Леопольд Ященко
Леопольда Івановича Ященка сьогодні добре знають і в столиці, і в далеких куточках України, і за кордоном. Його складна доля, непересічний талант композитора, любов до народної пісні і безмежна доброзичливість до людей вилилися в унікальне явище сучасної української культури — етнографічний хор «Гомін», або, як його частіше називають кияни, «хор Ященка». І для багатьох сьогодні Ященко вже невіддільний від «Гомону», повсякденними клопотами якого він живе ось уже понад тридцять років.
Ясна річ, так було не завжди. Було дитинство в Києві — поранене, бо дуже рано втратив матір; була німецька окупація і передчасна смерть батька; було багато нелегких доріг-стежок, по яких хлопцеві, а згодом юнакові довелося пройти разом з тіткою Галиною, батьковою сестрою, яка замінила йому всю родину. Але вроджений оптимізм, різнобічні обдарування і щаслива зірка допомагали долати труднощі. І сьогодні, згадуючи повоєнні роки, коли доводилося мандрувати по селах і за гірку людську копійку малювати з фотокарток портрети загиблих на війні, Леопольд Іванович каже, що саме ті мандрівки заронили в душу міського хлопця зчудування і любов до села з його правдивим життям, проникливими піснями і тією глибиною, яка незримо відчувалася за кожним виспіваним словом…
Вступивши після школи до політехнічного інституту, молодий Ященко продовжував шукати себе на мистецьких теренах: хотілося бути і співаком, і художником, і композитором… Два місяці навчався в художньо-промисловому училищі. Але вирішило його долю відвідання Київського музичного училища, куди талановитого хлопця зарахували серед навчального року — на факультет хорового диригування.
В училищі фахову дисципліну викладав Павло Муравський. Згодом, у консерваторії на історико-теоретичному факультеті Леопольдові Ященку поталанило вчитися ще й у таких відомих нині композиторів і педагогів, як Пилип Омелянович Козицький (історія музики і фольклористика), Онисія Яківна Шреєр-Ткаченко (фольклористика) і Лев Миколайович Ревуцький (композиція)…
«Перед вступом до консерваторії я вперше побував у фольклористичній експедиції, — згадує Леопольд Іванович. — Поїхати в село і послухати пісень — це було щастя, і коли я почув, що є такий Інститут фольклору та етнографії, то зразу зрозумів, що це — моє. І щоліта на канікулах виїжджали й записували…»
Ті мандрівки лишили по собі багато спогадів. Без магнітофонів, без жодної техніки — тільки з блокнотом і олівцем у руках доводилося записувати шедеври народного генія. А пісня ж у селі на вигоні ллється вільно і зовсім не хоче зважати на «книжника», якому треба встигнути відчути й зафіксувати на нотному папері всі її звороти і нюанси, що часто-густо не підпорядковуються жодним музичним канонам…
І незабутніми були враження від людей. «Отак сів одного разу під тином — перепочити і з’їсти окраєць хліба — а з хати вийшла дівчина, і глечик молока виносить. Вип’єш, каже, то поставиш у сінях, — і пішла на роботу… Хто я їм? Чужий, незнайомий хлопець. Хата незамкнена, і бідність така у ній, але чисто. А те молоко, може, було єдине, що вони мали…»
З 1951 року Інститут вже мав на озброєнні два магнітофони «Дніпро». У вантажну машину з фургоном ставили величезний пристрій, і так їздили в Карпати, на Полтавщину, на Буковину… «От лише на Буковині було дві експедиції — і вже товстий збірник таких оригінальних пісень! Цю ж роботу отак би й продовжувати систематично — і по Полтавщині, і по Чернігівщині, і по всіх регіонах… Тоді там яке багатоголосся було — багатюще! А до того часу опубліковані записи були переважно одноголосні…»
З теплом і вдячністю говорить сьогодні Ященко про музикознавця Миколу Максимовича Гордійчука, який був його керівником в аспірантурі; про завідуючого відділом Валер’яна Даниловича Довженка — він, хоч і не був фольклористом, спрямовував роботу в належне річище: поруч із видаванням обов’язкових збірників штучного «радянського» фольклору, збирали й справжні пісні…
Від колег Леопольда Івановича довелося колись почути таку історію.
