Людина високих гуманістичних ідеалів — Данило Заболотний
Герман Гессе
Юрій Федькович
Хоч би що хто говорив1, але сьогодні світ, а відтак і наша ще І молода незалежна Україна переживає тривожний час. Хотілося б, щоб у своєму поступі наша Україна більше враховувала уроки власної історії. Але байдужість українців до своєї минувшини стала сумною традицією. Згадаймо Теофана Прокоповича:
«Чи не прохає помочі у красномовстві та Батьківщина, коли стільки її славних учеників пішло зовсім у забуття? Ледве що переказано пам’яті потомства з того, чого довершила вона досі, а це тому, що не дійшли до нас приклади предків, таке й старання мусимо зробити, щоб бодай сучасні вчинки не зосталися з причин нашої недбалості й неуцтва у темноті й незвісності».
А як по-сучасному звучать слова видатного українського вченого, найгуманнішої людини світу, яка присвятила своє життя врятуванню людства від епідемій чуми, холери й інших інфекційних захворювань, академіка Всеукраїнської Академії Наук у 1928–29 роках Данила Кириловича Заболотного. У його вірші «Пісня про волю» читаємо: «В краю, де воля — голос правди, в краю неволі — все брехня; Там є багато тільки кривди, царить в законі розбійня».
Або згадаймо рядки з його вірша «До товариства»: «… Підем разом на роботу для неньки-Вкраїни, нехай з нами, козаками, вона не загине!» Але цих поетичних рядків вченого не знайдемо ні у його науковій спадщині, ані в монографії про Данила Заболотного, хіба що в художніх творах про нього. Чому? А тому, що не гоже, виявляється, було йому, відомому в офіційних колах серйозному науковому діячеві «бавитись» у лірику та ще й висловлювати патріотичні почуття до неньки. Скажімо, у довіднику «Биологи» («Наукова думка», 1984 рік) читаємо, що Заболотний — радянський мікробіолог і епідеміолог, академік АН СРСР з 1929 року, академік АН УРСР з 1922 року, а в 1928–29 роках був її президентом… у 1929 році організував у Києві Інститут мікробіології та епідеміології (тепер це Інститут мікробіології та вірусології НАН України ім. Данила Заболотного). В 1897–99 роках брав участь в експедиціях для вивчення чуми в Індії, Аравії, Китаї, Монголії, Персїї, а в 1910–17 роках сам керував експедиціями в Одесі, Маньчжурії, Туркестані, на Україні й Донщині. Далі — інформація про його наукові здобутки і ніде жодного слова, що вчений ще в студентські роки писав вірші, які високо цінувала Леся Українка, котра була з ним особисто знайома.
Забігаючи наперед додамо, що велика поетеса і зацікавилися цим «паничем з Молодої Громади», студентом Новоросійського університету через те, що він пише українські вірші. Про це вона написала братові Михайлові. Справді ж бо, що є нашими чеснотами на тлі епохи?
Отож, сьогодні розповідь про славетного мікробіолога і засновника епідеміологи, колишнього президента ВУАН Данила Заболотного.
Але спочатку кілька слів про людину, яка залишила для нащадків оті невідомі сторінки з життя академіка. Доля мені дарувала можливість знати цю чудову людину, вченого Віталія Гнатовича Западнюка, професора, доктора медичних наук, керівника лабораторії експериментальної фармакології Інституту геронтології. Це він написав свого часу спогади про вченого, що надруковані в журналі «Київ» за 1999 рік, число 3–4. Немає серед нас вже давно самого Віталія Гнатовича, а мою увагу на цю публікацію звернув його син Андрій. Процитуємо дещо з цієї розвідки.
«Про життя й діяльність Данила Кириловича Заболотного чув я від свого батька, — пише Віталій Гнатович, — якому пощастило працювати з ним в адміністрації Ольгопільського повіту на Поділлі. Восени 1918 року по дорозі до Петрограда всього за пару годин їзди до місця призначення — Крижополя — померла дружина вченого… У розпалі громадянської війни Заболотний не мав змоги повернутися до Петрограда… отож, прийняв пропозицію повітової влади очолити народний комісаріат охорони здоров’я, в якому батько був народним комісаром народної освіти… Довідавшись, що і Данило Кирилович пише вірші, не без труднощів умовив професора опублікувати деякі з них у газеті повітової організації боротьбистів… Заболотний передав батькові свого щоденника, який вів у грубому зошиті в коленкорових палітурках, де зеленим чорнилом було написано: «По світах і людях». Майже всі записи у щоденнику та всі вірші були написані українською мовою і в кожному вірші він згадував Україну…»
«Чи довго ще чути, як стогнуть в неволі в кайдани закуті, як гине без долі козацькая сила, бідніє святая Україна мила. Та ні ж бо, не буде, на згубу за волю за луччую долю, за долю Вкраїни». Ця сторінка життєпису академіка Заболотного була і для нас приємним відкриттям. То ж розповімо детальніше про вченого.
