить ця постійна невдача кращих прагнень людини, ця нездійсненність пекучих бажань його чистого серця, ця незбагненність шляхів Провидіння?» (ст. 26-32). Майже через півтори тисячі років ці тривожні питання з буквальною точністю воскресли під пером двох новітніх поетичних геніїв: Байрона — у глибокій містерії «Каїн», і його друга Шеллі — у його захопливій драматичній поемі «Звільнений Прометей». Остання, особливо, мимоволі напрошується на аналогічне зближення з розглянутою поемою святого отця. В особі Прометея Шеллі людство представлене як таке, що постійно зустрічає перешкоди і перешкоди всім своїм бажанням і добрим прагненням з боку якоїсь тиранічно жорстокої вищої сили. Поет-Богослов тільки дивиться на цю вищу силу з чисто християнського погляду і цим нескінченно піднімається як над похмурим скептицизмом Байрона, так і над пантеїзмом Шеллі. Він персоніфікує цю силу у вічного ворога людського роду — владику пекла. «Як хитрий звір, — говорить він далі, — приховує одні сліди іншими, так часто ворог затьмарював у мені здатність розрізняти добро і зло, щоб цією хитрістю ввести в оману ловця чесноти» (ст. 35-36). З цієї точки зору нам зрозуміла душевна сповідь поета, котрий у гарячому ліричному вірші зображає цей болісний і непереможний дуалізм у внутрішній особистості поета. «Бог і пристрасті, час і вічність розділяють мою душу між собою. Одне пропонує мені плоть, інше — заповідь; одне — Бог, інше — заздрісник; одне — час, інше — вічність. А я роблю те, що ненавиджу, насолоджуюсь злом і зловтішним сміхом сміюся над жахливою долею: для мене і загибель приємна. То я низький, то знову пишномовний. Сьогодні я обурююся зухвалістю, а завтра я сам нахабний. Як непостійний час, так зміняюся і я, і подібно до поліпа, приймаю на себе колір каменю… Гарячі проливаю сльози, але ці сльози — самі по собі, а гріх — своєю чергою. Плоттю я непорочний, але не знаю ясно, чи непорочний я у серці. Сором потуплює очі, а розум безсоромно піднімає їх угору. Зіркий я на чужі гріхи, але короткозорий до своїх. На словах я небесний, а серцем рідний син землі. Спокійний я і тихий; але ледь подує хоч легкий вітер, здіймаюся бурхливими хвилями, які не припиняються, поки не настане знову тиша» (ст. 37-45, 48-55). Цей високий ліричний порив самосвідомості виливається у поета не в яку-небудь песимістичну відразу до світу, розчарування життям і розпач у собі, а в тиху, спокійну свідомість людської слабості перед Богом і побожне почуття відданості Його Провидінню, Його волі, Його милосердю. «Довге моє життя, — тут же зізнається поет, — та не хотілося б розпрощатися з ним» (ст. 64-65). Людина безсила перед Всевишнім, але від людини і не потрібно в справі спасіння непосильного для неї; до «величної мети, але яка важко досягається (ἐπίμοχϑον)», призначеної їй Творцем, вона може і має прагнути в міру своїх людських сил і можливостей. «І той з нас найдосконаліший, хто серед багатьох зол носить у собі небагато кумирів гріха, хто за допомогою великого Бога, зберігаючи в серці полум’яну любов до чесноти, поспішає на висоту, а гріх жене від себе геть, подібно до того, як потік ріки, що влився в іншу швидку і мутну і неприборкану ріку, хоча і змішується з нею, однак здебільше своєю чистотою закриває брудну її течію» (ст. 74-80).

Отже, поет самим ходом поеми, простим, природним і послідовним, підійшов до визначення чесноти. «Чеснота — ἣ μούνη καϑαρῷ καϑαρὸν ϑύος [«чистому — чиста жертва»] — не дар тільки великого Бога, бо потрібне і прагнення людини.

Вона не плід тільки людського серця, бо потрібна найдосконаліша сила» (ст. 87, 90-92). Чесноті, отже, властиві, за християнським поетом, три чинники: а) схильність, або сприйнятливість людини до добра (δεκτὸς καλοῦ), з якою вона створена Своїм Творцем; б) власне активне спонукання, або прагнення (μενοινὴ), до неї людини, і в) вища Божественна сила, або сприяння (ἀλκή, κάρτος) для неї. У живому усвідомленні необхідності для чесноти цієї останньої сили поет знаходить особисто для себе глибоке джерело найвідраднішої втіхи, енергії і натхнення. «Я не дуже легкий на ногу, але не без надії на нагороду (οὐκ ἀγέραστος) напружую свої м’язи шляхом до чесноти, бо Христос — мій подих, моя сила, моє дивне багатство. А без Нього всі ми — жалюгідні іграшки суєти, живі мерці, які смердять гріхами. Ти не бачив, щоб птах літав, де немає повітря, щоб дельфін плавав, де немає води; так і людина без Христа не піднімає ноги» (ст. 99-107).