…Десь у п’ятдесяті роки виїздила з Києва експедиція, у складі якої був і Ященко. Експедиція та мала на меті насамперед збирання радянських пісень і частівок. Збирали їх по районних будинках культури та клубах, де були свої самодіяльні «творці». На записування справжніх пісень часу залишалося небагато: переїздили з села в село щодня. І трудова дисципліна диктувала: ні кроку від гурту, всі їдуть і працюють разом.
Приїхали в село, записали там, що треба, туди-сюди — а Ященка немає! Де він? Знайти! Догнать!..
Знайшли. У перших сутінках надвечір’я гурт людей, що повернулися з важкої роботи, відпочивав душею у розлогій пісні. А поміж ними — й він, щось швидко черкає у блокноті.
«Товаришу Ященко! Це грубе порушення дисципліни! Негайно до машини — час їхати далі!»
Запахло смаленим… І озирнулося від гурту кілька чоловік, з-під брів глянули на столичних гостей: «Їдьте собі з Богом, не мішайте співать! А він — наш, він буде з нами…»
Приїздив до Києва з оберемками справжніх пісень. Деякі з них нині звучать у «Гомоні»…
І було так не раз…
Чимало народних пісень потрапило до репертуару столичних та інших колективів із Ященкових експедицій. Шанувальники знаменитого хору імені Г. Верьовки добре пам’ятають такі перлини, як «Та й петрівняя зозуленько», «Кругом Мариноньки», «Ой при лужку, при лужку», «Ой не пугай, пугаченьку», «Раз над’їхав козак з міста»… Черкаський народний хор виспівав «Ой я, молода, на базар ходила», «На городі буркун ягідок не родить»… Звучать по радіо у різному виконанні пісні «Ішло дівча лучками», «Ой мала я у коморі просо», «Глибока кирниця», романс «Нічко цікавая»… Деякі з них стали загальновідомими.
Ященко-фольклорист подавав — і виправдовував! — великі надії. Його кандидатська дисертація «Українське народне багатоголосся», надрукована у 1962 році, стала важливим посібником для музикознавців-фольклористів. Впорядковані ним збірники «Українські народні романси» (1961) та «Буковинські народні пісні» (1963) досьогодні є вагомими й актуальними не лише для науковців, але й для широкого кола шанувальників народної пісні. Були вже видані біографічні розвідки про Порфирія Демуцького та Григорія Верьовку, а остання його книжка, добряче порізана цензорами, вийшла вже у 1970 році — «Державна заслужена капела бандуристів УРСР».
Це все було тільки початком великої роботи з узагальнення побаченого й почутого по Україні про життя народної пісні, історію і розвиток народної пісенної традиції. І безмежно шкода, що репресії початку сімдесятих урвали цю унікальну наукову роботу. Вони ж — репресії — не дали змоги Ященкові закінчити легку й поетичну книжку для дітей, заплановану до видання у «Веселці»…
Про репресії, які впали на родину Ященків після того, як Леопольд Іванович, а разом з ним і його дружина, відомий етнограф Лідія Григорівна Орел, 16 квітня 1968 року підписали листа проти закритих судів над політв’язнями, писалося вже не раз. Були й обшуки, й арешти… У долі цієї родини, як у краплині води, відбилися сотні й тисячі тернистих доріг української інтеліґенції; і тільки дивом, з Божої ласки їм вдалося уникнути таборів і заслання. Цю страшну і справді детективну сторінку їхнього життя, з якої, власне, й почалася історія «Гомону», гарно дослідив журналіст-гомінчанин Валерій Ясиновський (журнал «Дніпро», 1991 р., № 6).
Серед тих, хто позбувся роботи після підписання листа-протесту, був і Леопольд Іванович. І треба було шукати іншої, щоб забезпечувати свою численну родину — вже ж бо мали двох синів, а з ними мешкали й мати Лідії Григорівни, і його рідна тітка Галина…
Ходив по підробітках, часом під чужим прізвищем; зрештою опинився в камері попереднього ув’язнення — «за тунеядство»… Там його знайшла дружина і домоглася побачення. «Ситуація була для мене, сказати б, доволі нестандартна, і роїлися в голові різні образи музичні. То я й спитав тоді у жінки: чи принесла мені нотного паперу?..»