***
Як пише сам академік Заболотний в автобіографії: «Народився 16 грудня (за старим стилем) 1866 року в селі Чоботарці Подільської губернії у селянській родині. Батько був хліборобом, а мати — дочкою сільського писаря, який мав велику родину і жив у сусідньому селі Соколівка… Садиба наша, розміром близько десятини, розташована посеред села, поблизу ставу і недалеко від школи… На садибі ветха хатина на дві кімнати з сіньми…»
1877 року помирає батько, і мати з дітьми переїздить до Ростова-на-Дону до рідного брата Макара Сауляка. Тут 1880 року Данило закінчує прогімназію і переїздить до Одеси. Закінчує класичну гімназію і 1885 року вступає навчатися на природничий факультет Новоросійського університету. (Новоросійський університет заснований 1865 року на базі Рішельєвського ліцею, названого так на пошану новоросійського генерал-губернатора Рішельє. Він вважався одним з найкращих навчальних закладів на Україні і в Російській імперії. Спочатку мав три факультети, а з 1900 року започаткував своє існування і медичний факультет. У 1945 році йому надано ім’я Іллі Мечникова.)
Навчався Данило добре. Захопився науковими дослідженнями з мікробіології і під керівництвом видатного професора Іллі Мечникова провів цікаві дослідження.
Саме в той час до Мечникова звернулася мати царя, щоб він порекомендував здібного студента аби той навчав її онука основам біології. Професор Мечников високо цінував здібність, працьовитість і порядність студента Заболотного і саме Данило Кирилович став репетитором спадкоємця престолу. Під впливом Заболотного, який був всього на два роки старший від свого учня, царевич
Микола захопився біологією, залюбки вивчав мікроскопічну будову рослин, комах, мікробів. За уроки Заболотний отримував платню, а тому мав змогу мало не щовечора відвідувати одеські театри.
Але у 1889 році за участь у студентській сходці його було виключено з університету, арештовано і ув’язнено. Через три місяці через тяжке захворювання його звільнили і Данило стає практикантом на Одеській бактеріологічній станції, де працює помічником у директора Якова Бардаха.
1891 року за підтримки кількох професорів Заболотному було дозволено скласти екстерном державні іспити в університеті на ступінь магістра природничих наук. Після цього він вступає на третій курс медичного факультету Київського університету Святого Володимира. Цього ж року він одружується з Людмилою Владиславівною Радецькою. У весільну подорож молоді відбули до рідної Чоботарки.
По приїзді до Києва Данило з головою поринає у наукову роботу на кафедрі загальної патології під керівництвом професора Володимира Підвисоцького. Він продовжує роботу над пошуком протихолерної сироватки. Про фінал експерименту, якому судилося ввійти в історію світової медицини, сповістила газета «Русский врач». 1 набув цей експеримент такого розголосу саме через те, що Данило Заболотний разом із своїм товаришем Савченком випробували цю сироватку на собі.
Із щоденникового запису: «…Першого травня об 11-ій годині 30 хвилин натщесерце, нейтралізувавши свій шлунковий сік прийомом 100 куб. см. одновідсоткового розчину солі, ми в присутності професорів Підвисоцького та Леша, а також працівників лабораторії прийняли у воді 0,1 куб. см. 24-годинної бульйонної розводки холерних вібріонів, вирощених при температурі 37°С. Водночас з тієї ж пробірки було впорскнуто двом дорослим кроликам у черевну порожнину: одному 0,5 куб. см. розводки, другому — 1 куб. см. Один з кроликів загинув надвечір, другий — вночі того ж дня, тобто не доживши доби. Дієта весь час після досліду залишалися нормальною. Самопочуття весь час після досліду було цілком задовільним. Жодних хворобливих явищ не помічалося з самого початку досліду і до останнього часу (9 травня). Д. Заболотний, І. Савченко.»