Далі йде власне прагматично-дидактична частина вірша, що передає в гномічній формі повчання у дусі тих поглядів на чесноту, які викладені в попередній частині поеми. Поет застерігає християнина від гордощів і самовпевненості, причому висловлює думку, на якій ґрунтується мораль найгеніальнішого літературного твору класичної Греції — трагедії Софокла «Едіп-цар». «Ніхто не може вважати себе щасливим, перш ніж не перейшов він межі життя» (заключні слова хору в трагедії «Едіп-цар»). «Той не досяг ще мети, — слова поета-богослова, — хто не побачив межі свого шляху» (ст. 112). З особливою наполегливістю поет прищеплює християнинові правило, яке він найчастіше рекомендує і в інших своїх дидактичних віршах, а саме: жити помірковано 57. «Знати кінець свого життя» (μετρ᾽ ἴδμεναι ἧς βιοτῆτος) він уважає «ознакою непорочності» (ст. 117). «Однаково для тебе зле, — переконує поет, — і відкласти благу надію, і придбати занадто сміливу думку, що неважко бути довершеним. У тому й тому разі твій розум стоїть на поганій дорозі. Завжди намагайся, щоб твоя стріла влучала в саму ціль, дивися, щоб не залетіти тобі далі заповіді великого Христа; остерігайся і не повністю виконати заповідь; в обох випадках мета не досягнута» (ст. 118-123).

Докладним аналізом цього вірша ми намагалися ознайомити читача, зрозуміло, тільки зі змістом його, але ми не могли показати на його прикладі високих літературних якостей цієї поеми як твору істинно поетичного. Враження це може бути тільки після цільного й безпосереднього читання самої п’єси. Предметом її є питання, саме по собі абстрактне, сухе і холодне, а саме морально-богословське питання про чесноту; але, незважаючи на це, поет зумів надати своєму викладу цього предмета життя, силу й поетичну образність. Цією силою і життям проникнутий особливо суб’єктивний елемент поеми, що розкриває душу поета, і незвичайно наочно і художньо зображає, так би мовити, припливи і відливи в царині її внутрішніх релігійних почуттів. Із внутрішніми якостями поеми прекрасно гармоніюють і художність зовнішньої обробки, гнучкість і музика мови, звучність і плавність вірша, строга витриманість гекзаметричного ритму.

До групи однорідних з розглянутою поемою морально-дидактичних віршів, у яких поет дає або своїм друзям, або іншим людям на різні випадки життя різні моральні настанови і корисні поради, потрібно віднести: «Розмову зі світом» (Πρὸς κόσμον διαλογισμός) 58, «Блаженство і визначення духовного життя» (Διαφόρων βίων μακαρισμοί) 59; «Пристрасть» (Περὶ πόϑου) 60; «Смерть улюблених» (Περὶ ϑανάτου φίλουμένων) 61; «На тих, які часто клянуться» (Πρός πολυόρκους διάλογος) 62; два вірші під назвою «Недобрі друзі» (Περὶ φίλων τῶν μὴ καλῶν) 63; два вірші під назвою «На любомудру вбогість» (Εἰς πενίαν φιλόσοφον) 64; вірші під назвою «На терпіння» (Εἰς τὴν ὑπομονήν) 65; чотиривірш з написом: «Щастя й розсудливість» (Εἰς τύχην καὶ φρόνησιν) 66; «До Юліана» (Πρὸς Ἰουλιανόν) 67; «До Віталіана від синів» (Πρὸς Βιταλιανὸν παρὰ τῶν υἱῶν) 68; «Від Ніковула-сина до батька» (Παρὰ Νικοβούλου πρὸς τὸν πατέρα) 69; «Від Ніковула-батька до сина» (Νικοβούλου πρὸς τὸν υἱόν) 70 і «Поради Олімпіаді» (Παραινετικὸν πρὸς Ὀλυμπιάδα) 71.

Ці вірші можна оцінювати з різних поглядів, але найменше з практичного. Об’єднавчою ознакою слугує їх практично-дидактичний елемент. Але як за змістом, так і за своїми літературними формами вони дуже різні. Перше, тобто зміст, визначається більш-менш їхніми назвами. Що ж до останнього, то ці вірші дуже чудові. Тут ми зустрічаємося не тільки з усіма трьома формами стилістичного викладу: монологічною, діалогічною і епістолярною, але і з їх різними варіаціями. Так, у діалогічному викладі зустрічаємося і з сократичним методом діалогів Платона (у вірші «На тих, які часто клянуться»), і з формою Езопової байки. Бажаючи, наприклад, привчити читачів віддавати перевагу розсудливості над щастям (у вірші «Щастя і розсудливість») поет зазначає: «Один золотолюбець десь сказав: «Бажаю тобі краще краплю щастя, ніж бочку розуму». Але мудрець заперечив йому: «Для мене краще крапля розуму, ніж море щастя»«. Монологічні вірші цієї серії вирізняються короткістю і стислістю, що досягають іноді сили, простоти і ясності вираження класичного лаконізму. Наприклад, вірш «Недобрі друзі»: «Важко зносити засмученість. А якщо ображає друг — це низько. Якщо він угризається таємно — це звіроподібно. А якщо це дружина з довгим язиком — то живеш в одному будинку з бісом. Якщо суддя — то потрібні грім і блискавка. А коли — священнослужитель, тоді Ти, о Христе, вислухай і розсуди тяжбу (Пс. 42:1)» 72. Або інший, під назвою «Пристрасть»: «Усяка пристрасть небезпечна. Пристрасть до улюбленого — подвійна небезпека. Пристрасть до молодої дівиці — потрійне жало. Якщо ж вона гарна — це ще більше зло. А якщо трапляється можливість одружитися з нею — то сама внутрішність серця стала поживою для вогню». В одному зі своїх листів до найближчого друга і свого родича, Ніковула, святий отець пояснює йому, що таке писати лаконічно. «Це значить, — говорить він, — не просто писати мало складів, але в небагатьох складах викласти багато чого. Так Гомера називаю найбільш коротким письменником, а Антімаха — багатослівним. А чому? Тому що про довжину слова суджу за змістом, а не за кількістю літер» 73. До цих слів добре підходять, як приклади до правил, тільки-но наведені нами вірші поета. В епістолярній формі викладено останні п’ять дидактичних поем у порядку вищеназваної нами розглянутої групи віршів. Із цих поем найпомітніше серед інших за своєю внутрішньою цінністю виділяються три останні: «Від Ніковула-сина до батька», «Від Ніковула-батька до сина» і «Поради Олімпіаді». Варто поговорити про кожний з цих віршів окремо.

