«Наша Парафія»

(Уривок з книги Романа Коваля «Нариси з історії Кубані»)

В Совєтському Союзі багато імен діячів української культури було заборонено. Лягла печатка забуття і на ім’я українського композитора та диригента Олександра Кошиця. «Якщо деякі його обробки українських народних пісень навіть і виконувалися, то ім’я їх автора не називалося. Його ж власні, світські та духовні твори, не виконувалися (в добу УССР) взагалі». Чому? Та тому, що великий український митець Олександр Кошиць не визнав так званої радянської влади, не повернувся до УРСР з еміграції. Саме з цієї причини на нього й почепили ярлик «українського буржуазного націоналіста, зрадника та ворога народу».

Сьогодні, в добу української держави, це ім’я повернуте нашому народові. Велику роль у цьому поверненні відіграв письменник Михайло Головащенко, упорядник «Спогадів» Олександра Кошиця, що вийшли 1995 року в Києві. Я ж хочу розповісти про кубанський період життя талановитого українського диригента та етнографа…

Закінчивши 1901 року Київську духовну академію. Олександр Кошиць виїхав на Північний Кавказ, у місто Ставрополь, де отримав посаду викладача у жіночому училищі.

На початку 1903 р. Олександр Кошиць одержав листа з Києва — від Миколи Віталійовича Лисенка. Видатний український композитор писав, що уряд Кубанського козацького війська звернувся до нього з проханням взятися записувати пісні кубанських козаків, або порекомендувати іншого фахівця. Микола Віталійович повідомляв, що він рекомендував його, Олександра Кошиця. З певним острахом йшов молодий композитор до канцелярії всесильного на Кубані отамана Якова Малами. Кошиць був приємно здивований доброзичливим і шанобливим ставленням до себе. Було видно, що начальник канцелярії, або, як тоді казали, правитель канцелярії Семен Руденко, який прийняв його, — небайдужа людина, щиро зацікавлена в збереженні українського фольклору. Окрім гонорару, він виписав композитору 500 карбованців на дорожні видатки, озброїв його «одвертим листом» до місцевих урядів, щоб ті всіляко сприяли. Дали ще й листа на прогонні коні, по дві з половиною копійки з версти на коня…

Молодий композитор вирішив почати з найближчої до Катеринодара станиці — з Новотитарівської…

Спершу треба сказати, який спосіб вживав Олександр Кошиць, «щоб викликати пісню з небуття». Він розумів, що змушувати співати старих козаків — «поважних людей станиці, прикрашених різними орденами, було неможливо без відповідної інтимної атмосфери». «Треба було не наказувати чи просити, а заохотити, щоб вони самі співали…» Приїжджаючи до станиці, Кошиць — від учителя чи священика — здобував загальні відомості про пісні, які тут співають та про місцевих визначних співаків. Далі, коли станичний отаман був не вище чину урядника, Кошиць кликав його до себе (тут треба було бути «начальником»), а коли отаман мав звання осавула чи військового старшини, то Кошиць сам робив до нього візит, показував листа, підписаного наказним отаманом, і прохав допомогти зібрати відомих у станиці співаків на збори, які б мали вигляд щирої бесіди. Отаман одразу намічав, кого зі старших людей покликати, визначав місце зборів та відповідального за гощення. Звичайно, призначали місце «не урядове», як правило, — вільну від занять школу…

Оскільки лист робив досить поважне враження на місцеве начальство, то харчування і випивку оплачувало станичне правління. Але згодом Кошиць зрозумів, що бути господарем становища ліпше за власний кошт.