А пізніше майже всі протиінфекційні сироватки Данило Заболотний випробував на собі. Цього ж року до університету завітав Ілля Ілліч Мечников, познайомився з молодими науковцями і навіть запропонував Данилові попрацювати з ним у Парижі, в Пастерівському інституті. Це була спокуслива пропозиція. Але молодий науковець 1894 року закінчує медичний факультет університету Святого Володимира і відправляється на роботу до Подільської губернії, де була епідемія холери та дифтерії. Тут він створює бактеріологічну лабораторію у Кам’янці-Подільському.
У 1895 році повертається до Києва, керує заразним відділенням та лабораторією Київського окружного військового шпиталю. Його обирають на посаду асистента кафедри загальної патології медичного факультету Київського університету.
Проте доля не завжди була ласкавою до Заболотного. Тяжким ударом для нього була смерть синочка Петрика. Переживши особисте горе, Данило Заболотний поринув у вир боротьби з хворобами масового нищення людей на всій планеті. Ось лиш перелік тих експедицій, в яких учений як лікар і керівник брав участь: 1897 рік — поїздка до Бомбею у складі експедиції під керівництвом Високовича для вивчення епідемії чуми в Індії; поїздка до Джидди та інших міст Аравійського півострова для вивчення можливих шляхів перенесення чуми. Вона справді була, за думкою вченого, соціальною хворобою. «Ще за імператора Юліана «чорна смерть» забрала половину населення Римської імперії. Страшна пошесть 1348–1350 років знищила понад 40 мільйонів душ, чверть населення всієї Європи тих часів. Цілі міста перетворювалися на кладовища і пізніше пошесті виникали мало не кожного десятиріччя то в одному, то в іншому районі світу. Так що боротися з цією чорною смертю настала пора».
Наступний рік — робота у Пастерівському інституті на запрошення Іллі Мечникова. Згодом поїздка до Китаю та Монголії для вивчення місцевих вогнищ чуми. Цього ж року Данило Заболотний створює першу в Росії (у Петербурзі) самостійну кафедру медичної мікробіології. 1899 року — поїздки до Персії, Аравії та Месопотамії, відрядження на спалах чуми у Шотландії, Португалії, Марокко, Саратовській губернії, на Чорноморське узбережжя Кавказу…
А ще — інтенсивна наукова праця. Данило Кирилович публікує праці про сірчановодневі та сірчані бактерії, в Парижі в кінці 1907 року опрацьовує матеріал експедиції до Індії, публікує курс лекцій під заголовком «Основи загальної мікробіології», бере участь у XIV Міжнародному гігієнічному конгресі в Берліні й роботі X Пироговського з’їзду в Петербурзі, випускає 1909 року підручник «Загальна бактеріологія», а у 1908 році у Військово-медичній академії захищає дисертацію на ступінь доктора медицини. І завжди, де б він не перебував, на дні його валізки лежав Шевченків «Кобзар», і часто-густо він згадував слова:
Та гробовища рила, рила,
Та трупом, трупом начиняла
I «со святими» не співала.
Подвижництво вченого високо цінувалося в наукових колах. Процитуємо листа доктора Ру (помічника директора Інституту Пастера) на адресу влади: «Ми звертаємося до Вас з проханням доручити ці досліди панові Заболотному, який добре обізнаний з ними і краще від інших зможе їх завершити».
Та чого тільки не бувало за оті незлічені кілометри подорожей по світу з метою вивчення місцевих вогнищ чуми. Рятуючи одного разу хвору, Заболотний поранив собі руку шприцом через різкий рух пацієнтки. Це призвело до зараження вченого чумною паличкою і сам він був на порозі смерті. І лише завдяки наявності захисної сироватки з лабораторії доктора Ру, вченому вдалося видряпатися з пазурів «чорної смерті».
На жаль, його колега, молодий лікар Ілля Мамонтов, вихованець Петербурзької військово-медичної академії, який перебував разом із Заболотним у Маньчжурії, не врятувався. Ось рядки з його листа: «Дорога мамо, захворів якоюсь юриндою, але оскільки на чумі нічим, окрім чуми, не хворіють, то це, мабуть, і є чума.
Люба мамо, мені дуже прикро завдавати вам болю, але нічого не поробиш. Слово честі, з мого боку не було жодного бажання похизуватись. Навпаки, мені здавалося, що немає нічого кращого за життя, одначе я не міг тікати від небезпеки, якій піддаються всі, отже, смерть моя буде лише обітницею виконання службового обов’язку. Життя окремої людини — ніщо перед життям громадським, а для майбутнього щастя людства потрібні жертви… Треба вірити, що люди доб’ються, хоча б шляхом багатьох страждань, справжнього людського існування на землі… Ну, мамо, прощайте… Цілую всіх… Ваш Ілько.»