Ніковул старший, до якого поет від імені його сина адресує цей дуже довгий (208 гекзаметрів) вірш, був племінником святого Григорія Богослова, саме був одружений з Аліпіаною, дочкою сестри святого Григорія, Горгонії 74. Як видно з великої переписки Григорія як з ним самим, Ніковулом, так і з багатьма своїми друзями про нього або щодо нього 75, це була людина чудових якостей. Принаймні, святий Григорій ревно намагався захистити його, коли він був замішаний у справі рабів, і написав тому низку рекомендаційних листів про нього до різних більш-менш впливових осіб 76. У долі його сина, обдарованого 77 юнака Ніковула, Григорій брав участь, за його власним зізнанням, більше, ніж в усіх своїх рідних 78. Найбільше, зрозуміло, він цікавився і непокоївся розумовою освітою «прекрасного» 79 Ніковула. Про цю щиру, приязно турботливу участь святий отець засвідчив у своїх рекомендаційних листах до різних наставників і вихователів молодшого Ніковула; цій же теплій участі ми зобов’язані, що й зупинили нашу увагу на вірші поета. Він написаний від імені юнака з метою виклопотати йому від батьків дозвіл відправитися в Грецію для вступу в один із вищих навчальних закладів. Вірш починається трохи несподівано (ех abrupto) нічим не викликаною і незаслуженою з боку батьків образою — докором юнака, який можна формулювати коротко: актом народження і навіть виховання батьки як батьки ще не набувають собі права на особливу, порівняно із тваринами, любов і повагу до себе; народження — невелике благодіяння (χάρις) для дітей, яких батько з матір’ю, народжуючи, не запитують, чи бажають вони цього чи ні. Не виділяючи себе, таким чином, через зв’язки кревного споріднення і близькості до батьків із загального закону «солодкої необхідності» (γλυκερῆς ἀνάγκης), байдуже і безвинятково обов’язкового для всіх тварин, Ніковул, «як людина, бажав би мати що-небудь окремішнє (τι περισσὸν) перед ними» (ст. 37-38). Він не бажає ні золота, ні срібла, ні шовкових тканин, ні блиску самоцвітів, ні великої ділянки родючої землі, що мріє нивами подібно до рівнин Єгипту, ні безлічі рабів, ні чотириногих. Замість усього цього він бажає одного, саме «μύϑων κράτος» — бути сильним у слові. У цих двох словах Ніковул, можна сказати, резюмував завдання і мету сучасної йому системи освіти, що корінилася, мабуть, ще у живих традиціях, успадкованих від кращих часів з історії язичницької Греції. У циклі наук тодішньої вищої освіти, про яку мріяв і до якої прагнув, як і Ніковул, кожний здібний юнак, який бажав відігравати помітну роль у суспільстві, центральним предметом вивчення було красномовство, навколо якого групувалися інші дисципліни, що мали щодо нього більш-менш службове, допоміжне значення. Цей цикл наук, що відповідав, певною мірою, нашому словесному або історико-філологічному факультету, і викладає тут Ніковул з упередженим захопленням, починаючи із цариці наук — красномовства. Він вихваляє «полум’яну силу (πυρόεν μένος) красномовства» у трьох його видах: у словах народних, судових і похвальних. За красномовством він ставить історію, «тому що історія — складчина мудрості (συμφερτὴ σοφίη), розум багатьох» (πολλῶν νόος, ст. 62). Далі — граматику (γραμματικὴ), «яка головно сприяє шляхетній мові Еллади, згладжуючи слово і пом’якшуючи варварські звуки» (ст. 63-64). Потім — «λογικῆς τέχνης τὰ παλαίσματα», прийоми логічного мистецтва, «які спочатку закривають істину, поки через можливе перетворення поняття не поставлять її в повному світлі» (ст. 65-66). Потім — етику, «за допомогою якої удосконалені мужі формують у людині добрі вдачі, як сир, який приймає форму плетеної посудини» (ст. 67-68). Нарешті — фізику і метафізику. Однак допитливий юнак, при всій своїй небайдужості до цих наук, у залежність від яких він ставить саме щастя людини (ст. 170), надає вивченню їх тільки пропедевтичного значення. «Але вивчивши ці предмети замолоду, — говорить Ніковул, — я віддам свою думку Божественному Духові, шукатиму сліди таємної краси, безперестанно сходитиму до світла і Божественні натхнення зроблю мірилом життя» etc. (ст. 77). Зі знанням дійсних прав і своїх якостей — і з багаторічного досвіду, і завдяки прекрасній, всебічній і ґрунтовній освіті — поет дозволяє собі при цьому вказати юнакові як на приклад, гідний наслідування, на себе самого. «Подивися на великого діда мого по матері, — говорить вустами самого цього діда юнак, — прикрашений усілякими знаннями, зібраними з усіх кінців землі під час перебування у багатьох народів, останнім ключем свого навчання він зробив Христа і високе життя, до якого і я, батько, простягаю погляди» (ст. 89-93). Далі починається зворушливий виклад самого прохання. Мислено обіймаючи свого батька і торкаючись рукою його бороди, за звичаєм, що виявляє східний 80 характер поеми, син благає його «скористатися часом, який можна ловити, поки наближається, і якого дарма шукатимеш, коли він мине. Свій є час, — переконує юнак, — садити сад; час — обробляти землю; час — відрізати канат кораблів морехідних; час — звіроловам ловити звірів у горах; час — і для війни. Квіти народжуються весняною порою. Так і для навчання буває своя весняна пора в житті людини, коли полум’яна любов зігріває душу, коли тайників серця ще не зборознили багато різних життєвих слідів. Юнак сам для себе покладає в землю і добрий, і поганий корінь життя» (ст. 100-112). Просячи поважити його «безневинне бажання» (ст. 132), юнак звертає увагу батька на незліченні приклади полегшення і поступливості батьків навіть поганим бажанням своїх дітей. А він, юнак, закликаючи у свідки Бога, обіцяє батькові, зі свого боку, дарування, моральність, невтомну працю і постійне з’єднання в одне днів і ночей (ст. 181-184). Він переконує батька не боятися ні моря, ні далекого шляху; не жаліти ні майна, ні всякого іншого засобу для досягнення його шляхетної мети. «Адже я можу похвалитися, — не без гордості зауважує син, — що я для тебе дорожче великого маєтку, бо я у тебе першонароджений і перший названий батьківським ім’ям, якщо це, як вважаю, що-небудь важить для батьків» (ст. 188-193). «Отже, батьку мій, будь для свого сина не людиною — Богом. Не загороджуй джерела, яке готове зробити із себе велику ріку; не дай погаснути у світильнику світлу від нестачі єлею; не дай засохнути рослині, бо не напоюється росоносною вологою. Відкрий джерело, підтримай світло, зроси рослину, що дає паростки…» (ст. 199 і далі).