Згодом Лідія Григорівна поскаржилася комусь із знайомих, і ця історія стала широко відомою. Її розповідали вже як анекдот. «Ну, ясна річ, переживав, — виправдовується сьогодні Леопольд Іванович, — і страшно було, але ж ті переживання треба було у щось втілити! У мене такий підхід до цього — утилітарний…»
Хтозна-чим би те закінчилося, але допомогли добрі люди — Георгій Майборода, який був на той час головою Спілки композиторів, Михайло Кречко… І домоглися, щоб колегу звільнили з-під арешту.
Але й поміж грозовими хмарами Ященкові знову засяяло сонце. На початку 1969 року знаний у Києві скульптор, художник і збирач народного мистецтва Іван Макарович Гончар підказав цікаве й нелегке завдання: спробувати відродити народні календарні звичаї на терені великого міста.
Відтоді й «загомоніли» Дніпрові схили: створений зусиллями репресованого композитора хор збирався на співи просто неба. Це були друзі, однодумці, випадкові знайомі — просто собі кияни, різні за віком, професією, вподобаннями. Проте у ті часи їх об’єднувала не лише пісня — прийшовши на співи, кожен тим самим приміряв на себе небезпечний ярлик «націоналіста»…
Незважаючи на пильний нагляд спецслужб, хор, що прибрав назву «Гомін», співав майже виключно українські народні пісні, вперто обминаючи увагою «радянський фольклор» та пісні про партію, без яких не міг існувати жоден легальний співочий колектив.
То були часи брежнєвського застою, боротьба з інакодумцями набирала обертів. Співати в «Гомоні» стало небезпечно — за це звільняли з роботи, позбавляли можливості вчитися. Протистояння ставало тим гострішим, чим більше «Гомін» виходив на люди. Весняні хороводи за участю всіх охочих, незапланований пісенний супровід першотравневих демонстрацій, масові співи біля пам’ятника Шевченкові 22 травня, свято Купала і навіть щедрування біля міської новорічної ялинки супроводжувалися інцидентами з міліцією та переслідуваннями.
Непідвладний офіційним структурам «Гомін» проіснував лише до 1971 року, коли його ліквідували як націоналістичний, а його керівника остаточно позбавили права працювати за фахом, виключивши зі Спілки композиторів. Попереду в Ященка було тринадцять років поневірянь по тимчасових підробітках, а народні звичаї та свята у столиці, як і раніше, замовчувалися та підмінювалися штучними сурогатами.
Здавалося б, усе скінчилося: винних покарано, пісенну стихію впокорено. Але «Гомін», хоч і затих, не пішов у небуття: як тільки повіяло перебудовою, він знову відродився. І на чолі його знову стояв той дивний чоловік з незвичним ім’ям — Леопольд Ященко.
Спершу співали стихійно, на алеях Гідропарку, далі — у холодну пору року — в «червоному кутку» одного з ЖЕКів. А з 1985 року хор офіційно приписаний до Будинку культури Київметробуду; згодом колектив поновив свою назву «Гомін».
Частина учасників хору «першого скликання» прийшли до відродженого «Гомону» й лишаються з ним досьогодні. Тих, хто разом з Ященком знову починав піднімати справу відродження народних звичаїв у Києві, об’єднувала могутня хвиля патріотичного піднесення, що охопила Україну наприкінці 80-х — на початку 90-х років. Першим у Києві хор заспівав «Ще не вмерла Україна», «Боже Великий, Єдиний», «Ой у лузі червона калина» та інші патріотичні пісні, що відіграли свою роль у становленні незалежності України.
Але основним завданням «Гомону» було і є збереження традицій масового співу, що губляться нині серед музико-технічних засобів. Наші співучі, обдаровані люди з творців пісенної та музичної культури перетворюються на її пасивних споживачів. Середовище «Гомону» –— одна з форм протидії паралізуючому впливу мистецького сервісу; тому Леопольд Іванович постійно дбає про розширення співочого кола і щедро ділиться репертуаром з іншими колективами — пісні на те й пісні, щоб люди їх співали!
А репертуар у «Гомону» справді чималий — окрім загальновідомих, понад чотириста пісень з різних куточків України. Більшість їх записані керівником, деякі принесені до хору самими учасниками. «Гомін» виконує також пісні Л. Ященка та інших авторів, які розлітаються по світу і скрізь знаходять вдячного слухача. 1989 р. керівника «Гомону» поновлено у Спілці композиторів.