Справді, це був героїзм людей заради майбутнього людства…
І знову експедиції. Цього разу, 1911 року, Данило Заболотний задля вивчення епідемій легеневої чуми вирушає до Маньчжурії та Китаю. Результатом стало встановлення переносника хвороби чумного тарабагана та виділення чистої культури чумної бактерії.
Паралельно — наукова праця: участь у низці міжнародних конференцій, присвячених боротьбі з чумою, у наукових комісіях з вивчення хвороби, вихід у світ збірника «Чума в Одесі в 1910 році», організація перших в історії медицини протичумних лабораторій.
Далі — нові відрядження до Астраханської губернії та до Туркменії. Тут він зустрічає санітарного лікаря Іполита Деминського. Дванадцять років ця мужня людина вела пошуки рознощика захворювання і знайшла його, але якою ціною — ціною власного життя:
«Я заразився від ховрахів легеневою чумою (згадаймо тут слова Заболотного: «вдихнеш повітря на повні груди — вбереш у себе смерть»). Приїздіть, візьміть добуті культури. Залишаю записи. Решту розповість лабораторія. Труп мій розітніть, як випадок лабораторного зараження людини від ховрахів. Прощайте. Деминський.»
З початку Першої світової війни Данило Кирилович був зайнятий організацією боротьби з епідеміями на Галичанському, Західному, Східному, Кавказькому фронтах та в тилу. А в 1918 році Заболотний організовує епідеміологічний відділ Інституту експериментальної медицини, створює вакцинно-сироваткову комісію при Петроградському міськздороввідділі.
Тяжкий то був період в країні. Навколо руїна, епідемії. А тут ще його улюблена дружина Людмила Владиславівна захворіла на легені. Професор вирішує відправити її у Чоботарку. Клімат там кращий, та й прохарчуватися на селі легше.
Як би то знав… І ось у Чоботарці зачорніла ще одна могила… Над нею схилився згорблений чоловік.
«… Не вберіг єдиного синочка Петруся, а тепер — і дружину… Як я буду жити — не знаю…», — лягають рядки до щоденника…
Саме в цей період на Україні діяли загони різних отаманів, які боролися за волю України. Данило Заболотний нікуди не виїздив з рідних місць, нікуди не тікав, він просто працював. Та ось одного разу до його кабінету зайшов отаман Заболотний, син двоюрідного брата. Там вони прогомоніли вічна-віч дві години. Після цього отаман наказав своїм козакам прилюдно покарати професора за службу більшовикам. Професору добре перепало шомполами. Виявляється, що професор Заболотний сам попросив так учинити, аби чекісти не мали підстав звинуватити його у зв’язках із петлю-рівцями.
У серпні 1919 року Данило Кирилович переїздить з Ольгополя до Тульчина, а потім до Одеси, де його було обрано першим ректором Одеської медичної академії. Тут 1920 року Заболотний організовує комісію з вивчення висипного тифу, засновує першу в країні кафедру епідеміології, перший у світі будинок санітарної освіти. В цей час він» дізнається, що народний суд Ольгополя розглянув за його проханням цивільну справу про усиновлення Андрія Жванецького, Тимофія Вихристюка та Яна Гуя і прийняв ухвалу: «…На випадок смерті усиновлювача Данила Кириловича Заболотного всіх трьох вищезазначених усиновлених прирівняти до рідних дітей…»
Ось таким був цей великий чоловік. Перебуваючи в Одесі, Данило Кирилович Заболотний домагався, аби у Вінниці відкрити медичний інститут. Адже саме там, у Вінниці, є добра клінічна база — обласний шпиталь імені Пирогова і там можна буде навчати дітей не лише з Поділля, але й вихідців з Галичини, Буковини, Закарпаття.., бо лікарі-українці будуть кориснішими своєму народові, ніж ті лікарі, які не знають і не розуміють його мови, культури та звичаїв, — вважав учений.
Але вже після смерті Данила Заболотного його колега Левко Іванович Медвідь, усвідомивши аргументи великого вченого на користь заснування у Вінниці медичного інституту, доповів обласному керівництву про цю ідею Заболотного. Медичний інститут було відкрито навіть без погодження з ВУЦВК. Через рік нарком освіти Микола Скрипник з обуренням критикував керівництво Вінниччини, але коли академік Медвідь доповів, що це — втілення бажання покійного президента ВУАН, то це пригасило гнів Скрипника, і медінститут було узаконено.