Вірш «Від Ніковула-батька до сина» за своїм змістом є відповіддю на попередній вірш і щодо цього становить з ним, можна сказати, одне ціле. Але при єдності змісту обох віршів не можна не бачити між ними істотної різниці в тоні, складі й композиції. Ця різниця, що пояснюється різницею у віці і характері осіб, від імені яких пишеться той і той вірш, у досить вигіднім для поета світлі виявляє знову вже відзначену вище нами сторону його таланту — вміння змалювати характер особистості в самому її складі. Описати індивідуальні риси особи, говорячи про неї, як про зовнішній, сторонній об’єкт, доступний в більшій або меншій мірі кожному письменникові. Але зображати ті ж особисті риси, говорячи безпосередньо за саму особу, як за суб’єкт, — це, без сумніву, ознака таланту, що визрів під впливом спостереження і вивчення внутрішньої людської природи. Обидва аналізовані вірші можуть слугувати в цьому разі видатним прикладом, у якому непідроблене знання серця і характеру людини в різні періоди її життя поєдналося з мистецтвом талановитого виявлення знання у слові. Враження від цієї життєво-реальної правди, цієї невимушеної простоти й природності, з якою змальовані у віршах батько із сином, так повно, свіжо й сильно, що майже несумісне з уявленням про одного і того ж автора обох поем. Принаймні, образи осіб, які бачиш і чуєш у цих віршах, розрізняючи начебто навіть відтінки в інтонації живої мови кожного з них, зовсім закривають собою особистість поета. Що поет насправді прекрасно знав обох осіб, яких він зі стількома ознаками індивідуальності виводить у віршах, це безсумнівно зі збережених до них його листів, і, через дуже близьке споріднення з ними, зовсім не дивно. Заслуга його в цьому скоріше історична, ніж, власне, літературна. Але що він змалював ці індивідуальні ознаки в умовах художньо-літературної творчості, змалював з такою художньо-психологічною правдою і рельєфністю, що герої його вірша є не просто історичними особами — двома Ніковулами IV століття, а літературними типами старця і юнака, батька й сина, — це робить честь саме поетичному талантові автора. Окреслення характерів обох осіб, від початку до кінця кожного з віршів, проведено надзвичайно тонко. Мова їхня — мова того самого автора-поета. Але як несхожі вони один на одного у своїх промовах! З перших же слів того й іншого відкривається пряма протилежність їхніх характерів. В одному говорить кипуча юнацька поривчастість і гарячкуватість, у другому — статечна мужня стриманість і холоднокровність; в одному — самовпевненість і зарозумілість, у другому — життєвий досвід і обережність; в одному — сміливість, що межує із зухвалістю, і захоплення, що не бажає знати обмежень, у другому — благорозумність, що цінує не менше за ідеальні і безперечно шляхетні юнацькі прагнення, священні мотиви природної любові дітей до своїх батьків. Один необачно, не обдумуючи і не зважуючи своїх слів, починає з образи батька як батька і не зовсім послідовно закінчує благанням до нього; другий надзвичайно тактовно, тоном люблячого батька, м’яко й спокійно починає з висловлення схвалення предмета бажань і прохання свого сина, потім непомітно переходить до батьківського впливу і закінчує благопобажаннями йому. Словом, обидві особи, батько із сином, стоять і говорять перед нами як живі. Ми вже чули сина; послухаємо тепер батька у відповіді синові.