Середній вік співаків становив 65 — 70 років. Але приходили навіть козаки, які вже відсвяткували столітній рубіж свого життя. Олександр Кошиць знайомився з козаками просто, без зайвої офіційності. «Коли розмова заходила про ціль мого приїзду й роботи, — згадував Кошиць, — тут була нагода вияснити… значення пісні взагалі, а старокозацької, української зокрема, та дати невеличку (й непомітну) історичну лекцію про Україну, Запорожжя й козацтво. Іноді можна було чути такі репліки: „Ми теж запорожці, й діди наші були запорожцями“. В своїй уяві вони цілком відріжняли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ…»

Козаків вражало, що їхній гість, мешканець міста, розмовляв добірною українською мовою. Часто який-небудь старенький козак напідпитку, ударивши Кошиця по плечу, в захопленні вигукував: «О, цей пан краще балакає по-запорозьки, ніж ми!»

Довір“я до композитора, на щастя, виникало швидко. Зіграло тут роль і те, що він не тільки частував, а й сам пригублював. Правда, таке пригублювання до кожного (іноді до півсотні людей на день) «було майже чаркування». Пригублювати іноді доводилось від 9 годин ранку до 2 — 3-ї ночі…

Коли не співалось і чути було, як на підштовхування сусіда хто-небудь каже: «Хіба я п’яний, щоб співати?», — доводилось вживати хитрощів: переглядаючи вже записані пісні, Кошиць «починав їх наводити на голос, щоб нібито перевірити, чи правдиво записано мелодію». Співаючи, він «навмисне перебріхував мелодію, робив помилки» — тоді хто-небудь із запальних козаків спиняв його: «Ні, це не так! Треба от як!» — і починав сам співати, інші йому підспівували, Кошиць «додавав, і… пісня полилась. А як пішла одна, тоді пішла й друга, далі третя, а там далі більше, і так зранку до півночі. Треба було тільки уміти підтримувати настрій чи анекдотом, чи жартом, чи як інакше, щоб втома не давала себе почувати, бо інакше — пауза, піде один додому, а за ним другий, і справі кінець».

Іноді, бувало, так гарно співалося, що пісню натхненно повторювали. Далі було чаркування і — нова пісня. І так цілий день. Іноді загальний настрій утворювався такий, що, «вже розходячись вночі чи під ранок, козаки ще самі співали на вулиці». А іноді справа йшла настільки весело, що пісні переходили у танок. Так сталося в станиці Новоменській: Кошиць записував пісню «Я в дорозі чумакую…», коли раптом старенький козак Кучер «як схопиться з-за столу, як вдарить гопака, аж курява пішла… Просто сам чорт літає по хаті, а усі ще й жару додають і голосом, і ногами, й руками!.. Такого гопака трудно побачити й серед молоді, а Кучеру було тоді під 70 років!».

«Взагалі, співучість кубанських козаків… була… надзвичайна… Тут виказувалась вся природна українська музикальність і старовинна хорова традиція…» А присвист у маршовій пісні! «Аж дух захоплює, наче несе тебе якась непереможна сила в наступ, або на батареї якоїсь фортеці, чи в кінну атаку на ворога! Тут можна було відчути силу пісні і уявити собі її виховну роль для мас!..

Бували й менти іншого характеру, особливо при піснях історичних, — продовжував Кошиць. — Не знаю, може, то мені здавалось, а може, відгомін сумних історичних подій жив ще в колективній душі народній та якимось містичним способом передавався співаками, але виконання історичних пісень набирало цілком іншого характеру, ніж в піснях військових та побутових. Якась урочистість, якась піднесеність відчувалась у голосах, якийсь особливий сум… Я пильно стежив за обличчями співаків: вони поступово перемінялись — звичайне, буденне спливало з них, із тягом пісні вони робились сумними, поважними… зворушеними. Голоси ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу, для якої подія, що оспівувалась, не була мертва сторінка історії, а жива, свіжа рана, що стікає живою кров’ю і болить правдивим, живим болем. З їх очей на мене дивився сум моєї Батьківщини, історія оживала й дихала холодом минулого… Кожного разу після таких духовних подій я був повний якогось духовного тремтіння, що не покидало мене дуже довго і давало настрій іноді на цілі роки…».