Бо чи ж дивно, що ця могутня пісенна стихія навіювала Ященку-композиторові самобутні, яскраві твори! Фортепіанні обробки народних пісень для солістів, які охоче виконували Діана Петриненко, Євгенія Мірошниченко, Вікторія Лук’янець… Хорові авторські пісні з неповторним народним колоритом. Колядки та щедрівки, що їх від 1960-х років переспівують київські колективи. Глибокі, настроєві романси… Шанувальники «Гомону» добре знають «Золотистий туман» і «Київське танго». Ще від початку 90-х поміж людьми широко розлетілася пісня «Збираймо воєдино усю свою родину»… Останніми роками композитор частіше звертається до жанру хорової, масової пісні, до творів громадсько-патріотичного звучання.
Після проголошення Незалежності України «Гомін» співає і на багатолюдних майданах, і у військових частинах, і на великій сцені. Діяльність хору та його керівника завжди має відгук серед громадськості, тому й не могла лишитися непоміченою: Л. Ященко в 1993 році став Лауреатом Державної премії ім. Т. Шевченка.
2 червня 1997 року в Києві зареєстровано нове громадське об’єднання: Клуб шанувальників народної пісні «Гомін». У його складі під керівництвом Леопольда Івановича працюють: хор «Гомін», академічний ансамбль «Криниця» (при Будинку вчених), чоловічий гурт «Козаки» та гурт музик — родина Вербовецьких. Окремою формою роботи є недільні співи з вільним відвідуванням, на яких всі охочі можуть поповнити свій репертуар легкими й доступними народними піснями, підучитися співати. Часто відвідувачі недільних співів згодом стають «гомінчанами»…
І від перших днів свого існування «Гомін» не вміщався в усталені межі поняття «хорового колективу». Тут не було стабільного складу учасників, ані затвердженого репертуару; тут не йшлося про дисципліну і примусове відвідування, сюди можна було вільно прийти — і вільно піти звідси.
Важко уявити, скільки людей пройшло «школу Ященка» — більше тисячі! І з безмежним терпінням і доброзичливістю Леопольд Іванович сьогодні, як і десять, і тридцять років тому, навчає людей співати, часом від самих азів — у дорослому віці; несе людям нові — незаслужено забуті — пісні. Вчить нас «тягнути», куди треба, тримати свій голос самостійно, слухати сусіда. Бо ще ж дорогою будемо співати — там буде чути кожного…
Співочі гурти «за напрямками» — це ті гомінчани, які їдуть з репетиції. Хтось на Оболонь, хтось на Нивки, хтось — на Теремки. І де двоє чи троє зібралося, там і пісня серед нас… І люди — підходять, запитують, а потім приходять на репетиції й концерти.
Поміж гомінчанами часто можна почути: «Прийшла оце — і втоми як не було!» «Якби не співав, то досі б пропав!» «Сюди йдеш, як до церкви…» І для багатьох із нас, міських людей, саме Леопольд Іванович уособлює ту могутню пісенну стихію, яка тисячоліттями живила наш народ. І так ніби зовсім легко, за одним порухом його руки пісня оживає, огортає нас і підноситься десь туди, у небо…
Таким «Гомін» був завжди — таким лишається й досі. Він є, на думку фахівців, «явищем», «середовищем», але не «колективом» у звичному розумінні цього слова — і насамперед тому, що метою його є передовсім підтримувати і зберігати у столиці традицію народного гуртового співу, яка сьогодні на очах занепадає. А сценічно-професійні тонкощі… Ну, що ж, — колективів, які співають для людей, у нас є багато. А «Гомін», який прагне співати разом з людьми — один? Чи, може, ні?..
Вперто й послідовно шукає сьогодні Ященко однодумців. Пісня на сцені ще житиме. А в побуті? Вдома? При застіллі? У гурті?.. Вона ж має творитися й жити саме тут — не біля нас, а поміж нами!..
У це вкладає Леопольд Іванович своє життя, на це працював і продовжує працювати, незважаючи на жодні обставини: Україна має зберегти свою пісню, має жити з нею — і продовжить Бог її вік.
І часто-густо на велелюдному майдані — під час мітингу чи опісля нього — сивий чоловік з сопілкою в руці, стоячи перед стіною барвисто вбраного «Гомону», нагадує нам усім — і голос його підсилюють мікрофони: «Співаймо разом!..»
Отож сьогодні — многії літа! Многії літа Подвижнику і Вчителю!
І… люди добрі! Співаймо разом!