«Бажаючи бути сильним у слові, бажаєш ти, сину мій, прекрасного. І сам я насолоджуюсь словом, яке Цар-Христос дав людям, як світло життя, як важливіший з дарів, посланих нам з небесного кола; тому що і Сам Він, пошанований багатьма іменами, жодним не благодогоджається стільки, як найменуванням Слово. Але вислухай слово моє. Порада батьківська — найкраща порада, і сивина має перевагу над юністю. Час народив історію, а історія народила високо літаючу мудрість. Тому вшануй слова мої, це для тебе ж краще. У всьому іншому, сину мій, будь вищим за батька. Батько радіє, коли добрий син бере над ним гору, і радіє більше, ніж коли сам перевершує всіх інших. Це згідно з Божественими законами, якими великий Отець зв’язав світ, і, з любові до Свого надбання, непорушно затвердив Словом. Але бажаю, сину, щоб ти мав у собі батьківську властивість — більше сором’язливості, ніж скільки тепер виявляєш її перед батьками. І я був сином доброго батька; але з моїх вуст ніколи не виходило такого слова; навіть і на язиці я не тримав чого-небудь подібного, бо і Богові не угодні такі слова» (ст. 1-20). Далі батько справді цитує «невдячні» слова сина, якими юнак з перших же рядків свого віршованого послання ображає батьківське серце, відважно заявляючи, що не тільки в народженні й вихованні дітей, але навіть і в любові до батьків він не бачить нічого, крім вираження загального закону фізіологічної необхідності, однаково розділеного з людьми осами, рисями, волами, вепрами, рибами й птахами. «Але хто ж, — заперечує він тоном скоріше теплої батьківської любові, ніж докору, — хто ж обійме сина, хто порадить йому краще, хто дасть свою згоду, коли він прагне вчитися або бажає чого-небудь іншого, хто виділить йому належну частину майна, якщо все, що син одержує від батька, є борг, а не милість, і якщо син, не одержавши нічого, може порушити закон сорому, а одержавши, має право мати і язик, і розум невдячний?» (ст. 33-38). «Ні, сину мій, не цим, не відважністю маєш ти відплачувати своєму батькові, бо відважність, переступивши міру, робиться зухвалістю. Інакше який-небудь більш дратівливий батько від моєї особи скаже тобі подібне слово: «Якщо природа подбала про дітей, вклавши батькам любов до них, то природа ж заборонила любити не люблячих» (ст. 75-80).