Станичні козаки бачили, що їхній гість кохається в українських мелодіях, знали, що він запише «найменшу дрібничку», а через те й намагались «віддати пісню якнайкраще, нічого не пропустивши». В станиці Дерев’янківській старенький — під 90 років — козак Денисенко співав історичну чорноморську думу «Чайка». Кошиць миттєво «схопив усе це на ноти і відспівав Денисенкові». Треба було бачити, в який захват прийшов старий козак: на очах заблищали сльози, голос затремтів, і, пестячи композитора по плечу рукою, він схвильовано сказав: «Так, так, синашу! Так!..»

А ось дев’яностосемилітній Максим Шутько зі станиці Новотитарівської. Старечим голосом, тихеньким, мов шум трави, він витягує мелодію: «Славне було Запорожжя». Кошицю доводилось нахилятися до нього, наставляючи вухо, щоб почути спів. «Враження (було таке), — згадував композитор, — наче вночі на могилі чуєш з-під землі голос: «Зруйнували Запорожжя, забрали клейноди, наробили козаченькам великі скорботи».

Багато зворушливих моментів пережив молодий композитор. «Доля дала мені найбільше щастя, — писав він, — балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя Батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання. За це я дякую моїй долі! Це просвітило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю».

Минув лише місяць, а Кошиць назбирав пісень на цілий збірник. Ще місяць пішов на підготовку його до друку. І ось молодий композитор — у канцелярії наказного отамана Кубанського козацького війська. Правитель канцелярії Семен Руденко питає: «Що, ви ще не їздили?» «Їздив, зібрав і уже виготовив перший збірник до друку», — відповів Кошиць. Руденко був вражений таким, як він сказав, «урядовим» ставленням до «урядової» справи.

Потім композитора прийняв сам отаман Кубанського козацького війська Яків Малама, відомий своєю підтримкою різноманітних українських культурних ініціатив… Того ж дня казначейство виплатило Кошицю за його працю належну суму, яка становила половину річної зарплати вчителя. А ввечері на залізничному вокзалі Кошиць замовив у буфеті собі таку чарку, «що й собака не перескочить».

Ось вам і царська Росія…

За три літа Олександру Кошицю пощастило зібрати близько тисячі пісень кубанських козаків. Він збирав би і далі, та новий наказний отаман — російський генерал Михайлов — «принципово припинив працю збирання пісень», замкнувши кредити на цю справу. Отож 500 із них, оформлених у 10 збірників по 50 пісень у кожному, композитор надіслав до Катеринодара. Ці пісні, на переконання Олександра Кошиця, були «скарбом найвищої художньої та історичної цінності». Було серед них і 50 незвичайно цінних, російських, старовірських пісень. І весь цей, надісланий до Кубанського статистичного комітету, пісенний матеріал зник. У 1910 р. Олександр Кошиць шукав його чи не в усіх кубанських установах, та слід їхній вже прохолонув…

Отак безглуздо закінчилась справа величезної культурної ваги. «Так закінчувались в Росії всі українські справи», — написав у своїх «Спогадах» Олександр Кошиць.

Наскільки відомо, зберігся лише один збірник кубанських пісень, впорядкований композитором. Шкода!

Як далі склалася доля визначного етнографа Олександра Кошиця?

Повернувшись до Києва, він навчався в Музичній школі Миколи Лисенка, працював диригентом хору Київського університету, учителем хорової музики в Імператорській музичній школі (тепер — консерваторія), був капельмейстером Українського народного театру Миколи Садовського, диригентом Київської міської опери (тепер Національна опера ім. Тараса Шевченка). 1918 року, за гетьманату, Олександр Кошиць очолював Музичний відділ Головного управління справ мистецтв і культури.

Коли гетьманська Українська Держава впала, на основі Кобзарського хору Василя Ємця та Українського національного хору Кирила Стеценка Кошиць створив Республіканську капелу.

25 січня 1919 р. її було удержавлено спеціальним законом УНР.