А в грудні 1922-го, вже будучи дійсним членом Всеукраїнської Академії наук. Заболотний виїздить у відрядження до Петрограда. Має намір невдовзі повернутися до Одеси, але наступного року їде до Парижа як представник Радянської країни для участі у святкуванні сторічного ювілею Пастера.
З Петрограда Данила Заболотного вже не відпускають. Його обирають завідувачем кафедри мікробіології Військово-медичної академії, членом-кореспондентом Російської Академії наук. Наступного голодного 1924 року його призначають начальником кафедри мікробіології з епідеміологією та курсу дезинфекції Військово-медичної академії у Ленінграді, а 1926 року обирають дійсним членом Академії наук СРСР.
Учений активно працював на науковій ниві і в цей час. Так, у 1926 році виходить з друку книга «Чума на Південному Сході СРСР», наступного року — перший том підручника «Основи епідеміології», а ще через рік виходить книга «Курс мікробіології». Цього ж року Данило Заболотний взяв участь у Міжнародному серологічному конгресі у Копенгагені. Данські газети видрукували портрет ученого з підписом: «Славетний борець з чумою». Прийшла заслужена світова слава до вченого з українською душею.
У травні 1928 року Данило Кирилович іде до Києва у зв’язку з тим, що сесія Ради ВУАН обрала президентом ВУАН саме його, Данила Заболотного. Треба було реалізовувати широку програму перебудови діяльності ВУАН, розвитку тих галузей науки, що мали найактуальніше значення для відбудови народного господарства, підготовки наукових кадрів Академії наук. Робота захопила вченого, адже він добре усвідомив за життя мудрість староіндійського прислів’я: «Благодіяння, учинене тобою, піде тобі ж на користь».
І як тут не згадати, що Данило Кирилович намагався все віддавати дюдям. Овдовівши, вчений знаходив утіху в тому, що допомагав сиротам, за свій кошт навчав 13 дітей, яких усиновив. Тринадцятою була Федора Яковенко із села Китайгорода (тепер Тростянецького району на Вінниччині). Це вона на прохання Данила Кириловича, коли він був хворий на грип і мав ускладнення, читала йому фрагменти зі щоденника, а також переписала пошкоджені сторінки рукопису.
Та цей щоденник, на палітурці якого був напис «По світах і людях», 1937 року зник. Цікаво, що письменник Андрій Пилипович М’ястківський, працюючи над книгою про життя вченого, сподівався відшукати щоденник в архівах Вінниці, але натрапив лише на акт: «Дневник академика Д. К. Заболотного как содержащий буржуазно-националистические взгляды подлежит уничтожению путем предания его огню». Енкаведистів не зупинило навіть те, що Заболотний був членом урядів СРСР, УРСР, академіком АН СРСР, президентом ВУАН… Без жалю спалено епістолярну спадщину одного з найвидатніших учених XX століття, аби його нащадки не знали поглядів щирого_украйщя. Адже вони могли породити нові покоління людей-патріотів, яких у післяреволюційний період називали «петлюрівцями», а після Другої світової війни — «бандерівцями». Після знищення щоденника Данила Заболотного почали проголошувати мало не поборником комуністичної ідеологи.
Так намагалися знищити все, що свідчило про любов ученого до України. І якби вчений дожив до сумнозвісного для українського народу 1937-го року, його неодмінно розстріляли б десь в одному з незліченних таборів…
Але Данила Кириловича Заболотного не стало 15 грудня 1929 року. Останніми його словами були: «Діти мої дорогі, любіть науку і правду». Поховано його на подвір“ї батьківської хати у рідному селі поруч з його дружиною Людмилою Радецькою, надійним порадником і другом.
Безмірна велич українського вченого Данила Заболотного, його внеску в науку, його подвижницького життя заради врятування людства від епідемій.
Тож пам’ятаймо цього велета української науки, подвижника і великого патріота України. Це він, академік Данило Кирилович Заболотний, учений-поет, закликав: «…Підем разом на роботу для неньки-Вкраїни, нехай з нами, козаками, вона не загине!» Пам’ятаймо великого сина України.
Література
- Калита В.Т. Данило Заболотний. — К.: В-во ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1981. — 244 с.
- Западнюк В.Г. Царить в законі розбійня. // Київ. — 1999. — №3-4. — С. 114-118
- М’ястківськиф А. П. Через вогонь. — К.: Веселка. — 1971. — 167 с.
- Передача прозвучала в ефірі 9 грудня 2002 року. [↩]