Закінчуючи першу половину свого послання, батько звертається до свого сина з такою мораллю. «Усе це казав я тобі, улюблений сину, щоб навчити покірності твій розум, змусити тебе на вагах зважувати свої слова і не давати їм волі, відсікати все зайве, обмежуватися ж достатнім, не віддаватися потоку молодості, але стримувати його стрімкість. Коли говориш, набагато краще багато чого затаїти в собі, ніж пустити в повітря яке-небудь непристойне слово» (ст. 105-110). До головного предмета бажань свого сина старший Ніковул переходить у другій половині свого послання і зупиняється на ньому з такою подробицею і такою насолодою, з яких ясно видно, що сердечне налаштування до цього предмета сина цілком збігається із задушевним співчуттям до нього батька. Тут наш поет користається з нової нагоди показати себе з боку своєї особливої любові до красномовства, про яку він не може говорити, не вдаючись у панегіризм. Красномовство похваляється тут у моральному, розумовому, політичному й суспільному аспектах. «Дар слова і царями керує, і народ залучає, квітне в народних зборах, панує на бенкетах, утихомирює сварки, робить людину миролюбною, ніжною і ласкавими словами пом’якшує кожного, хоч скільки б хто був завзятий, подібно до того, як сила вогню пом’якшує залізо» (ст. 188-192). Одушевлений захопленою любов’ю до красномовства, Ніковул, або, краще сказати, поет вустами Ніковула, дотепно допускає алегоричне тлумачення за допомогою дару красномовства відомого міфа про Орфея з його дивною кіфарою, розуміючи під чарівною його піснею саме чарівну силу красномовства. Так само й інші аналогічні з цим міфом перекази і саги давньогрецької поезії, частково покладені в основу різних епізодів Гомерових поем, наш поет пояснює в тому ж сенсі. «Думаю, — говорить він, — що Орфеєва кіфара була не що інше, як дар слова, що приємністю звуків захоплював усіх, і добрих, і злих, а також і Амфіонова ліра робила покірним каміння, тобто затяті й кам’яні серця. Дар слова розумію і під тим лікуванням, яке дав Лаертовому синові, коли він йшов до Цирцеї, супутник його, щоб він (Одіссей) міг надати допомогу своїм товаришам, оберненим на свиней, і сам не дійшов до необхідності їсти свинячий корм. Дар слова бачу і в тому, що розчинила Фаонова дружина, єгиптянка Полідамна, і подала Олені, як добрий гостинець, — безпечальність, негнівливість і забуття усіх бід… Безсумнівно, що дар слова робить людину поважною у колі людей, як можеш зробити висновок із прикладу Одіссея. Без одягу, змученим і страшним бурлакою врятувався він на морі, але як тільки в розумній промові виклав своє прохання, вшанувала його царівна і діва і представила феакіянам і царю Алкіною, як чужоземця, який пережив аварію корабля і заслуговує переваги перед усіма іншими… О, дар слова, щоб похвалити тебе, потрібний особливий дар!» (ст. 199-217). Отже, сам, так би мовити, ідучи назустріч внутрішньому потягу свого сина й уступаючи однаково бажанню власного серця, батько не тільки погоджується на прохання сина, але і щиро радіє його прагненню і бажає йому великого успіху і щастя на обраній ним ниві. І ці благопобажання, що вилилися з теплого люблячого серця у прекрасні гекзаметричні вірші, становлять одну з кращих поетичних сторінок у дидактичних віршах поета. У перекладі ця сторінка подається у такому вигляді. «Поклавшись на свої і батьківські молитви, ретельно, неухильно і з кращими надіями прагни, сину, куди бажаєш; нехай буде в тебе той же добрий супутник, який був у твого батька… Чи захопив тебе аттичний соловей, чи знамените місто приємної Фінікії — обитель авзонських законів, чи великий град Олександрів, звідки інший, навантаживши кораблі великим багатством, поспішає у свою батьківщину, усяка країна нехай швидко протікає під твоїми поспішаючими стопами і вирощує під ними прекрасні квіти; нехай шумлять перед тобою привітно ріки і всяке море легкими подихами вітрів, нехай приносить твій корабель до пристані; дельфін, що у світлих хвилях ледь колихаючої морської поверхні звиваючи хребет зміючими колами, скаче по водах, ставши путівником твого життя, як колись на своєму хребті він носив знаменитого співака. Для самих наставників нехай ти будеш оком красномовства, нехай вони поважають мого сина між першими і люблять його нарівні зі своїми дітьми. А солодку чашу наук жадібний твій розум нехай вичерпає до самого дна. Рука твоя нехай пише золоті письмена на гнучких дощечках, і стільники нехай крапають із твого сувою. А якщо весняною порою, коли подихи вітерців такі солодкі для людини або коли сонце кидає зверху вогнисті промені, сидячи під віттям дерев і заглибившись у думки, будеш трудитися над твором, то коники і співаючі птахи нехай надають бадьорість твоїм тілесним силам своїми милозвучними піснями, викликаючи на змагання у пісні… А щодо мене, то, як наказуєш, нічого не пожалію — ні майна, ні труда, до якого зобов’язані батьки, ні всього іншого, що сприяє смертним для здобуття великих доблестей, бо благорозумна бідність краще за порочне багатство» 81.

Давши потім кілька повчальних настанов своєму синові в дусі повчання Володимира Мономаха своїм дітям, Ніковул закликає на нього благословення Бога і з побажанням йому щасливого досягнення мети закінчує вірш.

Вірш «Поради Олімпіаді» (Παραινετικὸν πρὸς Ὀλυμπιάδα) чудовий як один з найбільш виразних зразків погляду святого отця на жінку і зокрема на обов’язки і поведінку її як дружини.

Жінки взагалі займають значне місце в моральних творах святого Григорія. Він при різних умовах своїх домашніх і суспільних відносин до них і за різними мотивами й писав багато про них, і листувався з деякими з них. Цей бік його літературної діяльності вже сам по собі настільки цікавий, що французький учений Даба (Dabas) узяв його сюжетом для своєї спеціальної монографії, надрукованої ним під заголовком «La femme au quatrième siècle dans les poesies de Greg. De Naz.» 82 (Bordeaux, 1868). І інтерес, який становлять з цього боку твори святого отця, нам здається, цілком рівносильний їх науковій важливості щодо цього для дослідника, який без усякої упередженої думки поставив би собі завданням з’ясувати світогляд християнського письменника. При роздумі про таку колоритну рису у світогляді святого Григорія, як його погляд на жінку, навряд чи можна схилитися на бік дуже поширеної в науковій літературі думки про нього як про суворого аскета, ригоризм якого доходив до мізогамії 83.