Від лютого 1919-го до літа 1920 року Республіканська капела під керівництвом Олександра Кошиця із величезним успіхом гастролювала в країнах Європи — Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Голландії, Великобританії та Німеччині 19. «Під орудою Кошиця, — зазначав кобзар Василь Ємець, — капела вкрила Україну і себе такою великою славою, якої, мабуть, ще не зазнав жодний хор цілого світу». Кобзар-віртуоз Василь Ємець називав Кошиця «геніальним диригентом», «одним із найвеличніших мистців України».

У другій половині 1920 р. у Варшаві Кошиць на основі більшої частини Республіканської капели створив Український національний хор, з яким здійснив успішне турне в Іспанії, Франції, Бельгії, Німеччині та США. В Сполучених Штатах Америки хор і залишився. Від жовтня 1922 р. до березня 1923 р. Український національний хор дав 138 концертів 22.

Про значення цих турне годі й говорити: хор Кошиця тріумфально продемонстрував високу музичну культуру українського народу, перед усією Європою представив на найвищому рівні нашу націю, про існування якої донедавна світ навіть і не здогадувався.

Згодом Український національний хор виїхав на гастролі до Південної Америки. За неповних два роки, під час гастролей в Аргентині, Бразилії, Уругваї та на Кубі, хор дав близько 900 (!) концертів. 1924-го, виховавши десятки музичних діячів та диригентів, хор припинив існування.

Напевно, слід погодитися з письменником Михайлом Головащенком, який вважав, що Кошиць своєю культурницькою місією «зробив для Батьківщини чи не більше, ніж цілий дипломатичний корпус».

Із 1926 р. Олександр Кошиць жив у Нью-Йорку. Керував «Сімкою» хорів у Нью-Йоркській окрузі. Останні роки в США бідував — за повної байдужості українських еміграційних організацій.

«Хіба не паленіють наші душі на жалі і скарги великого Кошиця, — писав видатний кобзар Василь Ємець, — про наше зимне, черстве, нелюдське ставлення до нього за останні два десятиріччя, коли його лишили в самоті, матеріальній мізерії, в розпуці…».

«Наші мільйонові організації занадто багаті, щоб комусь співчувати… — писав в одному з листів Кошиць. — За 20 років (вони) не тільки не використали мене, але навіть і не поцікавились, чи я живий і як живу… Тож навкруги мене пустиня і порятунку чекати немає звідки…».

Врятував Кошиця від заглади професор Павло Маценко, який у 1941 р. запросив його до Канади, до міста Вінніпег керувати хором та викладати на диригентсько-вчительських курсах.

Кошиць виховав цілу плеяду хорових диригентів. Був одним із кращих знавців і популяризаторів української народної пісні та церковного співу. Написав 5 літургій, створив безліч обробок народних пісень, написав кілька книг, одна з яких — «Спогади» — й допомогла мені висвітлити кубанський період діяльності видатного українського композитора і етнографа.

Слід сказати, що Олександр Кошиць був і талановитим письменником. «Він так тонко, переконливо і майстерно змальовує численні постаті, події, ситуації, картини природи, що вони здаються читачеві ніби живими, доторканними… Мова Олександра Кошиця — поетична, багата, барвиста, образна. Він справжній майстер оповіді… Його мемуари читаються, мов захоплюючий роман…».

Захоплюючий роман життя Олександра Кошиця скінчився 1944 року в Канаді, у м. Вінніпегу, на сімдесятому році життя.
Збережімо добру і вдячну пам’ять про великого митця і великого українського громадянина Олександра Кошиця. А пісні, ним записані чи створені, нехай вічно лунають над Україною.

Джерела

• Головащенко М. Слово до українського читача // Кошиць О. Спогади. Київ: Рада, 1995.
• Польовий Р. Кубанська Україна. — Київ: Діокор, 2002.
• Кошиць О. Спогади. Київ: Рада, 1995.
• Енциклопедія українознавства. — Київ, 1996. — Т. 3., 9
• Ємець В. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників. — Голлівуд — Торонто, 1961.

Залишити відгук »