Хоч яке сильне його налаштування до релігійно-споглядального життя, хоч яке глибоке і щире його співчуття до дівства, ці внутрішні потяги, щоправда, які надали характеру святого отця основний напрямок, не привели його, однак, до крайнощів аскетичного ригоризму, що роз’єднує людину зі світом і серце людське з мирськими мотивами й інтересами. Під спільним впливом щасливого сімейного виховання — особливо золотої пори дитячих вражень, — багатобічного і багаторічного досвіду життя у центрах вищих і різних його культурних проявів, унікальних інтелектуальних здібностей, в яких надзвичайна сила розуму гармоніювала з чисто гуманітарною здібністю — морально-поетичною ніжністю серця, у душі Григорія рано прокинулися і розвилися, на противагу аскетичним прагненням, почуття і симпатії загальнолюдські. «Якби хто запитав мене, — пише він уже в старості в одному зі своїх листів, — що найкраще в житті? Я відповів би — друзі» 84. А в іншому листі про своє віддалення з Константинополя зізнається: «У кожного своя слабість, а я слабшав без дружби і друзів» 85. І ці слова, наскільки можна судити з цінного для біографа Григорія його листування з друзями, не були тільки словами… У його листі до Амфілохія, між іншим, читаємо: «І ти став для мене добрим смичком і стрункою лірою, поселившись у моїй душі, після того як, посилаючи до мене тисячі листів, ти удосконалився в пізнанні моєї душі» 86.

Якщо з однією тільки особою дружба святого отця рекомендує себе «тисячами листів», які, як видно звідси ж, не залишалися з його боку без відповіді, то яким красномовним свідченням на користь його товариськості, в силу прекрасних якостей його душі і серця, має слугувати дружнє листування його з сотнями різнохарактерних осіб, до яких взагалі він налаштований був не менше, ніж до Амфілохія, а до деяких — і до «злиття сердець», як він називає свою дружбу з Василієм Великим. Наступний, наприклад, уривок із листа Григорія до Софронія Іпарха зовсім не дозволяє обмежувати це «злиття сердець» особою тільки Василія Великого. «Інші насолоджуються твоїми досконалостями, — пише святий Григорій Софронію, — а для мене і те велике, якщо матиму і тінь бесіди з тобою через листи. Чи побачу тебе знову? Чи обійму коли тебе, моя окрасо? Чи буде це дано залишку мого життя? Якщо буде дано, вся подяка Богові! А якщо ні, то я помер вже більшою своєю частиною» 87. Григорій називає свою схильність до дружби «слабкістю». Але ця слабкість корінилася у силі і глибині його любові до людини і людей, у теплих його симпатіях до всього, що так дороге в житті людини. Цією любов’ю і цими симпатіями зігріті кращі місця моральних поетичних його творів. Ці ж найглибші симпатії, розвинені під великим впливом зворушливих відчуттів сімейного вогнища, любові і дружби, зігрівали його сердце, коли він писав про жінок. Можна рішуче сказати, що Григорій аскет ніколи не був мізогінистом 88. Християнська пустеля була дорогим і близьким його серцю ідеалом; до неї завжди тяглися його заповітні думи і бажання. Але разом з нею він носив у своїй душі ідеал християнської жінки, як дружини і матері, скопійований з живих і не менш близьких його серцю образів Нонни і Горгонії, Емілії, Макрини і Феодосії. У його поезії поряд із захопленими гімнами пустелі і дівству є багато зворушливо-патетичних місць, які є виливами синівськими чи братніми. Обравши собі досконаліший шлях життя, святий отець ніколи не вважав його обов’язковим для спасіння кожного християнина. Він і не рекомендує у своїх творах однаково всім цього піднесеного життя, яке, присвячуючи себе пустелі й дівству, робить людей ангелами на землі. Глибокий знавець людського серця, він погоджувався з нашими слабкостями і потребами життя. Скільки душі і люблячої участі міститься, наприклад, у його словах своєму другові Євсевію, який запрошував його на своє одруження з Евопією. Перепрошуючи, що через хворобу він не міг бути на весіллі, Григорій пише: «Отже, нехай інші закликають до вас Еротів, бо на весіллі у звичаї і пожартувати; інші нехай розповідають про красу діви, величають люб’язність нареченого і шлюбне ложе разом із квітами обсипають і словами привіту. А я проспіваю вам шлюбну пісню: «Благословить вас Господь із Сіона», Сам поєднує ваш шлюб, «і побачать сини синів твоїх…»» 89 Або в наступних його словах з поеми «До Віталіана від синів»: «Був шлюб і шлюбна вечеря; усе було сповнене веселості; там були шлюбні дари, привітальні слова, приємні забави. Багато було рідних, чимало сусідів; люди вищих чинів при царському дворі прикрашали собою шлюбну трапезу; були шановані ієреї, які з’єднували пару своїми молитвами і вінцями. Навколо прекрасного юнака юрбилися товариші і величали нареченого, уподібнюючи його гарній літорослі, а жінки наряджали чорноокую діву до священного шлюбу; батько милувався дітьми. А нас, начебто ми нагадували диких звірів чи вепрів або через дії жорстокого демона втратили людський вигляд, — нас замкнули в домі подалі від сестри… Найбільше засмутило мене одне. Я, митецький співак, бажав оспівати шлюб і шлюбне ложе рідної сестри і своїми шлюбними піснями втамувати гнів батька; але, всезгубний демон! І це не було мені дозволено, як людині ні до чого не придатній. Інший оспівував мою вроду, цю чорну ніч, що з-під золотавих кучерів сходить на срібних щоках, інший славив мою вечірню зірку, інший величав мою блискавицю, і ще якийсь зовсім не майстер-співак. А я лежав безмовний, знехтуваний, покритий хмарою нарікання; не міг бути й ехом, яке останні склади розносить по високих стрімчаках, коли Пан співає на горах пастушачі пісні. Оплачу кончину моїх першо-народжених пісень і не буду більше співати. Вибачайте, багатозвучні книги! Вибачайте, музи! Що за радість, якщо пісня моя не торкається батьківського слуху, якщо і Орфеєва яка-небудь пісня не привертає до себе здаля ні каміння, ні звірів, ні птахів на Одризьких стрімчаках!..» 90 У цих зворушливих ліричних словах, що поєднали внутрішній християнський елемент із образністю античної поезії, найменше виявляється серце суворого, однобічного аскета, налаштованого до мізогамії й мізогінії.

Григорій бачить жінок поза монастирем і не нехтує їх, не відвертається від них, а наставляє, керує ними у житті з тією ж повагою і тією ж любов’ю. Важко знайти автора, який би писав сторінки більш делікатні й зворушливі, більш чисті й гуманні про обов’язки шлюбу й умови подружнього благополуччя, ніж цей християнський поет-богослов. Читаючи цю п’єсу, адресовану вищезгаданій молодій дівиці при її заміжжі, дивуєшся, що натхненний співак пустелі виявляє таке точне розуміння життєвих стосунків, таке попереджувальне знання дійсності. Багато з його тонких зауважень зробили б честь моралістові, який своє головне старання покладає в спостереженні і зображенні людей.

Поема починається словами ніжно-серйозної батьківської любові:

«Посилаю тобі, дочко моя, від себе — Григорія — весільний подарунок; у ньому пропоную тобі те, що найдорожче — батьківська порада.

По-перше, шануй Бога, а потім чоловіка — світоч твого життя, керівника твоїх намірів. Його одного люби, йому одному весели серце, і тим більше, чим найніжнішу до тебе має любов; під узами єдності зберігай нерозривну прихильність…

Народившись жінкою, не присвоюй собі важливості, властивої чоловікові, і не величайся родом, не надимайся ні одягом, ні мудрістю. Твоя мудрість — підкорятися законам шлюбу, бо вузол шлюбу все робить спільним у дружини з чоловіком.

Коли чоловік роздратований — поступися йому, а коли стомлений — допоможи ніжними словами і добрими порадами.

І приборкувач левів не силою втихомирює розлютованого звіра, у якого в сказі переривається подих, але приборкує його, гладячи рукою й промовляючи ніжні слова…

Кого не любить твій чоловік, того не хвали з хитрим наміром непримітно вразити чоловіка словом. Якщо кому пристойна простота серця, то жінкам насамперед.

Радощі і всі скорботи чоловіка і для себе вважай спільними. Нехай і турботи будуть у вас спільні, бо завдяки цьому зростає дім.

І твоя порада може мати місце, але верх має бути чоловіків.

Коли чоловік сумує, посумуй з ним і ти трохи, але невдовзі, прийнявши світле обличчя, розвій його журливі думки; бо чоловікові, який бідкується, найнадійніша пристань — дружина.

Твоїм заняттям нехай будуть прядка, вовна і повчання у Божому слові, піклування ж про зовнішні справи надай чоловікові.

Не виходь часто за двері будинку, у місця народних веселощів і непристойних зборів; там і в соромливих викрадається сором, там погляди змішуються з поглядами, а втрата сорому-початок усіх пороків…

Дім твій — для тебе і місто, і гаї. Не дозволяй себе бачити стороннім, крім родички; не показуйся і добропорядним чоловікам, навіть вельми шанованим тобою, як тільки чоловік твій не хоче мати їх у своєму домі.

Бо хто принесе тобі стільки користі, як добрий чоловік, якщо ти його одного любиш?

Вуха свої прикрашай не перлами, а звичкою слухати добрі розмови, для поганих розмов замикати їх ключем розуму…

Нехай непорочна сором’язливість у присутності чоловіка розливає в тебе під повіками чистий рум’янець. Покривайся рум’янцем, коли дивляться на тебе інші, а сама намагайся ні на кого не дивитися і до землі опускай очі…

Якщо в тебе неприборканий язик — завжди будеш ненависна чоловікові. Зухвалий язик заподіював часто зло й безневинним. Краще мовчати, коли й сама справа викликає на слово, ніж говорити, коли й час не дає місця нескромному слову…

Ноги, що йдуть швидко, ненадійні свідки непорочності; і в самій ході буває щось нахабне.

Вислухай і це: не віддавайся неприборканій плотській любові, не повсякчас шукай задоволень подружнього ложа; переконай чоловіка виявляти повагу до святих днів…

Але для чого мені говорити докладно про все?

Можу дати тобі, дорога моя, пораду, але набагато краще за неї є в тебе Феодосія — цей Хірон між заміжніми жінками. Вона для тебе — живий зразок усякого слова і діла…» 91